Оглавление

  • Нездоланний
  •   1
  •   2
  •   3
  •   4
  •   5
  •   6
  •   7
  •   8
  •   9
  •   10
  •   11
  •   12
  •   13
  •   14
  •   15
  •   16
  •   17
  •   18
  •   19
  •   20
  •   21
  •   22
  •   23
  •   24
  •   25
  •   26
  •   27
  •   28
  •   29
  •   30
  •   31
  •   32
  •   33
  •   34
  •   35
  •   36
  •   37
  •   38
  •   39
  •   40
  •   41
  •   42
  •   43
  •   44
  •   45
  •   46
  •   47
  •   48
  •   49
  •   50
  •   51
  •   52
  •   53
  •   54
  •   55
  •   56
  •   57
  •   58
  •   59
  • Про автора

    Нездоланний (fb2)


    Лі Чайлд
    Нездоланний

    © Lee Child, 2015

    © Сorbis Images.com / Michael Interisano, Ben Pipe, Eric Schmidt, обкладинка, 2016

    © Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2016

    © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2016

    Нездоланний

    Присвячується Дарлі Андерсон,

    моєму агентові впродовж двадцяти років,

    із глибокою вдячністю

    1

    Такого здорованя, як Ківер, нелегко було зрушити з місця. Все одно, що намагатися скинути водяний матрац із гігантського двоспального ліжка. Через те поховали його неподалік будинку. У будь-якому разі це мало сенс. До збору врожаю залишався ще місяць, тому поля поки що не чіпатимуть, залишається лише повітря. А для такого хлоп’яги, як Ківер, вони точно використають повітря. Його, безсумнівно, шукатимуть літаками, гелікоптерами, а може, навіть і безпілотниками.

    Вони почали опівночі, бо саме ця пора була найбезпечнішою. Вони стояли посеред десяти тисяч акрів порожнечі, і єдиною рукотворною спорудою в полі їхнього зору була залізнична колія в східному напрямку, проте вечірній поїзд пішов п’ять годин тому, а до ранкового залишалось іще сім годин. Отже, жодних допитливих очей. У їхньому канавокопачі було чотири фари над кабіною водія, так само, як у більшості іграшкових вантажівок, і разом ці чотири яскраві струмені утворювали широкий потік галогенного світла. А отже, видимість не була наразі проблемою. Вони розпочали копати у свинарнику, який уже сам по собі стане неабиякою перешкодою для пошуків. Кожна свиня важила понад двісті фунтів[1], і, звісно, кожна свиня стояла на чотирьох ногах. Тут завжди було брудно. Знадвору не було жодних шансів щось побачити, навіть за допомогою теплової камери. Зображення одразу б стало розпливчастим від дихання тварин і від купи їхніх паруючих випорожнень.

    Досить надійно.

    Свині – землерийні тварини, тому вони копали глибоко. Це теж не було проблемою. У їхнього канавокопача була довга штанга, і тому копав він ритмічно, плавними, проте чіткими рухами, викопуючи по сім футів землі за один раз; його гідравлічні поршні миготіли під струменями світла, а двигун то пихкотів, то гуркотів, то затихав; кузов підіймався та опускався щоразу, коли нова порція землі відкидалася набік. Коли яма стала достатньо глибокою, вони відігнали машину назад та розвернули її іншим боком, щоб за допомогою переднього ковша скинути в неї Ківера, роздираючи його шкіру, перекочуючи та купаючи тіло в болоті, аж поки воно не перекотилося через край ями та не вдарилося об її дно із глухим гуком у світлі фар канавокопача.

    Але дещо пішло не так, і сталося це саме тієї миті.

    Вечірній потяг прибув на п’ять годин пізніше за графік. Уже наступного ранку по радіо повідомили, що через один несправний локомотив за сотню миль[2] на південь від цієї станції утворився затор. Проте тієї миті вони цього не знали. Усе, що почули тоді, – це протяжний сигнал свистка десь удалині, а тому їм залишалося лише стояти та споглядати, як стукотять дедалі ближче та ближче довжелезні освітлені вагони, один за одним, наче якесь сновидіння, якому немає кінця. Але врешті-решт потяг зник з очей, залишивши по собі лише скрегіт колій, а коли й вогник останнього вагона поглинула опівнічна темрява, вони повернулися до роботи.


    Через двадцять миль у північному напрямку потяг почав стишувати хід, він зашипів, поволі зупиняючись, двері вагона розчинилися, і на платформу зійшов Джек Ричер, одразу опинившись перед елеватором для зерна заввишки з багатоповерховий будинок. По лівий бік від нього знаходилися ще чотири елеватори, кожен з них більший за попередній, а праворуч стояв неймовірно великий металевий сарай, приблизно такий самий, як ангар для літаків. На стовпах на однаковій відстані один від одного височіли протитуманні ліхтарі, які пронизували темряву променями світла. Згусток туману в нічному повітрі стояв перед очима, наче важлива дата в календарі. Літо добігало кінця та поступалося місцем осені.

    Ричер стояв на місці, а позаду нього потяг уже набирав швидкості, рухаючись зі скреготом, пихтінням, повертаючись до свого звичного заколисуючого ритму: тук-тук, тук-тук… А тоді потяг став рухатися ще швидше, розвіваючи потоком повітря одяг Ричера. Він був єдиним, хто вийшов із потяга на цій станції. Не дивно. Це місце аж ніяк не можна було назвати популярним серед туристів. Було в ньому багато провінційного. Єдині зручності для відвідувачів помістилися між елеваторами та велетенським сараєм, і складалися вони лише з маленького будиночка, у якому знаходилися і місця для очікування, і квиткові каси. Цей будиночок було споруджено в традиційному залізничному стилі, і нагадував він швидше якусь дитячу іграшку, незграбно поміщену між двома блискучими бочками із нафтою.

    Але на вивісці на всю довжину було написано те, заради чого Ричер і прибув сюди: «Материн Спочинок». Він уже бачив цю назву на карті, і ще тоді йому здалося, що це просто чудова назва для залізничної станції. Ричер припустив, що колись давно на цьому ж місці пролягав шлях каравану фургонів і щось мусило тут відбутися. Можливо, у молодої вагітної жінки саме тут розпочалися пологи. Уся ця штовханина подорожі просто не могла піти їй на користь. Можливо, фургони зупинилися тут на тиждень. Чи навіть на місяць. Може, хтось згадав про це місце багато років по тому. Мабуть, її нащадок. Сімейна легенда. Може, тут десь навіть є невеличкий, однокімнатний музей на спогад про цю подію?

    А можливо, тут сталося дещо значно гірше. Наприклад, тут могли поховати якусь жінку. Занадто стареньку, щоб вона могла дістатися до місця призначення. У такому випадку тут слід шукати могильний пам’ятник на згадку про неї.

    У будь-якому разі Ричер не сумнівався, що зможе дізнатися правду. Йому було нікуди йти, зате він мав цілу вічність часу, тому міг собі дозволити трохи поблукати околицями. Саме тому він і зійшов з потяга тут. Першим враженням стало розчарування. Від цієї місцини він очікував значно більшого. Його уява вже намалювала декілька напівзруйнованих будинків та покинутий загін на одного коня. А ще невеликий музей, що помістився б в одній кімнаті. Можливо, він навіть не працював би цілий день. І утримувався лише опікою волонтерів. Можливо, ним керував би самотній чолов’яга з котрогось із тутешніх будинків. А ще він уявляв собі надгробок, можливо, мармуровий, за масивною кованою огорожею.

    Та головне – він геть не сподівався побачити тут розвинену сільськогосподарську інфраструктуру. А варто було сподіватися, мабуть. Зерно, звісно, – ось звідки тут і залізниця. Його ж потрібно якось транспортувати. Мільярди бушелів[3] та мільйони тонн щороку. Він зробив крок убік та подивився в простір між будівлями. Навкруги було темно, проте він усе одно зміг розрізнити обриси напівкруглих халуп. Найімовірніше, саме тут мешкають працівники станції. Він побачив світло, і понад усе йому захотілося, щоб там був мотель, або хоча б їдальня, або і те і інше.

    Він пішов до виходу, ухиляючись за звичкою від променів світла, проте невдовзі зрозумів, що останній ліхтар неможливо обійти, бо той знаходився просто над вхідними воротами. Тому Ричер вирішив повністю змінити намічений курс і пройшов крізь передостанній промінь світла.

    Саме цієї миті з темряви вийшла жінка. Лише за два кроки подолавши відстань між ними, вона енергійною ходою наблизилась до нього з виразом неймовірної радості, що побачила його. У кожному її жесті відчувалось полегшення. А тоді воно зникло. Вона враз засмутилася. Жінка завмерла на місці і сказала лише єдине слово:

    – Ох…

    Вона була азіаткою. Проте її не можна було назвати маленькою. Сто сімдесят п’ять сантиметрів заввишки, а може, і всі сто сімдесят сім. І статура в неї була відповідна. Не кістлява. Не схожа на худеньке дівчисько. Їй було десь під сорок, припустив Ричер. Довге волосся, одягнена в джинси та футболку під коротким бавовняним пальто. На ногах у неї були черевики на шнурівці.

    Він сказав:

    – Доброго вечора, мадам.

    Вона подивилась кудись повз нього. Він сказав:

    – Я тут єдиний пасажир.

    Тоді вона подивилась йому у вічі. Він продовжив:

    – Ніхто більше не вийшов із потяга на цій станції. Думаю, ваш друг уже не приїде.

    Вона запитала:

    – Мій друг?

    Жодного акценту. Звичайна американська вимова. Таку можна було почути на кожному кроці.

    Він запитав:

    – Чому б іще ви сюди прийшли, окрім як зустріти потяг? Не бачу іншого пояснення. Думаю, зазвичай тут нікого не зустрінеш опівночі.

    Вона промовчала. Він сказав:

    – Тільки не кажіть мені, що ви чекаєте тут від сьомої вечора.

    – Я не знала, що потяг запізнюється, – відповіла вона, – тут немає мобільного зв’язку. І на станції не було нікого, хто міг би мене попередити. А ще «Поні Експрес»[4], здається, сьогодні не працює.

    – Його не було в моєму вагоні. І у двох сусідніх також.

    – Кого не було?

    – Вашого друга.

    – Ви навіть не знаєте, як він виглядає.

    – Ну, він точно високий, – відповів Ричер. – Ось чому ви аж підстрибнули, коли мене побачили. Ви нас сплутали, принаймні на якусь мить. А в моєму вагоні не було більше високих чоловіків, і у двох інших також.

    – Коли наступний потяг?

    – О сьомій ранку.

    Вона запитала:

    – Хто Ви такий і навіщо сюди приїхали?

    – Я лише проїжджаю повз.

    – Це потяг проїхав повз. Але не ви. Ви зійшли з нього.

    – Ви знаєте все про цю місцину?

    – Я не знаю про неї нічого.

    – Вам не траплявся музей чи могильний камінь поблизу?

    – Чому ви тут?

    – Залежить від того, хто питає.

    Вона на хвилину замислилась, а тоді відповіла:

    – Ніхто.

    Ричер запитав:

    – Десь тут є мотель?

    – Я живу в мотелі.

    – Як там?

    – Мотель як мотель.

    – Мені підходить, – відповів Ричер. – Там є вільні місця?

    – Я б дуже здивувалась, якби їх там не було.

    – Гаразд, проведіть мене туди. Вам не слід залишатися тут на ніч. Я прокинуся на світанку і постукаю у ваш номер перед виходом. Сподіваюся, ваш друг приїде зранку.

    Жінка нічого не відповіла. Вона лише мовчки ще раз обвела поглядом порожні колії, а тоді розвернулася і попрямувала до виходу.

    2

    Мотель виявився більшим, ніж Ричер очікував. Це був двоповерховий дім, зведений у вигляді підкови, у якій вмістилося тридцять номерів та величезна ділянка для паркування. Проте далеко не всі місця на стоянці були зайняті. Мотель був майже наполовину порожнім. Це була проста з вигляду будівля, споруджена з поштукатурених блоків та пофарбована в тілесний колір, а всередині були металеві сходи та поручні, пофарбовані в коричневий колір. Нічого особливого. Але все виглядало охайним та доглянутим. І всюди світилися лампочки. Зовсім не найгірше з того, що коли-небудь траплялося Ричерові.

    Адміністрація знаходилася на першому поверсі, ліворуч. За столом сидів портьє. Він був опецькуватим літнім чоловіком із великим животом та якимось скляним на вигляд оком. Він дав жінці ключ від двісті чотирнадцятого номера, і вона мовчки вийшла. Ричер запитав у портьє про вартість ночівлі, на що той відповів:

    – Шістдесят баксів.

    Ричер перепитав:

    – За тиждень?

    – За ніч.

    – Я ж не сьогодні на світ народився.

    – І що б це мало означати?

    – Я побував у багатьох мотелях.

    – То й що?

    – Не бачу тут нічого, за що можна віддати шістдесят баксів. Хіба що двадцять.

    – Яких двадцять? Ті кімнати недешево коштують.

    – Які це «ті» кімнати?

    – Ті, що нагорі.

    – Мені й унизу буде непогано.

    – Хіба ви не хочете бути біля неї?

    – Біля кого?

    – Вашої подруги.

    – Ні, – відповів Ричер. – Я не хочу бути біля неї.

    – Внизу кімнати по сорок доларів.

    – Двадцять. У вас половина номерів порожнем стоять. Ваш бізнес майже на межі. Краще заробити двадцять доларів, аніж нічого.

    – Тридцять.

    – Двадцять.

    – Двадцять п’ять.

    – Згода, – сказав Ричер.

    Він дістав із кишені згорток із грошима й витяг звідти десятку, дві п’ятірки і п’ять купюр по одному доларові. Він поклав гроші на прилавок, і одноокий портьє обміняв купюри на ключ із дерев’яним брелоком, на якому було викарбувано цифри «сто шість». Коли він витягнув ключ із шухляди, Ричер помітив переможну усмішку на обличчі одноокого.

    – У дальньому куті, – сказав портьє. – Під сходами.

    А сходи були металевими, і тому вони б достоту турбували грюкотом щоразу, коли хтось ними йшов угору або вниз. Точно не найкращий номер у мотелі. Жалюгідна помста. Але Ричерові було байдуже. Він міг би закластися, що сьогодні останнім ляже спати в цьому мотелі. Він геть не очікував на інших запізнілих гостей. Ричер сподівався, що ця ніч мине спокійно і ніхто його більше не потурбує.

    Він подякував портьє і вийшов, тримаючи ключ у руці.


    Одноокий портьє почекав тридцять секунд, а тоді взявся за телефон на столі, набрав чийсь номер і сказав у слухавку:

    – Вона зустріла чоловіка із потяга. Було вже пізно. Вона прочекала на нього п’ять годин. Вона привела його сюди, і він винайняв номер.

    Крізь потріскування почулося запитання, і одноокий портьє відповів:

    – Іще один здоровань. Клятий сучий син. Він мені увесь мозок виїв, торгуючись за номер. Я поселив його у сто шостому, у дальньому куті.

    Ще одне запитання крізь тріск, і ще одна відповідь:

    – Не звідси. Я на своєму місці.

    У слухавці знову почулось тріскотіння, але цього разу тембр був зовсім іншим, та й сам тон розмови змінився. Він став радше наказовим, аніж запитальним. Одноокий сказав:

    – Гаразд.

    Тоді він поклав слухавку, здійнявся на ноги, вийшов з-за столу, виніс розкладний стілець зі сто другого номера, який зараз пустував, а тоді переніс стілець на тротуар, звідки йому було однаково добре видно і свої двері, і двері до сто шостого номера. «Ти бачиш звідти його номер? – прозвучало запитання, і ще: – Підсунь свій зад так, щоб ти міг спостерігати за ним усю ніч!» – линула слідом за ним указівка.

    Одноокий тип завжди виконував указівки, іноді неохоче, як-от зараз, але він усе одно прилаштував свій стілець під правильним кутом і вмостився на незручному пластику. На вулиці, просто під нічним небом. Не найулюбленіше заняття для нього, достоту.


    Зі свого номера Ричер почув скрипіння розкладного стільця на асфальтному тротуарі, але не надав цьому значення. Звичайний нічний звук, нічого підозрілого, в усякому разі, – це ж не постріл рушниці, не свист леза, яке саме повертають у піхви, а отже, жодних причин для хвилювання такої врівноваженої людини, як він. Єдине, що могло трапитися з ним неврівноваженого, – це тупання ніг у зашнурованих черевиках по узбіччю чи стук у двері, тому що жінка зі станції просто мусила мати багато запитань та надії отримати на них відповіді. «Хто ви такий і навіщо сюди приїхали?»

    Але Ричер чув скрипіння, а не тупання ніг чи стук у двері, і тому не звернув на цей звук уваги. Він склав свої штани та обережно поклав їх під матрац, потім змив у душі весь бруд, що прилип до нього за день, і заліз під ковдру. Він накрутив будильник на шосту ранку, потягнувся, позіхнув і нарешті заснув.

    Світанок грав золотими барвами, без жодного натяку на рожеві чи пурпурові відтінки. Небо було вицвілого блакитного кольору, наче стара сорочка, яку випрали тисячу разів. Ричер знову прийняв душ, одягнувся і вийшов назустріч новому дню. Він одразу помітив порожній розкладний стілець, якого хтось залишив просто посеред дороги, але чомусь це не викликало в нього жодних роздумів. Він почав підійматися металевими сходами так тихо, наскільки це було можливо, перетворюючи звичний для них дзенькіт на глухий ритмічний стукіт, із великою обережністю стаючи на кожну наступну сходинку. Він знайшов двісті чотирнадцятий номер і постукав у його двері впевненим, але обережним рухом, саме так, як, на його думку, мав би зробити коридорний у пристойному готелі. «Мадам, ваш будильник, як ви і просили». У неї було сорок хвилин у запасі. Десять на те, щоб зібрати речі, десять на те, щоб прийняти душ, і ще десять хвилин, щоб дістатися залізничної станції. А отже, вона прийде задовго до прибуття ранкового потяга.

    Ричер обережно спустився сходами вниз і вийшов на вулицю, яка своїми розмірами нагадувала радше цілу площу. Він подумав, що там легко могли б розвертатися та шикуватися перед мостовими вагами повільні та громіздкі вантажівки, що везуть продукти з фермерських угідь, а ще там могло б уміститися декілька пунктів прийому та елеваторів для мішків із зерном. На асфальті навіть видно було сліди від шин цих вантажних авто. Масштаби просто вражали. Мабуть, тут знаходився центр, який обслуговував навколишню місцевість, а в цій частині Америки це могло означати населені пункти в радіусі до двохсот миль. Це пояснювало наявність тут великого мотелю. Скоріш за все, у ньому зупинялися фермери, що приїздили з усіх усюд і мусили десь перебути ніч перед поїздкою на потягу до якогось віддаленого містечка або після неї. Може, вони прибували сюди всі одночасно, певної пори року, коли був найбільший попит на товар і його слід було продати до великого міста, наприклад до Чикаґо. Ось чому в мотелі було тридцять номерів.

    Ця широка вулиця, чи торговельна площа, чи що б це не було, простягалась із півдня на північ. Її східним кордоном були залізничні колії та блискучі будівлі, а західною межею було те, що нагадувало центральну вулицю в містечку. Там розташувалися і мотель, і їдальня, і навіть універсам. За цими будівлями було місто, яке розляглося широким півколом у західному напрямку. Невеличке містечко. Розкидані тут і там простенькі сільські будиночки. Усього тисяча мешканців, а може, навіть менше.

    Ричер прямував широкою вулицею у північному напрямку, шукаючи шлях, який мав би залишитись від каравану фургонів. Він припустив, що це має бути десь поруч, у напрямку зі сходу на захід, бо ж у цьому і був увесь сенс караванів. «Рушай на захід, юначе». Чудові були часи. Раптом він побачив переїзд за п’ятдесят ярдів попереду, саме за останнім елеватором. Перпендикулярно до дороги, просто зі сходу на захід. Справа його освітлювало яскраве сонце, проте зліва він ховався у довгій тіні.

    Біля переїзду не було жодних шлагбаумів, лише червоні ліхтарі. Ричер ступив на колію і подивився в південному напрямку, звідки він і прийшов. Щонайменше на милю звідси не було жодних інших залізничних переїздів. Принаймні на таку відстань він міг бачити в цьому тьмяному світлі. Проте й у північному напрямку не було жодних переїздів на відстані однієї милі звідси. А це означало, що якщо Материн Спочинок справді лежав на шляху між сходом та заходом, то Ричер цієї миті стояв саме в цьому місці.

    Переїзд був досить широким, із невеликими горбочками, можливо, через те, що його насипали із ґрунту мілководних канав, які викопали по обидва боки від колій. Поверхня його була вкрита сірим асфальтом, який вицвів від давності та потріскався в деяких місцях від зміни погоди, а з краю виглядав неохайно, як замерзла лава. Колія йшла чітко прямо, наскільки могло бачити око.

    Дуже навіть можливо. Каравани рухалися якомога прямо. А хіба в них не було такої можливості? Ніхто б не наважився робити зайві милі колії задля розваги. Головний машиніст керувався би дороговказом десь удалині, а інші просто йшли б слідом за ним, а вже через рік новий потік фургонів рушив тією самою колією, а ще через рік хтось би наніс цей шлях на мапу. А ще через сто років сюди приїхали б люди із державного дорожнього відділу із вантажівками, вщерть наповненими асфальтом.

    На схід звідси нічого не було видно. Жодного невеличкого музею, жодного мармурового могильного каменя. Лише дорога поміж безкінечними полями з уже майже достиглим зерном. Але в іншому напрямку, на захід від колій, дорога проходила через місто, через його так званий центр, який знаходився між шістьма кількаповерховими будиночками. У кутку за ними виднілася величезна ділянка землі, яка простягалася на сто ярдів. Наче футбольне поле. Тут розташовувалося представництво з продажу сільськогосподарського інвентарю. Величезні машини та чудернацькі трактори, усі новенькі та сяючі. Зліва, у маленькому будиночку, який раніше, мабуть, був чиїмось скромним помешканням, знаходилася фірма, що продавала товари для ветеринарів.

    Ричер повернув і попрямував старенькою стежиною на захід через містечко, підставляючи спину під слабкі, але теплі сонячні промені.


    У приймальні мотелю одноокий портьє набрав телефонний номер і, коли на тому кінці дроту зняли слухавку, сказав:

    – Вона знову пішла до залізниці. Тепер вона зустрічатиме і ранковий потяг. Скільки ще людей вони пришлють?

    У слухавці почувся довгий тріск, це точно було не запитання, але і не вказівка. Тон був м’якшим. Можливо, його підбадьорювали. Чи запевняли в чомусь. Одноокий сказав:

    – Гаразд, згода.

    І поклав слухавку.


    Ричер пройшов шістьма кварталами вперед і шістьма назад і побачив безліч цікавого. Він побачив будинки, у яких досі мешкали звичайні люди, і будинки, які вже переобладнали на офіси для людей, що торгували добривом та насінням; а ще він помітив приміщення, де працював ветеринар, що лікував велику рогату худобу. Він побачив однокімнатне приміщення, де містилась адвокатська контора. Він побачив автозаправку, що розташувалася через один квартал у північному напрямку; і залу, де грали в більярд; і магазин, де торгували лише пивом та льодом; і ще один магазин, де єдиним товаром були гумові чоботи та фартухи. А ще він побачив пральню, і шиномонтаж, і місце, де продавалися липучі підошви до черевиків.

    Ніякого ні музею, ні пам’ятника він не помітив. Що, в принципі, було зрозумілим. Вони необов’язково мусили розташовувати таку пам’ятку одразу біля входу в місто. Можливо, вона знаходиться через один-два квартали звідси, з поваги до того, кому її присвячено, а ще для того, щоб уникнути вандалізму.

    Він звернув зі стежини на бічну вуличку. Очевидно, місто планували поділити на квадрати, проте воно розрослося півколом. Деякі ділянки виглядали привабливішими за інші. Наче в тих гігантських елеваторів було власне гравітаційне поле. Найвіддаленіші ділянки землі не були настільки ж розвиненими, як центральні. Ближче до верхівки цього півкола будівлі стояли тісніше одна до одної. У будинку, що стояв осторонь стежини, розташувалися однокімнатні помешкання, які раніше були, швидше за все, простими сараями чи гаражами і більше нагадували торгові палатки на стихійному ринку для людей, що пожертвували акром землі заради фруктів та овочів. Ще там був магазин, де можна було переказати кошти через «Вестерн Юніон» чи «МаніҐрам», скористатися копіювальним пристроєм, факсом або ж відіслати щось через FedEx, UPS чи DHL. Поруч розташувався офіс аудиторської компанії, проте зараз він виглядав покинутим.

    Жодного музею чи пам’ятника. Він обходив ці квартали вздовж і впоперек, проходячи повз низькі халупи, повз майстерню з ремонту дизельних двигунів, повз пустирі, густо порослі бур’янами. Вийшов на іншому кінці широкої вулиці. Він обійшов уже півміста. Усе одно жодного музею чи пам’ятника.

    Він побачив, як прибув ранковий потяг. Схоже було, що той просто гаряче та нетерпляче прагне зупинитися. Звідси неможливо було побачити, чи хтось зійшов із нього. Густо розташовані будинки закривали весь краєвид.

    Він зголоднів. Попрямував до площі, майже повертаючись на свою відправну точку, залишаючи позаду універсам та йдучи прямісінько до їдальні.


    Цієї миті дванадцятирічний онук власника мотелю прошмигнув до універсаму, прямісінько до телефону-автомата, який висів на стіні всередині. Він укинув до телефону монети, набрав номер, і коли на тому кінці зняли слухавку, хлопець сказав:

    – Він обшукує місто. Я за ним весь час слідкував. Він оглядає місцевість. Квартал за кварталом.

    3

    У їдальні було чисто, приємно та затишно, але, незважаючи на все це, вона все одно була лише закладом, де головною метою було якнайшвидше обміняти калорії на гроші. Ричер обрав високий столик у дальньому правому кутку і сів боком, щоб мати змогу бачити зал повністю. Приблизно половина столиків була зайнята, здебільшого людьми, які намагалися підзарядитися енергією перед початком важкого робочого дня. Підійшла офіціантка із заклопотаним виглядом, проте з професійною стриманістю, і Ричер замовив сніданок, який заклад пропонував сьогодні, а це були млинці, яйця та бекон, але перш за все каву – найважливіше.

    Офіціантка повідомила, що заклад пропонує безкоштовну каву в необмеженій кількості. Ричеру це одразу сподобалось.

    Він саме допивав своє друге горнятко кави, коли увійшла жінка, яку він учора зустрів на станції. Вона знову була сама. На якусь мить вона завмерла на місці, наче вагаючись, а тоді роззирнулась навколо, помітила його та попрямувала до його столика. Вона сіла на порожній стілець навпроти. Зблизька та за денного освітлення вона мала значно кращий вигляд, аніж учора. Жваві темні очі та цілеспрямований і виважений погляд. Проте вираз її обличчя виказував хвилювання.

    Вона сказала:

    – Спасибі, що постукали у двері.

    Ричер відповів:

    – Без проблем.

    Вона продовжила:

    – Мого друга не було й на ранковому потягу.

    Він запитав:

    – Навіщо ви мені це кажете?

    – Вам щось відомо.

    – Мені?

    – Чому б іще ви сходили на цій станції?

    – А що, як я тут живу?

    – Але ж не живете.

    – Можливо, я фермер.

    – Ніякий ви не фермер.

    – Я міг би ним бути.

    – Не думаю.

    – Чому це?

    – У вас не було із собою сумки, коли ви зійшли з потяга. А це прямо протилежне тому, якби ви справді були прив’язані до однієї ділянки землі впродовж багатьох поколінь.

    Ричер на якусь мить замовк, а тоді запитав:

    – Хто ви взагалі така?

    – Байдуже, хто я така. Важливо лише те, хто ви такий.

    – Я лише випадковий пасажир.

    – Мені потрібно знати більше.

    – А мені потрібно знати, хто мене розпитує.

    Жінка нічого не відповіла. Підійшла офіціантка з його замовленням у руках. Млинці, яйця та бекон. На столі стояла пляшка із сиропом. Офіціантка налила йому ще одну чашку кави. Ричер узяв до рук ножа та виделку.

    Жінка зі станції поклала на стіл візитку. Вона підсунула її ближче до нього через липкий дерев’яний стіл. На візитній картці стояла державна печатка. Золотисто-блакитного кольору. «Федеральне бюро розслідувань. Спеціальний агент Мішель Ченґ».

    Ричер запитав:

    – Це ви?

    – Так, – відповіла вона.

    – Приємно познайомитися.

    – Навзаєм, – відповіла вона. – Сподіваюся.

    – Чому це мною цікавиться агент ФБР?

    – У відставці, – відповіла вона.

    – Хто?

    – Я. Я більше не агент ФБР. Ця візитка стара. Я взяла із собою декілька штук, коли йшла у відставку.

    – Хіба це дозволено?

    – Мабуть, ні.

    – Але ви все одно мені її продемонстрували.

    – Тільки для того, щоб привернути до себе вашу увагу. А ще для того, щоб ви мені довіряли. Тепер я працюю приватним детективом. Але не тим, який робить таємні фото в готелях. Я хочу, щоб ви це зрозуміли.

    – Навіщо?

    – Мені потрібно дізнатись, для чого ви сюди приїхали.

    – Ви марнуєте свій час. Не знаю, які у вас проблеми, але я точно не маю до них жодного стосунку.

    – Я хочу знати, чи ви також приїхали сюди по роботі. Ми можемо працювати в одному напрямку. А можемо й обоє марнувати тут час.

    – Я тут не по роботі. І я не дотримуюсь ніякого напрямку. Я лише випадковий перехожий.

    – Ви впевнені?

    – Стовідсотково.

    – Чому я маю вам вірити?

    – Мені байдуже, вірите ви мені чи ні.

    – Подивіться на це з моєї точки зору.

    Раптом Ричер запитав:

    – Ким ви були до того, як стали агентом ФБР?

    Ченґ відповіла:

    – Я працювала офіцером поліції в Коннектикуті. Патрульним поліціянтом.

    – Чудово. А я був військовим поліціянтом. Власне, ми колеги. У певному сенсі. Повірте мені на слово. Я тут просто випадково.

    – У яких військах ви служили?

    Ричер відповів:

    – У збройних силах.

    – Що ви там робили?

    – Усе, що мені наказували. Тобто всього потроху. Зазвичай я займався кримінальними розслідуваннями. Шахрайство, крадіжки, убивства, державні злочини. Усе, що вчиняють люди, якщо їм це дозволити.

    – Як вас звуть?

    – Джек Ричер. Майор у відставці, колишній працівник 110-го відділку військової поліції. Я також утратив свою роботу.

    Ченґ повільно кивнула і, здається, трохи заспокоїлася. Але пильності не втратила. Вона знову запитала, проте цього разу вже спокійніше:

    – Ви впевнені, що ви тут не на завданні?

    Ричер відповів:

    – Абсолютно.

    – Чим ви займаєтесь тепер?

    – Нічим.

    – Що ви хочете цим сказати?

    – Те, що й сказав. Я подорожую. Переїжджаю з одного місця на інше. Відвідую різні місцини. Їжджу, куди забажаю.

    – Увесь час?

    – Мене це влаштовує.

    – Де ви живете?

    – Ніде. І всюди. Сьогодні я живу тут.

    – У вас немає дому?

    – Він мені не потрібен. Мене б усе одно там ніколи не було.

    – Ви раніше бували в Материному Спочинку?

    – Ніколи.

    – Тоді навіщо ви сюди приїхали, якщо у вас немає тут роботи?

    – Я лише проїжджав повз. Це була радше моя примха, з цікавості – через назву цього місця.

    Ченґ на мить замовкла, а тоді раптово всміхнулася, з трохи прихованим сумом.

    – Розумію, – сказала вона. – Я навіть уявляю собі цей фільм. У фінальній сцені показали б великим планом перекошений дерев’яний хрест із двох дощок, збитих докупи цвяхами, а на ньому був би напис, зроблений гарячим оцупком із вогнища. На задньому плані рушає з місця караван фургонів та поволі зникає вдалині. А потім ідуть титри.

    – Ви думаєте, що тут померла літня жінка?

    – Саме на це наштовхнула мене назва містечка.

    – Цікаво, – сказав Ричер.

    – А ви про що подумали?

    – Я не був певен. Я подумав, що тут могли б початися пологи в молодої жінки. Можливо, вона залишилася тут на місяць, щоб зміцніти, а тоді рушила далі. Може, її син став сенатором абощо.

    – Цікаво, – сказала Ченґ.

    Ричер проколов виделкою жовток та скуштував свій сніданок, що стікав на тарілку.


    За тридцять футів від них продавець з-за прилавку набрав номер на телефоні, що висів на стіні, і сказав у слухавку:

    – Вона повернулася зі станції сама, а тоді попрямувала просто до хлопця, що приїхав минулої ночі, і тепер вони мило бесідують, розробляючи якийсь план. Запам’ятай мої слова: вони точно щось замислили.

    4

    Їдальня потроху спорожніла. Схоже було, що метушня зі сніданком відбувалася лише на світанку. Фермерство вимагало не меншої дисципліни, ніж армія. Підійшла офіціантка, і Ченґ замовила чашку кави та данську булочку[5], а Ричер тим часом доїдав свій сніданок. Він запитав:

    – То як проводить свій вільний час приватний детектив, який не займається фотографуванням у готелях?

    Ченґ відповіла:

    – Ми пропонуємо різні спеціалізовані послуги. Корпоративні розслідування, ну і он-лайн спостереження, а ще особисту охорону. Близький особистий нагляд. Багаті стають іще багатшими, а бідні стають іще біднішими, а це хороша новина для охоронного бізнесу. А ще ми займаємося охороною приміщень. Плюс консультації, збір особистої інформації, оцінка потенційної загрози, а також розслідування загального характеру.

    – Що вас сюди привело?

    – У нас відбувається операція в цій місцевості.

    – З якою метою?

    – Я не маю права цього розголошувати.

    – І масштабна ця ваша операція?

    – На цій ділянці в нас працювала одна людина. Принаймні ми так думали. Мене відправили їй на підмогу.

    – Коли?

    – Я приїхала вчора. Зараз я маю бути в Сиєтлі. Я сіла на літак і полетіла якомога далі, а тоді взяла авто напрокат. Це була не поїздка, а щось за межею сприйняття. Ці дороги просто безкінечні.

    – І вашого співробітника тут не було.

    – Ні, – відповіла Ченґ. – Не було.

    – Ви думаєте, що він на якийсь час відлучився і скоро повернеться сюди на потягу?

    – Сподіваюся, саме так і буде.

    – Що б іще це могло бути? Це ж вам не Дикий Захід абощо.

    – Знаю. Мабуть, із ним і справді все гаразд. Його відіслали з Оклахома-Ситі. Можливо, йому знадобилося відлучитися в інших справах. Він би точно скористався потягом, бо ці дороги нестерпні. Ось чому і повернувся б він також потягом. Він мусить. Мені він казав, що в нього тут немає авто.

    – Ви намагалися вийти з ним на зв’язок?

    Вона кивнула.

    – Я знайшла стаціонарний телефон в універсамі. Але його домашній номер не відповідає, а стільниковий вимкнений.

    – Або просто поза мережею. У такому разі він точно не в Оклахома-Ситі.

    – Він міг би заїхати кудись далеко? Куди-інде? Без авто?

    – Це ви мені скажіть, – відповів Ричер. – Це ваша справа, а не моя.

    Ченґ нічого не відповіла. Офіціантка підійшла ще раз, і Ричер вирішив перетворити свій сніданок на ланч, замовивши ще шматочок персикового пирога. І ще кави. Офіціантка виглядала переможеною. Стратегія її шефа подавати безкоштовну каву виявилася збитковою.

    Ченґ сказала:

    – Він обов’язково повідомив би мене про свої наміри.

    Ричер відповів:

    – Хто? Хлопець, якого тут уже немає?

    – Саме так.

    – «Повідомити» означає «увести в курс справи»?

    – Навіть більше.

    – То скільки ж інформації вам відомо про нього?

    – Його звуть Ківер. Він із нашого офісу в Оклахома-Ситі. Але ми всі працюємо в одній мережі. Здається, я знаю, чим він може бути зайнятий. У нього було декілька досить серйозних справ. Але жодна з них не стосувалася цієї місцевості. Принаймні так свідчать дані з його комп’ютера.

    – Чому саме вас відіслали йому на підмогу?

    – Я була вільною на той момент. Він сам мені зателефонував.

    – Звідси?

    – Стовідсотково. Він пояснив мені, як сюди дістатися. Він назвав це своїм теперішнім місцем перебування.

    – Таке прохання у вас вважається звичним?

    – Абсолютно. Він діяв згідно з протоколом.

    – Отож, він діяв згідно зі всіма правилами, але на його комп’ютері немає жодної інформації про цю справу?

    – Саме так.

    – А це означає…

    – Що справа була незначною. Можливо, якась послуга другові або безкоштовна допомога клієнтові, яку він хотів приховати від шефа. Це точно не пов’язано з грошима. Ось чому він не хотів, щоб про це хто-небудь дізнався. Але потім, мабуть, справа набрала обертів. Саме тому він вирішив покликати мене на підмогу.

    – То ви думаєте, що ця справа стала серйознішою, ніж він собі уявляв на початку? Що б це могло бути?

    – Не маю жодного уявлення. Він мав усе мені пояснити на місці.

    – У вас справді немає жодних здогадів?

    – Що вас так дивує? Він працював над особистим завданням, яке не бажав розголошувати, а мені він збирався все розповісти, коли я сюди дістанусь.

    – Яким був його голос по телефону?

    – Спокійним. Більш-менш. Мені здалося, що йому тут не дуже сподобалося.

    – Він вам про це сказав?

    – Це лише моє припущення. Коли він пояснював мені, як сюди дістатися, то наче вибачався за те, що витягує мене в якесь похмуре та страшне місце.

    Ричер промовчав.

    Ченґ сказала:

    – Мені здається, що ви, військові, занадто зациклені на отриманні точних даних, щоб зрозуміти хід наших думок.

    Ричер відповів:

    – Та ні, чому ж, я саме збирався з вами погодитися. Мені от, наприклад, не сподобався магазин із гумовими фартухами. А ще мене весь ранок переслідував якийсь дивний хлопчина. Десяти-дванадцяти років, не більше. Хлопець. Думаю, він лише дивакуватий малий, якого сильно зацікавив незнайомець, тобто я. Щоразу, коли я дивився в його бік, він ховався за стіну.

    – Не знаю, дивно це чи сумно.

    – У вас справді немає жодної важливої інформації?

    – Я чекаю, що мені про все розповість Ківер.

    – Тобто, ви чекаєте на потяги.

    – Двічі на день.

    – Скільки ще часу має минути, щоб ви облишили цю ідею?

    – Це дуже грубо з вашого боку.

    – Я пожартував. Це всього лише пригода на кшталт тих неприємностей, з якими мені доводилося стикатися, та й вам також точно було несолодко під час патрулювань. Усього лише негаразди зі зв’язком. Повідомлення не дісталося свого адресата. Принаймні мені так здається. А все через те, що тут немає стільникового покриття. Люди вже настільки звикли до нього, що просто не можуть жити інакше.

    Ченґ відповіла:

    – Я зачекаю ще добу.

    – Мене до того часу вже не буде, – відповів Ричер. – Думаю, я поїду вечірнім потягом.


    Ричер залишив Ченґ у їдальні та попрямував назад, до старого шляху, готовий до подальшого знайомства з містечком. Дивакуватий хлопчина вже не потрапляв йому на очі. Він повернув до приміщення, де продавали товари для ветеринарів, а тоді знову перевірив лівий бік вулиці, усі шість будиночків, проте не побачив нічого цікавого. Він продовжив свій шлях, ідучи відкритою місцевістю, проходячи сто, а потім і двісті ярдів, – на той випадок, якщо колія тягнулася через центр містечка в східному напрямку, залишаючи всі пам’ятки на їхніх колишніх місцях. Якщо Ченґ мала рацію і літня жінка справді тут померла, її надгробок могло і не бути видно з такої відстані. Це міг бути невеликий монумент: невисока плита з металевою огорожею, не більшою, ніж півтора фута заввишки, занурена в море пшениці, до якої вела б стежина зі скошеної стерні.

    Але він не побачив ані стежини, ані пам’ятника, ні поминальної металевої огорожі. І жодної іншої важливої будівлі. Жодного музею. Жодного рекламного стенду, який би свідчив про наявність у цьому містечку іншої історичної пам’ятки. Він розвернувся і пішов у зворотний бік, проходячи південним сектором, квартал за кварталом, починаючи зі сходу на захід бічної вулички, яка проходила просто за будівлями і прямувала до колій. Вона нагадувала свою північну товаришку, ось тільки на ній розташовувалося більше однокімнатних приміщень, якими здебільшого були сараї та гаражі, а ще на ній було менше фруктових яток. Але знову ж таки, жодного пам’ятника, жодного музею. Принаймні їх не було там, де найбільш логічно було б їх розмістити. Материн Спочинок не завжди був значним місцем. Раніше це містечко було лише непомітною плямкою вздовж безкінечного шляху через пустир. Чи то меморіальна плита тому причина, чи то місцева легенда, але згодом на цьому місці з’явилося містечко. Місто виросло довкола цієї пам’ятки, наче перлина серед піщинок.

    Проте йому не вдавалося нічого знайти. Ні каменя, ні музею. Нічого не було на тому місці на прийнятній від окраїни відстані. Достатньої відстані для того, щоб стати туристичним маршрутом. Приблизно за один новий квартал від в’їзду в містечко. Але там нічого не було.

    Він продовжував іти, квартал за кварталом, як робив це й раніше. Він бачив ті самі речі, що й до цього, проте тільки тепер починав їх розуміти. Місто знайомило його із собою, крок за кроком, вулиця за вулицею. Воно виявилося торговим центром для широкої спільноти, що охоплювала значну територію. Сюди завозили неймовірну кількість різного приладдя, а вивозили готову продукцію. Звісно, більшою мірою вивозили зерно. Проте і тварин тут точно вирощували. Безсумнівно. Ось чому тут розмістилося багато компаній-постачальників та ветеринарів, що спеціалізувалися на великій худобі. Ось чому тут торгували гумовими фартухами. У деяких фермерів справи йшли добре, і вони купували новенькі сяючі трактори, а в інших усе складалося не так, як цього хотілося б, тому вони й ремонтували свої дизельні двигуни та приклеювали нові підошви на свої старі черевики.

    Звичайне містечко, як і сотні інших.

    Добігало кінця літо, і тому вечори грали золотистими барвами, а сонце гріло, але не пекло, тож він продовжував іти, радіючи з того, що перебуває на вулиці, аж поки не зрозумів, що він іще раз обійшов усі квартали і всі місця відвідав також заново. Жодного пам’ятника, жодного музею. Жодного дивакуватого хлопчика. Але таки був чоловік, який дивився на нього підозріло.

    5

    Усе це відбувалося поза межами старого шляху фургонів, на паралельній до нього бічній вуличці, що простягалася зі сходу на захід та навколо якої виросло п’ять нових кварталів по один бік та чотири квартали по другий. Напівкругла форма на цій ділянці ставала розмитою. Тут розташувалися офіси банку та кредитної спілки. Ще тут працювали декілька майстерень: усі невеличкі, усюди працював лише один майстер. Там і заточували леза, і ремонтували коробки передач, і навіть перукарня під ліхтарем там теж була. Але найголовніше – там була майстерня, у якій продавалися запасні частини до систем зрошування різних фірм. Магазинчик був вузесеньким, а сам продавець тіснився за касовим апаратом. Явно чималеньких розмірів чолов’яга. Він визирав зі свого магазину, і коли Ричер проходив повз, то помітив дивну іскру в погляді цього чоловіка і те, як він одразу почав тягнутися за чимось позаду себе, то нахиляючись уперед, то відкидаючись трохи назад.

    Ричер не бачив, до чого саме той намагався дотягтися. Ноги самі понесли його далі. Передня частина мозку не збиралась замислюватися над цим, але задня частина почала гризти його. «Чому цей тип так себе поводив?»

    Та все просто. Він лише побачив нове обличчя. Незнайомця. Намагався його вирахувати. «Що він там шукав? Зброю?»

    Мабуть, ні. Випадковий перехожий не може становити серйозної загрози. І точно ніхто гордо та демонстративно не торкатиметься бейсбольної бити чи рушниці 45-го калібру в себе на стіні. Аж ніяк не на видноті. Під прилавком було б якраз. Та й хіба бізнес із системами зрошування такий небезпечний? Бити та рушниці більше годяться для барів та винних погребів, а ще для аптек.

    «То що б міг шукати цей хлопець?»

    Найімовірніше, телефон. Старомодний телефон, прикручений до стіни. На висоті приблизно рівня плечей, щоб зручніше було набирати номер. Чоловік намагався дістати його, відкидаючись назад, бо його магазинчик був занадто вузьким для того, щоб він міг обернутися повністю.

    «Чому він збирався дзвонити? Хіба поява незнайомця є такою незвичайною подією, що нею терміново потрібно з кимось поділитися?»

    Можливо, він про щось згадав. Може, йому потрібно було подзвонити по роботі. Може, йому треба було домовитись про відправлення пакунка.

    «Або ж йому потрібно було повідомити про місцезнаходження».

    Кого саме?

    «Незнайомих облич».

    Кого повідомити?

    «Можливо, до цього був причетний і той дивакуватий хлопчина. Можливо, за ним справді стежили. Між показною соромязливістю та щирою недолугістю дуже тонка межа».

    Ричер зупинився на площі та зробив повний оберт. Там нікого не було.

    Тої миті йому спало на думку, що непогано було б випити ще одну чашечку кави, тому він знову пішов у напрямку їдальні. Ченґ досі сиділа там, за тим самим столиком. Пізній ранок. Вона пересіла на його місце, тож тепер вона сиділа під кутом до залу. Там, де раніше сидів він. Ричер проклав собі шлях через усю їдальню й сів за сусідній столик до того, де сиділа Ченґ, зовсім поруч, тож його спина тепер також була повернена до стіни. Просто давня звичка.

    Він запитав:

    – Хіба не чудовий ранок?

    Вона відповіла:

    – Нагадує мені недільний ранок під час мого першого року в коледжі. Жодних мобільних телефонів і нічого робити.

    – Хіба ваш співробітник зовсім не виходить на зв’язок із офісом?

    Вона збиралася відповісти, проте раптово замовчала. Оглянула приміщення, наче подумки рахувала всіх відвідувачів, які могли стати потенційними свідками її принизливого зізнання. Тоді всміхнулася якось загадково, проте виразно, і ця усмішка була водночас і зухвалою, і невтішною, і трохи навіть змовницькою, а тоді сказала:

    – Мабуть, я трохи прикрасила ситуацію.

    Ричер здивувався:

    – В якому сенсі?

    – Наш офіс в Оклахома-Ситі є запасною квартирою Ківера. Так само, як наш офіс у Сиєтлі – моє запасне житло. На нашому сайті подається інформація про те, що наші офіси є геть усюди. І це правда. Усюди можна знайти колишнього агента ФБР із запасним житлом та несплаченими рахунками. Нашу організацію можна назвати багаторівневою. Іншими словами, у нас немає допоміжного персоналу. Ківеру немає перед ким звітувати.

    – Але ж у нього якісь серйозні справи.

    Ченґ кивнула.

    – У нас і справді багато справ, і ми добре виконуємо свою роботу. Але те, чим ми займаємось, – це все одно лише бізнес. Низькі витрати є ключем до успіху. А ще якісний веб-сайт. Ніхто не знає, ким ти є на всі сто відсотків.

    – Яку справу він міг би взяти додатково?

    – Я теж багато про це думала. Точно нічого корпоративного. Не буває маленьких корпоративних справ. Деякі з них наче право на друк грошей. Вони одразу реєструються на комп’ютері, повірте мені. Це наче нагородити самого себе золотою зірочкою. Тут, скоріше за все, справа в приватному клієнтові, який платив готівкою або чеками, написаними від руки. Думаю, нічого кримінального, проте ймовірно, що справа була нудною та трохи навіть нерозумною.

    – От тільки тепер Ківеру знадобилась підмога.

    – Як я і казала, усе почалося з невеличкої справи, яка набрала обертів.

    – Або нерозумна справа перестала бути такою вже й нерозумною.

    – Або стала ще більше нерозумною.

    Підійшла офіціантка й подала Ричерову другу на день безкінечну чашку кави. Він заплатив наперед, майже вчетверо перевищивши суму в чекові. Він любив каву, і не менше любив офіціанток.

    Ченґ запитала:

    – Як минув ваш ранок?

    Він відповів:

    – Я так і не зміг знайти ні могилу цієї жінки, ні жодної згадки про дитину.

    – Думаєте, хтось із них міг би досі бути тут?

    – Я майже впевнений у цьому. Тут багато вільного простору. Ніхто б не став прокладати нову дорогу через чиюсь могилу. Та й завжди знайшлося б місце для якоїсь меморіальної дошки. Вони ж зазвичай на кожному кроці. Деякі з них зроблені з литого металу, пофарбованого в коричневий колір. Не знаю, хто їх установлює. Можливо, Відділ з внутрішніх питань. Проте тут немає таких.

    – Ви розмовляли з місцевими мешканцями?

    – Вони в мене далі на черзі.

    – Вам слід розпочати з офіціантки.

    – Її професійним обов’язком буде надати мені завчену, підлаштовану під туристів відповідь, яка сподобалася б відвідувачу. І тоді в одну мить ця їдальня стане привабливою для нових туристів.

    – Я про це не подумала.

    – Думаєте, багато людей її про це розпитують?

    – Мабуть, п’ять із десяти, – відповіла вона. – Проте не забувайте, що ми рахуємо відвідувачів за всі одинадцять років існування закладу. Тож цією проблемою цікавиться багато людей, проте не так уже й часто. Залежить від того, що саме ми маємо на увазі під словом «багато».

    І саме тієї миті до їхнього столика знову поспішила офіціантка, несучи в руках жбан для кави марки «Банн», щоб знову долити Ричерові, і Ченґ її запитала:

    – Чому це місце називається «Материн Спочинок»?

    Офіціантка відступила на крок назад, спираючись однією ногою на другу, як це зазвичай роблять утомлені жінки. Вона розповсюджувала навколо себе аромат кави. Волосся в неї було кольору пшениці за вікном, обличчя розпашілося, на вигляд їй можна було б дати від тридцяти п’яти до п’ятдесяти. Вона могла бути з тих людей, що набирають вагу з віком, чи з тих товстунів, що спалюють зайві кілограми на роботі. Цього не можна було сказати зі стовідсотковою впевненістю. Здавалося, вона зраділа, що їй випала хвилина поспілкуватися якусь мить, бо Ричер уже став її найкращим товаришем з усіх, звісно, через великі чайові, але ще й тому, що питання, яке їй поставили, не було ні образливим, ні нудним.

    Вона сказала:

    – Мені подобається уявляти, що якийсь вдячний син із далекого міста побудував для своєї мами маленький заміський будиночок, де вона могла би гарно зустріти старість, щоб подякувати їй за все те, що вона колись для нього зробила. А потім тут з’явилися магазини, де вона могла купити необхідні речі, а потім ще декілька будинків, і вже незабаром на цьому місці виросло ціле містечко.

    Ричер запитав:

    – І це офіційна версія?

    Офіціантка відповіла:

    – Дорогенький, я не знаю. Я із Міссісіпі. Сама не розумію, як мене сюди занесло. Тобі слід запитати он того чоловіка за прилавком. Здається, він хоча б народився в цьому штаті.

    І тоді вона зірвалась і кудись побігла, як це часто роблять офіціантки.

    Ченґ запитала:

    – То це й була та сама завчена відповідь?

    Ричер кивнув і відповів:

    – Але досить креативна, а не шаблонна. Їй пряма дорога на телебачення. Або нехай пише сценарії до фільмів. Я вже бачив колись таку дівчину. По телевізору в мотельному номері. Серед білого дня.

    – Може, нам слід поговорити з продавцем за прилавком?

    Ричер озирнувся. Чоловік виглядав заклопотано. Тоді він сказав:

    – Спочатку я опитаю реальних людей. Я вже запримітив декілька таких індивідуумів під час прогулянки. А тоді я займуся пошуками місця, де можна трохи передрімати. Чи піду підстрижуся. Може, я зустріну вас на станції о сьомій. Ваш Ківер зійде з потяга, а я на нього сяду.

    – Навіть якщо до того часу ви не дізнаєтесь історії назви цього містечка?

    – Це не так уже й важливо. Принаймні це точно не варте того, щоб я тут затримувався. Я буду вірити у свою власну теорію. Чи у вашу. Усе залежить від настрою.

    Ченґ нічого не відповіла на це, тому Ричер спорожнив свою чашку, висковзнув з-за столу та попрямував геть через увесь зал. Він вийшов надвір. Сонце досі пригрівало. «Далі на черзі. Реальні люди». А почати слід із чоловіка, що торгує запчастинами для зрошувальних систем.

    6

    А чоловік досі незграбно мостився за прилавком. У нього там було лише два фути вільного простору, і цього точно було замало. Він був схожим на Ричера за зростом та вагою, проте виглядав трохи повільнішим та огряднішим. Одягнутий він був у сорочку завбільшки з цирковий намет, пояс на штанах був защеплений неймовірно низько, а живіт нагадував своїми розмірами литаври. Обличчя в нього було блідим, а волосся безбарвним.

    На стіні, просто за його правим плечем, висів телефон. Не антикваріат із номерним диском та закрученим дротом, а сучасний бездротовий телефон із прикрученою до стіни підставкою та слухавкою, яка знаходилася на важелі. Досить зручно для того, щоб набирати номер наосліп, і ось телефон уже був у його долоні, готовий до швидкого набору. Або набору на швидкості. На підставці до телефону було пластикове віконце з десятьма кнопками. П’ять із них були позначеними, а інші п’ять – ні. Позначки, мабуть, відмічали покупців, яким чолов’яга продавав запчастини. Лінії допомоги для технічної консультації, можливо, або номери підтримки споживачів.

    Чоловік запитав:

    – Я можу вам чимось допомогти?

    Ричер відповів:

    – Хіба ми зустрічалися раніше?

    – Думаю, ні. Я майже певний, що я б цього не забув.

    – А все ж, коли я вперше увійшов сюди, ви підстрибнули так високо, що майже вдарилися головою об стелю. Чому?

    – Я впізнав вас зі старих фото.

    – Яких іще старих фото?

    – З Пенсильванського університету, випуск 86-го.

    – Я не настільки розумний, щоб відвідувати Пенсильванський університет.

    – Ви займалися футболом. Ви були тим захисником, про якого говорили на кожному кроці. Про вас писали в газетах. На той час я уважно стежив за такими новинами. Та й досі стежу, якщо чесно. Звісно, ви постаріли. Сподіваюсь, ви не образитесь на мої слова.

    – Ви зробили телефонний дзвінок?

    – Коли?

    – Коли побачили мене минулого разу.

    – Для чого б я це робив?

    – Я бачив, як ваша рука потягнулась до телефону.

    – Можливо, він саме тоді дзвонив. Він увесь час тільки й робить, що дзвонить. Одні хочуть те, інші хочуть се.

    Ричер кивнув. Чи чув би він, якби дійсно в ту мить дзвонив телефон? Мабуть, ні. Двері були зачинені, телефон тут електронний, із можливістю регулювати звук, і, можливо, його налаштували на низьку гучність, лише на невелику територію. Особливо, якщо він дзвонив увесь час. Просто біля вуха продавця. Гучні дзвінки могли справді бути надокучливими.

    Ричер запитав:

    – Яка ваша теорія щодо назви міста?

    Чоловік перепитав:

    – Моя що?

    – Чому це місце називається Материним Спочинком?

    – Сер, я не маю жодного уявлення. По всій країні є містечка з дивними назвами. Ми не виняток.

    – Я ні в чому вас не звинувачую. Мене цікавить історія.

    – Я не чув жодної історії.

    Ричер знову кивнув. Він сказав:

    – Бажаю вам приємного дня.

    – Вам також, сер. І вітаю вас із поверненням. Якщо ви не маєте нічого проти моїх слів.

    Ричер протиснувся з крамниці надвір та якусь хвилину просто стояв під сонячними променями.


    Ричер поспілкувався ще з дванадцятьма продавцями, тобто з тринадцятьма в сумі, а це означало, що він отримав уже чотирнадцять різних версій, включно з версією офіціантки. Одностайності в їхніх словах не було. Вісім із цих думок узагалі важко було назвати думками, бо це були здебільшого знизування плечима та бездумні погляди, які супроводжувалися спільним бажанням захистити себе. «По всій країні є містечка з дивними назвами». Чого дивуватися Материному Спочинку в країні, де містечка називаються Чому і Чому-б-Ні, і Випадкове та Незвичне, і Санта-Клаус, і Безіменне, і Занудне, і Сиротрус, і Правда-чи-Брехня, і Мавпяча Брова, і Просте-і-ще-Простіше, і Місто Пирогів, і Поцілунок Жаби, і Солодкі Уста?

    Інші шість припущень були варіаціями на фантазію офіціантки. І його власної, подумалося Ричерові. І, мабуть, теорії Ченґ також. Люди відштовхувалися від самої назви і вигадували яскраві версії, які могли здаватися правдою. Жодних справжніх доказів не було. Нікому не було відомо ні про могильну плиту, ні про музей, ні про меморіальну дошку, ні навіть про легенду місцевих старожилів.

    Ричер ішов назад широкою вулицею, думаючи про одне: сон чи стрижка?


    Продавець запчастин відзвітувався першим. Він сказав, що, на його думку, він чудово впорався зі старим футбольним трюком. Цієї техніки його навчили багато років тому. Слід лише обрати гарну футбольну команду та хороший рік випуску, і більшість хлопців будуть занадто задоволеними, щоб щось запідозрити. За годину ще троє продавців розповіли таку саму історію. Тільки вони не використовували футбол у розмові. Але в цілому картина була зрозумілою. Одноокий портьє в мотелі прийняв усі вхідні дзвінки, зібрав подумки всю інформацію докупи, тоді набрав телефонний номер і, коли на тому кінці зняли слухавку, сказав:

    – Вони добираються до нього через назву міста. Здоровань ходить містом і всіх розпитує.

    У відповідь він почув довгий тріск пластику – заспокійливий, медоточивий та переконливий. Він відповів:

    – Добре, гаразд.

    Проте голос його звучав невпевнено, і він поклав слухавку.


    Перукарня виявилася маленьким приміщенням зі всього двома робочими місцями, і за одним із них працював перукар. Він був старим, але руки в нього не тремтіли, тож Ричера поголили, підстригли ножицями, коротко ззаду та з боків, із поступовим спаданням наперед. Його волосся було такого ж кольору, як і раніше. Так, уже не таке густе, як колись, але воно досі було на місці. Клопоти перукаря не були марними. Ричер подивився в дзеркало і побачив себе, досить охайного та причепуреного. Стрижка вартувала одинадцять доларів, що здалося йому цілком прийнятним.

    Тоді він пішов назад уздовж широкої площі, і перед мотелем угледів той самий розкладний стілець, який уже бачив раніше. Він і досі самотньо стояв посеред тротуару. Звичайний білий пластик. Ричер підняв його та поставив з правого боку від бордюру, на траву біля огорожі. Подалі від центру дороги, щоб нікому не заважав. Він обертав його ногою, аж поки той не потрапив під світло сонячних променів. Тоді Ричер сів на нього, відкинувся назад та заплющив очі. Він купався в цьому теплі. І на якусь мить задрімав на свіжому повітрі літньої пори, а це було другим із його найулюбленіших способів засинати.

    7

    Того вечора Ричер прийшов до залізничної станції на цілу годину раніше, о шостій він був уже там, частково через те, що сонце почало сідати і не було змоги ніжитися під його променями довше, а почасти через те, що любив приходити завчасно. Він любив мати зайвий час на спостерігання. Навіть за такими простими речами, як посадка на потяг.

    Елеватори стояли тихо й нерухомо, швидше за все, вони були порожніми та чекали на майбутній урожай. Велетенський склад був зачинений на всі замки. Колія мовчала. Протитуманні ліхтарі вже світилися в очікуванні наближення сутінок. З боку заходу небо ще було забарвлене в золотий колір, проте з решти боків уже стемніло. Ричеру подумалось, що до настання ночі залишилось уже небагато часу.

    Малесеньке приміщення станції було відчиненим, але порожнім. Ричер увійшов досередини. Інтер’єр через своє красиве оформлення деревом нагадував пряниковий будиночок, і фарбували ці стіни точно безліч разів, у похмурий та вицвілий кремовий відтінок. Пахнуло тут, як і в будь-яких інших дерев’яних будинках на схилі дня після сильної спеки, – задушливо, запорошено та сухо.

    Віконце каси мало склепінчастий вигляд і було невеликого розміру, що робило його дуже затишним. У склі був круглий отвір, щоб можна було перемовлятися. Але за самим склом завіса була опущена. Вона була коричневого кольору та мала форму плісе. Виготовили її достоту з якогось дешевого вінілу. Зверху на завісі було надруковане слово «Зачинено», і фарба, якою його надрукували, нагадувала сусальне золото.

    У кінці короткого коридору розташувалися вбиральні. А ще в приміщенні стояв стіл із газетою шестиденної давності на ньому. Зі стелі звисали світильники – матові лампи в скляних абажурах, – але вимикача ніде не було видно. Біля дверей висіла порожня дошка, саме там, де їй і слід було б висіти, і до неї хтось прикріпив повідомлення: «Для увімкнення світла звертайтесь до каси».

    Лавки були просто пречудовими. Їм могло бути й понад сто років. Вирізані вони були з цільного червоного дерева й мали солідний та правильний вигляд. Хтось їх досить незграбно вирізав під обриси людини, проте роки частого користування натерли їх просто до блиску. Ричер вибрав собі місце та сів. Лавка виявилася зручнішою, ніж здалася на перший погляд: мала просту та навіть грубу форму, проте сидіти на ній було дуже зручно. Тесля зробив свою роботу справді майстерно. А можливо, дерево саме програло боротьбу і, замість того щоб опиратися, вирішило піддатися обробці, набути певної форми та повністю віддатися в руки майстра. Піддатливе до будь-яких форм та розмірів, різної ваги та різної температури. Розігріте та спресоване в буквальному сенсі, наче це був справжній виробничий процес в уповільненій зйомці. Хіба це взагалі можливо було зробити з таким твердим матеріалом, як червоне дерево? Цього Ричер не знав. Він лише спокійно сидів.

    Надворі темніло. І тому всередині також ставало темніше. «Для увімкнення світла звертайтесь до каси». Ричер продовжував сидіти в темряві та дивитися у вікно. Він припустив, що Ченґ зараз теж чекає надворі. У цьому мороці. Так, як вона це робила й раніше. Йому подумалось, що він міг би зараз піти та відшукати її. Але для чого? Він не планував розпочинати довгу розмову. А п’ять хвилин пустопорожніх балачок нічого б не змінили. Він подорожував. Він рухався далі. Люди приходили та йшли геть. Він уже звик до цього. Нічого особливого. Дружнього помаху руки на прощання буде достатньо, коли він уже сидітиме в потягу. Та й вона в цей час уже може бути зайнятою – розмовляти з Ківером, дізнаватися від нього новини та розпитувати, де він був.

    Якщо Ківер приїде цим потягом.

    Він чекав.


    За мить до прибуття потяга Ричер почув шурхіт та клацання каміння на рейках. Тоді колії завели свою звичну пісню: спочатку тихий шелест металу, а потім дедалі голосніше завивання. Він раптом відчув напруження в повітрі й побачив промінь переднього ліхтаря на потягу. А тоді він почув шум: стукіт, шипіння й гудіння. Цієї миті прибув потяг, непохитний та нестримний, проте неймовірно повільний. Гальма заскрипіли, і потяг зупинився, локомотив уже зникнув з виду, а вагони з пасажирами вишикувалися вздовж платформи.

    Двері з гуком розчинилися. Ричер побачив, як зліва від нього з темряви вийшла Ченґ. Наче рефлекторно зреагувала на появу потяга. З’явилась раптово, наче спалах фотокамери. З потяга зійшов чоловік.

    Справа від себе Ричер побачив продавця із магазину запчастин до зрошувальних систем. Він вийшов із темряви, зробив крок уперед та зупинився в очікуванні. Чоловік із потяга зупинився під променями світла. Не здоровань. Не той, на кого чекала Ченґ. Не Ківер. Цей чоловік був трохи вищим за середній зріст, проте трохи легший за середню вагу. Йому могло бути близько п’ятдесяти, і його струнка в юності фігура тепер виглядала більш змарнілою. Волосся було темним, можливо, фарбованим, а одягнутий він був у костюм і сорочку з комірцем, без краватки. В руках у нього була сумка з коричневої шкіри, вона точно була важчою за лікарський саквояж, проте меншою, ніж спортивний рюкзак.

    Крім нього, з потяга більше ніхто не вийшов. Двері все ще були відчиненими. Ричер побачив, як праворуч від нього продавець запчастин зробив ще один крок уперед. Чоловік із потяга його помітив. Продавець запчастин назвався та простягнув руку. Ввічливо, шанобливо, приязно та чемно. Чоловік із потяга потиснув простягнену правицю.

    Двері досі були відчиненими. Але Ричер продовжував стояти на своєму місці, у темряві. Продавець запчастин узяв шкіряну сумку та повів чоловіка в костюмі у бік виходу. Двері потяга із шумом зачинилися, вагони застугоніли й задрижали, і потяг розпочав свій рух, повільно, дуже повільно, вагон за вагоном.

    Продавець запчастин та чоловік у костюмі зникли з виду. Ричер підійшов до платформи й почав спостерігати, як ліхтарі у хвості поїзда танцюють удалині. Десь із темряви Ченґ промовила:

    – Вони прямують до мотелю.

    Ричер запитав:

    – Хто – вони?

    – Чоловік із потяга та його новий друг.

    Вона вийшла з темряви і сказала:

    – Ви не поїхали.

    Він відповів:

    – Ні, не поїхав.

    – Я думала, що ви таки поїдете.

    – І я так думав.

    – Я вважаю себе хорошою людиною, але гадаю, причина не в мені.

    Ричер промовчав. Ченґ промовила:

    – Я не це хотіла сказати. Пробачте. Я не таку причину мала на увазі. Не хотіла б видатися самовпевненою. Я хотіла сказати, немає причин для того, щоб я була тією причиною. Боже, я тільки ще більше все псую. Я маю на увазі, ви ж не залишились для того, щоб допомогти мені. Правда ж?

    – Ви бачили, як ці двоє тиснули руки?

    – Звісно.

    – Ось чому я залишився.

    8

    Ричер провів Ченґ у порожній зал очікування, і вони сіли на лаву, пліч-о-пліч у цілковитій темряві. Ричер запитав:

    – Як би ви охарактеризували це рукостискання?

    Ченґ перепитала:

    – Як саме?

    – Розповідь. Історія. Мова жестів.

    – Мені це скидалось на те, що помічника керівника відрядили зустрічати якогось важливого покупця.

    – Вони зустрічалися раніше?

    – Не думаю.

    – Згоден. І непогано це все було організовано цим місцевим чолов’ягою. Хіба не так? Майстерна гра на публіку. Ввічливо, проте без лестощів. Зовсім не так, як він потиснув би руку давньому другові, я певен. Чи своєму свекрові. Чи кредитному інспекторові з банку. Чи колишньому однокласнику, якого він не бачив двадцять років.

    – То й що?

    – Наш місцевий персонаж має у своєму арсеналі цілу добірку різних рукостискань, і ми можемо припустити, що він однаково вправно та спокійно володіє ними всіма. Це його фішка, так би мовити.

    – Як це нам допоможе?

    – Я бачив цього чоловіка вранці. Він завідує магазином, який продає запчастини до зрошувальних систем. Я пройшов повз його вікно, він підстрибнув і схопився за телефон.

    – Чому він це зробив?

    – Це ви мені скажіть.

    – Мені слід поводити себе, як параноїк? До якої міри?

    – Десь між «злегка» і «помірно».

    Вона відповіла:

    – Я б над цим навіть не замислювалась, якби йшлося про Ківера.

    – Але…

    – Але ви схожі на Ківера. Певною мірою. Можливо, Ківер нишпорив навколо, і декому наказали слідкувати за ним або за будь-ким, хто схожий на нього.

    Ричер сказав:

    – Я теж про це думав. На перший погляд це малоймовірно, проте і неймовірні речі часом трапляються. Тож я повернувся туди ще раз, щоб усе перевірити. Я запитав того чолов’ягу, чому він так на мене відреагував. Він сказав, що впізнав мене як гравця університетської футбольної команди 86-го року випуску. У Пенсильванському університеті. Очевидно, мої фото були в газетах. Він сказав, що нікому не телефонував. Він сказав, що його рука потягнулася до телефону, бо, можливо, той саме тієї миті задзвонив. Він сказав, що його телефон увесь час дзвонить.

    – А він і справді дзвонив?

    – Я не чув.

    – Ви дійсно грали у футбол за Пенсильванський університет?

    – Ні, я ходив до коледжу у Вест-Пойнті та у футбол грав лише раз. І, гадаю, не дуже вдало. Я майже певний, що моїх фото в газетах не друкували.

    – Можливо, це якась випадкова помилка. Вісімдесят шостий рік минув хтозна-коли. Ваша зовнішність могла сильно змінитися. І ви схожі на людину, яка могла б грати за футбольну команду Пенсильванського університету.

    – І я так подумав. Тієї миті.

    – А зараз?

    – Тепер я думаю, що він намагався прикрити свій зад. Він ховався за якоюсь нісенітницею. Можливо, його навчили цього прийому. Не марнувати час на незграбні заперечення, а одразу перестрибнути до правдоподібної відмовки. Деяким чоловікам могли б сподобатися такі лестощі. Може, вони хотіли б бути футбольними зірками. А хто б не хотів? Можливо, їм задурюють голову і проблема зникає сама собою. Плюс своєю історією він іще й зробив мене молодшим, ніж я є насправді. Що, гадаю, також дуже приємно. Тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого я вже служив в армії. А коледж закінчив вісімдесят третього. Той чоловік зіграв цілу виставу.

    – Це ще нічого не доводить.

    – Перш за все я запитав його, чи ми зустрічалися раніше. Він відповів, що ні.

    – І це ж правда, так?

    – Але такий чоловік, який є настільки сильно зацикленим на футболі, що пам’ятає гравців тридцятирічної давнини, якби я запитав його, чи ми зустрічалися, повинен був відповісти: «Ні, сер, але я залюбки потиснув би вам руку». Або він мав би це зробити, коли я йшов геть. Десь повинно було б відбутись це рукостискання. Він належить до рукостискального типу. Для деяких людей це дуже важливо. Я вже з таким стикався. Для них це краще, ніж автограф чи спільне фото. Тому що це особисте. Це фізична близькість. Закладаюся, є багато людей, які бачать цю особу потім по телевізору чи в газеті і думають: «А я йому колись тиснув руку».

    – Але вашу руку він не потиснув.

    – У цьому й полягає його головна помилка. Він знав, що я ніякий не відомий футболіст. Тож тепер я схиляюся до вашої версії. Їх застерегли, що за допитливими незнайомцями потрібно стежити. Можливо, включно навіть із тим дивакуватим хлопчаком, якого я зустрів зранку. Плюс Ківера знову не було на потягу. Де його в біса носить? Тому я й залишився. Щонайменше на одну ніч. Задля розваги.

    – Хто цей чоловік у костюмі, який зійшов з потяга?

    – Не знаю. Мабуть, він нетутешній і приїхав сюди в якихось справах. Не планує залишатися надовго, бо речей у нього небагато. Мабуть, багатий. Худорляві люди зазвичай багаті. Ми живемо в дивні часи. Бідні люди товсті, а багаті – худі. Раніше все було інакше.

    – Хороші справи чи погані? Це просто збіг, що його зустрів наш «фан Пенсильванського університету», чи він також якось пов’язаний із тим, що намагався з’ясувати тут Ківер?

    – Може бути що завгодно.

    – Можливо, він лише виробник зрошувальних систем. Генеральний директор великої корпорації.

    – У такому випадку, гадаю, ця подорож мала б трохи інший вигляд. Наш хлопець поїхав би на виставку товарів деінде. Можливо, там за коктейлем він зустрів би великого начальника. Тридцятисекундна зустріч, а може, навіть менше. Під час якої він намагався б потиснути руку начальникові. Я просто абсолютно певен у цьому!

    – Я непокоюся через Ківера.

    – Вам і слід непокоїтися, мабуть. Але тільки трохи. Наскільки все це може бути погано? З усією повагою, ми говоримо про приватного детектива, який приймає готівку або нечисті чеки від певної особи. Яка може бути або адекватною, або не дуже. Цитую ваші ж слова. І цей хлопець у першу чергу звернувся би до копів. Починаючи з Білого дому, і вниз ієрархічною драбиною. Але очевидно, ані в Білому домі, ані в поліції цим не зацікавилися. Тож наскільки все може бути погано?

    – Ви вважаєте, що копи завжди сприймають усе правильно?

    – Думаю, у них є певна межа, які справи не можна ігнорувати. Якби хтось їх повідомив, що знайшов склад, повний вибухонебезпечного добрива, думаю, вони хоча б прийшли оглянути це місце. А якби він сказав, що елеватори пов’язані з його кореневими каналами, мабуть, вони б на це не зважали.

    – Але річ у тому, що спочатку справа виглядала для нього інакше, а потім усе змінилося. Ось чому він і покликав мене на підмогу. Можливо, тепер справа перетнула межу.

    – У такому випадку Ківер міг би просто зателефонувати до «911», як і всі інші. Або напряму подзвонити у ФБР. Упевнений, номер йому досі відомий.

    – То що ж нам тепер робити?

    – Зараз ми повернемося до мотелю. Мені потрібен номер на ніч, щоб я міг від усього відпочити.


    Одноокий портьє знову чергував на рецепції. Ченґ узяла ключ до двісті чотирнадцятого номера, як і раніше, і зупинилася. Ричер знову розпочав неприємні перемовини. Шістдесят баксів, сорок, тридцять, двадцять п’ять, але в жодному разі не сто шостий номер. Ричер не міг собі дозволити вкотре поступитися цьому чоловікові. Він отримав сто тринадцятий номер, що розташовувався посередині протилежного крила будівлі, на першому поверсі, подалі від металевих сходів, і лише через один номер від кімнати, що знаходилася під номером Ченґ.

    Він запитав:

    – У якому номері зупинився містер Ківер?

    Портьє перепитав:

    – Хто?

    – Ківер. Здоровань із Оклахома-Ситі. Заїхав сюди два або три дні тому. Приїхав потягом. Без авто. Можливо, заплатив за тиждень наперед.

    – Мені не дозволено розповсюджувати таку інформацію. Це захист персональних даних. Для наших гостей. Упевнений, що ви мене зрозумієте. Гадаю, ви б хотіли такого ж ставлення до себе.

    – Звісно, – відповів Ричер. – Це досить логічно.

    Він узяв свій ключ і вийшов разом із Ченґ. Тоді він сказав до неї:

    – Зрозумійте мене правильно, я хотів би увійти до вашого номера.

    9

    Вони почали підійматися металевими сходами з правого боку «підкови» й опинилися перед номером Ченґ, двісті чотирнадцятим, який розташувався поруч із останнім номером у ряду, двісті п’ятнадцятим. Ченґ витягла свій ключ, і вони увійшли всередину. Кімната нічим не відрізнялася від будь-якої іншої кімнати, проте Ричер одразу зрозумів, що тут живе жінка. У номері було охайно та приємно пахло. Збоку стояла маленька валіза на колесах, усередині якої лежали акуратно складені речі.

    Ричер запитав:

    – Які записи носив із собою Ківер?

    – Хороше запитання, – відповіла Ченґ. – Зазвичай ми носимо із собою ноутбуки та смартфони. Тож усі наші записи вводяться через клавіатуру. Що може видатися марудною працею, проте рано чи пізно це все одно потрібно робити. Але сенс усієї цієї роботи під прикриттям полягає в тому, щоб не вести жодних записів, то навіщо тоді щось друкувати? У нього були якісь записи, зроблені від руки, скоріше за все.

    – Де?

    – Мабуть, у кишені.

    – Або в його номері. Залежить від їхньої кількості. Нам слід це перевірити.

    – Ми ж не знаємо, де його номер. І в нас немає ключа. І нам ніхто його не дасть, бо в цих «Чотирьох сезонах»[6], вочевидь, серйозний захист особистих даних.

    – Я думаю, це або двісті дванадцятий, або двісті тринадцятий, або двісті п’ятнадцятий.

    – Чому це?

    – Думаю, Ківер замовив для вас номер завчасно, правда ж? Він, мабуть, зупинився біля столу рецепції та сказав адміністратору, що приїде його колега. А тому ж, звісно, могло здатися, що між вами існує якийсь зв’язок, і він вирішив поселити вас у сусідніх номерах. Вас поселили у двісті чотирнадцятому, бо Ківер уже жив на той час у двісті тринадцятому чи двісті п’ятнадцятому, а може, й у двісті дванадцятому.

    – Навіщо ж ви тоді питали про це в адміністратора, якщо ви вже про все знали?

    – Він міг би звузити мені пошуки. Але більш за все я хотів застосувати ім’я Ківера на публіці. Простіше не буває. Якщо за нами стежать, то нас можуть і підслуховувати, а я хотів, щоб вони почули це з моїх уст.

    – Навіщо?

    – Для того щоб чесно їх попередити, – відповів Ричер.


    Ричер і Ченґ пройшли до номера, що знаходився двома дверима нижче, до двісті дванадцятого. І одразу ж викреслили його зі списку. Гардини були запнутими, а зсередини долинав тихий звук увімкненого телевізора. Це точно не номер Ківера. І двісті тринадцятий, і двісті п’ятнадцятий були порожніми. В обох номерах гардини були розсунутими, проте всередині панував суцільний морок. Ричер припустив, що номер прибрали зранку і після того в ньому нікого не було. За законом середніх величин можна було сміло вирахувати, що один номер був вільним, а інший належав Ківерові, за який він заплатив, проте так у ньому і не проживав через якісь надзвичайні обставини. Вільний номер виглядав би абсолютно буденно, а в номері Ківера точно був би якийсь знак, хоча б незначний, наприклад, піжама, яка стирчала б з-під подушки, чи книжка на столику біля ліжка, чи краєчок валізи, схованої подалі від очей, за стільцем. Але через темряву нічого не було видно.

    Ричер запитав:

    – Хочете кинути монетку чи зачекаємо до ранку?

    Ченґ відповіла:

    – І що ми можемо зробити? Вибити ногою двері? Нас чудово видно з рецепції готелю.

    Ричер поглянув униз і побачив, як одноокий портьє тягне розкладний стілець по асфальту. Це був той самий стілець, на якому Ричер задрімав там, біля огорожі. Одноокий поставив стілець на тротуарі, просто під своїм вікном, і сів на нього, як колись сиділи для спостереження шерифи на своєму дощаному ґанку. Тобто він сів не під двісті чотирнадцятим. Нижче і трохи правіше. А це означало, що і не під двісті тринадцятим.

    Він сів під обома вікнами одночасно. Цікаво. Тоді Ричерові раптом пригадався той самий стілець, того ранку, залишений серед дороги, і тоді він поглянув на свій колишній, сто шостий, номер і провів між цими двома точками лінію. Цікаво. Він оперся ліктями на поручні й сказав:

    – Думаю, слід нам вибивати ці двері ногами чи ні залежить лише від того, наскільки нагальною є ця ваша справа.

    Ченґ, що стояла поруч, відповіла:

    – Ніхто не може щоразу правильно реагувати на такі дзвінки. Не завжди, це точно.

    – Але ж іноді ви правильно реагуєте?

    – Мабуть.

    – То який цього разу випадок?

    – А ви що про це думаєте?

    – Я не маю до цього жодного стосунку. Моя думка зараз не має ніякого значення.

    Вона продовжила:

    – І все-таки, що ви думаєте?

    – Усі справи різні.

    – Дурня. Справи одні й ті самі. І ви це знаєте.

    – Лише половина з усіх справ є однаковими, – відповів Ричер. – Вони діляться на дві великі категорії. Іноді ти знаходиш потрібного тобі хлопця через декілька тижнів, цілого та неушкодженого, а іноді ти його втрачаєш ще до того, як дізнаєшся про те, що в нього були проблеми. Третього не дано. Ця крива нагадує усміхнене обличчя. Іронія.

    – Ось чому проста математика говорить нам зачекати. Або ми вже зазнали поразки, або в нас іще море часу.

    Ричер кивнув:

    – Саме так і виходить, згідно з математикою.

    – А згідно з практикою?

    – Якщо ми зараз це зробимо, ми, безумовно, вплутаємося в непередбачувану ситуацію проти обставин, серйозність яких ми навіть не в змозі оцінити. Може ж бути й п’ятеро хлопців із переконливими рукостисканнями. Або й п’ять сотень, усі з автоматами та військовою амуніцією. І всі вони виступали б на захист того, про що досі навіть не чули.

    – І що б це могло бути, суто гіпотетично?

    – Як я вже казав, це точно не вибухонебезпечні добрива на складі. Це щось інше – те, що здавалося спочатку дивним, а потім виявилося зовсім іншим. Можливо, така їхня стратегія: вони справді намагаються до нас дістатися.

    Ченґ кивнула в бік одноокого, який сидів на своєму пластиковому стільці.

    – Ви обрали правильну стратегію, згадавши ім’я Ківера. Цей чолов’яга по пояс загруз у цій справі.

    Ричер кивнув:

    – Власники мотелів завжди можуть стати в пригоді, за будь-яких обставин. Але цей чоловік не є одним із керівників організації. Він опирається. Він невдоволений. Він вважає, що вартий кращого, аніж бути нічним сторожем. Але, вочевидь, його боси зовсім іншої думки.

    – І вони – саме ті люди, яких нам потрібно знайти, – сказала Ченґ.

    – Нам?

    – Це лише образно. Давня звичка, пережиток минулого. У той час ми все робили спільно.

    Ричер промовчав. Ченґ продовжила:

    – Ви залишилися тут. Я не помітила, щоб хтось вам погрожував зброєю.

    – Я маю інші причини для того, щоб зараз тут бути, і вони не пов’язані з тим, наскільки терміновою, на вашу думку, є справа Ківера. Це окрема справа, і вона стосується вас.

    – Я зачекаю до ранку.

    – Ви впевнені?

    – Так мені каже математика.

    – Вам добре спатиметься під наглядом цього чоловіка?

    – Хіба в мене є вибір?

    – Ми можемо попросити його припинити.

    – Як це відрізнятиметься від непередбачуваного вплутування?

    – Усе залежить від його відповіді.

    – Зі мною все буде добре. Але я зачиню двері на обидва замки та защеплю їх на ланцюжок. Ми навіть не підозрюємо, що саме тут відбувається.

    – Ні, – відповів Ричер. – Не маємо жодного уявлення.

    – До речі, мені подобається ваша стрижка.

    – Дякую.

    – Які у вас були причини на це?

    – На те, щоб підстригтися?

    – На те, щоб залишитись.

    Він відповів:

    – Більшою мірою, саме цікавість.

    – Цікавість до чого?

    – До тієї історії про випуск 86-го року Пенсильванського університету. Вона була добре розіграна. Чудова гра. Я впевнений, що він це робив раніше, що він практикувався, репетирував, критикував самого себе чи пригадував свої успіхи, а тому я так само впевнений, що він просто не міг не знати про те, що мусив потиснути мені руку в такому випадку. Можу закластися, що всім іншим він тиснув руку. А мені ні. Чому?

    – Він припустився помилки.

    – Ні, він не зміг змусити себе це зробити. Так мені здалося. Навіть незважаючи на те, що йому довелося піти на компроміс зі своїми акторськими здібностями. Він точно в щось вплутався, і це щось зараз знаходиться під загрозою, а тому він вважає, що люди, які створюють цю загрозу, занадто огидні, щоб їх торкатися. Ось яке враження в мене склалося. Тож мені стало цікаво, що саме могло змусити людину так почуватися.

    – Тепер мені буде важче заснути.

    – Спочатку вони прийдуть за мною, – відповів Ричер. – Я буду внизу. Я намагатимуся шуміти якомога сильніше. У вас буде трохи часу в запасі.

    10

    Ричер сидів у кріслі у своєму номері, у суцільній темряві, за шість футів від вікна; невидимий ззовні, він просто спостерігав. П’ятнадцять хвилин, тоді двадцять, тоді двадцять п’ять. Стільки, скільки було потрібно. Одноокий виглядав як розмита пляма в сутінках, десь за сто футів звідси. Він комфортно вмостився. Трохи відкинувся назад. Можливо, він навіть задрімав, проте лише на якусь мить. Будь-який шум або рух його б розбудив, скоріше за все. Не найкращий охоронець, якого доводилося бачити Ричерові, проте й не найгірший.

    Над однооким та трохи праворуч, на другому поверсі, із центрального номера з-за гардин пробивалося трохи світла. Номер двісті три. Мабуть, це був чоловік із потяга. Він нещодавно прибув, а тепер саме розпаковував свою шкіряну сумку та розставляв усе по місцях. Мазі та настоянки у ванній, дещо – у шафу, а дещо – по шухлядах. Хоча, на думку Ричера, розмір сумки також мав велике значення. Вона виглядала якісною, часто використовуваною, проте без жодних слідів зношення чи пошкодження. Цупка візерунчаста шкіра коричневого кольору та з мідною фурнітурою. Класична форма, імовірно досягнута за допомогою шарнірів та якогось внутрішнього наповнення. Але невелика. І цей чоловік прибув до міста щонайменше на добу. Може, навіть більше. Із сумкою, що була занадто малою для запасного костюма чи запасних черевиків.

    Це було незвичним для Ричера. Більшість штатських завжди возять із собою запасний одяг на випадок плям від пролитої рідини, зміни погоди чи непередбачуваної зустрічі.

    Через десять хвилин світло вимкнули, і двісті третій номер знову поглинула темрява. Одноокий чолов’яга сидів на своєму місці, трохи відкинувшись назад. Можливо, він спостерігав за цим усім, а може, й ні. Ричер дивився на нього із темряви ще п’ятнадцять хвилин – саме стільки було потрібно, щоб переконатися, що нічого не відбувалося. Тоді він роздягнувся і склав свій одяг як зазвичай, знову поклавши штани під матрац, потім він прийняв швидкий душ і заліз на ліжко. Він залишив гардини розсунутими і накрутив будильник, що стояв біля узголів’я, на шосту ранку, знаючи, що метушня та шум серед ночі можуть розбудити його й раніше.


    На світанку було тихо, і небо знову грало золотими барвами, але вже не такими яскравими. Елеватори відкидали слабкі тіні, які були достатньо довгими, щоб сягнути мотелю. Ричер сів на ліжку та роззирнувся навколо. Пластиковий стілець досі стояв на місці, на тротуарі під вікном рецепції готелю, за сотню футів від Ричера, проте одноокого на ньому не було. Він пішов десь о четвертій ранку, подумав Ричер. Крайня межа його терпіння. Пішов на диван в офісі.

    Гардини у двісті третьому номері досі були запнутими. Чоловік із потяга, мабуть, досі спить. Ричер підвівся з ліжка і вийшов із ванної уже з рушником навколо поясу. Він відчинив вікно. Свіже повітря. А ще звуки. Він чув, як по широкій вулиці їдуть машини. Звичайні восьмициліндрові машини, що їздили на бензині, з товстими шинами, які залишали сліди на коліях, закарбованих в асфальті. Вантажівки, мабуть. Прямують на сніданок до їдальні. Люди тут прокидаються з першими променями сонця.

    Він зайняв місце та просто сидів і спостерігав, без кави. У голові виринула приємна фантазія, як він телефонує до їдальні та замовляє цілий жбан кави в тієї офіціантки, його нової подруги, і як вона вже через декілька хвилин приносить цю каву. Проте в нього не було номера їдальні, а в кімнаті не було телефону. І він не був одягнутим. За сто футів звідти, на іншому кінці уявної підкови, у вікні рецепції горіло світло. Але жодного руху. Лише старий, закинутий мотель, на дві третини порожній, на світанку.

    Він сидів і терпляче спостерігав, сподіваючись на те, що його старання не будуть марними, і він таки досяг свого через майже годину спостережень. Спочатку одноокий вийшов з-за своїх дверей, тоді постояв та вдихнув повітря, як часто й роблять люди вранці. Згодом портьє озирнувся навколо: на внутрішні межі своїх володінь, і на місця для паркування, і на тротуар під номерами на першому поверсі, і на доріжку під номерами на другому поверсі. Звичайна та неквапна перевірка, зроблена швидше вимушено, проте і не без прихованого відчуття гордості, подумалось Ричерові. Тоді чоловік згадав про неоглянену ділянку просто позаду себе, він озирнувся, щоб перевірити і її, і побачив забутий ним розкладний стілець. Він затягнув його назад, до сто другого номера, а там ідеально порівняв його разом з іншими предметами в номері, які знаходились просто під своїми копіями з другого поверху.

    Це робилося більше з почуття обов’язку, ніж гордості. Адже ще день тому його це не хвилювало. Тоді він залишав стілець де-небудь. Де б він не стояв, він усюди був на своєму місці. Але новий день приніс певні зміни. Чомусь. Портьє поводився, як командир в очікуванні приїзду генерала.

    Ричер чекав. Тіні відступали, ярд за ярдом, тоді як сонце підіймалося вище. Він почув наближення ранкового потяга. Той загудів, запульсував і знову загудів.

    Він чекав. У двісті третьому розсунули гардини. Вікно дивилося під кутом до сонця, воно було вкрите товстим шаром пилу з полів, як і все інше тут, але навіть крізь нього Ричер бачив чоловіка в костюмі з широко розведеними руками, які досі трималися за гардини, і він дивився в цей ранок наче з подивом, наче його вражало те, що сонце знову зійшло. Наче до цього це траплялося лише через день. Чоловік простояв так цілу хвилину, а тоді повернувся та зник із виду.

    На стоянку заїхав білий седан. Кадилак, подумалось Ричерові. Хоча й не новий. То була машина з попереднього покоління. Довга та низька, вона наче обіймала собою дорогу та могла їздити лише по бульварах. Як лімузин. Хоч колір автівки був незвичним, ніби вона приїхала із Флориди чи Аризони. Незвично вона виглядала тут, у сільській місцевості. Це був перший седан, який трапився Ричерові за триста миль. Він був досить чистим. Недавно протертий, а швидше за все, повністю помитий. Ричер не міг побачити водія: скло було занадто темним.

    Авто подалося вправо, а тоді задом під’їхало до паркувального місця під двісті третім номером. Спереду на ньому не було номерного знака. Водій із машини не вийшов. Перед седаном розчинилися двері двісті третього номера, і з них вийшов чоловік у костюмі. У руці в нього була та сама сумка із коричневої шкіри. Якусь мить він просто стояв і вдихав повітря. Наче в подиві. Тоді він вискочив зі свого трансу й попрямував до сходів із похмурим виглядом, проте з легкістю в ногах; він дуже плавно та легко рухався, не грав м’язами, як атлет, а граційно йшов, наче танцюрист чи театральний актор. Він зійшов сходами донизу, і водій кадилака вийшов із машини, щоби з ним привітатися.

    Водій був не знайомий Ричерові. Йому було близько сорока, він був високим та мав гарну фігуру: не був ані товстим, ані худорлявим, мав густе волосся та простодушний вираз обличчя. Іще один молодший менеджер, подумалось Ричерові. Чоловік у костюмі потис водієві руку та пірнув на заднє сидіння. Водій поніс шкіряну коричневу сумку до багажника та поклав її досередини, наче виконував якусь особливу процедуру. Тоді він знову сів за кермо, машина стартувала з місця й поїхала геть.

    Ззаду на ній також не було ніякого номерного знака. Ричер підвівся й пішов у душ.


    Ченґ уже сиділа в їдальні за високим столиком у кутку, який вони займали раніше. Спиною вона була повернена до стіни. Вона зайняла ще один, сусідній, столик, почепивши своє пальто на стілець за ним. Ричер передав їй пальто й сів поруч, пліч-о-пліч, також спиною до стіни. Що було цілком правильно з тактичної точки зору, проте незручним з будь-якої іншої. Ченґ чудово виглядала у футболці. Її волосся досі було вологим, через що нагадувало чорнило. Руки її були довгими та спортивними, а шкіра гладенькою. Вона сказала:

    – Чоловік у костюмі вже поїхав. Він мав із собою свої речі, тому не повернеться. На щастя.

    – Я бачив, – відповів Ричер. – Зі своєї кімнати.

    – Я саме поверталася зі станції. Ківера не було на ранковому потягу.

    – Мені шкода.

    – Тож час настав. Я більше не буду на нього чекати. Мені потрібно розпочати його пошуки. Його номер – двісті п’ятнадцятий. Я підглянула крізь вікно. На дверцятах шафи висить сорочка великого розміру. А двісті тринадцятий зовсім порожній.

    – Гаразд. Ми повинні якось потрапити досередини.

    – Ми?

    – Образно, – відповів Ківер. – Мені сьогодні більше нічого робити.

    – Ми підемо туди зараз?

    – Давайте спочатку поїмо. «Їж, поки є можливість». Це золоте правило.

    – Зараз могла би випасти чудова можливість це зробити.

    – Могла б, але пізніше буде краща. Коли покоївка почне там прибирати, вона може відчинити нам двері.

    Цієї миті до них підійшла офіціантка з кавою в руках.

    11

    Після сніданку вони дійсно натрапили на покоївку, яка розпочала свою роботу, але та була ще далеко від номера Ківера. Була зайнята на зовсім іншому боці «підкови», готуючи двісті третій номер до повторного заселення після виїзду з нього чоловіка в костюмі. На проході перед номером стояв її переповнений візочок, а двері номера були відчиненими. Ззовні було видно, як вона саме розстеляла ліжко. Ключі від номерів мали б висіти в неї на поясі, чи бути в кишені, чи на ручці її візка.

    Ричер сказав:

    – Думаю, мені слід підійти до неї та привітатися.

    Він повернув ліворуч біля двісті одинадцятого, тоді ще раз ліворуч біля двісті шостого, а тоді зупинився, порівнявшись із візком, та зазирнув усередину до двісті третього номера.

    Покоївка плакала. І при цьому вона все одно продовжувала працювати. Вона була білою, худорлявою, наче шпала, з майже невидимими слідами колишньої молодості, вона саме заносила рушники до ванної. Вона схлипувала і пхинькала, і сльози котилися вниз по її обличчю.

    З-за дверей Ричер запитав:

    – Мадам, із вами все гаразд?

    Жінка зупинилася, випустила рушники з рук і випросталася. Вона форкнула, зробила вдих і вп’ялася поглядом у Ричера, а тоді обернулася і втупилася в дзеркало, а тоді знову обернулася без жодної реакції, наче її зовнішній вигляд не давав жодних причин для хвилювання.

    Вона всміхнулася й тоді промовила:

    – Я дуже щаслива.

    – Гаразд.

    – Ні, справді. Перепрошую. Просто чоловік, який щойно звідси виїхав, залишив мені чайові.

    – І що, вони у вас перші за весь час?

    Вона відповіла:

    – Вони в мене найкращі за весь час.

    Вона була одягнена в робочий халат із великою кишенею внизу, яка могла вмістити будь-що. Вона обережно двома руками витягла конверт. Він був меншим за звичні розміри конвертів для листування. Він швидше нагадував відповідь на вишукане запрошення. Зверху на ньому авторучкою було написано «Дякую».

    Великим пальцем вона відігнула верхню частину конверта та витягла звідти купюру в п’ятдесят доларів. Улісс Ґрант, власною персоною спереду на купюрі.

    – П’ятдесят баксів, – сказала вона. – До цього найбільшою сумою, яку я отримувала, було два долари.

    – Вражаюче, – відповів Ричер.

    – Це настільки змінить моє життя, ви навіть не уявляєте.

    – Я за вас дуже радий, – відповів Ричер.

    – Дякую. Виходить, дива таки іноді трапляються.

    – Чи знаєте Ви, чому це містечко називається «Материн Спочинок»?

    Жінка на хвилину замислилась.

    – Ви мене запитуєте чи хочете мені розповісти?

    – Я вас запитую.

    – Я не знаю.

    – Ви ніколи не чули жодних історій?

    – Про що?

    – Про матерів, – відповів Ричер. – Які спочили, у прямому чи переносному значенні.

    – Ні, – сказала вона. – Я про це нічого не чула.

    – Ви можете впустити мене у двісті п’ятнадцятий номер?

    Якусь мить вона думала.

    – Ви чоловік зі сто тринадцятого? І зі сто шостого, попередньої ночі?

    – Так.

    – Я не можу відчинити двері нікому, окрім людини, яка винайняла цей номер. Пробачте.

    – Це було корпоративне бронювання. Ми всі працюємо разом. Нам потрібно пересуватися по місцевості. Це командне завдання.

    – Я мушу порадитися з менеджером.

    – Не турбуйтесь, – відповів Ричер. – Я сам із ним пораджусь.


    Але одноокого не було на його робочому місці. Явно непередбачувана відсутність, адже стіл його виглядав, наче робочий процес перервали раптово та досить недавно. Папки та бухгалтерські книги були розгорнені, ручки лежали зверху на нотатниках, а ще там стояла чашка для кави «із собою», яка виглядала ще досить теплою. Але портьє там не було.

    За столом у стіні були двері. Особистий кабінет, здогадався Ричер. Там мав бути розкладний диван, і маленька кухонька, і хоча б невеликий туалет. Саме там зараз і міг бути одноокий. Є такі речі, які не можуть зачекати.

    Ричер прислухався, проте нічого не почув. Він обійшов стіл і став на колишнє місце портьє. Він глянув на книги з рахунками. І на папки. І на нотатники. Звичайні для мотелю речі. Рахунки, замовлення, перелік речей, що потрібно зробити, підрахунки прибутку. Він знову прислухався. І знову нічого. Тоді він висунув одну шухляду. Ту, де одноокий тримав ключі від номерів. Він поклав туди ключ від сто тринадцятого, а замість нього взяв ключ від двісті п’ятнадцятого. Він засунув шухляду. Тоді він став по інший бік столу та видихнув. Одноокий не повернувся. Можливо, у нього був розлад шлунку. Ричер обернувся та вийшов із приймальні.

    Він перетнув «підкову» та пішов нагору, до номера Ченґ. Показав їй ключ, а вона запитала:

    – Скільки у нас на це часу?

    Він відповів:

    – Стільки, на скільки Ківер проплатив номер. Цілий тиждень, мабуть. Я займу його кімнату. Одноокий не буде проти. Він свої гроші отримав. А Ківер не може висловити свою думку з цього приводу.

    – Це спрацює?

    – Можливо. Хіба що вони викличуть поліційний загін.

    – У такому випадку ми подзвонимо до «911». Як це повинен був зробити Ківер.

    – Чоловік у костюмі залишив п’ятдесятидоларові чайові для покоївки.

    – Це багато. Стільки коштує цілий тиждень на круїзному лайнері.

    – Вона дуже зраділа.

    – Не дивно. Це наче зарплата за цілий тиждень.

    – Мені стало соромно, що я ніколи не залишаю більше п’ятірки.

    – Він був багатим. Ви самі це казали.

    Ричер нічого не відповів і підійшов до дверей Ківера. Він уставив ключ у замок. Тоді відчинив двері, відступив убік і сказав:

    – Після вас.

    Ченґ увійшла досередини, а Ричер пішов слідом за нею. Сліди перебування тут Ківера були повсюди. Сорочка на ручці дверцят, акуратний набір для подорожей у ванній, розкрита обшарпана валіза біля стіни, а всередині в ній ціла купа одягу. Усе було обережно розкладено по своїх місцях покоївкою. Кімната виглядала чисто та охайно. Жодного портфеля. Жодної сумки для ноутбука, чи товстих зошитів, чи списаних від руки сторінок. Принаймні на видноті нічого цього не було.

    Ричер обернувся та зачинив двері. За довгі роки своєї непростої кар’єри він обшукав сотні мотельних номерів і чудово на цьому знався. Він міг знайти будь-яку річ у будь-якому місці. Він запитав:

    – Ким був Ківер до того, як став агентом ФБР?

    Ченґ відповіла:

    – Він був поліційним детективом, а ще мав диплом юриста з вечірньої школи.

    А це означало, що він також не раз робив обшуки в мотельних номерах. Це означало, що він не лишав би певні речі на видноті. Він знав деякі хитрощі. Не те щоб у цьому номері було багато можливостей для схованки. Він не був складним витвором архітектури.

    Ченґ сказала:

    – Ми самі себе обманюємо, стовідсотково. Портьє міг тут бути вже з десяток разів. Або когось сюди впустити. Ми маємо розуміти, що цю кімнату могли вже давним-давно обшукати.

    Ричер кивнув:

    – Але чи ретельно це було зроблено? Ось у чому запитання. Тому що одна річ нам відома напевне. Ківер до якогось моменту знаходився у своєму номері, а тоді він покинув це місце. Він міг поїхати звідси з трьох різних причин. По-перше, він міг узятися за невинну справу, яка в реальності виявилася зовсім іншою. По-друге, його могли звідси витурити з криками та бійками якісь невідомі. А по-третє, він міг сидіти тут на ліжку, обмірковуючи певні речі, і дещо спало йому на думку, наче справжній момент істини: «Халепа!» – і тоді він встав і поспішив до телефону-автомата в універсамі, щоб подзвонити «911», без подальшої метушні. Проте йому так і не вдалося цього зробити.

    – Не вдалося? Що ви маєте на увазі?

    – Я маю на увазі, що цей хлопець зник. Скажіть мені, куди й чому, і я відмовлюся від усіх своїх інших версій.

    – Жодна з цих версій його зникнення не означає, що ми щось знайдемо в цій кімнаті. Щось таке, на що всі інші не звернули уваги.

    – Ні, думаю, третя версія саме це й означає. Можливо. Уявіть собі цю ситуацію. «Халепа!» Ви вражені. І саме тієї миті ви опиняєтеся в серйозній небезпеці. Ситуація настільки серйозна, що вам слід одразу бігти до телефону. Але тоді вас буде викрито. Це ж зовсім не те саме, що дзвінок по мобільному за зачиненими дверима. Це прогулянка на свіжому повітрі. Яка має свій певний ризик. Саме тому ви захочете залишити якісь сліди за собою. Ви швидко шкрябаєте записку й ховаєте її подалі. А вже тоді йдете на пошуки телефону.

    – І так до нього і не дістаєтеся.

    – Так говорять розрахунки. Іноді.

    – Але цю записку так вдало заховано, що ніхто її досі не знайшов. Проте не настільки добре, щоб ми також не могли її знайти. Якщо записка взагалі була. Якщо третя з трьох версій справді правильна. Якщо ми глибоко не помиляємося.

    – Це передбачуваний перебіг подій, – сказав Ричер. – Так просто мусило бути, правда ж? Було два моменти «Халепа!». Невеликий, мабуть, за день до цього, після якого він і покликав вас на підмогу, і великий, після якого він побіг дзвонити копам.

    – Залишивши перед цим записку.

    – Я думаю, нам слід розглянути таку можливість.


    Коли Ричер робив обшук у кімнаті, він розпочинав із самої кімнати, а не з її вмісту. Ті, хто ховали, а потім і ті, хто шукали, мали звичку ігнорувати фізичну структуру приміщення, яка завжди давала багато можливостей для роботи. Особливо для того, щоб заховати аркуш паперу. Радіатор під вікном міг розкриватися, і у дев’яти випадках із десяти там можна було знайти пластикове відділення, спроектоване спеціально для того, щоб тримати в ньому папір, часто це була гарантія на товар чи інструкція до нього, проте серед них винахідлива людина могла б сховати ще цілий десяток сторінок.

    Або ж, якщо тут була штучна система опалення та охолодження, то точно були б вентиляційні решітки, які легко можна було б відкрутити. За потаємними розсувними дверцятами можна чудово сховати документи. Стелю було викладено панелями, які легко знімаються за потреби. На розсувних дверцятах шафи також був невидимий для непрофесійного ока бік, і ще багато таких місць повсюди.

    А вже тоді на черзі були меблі. У цьому випадку це було ліжко, два столики біля ліжка, оббите тканиною крісло, стілець за обіднім столом, сам стіл та невеликий комод.

    Вони шукали скрізь, проте так нічого і не знайшли. Потім Ченґ сказала:

    – Все одно варто було спробувати. Я навіть тішуся, що ми нічого не знайшли, у якомусь сенсі. Це надає справі певної незавершеності. Я хочу, щоб із ним усе було гаразд.

    Ричер відповів:

    – Я хочу, щоб він зараз був у Вегасі із дев’ятнадцятирічною кралею. Проте, оскільки ми не отримали від нього жодного повідомлення, можна дійти висновку, що все далеко не так. Тож ми повинні бути насторожі.

    – Він колишній коп і спецагент. Яка відстань звідси до універсаму? Що з ним могло трапитися?

    – Десь двісті футів. Магазин знаходиться позаду їдальні. Будь-що могло трапитися.

    Ченґ нічого не відповіла. Ричер відчував бруд на руках. Від пересування меблів та торкання тих поверхонь, які вже давно ніхто не прибирав. Він увійшов до ванної та відкрив кран, щоб помити руки. Мило було новим, ще запакованим у паперову обгортку. Світло-блакитного кольору, гофрованої форми та із золотистою емблемою. Точно не найгірше місце, у якому Ричерові доводилось побувати, судячи з усього. Він розпечатав упаковку з милом та зірвав папір. Смітник стояв під раковиною. Сама раковина була досить глибокою. Потрібно було добряче викрутитися, щоб дістатися до смітника. Та ще й лівою рукою. Проте йому це вдалося. А тоді він почав мити руки, спочатку новим милом це було зробити непросто, а потім воно стало більш піддатливим. Він витер руки свіжим, чистим рушником, а тоді йому раптом дещо спало на думку, і він нахилився, щоб перевірити, чи його зіжмакана кулька з обгортки мила влучила в ціль.

    Не влучила. Смітник був невисоким, наче куций циліндр, а ще він стояв дуже близько до лівого кутка, тому за ним ще точно залишалося трохи місця. Той самий простір, який, скоріше за все, ігнорували навіть покоївки під час прибирання. Не за два долари чайових же їм там прибирати. Це було те саме місце, яке ставало кладовищем для заблукалих викинутих речей.

    Їх було три. Одна кулька належала йому. Він відрізнив її за вологістю. Одна була такою ж, як його власна, тільки абсолютно сухою. Від попередньої упаковки мила. А третя була шматком добряче зіжмаканого та понищеного паперу, наче звичайне сміття з кишені.

    12

    Папір був квадратної форми та білого кольору, зі сторонами приблизно в три з половиною дюйми завбільшки, один бік у нього був клейкий. Це була наліпка з нотатника чи відривного блокнота. Ричерові траплялися такі речі й раніше. Аркуш був складений учетверо, і він точно подорожував у кишені протягом місяця або й більше. Складки були протертими, а кутики понищеними. Поверхня була трохи стертою. Ричер припустив, що цей аркуш хтось недбало кинув у смітник, можливо, зробивши це двома пальцями, як під час виконання якогось картярського трюку, але папір не дістався свого місця призначення та осів на безлюдній території.

    Він розігнув аркуш та спробував його розрівняти. Те, що мало б бути передньою стороною аркуша, було порожнім. Лише брудні потертості та світла пляма синього кольору, мабуть, від джинсової тканини. Носили в задній кишені джинсів, подумалось Ричерові.

    Він повернув аркуш. Те, що мало б бути зворотнім боком аркуша, було вкрите написами. Поспішно нашкрябана кульковою ручкою записка. Якісь каракулі, не інакше. Там був телефонний номер і слова: «Двісті смертей».

    Ричер запитав:

    – Цей почерк належить Ківерові?

    Ченґ відповіла:

    – Я не знаю. Я ніколи не бачила почерк Ківера. А цей зразок точно не назвеш найкращим. Ми не можемо нічого казати напевне. Думайте, як адвокат захисту. Тут немає жодної системи охорони доказів при передачі. Будь-хто міг залишити це тут. Хтозна-коли.

    – Звісно, – відповів Ричер. – Проте, думаю, це все-таки належало Ківерові. Що б це могло бути?

    – Бути? Мабуть, нотатка, зроблена під час телефонної розмови. У його офісі. У його запасному пристанищі. Можливо, він налагоджував із кимось контакт, а може, він когось обдзвонював. Високі ставки, враховуючи дві сотні смертей та телефонний дзвінок, який міг бути як від клієнта, так і від незалежного джерела зі збору даних. Або від джерела зі збору додаткової інформації.

    – Чому він це викинув?

    – Тому що пізніше він записав усі ці дані детальніше, і ця записка стала йому непотрібною. Можливо, він стояв тут перед дзеркалом, споглядаючи себе, як це робить більшість людей. Може, він викинув стару хустинку й витягнув нову, а заодно і перевірив кишені. Може, він якийсь час не одягав ці штани.

    Код телефонного номера із записки був 323. Ричер запитав:

    – Це ж код Лос-Анджелеса, правда?

    Ченґ кивнула й відповіла:

    – Це може бути і стільниковий номер, і стаціонарний.

    – Двісті смертей. Це можна розцінювати як серйозну небезпеку.

    – Якщо ця записка належала Ківеру. Якщо вона стосувалася цієї справи. Вона могла належати будь-кому і стосуватися казна-чого.

    – Хто б іще потрапив у цю місцевість із двома сотнями смертей на думці?

    – А хто сказав, що це сталося тут? Навіть якщо ця записка належала Ківерові, вона могла стосуватись якоїсь давньої справи. Чи зовсім іншої місцини. Або це могла бути справа адвоката, що займається заборгованостями, ще минулорічної давності, який тут нав’язував свої послуги постраждалим від нещасних випадків. Як тут узагалі могло трапитися двісті смертей? Це ж двадцять відсотків від усього населення. Хтось би та й помітив. У цьому випадку тут не знадобилося б наймати приватного детектива.

    – Давайте наберемо цей номер, – запропонував Ричер. – Подивимось, хто зніме слухавку.


    Ричер замкнув номер, вони зійшли вниз металевими сходами й побачили, що за сто футів від них одноокий портьє вийшов з-за свого робочого місця й поспішив їм назустріч, махаючи руками та стосовно чогось сильно жестикулюючи. Коли він до них підійшов, то сказав:

    – Пробачте, сер, проте двісті п’ятнадцятий заброньований не на ваше ім’я.

    Ричер сказав:

    – Тоді змініть свої дані. Номер забронював наш співробітник, і я збираюся в ньому проживати до його повернення.

    – Ви не можете цього зробити.

    – Навіть не починайте.

    – Звідки у вас ключ?

    – Знайшов під кущем. Щасливий випадок, мабуть.

    – Цього не можна робити.

    – Тоді викличте копів, – сказав Ричер.

    Портьє нічого не відповів. Якусь мить він обурено сопів, а тоді обернувся й пішов геть без жодного слова.

    Ченґ запитала:

    – Думаєте, він викличе копів?

    – Не викличе, – відповів Ричер. – Він вирішив за потрібне сказати нам, що він це зробить – так сер, просто тут і негайно. Плюс копи, мабуть, щонайменше за п’ятдесят миль звідси. Чи навіть за сто. Вони не приїдуть розбиратися із номером, за який уже заплачено гроші. Та й узагалі, якщо людям є що приховувати, вони нізащо не викличуть копів.

    – Що ж він тоді робитиме?

    – Я впевнений, що ми ще про це дізнаємось.

    Вони вийшли на широку вулицю і пішли повз фасад їдальні до універсаму. Сонце було в зеніті, і в місті наче все завмерло. Жодного руху, ніякого натовпу. За п’ятдесят ярдів попереду виднілась вантажівка, яка саме повертала на бічну вуличку. А ще неподалік стояв хлопчик, який кидав тенісний м’ячик об стіну та відбивав його палицею. Наче на тренуванні з бейсболу. Він досить непогано грав. Можливо, його фото навіть заслуговувало на те, щоб бути надрукованим у газеті. На старому шляху проїжджала через рейки вантажівка FedEx і рухалася в напрямку міста.

    Універсам був традиційною сільською будівлею: проста споруда із пласким дахом, повернена одним кутом до вулиці, із оздобленим гостроверхим фасадом, який був викладений із дощок навхрест та пофарбований у темно-червоний колір. На ньому висів знак із надписом круглими буквами золотистого кольору: «Материн Спочинок. Галантерея». У будинку були лише одні двері та одне вікно, яке було дуже маленького розміру і призначалося виключно для освітлення приміщення, а не для вигідного та привабливого показу товару. Вікно було вщент укрите наліпками з невідомими Ричерові назвами. Назви брендів, припустив він, що виробляли якісь загадкові, проте життєво необхідні для цієї місцевості речі.

    За дверима знаходився невеликий коридорчик, у якому на стіні висів телефон-автомат. Жодного звукопоглинаючого накриття. Лише сам апарат, повністю металевий – навіть дріт. Ченґ опустила декілька монет у щілину і набрала номер. Вона якусь мить слухала гудки, а потім мовчки поклала слухавку. Тоді вона сказала:

    – Автовідповідач. Стандартний запис телефонної компанії. Жодної прив’язки. Жодних імен. Проте схоже на стільниковий телефон.

    Ричер сказав:

    – Вам слід було залишити повідомлення.

    – Немає сенсу. Мені сюди ніхто не додзвониться.

    – Спробуйте подзвонити Ківерові ще раз. Про всяк випадок.

    – Я не хочу. Не хочу знову слухати, як він не відповідає на дзвінок.

    – З ним або все гаразд, або ні. А від того, будете ви йому дзвонити чи ні, нічого не зміниться.

    13

    Поїздом було б добиратися швидше, проте до його відправлення залишалося ще вісім годин, тож вони поїхали автомобілем, який Ченґ узяла напрокат. Це був компактний форд-позашляховик зеленого кольору. Його салон був простим, а ще авто не мало жодних позначок. Чувся сильний запах мийного засобу для шкіряних оббивок. Уже за хвилину вони їхали за містом по старому шляху, де раніше рухалися каравани фургонів, і тоді вони повернули на південь, потім на захід, а тоді знову на південь, через величезну шахову дошку безмежних золотих полів, аж поки не виїхали на місцеву дорогу, яка прогнозувала виїзд на трасу через двісті миль.

    Ченґ була за кермом, одягнута у футболку. Ричер відсунув своє сидіння назад і спостерігав за нею. Однією рукою вона притримувала кермо внизу, а друга лежала в неї на коліні. Її очі постійно бігали туди-сюди: то на дорогу попереду, то на дзеркала, то знову на дорогу. Вона то намагалася періодично всміхатися, то кривилася: видно було, що в її голові снує купа думок. Її плечі були трохи зведені вперед, і тому вона сутулилася. Із чого Ричер зробив висновок, що вона хоче здаватися меншою. З таким її наміром він був абсолютно не згоден. Йому вона здавалася пропорційною. Так, у неї були довгі кінцівки і вона мала міцну статуру, проте все було при ній.

    «Думаю, я достатньо хороша людина, проте причина не в мені».

    Він нічого не сказав. Вона подивилася в дзеркало знову і сказала:

    – За нами рухається вантажівка.

    Він запитав:

    – На якій відстані?

    – Десь за сотню ярдів.

    – Скільки вона вже їде за нами?

    – Близько милі.

    – Це ж дорога загального користування.

    – Але вона рухалася дуже швидко спочатку, а тепер вона їде позаду нас. Наче вона нас шукала і нарешті знайшла.

    – Машина лише одна?

    – Це все, що я звідси бачу.

    – Не схоже на спецзагін.

    – Здається, там лише двоє людей. Водій та пасажир.

    Ричер не хотів обертатися й дивитися назад. Він не хотів, щоб хтось із цих двох побачив на якусь мить його схвильоване обличчя в задньому вікні. Тому він трохи зігнувся і посунувся вбік, аж поки не зміг побачити відображення в дзеркалі на дверцятах з боку Ченґ. Вантажівка була приблизно за сотню ярдів від них. Мабуть, це форд, подумалось йому. Серйозне авто, габаритне та досить помітне продовжувало рух. Воно було темно-червоного кольору, як універсам. Усередині сиділо двоє чоловіків, поруч, пліч-о-пліч, проте на відстані один від одного – через незвичайно велику ширину транспортного засобу.

    Ричер випрямився і подивився через лобове скло. Пшениця із заходу, пшениця зі сходу, і дорога, яка тяглася абсолютно прямо, аж поки не зникала за горизонтом. Узбіччя посипали гравієм для стоку води, проте канав не було. І жодних поворотів не було також. Полям не було кінця-краю. У буквальному сенсі. Можливо, це одне й те саме поле простягалося аж до кінця дороги. Двісті миль. Це виглядало досить імовірним.

    Жодних інших машин не було в полі зору. Він запитав:

    – Вас тренували у Квантико на випадок таких ситуацій?

    Вона відповіла:

    – До певної міри. Але це було дуже давно. І в зовсім іншому середовищі. Здебільшого, це було на території міста. Зі світлофорами, перехрестями та дорогами з одностороннім рухом. Тут у нас немає великого вибору. А вас тренували для таких випадків?

    – Ні, я завжди погано водив авто.

    – Нам слід дочекатися, поки вони почнуть діяти?

    – Перш за все нам потрібно дізнатися, що їм наказали робити. Якщо їх відправили лише наглядати за нами, ми можемо заманити їх аж до Оклахома-Ситі, а там уже від них відірватися. Єдині битви, які справді можна виграти, – це ті, у яких не береш участі.

    – А що, коли це не просто стеження?

    – Тоді вони зроблять усе, як у кіно. Вони вріжуться в нас іззаду.

    – Щоб нас налякати? Чи ще гірше?

    – Це буде для них занадто серйозно.

    – Вони зроблять усе для того, щоб це нагадувало нещасний випадок. Жінка-туристка заснула за кермом та розбилася. Я впевнена, таке трапляється повсякчас.

    Ричер мовчав.

    – Ми не можемо від них відірватися, – сказала Ченґ. – Не на цій машині.

    – То давайте дозволимо їм наблизитися до нас, а тоді повернемо на іншу смугу і додамо газу. Відішлемо їх куди подалі.

    – Коли?

    – Мене не питайте, – сказав Ричер. – Я завалив правила водіння. Не протримався і дня. Мене відправили для кваліфікації в іншій сфері. Коли вони стануть великими у відображенні в дзеркалі, мабуть.

    Ченґ продовжувала вести машину. Тепер вона кермувала обома руками. Одна хвилина. Дві. Тоді вона сказала:

    – Я хочу подивитися, що вони робитимуть. Ми повинні спонукати їх до дій.

    – Ви певні?

    – Вони господарі поля. Ми мусимо їх трохи підбадьорити.

    – Гаразд. Додайте трохи швидкості.

    Вона натиснула на педаль газу, а він обернувся і почав дивитися крізь заднє вікно. Швидка поява стурбованого обличчя. Він сказав:

    – Швидше.

    Маленький зелений форд підстрибнув і помчався вперед, проїхавши майже двісті ярдів, і тоді вантажівка нарешті відреагувала: її решітка трохи піднялася, і вона почала насуватися ближче. Ченґ сказала:

    – Дайте мені відлік у реальному часі. Я не можу судити по дзеркалах.

    – Вони зараз десь за вісімдесят ярдів, – відповів Ричер. – А це означає, що в нас вісім секунд.

    – Менше, бо я збираюся трохи скинути швидкість. Інакше ця штукенція просто перекинеться.

    – Шістдесят ярдів.

    – Гаразд, спереду нікого немає.

    – І позаду також. Нас на дорозі лише двоє. Сорок ярдів.

    – Я ще трохи скину швидкість. Ми не зможемо зробити цього, якщо їхати понад шістдесят.

    – Двадцять ярдів.

    – Я зроблю це, коли буде десять.

    – Гаразд, зараз, робіть це зараз!

    І вона зробила. Вона подала трохи вліво і різко натиснула на гальма. Вантажівка опинилася всього за декілька міліметрів від того, щоб ударитися об правий задній бік авто, але схибила і далі набирала швидкості, а коли її водій натиснув на гальма, було вже пізно. Тим часом маленький зелений форд продовжував сильно розгойдуватися та втрачати рівновагу, але вже за мить він завмер і повернувся до норми, виїхав на свою смугу за сотню ярдів від вантажівки, і їхні позиції відносно один одного змінилися в повністю протилежному напрямку всього лише за декілька секунд метушні.

    Ченґ сказала:

    – Звісно, це порушує досить очевидне запитання: а що тепер? Якщо ми розвернемось, вони також це зроблять. І тоді вони знову почнуть нас переслідувати.

    – Ведіть машину прямо на них, – відповів Ричер.

    – І розбитися?

    – Це теж один із варіантів.

    Але вантажівка почала рух першою. Вона розвернулася та попрямувала просто на них, але робила вона це дуже повільно, наче підкрадалася, набагато повільніше ніж середня звична швидкість. Ричер сприйняв це як повідомлення. Наче білий прапор.

    – Вони хочуть поговорити, – сказав він, – вони хочуть поспілкуватися віч-на-віч.

    Вантажівка зупинилася за десять ярдів попереду від них, і обоє дверей розчинилися. Двоє чоловіків вибралися назовні. Міцні чолов’яги, обоє приблизно по шість футів заввишки та з вагою понад двісті фунтів. Обом було трохи за тридцять, у обох на обличчі дзеркальні сонцезахисні окуляри, обоє були зодягнені в тонкі бавовняні куртки зверху футболок. Вони мали насторожений, проте водночас і впевнений вигляд. Наче знали, що роблять. Наче грали на своїй території.

    Ченґ сказала:

    – У них мусить бути при собі якась зброя. Інакше вони б на це просто не пішли.

    – Можливо, – відповів Ричер.

    Двоє чоловіків зупинилися посередині нейтральної території між двома авто. Один стояв ліворуч від центральної лінії, а другий – праворуч. Вони стояли в невимушених позах, просто очікуючи та тримаючи руки на поясі.

    Ричер сказав:

    – Наїдьте на них.

    – Я не можу цього зробити.

    – Гаразд, думаю, мені варто піти й дізнатися, чого вони хочуть. Якщо виникнуть проблеми, їдьте до Оклахома-Ситі без мене, і нехай вам щастить.

    – Ні, не виходьте. Це надто небезпечно.

    – Для мене чи для них? Вони ж лише двійко сільських хлопців.

    – Ми повинні врахувати, що в них може бути зброя.

    – Це лише тимчасово.

    – Ви збожеволіли.

    – Мабуть, – відповів Ричер. – Проте не забувайте, що саме Дядько Сем[7] зробив мене таким. Я пройшов усі підготовчі курси, окрім водіння.

    Він відчинив двері та вийшов із машини.

    14

    У маленького зеленого форда дверцята кріпилися на передніх петлях, як і в більшості авто, і відчинялися вони лише на дві третини по ходу руху, тож коли ти виходив із машини, то одночасно і відступав трохи назад, і саме завдяки цьому в Ричера з’явився кращий кут огляду. Таким чином, блок циліндрів опинився між Ричером та чоловіками. Тож якби вони вирішили під’їхати зараз ближче до нього та почати в нього стріляти одразу ж, він зміг би заховатися за куленепробивним щитом. Якщо в них була таки зброя. А це ще абсолютно не доведено. Хоча, якщо в них дійсно була зброя, Ричер не міг зрозуміти, чому вони не стали стріляти від самого початку. Тепер цієї можливості вже не було. Вони могли б вистрелити через лобове скло. Ось де був самий початок. Хіба що вони хотіли зберегти машину цілою для симуляції правдоподібної аварії. Важко було б пояснити отвори від куль у склі, якби подорожня просто б заснула за кермом. Як би вони в цьому випадку пояснили наявність куль у мертвому пасажирові? А вони мусили б затягти тіло назад до машини, що було б не так легко. Ричер був би великою купою мертвого м’яса.

    Він дійшов висновку, що стріляти вони не будуть. Якщо в них таки є зброя. Він звернувся до них:

    – Хлопці, у вас усього тридцять секунд, тож не зволікайте і викладайте суть справи.

    Чоловік, що стояв ліворуч, високо схрестив руки на грудях, наче викидайло біля входу в нічний клуб. Ричер подумав, що це був знак підтримки на користь іншого чоловіка, що виступав серед них промовцем. Інший парубок сказав:

    – Це стосується мотелю.

    Руки він досі тримав на поясі. Ричер запитав:

    – Що ви маєте на увазі?

    – Ним керує наш дядько. Він бідний старий каліка, а ви йому завдаєте самих неприємностей. Ви порушуєте всі можливі правила.

    Руки досі були в нього на поясі. Ричер вийшов уперед з-за задніх дверей та підійшов до правої фари форда. Він відчував тепло від двигуна. Тоді запитав:

    – Які саме закони я тут порушую?

    – Ви зайняли кімнату іншого гостя.

    – Він зараз нею й так не користується.

    – Немає значення.

    Він усе ще тримав руки на поясі. Ричер зробив один крок, тоді другий, аж поки не порівнявся з лівою фарою автівки, але зупинився значно далі від неї, трохи по діагоналі. Саме тоді він опинився за десять ярдів від обох чоловіків, у вузькому трикутнику на нейтральній території. Чоловік зі схрещеними на грудях руками стояв у одному кутку, промовець – у іншому, а Ричер самотньо стовбичив у вузькому кінці цієї фігури. Чоловік, що був ліворуч, сказав:

    – Ми тут для того, щоб забрати ключ.

    Ричер зробив іще один крок. Тепер він стояв усього за сім футів від них. Усі троє утворили маленьку тісну групку. Жодних інших машин у полі зору не було. Пшениця навколо гойдалася хвилями, наче безкрає золоте море. Ричер відповів:

    – Я поверну ключ, коли виїду з готелю.

    Чоловік, що стояв ліворуч, сказав:

    – Ви вже з нього виїхали. На цю мить. І вас ніхто не поселить, якщо ви повернетесь. Адміністрація залишає за собою право відмовляти деяким гостям у поселенні.

    Ричер промовчав. Хлопець зліва сказав:

    – І більше вам ніде буде залишитись на ніч у Материному Спочинку. Мотель нашого дядька – єдина пташка на ринку. Вам зрозуміло?

    Ричер запитав:

    – Чому містечко називається «Материн Спочинок»?

    – Я не знаю.

    – Звідки взялися ці ваші претензії? Лише від вашого дядька чи з інших джерел?

    – Яких інших джерел?

    – Ті, про які я чув.

    – Немає інших джерел.

    – Приємно чути, – відповів Ричер. – І передайте своєму дядькові, що я не порушував ніяких законів. Перекажіть йому, що гроші за номер він отримав. Скажіть йому, що ми ще з ним побачимося.

    Хлопець, що стояв праворуч, розімкнув свої руки. Хлопець зліва запитав:

    – Ви будете й далі створювати нам проблеми?

    – Я вже створюю проблему, – відповів Ричер, – питання в тому, як ви будете її вирішувати.

    Запанувала тиша, гаряча та самотня посеред невідомості, а тоді двоє хлопців відповіли, одночасно відкинувши вбік поли своїх пальто, зробивши це звичним рухом правих рук, демонструючи при цьому напівавтоматичні револьвери в пласких кобурах, прикріплених до поясів.

    І це було помилкою, про що Ричер міг би одразу їм розповісти. Він міг би розпочати довгу та палку навчальну лекцію про те, як вони визначили свою долю, завчасно розпочавши вирішальну битву, та про те, як вони скоротили свою початкову серйозну стратегію, так легковажно перейшовши до розв’язки одразу. На такі погрози потрібно відповідати, а це означало, що йому треба було прибрати їхні пістолети, тому що пішака, якого відправили на розвідку, слід відсилати назад переможеним, а ще тому, що мешканців Материного Спочинку варто було попередити, що наступного разу він приїде до містечка уже озброєним. Він хотів сказати їм, що у всій цій ситуації винними були саме вони. Він хотів пояснити їм, що вони самі накликали на себе біду.

    Але він нічого їм не сказав. Натомість він також занурив руку під пальто, хапаючись там не за предмет, а за повітря, але ж ці двоє цього не знали, і як стрільці, яких навчили гарно прицілюватися, а саме такими вони й були, негайно дістали зброю та стали в бойову позицію, через що їхні ноги на мить утратили рівновагу. Ричер скористався цим, зробивши крок уперед та вдаривши хлопця ліворуч просто в промежину ще до того, як той устиг наполовину витягти свій револьвер із кобури. Це означало, що за той час чоловік, який стояв праворуч, устиг витягти свою зброю повністю, проте намарно, тому що на нього вже чекав удар Ричерового ліктя, який прийшовся йому на ліву вилицю, розбиваючи її при цьому та призводячи до втрати свідомості.

    Ричер відійшов назад та перевірив першого хлопця, який мав дуже стурбований вигляд, як і більшість хлопців, яких він раніше бив у промежину.

    Револьверами були «Сміт» та «Вессон Сиґма» сорокового калібру – частково полімерна та дорога зброя. Обидва були повністю зарядженими. В обох чоловіків він знайшов гаманці в задніх кишенях, у яких було близько ста доларів на двох, і Ричер забрав їх як воєнний трофей. У обох посвідченнях водія стояло прізвище Мойнахан, а це означало, що вони і справді могли бути братами або кузенами зі спільним дядьком. Одного з них звали Джоном, а іншого – Стивеном.

    Ричер узяв револьвери та пішов у напрямку маленького зеленого форда. Вікно Ченґ було опущеним. Він поклав один пістолет собі в кишеню, а другий подав Ченґ. Вона взяла зброю з помітним ваганням. Він запитав:

    – Ви чули щось із їхніх слів?

    Ченґ відповіла:

    – Усю розмову.

    – Висновки?

    – Вони могли казати правду. Мотель міг бути їхньою єдиною претензією до нас. З іншого боку, може, і не єдиною.

    – Я припускаю, що не єдиною, – відповів Ричер. – За номер їм заплатили. Звідки таке незадоволення?

    – Вас могли вбити.

    Ричер кивнув.

    – І не раз, – сказав він. – Ще хтозна-коли. Але не сьогодні. Не ці двоє.

    – Ви божевільний.

    – Або ж просто добре підготовлений.

    – То що тепер?

    Ричер озирнувся. Хлопець праворуч саме приходив до тями. Хлопець зліва сутужно звивався та обмацував себе між грудною кліткою та колінами. Ричер сказав:

    – Стріляйте в них, якщо спробують поворухнутися.

    Він пройшов десять ярдів до їхньої вантажівки та заліз усередину. У бардачку він знайшов документи на авто та страховку на ім’я Стивена Мойнахана. Більше в кабіні не знайшлося нічого цікавого. Тоді він умостився за кермом та завів двигун. Він повів машину в напрямку узбіччя та припаркував її посеред гравію, з’їхавши лівими колесами з дороги, а правими заїхавши в пшеницю. Передом вантажівка була повернена в напрямку міста. Після цього він заглушив двигун та витягнув ключ.

    По одному він перетягнув чоловіків у тінь від переднього бампера та припер їх до хромованої решітки. Обоє до того часу вже отямилися. Ричер сказав: «А тепер слідкуйте за мною», – і коли вони подивились на нього, узяв ключ, пожонглював ним та кинув його поперед себе в напрямку поля. Десь на сорок-п’ятдесят ярдів. У кращому випадку вони витратять щонайменше годину на його пошуки, і тільки за умови, що обоє знову зможуть звестися на ноги. А це може зайняти ще одну годину.

    Тоді він повернувся назад, сів у форд, і Ченґ завела машину. Час від часу він озирався та перевіряв, що відбувається позаду. Припаркована вантажівка ще деякий час була в полі зору, поступово зменшуючись та стаючи темною плямою вдалині, а тоді взагалі сховалась за північним горизонтом та зникла з очей.

    Вони витратили ще три години на те, щоб дістатися до траси, а тоді побачили на знаках, що до Оклахома-Ситі залишилось іще дві. Поїздка була спокійною, принаймні до того моменту, коли через дев’яносто хвилин із телефону Ченґ, що був у кишені, не почали доноситися різні гудки та дзвінки. Голосова пошта, текстові повідомлення та листи на електронну скриньку – усі попередньо збережені, а тепер нарешті й надіслані. Зв’язок було відновлено.

    15

    Ченґ кермувала однією рукою, другою при цьому жонглюючи телефоном. Так продовжувалось, поки Ричер не сказав:

    – Ми повинні з’їхати з дороги, поки подорожня по-справжньому не потрапила в автокатастрофу. Нам слід випити по чашці кави.

    Ченґ сказала:

    – Я не розумію, як ви можете пити стільки кави.

    – Закон земного тяжіння, – відповів Ричер. – Якщо випиваєш більше, воно одразу ж із тебе виходить. Залишається тільки продовжувати пити далі.

    – У вас, мабуть, шалене серцебиття.

    – Це краще, ніж узагалі ніякого.

    Через милю вони побачили знак та повернули на дорогу, по якій у вузький ряд стояли різні забігайлівки, включно з автозаправками та вбиральнями. А ще там була старомодна будівля з невигадливого каменю у федеральному стилі, з якою дисонували яскраві неонові вивіски сучасного фірмового магазину кави та їжі. Вони припаркували авто, вийшли з нього та розім’яли кінцівки. Була післяобідня пора, проте досі було тепло. Вони скористалися вбиральнями та увійшли до кав’ярні. Ричер замовив собі звичну середню чашку чорної кави, а Ченґ обрала холодну каву з молоком та льодом. Вони сіли за столик у куті закладу, і Ченґ поклала на нього свій телефон. Це був тонкий сенсорний апарат завбільшки з невелику книжку в паперовій обкладинці. Вона торкалася та гортала сторінки, спочатку обираючи певну опцію, а потім перейшовши до текстових повідомлень та листів із електронної скриньки. Вона сказала:

    – Від Ківера немає нічого.

    – Спробуйте ще раз йому подзвонити.

    – Ми обоє знаємо, що він не відповість.

    – Іноді трапляються дуже дивні речі. Якось у нас троє поліційних відділків та навіть Національна гвардія розшукували одного хлопця, аж раптом він з’явився сам, щойно повернувшись із відпустки за межами штату.

    – Ми ж знаємо, що Ківер не у відпустці.

    – Все одно спробуйте його набрати.

    Вона так і зробила після недовгих вагань, спочатку набравши його домашній номер, а потім мобільний. Жоден із них не відповідав. Ричер сказав:

    – Спробуйте ще раз подзвонити за номером у Лос-Анджелес. З того аркуша, де було про двісті смертей.

    Ченґ кивнула, готова одразу перейти до справи. Вона набрала номер та притисла слухавку до вуха. Цього разу на тому кінці дроту відповіли. Трохи здивована, вона сказала:

    – Доброго вечора, сер. Можна дізнатися, з ким я розмовляю?

    На таке запитання могла бути лише одна очевидна відповідь, подумав Ричер, у дусі самого запитання: «Хто запитує?»

    Вона представилась:

    – Мене звуть Мішель Ченґ. Я приватний детектив, зараз працюю у Сиєтлі. Раніше я працювала на ФБР. Тепер я працюю із напарником на прізвище Ківер. Думаю, він міг вам телефонувати. Ваш номер був у його номері мотелю.

    Ричер не мав жодного уявлення, про що далі запитав співрозмовник із Лос-Анджелеса, але вже за мить він зрозумів, що той, мабуть, попросив продиктувати йому прізвище по буквах, бо Ченґ сказала:

    – К-І-В-Е-Р.

    Запанувала довга пауза, а тоді прозвучала відповідь, і, швидше за все, вона була негативною, бо Ченґ запитала:

    – Ви в цьому впевнені?

    Після цього розпочалася тривала розмова, здебільшого монолог, бо говорив лише чоловік із Лос-Анджелеса. Ричер не міг розчути слів, а з виразу обличчя Ченґ можна було зробити тисячу суперечливих висновків, тож цим він не міг керуватися. У нього було відчуття, що її співрозмовник ретельно працював то над однією справою, то над іншою. А ще дуже детально про все це розповідав. Можливо, він актор. Чи кіноперсона. Зміст розмови залишався загадкою. Врешті-решт Ричер облишив спроби розшифрувати розповідь та вигадати їй правдоподібне пояснення, тому вирішив просто чекати.

    Врешті-решт Ченґ попрощалася та поклала слухавку, тоді зробила вдих та ковток своєї кави з льодом, а потім сказала:

    – Його звуть Вествуд. Він журналіст, і працює він на «Лос-Анджелес Таймс». Власне, він науковий редактор. Не те щоб це дуже великий відділ, згідно з його словами. В основному, він пише вичерпні статті для їхнього недільного випуску. Він каже, що Ківер ніколи йому не телефонував. Він стверджує, що завжди одразу занотовує вхідні дзвінки просто в безпечну базу даних, тому що саме це доводиться робити всім теперішнім журналістам, каже він, на випадок, якщо хтось подасть на газету позов. Або якщо вони самі захочуть подати позов на якусь газету. Але Ківера немає в цій базі даних. Виходить, що він не дзвонив.

    – Цей Вествуд не може бути клієнтом, на вашу думку?

    Ченґ похитала головою.

    – Він би тоді мені про це розповів. Я сказала, що Ківер був моїм напарником.

    – Коли ми знайшли цей номер, ви сказали, що він може належати або клієнтові, або незалежному джерелу інформації, або джерелу зі збору даних. Тож якщо це не клієнт, то це хтось із цих двох. Можливо, Ківер збирався зробити наступний дзвінок йому. Одразу після того, як зателефонував вам. Або ця роль могла дістатися вам. Вийти на зв’язок із Вествудом. Із будь-якою метою.

    – Ми повинні прийняти той факт, що цей номер немає жодного стосунку до Ківера. Ця записка могла лежати в номері місяцями.

    – Над чим зараз працює Вествуд?

    – Над великою статтею про історію пшениці. Про те, коли її почали схрещувати та як вона стала такою, як тепер. Мені це видається безглуздим. Наче він хоче сказати: ми вже зробили її генетично модифікованою, тож давайте не зупинятися і рухатися далі в цьому напрямку!

    – Хіба це має значення? Я про те, що ми щойно бачили море пшениці.

    – Достатньо, щоб вистачило на цілу вічність. Але я в цій ситуації на боці захисту. Ця записка могла пролежати в тому номері цілий рік. А може, й два. Її міг залишити будь-хто з п’ятдесяти гостей. Чи навіть із сотні.

    Ричер запитав:

    – Наскільки приватним є номер Вествуда?

    – Усе залежить від того, як давно він його змінював. Якщо цей номер старий, він уже всім відомий. Саме так воно й відбувається в теперішні часи. Особливо із журналістами. Якщо добре пошукати, то можна його знайти в Інтернеті. Що дуже люблять робити журналісти, які мені траплялися. Це дає їм можливість творити свою мережу.

    Ричер мовчки допив свою каву. Ченґ запитала:

    – Про що ви думаєте?

    – Я думаю про те, що адвокати захисту виграли б цю справу. Проте деякі члени суду присяжних точно втратили б спокійний сон. «А все тому, що є й інша можлива версія, і досить переконлива», – думатимуть вони о четвертій ранку. Все починається з вашого власного враження: якийсь недоумкуватий парубок із готівкою чи виписаними від руки чеками розпочинає безглузді пошуки, бо пшениця скоро вб’є дві сотні людей. Чи щось у тому дусі. А щоб це довести, потрібно переговорити із цим журналістом, який також у курсі справи. І ключовий момент – ось вам його номер! Що нам і доводить дещо, що стосується цього парубка. Він дістає цей номер з Інтернету, бо саме такий він тип. Цю записку я схильний не прив’язувати до нього. А сама версія видається мені дуже навіть послідовною. Це лише нав’язлива ідея якогось дивакуватого одинака, яка не становить жодної загрози аж до того моменту, поки не починає її становити.

    Ченґ сказала:

    – Нам потрібно знову вирушати в дорогу.

    16

    У маленькому зеленому форді на щитку приборів був GPS-навігатор, тож будинок Ківера вони знайшли без проблем, у закинутому заміському районі на північ від меж Оклахома-Ситі. Це був одноповерховий будиночок на тупиковій вулиці. У дворі перед будинком росло молоде деревце, якому зараз було явно непереливки від нестачі води. З правого боку ділянки розташувався проїзд до будинку, який вів до гаража на одне авто. Дах було викладено бітумною черепицею коричневого кольору, а зовнішню обшивку зроблено із жовтого вінілу. Далеко не витвір мистецтва, проте вечірнє сонце надавало йому приємного вигляду, в якомусь сенсі. Будинок був схожим на справжній дім. Ричер уявив, як у двері заходить міцної статури чоловік, скидає на ходу черевики, а потім плюхається в потріпане крісло та вмикає якийсь матч.

    Ченґ припаркувала авто в проїзді. Вони обоє вийшли з машини та попрямували до дверей. На дверях був і звичайний дзвінок, і латунне дверне кільце, і вони скористалися обома, проте відповіді не отримали від жодного. Двері були замкненими. Ручка взагалі не поверталася в жоден бік. Через вікно проглядав похмурий інтер’єр.

    Ричер запитав:

    – У нього була сім’я?

    – Розлучений, – відповіла Ченґ, – як і багато інших людей в теперішні часи.

    – І він явно не належав до тієї групи чоловіків, які залишають запасний ключ під горщиком для квітів.

    – Я впевнена, що в нього була антивандальна сигналізація.

    – Ми проїхали довгий шлях.

    – Я знаю, – відповіла Ченґ. – Давайте поглянемо ззаду будинку. За такої погоди він міг би залишити відчиненим вікно. Чи хоча б якусь щілинку.

    Вулиця була тихою. Лише сім схожих один на одного будиночків, по три з кожного боку та один у тупиковому кінці. Жодного руху машин, жодного пішохода. Жодних допитливих очей. Не схоже на місце, де велося б Сусідське Спостереження. Усе мало якийсь скороминущий вигляд, проте нагадувало трансляцію в сповільненому темпі, наче тут мешкало семеро розлучених чоловіків, які вирішили пожити тут рік чи два, намагаючись повернутися до колишнього ритму життя.

    Задній двір Ківерового будинку був обгороджений високим, аж по шию, парканом, дошки якого уже посіріли від впливу погоди. Там був невеликий газон, гарно доглянутий, а ще патіо із плетеним кріслом. Задню стіну будинку також було обкладено жовтою обшивкою. З того боку було чотири вікна та двері. Усі вікна були зачинені. Двері були суцільними внизу та мали дев’ять маленьких віконець нагорі. Наче в будиночку на фермі. Вони вели до вузького передпокою перед входом до кухні.

    Місцевість була рівнинною, будинки невеликими, а паркан високим. Вони були убезпечені від пронирливих очей.

    Ченґ сказала:

    – Я спробую дізнатися, як швидко реагує поліція в цьому районі. Я маю на увазі, якщо в нього є антивандальна сигналізація.

    Ричер відповів:

    – Десь між двадцятьма хвилинами і цілою вічністю, швидше за все.

    – Тож ми маємо десять хвилин у запасі. Чи не так? Туди і звідти, швидко і зібрано. Я маю на увазі, це ж навіть не злочин. Ми з ним разом працюємо. Він не подав би на мене позову. Особливо за таких умов, як тепер.

    – Ми не знаємо, що нам шукати.

    – Окремі аркуші паперу, блокноти з відривними сторінками, зошити для нотаток, загалом, – усе, де він міг би щось написати. Беріть усе із собою, і ми переглянемо папери, коли залишимо це місце.

    – Гаразд, – відповів Ричер. – Нам доведеться розбити вікно.

    – Яке саме?

    – Мені більше подобаються двері. Маленька шибка в григоріанському стилі, яка розташована найближче до дверної ручки. Так ми зможемо увійти досередини.

    – Ну давайте, – відповіла Ченґ.

    Обрана шибка була найнижчою в лівому ряду, трохи занизькою для ліктя Ричера, проте досяжною, якби він присів навпочіпки та із силою вибив її. Тоді йому залишиться лише вибити друзки скла, що залишилися, розрізати собі руку аж до плечей, а тоді зігнути її в лікті та простягнути до ручки із внутрішнього боку дверей. Він повертів туди-сюди ручкою, щоб визначити вагу механізму та зусилля, яке йому доведеться докласти для того, щоб відчинити двері.

    Двері відчинилися. Вони обережно прочинилися досередини, поверх килимка зі словами «Ласкаво просимо» у передпокої. На одвірку висів антивандальний пристрій. Невелике кругле приладдя білого кольору із пофарбованим дротом. Ричер прислухався, очікуючи попереджувальний сигнал. Тридцять секунд коротких гудків, яких власнику, зазвичай, достатньо для того, щоб дістатися до панелі пристрою та від’єднати систему. Жодного звуку не було. Ніяких гудків.

    Ченґ сказала:

    – Це поганий знак.

    Ричер поклав руку в кишеню та затиснув свій револьвер «Сміта-Вессона». Самовзвідний і без ручного запобіжника. Готовий до дії. Прицілься і стріляй. Він ступив із передпокою до кухні. Вона була порожньою. Усе стояло на своїх місцях. Жодних слідів насильства. Він пройшов до коридору. Вхідні двері розташувалися просто по центру. Сонце почало опускатися нижче. Будинок наповнився золотавим світлом. І спокійним повітрям, і тишею.

    Він відчув, як позаду нього Ченґ перемістилася ліворуч, тому зробив рух праворуч, до коридору із чотирма дверима, де була спальня господаря, невелика ванна кімната, а ще гостьова спальня з ліжками і одна гостьова кімната з кабінетом. Усюди було порожньо, усе стояло на своїх місцях, і не видно було жодних слідів насилля.

    Він зустрівся із Ченґ у коридорі, біля вхідних дверей. Вона похитала головою й сказала:

    – Виглядає, наче він просто пішов по піцу. Він навіть не замкнув дверей.

    На стіні висіла панель сигналізації. Її тут встановили недавно. На ній світився час та зелений сигнал. Хтось її уже від’єднав.

    Ричер сказав:

    – Давайте заберемо те, по що ми прийшли сюди.

    Він повернувся до найменшої спальні, яка була омебльована предметами з одного набору: зверху висіли полички, а знизу стояли шафки, комоди та стіл – усі зроблені зі світлого шпону клена, а ще там були комп’ютер, телефон, факс і принтер.

    Ричер припустив, що це інвестиція в подальшу кар’єру. «У нас є офіси повсюди». Цей скандинавський стиль виглядав заспокійливо. Кімната була охайною, жодних слідів безладу.

    Але паперів не було.

    Жодних записників, зошитів для нотаток, блокнотів із відривними сторінками чи аркушів паперу.

    Ричер стояв нерухомо. Він сказав:

    – Цей хлопець був копом і федеральним агентом. Він проводив години за телефонними розмовами. Слухаючи гудки, чекаючи на відповідь та розмовляючи з кимось. Хтось узагалі це робить без ручки та записника під рукою? Щоб писати, малювати якісь закарлюки та просто коротати час? Це ж незмінна звичка, поза сумнівами.

    – Що ви хочете цим сказати?

    – Я хочу сказати, що все це дурня. – Ричер нахилився до шафок під полицями.

    Він висував одну шухлядку за іншою. В одній із них лежали запасні картриджі з тюнером для принтера. У другій – запасні картриджі з фарбою для факсу. У третій були чисті блокноти з відривними сторінками. А поруч із ними лежали чисті записники з палітуркою на спіралях, досі запаковані по п’ять штук у поліетилен, а просто за ними були запасні блокноти для нотаток, тверді квадратні стосики хрусткого незайманого паперу зі сторонами по три з половиною дюйми.

    – Мені шкода, – сказав Ричер.

    – Чому?

    – Це більше не видається мені історією з хорошим кінцем. Цей чоловік, безумовно, використовував багато паперу. Настільки багато, що купував його гуртовими партіями. Закладаюся, цей стіл був повністю укритий аркушами із записами. Ми могли б самі скласти всі деталі в єдине ціле. Проте хтось нас випередив. Із тією ж метою. Тож тепер тут нічого немає.

    – Але хто?

    – Боюсь, ми скоро дізнаємось, хто це був. Ківер у заручниках. Це тільки єдине можливе пояснення. Вони знайшли записку в кишені його куртки, можливо, вирвану із блокнота з відривними сторінками, а в кишені одних штанів вони знайшли гаманець, де було водійське посвідчення, з якого вони дізналися адресу, а саме там, припустили вони, і лежала решта записників, у яких, можливо, були й інші записи, а в кишені інших штанів вони знайшли ключі від будинку, що дало їм можливість просто увійти досередини, може, аж до цих панелей із сигналізацією, перед якими треба провести чимось, щоб вони вимкнулися. Можливо, брелок дистанційного управління на ланцюжку для ключів. Ретранслятор. Що могло б зіграти йому на користь, скоріше за все. Це може означати, що їм не довелося вибивати з нього код.

    Ченґ сказала:

    – Це дуже грубо.

    – Це єдине пояснення, яке спадає мені на думку.

    – Але це не пояснює, хто це зробив.

    – Материн Спочинок, – відповів Ричер. – Це останнє його місцеперебування, про яке нам відомо.


    Вони обійшли весь Ківерів будинок, кімнату за кімнатою, на випадок, якщо вони щось пропустили. У передпокої не було нічого цікавого. Кухня виявилася звичайним місцем, яким не надто часто користувалися. Там були розпаровані прибори, залишки консервованої їжі, які попередньо купили в короткочасному пориві, проте так і не з’їли. Не було ніяких схованок, хіба що якісь предмети замурували в стіну та вміло покрили фарбою, яка повністю співпадала з кольором емульсійної стартової шпаклівки двадцятирічної давності, доповненою масними та брудними плямами.

    Вітальня та закуток їдальні мали буденний вигляд. Пошуки далися легко. Господар дому, звісно, не в палатці ночував, проте було очевидно, що починав він тут жити з невеликою кількістю речей, і з часом мало що змінилося. Гостьова кімната, де стояли ліжка, виглядала так, наче облаштовували її для дітей. Наче для візитів дитини до батька після розлучення з матір’ю. Можливо, раз на два тижні. Залежить від того, як між собою домовились адвокати. Але Ричерові видалося, що цією кімнатою так ніколи і не користувалися.

    У спальні господаря повітря мало якийсь кислий запах. Там стояло ліжко з єдиною тумбою. А ще там був комод і якийсь дерев’яний об’єкт, у якому розташувалися вішак для куртки і таця для годинника, дріб’язку та гаманця. Наче у вишуканому готелі. У ванній пахло вологістю і всюди були розкидані рушники.

    На тумбі біля ліжка лежав невисокий стос журналів, притиснутих книгою в палітурці. Коли Ричер проходив повз ліжко, він поглянув униз, щоб побачити, що це була за книжка. Суто з цікавості.

    Він побачив три речі. По-перше, газета на поверхні стосу була недільним випуском «Лос-Анджелес Таймс». По-друге, вона була прочитаною лише наполовину. Ричер зміг побачити закладку, що випиналась із газети на чверть дюйма. По-третє, книжку в палітурці також не дочитали до кінця. У ній теж була закладка. Закладками служили старенькі аркуші для записів, які були складені вздовж удвічі. Це був єдиний папір, який Ричер побачив у цьому домі.

    17

    Аркуш паперу, який служив закладкою в книзі з палітуркою, був чистим, окрім того, що на ньому було нашкрябано цифру 4. Що було цікавим числом із технічної точки зору, а ще воно було найвідомішим у цілому світі, бо воно співпадало із кількістю літер, що його позначали у слові англійською мовою: four. Але навряд чи воно ще щось могло означати, крім цього. Не в цьому контексті.

    Ченґ сказала:

    – У цьому випадку я на боці адвокатів захисту.

    Ричер кивнув. Однак наступна знахідка була ще кращою. Значно кращою. Хоча б із точки зору свого призначення. Газета «Лос-Анджелес Таймс» була розгорнена на початку довгої статті, написаної науковим редактором Ешлі Вествудом. Вона розповідала про те, як сучасні досягнення в лікуванні травм мозку дають нам змогу ширше вивчити сам мозок. Газета була менш ніж двотижневої давності.

    Ченґ сказала:

    – Адвокати захисту розпочали б із посилання на тираж недільного випуску «Таймс».

    Ричер запитав:

    – А це приблизно скільки?

    – Думаю, десь близько одного мільйона.

    – Тобто, існує лише один шанс на мільйон, що це не збіг?

    – Так сказали б адвокати захисту.

    – А що сказав би агент ФБР?

    – Нас учили думати наперед. Наприклад, що сказав би адвокат захисту.

    Ричер розгорнув закладку. З одного боку на ній нічого не було. Але на іншому боці таки було дещо. Там було написано два рядки від руки. Угорі був той самий номер із кодом 323. Науковий редактор Вествуд власною персоною із Лос-Анджелеса, Каліфорнія. А внизу було написано: «Материн Спочинок – Малоні».

    Ричер запитав:

    – А що б агент ФБР сказав тепер?

    Ченґ відповіла:

    – Тепер я б відправила адвокатів захисту під три чорти. Ківер збирався зателефонувати Вествуду для підтвердження даних щодо якоїсь справи, що стосувалася міста, з якого ми щойно приїхали. Я думаю, це очевидно. Плюс тепер ми маємо ім’я. Там може жити людина із прізвищем Малоні. Врешті-решт, ми ж зустріли там Мойнаханів.

    – Але тоді чому закладка на самому початку статті?

    – Бо він іще її не прочитав.

    – Саме тому він і не подзвонив Вествуду. Давайте не будемо робити завчасних висновків щодо клієнта. Краще вважати його просто запальним. Такий чоловік, як він, мав увесь час бути на зв’язку. Він із тих, що розповідатимуть одну й ту ж саму історію всім охочим послухати. Материн Спочинок, двісті смертей, якщо ви не вірите мені, можете зателефонувати цьому репортерові з Лос-Анджелеса, і тут він дає так тяжко здобутий ним телефонний номер, і щоразу Ківер записує всю інформацію, знову і знову, тому що саме така його натура, і саме тому ми вже двічі натрапили на цей номер без особливих зусиль. Тож, можливо, цей клієнт спочатку здається надокучливим. Я певен, вам такі часто трапляються.

    – Час від часу.

    – Але є дещо в розповіді клієнта, що змушує Ківера замислитися. Однак він досі налаштований доволі скептично, тому вирішує провести невеликий експеримент. Зрештою, це Оклахома-Ситі, правда ж? Скоріше за все, він прямує аж до станції, щоб дістати там газети з інших міст. І він їх дістає. Однієї неділі він купує «Лос-Анджелес Таймс». Він хоче переконатися, що цьому свідкові-експерту можна довіряти. Чи є він серйозним письменником, чи пише брошурки для супермаркету? Ківер хоче з’ясувати це самотужки. Коли виростили першу пшеницю?

    – Залежить від того, де саме, – відповіла Ченґ. – У будь-якому разі, тисячі років тому.

    – Тож, виходить, Вествуд і справді непогано пише. Спочатку він розібрався з мозком, а тепер пішов на тисячі років назад. Ось справді розумний хлопець. Проте Ківеру це ще не відомо. Тому що статтю він досі не прочитав. Із чого можна дійти висновку, що розповідь клієнта його заінтригувала, проте не здалася нагальною. Ківер не взявся одразу до справи.

    – Зате зараз вона здається досить нагальною.

    – Саме так. Ми мусимо дізнатися, що такого сталося в цій справі.


    Хоча ця місцина і не нагадувала поселення із Сусідським Спостереженням, вони все одно вирішили не затримуватися тут надовго. Вони вийшли через передпокій та зачинили за собою двері. Тоді вони пішли до проїзду та сіли у авто.

    Ричер сказав:

    – Нам потрібно знову поговорити із Вествудом.

    – Ківер ще йому не телефонував, – відповіла Ченґ. – Йому нічого нам сказати.

    – Може, йому телефонував хтось інший. Він міг би розповісти нам про цей дзвінок.

    – Хто б це міг бути?

    – Ми цього ще не знаємо.

    Ченґ нічого на це не відповіла. Вона лише витягла свій телефон та набрала на ньому чийсь номер, натиснула ще якусь кнопку, а тоді поклала його на підлокітник між передніми сидіннями.

    – Він на гучномовці, – сказала вона.

    Ричер почув мелодію. Він почув, як слухавку зняли.

    – Алло? – сказав Вествуд.

    Ричер відповів:

    – Сер, мене звуть Джек Ричер, і на даний момент я працюю зі своєю колегою Мішель Ченґ, із якою ви недавно розмовляли.

    – Я пам’ятаю. Ми зійшлися на тому, що її колега мені не телефонував. Ківер його ім’я, так? Я думав, що ми це з’ясували.

    – Так, ми вам віримо. Але зараз ми маємо чітку вказівку на те, що він саме збирався вам зателефонувати найближчим часом. Можливо, ви були наступним у його списку дзвінків, а може, й останнім.

    Вествуд зробив невелику паузу на якусь мить, а тоді запитав:

    – Де цей хлопець зараз?

    Ричер відповів:

    – Він зник.

    – Як? Де він зараз?

    Ричер нічого не відповів. Вествуд сказав:

    – Думаю, це безглузді запитання з мого боку.

    – Питання «як» може бути вирішальним. Питання «де» точно можна назвати безглуздим. Якби ми знали, де він зараз, то не казали б, що він зник.

    – Вам, без сумніву, слід для початку перевірити ті дзвінки, які він уже зробив, а не ті, які він лише збирався зробити. Найближчим часом.

    – Наші дані обмежені.

    – Чим?

    – Ми мусимо відтворити події у зворотному порядку, містере Вествуде. Ми припускаємо, що він збирався покластися на вашу думку як на пораду експерта. Нам потрібно дізнатися, як саме ви могли йому допомогти.

    – Я журналіст. Я не є експертом у чомусь.

    – Але ви добре поінформовані.

    – Будь-хто, хто читає мої статті, є таким самим поінформованим, як і я.

    – Я думаю, що багато читачів уявляють собі вирізані кадри, які залишаються на підлозі в монтажній. Вони гадають, що ви знаєте значно більше, ніж друкуєте. Дещо вам не вдається надрукувати з певних юридичних причин. І таке інше. І вони припускають, що вам усе одно подобається цей матеріал. Вони поважають ваш високий статус.

    – Можливо, – відповів Вествуд. – Але ми говоримо про розмову, яка так ніколи і не відбулася.

    – Ні, ми зараз думаємо про клієнта Ківера. На даному етапі ми уявляємо його як запальну людину із деяким запасом часу у своєму розпорядженні. Маємо докази, що він неодноразово телефонував Ківерові. У нас виникло враження, що він саме з таких типів. І, очевидно, його дуже непокоїть одне питання. Я можу закластися, що він обдзвонив геть усіх, починаючи з Білого дому. І думаю, він таки це зробив. Сотні людей. Включно з вами. Чому б ні? Ви науковий редактор відомої газети. Можливо, ви написали щось таке, що було якось пов’язано з його проблемою. Я думаю, що він розшукав ваш номер в Інтернеті не з метою передати його Ківерові, принаймні спочатку, а для того, щоб поспілкуватися з вами напряму. Я думаю, що його турбували якісь пришелепуваті нісенітниці, пов’язані з наукою, і він вирішив, що ви зможете його зрозуміти. Тож я думаю, що він вам подзвонив. Гадаю, ви мали з ним розмову.

    За тисячі миль звідси запанувала коротка пауза, а тоді Вествуд знову заговорив, трохи здавленим голосом, наче він намагався вгамувати сміх. Він сказав:

    – Я працюю на «Лос-Анджелес Таймс». У Лос-Анджелесі. Що в Каліфорнії. І мій номер легко знайти в Інтернеті. Що, в принципі, дуже добре. Проте я постійно отримую дивні дзвінки. Вдень і вночі. Я вислухав усі можливі пришелепуваті нісенітниці. Люди телефонують, щоб розповісти про прибульців, літаючі тарілки, народження, самогубства, радіацію та контроль над розумом, і це все лише за останній місяць.

    – Ці дзвінки йдуть до бази даних?

    – Вони і є базою даних, здебільшого. Запитайте будь-якого репортера.

    – Ви можете пошукати за предметом розмови?

    – Ми занадто ліниві для таких деталей. Ці люди говорять багато і плутано. Зазвичай ми ділимо розмови за категоріями. Одна фантазія, інша фантазія. Рано чи пізно я блокую їхні дзвінки. Коли вони починають зловживати гостинністю. Я ж мушу і спати деколи.

    – Спробуйте «Материн Спочинок».

    – Що це?

    – Це назва містечка. Два слова. Як коли ваша матір сидить у кріслі. З великої літери.

    – Чому воно так називається?

    – Я не знаю, – відповів Ричер.

    Вони почули стукіт клавіатури через гучномовець. Мабуть, він шукав у базі даних. За категорією. Вествуд сказав:

    – Тут немає нічого.

    – Ви впевнені?

    – Це досить специфічна назва.

    Ричер нічого не відповів. Вествуд продовжив:

    – Гей, я ж не кажу, що клієнт вашого співробітника мені не дзвонив. Мабуть, таки дзвонив. Ми всі знаємо таких людей. Я маю на увазі, звідки я мав би знати, хто він такий?


    Вони виїхали з тупикової вулиці Ківера, і геть із його району, і повз торговельний центр, аж до виїзду на трасу. За п’ять годин праворуч від них розташовувався Материн Спочинок, а за десять хвилин ліворуч був діловий центр Оклахома-Ситі, зі своїми стейк-хаусами, гриль-барами та пристойними готелями.

    Але раптом Ченґ сказала:

    – Ні, нам слід повернутися.

    18

    Замість зупинки в гриль-барі чи стейк-хаусі, вони перекусили в прохолодній неоновій тиші бази відпочинку, яка належала до національної мережі, що була однією з трьох кращих у країні. Ричер замовив чизбургер у паперовій обгортці та каву в пластиковому стаканчику. Ченґ узяла собі салат у пластиковому контейнері, завбільшки із баскетбольний м’яч, який складався з прозорої накривки вгорі та білої миски внизу. Вона виглядала знервованою та, мабуть, дуже втомленою від їзди, але навіть у цьому разі вона складала хорошу компанію. Вона відкинула волосся за плечі і накинулася на свій салат, розділяючи цю невибагливу трапезу з попутником, із широко розплющеними очима та шістьма різними півусмішками: від засмученої та сором’язливої до здивованої та захопленої, – поки Ричер узяв до рук свій бургер та відкусив від нього шматочок.

    Вона сказала:

    – Дякую вам за надану допомогу.

    Він відповів:

    – Будь ласка.

    – Нам слід подумати про більш тривалу співпрацю.

    – Справді?

    – Нам не варто було розпочинати працювати в команді, якщо доводити справу до кінця доведеться мені самій.

    Він сказав:

    – Вам треба зателефонувати до «911».

    – Тоді це буде лише повідомлення про зникнення людини. І все, на даний момент. Незалежна доросла людина, яку розшукують протягом усього лише двох днів і яка займається справою, що передбачає раптові від’їзди. Вони нічого не робитимуть із цим. У нас немає доказів, які ми могли б їм надати.

    – Його двері.

    – Без видимих ушкоджень. Незачинені двері свідчать про забудькуватість власника будинку, а не про умисний злочин.

    – То ви хочете мене найняти? А як тоді бути з усіма протокольними правилами?

    – Я лише хочу, щоб ви розповіли мені про свої наміри.

    Він промовчав.

    Тоді вона продовжила:

    – Ви можете поїхати звідси до Оклахома-Ситі. Я на вас не ображатимусь.

    – Я збирався їхати до Чикаґо. Поки ще остаточно не схолодніло.

    – Я повторюся. Їдьте до Оклахома-Ситі та сядьте на потяг. Той самий потяг, яким ви їхали минулого разу. Він більше не запізнюватиметься, я певна.

    Він нічого не це не відповів. Йому починали подобатися її черевики на шнурівці. Вони були не тільки практичними, а й досить гарними на вигляд. Її джинси виглядали зручними та вільними, і вони низько сиділи на стегнах. У неї була чорна футболка, не розтягнута, проте і не тісна. Її очі дивились на нього. Він сказав:

    – Я поїду з вами. Якщо ви захочете. Це ваша справа, а не моя.

    – Мені незручно вас про це просити.

    – Ви і не просите, я сам пропоную.

    – Я не зможу вам за це заплатити.

    – У мене вже є все необхідне.

    – Що саме?

    – Декілька баксів у кишені та чотири стрілки на компасі.

    – Бо мені потрібно знати причини.

    – Чого?

    – Того, що ви мені допомагаєте.

    – Я вважаю, люди завжди повинні допомагати одне одному.

    – Це може стати значно гіршим.

    – Я певен, що ми обоє бачили і страшніші речі.

    Вона на хвилину замовкла.

    – Останній шанс, – сказала вона.

    Він відповів:

    – Я поїду з вами.


    Коли вони з’їхали з траси, було вже темно. Путівець простягався вперед, у далечінь, видимий тільки у світлі фар та прихований за їхніми межами. Маленький форд помірно гудів, час від часу підстрибуючи на зруйнованому асфальті, а обабіч дороги височіли бліді пагони пшениці. Над головою висіли нещільні хмари та місяць, а ще запорошені зірки вдалині.

    Було важко визначити, чи вони вже проїхали те місце, де залишили Мойнаханів. Кожна наступна миля нічим не відрізнялася від попередньої. Але темно-червоної вантажівки вже не було. Вони ніде її не помітили: ні на самій дорозі, ні вздовж чисельних поворотів праворуч та ліворуч, які вели через поля до Материного Спочинку. А містечко було за милю від них, тьмяне та примарне о цій порі ночі, і найвищим об’єктом на горизонті були елеватори. Вони поїхали старим шляхом, через найпросторішу частину міста, оминувши шість кількаповерхових будиночків та повернувши на площу, а тоді під’їхали до мотелю. У вікні адміністрації горіло світло.

    Ченґ сказала:

    – Гайда розважатися.

    Вона припаркувала авто під вікном своєї кімнати та заглушила двигун. Вони якусь мить просто сиділи в раптовій тиші, а тоді вийшли надвір. Вони поклали руки на зброю в кишенях і продовжували стояти біля машини, під слабким нічним жовтим світлом електричних ламп на закріплених абажурах над кожними дверима, що всі працювали.

    Жодного руху. Жодного звуку. Жодних Мойнаханів, жодного поліційного загону. Нічого. А тоді за сотню футів від них одноокий клерк вийшов зі свого офісу. Він поквапився до них так само, як минулого разу: жестикулюючи та махаючи руками, – а коли наблизився, то сфокусував свій недосконалий погляд на землі й перевів подих.

    – Перепрошую, – сказав він. – Було припущено помилки. У результаті цього виникло непорозуміння. Номер двісті п’ятнадцятий у вашому розпорядженні до повернення іншого джентльмена.

    Ченґ нічого не відповіла. Ричер сказав:

    – Зрозуміло.

    Одноокий кивнув, наче на знак згоди, а тоді обернувся та поспішив геть. Ченґ дивилася йому вслід якусь мить, а тоді сказала:

    – Це може бути пасткою або засідкою.

    – Може бути, – відповів Ричер. – Але я так не думаю. Він не захотів би боротьби просто в номері. Меблі понищаться, а ще в нього піде ціла зима на те, щоб заштукатурити всі діри в гіпсокартоні.

    – Ви хочете сказати, що вони здалися?

    – Це лише черговий крок у грі.

    – Яким буде наступний?

    – Цього я не знаю.

    – І коли вони його зроблять?

    – Мабуть, завтра, – відповів Ричер. Він роззирнувся довкола, на всі три боки «підкови», вниз та вгору. У двісті третьому номері крізь гардини пробивалося світло. Там, де зупинявся чоловік у костюмі. Тепер там мешкав хтось інший.

    – Вам добре спатиметься?

    – Мабуть. А вам?

    – Якщо ні, я постукаю об стіну.

    Вони піднялися металевими сходами разом, витягли свої ключі та відімкнули ними замки у дверях, одночасно, проте на відстані двадцяти футів, наче сусіди, які повернулися додому з роботи.

    За сотню футів від них одноокий клерк витяг розкладний стілець зі сто другого номера, який досі порожнем стояв, і потягнув його до місця, де сидів на ньому раніше, – на тротуар під вікном свого робочого місця.

    Він вирівняв його та всівся, під нічною прохолодою, напоготові виконувати другу вказівку, яку він отримав цього вечора, а саме: «Наглядай за їхніми кімнатами всю ніч».

    Першою вказівкою було: «Навіть якщо вони повернуться, не напружуй обстановку за жодних умов сьогодні». А саме це, на його думку, він владнав досить непогано.

    19

    Як і минулого разу, Ричер сидів у номері в темряві, спиною до вікна, невидимий знадвору, він лише спостерігав, цього разу із другого поверху. П’ятнадцять хвилин, тоді двадцять, тоді тридцять. Стільки, скільки було потрібно, щоб знати напевно. Одноокий виглядав тією самою тьмяною розмитою плямою за сотню футів від нього. Світло за гардинами у двісті третьому номері продовжувало горіти. Жодного руху. Ні машин, ні людей. Жодних вогників сигарет у сутінках. Ніяких подій.

    Сорок хвилин. Світло у двісті третьому номері вимкнулося. Одноокий залишався на своєму місці. Ричер зачекав іще десять хвилин, а тоді пішов спати.


    Настав ранок, і виглядав він настільки ж прекрасно, як попередній. Промені світла були світло-золотистого кольору, а тіні були довгими. Найкращий ранок з-поміж усіх, мабуть. Ричер сів на ліжко, обмотаний рушником, без звичної кави, просто розглядався довкола. Пластиковий стілець стояв за сотню футів від рецепції, і його знову залишили без діла. Гардини у двісті третьому номері були досі запнутими. Жодного руху. На широкій вулиці утворився затор, його не було видно звідси, проте було чутно: спочатку одна вантажівка, а тоді ще кілька інших. Тоді тиша.

    Він чекав. А тим часом відбувалися ті самі речі. Тіні відступали, ярд за ярдом, тоді як сонце підіймалось дедалі вище. Прибув потяг на сьому годину, трохи постояв і поїхав далі. А тоді хтось розсунув гардини у двісті третьому номері.

    Жінка. Сонце відбивалося в склі й робило її більш розмитою, ніж вона була насправді, але Ричер усе одно її бачив: бліда, одягнена в біле, і стояла вона так само, як перед тим стояв чоловік: із широко розведеними руками, якими вона трималася за гардини. Вона спостерігала за цим ранком так само, як раніше це робив він.

    Тоді у двір заїхав білий кадилак-седан, повернув направо та припаркувався заднім ходом на своє колишнє місце. На ньому досі не було номерного знака спереду. Цього разу водій вийшов із машини одразу. Над його головою відчинилися двері, і зі своєї кімнати вийшла дівчина в білому. Сукня її була білою, завдовжки до колін, звичайна сукня-футляр. Білі черевики. Вона не була молодою, проте мала хороший вигляд. Наче над собою працювала. Волосся в неї було кольору попелу й підстрижене під каре.

    У неї було більше багажу, ніж у чолов’яги, що мешкав там до неї. Вона мала охайну на вигляд валізу на коліщатках та з ручкою. Більшу, ніж шкіряний саквояж. Але не велетенську. Акуратнішу на вигляд, вишуканішу. Вона попростувала в напрямку сходів, але тієї миті водій кадилака подумав про те, як важко їй буде спускатися, тож він помахав «Зачекай» і пішов назустріч. Він запхав назад ручку валізи і поніс її вниз на руках, попереду жінки, наче вказуючи шлях. Поклав валізу до багажника, жінка сіла на заднє сидіння, а він за кермо, після чого машина рушила з місця і поїхала геть. Ззаду досі не було номерного знака.

    Ричер підвівся і пішов приймати душ. Він чув, що Ченґ також зараз у ванній у сусідньому номері. Їхні санвузли розташовувалися через стінку. А це означало, що вона не ходила зустрічати ранковий потяг. І це було досить розумним рішенням. Це вберегло її від прогулянки туди й назад. Можливо, вона робила те, що й він – спостерігала. Можливо, вони сиділи зовсім поруч, загорнуті в рушники та розділені лише однією стіною. Хоча вона, мабуть, таки була одягнена в піжаму. Чи нічну сорочку. Мабуть, у щось легке, зважаючи на погоду та неможливість спакувати багато речей із собою.

    Він вийшов із номера швидше за неї і попрямував до їдальні, сподіваючись зайняти ті самі два сусідніх столики в дальньому кутку, і йому це таки вдалося. Він повісив свою куртку на її стілець, одна кишеня її була відтягнута револьвером «Сміта», а тоді замовив каву. Ченґ увійшла через п’ять хвилин після нього, на ній були ті самі джинси, проте чиста футболка, а волосся досі відливало синявою після прийнятого душу. Її куртка також була відтягнутою вниз від револьвера. Як справжній екс-коп, вона оглянула приміщення, роздивившись навколо себе на всі триста шістдесят градусів, зробивши подумки сім чи вісім кадрів, а тоді енергійно попрямувала через приміщення, сповнена якимось незвичним ентузіазмом або ж відчуттям спільної ейфорії від того, що вони змогли пережити цю ніч. Вона ковзнула на сидіння поруч із ним.

    Він запитав:

    – Ви спали?

    Вона відповіла:

    – Мабуть. Я не думала, що в мене це вийде.

    – Ви не пішли зустрічати поїзд.

    – Згідно з вашими висновками, він у заручниках. І це в найкращому випадку.

    – Я лише зробив припущення.

    – Але воно має сенс.

    – Ви бачили жінку із двісті третього номера?

    – Мені вона здалася доволі дивною. Якби вона була одягнена в чорне, вона могла би бути інвестором або керівником фонду, або ще кимось, хто міг би виконувати роботу помічника керуючого. Вона мала правильний макіяж та зачіску для цього. І ще в неї був би ключ до корпоративного спортзалу, скоріше за все. Але одягнена в біле?.. Вона виглядала так, наче збиралася на прийом гостей у маєтку в Монте-Карло. О сьомій ранку. Хто ж таке робить?

    – Може, це якась нова мода? Чиясь варіація на тему літнього вбрання?

    – Я щиро сподіваюся, що це не так.

    – То хто вона така?

    – Вона виглядала так, наче прямувала до міської ратуші для того, щоб уп’яте одружитися.

    Підійшла офіціантка, і Ченґ запитала в неї:

    – Ви знаєте когось із місцевих на прізвище Малоні?

    – Ні, – відповіла вона, – проте я знаю двох хлопців на прізвище Мойнахан.

    Тоді вона підморгнула їм та пішла геть.

    Ченґ сказала:

    – Тепер вона точно ваш найкращий друг довіку. Не думаю, що вона в захваті від Мойнаханів.

    Ричер відповів:

    – Я й не бачу причин для того, щоб ними захоплюватися.

    – Але хтось це таки робить. Ми повинні враховувати, що й у них є найкращий друг на все життя. Ми повинні бути готовими до відповіді.

    – Але не зараз. Вони отримали прямий удар. Це наче хворіти на грип протягом кількох днів. Не так, як у телешоу, коли герої встигають одужати за декілька рекламних роликів.

    – Але вони рано чи пізно очуняють від цього. Це ж могли б бути просто розбірки між їхніми друзями та їхніми співучасниками.

    – Ви ж були копом. Я певен, що вам доводилось стріляти в людей.

    – Я ніколи навіть не носила із собою зброї. Це ж був Коннектикут. Маленьке містечко.

    – А як щодо ФБР?

    – Там я була фінансовим аналітиком. Офісним планктоном.

    – Але ж вас навчали цього? Стріляти?

    – Мусили навчати.

    – У вас добре виходило?

    – Я не стрілятиму, поки вони не розпочнуть вогонь.

    – Я це переживу.

    – Це безглузда розмова. Це залізнична станція. Не О. К. Корраль[8].

    – У всіх цих місцях також була залізнична станція. У цьому і вся суть. Поганець виходить із потяга. Або новий шериф.

    – Як ви думаєте, наскільки це все серйозно?

    – У межах норми, як і інші справи. З одного боку, Ківер міг би бути у Вегасі із дев’ятнадцятирічною. З іншого боку, він може бути мертвим. Я схиляюся наполовину до безвихідної ситуації. Або навіть більше ніж наполовину. Мені шкода. Це міг бути нещасний випадок. Або наполовину нещасний випадок. Або напад паніки. Тож зараз вони можуть не знати, що робити далі.

    – А ми знаємо?

    – Зараз у нас попереду просте завдання з трьох етапів. З’їсти сніданок, випити кави та знайти Малоні.

    – Це може бути нелегко.

    – Що саме?

    – Малоні.

    – Нам слід піти спочатку до станції прийому. Неподалік елеваторів. Закладаюся, їм там відомі всі імена на відстані двохсот миль. Тож ми зможемо впіймати двох зайців водночас. Якщо ми з’ясуємо щось підозріле стосовно пшениці, ми можемо натрапити на правильний слід.

    Ченґ кивнула і запитала:

    – А як спалось вам?

    – Спочатку було не по собі через речі Ківера в кімнаті. Його валізу біля стіни. Я почувався по-іншому. Я почувався нормальною людиною. Але я переборов це відчуття.


    Станція прийому виявилася простою дерев’яною спорудою в наступній лінії після мостових ваг. Це було суто утилітарне приміщення. Воно лише виконувало своє призначення і не претендувало на те, щоб виглядати привабливо та стильно. Ця споруда була єдиною розвагою в місті, і фермери або користувалися нею, або могли померти з голоду.

    Усередині були стільниці для заповнення документів і потерта підлога, на якій фермери стояли в чергах, і стійка, де реєстрували отримані посилки. За стійкою стояв світловолосий парубок в уніформі та із затупленим олівцем за вухом. Він метушливо перебирав стос паперу. Мабуть, готувався до збору врожаю. Він мав вигляд найщасливішого хлопця в цілому королівстві.

    Тоді він запитав:

    – Я можу чимось вам допомогти?

    Ричер сказав:

    – Ми шукаємо хлопця на прізвище Малоні.

    – Це не я.

    – Ви не знаєте, чи є серед місцевих Малоні?

    – А хто запитує?

    – Ми приватні детективи із Нью-Йорка. Помер один чоловік і залишив усі свої гроші іншому чоловікові. Але виявилось, що той, інший, також помер, тож гроші тепер потрібно розділити між усіма родичами, яких нам удасться відшукати. Один із них стверджує, що в нього в цьому районі є кузен на прізвище Малоні. Це все, що нам відомо.

    – Це не я, – повторив хлопець. – А яка сума?

    – Ми не можемо це розголошувати.

    – Багато?

    – Краще, ніж нічого.

    – То як я можу вам допомогти?

    – Ми подумали, що ви повинні знати імена місцевих. Думаю, більшість із них приходять до цього офісу то в одній справі, то в іншій.

    Хлопець кивнув, наче між ними щойно налагодився надзвичайно важливий, проте зовсім непередбачуваний зв’язок. Він натиснув на клавіатурі пробіл, і екран комп’ютера підсвітився. Він порухав мишкою, на щось натиснув, і на моніторі з’явився довгий та об’ємний список. Ціла купа імен.

    Він сказав:

    – Ось список людей, які зареєструвалися на користування мостовими вагами. Так значно швидше. Саме те, що нам потрібно в гарячий сезон. Думаю, тут усі місцеві фермери. Від власників до робітників і навпаки. Чоловіки, жінки і діти. Цей бізнес потребує масового залучення, особливо певної пори року.

    Ченґ запитала:

    – У цьому списку є Малоні? Ми були б дуже вдячні вам за ім’я та адресу.

    Хлопець знову взявся за мишку, і цього разу він перегорнув список угору. В алфавітному порядку. Він зупинився на півшляху донизу і сказав:

    – Є Махоні. Але він уже помер, здається. Два чи три роки тому, якщо я нічого не плутаю. Рак його доконав. Ніхто не знав точно, який саме рак.

    Ченґ запитала:

    – І нікого під прізвищем Малоні?

    – У списку таких немає.

    – А якщо припустити, що він не фермер? Ви б усе одно могли бути з ним знайомі?

    – Можливо, заочно. Але ми не знайомі. Я не знаю нікого на прізвище Малоні.

    – Може, нам попитати деінде?

    – Можете спробувати «Вестерн Юніон». Із франшизою FedEx. Це таке собі місцеве поштове відділення.

    – Гаразд, – відповів Ричер. – Спасибі.

    Хлопець кивнув, відвернувся, але нічого не сказав, наче був водночас і приємно здивований, і розчарований тим, що його відірвали від обов’язків.

    Ричер пам’ятав, де було відділення «Вестерн Юніон». Воно вже траплялося йому на очі, двічі, під час його прогулянок кварталами. Невеличке приміщення з вікном, яке було повністю вкрите неоновими рекламами. Там були і «МаніҐрам», і факс, і фотокопіювання, і FedEx, і UPS, і DHL. Вони увійшли досередини, і чоловік за прилавком одразу підвів на них погляд. Йому було близько сорока, він був високим та мав гарну фігуру, не гладку, проте його точно не можна було назвати худеньким. У нього було густе волосся та простодушне обличчя. Це був водій кадилака.

    20

    Приміщення було простим, як і станція прийому, усе запилюжене та обшите нефарбованим деревом, зі старими бежевими апаратами для факсу та фотокопіювання, а ще неохайно складеними стосами адресних форм для отримання посилок, також були там іще гори пакунків, що хилилися набік, одні з них, імовірно, готувалися до відправки, а інші, очевидно, тільки-но прибули. Деякі пакунки були невеликого розміру, заледве більші від адресних ярликів, які на них висіли, а деякі були великими, включно з тими двома, які точно відправили напряму від іноземних виробників, у заводських картонних ящиках; у одному з них було медичне обладнання з Німеччини, виготовлене зі стерильної нержавіючої сталі, якщо Ричера не зраджували його здібності перекладача, а в іншому містилася високоточна відеокамера з Японії. Ще там були пакунки копіювального паперу на відкритих полицях, і кулькові ручки зі шнурочками, і пробкова дошка для записів на стіні, вкрита пришпиленими до неї рекламними брошурами всіх видів послуг, що надавалися по сусідству, включаючи уроки гри на гітарі, гаражні розпродажі та оренду кімнат. «Це таке собі місцеве поштове відділення», – як сказав хлопець із приймальної станції, і тепер Ричер зрозумів, що той мав на увазі.

    Водій кадилака запитав:

    – Я можу вам чимось допомогти?

    Він стояв за фанерним прилавком, перераховуючи доларові купюри. Ричер сказав:

    – Здається, я вас уже десь бачив.

    Чоловік запитав:

    – Справді?

    – Ви грали за футбольну команду в коледжі. За Маямі. Випуск дев’яносто другого, чи не так?

    – Ні, друже.

    – Може, тоді за Південно-Каліфорнійський університет?

    – Ви мене з кимось плутаєте.

    Ченґ сказала:

    – Тоді ви таксист. Ми бачили вас сьогодні вранці біля мотелю.

    Чоловік нічого не відповів.

    – І вчора вранці також, – додала Ченґ.

    Знову жодної відповіді.

    На прилавку стояла сітчаста підставка, у якій було повно візиток від франчайзингу «МаніҐрам». Скоріше за все, це було його додатковим доходом, разом із комісійними. Ричер узяв картку та прочитав її. Прізвище цього хлопця було не Малоні. Тоді Ричер запитав:

    – У вас є міський телефонний довідник?

    – Навіщо він вам?

    – Я хочу поносити його на голові, щоб покращити свою поставу.

    – Що?

    – Я хочу пошукати там номер. Для чого ж іще існує телефонний довідник?

    Чоловік на хвилину замислився, наче шукав законної підстави для відмови в цьому проханні, але, очевидно, так нічого і не вигадав, бо врешті-решт упірнув під прилавок та дістав із полиці під ним товсту книжку, повернув її на сто вісімдесят градусів та штовхнув через прилавок.

    Ричер сказав: «Дякую», – та розгорнув довідник на місці перетину літер Л та М. Ченґ також нахилилася, щоб роздивитися ближче. Малоні там не було.

    Ричер запитав:

    – Чому містечко має назву «Материн Спочинок»?

    Чоловік за прилавком відповів:

    – Я не знаю.

    Ченґ запитала:

    – Скільки років вашому кадилаку?

    – Хіба це вас стосується?

    – Власне, ні. Ми не з Відділу транспортних засобів. Нам байдуже до номерних знаків. Просто цікаво, от і все. Ваше авто має досить гарний вигляд.

    – Воно виконує свою роботу.

    – А саме?

    Чоловік на хвилину замислився.

    – Таксі, – відповів він, – як ви вже здогадалися.

    Ричер запитав:

    – Ви знаєте кого-небудь на прізвище Малоні?

    – А повинен?

    – Ви можете когось знати.

    – Ні, – відповів чоловік з упевненістю, наче сам радів від того, що відчуває тверду землю у себе під ногами. – У цьому районі немає жодної людини з прізвищем Малоні.

    Ричер і Ченґ попрямували назад до бульвару та зупинилися під променями ранкового сонця. Ченґ сказала:

    – Він збрехав нам про кадилак. Це не таксі. У такому місці таксі не потрібне.

    Ричер запитав:

    – То що ж це тоді таке?

    – Він нагадує якесь клубне авто, хіба ні? Як гольфмобіль на курорті. Щоб перевозити відвідувачів з одного місця на інше. Від рецепції до їхніх номерів. Або від їхніх номерів до спа-зони. Наче для спеціальних послуг. Особливо, якщо врахувати відсутність номерних знаків.

    – Проте тут не курорт. Це місце більше схоже на велетенське пшеничне поле.

    – Байдуже, далеко він за цей час не заїхав. Він повернувся сюди, поки ми приймали душ та снідали. Мабуть, за годину. Тридцять хвилин в один бік, тридцять – у зворотний. Максимум у радіусі двадцяти миль звідси, з такими дорогами.

    – Але це тисяча квадратних миль, – зауважив Ричер. – Пі помножити на радіус у квадраті. Власне, це більше ніж тисяча двісті квадратних миль! Думаєте, це пов’язано зі справою Ківера, чи ні?

    – Звісно, пов’язано. Чоловік із мотелю поводився так само, як хлопець із магазину запчастин, який ходив зустрічати потяг. Наче лакей. А продавець запчастин переплутав вас, бо ви трохи схожі на Ківера. Тому всі ці речі пов’язані між собою.

    Ричер сказав:

    – Нам знадобиться вертоліт, щоб прочесати тисячу двісті квадратних миль!

    – І жодного сліду Малоні, – сказала Ченґ. Вона сягнула рукою до своєї задньої кишені і дістала звідти закладку із книжки Ківера. «Материн Спочинок – Малоні». – Хіба що цей чоловік і про це нам збрехав. Те, що прізвища немає у довіднику, ще нічого не означає. Його могли просто не внести до списку. Або ж він міг бути новим у місті.

    – А офіціантка також могла нам збрехати?

    Тим часом водій кадилака займався звітуванням. Він доповідав усе так, як було. Він сказав:

    – Вони в глухому куті.

    Одноокий клерк у мотелі відповів:

    – З чого ти це взяв?

    – Ти коли-небудь чув про хлопця на прізвище Малоні?

    – Ні.

    – Ось його вони й шукають.

    – Хлопця на прізвище Малоні?

    – Вони перевірили мій телефонний довідник.

    – Але там немає нікого із прізвищем Малоні.

    – Саме так, – сказав водій кадилака. – Вони в глухому куті.


    Універсам виглядав так, наче за п’ятдесят років у ньому нічого не змінилося, окрім назв торгових марок та цін. Одразу за вхідним тамбуром було темно, запилюжено та пахло вогкою тканиною. Там було п’ять вузьких проходів, забитих доверху абсолютно різноманітними товарами: від робочих деревообробних інструментів до упакувань печива, від свічок до банок для консервації, від туалетного паперу до лампочок. Також там був вішак із робочим одягом, який привернув увагу Ричера. Він не знімав своє ганчір’я вже чотири дні, і присутність Ченґ змушувала його про це пам’ятати. Вона ж пахнула милом, чистою шкірою та краплею парфумів. Він це помітив, коли вона нахилилася, щоб ближче роздивитися телефонний довідник, і йому було цікаво, чи помітила це вона сама. Він вибрав штани та сорочку, а ще знайшов шкарпетки, нижню білизну та майку на полиці навпроти. Увесь дріб’язок коштував по одному доларові, а всі дорожчі речі обійшлися в трохи менше ніж сорок доларів. У цілому, правильна інвестиція, подумав він. Він поніс усі товари до прилавка позаду та поклав їх на нього. Але власник магазину не спішив продавати йому покупки.

    Він сказав:

    – Я не хочу твоїх грошей. Тобі тут не раді.

    Ричер промовчав. Чоловік був доволі жилястим, йому було десь під шістдесят. У нього були впалі щоки із білою щетиною, рідке сиве волосся, яке виглядало давно немитим та занадто довгим, а ще в нього стирчали пасма волосся з вух та виднівся пух на шиї.

    Чоловік продовжив:

    – Ну, геть звідси! Це приватна власність.

    Ричер запитав:

    – У вас є медична страховка?

    Ченґ поклала свою долоню йому на руку. Це вперше вона його торкнулася, ні з того ні з сього, подумалось йому.

    Чоловік перепитав:

    – Ти мені погрожуєш?

    Ричер відповів:

    – Аякже.

    – Це вільна країна. Я можу обирати, кому продавати. Це законно.

    – Як вас звуть?

    – Не твоє діло.

    – Може, Малоні?

    – Ні.

    – Можете розміняти мені долар?

    – Навіщо?

    – Хочу скористатися вашим телефоном-автоматом.

    – Він сьогодні не працює.

    – У вас є власний телефон у підсобці?

    Чоловік відповів:

    – Ти не можеш ним скористатися. Тобі тут не раді.

    – Гаразд, – відповів Ричер, – я це вже зрозумів. Він перевірив цінники на товарах перед собою. Долар за шкарпетки, долар за білизну, долар за майку, дев’ятнадцять дев’яносто дев’ять за штани та сімнадцять дев’яносто дев’ять за сорочку. У сумі сорок доларів дев’яносто вісім центів, і ще, мабуть, десь зо сім відсотків ПДВ. Усі витрати нараховували сорок три долари та вісімдесят п’ять центів. Тоді він витягнув дві двадцятки та п’ятірку і склав їх докупи. Він навіть трохи закрутив купюри по довжині, щоб вирівняти їх. Потім він поклав гроші на прилавок.

    Він сказав:

    – У тебе є два варіанти, друже. Або ти дзвониш копам і кажеш, що в місті здійснили напад на магазин, або ти береш мої гроші. Забери собі решту, якщо хочеш. Може, відклади їх собі на гоління чи стрижку.

    Чоловік мовчав.

    Ричер скрутив свої покупки докупи та взяв їх під пахву. Він пройшов із Ченґ до виходу і зупинився в тамбурі, щоб перевірити телефон. Ніяких гудків. Лише хрипла тиша, наче він виходив на зв’язок із відкритим космосом або чув серцебиття в голові. Ченґ запитала:

    – Це збіг?

    Ричер відповів:

    – Сумніваюся. Хлопець, мабуть, від’єднав дріт. Вони хочуть ізолювати нас.

    – Кому ви хотіли зателефонувати?

    – Вествудові, у Лос-Анджелес. Мені дещо спало на думку. А тоді ще дещо. Але спочатку нам слід перевірити мотель.

    – Портьє не дозволить нам скористатися своїм телефоном.

    – Ні, – підтвердив Ричер. – Думаю, у цьому ми точно можемо бути певні.


    Вони наближалися до мотелю у формі підкови з південного боку, тому перше, що вони побачили, – це крило, де знаходилась адміністрація. На тротуарі під вікном офісу розташувалося три речі. Першою був пластиковий розкладний стілець, не зайнятий ніким, проте залишений у такому ж положенні, як він стояв минулої ночі. Другою річчю була потріпана валіза Ківера, яку вони востаннє бачили у двісті п’ятнадцятому номері, а тепер вона стояла тут перепакована, наче чекаючи на когось, уся випнута та неоковирна. Третьою річчю була валіза самої Ченґ, застібнута та з піднятою ручкою, її також перепакували та залишили тут чекати на господиню.

    21

    Ченґ рефлекторно застигла на місці, і Ричер зупинився біля неї. Він сказав:

    – У мотелі немає вільних номерів.

    Вона відповіла:

    – Це їхній наступний крок.

    Вони продовжили йти, наближаючись до мотелю та трохи змінюючи свій кут огляду, тож тепер їм було видно далі, в глиб «підкови», де вони помітили групку чоловіків, які просто стояли й чекали, заповнюючи порожні місця на стоянці, копаючи ногами бордюри та просто стоячи на смугах для проїзду. Разом їх було десь тридцять, включно із тим Мойнаханом, який раніше дістав удар по яйцях. Він мав трохи блідий вигляд, проте не гірший, ніж раніше. Його бідолашного брата тут не було. Мабуть, усе ще відлежувався під дією великої кількості заспокійливих.

    Ричер сказав:

    – Ми підемо одразу до мого номера.

    Ченґ запитала:

    – Ви збожеволіли? Нам пощастить, якщо ми дістанемося хоча б до машини.

    – Я купив собі новий одяг. Мені потрібно переодягтися.

    – Візьміть його із собою. Переодягнетеся пізніше.

    – Я уже пішов на поступки, коли не одягнув його одразу в магазині. Не люблю тягати речі з собою.

    – Ми не можемо боротися з тридцятьма людьми.

    Вони пішли далі й зупинилися за двадцять футів від потрібних їм сходів. Біля них стояли трійко чоловіків. Усі вони дивилися в напрямку офісу рецепції, з якого саме спішно виходив одноокий портьє, махаючи та жестикулюючи в їхній бік. Коли він підійшов, то одразу сказав:

    – Бронювання містера Ківера припинило свою дію. Як і бронювання його колеги. І, боюсь, їх не можна продовжити. Цієї пори року я вилучаю порожні кімнати для проведення в них необхідного ремонту. Готую їх до збору врожаю.

    Ричер нічого не відповів. «Ми не можемо боротися з тридцятьма людьми». І досить природною була відповідь Ричера на це запитання: «Чому в біса ні?» Це було у його ДНК. Наче дихання. В душі він був забіякою. Його найбільша сила і найбільша слабкість водночас. І він це добре розумів, хоч і зробив деякі розрахунки проблеми в голові: один проти тридцяти. З першими дванадцятьма усе було легко. У нього було п’ятнадцять набоїв у револьверах, і він зробив би не більше трьох хибних пострілів. Якщо припустити, що Ченґ перейняла би естафету, він міг би розраховувати ще на шість набоїв. Приблизно. Вона була офісним працівником, проте цілитись потрібно було недалеко, а мішеней було багато. В результаті залишилось би близько дванадцяти чоловіків, коли в пістолетах закінчились би набої, а це було більше, ніж йому доводилося знешкоджувати раніше за один раз, проте все одно досить реально. Багато буде залежати від стану шоку, подумав він, а шок, найімовірніше, буде чималим. Шум, спалахи від пострілів, політ гільз під яскравим світлом ранкового сонця, падіння жертв на землю.

    Усе виглядало досить реальним. Але сталося зовсім інакше. Він не міг боротися із тридцятьма людьми. Не зараз. Не раніше ніж він отримає більше інформації. У нього не було на це можливих підстав. Він запитав:

    – Коли час виїзду?

    Одноокий відповів:

    – Одинадцята година.

    А тоді він раптово замовкнув, наче пожалів, що взагалі розкрив рот.

    Ричер запитав:

    – А зараз котра година?

    Одноокий не відповів.

    – За три хвилини дев’ята, – сказав сам Ричер. – Ми виїдемо задовго до одинадцятої. Я вам обіцяю. Тож усі можуть розслабитися. Тут немає на що дивитися.

    Одноокий стояв мовчки, наче щось про себе вирішував. Зрештою він кивнув. Троє хлопців, що стояли біля сходів, відступили лише на півкроку, проте їхні наміри були зрозумілими. Вони не збиралися нікуди йти, але й не збиралися нічого робити також. Принаймні поки що.

    Ричер почав підійматися сходами слідом за Ченґ, відчинив двері своєї кімнати та увійшов досередини. Ченґ запитала:

    – Ми справді звідси поїдемо? Об одинадцятій?

    – До одинадцятої, – відповів Ричер. – Через десять хвилин, мабуть. Немає сенсу тут довше затримуватися. Ми не маємо досить інформації.

    – Ми не можемо кинути Ківера тут.

    – Принаймні нам потрібно поїхати туди, де ми хоча б зможемо скористатися телефоном.

    Він кинув свій новий одяг на ліжко, відкрив пластикові пакети та повідривав ярлики й сказав:

    – Мабуть, мені слід прийняти душ.

    – Ви приймали душ дві години тому. Я чула вас через стіну.

    – Справді?

    – З вами все чудово. Одягайтеся.

    – Ви певні?

    Вона кивнула і замкнула двері зсередини, начепивши на них ланцюжок. Він відніс свої речі до ванної, де зняв старий одяг та вдягнув новий. Він поклав револьвер до однієї кишені, зубну щітку до іншої, а ще взяв із собою готівку, банківську картку та паспорт. Він скрутив свої старі речі та запхав їх до сміттєвого відра. Тоді він поглянув на себе в дзеркало і пригладив волосся пальцями. Готово.

    Ченґ покликала його з-за дверей:

    – Ричере, вони підіймаються сходами.

    – Хто?

    – Приблизно десять хлопців. Ціла делегація.

    Він чув, як вона відступила назад. Він почув стукіт у двері, розлючений та нетерплячий. Він вийшов із ванної і цієї миті почув, як клацнув замок та задзеленчав ланцюжок. Він побачив чиїсь обриси за вікном: на доріжці стояла група чоловіків, деякі з них дивилися крізь скло. Ченґ запитала:

    – Що нам робити?

    – Те, що робили і раніше, – відповів Ричер. – Вирушимо в дорогу.

    Він підійшов до дверей та відчепив ланцюжок. Тоді він узявся за ручку дверей.

    – Ви готові? – запитав він.

    Ченґ відповіла:

    – Завжди готова.

    Він відчинив двері. На якусь мить зчинилась паніка, а тоді чоловік, який стояв попереду, зробив непевний крок уперед. Ричер торкнувся своєю долонею грудей чолов’яги та відштовхнув його назад, аж ніяк не ніжним рухом.

    Він запитав:

    – Що вам треба?

    Чоловік здійнявся на ноги та відповів:

    – Час виїзду було змінено.

    – На котру годину?

    – На тепер.

    Ричер не бачив його раніше. Великі руки, широкі плечі, порубцьоване обличчя, одяг увесь укритий брудом. Якимось чином його обрали на роль головного. На роль перемовця. Вибір місцевого зброду, безсумнівно, який дістав загальне схвалення.

    Ричер запитав:

    – Як вас звуть?

    Чоловік нічого не відповів.

    Ричер сказав:

    – Це досить просте запитання.

    Жодної відповіді.

    – Ваше прізвище Малоні?

    – Ні, – відповів чоловік із якоюсь сумнівною ноткою в голосі. Наче це запитання видалося йому безглуздим.

    Ричер запитав:

    – Чому це місце називається «Материним Спочинком»?

    – Я не знаю.

    – Зачекайте внизу. Ми вийдемо, коли будемо готові.

    Чоловік відповів:

    – Ми будемо чекати тут.

    – Унизу, – повторив Ричер. – У вас є два шляхи там опинитися. Одним із них буде політ головою через поручні. Вибір за вами. Мені подобаються обидва.

    Унизу стояв одноокий портьє з поглядом, спрямованим догори. Їхні валізи перенесли ближче до авто. Тепер вони стояли поруч біля дверцят багажника. Чоловік із великими руками та брудним одягом скорчив гримасу: якоюсь мірою це було знизування плечима, якоюсь мірою кивок, а може, й насмішка. А тоді він сказав:

    – Гаразд, маєте п’ять хвилин.

    – Десять, – відповів Ричер, – ось скільки нам знадобиться. Не проти? І не підіймайтеся сюди більше.

    Чоловік зафіксував свій погляд на ньому, наче робив йому виклик. Ричер запитав:

    – Чим ви заробляєте на життя?

    Чоловік відповів:

    – Я вирощую свиней.

    – Усе життя?

    – З юних років.

    – На одному й тому ж місці?

    – Майже.

    – Не служили?

    – Ні.

    – Я так і думав, – відповів Ричер. – Ви змусили нас приступати до дій. Дуже нерозумно з вашого боку. Тому що тридцять хлопців не важать ані грама, якщо вони підіймаються сходами по двоє. Ви знаєте, що в нас є зброя. Ми могли постріляти вас, як білок. Зі шлакобетонної будівлі, наприклад. Яку ви не зможете пошкодити, хіба що у вас є заряджений гранатомет, а я думаю, що у вас його нема. Тож не підіймайтеся сюди знову. Особливо на чолі групи.

    Чоловік нічого на це не відповів, тому Ричер відступив на крок назад та зачинив у нього перед носом двері.

    Ченґ сказала:

    – Якщо ми хочемо вибратися звідси живими, я б не радила вам налаштовувати їх проти нас.

    – Тут я з вами не згоден, – відповів Ричер. – Бо щойно ми поїдемо, вони почнуть самі ставити собі запитання. Вони повернуться? Це стане темою масштабної дискусії. Якщо ж ми будемо поводитися м’яко та покірно, вони знатимуть, що ми прикидаємося. Краще запевнити їх у тому, що їхній наїзд спрацював.

    – Так і є. Як ви і сказали, нам іще нічого не відомо.

    – Дещо нам таки відомо. Я сказав, що ми не знаємо достатньо.

    – А що тоді ми знаємо?

    – Ми знаємо, що портьє щойно зробив телефонний дзвінок, щоб доповісти про цю ситуацію. Він сказав своєму босові, що ми поїдемо до одинадцятої, але ця відповідь його не задовольнила. Компроміс для нього просто неприйнятний. Він хотів, щоб ми поїхали просто зараз. Ось тому з’явилося ще десятеро хлопців із вимогою. З вимогою, яку ми не зрозуміли минулої ночі. Бо минулої ночі нас зустрічали із розпростертими обіймами. То що ж змінилося?

    Ченґ відповіла:

    – Жінка в білому.

    – Саме так. Той самий чоловік, який хоче, щоб ми негайно звідси поїхали, не хотів нагнічувати ситуацію, поки вона була на території. Але зараз її немає, тож усе повернулося на свої місця.

    – Хто вона така? І куди вона поїхала?

    – Ми цього не знаємо. Ми також нічого не знаємо про чоловіка в костюмі. Крім того, що вони відіграють якусь важливу роль у цій справі. Врешті-решт, усі повинні були поводитися якнайкраще, поки ці люди були тут. Я бачив, як портьє прибирав перед тим, як за чоловіком мала приїхати машина. Він виставив усі стільці в ідеально рівний ряд до того, як чоловік зміг би все це побачити в денному світлі.

    – Вони точно не інвестори. Не схожі вони на людей, які приїхали б сюди перевіряти інвестування. Вони не випромінюють типових для інвесторів флюїдів. Свого часу мені доводилося тісно спілкуватися з інвесторами.

    – То хто вони такі?

    – Не маю ані найменшого уявлення. Чиїсь довгоочікувані гості або чиїсь важливі покупці. Або ще щось у цьому дусі. Звідки нам про це знати? Можливо, вони переховуються від правосуддя. Можливо, тут є таємний шлях втечі для таких, як вони. Але це лише нішевий ринок. Лише для обраних. Тиша і спокій, а також хороший нічний сон гарантуються, а ще всі перевезення здійснюються кадилаком. Для посадових злочинців.

    – Чи чепурилася би ця жінка в такому разі?

    – Мабуть, ні.

    Ричер сказав:

    – Я згоден, що ця ситуація нагадує якийсь кримінал. Вони зійшли з потяга, провели ніч у мотелі, а наступного ранку вирушили далі машиною. Схоже на те, що їм потрібно було все зробити максимально швидко. Мені також здається, що ця дорога йде в один кінець. Наче вони зробили лише короткочасну зупинку на довгому шляху.

    – Звідки і куди?

    Ричер нічого не відповів. Ченґ запитала:

    – То що тепер?

    – Ми поїдемо на захід і вирішимо щось лише тоді, коли ваш мобільний знову почне працювати.

    Рівно через десять хвилин вони відчинили двері та ступили на прохід. Тридцять чоловіків досі стояли внизу, поділені на невеликі окремі групи: по двоє, троє, четверо, – разом вони оточили маленький зелений форд нерівним та стриманим півколом. Найближче до них стояв фермер, що вирощував свиней, приблизно за десять футів від машини. Біля нього стояв слабкий на вигляд Мойнахан. Обоє мали напружений та нетерплячий вигляд. Ричер поклав руку до кишені, його долоня та три пальці легко обійняли револьвер, і тоді він рушив сходами, а за ним пішла Ченґ. Вони зійшли вниз, Ченґ натиснула на брелок, і двері машини відчинилися з глухим стуком, який у цій тиші прозвучав дуже голосно.

    Ричер обійшов авто спереду, подивився на фермера та сказав:

    – Ми поїдемо одразу, щойно ви покладете наші валізи в багажник.

    Фермер відповів:

    – Кладіть їх туди самі.

    Ричер обіперся на форд, тримаючи руки в кишенях та схрестивши ноги. Звичайний хлопець, який чогось чекав. Маючи цілу вічність часу, Ричер сказав:

    – Очевидно, ви почувалися зручніше, коли пакували наші валізи й тягнули їх сюди. Тож, думаю, ви не вважаєте за правомірне порушення торкатися наших речей. Не боїтеся алергії. Чи будь-якої законної перешкоди. Отже, зараз саме час завершити те, що ви розпочали. Покладіть їх до машини, і ми звідси поїдемо. Саме цього ви від нас хочете, чи не так?

    Чоловік нічого на це не відповів. Ричер чекав. Тиша ставала напруженішою. Він чув, як шелестить пшениця в полі, за сотні ярдів звідси. Ніхто не рухався. Тоді той чоловік озирнувся на іншого чоловіка, а той іще на іншого, і так далі, і закінчилося тим, що всі почали переглядатися між собою короткими розгубленими поглядами, наче в безсловесній суперечці, хто проміняє свою гідність на результат.

    «Покладіть їх до машини, і ми звідси поїдемо. Саме цього ви від нас і хочете, чи не так?»

    «Кладіть їх туди самі».

    Врешті-решт чоловік, що стояв позаду фермера, вийшов зі строю. Прагматик, безсумнівно. Він підійшов до машини, відчинив багажник і поклав валізи всередину, по одній, спочатку Ківерову, а потім валізу Ченґ.

    Тоді він зачинив багажник і відступив назад.

    – Спасибі, – сказав Ричер. – Бажаю вам хорошого дня.

    Він відчинив пасажирські дверцята і ковзнув на сидіння. Поруч із ним Ченґ сіла на водійське місце. Вони одночасно зачинили дверцята, і Ченґ завела двигун. Вона виїхала заднім ходом зі свого місця на стоянці, повернула кермо і рушила просто на площу, а тоді на північ повз їдальню й магазин, у напрямку старого шляху, де колись проходили каравани фургонів, там вона повернула ліворуч і попрямувала на захід, на дорогу, яка простягалась просто перед нею аж до безкінечності, поки вона не зникала в золотистій імлі на горизонті, який у ту мить здавався вузьким, мов голка.

    Вона запитала:

    – Ми сюди ще повернемось?

    Ричер зняв руку з револьвера вперше відтоді, як вони виїхали з мотелю. Він сказав:

    – Думаю, нам слід буде сюди повернутися.

    22

    Вони їхали протягом трьох годин, а тоді зупинилися, щоб заправити машину та купити їжу. Стільникового зв’язку досі не було. Вони зробили висновок, що він не з’явиться, поки не опиняться на трасі І-25, у самому серці Колорадо. А це ще близько чотирьох годин. У такому разі вони можуть одразу рухатися в напрямку Колорадо-Спринґз, де й був узятий в оренду форд і звідки регулярно літали рейси до Лос-Анджелеса. Вони дійшли згоди, що наступним на черзі буде Лос-Анджелес. Телефон, звісно, був чудовим винаходом, проте іноді зайвим. Крім того, на них чекала ще перевірка в аеропорту, тож вони відчепили свої револьвери та викинули їхнє начиння в різні сміттєві баки біля зупинки. Легко прийшли, легко й підуть.

    Тоді на якийсь період керування перейняв Ричер, не маючи на це ні прав, ні дозволу, проте за дві години в дорозі їм зустрілися лише два авто, і жодне з них не належало копам. Після цього за кермо знову сіла Ченґ, і вони поїхали далі, поки золотавий колір горизонту не змінився сірим, що означало наближення до цивілізації. Вони почали обговорювати, що ж їм слід робити з валізою Ківера. Ричер, який не був сентиментальним, коли йшлося про особисті речі, схилявся до того, щоб її викинути. Проте Ченґ сприймала цю валізу як талісман. Наче промінь надії. Вона хотіла залишити ці речі. Врешті-решт вони пішли на компроміс. Вони зупинилися біля невеликого торгового центру на самому виїзді з Колорадо-Спринґз, в якому знайшлося відділення FedEx, і відправили валізу назад, до жовтого будинку на тупиковій вулиці в занедбаному районі на північ від Оклахома-Ситі. Ченґ заповнила форму з адресою одержувача та після деяких роздумів помітила позначкою графу «Без підпису».


    Того дня восьмеро чоловіків зустрілися біля прилавку в галантерейному магазинчику в Материному Спочинку. Власник магазину був уже там, одягнутий у дві сорочки та з неохайною зачіскою, і першим до нього приєднався продавець із магазину запчастин до зрошувальних систем, а слідом за ним приїхав водій кадилака, і одноокий портьє з мотелю, і фермер, що розводив свиней, і бармен із кафе, і Мойнахан, який отримав удар по яйцях та був позбавлений зброї.

    Останній учасник зустрічі запізнився на п’ять хвилин. Він був міцним на вигляд чоловіком із червоним обличчям, мав свіжий вигляд, наче щойно прийняв душ, а одягнений був у випрасувані блакитні джинси та білу парадну сорочку. Він точно був старшим від Мойнахана, продавця запчастин та водія кадилака, молодшим від портьє в мотелі та власника магазину і десь такого самого віку, як фермер та бармен. Волосся в нього було висушене феном, наче в телевізійного диктора. Решта семеро чоловіків виструнчилися та завмерли, коли він увійшов, і всі одночасно замовкли, ніби чекали, що він має заговорити першим.

    Він перейшов одразу до справи й запитав:

    – Вони ще повернуться?

    Ніхто не відповів. Сім порожніх поглядів. Восьмий чоловік сказав:

    – Продемонструйте мені обидві версії цієї справи.

    Відповіддю була лишень тиша, а потім невелике вагання та невдоволення, і тільки згодом продавець запчастин сказав:

    – Вони не повернуться, бо ми чудово виконали свою роботу. Вони тут нічого не знайшли. Жодних доказів, жодних свідків. Навіщо їм повертатися в цю діру?

    Водій кадилака сказав:

    – Вони ще повернуться, бо саме тут востаннє бачили Ківера. Вони будуть їздити сюди стільки, скільки буде потрібно. Де їм іще починати, якщо вони ніяк не просуваються в розслідуванні?

    Восьмий чоловік запитав:

    – Ви впевнені, що вони нікуди не просунулися?

    Бармен відповів:

    – Ніхто їм нічого не розповів. Ані слова.

    Власник магазину додав:

    – Вони лише раз скористалися телефоном-автоматом. Набрали три різних номери, проте не отримали відповіді за жодним із них, після чого пішли геть. Люди, що володіють свіжою інформацією, так не роблять.

    – Тож консенсус такий: вони нічого не дізналися?

    – Кон… що?

    – Ваш спільний висновок.

    Водій кадилака сказав:

    – Наш спільний висновок такий: вони не мають ані найменшого уявлення щодо цієї справи. Вони закінчили в моєму магазині пошуками неіснуючого чоловіка на прізвище Малоні. Вони ні на сантиметр не просунулися. Але вони все одно сюди повернуться. Вони знають, що Ківер був тут.

    – Тож дещо вони таки з’ясували.

    У магазині запала тиша. Одноокий сказав:

    – Ми із цим згодні. Усе задумувалося так, щоб було схоже на те, що хлопець кудись поїхав звідси. Ми і не збиралися заперечувати, що він тут був.

    Восьмий чоловік запитав:

    – З яким настроєм вони звідси поїхали?

    Фермер відповів:

    – Хлопець усім виказував свою підтримку. Мені здалося, що він намагався всіх заспокоїти. Щоб самому почуватися від цього краще. Удавав із себе крутого хлопця, бо сам знав, який він нікчема. Я думаю, він сам цього соромився.

    – Вони повернуться чи ні?

    – Я голосую за «ні».

    – А хто проголосує за «так»?

    Лише водій кадилака підвів руку. Восьмий чоловік сказав:

    – Шестеро проти одного, це більшість. Досить справедливе рішення. Я думаю, ви всі маєте рацію. І я пишаюся вами всіма. Вони приїхали сюди, проте не дізналися нічого, окрім того, що ми дозволили їм з’ясувати, і тоді вони поїхали геть. І є лише один невеликий шанс на їхнє повернення.

    Вагання і невдоволення чоловіків змінилися пожвавленим настроєм. Їхні груди випнулися, а кутики губ опустилися, змінившись сором’язливими непевними посмішками. Восьмий чоловік сказав:

    – Але у світі якраз і трапляються ці невеликі шанси.

    Посмішки змінилися серйозними кивками – семеро серйозних чоловіків похмуро погоджувалися з правдивим висновком. Восьмий чоловік запитав:

    – І куди вони поїхали?

    Сім знизувань плечима і сім порожніх поглядів. Восьмий чоловік відповів сам:

    – Власне, це не має ніякого значення. Хіба що вони зібралися до Лос-Анджелеса. Журналіст – це наше єдине вразливе місце. Це єдина можливість для них розгадати цю справу, виходячи з почутого нами від Ківера.

    – Мільйон до одного, – сказав Мойнахан. – Звідки вони можуть знати, що саме їм треба шукати? Звідки взагалі Вествуду знати, якою інформацією він володіє насправді?

    – Світ якраз реалізовує ці мільйон-до-одного шанси.

    – Ми повинні залишатися абсолютно непомітними, – сказав мотельний портьє. – Хіба не так? Хіба не за це ми платимо?

    – Ви за це не платите, я плачу.

    У магазині знову запанувала тиша, поки не заговорив продавець запчастин. Він сказав:

    – Гаразд, хіба не за це ви платите?

    – Саме так. І навіть більше. Я плачу за те, щоб мені надали допомогу, коли вона буде мені потрібна. Як у «Три А»[9]. Усі види послуг одразу.

    Фермер сказав:

    – Вихід за межі нашої компанії – це великий ризик.

    – Саме так, – повторив восьмий чоловік. – У цьому є багато недоліків. Проте є і переваги. Ми повинні все це обговорити.

    Мойнахан запитав:

    – За яку саме допомогу?

    – Є цілий список. Я отримую те, за що плачу гроші. Від дріб’язкових речей до вагомих.

    Власник сказав:

    – Я думаю, нам варто почати з нагляду. Щонайменше. Якщо вони наблизяться до цього Вествуда із газети, нам треба одразу про це дізнатися. Так ми будемо готові до їхніх наступних дій. Якщо всі ці шанси один-до-мільйона зіграють проти нас.

    Інші шестеро цієї миті спостерігали за обличчям восьмого чоловіка, чекаючи на його заперечення, але, коли воно не прозвучало, усі почали схвально кивати головами, розсудливо та поважно. Восьмий чоловік запропонував:

    – Нам слід проголосувати. Усі «за» нагляд?

    Мойнахан запитав:

    – А це нижня межа списку пропонованих послуг?

    Восьмий чоловік кивнув:

    – Телефон, Інтернет та особистий нагляд.

    – Яка верхня межа цього списку?

    – Усе, аж до того, що вони називають цілковитим рішенням проблеми.

    – Це ми можемо зробити й самі.

    – Як там поживає твій брат?

    – Я маю на увазі, наступного разу, коли ми будемо до цього готові.

    – Ти передумав? Тепер ти гадаєш, що буде наступний раз?

    Тиша заповнила магазин. Восьмий чоловік запитав:

    – Хто голосує «за» нагляд?

    Сім рук здійнялися вгору.

    – Я радий, що ви всі на це погодилися, – сказав він. – Тому що я вже зробив дзвінок. Нагляд розпочали годину тому. Вони відрядили хлопця на прізвище Хеккет. Один із найкращих, мене в цьому запевнили. Спеціаліст у багатьох різних сферах.

    23

    Компанія з прокату авто надавала послуги автобуса до пасажирських терміналів, що було хоч і зручно, проте дуже повільно. Додало ще півгодини до і без того довгого дня. Ричер та Ченґ дісталися квиткової каси вже пізнього вечора. За розкладом був іще один рейс до Лос-Анджелеса, проте всі квитки на нього були вже продані. Жодних вільних місць узагалі, та ще й величезна черга тих, хто претендував на резервні квитки. Дві технічні несправності вранці спричинили такий безлад на весь день.

    Наступний рейс був лише о восьмій ранку. Жодного вибору. Тож вони купили квитки на нього. Ченґ мала невикористаний зворотний квиток, яким вона і скористалася, а Ричер купив собі місце сам. Клерк повідомив їх, що посадка розпочнеться за сорок хвилин до відльоту, десь о сьомій двадцять ранку, а до того часу вони могли перечекати в готелі, що був за п’ять хвилин їзди на автобусі від аеропорту.

    Натомість вони вирішили пройтися. Ричер вирішив, що нести валізу Ченґ буде краще, аніж котити, бо подумав, що тротуари із литого бетону погано відіб’ються на колесах. Готель мав вигляд довгої вервиці, увесь лаконічно-білий зовні та тепло-бежевий усередині, із зеленою неоновою вивіскою, на якій були його назва та призначення. У вестибюлі був невеличкий натовп. Близько дев’яти людей, але вони не стояли в черзі біля столу, а просто чекали поруч, деякі розмовляли по телефону, деякі стояли із розгубленим виглядом, а дехто з них робив і те й інше. «Дві технічні несправності вранці спричинили такий безлад на весь день». Ричер не часто літав, проте йому ці знаки видалися знайомими.

    Портьє біля рецепції поманила їх ближче до себе. Це була молода жінка, зодягнена в приталену куртку та з шарфом на шиї. У її жестах відчувалася деяка настирливість. Вона сказала:

    – Сер, мадам, у мене лишився один вільний номер. Якщо він вам потрібен, раджу взяти його просто зараз.

    Ченґ перепитала:

    – Лише один номер?

    – Так, мадам, тому що з авіалініями сьогодні були певні проблеми.

    – А поруч є ще один готель?

    – В аеропорту немає.

    Ричер втрутився в розмову:

    – Ми беремо цей номер.

    Ченґ поглянула на нього, а він відповів:

    – Ми якось розберемось.

    Він заплатив і натомість отримав ключ-картку. П’ятий поверх, п’ятсот перший номер, ліфти розташовані ліворуч, обслуговування номерів до одинадцятої, сніданок не входить у вартість, безкоштовний Wi-Fi. За ними вишикувалися дві пари, на яких попереду чекало розчарування.

    Ричер та Ченґ дісталися п’ятого поверху та відшукали свій номер. Він був у м’ятних та бежевих кольорах і приємний на вигляд з будь-якої точки зору. Але Ченґ ніяк на це не відреагувала. Ричер сказав:

    – Він у вашому розпорядженні.

    Вона запитала:

    – А ви що робитимете?

    – Я точно щось вигадаю.

    Він заніс її валізу досередини, поклав поруч із ліжком, подав їй ключ-картку і сказав:

    – Нам слід десь повечеряти. До того як ці недолугі люди займуть усі столики.

    – Мені потрібно освіжитися. Зустрінемося в ресторані.

    – Гаразд.

    – А ви не хочете освіжитися? Можете скористатися ванною першим.

    Ричер поглянув на себе в дзеркало. Нова стрижка, свіжопоголений, недавно з душу та в новому одязі. Він сказав:

    – Боюсь, краще виглядати я вже не буду.


    Ресторан розташовувався на першому поверсі, відокремлений від рецепції вестибюлем із ліфтами. Це було затишне місце з гардинами, килимом та світлим деревом, із якого вибивалися лише вінілові поверхні, стійкі проти плям та подряпин. Приміщення було просторим, проте майже цілком заповненим. Ричер зачекав біля стійки адміністратора, після чого його провели до столика на двох біля вікна. Звідси майже нічого не було видно. Лише жовте світло та стоянка, заповнена снігоочисними машинами, які тут зберігали влітку.

    Ченґ прийшла через вісім хвилин, зі свіжовимитим обличчям, зачесаним волоссям та в новій футболці. Вона сіла напроти Ричера, маючи кращий, посвіжілий вигляд, – така звичайна дрібниця, як тепла вода, явно додала їй енергії. Але раптом вона перемінилася на обличчі, наче побачила інший бік проблеми, який для нього був невідомим.

    Він сказав:

    – Не хвилюйтесь за це.

    Вона запитала:

    – Де ви спатимете?

    – Я можу спати просто тут.

    – На стільці в кафе?

    – Я прослужив тринадцять років. Там звикаєш спати де прийдеться.

    Вона на хвилину замовкла, а тоді запитала:

    – Як воно, служити у війську?

    – В цілому, досить непогано. У мене купа добрих спогадів з того часу та жодних серйозних нарікань. Окрім досить очевидних, звісно ж.

    – Що ви маєте на увазі?

    – Те саме, що й ви, я певен. Неймовірний потік абсурдних нісенітниць із боку старших офіцерів, яким нічим більше зайнятися.

    Вона усміхнулася:

    – Було таке.

    – Саме через це ви звільнилися?

    Усмішка зникла з її обличчя й вона сказала:

    – Ні, не зовсім.

    Він запропонував:

    – Я розповім вам, якщо ви розповісте мені.

    – Я не певна, що мені зараз цього хочеться.

    – Що такого поганого може статися?

    Вона знову на мить замовкла, тоді зробила вдих-видих і вимовила:

    – Ви перші.

    – Вони робили перевірку даних, а тому займалися переглядом та підбором людей. З моїми документами були певні проблеми, і саме тоді один конкретний тип додав до них іще дещо. Враховуючи ці дві обставини, не дивно, що моє досьє врешті-решт опинилося в смітнику.

    – Який конкретний тип?

    – Один непримітний полковник. Товстун, який займався паперовою роботою. Зв’язками з громадськістю в штаті Міссісіпі. Я саме був там через одну неприємну справу, а він розізлився через якусь сміховинну дурницю; мою реакцію на це навряд чи можна було назвати терплячою, я все виказав йому просто в обличчя, а він образився. І помстився, просто завдяки тому, що час був на його боці. Я вибирався і з гірших ситуацій, навіть коли не було жодних перевірок.

    – І ви не могли із цим нічого вдіяти?

    – Я міг би використати боргові розписки. Але шкоди було вже завдано. Це була гра на нуль. Якби я виграв, програв би полковник, а це не сподобалося б іншим полковникам. Ніхто з них не захотів би бачити мене поруч. Я закінчив би на далекій півночі Аляски, охороняючи радіолокаційну хижу. Посеред зими. Це була б гра в одні ворота. Плюс це допомогло мені дещо зрозуміти. Вони справді не хотіли мене там бачити. Я нарешті це усвідомив. Тож я не міг із цим нічого зробити. Я із честю прийняв звільнення та пішов геть.

    – Коли це було?

    – Дуже давно.

    – Але ви не занепали духом.

    – Це сильно сказано.

    – Ви певні?

    – У глибині душі я слабкий.

    Вона нічого не відповіла. Підійшла офіціантка, і вони зробили замовлення. Коли та від них відійшла, Ричер сказав:

    – Ваша черга.

    – Що ви маєте на увазі? – перепитала Ченґ.

    – Вашу історію.

    Вона на хвилину замислилась.

    – У якомусь сенсі вона дуже схожа на вашу. Така ж невиграшна пропозиція. Але я сама її створила. Дозволила загнати себе в кут. Я нічого й не помітила.

    – Чого не помітили?

    – Хтось пробрався в мій будинок. Вони нічого не взяли, нічого не шукали, нічого не зламали і не залишили також нічого. І я тоді цьому не надала значення. Я працювала над справою відмивання грошей. Там було задіяно море готівки та заплутану вервицю підставних корпорацій, як завжди, але був один чоловік. Проте доказів було замало. Справа здавалася практично нерозв’язною. Я схилялася до того, щоб узагалі її закинути. Немає сенсу в наполяганні на розгляді справи, якщо немає шансів на те, щоб її виграти. А тоді той тип прийшов до мене на зустріч. Я вже збиралася сказати йому, що його справу скоро закриють. Але він заговорив першим, і виявилося, що він усе продумав на два кроки вперед. Він сказав, що якщо я негайно не облишу цю справу, він скаже всім, що я ще на початку взяла в нього хабар для того, щоб замилити йому очі, але пізніше я передумала і завдала йому удар у спину. А він усе одно залишив гроші собі. Він сподівався, що моя репутація буде заплямована таким чином чи мене навіть відсторонять від роботи, а він вийде сухим із води.

    – Люди можуть казати будь-що. Які в нього були б докази?

    – Він зареєстрував рахунок на моє ім’я на Карибах і переслав туди гроші, які слугували хабаром. І вони насправді опинилися там. Величезна купа справжніх грошей. Це підтвердило б усі його слова.

    – Окрім того факту, що саме він відкрив рахунок, а не Ви. Повинні бути якісь дані.

    – Він сказав мені, що в мій будинок проникнула жінка. Вона нічого не взяла, нічого конкретного не шукала, нічого не зламала і нічого не залишила. Проте вона скористалася моїм домашнім телефоном. Вона відкрила рахунок на моє ім’я просто там, у моєму будинку, і свідченням цьому є мій рахунок за телефон. Через який я взагалі опинилася поміж двох вогнів. Як мені довести, що то не я здійснила той дзвінок? Я подумала, що запис дзвінка може бути в іноземному банку або ж в Управлінні національної безпеки, але за дзвінком на таку відстань може бути важко розрізнити два жіночі голоси, особливо якщо вона намагалася скопіювати мій голос, а я впевнена, що саме так і було, бо цей тип був дуже далекоглядним. Зрештою, він же знав мій номер соціального страхування та дівоче прізвище моєї матері. А це, як ви розумієте, і було моїм кодовим запитанням.

    – То що ви зробили?

    – Те, що він мені наказав. Я облишила все це. Одразу ж. Закрила його справу. Але я й так збиралася це зробити. Здається.

    – Де цей тип тепер?

    – Досі в бізнесі.

    – Що трапилося з хабаром?

    – Він зник. Я спробувала відстежити рух грошей, і він знав, що я це зроблю. Я знайшла ці гроші в підставній компанії на Голландських Антильських островах. Як виявилося, я придбала невелику частку у фінансовій організації як довготривалу інвестицію. А він там був основним акціонером. Нас прив’язали докупи навічно. Я у всьому зізналася. Я виклала все своєму начальнику. Я бачила, що він готовий мені повірити, проте ФБР не керується однією вірою. І відтоді я перестала бути для них корисною в ролі активного агента. Мої свідчення одразу здалися б підозрілими, навіть через стільки часу. Я стала би просто еротичною фантазією для будь-якого адвоката. Це виглядало б десь так: «Спецагенте, розкажіть нам про хабар, який ви нібито не брали, проте не маєте жодних доказів цього». Тож я б точно приєдналася до вас у тій радіолокаційній хижі на Алясці. Посеред зими. Це була абсолютно невиграшна ситуація. Тож я подала у відставку.

    – Мабуть, це було важко. То що було потім?

    – Що ж, іноді ти виграєш, а іноді мусиш і програти.

    – Ні, виграєш безліч справ, а потім одну таки програєш. І немає жодного другого шансу.

    – Я не відчуваю себе нещасливою, роблячи те, що я роблю.

    – Але?

    – Але я не знаю, скільки нам іще знадобиться це робити. Не схоже на роботу до кінця життя.

    – Проте саме так і може бути для Ківера.

    – Це дуже грубо.

    – Якою була його історія?

    – Була?

    – Гаразд, є.

    – Я чула, що йому загрожує третє попередження. Бюро завжди діє дуже обережно, а в нього була звичка всюди поспішати попри всі обставини. Жодного плану, жодного прикриття. Вони казали, що він ставив справи під загрозу. Разом із собою та своїми колегами. Третє попередження також відправило б його на Аляску. У тій радіолокаційній хижі стало б значно тісніше. Тож він подав у відставку задовго до слухання справи. Думаю, він зрозумів, що це буде єдино правильним рішенням для нього. І до того, як ви це скажете, я скажу це сама: так, я погоджуюсь, саме це він і робив у Материному Спочинку. Він знову поспішав попри всі обставини. Він не чекав на підмогу.

    Підійшла офіціантка, принісши тарілки з їхнім замовленням та доливши їм напої. Коли вона відійшла, Ричер сказав:

    – Але ж Ківер подзвонив із проханням про підмогу. Він зайшов досить далеко. Нам це відомо. Для чого ж тоді кликати на допомогу, а потім не чекати на неї?

    Ченґ відповіла:

    – Нетерпіння? Терміновість?

    – Можливо, вони дісталися до нього першими. Ще до того, як він нас дочекався. Можливо, він нікуди і не квапився.

    – Звучить, як службове попередження громадськості для всіх шибайголів.

    – Ми не знаємо напевне, що саме трапилося.

    – Хотілося б, щоб він нікуди не поспішав.

    – Це завжди розумно.

    – Закладаюсь, вас це зовсім не стосується.

    – Та ні, якраз це я робив безліч разів. Саме завдяки цьому я зараз і тут, вечеряю разом із вами. Цей безладний всесвіт. Дарвінізм у дії.

    Вона замовкла та запитала:

    – Можна поставити вам одне питання?

    Він відповів:

    – Звичайно.

    – А ми зараз вечеряємо?

    – Так написано в меню. На ланч тут подавали інші страви, і це точно аж ніяк не сніданок.

    – Ні, я маю на увазі справжню вечерю замість перекусів придорожнім фаст-фудом.

    – Тобто при світлі свічок та під акомпанемент фортепіано?

    – Необов’язково.

    – Зі скрипалями та хлопцями, що продають троянди?

    – Якщо це доречно.

    – Тобто побачення?

    Вона відповіла:

    – Думаю, у широкому сенсі цього слова.

    Він запитав:

    – Сказати чесно?

    – Як же інакше?

    – Припустімо, ми знайшли б Ківера ще вчора, можливо, коли він сходив би з потяга чи опинився би посеред пшеничного поля з розтягнутою гомілкою, трохи спраглий та голодний, проте в цілому в нормальному стані, тоді так, звісно, я запросив би вас на вечерю, і якби ви відповіли мені згодою, ми б зараз саме вечеряли по-справжньому, тож думаю, що ця спроба майже рахується.

    – Тільки майже?

    – Ми не знайшли Ківера. Тож частково ми загрузли в придорожньому фаст-фуді.

    – Але ви б запросили мене на вечерю?

    – Безсумнівно.

    – Чому?

    – Ви – та людина, з якою я залюбки повечеряв би.

    Вона на мить замовкла, усього лише на п’ять чи шість секунд, саме до тієї межі, коли ця пауза могла б здатися непристойною, а тоді сказала:

    – З тієї ж причини я б відповіла згодою.

    – Неймовірно.

    – Тож не забувайте, що зараз ми з вами вечеряємо. Не перекушуємо швидкою їжею. Це факт, а не запитання.

    – Тоді чому ви мене про це запитали?

    – Щоб переконатися в тому, що вам це відомо.


    Тієї ночі Ричерові не знадобилися ніякі стільці в кафе. Вони з’їли десерт та випили кави, роблячи це неквапно, невимушено, без жодного поспіху, вирішивши разом просто вірити в неминуче, а тоді Ченґ поставила підпис на чеку, встала з-за столу, за нею підвівся й Ричер, після чого вона взяла його попід руку, наче вони були парою літніх людей із сивої давнини, і вони разом вийшли з приміщення, неквапно, невимушено, без жодного поспіху, зачекали на ліфт, поїхали на п’ятий поверх та відчинили двері номера.

    Тоді їхні рухи стали вже не такими неквапними і не такими невимушеними, змінившись більш поспішними. Ченґ була теплою, ароматною, гладкою на дотик, довгоногою і молодою, хоча давно вже була не дитям. Вона була достатньо сильною для того, щоб дати відсіч, та достатньо спокійною для того, щоб ні про що не хвилюватися. Ричерові вона страшенно подобалася, і здавалося, що він їй також до смаку. Опісля вони ще якусь мить поговорили, а тоді вона заснула, він заснув також, наскільки умів це робити.

    24

    Посадка розпочалася рівно о сьомій двадцять зранку. Ченґ покотила свою валізу до трапу, і Ричер попрямував слідом за нею, до дешевих місць, десь на дві третини в глиб літака. Ченґ поклала свої речі у відділення над головою і зайняла місце біля вікна. Ричер сів біля проходу. Він запитав:

    – Ви добре орієнтуєтеся в Лос-Анджелесі?

    Вона відповіла:

    – Достатньо добре для того, щоб знайти редакцію газети.

    – Може, він працює вдома.

    – У такому випадку він усе одно з нами там не зустрівся би. Я певна, що він тримає свою адресу в таємниці, якщо вже не свій номер мобільного. Він обере кав’ярню по сусідству.

    – Мені підходить. Але по якому сусідству? Ви всі їх знаєте?

    – Думаю, нам слід узяти напрокат іншу машину. Нам потрібен GPS-навігатор.

    – Хіба що він зараз в офісі й захоче зустрітися з нами там. Нам краще взяти таксі.

    – Ми приїдемо завчасно. Його там ще точно не буде.

    – Гаразд, тоді ми зателефонуємо йому на мобільний, коли приземлимося, і дозволимо прийняти рішення замість нас. Кав’ярня чи офіс. Машина з прокату чи таксі.

    – Якщо він узагалі погодиться на зустріч із нами.

    – Двісті смертей. Це ж така історія.

    – Яку він уже чув раніше, згідно з вашою інформацією. Коли йому дзвонив клієнт Ківера. Який, схоже, не справив сильне враження про себе.

    – Існує різниця між «слухати» і «чути». І в цьому полягає наша проблема. Сумніваюсь, що Вествуд узагалі знає, чим він володіє. Він не слухав уважно, і тому його записи навіть не відіграють важливої ролі. Це ж як їсти спагеті, у які потрапила волосина.

    – А якщо ми не зможемо?

    – Не існує такого слова.

    – Ви дуже оптимістично налаштовані цього ранку.

    – Це неминучий наслідок. Я провів дуже приємну ніч.

    – Я також.

    – Приємно це чути.

    – Як вас називають друзі?

    – Ричер.

    – Не Джек?

    Він похитав головою:

    – Навіть моя мама називала мене Ричером.

    – У вас є брати або сестри?

    – У мене є брат, на ім’я Джо.

    – Де він тепер?

    – Ніде. Він помер.

    – Мені шкода.

    – Це не ваша провина.

    – А як ваша мама називала його?

    – Джо.

    – А вас вона називала Ричером?

    – Це моє ім’я, таке ж саме, як і Джек. Хочете сказати, ваші друзі не називали вас Ченґ?

    – Я була офіцером Ченґ, а потім спецагентом Ченґ, але лише на роботі.

    – То як же вас називають?

    – Мішель, – відповіла вона, – або скорочено Шелл. І мені це навіть до вподоби. Це гарне скорочення імені. Якщо не використовувати його разом із моїм прізвищем. Шелл Ченґ звучить, як щось середнє між іменем корейської порнозірки та назвою нафтовидобувної компанії в Південно-Китайському морі або звуком від вкидання до каси жмені четвертаків.

    – Гаразд, – сказав Ричер. – Хай буде Мішель. Чи ще краще – Ченґ.

    А тоді літак здійнявся в повітря і полетів услід за світанком через гори в західному напрямку.


    За сім годин їзди звідти в східному напрямку, у Материному Спочинку, світанок уже давно настав. Ранковий потяг прибув на станцію та поїхав далі. Метушня бажаючих поснідати в кафе поволі стихала. Чоловік у двох сорочках відчинив свій магазин. Продавець запчастин відчинив свій також і вже протиснувся за прилавок та почав розкладати рахунки по стосах. Водій кадилака підраховував свої виписки із сімох різних рахунків: «Вестерн Юніон», «МаніҐрам», факс, фотокопіювання, FedEx, UPS та DHL. Мойнахан, який отримав удар по яйцях та позбувся своєї зброї, досі був удома та піклувався про свого брата, який іще не отямився від бійки.

    А одноокий портьє саме виходив зі свого робочого місця в мотелі, стояв, вдихав повітря та розглядався навкруги, по внутрішньому периметру «підкови»: на місця для стоянки, на тротуар під номерами на першому поверсі, на прохід перед номерами на другому поверсі. Неквапливий огляд території. Огляд лампочок – усі працювали. Розкладних стільців – усі акуратно виставлені в ряд. Усе на місці. Усе спокійно. Усе гаразд. Двісті чотирнадцятий номер був порожнім. Двісті п’ятнадцятий також.

    Вони більше не повернуться, подумалось йому. Усе чудово.


    Рейси, що прибували до Міжнародного аеропорту Лос-Анджелеса, були переповненими, тому Ченґ довелося пробиратися подалі на узбіччя, щоб знайти тихіше місце для здійснення дзвінка. Ченґ заховалася за колоною та почала набирати номер. І розбудила Вествуда. Явно не жайворонок. Спочатку вона розмовляла стурбованим тоном, тоді заспокійливим, а тоді перейшла до суті справи. Вона знову назвалася, сказала, що їм необхідно зустрітися, тому що те, що раніше їм обом здалося не вартим уваги, виявилося досить-таки важливим. Вона сказала про неймовірну цифру – двісті смертей. Вона сказала, що як колишній агент ФБР сприймає це дуже серйозно. Вона сказала, що її колега – військовий, і він також сприймає все це дуже серйозно. Вона повідомила, що, звісно, права на книгу все ще були в силі.

    Тоді вона почула у відповідь адресу й поклала слухавку.

    – Кав’ярня, – сказала вона. – В Інґлвуді.

    Ричер відповів:

    – Це недалеко. Коли?

    – Через тридцять хвилин.

    – Нам треба піймати таксі. Нема часу на те, щоб брати авто напрокат.


    За двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям зробив дзвінок зі свого стаціонарного телефону. Сервісна лінія, проте не зовсім така, як треба. Їхній агент Хеккет уже засік перший дзвінок. Телефонували з одного мобільного на інший, розмова тривала шість хвилин, вона була між Вествудом, який, скоріше за все, був о такій порі вдома, та Ченґ, яка телефонувала з аеропорту, судячи з шуму на задньому плані, і яка була там зі своїм колегою, котрого вона назвала військовим. Було згадано про кількість смертей та призначено зустріч у кав’ярні в Інґлвуді, яку Хеккет візьме під свій контроль.

    Черга до таксі була довгою, проте вона швидко рухалася, а Інґлвуд знаходився з іншого боку чотирьохсот п’ятого маршруту до аеропорту, тому вони дісталися кав’ярні завчасно. Це місце було лише одним із багатьох інших на цій вулиці. У більшості закладів на вулиці стояли столики та дошки з італійськими словами, написаними на них крейдою, проте обране Вествудом кафе було іншим. Це була проста старовинна будівля, покрита вінілом та лінолеумом, яка з плином десятиріч набула вицвілого кольору хакі. Вона була на чверть заповнена самотніми чоловіками, які тихо читали газети або просто роздивлялися довкола. Жоден із них не був схожим на наукового редактора.

    – Ми прийшли занадто рано, – сказала Ченґ. – Він запізниться.

    Тож вони обрали собі місце, сівши поруч за пластиковим столиком на лавку, обтягнуту вінілом, який колись, мабуть, був увесь яскраво-червоний та блискучий, а тепер став такого ж кольору хакі, як і все решта навколо. Вони замовили каву, одну звичайну, а іншу з льодом. Вони почали чекати. Місце було тихим. Лише шелестіння газетних сторінок та дзенькіт металевих чашок об металеві блюдця.

    П’ять хвилин.

    Тоді нарешті прибув Вествуд. Він виглядав зовсім по-іншому, аніж Ричер очікував, проте реальність відповідала всім вимогам так само, як і упередження. Він був звичайним вуличним типом, а не лабораторним «ботаном», і швидше міцним, аніж тонкошиїм. Схожим він був на природознавця чи дослідника. У нього було коротке, проте неслухняне волосся, яке рівномірно ставало сивим, а ще борода такої ж довжини та кольору. Він мав почервоніле від сонця обличчя та зморшки навколо очей. На вигляд йому було близько сорока п’яти. Він носив одяг, зроблений із високоякісної тканини та оздоблений безліччю застібок, проте його вбрання було старим та зношеним. На ногах у нього були туристичні чоботи з яскравими шнурками, які чомусь нагадували мотузки для скелелазіння в мініатюрі. Він ніс із собою брезентову сумку завбільшки з портфель поштаря.

    Він завмер біля входу, одразу впізнавши Ченґ, тому що вона тут була єдиною жінкою. Він ковзнув на протерте вінілове сидіння навпроти, потягнувши за собою сумку. Тоді він обіперся ліктем об стіл і сказав:

    – Я так розумію, ваш інший колега досі не знайшовся. Ківер, я не помиляюсь?

    Ченґ кивнула та відповіла:

    – Ми в безвиході. Ми зайшли в глухий кут. Ми простежили його шлях до цього місця, проте не можемо зрушити з нього далі.

    – Ви телефонували в поліцію?

    – Ні.

    – Думаю, слід одразу вас запитати: чому?

    – Це буде лише повідомленням про зникнення людини. І це наразі все. Він дорослий чоловік, і немає його лише протягом трьох днів. Вони можуть прийняти нашу заяву, проте все одно не будуть нічого з нею робити. Її одразу відкладуть куди подалі.

    – Двісті смертей можуть їх зацікавити.

    – Ми нічого не можемо довести. Ми не знаємо, хто, чому, коли, де чи як.

    – То я зараз плачу за ваш сніданок тому, що є один тип, про зникнення якого ви досі не повідомили, і двісті смертей, про які вам нічого не відомо?

    – Ви платите за наш сніданок, бо отримуєте права на книгу. Скоро ви зможете купити геть усі сніданки.

    – Проте цей сніданок поки що вартує більшого, ніж права на книгу. Наразі за права на книгу та п’ятдесят центів я зможу купити собі чашку кави.

    Ричер сказав:

    – Ви ж науковець. Ви ж повинні розглядати це з наукової точки зору.

    – Тобто?

    – З точки зору статистики. Чи мови. З краплею соціології на додачу. Плюс глибоке вроджене розуміння людської природи. Подумайте про число двісті. Звучить як гарне кругле число, проте це не так. Ніхто не вживає число двісті просто так. Люди говорять «сотня», «тисяча». Або сотні й тисячі. Двісті смертей у моєму розумінні звучать особливо. Наче реальна кількість. Можливо, заокруглена від ста вісімдесяти чи ста дев’яноста з копійками, проте мені здається, що щось у цьому є. Досить для того, щоб мене зацікавити, наприклад. Як приватного детектива.

    Вествуд промовчав. Ричер продовжив:

    – Крім того, ми думаємо, що копи вже чули про цей випадок, проте не взялись за справу.

    Вествуд кивнув:

    – Тому що ви вважаєте, що клієнт містера Ківера обдзвонив геть усіх, починаючи з Білого дому. Включно зі мною.

    – Саме із цього нам і потрібно починати. Із клієнта. Нам потрібно почути історію знову, від самого початку, як це зробив Ківер. Тоді, можливо, нам удасться спрогнозувати, що трапиться далі.

    – Я отримую сотні дзвінків. Я вже казав вам про це.

    – Скільки?

    – Безліч.

    – І ви всі розмови занотовуєте. Про це ви нам також казали.

    – Не надто скрупульозно.

    – Ми могли б розгадати ці записи.

    – Вам знадобилось хоча б ім’я.

    – Я думаю, воно у нас є.

    Ченґ поглянула на Ричера.

    – Можливо, – сказав він їй.

    А тоді він повернувся до Вествуда і продовжив:

    – Скоріш за все, це несправжнє ім’я, проте це вже дещо. Ви казали нам, що рано чи пізно ви блокуєте надокучливі дзвінки. Коли люди зловживають вашою ґречністю. Може, хлопця це спантеличило, і він спробував зв’язатися з вами знову під іншим іменем та з іншого номера?

    – Може бути, – відповів Вествуд.

    Ричер обернувся до Ченґ та сказав:

    – Покажіть йому закладку Ківера.

    Ченґ витягла папірець зі своєї кишені та розгладила його на столі. Номер, що починався числом 323 та слова: «Материн Спочинок – Малоні».

    Вествуд сказав:

    – Це мій номер. Жодних сумнівів.

    Ричер відповів:

    – Ми зробили висновок, що в Материному Спочинку є один тип на прізвище Малоні, який може становити певний інтерес для нас. Але такого чоловіка там немає. Ми в цьому певні. Ми трохи порозпитували людей, проте всі відповіді були якимись непевними. Вони всі сприйняли запитання якось несерйозно та були навіть трохи ним здивовані. То що, як ви втомилися від клієнта Ківера, як там його звуть, тож він вирішив розпочати заново і зв’язався з вами під прізвищем Малоні? А тоді він знову подзвонив Ківерові й сказав йому залишатися з вами на зв’язку, як завжди, для підтвердження даних, але цього разу він попередив, що його справу буде розглянуто не під справжнім іменем, а під вигаданим прізвищем – Малоні? Можливо, ось що означала ця записка.

    – Можливо.

    – У вас є ще третя версія?

    – Я можу це перевірити, – сказав Вествуд.

    – Ми будемо дуже вдячні. Ми хапаємося за будь-яку соломинку в цій справі.

    – Не дивно. Записи Ківера такі ж погані, як і мої.

    – Це все, що в нас є.

    – Але навіть у цьому випадку, знаючи про зникнення хлопця та дві сотні смертей, хіба вам не слід було би звернутися спочатку до копів?

    – Я був копом, – відповів Ричер. – І я знайомий із багатьма поліціянтами. Мені ще не зустрівся такий, який марив би додатковою роботою. Тож саме зараз вони нас не вислухають. Не тепер. Я можу гарантувати це. Так само, як це зробили ви.

    – Я можу це перевірити, – повторив Вествуд. – Але я не розумію, як вам допоможе фальшиве прізвище.

    – Воно може нас привести до справжнього.

    – Як саме? Воно якраз приховує справжнє прізвище.

    – Перевірте, кого ви заблокували перед тим, як до вас почав дзвонити Малоні. Ось це і буде наш клієнт.

    – Ми знайдемо більше ніж одного претендента. Я блокую багатьох людей.

    – Ми це з’ясуємо. Географія нам у цьому допоможе. Ми знаємо, що він найняв приватного детектива із Оклахома-Ситі, і знаємо, що він читає «Лос-Анджелес Таймс». Це може звузити нам пошуки.

    Вествуд похитав головою і сказав:

    – Мій телефонний номер не так легко знайти. Я не плачу «Ґуґлові» за те, щоб його викладали на передніх сторінках, у центрі уваги. Якщо ваш клієнт настільки добре знається на комп’ютерах, що зміг дістати мій номер з Інтернету, він читає газету он-лайн. Це вже точно. Такі хлопці не купують друковані видання десятиліттями. Він може жити де завгодно.

    – Чудово, – сказав Ричер.

    – Зустріньтеся зі мною в офісі за годину. У редакції «Таймс».

    Ченґ кивнула і відповіла:

    – Я знаю, де це.

    Тоді до них підійшла офіціантка, Вествуд замовив у неї сніданок, а Ричер і Ченґ залишили його снідати на самоті.


    Менш ніж за десять хвилин по тому за двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям зробив другий дзвінок зі свого стаціонарного телефону. Його співрозмовник повідомив, що Хеккет стежив за зустріччю в кав’ярні в Інґлвуді. Він сидів задалеко для того, щоб почути розмову в деталях, але до нього долетіло ім’я Ківера і він прочитав по губах, як Ченґ сказала, що вони в безвиході, що його здивувало. Він припустив, що наприкінці розмови вони домовилися про наступну зустріч, він не зрозумів, де саме, проте почув, як Ченґ казала, що знає, де це. Він продовжить стежити за Вествудом поки що, а він точно приведе його до місця зустрічі.

    25

    Редакція «Таймс» виявилася старенькою на вигляд, проте досить пристойною будівлею у стилі арт-деко на розі Першої Західної та Спринг-Стрит у діловому центрі Лос-Анджелеса. Їхня система безпеки нічим не поступалася системі якоїсь урядової установи. Там була рентгенівська стрічка та металошукач. Ричер не був певен, для чого все це. Можливо, у них тут було надмірне відчуття власної важливості. Він сумнівався, що «Таймс» була хоча б у чиємусь списку мішеней. Очевидно, її також не було ні на четвертій, ні на п’ятій сторінці цього списку. Проте вибору не було. Тож він укинув копійки до вази та пройшов через пропускник. Ченґ рухалася повільніше. У неї в руках досі були валіза та пальто.

    Але врешті-решт, вони таки пройшли далі, отримали перепустки за столом та піднялися вгору ліфтом. Офіс Вествуда виявився квадратною кімнатою в бежевих кольорах, із полицями, заповненими книгами та стосами газет. Під вікном стояв симпатичний старенький стіл, зверху на якому розмістився комп’ютер із двома моніторами. Вествуд сидів перед ним на стільці та читав електронний лист. Його величезна брезентова сумка валялась на підлозі, вона була розкрита навстіж, і всередині виднілись інші книги, газети та металевий ноутбук. За дверима в холі чувся шум від метушні заклопотаних людей, які займалися важливими справами. За вікном небо було яскравим від вічного південно-каліфорнійського сонця.

    Вествуд сказав:

    – Я зараз звільнюся. Сідайте.

    Щось було не так із його голосом.

    Сісти виявилося не так просто. Ричер та Ченґ зняли стоси паперів та журналів із двох вільних стільців. Вествуд закрив свою електронну пошту та обернувся до них. Він сказав:

    – Мій юридичний відділ незадоволений. Питання конфіденційності ставиться під загрозу. Наша база даних засекречена.

    Ченґ запитала:

    – Яких негативних наслідків вони бояться?

    – Незрозуміло. Вони ж адвокати. Для них геть усе є негативним наслідком.

    – Але це важливе розслідування.

    – Вони кажуть, що важливі розслідування неможливі без ордерів на обшук та повісток до суду. Або, щонайменше, повідомлення про зникнення людини.

    Ричер запитав:

    – Для чого ви взагалі розмовляли із вашими адвокатами?

    Вествуд відповів:

    – Тому що я зобов’язаний це робити.

    – А ви розмовляли з вашим головним редактором?

    – Він не зацікавлений у цьому матеріалі. Ми перевірили досьє Ківера. Він десь загуляв. Він лише нікчемний старий детектив.

    Ченґ нічого на це не сказала. Ричер промовив:

    – Я ні разу не бачив цього хлопця. Але мені зустрічалися сотні таких, як він, – посередні за всіма аспектами люди, які відрізняються лише поганою витримкою. Однак вся його імпульсивність є лише наслідком найкращих намірів. І незважаючи на те, наскільки нікчемним він був, він усе одно був Джеймсом Бондом на фоні решти населення Материного Спочинку. Та вони все одно його дістали.

    – Ви цього не знаєте напевно.

    – Але припустімо, що їм таки це вдалося. Припустімо, що там сталося щось дивне, ураховуючи ці двісті смертей. Це ж варте уваги, правда? Це саме та історія, яку «Лос-Анджелес Таймс» проковтне разом із ложкою. Ви можете тиражувати її тижнями. Ви можете отримати за неї Пулітцерівську премію. Чи навіть потрапити на телебачення. Ви можете отримати замовлення на зйомки фільму.

    – Зв’яжіться зі мною, коли знатимете щось конкретне.

    – Як думаєте, які в нас на це шанси?

    – Один до ста.

    – Не один до двохсот?

    – Ваші версії не мають доказів.

    – Ось вам іще одна версія. Ми виходимо звідси, залишаючи можливість один-до-ста, що в нас на руках вагома інформація, проте якщо ми підемо, вона перестане бути ексклюзивом для «Таймс», а це означає, що коли таки випаде цей один-зі-ста шанс й історія стане сенсацією, відбудеться божевільний скандал і всі видання почнуть боротьбу за виграшну позицію. Тож якщо ви кмітливий науковий редактор, навіть якщо шанси лише один до ста, ви повинні побачити ту маленьку вигоду від використання того, що нам відомо зараз, для отримання дечого більшого в майбутньому. Тож я думаю, що як тільки ми сядемо в ліфт, ви перевірите, чи є у вашій базі даних дзвінки від типа на прізвище Малоні. Просто для самозаспокоєння.

    Вествуд нічого не відповів. Ричер сказав:

    – То що від цього зміниться, якщо ми залишимося при цьому в приміщенні?

    Відповіді не було довго. Тоді Вествуд повернувся обличчям до моніторів, зробив декілька кліків мишкою та надрукував декілька літер у двох графах. Логін та пароль, здогадався Ричер. Він сподівався, що то був пошук у базі даних. Ченґ нахилилася вперед. На моніторі висвітилася пошукова сторінка. Якесь запатентоване програмне забезпечення, безсумнівно, придатне для того, щоб бути під рукою для роботи, проте неприємне на вигляд. Вествуд клацав по багатьох опціях. Мабуть, відбирав власні записи. Щоб уникнути непідходящих результатів. Можливо, у Лос-Анджелесі була сотня Малоні, якими цікавилися ЗМІ. А може, цілих дві сотні. Спортсмени, бізнесмени, актори, музиканти, міські чиновники.

    Вествуд сказав:

    – Усі версії потрібно перевірити. Це головний аспект наукового методу.

    Він надрукував слово Малоні. Тоді зробив ще один клік мишкою. Висвітилося три збіги.

    У базі даних був запис про дзвінок від Малоні, датований трьома різними числами. Останній із них було зроблено менше ніж місяць тому, другий – за три тижні до того, а найдавніший – за два тижні до другого. З проміжком у п’ять тижнів, загалом чотири тижні тому. Номер вхідного дзвінка був одним і тим самим усі три рази. Він починався із коду 501, який ніхто з них не ідентифікував.

    Вествуд не зробив жодних записів ані про тему, ані про зміст усіх трьох розмов. Проте він заніс ім’я, номер, дату та час розмови простісінько до папки під літерою «С».

    – А це означає?.. – перепитав Ричер.

    – Секретно, – відповів Вествуд.

    – Що саме сюди належить?

    – Це дуже велика група.

    – Наведіть мені приклад.

    – Пожежні сигналізації повинні бути в кожному будинку, бо на них розташовані камери та мікрофони, які бездротовим способом приєднані до урядових кабінетів. А також до отруйних газових камер, якщо уряду не сподобаються ваші слова або дії.

    – Ківер не витрачав би на таке часу.

    – А я б не проігнорував дещо більш серйозне.

    – Можливо, йому не все детально пояснили.

    – Думаю, інакше й бути не могло.

    – Ви впевнені, що зовсім не пам’ятаєте того Малоні?

    Замість відповіді Вествуд пройшовся по нефільтрованому списку своїх вхідних дзвінків. Монітори були досить великого розміру, і їх було два, проте місця на них все одно вистачило лише на частину календарного року.

    Ричер запитав:

    – Ми теж тут є?

    Вествуд кивнув:

    – Від сьогоднішнього ранку.

    – До якої папки ви нас зарахували?

    – Я ще не вирішив.

    Ченґ витягла телефон та набрала номер Малоні. Код 501 та ще сім цифр. Вона увімкнула гучний зв’язок. Було чутно шипіння в мертвій тиші, поки мобільна мережа її з’єднувала. А тоді пішли гудки.

    Знову і знову чулись гудки. Жодної відповіді, і жодного автовідповідача. Ченґ поклала слухавку, прочекавши цілу хвилину, і в офісі запанувала тиша.

    Ричер сказав:

    – Нам потрібно дізнатись, якому регіону належить код 501.

    Вествуд одним кліком вийшов із бази даних та відкрив браузер. Тоді він кинув поглядом на двері й сказав:

    – Тож виходить, ми й справді це робимо.

    – Ніхто про це не дізнається, – відповів Ричер. – Поки в прокат не вийде фільм.

    Комп’ютер повідомив їм, що 501 був одним із трьох районних кодів, які належали мобільним телефонам у Арканзасі. Ченґ запитала:

    – Цей номер із Арканзасу ви заблокували близько дев’яти тижнів тому? Можливо, хтось просто перемкнувся зі свого стаціонарного телефону на мобільний, і все?

    Вествуд знову повернувся до бази даних та нефільтрованого списку дзвінків, перегорнув його на дев’ять тижнів назад та запитав:

    – Який період потрібно враховувати? Скільки часу йому б знадобилося для того, щоб здогадатися змінити своє прізвище та номер?

    – Небагато, – відповів Ричер. – Це вам не нейрохірургія. Але думаю, похибка таки є. Найімовірніше, через його ображені почуття. Ви ним знехтували. Міг минути й тиждень, поки він проковтнув би свою гордість та подзвонив вам іще раз.

    Вествуд погортав іще далі. Десять тижнів тому. Він відкрив список регіональних кодів на іншому моніторі, і тепер гортав туди-сюди, порівнюючи їх, рядок за рядком, і коли нарешті закінчив, то сказав:

    – Я заблокував чотирьох типів того тижня. Проте жоден із них не був із Арканзасу.

    Ричер сказав:

    – Спробуйте ще на тиждень раніше. Можливо, він виявився більш вразливим, ніж ми очікували.

    Вествуд знову почав гортати список, назад іще на сім днів, а тоді повернувся на сім днів уперед, звіряючись знову зі списком регіональних кодів, а тоді повідомив:

    – Того тижня я заблокував ще двох типів, що в сумі за чотирнадцять днів дає шість, проте все одно серед них немає жодного з Арканзасу.

    Ричер відповів:

    – Усе одно ми підбираємось ближче. Дзвінки від Малоні почались дев’ять тижнів тому, від хлопця, якого недавно заблокували, через короткий період часу, і під цю категорію в нас підпадають шестеро кандидатів. За логікою, потрібний нам тип є одним із них. І вже через тридцять секунд ми можемо розмовляти з ним по телефону. По іншій лінії. А все тому, що у вас є всі справжні телефонні номери.

    26

    Вествуд скопіював та вставив усі шість імен та номерів на порожній монітор. Імена являли собою стандартну американську мішанину. Вони могли би бути першою шісткою з будь-якої команди Вищої ліги, або шістьма парубками в черзі в ломбарді, чи в кімнаті екстреної допомоги в лікарні, чи в залі очікування для першого класу в аеропорту. Ричер припустив, що половина із цих номерів були мобільними, бо він не розпізнав їхні регіональні коди, але там був код 773, який належав Чикаґо, тоді 505 – якогось містечка в Нью-Мексико, а ще 901, який, здається, належав номерам у Мемфісі, Теннессі.

    Вествуд поклав телефон на підставку на столі й набрав перший номер просто з комп’ютера. У підставку було вбудовано спікери, і Ричер почув «біп-біп-біп» електронних гудків, а тоді лише шипіння, а тоді чийсь попередньо записаний голос, який говорив чимось середнім між буркотливим та співчутливим тоном. Номер був поза зоною досяжності. Вествуд поклав слухавку та звірився з регіональним кодом на моніторі. Він сказав:

    – Це був телефонний номер із північної Луїзіани, можливо, зі Шривпорта чи десь поблизу. Дію його договору було, мабуть, припинено чи скасовано, як воно зазвичай відбувається, і рано чи пізно його передадуть комусь іншому.

    Він набрав другий номер. Те саме. Спочатку гудки, тоді нічого, а тоді голос телефонної компанії, записаний вибачливим тоном і водночас скептичний від того, що хтось здогадався зробити дещо таке жалюгідно дурне, як подзвонити на мобільний номер, який зараз знаходиться поза зоною.

    – Мобільний номер із Міссісіпі, – сказав Вествуд, – десь на півночі. Мабуть, у Оксфорді. Там ціла купа студентів. Мабуть, батьки перестали його фінансувати.

    – Або це був одноразовий телефон, – сказав Ричер. – Оплачений одразу після здійснення дзвінка на виході з крамниці, а потім на ньому закінчилися гроші. Або його викинули на смітник. Можливо, вони всі такі ж самі.

    – Можливо, – відповів Вествуд. – Поганці користуються такими телефонами роками для того, щоб спинити уряд від заведення на них справ. А цими днями й інші громадяни починають також займатися цим. Особливо ті з них, які телефонують до газет із гарячою секретною інформацією. Таким є сучасний світ.

    Він набрав третій номер. Знову-таки мобільний, згідно зі списком регіональних кодів, проте цього разу зі штату Айдахо. Однак цього разу йому відповіли. Зі спікерів почувся чоловічий голос, чистий та чіткий. Він сказав:

    – Алло?

    Вествуд випрямився і заговорив до монітора. Він сказав:

    – Вітаю, сер. Це Ешлі Вествуд із «Лос-Анджелес Таймс», ви мені телефонували.

    – Справді?

    – Перепрошую за затримку. Я мусив дещо перевірити. Проте зараз я з вами цілком згоден. Те, що ви мені розповіли, потрібно висвітлити в газеті. Тому я повинен поставити вам декілька запитань.

    – Що ж, сер, це було б просто чудово.

    Голос був більше схожим на альт, ніж на тенор, чоловік говорив досить швидко і трохи знервовано. Худорлявий тип, подумалось Ричерові, який, мабуть, від усього тремтить та постійно сумнівається. Йому десь зо тридцять п’ять років, може, трохи менше, але не набагато. Міг народитися та вирости в Айдахо, проте малоймовірно.

    Вествуд сказав:

    – Для початку мені потрібно дізнатися більше про довірену особу. Я повинен запитати вас про ім’я приватного детектива, якого ви найняли.

    Голос перепитав:

    – Чиє ім’я?

    – Приватного детектива.

    – Я не розумію.

    – Ви наймали приватного детектива?

    – Для чого б я це робив?

    – Тому що це потрібно зупинити.

    – Що саме?

    – Те, про що ви мені розповіли.

    – Від приватного детектива тут не буде ніякої користі. Він зробив би із ним те саме, що вони зазвичай роблять з усіма. Тієї ж миті, коли б він його побачив. Я маю на увазі, в буквальному сенсі. Кажу вам, це лише справа часу. Нікому не вдалося б цього уникнути. Випромінювання нічим не побороти.

    – То ви не наймали приватного детектива?

    – Ні, не наймав.

    – У вас є інший телефон, із регіональним кодом 501?

    – Ні, немає.

    Вествуд поклав слухавку без жодного слова. Він сказав:

    – Здається, я пам’ятаю цього типа. Вочевидь, нашим розумом керує випромінювання.

    Ричер запитав:

    – Яке ще випромінювання?

    – Випромінювання, яке здатне керувати розумом. Воно надходить із цивільних літаків. І воно потрібне Федеральному авіаційному агентству. Саме тому вони беруть додаткову плату за об’ємні сумки, щоб заохотити людей брати із собою ручний багаж, бо так у літаку залишиться більше місця для потрібного обладнання. І оператора. Він також повинен там бути, наче старомодний бомбардувальник, який прибирає людей. Цей тип в Айдахо виходить на вулицю лише у хмарну погоду. Він стверджує, що, безсумнівно, штати, над якими пролітає найбільше літаків, і є найбільш вразливими. Усе це – частина конспіративності елітистів.

    – За винятком того, що Айдахо навіть поруч не стояло зі штатами-над-якими-пролітає-найбільше-літаків.

    – А який же це тоді штат?

    – Пенсильванія.

    – Справді?

    Ченґ відповіла:

    – Так, справді, тому що на східному узбережжі найбільш інтенсивний рух, а ще ж є купа маршрутних літаків, які курсують між Вашингтоном, Нью-Йорком та Бостоном. Ми можемо йти далі? Можете набрати наступний номер?

    Вествуд почав набирати наступний номер, який був уже четвертим за списком та починався з коду 901, що належав Мемфісу. Цей номер був першим стаціонарним телефоном серед інших. Вони почули, як іде з’єднання, а тоді мелодію, яка одразу ж заповнила своєю гучністю кімнату.

    На цей дзвінок відповіли. Почувся глухий «клац», який означав, що важку слухавку здійняли, а тоді чоловічий голос сказав:

    – Так?

    Вествуд знову випростався і почав нести ту ж нісенітницю, що й до того: своє ім’я, «Лос-Анджелес Таймс», дзвінок у відповідь, вибачення за затримку.

    Голос сказав:

    – Сер, я вас не зовсім розумію.

    Ричер зробив висновок, що цей чоловік був похилого віку, він говорив повільно, проте ввічливо, і якщо він був не із самого Мемфіса, то точно звідкись неподалік.

    Вествуд сказав:

    – Ви телефонували мені в офіс «Лос-Анджелес Таймс» два чи три місяці тому з певним задумом.

    Немолодий чоловік відповів:

    – Сер, навіть якщо я це зробив, я абсолютно нічого не пам’ятаю про цей дзвінок. І якщо я якимось чином вас образив, що ж, звісно, я прошу за це вибачення у вас.

    – Ні, сер, ви мене нічим не образили. Немає за що вибачатися. Я хочу детальніше дізнатися про вашу проблему, ось і все.

    – Ох, у мене всього декілька проблем. Я почуваюся благословенним Господом.

    – Тоді навіщо ви мені телефонували?

    – Я справді не можу відповісти на це запитання. Я навіть не певен, що я це робив.

    Вествуд поглянув на Ченґ, тоді на монітор, після чого зробив вдих, готуючись до продовження розмови, але звук зі спікера став приглушеним, тоді почувся інший «клац» – вочевидь, слухавку від чоловіка відібрали, бо в ту мить на тому боці з’явився жіночий голос, який сказав:

    – Назвіться, будь ласка.

    Вествуд відповів:

    – Ешлі Вествуд, мадам, із «Лос-Анджелес Таймс», я лише телефоную у відповідь на дзвінок із цього номера.

    – Давно вам дзвонили звідси?

    – Два чи три місяці тому.

    – Це, мабуть, був мій чоловік.

    – Я можу з ним поговорити?

    – Ви щойно це зробили.

    – Розумію. Він не може пригадати цей дзвінок.

    – І не пригадає. Два чи три місяці – це дуже великий термін.

    – Ви не здогадуєтеся, чому б він міг мені телефонувати?

    – А ви?

    Вествуд нічого не відповів. Жінка сказала:

    – Я вас не засуджую. Якби я могла стулити йому рота, я б це зробила. Ви пишете про політику чи науку?

    Вествуд відповів:

    – Про науку.

    – Тоді це стосувалося того, що гранітні стільниці є радіоактивними. Це ж тема року. Чесно кажучи, вони і справді радіоактивні, проте все залежить від кількості. Я певна, що він просив вас написати про це статтю. Вас та багатьох інших.

    – Ви знаєте, скільки саме тих «інших»?

    – Небагато, порівняно з усім населенням Сполучених Штатів, проте велика кількість, якщо порівнювати з тим, скільки часу людина похилого віку повинна проводити на телефоні.

    Вествуд запитав:

    – Мадам, є шанс, що він міг найняти приватного детектива?

    Жінка запитала:

    – Для чого?

    – Щоб той допоміг йому із розслідуванням гранітної справи.

    – Ні, малоймовірно.

    – Ви впевнені?

    – Факти не можна піддавати сумнівам. Тут немає чого розслідувати. А ще в нього немає доступу до грошей. Він не зміг би нікого найняти.

    – Навіть ніякої готівки?

    – Ніякої. Не питайте. І не старійте.

    – У вашого чоловіка є мобільний телефон?

    – Ні.

    – А він міг би дістати його, скажімо, у крамниці?

    – Ні, він ніколи не виходить з будинку.

    – Через цей граніт померли люди?

    – Він каже, що так.

    – Скільки саме?

    – Ох, тисячі.

    – Гаразд, – сказав Вествуд. – Дякую. Пробачте, що потурбував вас.

    – Була рада допомогти, – відповіла вона. – Приємно іноді поговорити ще з кимось.

    Вони почули тривалу паузу, а тоді останнє «клац», коли важку стару слухавку поклали назад на ручку телефону.

    Вествуд сказав:

    – Вітаю у своєму житті.

    Ченґ відповіла:

    – Воно все одно краще за її.

    Вествуд набрав п’ятий номер. Регіональний код був 773, що належав Чикаґо. Гудки все йшли і йшли ще довгий час після того, як автовідповідач мав би їх обірвати. Тоді раптом слухавку підняла жінка із перехопленим подихом та сказала:

    – Міська бібліотека, Лінкольн-Парк, зала для волонтерів.

    Її голос був дуже молодим, і дуже жвавим, і ще дуже заклопотаним. Вествуд назвався та запитав, з ким він розмовляє. Дівчина представилася без жодних вагань, але одразу сказала, що вона ніколи не телефонувала до «Лос-Анджелес Таймс» та не була знайома із жодним приватним детективом. Вествуд запитав, чи телефоном, по якому вони зараз розмовляли, користуються й інші люди, і вона відповіла ствердно, що ним користуються всі волонтери. Вона сказала, що також була однією з них. Ще вона пояснила, що в добровольчій залі вони залишали свої пальта та проводили перерви. Там стояв телефон, і ним можна було час від часу користуватися. Вона розповіла, що бібліотека в Лінкольн-Парку розташувалася трохи північніше від центру Чикаґо, і там працювали десятки волонтерів, які постійно змінювали одне одного, молоді і старі, чоловіки і жінки, усі вони були просто неймовірними. Проте жоден із них не був запідозрений у схибленості на науці. Принаймні, прилюдно. Особливо до такої міри, щоб телефонувати віддаленим газетам.

    Вествуд звірився зі своїм списком, щоб знайти ім’я напроти номера із кодом 773, яке було в один час внесено до бази даних компанії. Він запитав:

    – Ви знаєте волонтера на прізвище Мак-Кенн? Я не певен, містер це чи місіс.

    – Ні, – відповіло дівча, – ніколи не чула такого прізвища раніше.

    Вествуд запитав:

    – Скільки часу ви працюєте там волонтером?

    – Тиждень, – відповіло дівча.

    Тоді Вествуд подякував їй, вона відповіла йому «будь ласка», він сказав, що не буде її більше затримувати, вона погодилася зі словами, що в неї ще багато справ, і Вествуд поклав слухавку.

    Він набрав останній номер. Регіональний код був 505, а це означало, що номер був у Нью-Мексико.

    27

    Номер телефону із Нью-Мексико видав чотири гудки, а тоді слухавку зняв чоловік із тихим та знесиленим голосом. Вествуд відрекомендувався, а тоді швиденько пройшовся по своїй стандартній преамбулі: «Лос-Анджелес Таймс», дзвінок у відповідь, вибачення за затримку, раптове відновлення зацікавленості у справі. Запанувала довга пауза, а тоді чоловік на тому кінці дроту сказав:

    – Це було тоді. Зараз це була б уже зовсім інша історія.

    Вествуд перепитав:

    – Як це?

    – Я знаю, що я бачив. Спочатку мене ніхто не слухав, включно з вами, на жаль. Але пізніше з поліційного відділку прислали детектива. Молодий чоловік, просто одягнений, проте дуже заповзятливий. Він сказав, що працює в спеціальному секретному відділку і прийняв від мене заяву. Він сказав, що я повинен сидіти й чекати, більше нічого. Але тиждень по тому я побачив його в уніформі, він регулював дорожній пост. Виписував штрафи за неправильне паркування. Він узагалі не був детективом. У поліційному відділку відмахнулися від мене, підіславши новачка. Щоб я замовк, мабуть. Щоб прибрати мене з дороги.

    Вествуд попросив:

    – Розкажіть мені детально, що ви бачили.

    – Космічний корабель посеред пустелі, який щойно приземлився, і шестеро пасажирів, які сходили з нього. Вони нагадували людей, проте це були не люди. А найважливіше – це те, що корабель не збирався знову злітати в повітря. Він міг тільки приземлитися. А це означало, що ці істоти мали залишитися. Із цього випливали запитання. Чи були вони першими? Якщо ні, то скільки таких істот прибуло до них? Скільки їх уже тут? Вони вже взяли поліційний відділок під свій контроль? Вони вже контролюють геть усе?

    Вествуд промовчав. Тихий чоловік продовжив:

    – Тож тепер ця історія мала б більш психологічний характер, ніж суто науковий. Що робити людині, яка дещо знає, проте змушена вдавати, що це не так?

    Вествуд запитав:

    – Ви найняли приватного детектива?

    – Я намагався. Перші троє, кому я подзвонив, не займалися вивченням позаземних істот. Тоді я зрозумів, що варто залягти на дно. Ось у чому проблема. Стрес. Я думаю, більшість із нас в однакових умовах. Ми знаємо дещо, проте почуваємося самотніми, бо не можемо ні з ким про це поговорити. Можливо, вам саме про це і варто написати. Самотність.

    – Що сталося із космічним кораблем?

    – Я більше не зміг його знайти. Думаю, їхні друзі відтягли його геть та десь заховали.

    – Хтось у результаті цього помер?

    – Я не знаю. Мабуть.

    – Скільки?

    – Імовірно, одна або дві людини. Хочу зауважити, що контрольоване приземлення потребує значної кількості енергії. Полум’я від гальмівних ракет і таке інше. Це могло створити небезпеку в певному радіусі. І ніхто не знає, що вони робитимуть далі, коли облаштуються на місці.

    – У вас є мобільний телефон?

    – Ні, опромінення є надто небезпечним. Воно може викликати рак мозку.

    – Прізвище Ківер вам про що-небудь говорить? Він не був одним із тих, кому ви телефонували?

    – Ні, я ніколи раніше не чув цього прізвища.

    – Дякую, – сказав Вествуд. – Я буду на зв’язку.

    І він поклав слухавку. Ченґ сказала:

    – Знаю, вітаємо нас у вашому житті.

    Вествуд відповів:

    – Вітаю у Нью-Мексико.

    Він видалив третій, четвертий та шостий номери зі свого тимчасового списку і сказав:

    – Хлопець із випромінюванням, гранітний парубок і свідок контакту з прибульцями – це не те, що нам потрібно, правда ж? А це залишає нам відключений номер із Луїзіани, ще один, такий самий, із Міссісіпі та залу для волонтерів у Чикаґо. Ми зменшили шанси вдвоє, щонайменше.

    Він навів лад у своїй трирядковій схемі на екрані. Угорі був номер із Луїзіани, який десять тижнів тому належав людині на прізвище Хедлі, згідно з базою даних, нижче був номер із Міссісіпі, який належав людині із прізвищем Рамірез, а в самому низу був номер кімнати для відпочинку волонтерів у Чикаґо, одним із відвідувачів якої був невловимий містер Мак-Кенн, якщо вірити базі даних, чи міс Мак-Кенн, але, в будь-якому разі, про яких задихане дівча нічого не чуло раніше.

    Вествуд роздрукував сторінку та подав її Ченґ. Вона сказала:

    – Спробуйте ще раз набрати Малоні.

    Вествуд набрав номер, «біп-біп-біп», він дзвонив і дзвонив, проте ніхто не відповів і не увімкнулася голосова пошта. Він поклав слухавку, прочекавши цілу довгу хвилину.

    Ричер сказав:

    – Нам потрібен список усього, що ви написали за останні шість місяців.

    Вествуд запитав:

    – Навіщо?

    – Бо для чого б іще вам телефонував цей тип? Він прочитав щось із того, що ви написали. Ми повинні знати, що саме.

    – Це нам не допоможе знайти його.

    – Згоден. Не допоможе. Але нам потрібно знати, з ким ми матимемо справу, коли туди дістанемося. Ми повинні знати, що з ним таке.

    – Усі мої статті є на сайті. Ви можете перевірити матеріал за всі роки.

    – Гаразд, – сказав Ричер. – Величезне спасибі за допомогу.

    – І що тепер?

    – Ми щось зметикуємо. Як ви і сказали, ми скоротили список удвічі. Нам залишилось вибрати когось із цих трьох. Ми до них дістанемося.

    – Ось вам іще одна версія, – сказав Вествуд. – Я перевірив персональну сторінку Ківера, ну і, звісно, міс Ченґ також. Все виглядає досить солідно. Я впевнений, що у вашому розпорядженні є маса доступних ресурсів, включно з вашими особистими базами даних та обіговими списками абонентів, і, можливо, навіть ваші власні джерела всередині самих телефонних компаній. А тому моєю новою версією є те, що я вам більше не потрібен. Я гадаю, ви мене викреслите просто зараз.

    – Ми цього не зробимо, – втрутилась Ченґ. – Ми триматимемо вас у курсі справи.

    – Для чого вам це?

    – Нам не потрібні права на книгу.

    – Чому б це?

    – Я занадто зайнята, а він заледве може написати своє ім’я олівцем.

    Ричер нічого не відповів на це. Вествуд запитав:

    – То я у грі?

    Ченґ відповіла:

    – Один за всіх і всі за одного!

    – Обіцяєте?

    – Присягаю всім серцем.

    – Але тільки якщо це справді хороша історія. Не приносьте мені всілякі випромінювання, граніти та космічні кораблі.


    Ричер та Ченґ залишили Вествуда в офісі, спустилися ліфтом униз і вийшли на вулицю. У валізі Ченґ був ноутбук, і все, що їй було потрібно, – це тихе місце та доступ до Wi-Fi, щоб вона могла попрацювати зі своїми особистими базами даних, обіговими списками абонентів та переліком інформаторів, що працювали в самих телефонних компаніях. А це означало, що потрібно було знайти готель і що треба було ще піймати таксі. Одне авто було припарковано на узбіччі по інший бік дороги, і Ричер почав свистіти та махати в його бік руками, але з якихось причин воно рушило з місця та поїхало в іншому напрямку без них. У кожному місті був власний етикет привітання, і за цим важко було встежити. Вони попрямували в північному напрямку до дитячого музею і побачили там виставлені в ряд таксі, які готові були вирушати за маршрутом. Ті місця, які Ричеру були відомі в Лос-Анджелесі, не були досить тихими і не мали доступу до Wi-Fi, тому він дозволив Ченґ обирати місце їхньої зупинки. Вона назвала водієві адресу «Вест-Голівуд», і авто рушило з місця повз інший транспорт.


    Через десять хвилин за двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям зробив третій дзвінок зі стаціонарного телефону. Цього разу його співрозмовник мав балакучий настрій. Чоловік сказав:

    – Це просто подарунок. Вони провели близько години на зустрічі в редакції «Лос-Анджелес Таймс». А це стара будівля із товстими стінами. Проте Хеккету пощастило. Вочевидь, більшість питань вирішувались через телефон, і, вочевидь, Вествуд тримає телефон на підставці на своєму робочому столі, а його стіл стоїть під вікном, тож Хеккету вдалося отримати підсилений сигнал просто через скло. Його сканер майже розірвався. Загалом він зробив сім дзвінків. Два з них були неробочими мобільними номерами, один також був мобільним номером, проте він не відповідав, а третій номер виявився стаціонарним із Чикаґо. Інші три належали дивакам, яких вони викреслили зі списку. Прізвище Ківера згадували один раз, а про приватних детективів цілих три рази, плюс іще один раз під час розмови з громадським телефоном у Чикаґо, під час якої Вествуд також запитав про прізвище Мак-Кенн.

    Чоловік на південь від Материного Спочинку довго мовчав. Тоді він запитав:

    – Але вони так нікуди і не просунулися?

    – Це вже вам вирішувати. У них є три варіанти. Я певен, що один із них був клієнтом Ківера, і я певен, що ви знаєте, котрий саме. У них є дані телефону, який можна перевірити. Я стикався з тим, як усе йшло шкереберть і від меншої біди.

    – Мені потрібно знати, чи контактують вони з телефонними компаніями. У плані завчасного попередження. І якщо так, то мені треба знати, що саме телефонні компанії можуть їм розповісти.

    – Боюсь, це може коштувати грошей. Телефонні компанії можуть тримати інформацію в таємниці. У цьому випадку потрібно буде їх задобрити.

    – Зробіть це.

    – Гаразд.

    – А що сталося потім?

    – А потім ситуація перетворилася на дещо комічну.

    – Як це?

    – Вествуд залишився, а Ричер і Ченґ пішли геть.

    – Куди вони пішли?

    – Це і є комічна частина. Хеккет їх загубив. Він прикидався водієм таксі. Кращого прикриття в місті не знайти. Але Ричер спробував його підкликати, тож йому треба було одразу зникнути з місця подій.

    – Це погано.

    – У нього в системі є телефон Ченґ. Щойно вона зробить дзвінок, він одразу знатиме, де вони.

    28

    За адресою у Вест-Голівуді, яку обрала Ченґ, був мотель, проте не такий, як у Материному Спочинку, за винятком того, що його вишукане місце розташування робило його швидше меланхолійним та трохи іронічним на вигляд, аніж старим та гнітючим. Ричер заплатив готівкою за номер, у якому були стіл, стілець та, на вибір, дротовий Інтернет і бездротовий. Але найкращим була наявність тут великого двоспального ліжка, рівного, широкого та твердого. Вони обоє зміряли його поглядами й поцілувалися, роблячи натяк на ліжко, проте лише мигцем, наче люди, які знали, що спершу потрібно попрацювати. Ченґ сіла та увімкнула в розетку свій ноутбук. Вона розгорнула документ, який роздрукував Вествуд. Три імені, три номери. Вона запитала:

    – Ти азартна людина?

    Ричер сказав:

    – Луїзіана розташована поруч із Арканзасом, і це пояснює, чому в цього типа були номери з двома різними регіональними кодами. Але те саме стосується і Міссісіпі. З Чикаґо все інакше, але тип зі справжнім прізвищем Мак-Кенн міг узяти собі прізвище Малоні за псевдонім. Можливо, це було прізвище його матері. Тож у цьому випадку я скажу, що шанси п’ятдесят на п’ятдесят.

    – З чого ти хочеш почати?

    – Із діючого номера з кодом 501. Це може бути недавно підписаний договір. Зі справжнім іменем на ньому.

    – Якщо тільки це не одноразовий телефон.

    Вона відкрила пошукову сторінку, таку ж гидотну, як і у Вествуда, і надрукувала номер із кодом 501 та сімома цифрами. На екрані висвітилось: «Довідка».

    Ричер запитав:

    – Що це означає?

    Вона відповіла:

    – Це означає, що його немає в обіговому списку абонентів, проте десь є інформація по ньому. За додаткові гроші, від інформатора з телефонної компанії.

    – За яку суму?

    – Сто баксів, мабуть.

    – Ти можеш собі це дозволити?

    – Якщо доведеться, я виставлю рахунок «Лос-Анджелес Таймс».

    – Спочатку перевіримо інші номери. На випадок, якщо нам знадобиться гуртова знижка.

    А це було дуже навіть можливим. Номер із Чикаґо виявився абсолютно тим, чого від нього чекали, – одним із десятків номерів філіалів міської бібліотеки у Лінкольн-Парку, але і номер із Міссісіпі, і номер із Луїзіани висвітились як «Довідка». Інформація, яку потрібно було дістати.

    Ричер запитав:

    – Як саме ми її дістанемо?

    Ченґ відповіла:

    – Ми звикли користуватися електронною поштою, але це не той випадок. Надто небезпечно. Занадто ризиковано для інформатора. Гірше, ніж паперові докази. Нам потрібно буде зробити дзвінок.

    Вона взяла свій телефон та набрала номер. На дзвінок відповіли швидко. Не було жодних світських сентиментів. Ченґ одразу перейшла до справи. Вона представилася, пояснила, що саме їй потрібно, а потім продиктувала три номери, повільно та чітко, послухала, як їх прочитали їй у відповідь, сказала: «Гаразд», – та поклала слухавку.

    – Двісті баксів, – сказала вона. – Він зв’яжеться зі мною протягом дня.

    Ричер запитав:

    – Скільки це може зайняти?

    – Може, декілька годин.

    Їм залишалося лише одне: чимось зайнятися тим часом.


    Десять хвилин по тому за двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям зробив четвертий дзвінок зі свого стаціонарного телефону. Його співрозмовник сказав:

    – Хеккет каже, що Ченґ щойно зробила дзвінок. Він каже, що вони зараз у мотелі у Вест-Голівуді.

    – Кому вона телефонувала?

    – Телефонній компанії. Їй потрібна була інформація за трьома номерами. Вона заплатила за це двісті доларів.

    – Яку інформацію їй дали?

    – Поки що ніякої. Її інформатор сказав, що зв’яжеться з нею протягом дня.

    – Через скільки часу?

    – Може, декілька годин.

    – Ви можете дістати її швидше?

    – Не витрачайте свої гроші. Хеккет прослуховує телефон. Ви дізнаєтеся все одразу після неї.

    – Як далеко він звідси?

    – Він прямує до Вест-Голівуда. Я певен, що він дістанеться туди ще до того, як цей хлопець їй передзвонить.


    Ліжко в мотелі виявилося і справді рівним, широким та твердим. Ричер лежав на спині, укритий потом, кондиціонер не давав достатньо холоду, а вентилятор на стелі був зламаний. Ченґ лягла біля нього, важко дихаючи. Ричер дотримувався теорії, що другий раз завжди був найкращим з-поміж усіх. Більше не було жодних маленьких заминок, жодних незграбних перших рухів, проте досі багато новизни та задоволення. Але тепер його теорія розбилася на друзки. Від неї нічого не залишилося. «Усі теорії потрібно перевіряти, – сказав собі Вествуд. – Це ж основний аспект наукового методу». І вони таки її перевірили. Другий раз, який у них був годину тому, був просто неймовірним. Але третій раз виявився кращим. Значно кращим. Ричер лежав там, виснажений, спустошений, його кості стали наче резиновими, вони були зараз настільки розслабленими, що змусили дивитися на попередній намір просто спати, як на шалену ідею.

    Зрештою Ченґ перекотилася та обіперлася на лікоть і почала пестити своїми пальцями його груди, шию, обличчя, а тоді знову перемістилася нижче, наче вивчаючи його, наче запам’ятовуючи всі вигини та обриси його тіла. У свою чергу, Ричер із задоволеним виглядом лежав спокійно, його рука торкалася її стегна, він був нерухомим, проте живим, як ніколи, у захваті від розгаряченої шкіри, вологої, проте шовковистої на дотик, м’язи під нею були ненапруженими, під його долонею слабко чувся пульс.

    Вона сказала:

    – Ричер?

    Він відповів:

    – Так?

    – Нічого. Я лише перевіряю.

    Її волосся лежало в нього на плечі, густе та важке. Її груди притиснулися до його руки. Він відчував, як б’ється її серце.

    Вона запитала:

    – Ти був раніше одруженим?

    – Ні, – відповів він. – А ти?

    – Раз. Проте це тривало недовго.

    – Як і в багатьох інших.

    Вона запитала:

    – Скільки тривали твої найдовші стосунки?

    – Шість місяців, – відповів він. – Чи десь близько того. Переведення по службі все ускладнили. Мене так часто відправляли з одного місця на інше. Це була лотерея. Подвійна лотерея, якщо вона також була на службі. Ми наче були кораблями, які відходять з порту вночі.

    У неї задзвонив телефон. Вона відштовхнула його від себе, випросталася та попрямувала голяка до столу. Вона подивилася на вхідний номер та відповіла на дзвінок. Жодних сентиментів. Тільки справи. Очевидно, це телефонна компанія. Вона знайшла ручку та пішла назад, до тумби біля ліжка, на якій лежав стос запропонованого мотелем паперу, потертого та пожовтілого від давності. Понесла його назад, до столу, зігнулася і почала щось записувати, спочатку на першій сторінці, тоді на другій, а потім і на третій. Якоїсь миті вона повернулася до нього, нахилилася вперед та підморгнула.

    Він оперся на лікті.

    Вона сказала: «Дякую», – та від’єдналася.

    Він запитав:

    – Ну що?

    Вона відповіла:

    – Зачекай.

    Вона привела до тями свій комп’ютер, зробила декілька кліків, щось надрукувала, і її обличчя освітилося холодним сірим світлом від монітора. Вона торкнулася пальцями тачпада і почала рухати ними в різні боки, і гортати, і збільшувати масштаб.

    Тоді вона всміхнулася. Він запитав:

    – Що там?

    Вона сказала:

    – Усі три телефони були одноразовими. Усі було придбано в крамницях та здійснено на них передплату. Телефон із Луїзіани був найновішим. Із магазину в Шривпорті. Його потрібно було зареєструвати перед використанням. Така тепер система. Купуєш його, робиш перший дзвінок на номер 800, тобі приписують регіональний код тієї місцевості, звідки ти телефонуєш, плюс вільний номер. Саме так і відбулося. Тоді ним скористалися одинадцять разів, після чого на ньому закінчилися хвилини, а оскільки його вчасно не поповнили, телефон вийшов з ладу. Номер було заблоковано. Його видадуть комусь іншому через шість місяців.

    – Кому з нього дзвонили?

    – Вествуду, у «Лос-Анджелес Таймс», усі одинадцять разів.

    – Звідки.

    – Зі Шривпорта. Сигнал надходив з однієї й тієї ж вежі.

    Ричер нічого не відповів. Ченґ сказала:

    – І з номером із Міссісіпі приблизно така ж історія, ось тільки він трохи давніший. Його купили в крамниці в Оксфорді і зареєстрували під місцевим кодом у Міссісіпі, поповнювали ще чотири рази, проте врешті-решт його позбулися. Користувалися ним увесь час із Оксфорда, сигнал ішов з обох веж. Десятки дзвінків Вествуду, з коледжу та з гуртожитку, мабуть, якщо він мав рацію, і цей тип навчався в коледжі.

    – Чудово, – сказав Ричер. – Проте не варто радіти завчасно. То розкажи мені про номер із Арканзасу. Думаю, саме там усе відбувалося.

    Ченґ знову всміхнулася, досі гола, досі щаслива, спокійна, задоволена та радісна. Вона сказала:

    – З арканзаським номером усе інакше. Це одноразовий телефон із крамниці, як і решта, проте він і досі працює попри те, що він був куплений значно, значно раніше. Він був частиною великого замовлення із «Волмарту»[10], зробленого багато років тому. Тоді вони продавалися із наперед визначеними та налаштованими номерами. Звідси і код Арканзасу, бо головний офіс «Волмарту» знаходиться саме там. Але там його не продавали. Власне, його взагалі ніде не продавали, принаймні не у «Волмарті» точно. Його замінили на новішу модель, і на початку цього року останні екземпляри із цієї нерозпроданої партії було виставлено на аукціон у магазинах «Все по долару» за десять центів. Десь близько сотні штук, на думку мого інформатора.

    – Хто їх купив?

    – Якийсь посередник із Нью-Джерсі. Типу маклера. Спеціаліст із таких речей.

    – І він комусь їх перепродав?

    – Цим і займаються посередники.

    – Коли?

    – Дванадцять тижнів тому.

    – Кому він їх продав?

    Посмішка Ченґ стала ще ширшою. Вона сказала:

    – Він продав їх одній сімейній крамниці в Чикаґо.

    Він запитав:

    – Де саме в Чикаґо?

    Вона повернула свій ноутбук так, щоб йому було видно монітор. Він витягнув шию. Світло-сірі прямі лінії. «Карти Ґуґл», припустив він, або «Супутник Ґуґл», чи як там називається той «Ґуґл», який показує фото вулиць міста, зроблені із супутника. Ченґ сказала:

    – Це трохи північніше від центру міста. Буквально двері у двері із філіалом міської бібліотеки в Лінкольн-Парку.

    Досі оголена, досі схвильована й досі усміхнена Ченґ спробувала ще раз додзвонитися на той номер, уже застарілий код 501 плюс іще сім цифр, проте, як і раніше, гудки все йшли і йшли, ніхто не відповідав і не увімкнулася голосова пошта. Вона зачекала ще цілу хвилину, не втрачаючи надії, а потім таки поклала слухавку. Тоді вона увімкнула в телефоні гучний зв’язок, подзвонила Вествудові й застала його в офісі «Лос-Анджелес Таймс». Вона сказала йому:

    – Номер під кодом 501 – це одноразовий телефон із крамниці, яка розташована по сусідству із бібліотекою в Лінкольн-Парку, Чикаґо. Отже, Малоні – це Мак-Кенн. Ми припускаємо, що він працює на волонтерських засадах у бібліотеці, що надає йому доступ до номера із кодом 773, яким він користувався раніше. Коли ви його заблокували, він пішов у сусідній магазин, купив мобільний телефон і спробував ще раз. Ми повинні дізнатися його історію. Ми повинні дізнатися, коли він почав дзвонити.

    Вествуд сказав:

    – Я перевірю.

    Вони почули стукотіння клавіш, і клацання, і гортання, і дихання. Ричер уявив собі два монітори і телефон на підставці. Тоді знову на зв’язок повернувся Вествуд і сказав:

    – Уперше Мак-Кенн зателефонував трохи більше чотирьох місяців тому. Було ще п’ятнадцять дзвінків від нього доти, як я його заблокував. Тоді він перетворився на Малоні й телефонував іще тричі. Але це ви вже знаєте.

    – У вас є записи з попередніх дзвінків?

    – Жодного. Мені шкода.

    – Не хвилюйтеся. Ми все з’ясуємо.

    – Залишайтеся на зв’язку.

    – Обов’язково.

    Вона поклала слухавку. Ричер сказав:

    – Нам потрібно знайти основний номер бібліотеки. Вони повинні мати детальну інформацію про своїх волонтерів. Ми можемо з’ясувати навіть домашню адресу.

    Вона відповіла:

    – Спочатку нам потрібно прийняти душ. І одягнутися. Я почуваюся дивно, роблячи це без одягу.

    Ричер нічого не відповів.


    Чоловік із випрасуваними джинсами та висушеним феном волоссям зробив п’ятий дзвінок зі свого стаціонарного телефону. Його співрозмовник доповів:

    – Їй щойно передзвонили з телефонної компанії. Тоді вона зателефонувала до «Лос-Анджелес Таймс», одразу ж. Вона вся в емоціях через типа на прізвище Мак-Кенн із Чикаґо.

    Запанувала довга, довга пауза.

    Тоді чоловік у джинсах та з волоссям запитав:

    – Вона з ним розмовляла?

    – З Мак-Кенном? – перепитав його співрозмовник. – Ні.

    – Але в неї є його номер.

    – Власне, у неї два номери. Хоча один із них, здається, належить громадській бібліотеці. Вочевидь, Мак-Кенн там за волонтера.

    – Вона вже дізналася, де він працює?

    – Волонтерство – це не зовсім робота.

    – Чому вона з ним досі не поговорила?

    – Вона намагалася. Дзвонила йому на мобільний, проте він не відповідає.

    – Чому?

    – Звідки я знаю?

    – Я запитую вас як профі. Мені потрібен аналіз ситуації. Я вам плачу за це гроші. З яких причин можна не відповідати на телефонний дзвінок?

    – Раптова смерть власника телефону, втрата мобільного під сидінням міського автобуса чи щось типу того, неідентифікування номера вхідного дзвінка, якщо людина страждає від мізантропічних настроїв, перебування в місці чи середовищі, де спілкування по телефону вважатиметься суспільно неприйнятним. Є сотні різних причин.

    – Що вона робитиме далі?

    – Вона спробує знову дзвонити на той мобільний номер, а потім вона перевірить головний комутатор у бібліотеці, щоб дізнатися всі можливі дані про їхніх волонтерів.

    – Тобто адреси?

    – Це буде непросто. Існує захист персональних даних.

    – А що тоді?

    – А тоді вона поїде до Чикаґо. Вона поїде будь-куди. Якщо Мак-Кенн – це клієнт Ківера, вона захоче з ним поспілкуватися. І вона не може сподіватися на те, що він сам прилетить до неї.

    – А Ричер поїде до Чикаґо разом із нею.

    – Найімовірніше, так.

    – Я не можу цього допустити. Вони вже й так підібралися надто близько.

    – Як ви їх зможете зупинити?

    – Ваш хлопець, Хеккет, уже на місці?

    – На даний момент Хеккета залучили виключно для спостереження.

    – Нам може знадобитися це виправити. Ви розповідали мені про список послуг.

    – Вам слід це добре обміркувати. Не лише через гроші. Це серйозний крок.

    – Я не можу дозволити їм їхати до Чикаґо.

    – Вам потрібно бути абсолютно певним у цьому. Таке рішення приносить найбільше користі, коли воно зроблене з беззаперечною впевненістю.

    – Ми повинні були самі їх зупинити, коли в нас була така можливість.

    – Мені знадобиться формальний інструктаж.

    Чоловік у джинсах та з волоссям сказав:

    – Накажіть Хеккету зупинити їх негайно. Назавжди.

    29

    Душ став повільним та м’яким переходом від того, чим вони займалися до того, і тим, чим вони збиралися займатися далі. Ванна була вузькою, проте там висіла завіса для душу на вигнутому назовні карнизі, струмінь води був широким і теплим, і вони усе одно не хотіли віддалятися одне від одного ні на дюйм, тому обом було комфортно. Вони мили одне одного, наче граючись, згори донизу, повільно, обережно, з милом та шампунем, жодної складочки не було пропущено, а на деяких вони затримувалися навіть довше. Вони не поспішали. Вони бавилися. Пар підіймався вгору, заповнював кімнату, і дзеркало запітніло.

    Тоді вони нарешті вилізли з ванни та витерлися сухими рушниками, протерли на дзеркалі запітнілі кола, одне вище, а друге трохи нижче, після чого вони розчесалися, Ричер зробив це пальцями, а Ченґ – гребенем із черепахового панцира, який вона дістала зі своєї валізи. Вони позбирали свій одяг із тих місць, де вони його порозкидали: з підлоги, стільця і ліжка, – і натягнули його зверху своїх іще досі вологих тіл.

    А після цього вони перейшли до справи. Ричер розсунув гардини і не побачив зовні нічого, окрім яскравого сонця та блакитного неба. Це був просто неймовірний день. Південна Каліфорнія наприкінці літа. Навіть стрічка туману, що стелився понад землею, відливала золотистим кольором. Ченґ знову набрала номер із кодом 501. Як і раніше, йшли безкінечні гудки, але ніхто не відповідав. Вона чекала. Зі спікера долинали монотонні буркотливі звуки. Знову і знову. Ричер сказав:

    – Досі я з таким не стикався. Або хтось підіймає слухавку, або вмикається автовідповідач.

    – Мабуть, у цих старих одноразових телефонах не було ще голосової пошти. Або він її просто не налаштував. Або відключив.

    – А це можна зробити?

    – Я не знаю.

    – Чому ж він не відповідає? Не можна одночасно мати і одне і інше. Ти або користуєшся голосовою поштою, або відповідаєш на свій клятий телефон.

    – Він здався. Ніхто не хотів його слухати. Тож він викинув свій телефон. Він, мабуть, дзвонить десь у шухляді.

    Ричер повинен був знати геть усе, що стосувалося техніки. Він добре орієнтувався у факсах, телексах, військовому радіо та Американській поштовій службі, але йому ніколи не доводилося розбиратися в мобільних телефонах цивільних. У нього самого його ніколи не було. А навіщо? Кому б він телефонував? Хто б телефонував йому? Ті крихти, які йому були відомі, він дізнався зі щоденного спостереження. Він уявляв собі телефон, який усе дзвонив і дзвонив. Можливо, й вібрував. Дзвонив та дзижчав. Гучно та енергійно. Він сказав:

    – Батарея повинна бути зарядженою. Якби вона сіла, телефон би вимкнувся, і мережі було б про це відомо. Він мусить заряджати його час від часу.

    – Може, він вийшов до магазину і залишив його там.

    Ричер виглянув з вікна, проте нічого не відповів. Телефон продовжував дзвонити. Ченґ запитала:

    – Що?

    – Нічого.

    Але подумки він уявляв собі самотню картинку телефону, який лежить на підлозі, раптово його приводять знову в дію, і він уже підстрибує довкола, наче вірний спанієль, який шкребе лапою свого мертвого господаря, намагається привернути його увагу, не розуміючи, що трапилося. У якомусь мисливському угідді або у велетенській вітальні. Можливо, це був серцевий напад, або подагра, або від чого там помирають власники спанієлів. Але він мав бути обізнаним у всьому, повинен був добре оперувати даними, тому він сказав лише одне:

    – Відключись та спробуй головний комутатор бібліотеки.

    Ченґ перервала дзвінок, і в кімнаті запанувала тиша. Вона налаштувала комп’ютер і зробила декілька кліків, щоб потрапити на сторінку бібліотечної системи Чикаґо. Філіал у Лінкольн-Парку мав свій власний номер для довідок. Код 773, а потім іще сім цифр, які лише трохи відрізнялися від номера зали для волонтерів, за яким вони телефонували раніше. Вона набрала його та потрапила до меню вибору. Англійська мова чи іспанська. Натисніть «одиничку» для того, «двійку» для цього. Для того щоб поговорити з оператором, натисніть «дев’ять». Вона натиснула на «дев’ятку», почулась мелодія, а тоді до телефону підійшла жінка і запитала:

    – Чим я можу вам допомогти?

    Ченґ представилась так само, як робила це в розмові з Вествудом, найпершій з них. Вона назвала своє ім’я і сказала, що працює приватним детективом і тепер перебуває в Сиєтлі, проте раніше працювала у ФБР, і здається, саме цей, останній, фактор став вирішальним. Жінка із Чикаґо була враженою.

    Ченґ сказала:

    – Я так розумію, у вас є волонтери, які вам допомагають.

    – Це правда, – відповіла жінка.

    – У вас працює волонтер на прізвище Мак-Кенн?

    – Був такий.

    – А зараз немає?

    – Ми не бачили його уже три чи чотири тижні.

    – Він звільнився?

    – По суті, ні. Проте волонтери часто приходять та йдуть геть.

    – Що ви можете розповісти мені про нього?

    – Що вам потрібно знати? З ним щось трапилося?

    – Він був клієнтом нашої фірми. Проте ми втратили з ним зв’язок. Тепер ми намагаємося його відновити, щоб дізнатися, чи йому досі потрібна наша допомога.

    – Він старший чоловік, дуже тихий, все тримає в собі. Але він чудово робить свою роботу. Ми б також були не проти відновити зв’язок із ним.

    – У нього були якісь нагальні ідеї чи плани?

    – Я не певна. Він не був надто балакучим.

    – Він місцевий? У вас є його адреса?

    Лише мертва тиша з боку Чикаґо у відповідь. А тоді жінка сказала:

    – Мені шкода, проте я не можу надавати таку інформацію. Ми повинні захищати персональні дані наших волонтерів.

    – У вас є його телефонний номер? Домашній, наприклад? Можливо, ви можете йому зателефонувати і попросити зв’язатися з нами.

    Тиша із Чикаґо. Лише тихі клацання по пластику. Імовірно, пошук у базі даних. Довгий список на комп’ютері. Потрібно прогортати чимало інформації. «М», з якої починалося «Мак-Кенн», була б точнісінько посередині.

    Тоді жінка повернулася до розмови та сказала:

    – Ні, мені шкода, проте в нас немає його телефонного номера.

    Після того вони перевірили всі секретні та приватні бази даних Ченґ у пошуках типа на прізвище Мак-Кенн на випадок, якщо про нього могло знайтись іще дещо, але отримали лише безліч випадкових збігів. Чого і варто було очікувати, подумалось Ричерові, враховуючи етнічні імена та історичні міграційні маршрути. Можливо, Мак-Кенн був одним із них, проте дізнатися про це було неможливо. Все одно, що шукати піщинку на пляжі.

    Після цього вони перевірили авіалінії. Вибір був великим. Шлях від Міжнародного аеропорту в Лос-Анджелесі до Міжнародного аеропорту імені О’Хара в Чикаґо був чималеньким. У обідні години була величезна кількість рейсів. Цілком природно. Люди таким чином могли дістатися своїх ліжок у звичний для себе час попри подорож через дві часові зони на схід. Усі рейси в пізніший час уже ставали причиною недосипання.

    Великі перевізники стягували однакову суму за квитки, аж до цента, тож Ченґ обрала «Американські авіалінії», бо саме на них у неї була золота дисконтна картка, і вона забронювала місця по телефону через оператора, який займався клієнтами із золотими картками. Так надійніше в термінових ситуаціях, сказала вона, і кращі місця, до того ж.

    Ричер поклав зубну щітку до своєї кишені, а вона спакувала валізу зі своїм гребінцем, комп’ютером, зарядним пристроєм до комп’ютера та зарядним до телефону.

    Тоді вона застібнула її й запитала:

    – Все гаразд?

    Ричер кивнув та сказав:

    – Нам потрібно піймати таксі.

    30

    Вони вийшли за двері, примружилися від яскравого сонця та зупинилися біля рецепції, щоб повернути ключ. Портьє виглядав занепокоєним через їхній ранній від’їзд, спочатку він злякався, що щось не так було з номером, проте коли вони запевнили його, що все гаразд, він припустив, що вони знайшли місце із погодинною зміною постільної білизни, і засмутився ще більше. Ричер пояснив йому, що в них просто раптово змінилися плани, лише бізнес, і нічого більше, проте він розумів реакцію портьє. Їхнє волосся було досі вологим після душу, і від них накочувалося хвилями таке сяйво, наче від джерела радіоактивного випромінювання.

    На узбіччі через дорогу стояло таксі. Ричер засвистів і замахав руками, як і минулого разу, проте цього разу це спрацювало. Авто зробило повний оберт від одного узбіччя до іншого і зупинилося таким чином, що ручка задніх дверцят опинилася якраз на рівні стегна Ричера. Водій відчинив багажник та вийшов із машини, щоб допомогти Ченґ з її валізою. Він був міцним на вигляд чоловіком у сорочці з коротким рукавом, на його руках випинали м’язи, ніс у нього був зігнутим від давнього перелому, а брови здавалися широкими від обвислої рубцевої тканини. Ричер припустив, що в молоді роки він був боксером або ж йому просто не щастило. Водій підійняв валізу так, наче вона була невагомою, та помістив її до багажника. Ченґ ковзнула досередини на вінілове сидіння позаду водія, а Ричер сів біля неї. Водій усівся на своє місце за кермом та перехопив погляд Ричера в дзеркалі.

    – Міжнародний аеропорт Лос-Анджелеса, – сказав Ричер. – «Американські авіалінії», внутрішні рейси.

    Таксі рушило з місця, рухаючись тихо та повільно крізь сонячні промені, праворуч та ліворуч бічними вуличками в напрямку бульвару Санта-Моніка, звідки воно попрямувало на південь, а тоді на захід, до 405-го маршруту.


    Цього разу хлопець у джинсах та з висушеним волоссям не чекав на дзвінок свого стаціонарного телефону. Він хотів випередити новини, тому подзвонив своєму інформаторові першим. Він запитав:

    – Усе зроблено?

    Його співрозмовник відповів:

    – Не хвилюйтесь, усе буде зроблено.

    – То ще нічого не було зроблено?

    – Ще ні.

    – Але ж Хеккет уже був там.

    – Дозвольте нам робити те, на чому ми знаємося, гаразд? Двоє трупів у мотельному номері у Вест-Голівуді стали би просто катастрофою. На такі речі блискавично б відреагували. За одну хвилину туди б наїхало з десяток авто. Цією справою доручили б займатися чотирьом слідчим. Про це був би сюжет у вечірніх новинах. Хеккет не може допустити такого розголосу. Занадто ризиковано. Він повинен працювати далі.

    – То коли ж тоді?

    – Довіртесь мені. На літак вони точно не сядуть.

    Маршрут № 405 був, як завжди, завантаженим, але транспорт поволі рухався. Три смуги, по всіх рухалися авто, усі яскравих кольорів, свіжопофарбовані, навощені та хромовані. Усі рухалися в променях яскравого та миготливого сонця на фоні рудих та коричневих пагорбів. Їхалося спокійно та приємно. Ченґ повністю опустила своє вікно і впустила тепле повітря. Її волосся розвівалося від вітру. На плечах у неї лежала футболка, досі трохи волога. Рухи водія були виваженими та обережними. Ніякої метушні. Він продовжував їхати по крайній правій смузі в одному ритмі з іншими машинами, дорога була такою ж чудовою, як і решта лос-анджелеських доріг. Вони дістануться туди, коли потрібно.

    Ричер відкинувся назад на своєму сидінні, досі глибоко задоволений, досі розслаблено-гумовий, і Ченґ поруч із ним мала такий самий вигляд. Вона запитала:

    – Волонтер у бібліотеці повинен бути місцевим, правда ж? Це ж невелика спільнота, власне. Не те щоб нам довелося обшукати Чикаґо повністю.

    Ричер сказав:

    – Тобі слід перевірити, що Вествуд написав чотири місяці тому. Нам потрібно знати, що було на думці в Мак-Кенна, до того, як ми з ним зустрінемось. Ми повинні з’ясувати, що примусило його зробити перший дзвінок.

    Ченґ витягнула свій телефон та почала рухати великими пальцями по екрану, шукаючи сторінку «Лос-Анджелес Таймс». Мобільна мережа була значно повільнішою за Wi-Fi, проте врешті-решт і вона дала результат. Вона запитала:

    – Рівно чотири місяці тому? Чи враховувати те, що він міг вивчати і його давніші дописи?

    – Хороше запитання, – відмітив Ричер. – Думаю, якщо Мак-Кенн розуміється на Мережі, він міг би дізнатися будь-що. Але перегляд усього, що Вествуд написав за життя, нам не допоможе. Спробуй тримісячний інтервал. Чотири, п’ять, шість місяців тому.

    Ченґ скористалася власним пошуковим рядком на сайті та надрукувала в ньому «Вествуд». У відповідь вона отримала купу інформації про район у Лос-Анджелесі під такою самою назвою. Тому вона змінила свій запит на «Ешлі Вествуд», цього разу взявши слова у лапки, що одразу спрацювало. Спочатку з правого боку з’явилося віконечко з фото та біографією самого журналіста. Фото виглядало так, наче його зробили декілька років тому, погожого дня. Вествуд мав на фото молодший вигляд, а його волосся і борода були охайнішими та не такими сивими. У біографії повідомлялося, що він мав наукові ступені з молекулярної біології та журналістики. Зліва був список його публікацій. Кожна з них мала заголовок та стислий зміст. Перша стаття у списку була своєрідною преамбулою до його дослідження з історії пшениці, яке мало вийти друком наступної неділі. Нижче була стаття про травматичні пошкодження мозку, яку вони вже бачили раніше в спальні Ківера в Оклахома-Ситі.

    Ченґ почала гортати сторінку на моніторі і опинилася на початку списку. Вона зупинилася через вісім статей, що і було близько чотирьох місяців тому. Цей чоловік писав нову статтю приблизно кожні два тижні, кожна була досить об’ємною та, вочевидь, ретельно дослідженою. Що, за поняттями щодо роботи, цивільним здавалося, звісно, простішим, ніж працювати шахтарем чи лікарем швидкої допомоги, проте, на думку Ричера, це було не так вже й легко. Він ніколи не писав нічого складнішого за звіт із місця подій. А він був значно коротшим за обсягом, його рідко хтось детально вивчав, та й узагалі це був звичайний документ, а не художній твір.

    Першою публікацією чотиримісячної давності була стаття про органічне землеробство. Фрукти, овочі та основні культури. Заголовок був явно провокаційним, а у стислому викладі відчувався натяк на те, що великі агрокультурні підприємства нехтують своїм призначенням для того, щоб мати змогу здирати величезні гроші, не виконуючи тяжкої роботи. За два тижні до того Вествуд написав про піщанок[11]. Якщо бути точним, то про давніх піщанок, згідно із заголовком статті. Вочевидь, нещодавні дослідження довели, що бубонна чума в середньовічній Європі розповсюджувалася не блохами на пацюках, як це тривалий час прийнято було вважати, а блохами на велетенських азіатських піщанках.

    Рух транспорту уповільнився, принаймні на крайній смузі праворуч. Авто по середній та лівій смугах проїжджали собі далі повз них. Але водій не змінив смуги руху.

    Ченґ рухалася вниз по списку. Одразу після піщанок була стаття п’ятимісячної давності про зміну клімату. Заголовок розповідав про те, що рівень води в океанах підвищується, а в стислому викладі було написано, що, згідно з фрактальною геометрією, для будівництва дамби на східному узбережжі знадобиться більше бетону, ніж людство виготовило за всю свою історію донині.

    Ченґ сказала:

    – Усі зараз пишуть про зміну клімату. Немає жодних причин для того, щоб Мак-Кенн обрав саме Вествуда, правда ж?

    Ричер відповів:

    – Погоджуюсь.

    Наступною була публікація про «Глибинну Мережу»[12]. Це стосувалося пошукових систем та Інтернету. Очевидно, поверхневою Мережею було простіше користуватися. Потім було дещо про бджіл. З’ясувалося, що вони почали вимирати по всьому світові. А без них урожай не буде кому запліднювати, і в результаті всі голодуватимуть. Це означало набагато більше, ніж дві сотні людей. Ричер міг бачити такі самі дві сотні людей просто з вікна, бо транспорт почав рухатися ще повільніше. Вони досі їхали крайньою правою смугою, а машини на середній та лівій смугах рухалися трохи швидше. Чорний легковий автомобіль порівнявся із їхньою машиною з боку, де сиділа Ченґ, та якусь мить їхав на одному рівні з ними. Попереду нього утворився вільний простір. Заднє вікно опустилося, і Ричер на мить побачив типа, що сидів усередині, який також саме повертав голову в їхньому напрямку. На якусь частку секунди здалося, що той чоловік збирався їм щось сказати. Але тоді сталося неминуче. Легковик їхав середньою смугою, однак зі швидкістю машин, які їхали крайньою правою смугою, а маленьке авто за ним, із кузовом типу «купе», не уповільнило рух через неуважність, і тоді воно «поцілувало» задній бампер легковика. Різниця у швидкостях була невеликою, усього п’ять чи десять миль за годину, але навіть за таких умов легковик сильно стрибнув уперед від удару, і пасажир ударився головою об подушку на сидінні, після чого його голова подалася вперед, доводячи на ділі всі закони Ньютона: інерцію, дію та реакцію. Ричера здивувала сила, яка мала місце. Можливо, травми хребта – це дійсно щось із чимось. Легковик одразу зайняв вільний простір попереду, червоне купе поїхало за ним, жоден із них не зменшив швидкість руху, вочевидь, обидві машини не було серйозно ушкоджено. Було зрозуміло, що амортизатори працювали як слід.

    Ніякої метушні не було. Ніякого натискання на клаксони, ніякого розмахування кулаками, ніякого демонстрування середнього пальця. Звична справа, подумав Ричер, із таким рухом, як у Лос-Анджелесі.

    Рух по крайній правій смузі уповільнився ще більше. За декілька секунд легковик та червоне купе зникли з поля зору. Автомобілі по лівій смузі почали рухатися ще швидше, ніж до цього. Ричер нахилився вперед та запитав:

    – Чому ви не зміните смугу?

    Водій поглянув у дзеркало і відповів:

    – Там скоро також утвориться затор.

    – То чому б нам не проїхати вперед, поки цього не сталося?

    – Це лише гра у «кішки-мишки», друже мій.

    Ченґ поклала руку на плече Ричера й відтягнула його назад. Вона сказала:

    – Дозволь йому робити те, що в нього добре виходить. Ти провалив водіння, пам’ятаєш?

    Вона повернулася до телефону. Останньою публікацією в обраному нею списку за тримісячний період була стаття про океанський коридор, паралельний до західного узбережжя, від Каліфорнії до Ореґону, який великі білі акули використовували для сезонних міграцій. Для більшості людей це не було важливим питанням, за винятком одного француза, який зібрався його переплисти від Японії через Тихий океан. Він спав на човні супроводу щоночі, а зранку розпочинав усе заново, і так вісім годин поспіль. Вочевидь, акули виявилися другорядною проблемою. Спочатку йому потрібно було перетнути Тихоокеанську течію, яка являла собою вир, що простягнувся на тисячу миль і був наповнений непотрібним пластиком, токсичними відходами та купою іншого сміття.

    Ченґ сказала:

    – Ці французи ненормальні.

    Ричер відповів:

    – Моя мама була француженкою.

    – Вона була ненормальною?

    – Якоюсь мірою.

    Рух знову уповільнився, на лівій смузі тепер відбувалося те саме, що на середній, а на середній – те саме, що на правій, а на правій смузі авто майже не рухалися. Все одно водій таксі не змінив смуги. Він лише рухався по дюйму уперед, розпочинаючи та одразу ж припиняючи рух, заледве перевищуючи швидкість пішоходів.

    А тоді вони з’ясували, чому він це робив. Одразу після Калвер-Ситі та перед Інґлвудом, недалеко від Міжнародного аеропорту Лос-Анджелеса, водій раптово звернув із траси на непозначений проїзд з правого боку, який вів до вузької дороги, що нагадувала в’їзд до якоїсь покинутої станції техобслуговування. Авто захрустіло на всипаному гравієм дорожньому покритті, їдучи самотньо між поіржавілими металевими сараями, а тоді розвернулося й уперлося в тупикову розвилку доріг за розбитим бетонним покриттям; попереду не було нічого, окрім покинутого складського приміщення, у якому виднілися відчинені навстіж зламані двері. Водій повів машину просто в темряву.

    31

    У складському приміщенні дах тримали поіржавілі металеві опори. Трохи світла проникало сюди від сотень маленьких яскравих сонячних проблисків, які пробивалися крізь усіяну дірами обшивку. Це було величезне приміщення, приблизно триста футів завдовжки, але воно було майже порожнім, за винятком незрозумілого стосу залишених тут інструментів та металолому. Підлога була бетонною, у деяких місцях вона протерлася до гладенької, у інших на ній виднілися плями мастила, а ще вона вся була вкрита поіржавілими деталями та голубиним пір’ям. Через відчинене вікно Ченґ почула голосний скрегіт шин, шум мотора та стукіт вихлопної труби.

    Всередині не було людей, наскільки Ричер зміг побачити, на чому одразу зосередилася задня частина його мозку. Один удар у голову водія вирішив би проблему враз. Удар правою рукою, зроблений ззаду та спрямований трохи вниз. Неочікуваний. Без попередження. Дати водієві пережити власну травму від різкого удару. Помститися першим. Ричер стиснув руку в кулак, готуючись до цього.

    А тоді він знову її розслабив. Водій продовжував керувати машиною, повільно та спокійно, проте впевнено, наче достоту знав, що робить, наче раніше безліч разів потрапляв у таку ж ситуацію, а тоді він сказав:

    – Гра в «кішки-мишки», друже мій. Я щойно зекономив для нас двадцять хвилин.

    У дальньому кінці складського приміщення висіли такі самі пошарпані двері, і водій виїхав крізь них на яскраве світло, уже на інший потрісканий бетон, поміж інших покинутих сараїв, просто до розхитаних воріт, де починалася дорога до східного в’їзду в Міжнародний аеропорт Лос-Анджелеса, просто за великою огорожею із дроту. Ричер побачив попереду диспетчерську вежу, і злітно-посадкові смуги, і доріжки для маневрування, і припарковані літаки, і маленькі вантажні авто, які снували туди-сюди, жваво та сумлінно, під високим небом та палючим сонцем.

    Водій сказав:

    – Формально, ми заїхали на чужу територію, проте я тут раніше працював, коли підприємство ще було діючим, тож мені сюди можна. Це значно швидше, ніж їхати звичною дорогою до аеропорту, а вона зараз точно – суцільний безлад. Завжди так о післяобідній порі. Я втрачаю бакс чи два на кожному метрі, проте вони мені повертаються, бо я беру більшу оплату за більшу швидкість. Моя секретна фішка. Невелика обізнаність у місцевості ніколи не буде зайвою.

    Він повернув праворуч, на дорогу для вантажних авто, і попрямував до виходу через інший дротяний паркан, і вже через десять хвилин по тому вони знову влилися в потік легкових авто, таксі, друзів та родичів, які прямували до терміналів. Через хвилину вони опинилися біля внутрішнього термінала, авто уповільнило рух, припаркувалося та зупинилося. Ще одна хвилина – і валіза Ченґ опинилися на тротуарі, стоячи вертикально, із піднятою догори ручкою, повністю напоготові. Водієві заплатили, дали на чай, і він поїхав геть.


    Ченґ отримала тонкі посадкові талони в автоматі, і вони попрямували до контролю. Вони туди не дісталися. Шлях їм перегородив якийсь тип. Йому було близько сорока, увесь солідний та міцний на вигляд, із коротким світлим волоссям. Він був одягнений у рудуваті слакси та блакитне поло під блакитною спортивною курткою. Весь його одяг мав якийсь казенний вигляд. Свого роду, уніформа. На шиї в нього висіла мотузка. Вона була сплутаною, і значок, що висів на її кінці, зворотним боком був повернений до них. Він сказав:

    – Мадам, я бачив, що ви увійшли просто з вулиці.

    Ричер запитав:

    – Справді?

    – Ви пройшли повз попередню реєстрацію багажу та скористалися автоматом для пасажирів без багажу.

    – Справді?

    – Сер, у вас немає багажу із собою. Жодного зареєстрованого багажу, жодної ручної поклажі, навіть особистої сумки немає.

    – Це проблема?

    – Чесно кажучи, сер, так. Це незвична поведінка. Одна з речей у нашому списку.

    – Чиєму списку?

    Тип просто дивився на них якусь мить, а тоді дещо спало йому на думку, і він глянув униз, туди, де висіло іншим боком його посвідчення. Він видав якийсь гортанний звук, який, мабуть, означав його роздратування або збентеження, після чого перевернув значок. Ричер побачив рожевого відтінку фотографію завбільшки з ніготь з правого боку та абревіатуру поліції Лос-Анджелеса, написану блакитними літерами, з лівого боку, плюс іще декілька рядків, написаних настільки малим та тьмяним шрифтом, що їх було неможливо прочитати. Чоловік відповів:

    – Боротьби із тероризмом.

    Ричер сказав:

    – Я згоден, що відсутність багажу трапляється вкрай рідко, згідно зі статистикою. Це лише справа простого спостереження. Проте я не розумію, чому із цього одразу слід робити погані висновки.

    – Не я встановив ці правила. Боюсь, вам доведеться піти зі мною. Обом.

    Ченґ запитала:

    – Куди?

    – Поговорити з моїм шефом.

    – Де він?

    – У фургоні на узбіччі.

    Ричер поглянув крізь розсувні двері й побачив фургон без вікон, який стояв на смузі, де не було черги, десь за тридцять ярдів від них. Він був не дуже чистим. І не дуже новеньким.

    – Нагляд, – сказав чоловік. – І під своїм шефом я маю на увазі чергового наглядача, що працює зі мною сьогодні. Не власне мого шефа. Чоловік у фургоні має певні обов’язки. Усе дуже просто. Звичний порядок. Невелике діло.

    Ричер відповів:

    – Ні.

    – Сер, це слово не підходить для даного випадку. Ідеться про державну безпеку.

    – Ні, це аеропорт. Це те місце, де люди сідають у літаки. І саме це ми зараз і зробимо. З однією сумкою на двох. Тож ви або заарештовуєте нас, або відійдіть убік.

    – Така поведінка також є у списку.

    – Перед чи після пункту з багажем?

    – Сер, ви зараз лише ускладнюєте ситуацію.

    – Чим саме?

    Чоловік увесь напружився, і от до них уже прямували ще декілька хлопців у формі поліції Лос-Анджелеса, з усіма можливими приладами на своїх громіздких стегнах. Тоді перший тип видихнув із таким самим звуком, як і раніше, – роздратуванням чи збентеженням, і сказав:

    – Гаразд, друзі, гарного вам польоту.

    І він пішов далі по діагоналі, одразу скануючи простір удалині, шукаючи нову небезпеку.


    Службовець, що займався такими клієнтами із золотими картками, як Ченґ, дістав їм якесь попереднє затвердження їхніх посадкових талонів, що дало їм можливість потрапити в окрему чергу крізь контроль та не знімати черевиків. Ричер вкинув свій дріб’язок до чаші, підвів руки, проходячи крізь сканер, та приєднався до Ченґ на іншому боці. Вони пішли до свого терміналу та знайшли там залу очікування, якою їм дозволяло користуватися спеціальне кодування на золотій картці, тож довгий час вони чекали ще там на обшитих оббивкою кріслах, які вони одностайно визнали сучасними еквівалентами лавок із червоного дерева на станції в Материному Спочинку, бо обидва ці предмети виявилися значно зручнішими, ніж здавалися на перший погляд. А саме такими сучасні еквіваленти старих речей і мали бути, бо ж їхній літак не був першим у черзі на відправку. Що було, на думку Ричера, очевидним недоліком для власників золотих карток.

    Тоді вони нарешті сіли в літак, і тут їм знову став у пригоді консультант VIP-клієнтів, який забронював для них місця в останньому ряду, а це означало, що там було більше вільного простору для ніг. Ричер це одразу оцінив, проте водночас його це й образило. Він зрозумів саму ідею цього. У аварійній ситуації людям доведеться вибиратися через цей вихід, крізь вікно та через крило.

    Ось чому в усіх інструкціях передбачено було задіювати мінімальний можливий простір, щоб людям було якомога зручніше пробиратися до виходу. Якщо припустити, що мінімальний простір узагалі може бути зручним для когось, тоді чому ж кожен ряд не було зроблено таким самим просторим? Це була та сама нормативна головоломка, яку він не міг розгадати.

    Ченґ сказала:

    – Тут гарно.

    Ричер відповів:

    – Звісно.

    – Чому тобі не сподобався той коп в аеропорту?

    – Мені він сподобався. Мені всі подобаються. Я щаслива, весела й товариська людина.

    – Ні, ти не такий.

    – Мені він сподобався, – знову сказав Ричер.

    – Ти на нього дуже негативно відреагував.

    – Справді?

    – Ти сказав йому «ні», а потім почав тиснути на нього. Ти практично провокував його на те, щоб він нас заарештував.

    – У мене було до нього запитання.

    – Яке саме?

    – Я хочу сказати, його поведінка мені здалася досить прийнятною. Дуже навіть прийнятною, власне. Ми обоє знали, що це станеться. Якийсь яйцеголовий десь там нагорі пише якийсь список. Ніхто не знає, на основі чого. Можливо, у дев’яти випадках із десяти відсутність багажу і справді робить тебе поганим типом. Проте, на мій здогад, шанс цього – десь один на мільйон. І він, мабуть, теж такої думки. Але він діє згідно із цим списком. Він мусить це робити.

    – То яким було твоє запитання?

    – Ти давно бачила фото на посвідченні офіцера поліції Лос-Анджелеса, для порівняння?

    – Не можу пригадати.

    – Я також.

    – Думаєш, він шахрай?

    – Хотів би я це знати. Я думаю, навіть якщо він був не підставним, він усе одно доводить, що вся та справа із контролем над розумом – повна дурня. Інакше він радів би з того, що я не зареєстрував багаж. Це означало б, що в мене там є місце для устаткування.

    – Якщо він таки шахрай, то хто він тоді такий?

    – Можливо, ще один кузен Мойнахан?

    – У Лос-Анджелесі? Скільки їх усього? Я на це не ведуся.

    – Тоді чому він зупинився саме на тому етапі?

    – Тому, що ти його переконав. У нього не було видимої причини. А вона йому таки була потрібна. Правосуддя насправді має значно менше повноважень, ніж ми собі уявляємо.

    – Ні, він зупинився на початому, бо побачив, що до нас ідуть копи.

    – Але ж вони з ним заодно.

    – А уяви собі, що ні. Уяви собі, що він – шахрай, чиїм завданням було затягнути нас у фургон. Але стоп, не відбулося нічого такого важливого. Він професіонал, який хоче знову працювати. Він не був певен, що я робитиму далі. Можливо, я б спробував застосувати зброю. Він не міг так ризикувати, привертаючи до нас зайву увагу. Тож він відступив, тому що поруч терлися копи, розвідуючи обстановку, шукаючи підозрілих типів. Іншими словами, цей тип прикрив свій зад і накивав п’ятами.

    – Або ж він просто хороший офіцер, який, зробивши глибокий вдих та порахувавши до десяти, позбавив тебе години, проведеної у в’язниці, а себе – години паперової роботи, і тому він пішов геть.

    Літак виїхав на злітно-посадкову смугу, рухаючись поміж шумних бурих потоків сухого повітря, і повільно почав набирати швидкість, виважено, наче певен у тому, що вся загадковість польотів уже була давним-давно розв’язаною. Тоді він спокійно здійнявся у повітря, і замерехтів у сонячному світлі, і ковзнув крилами крізь туман, і почав звиватися вгору, залишаючи по собі кіптявий слід, прокладаючи темний, проте тонкий шлях із півночі на схід.


    Десять хвилин по тому за двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям зробив дзвінок зі свого стаціонарного телефону. Його співрозмовник сказав:

    – Ми спробуємо все виправити.

    – Виправити що?

    – Нам дуже не пощастило.

    – Що ви маєте на увазі?

    – Виникла проблема.

    – Вони сіли в літак?

    Цієї миті його співрозмовник знову став балакучим. Не тому, що мав гарний настрій. Тому, що був одержимий гірким та неймовірним почуттям обов’язку. Він сказав:

    – Хеккет усе чудово організував. Вона забронювала квитки по телефону, тож він мав усю інформацію, до деталей. Час він розрахував відмінно. До секунди. Він бачив, як вони їхали з мотелю на таксі. На той час він сидів у легковику, із субпідрядником за кермом, і якийсь час вони їхали слідом за ними, а на 405-ому маршруті порівнялися з ними, і це була величезна спокуса, якщо врахувати, що в неї навіть було відчинене вікно, і автомобілі на швидкісній смузі рухалися достатньо швидко для втечі, і чорний легковик на дорозі до Міжнародного аеропорту Лос-Анджелеса є абсолютно непомітним, бо таких мільйони, тож рушниця була вже напоготові, саме в ту мить він цілився впритул, але раптом позаду в них врізалася феррарі. Наче добряче дали їм копняка, як сказав Хеккет. Вони більше їх не бачили. На трасі заднім ходом не поїдеш.

    – То вони зараз у літаку?

    – Цей рейс не був одним із перших. Вони обрали його тому, що в неї була золота картка. Хеккет їх випереджає на тридцять чотири хвилини. Я кажу вам, ми все виправимо.

    – У Чикаґо?

    – Жодних додаткових витрат. Це була не наша феррарі, проте це наша репутація.

    – Не дайте їм поговорити із Мак-Кенном.

    – Зрозуміло. Тут наші думки збігаються.


    Політ був тривалим. Не від берега до берега, а практично трансконтинентальним. Велика ділянка, якщо не вся країна. Ченґ трохи відкинула своє крісло назад, і тепер її ноги були витягнуті прямо, її черевики на шнурівці тим самим опинилися під сидінням попереду неї. Він знав, що вона про щось думала, бо вже раніше бачив, як вона це робить за кермом маленького зеленого форда на довгій порожній дорозі до Оклахома-Ситі. Іноді з півусмішкою, іноді з півгримасою, цієї миті в її голові пригадувались хороші та погані моменти, моменти слабкості та моці, усі хороші кінцівки та всі погані. Тепер, коли їй не треба було слідкувати за дорогою, її очі також брали участь у процесі – вони то звужувались, то мружились, то розширювались, фокусувались то на чомусь удалині, то зблизька.

    Ричер намагався не думати взагалі. Він проганяв невловимий спогад на примарній межі між свідомим та підсвідомим. Він дивився поза нього, не думаючи про нього, залишаючи його у спокої. Він сказав:

    – Бібліотеку буде вже зачинено, коли ми туди дістанемось.

    Вона відповіла:

    – Ми навідаємось туди із самого ранку. Заночуємо в готелі.

    – Ми повинні вибрати хороший. Нам слід вибрати найкращий готель у місті, а потім вислати рахунок газеті. Великий люкс. Із обслуговуванням номерів. Вони з радістю за нього заплатять. Бо має щось статися. Я це відчуваю.

    – Що саме?

    – Я не знаю. Є дещо важливе, про що я забув, проте я знаю, що це щось важливе.

    – Як, якщо ти не пам’ятаєш, що саме?

    – Просто передчуття.

    – Бо ж найкращий готель у місті одразу піде на мій кредитний рахунок. Я ризикую грошима.

    – Вони з радістю за нього заплатять, – повторив Ричер.

    – «Чотири сезони» чи «Пенінсула»?

    – Будь-який.

    – Я зателефоную з аеропорту О’Хара і дізнаюсь, який із них дешевший.

    Ричер нічого не відповів на це. Ченґ запитала:

    – Наскільки важливим, на твою думку, є те, чого ти не пам’ятаєш, проте знаєш, що це важливо?

    – Я думаю, воно нам трохи натякне. На те, що на нас чекає.

    – Що саме?

    – Я не знаю. Я наче намагаюсь скласти два шматки однієї головоломки докупи. Два з них ідентичні. Проте я не знаю, що саме вони являють. Слова, факти чи місця.

    – Не місця точно. Лос-Анджелес не має нічого спільного з Материним Спочинком. Немає жодної схожості.

    – Гаразд.

    – Те саме стосується Чикаґо. Хіба що є шанс, що деякі фермери туди їздять, щоб робити те, що фермери зазвичай роблять у Чикаґо. Це воно?

    – Ні.

    – Тобі слід поквапитись. Ми скоро прибудемо на місце.

    Ричер розгублено кивнув. «Ми скоро прибудемо на місце». Він уявив собі процес висадки пасажирів із літака. Він любив усе обдумувати та аналізувати. Навіть такі прості речі, як висадка з літака. Це було типово для такої розсудливої людини, як він. Вони будуть маневрувати по смузі, потім припаркуються, вимкнеться сигнал, який вимагав пристебнути пасок, і люди почнуть вставати і витягувати свої речі з відсіків над головою і з-під сидінь, і вони згуртуються разом у проході, і врешті-решт пройдуть один за одним до виходу, і зійдуть трапом. А тоді почнуться справжні перегони: вниз довгими широкими коридорами, повз сяючі магазинчики та кафе з пластиковими столиками та самотніми покупцями.

    І саме тоді він усе зрозумів і сказав:

    – Жодних слів, чи фактів, чи місць.

    Вона запитала:

    – А що тоді?

    – Обличчя, – відповів він. – Пам’ятаєш той легковик на 405-ому маршруті?

    – Там були мільйони легковиків.

    – Один із них порівнявся з нами та якусь мить рухався поруч, поки в нього ззаду не врізалося червоне купе.

    – А, той легковик.

    – Його вікно опустилося. Я розгледів типа, що сидів усередині.

    – Детально розгледів?

    – Частково, і бачив я його лише мить.

    – Але?

    – Ми бачили його раніше.

    – Де?

    – У їдальні в Інґлвуді. У тому брудному місці. Того ранку. Коли ми вперше зустрічалися із Вествудом. Той тип був там. Лікті на столі, у руках газета.

    Тепер Ченґ нічого не відповіла.

    – Той самий тип, – сказав Ричер.

    – Мене вчили думати, як адвокат захисту.

    – І що б ти там не казала, передня частина мого мозку стовідсотково із тобою згодна. Це був миттєвий погляд між двома машинами, які рухалися зі швидкістю сорок миль за годину, і свідчення очевидців щонайменше ненадійні.

    – Але?

    – Але задня частина мого мозку знає, що це той самий тип.

    – Звідки?

    – Звуки радіо просто зашкалюють.

    – Ти чуєш радіо?

    – Я уважно до всього дослухаюся. Ми були дикими тваринами протягом семи мільйонів років. Ми засвоїли безліч уроків. Нам слід бути обережними, щоб не розгубити ці знання.

    – Що говорять по радіо?

    – Частина його налаштована на боротьбу. Воно знає, що нічого доброго з цього не вийде.

    – А інша частина?

    – Воно працює в усіх можливих напрямках, намагаючись передбачити результати. Які практично складають або все, або нічого. Або я кардинально помиляюся, або цей тип стежив за нами від самого початку. А це означає, що він відстежує нас через твій мобільний. А це означає, що йому відомо практично все на даний момент. А це означає, що краще нам зателефонувати в «Чотири сезони» або «Пенінсулу» із телефону-автомата. Так ми його випередимо. І нам потрібно його випередити, бо цей тип загострює ситуацію. Він рухається за нами. На сніданку в їдальні мотелю він спостерігав за нами. Можливо, трохи підслуховував, читав по губах. А тепер він намагається нас убити.

    – Відчинивши вікно?

    – Він подивився на мене. На якусь мить мені здалося, що він збирається щось мені сказати. Він наче фокусувався на мені. Ніби готувався до чогось. Проте не для того, щоб мені щось сказати. Він зосереджувався на своїй мішені, ось що він робив. Логіка підказує мені, що в нього із собою був обріз. Для нападу із сусіднього автомобіля, як із ракети системи «повітря-повітря». Два патрони, щоб уже напевне, а тоді всі б почали панікувати та врізатися одне в одного, а він змістився би на швидкісну смугу, після чого став би однією машиною серед мільйона таких самих, як ти і казала.

    – Це дуже екстремальний сценарій.

    – Це все або нічого. Що б іще він міг робити, коли під’їхав так близько до нас? Йому наказали нас прибрати. А з цього можна зробити висновок, що він універсальний боєць. А тому дорогий. Це дає нам невеликий натяк на те, що зараз відбувається в Материному Спочинку. Вони щось постачають туди. В обмін на гроші. Достатню кількість грошей для того, щоб найняти універсального приватного агента, який знешкодить потенційну загрозу.

    – Хіба що, як ти й казав раніше, це був лише миттєвий обмін поглядами при швидкості у сорок миль за годину: два авто у русі – і свідчення очевидців не можна назвати надійними.

    – Сподівайся на краще, але готуйся до гіршого.

    – Це не дає нам ніяких повноважень.

    – Повноваження залежать від того, що саме ти можеш довести. А не від того, що тобі відомо.

    – А тобі щось відомо?

    – Це лише передчуття. Саме тому я досі тут, через сім мільйонів років. Дарвінізм у дії.

    Вона запитала:

    – Що ми такого робили між сніданком та цим моментом, що примусило їх загострити ситуацію?

    – Отож, – відповів він. – Ми зосередилися на Мак-Кеннові.

    – Який, вочевидь, становить для них серйозну загрозу. І це робить його ще цікавішим для нас.

    – А бібліотеку буде зачинено, коли ми туди дістанемося.

    Вона сказала:

    – Якщо це той самий тип. Ти можеш і помилятися.

    – Але кінцеві втрати кажуть, що ми повинні діяти так, наче я маю рацію. Про всяк випадок.

    – Як у парі Паскаля[13].

    – Нічого нам не коштуватиме, якщо ми помиляємось, проте заощадить нам купу всього, якщо ми маємо рацію.

    – Хіба що тільки він зараз відстає від нас. Він досі в Лос-Анджелесі.

    – Необов’язково. Ми ж летіли не першим рейсом.

    Ченґ нічого не відповіла. Вона тільки витягла свій телефон, затиснула на ньому кнопку та перевела телефон із режиму «у літаку» до повністю вимкненого стану.


    Вони пішли на посадку зі східного боку, неспішно зробивши велике коло над озером та містом. Літні сутінки майже розтанули, досі бронзові та гарячі, проте вже майже зниклі в темряві. Ліхтарі над злітно-посадковими смугами світили дуже яскраво. Вони зробили декілька маневрів і припаркувалися, сигнал ременів безпеки перестав підсвічуватися, і люди почали вставати і витягувати свої речі з відсіків над головами та з-під сидінь, тоді штовхатися в проході, і Ричер разом із Ченґ були одними з них.

    32

    Урешті-решт Ричер і Ченґ проштовхнулися одне за одним по проходу до дверей літака, а потім до трапу, а тоді до центрального вестибюля, який був набитий тисячею людей, деякі з них сиділи і чекали, а деякі поспішали в різних напрямках. Подумки перед Ричером досі стояло обличчя того незнайомця, наче фото найбільш небезпечного злочинця в розшуку на стіні в поштовому відділенні, він мимохідь, краєм ока, спостерігав за людьми довкола, не думаючи ні про що, сподіваючись, що його відчуття впізнають схожого чоловіка, якщо він буде там.

    Але його не було. Він не сидів там, не чекав, не поспішав у певному напрямку. Вони попрямували разом уздовж довгого вестибюльного коридору повз людей, які чекали під дверима вбиралень, повз людей, які стояли в черзі за кавою, повз прилавки з газетами, повз сяючі магазинчики, повз ресторани швидкої їжі з пластиковими столиками та сутулими поодинокими відвідувачами. Ричер просканував поглядом людей, які читали газети, поклавши руки на стіл, шукаючи вже знайомий нахил плечей, проте так нічого і не побачив. Того типа не було. Принаймні в будівлі.

    Вони пішли до виходу і ступили на площу перед аеропортом, до місця видачі багажу, а тоді далі, у напрямку виходу для транспортного сполучення від аеропорту до міста. Там вони побачили цілу стіну телефонів-автоматів, самотніх та залишених без уваги, проте вони вирішили вчинити ще краще і знайшли стіл консьєржа, який надавав будь-яку можливу допомогу новоприбулим, включно з бронюванням готелів, зробленим напряму від нього. Жвава жіночка у фірмовому блейзері порадила їм готель «Пенінсула», зробила для них дзвінок туди, замовила номер «люкс» і пояснила їм, де стоянка таксі.

    Вечір був теплим, а повітря надворі здавалося густим від вологості, випарів газів та сигаретного диму. Вони зачекали п’ять хвилин, і їм пощастило отримати виснаженого водія у виснаженому форді «Краун Вікторія», який знявся з місця в напрямку міста так швидко, як йому це вдавалося. Ричер виглядав з вікна, поки з виду не зник увесь натовп із аеропорту, проте знайомих облич він не побачив. На трасі він спостерігав за машинами навколо, проте жодна з них не наблизилась до них і не їхала на одному рівні з їхньою. Вони всі просто прямували крізь вечірню темряву, кожна сама по собі, кожна на своїй хвилі, усі однаково підсвічені, проте кожна у власній реальності.

    Ченґ сказала:

    – Нам слід купити одноразовий телефон.

    Ричер відповів:

    – А ще нам слід порадити Вествуду зробити те саме. Тому що, скоріш за все, саме так наш тип усе й дізнався. Він слідкував за Вествудом та моніторив його дзвінки. Ми також до нього прийшли цього ранку. Ми потрапили просто в ці тенета.

    – А це доводить, що вони непокояться через Вествуда. А це, у свою чергу, означає, що він і справді написав щось дуже важливе.

    – Мабуть, це не стосувалося ні акул, ні француза.

    – Ні піщанок, ні зміни клімату.

    – Бачиш? Ми вже звузили коло пошуків.

    Вони під’їхали паралельно до ліній освітлення L-типу і побачили перед собою велике місто, яке невблаганно, високо та велично розкинулося перед ними, на ту мить вони могли бачити його у всій нічній красі, з мільйоном освітлених вікон на тлі чорнильного східного неба.

    Готель «Пенінсула» уже з готовністю чекав на них, із «люксом», що був удвічі більшим від службових будиночків, у яких зростав Ричер, і у тисячу разів комфортабельнішим. Меню сервісу доставки в номери було завбільшки з телефонний довідник, у шкіряній палітурці. Вони замовили все, що їм заманулося, сподіваючись, що за все заплатить «Лос-Анджелес Таймс». Вони їли повільно, маючи надію, що попереду в них ціла ніч і їм ніхто не завадить. Немає потреби поспішати. Краще насолодитися визначеністю. Краще втішатися перспективою, що могла відкритися перед ними. Через закуски, антре[14], десерти і каву.


    Наступного ранку вони прокинулися доволі рано, незважаючи на різницю в часі, частково через те, що їм було через що непокоїтись, а частково через те, що минулого вечора вони не подумали про те, щоб затягнути гардини, а кімната виходила вікнами на схід, і тепер вона купалась у променях ранкового сонця. Ричер думав про висунуту ним версію, яка пережила подальшу перевірку. Четвертий раз виявився кращим за третій. Важко в це повірити. Проте це таки правда. Що було і гірко, і солодко водночас. Тому що один день таки мусив бути посереднім. Воно ж мало колись закінчитися. Рано чи пізно. Не могло ставати дедалі кращим і кращим з кожним днем. Чи могло? Сподівайся на краще, проте готуйся до гіршого.

    Вочевидь, Ченґ думала про Лінкольн-Парк та про іронію долі, бо вона сказала:

    – Мені цікаво, як нам туди дістатися. Це недалеко. Не вартує того, щоб брати авто напрокат. Може бути важко припаркувати десь машину. Ще й скупчення таксі на додачу, і нам буде нелегко його знайти. Тож, у цілому, я думаю, нам варто взяти десь легкове авто на один день. Краще чорного кольору.

    – Через готель, – відповів Ричер. – Ще один спосіб залишатися попереду.

    – Вирушаємо о дев’ятій. Будемо в бібліотеці через десять хвилин після відкриття.

    – Вражаюче.

    А це о такій ранній порі дало їм ще безліч вільного часу для довгого неквапного сніданку в номері, для довгого неквапного душу; врешті-решт, найкращі речі потрібно робити саме повільно і неквапно, і саме зранку, включно з перевіркою деяких теорій.


    Їхній легковик виявився традиційним на вигляд седаном, чорного кольору, як вони і просили, і навощений до блиску. Водій був низькорослим чоловіком у сірому костюмі. Він мав абсолютно щасливий вигляд, незалежно від того, стояв він у заторі чи сидів на узбіччі. Йому все було до лампочки. Йому однаково за це платили. До Лінкольн-Парку він дістався за десять хвилин. Коли вони ввійшли до бібліотеки, то одразу відчули настрій початку нового дня. Там відбувалась незначна метушня через старання все підготувати вчасно. Вони попросили покликати до них жінку, з якою розмовляли напередодні за номером для довідок, після натискання на цифру «9», і вони отримували вказівки від одного люб’язного працівника за іншим, наче в якихось естафетних перегонах, аж до столу, позначеного «Довідка», який самотньо стояв у бічній ніші і який зараз був залишений без нагляду. Стілець біля нього був акуратно підсунутим під стіл, а комп’ютерний монітор був вимкненим. Наче його ще ніхто не чіпав. Жінка із «Довідки» запізнювалася на роботу.

    Але справу ще не було програно. А все тому, що в задній стіні ніші були двері, а за ними чулися голоси, і на цих дверях був напис: «Зала для волонтерів». Усередині цієї кімнати Мак-Кенн зробив шістнадцять дзвінків, аж поки у Вествуда не вичерпалося терпіння.

    Ричер постукав у двері, і голоси стихли. Він відчинив двері і побачив за ними кімнату для відпочинку, дуже муніципального вигляду, заповнену предметами заспокійливих кольорів та низенькими кріслами, оббитими тканиною. У кріслах сиділо п’ятеро людей: двоє чоловіків і троє жінок, усі різного віку та різних типів. Телефон стояв на журнальному столику між двома стільцями.

    – Перепрошую, – сказав Ричер. – Не хотілося б вас переривати. Я шукаю містера Мак-Кенна.

    Старший чоловік відповів:

    – Його тут немає.

    І сказав він це таким тоном, який дав Ричерові зрозуміти, що цей чоловік знав Мак-Кенна, можливо, навіть добре знав, і саме це дало йому право відповідати таким авторитетним голосом, та й узагалі призначити себе промовцем у цій справі. Він був старим худорлявим суб’єктом зі складчастими та невипрасуваними штанами кольору хакі, цілою шевелюрою сивого волосся, яке було охайно зачесане, та заправленою у штани картатою сорочкою, що була наче уніформою для всіх пенсіонерів. На пенсію він пішов із якоїсь виконавчої посади, яка, мабуть, передбачала безліч розрахункових документів та даних, але він досі хотів бути комусь потрібним.

    Ричер запитав його:

    – Коли ви востаннє бачили містера Мак-Кенна?

    – Три чи чотири тижні тому.

    – Це звичне для вас явище?

    – Він приходить та йде геть. Це ж волонтерська робота, в кінці кінців. Я припускаю, що в нього є й інші інтереси.

    – Ви знаєте, де він живе?

    Старший чоловік відповів:

    – Перепрошую, проте це дуже приватні запитання, а я поняття не маю, хто ви такий.

    – Певний час тому містер Мак-Кенн звернувся до приватних детективів із проханням допомогти вирішити одну проблему. Ми ті самі детективи. Ми тут для того, щоб йому допомогти.

    – Тоді ви мусите самі знати, де він живе.

    Ричер тихо сказав:

    – Сер, ми можемо поговорити наодинці?

    І він потрапив просто в яблучко, якщо говорити про цього старого. Його визнали кращим за інших. Наче він належав до тих чоловіків, яких виділяють із натовпу та ставлять у центрі кімнати. Він сказав іншим волонтерам:

    – Ви нас залишите? Усе одно вже час працювати. Вам усім є чим зайнятися.

    Тож усі, молодший чоловік і три жінки, вийшли геть. Ченґ зачинила за ними двері, після чого вони з Ричером сіли на щойно звільнені місця, утворивши трикутник зі старим чоловіком, який не зрушив з місця.

    Ченґ сказала:

    – Боюся, агент, який займався справою Мак-Кенна, зник. І перше, що нам слід зробити в цьому випадку, – це переконатися, що сам клієнт у безпеці. Це наша стандартна процедура. Але нам знадобиться допомога в його пошуку.

    Старий чоловік запитав:

    – У чому полягає ця справа?

    – Ми не знаємо напевне. Можливо, у цьому ви нам також допоможете. Ми думаємо, що містер Мак-Кенн чимось дуже стурбований. Можливо, він щось про це згадував.

    – Я знаю, що він був нещасною людиною.

    – Ви знаєте, чому?

    – Ми не були близькими. І не ділилися один з одним таємницями. У нас робочі стосунки. Звісно, ми говоримо про справи в бібліотеці, часто в усіх можливих деталях, і ми погоджуємося майже в усьому, проте що стосується розмов про особисте, я не пригадую, щоб їх було багато. У мене склалося враження, що в нього були якісь проблеми в сім’ї. Це все, що я можу вам сказати. Здається, його дружина давно померла, а їхній дорослий син – суцільна проблема. Чи певний виклик, як зараз прийнято казати.

    – Ви знаєте, де він живе?

    – Ні, він ніколи мені цього не розповідав.

    Ричер запитав:

    – Хіба це не здається вам дивним? Хіба люди зазвичай не говорять про те, де вони живуть? Про магазини в їхньому кварталі чи про те, як далеко їм треба йти по чашку кави?

    Старий відповів:

    – У мене склалося враження, що він дуже соромився того місця, де він мешкав.


    Вони залишили старого чоловіка в кімнаті та з’ясували, що жінка із «Довідки» уже сиділа за столом на своєму робочому місці. Вона з’явилася саме вчасно. Ченґ заново з нею познайомилася та показала їй свою недіючу картку агента ФБР, і все пішло як по маслу, проте жінка все одно не збиралася давати адресу Мак-Кенна. Вона залишалася непохитною. Вона була дуже палкою захисницею персональних даних. Вона пояснила, що вони можуть зробити запит директорові. Але Ричер припустив, що директор буде діяти не менш категорично, можливо не щодо питань захисту персональних даних, але точно щодо можливого судового позову, а тому він теж буде непохитним.

    Він сказав:

    – Гаразд, можете не називати мені адреси. Тільки скажіть, чи в містера Мак-Кенна є вказана адреса.

    Жінка відповіла:

    – Звісно, є.

    – І вам вона відома?

    – Так, відома. Проте вам я її не назву.

    – Вона місцева?

    – Я не назву вам адреси.

    – Мені вона не потрібна. Мені тепер байдуже до цієї адреси. Я б навіть не став слухати, якби ви зібрались мені її назвати. Я лише хочу знати, чи вона місцева, ось і все. Це все одно ні про що мені не скаже. У кожному районі живуть тисячі людей.

    – Так, вона місцева.

    – Наскільки місцева? Він ходить на роботу пішки?

    – Ви випитуєте у мене його адресу.

    – Ні, не випитую. Мені не потрібна його адреса. Я навіть не дозволю вам її мені назвати. Я закрию пальцями вуха та співатиму «ля-ля-ля». Я лише хочу знати, чи він мешкає на відстані пішої прогулянки звідси. Це питання географії. Чи фізіології. Скільки, на вашу думку, містерові Мак-Кеннові років?

    – Скільки йому що?

    – Років. Його вік відрізняється від його адреси. Вам можна про це говорити. Ви можете ділитися своїми спостереженнями.

    – Йому шістдесят. Минулого року йому виповнилося шістдесят.

    – Він у хорошій формі?

    – Навряд. Він має жахливий вигляд.

    – Це погано. В якому сенсі?

    – Він занадто худий. Він за собою не доглядає. Йому взагалі немає до себе ніякого діла.

    – Йому бракує енергійності?

    – Так, я би так сказала. Він увесь час чимось пригнічений.

    – У такому разі він не ходив би надто далеко, правда ж? Скажімо, три квартали максимум. Це справедливий висновок?

    – Я не можу вам цього сказати.

    – Радіус у три квартали – це тридцять шість будинків. Це більше ніж Мілуокі. Ви мені нічого цим не розповісте.

    – Гаразд, так, він ходить на роботу пішки і йти йому справді недалеко. Але на цьому все. Більше я вам нічого розповісти не можу.

    – Як його звати? Це ви можете нам сказати?

    – Пітер. Його звуть Пітер Мак-Кенн.

    – Як щодо його дружини? Він давно став удівцем?

    – Думаю, це було досить давно.

    – Як звуть його сина?

    – Здається, Майкл. Майкл Мак-Кенн.

    – З Майклом виникали якісь проблеми?

    – Ми про це не розмовляли.

    – Але ви могли про щось здогадатися самі.

    – Я б тоді виказала вам його таємницю.

    – Але не в тому випадку, якщо він вам її не розповідав сам. Ви лише поділитеся власними висновками, ось і все. Це зовсім інша річ.

    – Гадаю, у сина містера Мак-Кенна, Майкла, були певні проблеми із поведінкою. Не знаю, які саме. Думаю, пишатися було нічим. Це мої власні висновки.

    Обличчя Ричера набуло співчутливого вигляду, і він зробив іще одну спробу, проте вона все одно не дала їм адреси Мак-Кенна. Тоді вони дозволили собі обійти стіл у «Довідці» та перевірили телефонні довідники Чикаґо. Там було чимало П. Мак-Кеннів та М. Мак-Кеннів, які могли б стати їм у пригоді. Після цього вони вийшли на вулицю, повністю озброєні лише власними враженнями та здогадами.

    33

    За дверима бібліотеки вони повернули на тротуарі ліворуч і знайшли там «Сімейну крамницю Мами й Тата», саме там, де вона й повинна була бути, – просто по сусідству. У неї був вузький фасад із навісом та дверима, а ще з маленькою вітриною, заповненою не надто спокусливими на вигляд предметами, включно з еластичними бинтами, грілками та туалетними сидіннями для людей, яким важко рухатися. На думку Ричера, вікна цієї крамниці були справжнім викликом для маркетингу. Важко вигадати, як зробити вітрину такою, щоб змусити людей поспішати всередину з ентузіазмом. Але один цікавий предмет він таки побачив. Це був одноразовий мобільний телефон у пластиковій упаковці, яку закріпили на дошці за допомогою цвяшка. Телефон виглядав старомодним. Пластикова упаковка мала запилюжений вигляд. Ціну вказали як «супернизька».

    Вони увійшли всередину та побачили ще шість таких самих телефонів, прикріплених цвяхами до панелі, укритої ще дводоларовими чохлами, дводоларовими зарядними пристроями, і адаптерами до автомобіля, і кабелями для багатьох різних застосувань, переважно білого кольору. Самі телефони коштували майже тринадцять доларів. На кожному з них уже було попередньо встановлено сто хвилин розмов.

    Ричер сказав:

    – Нам слід купити один такий.

    Ченґ відповіла:

    – Я думала про щось більш сучасне.

    – Наскільки сучасним він має для тебе бути? Усе, що він має робити, – це здійснювати дзвінки.

    – Він не має виходу в Інтернет.

    – Ти зараз розмовляєш не з тією людиною. Це вже характерна ознака, а не функція, на мою думку. А ще це карма. У нас буде такий самий телефон, як у Мак-Кенна. Він може принести нам удачу.

    – Не схоже, щоб він приніс її йому, – відповіла Ченґ.

    Але вона все одно відчепила телефон від панелі та понесла його до прилавка, де поруч із касовим апаратом стояла старенька жінка. У неї було сталево-сиве волосся, зав’язане гулькою, а одягненою вона була за формою національного одягу минулого сторіччя. Позаду, в закутку крамниці, якийсь старенький чоловік працював над рецептами. Того самого віку, що й вона, і навіть того самого стилю. Біле пальто зверху костюма із краваткою. Те саме волосся, за винятком хіба що гульки. Самі Мама і Тато, мабуть. Більше ніякого персоналу. Низькі витрати.

    Ричер запитав жінку:

    – У цих телефонах є голосова пошта?

    Вона повторила запитання, набагато голосніше, звертаючись при цьому не до нього, зрозумів він, а до того чоловіка позаду, і він закричав у відповідь:

    – Ні.

    Жінка повторила:

    – Ні.

    Ричер сказав:

    – Наш друг купив тут такий телефон. Пітер Мак-Кенн. Ви його знаєте?

    Вона голосніше перепитала:

    – Ми знаємо Пітера Мак-Кенна?

    Чоловік ззаду закричав:

    – Ні.

    – Ні, – сказала жінка.

    – Ви знаєте його сина Майкла?

    – Ми знаємо його сина Майкла?

    – Ні.

    – Ні.

    – Гаразд, – сказав Ричер. Він витягнув із кишені десятку та п’ятірку і заплатив за телефон.

    Решту він отримав монетами, які були професійно перераховані та вправно йому видані. За магазином вони зупинилися на тротуарі та почали розгортати упаковку. Це було нелегко. Врешті-решт, Ричер облишив усі церемонії та розірвав її навпіл. Він поклав зарядний пристрій собі до кишені та передав сам телефон Ченґ. Вона оглянула його, вивчила та увімкнула. На екрані висвітилося привітання, невеликим та трохи розмитим шрифтом, чорно-білими кольорами. Екран показував власний номер телефону. Регіональний код 501, плюс іще сім цифр. З’явився індикатор батареї, який показував лише половину зарядки. Телефон заряджали на заводі виробника, проте не до кінця. Сам ярличок батареї виглядав як маленька миготлива батарейка, яка лежала на боці, заповнена з одного боку та порожня з іншого. Ричер сказав:

    – Спробуй іще набрати Мак-Кенна. Можливо, цього разу він відповість на дзвінок. Може, він відчує споріднену душу.

    Функції гучного зв’язку не було. Не за тринадцять же доларів. Ченґ набрала номер, і вони стали близько одне до одного, щокою до щоки, слухаючи, вона своїм правим вухом, а він – лівим, і вони почули, як дзвонить телефон Мак-Кенна. І він продовжував дзвонити. Безкінечно. Як і раніше. Жодної відповіді і жодної голосової пошти. Наче відданий спанієль, який не розумів наказу. Ченґ завершила дзвінок. Вона запитала:

    – Що нам робити тепер? Обшукувати територію, більшу за Мілуокі?

    – Я лише драматизував заради більшого ефекту. Мілуокі значно більше за тридцять шість будинків. Це досить гарне місце.

    Тоді він зупинився. Вона запитала:

    – Що таке?

    Він відповів:

    – Нічого.

    Він ледь не сказав: «Нам слід якось туди зїздити». Вона сказала:

    – Гаразд, нам треба обшукати місцевість, меншу за Мілуокі, проте не набагато.

    – Декількох будинків може бути достатньо. Якщо ми підемо в правильному напрямку. Цей чоловік має жахливий вигляд, бо він за собою не доглядає. Мабуть, він іще й погано харчується та мало спить. Можливо, він навіть не ходить до лікаря, тому не отримує ніяких рецептів від нього. І він точно не блукає проходами в пошуках дешевших вітамінів у пігулках. Він не відслідковує всі крамниці. У нього навіть немає однієї улюбленої. Йому байдуже до них усіх. А саме тому в нього не було особливої причини на те, щоб купувати телефон саме в цій крамниці. То чому він це зробив? А тому, що він двічі на день проходить повз неї, сюди і звідси. Інакше як би він узагалі помітив його? У них на вітрині лише один телефон, і той укритий пилом. Тож, думаю, ми можемо припустити, що додому він іде в цьому напрямку. Виходить із бібліотеки, повертає ліворуч, проходить повз крамницю та йде далі.

    – Куди?

    – Думаю, тут дуже гарний район. Можу припустити, що нерухоме майно тут досить пристойне. Проте містер Мак-Кенн соромиться свого помешкання. Що б це означало? Ти бачиш тут що-небудь таке, чого б можна було соромитися?

    – Я не Мак-Кенн.

    – У цьому й уся суть. Усе відносно. Старий чоловік у залі для волонтерів виглядає як колишній виконавчий директор чи хтось типу того, і я певен, що він місцевий і що він мешкає в будинку. Майже неможливо мати таку сорочку, якщо ти не живеш у будинку. Ці дві речі взаємопов’язані. Це майже як вимога. Можливо, це якийсь гарний міський особняк на тихій зеленій вулиці. А тому все відносно, і Мак-Кенн мешкає не в будинку. Але й не у квартирі. Квартири є чудовою та прийнятною альтернативою будинкам. У деякому сенсі, навіть кращими за будинки. Тому їх точно немає чого соромитися. Тож Мак-Кеннове помешкання менше за будинок, але це й не квартира.

    – Зруйнований будинок, – сказала Ченґ. – Не-надто-красивий міський особняк на не-надто-зеленій вулиці, поділений на окремі кімнати. Де, мабуть, не готують уже на маленьких електричних плитах, проте й не дуже далеко втекли від цього. У чому дуже важко зізнатися одному чоловікові іншому, особливо якщо той, інший, живе сам у гарному міському особняку. Можливо, це навіть такий самий особняк. Той самий будівельник, те саме планування. Проте його вулиця не зазнала таких важких часів. Що занадто неприємно для того, щоб носій тестостерону міг це спокійно перенести.

    – Саме так я це бачу, – сказав Ричер. – Складно. Можливо, справа не в гормонах. Але якщо ми пройдемо два чи три квартали в цьому напрямку, ми можемо натрапити на декілька вуличок із невеликими напівзруйнованими будиночками, у кожному з них на дверях висітиме з десяток дзвіночків, і зазвичай біля таких дзвіночків розташовані таблички з іменами. Тож якщо нам трохи пощастить, ми знайдемо там табличку з прізвищем Мак-Кенн.


    Там було безліч імен, тому що там було безліч табличок, тому що там було безліч дзвіночків, тому що там було чотири вулиці, а не дві, і вони всі були довгими. Перші дві звертали праворуч та ліворуч від головної дороги через два квартали від бібліотеки, а третя і четверта розташувалися ще через один квартал звідти. Вони являли собою невисокі анклави[15] між високих будинків, які не втиснули туди, наче за допомогою ріжка для черевиків, а які були там від самого початку. Нічого бентежного чи неприємного в них не було. У ринвах не було сміття, під ногами не чулося хрускоту від зламаних пожежних насосів, ніяких руїн, ніякого занепаду чи руйновища. Нічого такого на перший погляд. Але якимось чином містичний та невмолимий підрахунок вартості нерухомого майна знизив їхню цінність. Можливо, там було недостатньо дерев, чи підвальні приміщення були занадто вологими, чи в будинках була завелика кількість кондиціонерів. Можливо, з них дуло не таке повітря, як мало би бути. Можливо, колись бідна вдова мусила розділити свій будинок на декілька окремих кімнат, щоб якось звести кінці з кінцями, а тоді так сталося з іще одним, і ще з одним після нього. Образ перед ним постав дуже чітко.

    Вони повільно об’їхали весь район у своєму легковику, умовно розділивши його на квартали, щоб окреслити межі ділянки, яку їм потрібно було обшукати. Тоді вони попросили водія припаркувати машину, а самі пішли далі пішки. Сонце було просто над озером, яке відбивало сонячні промені. Надворі було вже парко, до полудня залишалося тільки дві години.

    Ченґ перейшла на сонячний бік вулиці, а Ричер залишився на затіненому боці. Вони пересувалися від одних дверей до інших окремо, не синхронізовано, вгору сходинками будиночків та знову вниз, наче працівники ресторану, які розносили клієнтам меню, або проповідники, які шукали нових парафіян. Ричер виявив, що поруч із більшістю дзвінків були імена, деякі з них були написані від руки, інші надруковані, а ще одні набрані на друкарській машинці, тоді як ще деякі були викарбувані на вузьких чорних стрічках та приклеєні на імена попередніх орендарів. Там були й польські, й африканські, і південноамериканські, й ірландські імена. Ціла Організація Об’єднаних Націй, проте щонайменше на першій вулиці не було жодного мешканця із прізвищем Мак-Кенн.


    За двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям зробив іще один дзвінок зі свого стаціонарного телефону. Його співрозмовник сказав:

    – Вона більше не користується своїм телефоном.

    – Чому?

    – Важко сказати. З метою безпеки, мабуть. Вона колишній агент ФБР, а він колишній військовий. Вони аж ніяк не простаки.

    – Іншими словами, ви хочете сказати, що Хеккет їх загубив.

    – Ні, він їх знайшов. І це було дуже просто. Він спостерігав за бібліотекою. Вони прийшли саме вчасно. Вони пробули в бібліотеці близько години, а тоді купили одноразовий телефон у сусідній крамниці.

    – То чого ж він чекає?

    – Вдалого моменту.

    – Їм не можна розмовляти із Мак-Кенном.

    – Не хвилюйтесь. Цього не станеться. Це я вам обіцяю.


    Вони перетнули головну дорогу та потрапили на іншу вулицю, знову підіймаючись та опускаючись сходами, минаючи будинок за будинком. У більшості з цих будинків було три поверхи, на кожному з яких розташувалися по чотири помешкання. Імена виникали одне за одним. В одному будинку були Хав’єр, Хірото, Джованні, Бейкер, Фридрих, Ішиґуро, Акваме, Енґельман, Крупке, Дасслер, Леонідас і Калаґен. На будь-яку букву з абетки, якщо розставити їх в алфавітному порядку. Перші дванадцять літер. І щонайменше Калаґен був ірландцем. Проте Мак-Кенна серед них не було.

    Сам вигляд будинків натякав на колишню помпезність. Там були рештки вітражного скла, а також вікторіанського кахлю. Вхідні двері потріскались від декількох шарів фарби, у більшості з них верхнє скло було матовим, воно давало розмитий та туманний вигляд на вестибюль, крізь нього було видно обриси якихось предметів, які могли б бути велосипедами чи дитячими візками. Ричер ішов далі, минаючи одні двері за одними, один будинок за одним, вулиця вже майже закінчувалася, половина пошуків уже була позаду, а він так і не знайшов Мак-Кенна.

    Але це зробила Ченґ. Вона махала до нього з іншого боку вулиці, стоячи на сходинці будинку, який нічим не відрізнявся від решти, і він подав їй сигнал у відповідь, ставлячи німе запитання, а вона опустила свій кулак стриманим рухом, наче гравець у гольф після дальнього, проте успішного удару в лунку. Він перейшов через дорогу та приєднався до неї, а вона вказала йому на кнопку для дзвінка та пробігла своїм акуратним нігтиком по стрічці з білого паперу, на якій охайно було надруковано ім’я Пітер Мак-Кенн.

    34

    Помешкання Мак-Кенна було позначено «Квартира № 32», і Ричер припустив, що це була друга квартира на третьому поверсі, можливо, вона була розташована в дальньому куті, якщо рахувати за годинниковою стрілкою від лівого боку фасаду, що було найбільш імовірним розміщенням. Іншими словами, це була квартира на верхньому поверсі цього будинку без ліфта, без жодного виду з вікна. У непримітному будинку на другорядній вуличці. Місцевість працювала не на користь цього типа.

    Вхідні двері були міцними на вигляд та надійно замкненими. Ченґ натиснула на дзвінок до квартири Мак-Кенна. Вони не почули зсередини будинку жодного звуку. Мабуть, відстань була завеликою. Не було чутно ніяких тріскучих звуків через спікер домофона. Абсолютно нічого. Лише спекотний, проте тихий ранок без жодної метушні.

    Ричер сказав:

    – Спробуй іще раз йому подзвонити.

    В їхньому одноразовому телефоні була опція повторного набору номера. Непогано за тринадцять доларів. Ченґ натиснула на кнопку, і вони знову почали чекати, притулившись щокою до щоки. Знову й знову йшли гудки. Жодної відповіді. Вона припинила виклик. Тоді запитала:

    – Що тепер?

    – Для піци ще занадто рано, – відповів Ричер. – Нам доведеться вдавати із себе кур’єрів UPS.

    Він натиснув на дев’ять різних кнопок, і коли на перший дзвінок у двері відповіли, він сказав:

    – Доставка відправлення, мадам.

    Запанувала пауза, а тоді замок на дверях задзижчав, і двері відчинилися. Вони увійшли досередини, через спекотний передпокій, повз велосипеди та дитячі візки, повз стоси меню тайських ресторанів та візитівок слюсарів, після чого спустилися до передпокою внизу, у якому залишилися сліди проживання цілого покоління родин, завдовжки у століття, з поясками під карнизом та шпалерами. Проте шпалери були потьмянілі та потерті від давності, а карнизи жорстко обривалися грубими перегородками, в елегантних дверях до вітальні були врізані дверні ручки із п’ятьма замками, а ще в них були вічка і латунні цифри, прикручені шурупами на різній висоті. Перша квартира була під номером 11, друга за нею – під номером 12, вона була далі по коридору.

    Сходи були гарно декорованими, стрімкими та встеленими килимами. Щойно ступали на наступний прогін, увімкалося світло. Вони дісталися верху сходів, важко дихаючи. Тут було спекотно. Номер 32 був першим, до якого вони підійшли. У дальньому куті зліва. Ричер постукав. Відповіді не було. Проте звук, з яким захиталися двері від удару, здався йому дивним. Ричер узявся за ручку. Двері були незамкненими.

    Із входу вони потрапили одразу до вітальні, і це була практично вся квартира, темна, досить маленька на перший погляд. Повітря всередині було задушливим, а пахло чимось кислим. Під однією стіною розташувалося незастелене двоспальне ліжко, а під іншою була маленька кухня без вікон, яка за своїм розміром нагадувала швидше кухоньку в будинку на колесах, і такого ж мініатюрного розміру вбиральня. Єдиним джерелом світла в цій квартирі було вікно з еркером, яке виглядало закіптявілим і на якому були наполовину запнуті гардини. Стіни були голими. Колись вони могли навіть бути білого кольору, але з часом посіріли і стали попелястими. Ще там стояв кухонний стіл, заввишки з барну стійку та завширшки не більше металевої бочки для нафтопродуктів, та один стілець. Було ще самотнє крісло і тахта, яка до нього не пасувала, проте була такою ж протертою до блиску, як і воно. Ось і вся різноманітність, що стосувалося меблів. Рештою предметів були столи.

    В цілому в приміщенні було п’ять столів, кожен завбільшки з двері – близько шести футів завдовжки та трьох завширшки, усі зроблені з дерева та пофарбовані в чорний колір. Разом вони домінували над рештою предметів у квартирі. Вони були виставлені в ряд по центру кімнати, утворюючи певний візерунок, перший із них стояв одним кінцем уперед, другий стіл стояв упритул до першого, проте боком, утворивши таким чином літеру «Т», третій стіл знову ж таки стояв одним кінцем уперед, четвертий – боком, утворивши ще одну «Т», п’ятий, який був останнім, знову кінцем уперед. Уся ця конструкція нагадувала своїм виглядом кремезний хребет, який проходив крізь це гнітюче місце, як набір міцних ребер та хребців.

    На столах стояли комп’ютери: сім стаціонарних та вісім ноутбуків. Там були й інші незрозумілі чорні коробки, додаткові жорсткі диски, модеми, USB-хаби, блоки живлення та вентилятори. Але окрім цього, там були ще й дроти, великі стоси та цілі купи перекручених та сплутаних докупи кабелів, наче вони всі просто збожеволіли. А там, де не було ні дротів, ні коробок, були книги, вони лежали у високих нестійких стосах, усі були на тему технічних аспектів кодування, гіпертекстових протоколів та визначення імені домену.

    Ченґ перевірила передпокій та зачинила за ними двері. Ричер сказав:

    – Спробуй скористатися цим телефоном.

    Вона натиснула на кнопку повторного набору і почула туркотливий звук мелодії у вусі, а тоді мережа нарешті встановила з’єднання і в кімнаті задзвонив телефон. Він дзвонив голосно та наполегливо. Він дзвонив та дзижчав, граючи дурнувату мелодію та сильно вібруючи пластиком по дереву. Телефон Мак-Кенна був просто там, на столі, підстрибував під тією плутаниною дротів, його маленький екран увесь підсвічувався синім кольором. Він був з’єднаний із зарядним пристроєм, а той, у свою чергу, із комп’ютером.

    Ченґ завершила виклик і запитала:

    – Чому він не носить його із собою? Телефон повинен бути в кишені.

    Ричер відповів:

    – Думаю, для нього це не зовсім мобільний телефон. Принаймні не у звичному сенсі цього слова. Цей номер був для нього лише альтернативою, яка давала змогу телефонувати Вествуду, ось і все. І він виконав свою роботу. Не його провина, що результату не було досягнуто. Тож, як ти розумієш, він здався та залишив телефон у шухляді. Ось тільки у цьому випадку шухлядою слугує стіл.

    – Але він заряджається.

    – Просто звичка, скоріш за все.

    – То де ж він тоді зараз?

    Ричер відповів:

    – Я не знаю, де він.

    – Двері Ківера також були незамкненими.

    – Я це пам’ятаю.

    – Думаю, нам треба все швидко оглянути і йти геть.

    – Наскільки швидко?

    – За дві хвилини.

    Це було небагато, але цього було достатньо, бо дивитися практично не було на що. Кухня була мініатюрною, із шафкою, яка була наполовину меншою від звичного розміру, а всередині неї стояла лише коробка пластівців невідомої марки, та з холодильником, що також був удвічі меншим, ніж стандартні, всередині якого стояв лише літровий пакет молока невідомої марки та два шоколадних батончики. У шафці у ванній кімнаті знайшлися сертифіковані обезболювальні пігулки та протизастудні засоби, що продавалися без рецепта. Ще вони побачили комод, наповнений зношеним одягом, більшу частину якого було пошито зі штучного матеріалу, і увесь він був чорного кольору. На ліжку вони не помітили нічого особливого. Комп’ютерне обладнання стояло на своїх місцях. Усі монітори були ввімкненими, як з команди, проте, починаючи з цього етапу, кожен наступний процес потребував введення пароля. Жодних фото, жодних особистих речей, книжок для читання на дозвіллі чи стосів листів.

    Ченґ відчинила двері та знову перевірила коридор. Вона сказала:

    – Ідемо звідси.

    Тоді вона відчинила двері ширше. За ними стояв чоловік.

    Свідчення очевидців часто бувають підозрілими через певні передумови, когнітивні викривлення у сприйнятті інформації та навіювання. Вони є підозрілими, бо людям властиво бачити те, що вони хочуть бачити. Ричер також був таким. Він також був людиною. Передня частина його мозку витратила першу дорогоцінну долю секунди на сприйняття чоловіка за дверима, намагаючись підлаштувати його під більш прийнятний теоретичний образ Мак-Кенна. Це було не простим завданням для мозку, бо Мак-Кенн мав бути старим, шістдесятирічним худорлявим та виснаженим чоловіком, тоді як чоловікові за дверима явно було років на двадцять менше, і виглядав він років на двадцять здоровішим. Проте інстинктивно Ричер усе одно намагався реформувати образ, бо хто ж іще це міг бути, крім Мак-Кенна? Хто б іще міг стояти перед дверима Мак-Кенна в будинку Мак-Кенна, який знаходився в місті Мак-Кенна?

    А тоді, усього лишень півсекунди по тому, задня частина мозку Ричера перемогла, і образ сам себе видозмінив, чітко та ясно, зовсім не на користь потенційного Мак-Кенна, і навіть не на користь претендента на цю роль, а на знайоме обличчя, яке він уже двічі бачив раніше, а ця зустріч була вже третьою. Вперше він побачив його в їдальні, тоді в легковику, і нарешті тут, у похмурому горішньому коридорі перед маленькою квартирою на третьому поверсі будинку без ліфта.

    35

    На вигляд чоловікові було близько сорока років, плюс-мінус, він перебував на порозі важкого періоду свого життя – уже не дурне дитя, проте ще й не зрілий чоловік, сповнений накопичених знань, упевненості та вмінь, увесь огорнутий досвідом. На вигляд він мав зріст десь два метри і важив близько двохсот фунтів. Він був зодягнений у сині джинси, грубі на вигляд та з високою посадкою, абсолютно не модні зараз, підперезані поясом, а ще білу сорочку з відкритим коміром та синю атласну спортивну куртку. Волосся в нього було коротке, світле та охайно причесане. Він був повновидий, із рожевими щоками, мав маленькі сині очі та запитальний вираз обличчя. Він міг би бути підрядником зі встановлення технічного обладнання, що працював у цьому районі, який прийшов сюди особисто, щоб зробити детальний розрахунок складного завдання.

    Міг би, якщо не враховувати пістолет у його руках, який був схожий на старенький «Руґер Р-85». Дев’ятиміліметровий. З приєднаним до нього глушником, близько дев’яти дюймів завдовжки. Чоловік тримав пістолет, притиснувши до тіла та спрямовуючи на підлогу. Глушник був на рівні половини його стегна та литки. Довгої та худої.

    У задній частині Ричерового мозку почали снувати туди-сюди випадкові думки, які відтворювали хід подій: «Одразу після отримання попередження він вилетів із Лос-Анджелеса, зброю із собою на літак він не зміг би пронести, тож у нього мусить бути якась підтримка в Чикаґо, і то на досить високому рівні, якщо врахувати те, що пістолети із глушником заборонені в штаті Іллінойс».

    Передня частина його мозку сказала: «Зроби крок уперед». Він зробив крок уперед. Рука зі зброєю здійнялася вгору, і чоловік сказав:

    – Не рухайся.

    Ричер зробив іще декілька кроків, опинившись просто біля дверей. Чоловік сказав:

    – Я стрілятиму.

    «Ти не стрілятимеш, тому що ти не захочеш пристрелити мене у квартирі, не в проході точно, бо я занадто важкий для того, щоби мене потім можна було перетягти кудись, а ще тому, що в реальному житті глушники ніколи не спрацьовують так само добре, як у кінофільмах, із чемним тихим клацанням, а навпаки, вони роблять це із до чорта гучним тріском, який не набагато тихіший від пострілу звичайного пістолета, і його буде чутно по всьому будинку, якщо ти вистрелиш у коридорі. Тож стріляти ти не будеш. Не зараз».

    Чоловік сказав:

    – Стій, де стоїш.

    Задня частина Ричерового мозку підказувала: «Якщо в нього є підтримка в Чикаґо, тобі слід остерігатися підкріплення. Робоча сила значно дешевша, ніж усілякі глушники».

    Саме тому він поставив усі свої шанси на те, щоб дістатися до дверей. Щоб отримати правильний кут огляду. Але нічого в цій похмурій темряві позаду типа з пістолетом не було. Ніякого руху, ніякого звуку, ніякої зміни позицій, ніякого дихання. Цей тип прийшов сам.

    Ричер зупинився на місці. Тип наказав:

    – А тепер повернись усередину.

    Ченґ із кімнати запитала:

    – Чого вам треба?

    «Ти не збираєшся сказати, що хочеш нас пристрелити, нічого особистого, тільки бізнес, тому що це лише спровокує нашу останню відчайдушну спробу захистити себе».

    Тип сказав:

    – Я хочу поговорити.

    – Про що?

    – Про те, що відбувається зараз у Материному Спочинку. Думаю, я зможу вам допомогти.

    «А ще в тебе в Брукліні є міст на продаж. Я ж не вчора народився». Ричер продовжував стояти там, де й раніше, закриваючи собою прохід, трохи нахилившись під кутом. Та нога, що була попереду, зараз стояла якраз на межі між підлогою в коридорі та підлогою в кімнаті. Незнайомець стояв за ярд попереду нього, на півдорозі до коридорних перил, а Ченґ стояла за два ярди за ним, досі в центрі кімнати. Вона сказала:

    – Якщо ви прийшли сюди нам допомогти, для чого вам тоді зброя?

    Незнайомець нічого не відповів.

    Ричер завалив водіння, проте він успішно пройшов решту підготовки. Включно з рукопашними боями. Що звучало як корисні навички, проте насправді це було не так. Сама суть військової справи полягала у використанні вогнепальної зброї з мінімальним ризиком для себе. Іншими словами, потрібно було вміти стріляти в противника на далекій відстані з рушниці, або, у разі невдалого виконання цього завдання, потрібно було вистрелити в нього вже з ближчої відстані з пістолета. Навчання з рукопашного бою в цьому випадку не виправдовували себе. Від них віяло приниженням. Боротьба із противником голими руками означала, що ти не зміг прибрати його за допомогою вогнепальної зброї. А найгіршим було те, що ці яйцеголові не знайшли, що написати в інструкції для виконання. Ніяких прийнятних варіантів не було. Бойові мистецтва не працювали в реальному світі. Дзюдо та карате не мали жодної користі без матів, рефері та спеціального вбрання. Тож рукопашний бій був чимось вуличним, власне. Наче бійка в барі. Будь-якими можливими методами.

    Ченґ сказала:

    – Опусти зброю, і ми поговоримо.

    «Він цього не зробить, бо це позбавить його єдиної переваги. Він опиниться сам-на-сам із велетнем, що виглядає не надто привабливо, особливо тому, що цей велетень зараз пожирає його своїм скляним та скаженим поглядом».

    Будь-які можливі методи. Незнайомець продовжував тримати пістолет так, як і раніше. Ричер на дюйм нахилився вперед. «Він хоче застрелити мене в кімнаті, а не в проході. Я занадто важкий для переміщення».

    Незнайомець сказав:

    – Відійди назад.

    Ричер нічого не відповів.

    «Я занадто важкий для переміщення».

    А тоді все змінилося. Тип із пістолетом більше не контролював ситуацію. Більше не був головним. Його відштовхували назад. Дюйм за дюймом. Шляхом неослабного тиску. Не фізичного характеру. Край його глушника навіть не поворухнувся. Але подумки чоловік із пістолетом почувався переможеним через раптовий та незрозумілий поворот долі, а ще він почувався підсмаженим тими свого роду смертельними променями, які випромінювали очі цього психа.

    Ричер сказав йому:

    – Не хвилюйся.

    Бійка. У його голові. «Вийди переможцем ще до того, як вплутаєшся в бійку». Він сказав:

    – Давай подивимось, чи зможемо ми допомогти тобі впорядкувати весь цей безлад.

    Його стандартна процедура, яка була вироблена на основі дієвих методів для праворукої людини, яка стоїть перед праворуким озброєним чоловіком, радила податися трохи вперед проти годинникової стрілки, роблячи різкий рух корпусом, пристрасний, навмисно підкреслений, наче рух у танці, праве плече трохи ворожо підняте, а відповідно до нього, і правий лікоть повинен бути трохи ворожо піднятим, і права рука, і права долоня. Тоді правою долонею слід зробити сильний удар по внутрішньому боці зап’ястка противника, відштовхуючи його від себе, роблячи це з усією можливою силою, виводячи його з рівноваги, стискаючи його руку, наче кігтями, друга рука тим часом опиняється сам-на-сам із тією рукою, у якій він тримає зброю, ліва рука проти його правої, наче в танці, наче в боротьбі зі зброєю, проте не за зброю, вона штовхає його руку зі зброєю, відштовхує її назад, і знову назад, увесь час тягнучи його зап’ясток уперед, наче кігтями, поки зап’ясток нарешті не буде зламано, а зброю не буде кинуто додолу.

    «Але ти можеш докласти трохи менше зусиль, бо в нього зброя із глушником. Така зброя удвічі довша, ніж памятають його мязи. А це полегшує завдання. Можна піти коротшим шляхом».

    Саме це Ричер і зробив, рішучим рухом повертаючи корпус, але роблячи це різко, завдаючи удару не по зап’ястку противника, а одразу по глушнику, широким та різким рухом, а тоді хапаючи його та з усієї сили тягнучи на себе.

    Стандартна процедура, яка дістала таку назву через те, що нею часто користувалися, це було наче налаштуванням за замовчуванням, тому що у дев’яноста дев’яти випадках зі ста вона спрацьовувала. Але цей тип був якраз сотим. Він знав, що робити. Він не дозволив вивести себе із рівноваги, тримаючись за зброю. Він одразу її відпустив. Миттєво. Він віддав її без боротьби. Він просто відпустив її та відвернувся убік. Це було розумне рішення. Він був одним із сотні.

    Це було дуже розумним рішенням, бо хоча Ричер й отримав у своє одноосібне володіння летальну зброю, він тримав її абсолютно неправильно. Він тримав зброю правою рукою, долоня була повернута назовні, а ще він досі приходив до тями від боротьби, тож повна зупинка та метушливі рухи правою-лівою-правою рукою, щоб повернути зброю так, як належить, зайняли б трохи часу, а щоб спрямувати дуло на мішень потрібно було ще трохи часу, можливо, ще більше часу, тому що дуло було довгим та ще й із глушником. Не можна було одразу прицілитися та вистрелити. Більше нагадувало шмагання батогом. Яке зайняло б скільки? Дві з половиною секунди? Дві секунди?

    «За цей час тип, якому вистачило розуму для прийняття такого рішення, уже встигне вдарити тебе по голові. Він укриє тебе стусанами згори донизу. Можливо, чотири удари за дві секунди, якщо він добре вправляється з боксерською грушею. Краще облишити зброю на якийсь час. Краще повернутися до неї пізніше. Краще підготуватися до того, що тобі точно слід очікувати від нього».

    Ричер розтиснув долоню, і «Руґер» упав додолу, після чого він почав розвертатися в протилежному напрямку, наносячи супротивнику удар ліктем з лівого боку, опустивши при цьому свою голову, і тому перший отриманий ним удар зрикошетив від його голови. Після цього він отримав удар лівим хуком по ділянці над вухом, удар був звірячим, наче били ломом. А тоді раптом його власний лікоть повернувся у гру, розсікаючи повітря захисним рухом, наче в зоні заборони польотів. При цьому він одночасно ухилився від наступного удару з правого боку і скористався цим моментом для того, щоб і зі свого арсеналу дістати лівий хук, проте удар, який припав на його вухо, змістив його розворот на дюйм чи два, тож його шалений план зірвався, його удар видався занадто слабким, і йому не вдалося перекинути супротивника через поруччя сходів, він лише відкинув його назад.

    Саме цієї миті незнайомець застосував іще один свій навик. Природно, Ричер нахилився, збираючись закінчити розпочате, очікуючи на те, що супротивник буде безпорадно лежати, геть знесилений, побитий та беззахисний, але натомість незнайомець різко рвонув убік, на усі дев’яносто градусів. Надзвичайні гімнастичні здібності. Блискуче для чоловіка його розмірів. І цим він себе врятував. Навіть більше. Цей тип не лише уникнув сильного удару, а ще й змусив Ричера перемістити свій центр маси на іншу ногу, і саме цим супротивник і скористався, схопившись на ноги та поціливши коротким ударом лівою рукою у нирку Ричера. Ричер відчув, що після цього в нього точно залишиться синець.

    Тоді незнайомець відступив на таку ж відстань назад, наче боксер у свій куток. Він продовжував там стояти напоготові, поки що не рухаючись, зате вигляд у нього був досить упевнений. «Руґер» лежав на коридорному килимі, приблизно на однаковій відстані між Ричером та його опонентом. Він не був спрямований ані до кого. Він показував кудись убік, наче досі не прийняв рішення, це нагадувало великий палець імператора, який досі не вирішив, варто йому звести його вгору чи таки опустити вниз.

    Але пістолет був не зовсім на однаковій відстані між ними. Усе-таки він лежав ближче до Ричера. «Скільки часу піде на те, щоб його дістати?» Достатньо для того, щоб отримати за цей час удар по голові. Чи постріл у серце. Ричер зміряв поглядом одяг незнайомця. Сатинова куртка була тонкою, і на ній не видно було ніяких випуклостей, тож там не було жодних великих предметів. Вона була широко розстебнута і нічого під собою не приховувала. Блакитні джинсові кишені ненароком випнулися назовні. Проте, крім повітря та серветок «Клінекс», там нічого не було. А тому його запасна зброя могла бути лише в нього на паску, схована в пласкій кобурі на попереку. Так йому наказали його місцеві колеги. Не найшвидший у світі спосіб витягти зброю, проте все одно це швидше, аніж коли високий чоловік буде згинатися для того, щоб підібрати пістолет з підлоги, при цьому втративши рівновагу через дев’ять дюймів додаткового металу.

    Ось звідки і така впевненість. Він би її не відчував, якби йому довелося боротися із супротивником голіруч. Ніхто її не відчував при цьому. Проте скидалося на те, що цей тип і битися вмів добре. Його непокоїла лише одна маленька проблемка, подумалось Ричерові. А саме те, що Ричерові, власне, не потрібно було згинатися та підбирати «Руґер». Йому достатньо було лише дістати його ногою та передати Ченґ між своїми ногами. Це змінило б хід гри.

    Проте це було непросто. І повільно. Незграбний, неприродний рух. Плюс певний час пішов би ще й на те, щоб Ченґ сама підняла його, прилаштувала в руку, прицілилась та зробила постріл. Не найшвидший у світі спосіб витягти зброю, проте все одно кращий від методу противника. Майже напевне.

    Тож проблемка була, проте невелика. «Час його трохи заплутати». Ричер відступив назад. Він зробив один довгий крок. Пропорції змінилися. Тепер «Руґер» лежав ближче до незнайомця. А той підійшов уперед. Ближче. Це було неминуче. Така вже людська натура, ось і приклад. Важко позбутися, легко приманити. Цей тип зробив би все можливе для того, щоб витримати здійснений на нього тиск, проте він не виявив такої ж витримки у зворотному напрямку. Він одразу підступив ближче. Це було його першою помилкою. Слабке місце. Він не розумів. Він думав, що будь-яка довжина коридору в такому квартирному будинку є задовільною. Власне, він думав, що тепер його позиція стала навіть кращою. Тому що саме зараз «Руґер» опинився біля його ніг. Він міг його повернути собі в будь-який зручний момент. Тоді в нього було б уже два пістолети, а у Ричера – жодного. Краща позиція.

    Хоча насправді це було не так. А все через спокусу. Через поспіх. У цього типа було два пістолети на відстані витягнутої руки, проте жоден із них не був у нього в руках. Так близько, і водночас так далеко. Його повністю захопили майбутні перспективи. Він думав наперед, уявляючи тверду поверхню міцного металу, передчуваючи важке різьблене руків’я у своїх руках, думаючи про теплоту та міцність спускового механізму під його пальцями. Невразливість. Перемога. Завдання виконане. Так близько. Всього лишень після того, як він пірне донизу по свій «Руґер», а потім знову випрямиться, швидким та різким рухом. Або ж він міг відкинути полу своєї сатинової куртки вбік та потягнутися за спину, до своєї кобури, витягнути її, прицілитись та вистрелити. І нічого більше.

    Так близько. Спокуса. Поспіх. Але для виконання будь-якого із цих маневрів знадобиться час. Секунда або й трохи більше. І будь-який із цих маневрів стане сигналом. Ніякого подвійного підтексту. Ричер одразу знатиме, чого йому чекати далі. А він стояв усього лише за два кроки від нього. Він був великим типом і виглядав досить рухливим. Та й наскільки рухливим йому для цього потрібно бути? Нахилитися додолу по пістолет означало отримати удар по обличчю. Безсумнівно. Ричерові знадобилось би зробити усього один крок, і – брязь! З правої ноги після невеликого розмаху. Наче удар по футбольному м’ячі. Мішень опиниться просто перед ним, у правильному місці, у правильний час та на правильній висоті. На прицілі. Благаючи про це. Його обличчя.

    А намагання дістатися до кобури могло призвести до удару по яйцях. Із такою самою імовірністю. Йому доведеться в буквальному сенсі боротися, тримаючи при цьому одну руку за спиною. Його лікоть буде неприродно вигнутим. Він буде зовсім відкритим.

    Два пістолети на відстані витягнутої руки, проте жодного в руці.

    Спокуса.

    Поспіх.

    Безтямність.

    Ричер зробив півкроку вперед. Змінюючи геометрію. Зменшуючи радіус. Загострюючи фокус. Нарощуючи тиск. Віч-на-віч, на відстані п’яти футів один від одного. Незнайомець залишався спокійним зовні. Проте Ричер бачив його наскрізь. Цей тип увесь трусився. Фізичний вияв сумніву. Він вирішував, нахилитися йому чи дістати той пістолет, що позаду нього. Один чи другий. Чи обидва. Ситуація вийшла з-під контролю. Він то намагався щось зробити, то зупинявся, проте робив це майже непомітно для людського ока. Випробовуючи то одну можливість, то іншу. Маленькі потрясіння та вібрації. Його очі бігали туди-сюди. Вниз та вгору, вниз та вгору. Так близько і водночас так далеко.

    Ричер запитав:

    – Як вас звуть?

    – Навіщо тобі це?

    – Здається, ми вже з вами познайомилися. Чому б тепер не назватись одне одному офіційно?

    – Навіщо?

    – Можливо, цьому посприяв один дуже розумний крок із вашого боку. Можливо, він змусив мене думати про вас як про людину. Не як про опонента. Я міг навіть завдати вам не такого сильно удару через це. Такою є загальна мудрість у наш час. Жертви повинні облагороджувати себе.

    Потрясіння і тремтіння. Очі бігали то вгору, то вниз. Так близько і водночас так далеко. Тип сказав:

    – Я не жертва.

    Ричер відповів:

    – Поки що.

    Ченґ, що стояла за ним, сказала:

    – Це необов’язково повинно закінчитися для вас погано. Зробіть крок назад та підійміть руки вгору. Тоді ми з вами поговоримо. І ми зможемо все налагодити. Ви ж іще нічого нам не зробили.

    Незнайомець нічого не відповів. Він то опускав, то знову здіймав догори погляд. Ричер бачив, що він хотів скористатися «Руґером». Чому б ні? Це був його першочерговий вибір. Імовірно, він мав на це певні причини. А ще в ньому був глушник. Тобто він мав бойову перевагу. І емоційну також. Хоча передня частина його мозку могла про це досі не здогадуватися. Але до нього це поступово доходило. Він міг би підняти свій «Руґер», і вони б розпочали все спочатку. Заново. Ніби нічого не сталося. Він міг би підняти «Руґер» і знову стати повноцінним.

    Ричер запитав:

    – То як вас звуть?

    Незнайомець відповів:

    – Кіт Хеккет.

    – А мене Джек Ричер. Приємно познайомитися.

    Чоловік нічого не відповів. Ричер сказав:

    – Але вам уже відомі наші імена.

    Жодної відповіді.

    – Ось вам мої умови. Як сказала моя колега, історія необов’язково повинна мати поганий кінець. Принаймні не для вас. Усе, що вам потрібно зробити, – це розповісти нам, хто дав вам наші імена. Хто дав вам цю роботу. Кому ви телефонуєте щовечора зі звітом про перебіг роботи. Ви нам даєте цю інформацію, а ми вас за це відпускаємо.

    Жодної відповіді.

    – Згадайте старі дороговкази, які раніше ставили на перехрестях, – сказав Ричер. – Коли на них ще писали слова. Йти або не йти, містере Хеккете. Ось у чому питання.

    Незнайомець на якусь хвилину зупинився, уперше за весь час не рухаючись, а тоді він таки зігнувся по свій «Руґер». Він кинувся донизу швидше, ніж це було можливим за законами гравітації, його очі зосередилися на здобичі, його руки вже починали рух, репетируючи захоплення пістолета, він відвернув голову вбік, знаючи, що на нього може чекати, але сподіваючись на те, що він таки зможе цього уникнути.

    Але не зміг. Його голова була підведена догори та відкинута трохи назад, тому нога Ричера ударила його просто по підборіддю, він наче отримав страшенний аперкот від боксера-важковаговика, у рукавиці якого була підкова. Незнайомця відкинуло назад, він простягнувся на підлозі на повний зріст, але потрібно віддати йому належне – він знав, що помре, якщо залишиться так лежати, тож він ухилився і почав відповзати якомога далі, опираючись на коліна та лікті, а потім підвівся, здригнувся, примружив очі та почав хапати ротом повітря. Вигляд у нього був кепський. Звісно, щелепа була зламана. І деяких зубів не стало. А це вже були серйозні травми. Проте жодна з них, як сказав би рефері, не була критичною, якщо дивитися на це з технічного аспекту та за певних умов. Хіба що цей тип планував незабаром розпочати святкування своєї перемоги.

    Ричер поглянув на праву руку супротивника. Він зробив висновок що вона могла рухатися лише в одному з трьох можливих напрямків. Найрозумніше з його боку було б стати на ноги та здатися. Найдурнішим його вчинком було б намагання продовжити бійку. Отже, друга дія після найтупішої співпадала з другою дією після найрозумнішої, а саме спроба сягнути рукою кобури. Незнайомець спробував дістати кобуру. Але так і не зміг цього зробити.

    Його правиця подалася назад, він зігнув її в лікті, а потім випрямив для того, щоб сягнути нею за спиною, при цьому його ліва рука рухалась із якоюсь недолугою жалюгідною незграбністю, намагаючись утримати рівновагу, його плечі розправилися, і він упав так рівно, наче був двовимірним, наче його підбили в повітрі. Як паперова мішень. Як паперова мішень на стіні в класі з навчання рукопашного бою. Байдуже, що саме спрацювало. Ричер двома кроками наблизився до нього й ударив головою в обличчя, розмахнувшись із відстані у три фути, малюючи дугу крізь тьмяне світло коридору, докладаючи всіх можливих зусиль, сильно прискорюючись, завдаючи колосально сильного удару, а тоді раптом незнайомця на тому місці не стало, і Ричерові довелося застосувати кожен м’яз свого тіла для того, щоб зупинити себе від подальших дій та биття головою об підлогу.

    А тоді через один прогін від них відчинилися двері, і з них визирнула сивоволоса жінка. Перед нею увімкнулося автоматичне освітлення. Вона запитала:

    – Хто ви такі?

    36

    Сусідка виявилася ще тою старою лисицею, вона була худорлявою та непримітною на вигляд, проте ще досить енергійною. Було схоже, що знала свою справу. Як і багато людей її віку, вона була схильною до вихованої поведінки та мала відразу до недовірливих людей. Принаймні прилюдно. Ричер припустив, що вона робила це суто зі ввічливості. Він сказав:

    – Ми встановлюємо новий комп’ютер для містера Мак-Кенна. Але тут дуже спекотно. І цей чоловік зомлів.

    – Хочете, щоб я зателефонувала до «швидкої»?

    – Ні, ми просто занесемо його всередину та дамо йому склянку води.

    – Мені не складно це зробити.

    – Мадам, вся справа у страхуванні. Він позаштатний підрядник. Цим хлопцям непросто. У нього просто жахливі умови мінімального страхування. Йому не захочеться отримати рахунок від лікарні.

    – Я можу ще чимось допомогти?

    – Більше нічим, мадам.

    Ричер взяв Хеккета попід руки та почав тягнути його в напрямку кімнати Мак-Кенна. Ченґ трохи підштовхнула «Руґер» ногою, обережно направляючи його в безпечне місце по декілька дюймів за один раз. Сусідка вже почала зачиняти свої двері, а тоді раптом передумала і знову їх прочинила, на той самий безпечний дванадцятидюймовий проміжок, і сказала:

    – Я думала, що Пітер завжди сам налаштовує свої комп’ютери.

    А тоді вона нарешті остаточно зачинила двері, і в коридорі запанувала тиша.

    Ченґ підняла «Руґер» та понесла його далі в руках. Ричер затягнув Хеккета всередину. Ченґ зачинила за ними двері. У Хеккета була сильно ушкоджена верхня щелепа, це вже напевно. Майже всі кістки обличчя. Якийсь лікар міг би проводити на ньому свій цикл лекцій. Проте чоловік досить добре дихав. Принаймні якийсь час. Поки всередині нього все не набрякло та не запеклося. Після того ситуація стала ризикованою.

    Ченґ запитала:

    – Коли він прокинеться?

    Ричер відповів:

    – Гадки не маю. Десь між двома годинами і ніколи.

    – Ти його дуже сильно вдарив.

    – Він ударив мене першим. Двічі в голову та один раз у спину.

    – З тобою все гаразд?

    Він кивнув. З ним було все гаразд. Але не фантастично добре. У нього сильно боліла нирка. Рухатися було боляче. А ще більше боліла голова. Він відчував гострий біль десь над вухом. Удар виявився нічогеньким. Мабуть, найгірший із тих, які йому доводилося діставати. Завдавати удару головою було нерозумно за таких обставин.

    – Ми не можемо чекати дві години, – сказала Ченґ. – Будь-що може трапитися.

    – Нам потрібно знайти Мак-Кенна, і очікування його тут нічим не гірше за інші можливі варіанти.

    – Ти не думаєш, – зауважила Ченґ. – У тебе болить голова?

    – Ще ні. Але буде. То чому?

    – Як вони нас тут знайшли?

    – Гадаю, цей тип стежив за нами. Якщо зазирнути в минуле, то стане очевидним, що ми почали б із бібліотеки.

    – Але після того ми взяли напрокат легковик. І їхали дуже заплутаним маршрутом. Роблячи кола по району, щоб усе добре роздивитися. За нами нікого не було. Ніхто за нами не слідкував. Як таке може бути?

    – Як же тоді?

    – Вони дістали більше інформації про Мак-Кенна, ніж ми. Якимось чином. Можливо, у них були спільні справи. Щонайменше, у них є його адреса. Може, тому двері були відчиненими. Так само, як і двері Ківера. Можливо, Хеккет уже був тут уранці.

    Щось було не так із її голосом. Ричер підняв «Руґер», перевірив патронник та викинув геть магазин. На нього дивилися латунні дев’ятиміліметрові патрони. Проте цих дев’ятиміліметрових патронів було замало. У магазині одного не вистачало. Він понюхав патронник. Понюхав дуло. Із цієї зброї вже стріляли.

    Ченґ сказала:

    – Вони не хотіли, щоб ми розмовляли із Мак-Кенном. Було два способи нас зупинити. І вони обрали обидва.

    Ричер перевірив пульс Хеккета в нього на шиї. Серцебиття було, проте дуже слабке. Він був глибоко непритомним. Чи навіть впав у кому. А була якась різниця? Ричер не був у цьому абсолютно певен.

    Ченґ сказала:

    – Ми повинні бути готовими, що прибуде підкріплення. Рано чи пізно.

    Ричер сказав:

    – Цей тип міг би дещо нам розповісти.

    – У нас немає на це часу.

    – Давай хоча б заберемо те, що ми в змозі забрати.

    Вони знайшли в нього сучасний мобільний телефон, такий же завтовшки, як і телефон Ченґ, ключі від машини з прокату, ключ-картку від готельного номера, вісімдесят п’ять центів та гаманець, усе це було в його кишенях, а ще вони витягли «Геклер-Кох P7» із кобури, що була прикріплена до його паска ззаду. Р7 було досить легко заховати через його невеликий розмір, проте ним було дуже важко користуватися. У ньому були такі ж патрони типу «парабелум», які підходили до «Руґера», що було досить розумним рішенням. У гаманці було трохи більше ста доларів готівкою, водійське посвідчення, видане в штаті Каліфорнія, та декілька кредитних карток. Ченґ залишила в себе мобільний телефон для фіксування подальших викликів, а Ричер залишив у себе готівку для майбутніх витрат, а ще Р7 – з багатьох причин. Вони протерли сліди з усього, що залишали після себе, та з усіх інших речей, яких вони торкалися. Свою здобич вони розклали по кишенях. Ченґ запитала:

    – Нам потрібно ще щось узяти?

    Ричер востаннє роззирнувся довкола. Він сказав:

    – Іще одну річ, напевно.

    – Що саме?

    – Думаю, нам варто забути про органічну їжу та медоносних бджіл. Поглянь на це місце. Тут лише солодкі пластівці для сніданку та заводське молоко. І два шоколадних батончики. Це все, що він їсть. Він носить штани з поліестру. Йому байдуже, що він кладе до рота, і його точно не назвеш захисником природи. А тому та стаття із «Лос-Анджелес Таймс», на яку він відреагував, була про «Глибинну Мережу». Про Інтернет. Що було би досить логічно, враховуючи всі ці комп’ютери.

    – Ти хочеш забрати один комп’ютер?

    – Ти чула, що сказала та сусідка? Перед тим як вона зачинила двері?

    – Вона сказала, що їй здавалося, ніби Пітер завжди налаштовував свої комп’ютери самотужки. Ти її не переконав. Це була дуже обережно викинута парфянська стріла наостанок.

    – Вона ж зрозуміла наше повідомлення. Комп’ютери потрібно налаштовувати, хіба ні? І вона назвала його Пітером. Я очікував, що леді її віку радше називатиме сусіда містером Мак-Кенном. Отже, вони добрі друзі. Як це часто трапляється із сусідами, які тривалий час живуть поруч. У такому випадку вони можуть часто обговорювати й особисті проблеми. І якщо вона знає про комп’ютери, можливо, він їй розповідав про те, що в нього ще було на думці. Бо вона б його зрозуміла.

    – У нас немає часу її про це розпитувати. У будівлі можуть будь-якої миті з’явитися хлопці з підкріплення. А тоді і копи.

    – Згоден, – сказав Ричер. – У нас немає часу на те, щоб її розпитувати. Не тут, в усякому разі. А тому вона і є тією додатковою річчю, яку я хочу забрати із собою. Сусідка. Ми можемо запросити її на чашечку кави. Кудись подалі звідси. І там ми зможемо з нею поговорити.


    Це сталося не так швидко, як гадалося. Не миттєва втеча з місця подій. Було трохи скептицизму. Трохи спротиву. Врешті-решт Ченґ довелося зіграти своєю візиткою агента ФБР, у буквальному сенсі. Тоді почалися пошуки пальто, хоч вони й запевняли її, що надворі тепло. Але справа була радше у звичній манері поведінки. Вона запевнила їх, що не була абсолютно старомодною. На капелюшку та рукавичках вона не наполягатиме.

    Слідом за тим була довга непевна ходьба донизу прогонами крутих сходів, тоді вихід на вулицю, де стояв їхній легковик, який спричинив у неї останній прилив спротиву. Його блискуча чорна фарба та його водій в охайному сірому костюмі остаточно її переконали. Вона була схожою на урядові машини. Такі вона бачила у вечірніх новинах.

    Тоді настала Ричерова черга обирати годяще місце. Багато гарних місць він забракував. Врешті-решт він обрав традиційну, в стилі Чикаґо кав’ярню, яку з любов’ю вдосконалили поважний онук власника та його спадкоємець. У ній була приємна атмосфера та ще цілий перелік усіх необхідних характеристик. Серед них були й сусідній паркінг для їхнього легковика, і вільні місця всередині, і телевізійний екран на стіні.

    Сусідка містера Мак-Кенна виглядала задоволеною цим місцем. Можливо, ця кав’ярня нагадала їй про ті місця, які вона звикла часто відвідувати раніше. Вона вмостила свою кістляву фігуру за столик і дозволила Ченґ ковзнути на сидіння біля неї, чим та заблокувала старенькій жінці вихід. Ричер розкинувся на диванчику навпроти боком, обравши найменш загрозливу позу.

    Завдяки взаємному знайомству, вони з’ясували, що її звали Елеонора Гопкінс, удова, раніше була дружиною та працювала науковим співробітником у лабораторії при університеті. Вона була не лише формально грамотною людиною: за її словами, технічна література, з якою вона була ознайомлена, написана в незначній кількості декількома способами із певними труднощами та перешкодами знайомими їй людьми та нею самою. Або тими, про кого вона чула чи могла чути, якби вона обрала іншу працю в інший час. Вона сказала, що її кар’єра припала на дуже цікавий у плані технічного прогресу період.

    Тоді вона розповіла, що Пітер Мак-Кенн жив у їхньому будинку вже багато років, і з часом вони з ним трохи зблизилися у злегка відчуженому, періодичному та добросусідському сенсі цього поняття. Вона сказала, що востаннє бачила його три чи чотири тижні тому. Що часто траплялося. А тому не викликало в неї жодної підозри. Вона виходила дуже рідко, і якби вона зіткнулася з ним у коридорі, то це було б не більше ніж чистою випадковістю.

    А його, навпаки, часто не було, деколи навіть протягом декількох днів. Вона не мала жодного уявлення, куди він ішов. І ніколи його про це не розпитувала. Вона ж була лише його сусідкою, а не сестрою. Так, він був нещасною людиною. Часто йому не таланило у справах.

    Телевізор на стіні у кав’ярні було налаштовано на місцеві новини. Ричер дивився їх лише краєм ока. Місіс Гопкінс замовила собі каву та шматочок торта, а тоді Ченґ розповіла їй, що існувала ймовірність, що містер Мак-Кенн потрапив у якусь халепу. Ніхто не знав, у яку саме. А вона знала?

    Вона цього також не знала. Ричер запитав:

    – Його щось турбувало?

    Місіс Гопкінс запитала:

    – Коли саме?

    – Нещодавно.

    – Так, я б сказала, що турбувало.

    – Як довго?

    – Десь близько шести місяців.

    Здалеку долинув звук поліційних сирен та приглушений шум лопатей гелікоптера, десь за милю звідси. Ричер запитав:

    – Ви знаєте, що було не так із містером Мак-Кенном?

    – Ні, не знаю. Ми дуже мало говорили про особисті проблеми.

    – Це могло стосуватися його сина?

    – Могло, хоча це й не було якоюсь незвичною для нього ситуацією.

    На телеекрані з’явилися зйомки зелених газонів, зроблених з гелікоптера. Дерева. Парки.

    Ричер запитав:

    – Які саме проблеми були в нього із сином?

    Місіс Гопкінс сказала:

    – Він не розповідав про це в деталях.

    – Ви знали, що він найняв приватного детектива?

    – Я знала, що він збирається вжити конкретних заходів.

    – Щодо чого?

    – Я не знаю.

    – Ви з ним розмовляли на тему якихось технічних питань? Якщо врахувати ваш досвід роботи та його зацікавленість у цій справі?

    – Так, ми часто говорили на цю тему. За кавою із тортом, деколи. Як оце зараз із вами. Ми разом займалися дослідженнями. Нам це подобалося. Я допомагала йому зрозуміти основи техніки, а він розповідав мені, як вони зараз використовуються.

    – Його проблеми були пов’язані з захопленням технікою?

    – Я думаю, що суть була не в них, проте були певні технічні аспекти.

    – Це якось стосувалося Інтернету?

    По телевізору, під мінливою картинкою зеленого кольору, показали рухомий рядок зі словами: «Жертву стрілянини знайдено в парку».

    Старенька здійняла очі догори та сказала:

    – Мабуть, стріляв якийсь чоловік із собакою. Так часто трапляється, здається. У парках.

    Ричер запитав:

    – Що саме Мак-Кенна цікавило в Мережі?

    – Були певні аспекти, які він намагався зрозуміти. Як і більшість аматорів, він розглядав речі з фізичної точки зору. Наче Інтернет був басейном напхом-напханий плаваючими тенісними м’ячиками. Звісно, м’ячики уособлювали собою різні веб-сайти. Що, без сумніву, було неправильним підходом, бо ж сторінки в Інтернеті не є фізичними об’єктами. Інтернет не має фізичної реальності. Він не має розмірів і не має меж. У ньому не існує «верху» та «низу», немає ані «далеко», ані «близько». Хоча хтось може і посперечатися із цим, сказавши, що в Інтернету є маса. Цифрову інформацію всю закодовано одиничками та нулями, а це означає, що комірки пам’яті є або зарядженими, або ж ні. А заряд – це енергія, тож якщо хтось вірить в Ейнштейнову теорію, що Е = mc2, де Е – це енергія, m – маса, а с – швидкість світла, тоді цей хтось може вірити й у те, що m дорівнює E поділене на с2, бо це те саме рівняння, тільки записане воно по-іншому, а це означає, що заряд має певну масу, яку можна визначити. Що більше ти начиняєш свій телефон фотографіями та піснями, то важчим він стає. Лише на трильйонну чи мільярдну крихітну частинку за один раз, та все ж.

    По телевізору камера з гелікоптера взяла великим планом групку низьких кущів. Навколо стояли поліціянти в уніформі, і все та ж поліційна стрічка, а ще натяк на наполовину прикрите тіло на землі – чорні черевики та ноги в чорних штанях під гіллям, укритим листям. На стрічці досі був напис «Жертву стрілянини знайдено в парку».

    Ричер запитав:

    – Що саме хотів зрозуміти Мак-Кенн?

    Старенька відповіла:

    – Він хотів зрозуміти, чому деякі сторінки в Інтернеті неможливо знайти. Що було, по суті, проблемою пошукових систем. Його вигаданий басейн прийшовся йому в нагоді. Він уявляв собі мільйони тенісних м’ячиків, деякі з них виринали на поверхню води, а деякі були придавлені вагою інших. Тож я попросила його уявити пошукову систему в образі довгої шовкової стрічки, яку тягнуть то вниз, то вгору, то занурюють усередину, то витягують назовні, а вона рухається між м’ячиками в різні боки і ковзає по їхніх поверхнях із неймовірною швидкістю. А тоді уявити, що деякі м’ячики було видозмінено, і на них замість ворсу з’явилися шипи, і вони стали схожими на риболовні гачки. Водночас інші м’ячики також було видозмінено так, що на них повністю зник ворс і вони стали гладенькими, наче більярдні кулі. Де ця шовкова стрічка тоді б застрягла? Звісно, на шипах. По більярдних кулях вона б ковзала ідеально. Саме це Пітеру й потрібно було зрозуміти про пошукові системи. Це палиця з двома кінцями. Веб-сайт повинен сам хотіти відшукатися. Він має важко працювати для того, щоб виробити на собі ті корисні шипи. Люди звуть це оптимізацією пошукових систем. Ця дисципліна наразі є дуже важливою. Але попри це, і більярдною кулею так само нелегко бути. Залишатися в таємниці теж непросто.

    Ченґ сказала:

    – Приховані веб-сайти передбачають певну неправомірність.

    – Так і є, – відповіла старенька. – Чи навіть аморальність, на мою думку. Або ж і одне і інше водночас. Я в таких речах є досить наївною людиною, проте дехто одразу уявляє собі порнографію найнижчого сорту чи замовлення кокаїну поштою і таке інше. Це називається «Глибинна Мережа». Усе це гладенькі більярдні кулі. Їх мільйони. Без шипів, без гачків, вони просто займаються своєю справою без стороннього нагляду. «Глибинна Мережа» десь у десятки разів більша за поверхневу Мережу. Чи навіть більше. Цього ніхто не знає. Та й як це взагалі можливо знати? Не варто її плутати із «Темною Мережею», яка, звісно, представлена не більш ніж застарілими сторінками із недіючими посиланнями, такими, як мертві супутники, які кружлятимуть десь там, у космосі, вічно. Це надає «Темній Мережі» схожості зі стародавньою археологією, а «Глибинній Мережі» – зі смугою зустрічного руху на дорозі. Не те щоб вони насправді є глибинними чи темними, чи нагадують хоч якусь смугу для руху, ви ж це розумієте. Інтернет – це не фізичне явище. У нього взагалі немає жодних фізичних характеристик.

    По телевізору показали, як у кадр зйомки, зробленої згори, вкотилася машина «швидкої допомоги», вона повільно рухалася по траві, її фари світили якимось тьмяним світлом, а за нею слідом їхало щось схоже на фургон коронера. З машин вийшли люди та приєдналися до поліціянтів.

    Ченґ запитала:

    – То як людина може знайти ці засекречені веб-сайти?

    – Ніяк, – відповіла старенька. – В усякому разі, вони ж не лежать на поверхні. Пошуковою системою скористатися не вийде, бо ці веб-сайти є тими гладенькими кулями. Вам потрібна точна адреса. Не просто «Coffeeshop.com», а щось на зразок «Coffeeshop123.xyz.com». А ще гірше – шукати такі сторінки в реальному житті. Єдиний покажчик інтернет-ресурсу в поєднанні із супернадійним паролем – і все це одночасно. Вочевидь, такі адреси крутяться в певних спільнотах, передаючись із уст в уста.

    На телеекрані блакитний форд «Краун Вікторія» заїхав на траву та зупинився. З нього вийшло двійко чоловіків у костюмах. Швидше за все, це були детективи. На стрічці з’явився напис: «Вбивство в Лінкольн-Парку». Ричер чув шум інших гелікоптерів у повітрі, вони були десь за милю звідси. Це були люди із конкуруючих каналів, які вже запізнилися на вечірку в розпалі.

    Він запитав:

    – Мак-Кенн розповідав вам, який саме веб-сайт він хотів знайти?

    Старенька відповіла:

    – Ні.

    На екрані з’явилося зображення групи чоловіків, які поприсідали навколо одягненого в чорне тіла, що лежало на траві. Детективи та судово-медичний експерт, припустив Ричер. Ця процедура була йому добре відома. Він присідав навколо горизонтально розташованих тіл безліч разів. Деякі з них були живими. Проте не це, він знав напевно. Не було ніякого поспіху. Жодної метушні. Жодних криків. Не було медичних корсетів, внутрішньовенних крапельниць, дихальних трубок чи непрямого масажу серця.

    «Вбивство в Лінкольн-Парку».

    Старенька запитала:

    – Це ж Пітер, правда? Інакше для чого б ви мене про нього розпитували? Чому б іще мною зацікавилося ФБР?

    Ченґ не відповіла на це запитання, Ричер також вирішив нічого не казати, тому що поки старенька говорила, картинка на екрані змінилася. Тепер там був будинок. Непримітний міський особняк на нічим не примітній вуличці. Будинок Пітера Мак-Кенна. І цієї старенької. Саме там, де вони були всього декількома хвилинами раніше. Його легко було впізнати. Він був для них уже знайомим. Його фасад був повністю освітленим миготливими червоними лампами. Поліціянти бігли вгору сходами.

    Занадто рано для того, щоб хтось міг уже прослідкувати зв’язок. Копи в парку ще навіть не перевірили кишені Мак-Кенна. Вони ще не знайшли його гаманця, не перевірили його водійське посвідчення, не знали, ким він був та де він мешкав. Вони все ще чекали зеленого світла від судмедексперта. Ричеру була знайома ця процедура. Він сам багато разів ось так сидів, просто чекаючи. Спочатку потрібно було підтвердити смерть для того, щоб тіло стало просто доказом у справі.

    Зв’язку поки що немає. Це окреме розслідування. На стрічці з’явився новий напис: «Копи з відділу боротьби з тероризмом вриваються до помешкання в Чикаґо».

    Ричер повернувся до старенької та запитав у неї:

    – Ви телефонували у «911»?

    Старенька відповіла:

    – Так.

    – Коли?

    – Щойно я зачинила перед вами свої двері.

    – Навіщо?

    – Ви мені не сподобалися.

    – Жоден із нас?

    – Ви особливо. Ви не схожі на того, за кого себе видаєте. Ви не такий, як ті агенти ФБР, яких показують по телевізору.

    – Я був під прикриттям. Видавав себе за поганого хлопця.

    – Ваша гра виглядала переконливо.

    – Тож ви зателефонували у «911».

    – Тієї ж миті.

    – Що ви їм сказали?

    – Що в моєму будинку озброєні терористи.

    – Чому саме це?

    – Це Чикаґо. Це був єдиний спосіб отримати реакцію на виклик швидше ніж за чотири години.

    Ченґ сказала:

    – Мабуть, нам уже час іти.

    Ричер заперечив:

    – Ні, давай затримаємося ще трохи. Від п’яти зайвих хвилин шкоди не буде.

    Їм налили ще кави в чашки, а старенькій пані захотілося ще торту, тож Ричер і Ченґ замовили по порції ще й собі, щоб скласти їй компанію. Зображення на екрані розділилось на дві частини, ліворуч показували парк, а праворуч – будинок, під одним зображенням напис на стрічці мовив: «Вбивство в Лінкольн-Парку», а під іншим – «Терористична загроза», їх об’єднував спільний напис: «Важкий день для копів».

    Друга чашка кави була не гіршою за першу. Як і торт. На зображенні з парку з’явився мішок для трупів, а до будинку приїхала «швидка». Мішок із тілом защепили та віднесли до фургона коронера, а зі «швидкої» вийшли фельдшери та побігли сходинками до будинку. Через якийсь час вони вийшли з нього, несучи на ношах пораненого чоловіка. Скоріш за все, це був Хеккет, хоча сказати напевно було важко. Обличчя цього чоловіка було перебинтоване аж від самої шиї, наче в єгипетської мумії, а тіло було прикрите простирадлом.

    А тоді, як в уповільненому кінокадрі, картинка показала, як копи виїхали з парку, а вже через чотири хвилини вони біля будинку, прибувши туди на тих самих машинах, перемістившись з лівого боку екрану на правий – усього лишень короткий електронний стрибок, проте довгий обхідний шлях у реальному житті. Ті самі детективи вийшли з машин, побігли сходинками вгору та увійшли до будинку, а вже через хвилину вони знову з’явилися на вулиці, у поспіху розмовляючи по мобільних телефонах.

    Напис змінився на: «Офіційний представник повідомляє про взаємозвязок між справами».

    Ричер сказав:

    – Мадам, мені страшенно прикро через вашу втрату і прошу вибачення за те вторгнення, яке вам доведеться пережити. Представники поліції Чикаґо точно захочуть поставити вам декілька запитань. І це не дуже буде схоже на те, що часто показують по телебаченню. ФБР не може втрутитися та взяти цю справу під свій контроль. Ми повинні залишити їх самих. Тож ми будемо дуже вдячні, якщо ви не будете згадувати про нашу сьогоднішню розмову. Ідеться про шалену вразливість. Краще їм узагалі про нас не розповідати. Навіть про те, що ми навідувалися до будинку раніше. Вони не повинні дізнатися, що ми їх випередили на цьому етапі.

    – Ви просите мене їм збрехати?

    – Я збрешу їм, якщо мене запитають, хто подзвонив їм із повідомленням про терористів і чому.

    – Тоді гаразд, я теж це зроблю, – сказала старенька.

    – Вам і справді нічого невідомо про те, що турбувало Мак-Кенна?

    – Я вже вам казала, я лише його сусідка, я йому не сестра. Вам краще поговорити про це з нею.

    – З ким?

    – З його сестрою.

    – У нього є сестра?

    – Я ж вам уже казала про це.

    – Я думав, ви лише образно це говорили.

    – Ні, вона справді існує. Вони з нею були дуже близькими. Ось із нею він дійсно міг ділитися найпотаємнішим.

    37

    Вони відправили місіс Гопкінс додому в легковику, повідомивши водія, що це було його останнім завданням на сьогодні, а тому він міг після цього бути вільним, поїхати додому, чи назад у гараж, чи куди йому ще заманеться. Водій сприйняв цю новину із радістю. Але Ричер припустив, що це останнє завдання не пройде гладко. Він припустив, що вони не доїдуть до свого пункту призначення. Вони не доїдуть усього лишень декілька вулиць до будинку старенької, коли перед ними постане контрольно-пропускний пункт. Якщо старенька доведе чимось своє ім’я та адресу, їй дозволять рухатися далі пішки, або ж на задньому сидінні урядової машини. Усе залежить від того, коли саме вони захочуть із нею поговорити. У будь-якому разі, вона опиниться у комфортній та спокійній обстановці, її пригостять водою та кавою, а розмовлятимуть із нею виховані молоді жінки. Вона буде в достатній безпеці.

    Ченґ перевела увагу на свій мобільний телефон. Це теж було досить безпечно. Операція Хеккета зі стеження за ними була припинена, принаймні тимчасово. А їм потрібні були карти, і фото із супутника, і розклади авіарейсів, і пошукові системи. Місіс Гопкінс розповіла їм, що сестру містера Мак-Кенна звали Лідія Лейр. Вона була молодшою від нього на декілька років. Вона вийшла заміж за лікаря та переїхала до фешенебельного передмістя у Феніксі, Аризона. Її чоловік був досить заможним, проте Мак-Кенн не просив у неї нічого, окрім її часу та готовності його вислухати. У місіс Гопкінс була адреса Лідії, нашкрябана на аркуші зі списком адресатів для розсилки різдвяних листівок, який вона досі носила в сумці поміж сторінками свого кишенькового записника. Але телефонного номера там не було. Ченґ знайшла робочу сторінку її чоловіка он-лайн, проте дівчина, що працювала там на рецепції, не захотіла давати Ченґ домашній номер лікаря. У базі даних телефонної компанії його також не було зазначено. Ні чоловіка, ні дружини не було в секретних базах даних Ченґ. Пошуки у «Ґуґлі» також нічого не дали, окрім одного безтурботного знімку пари на якомусь доброчинному заході. Доктор і місіс Еван Лейр. Фонд допомоги людям, що мають проблеми із нирками. Він був у смокінгу з метеликом, а вона – у вечірній сукні. Вона мала гарний, здоровий вигляд. Вона сяяла від діамантів, що були на ній, а ще в неї була білосніжна усмішка.

    А тоді їм потрібно було зробити один вибір із трьох можливих: як швидко їм треба буде дістатися до Фенікса, як довго вони могли чекати на те, щоб сісти на літак для клієнтів із золотими картками та як довго поліція чекатиме до того, як повідомити про все, що сталося, сестру. Якщо вони взагалі це зроблять. Вона ж не була його найближчим родичем. У нього був син. На ньому вони і повинні зосередитися. Саме його вони можуть повідомити першим. А якщо вони таки це зроблять, вони нададуть йому можливість подзвонити тітці самотужки. Вони розглядатимуть це вже як його обов’язок. А виконає він його чи ні, залежить уже від нього самого.

    Усе це означало, що на момент, коли вони дістануться Фенікса, їй можуть подзвонити, а можуть і ні. У будь-якому разі, усе було гаразд. Погані новини – це все одно погані новини. Немає ніякого значення, коли саме ти їх отримуєш. Головне, щоб вона не запланувала полетіти в Чикаґо та взятися за всі організаційні питання самотужки. До неї потрібно дістатися, поки цього не сталося. До того як доброзичливі друзі та офіцери із захисту свідків не залякають її настільки, що свідчити вона зможе лише привітанням.

    Найкращий для них зараз спосіб подорожувати знаходився поза зоною комфорту Ченґ – це був рейс, на який вона не мала картки. Проте це був перший та найбільш підхожий рейс. Це давало їм змогу повернутися до «Пенінсули», де вони могли б викинути Р7 та забрати сумку Ченґ. І ще одне. Вони увімкнули відібраний у Хеккета мобільний та перевірили реєстрацію викликів. Усі вхідні дзвінки надходили з одного єдиного номера. У нього був регіональний код 480. Ченґ перевірила свій комп’ютер. Вона сказала:

    – Цей мобільний номер зареєстрований у Феніксі, Аризона. Саме там, куди ми і їдемо.


    Дуже дорога, проте швидка розмова Ченґ із її інформатором з телефонної компанії надала їм інформацію про те, що номер із Фенікса був зареєстрований за одноразовим телефоном, який купили в місцевому «Волмарті» у штаті Аризона всього тиждень тому, і активували його негайно – просто на стоянці біля «Волмарту». Заплатили за нього готівкою, як і за решту шість телефонів, придбаних одночасно із цим, що нагадувало більше типову поведінку для покупця, який і на практиці, і в теорії був прихильником розмов, які неможливо було вистежити.

    Ричер сказав:

    – Він скоро викине цей номер і перейде до наступного.

    Ченґ кивнула:

    – Так, щойно Хеккет не подзвонить йому в призначений час. Або щойно він увімкне CNN та побачить, що саме тут відбувається.

    – То, може, нам слід першими йому зателефонувати. Поки ми ще можемо це зробити.

    – І що ми йому скажемо?

    – Будь-що, тільки би отримати над ним перевагу. Нам треба вивести його з рівноваги. Нам знадобиться вся можлива допомога.

    – Ти хочеш його засмутити.

    – Це не зробить йому гірше. Нам знадобляться будь-які обманні емоції, які зможуть вчинити на нього тиск.

    – Гаразд, давай спробуємо.

    Він увімкнув підсвічування на телефоні Хеккета, знайшов потрібне віконечко та натиснув на зелену кнопку. Він чув, як набрані ним цифри виходять у мережу, потім на якусь мить запанувала коротка шипляча тиша і він почув мелодію. А тоді на дзвінок відповіли. Якийсь голос запитав:

    – Так?

    Це був чоловічий голос, який належав повногрудому чоловікові з товстою шиєю, проте мова його була переривчастою, і вся розмова виходила якоюсь безладною через хриплий поспіх та ентузіазм. І якесь очікування. Наче жадібний ковток чи зітхання. У цього типа був визначник номера, і він чекав новин від Хеккета, і він страшенно сильно на них чекав, і чекав на них саме тієї миті. Це було зрозуміло. Вочевидь, він чекав на те, щоб уже розпочинати святкування.

    Ричер сказав:

    – Це не Хеккет.

    Чоловік зробив паузу, а потім сказав:

    – Я зрозумів.

    – Це Джек Ричер.

    Жодної відповіді.

    – Хеккет дістав Мак-Кенна, проте нас йому не вдалося дістати. Власне, ми дістали його. Він діяв професійно, проте цього було недостатньо.

    Голос запитав:

    – Де зараз Хеккет?

    Вимова в нього була спокійна та трохи монотонна. Східноєвропейський акцент, здається. Власник голосу точно мав міцну статуру. Мабуть, він був блідим та огрядним, і, скоріш за все, він страждав на задишку.

    Ричер відповів:

    – Хеккет зараз у лікарні. Проте він прикутий до ліжка наручниками, бо поліція знайшла його швидше за лікарів. Просто тут, у Чикаґо. Ми відібрали в нього телефон та запасну зброю, але ми залишили йому пістолет, яким він застрелив Мак-Кенна. Він був без свідомості. У місці, яке розглядають як кубло терористів. Копи там його і знайшли. Я знаю, можете навіть не питати. Неправильна інформація. Їх дезінформували. І саме тому вони точно його жахливо катуватимуть. Вони пообіцяють йому, що в майбутньому на нього чекатиме Гуантанамо[16]. Або його передадуть в інші місця, де також годі чекати чогось доброго. Він настільки відчайдушно намагатиметься з ними домовиться, що видасть вас, не встигнете ви й оком змигнути. Ви не можете зробити йому нічого такого, чого б не вдалося переплюнути урядовим. Тож можете починати про це хвилюватися. Плюс вам слід хвилюватися ще й через нас. Ви розпочали війну. Це було дуже нерозумно з вашого боку. Тому що ви все одно програєте, і з цього нічого хорошого не вийде. Ми вам дамо такого жару, що навіть ваші діти народяться каліками.

    – Ви так думаєте?

    – Ми вже зробили це з Хеккетом. Він легко здався. І це ваш найкращий агент? Сподіваюсь, що ні, заради вашого ж блага. Тому що ви наступний. Ми знаємо ваше ім’я і знаємо, де ви живете. І ми вже на шляху. Вам час бути насторожі з цього моменту.

    На іншому кінці дроту почувся протяжний стриманий видих, наче мали з’явитися слова, можливо, навіть багато слів, проте жодного слова вони так і не почули. Натомість дзвінок перервався, і Ричер більше нічого не чув у слухавці. Він уявив, як із телефону витягають маленький електронний чіп, ламають його навпіл за допомогою тупого кінця нігтя, а потім викидають у смітник.

    Ченґ запитала:

    – Хто він такий?

    Ричер сказав:

    – Він не був надто говірким. Сказав лише дев’ять слів. Але за голосом можна сказати, що він великий та огрядний, і, схоже, росіянин, і здався він мені досить багатослівним і досить розумним.

    – Росіянин?

    – Ну десь звідти. Із Грузії чи України. З однієї з цих країн.

    – Багатослівним? Сказавши тільки дев’ять слів?

    – Я сказав йому, що я не Хеккет, і він сказав, що розуміє. Врівноважено і спокійно. Або сказав це таким чином, щоб здаватися врівноваженим та спокійним. Цей тип точно розуміє, як словами можна висловити абсолютно різні речі.

    – Ми справді знаємо, як його звати і де він живе?

    – Я міг трохи прикрасити ситуацію. Або перебільшити трохи заради сильнішого ефекту. Як кажуть, грай, поки не виграєш. Бо ми все одно це дізнаємося, рано чи пізно. Якимось способом. Можливо, твій інформатор із телефонної компанії зможе посортувати його дзвінки за місцем розташування. Це займе всього лишень тиждень, за тим номером телефону. Він не міг відбитися далеко від дому. Ми можемо зосередитися на цьому.

    – Ця інформація може призвести до фізичної шкоди чи серйозного ушкодження?

    – Це і є нашою єдиною метою.

    – Тоді мій інформатор цього не робитиме. Такі в нього умови.

    – Тобі справді треба йому про це казати?

    – Він сам зробить потрібні висновки, в кінці кінців. А тоді він перейде працювати до когось іншого. Я не можу цього допустити.

    – Навіть заради Ківера?

    – Ківер би мене зрозумів. І ти повинен це зробити. У тебе теж були свої правила поведінки. Умови є умови.

    – Мені це підходить, – сказав Ричер. – Гадаю. Ми спробуємо з’ясувати це іншим способом. Після того як ми поговоримо з його сестрою. А вона може і сама з’ясувати це для нас. Залежить від того, скільки їй самій відомо. І чи це означає щось для нас.

    – А більше нічого для нас ніщо не означає. Це більше не просто якась там дрібниця із пшеничним полем. У Хеккета є поплічники зі зброєю в Іллінойсі і шеф в Аризоні. Це загальнонаціональна організація. Вони стежитимуть за аеропортом, ви попередили їх, що ми туди дістанемося.

    – Саме тому я це їм і сказав. Більше ми їх ніде не побачимо.

    – Це ризиковано.

    – Усе на світі ризиковано. Сідати на літак також ризиковано. В усіх інших пасажирів є телефони. Подумайте про фото та пісні. Подумайте про додаткову масу.


    Двигуни їхнього літака чудово справилися із наявністю великої кількості телефонів на борту. Він легко здійнявся в повітря та полетів удалину, як і всі інші літаки того дня у найбільш завантаженому аеропорту Америки. Ричер був упевнений, що ніхто за ними не стежить, принаймні з повітря. Але їхні справжні імена були внесені до комп’ютера авіаліній, а очікуваний час прибуття їхнього рейсу був відомий загалу. Сподівайся на краще, проте готуйся до гіршого.

    Їхні місця були поруч, і сиділи вони біля переднього краю крила літака. Місце біля вікна та середнє місце. Вони сиділи не в ряду біля виходу. Він був за два ряди позаду них. Ченґ вибрала місце посередині за власним бажанням. Поруч із нею, на місці біля проходу, сиділа жінка з навушниками у вухах.

    Ричер сказав:

    – Я тут думав про кузенів Мойнаханів. Чи братів, чи хто вони там такі.

    Ченґ запитала:

    – І що?

    – Їх було двоє, проте проблем від них було в сотню разів менше, ніж від одного Хеккета.

    – Як ти почуваєшся?

    – Наче мене тричі побили. Про це я й кажу. Порівняно з жодним ударом в минулому. Я згоден з тобою, що Хеккет у Каліфорнії, його поплічники у Іллінойсі та шеф у Аризоні. Це загальнонаціональна організація. Проте я не розумію, який стосунок до цього має Материн Спочинок. Ці хлопці значно нижчої категорії. Вони не можуть бути місцевим підрозділом, інакше вони були б слабкою ланкою в ланцюзі. Вони виділялись би, як біла ворона серед зграї чорних.

    – То хто ж вони тоді такі?

    – Можливо, клієнти, – сказав Ричер. – Мак-Кенн найняв Ківера. Можливо, у Материному Спочинку теж когось найняли. Може, саме це зараз і відбувається. Можливо, погані хлопці торгують своїми м’язами з такими національними організаціями. Можливо, вони торгують усім, чим можна. А чому б і ні, це лише ринок послуг.

    Ченґ відповіла:

    – Тоді сестрі може загрожувати небезпека. Теоретично. Тому що організації поводять себе так, як належить організаціям. Вони цікавляться детальним досьє. У Материному Спочинку знали про те, що Мак-Кенн спілкується із сестрою? Якщо так, то вона є в цьому досьє. І вона для них зайва деталь. І ми також. А такі організації не люблять, коли зайві деталі зустрічаються. Питання типу «прикрий-мій-зад» для них значно важливіші.

    Ричер нічого не відповів. Ченґ запитала:

    – Що таке?

    – Я майже певен, що сестра зараз у безпеці. За логікою. Я маю на увазі, що Ківер пробув там усього декілька днів, а ми тепер хвилюємося, чи є в когось адреса його сестри? Думаю, шанси на це мізерні. Просто неймовірні.

    – Але?

    – Але перебування в літаку робить тебе безпорадним. Голова сповнена дурних думок.


    Міжнародний аеропорт у Феніксі гордо називався «Скай-Гарбор»[17], і він таки був безпечною гаванню, принаймні з повітря. Через металошукачі. На землі ситуація була геть іншою. Тож Ричер і Ченґ зійшли з літака та попрямували повз загальний вихід до більш віддаленого. Там вони зайшли до кав’ярні, зайняли місця на барних стільцях та почали чекати. Чекали вони на те, щоб останній пасажир із чиказького рейсу сів на автобус, який розвозив людей по готелях. Для того щоб будь-хто, хто чекав на пасажирів із цього рейсу, здався та пішов додому.

    Тоді вони також пішли до виходу, надзвичайно повільно, розглядаючи вітрини, остерігаючись того, що їх хоч пізно, але впізнають чи попередять когось про них по телефону, проте так нічого підозрілого вони й не побачили. Аеропорт був просторим, натовпу не було, і всі виглядали спокійними. Для тих, хто прибув із Чикаґо, тут був наче вихідний день. Вони на якусь мить затрималися біля виходу з аеропорту, розглядаючи взуття, светри та прикраси з бірюзи, поки не приземлився другий рейс, і з нього почали метушливо виходити пасажири. Там було близько сотні людей, подумалось Ричерові. Вони прилетіли з Міннесоти, із сотнею невеликих сумок. Ричер і Ченґ влилися в натовп поміж останніх пасажирів, а тоді швидко пройшли через зал видачі багажу поміж нещільної та неквапної групи людей, через останню прохолоду від кондиціонера, і вийшли назовні до місця стоянки таксі на пекучу пустельну спеку. Але чекати там довелося не більше однієї довжелезної хвилини. Ніхто не звертав на них уваги. Ніхто не метушився, не дивився на них, і ніхто взагалі не роздивлявся навкруги.

    Вони спіймали таксі, щоб доїхати до місця прокату авто. Ніхто за ними не стежив. У Ричера не було водійського посвідчення, тож Ченґ стала в чергу та орендувала для них невеликого за розміром шевроле. Це була нічим не примітна машина білого кольору, щоб вони могли залишатися невпізнаними, на додачу в ній був GPS-навігатор для того, щоб вони могли добре орієнтуватися на місцевості. Вони зачекали біля будки перевірки документів та роздивилися навколо. На узбіччі не видно було інших вільних авто. Нікого навкруги не було. Надворі було занадто спекотно для пішоходів.

    Десять хвилин вони їздили неорганізованим та заплутаним маршрутом, а тоді підладнали свій навігатор на вказане фешенебельне передмістя. Там, де мешкав лікар із сестрою містера Мак-Кенна. Вони налаштували радіостанцію на новини, проте із Чикаґо нічого не було чути. На це не було часу. Вочевидь, у Феніксі своїх клопотів вистачало. Навігатор указав їм шлях на північ, а тоді на схід, у напрямку Скоттсдейла, тоді вони повернули в провінційну вуличку, з неї на ще одну, і нарешті вони в’їхали в потрібний район.

    Біля воріт, що вели до будинку, була вартівня. Вона була збудована в надзвичайно декоративному стилі, з шатровим дахом, й обсаджена кактусами, із червоно-смугастим шлагбаумом праворуч і таким самим червоно-смугастим ліворуч. Наче це була тлуста пташка із двома тонкими крилами. Уся ця спільнота мешкала за ворітьми. Багатії. Платники податків. Меценати політиків. Шерифи з району Марікопа на швидкому наборі.

    Вони зачекали на узбіччі, за сто ярдів від вартівні. Була третя ранку. У Чикаґо була вже п’ята. За склом стояв один охоронець.

    Ричер сказав:

    – Ми повинні були це передбачити.

    Ченґ відповіла:

    – Якщо вона вже чула про свого брата, то ми сюди ніколи не потрапимо. Не в тому випадку, якщо цьому типові спочатку потрібно подзвонити до будинку. А я певна, що він це зробить.

    Ричер зазначив:

    – У тебе є візитка агента ФБР.

    – Це ж не значок. Він помітить різницю.

    – Він, мабуть, колишній коп.

    – Він звичайна жива людина. Ось і все, що потрібно для цієї роботи.

    – Місіс Гопкінс була цим вражена.

    – Інше покоління. Різне сприйняття керівництва.

    Ричер нічого не відповів. Ченґ запитала:

    – З тобою все гаразд?

    – У мене болить голова.

    – Що ти плануєш зробити?

    – Давай спробуємо увійти.

    – Гаразд, але якщо виникнуть якісь проблеми, ми одразу ж відступимо. Ми переживемо це. Сестра – це той міст, який ми просто не можемо дозволити собі спалити.

    Вона поїхала далі, повернула і зупинилася перед шлагбаумом, просто біля перегородки із рухомим склом. Вона опустила своє вікно вниз. Відкинула назад волосся, повернула в бік перегородки голову та всміхнулася. Тоді вона сказала:

    – Ми приїхали до містера та місіс Еван Лейр.

    Охоронець був старшим білим чоловіком у сірій уніформі з поліестру. У сорочці на короткий рукав. У нього були худі руки, укриті пігментними плямами. Він натиснув на червону кнопку і сказав:

    – Бажаю вам приємного вечора.

    Шлагбаум почав підійматися. Ченґ проїхала попід ним. Вона підняла своє вікно і сказала:

    – Я не платила б такому охоронцю.

    Ричер відзначив:

    – Що не кажи, краєвид тут що треба.

    І справді. Газонів тут не було. Не було нічого, що потребувало б води. Там були майстерно викладені ряди каменів із кактусами, чиї листки прорізувалися з-поміж каміння, як леза ножів, із серпанком блідо-червоних квітів, зі сталевими скульптурами, які були досі блискучими та незаіржавілими на цьому сухому повітрі. Місцина тут була рівною, земельні ділянки були великими, а будинки розташовувалися під різними кутами: один стояв так, другий стояв інакше, наче вони всі випадково забрели сюди з якоїсь іншої сцени.

    Ричер сказав:

    – Це має бути десь прямо та ліворуч. Десь за чверть милі звідси, мабуть.

    На потрібному їм місці зібралося багато авто. Всі були різних марок, моделей та кольорів. Більшість із них були дорогими. Вони стояли поруч на під’їзді до будинку, три авто стояло впоперек, три – вздовж, вони стирчали на вулиці, бампер до бампера, усі збиті докупи, усі одне на одному, усі були безладно розташовані, у одних було порожнє узбіччя позаду, у інших – попереду, наче будинок, до якого вони приїхали, був унікальним та володів надзвичайно сильним тяжінням.

    У сумі їх було десь зо тридцять.

    Ось чому шлагбаум перед ними підняли без жодних запитань.

    На воротах висіло оголошення.

    В цьому будинку була вечірка.

    Коктейльна вечірка, чи вечірка біля басейну, чи будь-яка інша вечірка, яка могла б зібрати тридцять машин о третій годині дня в таку спеку.

    На поштовій скриньці, яка розташувалася наприкінці переповненого зараз під’їзду до будинку, було написано: «Лігво Лейрів».

    Ченґ поставила машину за останнім авто на узбіччі. Вони вийшли назовні під пекуче повітря та почали роздивлятися довкола. Сам будинок був дуже привабливим на вигляд, просторий та розкішний, одноповерховий зі змішаним дахом, бо з одного боку дім був зроблений з необпаленої цегли, а з іншого скидався на хижку для полювання з необробленого каменю. Він був досить зразковим для того, щоб хоча б натякнути на смак та достаток господарів, але за загальноприйнятими стандартами він не був показним узагалі. Що б там не відбувалося в цьому будинку, відбувалося воно на задньому дворі. А його звідси видно не було. Навколо території височіла огорожа, яка закінчувалася на рівні голови. Вона являла собою архітектурний витвір, який мав би цілком пасувати до будинку. Така ж сама обшивка, такий самий колір. Вони були в усьому повністю однаковими. Спереду подвір’я було відкрите, на відміну від заднього двору, який був наглухо закритим. Приватна власність. Нічого там дивитися. Але Ричерові здавалося, що він чув наявність там басейну. Він чув бризкання води та приглушені крики стрибунів у воду. Саме такі звуки видають люди в басейнах. Затамовані подихи та шокування від холодної води. Що було дуже логічно. Все-таки була третя година дня. Температура надворі була близько сорока градусів. Для чого б іще люди сюди прийшли? Басейн, патіо, можливо, ще кухня та вітальня, по обидва боки розсувних дверей. Бляшанки пива в тазах із льодом.

    Ченґ сказала:

    – Ми в Бюро проводили одне дослідження. Власне, я сама написала якусь його частину. Я наче місіс Гопкінс. Дослідження стосувалося автомобілів. Для кожної локації ми розрахували співвідношення між вартістю авто, припаркованих назовні, та кількістю грошей, які переходили з рук у руки всередині.

    Ричер запитав:

    – Думаєш, тут теж гроші переходять з рук у руки?

    – Ні, я хочу сказати, що на основі мого детального дослідження про оцінку машин я можу припустити, що тут зараз є дуже заможні люди. І досить різні. Тут не лише дівчачі машини. Я бачу тут і сімейні машини. І навіть деякі суто чоловічі машини, на яких власники щойно повернулися з роботи. Тут зібралися дуже впливові люди.

    Вони підійшли ближче. Біля гаража, в огорожі на задньому дворі, були ще одні ворота. Достатньо широкі для завідної газонокосарки. Її, мабуть, винайшов багато років тому якийсь проектувальник, який думав, що люди завжди хотітимуть мати газони біля будинків. А тепер це місце використовували як звичайну доріжку до будинку. Озеленена стежка. Вимощені камінням фігури. Сонячні ліхтарі на висоті коліна. Ворота були десь на фут прочинені. Видно було, як за ними промайнули люди, згуртовані в групки, освітлені сонячним легким серпанком, які неспішно проходжали туди-сюди.

    З-за воріт вийшла жінка. Вона несла до своєї машини сумку – жваво, енергійно та із серйозним виглядом. Це була не сестра Мак-Кенна. Подруга або сусідка. Співорганізатор вечірки або одна з представниць приймаючої сторони. Вона йшла швидко. Вона наближалася. Зупинилися і всміхнулася. Тоді сказала:

    – Вітаю, так добре, що ви прийшли, заходьте.

    І пішла далі, до свого авто.

    38

    Ричер та Ченґ пішли по вимощеній стежці, яка стелилася поміж рослин, серед ліхтарів, через ворота та просто на задній двір. Їм відкрився вид на широкий прямокутник неймовірного та просторого ландшафтного дизайну, із дерев’яними альтанками, лозами, що вилися вгору та використовувалися для створення тіні, а ще велетенськими теракотовими горщиками та пощербленими амфорами, з яких стирчали квіти, і врешті-решт поважними гігантськіми кактусами цереусами, які гордо розташувалися у вимощених гравієм клумбах. Вони побачили басейн, оздоблений темним тиньком. Він був зроблений у формі природного ставка, оточеного камінням, а вода до нього прибувала з маленьких плескотливих водоспадів. Вони побачили також меблі, виготовлені з тику та щедро навощені мастилом. На меблях лежали великі кольорові подушки, а ще там були парасолі від сонця та розкладні вуличні столики.

    Вони побачили чоловіків та жінок, їх було близько сорока, це були і жінки, і чоловіки, більшість із них були молодого віку, деякі були старшими. Дехто був одягнутий у яскравий, типовий для Аризони одяг, а дехто був лише в купальнику, інші ж були в просторому верхньому одязі. Усі вони стояли, поділені на групи, усі розмовляли, сміялися, калатаючи при цьому склянками і тарілками. Дехто з них був мокрим, а дехто досі був по шию у воді, і всі вони також сміялися, плавали чи просто клеїли дурня. За столом, що стояв під лозою, сиділа молода жінка років тридцяти, вона була високою та тендітною на вигляд, мала золотисту засмаглу шкіру і була одягнена в тонку сорочку зверху бікіні. Вона виглядала розслабленою та усміхненою, але вся світилася зсередини, і якимось невизначеним чином вона була у центрі загальної уваги. Поруч із нею з одного боку сидів чоловік, волосся у нього вже посивіло, проте він усе одно непогано зберігся, на ньому були шорти кольору хакі та кричущого відтінку гавайська сорочка, а з іншого боку від неї сиділа темноволоса жінка із сяючими очима та широкою посмішкою, на ній була лляна сукня світлого відтінку, що сягала щиколотки. Легкість у поведінці між ними натякала на те, що це були донька та її батьки, а старе зображення із «Ґуґлу» на мобільному Ченґ пояснило, що батьками були доктор та місіс Еван Лейр.

    Ричер обережно вказав кудись пальцем і сказав Ченґ:

    – Поглянь.

    Біля будинку стояв довгий стіл, і він був увесь закладений пакунками, більшість із них були квадратного розміру та великі за об’ємом, загорнуті та перев’язані стрічками біло-сріблястого кольору.

    Ченґ сказала:

    – Це весілля.

    – Схоже на те, – відповів Ричер. – Скоріше за все, весілля їхньої доньки. Дівчина за столом. Підозрюю, що це племінниця Мак-Кенна.

    Тоді на ноги зірвалася сестра містера Мак-Кенна, наостанок усміхнувшись та приязно потиснувши доньчине плече. Вона ходила від однієї групи до іншої, розмовляла, жартувала, нахилялась ближче до своїх співрозмовників, усміхалась, цілувалась і відчайдушно розважалась.

    Ченґ сказала:

    – Вона ще не чула новин із Чикаґо. Та й як вона могла їх чути?

    Ричер нічого не відповів.

    Сестра Мак-Кенна рухалась далі, переходячи від однієї групи до іншої, беручи бокал із таці, яку проносили повз, кладучи руки на плечі своїм гостям та ставлячи бокал на іншу тацю. Тоді вона помітила Ричера та Ченґ, які ніяково та самотньо стояли біля воріт, «недоодягнуті» з точки зору якості та «переодягнуті» з точки зору кількості, нікому не знайомі та ні з ким не познайомлені, тож вона змінила курс і попрямувала до них, при цьому вона була все ще усміхнена, очі її досі сяяли, а все її обличчя випромінювало гостинність господині дому.

    Ченґ прошепотіла:

    – Ми не можемо їй розповісти. Не зараз.

    Жінка зупинилася біля них та простягнула їм свою тендітну та наманікюрену руку. Вона запитала:

    – Ми знайомі? Мене звуть Лідія Лейр.

    Вона була дуже схожою на своє фото із благочинного заходу. Виглядала на мільйон доларів, не менше. Ченґ потиснула їй руку та назвалася, а тоді те саме зробив Ричер, після чого жінка запитала:

    – Зараз я поставлю вам те саме запитання, яке ставлю сьогодні весь день: ви з нашою донькою знайомі зі школи чи з роботи? Не те щоб це мало хоч якесь значення, звісно. Це все одно велика спільна вечірка. Але це така собі тема для розмови.

    Ричер відповів:

    – Мадам, ми тут зовсім з інших причин. Мабуть, нам краще повернутися пізніше. Нам не хотілось би зіпсувати весілля. Бо це зможе призвести до семи років негараздів.

    Жінка усміхнулася.

    – Здається, ви переплутали це із дзеркалами, – сказала вона. – Та й це не весілля. До нього ще далеко. Не зараз. Це така собі перед-перед-передвесільна вечірка, на яку запрошені лише гості з боку нареченої. Щоб люди могли познайомитися одне з одним задовго до початку самої події, ще протягом тижня. Щоб люди налаштувалися на саму подію на вихідних. Моя донька каже, що зараз усі так роблять. Але ж ви знаєте, як воно відбувається в теперішній час. Весілля тривають довше, аніж самі шлюби.

    А тоді вона засміялася гучним та веселим сміхом, наче показуючи, що цей жарт її ніяк не стосувався і вона була певною, що шлюб її доньки триватиме вічно.

    Ченґ запитала:

    – Увечері для вас буде зручно?

    – Я можу дізнатися, чого саме це стосується?

    – Вашого брата Пітера.

    – Ох, люба, мені шкода, проте мені здається, що ви змарнували час. Його тут немає. Він не приїхав. Звісно, ми на нього чекали, але ж це досить далекий шлях. Звідки ви знаєте Пітера?

    – Нам краще повернутися до цієї розмови ввечері. Якщо вам так буде зручно. Тому що просто зараз ми вас затримуємо. І ми вже відібрали у вас багато часу. Ми краще відпустимо вас назад до гостей.

    Сестра Мак-Кенна вдячно посміхнулася і вже зібралася йти геть. Але тоді їй раптом щось спало на думку, вона повернулася цього разу із зовсім іншим виразом обличчя. Вона запитала:

    – Пітер у біді? Ви із поліції?

    Ченґ зробила єдину річ, яку було можливо зробити у цій ситуації. Як жінка, яка діяла за певними правилами, вона повністю проігнорувала обидва запитання та відповіла реченням, що нагадувало пристойну відповідь:

    – Ми приватні детективи.

    – Вас прислав Ківер?

    – Мадам, тепер нам і справді треба з вами поговорити. Але ми не можемо витягти вас посеред такої події.

    – Пітер у біді?

    Ченґ знову повторила свою процедуру. Вона сказала:

    – Мадам, ми тут для того, щоб отримати певну інформацію. Це ви нам повинні розповісти про Пітера.

    Сестра Мак-Кенна сказала:

    – Ідіть за мною.


    Вони пройшли через будинок до робочого кабінету, оздобленого темними панелями та надійно захищеного від сонця опущеними жалюзі. Там були шкіряні крісла та камін, викладений річковою галькою. Вони сіли, жінки майже торкалися одна одної колінами, а Ричер відкинувся назад. Сестра Мак-Кенна запитала:

    – З чого мені слід почати?

    Ричер відповів:

    – Розкажіть нам усе, що вам відомо про Ківера.

    – Звісно, я ніколи з ним не бачилася. Але Пітер любить усе обговорювати до деталей, тож під час процесу відбору мені здавалося, що я до якоїсь міри знайомлюся з усіма претендентами.

    – Скільки було цих претендентів?

    – Для початку вісім.

    – Процес відбору був тривалим?

    – Майже шість тижнів.

    – Це дуже ретельний підхід.

    – Це Пітер.

    – Як часто ви розмовляли з ним?

    – Майже кожного дня.

    – Скільки тривали дзвінки?

    – Іноді навіть близько години.

    – Це досить довго.

    – Він мій брат. І він самотній.

    – Для чого йому знадобився приватний детектив?

    – Через Майкла, його сина. Мого племінника.

    – Кажуть, що через нього виникали певні проблеми.

    – Це не зовсім так. Це ж лише ввічливий спосіб сказати, що він проблемний. А це, у свою чергу, ввічливий спосіб сказати дещо навіть гірше. Майкл – повна протилежність проблемній дитині.

    – Як же це тоді правильно сказати?

    – Майкл не дістався до лінії збору на конвеєрі. Декілька речей просто не зійшлися докупи. Я намагаюся не звинувачувати його матір. Проте з нею було не все гаразд. Вона померла менше ніж за десять років.

    – Що саме пішло не так?

    – Ви щаслива людина, містере Ричере?

    – Загалом, я не скаржуся. Просто зараз я почуваюся досить добре. Звісно, ви розумієте, це не стосується нашої з вами розмови на даний момент.

    – За шкалою від одного до десяти, яким було ваше найгірше самопочуття?

    – Десь біля чотирьох.

    – А найкраще?

    – Порівняно із теоретично найкращим самопочуттям за все життя?

    – Мабуть.

    – Близько дев’яти.

    – Гаразд, чотири – найнижче і дев’ять – найвище. А як щодо вас, міс Ченґ?

    Вона відповіла не одразу. Через якусь мить вона нарешті сказала:

    – Найгірше, як я себе відчувала, я можу оцінити на трійку. Про найкраще я збиралася сказати вісім. Проте зараз, мабуть, скажу-таки дев’ять. Думаю, так.

    Вона поглянула на Ричера в ту мить, коли це говорила, і зробила це якимось особливим поглядом, а сестра Мак-Кенна це помітила. Вона запитала:

    – Ви спите разом?

    Жодної відповіді.

    – Люба, якщо ви спите разом, кажіть дев’ять без вагань. Так безпечніше. Але не вище. Десятка примушує їх хвилюватися. На цю мить у вас обох спостерігаються коливання від трьох-чотирьох у найгіршому випадку до пари дев’яток у найкращому, хоча одна з дев’яток є швидше вісімкою, проте ми із вами занадто виховані, щоб це стверджувати. Але ж ви розумієте, до чого я веду. Ви нормальні люди. Якби ваші оцінки коливалися від двійки до сімки, це усе одно було б у межах нормального, проте я тоді б сприймала вас, як занадто сувору та стриману пару. Ви мене розумієте?

    Ченґ кивнула.

    – А тепер уявіть, що ваша стрілка застрягла на нулі. І вона взагалі нікуди не рухається. Нуль унизу та нуль угорі. Це про Майкла. Він народився уже нещасним. Народився без будь-якої можливості бути щасливим. Навіть без самого уявлення, що таке щастя. Він не здогадується, що воно десь є.

    Ченґ запитала:

    – Це тепер якось називається?

    – Тепер усе якось називається. Пітер і я постійно це обговорювали. Проте жодна з цих назв нам не підійшла. Мені подобаються старомодні визначення. Я звикла називати це явище меланхолією. Але й це звучить занадто невиразно та пасивно. У Майкла є глибина почуттів. У нього просто немає варіацій цих почуттів. Ви відчуваєте радість чи пристрасть, і він відчуває те саме сильне відчуття, проте воно все одно в нього наближається до нуля за цією шкалою. А ще він дуже розумний. Він абсолютно точно знає, що з ним відбувається. І результатом цього є безкінечні муки.

    – Скільки йому років?

    – Тридцять п’ять.

    – Якими є зовнішні ознаки? З ним важко налагодити контакт?

    – Навпаки. Ви й не помітите його присутності. Він дуже тихенький. Він виконує всі вказівки. Він майже не розмовляє. Може днями сидіти, просто втупившись кудись, кусаючи губу, тоді як його очі бігають туди-сюди. А ще він може сидіти за комп’ютером чи бавитися телефоном. Він не проявляє агресії. Ніколи не засмучується, бо такий стан передбачає наявність цілого ряду емоцій.

    – Він може працювати?

    – У цьому частково і полягає проблема. Він мусить працювати для того, щоб мати змогу претендувати на житло. Такі умови. І він може працювати. Є певні речі, які добре йому вдаються. Але люди вважають, що від нього може бути лише шкода. Вони не люблять бути поруч із ним. Продуктивність різко знижується. Зазвичай його просять піти геть. Тож він переходить від однієї програми до іншої.

    – Де він зараз мешкає?

    – Просто зараз – ніде. Він зник.

    Цієї миті в кімнату зайшла майбутня наречена, яка шукала свою матір. Тонка сорочка зверху бікіні. Племінниця Пітера Мак-Кенна. Кузина Майкла Мак-Кенна. Навіть зблизька вона все одно аж сяяла зсередини. Вона світилася. Вона мала майже ідеальний вигляд. Про неї піклувалися до пологів, після пологів, у перинатальний період, потім огляди педіатра, поживне харчування, освіта, ортодонтія, канікули, коледж, аспірантура, наречений – усе, що тільки можна. От її шлях до конвеєрної стрічки пройшов як треба. Американська мрія. Видатні досягнення. І вона виглядала щасливою. Вона не виглядала дурненькою чи перезбудженою, не сміялася без причини і точно не була безголовою. Випромінювала лише глибокій спокій та задоволення. Залишивши при цьому трохи місця для захвату. Її шкала коливалася десь між шісткою та десяткою. У неї було все те, чого бракувало її кузену.

    Сестра Мак-Кенна вийшла разом із донькою знову до басейну. Вона пообіцяла повернутися якнайшвидше. Ричер та Ченґ тихо сиділи в кабінеті, який починав поринати в сутінки. До них долинали звуки вечірки, трохи приглушені стінами та великою відстанню. Плескіт води, крики і дзенькіт бокалів, а ще гомін розмови. Ченґ сказала:

    – Нам слід зателефонувати Вествуду в Лос-Анджелес. Ввести його в курс справи. Угода є угодою. Плюс нам треба шукати інший готель.

    Ричер сказав:

    – Передай йому, що нам потрібна вся можлива інформація про «Глибинну Мережу». Усі його записи. Або передай йому, хай приїде сюди і розповість нам усе особисто. Ми можемо не розібрати його записів. Він може й прилетіти сюди літаком. У нього ж вимальовується книга.

    Ченґ увімкнула на своєму телефоні гучний зв’язок, набрала номер і доповіла журналістові про все, що сталося відтоді, як вона йому телефонувала з мотелю у Вест-Голівуді. Вона згадала і про Чикаґо, і про бібліотеку, і про сімейну аптеку, і про вулицю Мак-Кенна, і про будинок Мак-Кенна, і про Хеккета, і про сусідку, і про вбивство в Лінкольн-Парку, і про політ до Фенікса, і насамкінець про сестру Мак-Кенна. А тоді ще про його сина, який застряг між двома нулями, і про його короткотривале зникнення.

    Вествуд сказав:

    – Це називається «ангедонією». Неспроможність відчувати радість.

    – Його сестра якось похмуріше нам це подала.

    – І він найняв Ківера, щоб той знайшов його сина і привіз додому?

    – Ми так гадаємо. Ми до цього ще не дійшли в розмові. Нас перервали.

    – Я не розумію, який стосунок до цього мають «Глибинна Мережа» чи двісті смертей. Воно мені більше скидається на кримінальну справу, а не на наукову проблему. Або ж одна з тих чисельних історій про людські трагедії.

    – Можуть бути і всі три водночас. Нам це ще не відомо.

    – Де ви зупинитеся?

    – Ми ще це не з’ясували.

    – Гаразд, я передзвоню вам, коли приземлюся.

    І дзвінок перервався. Ричер сказав:

    – Вочевидь, Майкл проводить багато часу за своїм комп’ютером чи бавлячись із телефоном. Можливо, саме це пов’язує його із «Глибинною Мережею». Може, він постійно спілкується на одному з тих дивакуватих форумах. Можливо, у нього є своє, окреме життя, про яке ніхто навіть не здогадується.

    – Він лише пригнічений, а не дивакуватий.

    – «Пригнічений» саме це і означає, тобто він знаходиться поза зоною нормальності. А для цього потрібен ряд емоцій, яких у Майкла якраз і немає. Що дивакувато. Чи незвично, якщо говорити ввічливо. Але вона сказала, що він розумний. Можливо, існують якісь групи підтримки он-лайн. Можливо, він сам створив одну таку групу.

    – То для чого тоді тримати це в таємниці?

    – Гадаю, через пошукові системи. Працедавці перевіряють інформацію в Мережі. Я читав про це в газеті. І не лише працедавці, гадаю. Мабуть, усі люди. Родичі, а ще, мабуть, лікарі. Більше не залишилося нічого приватного. Певні речі можуть обернутися бумерангом проти тебе самого. Якщо Майкл поширив у Мережі щось таке, що ставило його прогрес під сумнів, він міг позбутися свого житла. Або хтось міг вирішити, що йому потрібен нагляд.

    Тієї миті двері розчинилися і до кімнати знову увійшла Лідія Лейр. Сестра Пітера Мак-Кенна, тітка Майкла Мак-Кенна, а ще мати нареченої. Вона сіла в те саме крісло, де сиділа до цього, і Ричер запитав її:

    – Як сталося, що Майкл зник?

    Вона відповіла:

    – Це довга історія.


    За двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям зробив ще один дзвінок зі свого стаціонарного телефону. Його співрозмовник сказав:

    – Цього разу це твій промах.

    – Яким чином?

    – Були речі, про які ти не знав.

    – Які саме речі?

    – Я обіцяв тобі, що їм не вдасться поговорити з Мак-Кенном. І я це зробив. З мерцем не поговориш. Але за це довелося заплатити. Я втратив Хеккета.

    – Як?

    – Ричер його прибрав. Чи вони обоє. У будь-якому разі, цього не повинно було статися. Теоретично це неможливо.

    – Він мертвий?

    – Він у лікарні.

    – Ти дозволиш їм вийти сухими з води цього разу?

    – Ні, не дозволю. Я наведу тобі приклад. Є такий собі образ певного бізнесу. Дуже конкурентоспроможний. Стійкість бренду – це все. Тому я розділю з тобою п’ятдесят на п’ятдесят.

    – Що розділиш?

    – Ту ціну, яку мені коштуватиме можливість не дати їм вийти сухими з води.

    Чоловік із джинсами та волоссям на хвилину замовк, а тоді сказав:

    – Ти не дав їм можливості поговорити з Мак-Кенном. За що я тобі щиро вдячний. Це гарно виконане завдання. Але, з усією повагою до тебе, мушу сказати, що на цьому наша співпраця закінчується. Будь-які почуття, які в тебе виникли до Ричера чи Ченґ, тепер є твоєю власною проблемою, без жодного сумніву.

    – Хеккет прикутий наручниками до лікарняного ліжка. Його тримають під вартою.

    – Йому багато відомо?

    – Дрібниці. Але вони нічого не доводять. У Хеккета немає із собою доказів. Жодних даних. Його мобільний забрав Ричер, а свої комп’ютери він залишив у машині, яку надали наші друзі з Чикаґо, укупі з водієм. Тож апаратура досі в нас. Ми знову налаштували стеження за телефоном. Ченґ знову з’явилася в мережі. Вона щойно дзвонила тому типові з «Лос-Анджелес Таймс». Звідкись із передмістя Фенікса.

    – Чому звідти? Через тебе? Вони намагаються дістатися до тебе?

    – Ричер подзвонив мені з телефону Хеккета і попередив мене про це. Плюс це й так можна було легко передбачити. Але не в тому випадку, якщо слухати дзвінок Ченґ у «Лос-Анджелес Таймс». В цілому, вони тут з абсолютно інших причин.

    – Яких саме?

    – Є речі, про які тобі нічого невідомо.

    – Які це речі?

    – Речі, через які ти б з радістю розділив зі мною суму п’ятдесят на п’ятдесят.

    – Розкажи мені.

    – У Пітера Мак-Кенна є сестра. Лідія Мак-Кенн у минулому. Тепер її звуть Лідія Лейр, і вона заміжня за лікарем. Вона живе тут, у Феніксі. У передмісті. Брат постійно розмовляв із сестрою. Він розповідав їй геть усе. Зважаючи на те, що Ченґ сказала Вествудові, розмовляти із його сестрою – це майже те саме, що розмовляти із ним самим.

    – Ми не можемо цього допустити.

    – Ми?

    – Гаразд, ділимо навпіл.

    – Я радий, що в цьому наші погляди зійшлися.

    – Але є ще дещо.

    – Що саме?

    – Розкажи мені, як загинув Мак-Кенн?

    – Хеккет його пристрелив.

    – Детальніше.

    – Хеккет пішов до нього із самого ранку та стежив за ним від будинку, тримаючи його на прицілі. До місцевого парку. Де нікого тоді не було. Він вистрелив йому в потилицю приглушеним дев’ятиміліметровим.

    – Гармидеру було багато?

    – Мене там не було.

    – Мабуть, куля вийшла через обличчя. Але мозок до того часу був уже мертвим. Ніякого серцебиття. Ніякого кров’яного тиску. Дієво, проте не видовищно. Ти зробиш те саме із Ричером та Ченґ?

    – Я зроблю будь-що, хай йому чорт, тільки би це спрацювало. Ділимо п’ятдесят на п’ятдесят. Це може бути й недешево. Тому що, окрім усього іншого, нам потрібно зробити це швидко. Вони можуть розмовляти вже цієї ж миті.

    39

    Довга історія про зникнення Майкла Мак-Кенна розпочалась із його бажання відвідати Оклахому. Майкл повідомив про це одного дня у своїй звичній нерішучій, неквапній та пригніченій манері, а його батько не дозволив синові загнати себе в пастку та примусити за нього хвилюватися, принаймні не тоді, не тієї миті, бо в той час йому здавалося, що це навряд чи станеться. Такі речі траплялися рідко. Але раптом Майкл повідомив, що почав підшукувати собі житло в Оклахомі, а там все було інакше, ніж в Іллінойсі, у плані потреби часткової зайнятості. А це було більш багатообіцяючим.

    Реакція Пітера Мак-Кенна була різною. Звісно, найбільше його лякало та наганяло на нього повний жах намагання уявити Майкла одного, залишеного на самого себе у незнайомому середовищі. Але передусім він бачив зелений проблиск оптимізму. Нарешті Майкл провів трохи часу за комп’ютером із користю. Він поцікавився житлом в іншому штаті. Він навіть зробив для себе певні висновки. А це могло б стати і справді багатообіцяючим. Це нагадувало своєрідне створення плану. Безумовно, це було проблиском рішучої ініціативи. Це було доказом самотивації, про що колись давно один психіатр сказав, що це було би першою ознакою покращення стану.

    Тож, у цілому, Пітер Мак-Кенн якось усе владнав. Його сестра сказала:

    – А потім Майкл повідомив, що в Оклахомі в нього є товариш. Що було просто грандіозною новиною. Раніше в нього ніколи не було друзів. Він навіть слова такого не вживав. Ми припустили, що вони познайомилися на якомусь форумі в Мережі. Що було трохи хвилюючим, мабуть. Проте Майклові ж тридцять п’ять. Він знає, що робить. Він просто часто пригнічений, ось і все. Тож Пітер розпитав усе, що міг, а тоді просто прикусив губу.

    Ричер запитав:

    – І що сталося потім?

    – Майкл поїхав до Оклахоми. Маленького містечка, недалеко від Талси. Спочатку він часто писав. Тоді почав писати рідше. Але, наскільки нам було відомо, з ним усе було гаразд. Одного дня він написав, що збирається повернутися додому. Він не пояснив, коли саме це буде і чому. З того часу ми про нього нічого не чули.

    – Коли Пітер подзвонив у поліцію?

    – Дуже швидко. А тоді він обдзвонив геть усіх, кого знав.

    – Включно з Білим домом?

    – Я порадила йому цього не робити. Але, звісно, ніхто до нього не дослухався. В Америці є близько половини мільйона розумово відсталих бездомних людей. Ніхто не буде шукати одного з них. Як би вони це зробили? Навіщо б вони це робили? Майкл не агресивний, і він не приймає ніяких ліків. Він не становить жодної загрози.

    – Вони хоча б його товариша перевірили?

    – Я певна, що вам відомо, як це все відбувається. З вашого власного професійного досвіду. Раптом у вас з’являється ім’я, яке не надто багато значить саме по собі, і примарна, напівзабута адреса, яку нікому не вдається знайти.

    – То друга так і не вирахували?

    – Ніхто навіть не знає, чоловік це чи жінка.

    – Як щодо соціального житла?

    – Його не було. Вочевидь, Майкл зупинився у свого невідомого друга. Можливо, він ніде не працював узагалі, навіть на неповний день.

    – А що сталося потім?

    – Звісно, Пітер вирішив не здаватися. Він узявся за справу самотужки. Спочатку йому допомогли в телефонній компанії. Він вміє бути дуже наполегливим, коли це потрібно. Вони відстежили мобільний Майкла. В останній день, за який у них є дані, сигнал його телефону перейшов від однієї вежі до іншої, у південно-західному напрямку, з передмістя Талси до Оклахома-Ситі, а це скидається на те, що рухався він зі швидкістю п’ятдесят миль за годину. Пітер припустив, що він їхав автобусом. Він думає, що Майкл сів на автобус від Талси до Оклахома-Ситі.

    – Навіщо?

    – Щоб дістатися на потяг до Чикаґо.

    Ричер кивнув. Потяг. Неминуче.

    Ченґ сказала:

    – Але ж із Оклахома-Ситі їдуть і інші потяги.

    Сестра Мак-Кенна пояснила:

    – Пітер думає, що Майкл їде додому. Він у цьому певен. І звісно ж, спочатку телефон навіть рухався у правильному напрямку, на північ, із правильною швидкістю. Але тоді він вимкнувся.

    – Тому що він задалеко дістався. Ми теж із таким зіткнулися. Остання вежа розташована десь на дев’яносто миль на північ від Оклахома-Ситі. А тоді ти назавжди опиняєшся поза зоною досяжності.

    – Він так і не увімкнувся більше.

    – Пітер зателефонував копам?

    – Звісно.

    – І що вони сказали?

    – Вони сказали, що телефон намагався упіймати мережу так сильно, що в ньому дуже швидко закінчився заряд батареї. А тоді в Майкла більше не було змоги його підзарядити до того, як у нього вкрали телефон у Чикаґо. Тільки те, що він не відвідав свого батька, ще не означає, що він не повернувся до міста. І так далі, і тому подібне. Або ще одна версія: телефон викрали ще в Талсі чи Оклахома-Ситі, і викрадач їхав із ним на поїзді та автобусі, проте в нього не було коду доступу для того, щоб розблокувати екран, тож він облишив марні спроби і викинув телефон у смітник. А тим часом Майкл досі може бути в Оклахомі, або ж він міг поїхати в якесь абсолютно інше місце, скажімо, у Сан-Франциско.

    Ричер запитав:

    – А чому саме у Сан-Франциско?

    Сестра Мак-Кенна відповіла:

    – У Сан-Франциско дуже багато безхатьків. Копи вважають, що їх туди затягує, наче магнітом. Вони думають, що люди туди їдуть автоматично, наче надворі досі 1967 рік.

    – Як Пітер розглядає таку можливість?

    – Як можливість, і нічого більше.

    – То саме тоді він найняв Ківера?

    – Він розпочав процес відбору.

    – Він шукав у Мережі?

    – Спочатку так.

    Ричер попросив:

    – Розкажіть мені більше про його зацікавлення Інтернетом.

    Але саме тоді до кімнати знову увійшла її донька, щоб сказати, що гості вже почали розходитися. Вони обоє вийшли на вулицю, аби попрощатися, і Ричер почув, як гамір змінився за частотою і перетворився на неквапний та протяжний прощальний гомін, а тоді він почув, як грюкають дверцята в машинах та заводяться двигуни, і авто починають роз’їжджатися хто куди.

    Через п’ять хвилин у домі запанувала абсолютна тиша.


    Ніхто не повернувся до затіненого кабінету. Ричер та Ченґ самотньо сиділи в сутінках. Іще п’ять хвилин. Нічого. Вони прочинили двері та визирнули назовні. Внутрішній коридор був порожнім. Фото в сріблястих рамках на стіні. Історія родини, уся в хронологічному порядку. Пара, пара з новонародженим, пара з немовлям, знову пара з дитиною і нарешті пара із підлітком. Усі троє з кожною фотографією ставали дедалі старшими та старшими.

    Ніякого звуку не було. Ні голосів, ні кроків.

    Вони перемістилися із кабінету в коридор. Вони вважали, що мали на це право. Чи дозвіл. Або хоча б це було досить пристойно. Гості розійшлися. Більше не було потреби ховатися. Вони пішли в тому напрямку, де, на їхню думку, був центр будинку, і робили вони це обережними тихенькими кроками. Знову з’явилися фото у сріблястих рамках. Нова порція в новому місці. Але та сама історія. Пара зі студенткою, пара із замурзаною студенткою у футбольній уніформі, яка тримає в руках кубок, пара з випускницею університету.

    Жодних голосів, жодних кроків.

    Вони пішли далі, пройшли повз обшиту зсередини кімнату, в якій був велетенський екран та стояв цілий ліс динаміків. А ще там були три окремі крісла, у кожного був свій відкидний механізм та підставка для напоїв. Домашній кінотеатр. Ричер ніколи не бачив такого в будинку.

    Вони опинилися в передпокої, який був оформлений аркою та вів до вітальні. Де архітектура змінилася від будиночка з необпаленої цегли до хижки для мисливців. Стеля висіла над головою, сучкуваті дошки формували під кутом пік, перетворюючись на невелику букву V. Чорні металеві люстри звисали донизу з лампами, які нагадували за формою свічки. Ще там стояли дивани із товстої шкіри коричневого кольору, глибокі, широкі та просторі, зі строкатими ковдрами, які висіли в них на спинках і надавали їм кольористики.

    Вони почули, як до будинку під’їхала машина. Стукіт металу, коли двері відчинили і зачинили. Кроки на фігурах із каменю. Вхідні двері прочинилися. У коридорі почулись чиїсь важкі кроки.

    Доктор Еван Лейр увійшов до своєї вітальні. Він помітив Ричера, тоді помітив ще й Ченґ, і сказав:

    – Гей, друзі!

    Якоюсь мірою це прозвучало привітанням, якоюсь мірою запитанням, сказано було це ідеально дружелюбним тоном, абсолютно прихильним до них, але з маленькою ноткою нетерплячості, наче він намагався сказати: «Я думав, уже всі гості розійшлися».

    Тоді слідом за ним увійшла його донька, досі в сорочці та бікіні. Вона поклала руку йому на плече і сказала:

    – Це якось стосується кузена Майкла. Мама з ними розмовляла.

    Вона пройшла трохи вперед, підійшла близько, подала свою руку і сказала:

    – Вітаю, мене звати Емілі.

    Після цього вони всі потиснули одне одному руки, представились та привітали одне одного.

    Тієї ж миті увійшла сестра Мак-Кенна, чомусь обтрушуючи себе при цьому, і сказала:

    – Перепрошую, ми лише винесли склянку води та шматок торта чоловікові, що сидить біля воріт. Це найменше, що ми можемо зробити. Через нас у нього сьогодні видався важкий день.

    Ричер запитав:

    – Ви дали йому список гостей завчасно?

    – Ми мусили це зробити.

    – Тоді ви повинні дати йому лише половину шматочка торта. Він впустив нас сюди без перевірки.

    Еван запитав:

    – Майкла досі не знайшли?

    Емілі сказала:

    – Тату, ти ж сам знаєш, що ні.

    – А Пітер нарешті почав його розшукувати? Ось чим він зайнятий?

    – Дядько Пітер увесь час займався пошуками.

    – Що ж, але його тут зараз немає. Жодного з них тут зараз немає.

    Ричер сказав:

    – Перепрошуємо за вторгнення.

    – Присядьте, – запросила Емілі. – Будь ласка.

    Вони сіли двоє напроти трьох на диванах, що стояли один напроти одного. Ричер і Ченґ забилися в куточок одного з них, поруч із журнальними столиками, які були зроблені у вигляді кофрів для подорожей на пароплаві. На підставках під гарячі напої стояли склянки з охолодженим чаєм. Напроти них, на іншому дивані, рядочком сіло все сімейство Лейрів: Еван та Лідія вмостились по боках, а Емілі сиділа посередині, висока, струнка та із золотистою засмагою.

    Ричер сказав:

    – Пітер дуже добре попрацював із тією телефонною компанією. Таку інформацію нелегко дістати.

    Сестра Пітера відповіла:

    – Це Чикаґо. Це був друг його друга із об’єднання.

    – А оскільки Пітер був досить старанним, то він не зміг би одразу відкинути без розгляду можливість викрадення телефону до чи після подорожі поїздом. У Талсі, чи Оклахома-Ситі, чи Чикаґо. Точно не навідріз. Але також він міг думати, що щось схоже могло відбутися і в самій дорозі.

    – У поїзді? – запитала Емілі.

    – Або й ні. Власне, ми дещо знаємо про цей потяг. До Чикаґо він робить одну зупинку. У маленькому провінційному містечку під назвою «Материн Спочинок».

    Жодної реакції від сестри Мак-Кенна. Ричер сказав:

    – Материн Спочинок – це навіть далі, ніж ви можете собі уявити. А ще це останнє відоме нам місцезнаходження Ківера. Думаю, Пітер припустив, що Майкл вийшов із потяга саме там. Ось чому його телефон так більше і не з’явився з іншого боку зони досяжності. Гадаю, він відправив Ківера перевірити це.

    – Що ж, це добра новина, правда? – запитав Еван. – Якщо Майкл там, то Ківер його знайде.

    Ричер нічого не відповів. Сестра Мак-Кенна сказала:

    – Досі йому ще не щастило в цьому. Пітер не отримував від нього повідомлень протягом трьох днів. Зовсім нічого. Хіба що він зателефонує мені з хорошими новинами просто зараз.

    Ці слова змусили її згадати про час, бо вона одразу схопилася за зап’ясток у пошуках годинника, після чого примружилася, щоб розгледіти час на мікрохвильовці, яка стояла на кухні. Тоді вона сказала:

    – У Чикаґо вже час вечеряти.

    Вона вказала на стіл поруч із Ричером і сказала:

    – Будьте ласкаві, подайте мені телефон.

    Телефон також стояв на кофрі, поруч із його склянкою з холодним чаєм. Він був більший за звичайні телефони, а ще чомусь більш вигнутим і важким. Кращий пластик. Також бездротовий і сучасний, проте модель ще першого покоління. Якщо телефон не зламаний, то й не змінюй його. У ньому було прозоре віконце для позначення номерів швидкого набору, а нагорі ще був простір для запису власного номера, який, власне, хтось і заповнив витонченим почерком – код 480 і ще сім цифр. Він передав його сестрі Мак-Кенна, і вона перевірила, чи лінія вільна. Вона сказала:

    – Зв’язок є.

    Еван запитав:

    – Який завбільшки цей ваш Материн Спочинок?

    Ричер відповів:

    – Дуже маленький.

    – Чому він так називається?

    – Цього ніхто не знає.

    – Як обшук такого маленького містечка може затягнутися на три дні?

    – Залежить від того, наскільки ви є старанними в пошуках. Можна провести й три тижні, блукаючи навколо, відчиняючи кожні двері та зазираючи під кожен кущ. Саме про це я зараз і думаю. Це наче стерта картина. Наче розслідування якимись застарілими методами. Слід, на який натрапила телефонна компанія через того типа з об’єднання; розклади поїздів; припущення, залишився він на потягу чи зійшов із нього; фізичний пошук фізичного місця. Час та простір. Сталь та залізо. Черевики та нічні заклади. Розумники назвуть це аналогією.

    – Гадаю, іноді саме так і має бути.

    – Але ми чули, що Пітер був схиблений на Всесвітній Мережі. Він телефонував науковому журналістові з Лос-Анджелеса цілих дев’ятнадцять разів, щоб про це поговорити. Це зовсім інша справа? Як це може стосуватися місця, в якому навіть немає стільникового зв’язку?

    Сестра Мак-Кенна відповіла:

    – Це не інша справа, а паралельна. Він гадав, що вона йому зможе дати уявлення про місцезнаходження Майкла. Він думав, що Майкл міг спілкуватися зі схожими людьми на секретних сайтах. Можливо, він прямував кудись, маючи на це певні причини. Можливо, він це з кимось обговорював. Якийсь час ми покладали на містера Вествуда дуже великі сподівання. У нього могла бути розгадка до справи. Проте Пітер був дуже наполегливим. А наполегливість може призвести і до поганих наслідків. Як ви і сказали, дев’ятнадцять дзвінків. Я намагалася його попередити.

    – То він знайшов ті сайти?

    Сестра Мак-Кенна сказала:

    – Піду принесу ще чаю.

    Вона встала і підняла із кофра глек, а глек зачепив телефон, і той почав крутитися на місці, при цьому пластик безперешкодно ковзав по шкірі. Ричер побачив охайний почерк і напис, зроблений олівцем, який також повільно крутився, наче спиця велосипеда, що сповільнював свій рух. Регіональний код 408 і ще сім цифр.

    Фенікс, Аризона. Куди ми їдемо.

    Ми вже в дорозі.

    Час бути насторожі настає просто з цієї миті.

    Півшматочка торта.

    Він сказав:

    – Еване, можна поставити вам особисте запитання?

    Доктор Лейр зробив те, що й більшість людей, яких застають за таким проханням, а саме: на якусь мить він спантеличено замовчав, після чого знизав плечима із виразом удаваної безневинності й відповів:

    – Звісно.

    – Ви тримаєте в будинку зброю?

    – Це має значення?

    – Просто цікавлюсь.

    – Якщо хочете знати – так.

    – Я можу на неї глянути?

    – Це дуже дивне прохання.

    Його донька Емілі, яка сиділа, заклавши ногу на ногу, зробила півоберта і почала спостерігати за цим обміном фраз, переводячи погляд з одного обличчя на інше, наче в тенісі. Те саме робила Ченґ.

    Ричер запитав:

    – Ваша зброя в спальні?

    Лейр відповів:

    – Якщо хочете знати – так.

    – Краще її тримати в коридорі. Вторгнення в будинок посеред глупої ночі трапляються дуже рідко. Плюс ви будете ще занадто сонними для того, щоб адекватно відреагувати. Ви праворукий?

    – Так.

    – Тоді найкраще тримати зброю за шість футів від входу, по правий бік. У шухляді або шафці. Або ж на легкодоступній висоті в декоративній вазі. На столі. Думаю, так було б значно краще.

    – Ви ще й консультант із безпеки?

    – Ми намагаємося пропонувати якомога більше послуг.

    Втрутилась Емілі:

    – Тату, він має рацію. Спальня – це просто безглуздо.

    Ченґ сказала:

    – Фактично, ми радимо вам заховати по одному предмету вогнепальної зброї в кожній зоні будинку. Звісно, у спальні, але, окрім неї, ще й у кухні, у вітальні, у передпокої біля входу, і на горищі, якщо воно у вас є, у підвалі, якщо він у вас є, а також у гаражі.

    Емілі запитала:

    – А де найкраще заховати, якщо маєш лише один пістолет?

    Ричер почув: «Маєш лише один».

    – Вирахуйте самі, – відповіла Ченґ. – Більшість проблем з’являються через вхідні двері.

    – Серйозно? – перепитав Лейр. – Мені його переховати?

    – Краще запитай у мами, – відповіла Емілі.

    І саме тієї миті повернулася сестра Мак-Кенна з глеком свіжого чаю та тортом на тарілці. Вона одразу запитала:

    – Що краще запитати в мене?

    – Чи моєму таткові варто переховати свій пістолет до коридору.

    – З якого дива йому б закортіло таке зробити?

    – За порадою однієї розумної доньки та двох консультантів із безпеки.

    – З якого дива взагалі порушили цю тему? Це має значення?

    «Ми не можемо їй сказати. Не зараз».

    Ричер сказав:

    – Ні, це всього лишень професійний інтерес, не більше.

    І вже через хвилину ця тема випарувалась як мильна бульбашка, швидко забута всіма, особливо Ченґ, яка саме зиркала на Ричера, ставлячи йому поглядом німе запитання: «Що тут в біса відбувається?»

    Ричер неуважно потер носа кінчиком свого вказівного пальця, при цьому рукою він прикрив рота, щоб приховати свої беззвучні рухи губами: «Вимкни свій телефон».

    Сестра Мак-Кенна запитала:

    – З вами все гаразд?

    Ричер попросив:

    – Розкажіть нам про сайти, якими користувався Майкл.

    40

    Сестра Мак-Кенна розповіла, що, розпочавши вивчати комп’ютер Майкла, її брат швидко з’ясував дві речі. Першою з них було те, що програмне забезпечення виявилось нашпигованим пастками, і спроба відкриття історії браузера могла тим самим стерти всю історію браузера. Хіба що він зміг би відкрити її належним чином, а він, звісно, цього не зробив. Тому що він не знав, як це зробити. Проте, як і будь-які інші завантажені програми, воно не було ідеальним. Була в ньому і маленька прогалинка. Перше вікно було видимим якусь долю секунди. А тоді воно зникало. Чистий екран. І не більше.

    Другим фактом, який він з’ясував, було те, наскільки короткою є доля секунди. Звісно, м’яч, кинутий бейсбольним пітчером, міг пролетіти в один бік та повернутися назад за цю частку секунди. А ще в пам’яті могло відкластися багато чого. Це було питанням довіри, а не роздумів. Якийсь давній трюк із мозком, сітківкою та послідовним образом. Краще відвести погляд убік, а потім на якусь мить глянути знову на зображення перед його зникненням.

    Проте воно не мало сенсу. Лише довгі лінії символів, наче хтось прокотив м’яч по верхній частині клавіатури. Повністю випадковий набір літер.

    Сестра Мак-Кенна сказала:

    – Тож Пітер не зрадив самому собі і дізнався геть усе про те, із чим йому довелося зіткнутися, а саме про «Глибинну Мережу». Про неї й неможливо було дізнатися нічого корисного. Між нами відбувалися дивакуваті розмови. Ми думали, що все контролюємо. Відносно кажучи. Але це було не так. Насправді існував цілий таємний світ, про який нам нічого не було відомо. Він був удесятеро більшим за наш. Там були люди, які спілкувалися. Які робили дивні речі, котрих ми не розуміли. Це все нагадувало якусь наукову фантастику.

    Ричер запитав:

    – Вествуд повинен був допомогти вам із чимось конкретним, чи це було загальне розслідування?

    – Ні, це була дуже особлива справа. Серед користувачів «Глибинної Мережі» побутує загальноприйнята думка, що уряд намагається створити нову пошукову систему, яка зможе розсекретити їхні сайти. У статті Вествуда ми відчули натяк на те, що одна така система вже існує. Пітер хоче, щоб Вествуд або підтвердив це, або ж заперечив, а якщо це правда, то щоб Вествуд допоміг йому отримати шанс скористатися нею.

    – Це можливо?

    – Особисто я гадаю, що на це немає жодних шансів, але потрібно спробувати всі можливі варіанти. Зник його син. Мій племінник.

    – Чи є шанси на те, що Пітер міг щось від вас приховувати під час розмови? Його історії завжди були повноцінними?

    – Що ви маєте на увазі?

    – Наприклад, ви ніколи не чули про Материн Спочинок.

    – Ні, не чула.

    – Він казав коли-небудь щось про двісті смертей?

    Емілі перепитала:

    – Двісті чого?

    Її матір сказала:

    – Ні.

    Ричер продовжив:

    – Із Ківером він розмовляв про обидві ці речі. І Ківер поїхав до Материного Спочинку. Тож усе це мало якесь значення. І все ж він нічого про це вам не розповів.

    – Що там відбувається?

    – Ми не знаємо.

    – Пітер – мій старший брат, а я його менша сестра. Він ніколи цього не забуває. І мені також не дозволяє про це забувати. Звісно, не в поганому значенні. У хорошому. Він міг щось від мене приховати з єдиної причини: якщо хотів позбавити мене неприємних новин.

    Ніхто нічого не сказав. Ченґ підвелася з дивана. Вона сказала: «Мені потрібно до вбиральні», Емілі вказала їй напрямок, і вона пішла за вказаним їй шляхом.

    Ричер запитав:

    – У вас є якісь плани на вечір?

    Сестра Мак-Кенна відповіла:

    – Я ще про це не думала.

    – Ми могли б кудись піти.

    – Хто?

    – Ми всі разом.

    – Куди?

    – Куди забажаєте. Просто зараз. Я пригощаю. Дозвольте мені запросити вас усіх на вечерю.

    – Чому?

    – Схоже на те, що у вас сьогодні видався важкий день.

    Ченґ з’явилася біля входу у вітальню. Вона перехопила погляд Ричера і сказала йому:

    – Чоловіча вбиральня там, якщо тобі туди потрібно.

    Він відповів:

    – Гаразд.

    – Я можу тебе провести, якщо хочеш.

    – Я певен, що сам зможу її знайти, коли мені це знадобиться.

    Емілі сказала:

    – Вона хоче поговорити з вами наодинці.

    Тож Ричер встав і приєднався до Ченґ у зовнішньому коридорі. Вона тихо запитала:

    – Думаєш, дружки Хеккета тут з’являться?

    – Нам варто було поводитися більш обережно з телефоном. У них по всій країні може бути необхідне устаткування. Якщо це так, ми щойно видали їм його сестру. Ми вже дали Вествуду точне посилання на джерело. Тож ми не можемо покинути їх самих. Не тут. Не зараз. Або ми їх кудись витягуємо з дому, або будемо панькатися з ними до ранку. Щільний персональний захист. Широкий спектр послуг.

    – Я б краще їх кудись витягла з будинку.

    – Я вже запросив їх на вечерю.

    – Від того типа на воротах жодної користі.

    – В який бік спальня?

    – Вона в іншому крилі. Потрібно знову йти через вітальню.

    – Спробуй-но ти їх запросити на вечерю. Можливо, з моїх уст запрошення прозвучало дивно.

    – Воно прозвучить дивним від нас обох. Ми для них незнайомці. Вони зараз зайняті скрупульозним зворотнім відліком до початку весілля. Двоє незнайомців, які раптом вирішили запросити їх на відерце курячих крилець, просто зірвуть їм дах.

    – Я сказав, що ми можемо піти в будь-яке місце. Це не мусить бути KFC[18].

    – Яка різниця? Немає ніякого значення, куди саме ми підемо.

    Вони почули, як по під’їзду до будинку рухається авто. Стукіт металу від прочиняння та зачиняння дверцят. Кроки на вимощеному в ряд камінні.


    Сучасний автомобільний дизайн передбачає наявність не більше чотирьох сидінь за звичайними повноцінними широкими дверцятами. Деякі седани можуть уміщувати і п’ять сидінь, а деякі вантажівки – і сім, але жоден крутий хлопець у дитинстві не мріє їздити, сидячи зверху на випуклості біля коробки передач, і тим більше, ніхто не буде мати ефектного вигляду на задньому сидінні міні-фургона. Тож, у найгіршому випадку новоприбулих буде четверо. У найкращому – один. Найімовірніше, їх буде двоє чи троє. Ричер різко повернувся та попрямував назад до вітальні, наперед продумуючи свій шлях, пересуваючись із найбільшою можливою швидкістю та зачіпаючи кутики столів і підлокітники крісел, наче він проходив слалом по гірському схилові на швидкість. Сімейство Лейрів досі сиділо в ряд на дивані в застиглій позі, нічого не розуміючи. Лідія, Емілі, Еван, лляна сукня, сорочка та бікіні, шорти та кричущого кольору гавайське вбрання, усі дивилися на нього, тож коли Ричер проходив повз них, то зробив жест у повітрі, наказуючи їм залишатись на своїх місцях, а він тим часом поспішив прямо, до іншого боку вітальні, до короткого коридору, повз фото незнайомих йому людей у срібних рамках, мабуть, родичів, включно з худорлявим чоловіком та засмученим парубком – мабуть, то були Пітер і Майкл Мак-Кенни – і, нарешті, до спальні.

    Задня частина його мозку підказувала йому: «Жінки зазвичай сплять із того боку ліжка, звідки ближче до ванної», – а тому він одразу почав обходити та пробиратися повз обкладене подушками двоспальне ліжко до тумби, на якій не було нічого, окрім будильника та непрочитаної книжки.

    Він почув, як вони вибивають вхідні двері. Він із силою смикнув на себе шухляду під книжкою і побачив там окуляри для читання, таблетки від головного болю, упаковку серветок та «Кольт Пітон» із шестидюймовим дулом. Вирізьблене із грецького горіха руків’я було налакованим до сяючого блиску, вражаюча сталева рама мала синюватий відтінок, міцні патрони типу «магнум» 357 калібру в циліндрі. Нічогенька така собі зброя на випадок нічного нападу. Чудова з декількох причин. Жодного складного механізму. Ніяких тобі запобіжників, а отже, ніяких затримок. Але вона була і досить незручною з багатьох причин. Важив цей револьвер три фунти. Занадто важкий для того, щоб підіймати його спросоння. А віддачею від пострілу сонну руку відкинуло б до узголів’я ліжка.

    Ричер узяв зброю та перевірив циліндр. Шестизарядний. Усі шість патронів на місці. Він почув стукіт черевиків у коридорі. Вони вже всередині, за вхідними дверима. Рухаються на шість футів праворуч. Двоє людей. Третій підступить ззаду. Якщо третій узагалі був. Уздовж декоративної стежки, повз насадження, поміж ліхтарів, через ворота.

    «Будь ласка, проходьте».

    У шухляді не було запасних патронів. Шестизарядний.

    Ричер відступив назад до дверей спальні. Він досі чув чиїсь кроки в коридорі. Тоді він вийшов із кімнати, знову пройшов повз фото в срібних рамках, намагаючись триматися правого краю, стискаючи «Пітон» на відстані витягнутої руки, погляд його був скерований прямо, ясний та чистий, а все інше навколо стало для нього розмитим, світло стало м’якшим, а будинок захищеним і затіненим від сонця за допомогою жалюзі, і увесь дім наповнився тінями.

    Він зупинився біля входу у вітальню. Зліва від нього було сімейство Лейрів, які всі досі сиділи на дивані, але вже починали хвилюватися. Шок змінився страхом. А у випадку Емілі – гнівом. Вона готова була йти на прорив. Її батьки збиралися відступити. Праворуч від нього стояв інший диван, на якому сиділа Ченґ, і повз нього частково було видно двері.

    Він побачив уривок чийогось плеча. Чийсь силует на фоні світла. Напружений, зібраний та готовий до дій.

    Через розсувні двері ліворуч від себе він побачив одного типа на задньому дворі. За весільними подарунками. А потім вже на відкритому просторі. Чорна футболка, чорні штани. І «Руґер Р-85» із припасованим до нього глушником. Ніс він його невимушено, тримаючи збоку від себе, на висоті від коліна і до початку його чобіт. Які також були чорними. Він був одягнутим за проформою, це вже достоту.

    Де була Ченґ? Ричер не хотів стріляти, не знаючи, де вона. Не патроном «магнум». Не в її напрямку. Занадто багато приглушених тіней. Занадто багато сліпучого контрасту. Надто багато ймовірних поганих наслідків. Патрони можуть пробити кістку та пройти крізь стіну. Усі. Вони можуть повністю пройти крізь будівлю та розбити вікно десь на вулиці. Де ж вона була?

    Емілі у своєму бікіні важко дихала, уже готуючись кричати та верещати, що, на думку Ричера, було природною первісною реакцією, вона лише інстинктивно захищала свою сім’ю та свою територію, плюс у її випадку це було ще й виявом справедливого гніву, бо це ж був її особливий тиждень, і хто вони в біса такі, щоб отак сюди вдиратися? Еван же був спокійним чоловіком, звиклим до різних негараздів, у нього були вагомі знання та здоровий глузд, він звик покладатися на аналізи, докази та ретельно поставлений діагноз, і він був досить розумним типом, а тепер усі думки перепліталися в його голові, а він не міг їх скласти докупи, тож його тіло продовжило просто чекати на прийняття правильного рішення. Лідія забилася в куток, дружина та мати, сестра і тітка. Ричер подумав, що вона раптом замкнулася в собі, або навіть у давнішій версії себе, мабуть, це була версія справжніх Мак-Кеннів, які виросли разом у місцині, де звуки розбитого на друзки дерева та чиясь важка хода ніколи не віщували нічого доброго.

    Тоді тип, який стояв на подвір’ї, прочинив розсувні двері та увійшов досередини, і в цю ж мить задня частина Ричерового мозку показала йому увесь хід цієї партії в шахи, викладеної просто на поверхні, такої ж очевидної, як миготіння неонових стрілок, у грандіозних та гротескних деталях: йому потрібно було швидко змістити вісь прицілу і запустити кулю просто у плоть посеред грудної клітки цього типа, де менш імовірно, що куля прошиє його наскрізь, на відміну від пострілу в голову, що вже було добре, враховуючи те, що будинки по сусідству знаходились за дерев’яними огорожами, але на цій точці було більше шансів окропити сімейство Лейрів товстим шаром рожевих бризок, їхнє волосся і все таке, що було поганою ідеєю та мало б драматичні наслідки, особливо під час такого тижня. Ось тільки Ричерові подумалось, що цей тиждень для них і так стане катастрофою з цієї миті, бо партія в шахи підказувала йому, що на підлогу в їхньому особняку поволі сповзатиме тіло мертвого незнайомця, навіть якщо врахувати, що «Пітон» власника будинку зробить ще два постріли у тому напрямку, де Ричер бачив силует чийогось плеча. Ці два патрони можуть і ні в кого не поцілити, проте вони дадуть зайву секунду для того, щоб пробратися за диван та захопити пістолет мертвого типа, а це дасть їм три витрачених патрони і п’ятнадцять здобутих.

    Але Ричер не зробив ані пострілу, ані жодного руху, бо тепер він знав, де була Ченґ. Її штовхали в напрямку вітальні з вхідних дверей, вона опиралася, тому двоє чоловіків її тримали, руки її були заламані за спину, її рот прикривали рукою, а біля скроні тримали дуло пістолета. Ще один «Руґер», і також із глушником. У такому положенні він виглядав якимось неоковирним та занадто громіздким через свою довжину. Але в його ефективності сумніватися не доводилось.

    Ричер поклав «Пітон» на підлогу біля себе, дуже тихо, у тіні біля коридорного плінтуса, під останнім фото в сріблястій рамці. А тоді увійшов до вітальні.

    41

    Тип із подвір’я пройшов уперед по кривій, а ті двоє, що стояли біля дверей, увійшли всередину та зайняли позицію на тій самій дузі, розставивши широко ноги. Ченґ різким та сильним рухом штовхнули вперед, вона пролетіла аж до того дивану, на якому сиділи Лейри, там вона приземлилася, відновила рівновагу, озирнулася та вмостилася на вільному краю дивана. Ричер обіперся на свій лікоть неспішним та спокійним рухом, намагаючись виглядати якомога менш загрозливо, бажаючи закріпити за собою положення в тому кінці кімнати. Він знав: якщо він буде стояти, йому обов’язково накажуть сісти, та ще й укажуть куди саме, в той час як типа, який уже сидить, навряд чи будуть чіпати. Еван сидів поруч із ним, далі була Емілі, яка відкинулась трохи назад, а біля неї сиділа Ченґ, нахилившись уперед та важко дихаючи, і Лідія, яка також відкинулась назад. Те, що здавалося досить просторим для трьох людей, виявилося занадто тісним для п’ятьох. Вони всі тепер стали однією мішенню. Проти них було три «Руґери», широко витягнуті вперед, наче на схемі поля бою в старому бойовому статуті піхоти.

    Три «Руґери», троє хлопців. Чорний одяг, вибриті голови, бліда шкіра. Вони були досить великими та важкими на вигляд, але водночас якимись кістлявими. З напруженими вилицями. Їхні ДНК точно зазнали змін під впливом важких подій у недавньому минулому. Вони з Європи, мабуть. Із далекого багнистого сходу. Звідти, де сусіди ворогують один із одним протягом уже тисячі років. Вони стояли там, міцні та непохитні, спочатку просто приходили до тями, оглядали речі довкола та перевіряли коробки, а тоді вони серйозно замислились над чимось іншим. Зазвичай Ричер припустив би, що вони знають, що роблять, проте тоді, чесно кажучи, він був певен у протилежному. Вони точно не знали цього на всі сто відсотків. Більше не знали. Вони імпровізували. Чи готувались до імпровізації. Або, щонайменше, вони розглядали таку можливість. Наче їхня власна партія в шахи опинилась на роздоріжжі. Стрілки ліворуч і стрілки праворуч. Варіанти. Свобода вибору. Це завжди небезпека.

    Вони не рухалися. Не розмовляли. Проглядався лише слабкий натяк на усмішку. Тоді хлопець, що стояв посередині, сказав:

    – Нас попередили, що ми тут знайдемо чоловіка і жінку, які розмовлятимуть з іншою жінкою.

    У нього була хороша вимова, близька до звичайного американського варіанта англійської мови, але зі слабким слов’янським відтінком. Стовідсотково, він був родом зі Східної Європи. У нього був мінливий настрій, він залежав від чужих рішень, і взагалі, його життя нагадувало безперервний потік неприємностей.

    Ніхто йому не відповів. Хлопець сказав:

    – А насправді ми тут знайшли двох чоловіків та трьох жінок. Одна з яких до того ж китаянка. Що дуже спантеличує нас. Тож скажіть мені, хто з вас розмовляв і з ким?

    Ченґ відповіла:

    – Я американка, а не китаянка. І ми всі розмовляли. Одне з одним. Усі з усіма. Всі разом. А тепер ви скажіть нам дещо. Хто ви в біса такі і що ви тут в біса робите?

    Хлопець продовжив:

    – Хтось із вас чиясь сестра.

    Жодної відповіді. Тоді хлопець сказав:

    – Ми не знаємо, чи ця хтось є китайозою. Думаю, ця інформація нам би допомогла.

    Жодної відповіді.

    – Хто з вас чиясь сестра?

    – Не я, – відповів Ричер.

    – У тебе є сестра, розумнику? Може, ти скажеш мені, де вона живе?

    – Якби в мене була сестра, то сказав би. Прибережи можливість надерти тобі зад для мене.

    Чоловік поглянув убік, на інший край дивана. На трьох жінок, які там сиділи. Він знову запитав:

    – То котра із вас та сестра?

    Відповіді не було.

    – Котра з вас жінка, яка розмовляла із сестрою?

    Відповіді не було. Хлопець поглянув в інший бік. Він запитав:

    – Хто з вас той чоловік, який розмовляв із сестрою?

    Знову жодної відповіді. Хлопець сказав:

    – Комбінацій може бути дуже багато. Наче на тесті в математичному інституті. Скільки шкарпеток мені потрібно, щоб гарантувати складення однієї пари? Проте в цьому випадку щонайменше одна відповідь є очевидною навіть для найтупішого студента. Ми можемо вбити вас усіх. Це гарантуватиме нам правильний результат. Так у нас вийде достатньо велика кількість шкарпеток. Але це буде п’ятеро вбитих за ціною трьох. А ціну було обговорено заздалегідь. Перераховуйте решту перед виходом із магазину. Ніяких передомовленостей після виконання справи. Такими є правила товстуна.

    Тиша. Хлопець подивився на Евана та запитав його:

    – Чим ви заробляєте на життя?

    Еван спробував відповісти, тоді спробував ще раз, а вже на третій раз у нього таки вийшло це зробити. Він сказав:

    – Я лікар.

    – Ви працюєте задарма?

    – Ні, гадаю, що ні.

    – Тупе запитання, правда ж? Хіба лікарі працюють задарма?

    – Деякі працюють.

    – Але не ви, правда ж?

    – Ні, не я.

    – Думаєте, мені слід працювати задарма?

    Еван зробив вдих і видих, вагаючись. Хлопець сказав:

    – Лікарю, це просте запитання. Мені не потрібна ваша професійна консультація. Думаєте, я повинен працювати задарма? Тоді як ви цього не робите?

    – Хіба моя думка має значення?

    – Я хочу, щоб ми всі почувалися зручно. Я хочу, щоб ми дійшли згоди. Людина повинна отримувати гроші за свою роботу. Мені потрібне ваше підтвердження цього.

    – Гаразд, людина повинна отримувати гроші.

    – За що?

    – За свою роботу.

    – Чи повинна вона отримувати більше грошей, якщо зробила п’ять речей замість трьох?

    – Думаю, повинна.

    – Але як їй це зробити, якщо сума була обговорена заздалегідь? У цьому ставку більше не виловити рибки. Що є поганою новиною для нас. Проте, це хороша новина для вас. Ми зробимо лише те, за що нам заплатять. Ніяких безкоштовних зразків не буде. У вас з’явився шанс вижити.

    Задня частина мозку Ричера одразу ж автоматично підказала йому, що цей шанс складав сорок відсотків, якщо стрілятимуть вони навмання. Їхнім завданням були чоловік і дві жінки. У такому випадку шанси Евана складали п’ятдесят на п’ятдесят. А шанси Ченґ, навпаки, падали від сорока до тридцяти трьох.

    Хлопець продовжив:

    – Звісно, недоліком цього плану є те, що ми можемо залишити двох потрібних нам людей живими. Що буде просто неприйнятним. Я певен, у вас же є власні професійні стандарти. Проблему потрібно вирішувати інакше. Нам слід поглянути на цю ситуацію збоку. Нам потрібно знайти інший спосіб отримати свої гроші. Допоможіть мені з цим.

    Еван сказав:

    – Грошей у будинку немає.

    – Лікарю, я не прошу жертву самотужки оплачувати свою страту. Це було б жорстоко. Я прошу вас подивитися на все це збоку. Що ви бачите в цій ситуації такого, що б могло забезпечити невелику компенсацію мені та моїм колегам?

    Еван нічого на це не відповів.

    – Лікарю, будьте креативним! Розслабтеся. Мисліть нестандартно. Якщо це не гроші, то що ж іще це може бути?

    Жодної відповіді. Хлопець подивився на Емілі та запитав її:

    – Як тебе звуть, люба?

    Еван сказав:

    – Ні.

    Тоді хлопець глянув на Ченґ.

    – Її також, – сказав Еван.

    Емілі тісно запнула на собі сорочку, підняла коліна та забилася з ногами на диван. Еван нахилився до неї. Хлопець, що стояв посередині, зміряв його поглядом і сказав:

    – Якщо будете гарно поводитися, пристрелимо вас першим. Якщо ні, то ми залишимо вас живим та примусимо дивитися на це.

    Троє хлопців стояли на однаковій відстані один від одного вздовж зовнішнього краю сектора утвореного ними кола. Наче розташувалися на базах у бейсболі. Але набагато ближче. Зрештою, вони були в кімнаті, а не на ігровому полі. У просторій кімнаті, так все ж. Хлопець, що стояв на першій базі праворуч, був, мабуть, десь за шість футів від Ричера. Хлопець, що стояв найдалі від усіх, знаходився на третій базі в дальньому лівому куті, і до нього було близько п’ятнадцяти футів. А хлопець, що стояв на другій базі і вів переговори, розташувався посередині між двома іншими, на прямій лінії між Ричером та вхідними дверима. До нього було приблизно дванадцять футів.

    Троє хлопців. Не було жодних сумнівів, що окружний прокурор району Марікопа визнає їхню поведінку вторгненням. Ось і заголовок: «Сьогоднішнє вторгнення в будинок закритого типу на північний схід від міста закінчилося трагічно. Зйомки об одинадцятій». Копи назвуть їх правопорушниками. Адвокати – своїми клієнтами. Політики наречуть їх покидьками. Криміналісти – соціопатами. Соціологи скажуть, що їх просто не зрозуміли. А сто десятий відділок воєнної поліції назве їх ходячими мерцями.

    Хлопець, що стояв другим, сказав:

    – Давайте розпочнемо вже гру.

    Емілі втиснулася спиною в диван, притулившись до шерстяної картатої ковдри, її ноги були зігнутими в колінах і підібганими, а руки тісно охоплювали гомілки. Усе це сприяло тому, що вона виглядала вдвічі меншою, ніж насправді. Ченґ також нікуди не збиралась іти. Вона завмерла на місці, її руки рівно лежали на дивані вздовж тіла, ноги вона випростала, її черевики на шнурівці стирчали далеко попереду неї, а каблуки буквально впились у килимок, наче в земляної зозулі з мультику, яка відчайдушно намагається загальмувати.

    Другий хлопець сказав:

    – Я тут уже втрачаю терпіння.

    Губи вологі. Очі бігають туди-сюди. Терміново. Відповіді не було.

    Ричер видихнув, зробив примирливий знак із проханням не стріляти, а тоді підвівся з дивана, повільно та спокійно, незагрозливо, не роблячи жодних різких рухів. Він стояв упівоберта до хлопців зі зброєю та упівоберта до групи, що сиділа на дивані, а тоді сказав:

    – Емілі, давай покінчимо з цим. Вони все одно тебе приберуть, так чи інакше. Можеш трохи полегшити їм справу.

    Вона запитала:

    – Що?

    Він нахилився повз Евана, схопив його дитину за зап’ясток та потягнув її вгору. Тієї ж миті Еван зірвався з дивана, щоб ударити його, і Ченґ також, і навіть сестра Мак-Кенна, усім їм сперло дихання від паніки та здивування. Раптом утворився цілий клубок людей, усі на ногах у вертикальному положенні, вони збилися докупи на килимку між диванами, перекочуючись, розгойдуючись, а згодом б’ючись одне об одного та відчайдушно озираючись то вліво, то вправо.

    Момент істини. Троє хлопців нічого не робили. Розумним для них рішенням тієї миті було б спробувати одразу розборонити цю бійку, роблячи це без жодних вагань, бо вони мусили бачити, як ситуація перетворюється на казна-що просто в них на очах. Проте на той момент вони витратили вже стільки сил на розробку власного плану, на порядок дій, на перебіг самої процедури, на обіцянку надзвичайної фізичної насолоди в результаті… А тут раптом дві головні складові тієї майбутньої нірвани сплелися в групу, що котилася по килиму, і це неминуче призвело би до шкоди, а саме шкода їм була не потрібна. Не так швидко. Вони хотіли, щоб усі залишалися далі на своїх місцях, цілими, при свідомості та з наявністю реакцій, із гладенькою засмаглою шкірою, у бікіні, футболках та джинсах із низькою посадкою. Тож вони не стріляли. Вони навіть не думали. Принаймні точно не мізками. Поки все йшло нормально.

    Ричер штовхав Евана в один бік, а Ченґ в інший, і вони витягли Емілі з цього клубка. Емілі відкотилась убік, усі штовхалися ліктями та колінами, тоді він перевернув її і відштовхнув з усієї сили подалі, у коридор, де на стінах висіли у сріблястих рамках фото незнайомих родичів. Він сказав:

    – Спальня в тому боці.

    Еван проповз повз Ричера, хапаючи за руку доньку, проте в ту мить сестра Мак-Кенна швидко відштовхнула його, а Ченґ навалилася на чоловіка позаду неї, хлопець із першої бази кинувся слідом за нею, на його обличчі на якусь мить з’явився збентежений вираз через розгардіяш, який панував навкруги, за ним до натовпу приєднався хлопець із другої бази, і останнім позаду був тип із третьої бази. Разом їх було восьмеро, усі незграбно рухалися, всі штовхалися, і в результаті ця вервиця з людей опинилася в затемненому коридорі.

    Ричер вибрався з цього натовпу та вхопився за «Пітон» двома руками, щоб не дати йому ковзнути далі по відполірованій дерев’яній підлозі. Він твердо затис руків’я в долоні міцним та впевненим рухом, палець прилаштував на механізмі, притиснувши його до курка, твердо та надійно, тоді він підняв зброю вгору, усі три фунти ваги, поклав свою ліву руку на голову Лідії, схопив її за коліна та прихилив її донизу, а потім прицілився через плече Ченґ та вистрелив в обличчя хлопця з першої бази.

    Існує багато факторів, які визначають, є зброя хорошою чи ні. Найголовнішими з них є швидкість кулі та довжина дула, а вже допоміжними можуть бути такі аеродинамічні характеристики, як градус обертання патрона разом із системою нарізів усередині дула, які або добре спрацьовували, або ні, – це вже залежало від самих патронів. Точність при виробництві зброї мала величезне значення, і в цій справі обережна обробка машинами високоякісного металу цінувалася набагато більше, ніж відливання нових деталей зі старого металолому. Не те щоб щось із цього мало величезне значення при відстані у сім футів. Шпарина зліва чи складка справа не грали великої ролі. Обличчя людини становило собою досить велику мішень, по якій важко схибити з малої відстані, а тому і лице парубка з першої бази не стало винятком.

    Постріл, звісно, був наскрізним, якщо врахувати коротку відстань та потужність магнума. За двадцять футів позаду від голови хлопця в стіні утворився кратер завбільшки з чашу для пуншу, і вже за секунду він наповнився огидним умістом парубкового черепа, його мозок ударився об стіну із мокрим плескотом, і стіна стала червоного, сірого та фіолетового кольорів. Тим часом сам хлопець почав вертикально падати вниз, наче ступив на стрічку ескалатора, а Ричер зробив півоберта ліворуч, повертаючи лише корпус, його плечі залишались напруженими, і він почав шукати очима третього хлопця, який стояв від них на найбільшій відстані, тому що якась частина мозку підказувала йому, що саме в цього типа зараз була найкраща позиція для пострілу у відповідь, а ще він не був настільки ж ініціативним, як парубок із другої бази, тому Ричер припустив, що він приймає не надто активну участь у цій грі і може почати стрілянину, не замислюючись про заподіяння можливої шкоди.

    Ричер повернув спусковий механізм у вихідне положення і одразу почув, як у ньому розпочався рух, підіймалися важелі і всі деталі приводились в дію без жодних зайвих зусиль, а тоді зброя вистрелила. У його розумінні цей постріл був підготовленим, зробленим через пристойний інтервал після першого, проте насправді це виглядало більше як подвійний удар, лише раз-два-раз: митець лише спокійно займався своєю справою, користуючись своїм вродженим даром. Це знову був наскрізний постріл, інакше й бути не могло, він потрапив у верхню губу парубка та прошив нижню частину голови, куля розбила скло в розсувних дверях та розірвала декілька весільних подарунків, які лежали на столі на подвір’ї, перетворивши їх на купку клаптиків паперу білого та сріблястого кольорів, наче конфетті, яке запустили на декілька днів раніше від потрібного часу. Розбите скло посипалось донизу, наче водоспад, кероване силою тяжіння, і падало воно з такою самою швидкістю, як і сам третій парубок, на якого також діяла ця сила тяжіння. Ричер якусь мить дивився на їхнє одночасне падіння, а тоді відскочив убік, щоб знайти хлопця із другої бази.

    А все тому, що тієї миті перегони вже розпочалися, а Ричер програвав. Один хлопець не був для нього проблемою, та власне, вони обидва стали легкою здобиччю, проте з третім хлопцем усе могло бути значно складніше. Постріли, після яких його друзі попадали донизу, могли змусити його зосередитися, і навіть гірше – вони могли допомогти йому повернутися в гру, відреагувати, зрозуміти нарешті одну просту думку: «О, я ж також маю пістолет у руці». І тоді він міг би підняти свою зброю вгору, може, повільнішим рухом, ніж зазвичай, через важкий механізм прилаштованого до пістолета глушника, а ще тому, що зброя насправді була вдвічі довшою, ніж здавалося його м’язам, і важчою, через що він уже не міг її повністю контролювати. У принципі, це все одно було непогано, бо пройти йому залишалося набагато менше, ніж Ричерові. Він був уже майже там. На відстані всього лишень декілька дюймів від цілі. Гра майже закінчилась. Проте Ричер рухався далі, що збоку нагадувало якусь повільну та безпорадну дію, наче він холодного зимового дня намагався занурити долоню в патоку, його ліве око зосередилось на передній частині «Пітона», тоді як його праве око сфокусувалось на отворі в глушнику, який досі був овальної форми, проте лише злегка. Він був лише за дюйм від того, щоб опинитися в правильній позиції.

    А «Пітон» був лише за фут від того, щоб опинитися в правильному положенні. Ричер розсік ним повітря унизу, наче із тріскотом замахувався канчуком. Головною мірою він це зробив через потребу збільшити силу та швидкість, проте йому також потрібно було так учинити, бо цей тип був найширшим з усіх у районі плечей, а Ричер більше не міг собі дозволити таку розкіш, як прицілювання. «Пітон» був самонавідною зброєю, а це означало, що один і той самий спусковий механізм і підіймав курок, і опускав його, тож він вирішив почати діяти завчасно, змусивши циліндр обертатися, поки зброя була ще в русі, дивлячись на те, як підіймається курок, відчуваючи, як підіймаються повідкові патрони та важелі, чекаючи якусь мить, а потім роблячи постріл, покладаючись на розрахунок часу до тисячних секунд, і на похибку, і на рушійну силу, і на складні чотиривимірні обчислення. Іншими словами, діяв він на чесному слові та одному крилі.

    Але, вочевидь, усе спрацювало. Бо хлопець не вистрелив у відповідь, а з його горла вирвався величезний шмат плоті. Достатній для того, щоб нагодувати цілу сім’ю.

    Потрійна гра. Без допомоги. Бейсбольне безсмертя.

    Куля вийшла з парубка, пролетіла крізь вбиральню та розбила лампу в коридорі. Сам парубок упав замертво зі стуком та гуркотом, але Ричер нічого цього не чув, тому що великим недоліком магнума була тимчасова глухота після пострілу, особливо якщо стріляти в приміщенні.

    Усі навколо нього сиділи з безпорадним виглядом від пережитого шоку, наче завмерли від спалаху камери чи удару блискавки. Сестра Мак-Кенна стояла на колінах з роззявленим ротом, проте її крику Ричер не чув. Емілі притиснулася до плінтуса попри стіну в коридорі, і Ричер міг зрозуміти чому. Магнум у приміщенні мав потужність світло-шумової гранати. А він вистрелив тричі.

    Тоді шипіння та крики трохи стихли, і люди почали приходити до тями та рухатись. Ченґ підійшла до Емілі, а Еван допоміг підвестися своїй дружині, тоді проштовхнувся вперед, щоб оглянути вітальню, де одразу ж розвернувся та почав відганяти всіх інших назад, у напрямку спальні, багатозначно хитаючи головою зі словами: «Ми не можемо туди увійти», – повторюючи це знову й знову. Ричер припустив, що він робив це не з власних дискомфортних відчуттів, бо ж він працював лікарем і все таке, а тому що хотів уберегти свою сім’ю від цього видовища. Хоча він також гадав, що їм доводилося раніше бувати в м’ясному павільйоні і вдалося якось це пережити. Чесно кажучи, ці троє типів були величезною купою мертвого м’яса. Або ж він хвилювався за збереження цілісності місця злочину. Занадто багато дивиться телевізор.

    Родина Лейрів умостилася на ліжку, чомусь вони виглядали меншими, ніж до того, тільки очі залишились незмінними, усі вони важко дихали і намагалися якось отямитися. Ченґ ходила по кімнаті. Ричер протер старий великий кольт та поклав його на тумбу з того боку, де спав Еван Лейр.

    Лейр сказав:

    – Нам треба зателефонувати в поліцію. У нас є зобов’язання перед законом.

    Ченґ відповіла:

    – Так, сер, саме це я би вам і порадила зробити. Ви повинні вжити заходів.

    Сестра Мак-Кенна запитала:

    – Пітер мертвий, чи не так?

    Жодної відповіді.

    – Вони дістались до нього, а тепер прийшли по мене. Тому що вони думають, що мені відомо все те, що знає він. Чи знав. Усі так вважають. І ви також.

    Ченґ сказала:

    – У нас немає доказів чи свідчень від першоджерела щодо Пітера. З нашого боку буде неправильно щось розповідати вам про нього. І в усякому разі, Майкл повинен дізнатися про все першим.

    – Гадаю, він також мертвий.

    – У нас немає такої інформації.

    У кімнаті запанувала тиша. Тоді Еван запитав:

    – Що нам робити далі?

    Ричер перепитав у нього:

    – Що ви маєте на увазі?

    – У нашому будинку мертві люди.

    – Ну, їм не вдасться вийти сухими з води. Скоріш за все, це кваліфікуватимуть як виправдану стрілянину. Вторгнення в будинок, зброя із глушниками, спроба зґвалтування. Ми не збираємося сідати через це до в’язниці. Натомість ми сподіваємося, що нас за це навіть погладять по голові. Хоча, насправді, мені глибоко байдуже до таких речей. Я буду радий, якщо про мене в цій справі взагалі не згадуватимуть. Наче мене тут не було. Ви повинні зробити все правдоподібним. Побавтеся трохи зі зброєю. Залиште на ній свої відбитки пальців. Вони взагалі повинні дати вам річний абонемент до заміського клубу відпочинку. Ви отримаєте нових пацієнтів. Скажений лікар!

    – Ви серйозно?

    – Мені байдуже, чим це все закінчиться. Вони ніколи мене не знайдуть. Проте я не відмовився б і від переваги на старті. Нам із Ченґ потрібно ще багато чого зробити. Нам би дуже допомогло, якби ви зачекали ще тридцять хвилин до того, як зателефонуєте у «911». Розкажіть їм будь-яку історію, яка спаде вам на думку. Скажіть їм, що ви були в стані шоку. Ось звідки і затримка.

    – Тридцять хвилин, – повторив Лейр.

    – Шок може тривати довго.

    – Гаразд.

    – Але коли справа дійде до самих свідчень, скажіть їм, що лише у двох хлопців була зброя.

    – Чому?

    – Тому що один пістолет я заберу із собою. А деякі копи можуть надати цьому великого значення.

    – Гаразд, тридцять хвилин. Два пістолети. Якщо в мене це вийде. Я не дуже ладнаю з людьми у формі.

    Ричер поглянув на Емілі й сказав:

    – Мадам, мені дуже шкода, що ваш святковий тиждень було зіпсовано.

    Емілі відповіла:

    – Я вам дуже вдячна.

    – Не варто.

    Він попрямував до виходу позаду Ченґ, яка зупинилася для того, щоб обійняти сестру Мак-Кенна, а ще щоб сказати у відповідь на її німі запитання: «Співчуваю вашій втраті».

    Тоді вони зачинили за собою двері і пішли вздовж коридору, минаючи фото на стіні та прямуючи до вітальні. Спочатку на їхньому шляху трапився хлопець із першої бази, але він упав під дуже невдалим кутом. Його глушник лежав у калюжі крові, яка текла з того, що залишилось від його голови, а у глушниках всередині є набивка та дуже тонкі перегородки, з яких кров сочитиметься довіку, тож вони пройшли повз нього далі. До третього парубка потрібно було діставатися обхідним шляхом, тож Ченґ нагнулася перед другим хлопцем, який виступав у них промовцем, і підняла його «Руґер», забувши про те, що називала себе офісним планктоном.

    А тоді вона зупинилася й прошепотіла:

    – Ричере, здається, цей іще дихає.

    42

    Ричер присів біля тіла, що перебувало в горизонтальному положенні. Ченґ опустилась на коліна біля нього. Хлопець лежав на спині, його ноги були вивернуті назовні, а руки безладно розкидані. Він утратив свідомість. Або ж перебував у глибокому шоці чи навіть впав у кому. Або навіть усе перелічене вище. Його шия була просто в жахливому стані. Половини її взагалі не було на місці. Він пахнув брудним одягом, потом та металевим присмаком крові. Він пахнув смертю. Але чутно було його уривчасте дихання та слабкий пульс.

    – Як це взагалі можливо? – прошепотів Ричер. – З нього ж вилетів шматок м’яса, завбільшки зі стейк із пивбару.

    – Вочевидь, цей шматок не був життєво необхідним, – прошепотіла у відповідь Ченґ.

    – Що ти пропонуєш робити?

    – Я не знаю. Ми не можемо викликати «швидку». Вони привезуть із собою копів. Вони завжди так роблять, якщо є жертви стрілянини. Нам це не додасть переваги. Проте цей тип має справді поганий вигляд. Йому потрібен хірург-травматолог, і то якнайскоріше.

    – Еван – лікар.

    – Але який? Він лише погляне на нього, а тоді сам теж подзвонить у «швидку». Негайно. А після цього він зателефонує ще й копам. Тієї ж миті. Він і так непевно поставився до цієї ідеї з тридцятьма хвилинами.

    – Ми можемо піти геть і залишити цього хлопця тут. Хто про це дізнається?

    – Занадто жорстоко стосовно Евана. Потенційно. Цей тип може протягнути ще тридцять хвилин. І тоді історія може набути розголосу. Він стане лікарем, який проігнорував людину при смерті лише для того, щоб мати змогу пересидіти у своїй спальні.

    Ричер притиснув пальці до шиї хлопця, до тієї її частини, яка була цілою, над самою раною. Він обхопив його шию кінчиками пальців з обох боків, притиснувши їх до ділянки за вухами та в місці сходження щелеп. Він так там їх і тримав.

    Ченґ запитала:

    – Що ти робиш?

    – Перетискаю артерії, які допомагають живити його мозок.

    – Ти не можеш цього зробити.

    – То що, вбити його вперше було нормально, а добити – уже погано?

    – Це неправильно.

    – Зате це видавалось правильним першого разу, коли він був гамнюком, який збирався зґвалтувати тебе під дулом пістолета. З того часу він змінився? Може, він став святим мучеником, якого ми повинні негайно доправити до лікарні? Коли це сталося?

    – Скільки часу це займе?

    – Недовго. Він був уже в поганому стані, коли я це затіяв.

    – Це так неправильно.

    – Ми робимо йому послугу. Наче коню зі зламаною ногою. Ніхто вже не зможе вилікувати його шию.

    І тут у неї задзвонив телефон. Чітко і ясно. Різко. Вона вправно його дістала, відсунулась убік та відповіла на дзвінок. Вона слухала. Вона шепотіла. А тоді вона відключилась.

    Ричер запитав:

    – Хто це був?

    – Вествуд приземлився у «Небесній Гавані».

    – Чудово.

    – Я сказала, що ми йому передзвонимо.

    – Так буде краще.

    – Сім’я могла почути дзвінок телефону. Вони знатимуть, що ми досі тут.

    – Вони подумають, що це дзвонить телефон у одного з цих хлопців. У кишені. Вони просто проігнорують дзвінок.

    – Він уже мертвий?

    – Майже. Це дуже спокійна смерть. Наче впадаєш у сон.

    Тоді він відсунувся назад, перевірив пульс і не знайшов його. Він сказав:

    – Час іти.


    Їхня машина стояла на узбіччі за сто ярдів від них, бо коли вони приїхали, то було найближчим вільним місцем. А коли потік інших авто зник, то залишив цю машину наодинці. Вона була єдиною. Ченґ сіла за кермо. Вона розвернулась на дорозі і поїхала у тому самому напрямку, звідки вони й приїхали. У містечку було тихо. Всі потерпали від спеки. Повітря мерехтіло перед очима, граюючи синіми та золотистими відтінками, мов вода.

    Обидва шлагбауми біля воріт були підняті вгору. Обидві труби, розфарбовані червоними смугами, тепер були у вертикальному положенні. Наче жирна пташка, яку підготували до запікання. Ворота були відчиненими, шлях був відкритим як назовні, так і всередину. За склом нікого не було.

    Ченґ зупинила авто. Вона сказала:

    – Йди перевір.

    Асфальт під ногами Ричера був просто розпеченим. На ньому можна було смажити яйце. Він почув дзижчання мух на відстані десь шести футів від себе. Розсувне віконце було відчинене. Те, звідки раніше до них говорив охоронець. «Бажаю гарно провести час». Кондиціонер працював на повну потужність, намагаючись упоратись зі спекою.

    Охоронець лежав на підлозі. Він був прив’язаний до ніжок свого стільця. Сорочка на короткий рукав. Руки, вкриті плямами. Розплющені очі. Він отримав один постріл у груди та ще один у голову. Мухи влаштували собі свято на його крові. Вони мали синюватий відтінок та мінилися на сонці. Повзали по ньому. Уже відкладали яйця.

    Ричер пішов назад до авто. Він сказав:

    – Він був старим чоловіком. І старішим уже не стане.

    – Це трохи полегшує мої докори сумління через допомогу в убивстві.

    – А мене змушує пожалкувати, що я не взяв ніж для масла на кухні і не відрізав йому голову.

    Ченґ виїхала за ворота і зробила декілька заплутаних поворотів ліворуч та праворуч. Вони не чули ніякого завивання сирен удалині. Ніякої метушні. Лише звичні для Фенікса затори, три блискучі смуги для руху, які нагадували неквапну течію, що ніколи не припиняла свій рух.

    – Куди ми їдемо? – запитала вона.

    – Давай знайдемо місце, де можна випити кави. А ще ти маєш зробити один дзвінок.


    Вони зупинилися біля придорожнього супермаркету у Парадайз-Велі. Там була відома кав’ярня, яку втиснули між магазином, що продавав шкіряні паски зі срібними пряжками, та крамницею, де торгували порцеляновими тарілками з витонченими візерунками. Ченґ замовила собі каву з льодом, а Ричер звичайну, гарячу. Вони сіли за липким столиком у кінці залу. Ричер сказав:

    – Попроси Вествуда обрати готель. У якомусь зручному місці, і щоб він вписувався в його бюджет. Скажи йому, що ми приєднаємося до нього через дві години.

    – А чому аж через дві години?

    – У вашої контори є офіс у Феніксі?

    – Звісно. У Феніксі живе ціла купа колишніх агентів ФБР.

    – Нам потрібно опитати місцевих.

    – Про тих типів у будинку?

    – Про їхнього боса. Який є також босом Хеккета. Тип, який займається підбором охорони, у чому, я певен, зацікавлена велика кількість клієнтів. Ринок послуг у дії. Він мені здався крупним типом. По телефону. А ще той хлопець, який розмовляв із нами в будинку, згадав про якогось товстуна. Ти це чула? Він скаржився на те, що не отримає грошей і що не матиме можливості змінити умови угоди після її виконання, а тоді він сказав, що такі правила впровадив товстун. Тож нам потрібне його ім’я. Ім’я кримінального ватажка на території Фенікса, який має східноєвропейське коріння і керує своїми земляками тут, на місці, а таких, як Хеккет, посилає у справах. А ще: кому б захотілося, щоб його називали товстуном? Хіба що за спиною. Конкретне місце його розташування також стало би нам у пригоді.

    – Навіщо?

    – Хочу до нього завітати.

    – Навіщо?

    – Заради Емілі. І сестри Мак-Кенна. І охоронця у вартівні. А ще в мене тепер болить спина та голова. Деякі речі просто не можна залишати без уваги.

    Ченґ кивнула:

    – А деякі речі мають побічні ефекти.

    – Саме так.

    – Питання Материного Спочинку так і залишається поки невирішеним. Ми скасуємо його контракт на отримання охорони. Просто відітнувши йому голову. До того як ми туди дістанемося.

    – Це саме такими даними володіє твій місцевий інформатор?

    – І я би ними володіла, якби мені зателефонували із Сиєтла.

    Вона витягла свій телефон і почала набирати номер, спочатку Вествудів, щодо готелю, а тоді погортала список своїх контактів і знайшла свій місцевий номер. Мабуть, запасної квартири. Десь неподалік. Мабуть, у Месі, або Ґлендалі, або у Сан-Ситі. Яка обставлена шафками та поличками з одного гарнітура, а також столом та комодом. А ще комп’ютером і телефоном, і факсом, і принтером. Інвестиції в нову кар’єру. «У нас є офіси по всій країні».

    Ричер підвівся та попрямував до чоловічої вбиральні, де він оглянув себе в дзеркалі, намагаючись з’ясувати, чия на ньому кров – власна чи чужа – та чи є на ньому ще якісь сліди ушкодження. Він завжди діяв дуже завбачливо. Одного разу він заарештував типа, у голові якого застряг зуб його жертви, центральний передній зуб, який нагадував своїм виглядом якусь блідо-жовту намистину із салону на пляжі. Після цього він дуже ретельно помив свої долоні, зап’ястки та передпліччя, витративши на це купу мила. Він хотів позбутися залишків стрілянини. Також дуже завбачливо. Для чого іти легким шляхом?

    Коли він сів назад за столик, Ченґ повідомила йому інформацію:

    – Він з України, і його прізвище Мерченко.

    Ричер запитав:

    – Він товстий?

    – Вочевидь, він просто грандіозних розмірів.

    – Нам відомо, де він провадить свої справи?

    – У нього є приватний клуб на південь від аеропорту.

    – Охорона?

    – Цього ми не знаємо.

    – Ми можемо потрапити в цей клуб?

    – Туди впускають лише його членів.

    – Ми можемо влаштуватися там на роботу. Я можу бути викидайлом.

    – А ким я буду?

    – Усе залежить від характеру цього клубу.

    – Я думаю, про це неважко здогадатися.

    – Мене все задовільняє з естетичної точки зору, – сказав Ричер. – Нам слід поїхати туди й оглянути це місце. Просто зараз. Краще оглянути його при денному світлі.


    На південь від аеропорту не вся земля була схожа на пустелю, проте наживо все виглядало набагато яскравішим та не таким порожнім, як це було зображено на маршруті. Клуб Мерченка виявився металевою будівлею, завбільшки зі стадіон бейсбольного клубу «Янкі». Але квадратної форми. Він сам займав цілий квартал, від одного тротуару до іншого. Стіни були пофарбовані в рожевий колір і оздоблені сотнею велетенських кульок із фольги також рожевого кольору. Деякі з них були у формі сердець, а деякі у формі губ, усі вони якимось чином були прикріплені до зовнішньої обшивки. То тут, то там їх пронизували милі неонових стрічок, які при такому світлі набули блідого сірого кольору, проте вночі вони, безсумнівно, також були рожевими. Яким же ще міг бути цей неон? Двері були рожевими, і над ними висів рожевий пластиковий тент, на якому було написано назву цього закладу: «Пінк».

    Ченґ запитала:

    – Нам слід спочатку оглянути весь квартал?

    – Ще рано, – відповів Ричер. – Усе має бути в порядку.

    Тож вони повернули ліворуч повз фасад будівлі і поїхали, тримаючись правого боку дороги. Із цього боку будівля виглядала такою ж велетенською. Такою ж рожевою. Такі ж самі серця та губки. Ричерові подумалось, що ці кулі якимось чином провокували на випивку. Краще, ніж їхати в інший бік, назустріч інтенсивному руху.

    З того кута огляду вони побачили, що будівля не займала цілий квартал. Можливо, від одного боку до іншого – так, але не від передньої частини до задньої. Вона різко обривалася, і на задній частині цього кварталу розташувався майданчик для прийому товару. Що було досить логічним. Клубові такого розміру потрібна величезна кількість витратних матеріалів. Він же нагадував справжній океанський лайнер. А ще він мав багато сміття та інших відходів, які потребують переробки. Через що виникає потреба в тому, щоб регулярно вивозити такі речі. Подвір’я знаходилось за огорожею, зробленою із надзвичайно міцного на вигляд дроту, в яку були вплетені рожеві стрічки, щоб крізь неї нічого не було видно. Зверху на огорожі були ще завитки колючого дроту, щоб уберегти територію від зловмисників. Проте два десятифутових відрізки огорожі кріпились на петлях, щоб мати змогу відчиняти їх досередини. Це було досить мудро через те, що сюди постійно приїжджали машини, привозячи продукти та вивозячи звідси сміття. Одна частина цих воріт була відчиненою.

    – Зупинись, – сказав Ричер.

    Ченґ зупинилася та обережно від’їхала трохи назад, щоб отримати кращий кут огляду. Вона сказала:

    – Не вірю своїм очам.

    За ворітьми розташувався ряд сміттєвих баків, які були заввишки майже з людський зріст, а ще вони побачили територію, на яку виходила кухня і на якій просто зверху на бетонному покритті розстелили штучний газон, поставили декоративний частокіл, білу металеву садову лавку і крислату парасолю від сонця. Усе для того, щоб кухарі та офіціанти могли висмалити цигарку в комфортних умовах. На лавці сидів товстун. Він палив велику товсту сигару та розмовляв із якимось хлопцем латиноамериканської зовнішності, котрий був одягений у майку-алкоголічку та косинку. Хлопець стояв, уважно слухаючи товстуна, проте його погляд зафіксувався на якійсь точці у повітрі просто над головою товстуна.

    Але слово «товстий» сюди не надто пасувало та було просто недостатнім. Чоловік, що сидів на лаві, був не просто пухким, чи мав широку кістку, надмірну вагу чи навіть ожиріння. Він нагадував гору. Він був просто величезним. Понад шість футів точно, і це тільки завширшки. Через його розміри лавка під ним видавалася мініатюрною. Він був зодягнений у каптан сірого кольору, завдовжки до гомілок. Його коліна вивернулися назовні під вагою живота, він сидів, відкинувшись назад, його зад висів із самого краю лави, бо інакше живіт не дав би йому можливості сісти прямо, під кутом дев’яносто градусів. На його тілі неможливо було розпізнати обриси якоїсь фігури. Він був просто недиференційованим трикутником живої плоті з грудьми, які були завбільшки з не до кінця накачані баскетбольні м’ячі, а ще на ньому скрізь виднілися непоясненні випуклості та округлості завбільшки з велетенські подушки. Він обперся руками на спинку лавки, і з його ліктів з ямочками з кожного боку звисали величезні складки жиру.

    Іншими словами, він був просто грандіозного розміру, як повідомив інформатор Ченґ. Його голова видавалася крихітною порівняно з рештою його тіла. Обличчя було рожевого кольору, воно блищало від сонячного тепла, а очі були маленькими і глибоко посадженими, частково тому, що він сильно мружився від сонячного світла, а частково через те, що його обличчя так сильно роздулося, наче хтось устромив йому у вухо велосипедний насос та зробив ним десять сильних рухів. Його зачіска являла собою таку ж поголену голову, як і в тих трьох хлопців, яких вони зустріли в будинку сестри Мак-Кенна.

    Ченґ сказала:

    – Але це може бути і його брат або кузен. Можливо, у них всі в сім’ї товстуни.

    – Він схожий на боса, – заперечив Ричер. – Подивись, як він розмовляє із тим хлопцем. Здається, хлопчині зараз ой як несолодко.

    І справді. Без жодних вистав. Без криків. Лише неперервний потік слів. Цій розмові не видно було кінця-краю. І саме тому вона й була настільки ефективною й жорстокою. Хлопець у хустині явно невесело проводив час. Він стояв непохитно, дивлячись кудись у повітря та мужньо зносячи цю розмову.

    Ченґ сказала:

    – Нам усе одно потрібно дізнатися більше. Можливо, Мерченко розподіляє завдання. Може, у нього є помічники. Можливо, є в нього брат або кузен, який вирішує питання щодо персоналу замість нього самого.

    Ричер запитав:

    – Твій інформатор казав що-небудь про інших членів родини?

    – Вона нічого такого не казала.

    – Ти можеш ще раз це перевірити?

    Ченґ уже набирала номер на телефоні. Ричер слідкував за товстуном. Він нікуди не збирався йти. Принаймні поки що. Він досі розмовляв. Ченґ поставила запитання та слухала відповідь на нього. Тоді вона поклала слухавку і сказала:

    – Нам нічого не відомо про членів його родини.

    – Він схожий на боса, – стояв на своєму Ричер. – Ось тільки біля нього чомусь немає охорони. Жодних чоловіків у темних окулярах із навушниками у вухах. Один біля воріт таки мусить бути. Це беззаперечний мінімум. Цей тип має бути кримінальним ватажком. А його зараз повністю видно з вулиці. Ми тут собі просто сидимо, і ніхто не намагається нас прогнати.

    – Мабуть, це через упевненість, – припустила Ченґ. – Або навіть самовпевненість. Він думає, що ми вже мертві. Може, йому більше немає про що хвилюватися. Він тут цар звірів. І це не обговорюється.

    – Якщо він саме той.

    – Нам не варто сидіти тут і гадати.

    – Якби ж ми могли це робити. Я можу його звідси прибрати.

    – Справді?

    – Я кажу образно. Не з пістолета, звичайно ж. Мені потрібно підібратися до нього ближче, щоб не схибити.

    – Всередину подвір’я?

    – В ідеалі, так.

    – Можливо, там за ворітьми стоїть охорона.

    – Може. Але ось у чому справа щодо таких типів. Вони люблять, щоб їх бачили за живою стіною. Або не бачили взагалі.

    – То може, він не той, хто нам потрібен.

    – Він, без сумніву, виглядає, як саме той тип. Він товстий, і схоже на те, що він визначає тут правила.

    – Нам потрібно в цьому переконатися.

    – Ми не зможемо стовідсотково переконатися, хіба що я попрошу в нього посвідчення особи. Якого в нього може і не бути. Не бачу я в цьому халаті ніяких кишень.

    – Це каптан. Чи муу-муу[19].

    – Що таке муу-муу?

    – Те, у що він одягнутий.

    – Нам потрібно знати. Це може стати для нас золотою жилою. Ось він, перед нами.

    – У цьому і проблема. Це занадто добре для того, щоб бути правдою.

    – Може бути просто впевненість, як ти і сказала. Може бути звичайною буденною справою. Можливо, його охорона сидить усередині. Може, вони вже звикли до того, що тікає на вулицю покурити. Ще рано, і вони знають, що нікого поблизу немає. Можливо, він не любить їхньої тісної присутності. А може, він любить вирішувати питання зі своїм персоналом наодинці.

    – Скільки він іще тут просидить?

    – Це досить велика сигара. Хоча, можливо, він викурює лише потроху за один раз.

    – Кращого шансу нам не випаде.

    – І зволікати в нас немає часу.

    Ричер нічого не відповів.

    Товстун вів далі свою розмову. Можливо, ситуація стала більш напруженою. З кожним словом він усе більше хитав головою. Жирові складки в нього на шиї почали труситися. А решта його тіла залишалася непохитно спокійною. Він не був пристосований до жестикуляції.

    – Гадаю, він уже завершує. Готується зробити висновок. У нас мало часу. Потрібно приймати якесь рішення.

    Ченґ нічого не відповіла. А за мить вона сказала:

    – Зачекай.

    Вона підняла свій телефон, і Ричер побачив, як пейзаж перемістився на екран. Тротуар, рожева огорожа, відчинені ворота. Трохи дивний та нестійкий кут огляду. Режим фото. Тоді в кадр потрапили сміттєві баки, штучний газон і товстун.

    Вона торкнулася екрана, і з телефону долинув такий самий звук, як від затвору об’єктива на фотоапараті. Тоді вона прогорнула сторінку, торкнулася екрана, щось надрукувала, тоді знову натиснула на екран, і з телефону долинув звук: «вжжж!» Вона сказала:

    – Я попрошу мого інформатора ідентифікувати для мене особу на цьому зображенні.

    Ричер сказав:

    – Їй краще поквапитись. Довго чекати ми не можемо.

    Товстун продовжував говорити, трусити головою, а потім і своїм жиром. Хлопець у хустині продовжував мужньо все вислуховувати. Тоді пальці товстуна почали шкрябати верхню дощечку на лавці. Мабуть, це був початок довгої та складної процедури, яка мала на меті підняти його з лавки.

    Ричер сказав:

    – Ми його втрачаємо.

    Товстун кинув свою сигару на землю. У Ченґ задзвенів телефон. Вона поглянула на екран. Тоді сказала:

    – Ой, та ну!

    – Що?

    – Вона хоче, щоб я збільшила зображення. Вона хоче більший план.

    – Це що їй, Верховний Суд?

    Вона знову підняла вгору телефон, зробивши при цьому якийсь рух пальцями, протилежний до стискання подушечок пальців, і збільшила товстуна настільки, наскільки це було можливим, після чого зафіксувала його в центрі екрана і зробила фото. Ричер обернувся, щоб дістати з підлоги під заднім сидінням «Руґер». Про всяк випадок. Вони знову почули звук її «вжжж», коли вона відправляла своє повідомлення, чи електронний лист, чи що б воно там не було. Він тримав зброю внизу і ухитрився таким чином протягнути її між сидіннями та покласти собі на коліна. Солідна зброя. Нічого помпезного. Наче вогнепальний еквівалент скромного седана. Як той шевроле із прокату, у якому вони зараз сиділи. Глушник до нього зробили на ринку запчастин, а оправу виготовили на замовлення. У магазині бракувало двох патронів. Тих, що потрапили в старенького чоловіка у вартівні. Один у голову і один у груди. «Бажаю вам приємного вечора».

    Ричер продовжував чекати. Товстун тим часом подався своїми стегнами вперед. Видно, у нього була своя спеціальна техніка. Він збирався підважити себе, наче дощечку, а потім допомогти собі руками набути стоячого положення. Або він міг штовхнути себе, поклавшись на те, що зможе втримати рівновагу і покотитися собі далі. Жоден із цих маневрів не виглядав простим. Проте вони обидва були досить реальними. Не провів же цей тип усе своє життя на одному й тому ж місці. Ричер нагадав:

    – У нас немає часу.

    Але тоді раптом заговорив хлопець із латиноамериканською зовнішністю. Можливо, це було щиросердне зізнання, повне жалю та каяття, повне обіцянок про майбутні зміни, і воно було висловлено у короткій формі та вихованим тоном, але, очевидно, було в цих словах щось таке, що товстун хотів спростувати або прокоментувати, тому що він одразу ж відкинувся назад, зробивши це ще більш незграбним та безладним рухом, ніж до цього. І вони повернулися до розмови.

    У Ченґ знову продзвенів телефон. Вона поглянула на екран. Тоді промовила:

    – Тепер ми стовідсотково можемо бути певні, що це Мерченко.

    43

    Вона проїхала по дорозі ще близько двадцяти ярдів, після чого зробила розворот від одного боку тротуару до іншого і повільно поїхала назад, плавно зупинившись на узбіччі всього лишень трохи не доїжджаючи до тієї лінії, звідки їх можна було б бачити з прочиненої половинки воріт. Це все одно залишало Ричерові шістдесят футів до його мішені. Двадцять до воріт і ще сорок через подвір’я. Правий поворот. Він відчинив двері зі свого боку і вийшов з авто. Пістолет із глушником приховати було неможливо, тому він просто притиснув його до себе вздовж тіла, зброя була довгою та загрозливою на вигляд і займала всю довжину від середини стегна до середини литок. Достоту недвозначно виглядало. Але її звукові переваги точно були цього варті, сподівався Ричер, думаючи про те, що вони зараз знаходилися недалеко від центру шостого за величиною міста Америки, та ще й у робочий час.

    Зробивши шість кроків по тротуару, Ричер повернув у двір. За ворітьми охорони не було. Лише сміттєві баки прямо по курсу. Тоді сад. Тоді товстун. Досі розмовляє. Не дивиться в його бік. Ще ні. Латиноамериканський хлопець досі стояв нерухомо, із високо зведеною головою, погляд на тому самому рівні, він продовжував мужньо терпіти нотації товстуна. Ричер продовжував іти далі, жвавою, проте не надто квапливою ходою, пістолет досі був опущеним, його підбори голосно тупотіли по бетонному покриттю, настільки голосно, що просто не вірилося, що товстун досі не звернув на нього уваги, проте саме так і було. Він досі говорив, тепер Ричер міг розчути, про що саме, голос у нього був такий же, як і тоді, коли Ричер говорив із ним по телефону, – сварливий, принизливий і образливий, а його голова знову затрусилася на широкій шиї.

    І раптом він його помітив. Він повернув свою голову, яка рухалася повністю незалежно від його тіла, і мимохіть розтулив рот. Тієї миті Ричер уже підійшов до імпровізованого частоколу, який був один фут заввишки, підійшов до блискучої трави, звів зброю і зробив ще один крок уперед.

    У небилицях, які зазвичай розповідають, сидячи навколо вогнища, перед убивством завжди відбувалася ще коротка та лаконічна розмова. Тому що поганцю потрібно було розповісти, чому він повинен померти, наче згадка про постраждалу сторону, представлену Емілі Лейр, а ще Пітером і Лідією Мак-Кеннами, а ще онуками охоронця з вартівні, може їх усіх втішити та підбадьорити. А ще тому, що поганцю потрібно було дати шанс або визнати свою провину і покаятися, або і далі її заперечувати, у будь-якому разі історія носила класичний характер, залежно від наступної відповіді героя.

    Але казки казками, а реальність реальністю. Ричер не сказав нічого і одразу вистрелив товстуну в голову, двічі, завдаючи йому подвійного удару – «пах, пах», – після чого він поглянув на двері, що вели до кухні.

    Вони були зачиненими. Глушник чудово спрацював на відкритому просторі. Ричер обернувся та переступив назад через частокіл. Латиноамериканець сказав:

    – Gracias, hombre![20]

    Ричер усміхнувся. Для цього хлопця його вчинок був наче манною із неба. Він, мабуть, про це тільки і молився щохвилини. У буквальному сенсі. Це були його точні слова. «Господи, пришли, будь ласка, когось, хто б вистрелив цьому типу в голову просто зараз». Диво. В неділю він навіть піде до церкви на месу.

    Ричер попрямував геть із подвір’я, рухаючись тим самим маршрутом, із такою самою швидкістю, стрімкою, проте неспішною ходою. По дорозі він витер пістолет об свою сорочку та викинув його в перший на шляху сміттєвий бак. Тоді попрямував далі й вийшов через ворота. Щойно Ченґ його побачила, вона обережно поїхала в його напрямку, він сів усередину, і вони вирушили геть.

    Вествуд обрав вишукане місце біля Скотсдейла. Рух на дорозі був дуже повільним через годину пік, тож коли вони приїхали, уже почало сутеніти. Вони знайшли журналіста в барі, вигляд у нього був практично таким, як і минулого разу, – волосся було скуйовджене, борода заплутана, на ньому був той самий тонкий одяг із багатьма застібками, а ще біля його ніг лежала велетенського розміру сумка. Він читав книжку про марихуану. Можливо, це буде його наступною темою після пшениці.

    Ченґ умостилася поруч, щоб коротко розповісти йому про все, що відбулося до цього моменту, а Ричер знову пішов змивати сліди убивства зі своїх рук. Коли він повернувся, Вествуд його зустрів запитанням:

    – Думаєте, у журналістів є етика?

    Ричер відповів:

    – Я певен, що буває по-різному.

    – Вам краще сподіватися, що в мене її немає. Бо судячи зі слів міс Ченґ, ви сьогодні скоїли чотири вбивства.

    – Одне з них я скоїв двічі, – відповів Ричер.

    – Це не смішно.

    – Можете їхати назад додому, щойно вам це заманеться. Це стосується прав на вашу книжку, а не на мою. Хтось інший може захотіти отримати цю історію.

    – А є вже історія?

    – Є лише три частини, щодо яких я не певен абсолютно.

    – Які саме частини?

    – Початок, середина й кінець.

    Вествуд довго мовчав. Тоді сказав:

    – Я чув прізвище Мерченко раніше. Саме тоді я працював над своєю статтею про «Глибинну Мережу». Він нібито пропонував цілий спектр послуг. Він гарантував секретність вашому веб-сайтові й обіцяв залагодити всі проблеми, які могли виникнути. Це мені нагадувало своєрідну передплату. Українці чудово зналися на Інтернеті. Я нічого не написав про нього в статті, бо не мав жодних доказів. З юридичної точки зору я не мав на це ніякого права.

    – Скільки клієнтів було в Мерченка?

    – Казали, що тільки десять чи десь у тій кількості. Більше нагадує бутік.

    – Цей тип не мав нічого спільного із бутіком. Він не зрозумів би, що таке бутік, навіть якби той підбіг до нього і вдарив його по гомілці. Він володів стрип-клубом, який більший за стадіон команди «Доджерс». Рожевого кольору і з кульками. Він любив перебір. Він любив помпезність.

    – Я чув лише про десятьох.

    – Такій помпезності мусили передувати суттєві доходи. Ці десятеро клієнтів, мабуть, заробляли цілу купу грошей.

    – Можливо, – сказав Вествуд. – «Глибинна Мережа» могла у п’ять сотень разів перевищувати розміри поверхневої. Гадаю, лише невелика частина її обсягу приносить прибуток, але, мабуть, лише невеликій частині це потрібно в такому великому всесвіті. Я маю на увазі, щоб заробити якісь статки в цілому.

    Ченґ запитала:

    – То уряд створив пошукову систему, яка може бачити «Глибинну Мережу»?

    Вествуд відповів:

    – Ні.

    – Ось чому й телефонував Мак-Кенн.

    – Тоді він намагався поставити мені неправильне запитання. Чи правильне запитання, але неправильним способом. Я відключаюся, якщо співрозмовник запитує мене про уряд. Це наче тест із лакмусовим папірцем на присутність здорового глузду. Що я маю на увазі? Хто, на вашу думку, створює пошукові системи? Розробник програмного забезпечення – ось хто. Комп’ютерні програмісти. Для втілення складного проекту знадобляться найкращі програмісти, а найкращі програмісти у наш час, як знамениті рокери. У них є агенти та менеджери. Вони отримують за роботу шалені гроші. Уряд не може собі дозволити мати з ними справу. Альтернативою є новачки в цьому ділі. Вони наче ті самі рок-зірки, проте в їхньому голодному минулому. Але уряд і їх не наймає. Це не вписується в жодні їхні плани. Ці юнаки є досить дивакуватими.

    – Яке ж питання було б тоді правильним, та ще й поставленим правильним способом?

    – Йому потрібно було шукати в Силіконовій Долині, а не в уряді.

    – А в Силіконовій Долині комусь удалося створити пошукову систему, яка може бачити «Глибинну Мережу»?

    Вествуд відповів:

    – Ні.

    – А от Мак-Кенн побачив якийсь натяк на це у вашій статті.

    – Я запитав його, що могло б стимулювати до її створення якусь із великих компаній, скажімо, «Ґуґл». Що не так легко одразу зрозуміти. Така система могла б покращити контроль за виконанням законів, проте грошей вона б їм не принесла. За визначенням. Якби користувачі «Глибинної Мережі» захотіли б її розрекламувати та просунути, вони б просто вийшли в поверхневу Мережу і одразу ж отримали би бажане. Але суть саме і полягає в тому, що вони категорично цього не хочуть. Вони категорично заперечують те, що є користувачами цієї Мережі. І вони завжди це робитимуть. Краща пошукова система лише зробить їхні переконання сильнішими. Ось і все. Це призведе лише до боротьби двох систем, яка ніколи не принесе прибутку. Кому б спало на думку таке робити?

    – Мак-Кенн телефонував вам дев’ятнадцять разів. Натяк мав бути досить конкретним.

    – Я сказав, що це міг зробити хтось інший. А він міг вирішити, що я мав на увазі уряд. Але це не так. Великі компанії, такі, як «Ґуґл», не завжди були такими. Колись і їхні працівники були дітьми, що весело проводили час у гаражі. Чи в кімнаті гуртожитку. Деяким із них судилося були мільярдерами від самого початку, а деяким ні. Деяким із них просто пощастило зайнятися вирішенням цікавої проблеми, яка через певний час принесла їм мільярди доларів. Це залежить від самої особистості. Від уміння вирішувати, а не від самої проблеми. Це лише потяг до чогось. Хто знає, коли вона себе проявить?

    – Ви хочете сказати, що якийсь підліток із гуртожитку міг створити пошукову систему, яка здатна знайти «Глибинну Мережу»?

    – Не зовсім так, – заперечив Вествуд. – Немає ніякого підлітка, гуртожитку чи факту створення. Як я вже сказав вам, це просто нав’язливий потяг до чогось. Вони самі не в змозі цього пояснити. Але рано чи пізно на їхньому шляху постає проблема, і вони повинні її вирішити. Вони не поступляться їй. Проте в дев’яти випадках із десяти виконана ними робота не отримує жодного комерційного застосування, тож вони шукають собі іншу стабільну роботу, а це стає їхнім хобі. Але вони повертаються до цього заняття час від часу. Вони знову роблять спроби створити щось нове. Звісно, вони не доведуть нічого до кінця, а все через брак часу та грошей. Проте це і не є проблемою для хобі. Власне, у цьому й полягає суть хобі.

    Ченґ запитала:

    – А хто ж це тоді?

    – Він налаштовує системи в Пало-Альто[21]. Уже досить досвідчений. Йому двадцять дев’ять. Зараз успішно займається роздрібними платіжними системами. Але в аспірантурі хтось сказав йому, що він не може отримати доступ до «Глибинної Мережі», і це було останнє, що він почув від цієї людини. Для нього ці слова стали викликом, наче червона ганчірка для бика. Наче спалах іскри, що провокував на роботу мізками. Він знав, що грошової вигоди тут годі й шукати. Завжди лише хобі. Він визнає, що це просто зачепило його еґо. Деяким дивакам це подобається. Вони просто хочуть бути кращими за інших диваків.

    – Як далеко він зайшов?

    – На це неможливо відповісти. Звідки йому це знати? Він може бачити якусь частину цієї Мережі так само чітко, як білий день. Проте хто знає, чи це все, чи лише її крихітна частина?

    – Я не розумію, чому ви не розповіли про це більше у своїй статті. Це ж досить велика частина історії, чи не так? Прогресу було досягнуто.

    – Той тип мені не дозволив це зробити. Він боявся помсти від користувачів «Глибинної Мережі». Деякі з цих сайтів справді хочуть залишатися в таємниці. Саме цей хлопець і розповів мені про Мерченко. Любительський проект перетворює його на легку здобич. Він не команда. Він лише сам. І він правильно робив, що боявся, згідно з вашими словами. Я на той час не був у цьому всьому певен. Могло закінчитися дуже драматично. Вони ж існують у своєму власному світі.

    Ричер сказав:

    – Нам потрібно зустрітися із цим хлопцем.

    – Це буде непросто.

    – На даний момент усе, чим ми володіємо, – це чутки з інших вуст. Але здається, ми всі одностайні в тому, що Майкл Мак-Кенн користувався «Глибинною Мережею» і що Майкл Мак-Кенн зійшов з потяга в містечку під назвою Материн Спочинок. Нам потрібно дізнатися, чи одне призвело до іншого. Він зійшов з потяга через Інтернет чи він збирався зійти з нього в будь-якому разі?

    – Ви думаєте, що Материн Спочинок заманює людей через «Глибинну Мережу»?

    – Ми бачили, як туди потягом приїхало двоє людей. Вони провели ніч у мотелі, а наступного ранку їх відвезли звідти на білому кадилаку.

    Ченґ сказала:

    – Там немає навіть мобільного зв’язку. Там точно не може бути потужного джерела Інтернету.

    Вествуд на хвилину замовк, а тоді сказав:

    – Нам слід піти в більш приватне місце.


    За двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям ходив туди-сюди по кімнаті. Він чекав на телефонний дзвінок. Намагався не випереджати подій. Останнього разу, коли він подзвонив раніше призначеного часу, його змусили відчути себе нікчемним. «Дозвольте нам робити те, на чому ми знаємося, гаразд?» Не те щоб вони дотримувалися своїх слів. Досі вони цього не робили.

    Він не міг більше чекати. Він узяв слухавку. Набрав номер. Не отримав відповіді.


    Вествуд зробив бронювання в готелі завчасно, тож він замовив Ченґ і Ричерові окремі номери. Коли він зрозумів свою помилку, то не почувався ані стурбованим, ані спантеличеним через зайві витрати. Він лише обрав номер, де був кращий сигнал Wi-Fi, та визначив його їхнім офісом. Він витяг зі своєї сумки свій металевий комп’ютер та вмостив його на стіл. Ричер та Ченґ сіли на ліжко.

    Вествуд звернувся до них:

    – Ви вже згадували про Материн Спочинок раніше. На самому початку. І ви мали рацію. Кмітливий науковий редактор одразу спробував би розкопати глибше. Тож я це і зробив. Це станція завантаження зерна та торгова точка. І є ще певні дані про технічні характеристики цього місця. Проте хороший репортер завжди збирає інформацію хоча б із двох джерел. Тож я перевірив сервіс «Супутник Ґуґл», і, звісно, одразу натрапив на знімки цього місця, зроблені із супутника. Воно було саме там, де й мало би бути. І вигляд воно має саме такий, який повинна мати станція завантаження зерна та торгова точка. Але вона знаходиться хтозна-де. Це наче в районі Лос-Анджелеса є лише одне перехрестя, а решта території пустує. Просто неймовірно. Тож я вирішив трохи побавитися. Я зменшив масштаб для того, щоб зрозуміти наскільки далеко це місце від цивілізації, лише задля розваги, і за двадцять миль на південь від містечка я виявив його сусіда. Ще більш ізольованого. Тож цілком природно, що я знову збільшив масштаб, щоб роздивитися його ближче.

    Він повернув свій комп’ютер до ліжка й тоді сказав:

    – І ось що я побачив.

    А побачив він яскраве сонячне світло, хоча навколо, звісно, було темно. Зображення із супутника не передавалися в режимі прямої трансляції. І вони необов’язково були зроблені недавно. Речі можуть змінюватися. Або ні. Ричер припустив, що речі, які зараз були зображені на екрані, не змінювалися роками. Він побачив там ферму, оточену морем пшениці. Ферма складалася із житлового будинку та декількох підсобних приміщень. Наскільки це можна було оцінити із сильно затемненого зображення, зробленого згори, усе виглядало міцним та надійним. Це місце було більш-менш самодостатнім. Видно було курей, свиней та навіть овочеві грядки. Ще там було щось на зразок генератора для забезпечення електропостачання. Сам будинок мав досить солідний вигляд. З одного боку біля нього було місце для стоянки чотирьох автомобілів, а з іншого на ньому було закріплено чотири супутникові тарілки. А ще там було щось схоже на криницю. І на телефонну лінію.

    Вествуд сказав:

    – Пізніше я згадав про ці супутникові тарілки. Для чого вони?

    Ричер відповів:

    – Для телебачення.

    – Так і є, дві з них для телебачення. Проте інші дві повернуті в іншому напрямку.

    – Іноземне телебачення.

    – Або для супутникового телебачення. Будь-якої частоти, яку вони можуть собі дозволити. Дуже швидкої, наприклад. Подвоєної, для більшої безпеки. З їхнім власним електропостачанням. Ось де розташоване велике джерело Інтернету.

    – Ми можемо зробити такий висновок за розташуванням тарілок?

    – Нам знадобиться інформація про те, коли «Ґуґл» зробив це фото. Щоб вирахувати кут падіння тіней.

    – Тоді нам потрібно буде копати далі. Нам потрібна пошукова система. Якщо вони працюють звідти, ми маємо дізнатися, про що вони пишуть.

    – Все, що я можу зробити, це попросити.

    – Скажіть йому, що Мерченко мертвий. Скажіть йому, що ви його прибрали, зробивши послугу всім розробникам програмного забезпечення. Скажіть йому, що тепер він ваш боржник.

    Вествуд нічого на це не відповів. Ричер повернувся до зображення на екрані. Він запитав:

    – То де саме, ви кажете, розташоване це місце?

    Вествуд відповів:

    – За двадцять миль на південь від Материного Спочинку.

    А тоді він нахилився через Ричера і почав гортати, натискати на кнопки, зменшуючи тим самим зображення ферми й збільшуючи розмір пшеничного поля на зображенні. Без сумніву, він збирався і далі це робити, доки в кадрі не з’явиться сам Материн Спочинок, щоб показати співвідношення відстані між ними. Але ще до того, як це сталося, зображення розсікла абсолютно пряма лінія в нижньому куті.

    Ричер запитав:

    – Що це?

    Вествуд відповів йому:

    – Залізничні колії.

    – Покажіть мені.

    Тож Вествуд знову став перед монітором та правильно налаштував зображення. Ферма та залізничні колії, відцентровані та показані у своїх реальних пропорціях. На відстані близько ¾ милі одне від одного. Середня відстань у сприйнятті більшості людей.

    Ричер сказав:

    – Я пам’ятаю цю ферму. Ще відтоді, як я туди їз