Оглавление

  • Смерть Атея
  •   Частина перша
  •     І прийшов Атей
  •     В Заістрянській Фракії, в царстві одрісів
  •     Афінський раб
  •     А мужу твоєму вже насипали у степу високу могилу
  •     Вільні і раби
  •     Перші кроки волі
  •     Як ламаються стріли
  •   Частина друга
  •     Пелла, столиця Македонії
  •     «Дочка фракійського вождя»
  •     Де був Філіпп раніше зі своїм дарунком?
  •     Місяць уповні, з ледь помітною щербинкою
  •     «Уб’ю зміюку!..»
  •     Охоронець царя від злих духів
  •   Частина третя
  •     В Ергастерії, в царстві Силена[13]
  •     Під захистом грецького бога
  •     Довга дорога скіфських послів
  •     Самотність зацькованого вовка
  •     В гостях у Демосфена
  •     В підземеллі Лаврійських гір
  •     Випробування розпеченим залізом
  •   Частина четверта
  •     Всі повстали проти нас
  •     «Доки Атей у цьому світі, царем Скіфії тобі не бути»
  •     Гірке зілля прощання
  •     Посланець Антіпатра
  •     Смолоскипи Гекати Світлоносної
  •   Частина п’ята
  •     «Де сосна оточена водами Істру, там і ставай…»
  •     Кінний таран скіфів
  •     «А ось і не вб’єш мене, бо ти сам уже вбитий!..»
  •     Царевичі стають на герць
  •     Побув царем – побудеш і рабом
  •     І потрапив Атей до білої глини…
  •   Епілог-І. Вовки йдуть слідом
  •   Епілог-ІІ. І мостив орел нове гніздо
  • Оповідання
  •   Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей
  •   Тайна Куль-Оби
  •   Перстень царя Скіла
  •   Пектораль[34]
  •   Скіфська рапсодія

    Валентин Чемерис
    Смерть Атея (збірник)


    Смерть Атея


    Частина перша


    І прийшов Атей

    Була весна 341[1] року. Скіфський цар Атей, покоривши фракійські землі на західному березі Істру, несподівано повернув бойових коней на південь. Спускаючись вниз до моря, званого Акшайною[2], чи по-грецьки Понтом[3], він почав захоплювати ще й Гетську пустелю[4]. І незбагненно було – чим вона привабила Атея? Хіба що малолюдними просторами та близькістю до грецьких міст? Адже степи там сухі, випалені пекучим сонцем, висушені гарячими вітрами. Влітку дощів випадає мало, колодязі один від одного за денний перехід, вода глибоко. І тільки неподалік гирла трав щедріше, колодязів більше. Гети[5], котрі там жили, змушені були потіснитися і уступити прийшлим кочовикам значну частину своїх степів, хоч і не багатих, але все ж їм рідних. Не стомлюючись гети проголошували: перемога все одно буде за ними, адже немає у світі більшого бога, крім їхнього бога! Але й це не зарадило – гетського бога переміг чужий бог.

    І сказав Атей, як відрубав:

    – Немає більшого бога, крім скіфського бога!

    Мабуть, воно так і було. І дарма ображений гетський верховний жрець ходив, як це в них заведено, в священну печеру на горі Когайонон, що аж десь біля Родопських гір, і дарма там бесідував із своїм богом – скіфський бог війни все одно взяв верх. В правобережні степи нижнього Істру, де вигинається він крутим велетенським луком, прийшов і вище грецьких міст Томи та Істрії став велелюдним і гучним кочовищем скіфський цар Атей.

    Посеред сивої од полину рівнини вибрали скіфи місце для свого бога війни Ареса. Оскільки не було там ані прадавньої могили, ані якого узвишшя, то заходилися насипати високий горб, щоб їхнього бога звідусіль видно було, щоб здіймався він над кочовищем і людьми, як і належить богові здійматися над простими смертними. І приніс кожний воїн Атея кілька пригорщ землі в похідному башлику, але було їх так багато, що крута могила на очах виросла. І піднявся на її вершок цар Атей і встромив у землю потемнілий залізний меч – уособлення скіфського бога війни Ареса.

    Міцно вірять скіфи у надприродну, незвичайну і непідвладну людині міць зброї. Особливо заліза, котре, на їхнє глибоке переконання, володіє чи не найбільшою магічною силою. А надто коли те залізо гостре. Тоді, при втиканні меча у землю, магічна сила заліза подвоюється, адже в такому випадку вона пронизує або самого ворога, або дух його… Тож проштрикнувши ворожий дух і з’єднавшись із землею, ріже прадавній скіфський меч степовий вітер. Гляне скіф – хай то буде рядовий воїн, вождь чи й цар – на могилу з богом-мечем і спокійний: на сторожі кочовища стоїть Арес. Начувайтеся, вороги, дух ваш пронизаний нашим богом!

    Півколом біля насипної могили з богом-мечем на вершку виросли великі та розкішні царські шатра. На передньому, найоздобленішому, зображені скіфи, які б’ються з ворогами. На гостряках списів, увіткнутих древками в землю, мають бунчуки – кінські хвости. Перед входом висить золота царська вуздечка – символ влади Атея над Скіфією. Біля входу палають багаття, за якими доглядають сивобороді діди – вважається, що дим відганяє від царя злих духів, а обкурюючи тих, хто заходить у шатро владики, дим позбавить їх від скверни та поганих помислів, якщо такі у них раптом виявляться. На шатрі, серед тих, хто захищає Скіфію, зображені і численні предки царя – їх скіфи шанують так, як шанують богів. Іменами царських предків клянуться вони в житті, і такій клятві не можна не вірити. Особа царя священна, і від благодаті, що йде від нього, залежить благополуччя всіх скіфських племен. І тому влада скіфського царя велика, і служити йому зобов’язаний кожний скіф.

    Царський стан кількома щільними колами оточують шатра охоронців – зловмиснику, якби він навіть і захотів, ніколи не проникнути непоміченим.

    Задравши дишла в небо, великими колами стоять повстяні кибитки – скіфські хати на дерев’яних колесах. На кожному дишлі спалахують проти сонця прикрасами вуздечки. А ближче до кибиток висять пропахтілі кінським потом різнобарвні повстяні чепраки – просушуються, провітрюються.

    Вершники – їх десять тисяч, гордість Атея, його незборима сила, швидка, як вітер, і разюча, як блискавиці, – десятники, сотники, тисячники і рядові воїни без шоломів і панцирів лежать на сухій спеченій землі в тіні похідних кибиток. Граючись трихвостими пугами, ліниво слухають, як лементують голосисті та язикаті їхні жінки в барвистому вбранні, в квітчастих спідницях чи й у шароварах. Чорноокі, білозубі, грудасті й пишнотілі, засмаглі до чорноти, їм уже ніпочім ані пекуче сонце чи зимові холоди, ані спопеляючі суховії, голод чи хвороби. Підошви їхніх босих ніг так затверділи й ороговіли, що на степову гадюку скіф’янка наступить ногою, розчавить її, а та безсила прокусити загрубілу й затверділу підошву. Але й дітей вони народжували здорових, міцних, витривалих, непідвладних спеці, холоду та голоду, тих дітей, котрі спершу вчаться їздити верхи на степових конях, а вже тоді – ходити по землі. І та дітлашня, одна одного менша, чорна від сонця та бруду – галасує в таборі чи не найзавзятіше від усіх… Прислухаючись до лементу, вершники знічев’я передрімують гарячий полудень в тіні кибиток. Квапитись нікуди. Де зупиниться Атеєве військо, де підуть бойові коні на пастівник, а вершники до кибиток із сім’ями, там і їхня домівка. Про далеку звідси прабатьківщину, що залишилася там, на сході, в межиріччі Борисфену й Танаїсу, де й нині кочують родичі, вже почали забувати. Тепер батьківщина тут, на правобережжі нижнього Істру, де й сини їхні народилися й повиростали, і вони постаріли в походах та сутичках.

    Біля шатра владики стоїть розкішне шатро його молодшого сина Оріка, далі шатро першого царського радника Котіара, за ними йдуть багаті шатра найзнатніших вождів Авхата, Паралата, Лаксакіса, Савла та інших… Табуни їхні пасуться неподалік царських табунів. А ще далі, аж ген в долині й до самого обрію стало табором, по родах, племенах і краях, піше воїнство Атея – двадцять тисяч прудконогих, витривалих і цілких лучників. У кожного по сім чи десять десятків оперених стріл в горитах. Зір стомлюється порахувати кибитки, шатра, юрти чи й просто курені, сплетені з очерету чи хмизу. За таборищами пасуться тяглові воли, худоба, отари овець, ще далі – знову коні, коні, коні… В таборах лемент і гул, іржання і мукання, гавкіт собак і верещання свиней. І над усією безмежною, забитою людьми, тваринами, шатрами, возами й кибитками долиною здіймаються в гаряче білясте небо тисячі багать. До самого обрію чорними хмаровищами накрили степи табуни нелічених царських коней. Буйні молоді жеребці з налитими кров’ю очима, із загрозливо-ревнивим іржанням стерегли косяки своїх молодих гладких кобилиць, і коли ті зривалися з місця – земля глухо двигтіла в долині.

    Гойдаючи сивий полин, гули весняні вітри. Гірчить на вітрах полин – рідне зілля кожного степовика. Розітре він між пальцями гілочку, вдихне терпкий запах, згадає дитинство своє, що відшуміло в далеких звідси степах за Борисфеном, стару батькову кибитку на скрипучих дерев’яних колесах, лінивих волів, яких він малим поганяв, прудких коней, на яких вчився їздити, і скаже:

    – Вдома я… Де полин, там і степ, а де степ і полин, там і домівка моя. Клянусь бородою Папая і царськими предками, немає у світі кращого зілля, як наш полин!


    Цар Атей примчав у супроводі сотні молодих і хвацьких охоронців. Коні славні, золотисто-руді, з коротко підстриженими хвостами й гривами. Охоронці набрані, як то і водиться споконвіку, із знатних скіфських родів. (Навіть найзнатніші скіфські роди вважали за безчестя, коли молоді їхні сини не служили в особистій сотні царя.) Та якщо зброя царських охоронців і збруя їхніх коней спалахували на сонці від золотих бляшок та інших коштовних прикрас із срібла, то сам цар і вбранням, і зброєю та збруєю свого коня нічим не відрізнявся від простого воїна, під якого Атей любив вбиратися, підкреслюючи цим: він хоч і цар, верховне божество на скіфській землі, але, попри все, він такий же, як і всі, захисник Скіфії. Голова царя простоволоса, довге цупке волосся перехоплене на лобі жовтою стрічкою. На владиці звичайна повстяна куртка, розшита на грудях і по краях узорами, штани шкіряні, на ногах – м’які сап’янці, халяви яких трохи зібрані й перев’язані малиновими стрічками. Зліва на бойовому поясі із задубілої шкури бика висить горит з луком та стрілами, справа – короткий меч-акінак у простих шкіряних піхвах. На шиї гривна – найголовніша ознака царської влади. Такий він, Атей. То колись у Скіфії всьому головою був рід, тепер – цар. То колись скіфи служили своєму роду і вождям, тепер – царю. Підкоривши собі вождів, Атей більш як піввіку тому об’єднав племена, і звідтоді всі племена і вожді славили тільки Атея.

    Цар легко зіскочив з коня, віддав конюху повід, а сам попрямував до білого шатра – високий, худий, кістлявий, з гострим носом і гострою чорною бородою. Йшов, знічев’я похльоскуючи себе по халявах сап’янців трихвостою пугою. Зненацька, ні до кого не звертаючись, неголосно сказав:

    – Гелона до мене!

    – Царевича Гелона до Батька усіх скіфів! – гучно крикнув сотник. Десятник, прихопивши кількох вершників, круто повернув коня і помчав з кочовища – старший царський син своїм стійбищем стояв окремо від батька.

    В шатрі царя низьким поклоном зустрів його найдовіреніший слуга, постільничий Ар – немолодий, сивий скіф, теж із знатного роду, котрий все своє життя присвятив цареві і тому користувався у скіфів великим пошануванням та впливом. Слуга взяв з царської руки трихвосту пугу і повісив її біля входу. Атей зняв через голову башлик, що теліпався в нього за спиною, кинув його Ару, потім розстебнув пояс з горитом та мечем, теж віддав слузі. Ар почепив пояс на списі, що стирчав біля входу в шатро. Атей важко опустився на м’який килим, сів на праву зігнуту ногу. Метнувшись, Ар підсунув йому під ліву руку кілька оксамитових подушок.

    – Бузату? – по хвилі запитав слуга.

    Атей, думаючи своє, кивнув. У правому кутку шатра висів холодний запотілий бурдюк з козячої шкури. Ар зубами витягнув затичку, наточив у бронзову чашу білого напою, що пінився й пузирився. З чашею в руках підійшов до владики, ґречно, намагаючись не намочити в бузаті вуса, надпив з чаші, втерся долонею і лише тоді протягнув чашу Атею. (Кожний, хто підносив що-небудь царю – їжу чи питво, мусив те спершу пробувати сам на очах у царя. «Може, тому я так довго й живу в цьому світі, що їм і п’ю лише після когось», – в хвилини відвертості любив говорити владика.) Атей не поспішаючи випив напій, що враз освіжив і збадьорив його, віддав слузі чашу.

    – Від Оріка вістей не чути? – поспитав ледь чутно.

    Ар заперечливо похитав головою.

    Атей зусиллям волі прогнав недобрі передчуття і махнув рукою. Кланяючись, Ар визадкував з шатра. Зоставшись сам, Атей розстебнув куртку (під нею на малиновому поясі, що підтримував штани, висів у легких шкіряних піхвах короткий і кривий ніж з широким лезом і руків’ям із слонової кістки – з ним цар ніколи не розлучався, навіть вночі), зітхнув полегшено і тільки тоді відчув, як стомився за довгий день. Роки таки брали своє, хоч як не бадьорився на людях, але вік є вік. Не ті вже літа, подумав цар з мимовільним сумом і жалем. Жити б ще та жити, але вже пізно. Виходить, життя – це така штука, що скільки не живи, а все мало. Особливо коли ти владика. Але скільки кому жити і коли кому на той світ збиратися, все у волі богів, то чого ж себе задарма думами сушити? Ось тільки зниклий син з думки не йшов, душу ятрив, спокою позбавляв…

    Двоє синів було у царя – старший і молодший… А втім, за довге життя у царя народилося не двоє синів, а – дванадцять. Від різних жінок. Перші двоє померли ще дітьми. Найстарший пробув у цьому світі шістдесят з чимось літ і помер літ з десять тому, так і не дочекавшися царства.

    Середній помер у сорок дев’ять – цей і не чекав царства. Найменші двоє – один у двадцять сім, другий у тридцять літ – полягли за Танаїсом від сарматських мечів. Це сини від старшої дружини, вона вже давно у світі предків. Потім Атей ще тричі одружувався. Одна дружина народила двох дочок, дві виявилися безплідними. Атей відіслав їх у далекі кочовища, заборонивши їм і на очі йому потикатися. А ось остання, наймолодша жона, метка веселоока сарматка Лімія (Атей, уклавши договір про ненапад з сарматським вождем Ізором, щоб зміцнити союз, взяв у жони його молоду дочку) народила Атею чотирьох синів. Середні два наклали головами в сутичках з фракійцями вже по цей бік Істру, а двоє зосталися: найстарший Гелон, сорока п’яти років, і найменший Орік – під тридцять років.

    Десять років тому, як Атею виповнилося вісімдесят, вперше подумав він про свого спадкоємця. В поході, та ще в чужих краях, все може трапитись. Скіфські царі завжди, коли йшли в далекі походи, визначали перед військом, вождями й народом спадкоємця і старшого після себе. Щоб на випадок чого уникнути смути й розбрату. Ось тоді й задумався Атей: кого йому оголосити перед фракійським походом майбутнім царем Скіфії?

    Гелон старший. Не такий вдатний, як молодший його брат, але, дякувати богам, і не дурень. Принаймні хватку до влади має, зваги йому не позичати. Хоча й скритний і нещирий – на умі в нього одне, на язиці інше. Жде не діждеться, коли ж батько піде у світ предків, щоб самому царем стати. Помисли свої потаємні, з якими спати лягає і встає, при собі тримає, та Атею і так усе видно. Тільки Оріка він більше любив, не бажав Орік батькової смерті і до влади не поривався – це теж було видно Атею. Оріка, єдиного з усіх своїх паростків, Атей ласкаво називав Атейченком. Може, тому, що останній був, а може, тому, що зело вдатним удався, кмітливим та розумним. Такому б тільки царювати, але… Орік молодший в роду, не гоже порушувати закони предків. Та й надто молодий він для влади. І – добрий. Такий довго не втримається на царстві. Інша річ Гелон – жорстокий, холодний, безжалісний, рука тверда. Коли що – на батька її може підняти, в цьому Атей не сумнівався. Отакому й бути царем, такий царство збереже, по крові, по трупах буде йти. Тверда рука, залізна… А ось Орік… Від одного батька сини, та наче від різних матерів, і не схожі між собою – ні звичками, ні вдачами, ні лицями. Глянеш – мовби й не брати вони. Гелон, як і батько, високий, худий, аж кістлявий, волосся чорне, жорстке, як у гриві коня (таке ж і в Атея), лице видовжене, з гострим підборіддям. Ніс теж, як і в батька, гострий, очі темні, як ніч, великі, погляд завжди похмурий, чимось невдоволений. Вже постарів і в голові та бороді пасемця сивого волосся, під очима й біля рота зморшки. Гляне – як акінаком полосоне. Орік – інший. Волосся темнувато-каштанове, м’яке, злегка кучерявиться. Борідка теж м’яка, кучерявиться, завжди веселий і привітний, лице напівокругле, по-жіночому ніжне – суворої простоти й незламності воїна на ньому не видно. І це Атея трохи аж розхолоджувати почало. Надто добрий молодший син.

    …Десять років тому, як збирався Атей в похід за Істр, відбулася у нього важлива розмова з синами. Погукав він їх, за звичкою привітався:

    – Здорові були, сини мої!

    – Здоров був, Батьку наш, – весело одказав Орік, а Гелон, міцно стуливши губи, чекав, доки менший брат вмовкне, а тоді статечно привітався:

    – Доброго дня тобі, Батьку усіх скіфів і наш також, хай дні твої в цьому світі ніколи не уриваються. Будеш ти – будемо й ми.

    Атей помовчав, відступив на крок, розглядаючи синів.

    – Як живете, царевичі? Чи все гаразд у ваших шатрах і кочовищах? Чи множаться ваші табуни, гурти й отари? Як ростуть ваші діти? Чи збільшуються ваші багатства?

    Озвався менший:

    – Був би ти, Батьку, а в нас все буде гаразд.

    Відповідь сподобалась цареві.

    – А щоб добре у вас завжди було, я ладен завжди в цьому світі жити. – Хитро підморгнув: – А що – налякав вас? Га? Ану зізнайтесь, сини мої, смерті моєї очікуєте, га? – Говорив весело, а очі серйозні. – Як довго житиму, не бачити вам царства скіфського. Чи не так?

    «Наскрізь бачить, – жахнувся Гелон. – І навіть про що я думаю, знає… Не інакше, як чаклун…»

    – Батьку! – Орік ступив крок вперед. – Ти ображаєш нас! Коли ми чимось винуваті перед тобою – покарай нас, тільки не говори нам того, чого ми і в думці не маємо.

    – Славно, славно, – посміхнувся батько і зненацька простягнув руку до Гелона. – Дай свою. Ану – хто кого?

    Батько з сином, зчепивши руки, почали гнути кожен у свій бік. Мить – і Атей зігнув руку Гелона.

    – Ану давай з тобою, – повернувся до меншого.

    Довго вони тупцювалися один біля одного, крякали, сопіли, але ні батько синову руку не зігнув, ні син батькову.

    – Погано, – різко сказав Атей Оріку. – Для тебе. Для мене ж добре, я ж бо – древній дід, а ти – молодий. І не зміг. Не годиться, – до Гелона: – А ти – піддався. Теж не годиться.

    – Я не можу гнути руку свого батька, – відповів старший. – Сила мені дана, щоб долати ворожу силу.

    – Похвально. Для ворогів і бережи свою силу, тільки з батьком більше не хитри! – Помовчав, пильно дивлячись на Гелона, і раптом сказав: – Бути тобі спадкоємцем мого царства! А волю свою, як і годиться, перед військом та вождями виголошу.

    Гелон затремтів, опустився на коліна, до батькової руки губами припав, сиву голову схилив. Атей поклав йому на голову тверду і суху руку.

    – Благословляю тебе іменем наших богів! Ти старший в роду моєму, ти й спадкоємець. Орік же буде тобі у всьому допомагати. Обніміться ж, сини мої, й покляніться жити у мирі.

    Брати обнялися й поклялися жити у мирі.

    – От і добре, от і славно, – аж розчулився батько. – Днями вирушаємо в похід. Годі на одному місці сидіти. В царя, який сиднем сидить, царство не росте. А за Істром степи широкі, а фракійці зараз ослаблені внутрішніми чварами – зручно на них напасти. Дійдемо аж до моря і там нову Скіфію створимо. Славно повоюємо за Істром, сини мої, ой, славно.

    Атей так довго жив у цьому світі, що скіфи були певні: їхній цар володіє таємницею безсмертя.

    Вірив у те і сам Атей.

    Збираючись в похід за Істр, і гадки не мав, що назад він уже не повернеться на коні, що йде він за Істр і за славою своєю, і за смертю своєю.


    В Заістрянській Фракії, в царстві одрісів

    У ті далекі часи на Істрі завжди було неспокійно. На однім його боці кочували скіфи, на другім – фракійці. Останні ходили в лисячих шапках, тож скіфи, коли збиралися в набіги на західний берег свого прикордоння, казали: «А збігаємо до лисячих шапок та нахапаємо у них добра!» І бігали. Або окремі вожді та старійшини з власними загонами, або й усі гуртом, як сарана, за так званим загальним рішенням, коли напад на сусідів схвалювала Рада усіх скіфів. Бігали, і хапали, і привозили звідти чимало добра. А фракійцям на згадку про себе відрізали кінчики носів.

    «Щоб пам’ятали, – втовкмачували скіфи своїм жертвам, – що ми ваші владики, а не ви наші!»

    Коли ж потерпілі скаржились скіфським царям на спустошливі набіги, то отримували одну й ту ж відповідь:

    – Ми не посилали до вас загони за нашим загальним рішенням, кожен з них займається грабіжництвом на свій страх заради прибутку. І той, хто захищається, може сам і покарати тих, хто хапає.

    Покарати хапунів не завжди вдавалося. Тож лисячі шапки, щоб відомстити віроломним сусідам, теж переходили Істр, але вже на східний його берег, і теж шарпали скіфські роди й поверталися додому з нахапаним добром. Але все то були сутички місцевого значення між сусідами на прикордонні. Бо ті і ті вдалися швидкими на підйом за легкою здобиччю. А ось в пониззі своєї західної прикордонної ріки скіфи вперше з’явилися лише у вікопомні часи славетного Іданфірса. Женучись тоді за перським царем Дарієм, котрого вони малою кров’ю перемогли за якихось там шістдесят днів, скіфська кіннота ураганною лавиною прилетіла до семи гирл Істру, де він впадає в Акшайну, а окремі загони степовиків доскочили аж до Херсонеса Фракійського і там наробили шерхоту. Фракійці тоді переполошилися, гети теж занепокоїлися (то були їхні краї), але – ненадовго. Прогнавши перську орду, скіфи в ореолі слави, не затримуючись у тих краях, повернули в свою предківщину в межиріччі Борисфену й Танаїсу і затихли там на сотню з чимось років.

    А вже в часи Атея потіснішало скіфам у Скіфії. Чи степи між Танаїсом на сході та Істром на заході, що раніше здавалися безмежними, почали зменшуватися, чи скіфів стало більше з’являтися у світі білому? Так це чи ні – невідомо, але за довге царювання Атея велелюднішими стали роди й племена, міцніла Скіфія все новими і новими воїнами – кінними стрільцями з луків. Множились табуни коней, гурти скоту, отари овець. Більше кибиток кочувало в степах, більше юрт і шатер виростало на типчакових рівнинах – вже не вистачало пастівників, і роди почали зніматися з насиджених місць. Всі прийшли в рух і кудись поривалися. Цар та вожді теж багли нових земель – і для себе та своїх численних родичів, і для голоти, для нижчих людей, яких треба було десь розселяти, аби вони не позирали косо на знатних. Треба було шукати якийсь вихід, інакше в сутичках за кращі пастівники скіфи переб’ють один одного.

    Але куди податися? На схід? Степи за Танаїсом теж не безмежні, хоч трави по той бік щедрі. Але там – войовничі савромати, що саме набирали силу. Їм теж тісно в степах за Танаїсом, надто багато їх, не здолати скіфам своїх східних сусідів без тяжких втрат… Куди ще податися? На північ? Але там і холодно, і місця невідомі, буцімто й пастівників мало. Та й племена бідні, який з них скіфам зиск? На південь повернути? Але в тих краях степи уривають свій нестримний біг на березі Акшайни, по-грецьки Понту Евксінського, чи вдаряються в гори, де таври живуть. А хіба скіфи, сини степів та рівнин, помістяться зі своїми табунами в горах? Тож залишався захід. І степи там, доносили вивідники, від Істру й до Балканських гір великі, а люд не сильний – бо єдності не має, між собою ворогує. А в кого чвари, тими й поганяти легко. Найдужчі й найчисленніші серед тамтешніх племен – фракійці. Мають своє, Одріське царство. Але скіфам і тут поталанило. Якщо в часи своєї найбільшої могутності фракійське царство одрісів простягалося від Егейського моря і до Істру, то вже за Атея воно розгубило минулу міць, роздирали його внутрішні розбрати, коли брат на брата з мечем ішов. Знаючи це, Атей був певний: з фракійцями упорається легко. Принаймні відхопить у них добрячий шмат степів, а там видно буде. Та й до грецьких міст на західних берегах Понту ближче. А спілкуючись з грецькими державами-полісами, був переконаний Атей, можна вивести Скіфію з глухих околиць цивілізованого світу на шлях великий, набратися в еллінів досвіду та вміння, як державу свою збудувати – в цих ділах греки великі мастаки, хоч царів у них і немає.

    Десять років минуло звідтоді, як Атей, залишивши свою столицю на березі Борисфену, перейшов Істр і почав підкоряти фракійців, утверджуючи своє панування на захід і на південь від ріки, аж доки й не захопив значну частину Заістрянської Фракії. І фракійське царство одрісів, ослаблене внутрішніми чварами, було безсиле дати відсіч прийшлим кочовикам. До всього ж на фракійців із заходу тиснув молодий македонський цар Філіпп, зі сходу наліг Атей – опинилися фракійці, як між двома вогнями. І там пече, і там гаряче.

    З року в рік міцніло Атеєве царство на заході від Істру, це підштовхувало скіфів до захоплення все нових і нових земель. Ніхто не мав сили дати відсіч Атею – наймогутнішим виявився він у тих краях. Хіба що Македонія могла зрівнятися із Скіфією по силі. Та з Філіппом в Атея був договір про дружбу і спільні дії в боротьбі проти фракійців. Так минуло десять літ. У фракійських краях вже почали з’являтися скіфські поселення, а на колишніх фракійських нивах скіфи-землероби знімали свої врожаї. А царські скіфи кочували. Їхній владика кружляв у степу, як кружляє в піднебессі орел, зірко оглядаючи звідти свої володіння. І тільки забачить, що яке тамтешнє плем’я непокору виявить, коршаками налетять царські воїни, посічуть і в степах непокірних розженуть.

    Фракійці вже нічого не могли вдіяти із скіфами, захвилювалися й трібалли, бо скіфи і в їхніх землях з’явилися – данину вимагають. Гети забили тривогу – теж не хотіли скіфськими данниками ставати. І всі – і фракійці, і трібалли, і македонці, і гети, і самі скіфи розуміли: не вживуться вони мирно у тих краях, все йде до війни. Це розумів і сам Атей.


    В шатро просунулась голова Ара.

    – Гелон прибув…

    Атей кивнув, голова Ара зникла. Цар застебнув куртку, поправив жовту стрічку на голові, сів зручніше на схрещених під собою ногах.

    Зайшов Гелон, зробив крок, опустився на коліна, вклонився, торкнувшись башликом килима, звів голову.

    – Я прибув, Батьку, по твоїй волі, і вуха мої готові слухати твою царську мову, що для всіх нас – малих і дрібних – є священним законом!

    – Сядь…

    Гелон на колінах дістався вказаного місця і затих – покірний, уважний, запобігливий, готовий не задумуючись виконати будь-яку волю свого великого батька.

    – Чому досі не зібрана цьогорічна данина з трібаллів? Чи не мій старший син мусив це зробити ще тоді, як повний місяць у нічному небі був усього лише вузьким серпиком?

    Очі царя сховалися у вузькі щілини набряклих повік, а це вказувало, що він у гніві.

    – Мій великий Батьку і наш славний царю… – підкреслено поштиво почав було Гелон, та Атей його перебив:

    – Твій язик видобуває з рота занадто багато зайвих слів!

    Тоді Гелон випалив одним духом:

    – Непокірні трібалли відмовилися платити нам данину!

    – І ти досі… мовчав?

    – Я не хотів тебе турбувати, Батьку. А думав, що сам змушу трібаллів платити нам данину. Але трібалли наче зірвалися з прив’язі. Навіть не хочуть нас визнавати за своїх владик. Їхні вожді закликають істріан, котрі живуть понад Істром, не коритися нам. Вони згукують всі тутешні племена об’єднатися і дати нам відсіч.

    – І тому мій син і спадкоємець не зібрав досі данину з трібаллів? – похмуро запитав цар. – Замість того, щоб мечем Ареса покарати непокірних, він вислуховує їхні балачки, що вони буцімто не хочуть нам коритися? Ловець, якщо він уже вийшов на лови, мусить ловити, а не слухати гарчання звіра!

    – Але ж, Батьку…

    – Мовчи! Ти – майбутній цар Скіфії, не можеш впоратися з якимись трібаллами? То як же ти будеш тримати у вузді всю Скіфію, коли боги покличуть мене у світ предків? Ти забув, що ти не просто царський син, а належиш до скіфів, котрі йменуються царськими, владиками, бо самими богами поставлені бути повелителями над усіма племенами – скіфськими і не скіфськими. І племена, котрі не захочуть нам сплачувати данину, отримають від нас спустошливу війну. Вони мусять бути вщент розбиті, майно їхнє забране, а вцілілі, як і їхні жінки та діти, постають нашими рабами. Так було завжди у скіфських степах і так буде завжди, покіль в небі сяє Гойтосір, покіль в наші руки вкладає мечі сам Арес!

    Атей помовчав, думаючи своє, і далі вже говорив у своїй звичній манері – повільно і тихо.

    – Трібалли – войовничі і сильні, вони не підкоряються нікому, а не лише нам, – пильно глянув на Гелона з-під насуплених брів. – То як мій син думає з ними воювати?

    – А що ж тут думати? – здивувався Гелон. – Треба зібрати військо, налетіти і…

    – От якраз думати й треба, – перебив його батько. – Коли б я не думав, то не був би царем Скіфії аж цілих шість десятків літ.

    – Тобі, мій великий Батьку, самі боги допомагають, – з погано прихованою заздрістю мовив син.

    – Допомагають, – охоче погодився батько. – Але і я не сиджу склавши руки в очікуванні помочі богів. – Помовчав. – Та не про це хочу з тобою зараз говорити. Повернемось до трібаллів. Своєю непокірністю вони дають поганий приклад іншим племенам на заході Істру. Тож трібаллів треба негайно і належно покарати, щоб інші племена не брали з них прикладу. Але трібаллів багато, вони войовничі, легко їх не здолати, – і Гелон зрозумів, що в Атея вже є задумка, як воювати з трібаллами, він все зважив і прийняв єдино правильне рішення. – Трібаллів можна здолати лише великою кров’ю, а ось обезкровлювати своє військо я не хотів би. Військо нам ще знадобиться, ми не дома, а крім трібаллів є ще фракійці, істріани, не кажучи вже про македонців. І всі вони ладні встромити нам ножа в спину. Тож трібаллів будемо брати не силою і тим більше не великою кров’ю, а – хитрістю. Є в мене задумка, як їх круг пальця обвести. Готуй військо, я сам його поведу проти непокірних. Постривай! Від Оріка все ще не чути вістей?

    – Ні, не чути, – відповів Гелон прісним голосом. – Сьогодні минає тридцять днів звідтоді, як Орік пішов із своїм загоном вниз до гетів збирати данину.

    Атей махнув рукою. Вклонившись, Гелон вийшов. Та через хвилю чи дві й повернувся. Грубе лице його було стурбованим.

    – Батьку!.. Щойно в кочовище примчав гонець з лихими вістями про Оріка. Не гнівайся на мене, а вислухай невеселу мову мою.

    – Говори! – тихо мовив цар, а в очах – темна ніч. – За своє життя я наслухався різних вістей. Лихих теж.

    – Гети згубили Оріка.

    – Тіло привезли? – після тривалої мовчанки глухо запитав цар.

    – Ніхто не знає, де гети поділи мертвого Оріка.

    На якусь скороминувшу мить Атею вчулася зловтіха в голосі Гелона. Він гостро глянув на старшого сина: радіє, що позбувся суперника в боротьбі за владу?

    – Іди! Готуй військо до походу! – різко кинув. – Впоравшись з трібаллами, я візьмусь за гетів. За Оріка вони заплатять дорого.

    Ляснув у долоні, в шатро просунулась голова Ара.

    – Вождів до мене! Авхата! Паралата! Савла! Лаксакіса! Стривай! Заодно тисяцьких до мене! Сотників! Стривай! – сердито вигукнув цар, хоч голова Ара й не зникала. – Гінців до мене! Щоякнайкращих! Коней їм… Щоякнайпрудкіших! Дати гінцям зламані стріли. Хай відвезуть їм… Зараз же… Трібаллам! Гетам! І всім, всім! На знак нашого гніву! І превеликої біди, що їх чекає! В Гетській пустелі, в Заістрянській Фракії, в царстві одрісів! Зникай! Стривай! В першу ніч, як помре у небі місяць, всім скіфам палити багаття – в пам’ять про сина мого, про Атейченка… А тепер щезни! І всі, всі щезніть! Я хочу трохи побути сам!

    Як настала ніч, по всій Заістрянській Фракії, яку захопили скіфи, на узвишшях і рівнинах спалахнуло стільки багать, скільки скіфів було в Атея. І жахнулися фракійці, гети й трібалли, і всі, хто жив там – чорна ніч зникла, в степах стало видно, як удень. І палахкотіли багаття до ранку, і всі тамтешні племена переполошено вдивлялися в пожежі, що, здавалося, і саме небо підпалили на обріях. Казали:

    – Навіть уночі не спить осине гніздо Скіфії – готується Атей до походу, нашу смерть зі своїх піхов видобуває. Прогнівили ми богів, от вони й послали на нас кару…

    Горіли в степах багаття – криваво-криваво…


    Афінський раб

    Греки лише зрідка ставали рабами – особиста свобода громадян суворо охоронялася законом. Вважалося несправедливим «поневолювати грецькі міста й терпіти, щоб елліни ставали рабами еллінів».

    Але бувало й таке. Батько міг продати в рабство дочку за погану поведінку, опинялися в рабстві і ті діти афінських злидарів, котрих після народження підкидали на міську площу в глиняних горщиках. (Цей звичай позбутися непотрібного немовляти – здебільшого дівчинки – в багатодітній бідняцькій сім’ї, котра вже не могла звести кінці з кінцями, самі ж афіняни не без чорного гумору називали «горщикуванням».) Продавали в рабство й чужоземців, котрі незаконно вписували себе в списки громадян Афін чи зважувалися брати шлюб з афінянками.

    Та таке траплялося нечасто, основну ж масу рабів складали іноземці. Рабство породжували війни – ця істина була старою ще в ті часи. Ксенофонт[6] нагадував про «спільний для всіх людей» закон війни: «При взятті міста і тіла в місті, і все майно належить переможцям». Полонені, – а ними ставали не лише воїни, а й усі мешканці захопленого міста і в першу чергу діти та жінки, – ділилися по жеребку між полководцями. А слідом за військами, як гієни за хижаками, йшли купці. Вони й скуповували в полководців рабів, щоб потім з вигодою для себе перепродати їх на афінських базарах.

    А війни у ті часи не затихали ніколи.

    А втім, якщо й наставав нетривкий мир, торгівля рабами все одно не припинялася, як ніколи не припинялося полювання на людей. Численні пірати нападали і на кораблі у відкритому морі, і на поселення в прибережних краях – людей хапали, як дичину. Грецькі господарства, численні майстерні, рудники, сама держава і кожна сім’я постійно потребували все нових і нових рабів на заміну тим, котрі помирали від виснаження, тяжкої праці чи побоїв. А здебільшого від усього разом. Без дармових робітників ніхто вже не міг обійтися – навіть бідняки багли купити хоч одного полоненого, не кажучи вже про багатих, для яких мати п’ять-шість рабів вважалося нормою. Окремі багатії купували й більше. Зрештою, це було не лише економічно вигідно, а й престижно. Розповідають, що колись в Афінах жив один старий філософ-бідняк, злидень із злиднів, котрий навіть кутком на старості не збагатився, хоч і вважався вільним громадянином. Харчувався мандрівний любомудр тим, що випрошував на вулицях чи базарі. Але всюди тягав за собою раба – такого ж, як і сам, старого злидня. І постійно скаржився на співгромадян та їхню скупість і байдужість: подають стільки, що тієї мізерії не вистачає навіть прогодувати раба… Коли ж йому зауважили: а ти, мовляв, кинь свого раба, навіщо він тобі, філософ-канюка навіть обурився: «Як можна жити без раба?» Недарма ж інший філософ, великий Арістотель, писав у своїй «Політиці»: «Природа влаштувала так, що і фізична організація вільних людей відмінна від фізичної організації рабів: в останніх тіло сильне, придатне для виконання необхідних фізичних трудів, вільні ж тримаються прямо і нездатні для виконання подібних робіт… Як би не було, очевидно, що, у всякому разі, одні люди за своєю природою вільні, інші – раби, і цим останнім бути рабами і корисно, і справедливо».

    Морські шляхи Афінської держави простягалися далеко, греки були досвідченими мореплавцями, тож рабів привозили як з ближніх, так і з далеких країв – постійно і в кількості, що зростала з року в рік. Участь у грабіжницьких морських та сухопутних походах не вважалася непорядною чи ганебною з точки зору грецької моралі. І тому грабувати на морях і на суходолі нікому й ніколи не заборонялося. Фракійці, гети, скіфи, сирійці, перси, єгиптяни і навіть негри з Африки – всі вони ставали живим товаром і безперебійно доставлялися в Афіни. Першого числа кожного місяця купці виставляли на афінському базарі все нових і нових рабів – на всі смаки і ціни. А втім, для означення раба у греків було спеціальне слово середнього роду, котре перекладалося як «людинонога істота» (андраподон). А замість слова «раб» здебільшого говорили просто: «сома» – себто тіло.

    Ще вчора він був скіфом – гордим, вільним – і мав швидкого і надійного коня, чия багата збруя була оздоблена золотими та срібними бляшками, фігурками крилатих грифонів. І літав він на коні з вітром навперейми, і всі степи від Танаїсу й до Борисфену і далі до Істру, і ще далі за Істром – були його степами, його будучиною… Ох, коню мій, коню, брате скіфський, де зараз твої копита ковилу січуть, які вітри ловлять твої чутливі ніздрі і куди ви поділися, степи від Танаїсу й до Істру? Ще вчора він мав трьох маленьких синів, мав табуни коней і гурти худоби, а вози були повні добра. Чи не його молода жона була вродливішою за всіх смаглявок-степовичок, чи не його сини сміялися дзвінкіше від усіх дітей, чи не він учора був щасливішим за всіх одноплемінників, разом узятих. Ще вчора на ньому був вогняний башлик, голуба, розшита хутром соболя куртка, малинові шаровари і жовті, як сонце, чоботи. Хіба не вчора він підперізувався широким шкіряним поясом, що сяяв од золота, і на якому висів меч у позолочених піхвах і багато оздоблений горит з луком і стрілами, а в руках – трихвоста пуга… Та що там добро!

    Ще вчора він був господарем степів, кочовиком і воїном, повелителем багатьох племен, вождем був молодим і вже знаним у тих краях, царевичем був, зрештою, а сьогодні – раб. Без батьківщини, без власного імені. Ніхто. Худоба. Річ вельможного грека, з якою той вільний робити все, що йому забагнеться. Просто сома – тіло, як називають греки рабів. І коли б то ганебний полон трапився на війні чи хоча б у сутичці кривавій – не так би душу обида краяла, адже на війні все може трапитись, на те вона і війна. А то ж пов’язали сонних, наче якихось тлустих і лінивих байбаків – цього Орік не міг собі пробачити. Всі, хто населяв ті краї, мусили визнавати скіфів за своїх владик і сплачувати їм щорічну данину. Одні платили покірно, інші виявляли непокору, і тоді їх силою меча змушували коритися. Восени у всі краї царства роз’їхалися загони з возами збирати данину. На чолі одного загону поїхав за даниною й Орік. В дорозі загін розпорошився по гетських поселеннях – Орік залишився з десятком вершників. Не підозрюючи лиха, спокійно влаштувалися на ночівлю в степу. Юшка та баранина того вечора вдалися на славу. Розімлілі від гарячої, жирної вечері, поснули швидко. І дозорець заснув. Сидячи. Чи куняв, звісивши голову. В потилицю йому й пустили стрілу з пітьми ночі. Так він і залишився сидіти – голова на грудях, стріла в потилиці. А на них, сонних, гуртом навалилися, пов’язали. Проснулися збирачі данини, та пізно, як уже заломлювали їм руки за спину. Орік боровся люто, але вирватися не зміг – п’ятеро накинулися на нього… Потім їх гнали всю ніч, як баранів, під ранок на човнах переправили на острів, де мешкали тірагети – гетські родичі-рибалки. Там їх тримали три дні в глибокій вогкій ямі, що просмерділа рибою, годували теж рибою – її кидали в яму, наче собакам. Ніколи ще за свого життя не відчував Орік такої шаленої, всеспопеляючої люті, як у тій смердючій, пропахтілій рибою ямі. Якісь гети спіймали його, скіфа, повелителя всіх племен, і кинули в яму… Втекти неможливо – яма глибока, а зверху невідлучно і вдень, і вночі маячила варта з собаками. Можна було спробувати викупитись. Але сказати, що він син самого Атея, Орік не міг… Не дозволяла гордість. Принижуватися перед якимись гетами? Ні, це вже було б занадто. Та й батька ганьбити не хотів. Поневолювачі ж не знали і не здогадувалися, хто він насправді і чий син, – вирушаючи в похід, Орік, як і батько його великий, завжди зодягався по-простому, підкреслюючи цим, що він перш за все воїн. Це і ввело в оману гетів. Свої Оріка не видали. А волю… Волю здобуде сам – цим і змиє з себе ганьбу полону.

    На четвертий день їх витягли з ями і погнали на пристань, де стояло купецьке судно. Орік зрозумів, що гети продали його заїжджим купцям, а ті відвезли скіфів у місто Томи на західному березі Понту і там перепродали грекам – живий товар завжди був у ціні. А десь через місяць з чималою партією різномовних рабів погнали Оріка на велике судно, що мало пливти до Афін… І ось стоїть він на високім помості, званім тут «каменем продажу», в чужім, гамірнім місті, в проклятих Афінах, де лунає малознайома йому мова, стоїть голий перед чужим людом, і лише вузький шматок тканини на стегнах сяк-так прикриває його сороміцтво. Вимили добре, ще й олією оливковою змастили його молоде і сильне тіло, щоб блиск рельєфніше виділяв м’язи – налітайте, покупці! І вже меткий та хитрий купець солодко-весело вихваляє чималі достоїнства свого живого товару:

    – Не сома, а – картинка! Погляньте, прошу вас, перед вами скут[7], справжній, щонайсправжнісінький скут. Вільний син… хе-хе… вільних степів і повелитель диких коней. І сам дикий і прекрасний. Ах, ви тільки подивіться на цього скута – молодий, під тридцять йому! М’язи та сила! Здоровий, як бик! Відважний, як лев! Що таке хвороби – не відає. Такий раб сам упорається з господарством. Собі б скута лишив, так гроші… потрібні!

    Ніхто в Афінах не знає, хто він насправді – скут, то й скут. Не знає й знати не буде – честі свого батька, царя Атея, Орік не зганьбить. Сам потрапив у неволю, сам і вирветься з неї. Або на волю, або на той світ, а рабом не буде. Хай вихваляє купець його силу, спритність та витривалість – вони його і виручать.

    А купець тим часом, як і велить їхній звичай, дає клятву, що ніяких недоліків, незазначених в умовах продажу, потаємного ґанджу чи непоміченої зовні хвороби (сухоти, камінці в нирках і сечовому міхурі, епілепсія та інших душевних недугів) у живого товару немає і не було ніколи. І купець правду каже, не в його інтересах обманювати покупця, бо коли ті недуги чи ґандж виявляться згодом, покупець у суд подасть, не оббереться тоді торговець лиха. Тож і дається покупцям час на виявлення непомічених хвороб у купленого раба: для дрібних півроку і тільки для корчів – якщо такі з’являться – аж два роки. І якщо за цей час виявляться попередньо непомічені хвороби чи ґандж який потаємний – купець мусить відшкодувати покупцеві завдані збитки…

    Вже греки молодого скута обмацують, руки йому згинають і розгинають, підстрибувати на місці змушують – це в них називається «танцями», в рота, як коневі, заглядають та все поляскують сома, поляскують задоволено: хо-ор-роший!

    Оріка купив якийсь поважний грек з кучерявою борідкою, у білому хітоні й сандалях… А втім, всі вони у білих хітонах, і всі були для Оріка на одне лице.

    Купчик ляснув Оріка по спині.

    – Бувай, скуте. Радій, що тебе купили для хатньої роботи, а не на підземні рудники взяли. Це – щастя.

    Орік трохи знав мову своїх поневолювачів і хотів було відповісти, що в раба не може бути щастя, як сухого дна у ріки (тоді вже вона не буде рікою, а раб із щастям не раб), але промовчав – забагато честі, щоб скіф з ним говорив!

    Грек, котрий його купив, був у білому хітоні й такому ж гіматії-плащі, із золотим перснем на пальці. Він прийшов на базар не сам, а в супроводі трьох своїх рабів. Вони й накинули на голого Оріка короткий хітон (одне плече й частина грудей залишалися відкритими), зав’язали йому руки за спиною і повели. Попереду хазяїн поважно простує, палицею постукує, зі знайомими ґречно вітається, потім Орік із зв’язаними руками, а позад нього раби. Довго йшли чи ні – Орік не пам’ятав. Ось і висока біла стіна, з-за якої виглядає плаский черепичний дах, будинок у два поверхи, внизу вікон немає, тільки вгорі, де друга грецька хата стоїть на першій. У білій стіні – вузькі чорні двері. Господар закалатав залізним молотком, що був підвішений там, а потім ще й нетерпляче затарабанив палицею. По той бік загавкав собака, хтось зачовгав. Вратник – старий, сивий раб, підсліпуватий і ветхий – двері відчинив, одступив у бік, пропустив у двір прибулих, зачинив двері. Посеред двору – вівтар Зевса Гераклійського, покровителя домашнього вогнища. Це і був центр дому, де снідали, обідали, гуляли й приймали гостей.

    Навстріч їм вийшла господиня – молода, в’юнка станом, вродлива еллінка, одягнена по-домашньому: в шафрановім, з каймою, хітоні, що вільно спадав, перехоплений поясом під грудьми і скріплений срібною пряжкою на правому плечі, з голими руками і непокритою головою, з гарно викладеним волоссям. Глянувши на сома, вона щось запитала мужа, той відповів.

    Нового раба підвели до домашнього вогнища, господиня – від неї так запаморочливо пахло, – щось швидко говорячи, висипала, як і велить їхній звичай, на голову раба сушені фініки та фіги. Цим вона прилучала його до домашнього культу богів, просила їх, щоб нова покупка приносила вигоду. Потім господар відвів Оріка в кімнату для рабів-чоловіків, там його коротко постригли (коротка стрижка відрізняє рабів від вільнонароджених, котрі носили довге волосся), дав йому куций плащ, шапочку із собачої шкури (кене) і дві баранячі шкури, зшиті разом – для спання і для вкривання. Насамкінець дали ячний коржик, жменьку часнику і фіг. Господар, тикаючи раба в груди білим пещеним пальцем із золотим перснем, сказав, звертаючись до своєї покупки:

    – Ти єсть скут… Тебе віднині будемо звати Скутом. Я заплатив за тебе великі гроші, тож мусиш трудитися чесно, добросовісно і… багато-багато трудитися. Все життя трудитися. Тобі ясно, Скут, що говорить твій повелитель?

    Орік все зрозумів – що ж тут неясного? – але не озвався, а, зціпивши зуби, відвернувся.

    У білому світі поменшало на одного вільного і побільшало на одного раба.


    А мужу твоєму вже насипали у степу високу могилу

    Скіф може загинути в чужих краях (часто й гине там, бо півжиття його в походах минає), і в чужу землю тіло його може лягти – тілові все одно, де зотлівати, а ось душа ніколи з чужим краєм не змириться. Здолає будь-які відстані, прилетить у рідний край і никатиме там, як неприкаяна, шукаючи собі пристанища. Шукатиме і не знаходитиме, і ночами жалісливим птахом квилитиме побіля людей, прохаючи в них притулку, засмучуючи їх і лякаючи.

    Як злим був її господар за життя – шкодитиме живим, як добрим був… Ні, душа доброго чоловіка не повинна поневірятися без притулку, живі мусять їй збудувати вічну оселю, де б вона поселилася назавжди. А втім, і душі недоброго чоловіка теж треба спорудити вічну оселю, – щоб не мстила живим.

    Вийде, бувало, вранці кочовик із шатра, зітхне:

    – Всю ніч кричав і кричав якийсь птах… Не інакше, як чиясь неприкаяна душа в степу блукає, притулку собі шукає. Треба для неї насипати могилу, добрий був чоловік за життя чи ні, а душі його варто допомогти. Та й нам буде спокійніше…

    Тож і звичай був у скіфів: якщо хто з них (особливо коли знатний, славетний воїн, вождь чи старійшина) не повертався з походу, і тіло його залишалося в чужій землі, то в рідних степах готували для його душі вічну оселю – насипали символічну могилу.

    І для душі Оріка теж було вибране місце на узвишші.

    І зібралися воїни скіфського царства Атея на чолі з своїми вождями, старійшинами і знатними людьми.

    І чекали вони царя.

    Атей примчав у супроводі охоронців, чорна голова його непокрита, лице теж чорне, змарніле, але суворе і непроникливе. Був цар, як завжди, в простому вбранні скіфського воїна, збруя його коня і зброя були покриті всього лише сріблом. Владика повільно зсунувся з коня. Ні за жодним із своїх синів так Атей не жалкував, як за найменшим своїм, за Оріком, за Атейченком своїм. Та що тепер… Боги розпорядилися по-своєму і забрали його сина в небесну Скіфію. Трапилось це восени, а зараз уже весна, а про Оріка так більше ніхто й не чув. І тіла його ніде не знайдено. Щоправда, спершу була сподіванка, що Орік потрапив у полон до котрогось із тамтешніх племен. Тож Атей всюди розіслав своїх людей з повелінням не торгуючись викупити сина, якщо він у неволі. Як завжди, коли скіфи починали переговори про викуп знатного з полону, словом, що виручало, було «зірін» – золото. Та цього разу і зірін не допоміг. Ні з чим повернулися царські посланці – ніхто й ніде в пониззі Істру не тримав у себе царського сина. Бранці були, серед них і скіфи траплялися, але все то прості скіфи, а щоб царський син… Ні, тамтешні племена про такого і не чули…

    Ось тоді Атей, згнітивши серце, переконався, що сина на цьому світі немає, коли навіть золото не змогло відшукати його слід. Десь у якійсь із сутичок поліг Атейченко зі своїм загоном, а хижі звірі, певно, й тіла їхні порозтягували… Недарма ж бо сказано: степи хоч і рівні, а людина у них зникає, як на дні морському…

    І лунає в степу врочисто-скорботне:

    – Тут на віки вічні буде оселя для душі мужнього і знатного скіфа на ймення Орік, котрий поліг у чужім краї.

    У колі, викладеному білим камінням, поставлено горщик, на великім дерев’янім тарелі покладено тушу барана, а поруч – ніж, глиняний кухлик і амфора з вином.

    І всі взялися за руки і утворили велике коло, в центрі якого було вибране місце для вічної домівки. Тримаючись за руки, вигукували:

    – Кличемо тебе і запрошуємо, душо Оріка!

    І затихли, сторожко прислухаючись. Раптом у степу заквилив птах.

    – Чує, чує нас душа Оріка, – загомоніли. – Вона поруч, вона повернулася в рідні краї.

    І тоді наперед ступив старий скіф, здійняв руки до неба.

    – Йди до нас, душе Оріка, – вигукнув він у небо. – Йди, не блукай у степах, ми спорудимо тобі вічну оселю. Поселяйся у ній і заспокойся – ми любимо тебе і пам’ятаємо.

    – Любимо, любимо, – загуло в степу. – Тільки гніву і зла на нас не май, а краще біля нас на вічний спокій лягай!

    І чекали знаку, що душі загиблого сподобалось вибране місце, і вона згодна тут поселитися назавжди. Та ось з’явився у небі орел, а степом летіла легка його тінь.

    – Душа Оріка летить, сподобалось їй місце, тут вона поселиться на вічний спочинок!

    І тоді принесли залізний меч.

    Цар взяв його на витягнуті руки, зробив кілька кроків, зупинився, вклонився до землі і, випроставшись, сказав:

    – Земле, не меч ховаю, а сина свого, воїна скіфського славного. Поліг він у чужім краї, тож прийми, земле, меч його і дух його. І хай віднині могила з мечем буде зватися могилою Оріка.

    Нахилившись, поклав меч.

    Атею піднесли башлик, наповнений землею, він висипав його на меч, ще раз повторивши, що ховає тут сина свого. Потім підійшов Гелон і теж висипав башлик землі, за ним потяглися найзнатніші вожді Авхат, Паралат, Лаксакіс та Савл, а вже тоді решта вождів та старійшин, знатні мужі, воїни. І лише потім настала черга війська, спершу кінних, а тоді піших. Цілий день ішли і йшли воїни, висипали з башликів землю, і могила росла на очах. Десь під вечір, коли останні воїни висипали землю з похідних своїх башликів, могила Оріка вже високо здіймалася у степу.

    Її обіклали зарані приготовленим дерном, і вона зазеленіла, як наче й була там споконвіку.

    І підійшов тоді до царя старший його син Гелон.

    – Батьку мій, царю наш преславний, дозволь слово мовити.

    – Говори, – кивнув Атей.

    – Разом з тобою сумую за братом моїм і сином твоїм молодшим. І клянусь зробити все, щоб зберегти світлу пам’ять про нього. І ще клянусь взяти під свій захист сім’ю Оріка. За скіфськими законами жона молодшого брата, якщо боги забирають його до себе, переходить у шатро старшого брата. Під його руку і його захист. Віднині мій обов’язок – піклуватися про сімейство загиблого брата, як про своє власне.

    – Що ж, за законом предків забирай жону Оріка в своє шатро, і синів її бери, і все добро покійного брата бери, всі табуни його, гурти худоби й отари овець. Як виростуть сини Оріка, то повернеш їм батькове добро.


    Того, що мало статися, Донія вже чекала давно, звідтоді, як у сутичці з гетами наклав головою її Орік. Пішов він восени за даниною і не повернувся, хоч у степ вже весна прийшла. І всі ці довгі дні і ночі вона з тривогою чекала перемін у своїй долі – на краще чи на гірше, про це знають самі лише боги, але чекала. З постійним страхом – за себе і за трьох своїх малолітніх синів. А втім, чого боятися? Адже споконвіку так заведено – молодша жона загиблого (чи померлого) йде з мужем на той світ, а старша переходить у шатро його брата чи й родича, якщо брата немає. Так було і так буде, не йти ж удові в чужу сім’ю. А брат загиблого мужа – це таки брат, близька людина, і він захистить удову та її дітей. Гелон – старший син Атея, його спадкоємець. Як помре Атей, Гелон царем стане. І вона тоді буде не чиєю-небудь жоною, а жоною царя. Правда, старша – Паскія – зла і недобра. Кажуть, знущається з молодших дружин свого мужа, має їх заледве чи не за рабинь. І нічого не вдієш, старша жона у скіфській сім’ї – повновладна господарка і цариця. Вона найближча до мужа, веде господарство і як вона скаже, так і буде. Лихо чекає ту молоду жону, котра посміє її ослухатись. Ні муж не захистить її, ні цар, ні бог… Та й Гелона Донія боялась. Неласкавий старший син царя, завжди понурий, грізний на вигляд і свавільний. Гляне – як акінаком полосоне. Скіфи його остерігаються і покірно виявляють йому своє шанування – ось-ось він може стати їхнім царем… Заздрив Гелон меншому братові: що скіфи його люблять, що батько його любить, що вдатний він і тямковитий. Везучим був Орік, удачливим, а в останньому поході не поталанило. Жаль мужа, добре жилося з ним Донії, не кривдив її ніколи, був з нею завжди лагідний, молодшими жінками не спішив обзаводитись, синів беріг. І було за його спиною затишно і безпечно. Думала, що так і триватиме завжди. А боги, бач, по-іншому розсудили, забрали мужа до себе, хоч йому тільки-но виповнилося тридцять…

    Донія була скіф’янкою з діда-прадіда. Тільки не з роду кочовиків, а з мирного племені скіфів-хліборобів, котрі ніколи не воювали, як кочовики, владики їхні і всіх племен Скіфії, не кривдили сусідів, а з літа в літо вирощували хліб. Правда, лук і стріли землероби теж мали, але то – для захисту. Недарма ж кожну хлібину як випікали, то оздоблювали насічками, прикрашали її малюнками, як найдорогоцінніший витвір рук людських, але в центрі хлібини незмінно зображували лук і стріли – захисників свого поля. А поклонялися богу-сонцю, тож вітаючись, незмінно казали: «Слава Гойтосіру!»

    – Бо Гойтосір нам дає все, що треба людині у цьому світі: і хліб, і білий світ, і саме життя на чорній землі, – казав бувало батько, чиї порепані шкарубкі долоні завжди пахли або свіжою землею, або хлібом. – Гойтосір та Велика богиня-мати є найзначнішими нашими богами, їм поклоняйтеся, діти мої, сонечку нашому рідному та дощику небесному, що йде на ниви родити.

    Як то сталося, що деякі роди кочовиків осіли на землі й поробилися землеробами, а не залишилися скотарями, як прадіди їхні, Донії розказував ще дідусь – хай тихо та лагідно живеться йому в світі предків! Спершу скіфи не вміли оброблювати землю й засівати її зерном. Звідколи вони з’явилися в краях між Танаїсом та Істром, їхня худоба та коні паслися на степових пасовищах. Пастухи-скотарі лише переганяли гурти й табуни з місця на місце. А коли зими приходили люті, частина скіфів, рятуючись від холодів, відкочовувала на південь, на зимові пасовиська, а частина спускалася в річкові долини, де були тимчасові поселення із загонами для худоби. Там ще за літа припасали сіно та гілки з листям. Зимівники належали родам. А по весні, коли худобу й коней відганяли в широкі степи, неодмінно хто-небудь залишався на місці – орали нивки і засівали зерном. А навчили їх цьому люди, котрі ще раніше скіфів поселилися в тих краях і вже навіть почали із скіфами родичатися. Так і виникли перші поселення, так вчорашні збіднілі пастухи, ті, хто втратив худобу, ставали землеробами – годувало їх уже не скотарство, а земля.

    Зерно ховало в собі таємницю, адже воно було початком нового життя. Скільки себе пам’ятає Донія, батьки молилися, окрім Гойтосіра, ще й Великій богині неба й дощу. У неї не було імені, всі її так і звали – Велика богиня, або – Велика мати наша. Вона була і матір’ю, і прародителькою світу, володаркою родючості, повелителькою неба й дощових хмар і всього, що живе на землі. Вона й приносила хліборобам небесну вологу.

    Ще дідусь покійний навчав Донію: світ ділиться на небо і землю. А небо в свою чергу ділиться на верхнє, із запасами вологи, і нижнє, по якому ходить сонце і через яке йде дощ. Благодійний дощ посилає хліборобам Велика богиня, котра живе на верхньому небі… Якось батько виорав у полі глиняну фігурку жінки. Здіймаючи вгору руки, вона тримала чашу. А в чаші два гостроверхих горбики з сосками. Дідусь обережно, з якоюсь святістю взяв у свої шкарубкі руки глиняну фігурку, і очі в нього просвітліли, стали ще лагіднішими. І сказав дідусь: жіночі груди в чаші – то є груди Великої богині неба й дощу. Так їх зображували ті давні люди, котрі ще до скіфів жили в цих краях. Груди Великої богині обвивали змії – носії добра, охоронці всього сущого, священні вужі – покровителі хат, городів та полів. А на чаші було зображено коло з променями – знак бога-сонця Гойтосіра. Помираючи, дідусь прохав сімейство берегти знахідку. І звідтоді, де б не була Донія, а тільки-но піде дощ, так і бачить вона перед собою чашу в руках жінки, а в чаші жіночі груди, які обвивають священні змії.

    Восени після жнив та взимку жили в городищі, що було обнесене валом з дерев’яним тином. А по весні, як сходив сніг і просихала земля, перебиралися в літні поселення, поближче до нивок, і жили там у хатках з жердин, що були обмазані глиною, чи й просто в куренях. Нивки родили не постійно, швидко виснажувались і давали все менше хліба. І тоді їх доводилось кидати й переходити на нові землі; старі, відпочиваючи, заростали кущами, а часом і лісом. А коли поверталися до них, корчували чагарі, розорювали нивки дерев’яним плугом із розсохи – стовбура дерева з товстим суком. Батько тримав плуга, старші сини поганяли волів, а Донія з матір’ю йшли за плугом і мотиками розбивали груддя.

    А перед тим щовесни відбувалося свято на честь священних дарів: плуга, ярма, сокири і чаші, котрі колись впали з неба. Жив тоді у степах перший скіф на ймення Таргітай. І було у нього три сини: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. За них і впали з неба золоті речі – плуг, ярмо, сокира та чаша. Та тільки до них наблизилися перші два брати, як небесні дари спалахнули сліпучим вогнем, і лише меншому Колаксаю вдалося їх узяти. Це було знаменням, що до нього переходить найвища влада над усіма скіфами. Він і став першим царем. Звідтоді священні золоті дари неба з покоління в покоління свято оберігають. Без них і життя свого скіфи не уявляють, бо плугом орють, в ярма запрягають волів, сокирами вирубують чагарі, а з чаші п’ють. От щовесни і влаштовували скіфи свято на честь небесних дарунків. Донія завжди з нетерпінням чекала цієї події, бо з настанням весни все на землі буяло і квітло, у небі летіли птахи, лунко іржали в степах коні, раділи люди, що пережили голодну зиму і попереду їх чекає урожай, а отже й сподіванка на кращу долю. А ще на святі небесних дарів відбувався шлюб бога Папая з богинею землі Апі. І після того шлюбу богиня-мати Апі вагітніла і родила зелом і всякою пашницею. Відсвяткувавши весілля Папая і Апі, всі йшли до жертовника – великої миски, викладеної з каменю й обмазаної глиною. У ній розпалювали вогнище і приносили матері-богині Апі подячні жертви: колоски пшениці, коржики з глини, вимазані в борошні, у них втикали зерна хліба та бобів. Ліпили з глини домашніх тварин і клали їх у вогонь – це збільшувало родючість землі. Молилися щиро, в самозабутті:

    – Приношу тобі, Велика богине, мати всього сущого на землі, володарко неба й дощових хмар, жертву, яку виділяли ще наші предки. Не позбавляй нас і наші сімейства свого захисту, дай нам здоров’я і довголіття, забери від нас різні болячки, сьогоднішні і майбутні, забери од нас злих духів і недобрі очі.

    І щоразу на святі золотих дарів, після шлюбу Папая з Апі, заходжувалися коло переділу землі. Тоді ж вибирали Владику На Одне Літо. Ним міг стати кожний вільний скіф, якщо він погоджувався добровільно і без примусу. Після поділу землі владиці давали плуг, ярмо, сокиру та чашу, і той залишався з ними на всю ніч у полі. Лягав на землю і засинав. Вважалося, що так відбувалася шлюбна ніч владики із землею, бо лише тоді земля ставала родючою. А сам владика отримував (після вождів та старійшин) найбільше землі, його шанували в те літо дужче, аніж вождів та старійшин, бо віднині він вважався хранителем священних дарів. І якщо вибраний на святі засне, то не проживе більше року. Він і справді завжди засинав на святі (такий був звичай) і тому жив лише одне літо. І протягом того літа йому годили, давали все, що він попросить, а після жнив, коли на землі все вмирало, мусив померти і владика, як відмирають плоди. Йому підносили чашу із зіллям, він випивав його, лягав спати і більше не прокидався у цьому світі. А по весні вибирали нового владику, і так щороку і щороку, відколи світ стоїть.

    Найбільше любила Донія літо-літечко красне, як дозрівала пшениченька на батьковій нивці і шелестіла золотими, вусатими колосками, повними тугих зерен. Всім сімейством виходили тоді в поле з серпами. Жнучи хліб під голубим і лагідним небом, любили співати пісень. І Донія любила співати, тож її звали в сім’ї пташкою. Метка, швидка, з живими блискучими оченятами, завжди з білозубою посмішкою на рожевих устах – вона подобалась хлопцям, і сватались до неї часто, та батько всім відмовляв. Наче для когось беріг. І дочекався. Царського сина. Того літа врожай на новій ниві був щедрим, батько, коли хліб зсипали в зернові ями, і радів, і зітхав. Радів, бо хлібець добрий, як же такому хлібові не радіти – чисте золото! А зітхав, бо приїдуть саї – царські скіфи – і заберуть собі половину врожаю. Заберуть і слова у відповідь мовити не дадуть.

    Того літа за даниною в їхнє поселення приїхав молодший син царя Орік. Як побачив він Донію у вінку, так і заусміхалися його чорні очі.

    – А ходи-но сюди, пташко! Ти з чийого це гнізда випала?

    Злякавшись, Донія кинулась тікати, блискаючи засмаглими тугими литками й лопочучи простесеньким, вигорілим на сонці платтячком, та царевич її наздогнав, за руку схопив.

    – Чия будеш, прудконога?

    – А про те знають мій батько та моя мати, – осмілівши, Донія навіть зважилась глянути в його чорні блискучі очі, повні смішинок-веселинок, і ті очі видались їй добрими.

    – І я хочу знати! Бо ти мені до вподоби.

    Донія зашарілась – і це говорить їй, дочці простого хлібороба, сай? Та ще й царевич? Відповіла батьковими словами:

    – Але ж ми прості, ми люди Таргітая.

    – А ми – Геракла! – вигукнув він наче погордливо. – Але скажи мені – яким ти богам молишся?

    Загороджуючи їй дорогу, царевич грався трихвостою пугою, поляскував нею себе по халявах червоних сап’янців. Він був молодий, майже юний, борідка ріденька, стрункий, тонкий і високий.

    – Гойтосіру… – прошепотіла Донія. – Та ще добрій матері, котра посилає нашим нивкам дощі.

    – А я – Аресу! Скіф без Ареса не скіф!

    – І без Гойтосіра скіф жити не може.

    – Твоя правда, – погодився царевич. – В пітьмі жити неможливо. Віднині я дякуватиму Гойтосіру – це він тебе подарував мені.

    Ось так вона, дочка простого хлібороба, котрий належав до людей Таргітая, в шістнадцяту свою весну негадано стала жоною скіфського царевича із роду саїв. За шість років, що прожила в його шатрі, народила йому трьох синів. А на сьоме літо цар Атей пішов у похід за Істр і далі. І загубився слід її Оріка у тих краях. Як ішов до гетів за даниною, Донії казав: чекай, я хутко з добром повернуся… Не повернувся. Ні він, ні його загін. Недарма ж скіфи кажуть: ходить вовк до отари, бере овець, але й вовка, буває, що беруть…

    І збагнула Донія: одне життя її закінчилося, а друге має ось-ось розпочатися. З острахом чекала приходу Гелона. Навіть уві сні її жахав старший син царя і спадкоємець його царської гривни. І ось – дочекалася. Прийшов Гелон. Рвучко відкинув полог шатра, зігнувшись, зайшов і випростався – високий, чорний, гостроносий, чужий їй і страшний. В напівтемрямі шатра видно було, як блищать його великі очі. Рабиню, котра була в шатрі, він помахом руки вигнав геть. І коли вони залишилися удвох, він, поклавши собі руки на багато оздоблений золотими бляшками пояс, сказав:

    – За законами наших предків віднині твій муж – я! – Стояв, розставивши ноги, і злегка похитувався. – Ти, пташко, перейдеш жити в моє шатро як наймолодша моя жона. А твої діти виростуть у моєму стійбищі з моїми дітьми.

    – Спасибі тобі, знатний царський сину, за ласку і турботу, які ти обіцяєш виявити до мене і моїх дітей, – вклонилась Донія, все ще боячись глянути йому в очі. – Але тіла мого мужа не знайдено, мертвим його ніхто не бачив, то як я стану твоєю жоною, славний сину нашого царя? А що коли Орік живий?

    – Твоєму мужу вже насипали у степу високу могилу, – засміявся він.

    – Не мужу моєму, а мечу та душі його, – заперечила Донія.

    Відповідь не сподобалась Гелону.

    – Коли б муж твій був живим, то вже б давно повернувся, – сказав він недобре. – Не повертаються лише мертві. А що тіла його не знайшли, то радій, дурна жінко. Бо коли б твого мужа ховали, то на тризні його тебе б зарізали, як вівцю, і кинули б до нього у яму.

    Гмикнувши, Гелон заходився розстібувати пояс. Донія здригнулась, почувши, як він кинув пояс. Завмерла, боячись звести очі, Гелон зняв куртку і ліг на її подушки як господар. Потягнувся до хрускоту в суглобах, повернув до неї велику чорну голову, очі його заблищали, і він не заговорив, а замуркотів:

    – А ти чого, пташко, стоїш, руки опустивши? Лети до свого нового чоловіка, годі тобі без мужа – ні ласки, ні захисту. Муж твій у світі предків, і ти йому вже ні до чого. Та й тобі потрібний не мертвий, а живий чоловік.

    Донія зважилась:

    – А ти не скривдиш мене?

    – Як слухатимешся, то ні, – він засміявся. – Жона тільки тоді хороша, коли покірна. Затям це і більше таких дурних запитань не задавай, бо можу і язичка тобі вкоротити. Питатиму завжди я, а ти тільки відповідатимеш. Немає у тебе вибору, пташко. Добрий чи ні, а віднині я твій муж.

    Донія подумала, що так воно і є – вибору в неї немає. І не було ніколи. Як доля поверне, так і буде. А подумавши, покірно пішла до Гелона, опустилася перед ним на коліна і заходилася стягувати з нього сап’янці, виявляючи цим свою покірливість. І тільки вона роззула його, як він притягнув її до себе і почав зривати з неї одяг. І вона покірно віддалась йому, не відчуваючи ні потягу, ні радощів, віддалась, як віддається рабиня своєму владиці. Що поробиш, мужа немає, а жити якось треба.


    Вільні і раби

    Минув місяць, вже й другий збіг, вже цілих сімдесят днів сходило й заходило в Афінах чуже, грецьке сонце, а Орік все ще був афінським рабом. Він так і думав у розпачі: минають дні, минають ночі, а я все ще раб… раб… раб… Мерзенний сома, нікчемний андраподон, людинонога істота багатого афінського громадянина. Річ, котра, на відміну від інших речей господаря, може рухатись сама, виконувати потрібну роботу і членороздільно говорити. І хоч спати лягав на смердючій шкурі (погано вичиненій, і від того у ній заводилась черва), з думкою про волю і прокидався вранці, та воля від того не наблизилась до нього ані на гороб’ячий скік. Разом з волею син скіфського царя втратив і своє ім’я, ставши віднині просто Скутом. А втім, це ще не біда, скіфом Орік народився, скіфом і помре. Гірше, що з людини зробився худобою. І особливо нестерпно тяжко було на душі від однієї лише думки: він зганьбив славетне ім’я і честь свого батька. Був певний, що коли б про це дізнався батько, то в гніві великому відрікся б від власного сина, котрий навіть загинути в бою не зміг, а потрапив у полон, як якийсь там безрідний пастух, котрому все одно, чиї коні пасти і кому служити. Та ходити в прислужниках багатого афінського громадянина Орік – діватися нікуди – був змушений. Утішав себе, що це – до пори, до слушного часу. А втім, спершу треба приспати пильність поневолювачів, вдавати, що новий раб Скут, збагнувши безвихідь, – та й куди втечеш з Афін? – змирився зі своїм становищем, скорився долі. Ось тільки не міг звикнути до коротенького грецького хітона, соромився своїх голих рук і ніг, хоч всі так в Афінах ходили, і господар його теж поблискував голими руками й ногами, а він не міг – це ображало його скіфську гордість. А втім, як би ти не зодягався, а одяг, бодай і найкращий, все одно не возвеличує – рабство є рабство. Не міг звикнути і до власної, коротко поголеної голови, до образливої шапочки кене з собачої шкури, до босих ніг – для скіфа це чи не найбільша ганьба. І часто ночами снилося йому, що він зодягає свою малинову, розшиту соболем куртку, натягує червоні шаровари або й шкіряні штани, взуває жовті чоботи, підперізується широким поясом з бичачої шкури, а на голову, на довге волосся, як і личить чоловіку, надіває похідний башлик… Прокинувшись, під враженням сну обмацував себе, а переконавшись, що голова його поголена й від того бридка на дотик, а руки-ноги непристойно голі, що на ньому коротенький брудний хітон, ніби благеньке платтячко в якоїсь бідної дівчинки… І ще тяжче було натягувати на голову рабську шапочку з собачої шкури. Від безсилля гатив кулаками по смердючій баранячій шкурі, на якій і минали його невільницькі дні. Приступи відчаю здавлював у собі і схоплювавсь на ноги, не чекаючи, доки його піднімуть лайкою чи палицею…

    Охаючи, крекчучи і стогнучи, а часом і плачучи, ворушилися раби на баранячих шкурах і над силу вставали. На сніданок отримували по жменьці солоних маслин. Іноді трохи вареної полби, а частіше просто по кухлику води. Починався новий невільницький день. Кожний раб у багатому домі афінського громадянина, до якого потрапив Орік, мав чітко визначену для нього роботу і певні обов’язки, котрі не смів порушувати під загрозою тяжкої кари. Нового раба Скута поставлено працювати гідрофором, тобто водоносом. Та крім щоденного забезпечення хазяйського дому водою (до ріки і назад з важкою мокрою амфорою на плечі Оріка супроводжував наглядач, теж з рабів, але з тих, котрим довіряв господар і котрий, зістарівшись, вже не мріяв про втечу, а служив вірою і правдою), новий раб виконував і безліч інших робіт у будинку – сидіти чи бодай присісти не було коли. А тільки-но впорувався з однією роботою, як йому давали іншу, гнали до третьої, нагадували про четверту, а коли б раптом і її не виявилось, то для раба просто б щось придумали. Аби лишень андраподон не сидів склавши руки і не мав часу для думок… Так і крутився-вертівся Орік від першої ранкової зорі на ледь просвітленому небі й до пізнього вечора чи іноді й до півночі, якщо в господарів веселилися гості. Як не було тяжко й бридко на душі, а потроху вже звикав до свого нового становища – людина не звір, до всього пристосовується. Був він молодим, сильним і витривалим, а тому, хоч як його не завантажували роботою, а на ногах тримався стійко, і ніхто не чув, щоб Скут на що скаржився, зітхав чи й просто жалівся. Хоч так Орік оберігав свою гордість. Непомітно, але пильно і не без цікавості придивлявся до чужого йому життя в хазяйському домі, до його порядків і звичаїв – знадобиться.

    Рабів, як для однієї сім’ї, в Орікового пана було чимало, двадцять п’ять. І всі вони походили з різних племен і народів. Про це свідчили їхні клички: Фракієць, Гет, Сирієць, Перс, Єгиптянин… Інших звали ще простіше: Високий, Малий, Рудий, Чорний, Булькатий, Губатий, ще інших за професіями – Кухар, Голяр тощо. Були вони різномовними (якраз таких і купували господарі, щоб сома не змогли змовитись на щось лихе), а тому між собою ніколи не говорили, а грецьку знали погано. Точніше, розуміли, що їм наказували, як розуміє собака свого господаря.

    Хазяйськими харчами відала (під наглядом господині) стара ключниця, теж з рабинь, але віддана господарям, з котрими прожила все своє життя – її чесність була вище підозри. Ключниця щовечора і щоранку доповідала господині про життя в домі, радила, що з їжі треба підкупити, отримувала настанови. Була вона недобра, сварлива, господарям вірна, як рідним батькам, а рабів лупцювала без угаву, обзиваючи їх тварюками, безмозглою худобою, дармоїдами, ледарями, забуваючи, що й вона сама, як і всі раби в домі, підневільна сома, андраподон, людинонога істота. Цього Орік збагнути не міг, але відчував, що люди можуть бути й такими – самі терплячи приниження, принижували ще й інших, принижених. Видно, така вже людська порода.

    Ключниці підлягали кухар зі своїми помічниками та молоді рабині, котрі ткали, вишивали, пряли і прислужували господині в гінекеї – жіночій половині будинку. З усіх рабів дещо незалежними трималися лише двоє: годувальниця молодшого хазяйського сина, котра мала свої привілеї, і навіть стара ключниця, третя особа в домі після господаря й господарки, не зважувалась на неї покрикувати, та педагог – вихователь старшого сина. То був старий освічений раб, завжди чомусь сердитий, злий і дратівливий. Коли він, припадаючи на ногу, з’являвся серед рабів, всі опускали очі, щоб не потрапити під його недобрий погляд. А втім, серед рабів він з’являвся, на щастя, рідко, бо вдень і вночі невідлучно знаходився біля свого вихованця, навчаючи його уму-розуму та зразкової поведінки – педагогом, як казали, він був непоганим, і хазяї ним дорожили.

    Як не траплялося поруч ключниці, незалежним вдавав себе хазяйський виночерпій, в чиєму віданні був погріб з винами. У ньому й минали його дні – не без хмелю, звісно, при вині чоловік! Час од часу він приносив у дім амфору з вином і в спеціальній посудині – кратері – змішував вино з водою – чисте вино споживали тільки варвари. Раб-виночерпій і подавав вино до столу. Він завжди був під хмелем, але так, щоб господарям це не впадало в око. Тож раби запобігали перед ним – шануватимеш виночерпія, дивись, як трапиться нагода, він і тобі тихцем наллє кухлик, а то – свято для раба.

    У дворі бігала дітлашня, народжена рабинями – напівгола, брудна, але, як і всі діти, галаслива та непосидюча. Якщо молода рабиня впадала господарю в око, ключниця (а в неї був на те великий нюх) влаштовувала так, щоб господар непомітно для господині міг переспати з рабинею. А втім, господиня або знала про те, або здогадувалась – чоловік її був нестійким до жіночого племені, але уваги на ті грішки не звертала. Рабиня (як і раб) – річ, а ревнувати свого мужа до якоїсь там речі?.. Пхе, це не лише смішно, а й недостойно вільної жінки. От коли б чоловік зраджував її з вільнонародженими, тоді б господиня здійняла ґвалт. Тож ключниця, щоб утримувати прихильність свого пана, постійно водила до нього рабинь, і в дворі час од часу з’являлися нічиї діти. Іноді, як вони спиналися на ноги, їх кликали погратися з хазяйськими дітьми, якщо тим набридали іграшки й вони надто вередували, потребуючи нових розваг, іноді ж – особливо гарненьких хлопчиків – стригли, намащували пахучими мастилами, зодягали в чистенькі хітончики, і вони подавали хазяйським гостям вина на банкетах чи, зустрічаючи їх, мили їм ноги… Виростали діти рабинь без догляду, як щенята. А втім, жити їм чи не жити – це залежало від панської волі. Якщо господар (і одночасно батько новонародженої дитини від рабині) вважав, що йому вигідніше купити дорослого раба, аніж чекати, доки той виросте з немовляти, і витрачати на це час та харчі, то новонароджених просто топили, як топлять нікому не потрібних щенят. І ніхто – ні люди, ні закон, ні боги – не вважали це якимось злочином чи бодай аморальністю. Та й господар, на випадок чого, міг відмовитись від свого батьківства, заявивши, що з розпусною рабинею переспав такий же розпусний раб. Хоча насправді раби-чоловіки не мали аніякого доступу до рабинь – за цим суворо слідкували, і коли б щось подібне трапилось, то винуватця негайно б віддали на державні рудники, звідки вороття не було.

    Минали дні за днями, гідрофор Скут своєчасно забезпечував панський дім водою і виконував безліч інших робіт. Іноді господар, вирушаючи кудись у справах, брав з собою і Скута. Частіше разом з рабами-агоростами (базарними) Скут супроводжував свого пана на базар і ніс корзину з покупками. Це вже було не так принизливо, як вертітися під наглядом старої ключниці, і Орік, опинившись за воротами набридлого йому будинку, міг хоч трохи вільніше зітхнути. Йшов він завжди позаду свого пана, але йшов з високо піднятою головою і нікому не уступав дороги на запруджених людом афінських вулицях. Часом відтіснював зустрічних з дороги, штовхав їх плечем чи наступав роззявам на ноги. На нього сипались погрози й прокльони – паршивий сома! – але він на те не звертав уваги, маючи утіху, що хоч на вулиці не гнеться перед греками, хоч так мстив своїм поневолювачам.

    – Раб, а голову дере, як вільнонароджений, – чув він іноді позад себе обурливі вигуки. – Андраподони геть розперезалися! А чому? Бо наші добрі закони надто з ними панькаються…

    В Афінах, на відміну від інших грецьких міст, як згодом дізнався Орік, все можна було робити з сома, не можна тільки його вбити – міський закон не дозволяв. І не тому, що він був гуманним чи стояв на сторожі тих людей, котрих же й поробив рабами, а тому, що вбивство чи каліцтво рабів завдавало міській скарбниці збитків. Адже вона мала чималий зиск від торгівлі рабами, і якщо андраподон не підкорявся своєму панові і той не міг з ним впоратися, то влада купувала в нього такого раба і відправляла на свої рудники.

    Але закон був про людське око, рабів часто-густо не просто били й калічили, а – вбивали. Щоправда, вбивство мусило носити ненавмисний характер, і тоді, за афінськими законами, убивцю треба просто вигнати з міста. І у вигнанні він мав бути доти, доки члени сім’ї чи родичі жертви не прощали убивцю. Та в рабів, як відомо, ані сімей, ані родичів, тож і звертатися до закону про вигнання убивці з міста не було кому. А в такому разі убивця – щоб не порушувати закон – мусив отримати всього лише релігійне очищення. А це – простіше простого. Винуватець приносив у храм щойно народжене порося. Жриця заколювала тваринку так, щоб її кров ніби ненароком потрапила на руки убивці раба. І цього було досить, бо вважалося, що то пролилася кров не поросяти, а самого вбивці, і, отже, смерть, яку він заподіяв рабу, відомщена.

    Отож убивця, помивши руки, йшов з храму очищеним і задоволеним, а жриця забирала собі порося і теж зоставалася задоволеною.

    Інших кар за вбивство раба не було та й не могло бути. В сусідніх містах-полісах дозволялося з власним рабом чинити що завгодно – закон і влада у це не втручалися.


    Перші кроки волі

    Господарі і раби вставали рано – до схід сонця. А здебільшого ще затемна. Такий був звичай у греків. «Хто рано встає, той більше живе», – запевняли їхні мудреці. Ранок – найзручніший час ходити в гості, бо той, хто проспить світанок, ризикує нікого із знайомих не застати вдома. Для Оріка це не було чимось незвичним, на волі він теж вставав рано і схід сонця неодмінно зустрічав або на ногах, або на коні, тож і в неволі піднімався ще затемна, не чекаючи, доки наглядач візьметься за палицю.

    Вставши в один і той же час, господарі і раби вбиралися в один і той же одяг – хітон. Власне, хітон – це всього лише шматок тканини з отворами для рук, верхні кінці якого скріплювалися на плечі пряжкою. Тільки заможні греки носили хітони довгі, до колін, і підперізувалися поясом, а хітони для рабів, слуг, ремісників та воїнів були короткі і мали тільки один отвір, для лівої руки, а праве плече було оголене – для роботи.

    Потім умивалися і снідали. Перший сніданок у господарів – здебільшого кілька шматочків хліба, намочених у вині. Це все, що вони їли рано-вранці. Рабам давали по черствому ячному коржику і кухлику води.

    Якщо вбрання рабів хітоном починалося, хітоном і завершувалося (не рахуючи шапочки з собачої шкури, кене), то вільні громадяни поверх хітона накидали гіматій – білий плащ. Один кінець гіматія скріплювався на грудях, потім тканина перекидалася за ліве плече, проходила під правою рукою і знову закидалася на ліве плече так, щоб другий її кінець спадав на спину. Пристойний гіматій мусив спускатися нижче колін, але не діставати до кісточок. Був іще один плащ, короткий, він називався хламидою, і його носили на війні, на полюванні і взагалі в дорозі.

    Голова залишалася простоволосою, шляпи носили лише за містом, для захисту від сонця й дощу. На вулицях у шляпах ходили або іноземці, або мандрівники. Шляпи були кількох видів: пілос – маленька повстяна шапочка без крисів або з маленькими крисами і петас – справжня повстяна шляпа, пласка, з ремінцями, щоб підв’язувати їх під шиєю. Якщо її знімали, то закидали на ремінцях на спину. Взувалися здебільшого в сандалі з ремінцями, але були й чоботи, напівчоботи, черевики – білі, чорні або червонуваті. Франти носили взуття, оздоблене золотом та сріблом. Вдома ж ходили тільки босі. А втім, і на вулицях іноді з’являлися без взуття.

    Як одягати хітон і взагалі розбиратися в грецькому чоловічому одягу, Оріка почали привчати з перших днів неволі – щоб умів при нагоді зодягти свого пана. Для скіфа це було принизливішим за палицю наглядача, та Орік, зціпивши зуби, терпів. «Зодягну колись я свого пана, ой зодягну…»

    Думав так, а сам вдавав покірливого і смиренного раба, грав роль того сома, котрий змирився з долею і вирішив покірно і вірно служити хазяїнові.

    Та ось господар уже зодягнений, Орік подає йому перстень і палицю. Перстень з печаткою пан надіває на палець, палицю бере в руки. Орік уже знає, що палиця в афінян вважається необхідною річчю, без неї зустріти на вулиці шанованого грека і немислимо… Хазяїн востаннє оглядає себе і простує до дверей, де на нього чекають два раби з корзинами.

    Жінки у греків ніколи не ходили скуплятися на базар, адже там їх могли і спокусити, і взагалі навчити негарних манер. Скуплялися тільки чоловіки. Багатий ішов на базар з двома рабами, бідніший з одним. Коли ж не було власних рабів, наймав носіїв, але сам нести корзину з покупками не буде – образливо.

    Злегка помахуючи палицею, величний і гордий, в білосніжному гіматії, пещений господар іде попереду. Орік і ще один раб позад нього, за три кроки. Незважаючи на ранній час, афінські вулиці наповнені людом – здебільшого чоловіками, зодягненими в різнобарвні гіматії та хламиди – білі, пурпурові, червоні, зелені, сині (жовтий колір чоловіки не визнавали, це колір жінок), з такими ж різнобарвними облямівками. В натовпі йшли багаті й бідні, слуги і раби, ремісники і воїни. Останні – в коротких робочих хітонах. Службовці квапились до справ, ремісники до роботи, раби та слуги поспішали виконати повеління своїх господарів, і тільки господарі нікуди не квапились – знатні і можні не терпіли суєти. Як, між іншим, і зарозумілості, пихатості і чваньковитості. Трималися просто і природно. Пихата постава і хода засуджувалися, але й горбитись афінський громадянин не міг – непристойно. Як вважалося непристойним вертіти навсібіч головою, кидати сюди й туди погляди, витріщатися на щось чи на когось, чи чомусь надто дивуватися. Не схвалювалися і похмурий погляд чи хода з опущеною головою або втупленими у землю очима. Швидко ходити, голосно розмовляти, галасувати й розмахувати руками теж вважалося непристойним. Рухи повинні бути плавними, голос низьким, мова спокійна, хода природна, плавна.

    Натовп пливе до базару, вливаючись з бічних вулиць і завулків на головну вулицю. Тут і місцеві, і приїжджі, останні вирушали в дорогу ще затемна, серед ночі. Селяни з Аттики гнали поперед себе кіз, котрі без угаву мекали, інші несли на палицях зайців, прив’язаних за вуха, чи дроздів з простромленими у дзьоби пір’їнами. Рибалки несли в корзинах свої улови – тунців, морських вугрів та іншу рибу. Гендлярі несли огірки, гранати, часник, різні овочі та фрукти, прянощі, вина, в’язки бубликів… Чим ближче до базару, тим тісніше й гамірливіше на вулицях. Проминувши колони, що були прикрашені статуями відомих мужів, люд безконечними потоками вливається на базарну площу, що й без того вже переповнена. Шум і гамір оглушливі – базар є базар, і без крику, галасу та штовханини він аж ніяк не може обійтися. Між базаровими нишпорять агораноми – базарні наглядачі, котрі пильнують порядок. Все, що продається, знаходиться тільки у спеціально відведених місцях для того чи іншого товару. В одних рядах продають хліб, сир, масло, в інших овочі та фрукти, у третіх верещать поросята, мекають кози, бекають вівці, далі кролі, за ними – виноград, медові соти, ще в інших місцях можна найняти для приготування обіду досвідчених кухарів, а щоб добре їлося й пилося – танцівниць, якщо немає своїх. Торгували просто неба і лише зрідка в маленьких будках, сплетених з очерету, – їх неодмінно прибирали після полудня. Навколо площі – ятки перукарів, парфумерів, шорників, виноторгівців. За ними – різні майстерні. А за особливим столом сиділи міняйли (їх називали транедзітами) і розмінювали гроші як афінянам, так і приїжджим, у тім числі й іноземцям. А на горбі Колона вільні люди різних фахів, котрі бажали знайти роботу, бодай на день чи хоч на кілька годин, пропонували свої послуги. Базар не затихав і на мить, прибував все новий і новий люд, там і тут метушилися раби з голеними головами, миготіли воїни в шоломах, любителів різних видовиськ запрошували до себе заклинателі змій, дресирувальники тварин, жонглери…

    Та ось чулися удари в дзвін, базар вмить оживав і плив в одному напрямку – у ті ряди, де торгували рибою. Удари у дзвін означали, що на базар привезли свіжу рибу. А риба – улюблена їжа афінян, купували її багато й охоче. А хто не купував, той просто штовхався в юрбі рибних рядів… Розповідали, що в одного афінського філософа, котрий жив неподалік базару, зібралися мудреці. Розмова тривала некваплива, спокійна, все на вічні філософські теми. Та ось зненацька почувся удар у дзвін, що означав: увага, на базар щойно привезли свіжу рибу. Філософи на півслові урвали свої мудрі розмови, посхоплювались і, навіть не вибачившись перед господарем, побігли на рибний базар. Залишився лише один старезний дід, котрий і далі спокійно та значущо говорив про філософію Сократа.

    – Я радий, що тобі філософія дорожча за якийсь там рибний базар, – сказав старому господар. – Інші ж, почувши калатання у дзвін, побігли, як на пожежу, навіть не вибачилися переді мною…

    – Я-ак??! – схопився дід. – Хіба був удар у дзвін? На базар привезли свіжу рибу? А я й не чув, бо з слухом у мене… Спасибі, що нагадав, – і старий побіг, навіть не попрощавшися і не вибачившись перед господарем.

    В галасливому базарному збіговиську Оріку було легше – забував, де він і що з ним. Штовхався в натовпі, прицінювався до товарів, забувши, що на голові в нього рабська шапочка кене.

    Оріків хазяїн закупляв продукти для званого обіду – сьогодні в нього мали бути гості. Орік і ще один раб, засмаглий до чорноти єгиптянин, покірно ходили за ним з корзинами і складали все, що купував господар: великих, бородатих від водоростей молюсків, морських їжаків, вугрів, креветок, губанів, окунів, лящів. З м’яса – свинячі ніжки, голови, печінку. Потім заходили в овочеві та фруктові ряди, ще в інших рядах він купував сир та мед і насамкінець найняв на базарі танцівниць та флейтисток, щоб розважали гостей. Скупившись, пан відпускав рабів додому з покупками, а сам ішов під портики, що оточували базар, – погомоніти з друзями та знайомими. Віталися жестом руки (кланятись не було прийнято, руки тисли лише при клятвах і особливо врочистому прощанні): «Хайрете[8]!» Говорили про погоду, політику, філософію, про останні новини тощо. Так же ґречно й прощалися: «Будь здоров!» – «Працюй з успіхом!» – хоч ніхто з них і ніде не працював.

    По дорозі додому господар заходив у лавку цирульника, якщо навіть і не потребував його послуг. Лавка цирульника – то одне з найзручніших місць для побачень. Цирульник, займаючись своєю справою – фарбував волосся, щоб приховати сивину, голив, робив манікюри чи натирав волосся пахучим мастилом, щоб швидше росло, – без угаву торохтів, бесідував з клієнтами, розповідав новини, сипав дотепами. Його гості бесідували і між собою – мовчунів греки не любили. Але і в теревенях необхідно було дотримуватися пристойності, інакше що ж то за бесіда.

    Наговорившись і наслухавшись чужих розповідей, господар повертався додому, снідав у критому портику чи й у дворі в колі своєї сім’ї, потім відпочивав. Раб приносив циліндри з кришечками, господар діставав з них пергаментні згортки чи й папіруси, вже поточені червою, читав Гомера або промови знаменитих ораторів та філософів, твори на історичну тему. Не спав, бо надмір сну, як вважали греки, вкорочував життя. Адже хто багато спить, той мало живе. А життя греки любили, тож витрачати на сон більше часу, аніж було необхідно, не хотіли. Відпочивши і почитавши, господар збирався до громадського гімнасію, що знаходився на околиці Афін. Прихоплював з собою раба, так, на всякий випадок, а раптом знадобиться? Цього разу взяв Скута. Супроводжуючи пана, Орік старався запам’ятати розташування вулиць і – що головне – вияснити, яка з них веде до міської брами. Про те, що з Афін суходолом нікуди не втечеш, а щоб повернутися додому чи бодай на узбережжя Західного Понту, треба пливти морем, намагався не думати. І все ж вірилось: тільки опиниться по той бік міської брами, так здобуде волю…

    Та ось і велика розкішна будівля з тінистим коридором, портиками, лазнями, кімнатами для вправ, з відкритими й закритими коридорами для прогулянок та ігор. Це і є гімнасій, без якого вільні греки не уявляли свого життя. Оріків господар любив відвідувати стадіон гімнасію, де збиралися гуляки – участі у змаганнях не брали, а просто спілкувалися, обговорювали виступи атлетів. Діди бурчали: «Хіба тепер атлети? От раніше були атлети, а тепер… Перевелися в наш час сильні юнаки…» Тут же точилися політичні чи філософські розмови, ніхто нікуди не квапився, та й не було потреби квапитись. Плин життя був неспішним.

    Доки господар відводив душу в бесідах, Орік мусив стояти позад нього. А вже потім починалося для Оріка найгірше – набалакавшись, вислухавши всі новини, господар ішов у лазню при гімнасії. Там Орік змушений був натирати його оливковою олією з різними пахучими спеціями, а потім стрігілем – бронзовим шкребком – зішкрібати все з тіла і поливати пана теплою водою з глечика. Все його єство клекотіло від образи й приниження, але мусив терпіти і вдавати старанного й уважного, запобігливого і смиренного раба. Насамкінець Орік витирав розімлілого і задоволеного пана, і вони поверталися додому. А втім, повертався додому тільки господар, раб його супроводжував.


    Дома все було готове до прийому гостей. Греки, як розумів Орік, не любили їсти на самоті, тож головним на обіді був не сам обід, як бесіди, де кожний міг і вислухати іншого, і сам у розмові відвести душу.

    Коли з’являлися гості, першими їх зустрічали раби, роззували – бути взутому в домі вважалося непристойним – мили їм ноги, оббризкували їх пахощами чи й обрізали нігті. Мити ноги гостям – це було таким приниженням, що Орік, аби стриматись і не видати своїх почуттів, до крові прикушував губу. Хотілося у відчаї кинутись на всіх з кулаками й відплатити поневолювачам за своє приниження. А натомість мусив терпіти і покірно мити гостям ноги й зрізати їм нігті, терпіти й тоді, коли гості ногами тицяли йому в лице. Терпіти, адже господар йому вже, здається, вірить, довір’я треба закріпити. В ім’я волі.

    Спершу гості проходжувалися по кімнатах (відразу ж поспішати до столу вважалося нетактовним вчинком), вихваляли меблі, прикраси і, як завжди, високо цінували витончені смаки господаря. А вже коли гості розхвалили в домі все, що там було, їх нарешті запрошували до столу. Господар напівлежав на ложі, на таких же ложах розташовувалися і гості, обпираючись лівим ліктем об подушки. Жінки (навіть господиня дому) на званих обідах ніколи не з’являлися, адже вважалося, що розмова між чоловіками буде або філософською, або чисто чоловічою і, отже, не для жіночих вух. Тому жінки збиралися в гінекеї, де їх чекали фрукти, зацукровані солодощі і свої, суто жіночі теревені… Коли всі влягалися на ложах, раби, обходячи гостей з мисками й глечиками, зливали їм на руки, інші сома тим часом приносили низенькі столики, вже накриті, і ставили один столик на два ложа. Їжа заздалегідь була подрібнена на шматочки, тож гості їли руками, а руки витирали або маленькими шматочками хліба, випеченими в хлебаносах, або особливим тістом, котре качали між пальцями. На перше були риба і птиця з підливою, трохи м’яса і багато овочів з приправами. Гості запивали їжу улюбленим напоєм афінян – кіконом – вином, змішаним з яєчним борошном і тертим сиром. Потім раби вдруге приносили глечики з водою і миски, споліскували на руки гостям, столи виносили, з підлоги змітали кісточки та недогризки, а вже тоді вносили інші столики – з винами і десертом. За десертом зір і слух гостей тішили флейтисти й танцівниці, серед яких було чимало гарних рабинь, котрі своєю молодістю і вродою тішили зір гостей. А хто, не втримавшись, щипав рабинь за пружні стегна чи й за груди – під загальне пожвавлення й веселий сміх.

    У другій частині обіду подавали фрукти, свіжі та сушені, солоний мигдаль, сир, часник, цибулю, сіль з тмином і пиріжки, випечені на меду, з сиром і м’ясом. Особливим успіхом в гостей користувався міттлотос – паштет з протертого сиру, меду і часнику. Ця частина обіду називалася сімпосіоном, адже на ній вибирали сімпосіона, верховоду обіду, котрий мав керувати порядком (де вино, там порядок, як відомо, зникав), визначати, скільки вина пити і в якій пропорції: три частини вина на одну частину води. Була й інша пропорція: три частини води на одну частину вина, але таке питво називали «пійлом для жаб», надто воно було слабким.

    Спочатку сімпосіон узливав вино з словами: «На добре здоров’я», здіймав чашу, трохи надхлюпував з неї і вигукував:

    – Солодко пити вино – молоко Афродіти!

    – Солодко, солодко! – підхоплювали гості. – Хай завжди нам буде солодко, хай завжди Афродіта радуватиме нас своїм молоком!

    З тих, хто чомусь не пив, сміялися:

    – Хто п’є саму лише воду, нічого розумного не створить.

    Непитущим сімпосіон вимогливо казав:

    – Або пий, або йди звідси! Не ганьби нашої чесної компанії!

    Пили вино, слухали музику і веселі – нудних просто не терпіли – історійки, котрими їх забавляв сімпосіон, розмовляли. Про все: про Гомера і Сократа, про життя-буття і ціни на базарі, про свої порядки і чужі. Про краї близькі й далекі.

    Довго триває званий обід, гості п’ють і бесідують, п’ють і бесідують. І хоч сімпосіон і наголошував, що «перша чаша несе здоров’я, друга – задоволення, третя сон, і після неї треба йти додому», але додому ніхто не квапився. Пили і після третьої, забувши приповідку, що четверта чаша приносить грубість, п’ята – крик, шоста – безладдя на вулицях, сьома – підбите око, восьма – повістку в суд.



    Довго триває званий обід, гості п’ють і бесідують, п’ють і бесідують.


    Якщо обід починали ще за сонця, то закінчували його в нічній пітьмі… І тому захмелілих гостей супроводжували хазяйські раби. Оріку (а йому господар уже довіряв) теж випало відвести додому одного п’яненького гостя. Був то похилого віку чоловік, маленького росту. Орік ледве втримався, щоб не сказати старому: «Як не маєш здоров’я, діду, нащо дудлив вино чашами?» Стримався. Зрештою, це не його клопіт. За воротами, як тільки-но вони вийшли на вулицю, дідок ще якось тримався на ногах, хоч і спотикався в пітьмі. Спершу Орік підтримував дідка під руку, той ще пам’ятав, куди йому йти, але швидко його розвезло, і він, заплітаючись язиком, почав бурмотіти щось нерозбірливе. На запитання куди йти, тицяв рукою в пітьму, тицяв у різні боки і поривався співати… Ще далі ноги йому зовсім відмовили, він упав і захропів посеред вулиці. Скільки Орік не термосив його, п’яний дід лише бурмотів щось, виривався і знову вкладався спати посеред вулиці. Зрештою, Орік звалив старого на плечі і рушив було йти, та відразу ж і зупинився: а куди прямувати? Де живе грек, на якій вулиці? Місто вже спало, лише де-де блимали тьмяні вогники та в центрі, здається, на агорі хтось ходив із смолоскипами – певно, нічна варта. Та ще в пітьмі горлав п’яний.

    Якби дід і сказав, де він мешкає, Орік все одно, не знаючи до пуття міста, сам би не втрапив. Розгубившись, він завертівся з дідом на плечах, не знаючи, в який бік іти. Дід за його спиною хихотів сам до себе і щось вигукував безглузде. Покрутившись, Орік сплюнув, спустив старого на землю (той відразу ж, зручно вмостившись, поклав собі під голову обидві руки й солодко захріп) і задумався: що робити? А навколо ні душі, тільки десь далеко скімлить собака. Повагавшись, Орік знову звалив старого на плече і хотів було його віднести назад до свого пана (хай там старий п’яничка і переспить до ранку), як зненацька гострою стрілою обпекла думка: він на волі! На волі! На волі! До білого ранку ще ого-го скільки ночі, він устигне вибратися за місто і зникне в полях. І як йому раніше не спало на думку, стільки часу витратив задарма, крутячись на місці з п’яним на плечі. За цей час він би вже встиг вибратися за місто, а там… шукай вітра в полі!

    Не вагаючись, Орік відніс старого під стіну, поклав його там і, стримуючи дрож у всьому тілі, – воля! воля поруч! – кинувся бігти, та нараз згадав, що він у рабському хітоні й шапочці кене. Зупинився. Куди тікати, коли хто не гляне на нього, то відразу ж і збагне, що перед ним раб… Повернувшись до старого, Орік стягнув з нього гіматій, накинув собі на плечі, а взамін плаща надів старому на голову рабську шапочку кене із собачої шкури. Оглянувся, тривожно прислухаючись до темряви. У місті, як і перше, було тихо, глухо і якось аж порожньо, наче й не жили в ньому люди. Втікач обережно рушив, прямуючи до головної вулиці, що вела – це він вже добре знав – до міських воріт. Кутаючись в чужий гіматій, що був замалим для нього, йшов тихо, нечутно, тримаючись білих стін, на тлі яких не так різко виділявся в пітьмі білий плащ, йшов і не вірив собі, що воля так близько. Йшов, а душа співала, а душа кричала: він на волі! Він робить перші кроки волі!


    Як ламаються стріли

    – Мій бог – меч! – піднявшись на могилу, сказав Атей і вклонився мечу – богу своєму, Аресу.

    І всі воїни, скільки їх не було в Гетській пустелі, в один голос сказали:

    – Наш бог – меч! Йому поклоняємось!

    І кланялись мечу, богу своєму Аресу, проказуючи:

    – Немає більшого бога, крім скіфського бога!

    – Істинно так. І нині, і завжди, – сказав цар і застиг на могилі – високий, худий, грізний, на бога схожий, гостроносий, з чорними, як сама ніч, очима.

    Довге жорстке волосся царя, перехоплене на лобі золотою стрічкою, ворушилося на плечах, як живе. Летіли степові вітри, і розсікав їх бог-меч Арес. А добре скіфи збігали на трібаллів, слава яка про скіфів летить у степах. Тож хай затямлять тутешні племена: скіфи – непереможна сила, скіфи – владики цих країв, а скіфські боги – над усіма богами боги. І доки у скіфа на поясі висить меч, а в руках плетениця – він для всіх володар. Так було завжди і так буде завжди.

    – Арес, – звертається цар до залізного меча. – Ти чуєш синів своїх, боже? Ти чуєш, як гуде кочовище, славлячи тебе? Ми зібралися, щоб віддячити тобі, Арес, за побіду над трібаллами. Ти, боже, вклав побіду в мечі наші разючі, у стріли наші летючі, тобі, боже, й підносимо подячні жертви. Пий, Арес, солодку кров ворогів!

    Біля підніжжя могили стоять вожді та старійшини, знатні мужі, а вже їх щільним кільцем оточують воїни, котрі, повернувшись з походу, як весняна вода, залили кочовище. У колі біля підніжжя могили стоять полонені трібалли – по одному від кожної сотні бранців. Їх і буде принесено в жертву Аресу. Любить Арес пити ворожу кров, милостивішим і прихильнішим тоді стає він до синів своїх. Ворогів для подячної жертви скіфському богу війни відібрано троє – найвищих, найдужіших.

    – Арес?.. Ти чуєш нас, боже?

    Далеко в степу лунко іржить кінь. Стрепенувся цар, збудження пробігло по скіфах.

    – Арес нас чує, – залунали голоси. – Арес чекає жертви! Арес хоче пити ворожу кров. Напувайте Ареса ворожою кров’ю, вгамовуйте його ненаситну спрагу!

    Підвели першого полоненого ближче до могили, розтягнули йому в різні боки руки і нахилили голову, що її з одного маху, хвацько хекнувши, відрубав третій. Під обрубок шиї, з якого лилася кров, підставили чашу. А тоді сивий воїн, найстарший у війську, врочисто піднявся на могилу з чашею в руках. Чаша була переповнена кров’ю, старий кропив залізний меч, а всі вигукували:

    – Арес!!! Пий солодку кров ворогів! Пий! Пий! Пий!..

    – Пий, та нас не забувай! Як будеш посилати нам побіду, то завжди щедро питимеш солодку кров ворогів!

    В обезголовлених тіл відрубували праву руку з плечем, відкидали її подалі в степ, і де вона впала, там і мала залишитися назавжди. А решту полонених трібаллів скіфи підготували для продажу в рабство – в Афіни та Візантій. Гроші підуть в царську скарбницю, за них люди Атея закуплять у греків нові мечі для царського війська… А потім було принесено в жертву Аресу коней. Привели їх десять, найкращих, таких, на яких ще не їздили. Підводили по одному, путали ноги. Двоє скіфів, ставши позад коня, тягли за довгі вірьовки, що були прив’язані до пут, перекидали коня на спину. І ледве він з тривожним іржанням падав, як всі простягали руки до могили й кричали:

    – О, Арес! Тобі даруємо цього коня!

    Накидали петлю на шию тварини, що билась і намагалась встати, вставляли в петлю міцну палицю і, крутячи її, душили коня. Ошкіривши зуби, він довго хрипів у передсмертних муках. А вже тоді з жертовної тварини здирали шкуру, її та нутрощі несли до жарких багать. В небо бив густий чадний дим, потім виростав яскраво-сліпучий, але теж чадний вогонь, різко пахло смаленою шерстю, горілим м’ясом – той запах найприємніший Аресу, збуджено лоскоче він ніздрі скіфському богу. Надихається Арес диму із жертовних багать, добрішим стане до скіфів.

    М’ясо жертовних тварин варили у великих, позеленілих од часу бронзових казанах. І поки варилося м’ясо, знатні та можні всідалися кожен тільки на тому почесному місці, яке відведено йому особисто. Розташовувалися навколо могили. Після царя, його сина Гелона сідали сотник та десятські з особистої охорони царя – щоб не пустити до владики ані ворога, ані лиха, ані іншої якої біди. Потім – знатні із знатних, вожді та старійшини, царські родичі. Першим серед знатних Атеєвого царства сидів маленький, як підліток, з хитро-розумними і завжди усміхнено-живими очима, аж білий од сивини вождь Котіар – радник царя і найближчий сподвижник. До його порад Атей завжди прислухається, Котіар вдатний і мудрий на слово, хоч до меча через слабке здоров’я не такий беручкий, як військовий радник, вождь Авхат – дебелий, увесь налитий силою та снагою, червонощокий, білозубий, моложавий, хоч і мав уже п’ятдесят, хоробрий вояка і великий любитель жінок. Ще далі поважно і ґречно сидять скіптухи Паралат, Лаксакіс, Савл. Скіптухи – значить залізоносці. Від імені царя вони керують краями Скіфії. Знаки високих достоїнств скіптухів – маленькі сокирки з головками тварин чи птахів на обушках, а вже за ними – просто вожді та старійшини родів і племен, знатні мужі, сотники і просто воїни, хоробрі з хоробрих, котрі колись отримували з рук царя золоті чаші за свою відданість і звагу.

    Слуги розносили і розносили важкі прохолодні бурдюки з бузатом, наповнювали чаші – банкет почався.

    – Арес! – вигукнув Атей, здіймаючи в напрямку меча на могилі золоту чашу. – П’ємо з тобою разом за побіду ясної скіфської зброї!

    І всі здіймали чаші в напрямку меча і запрошували бога взяти участь в учті. А вже тоді пили за царя свого, за Атея, за його ясний розум і хитрість превелику, якою він переміг трібаллів, провчивши їх, як треба шанувати владик своїх. Трібалли войовничі, військо мають сильне, і Атей розумів, що подолати їх можна лише великою кров’ю. А знесилювати своє військо напередодні битви з істріанами (не кажучи вже, що в недалекому майбутньому скіфам доведеться зіткнутися з македонцями) Атей не хотів. Не раз і не двічі радився він з Котіаром та іншими вождями, сам міркував так і сяк, а тоді й вирішив подолати трібаллів хитрістю, а, отже, й малою кров’ю.

    Як було задумано, так і здійснено. Коли скіфське військо на чолі зі старшим сином царя Гелоном і військовим радником Авхатом рушило навстріч трібаллам до кряжа, де мала відбутися вирішальна битва, Атей велів, щоб скіфські діди, жінки та діти з слугами й рабами непомітно зібралися за кряжем. Та не самі, а з табунами коней, гуртами худоби, отарами овець, з кибитками й возами. І ще велів Котіару, котрий мав повести за кряж скіфський люд, щоб кожний з них тримав у руках – навіть діти, слуги і раби – по довгій палиці, схожій на спис.

    І все відбулося так, як і задумав Атей.

    Як тільки обидві сторони, скіфи й трібалли, приготувалися на рівнині до бою й почалися перші сутички, з-за кряжа, здіймаючи хмари пилу, почали виходити довжелезні валки, прямуючи до скіфського війська. Здалеку трібалли не могли роздивитися, що то всього лише скачуть на конях скіфські діти, діди, жінки, слуги та раби. Скачучи на конях, вони ще й гнали поперед себе коней, худобу та овець. Трібаллам здалося, що то на поміч скіфам іде підмога, велике військо. Оскільки ж всі тримали довгі палиці, то здалеку вони були схожі на списи… Занепокоїлись трібалли, скіфів перед ними було не менше, як їх, трібаллів і, отже, битва мала бути нелегкою, бо скіфи – добрі вояки. А тут ще з-за кряжа йде скіфам велика підмога. Розбити Атея з такою допомогою навряд чи вдасться… А скіфи, загледівши валку, що рухалась до них у хмарі куряви, почали підкидати вгору башлики, махали руками й кричали:

    – Підмога! Підмога! До нас з-за Істру прийшло нове військо!

    Валці, що висовувалася з-за кряжа, здавалося, не буде кінця. Коли трібалли остаточно переконалися, яке велике військо поспішає на допомогу Атею, то не на жарт захвилювалися, їхні ряди вже ламалися, окремі вершники й цілі загони заметалися сюди-туди. І почали втікати з поля бою. Спершу невеликі загони накивали п’ятами, потім більші, а тоді паніка охопила все їхнє збіговисько. Хоч трібалли й були сильними, та ні єдності, ні царя не мали. У кожного роду чи племені були свої вожді-владики, котрі завжди гризлися між собою. А зійшлися вони докупи лише на час походу проти скіфів. Вибрали й поводиря, котрий обіцяв їм перемогу й велику здобич. Тепер же, загледівши, яка підмога йде скіфам, вожді гуртом напали на свого поводиря та з криками: «Це ти продався скіфам і заманив нас сюди, щоб, погубивши нас, за допомогою скіфів стати царем?!», проштрикнули його списами. Ніхто вже й нікого не слухав, і ніхто вже й нікому не корився, бо вожді вбачали один в одному суперників за верховну владу. І кожний думав: якщо вожді загинуть, влада буде моєю. Та й нікому з вождів не хотілося губити своє військо перед такою навалою скіфів. Трібаллські вожді почали розбігатися, за ними кинулися і їхні загони.

    І тоді скіфська кіннота клином врізалася в розпорошені ряди трібаллів, розсікла їх навпіл і почала гнати й добивати охоплені панікою загони. Переслідування було кривавим. Кинувшись тікати, трібаллські загони втратили зв’язок між собою, скіфи їх оточували і по черзі знищували. І гналися, гналися за втікаючими, захоплюючи їхніх коней, обози, гурти худоби та різне збіжжя. До вечора з трібаллами було покінчено, і всюди на рівнині лежали трупи людей та бігали коні без вершників. Почувши про повний розгром їхнього війська, племена трібаллів почали зніматися з насиджених місць і тікати на північ і на захід. Паніка охопила степи. Рятуючись від Атея, трібалли пішли з нижнього Істру, а їхні землі захопили скіфи.

    Ось чому скіфи славили мудрість та хитрість свого царя.

    Атей сидів на червоному, аж вогнистому чепраку, пив бузат і не хмелів. Сидів рівний, високий, гостре сухе лице його непроникливе, чорні очі повні блиску, брови насуплені.

    Тієї весни виповнилося Атею дев’яносто літ!

    Це ж треба стільки прожити у світі білому! Кривавих битв в Атея було не менше, як літ, а бач, уцілів, хоч з його однолітків, з тих, з ким він колись починав топтати першу свою стежку в степах за Борисфеном, вже нікого немає на цій землі. І половини його довгого віку не прожили Атеєві однолітки: хто в сутичках поліг, хто своєю смертю помер, бо який там вік у скіфів – сорок – п’ятдесят – шістдесят літ, і дні твої вичерпані у цьому світі. А ось Атей два скіфські віки живе. І нічого, міцний, наче степове дерево, котре як не шарпають буревії, як не гнуть до землі, як не намагаються вирвати з корінням, а воно стоїть наперекір усьому. Ось так і Атей. Він і в дев’яносто літ до семигирлового Істру прийшов, трібаллів розбив, з істріанами збирається воювати, на саму Македонію скоса поглядає, з греками зв’язки налагоджує – ні битви йому ніпочім, ні роки. Не інакше, як скіфські боги, а найперше Папай та Арес, оберігають владику від заліза й трутизни, від злого ока й хвороби, оберігають та ще й віку йому доточують.

    Дев’ять десятків Атею, а глянеш на царя – не даси йому його ж літа. У чорнім цупкім волоссі, що аж на плечі спадає – ані сивинки. Смагляве, туго обтягнене задубілою шкірою лице, худорляве, злегка видовжене, очі теж великі й гострі, ніс великий і гострий. І коли насупиться цар, то здається, що в очах його нуртує гроза і спалахують блискавки. І сам він худий, жилавий, високий та міцний, йде легко, нечутно і м’яко, наче до здобичі підкрадається. Шістдесят весен тому, тридцятирічним став він царем і звідтоді міцно тримає в руках Золоту Вуздечку Скіфії. Славетний і багатий цар Атей, недарма ж він носить титул Батька усіх скіфів. Родовід свій царський веде від родичів самого Іданфірса, котрий колись переміг перського царя і цим здобув славу на віки. А родовід Іданфірса починається від царя Спаргапіфа, який повернув скіфів з Азії в степи між Танаїсом та Борисфеном. Родоначальником же Спаргапіфа є сам Геракл. Тож і виходить, що рід Атея – божественний рід. Діди, прадіди, пращури і прапращури Атея споконвіку, звідтоді, як у степах світить бог-сонце Гойтосір, належали до знатних скіфів, до тих, котрих згодом буде названо царськими – найкращими, найчисленнішими вільними скіфами, або ще – справжніми скіфами, котрі стояли над усіма іншими племенами владиками і повелителями. У ті далекі первісні часи найзнатніших і найславетніших скіфів було троє племен, вони склали єдине військо, хоч і мали кожен свою територію і своїх вождів. Так і повелося звідтоді, що скіфами неодмінно правили три царі – по кожному з тих трьох первісних племен. І хоч один з них завжди був старшим, владикою Скіфії, але всі вони мали свої війська, свої краї, якщо хотіли, не корилися один одному. Так було і за часів славетного Іданфірса. І тільки Атей, ставши спершу одним з трьох царів, потім старшим царем-владикою, забрав владу в свої руки і зробився єдиним царем Скіфії, а племена об’єднав під своєю орудою. Раніше над трьома вождями-царями стояла Рада вождів та старійшин, а над ними ще були народні збори – Рада усіх скіфів, що могла усувати одного царя і вибирати іншого з царського роду, вона ж визначала, з ким воювати, куди походом іти. І рішення приймалися не від імені царя, а від імені усіх скіфів. А ось Атей, взявши владу в свої руки, скасував і Раду вождів та старійшин, і навіть саму Раду усіх скіфів. Все, що йому треба було рішати, вирішував сам, ні в кого не питаючи згоди і права. І звідтоді і впродовж шести десятків літ владарює він над скіфами, як живий бог на землі. Знаний він і в степах між Танаїсом та Істром, і по цей бік Істру у землях гетських, фракійських, трібаллських аж до самої Македонії. Знають його і греки у своїх містах-полісах на узбережжі Акшайни. Знають і остерігаються владики скіфів. Коли Візантій спробував було зашкодити торговим інтересам скіфів на свою, звичайно, вигоду (перешкоджав Гераклеї, котра возила у Скіфію товари), то Атей лише посварився пальцем на візантійців.

    «Цар скіфів Атей народу візантійців.

    Не шкодьте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води».

    І все. Цього було досить. Візантійці більше не прищемлювали інтереси Атея. Бо знали: Атей може кинути летючу кінноту аж до Боспору Фракійського, і ніхто його не зупинить.

    І македонський цар, наймогутніший у тих краях після Атея, через своїх послів передав йому своє шанування:

    «Цар Македонії Філіпп, Атею і народу скіфському – радуйтесь! Бажаю з царем Атеєм і народом скіфським в мирі та доброму сусідстві жити».

    Ось так. Сильні слабакам таких послань не пишуть. Сильні шлють такі послання тільки сильним, рівним собі. Бо Філіпп пам’ятає, як допоміг йому Атей, коли він, Філіпп, ходив проти фракійського царя Кетріпора. Македонець тоді захопив місто Креніди і збудував там свою фортецю. Одночасно він захопив золоті фракійські рудники біля гори Пангеї й заходився карбувати з фракійського золота власну монету – золотий статер, котрий прозвали в македонському, грецькому та перському світах «філіппіком» і котрий нарешті переміг на ринках золотий перський дарік. Філіпп і Атею прислав у дарунок шкіряний капшук золотих своїх монет. На одному боці жовтого кружала була зображена голова Аполлона з лавровим вінком, а на звороті – колісниця з двома кіньми, тими царськими кіньми, котрі перемогли на Олімпійських іграх в Олімпії року 756-го.

    Хвастав македонець у своєму посланні:

    «Військо військом, а ще немає у світі такої фортеці, у яку б не увійшов осел, навантажений золотом».

    Атей тільки подивувався мудрості молодого македонця. Справді-бо: військо військом, а золото своє робить. Та й стосунки з сусідами за допомогою золота можна швидше налагодити, аніж з допомогою військової сили.

    Не було у скіфів власних монет, карбувати їх не додумався жоден цар до Атея. А втім, може, і час у Скіфії ще не настав для власних грошей. Атей же, вийшовши на простори до грецьких міст, відчув: без власних грошей йому не обійтися. І торгівлю з греками треба було пожвавити, і просто стосунки зміцнити. Допоки ж його люди користуватимуться чужими золотими кружальцями? У скіфів сила. А де сила, там мусять бути і свої золоті монети. Бо недарма ж македонець так мудро сказав: «Військо військом, а ще немає у світі такої фортеці, у яку б не зумів увійти осел, навантажений золотом». Не хотів Атей ні в чому поступатися перед македонським царем, котрий, уявивши себе найсильнішим у македонському та фракійському світах і навіть у грецькому! – намагався взяти верх і над скіфами. Атей вважав, що він у тих краях сильніший за македонця, в крайньому разі – рівний йому. І якщо македонець карбує свої монети, то Атей пасти задніх не збирається.

    Через довірених греків зв’язався з монетним двором Гераклеї, і звідти приїздив до нього грек-карбівничий, довго бесідував з Атеєм, випитуючи, якими той уявляє свої гроші та що на них відобразити, щоб було найхарактернішим для Скіфії. От Атей і сказав йому:

    – І думати-гадати не треба, бо Скіфію без скіфа з луком на коні й уявити не можна.

    Карбівничий змалював голову Атея, багато малював скіфів з луками на конях, а через кілька днів показав царю навощену дощечку із зображенням майбутньої монети: на однім боці голова Геракла, а на другім скіф з довгим волоссям, вусатий, бородатий, на коні з лука стріляє. Коли коня різко зупинити на всьому скаку, він злегка присідає на задні ноги, викинувши передні. В такому положенні він на якусь мить непорушно застигає на місці. Ось ця миттєвість є найзручнішою для вершника, щоб пустити стрілу. Це й збирався відтворити на монеті грек-карбівничий. Скіф на коні – то сам цар Атей. Зодягнений він, як і всі скіфи, в куртку (спереду поли довгі, позаду короткі), в шкіряні штани, взутий в гостроносі сап’янові чоботи. Той скіф (Атей) озброєний луком, зліва на боці в нього висить горит. І напис: ATAIAΣ.


    Цар уточнив деякі деталі і схвалив задум карбівничого, сказавши йому коротко:

    – Як намалював на воску, так і на золоті роби! Та постарайся, щоб мої гроші були кращими за македонські.[9]

    Грек поїхав у свою Гераклею, і по якомусь часі люди з Гераклеї привезли Атею золоті монети, блискучі, осяйні – перші скіфські гроші, а ще мідні і срібні. Атей залишився задоволений монетами.

    – Треба пошвидше обрадувати македонця, – буркнув насмішкувато і відіслав із своїми людьми в Пеллу, столицю Македонії, шкіряний капшук золотих своїх монет з головою Геракла на однім боці і скіфом, котрий стріляє з лука на коні, та написом «АТАІАΣ» на другому. Ще й велів передати гоноровитому македонцю таке послання:

    «Атей, цар Скіфський, Філіппу і народу македонському. Якщо цар Філіпп відчуватиме брак коштів, то Атей може його виручити».

    Кажуть, що Філіпп, прочитавши послання, спалахнув.

    – Скіфський цар прирівнює себе до мене! Ба, навіть вище себе ставить! Не інакше, як скіфський лис відчув силу або затіває щось на шкоду Македонії.

    І тим зігнав злість, що велів золоті монети скіфського царя віддати своїм слугам, мовляв, на інше вони й не придатні. Слуги несказано пораділи, а сам Філіпп, трохи охолонувши, замислено мовив:

    – Час розсудить, хто з нас сильніший. Одне лише певно знаю: не вживемося ми з скіфами у цих краях!

    Це розумів і Атей, тож завчасно готувався до вирішального герцю з Македонією. І герць той, як відчував Атей, вже не за горами. Зараз Філіпп зайнятий війною з греками, але тільки він досягне свого в Елладі, так і зіткне меч із скіфським. Обставини до цього змусять македонця. Про яке його панування в Греції може бути мова доти, доки за спиною в нього залишатимуться сильні скіфи? Час – спільник Філіппа, македонський цар лише п’ятий десяток розпочав, а ось Атей достатнього часу вже не має. Дев’яносто літ – це таки дев’яносто літ, третього життя не буде, а те, що є, треба достойно завершувати. Роки йшли вже останні, це Атей теж розумів. Останні ж його роки припали на час створення могутнього Македонського царства, стрімкого злету Філіппа як полководця і державного мужа. Трудно буде Атею змагатися з Філіппом. У повного сил і здоров’я македонця ще життя та життя попереду, все із задуманого можна встигнути звершити, якщо сліпий випадок не стане на перешкоді, а на що розраховує, на що сподівається він у дев’яносто літ? А треба встигнути, будь-що встигнути. Удвох їм – Македонії і Скіфії – не вжитися мирно у цих краях: Скіфія не потерпить на своїх кордонах могутню Македонію, а Македонія, в свою чергу, не потерпить на своїх кордонах могутньої Скіфії. Він прибере її з дороги, тож треба не проґавити час і першому нанести удар. І нанести раніше, ніж Філіпп завоює греків, бо тоді його не дістанеш. Для вирішального герцю треба міцно утверджуватися в пониззі Істру, стати господарем цих неспокійних країв, вгамувати і покорити тутешні племена. Фракійців та гетів він уже усмирив, трібаллів вигнав геть, а ось з істріанами не просто. Істріани не хочуть коритися скіфам, сутички з ними не минути. І ще турбував Атея його старший син і спадкоємець Гелон. Якщо боги покличуть Атея до себе, чи зуміє Гелон утримати Скіфію в руках, чи не спалахне розбрат, як ото у фракійців?

    – Сину мій і спадкоємцю! Вожді мої, старійшини, знатні із знатних, воїни, скіфи! – починає цар, і вщухає гул голосів, всі відставляють чаші, повертають голови до Атея, шанобливо їх схиляють. І шанобливіше за всіх схиляє голову Гелон, готовий ловити кожне слово батька-царя. – Хочу вам дещо повідати. Мені дев’яносто літ, можливо, скоро боги заберуть мене до себе. (В очах Гелона ніби майнула іскорка надії.) Як владнаю відносини з Філіппом, так і піду з цього світу. І вам, скіфи, залишу Скіфію. Тобі, сину мій і спадкоємцю, вам, вожді та старійшини, вам, знатні мужі, вам, скіфи, залишу я Скіфію!

    – Не залишай нас, царю, – залунали голоси, і голосніше за всіх вигукував Гелон. – Не роби нас сиротами, Батьку!

    – Що ми зможемо без тебе? Ми – прості смертні, – басовито вигукував Авхат.

    – Так, так, що ми зможемо без тебе? – повторювали Паралат, Лаксакіс і Савл, а за ними інші вожді, знатні і можні. – Не роби нас сиротами, Батьку!

    І тільки Котіар мовчав. Скіфський мудрець думав: шкода, якщо боги заберуть Атея, без нього і справді тяжко буде Скіфії та ще в такий час. Але чого варте те царство, котре не зможе жити без старого царя? І ще думав: який жаль, що так рано пішов із світу цього молодший царський син Орік, ось хто повів би далі Скіфію після Атея…

    – Голови ваші сиві. А коли, крім сивини, в головах маєте ще дещо – сиротами не станете, – вже насмішкувато говорив Атей. – Залишу вас не без царя. Син мій Гелон буде правити Скіфією, він жде – не діждеться цієї миті. А ви, мужі мої, будете йому допомагати. Ось тоді ніяка біда не посміє загрожувати вашим головам. Тож молю богів і вас, мужі знатні, щоб у мирі жили, як мене не стане, у злагоді – в ім’я Скіфії. А житимете в злагоді – буде й Скіфія в силі. Будете гризтися між собою вовками – вовками завиє і Скіфія. Розбрат – то найстрашніше зло в царстві. Ви думаєте, чого ми сильних фракійців так легко подолали? Бо в їхньому царстві немає згоди і миру, тому їх терзають чвари, як собаки падло. І в трібаллів не було єдності, тож і не зуміли проти нас устояти. І в гетів немає єдності, кожний вождь їхній в царі цілить. Тому й гети для нас слабаки. А ось Македонія єдина, Філіпп згуртував її, всі пальці македонські в один кулак стис – ось чому Македонія для нас небезпечна. Найнебезпечніша з усіх сусідів. І Філіпп молить богів, щоб ті послали нам чвари й розбрати, а тоді вже він легко Скіфію здолає і приєднає вільних синів степу до свого царства.

    Біля Атея лежить на червонім чепраку пучок оперених стріл, перев’язаних ремінцем із сириці. Взяв його цар, потримав у руці і зненацька простягнув пучок синові.

    – Переломи!

    Широкоплечий і дужий Гелон взяв у свої чималі ручища пучок стріл, посміхнувся – що ж тут, мовляв, хитрого? – а переломити стріли не здужав. Засопів, насупився, ні на кого не дивлячись, але як не силкувався, як не кректав крізь стиснуті зуби, а так нічого й не міг вдіяти з пучком. І спалахнули в його душі гнів і образа на батька: навіщо він це затіяв? Щоб на очах у всіх знатних скіфів знеславити сина свого?

    Посміхнувся Атей у вуса, пучок стріл у сина взяв, хотів було подати його Котіару, але передумав – хитрого і кмітливого Котіара на слизькому ніколи не застукаєш, передав пучок Авхату.

    – Переломи ти, вождь!

    Широке, щокасте лице Авхата приємно почервоніло, а його великий ніс ніби набряк. Другий радник Атея простягнув дебелу загрубілу руку, легко взяв пучок стріл, гекнув, сподіваючись з ходу переломити пучок, але, як і в Гелона, в нього теж нічого не вийшло. Тоді Авхат, ще дужче почервонівши, спробував було переломити пучок через коліно, потім притискував його ліктем до боку, а другою рукою гнув, і все марно. Зрештою, з червоного він став білим, на лобі виступив піт. Вожді, спостерігаючи за його марними зусиллями, спершу посміхалися, а далі вже вголос почали реготати. Та Авхат вирішив хоч словом влучним зам’яти свою безпорадність. З поклоном повернувши Атею пучок, він сказав, дещо навіть не без улесливості:

    – Це свідчить, що я простий смертний, і царські стріли мені непідвладні.

    – Ти не переломиш пучок і своїх стріл, – гмикнув Атей насмішкувато. – Хто ще з мужів моїх зламає пучок стріл? Може, ви, скіптухи?

    Але ні Паралат, ні Лаксакіс, ні Савл, хоч як не силкувалися, а не виконали волі царя. Ламали і не змогли переломити пучок інші вожді та воїни, останні були молодими, дужими, але й вони зазнали невдачі. Відлягло трохи в Гелона з душі – не він один такий.

    – Не переломите стріл, хоч кожний з вас і сильний, і дужий, і легко перерубує ворожі кості, а коня найлютішого на скаку може однією рукою зупинити, – сказав Атей і ворухнув пальцями, щоб йому пучок стріл повернули.

    – А чому не переломите? – запитав, коли пучок знову був у його руках. – Та тому, що стріли не кожна сама по собі, а всі разом, в одній зв’язці. Ось чому їх неможливо переломити.

    Висмикнув стрілу з пучка і легко, між двома пальцями переломив її. Потім висмикнув другу – хрусь! І третю переломив, і четверту, і п’яту… Древка стріл так і хрупали між його кістлявими пальцями. Переломивши останню стрілу з пучка, Атей відкинув їх геть і гостро глянув на спантеличеного сина свого.

    – Бачив? Запам’ятав побачене?

    – Запам’ятав, Батьку!

    Глянув цар на вождів, на старійшин, на знатних мужів та воїнів, на всіх скіфів.

    – Бачили?

    – Бачили, Батьку, – відповіли всі разом.

    – Запам’ятали?

    – Запам’ятали, Батьку!

    – Ось так, як я переламав поодинці стріли з пучка, так і вас поодинці здолають вороги.

    І збагнули скіфи мудрість свого царя, бо що ж тут не збагнути. Просто все і – запам’ятовується.

    – Доки я живий, Македонія Скіфію не здолає. І доки ви після мене триматиметеся один одного, Македонія вас теж не здолає. Ніхто вас тоді не здолає! Тож пам’ятайте про це. Я не вічний. Два життя прожив, а чи дадуть мені боги ще й третє – не знаю.

    «Он чого забаг – третього життя, – з ненавистю думав Гелон, хоч і дивився на батька з шанобливою відданістю. – Це ж треба, га? Не інакше, як зілля чаклунське п’є, тому живе й живе. І мене переживе, як пережив уже всіх своїх синів…»

    Атей здійняв чашу.

    – Тож вип’ємо, скіфи, за єдність! За те, щоб нас ніхто й ніколи не поламав поодинці!

    І пили скіфи за єдність. І пив з ними Гелон за єдність і віддано дивився на батька, як на живого бога. І чим відданіше дивився на батька, тим розпачливішими і похмурішими ставали його думки: не пережити йому батька, не бачити скіфського царства. Недарма ж батько про третє життя згадує, житиме ще і житиме. З істріанами збирається воювати, з македонцями… І хто знає, кого боги першим покличуть до себе: батька в дев’яносто літ, а чи його у п’ятдесят?.. Невже йому, Гелону, до кінця днів своїх ходити у спадкоємцях царя? І на той світ піти спадкоємцем?

    І в душу Гелона вповзала чорна ніч…


    Частина друга


    Пелла, столиця Македонії

    Антіпатр був одним з найближчих радників, довіреною особою і другом македонського царя. Філіпп цінував Антіпатра і як політика, і як державного мужа, на котрого завжди і за будь-яких обставин можна покластися і завжди бути впевненим: Антіпатр ніколи не підведе. Служив ще попередньому царю Пердіці ІІІ, в порівнянні з Філіппом був уже зрілою людиною, тертий та м’ятий і в житті, і в інтригах та чварах двірцевої знаті, де він теж користувався чималим впливом. Якщо цар любив із своїми гетайрами гульнути і гульнути добре, коли хмільна, розвесела ніч за банкетним столом змінювала такий же день, а день – ніч, Антіпатр майже не вживав вина. За банкетним столом їх – царя та його найближчого радника і праву руку – ще не бачили ніколи: в той час як цар банкетував, втрачаючи дням і ночам лік, чи відсиплявся після гульок (це коли не воював), Антіпатр залишався тверезим і не спав – був на сторожі царства. Може, тому Філіпп і гуляв бувало по кілька діб підряд, знаючи, що на випадок чого тверезий Антіпатр постійно напоготові.

    Підтягнений, завжди свіжий і бадьорий, стрімкий і легкий на ходу, з розумними і хитрими очима, що так молодо блищали, Антіпатр був повною протилежністю своєму царю. Якщо Філіпп при всій своїй розсудливості, хитрості, підступності та винахідливості все ж іноді гарячкував (тоді в ньому з’являлося щось хлоп’яче, задерикувате і відчайдушно ризиковане), то Антіпатр не втрачав землі під ногами і спокійною поміркованістю гасив зайве збудження молодого царя чи стримував його від поспішних, необдуманих вчинків. Тож Філіпп без поради зі своїм радником і другом не приймав жодного рішення, яким би воно не було, дрібним чи значним. До всього ж Антіпатр зарекомендував себе зрілим політиком і дипломатом, особливо в стосунках з греками. Еллінська культура йому була близькою. Радник підтримував дружні відносини з грецькими філософами і навіть сам писав книги. Будь-коли, вдень чи вночі запитай його, що зараз твориться в еллінському світі та його полісах, Антіпатр без затримки дасть точну й вичерпну відповідь і порадить, як краще царю триматися у відносинах з греками. Добре знав Антіпатр і складну ситуацію на східних кордонах царства, бо мав вірних людей серед фракійців, гетів та інших племен, виявляючи цим Філіппу неоціненну послугу. Недремно і насторожено слідкував царський радник і за рухом скіфів в пониззі Істру та в Гетській пустелі. Філіпп був певний: його раднику відомий кожний крок скіфського владики Атея. І коли цар отримав тривожне донесення із східних кордонів царства, то відразу ж послав гінця за Антіпатром.


    Антіпатра викликали не в пишну тронну залу македонських царів, а в маленьку потаємну кімнатку, вхід до якої завжди чатували гетайри, і де Філіпп любив усамітнюватись, коли мав над чимось кріпко подумати. Там же він приймав і радників, якщо справа була великої державної ваги і не підлягала розголошенню. Кімнатка добре знайома Антіпатру, вузька, без вікон, з кількома світильниками – бронзовими лампами. Під стіною ложе, заслане ведмежим хутром, поверх якого кинута овеча шкура (цар іноді й спав там, по-простому, по-похідному), посеред кімнати стояв мармуровий столик з позолоченою скринькою для особливо важливих справ, на чолі столика стояв широкий стілець з високою спинкою та позолоченими підлокітниками у формі лев’ячих голів, а збоку – простий стілець для радника. Більше у кімнатці не було нічого.

    Коли Антіпатр підійшов до потаємної кімнатки, ефеб[10] в шоломі з гребенем, в голубій туніці й блискучих мідних латах, з коротким мечем на стегні, упізнавши прибулого, стукнув калаталом у бронзовий щит, що висів біля дверей. Посторонившись, жестом з напівпоклоном запросив радника зайти. Антіпатр переступив поріг. Цар у білосніжному вовняному гіматії стояв біля столу і щось перебирав у скриньці – певно, тільки-но зайшов.

    – Хайрете! – привітався Антіпатр.

    – Хайрете! – не обертаючись, відповів цар, все ще порпаючись у скриньці. Та ось він, певно, знайшов у ній те, що шукав, ляснув у долоні, і тієї ж миті вбіг служка. Філіпп повів плечем, служка, підбігши, став навшпиньки, зняв з царя гіматій і нечутно зник. Лишившись в хітоні, цар полегшено зітхнув, сів у своє крісло і жестом запросив сісти й радника. З похмілля Філіпп почував себе негаразд, облизував сухі губи, відчуваючи у всьому тілі спустошливу втому. Чорна пов’язка на лівому оці зсунулась, видно було розсічену брову і темну очну западину – око Філіпп втратив років з п’ятнадцять тому під час штурму Мефони. (Він тоді оглядав осадну техніку, що ламала оборонну стіну, стріла, розсікши брову, вп’ялася йому в око.) Потягнувшись до хрускоту в суглобах, цар тихо застогнав крізь стиснені зуби і глянув на радника. Той сидів, як завжди, свіжий, бадьорий, з ясними, чистими очима й рум’яними щоками.

    «Він наче молодіє з віком», – не без заздрощів подумав цар.

    Ляснувши в долоні, велів служці принести холодного пива. Служка поспішно зник і тієї ж миті й з’явився, обережно, якось аж врочисто несучи у витягнених руках два великих запотілих кухлі. Поставивши на стіл, застиг зі схиленою головою, але тільки цар махнув рукою, зник.

    Філіпп показав раднику на один з кухлів.

    – Дякую, – як завжди чемно ухилився Антіпатр і додав з дещо осудливими нотками в голосі (з усіх радників лише він один зважувався, щоправда, легко дорікати цареві частими випивками): – Так рано пити?

    – Не рано, а вже пізно, – весело одказав цар, збуджуючись при вигляді кухлів з пивом. – Гуляли всю ніч… – зітхнув і додав рішуче: – Все! Годі з гульками, завтра їду до війська. Парменіон тримає в облозі Перінф, але щось там забарився. З Перінфом треба кінчати пошвидше і братися за Візантій.

    Залпом спорожнив кухоль, полегшено зітхнув, тильним боком долоні утер губи та вуса, пробіг пальцями по бороді і одним оком – гострим та зірким і вже прояснілим від пива, – глянув на радника.

    – Що ти скажеш про Атея, скіфського царя?

    – Після царя Іданфірса, котрий правив Скіфією більш як півтораста років тому і тоді ж розбив персів, вигнавши зі свого краю царя Дарія, Атей другий такий вдатний цар Скіфії.

    – Я теж переконаний, що він – вдатний цар. І думаю про це з неспокоєм, – Філіпп допив другий кухоль, з шумом перевів подих, тильним боком долоні утер губи та бороду і, здається, й зовсім збадьорився. – Але якщо Іданфірс все своє життя залишався в степах біля Борисфену, то його далекий нащадок Атей відчув, що йому тісно в старій Скіфії. Він розширив царство за рахунок фракійських та гетських земель, дістався до пониззя Істру і загрожує грецьким містам. Довгі роки Атей був нашим спільником та й зараз ним є. Але я певен, що в своїх потаємних задумах цей хитрий скіфський лис не бажає нам добра. І тим більше могутності. Сильна Македонія його непокоїть, він постарається зробити все від нього залежне, щоб Македонія не стала могутнім царством, повелителькою інших народів.

    Скіфський спільник непокоїв Філіппа вже не перший рік. Укріпившись в пониззі Істру, Атей тримається там господарем, гети відходять, уступаючи свої землі прийшлим кочовикам, скіфське царство міцніє. Ніхто з тамтешніх племен і фракійці теж не в змозі протистояти проникненню скіфів на захід і на південь. А сильних сусідів на околицях свого царства Філіпп не терпів, це, зрештою, було просто небезпечно, адже такий сусід із спільника може легко стати противником. До всього ж Македонія почала наступ на грецькі поліси, захоплюючи міста й посилюючи свій вплив на еллінів, і мати у себе в тилу войовниче скіфське царство було небезпечно. Греки можуть звернутися до скіфів за допомогою, і Атей, щоб послабити Македонію, вдарить Філіппу в спину.

    Філіпп дістав зі скриньки шкіряну трубочку (печатка була зірвана і трималася на однім шнурку), витягнув з неї сувій папірусу, потримав його в руках, ніби зважуючи.

    – Щойно екзітазіс[11] передав це донесення вивідників із східних кордонів, з гирла Істру, – сказав і, не розгортаючи згорток папірусу, кинув назад у скриньку, певно, знав його вже напам’ять. – Мої люди повідомляють: Атей розбив сильних трібаллів і нині святкує перемогу та здійснює жертви своєму богу. Трібалли войовничі, я покладав на них надії, але й вони не зуміли протистояти скіфам. Атей і сильніший за них і, що небезпечно, хитріший. Вивідники також доносять, що скіфський лис непомітно готується до війни з істріанами. Якщо він і їх розіб’є, то войовничішого народу за скіфів у тих краях не буде.

    – Мої люди і мене повідомили про перемогу Атея над трібаллами, – сказав Антіпатр.

    – Я знаю, що ти теж все знаєш про події на східних кордонах царства, – Філіпп відкинувся на спинку крісла, поправив пов’язку на оці і, зненацька хитнувшись, наліг грудьми на стіл, пильно вдивляючись в радника єдиним оком, наче свердлячи його. – Тому й покликав тебе для ради. Ще раз повторюю: мене непокоять скіфи. Сьогодні… ні, завтра Атей стане нашою загрозою на сході. Маючи такого сусіда, Македонії важко буде панувати над фракійцями та греками. І перемога Атея над істріанами в майбутній війні зовсім не бажана. А раптом Атей укладе за нашими спинами союз із фракійцями? Чи з греками? Зрештою, це в інтересах греків перетягти скіфське військо на свій бік.

    Антіпатр кивнув на знак згоди із словами царя і обережно сказав:

    – За тими відомостями, що доходять до мене, греки, а точніше, Афіни випустили із свого зору скіфів в пониззі Істру. Це їхній великий прорахунок. Але Демосфен, – Філіпп, почувши ім’я свого затятого ворога, насторожився, – Демосфен, кажу, може напоумити співвітчизників використати скіфів у боротьбі з нами. Демосфен на все здатний.

    – На жаль, – зітхнув цар. – І навіть золотом його не вдається підкупити. Чи ж не персам він продався?

    – На персів він якраз і сподівається.

    – Жаль, що ми його не перетягли на свій бік. Демосфен вартий цілої фаланги. Коли б його не було у греків, все для нас стало б значно простішим.

    – Я поклявся знищити Демосфена, – без пафосу, спокійно мовив Антіпатр. – І зроблю це неодмінно, інакше, клянусь Гераклом, і жити не варто на цьому світі!

    – Я тобі вірю, друже, – цар помовчав, щось розмірковуючи, а тоді швидко сказав: – Перш ніж розпочати штурм Візантія, я твердо мушу знати: хто такий Атей? Наш спільник, як і раніше, чи скритий ворог? Чи залишиться він у пониззі Істру, чи раптом прийде візантійцям на допомогу, адже наше послаблення було б йому на руку.

    – Поки що Атей незадоволений візантійцями, котрі шкодили донедавна скіфським торговим інтересам. Вони перехоплювали купців, котрі прямували в Скіфію. І нам, аби перешкодити можливому зближенню скіфів з візантійцями, треба під виглядом візантійців пошарпати купців, які прямуватимуть в пониззя Істру. Атей тоді розізлиться проти візантійців і кине на них своє військо.

    – Ця думка варта уваги щонайпильнішої, – схвально сказав цар. – Зроби так, як задумав. Під виглядом візантійців вчини напад на купців.

    – Я вже готую для цього кілька загонів, – мовив Антіпатр. – Ставши ворогом візантійців, він залишиться твоїм другом. Або – майже твоїм другом.

    – Майже! – сердито вигукнув цар і поправив чорну пов’язку на оці. – Але майже друг – це не друг! Та і який Атей мені друг? Він мріє аж до Балкан поширити свою владу, а я мрію до Істру і далі посилити свою. Ось які ми друзі.

    – Це так, – кивнув Антіпатр, зовсім не звертаючи уваги на царський гнів, – але Атею вже дев’яносто літ. Не вічний же він, зрештою, на цім світі?

    Філіпп помовчав, посопів.

    – Хто їх знає, цих скіфів. Загадковий люд. А щодо Атея, то… живе він на цьому світі й живе. Чи скіфські знахарі напувають його зіллям, що літа доточує, чи тим, що смерть одганяє? А доки він житиме, доти й міцнітиме Скіфія на наших східних кордонах – радість не велика!

    Антіпатр заговорив м’яко і заспокійливо:

    – І все одно він тебе не переживе. Атею належить те, що сьогодні, але завтра у нього вже не буде.

    – Так він сьогодні й заважає! У мене немає часу чекати, доки скіфські боги заберуть до себе царя, котрий і так забарився на цьому світі. Атей живе не для себе, а для Скіфії. І цим він шкодить нам. Тільки розбивши Атея чи бодай послабивши його, я зможу нарешті остаточно утвердитись у Фракії.

    – Я теж думаю над цим. Треба допомогти Атею пошвидше піти з цього світу. Якщо ти купуєш за золото греків, то чого цю породу людей не можна знайти у Скіфії? Адже скіфи люблять золото не менше, як греки чи інші народи. Певний, невдоволені Атеєм завжди знайдуться. Особливо серед його синів…

    – Ну, ну… – нетерпляче пробурмотів Філіпп. – Це вже ближче до істини. Говори, раднику.

    – Старшому з Атеєвих синів, здається, піввіку, – все так же спокійно і впевнено говорив Антіпатр. – Не треба бути пророком, щоб сказати: він спить і бачить себе царем. Чекає і ніяк не дочекається батькової смерті, щоб забрати владу в свої руки. А батько живе. Вірю, що старший син, – його, до речі, звати Гелоном, – тримається з останніх сил. Коли його вміло підштовхнути, він виступить проти батька. Бо інакше й помре від старості, не дочекавшися влади.

    – Що пропонуєш?

    – Відрядити кмітливих послів до Атея. Знайти для цього зручний привід. Наприклад, надіслати йому щедрі дарунки на знак дружби і нашої прихильності. Посли, живучи в кочовищі Атея, вийдуть на його синів. І зокрема, на Гелона.

    Філіпп цмокнув язиком.

    – Але про це треба було подумати раніше. Спосіб перевірений, та забере багато часу для свого здійснення, а часу в мене вже немає. Атея треба відсторонити від греків найближчим часом. Ще до штурму Візантія.

    – Можна й швидше, але тут без жінки не обійтися.

    – О-о!.. – Філіпп заусміхався (жінок він любив над усе). – Це вже діло. Жінки тут незамінні. Як мислиш?

    – Послати Атею в дарунок молоду македонку. Таку, щоб земля в неї під ногами горіла. Повну зваб, підступів, жорстокості. Не жінку, а – змію.

    – Ти гадаєш, що Атей у неї закохається? – скептично перепитав цар і додав зневажливо: – Чоловік у дев’яносто літ уже не чоловік. Принаймні для жінки. Що той Атей зробить твоїй пристрасній звабі-змії?

    – Чоловік завжди чоловік, бодай і в дев’яносто, – не погодився з царем радник. – Атей хоч і має поважний вік, та, ходять чутки, скіфські знахарі напувають його таким зіллям, що він бігає, як молодий лошак!

    – Гм… Цікаво, – та в єдиному оці Філіппа гніздилася недовіра. – Дев’яносто літ – це таки дев’яносто літ. Тут і твоя зваба-змія нічого не вдіє. Дід є дід, на біса йому молодичка? Та ще гаряча. Ха!

    – При Атеєві знаходяться два його сини, вони не байдужі до жінок. Особливо старший, Гелон. От наша жінка й зіграє роль троянського коня, що проникне у ворожий табір, несучи небезпеку в своєму череві. Подаруємо її Атею, він з нею, припустимо, нічого не зможе зробити, але, як і кожний скупердяга, триматиме кралю при собі. Це викличе незадоволення в його старшого сина, бабія, до речі. До всього ж, наша зваба зуміє закохати в себе Гелона. От і налаштує свого коханця проти батька.

    – Це вже діло, – схвально мовив Філіпп. – Маєш таку звабу-змію? Ти впевнений за неї? Виконає нашу задумку?

    – Жінка, котру маю на прикметі, така, що й сухе дерево в себе закохає, а сина Атея й поготів.

    – Еуге! Калісто[12]! – вигукнув Філіпп. – Не будемо гаяти часу – готуй звабу, а заодно й послів до Атея. А я зараз напишу до скіфа листа.

    Антіпатр звівся, кивнув царю і з гідністю вийшов – стрімкий і легкий на ходу. Філіпп ляснув в долоні, крикнув служці:

    – Пива і писаря до мене!

    Коли писар з’явився, Філіпп, лежачи на овечій шкурі та смакуючи пивом, заходився диктувати:

    – «Філіпп, цар македонський, Атею, царю і народу скіфському – радуйтесь!..»


    «Дочка фракійського вождя»

    Фракійці продавали своїх дітей на чужину.

    Такий був звичай. А втім, це тільки так говорилося – звичай. Щоб пощадити власну гордість, якої було безмір, і уявну, котрої вже й сліду не лишилося, незалежність. Торгівля власними дітьми – то була єдина можливість для малоземельного, але багатодітного селянина виборсатися з боргової петлі. Коли вона зашморгувала горло, тоді вибирали когось із своїх дітей – здоровіших та пригожіших. Як дівчаток, так і хлопчиків. На них – особливо гарненьких та звабливих – завжди був стійкий попит у грецькому, македонському, перському та в інших світах.

    Фію теж продав у рабство рідний батько.

    «Жити в неробстві, розкошувати – то є найвища доблесть, а обробіток землі – ганебне заняття», – говорили знатні і можні фракійці. Найблагороднішим вважався той, хто не працюючи жив дозвільно. А батько Фії трудився тяжко, бо простого був роду, селянського, тож мусив займатися ганебним, з точки зору багатих, заняттям – обробляв землю. Мав клаптик землі і купу дітлашні – сама дрібнота. Земля не завжди родила. Боги щедрі швидше на неврожай, аніж на статки. Не рятувала й Бендіда, богиня-захисниця родів фракійських і всіх, хто спільно живе з ними в селах. Не рятував і бог сонця Діоніс. Земля бідна, дощів мало. В інших краях Фракії, кажуть, землі родючіші, ниви там густо колосяться, а в них не те… Каміння, сухе груддя. Вода глибоко, сонце пекуче. Що на такій землі вродить? Тільки бідність та горе. Щоб вижити і сяк-так звести кінці з кінцями, доводилось залазити в борги. А вони мали здатність рости швидше, аніж врожаї. І щоб їх позбутися, доводилося залазити в нові борги.

    Вони росли й росли, а повертати не було чим, бо засуха йшла за засухою, і нивка родила ледь-ледь. А тут ще й дарунки треба раз по раз підносити: царю, пародантистам (правителям, котрі походили з царського роду, а їх та їхніх сімейств розвелося у Фракії, що комашні!) І всім треба дарувати. Примусове підношення прикривалося формулою «добровільні дари». Але то була данина. І де її взяти селянину – те можних і знатних ніколи не цікавило. Цар привчав своїх підданих: краще давати, аніж брати. Сам брав, хоч це і було, за його ж власним повчанням, не краще, а гірше. А втім, цар брав з вождів та пародантистів, а ті в свою чергу брали з простого люду. Давали «добровільні дари» селяни ще й грабіжникам, любителям легкої наживи, котрі на прудких конях налітали на села – грабіжниками здебільшого виступали вожді сусідніх фракійських племен, чи й, досить часто, сам цар. Коли він із загонами вершників і порожніми повозками з’являвся в краю того чи іншого племені – мусили давати. Добровільно. Інакше де ж твоя гостинність та щедрість душі? А втім, не даси – цар сам візьме, а тоді буде гірше.

    А земля родила все менше й менше, загони для худоби порожніли, села обезлюднювали. Коли припікало, коли нужда заганяла в безвихідь, закладали єдине своє багатство – землю.

    Заклав свою нивку і батько Фії. З боргами він розплатився, але змушений був тепер за той заклад віддавати позикодавцю одну шосту свого врожаю. Минуло неврожайне літо, потім ще одне, батько заплутався в боргах і змушений був позичати ще і ще. Одночасно росла й частка врожаю, яку він віддавав кредитору. Виходу вже не видно. Віддавши майже весь урожай, сім’я жила надголодь. А тут зима. Хоч вовком вий. Тоді батько взяв гроші під заставу своєї особи і членів сім’ї. Це була відчайдушна і остання спроба виплутатися з боргів. Не виплутаєшся – станеш дулом. Залежним від свого позикодавця, його рабом. Чи майже рабом. Він продасть свого позичальника і його сім’ю в рабство, а землю забере собі. Так траплялося не раз. І ніхто не порятує, бо кожний комусь щось та винен. І той, хто став дулом, у вільні громадяни вже не повертався.

    І тоді батько зібрав дітей і сказав, ні до кого не звертаючись і ні на кого не дивлячись:

    – Когось із вас я мушу продати на чужину.

    Діти – дрібнота, одна одного менша. Злякалися, почали ревти. Ховалися одне за одного. Батько не прислухався до їхнього крику. Кричи не кричи, а все одно когось треба продати – виходу не було. Пильний батьків погляд зупинився на Фії, старшій своїй, первістці. Їй уже виповнилось тринадцяте літо. Витяглась, як лозина, гнучка, в’юнка, личком гарненька, одні очі – великі, чорні, не по літах серйозні та розумні – чого варті. Груденята тільки-но проклюнулись. Чорне волосся аж до пліч.

    – Доведеться тебе, дочко моя найстарша, – зітхнув батько і геть запечалився. – Ти вже на мене зла не май – безвихідь. Боги тому свідками. А коли кажу неправду, хай громом мене поразить Бендіда. За тебе греки більше дадуть, як за інших моїх дітей. Ти мовби й не селянка на вигляд. Тебе б лише відгодувати та зодягти гарно – ціни б тобі не було. Але – борги за шию душать, мушу тебе продати, бо інакше сам дулом стану, мене тоді продадуть, а дітлашня вся в рабство піде. То краще ти одна. Порятуй нас, дочко, і зла на нас не май.

    …Фію купив грек Гіппій. Афінський купець. Маленький, лисий, напрочуд меткий і жвавий. Все, що не бачив – людей, худобу, речі – до всього відразу ж прицінювався. Був упевнений: у світі все продається і все купується. На тім і світ стоїть.

    Гіппій щоліта приїздив у Фракію, скуповував у розорених селянських сім’ях дівчаток та хлопчиків. Живий товар переправляв в Афіни і там, на невільницькому ринку, перепродував втричі дорожче – співвітчизникам, а також перським чи македонським чи ще якимось там купцям. А перепродавши, по весні знову збирався у Фракію і закупляв за безцінь нову партію хлопчиків та дівчаток.

    «На мій вік дітей у Фракії вистачить, – часто казав торговець малолітніми рабами. – Ще й синам моїм залишиться, Фракія плодюча».

    Синів своїх Гіппій теж навертав до работоргівлі. З того й жив. І навіть багатим став – в Афінах мав пишний дім з біло-рожевими мармуровими колонами, а за містом кілька маєтностей, безліч рабів. І був вельми шанованим в Афінах купцем, поважним громадянином.

    Потрапивши в Афіни, Фія швидко забула свою далеку, бідну і назавжди втрачену батьківщину. Тільки й пам’ятала випалену сонцем рівнину, пологі пагорби на обрії, нивки з жовтою пшеницею. Та ще поселення, у якому народилася, – розкидані там і тут хатки, між якими кривуляли стежки, де-де огорожі, викладені з каміння, загони для худоби… Та ще запам’ятала, як її везли, запам’ятала три повозки з дітлашнею… А у вухах ще й досі стоять дитячі крики. Грек Гіппій метався і намагався розрадити малоліток. Навіть ласощі давав.

    На Фію він звернув особливу увагу. Дітей з тієї партії перепродав швидко, а її лишив. Для чогось беріг. Годував добре, не кривдив. Навчав її гарним манерам та все бідкався, що вона довго не поправляється… Часто оглядав її голу, мацав руки, ноги, стегна, груди, живіт. Відходив, милувався нею – висока, гнучка, тоненька. Чорні, як вогонь, очі. Скрадлива хода. Захоплено цмокав язиком. Але не чіпав, бо, певно, гадав на її дівоцтві заробити.

    Оглядав руки, довгі тонкі пальці з видовженими нігтями. Радів, що в неї видовжене, благородно-вродливе лице.

    – Не могла така дівчинка народитися в сім’ї селюка! – вигукував уголос і цмокав язиком. А якось сказав Фії (він умів і по-фракійському говорити, робота до того зобов’язувала):

    – Хочеш, щоб доля твоя була кращою?

    «Хто цього не хоче?» – подумала вона і кивнула головою.

    – То слухай мене, Гіппія, в руках якого багато-багато перебуло такого товару, як ти. Слухай і не пропадеш. На вигляд ти – благородного походження. Тож забудь, чийого ти роду насправді. Ти – з дзібітідів… Так у вас, здається, називають благородних фракійок та фракійців? А точніше, ти дочка фракійського вождя… ну хоча б, хоча б Кімона. Ти – знатного походження. Знатна фракійка. Дочка вождя Кімона, запам’ятай це ім’я.

    Фія все збагнула. Оголосивши рабиню знатною, Гіппій продасть її дорожче. Втричі. Погодилась. А раптом і справді буде краще? І повірила. Іноді їй і самій здавалося, що вона дочка фракійського вождя Кімона – знатна, можна, котру розбійники захопили і продали в рабство. І Фія аж запишалася собою, що вона не така, як інші фракійські рабині.

    Гіппій застеріг свого управляючого будинком:

    – Хто зачепить цю фракійку – того продам на рудники. Вона мені потрібна незайманою.

    Фію не чіпали, не зобижали, і було їй відносно легко. Годували добре.

    – Їж, їж, – лагідно призапрошував Гіппій. – Мусиш бути в тілі, адже ти знатного роду.

    Згодом привів якогось чоловіка, і той зробив Фії татуювання. На грудях і на руках. Татуювання у фракійців – то перша ознака благородного походження. Чим знатніші жінки, тим пишніші у них татуїровки. Багаті неодмінно розмальовували і своїх дітей – про це грек Гіппій добре знав. А якщо Фія походила із знатного роду вождя Кімона, то мусила мати татуїровку.

    Коли продавав її македонцям, то вихваляв:

    – Подивіться, яка благородна. Яка татуїровка! Знатна полонянка, за великі гроші купив її у розбійників, собі беріг, та нужда примушує продати. Рідна дочка фракійського вождя Кімона.

    Торгувався затято і продав Фію втричі дорожче.

    Так Фія опинилася в Македонії.

    Там її перекупив хтось з придворних Філіппа, а від нього вона невдовзі потрапила до Антіпатра – царський радник саме підшукував для своєї дружини молодих, вродливих і, бажано не з простого роду, покоївок. Тож «дочка фракійського вождя», а тепер рабиня підійшла якраз доречно. Так Фія стала покоївкою в гінекії Антіпатрового палацу, прижилася в нього і непомітно виросла, перетворившись у гарну дівчину – відважну і відчайдушну. Все вміла робити, все горіло в її руках. Дружина Антіпатра не могла нею нахвалитися. Особливо Фія уподобала верхову їзду. Щоліта Антіпатрове сімейство перебиралося в заміський маєток, а там були коні, тож Фія змалку до них пристрастилася. Коней любив і син Антіпатра Іолай, удвох вони й носилися верхи. І нічого Фія так не любила, як швидку їзду і гарячих, норовистих коней. Хоч і вважалась покоївкою, але жила на правах ніби родички господині. І представляли її не інакше, як «дочку фракійського вождя». Про це дружина Антіпатра не забувала похвастати ніби між іншим, що в неї, тільки в неї навіть покоївка і та із знатного роду.

    Все було б добре, аби Фія не закохалася в Антіпатрового сина Іолая. Він, здається, теж був небайдужий до юної і пристрасної покоївки своєї матері. І нічого дивного тут не було. Фія – сліпуча красуня, вогонь-дівчина. Розумна, відважна. Іолай від неї був у захопленні і часто забирав її на верхові прогулянки. Днями вона пропадала невідомо де. Фія вже й не виконувала обов’язки покоївки, остаточно утвердившись спершу на правах родички Антіпатра, а згодом і коханки його сина.

    Антіпатр занепокоївся. Що покоївка стала коханкою сина – на це він би й уваги не звернув, звичне діло. Але син, здається, аж надто захопився рабинею. І захоплення ось-ось переросте – якщо вже не переросло – в кохання. Хай забавляється паросток покоївкою, але не про таку пару своєму синові мріяв Антіпатр. Хіба мало в Пеллі дочок із знатних македонських родів? Не кажучи вже про дочок великих людей Греції, все ж таки його батько не просто знатний македонець, а – друга особа в царстві.

    Антіпатр поговорив з Іолаєм, заспокоюючи себе, що в того – звичайне захоплення вродливою рабинею. А вродливими рабинями своєї матері захоплювався в юності й він сам. І ті рабині були першими жінками, яких спізнав Антіпатр. Тож хай і в сина першою спізнаною жінкою стане рабиня, але й тільки. А виявилось, що ні. Іолай закохався в рабиню з усім запалом юного серця і тільки з нею – от наївний! – вбачає своє щастя. Антіпатр завжди відзначався витримкою та несуєтністю. Тож все спокійно обміркувавши, не став ані гримати на сина, ані переконувати його – хто ти, мовляв, а хто вона. Закохані сліпі й глухі до будь-яких доказів розуму, їм нічого не доведеш. Вирішив сина не чіпати, не сперечатися з ним, а тихенько спровадити Фію. І не лише з свого палацу, а й з Пелли. Куди-небудь, аби подалі не лише від Пелли, а й, бажано, від Македонії. Клопотів з цим не передбачав, таку вродливицю грецькі купці в нього з рук вихоплять. А син пожуриться та й заспокоїться. Молодість швидко знаходить нову втіху… Коли ж з’явилася задумка подарувати скіфському царю звабливу юнку, Антіпатр аж руки потер: кращої змії за Фію для цього діла і не знайдеш – вродлива, і відважна, і надійна. І будь-кому голову закрутить. І заради свого щастя піде на все. Шкода було її втрачати задарма – міг за таку рабиню взяти добрі гроші, але вирішив не скупитися. По-перше, для державних цілей піде Фія, а по-друге, він, Антіпатр, сина порятує.

    Так була вирішена доля Фії.


    Задуманого не відкладав. Та й часу на роздуми не мав. Повернувшись від Філіппа, Антіпатр відразу ж викликав до себе Фію. Пильно дивлячись їй у вічі, запитав:

    – Скажи-но мені, тільки чесно: чи обидив тебе хто-небудь в моєму домі?

    – Ні, – твердо відповіла дівчина.

    – І – добре, – Антіпатр помовчав, уважно розглядаючи покоївку своєї дружини. – Ти росла з моїми дочками, хоч і була покоївкою. Росла, як знатна.

    – Я – дочка фракійського вождя! – визивно і не без гордощів вигукнула Фія.

    – Не будемо про це… – стримано мовив Антіпатр. – Чия б ти не була дочка, але зараз ти моя рабиня, і я вільний з тобою робити все, що завгодно.

    Фія зблідла.

    – Заспокойся, зла тобі не бажаю. Але й волю за спасибі не одержують. А волю, напевне, хочеш мати?

    – Який раб про це не мріє, – зітхнула. – Але воля коштує дорого.

    – Так, дорого, – підтвердив Антіпатр.

    – Я знаю про це і готова… готова заради волі на все, – вигукнула Фія.

    – Тоді слухай мене. Але те, що я скажу, мусить залишитися між нами. Чуєш? Назавжди! (Покоївка кивнула на знак згоди.) Так ось: виконаєш моє завдання – все матимеш. І – волю також.

    – Навіть… о, боги, я боюся й подумати про це, навіть Іолая?

    – Навіть Іолая, – погодився Антіпатр, знаючи, що звідти, куди він хоче її послати, вона вже назад не повернеться. – Знаю, що ти небайдужа до нього. Тож і постарайся…

    – Небайдужа? – вигукнула вона аж обурено і далі говорила… ні, вигукувала: – Та я жити без Іолая не можу! Він дорожчий мені навіть за саму волю! Я кохаю його! Він у світі найкращий, єдиний! І-іо-ола-ай! – проспівала ніжно і вся заусміхалася, і в ту мить навіть Антіпатр позаздрив рідному синові – його, Антіпатра, так ще ніхто не кохав.

    – Я вірю в твої щирі почуття, – заговорив заспокійливо, з батьківськими інтонаціями в голосі. – Вірю, була б щасливою з Іолаєм, сином моїм. Але подумай сама…

    – …хто я і хто Іолай?

    – Так…

    – Я про це думала і думаю. Я… рабиня.

    – От і добре, що даєш собі раду, знаєш, хто Іолай і хто ти. І разом вам ніколи не бути.

    – Краще смерть, аніж таке чути!

    – Почекай, не гарячкуй! Старших треба слухати доти, доки вони не закінчать свою мову. Що я хочу сказати? Разом вам ніколи не бути, якщо ти…

    – Я готова на все, аби разом з Іолаєм…

    – Вже те, що я приділяю тобі, своїй рабині, стільки уваги, про щось та говорить. Я хочу тобі добра. І ти матимеш все, якщо виконаєш моє завдання. І тоді я віддам тебе за Іолая. Хоча завдання, затям, нелегке. Навіть важке, дуже важке. Але й плата за нього велика: воля та Іолай, твій коханий. А тепер слухай мене уважно…


    Де був Філіпп раніше зі своїм дарунком?

    Атей чистив свого коня.

    Це був не звичайний, низькорослий, скіфської породи, непоказний із себе, хоч і витривалий кінь, а придбаний за золото десь на сході, у персів, високий, породистий, чистокровний скакун з гнучкою шиєю, золотисто-осяйний. Ним Атей особливо дорожив. Кінь – гарячий і рвійний – нетерпляче перебирав тонкими ногами, високо закидав красиву голову, тупцявся. Пирхав і кудись поривався, ловлячи губами й чутливими ніздрями гіркуваті од полину степові вітри, що залітали в кочовище, кличучи до себе скакуна. Його вуха, що так і ходили, вловлювали далеке відлуння кличного іржання молодих кобилиць у степу, збуджуючи перського чистокровного коня, відбираючи в нього спокій.

    – Почекай, скоро в похід підемо, там політаєш степами широкими, – лагідно гомонів до нього цар. Він тримав коня однією рукою за вуздечку, а другою, стиснувши шматок білої повсті, витирав лискучі боки, шию, ноги і час од часу позирав на білу повсть – чи не забруднилася? Шматок повсті залишався незаймано-білим, і це радувало царя – чистий кінь, доглянутий. А чистий, сильний і доглянутий кінь – такий і його господар, кажуть степовики, і кожний ходить біля коня, як біля лялечки.

    Поляскуючи скакуна по нагуляному крупу і крутих, аж лискучих боках, Атей добродушно бурмотів:

    – Та постій же, постій. Не вертись, як дурне лоша. Будуть у тебе кобилиці, бо хочу від тебе вдатних лошат мати. І в степах ще погуляєш, і в битву мене понесеш… Все у нас буде з тобою, конику. От якби мені та ще хто віку доточив, було б і зовсім добре. Бо скільки не живи, а нажитися не можна – такі вони, степи, такий він, білий світ…

    Кінь косував на господаря великим вологим оком, у якому видно було частину кочовища і царське шатро з бунчуками, перебирав м’якими чорними губами й тягнувся до Атея. Шкірячи зуби, намагався гризнути царя, але кусав злегка, так, граючись… І від того Атей був у доброму настрої. Від спілкування з кіньми цар завжди отримував душевну рівновагу і задоволення, наче знався з найвірнішими друзями. Пораючись біля коня, як на душі було тяжко і похмуро, Атей швидко заспокоювався, лагіднів, світлів на виду, і думалось тоді легше, і жилось ніби легше, і в голові ставало менше гнітючих думок. Любив він коней, як нікого з живих істот у цьому світі. А втім, як же степовику – воїну і кочовику – та без коня? Все одно, що без ніг і без рук. То кочує степовик, то воює, а все не на своїх, а на чотирьох, таких прудких і таких надійних конячих ногах. А коні, як і люди, – в кожного свої звички, свій норов, своя натура: один підступний, інший довірливий, той хитрий, а той добрий, хто злий, а хто друга тобі замінить і з біди тебе виручить… А заірже кінь, і на душі в степовика відразу ж стає тривожно-бентежно, ніби не кінь голос подає, а саме твоє життя до тебе озивається… Мало знайдеться інших голосів, з якими б так зріднився скіф, як кінське іржання. То – клич, голос друга, голос радощів чи біди, тривоги чи удачі, голос швидкого лету, нових просторів, зрештою, жорстоких битв. І ніяка музика, ніякі гарні звуки не зрівняються тоді з кінським іржанням, не викличуть в душі стільки поривань. Було колись… Захопили скіфи в полон грека-флейтиста, Ісменієм його звали. Атей попрохав полоненого заграти на своїй дудці. Грек і заграв. І грав так, наче флейтою душу з тебе виймав – може, тому, що в полон потрапив, за батьківщиною тужив. Вдатно грав, душевно. Слухаючи музику, забувся Атей, де він і що з ним – наче в інший світ потрапив. А коли отямився, на самого себе розсердився: як це він, цар, якимось там полоненим захопився! Аби грек не подумав чого такого, аби носа не задер, що він, мовляв, своєю грою навіть скіфського царя полонив, Атей буркнув:

    – Добре граєш, грек! І флейта у тебе як жива. Та все ж я віддаю перевагу не твоїй дудці, а іржанню свого коня.

    Грек зблід. Від образи, що гру на флейті оцінили нижче іржання коня. На Атея, скіфського владику, про якого стільки раніше чув різних небилиць, дивився, як на дикуна, і губи його тремтіли. На губах же Атея мигнула і зникла усмішка. Добре, що він так оцінив гру на флейті. Хай греки думають, що йому й справді ближче іржання бойового коня, хай тямлять, з ким мають справу! Краще бути в їхніх очах незрозумілим, аніж відкритим і ясним. Хоча гра йому тоді сподобалась, і, розчулившись, він звелів відпустити грека додому. А що іржання коней любив не менше, аніж флейту, то вже таким удався – флейту мало слухав, а з кінським іржанням виріс…

    Та ось кінь заіржав лунко, дзвінко. Атей, пробудившись від роздумів, звів голову й побачив гурт чужих вершників. Вони наближалися до царського стійбища в супроводі скіфів на чолі з його радником Котіаром (і коли Котіар устиг зустріти македонських посланців?). Атею вже передали, що в кочовище прибули посли з далекої Македонії і прибули з дарами від свого царя. Певно, Філіпп чимось занепокоївся, якщо прислав до нього послів з дарами. Не інакше, як відчуває скіфську міць, чи замислив що, тож хоче дарами та клятвами у вірності приспати Атеєву пильність. Але скільки не присипляй пильність, та все одно надійде час, коли скіфам і македонцям стане тісно в цих степах. Вдавав, що не бачить чужинських послів біля свого шатра, чистив собі коня, стиха гомонів до нього, а сам краєм ока непомітно спостерігав за незвичайними гостями.

    Послів – їх було четверо – супроводжували вершники, гетайри Філіппа, всі на добрих конях, озброєні, як і заведено в македонській кінноті – в бронзових шоломах, металевих панцирах, з мечами і дротиками. На плечі накинуті дорожні плащі, взуті вершники в шкіряні сандалі, паски від них переплелися до колін. Ноги голі. Голоногих воїнів дивно бачити скіфам. А втім, у кожного народу свої звичаї. Посли теж голоногі, взуті в шнуровані червоні чоботи до колін, в хітонах, поверх яких накинуті на плечі плащі-гіматії. Але й вони при зброї – дорога не близька, все може трапитись. І воїни, і посли з русявими, напівокруглими борідками, міцні й статуристі, як і всі в Македонії. А серед них – зіркі очі Атея загледіли це відразу – не то воїн, не то жінка. Бо вбраний як воїн і як жінка. Здається, жінка. На ній був рожевий хітон з короткими рукавами, руки красиві, наче вирізьблені. На плечах хітон застебнутий срібною фібулою і підперезаний вище тонкої талії шнурком. Хітон короткий, як у грецької богині Артеміди, прикриває лише частину стегон. Атей зловив себе, що йому несила відірвати погляд від жіночих стегон… І подумав з гіркотою: о боги, забравши в чоловіка силу, навіщо залишаєте бажання?.. Що вони важать самі?

    Взута зваба, як і воїни, в шкіряні сандалі з переплетеними ремінцями до колін. Поверх туніки накинута зейра – фракійська накидка мінливих тонів з хвилястими смугами. Під накидкою поверх хітона був червоний шкіряний панцир, обшитий по краях чимось білим. На голові – бронзовий македонський шолом, з-під якого вибиваються пасемця чорного волосся… Лице злегка видовжене, чисте і гарне. Очі великі, блискучі… Вродлива, подумав цар, молода, сильна і зваблива. І чого це її занесло аж до скіфів? Хіба у македонців вже не вистачає чоловіків? Хоч і жінка, а в сідлі тримається хвацько і впевнено, кінь під нею не йде, а танцює… Гм… Хіба в македонців і жінки воюють? А втім, у сарматів та й у самих скіфів жінки – вершниці не гірші чоловіків, чому б їм і в македонців не бути. А гарна. Не жінка, а мрія чоловіка. Це ж треба… І чи не вперше Атей пошкодував, що йому вже дев’яносто літ, що сил колишніх уже немає. Ех, було б йому зараз тридцять чи сорок…

    Атей чистив коня, вдаючи, що заклопотаний роботою і не бачить наближення гостей. Припікало сонце, в кочовищі ані вітерця, душно, спекотно. Десь набридливо бринить ґедзь, мухи обліпляють голову коня, липнуть йому до очей, кінь поривається, цар, поляскуючи по шиї, заспокоює тварину.

    Чужі воїни зупинилися, спішилися, і вершники застигли біля коней. Посли під’їхали до Атея ближче і теж спішились. До них підбігли царські слуги, схопили коней за повіддя, відвели до конов’язі. Посли переглянулись між собою. Потупцявшись (скіфський цар все ще не звертає на них уваги, чистить свого коня та й чистить), підходять ближче.

    – Хайрете!

    Тлумачить Котіар. Посли гучно вітають Атея, владику всіх скіфів від Танаїсу – Борисфену й до пониззя Істру – Атей чистить собі коня та й чистить.

    Старший з македонців дістав шкіряну трубочку, зірвав з неї воскову печатку і, витягнувши пергаментний сувій, розгортає його і починає врочисто читати:

    – «Філіпп, цар македонський, Атею, царю і народу скіфському – радуйтесь!..»

    Македонський цар майже клянеться скіфському цареві в дружбі та вірності… Атей чистить свого коня та й чистить, але внутрішньо насторожився. І чому це Філіпп ні з того ні з сього клянеться йому в дружбі та вірності? Не інакше, як готує удар у спину. Це взагалі схоже на Філіппа. Перед тим як своїм друзям чи однодумцям нанести удар в спину, Філіпп неодмінно клянеться їм у вірності. Так він вчиняв щодо греків не раз… Слухаючи велемовного посла, Атей чистить собі коня та й чистить…

    Посол читає.

    Котіар безсторонньо тлумачить…

    Виявляється, знатні македонці привезли Атею в дарунок від свого царя молоду жінку, родичку самого Філіппа, ту, що вбрана і як жінка, і як воїн. І чого це Філіппу спало на думку подарувати Атею – ні з того ні з сього – свою родичку?

    Посол велемовно читає й читає…

    Котіар безсторонньо тлумачить і тлумачить…

    Атей чистить коня та й чистить…

    – На знак вічної дружби між Філіппом та Атеєм, між македонським царством і скіфським!

    Гм… Тепер уже ясно, як білий день: Філіпп таки гострить меч проти Атея. Не інакше, як щось затіяв підступне, хитрий македонець уміє далеко бачити, а вже пильність приспати йому нічого не коштує… Греки на цьому обпікалися не раз.

    Не звертаючи уваги на чужинських послів, як і на живий царський дарунок, Атей чистить собі коня та й чистить. І в тому був свій сенс і глибока задума: показати македонцям, що він не запобігає перед ними і такий сильний, що й навіть їхньої «вічної» дружби не потребує. Бо скіфську дружбу ще треба заслужити.

    Посли розгублені, посли між собою перезиркуються, плечима знизують, не знаючи, як далі триматися.

    Атей чистить коня, Котіар у білу бороду посміхається. Що скажуть посли – витлумачить і знову у білу бороду свою посміхається. А посли розгублено тупцяються. Не бачили вони і не чули, щоб цар отак послів зустрічав.

    Та ось скіфський цар зводить голову і, все ще шматком білої повсті витираючи спину коня, зненацька запитує послів, запитує тихим буденним голосом, так ніби між іншим:

    – А ваш цар чистить свого коня?

    Він так і запитав: «А ваш цар чистить свого коня?» Посли переглянулись, розгублено заусміхалися – що це? Жарт? Але скіфський владика дивиться незворушливо, серйозно й вимогливо – відповіді чекає. Посли знову перезирнулись між собою, і їм аж ніяково стало: НІ, ЇХНІЙ ЦАР НЕ ЧИСТИТЬ СВОГО КОНЯ. У ЇХНЬОГО ЦАРЯ Є КОНЮХ… БАГАТО КОНЮХІВ…

    – У мене теж є конюх, – одказує Атей і віддає коня конюхові. – Є в мене і ще багато-багато конюхів, – по хвилі насмішкувато каже цар, задоволений, що справив на македонців належне враження. Хай думають, хай передають своєму царю, що Атей такий собі простачок. Навіть свого коня сам чистить… Такого, мовляв, і круг пальця буде легко обвести.

    Македонці здивовано і не без цікавості роздивляються скіфського царя. На вигляд – скіф як скіф, повстяний башлик на ньому, повстяна куртка, шкіряні штани, в руках плетениця. Звичайний скіфський пастух. Високий, худорлявий, тонкий у талії, лице видовжене, все в зморшках, аж чорне від засмаги, і шкіра на ньому, певно, задубіла. Очі гострі, гляне – наче наскрізь тебе прониже. І не повіриш, що йому – дев’яносто. Невже скіфські знахарі напувають його зіллям, що старість проганяє?.. Навіть греки, самі греки, мудрі і всезнаючі та всеуміючі греки, такого зілля не мають.

    – То ви, шановні посли, привезли мені живий дарунок свого царя? – зненацька питає Атей і вперше звертає увагу на македонку, котра, не розгубившись, визивно і сміливо дивиться на нього.

    Похитав головою, оглядаючи македонку з ніг до голови, цмокнув язиком, сумно всміхнувся і сказав, ні до кого конкретно не звертаючись:

    – І де був Філіпп раніше зі своїм дарунком? Літ так із сорок тому… Га?..

    Котіар безсторонньо витлумачив.

    І скільки в словах царя прозвучало щирого жалю, що македонці тільки зітхнули, і кожний з них, певно, подумав, що життя і справді швидкоплинне – не встигнеш оглянутись, а вже безсилля за плечима стоїть…

    – І боги хороші, – говорив далі Атей. – Силу чоловічу забирають, а бажання лишають. Викручуйся, мовляв, як сам зумієш.

    І засміявся. Як македонцям здалося – молодо. Не цар, а чаклун, подумали вони. Тільки прикидається, що йому дев’яносто, а насправді… Та він ще й молодого за пояс заткне!

    Атей зненацька заклав два пальці в рот і так свиснув, що македонці аж відсахнулися. І тільки пронісся царський свист, як з’явилися два скіфи, ведучи за вуздечку осідланого коня в багатій вуздечці. Він не йшов, а гарцював, скіфи ледве втримували рудого, аж вогнистого скакуна. Вуздечка була оздоблена золотими бляшками – одна на лобі спалахувала сліпучим сяйвом, одна на потилиці і по дві з боків. На схрещенні ременів – срібні фігурки грифонів. На носі коня – золота головка грифа, огинаючи шию, йшов шкіряний ремінь, покритий бронзовою стрічкою, на грудях – золота стрічка з карбованим орнаментом.

    Кінь бив копитом, високо закидаючи голову, шкірив зуби, намагаючись гризнути конюхів, а ті, втримуючи скакуна з трудом, заспокійливо посвистували.

    Атей підійшов до коня, поляскав його по шиї і сказав македонцям (тлумачник неквапом передавав суть царевого казання):

    – Дари люблять, щоб їх віддарювали. Передайте цього коня своєму цареві Філіппу.

    Македонці захоплено цмокали язиками.

    – Ах, який кінь!

    – Кращий у всій Скіфії!

    – А ось про це ми зараз дізнаємось! – пролунав раптом жіночий голос. Всі з подивом повернулись до македонки – вона вперше озвалася при Атеї. Голос у неї трохи хриплуватий, грудний і від того своєрідний.

    Фія нетерпеливим рухом скинула зейру, лишившись в коротенькім, що не прикривав і стегон, хітоні.

    – Ну, ну… – насмішкувато мовив цар.

    Фія спалахнула і в одну мить вже була в сідлі коня. І ледве конюхи відскочили, як кінь, рвонувшись з місця, пішов по колу, то хвицяючи задки, то на всьому скаку стаючи на задні ноги. Але як він не намагався, а вершниці скинути не міг. Вона скорила його і твердою рукою спрямувала скакуна з кочовища у степ.

    Атей провів її замисленим поглядом, повернувшись до македонців, сказав:

    – А дарунок вашого царя мені починає подобатись… Коня!..

    І ледве підвели коня, як Атей, незважаючи на свій вік, легко скочив у сідло, хвацько й по-молодечому свиснув (у македонців аж у вухах позакладало) і зник, наче розтанув у степу.

    Македонські посли перезирнулись між собою, не знаючи, що їм далі робити. Вирішили чекати царя. Його не було довго. Та ось почувся тупіт, в кочовище на змиленому коні влетіла Фія – збуджена й розпашіла. А по якомусь часі примчав і скіфський цар. Трохи помовчав, а тоді в нього прохопилося з гіркотою:

    – Не наздогнав… І де був Філіпп раніше зі своїм дарунком?


    Місяць уповні, з ледь помітною щербинкою

    Чоловіки поглядали на неї із забобонним острахом. Хтось пустив чутку, що македонка – чаклунка, а скіфи чаклунів завбачливо остерігалися. Тож намагалися без потреби не потрапляти на очі македонці – мало що може трапитись, за вік потім лиха не обберешся! І тільки скіф’янки, пересилюючи острах, позиркували на чужачку з ревнивою заздрістю: оце жінка! І з конем найноровистішим упорається, і зброєю не гірше чоловіка володіє, і язик, як ніж, гострий. Будь-кого відбриє. А сама гнучка, як змія!

    Невідомо, ким вона була Атею, але всі її називали про себе господинею. Так, на всяк випадок. Атей подарував їй найпишніше біле шатро, виділив слуг та рабинь (їх поселили в двох шатрах поруч), македонка не знала ні в чому потреби. Як і відмови, бо всі її забаганки одразу ж виконувалися. Але сам Атей, здавалося, й забув про дарунок Філіппа – ні Фія до царського шатра не ходила, ні цар до її. Вони взагалі, здається, не зустрічалися. Гостя жила наче сама по собі, вільна і незалежна. Але дехто запевняв, що так то воно лише про людське око. Насправді ж македонка перевтілюється вночі у змію. І, ніким не помічена, заповзає в царське шатро. А там знову перетворюється на жінку, ощасливлює старого царя такою любов’ю, що він аж молодіє. А під ранок перекидається у змію і повертається в своє шатро. Скіфи вірили таким чуткам, тому обминали македонську чаклунку. А як вийде вона з шатра, як гляне насмішкувато – всі опускали голови.

    Македонка завжди мовчала. Горда занадто, чи що. Ходила в своєму куцому грецькому хітоні, голими стегнами, безсоромна, поблискувала. Скіф’янки її за те осуджували – жінка мусить ходити в шароварах чи в спідниці нижче колін. Чоловіки ні-ні та й позирали на засмаглі стегна чужачки, цмокали язиками. А вона нікого й не бачить. Дивиться завжди в один бік. І очі в неї тоді добрішими стають, ніби аж лагіднішими. Потім збагнули – у тім боці Македонія. Іноді свисне (і свисне, як справжній кочовик!), підведуть їй конюхи найкращого царського коня. Македонка скочить у сідло і мчить за кочовище в степ. Там коня відпустить, на степову могилу зійде, задивиться в той бік, де за обріями Македонія… Чутливими ніздрями вітри ловить, що линуть з її країв… Ті вітри чорне волосся шарпають, щось у вуха їй насвистують, а вона все дивиться і дивиться в той край. І бачить Іолая свого… Коханий, жаданий, єдиний… Розлучили нас ненадовго. Виконає вона волю самого царя (так їй Антіпатр сказав), повернеться з осоружної Скіфії, і будуть вони разом. І Фія тоді матиме найкращий палац в Пеллі і буде вже не рабинею, не якимось там дарунком старезному скіфському цареві, а – господинею. Вільною і багатою. Але все то мрії, мрії, які не завжди збуваються. Та ще в рабів. Але й без мрії жити не можна.

    Свистить вітер, у вухах холодний і владний голос Антіпатра лунає: «Не забудь, хто такий Іолай і хто така ти!» О, вона ніколи не забуває – ні вдень, ні вночі, що вона всього лише македонська рабиня. І тому все зробить – можливе і неможливе – щоб вирватися з рабства. І не просто вирватися, а стати знатною македонкою, дружиною сина другої особи в царстві.

    А у вухах холодний і владний голос Антіпатра звучить: «Самі боги посилають тебе до скіфів. Зробиш послугу для Македонії, Македонія дасть тобі і волю, і багатство, і коханого. Піде Атей з цього світу за твоєю допомогою – станеш моєю невісткою. А вже для такої невістки я нічого не пошкодую. Та й цар Філіпп щедро тобі віддячить – золота для вірних людей він ніколи не шкодує, бо золота має досить, а вірних людей мало…»


    Місяць був уповні, з ледь помітною щербинкою. Срібним блискучим щитом висів він над степом, заливаючи кочовище білим сяйвом. Кочовище спало. Хропіли люди і в шатрах, і під відкритим небом, під возами й на возах, пирхали коні. Іноді гарчали собаки, і знову все поринало у важкий непробудний сон. Тільки на обріях маячили кінні дозорні.

    Атей сидів на простеленому чепраку біля шатра, за звичкою схрестивши під собою ноги. Зрідка ворушив жевріюче вугілля обгорілим цурпалком, тоді вгору шугали іскри-світлячки, й цар задумливо проводжав їх поглядом. Багаття йому було не потрібне, сидів біля нього швидше за звичкою – все життя минуло в степах біля вогнищ, мимоволі звикнеш. Та й коли замислювався, дивлячись у вогонь, краще думалось. Іноді зводив голову, позиркував на місяць уповні з ледь помітною щербинкою. Місяць вже перестиглий, ось-ось пора йому помирати. Наповзатиме на нього чорна тінь і пожиратиме шмат за шматом, доки світило й не щезне.

    «Як і моє життя, – думає цар. – Сьогодні воно уповні, визріло, виокруглилось, а завтра його заходиться пожирати чорна тінь. Тільки місяць знову народиться і знову з’явиться над степом – молодий і сяючий. А ось чи з’явиться він, Атей, знову в цих степах молодим та дужим?.. Ех, жити б ще! І багато пожив, а – не нажився. Бо хіба ж можна коли-небудь нажитися в цьому світі? Та й владу не хотілося б втрачати… Як і життя…»

    Опустив голову цар, його чорна тінь у гострому башлику теж опустила голову. Та ось ще одна тінь з’явилась – хтось йшов тихо й нечутно. Атей не ворухнувся. Не звів голови. Чужого не пропустить до нього варта. А коли йде, то свій… По тихому, ледь чутному подзенькуванню скляних намистинок здогадався, що то – енарей. Жрець. Ось він вигулькнув біля пригаслого багаття нечутною білою тінню. І сам у білому вбранні, адже білий колір – колір жрецтва. Тому й прикраси його, бляшки і все інше тільки з срібла.

    – Я прийшов до тебе, царю, – першим озвався енарей. Голос у нього тонкий, не чоловічий. І сам він на вигляд як жінка.

    Атею неприємно на свого жреця дивитися. Такі вони всі, енареї – жреці скіфські. Кастрати. Ніколи не спізнавали і вже не спізнають жінок. Будучи чоловіком, після кастрації змінюють свою зовнішність так, щоб у всьому бути схожим на жінку. І вбрання носять жіноче, і прикраси жіночі. А бороду ретельно вищипують, щоб підборіддя як у жінок було голим. Але все ж енарей чоловік, хоч і кастрований, а тому носить кінську вуздечку і спис.

    – Я прийшов до тебе, царю, – повторив енарей своїм тонким жіночим голосом.

    – Я не кликав тебе, енарей, – дивлячись у жар, сказав Атей.

    – Я сам прийшов, бо відчув: ти потребуєш моєї допомоги.

    Гм… Атей і справді потребував допомоги. Але як про те енарей дізнався?

    – Боги мені сказали: великий скіфський цар хоче мене бачити і говорити зі мною.

    – Правда, – замислено мовив Атей. – Великий скіфський цар і справді хоче тебе бачити. Сідай і слухай, що маю тобі казати.

    Енарей, війнувши білою спідницею, присів, підтягнув до грудей коліна, осмикав, як жінка, спідницю і сперся підборіддям на коліна. Лише тоді звів очі на царя.

    – Енарей слухає, великий царю.

    – Мені – дев’яносто, – сказав Атей і надовго вмовк, бо всі слова раптом кудись пощезали. Та й про що говорити: дев’яносто – це таки дев’яносто.

    Енарей терпляче чекав, квапитись не треба – тим більше першому порушувати царську мовчанку. Все, що треба, владика сам скаже. Як з’явилася в кочовищі македонська змія, цар наче змінився. Спершу звеселився, згодом – і швидко – посмутнів, чорна тінь лягла на його гостре, кістляве лице. Став частіше задумуватись, непомітно позираючи на шатро, в якім жила македонка, зітхав… Маючи таку звабу і дев’яносто літ за плечима – будеш хіба ж так зітхати! І енарей відчув: цар покличе його, неодмінно покличе й помочі забажає… Тому сам прийшов. І – не помилився.

    – Дай мені такого зілля, щоб я знову молодим став, – раптом сказав цар. Звівши голову, похмуро подивився на енарея. – Ось чому я думав про тебе, і духи тобі правильно шепнули, що я хочу тебе бачити. Ти скіфський знахар, а скіфські знахарі все можуть. То зготуй мені такого зілля, щоб я знову молодечу завзятість у собі відчув. Повладарюю ще, та й жінок би скількох ще мав! А то маю лише бажання, а сил чоловічих уже немає… Нащо мені таке життя.

    – Мудрість молодим не дається.

    – Нащо мені мудрість на старості, коли я хочу бути молодим і мати жінок. Нащо мені мудрість, коли в мене чоловічої сили вже немає.

    – Але ти їх мав, – не без заздрощів сказав енарей.

    – Мав, – у півтемряві посміхнувся цар. – Ой, багато ж мав за життя! Але жінок хоч і багато май, та хочеться мати їх ще більше.

    Енарей нічого не відповів. Помовчавши, сказав, дивлячись прямо поперед себе:

    – За літом іде осінь, за осінню – зима. І тут уже нічого не вдієш. Так веліли боги, такий порядок вони установили в світі білому. А людям не дано міняти порядки богів.

    – Але за зимою іде весна!

    – І все ж: хто спізнав свою весну, той мусить іти до свого літа, від літа до осені, а тоді вже й до зими. У природі, як і в людей: все має свій початок і кінець. У людей, як і в природі: все має свій початок і свій кінець. Хто розквітнув, той мусить і зав’янути.

    – Не це я хотів від тебе чути! – сердито сказав Атей. – Не забувай, я – владика!

    – Над життям – так, – покірно вклонився енарей, – але не над смертю. Бо смерть нікому не підвладна. А після старості ніколи молодості не буває, як після дня ще дня не буває, – і закінчив, як присуд виніс: – Немає у мене такого зілля, тому й обіцяти не можу.

    – У тебе немає, а в інших жерців?

    – І в інших немає.

    – У скіфських чи й у чужих?

    Енарей подумав і твердо відповів:

    – У скіфів немає, і в чужих народів теж немає! А смерть усюди є.

    Перед очима Атея македонка стояла – зваблива, в’юнка, молода, в коротенькій туніці, з голими стегнами. Змія. Македонська змія. Спізнати б ще з такою щастя зближення, а тоді вже й у світ предків можна йти.

    Так думалось Атею.

    А ще Атей думав: щоб спізнати щастя з тією македонкою, навіть молодому чоловіку ой скільки ж треба сили мати. А де він візьме силу в дев’яносто літ? Чому Філіпп так запізно прислав свій дарунок? Де був він літ зо тридцять тому?

    І сердячись невідомо на кого, цар дратівливо вигукнув:

    – Енарей! Коли життя безсилий продовжити, коли віку не можеш людині доточити, коли молодість не можеш повернути, то дай мені такого зілля, щоб я чоловічу силу в собі відчув. Бодай на одну ніч. Ні, постривай! – гаряче вигукнув цар, хоч енарей нікуди й не спішив. – Що таке одна ніч? Дай на кілька ночей!

    – Є таке зілля, – по хвилі мовив енарей. – Але, кажуть, воно діє лише на один раз.

    – Ха! – Атей враз збадьорився. – Давай і на раз. Щоб спізнати щастя, іноді й одного разу досить. Іди, енарей, готуй зілля.

    Енарей кивнув, звівся і безгучно, білою тінню щез…

    А над кочовищем місяць уповні сяяв. Хоч і уповні, та вже з ледь видимою щербинкою. Помирати зібрався місяць.

    «Як і моє життя», – зітхнув Атей і чорною брилою застиг біля багаття…

    Зненацька наче легенько війнуло на нього чимось бентежним, знайомим, але вже давно призабутим. Він жадібно потягнув носом ті пахощі і збагнув: пахне жінкою.

    «Як давно я вже не відчував таких пахощів», – подумав Атей.

    Знову війнуло пахощами жінки, легкі нечутні кроки…

    Голі руки лягли йому на плечі.

    Хтось, стримуючи дихання, притулився до нього.

    Атей скосив очі й побачив край короткої туніки, оголені стегна. Ласкою лащилась македонка, тулилась до нього, гаряча, тремтлива, і він відчув, яке в неї сильне і пружне тіло. Ех, де та молодість його поділась? У яких краях, у яких степах загубилась, за якими кряжами розвіялась? Чи тут, біля Істру, чи там за Борисфеном?.. Македонка щось уривчасто шепотіла до нього по-грецькому. Атей не так добре знав грецьку, аби шепіт той зрозуміти. А втім, тут і грецької не треба знати, щоб усе збагнути. Мова тут взагалі не потрібна. Збудилось у ньому бажання, зануртувало. Та що саме бажання важить! Все одно, що вуздечка без коня, на ній не поїдеш. Краще б не доживати до такого безсилля. Вся надія на енарея, дасть зілля, то Атей хоч ненадовго, а своє візьме. Бо ненадовго літо повертається пізньої осени, а все ж тепло тоді день-два та й порадує… А вона все лащиться, тулиться до нього, обпікаючи його своєю близькістю, своїм молодим гарячим тілом…

    «Ну, Філіпп!.. – дурманіючи від запаху молодого жіночого тіла, думав Атей. – Ну й порадував дарунком! І скористатися ним немає можливості, і відігнати несила… Як випали в діда зуби, так на тобі смачну кістку… Гризи. І чим би тобі, хитрий македонцю, віддячити, щоб і ти отак, як я, потерпав…»

    Місяць уповні з ледь помітною щербинкою над кочовищем сяяв.

    Спала Скіфія, тільки старий її цар млів в обіймах чужої рабині, не підозрюючи, що за ним пильно слідкують насторожені очі, і завтра всі знатимуть, як причарувала македонська змія їхнього царя.


    «Уб’ю зміюку!..»

    Дійшли й до Гелона чутки, що батька причарувала македонська чаклунка, що буцімто вона при місяці уповні, у його чарівливому сяйві пестить старого царя… І молодіє Атей від тих пестощів та зілля чаклунського, з Македонії привезеного. Ой, не просто все те, не інакше, як у батька третє життя починається.

    Старший Атеїв син і його спадкоємець стояв кочовищем окремо від батька, в долині трьох колодязів. В кочовищі Гелона теж насипано могилу, і на її вершечку ріже степовий вітер залізний меч-бог. Біля могили стоять білі шатра царевича, його рідні, далі розташувалися вожді та старійшини зі своїми людьми, а вже за ними табором кіннота Гелона, його надійні і вірні загони, ще далі гурти худоби, табуни коней, отари овець, за ними пастухи та інший простий люд. Багатий Гелон, а радощів не знає. Йому майже піввіку, такий, як і батько, високий, кістлявий, тільки в плечах трохи ширший. Чорне цупке волосся на скронях прихоплене сивиною. Та й бороду наче іній посріблив… Очі зіркі, гострі і завше похмурі та насторожені. В тих очах вогник ледь тліє, втратив Гелон цікавість до життя. Батько все живе й живе, не бути йому, Гелону, царем Скіфії. І близько лікоть, а не вкусиш. Ось так і він. Дотягнувся до царської гривни, а взяти її – руки короткі. Майже щодня в батькове кочовище вивідників посилає, все вони про царське здоров’я випитують, який у царя вигляд, видивляються… Чи не занеміг, бува?

    «Передайте Гелону: цар ще не помер і не збирається робити це найближчим часом», – насміхається Атей.

    Це дратує Гелона, злість зганяє на домочадцях та слугах. З’явилась було в Гелона квола надія, як батько занеміг, коли вони прийшли в пониззя Істру, але – не надовго. Встав на ноги. Ще й трібаллів обхитрив. І до війни з істріанами готується, не спішить у світ предків. А ще передають вивідники, молодіє старий цар день від дня. Ночами при місяці уповні обіймає його македонська змія, силу йому свою передає. І силу, і молодість…

    Немає просвітку на душі в Гелона від тих чуток. І як завжди, коли він про щось думав, то мусив чимось зайняти руки. Та й думалось тоді краще. А без роботи не сидів ніколи, ще батько його так привчив.

    «Хоч ти, – казав йому, – і царський син, а не покладайся у всьому на слуг, рабів чи й нижчий люд. Умій, що треба скіфу, сам зробити – і збрую для коня, і зброю для себе. В житті це може хіба ж так знадобитися!..»

    Тож Гелон, аби як слід обдумати вістку про македонську змію, котра пригрілася в батька на грудях, майстрував стріли. Бо стріла, виготовлена власними руками, надійніша. Віриш їй кріпко, влучна вона, без промаху б’є. На древко для стріли найкраще годилися береза, ясен чи тополя, та де в Гетській пустелі дерево знайдеш. Полин та полин всюди. А Істр поруч, очерету – непроходимі зарості. Очерет добре підходить для древка стріли – рівний, без сучків, як у дереві, і не треба його обробляти. Щоправда, він надто крихкий, та й нелегко кріпити до очеретини наконечник стріли. І зовсім ніяк зробити в очеретяній трубочці вушко для тятиви. Коли ж натягуєш тятиву, очеретина розчавлюється пальцями, при пострілі її геть розчіплює тятива. Тож скіфи придумали так: в один край очеретини вставляли гілочку груші із загостреним кінцем, на який і насаджували наконечник, а в другий кінець очеретини вставляли паличку з вушком для тятиви – її вже пальцем не роздавиш при стрільбі.

    Сидить Гелон – стріли майструє, думу думає. Біля нього сніп очерету, гілочки груші, бронзові литі наконечники. Вони у Гелона особливі – з його власною позначкою у вигляді хитрої закарлючки. Як пильно придивишся до неї, то лінії мовби утворюють хижий дзьоб орла – улюбленого птаха Гелона. По тій позначці кожний скіф упізнає наконечник стріли старшого царевича.

    Вибере царевич потрібну йому очеретину, відріже зайвину, вставить в один кінець гілочку з наконечником, у другий паличку з вушком. Але неопереною стрілою в ціль не влучиш. Для цього найкраще годиться соколине пір’я. Візьме Гелон перо, обдере тонкі пір’їнки, міцно прив’яже їх до очеретини тонкою смужкою шкіри – готова стріла. Нову очеретину із снопа дістає, а в самого на думці все вертиться і вертиться та македонка. Кажуть, вона – молода, сильна, зваблива. Буцімто жоден чоловік перед нею не встоїть. Атей же і подавно, жінок він любить і мав їх за довге життя предосить. А все, бач, йому мало. Час уже старому готуватися до подорожі в світ предків, а він любові забаг, грищ з македонською звабою. Невже батько й справді молодіє?

    У дев’яносто літ? Може, третій вік почне? Не бачити Гелону царства скіфського, так і помре всього лише царевичем…

    Тріснула очеретина, Гелон незчувся, як і розчавив її пальцями.

    З білого шатра вийшла старша його жона, розповніла, грудаста щокаста скіф’янка в рясній спідниці, в червонім каптані, на грудях з десяток разків намиста, у вухах золоті серги спалахують. Побачила чоловіка, не доходячи до нього кроків зо два, присіла і далі до мужа підповзла – виявляла цим свою покірливість. Потерлась щокою об халяву чоловікового чобота.

    – Чого тобі? – буркнув Гелон, невдоволений, що вона перебила плин його думок.

    – Кажуть, Атей збирається женитися на македонці, – прошепотіла жона віддано, по-собачому зазираючи мужу в очі.

    – Кажуть! – буркнув Гелон, відрізаючи ножем гілочку груші. – А тобі що?

    – Македонка сина народить. От Атей і віддасть йому царство своє.

    Гелон взяв очеретину, мить подумав і незчувся, як очеретина тріснула в його пальцях.

    – Що ти мелеш?! – сердито накинувся на жону. – Атею дев’яносто, які вже там діти!

    – Еге, так він же… Атей наш… молодіє.

    Гелон (хоч сам уже чув про це) злякано на жону зиркнув:

    – Хто тобі сказав про таке?

    – Усі кажуть…

    – А ти… тримай язик за зубами! Щоб часом, бува, не стала німою.

    Жона, оглянувшись, зашепотіла:

    – Я тримаю, інші пасталакають. А люди все знають, людям треба вірити. Задарма язиками не плескатимуть. Тому й жениться Атей на молодій, щоб самому помолодіти. А тоді вже почне третій вік… А чого… Два прожив, може й третій прожити. Він такий, йому і боги, і чаклуни допомагають, свої і чужі. А тобі ніхто не допомагає, тому ти й будеш довіку всього лише царевичем.

    Тріснула очеретина, Гелон її зі злістю відкинув. Нову з снопа витягнув, але й вона тріснула – зовсім пальці задерев’яніли, нечутливими стали.

    – Що ти розпатякалась своїм баб’ячим язиком! – крикнув на жону. – Каркаєш, як та чорна птаха!

    – Так усі кажуть в степах, то і я кажу. Народить македонка синочка, і зробить його Атей царем…

    – Старший в роду я!

    – Еге, македонська змія все зуміє по-своєму повернути. Вона старого царя зачарувала? Зачарувала. Вона така, що й засохлу вербу зачарує, і та зазеленіє. Кажуть, ночами царя обіймає. А старий і молодіє… Вона його ще й зіллям македонським напуває… Не переживеш ти його…

    Тріснула очеретина…

    «І справді не переживу, – думав Гелон в розпачі. – Мені майже піввіку, а батько наче вічний… Не інакше, як цар і справді третє життя розпочав…»

    Тріснула очеретина.

    Гелон сплюнув і взяв лук – тятиву натягнути. Лук, як і всі луки, тугий, і натягнути його не просто. Потрібне уміння. Гелон присів на праву, підняту ногу, притис до стегна нижній кінець лука, а тим часом ліва, витягнена нога лягла на нижнє плече лука. В праву руку Гелон взяв за петлю тятиву і, натягуючи її й одночасно згинаючи лівою рукою верхній кінець лука, із зусиллям зігнув його, підвів кінець до петлі, надів тятиву, що так і забриніла.

    Звівся.

    Лук сунув у горит, туди ж поклав з десяток щойно виготовлених стріл.

    – Коня! – крикнув, більше не звертаючи уваги на жону – набридла жона, ні почуттів до неї не мав, ні потягу. Ніби вона і не жінка. Батько он який старий, а й то молоду собі знайшов, а він…

    Підвели коня.

    – Подивлюся, що то за македонська змія, – сказав і в сідлі опинився, пустив коня вчвал…


    Ще не доїхав до кочовища Атея, аж навстріч вершник мчить. Зіркі очі Гелона здалеку запримітили: не скіф. Чужак. І чомусь без шароварів, голоногий. Гелон гмикнув – вершник без шароварів, то таки й справді смішно. Але відразу ж і зігнав з лиця посмішку. Ноги! Які ноги у вершника! І тут царевич збагнув: навстріч мчить не чоловік, а жінка. Не скіф’янка… Гелон насторожився. Стривай, стривай!.. Про вовка помовка, а вовк і тут… Роздивився. Вершниця в грецькому хітоні, рожевому й короткому, ось чому голі ноги… Загледівши стегна вершниці, Гелон засовався у сідлі. Ще пильніше придивився. На вершниці македонський шолом з гребенем, червоний шкіряний панцир, обшитий по краях білою замшею. Поверх панцира плащ крилами за спиною у вершниці має. На стегні висить короткий меч. Чи не та це македонська змія, що батька причарувала?

    А напевне ж вона. Гасає у скіфських степах, як у себе вдома. Ну, постривай, чужачко!..

    Оглянувся, навколо ні душі. Але все ж в кочовищі можуть загледіти. Заманити б чужачку подалі в степ, а там… Шукай вітра в полі. Вовки й кості розтягнуть… Порівнявшись, Гелон притримав коня, вершниця – теж. Глянула – затремтів Гелон. Оце жінка! Очі чорні, блискучі, брови вузькі, як намальовані, смаглява. Білі зуби показує. Життя у ній так і нуртує… А в очах, що в її очах! Згадав Гелон своїх жінок, аж похнюпився. З ким він живе? Тільки що й називаються жінками. Товсті, жиром позапливали, вуграсті, м’ясисті лиця, ліниві та неповороткі. Як трухляві сирі дрова, котрі не горять, а чадять тільки. Нудно з ними, сіро. А це жінка. З такою б пожити, таку б затиснути в обіймах… А так – вік проживе і не знатиме, що таке справжня жінка. А скільки вже в нього того віку лишилося…

    – Ти хто… такий? – не зовсім чітко вимовляючи скіфські слова, запитала македонка.

    – А я не питаю, хто ти така, – Гелон не зводив з неї захоплених очей. – Бо й так знаю. Ти – македонська чаклунка. Та, що мого старого батька причарувала…

    – Хм… – вона насмішкувато на нього дивилась. – То ти…

    – Я – Гелон, царевич.

    Вона ніби пирхнула.

    – А-а… царевич без царства? – протягла глузливо, обпекла його поглядом чорних блискучих очей, показала рівні білі зуби, облизала рожеві губи кінчиком язика («Змія, змія, – майнула в нього думка, – жало виставляє!») і погнала коня в степ.

    «Насміхається?.. – спалахнув Гелон. – З мене, скіфського царевича?.. Уб’ю зміюку!..»

    Повернув коня, помчав за нею.

    Наздогнав не скоро – уміє чужачка верхи їздити, кінь під нею так і стелеться. Але – наздогнав. У долині, як царське кочовище з очей зникло. Це добре. Ніхто не побачить. Ось тут їй і кінець буде. І не порятують її македонські чари!

    Вона зупинила коня, напівобернувшись, чекала його. На рожевих губах блукала все та ж глузлива посмішка. Це Гелона розізлило дужче, висмикнув меч, налетів коршаком… Але вона відбила удар легко, ніби граючись…

    – У-у… македонська зміюко!!! – вигукнув Гелон, але вигукнув захоплено. Вміє володіти мечем. Така жінка справді чогось та варта. Але згадка, що ця чужачка причарувала батька, дарує йому нову молодість, розлютила Гелона. Розвернув коня і знову коршаком на неї налетів. На цей раз удар вона не встигла відбити і ледь не позбулася голови. Бронзовий шолом з гребенем полетів на землю. А їй на лице, на груди водопадом сипонуло чорне волосся – густе, хвилясте, як потекло. Вона труснула головою, відкинула волосся за спину і дивилась на нього насмішкувато, кінчик язичка облизував губи… Гелон розгубився, отетерів, вражений нею… І рука застигла з піднятим для удару мечем.

    – Ца-аревич… – засміялась вона і помчала геть. І волосся, і плащ позад неї маяли, на вітрі тріпотіли, манили його.

    – У-у… зміюка!!! – захоплено вигукнув Гелон. – Моєю будеш! Нікому тебе не віддам. Навіть батькові. Ти занадто щедра радість для старого діда. Він своє вже відлюбив, досить з нього!

    Наздогнав македонку (та вона, певно, і не втікала), схопив за талію, вирвав жінку з коня і кинув її на шию свого коня. Вона обхопила його за шию руками, і він ледве не задихнувся від пахощів молодого жіночого тіла.

    – Не віддам! Нікому тебе не віддам!!! – в якомусь збудженні вигукував він. – Моєю будеш. Царицею тебе зроблю.

    Вона сміялась, губами йому лоскочучи щоку.

    – А ти спершу сам царем стань…

    – Стану! Наперекір всьому стану! І ти будеш царицею скіфською.

    Вони зсунулись з коня і попадали в густу траву, а коні їхні помчали далі степом…

    Звідтоді македонка Фія почала таємно зустрічатися із старшим сином Атея. Майже щодня мчала на коні у степ, до її поїздок уже звикли в кочовищі і не звертали на них уваги. В умовлене місце, у вибалок приїздив і Гелон – без македонки він уже не міг і дня прожити. Зустрівшись, пускали коней пастися, а самі падали в густу траву… Коли, стомлені любов’ю, лежали в траві, Гелон посміхався, дивуючись своєму щастю. Майже піввіку прожив він, гадаючи, що так і треба жити, і тільки оце виявив, що є у світі щастя. Фія схилялася над ним, накручувала на палець кінчик його бороди, шепотіла:

    – Тобі… тільки тобі треба царем бути. Ти – спадкоємець скіфського трону…

    – Як предки покличуть батька, так і стану царем.

    – Доки батько піде у світ предків, життя твоє може й скінчитися, необачний царевичу!

    Як вона жагуче його обіймала! Терлася щокою об його щоку, шепотіла:

    – Квапся, бо Атей мене забере…

    Він стискував кулаки, темнів на виду:

    – Не віддам! Я тебе знайшов і нікому не віддам!

    – Цар і питати не буде, – розпалювала його гнів. – Атей сказав, що зробить мене своєю царицею, – це була неправда, Атей їй цього не обіцяв, але Гелон повірив. Звівся, руки тремтіли. За меч схопився.

    – Ось меч мій, він свідок, що не віддам тебе нікому!

    – Навіть самому Атею?

    – А що мені Атей? Навіть самому богу тебе не віддам. Клянусь бородою Папая. Батько віджив своє. І відлюбив. І відцарював. Досить з нього. У цих степах має початися мій час. Моє царство. І ти будеш моєю царицею!

    – Якби батько твій та довго не жив, ти б уже давно був царем, – зітхала Фія.

    Погляд Гелона темнів.

    Фія добавляла у вогонь хмизу.

    – Якщо ждати-чекати, доки старого царя заберуть до себе предки, чи й життя твого вистачить?

    Це розумів і сам Гелон, пора було діяти. Тільки ось як… Фія про що б не говорила з ним, а все навертала його до думки – пора. Допоки ждати… Гелон вже почав їй подобатись. Спершу Фія дивувалась своєму почуттю, не вірила йому, відганяла його… Старшого Атеєвого сина вона вибрала тільки тому, щоб за його допомогою внести розбрат в царську сім’ю, зробити Гелона противником царя, підштовхнути сина до сутички з батьком. А виконавши те, заради чого її й привезли до Скіфії, вона повернеться в Македонію. Вірила тому, інакше й бути не могло, адже в Македонії її чекав Іолай… Та коли зненацька для самої себе – спершу розігруючи палку пристрасть – почала захоплюватись Гелоном, то вперше подумала: а якщо Гелон і справді стане царем Скіфії, то чи варто їй тоді повертатися в Македонію, країну свого рабства? Ставши жоною Гелона, вона стане царицею Скіфії. Навіщо їй тоді Македонія і навіть… навіть сам Іолай? Заради нього сюди йшла. Щоб завжди бути з ним. А тепер збагнула: Гелон – кращий вибір. Атей все одно довго не житиме, не вічний же він, зрештою. А тільки він піде у світ предків, як Гелон стане законним царем Скіфії, а вона – царицею. І що тоді їй якась там Македонія, де вона була всього лише покоївкою в багатому домі. І рабинею водночас. І що їй тоді Антіпатр зі своїм синком, коли сам цар Філіпп буде їй – цариці Скіфії – рівня. Іолая вона кохала – боги тому свідки. І зараз ще кохає, але кожний мусить влаштовувати своє життя так, як краще. Якщо вона й виконає завдання Антіпатра, то ще невідомо, чи дозволить він своєму синові одружитися на колишній покоївці своєї матері. Антіпатр знатний і самолюбивий, багне невістки знатної. Звичайно, виконавши завдання, вона отримає волю, але що та воля важить у світі, де панує той, хто сильний, знатний і багатий. А Гелон, здається, захопився нею по-справжньому. То чи не краще спровадити старого царя на той світ і стати царицею Скіфії? Іолай, звичайно, кращий за Гелона, молодий і вродливий юнак, але… Але без волі батька він і кроку не зробить. А Гелон принесе їй більше, найбільше за будь-кого. Заради неї він готовий на все. В цьому вона невдовзі переконалася ще раз.



    – Не віддам! Нікому тебе не віддам!!! – в якомусь збудженні вигукував він.


    Першою про зв’язки Гелона з македонкою дізналася його старша жона і почала погрожувати мужу, що донесе Атею… Гелон побідкався перед Фією, спитав, що йому робити. Фія зневажливо сказала:

    – Мрієш стати царем самої Скіфії, а не в силі впоратись з якоюсь зарозумілою бабою?

    Гелон глянув на неї, нічого не сказав.

    А другого дня вранці його старшу жону знайшли мертвою в її шатрі. На те ніхто й уваги не звернув: померла жінка, то й померла. Всі помирають, коли надійде черга, то що ж тут дивного? От і старшій жоні царевича надійшла черга відправитися у світ предків.

    Гелон поховав старшу жону пишно, як і належить ховати невістку самого царя Скіфії. Атей на похороні не був, але синові через посланця висловив своє співчування…

    Поховавши жону, Гелон на черговім таємнім побаченні з Фією так їй сказав:

    – Та, що втручалася не в свої справи і сунула ніс туди, куди їй не можна було, вже на тім світі. А звідти вона нічого не донесе Атею. Залишилися молодші дружини. Але вони нічого не варті, хай ведуть господарство. Радістю моєю будеш ти.


    Охоронець царя від злих духів

    Відразу ж за великим і пишним царським шатром з бунчуками на списах і двома очищувальними багаттями біля входу, за котрим день і ніч слідкували старі діди, трохи осторонь самотиною стояла маленька юрта з білої повсті. Навколо неї викладено застережливе коло з білого каміння, яке навіть під загрозою смертної кари не посмів би переступити жоден скіф. У тім колі на високих тичках висіли вовчі та кінські черепи, вибілені сонцем і дощами, черепи обвивали засушені чорні гадюки із загрозливо роззявленими ротами. Вони й стерегли вхід до юрти. Черепи іноді ні з того ні з сього починали торготіти й обертатися навколо тичок, водячи сюди й туди порожніми очними ямками, а висушені гадюки ворушилися, наганяючи на забобонних скіфів священний жах.

    У тій юрті жив царський чаклун-енарей – охоронець Атея від усієї нечисті, злих духів і злих помислів, його лікар і знахар.

    Скіфи завбачливо обминали те місце. А якщо хто блукаючи й опинявся біля юрти енарея, то, загледівши черепи на тичках і висушені чорні гадюки, здригався, відмахувався руками, наче відганяв від себе невидиму силу й задкував геть подалі від того небезпечного місця. І довго потім тремтів та здригався, ніби струшував з себе щось липке й бридке. А може, тому, що енарей, будучи чоловіком від народження, ходив у жіночому вбранні й намисті, а голос мав тонкий, негарний, не схожий ні на чоловічий, ні на жіночий. Енарея боялися і коли його здибували в кочовищі, то намагалися хутчій шмигнути за чиєсь шатро чи за повозку. А як стикалися віч-на-віч, то опускали очі й поштиво кланялись, аби не розгнівити чаклуна – лиха потім не обберешся. Вірили: енарей усе може, адже знається з нечистю і ночами обертається в степового вовка чи й гадюку і повзає тоді навколо царського шатра – Атея оберігає. А досить чаклуну тричі свиснути, як кінський череп, заіржавши, зіскакує з тички, енарей сідає на нього і незримо літає темної-претемної ночі над кочовищем, видивляється та вислуховує, чи ніде проти царя лихого слова не чути, чи ніхто не дає його іменем фальшивої клятви? Бо хто, поклявшись іменем царя, не дотримає своєї клятви, того буде негайно покарано на смерть – фальшива клятва царським іменем завдає великої шкоди царю. А того, хто пом’яне енарея недобрим словом, не кажучи вже про недобрий вчинок, чекає не одне, а цілих сім лих: енарей може будь-кого зурочити, будь-кому завдати шкоди.

    Над білою юртою вився густий білий димок, він то клубками вихоплювався з отвору юрти, й тоді над нею вився рій іскор, то виростав сірим стовбом. Всі знали – енарей чаклує, енарей готує зілля цареві.

    Енарей і справді готував для царя зілля. А щоб ніхто не наврочив і не послабив силу трав, варив те зілля в юрті, заховавшись там від лихих очей. Посеред юрти, якраз під отвором вгорі, на піддоні стояв бронзовий, чорний від диму казан, а в ньому шипіло й булькало густе й темне вариво. Енарей – худий і високий, в жіночому вбранні, подзвонюючи разками скляного намиста, то стрибав у пітьмі юрти навколо казана, вимахуючи руками й щось вигукуючи, то мішав черепком вариво і теж шепотів заклинання і намови.

    У юрті стояв густий, духмяний запах степових трав. Всюди, заткнуті за лозу, з якої був виплетений кістяк юрти, стирчали пучки трав, звисали й угорі, підвішені на смужках шкіри, й тихо шелестіли, як енарей зачіпав їх головою чи плечем. Збирав енарей трави і вдень, і вночі, при повному місяці (є такі трави, котрі треба збирати лише при повному місяці), збирав у вечорових сутінках, і при світлі вранішньої зорі, коли тільки-но народжувався білий день. Зілля завжди допомагало царю, проганяло від нього болячки і на ноги його піднімало. Та цього разу енарей мало вірив у чудодійну силу трав. Зілля було готове, остудити його і час нести цареві, а енарей все ще вагався: а раптом воно не подіє – чекай тоді царського гніву! Та і як те зілля подіє, коли Атею дев’яносто літ! Ніколи не чув енарей, щоб такі старезні діди та після зілля ставали з жінками такі ж, як і молоді чоловіки. Відгуляв Атей своє, відлюбив, пора вже й угомонитися, а він не вгамовується, сподівається на другу молодість.

    Все ніби тямив енарей, багато чого такого відав, про що простим скіфам не дано знати, в травах знався, як ніхто. Але одного збагнути не міг: і чому це чоловіків так тягне до жінок, що вони у тих жінках знаходять, чим їх ті жінки манять-ваблять, що вони самі не свої стають і ладні за якусь там спідницю і на муки іти, і на саму смерть. А вже позагравати з жінкою чи дівчиною, обняти її, ущипнути – так і тягне чоловіків. І, певно, вони мають од того чимале задоволення, бо очі їхні тоді блищать, самі вони збуджуються, а на губах блукають якісь загадкові, наче хмільні посмішки. А зберуться докупи, то після коней тільки й говорять про жінок. І таке говорять, і такими словами говорять, що енарею – бррр!!! – не по собі стає. Незбагненне те було енарею. Не знав він любові. І вже й не знатиме ніколи. Кастрували його ще малим хлоп’ям, як в науку старим чаклунам віддавали. І виріс він серед чаклунів, і сам чаклуном зістарівся, а батька з матір’ю більше не бачив. І не знає, чи живі вони, чи давно вже у світі предків. Всього навчили його скіфські чаклуни і знахарі, лікувальники зіллям і словом, а щодо жінок, то – зась! Самі нічого не знали, що таке жінка (хоч і вбиралися в жіноче вбрання), і йому нічого не передали. Зась, то й зась!

    Але зілля цареві треба нести. Закрутила йому голову македонка, здурів старий цар, спокій втратив, немислимого забаг. Дивувався енарей жіночій всемогутності – навіть самого царя вони можуть вкрутить. І від чого вони такі всесильні? Не міг цього збагнути енарей, а зілля цареві треба нести, а в силу його цілющу на цей раз не дуже вірив енарей. Не навчений був таке зілля готувати, щоб діди молодими ставали. Ніхто з чаклунів цьому не навчений, хоч зізнаватися й не можна. Бо знали б чаклуни такі трави, то перш за все самі б вічно молодими були. А так старіють, як і всі, і як і всі, помирають. А люди вірять, що вони – чаклуни – все можуть. Наївні. А може, то лише скіфські чаклуни того не відають, а чужі все знають?

    І подумав енарей: а піду я до македонки… Коли вона самого Атея причарувала, то мусить все знати. Може, у них, у македонців, є таке зілля?

    Як споночіло, кажаном у її шатро проник – безгучно і німо. В шатрі світильник тямно блимав, македонка на хутрах лежала.

    – Хто? Що? – схопилась, у руках вузьке лезо кинджала блиснуло, в самої очі горять, волосся розпущене…

    «Чаклунка, – подумав царський чаклун. – Відьма македонська. Все знає і чари має, бо чого б тоді по ній сам Атей сох…»

    А вголос тихо сказав:

    – Це я…

    – Я не знаю тебе, скіфе, – верескнула жінка. – Чого тобі треба? Вийди, бо зараз же гукну варту царя.

    – Я – енарей самого царя… Не бійся мене, македонко.

    – А-а… – придивившись, вона гидливо підібрала губи, кинджал у піхви сунула, відвернулась. Він не подивувався, бо й сколоти, коли він з’являвся, теж отак гидливо підбирали губи.

    – Чого тобі, скіфський енарею? – поспитала, а сама дивилася мимо нього – терпіти не могла кастрованих чоловіків, котрі в жіноче вбрання вбираються і бороду та вуса вищипують, намистечко скляне носять – бррр!..

    – Чи мають ваші македонські чаклуни таке зілля, од якого б старі чоловіки ставали такими, як молоді? – поспитав він все так же тихо і смиренно.

    – Тобі й зілля не допоможе.

    Він не образився – звик.

    – Не про мене мова.

    – Хто ж це з ваших дідів забаг за спідницями на старості побігати? – чмихнула вона, і її осінило в ту мить: чи не для Атея шукає зілля енарей? А напевне ж, для Атея, для кого б іще, він же царський чаклун. – У наших македонських енареїв є таке зілля, – раптом сказала вона, і голос її став чомусь уривчастим, заметушилась, щось шукала, перебирала. – Допоможу тобі, дам такого зілля, тільки… – значуще подивилась, – нікому ані слова, ані півслова. Бо коли про зілля недобрі люди знатимуть, воно втрачає чарівну силу.

    Про це знав і сам енарей, тому значуще кивнув головою. Від македонки так пахтіло незвіданим йому духом – певно, жіночим, – що він, відчувши незнайоме йому досі збентеження, поспішно відступив од неї на крок.

    «Чаклунка, – злякано думав царський чаклун. – Справжня чаклунка, не диво, що самого Атея причарувала. Треба триматися подалі від її шатра…»


    Цар Атей і царював і жив тому так довго, що, вірячи всім і кожному, нікому й ніколи не довіряв.

    «Владиці краще помилятися багато разів на недовірі ближнім, аніж один раз на вірі», – любив говорити Атей. Вірячи, нікому не довіряв. А з роками і геть обережним став. Особливо після того, як відчув: жде – не діждеться його смерті старший син, котрий спить і бачить себе царем Скіфії. Та й Філіпп, цар македонський, не проти був би, аби Атей у світ предків пішов. Заважає Атей Філіппу, ох і заважає. Тож і берігся. Так, на всякий випадок. І тому не довіряв навіть тим людям, котрі не один десяток літ були з ним поруч і не раз і не двічі переконали його у своїй вірності. І коли старий енарей приніс йому в чаші зілля, котре сам же цар і замовляв, він не поквапився взяти з рук чаклуна чашу. Довіряв енарею, але за звичкою, що виробилась у нього вже давно, сказав:

    – Ану сам і попробуй, що ти наварив.

    Енарей не вперше пробував зілля, що його він сам же й готував. І цього разу спокійно підніс чашу до губ, зробив кілька ковтків, потягнувся рукою, щоб утерти губи, і зненацька безбороде його, зів’яле й постаріле лице пересмикнулося, він шумно зітхнув і випустив чашу з рук. І ледве чаша впала на повсть царського шатра, як слідом за нею упав на бік і сам чаклун, засовав ногами й затих.

    Схилившись над ним, Атей якусь мить мовчки дивився в його вирячені застиглі очі, а тоді різко випростався і крикнув:

    – Варта?!! Сюди!!!


    Страх перед смертю був всезагальним. Може, тому, що ніхто не знав, що таке смерть. Це було загадкою із загадок.

    Мертвих боялися.

    Особливо тих, хто за життя був недобрим (шкодив живим, то й мертвий шкодитиме) чи знався з нечистою силою, із злими духами. Таких і після їхньої смерті треба остерігатися. Енарей же був не звичайною людиною, як всі в кочовищі, а – чаклуном. Живого його боялися, а мертвого й поготів. І коли пронеслася вістка, що енарей раптово помер – сполошилося кочовище. Чекай лиха, мертві мстиві, а такі, як царський чаклун, – особливо небезпечні.

    Тільки Атей не боявся мертвого чаклуна, як не боявся його і живого. За довге життя цар багато дечому навчився і твердо засвоїв головне правило: остерігайся не так мертвих, як живих – живі небезпечніші. Та й енарей не мертвим, а ще будучи живим підніс йому чашу з трутизною. Не оберігався б Атей, то не енарей оце потрапив би на той світ, а він… Але чому це енарей – його охоронець та раптом підніс йому чашу з трутизною? Міркуючи так і сяк, Атей зрештою дійшов до думки, що не енарей підсипав у чашу трутизну, а хтось інший. Енарей просто повірив комусь. Але кому Атей почав заважати на цьому світі? Хто його хоче спекатись? І той, невідомий, почувши про раптову смерть енарея, а не царя, все збагнув і зараз притаївся, як гадюка в норі. Та гарячковито думає-гадає: раптом енарей встиг перед своїм кінцем сказати, хто міг у зілля підсипати трутизну? Потерпівши невдачу, ворог тепер тремтить за власну шкуру, тож вдруге не скоро висунеться з нори. Але – хто? Чи міг енарей, добре знаючи, що йому першому доведеться на очах в Атея пробувати зілля, так ось чи міг він підсипати трутизни? Ні, не міг.

    То виходить, що хтось-таки йому підсипав. І так, що сам енарей і не загледів. Тоді – хто? Обмірковуючи пригоду з усіх боків, Атей схилявся до думки, що невдалим убивцею його міг бути хіба що чужий. Або той, хто мало його знає, не буває в його оточенні, тому й не знає звичок царя. Адже свої (чи близькі) знають: Атей ні їжі, ні питва не візьме до рота, доки їх не попробують на його очах. Але ж і енарей чого вартий! Оберігав царя від злих духів, недобрих очей, лихого слова та підступних дій і так схибив. А може, тому й поплатився життям, що ревно оберігав царя? Сам загинув, а від царя біду відвів, свій обов’язок виконав до кінця. То де ж та гадюка, що не шкодує для нього трутизни? Цього енарей вже не скаже – що з мертвого візьмеш? А йому, Атею, треба бути ще обережнішим і пильнувати кожний свій крок. І вдати, що нічого й не трапилось. Гадюка заспокоїться, з часом виповзе з нори – ось тоді він її й розчавить.

    Надумавши так, Атей велів оголосити: енарей пішов у світ предків з волі богів. А це означало одне: помер своєю смертю.

    Енарея (в білому жіночому вбранні, з жіночими прикрасами) загорнули в шкуру бика, зв’язали міцно – щоб не виплутався покійник із свого савана та з ями не вибрався. А боячись, прагнули ні словом, ні вчинком не прогнівити покійного, навпаки – старалися задобрити мстиву його душу. Тож чого тільки не поклали йому в могилу! І їсти, і пити, і речей багато, та все із срібла, бо тільки срібло годиться класти чаклуну в могилу. Зі страху перед покійником клялися йому у вірності. Повірить енарей, що його любили й шанували, не мститиме.

    Місце для поховання вибрали далеко за кочовищем, в низині, щоб звідти покійнику не було далеко видно. Збираючись на похорон, у все чорне повдягалися, щоб душа покійника не впізнала їх, а везучи у візку зв’язане тіло енарея, замітали сліди від коліс – щоб не повернувся покійник назад, дороги не знайшов. Могилу ж камінням завалили – не вибереться з неї енарей.

    Поховавши, ще раз поклялися не забувати померлого (голосно клялися, щоб душа померлого почула і заспокоїлась). Розійшлися спішно, аби покійник не передумав і за ними бува не побіг та до кочовища не повернувся.


    Частина третя


    В Ергастерії, в царстві Силена[13]

    В Афінах, на березі тихого Іліссу стояли приземкуваті довгі будівлі з вузькими отворами замість вікон, з облупленими стінами, непривабливі, схожі на приміщення для худоби, так звані ергастерії – ремісницькі майстерні. Там зрання й до смерку працювали раби-гончарі, а також ті, хто чимось не догодив своїм господарям в афінських будинках чи заміських маєтках, непокірні та схильні до втечі. Потрапити в ергастерії легко (майстерні постійно потребували молодих і здорових рабів), але вибратись звідти було неможливо. З приземкуватих будівель на берег Іліссу витягували гаками тільки трупи, щоб сяк-так їх зарити на міському смітнику – «цвинтарі» бродячих собак.

    В одну з гончарних ергастерій і пригнали Оріка – побитого, закривавленого, в подертім хітоні, простоволосого і босого, із зв’язаними за спиною руками. Спіймали збіглого скута біля міської брами – там і урвалися його перші кроки до волі. А втім, вибратися за браму непоміченим раб просто не міг. Стіни високі і неприступні, а брама преміцна, щовечора вона зачинялася на кілька засувів, котрі й відсунути одній людині не під силу. Шукаючи вихід, Орік заметався біля брами, збагнувши, що він сам же потрапив у пастку. В пітьмі й наткнувся на варту. На втікача налетіли гуртом. Двох він скинув з себе, третього покалічив, але тікати не було куди – брама зачинена, а шлях назад відрізаний. Підбігло ще кілька брамників з головешками в руках, присвітили, загнали скута, як звіра, котрий огризався, в глухий кут і там його обамбурили по голові важенною бойовою палицею. І лише тоді впорались із втікачем. Скручуючи йому руки за спиною, кляли раба – сильний. І кинули його в глухе підземелля, де Орік, стогнучи крізь стиснені зуби, то пірнаючи в небуття, то виринаючи, пролежав до ранку. Навіть не чув, як його вже за білого дня витягли з підземелля і кинули посеред двору. Отямився, коли на нього лили воду з глечика. З трудом звівшись, Орік опинився віч-на-віч зі своїм паном. Той вражено похитав головою і, не підвищуючи голосу (далося взнаки добре виховання), почав вичитувати свого раба:

    – О, Скуте, о хто б міг подумати?! Хто б міг повірити? Такий тихий, роботящий, зразковий сома і раптом… Отак віддячити за моє довір’я? Кинути напризволяще мого шановного гостя? Та ще вночі! Кинути під стіною, як наче здохлого раба? Ще й здерти з нього гіматій. Надіти вільному афінському громадянину на голову кене з собачої шкури? А в його гіматії тікати? О-о!.. Незбагненно! Вже за саме лише це глумління з вільнонародженого афінського громадянина ти достойний смерті, Скуте! Що тебе штовхнуло до цього вчинку? Хіба тобі в мене було зле? Чи тяжко? Чи з тебе хто знущався в моїм домі?

    – Ні, я був щасливим у рабстві! – буркнув Орік.

    – О!.. О!.. – зраділо вигукнув пан. – І я так вважаю. І всі мої раби це підтвердять. Бо рабам у моєму домі живеться відносно легко. То за віщо ж ти познущався з мого гостя, якого я тобі довірив, зганьбив мою честь і честь мого дому?

    – Ти, грек, зганьбив мою честь ще раніше. Але цього тобі ніколи не дано збагнути, – Орік виплюнув згусток крові й відвернувся.

    – У раба… честь? – несказанно здивувався добрий пан. – Що ти вигадуєш, Скуте? У сома не може бути честі, як у тих, хто повзає, крил. Бо сома і є сома, не людина, а всього лише андраподон. Хіба ти не знаєш, що світ поділений на вільних громадян і на рабів? Мені від природи і богів випало бути людиною, себто вільним, а тобі – рабом. А раб завжди служить вільному, своєму панові. Такий закон.

    – Цей закон придумали ви, поневолювачі людей, – відповів Орік і відвернувся, не бажаючи більше говорити з паном. Бо це все одно, що лити у пісок воду: скільки не витрачай води, а пісок від того не зазеленіє. А пан все говорив і говорив, у його словах вчувалося стільки переконаності в своїй вічній правоті, що Орік вдруге виплюнув згусток крові й зціпив зуби. Більше пан не почув од нього і слова. Бо хіба слова раба, бодай і найпереконливіші, можуть у чомусь переконати його поневолювача?

    – В ергастерію! Бо тільки ергастерію ти заслужив, збіглий рабе! – виніс вирок хазяїн. – І я негайно продам тебе в ергастерію гончарів. Ось там, Скуте, ти нарешті дізнаєшся, що таке справжнє рабство. Ось лише там ти оціниш, як і належить, своє життя в моїм домі, збагнеш, яке ж ти щастя втратив. Але буде вже пізно. З ергастерії виходять лише трупи – їх витягують звідти гаками. Іди! І дякуй добрим, справедливим і гуманним афінським законам, які забороняють бити рабів. Я не порушу закону, тебе ніхто не битиме. Але ти мусиш спокутувати свою провину. І ти її спокутуєш. Тільки в ергастерії ти понесеш належну кару за ту ганьбу, що завдав мені і моєму дому!..


    Двері маленькі, розсохлі, шкребуть, коли їх відчиняєш, землю. Щоб зайти, треба добре зігнутися. А переступивши поріг, стій якусь мить, чекаючи, доки очі твої після яскравого денного світла звикнуть до напівтемряви, що панує в гончарній майстерні. Дим, сморід, різкий запах згарища, гаряча задуха, важенна праця з липким потом і мрія про ковток – бодай один ковток! – свіжого повітря – така вона, гончарна ергастерія. В диму і напівтемряві копирсаються голі, чорні від сажі люди. Всюди глина, черепки розбитого посуду, рядами стоять готові амфори. Одні раби вертять гончарні кола, інші формують на них стрункі вази, що стануть окрасою грецьких (та й не тільки грецьких) будинків. Під протилежною стіною, вмочаючи пензлики в глечики, майстровиті раби покривають лаком великі кратери. А посеред майстерні наглядач в брудному хітоні (він такий же, як і раби, в сажі і зовні нічим від них не відрізняється) рівномірно і неспішно хльоскає плетеницею з волячої шкури голого раба, котрий підвішений до стелі за руки і ноги. Б’є наглядач без люті, просто виконує набридлу повинність. Але після кожного удару плетениці шкіра на жертві репається, цвіркає кров, наглядач час од часу витирає брудною ганчіркою своє лице, розмазуючи по ньому кров жертви, і знову рівномірно й неспішно стьобає закривавлене тіло. Жертва вже втратила голос, і тільки в грудях її ще щось булькає після кожного удару. Про те, що афінські закони не велять бити рабів, тут ніби й не знають.

    – Побачив? – запитали Оріка. – Дивись ще і пам’ятай: така кара чекає кожного, хто погано працюватиме в нашій майстерні. І тебе теж підвісимо за руки й ноги – гаків у стелі вистачить, коли працюватимеш без старання й сумлінності. О, ми швидко виб’ємо з тебе думку про втечу, ми зробимо з тебе слухняного раба!

    Потім Оріку розв’язали руки.

    – Бери оту корзину і носи до печі вугілля. Та бігом, бігом! А це – для початку!

    Плетениця оперіщила Оріка по голій спині, і там, де вона торкнулася шкіри, вмить з’явилася червона смуга…

    З того дня Орік і втратив лік дням. Та й для чого йому був потрібний тепер той лік? Робочий день починався зі сходом сонця і закінчувався в темряві. І все бігом, бігом і бігом. Тільки забаришся, як, розсікаючи задушливе повітря, вже свистить над головою важка плетениця наглядача. Майже щодня когось з рабів (на їхні місця відразу ж приганяли нових) підвішували за руки та ноги до гаків у стелі й запорювали часом на смерть. А розтерзаний труп (іноді ще й напівживого, але вже конаючого раба) витягували гаками на смітник. Це називалося «відпустити раба на волю». Але так вийти на волю з ергастерії Орік не хотів. Все ще не полишав мрії повернутися у свої краї, у скіфські степи. Лягав спати на вогку глину з думкою про волю, з нею і схоплювався ні світ ні зоря. Вичікував зручної миті, прислухався, придивлявся, терплячи все, і вдавав із себе покірного раба, зломленого, розтоптаного, такого, який уже й думку про волю облишив. Чорний від диму та кіптяви, підбігом носив важкі корзини з деревним вугіллям до великої гончарної печі в дворі. Вона була ненаситною і швидше пожирала вугілля, аніж Орік встигав його носити. Піч була прикрашена маскою Силена, котрий мав захищати посуд від злих демонів та недобрих очей. Біля печі стояв раб, чорний, як вуглина (чи від природи такий, чи від печі – піди розберися), він підхоплював корзину і висипав вугілля в огонь, а Орік з порожньою корзиною біг за новим вугіллям. І так день у день, з ранку й до темряви. Невдовзі і сам став чорним, як вуглина, тільки очі та зуби й блищали. А забаришся, плетениця гуляє по спині, а часом і по обличчю; виявиш хоч якусь непокору – вмить загойдаєшся на гаках. Орік баг волі, про яку вже ніхто з рабів царства Силена і не мріяв, ночами йому снилися безмежні скіфські степи, коні, кибитки, товариші по зброї, батько, сини його малі, дзвінкоголосі й чорноокі, Донія… Його вірна Донія… Снилося те далеке – і ніби недалеке – літо, повне голубого неба, лагідного сонця, білих хмар і золотих хлібних нивок у краю скіфів-хліборобів. Того літа він, молодий царевич, поїхавши до них за даниною, вперше побачив Донію, юну дочку незнатного, простого хлібороба, веселооку, сміхотливу, легку та граційну на ходу. І здалася вона незвичайною царівною золотих нивок, і він забаг її мати в своєму шатрі. Шість років був щасливий і радів, що тоді поїхав до хліборобів за даниною… Дивно виходить і незбагненно. Раз поїхав за даниною і знайшов своє щастя, а вдруге поїхав за даниною, на цей раз до гетів, і рабом став… Невже все у волі богів? Невже він їх чимось розгнівив? Кликав Донію уві сні, і вона приходила до нього і простягала руки, а смагляве личко юної степовички було повне сонця та усміху. І так гарно од неї пахло – дозрілим хлібом, осяйним, як саме сонце… Мусив терпіти, старався, щоб не потрапити на гак, щоб побачити ще хоч раз скіфський степ, вдихнути в груди його вітер з присмаком полину і скочити на коня не голим рабом, а вільним скіфом – в башлику, в шароварах і куртці, з мечем і горитом з луком і стрілами на поясі. І спізнати ще багато-багато щастя з Донією… Іноді снився батько. Цар Атей грізно супив густі чорні брови, і в його чорних, як ніч, очах спалахували блискавиці…

    «Батько гнівається, що я, його син-царевич, у рабстві, – проснувшись, занепокоєно думав Орік. – Змию з себе невільницьку ганьбу, чуєш мене, Батьку?» – подумки звертався він до Атея.

    Дні минали за днями, ночі за ночами, багато днів і ночей кануло в безвість, а виходу все не було й не було. Щоправда, він був, але для трупа. А живого гнали підбігом, і мусиш бігти, якщо не хочеш стати трупом. Раби збивалися з ніг, надривалися, але старалися. Найтяжче – в глиняному кар’єрі, що знаходився неподалік міста. Там, правда, не було, як в ергастерії, задушливої сажі й кіптяви, що проникали в груди і в душу, але над кар’єром день у день висіло спопеляюче сонце. Раби відбивали кирками важкі шматки глини, інші скидали їх у корзини, треті подавали ті корзини на гору. Спека, задуха, повітря ані ворухнеться, пекуче сонце, голова як не розколеться… На палицях висять амфори, води у них, як завжди, на денці (багато води – це розкіш для сома), тож видають по ковтку – гарячу й протухлу. Та й тієї не завжди перепадає. Свистить плетениця, кричить наглядач: «Ану бігом, скотиняко! Ніяк не нап’єшся! Води для вас не напасешся!..» І носив Орік важку глину в майстерню підбігом, підхльостуваний наглядачем. Тіла свого від численних ударів вже не відчував, воно задубіло, наче омертвіло, стало чужим і ніби йому непотрібним. Від побоїв постійно гноїлися і довго не заживали рани, в яких вже копошилася черва. Але води, щоб промити рани, не кажучи вже про ліки, не було, тож на рани не звертав уваги, а заодно й на черви, на мухи, що так і обліплювали його. Носив глину і носив, місив її ногами під ударами наглядачів, аж доки перед очима не починали пурхати чорні метелики… Глина була червонувата, і щоб надати їй кольору гарного, рівного і глибокого, її підфарбовували охрою. Знову місили, і лише потім вона потрапляла до гончарів. Раб, сидячи на землі перед пласким гончарним колом, вертів його, а гончар тим часом формував вазу. Сирі вази обережно виносили на сонце, просушували їх, потім раби полірували вази, і далі посуд потрапляв до художників для розпису. Художники теж були рабами (таких хазяї високо цінували і ніколи з них не знущалися, щоб довше вони попрацювали в майстерні, більше прибутків принесли їхнім власникам). Умільці малювали на вазах ескізи фігур, обережно прорізуючи їх гострою паличкою на вогкій глині. Потім пензликом обмальовували прокреслені силуети, іншим пензликом малювали лиця, одяг з усіма його зборками. Кольорів було три – чорний, білий і пурпуровий. Тут вже потрібна чимала майстерність, гострий зір і велике чуття та міра – тож художників ніхто не підганяв і не квапив. Наглядачі біля них взагалі не стояли. А коли малюнки були готові, починалося обпалювання. Це найтрудніше і найнебезпечніше, адже під час обпалювання чорний лак, яким славився грецький посуд, міг раптом стати рудим, або – що ще гірше – покритися плямами. Кольори розпису легко змішувалися, з’являлися тріщини, і вазу доводилось викидати. А все це збитки для хазяїна ергастерії, тож чекай кари. Гончарі перед обпалюванням приносили жертви Афіні Робітниці, покровительці гончарів, прохаючи її вберегти посуд від злих демонів, які тільки те й роблять, що розбивають вироби і мають від того превелике задоволення і злостиву втіху.

    Складена з цегли й покрита товстим шаром цементу, піч мала три отвори: нижній для обпалювання, середній для розміщення ваз і верхній для диму. Голий раб мішав вогонь довгим залізним стержнем – треба будь-що підтримувати потрібний жар. Але як він не старався, а жар виходив нерівномірним, а тому посуд часто псувався. До всього ж вази в тісній печі дотикалися одна до одної, й іноді малюнки з однієї вази відбивалися на іншій. Не рятував тоді й Силен, демон-захисник гончарів, хоч піч і називалась царством Силена.

    Так вертівся Орік місяці й місяці – носив вугілля, палив піч, переносив готовий посуд, задихався від диму й кіптяви, а від жару печі висихала, тріскалась і лущилась шкіра на тілі. Щоночі дрижав від холоду, бо в ергастерії було вогко, та й глина, на якій він спав, теж була вогкою. Не рятували ні гнила рогожа, яку простеляв на глину, ні сніп соломи, що слугував за подушку. Годували так, аби раби не повипростовували передчасно ноги – зрідка ячні черстві й запліснявілі коржики, солона риба. А здебільшого коріння мальви, листя редиски, боби, якісь трави, ріпа, горох, груші-дички. Їли навіть коників, котрих варили в казані. І таке вариво називалося м’ясним… Іноді біля кар’єру вдавалося спіймати ящірку-другу, їх з’їдали поспіхом, щоб ніхто не відняв наїдок… Від подібної їжі Орік, навіть будучи від природи сильним та витривалим, почав швидко слабнути. І розумів: треба щось робити, рятуватися, бо довго він не протягне…


    На ніч рабів запирали в ергастерії, в царстві Силена, як кепкували наглядачі. Спали на вогкій глині – не так мулько, а на неї стелили рогожі. Заснути було неможливо – постійні втома і голод, коли до корчів судомило й бурчало в животі, проганяли сон до ранку. Судома зводила порожній шлунок, і раби змушені були жувати солому з снопів, що правили їм замість подушок. Стогони і бурмотіння, жування соломи не затихали всю ніч.

    А якось, коли Орік не міг заснути від голоду і виснаження, до нього озвався один з рабів. Здається, сирієць.

    – Ей, Скуте, кажуть, ти хотів утекти від свого хазяїна?

    – Хотів… – зітхнув Орік. – Та не зумів.

    Сирієць заворушився на рогожці, певно, повертався до співрозмовника і пошепки запитав:

    – В будинку афінянина був?

    Орік здивувався цьому запитанню – раби майже ніколи не розмовляли між собою – ні вдень, ні вночі. А цей прямо з цікавістю питає. Чи ж, бува, не випитує? Траплялися серед рабів і такі. Донесе на ближнього і на чужій біді трохи покращить своє становище.

    – В будинку, а що?

    Раб майже вигукнув з подиву:

    – Тобі в будинку афінянина було гірше? Як в ергастерії?

    – Що ти тямиш, дурню, – тільки й зітхнув Орік. – В будинку афінянина таке ж рабство, як і тут, в ергастерії. – І по хвилі насторожено: – А чого це тебе цікавить?

    – Просто так… – раб помовчав, тяжко зітхнув. – Гірше, як в ергастерії, буває тільки на рудниках. Там уже все… кінець.

    – Здивував та ще й налякав мене рудником. Раба всюди чекає кінець. На те він і раб.

    – Не кажи… – сирієць говорив над силу, важко дихав і судорожно хрипів та кашляв. – Коли б я потрапив в прислугу… О-о… Ходити на базар за покупками, прибирати в будинку, в чистоті й теплі та затишку… О-о… Про це можна тільки помріяти, надриваючись в ергастерії. Ні, в господаря будинку, та ще в доброго, я був би щасливим.

    Ні, він, здається, не випитує, щоб донести.

    – Дурень ти! – без злості сказав Орік. – Як не буває добрих панів, так не буває і щасливих рабів. Бо хіба ти бачив коли, щоб сонце світило уночі?

    – Не бачив… – сирієць довго хрипів і кашляв, вихаркуючи кров із сажею. – І все ж… у хазяїна легше, як в ергастерії. А ти… драла дав. Дурень ти, Скуте.

    – Дурень, – погодився Орік, – бо навіть утекти не зміг.

    – До міських воріт розігнався, – обурився раб. – Хіба ти не знаєш, що вночі вони зачинені на важкі засуви, і варта там препильна?

    – Не знав і не думав про те, – зізнався Орік. – Одна лише думка, що я можу вирватися на волю, гнала мене вперед. В голові все вихором завертілося…

    – Вдень теж непоміченим з міста не вийдеш, – роздумував уголос раб. – Коли вже тікати надумав, то в храм треба було бігти, в жерців просити захисту. Там би тебе ніхто не видав.

    Орік схопився, від хвилювання дихання його стало швидким, уривчастим.

    – Мої вуха правильно почули те, що сказав твій язик? У який храм треба було тікати? І – чому в храм? Хіба тутешні боги не проти нас?

    – В тім-то й дивина, що ні…

    І те, що почув Орік, вразило його несказанно. Виявляється, в Афінах є храм, в якому не лише приймають збіглих рабів, а й надають їм притулок! Більше того – захист! Бо в храмі тім збіглих під своє покровительство беруть боги. І ніхто в світі – ні окрема людина, ні закон, ні сама влада Афін – не може забрати сома, котрий попрохає в храмі захисту… Орік схопився. Сів. Воля! Знову схопився, забігав сюди й туди, в змученім і виснаженім тілі де й сила з’явилась. Воля! Невже вона так близько, а він навіть і не підозрював про неї?

    З тієї ночі Орік наче ожив, кілька днів працював з таким завзяттям, що аж наглядачі дивувалися і не могли втямити, що ж це скоїлося із завше похмурим скутом? Орік думав про храм, що надає притулок та захист збіглим рабам, і від тих думок все в його руках горіло. Виявляється, той храм знаходиться неподалік від базару, дорогу до якого Орік добре знав. Воля була поруч, досить вирватися з ергастерії, дістатися до храму, а там… там… Орік майже бігом носив важкі корзини, не відчуваючи ні тяжкої втоми, ні того, що він біжить… Ноги самі несли. Ось-ось боги візьмуть його під свій захист. Хороші, грецькі боги… А він… у рабстві. Змирився… В безнадії, у відчаї… Кілька днів обдумував різні плани, як втекти з ергастерії, і зрештою зупинився на підкопі. Стіни в майстерні викладені з каменю й обмазані глиною. Але глина в багатьох місцях вже пооблуплювалась, повідпадала, досить виколупати кілька каменюк, і – воля.

    Кілька днів пішло на те, щоб підібрати й непомітно сховати біля стіни у смітті кілька паличок. Залізо, ясна річ, краще, але де його візьмеш. Орік внутрішньо налаштувався на втечу, все обдумав, зважив – похибки не повинно бути. Залишається лише вибрати зручну ніч. І така ніч невдовзі трапилась – буряна, дощова. Вітри вили й свистіли, в ергастерії все тріщало й скрипіло… Кращої ночі годі й чекати, наглядачі в таку негоду спатимуть міцно, варта теж поховається в затишок і кунятиме там, заколисана дощем і вітровієм…

    Тамуючи нетерпіння, що тіпало його, як пропасниця, Орік ліг на свою рогожу і вдав, що відразу ж міцно заснув. Так і пролежав терпеливо аж до півночі, доки не переконався, що раби вже поснули. А тоді вужем підповз до стіни, вигріб у смітті заховані палички й заходився обмацувати стіну. В однім місці, де відпав глиняний корж, камінь у стіні ніби тримався неміцно. Прикусивши губу, щоб не дихати так збуджено, Орік почав виколупувати навколо каменя глину, час од часу розхитуючи камінь. Глина, на щастя, трималася неміцно, і робота просувалася швидко. Та коли, зломившись, тріснула паличка (тріснула, як здалося, лунко, на всю майстерню), Орік принишк під стіною не дихаючи. Перечікував довго, але в гончарні, як і перше, було тихо, лише тяжко дихали й хрипіли уві сні раби… Другою паличкою Орік таки виколупав камінь. Ламаючи нігті, витягнув його з стіни. У дірку війнуло свіжим повітрям та пахощами дощу. Судорожно хапав ротом те повітря й дощові краплі, що залітали в дірку з вітром, а тоді розхитав і витягнув ще один камінь. Обдираючи плечі, протиснувся в дірку. По той бік стіни шелестів дощ, зрідка ліниво гримів грім, і чуже небо над чужим містом краяли блискавиці. Як і в скіфському степу… І на мить Оріку й справді здалося, що він вдома, і десь за пеленою дощу, за вітрами й громами лунко іржуть коні…

    «Чую тебе, коню мій, коню», – шепотів утікач.

    Стоячи на колінах, підставляв лице до дощу. А дощ припустив, перейшовши в суцільну зливу, і потоки холодної, але такої смачної води, що лилися на раба, освіжили його. Він ловив ротом дощові краплі, пригорщами пив з калюжі і ніяк не міг вгамувати спрагу. Звівшись, зробив кілька кроків, знову опустився на коліна в калюжі і хлюпав собі в лице, на груди, на голову, хоч його й так зверху щедро поливала злива. Вмившись, звівся і мокрий, під густою зливою побрів калюжами в напрямку міського базару. Вітер вовком завивав, шугали блискавиці, гриміли громи й безперестанку лив дощ. За пеленою води міста не було видно, все наче вимерло навколо, й Орік брів вулицею не криючись – хто з греків висуне ніс на вулицю в таку веремію? Не стримавшись, побіг вулицею, ладен був сміятися і танцювати, брів калюжами, падав у них, схоплювався і знову брів, гучно ляскаючи ногами по воді, і йому здавалося, що він один-єдиний у всьому світі білому. Не вірилось, що до храму, де його чекає воля, рукою подати, а ніч і злива на його боці… Брів, а йому вчувалося, як десь за дощами, за громами й блискавицями все іржуть та іржуть скіфські коні…


    Під захистом грецького бога

    Греки вірили, що в кожному їхньому храмові неодмінно мешкає божество. Вірив тому й Орік, коли дощової ночі біг афінською вулицею до загадкового храму прохати в чужого бога рятунку.

    До храму дістався без пригод – дощ все ще не вщухав. Ось і храмова огорожа, по кутах якої стояли межові камені. Звалась вона священним округом, де вже ніхто не міг зачепити втікача й пальцем. Орік зробив останній ривок й опинився біля пропілеїв – входу з колонами, де знаходилась купіль з водою для очищення. Оглянувся. Його ніхто не переслідував. Навколо ані душі, і втікач вперше полегшено перевів подих. Втік. Врятувався. І як усе легко і просто. Одна дощова ніч і – воля. І Орік подивився на дім грецького бога уже із шанобливою святістю.

    Прямокутний храм стояв на високій основі – стілобаті, фасадом на схід, з непарною кількістю сходинок, щоб віруючі, піднімаючись до бога, могли торкнутися правою ногою і першої і останньої сходинки. В головнім помешканні, що називалося наос, знаходилась статуя божества. Світло туди проникало через двері, з даху та через бокові отвори. Перед зображенням бога стояв срібний стіл – вівтар для безкровних жертв. (Криваві жертви здійснювалися тільки поза храмом.) У всіх храмах, як і годиться, на жертовнику вівтаря горів вічний вогонь. В адітоні – святій святих, куди вхід був заборонений всім віруючим – мешкали жерці, поруч знаходився опістодом, де зберігалися триноги, чаші, статуї, вази, гроші та різні коштовності. Там же було й помешкання для тих злочинців та збіглих рабів, котрі захочуть скористатися правом храму надавати їм прихисток. Оріка й справді прийняли жерці в храмі, і грецькі боги справді взяли його – збіглого скіфа – під свій захист. Коли він, мокрий, забрьоханий, тремтячи від холоду і збудження, але рішучий, блискаючи очима й цокочучи зубами, з’явився у храмі, його ніхто не запитав, хто він і звідки. Піднявши на ноги жерців, Орік сам сказав, чітко вимовляючи грецькі слова:

    – Я – скут, раб. Утік з гончарної ергастерії. Вранці мене шукатимуть. Прошу у вас і у вашого бога притулку і захисту. Рабом більше не бажаю бути. За волю готовий віддати життя – це все, що в мене ще є на сьогодні.

    Жерці уважно вислухали і сказали м’яко і заспокійливо:

    – Проходь, рабе. Хто б ти не був, а коли ти звернувся до нашого бога за рятунком, бог наш приймає тебе і бере під свій захист. Під дахом храму і всередині огорожі священного округу тебе ніхто не посміє і пальцем зачепити.

    Орік вірив і не вірив почутому. Скільки рабів потерпає в самих лише Афінах, а як просто і легко, виявляється, можна здобути волю. Всього лише звернутися до бога своїх же поневолювачів. Слава таким богам і хвала!

    Перший день втікач відсипався на шкурі, що лежала в кутку помешкання, для збіглих рабів. І шкура не була смердючою, і помешкання хоч і маленьке, без отворів для світла, а тому напівтемне, але охайне, затишне і чисте. Сухо, за шию не капає, повітря в порівнянні з ергастерією свіже – дихаєш і не надихаєшся. І не свистить над тобою плетениця наглядача. І – воля. Орік спав і посміхався уві сні. І снився йому рідний скіфський степ, безмежний і безкраїй, і лунко іржали в степу коні. Воля! І снилась йому веселоока Донія і три його маленькі хлопчики… І знову він бачив уві сні ту золоту осінь, коли їздив до скіфів-хліборобів за даниною і вперше побачив у них Донію… Тільки Донія раптом чомусь сказала:

    – Не піду я за тебе, скіфе. Бо ніякий ти не царевич, а грецький раб. А бути жоною раба я не хочу…

    – Не раб я! – крикнув Орік і проснувся. – Я вже вільний. Чуєш, Доніє, вільний!

    Перевернувся на другий бік і знову заснув. І знову уві сні когось запевняв, що він уже не раб… Проспав на шкурі цілісінький день. Як упав у мокрому хітоні, то хітон за день і висохнув на тілі, а Орік все спав і спав – спокійний і щасливий, що тут його ніхто й пальцем не зачепить, адже віднині його захищають самі боги. Під вечір утікач проснувся, потягнувся, хотів було встати, але все тіло сковувала така солодка втома і нехіть, що він, безтурботно посміхаючись, знову заснув. І вкотре снився йому скіфський степ і його вірний кінь…

    «Я вже повернув собі втрачену волю», – казав він уві сні батькові, і грізне лице царя Атея було привітним і лагідним.

    А вранці неймовірне та щасливе везіння й скінчилося. Виявилось, що хоч жерці й надають збіглим рабам притулок, але годувати їх не зобов’язані. Більше того, вони не мали права давати втікачеві у храмі бодай краплину води чи крихту їжі. І хоч втікача захищає бог, але захищає доти, доки раб знаходиться під дахом храму чи всередині огорожі священного округу. Але ж не буде він сидіти в храмі до кінця своїх днів. Голод і спрага швидко його виженуть з храму чи з території священного округу, а поза ними втікача неодмінно схоплять…

    І збагнув Орік, що він опинився в западні. Поквапився, не розузнав, що та як, і сам же і вскочив у пастку, виходу з якої вже немає. Пастка, звана храмом, іменем бога заманювала втікача, але виходу з неї на волю не було. І не могло бути. Ось тобі й воля! А він ще й дивувався, що раб у греків може так легко здобути волю. І тут греки його перехитрили, у храм впустили, а волю дали тільки на кілька днів – доти, доки він зуміє витримати голод і спрагу. Щоправда, голод і спрагу Орік, як, між іншим, і кожний скіф, умів терпіти. Недарма його батько казав колись македонському царю Філіппу: ти царюєш над хоробрими македонцями, а я володарюю над скіфами, котрі вміють терпіти голод і спрагу…

    Орік змалку вчився стійко боротися з різними почуттями. Якщо так складалися обставини, то в поході легко обходився без води й по кілька днів. В степах вода не всюди є, тож кожний скіф умів боротися зі спрагою. Але як би він не міг терпіти голод і спрагу, та все одно надійде час, коли він просто випростає ноги. Якби вода була, то з голодом Орік боровся б довго, але без рятівної вологи не протримаєшся. І витягнуть з храму труп залізним гаком. А втім, щоб не осквернити храм, рабу навіть померти в ньому не дадуть, витягнуть його ще напівживого і викинуть на смітник подихати. Ось там його й чекатиме справжня воля. Орік не раз бачив, як старих, немічних і хворих рабів, вже не придатних для роботи й продажу, господарі, аби не витрачатися на їхнє харчування, просто випихали на вулицю. Простіше, виштовхували в плечі і назавжди зачиняли перед ними двері того будинку, де вони пропрацювали все життя і де загубили своє здоров’я. І вигнаний на вулицю раб тримався доти, доки носили ноги. Як пощастить виканючити милостиню – ще на день-два відтягне кінець. А тоді впаде під стіною і покірно чекатиме кінця.

    Жерці глузливо поглядали на наївного скута, котрий забаг у грецького бога шукати захисту й волі. Прокляття! Орік у гніві й безсиллі так стискував кулаки, що біліли пальці, але зарадити тим собі не міг. Заманити його обіцянкою волі, поклястися, що їхній бог захищає скривджених і нещасних, і не дати ані шматка хліба, ані краплинки води, щоб голод і спрага вигнали втікача в руки його катів… І це чиниться ім’ям бога, ім’ям облудної доброти. То які ж бо підступні чужі боги!

    Три дні терпів Орік спрагу і голод. Він би терпів іще кілька днів, але не міг знести насмішкуватих поглядів, що кидали на нього жерці – ситі, чисті, пещені, такі поважні та смиренні слуги божі. Їхня присутність стала йому гидкою – облудних і нещирих людей він терпіти не міг, вважаючи їх гіршими за найгірших ворогів. Та й залишатися в будинку зрадливого бога, котрий заманив його сюди, а тепер знущається з нього, Орік не хотів. Це вже було б образливо. Одна лише думка, що, як тільки він зовсім звалиться з ніг, жерці витягнуть його гаками, підштовхувала до рішучих дій. Доки була сила, доки він ще тримався на ногах, треба було щось робити. Потрапив у пастку, довірившись чужому богу, викручуйся тепер сам.

    Вночі втікач тінню вислизнув з храму. Притулившись до однієї з колон пропілеїв, сторожко вслухався в нічну пітьму. Відчуття голоду не було, але спрага дошкуляла немилосердно, і він, стоячи і вслухаючись у тишу ворожого йому міста, лизав холодний і вогкий від роси мармур колон. Скільки не вслухався, а нічого підозрілого не виявив. На мить здалося, що засідки й немає, що ніхто на нього і не чигає по той бік огорожі. Переконуючи себе, що це так, Орік безгучно прошмигнув у священний округ, постояв там прислухаючись і нечутно вислизнув за огорожу.

    Його чекали. Три дні й три ночі чекали звідтоді, як він переступив поріг храму. І там його не брали тільки тому, що знали: втікач сам вийде. Так було і так буде.

    І ось раб вийшов.

    Тільки він, озираючись і стримуючи дихання, загнаним звіром зробив кілька кроків по той бік огорожі священного округу, як сильні руки схопили його, пригнули до землі й почали з хрускотом у суглобах вивертати йому руки. Але рабство ще не вибило з Оріка силу. Двох він збив з ніг, озвірівши, звалив і третього, і кинувся було наосліп в нічну пітьму, але хтось – з тих, кого він збив на землю, – схопив його за ногу. Він упав. На нього відразу ж напосіло кілька дужих чоловіків, швидко заломили йому руки за спину і міцно зв’язали їх. А потім зв’язаного поставили на ноги, принесли чадну головешку, присвітили втікачеві в лице.

    – Він… Скут з гончарної ергастерії, – сказали задоволено, що впорались з ним. – Побігав і досить. А здоровенький раб!

    До ранку Оріка потримали в якійсь смердючій ямі, а тільки розвиднилось, відвели в кузню, і там коваль розпеченим до білого залізом випік йому на лобі тавро з написом «ехей феуго», що приблизно означало: тримай мене, я втікаю.

    Орік витримав розпечене залізо, хоч в очах і потемніло. Ледве не задихнувся від запаху власного паленого м’яса, що вдарив у ніс. Зціпивши зуби, не застогнав, чим викликав у коваля подив: ну й скут! Отакого б йому в помічники, гори можна з таким перевернути, жаль, закатують його задарма.

    Прийшли якісь люди з плетеницями, відвели таврованого раба до знайомого йому храму. Там розіп’яли на двох укопаних у землю стовпах – руки витягли вгору, ноги розтягли. І заходилися сікти батогами, приказуючи:

    – Щоб не втікав, паршивий доблос[14]! Щоб не давав поганий приклад іншим рабам. Затям, від нас можна втекти хіба що на той світ. І ти швидко туди потрапиш, скотиняко! В тебе просто немає іншого виходу! Ось так! Ось так!..

    Від кожного удару репалась шкіра і бризкала кров. Били, не звертаючи уваги на закон Афін, котрий забороняв бити рабів. А з-за огорожі священного округу храму виглядали жерці й посміхалися. Ковтаючи власну кров, Орік думав, що боги – навіть самі боги! – такі ж, як і люди, – підступні, облудні й нещирі. А він їм так вірив – і людям, і богам. Навіть чужим…


    Довга дорога скіфських послів

    В афінський морський порт Пірей на торговому судні, що прийшло з далеких берегів Західного Понту, з грецького міста-колонії Томи, прибули посли скіфського царя Атея – його старший син Гелон і найближчий радник царя вождь Котіар. Як скіфський посол він уже побував у багатьох грецьких полісах, у тім числі і в Афінах, Гелон же вперше вибрався у заморські краї. Досі, крім степів нижнього Істру, Добруджі та Гетської пустелі, він не бував ніде – лише раз чи двічі бачив з коня обриси оборонних стін Томи. І раптом – подорож в заморську Грецію. Все трапилось негадано. Що батько готує послів до греків, котрі живуть за морем, Гелон знав, але ніколи не міг завбачити, що йому – царському сину і спадкоємцю – доведеться бути послом. Для спадкоємця царської гривни це – ризик. І чималий. В далеку дорогу готувався Котіар і ще хтось з наближених Атея, здається, Паралат, а вже в останню перед поїздкою ніч в кочовище Гелона примчав гонець.

    – Батько усіх скіфів бажає негайно бачити свого сина і спадкоємця скіфської гривни!

    Гелон, скочивши на коня, свиснув своїй охороні і в оточенні двох десятків вершників помчав у темінь ночі. В шатрі Атея, незважаючи на пізній час, горіли бронзові світильники. А навколо шатра – на певній відстані, щоб навіть сама варта не могла нічого почути, – походжали охоронці. В шатрі, крім царя, був його радник Котіар. Поблискуючи маленькими, хитрими і живими очима, царський радник пив кумис, усім своїм виглядом вдаючи, що він тут просто так, заглянув до царя на вогник. До Гелона привітався кивком голови – ніби ж і шанобливо, як до можливого завтрашнього царя, перед яким треба на всяк випадок запобігати, і водночас ніби злегка поблажливо, як до свого молодшого друга. Так триматися – ніби гнутися перед сильними і в той же час залишатися ніби зверхнім – умів лише Котіар, розумна, хитра, кмітлива, бувала в бувальцях личина. Чи не за це його й тримав Атей, котрий над усе любив людей хитрих, кмітливих, розумних, здатних і мечем воювати, і словом. А Котіар словом володів добре.

    – Ось що, старший мій сину, – як про щось вирішене, сказав Атей. – Ти поїдеш з Котіаром до греків в Афіни. Я розумію, що ризикую, посилаючи тебе, єдиного мого сина і спадкоємця, на край світу, але справа, яку я задумав, варта будь-якого ризику.

    – Твоє повеління, Батьку, для мене вище будь-якого ризику, – з гідністю відповів Гелон. – А ризик… ризик постійний супутник справжнього мужа, без нього кров у жилах кисне.

    – Так-то воно… так, – Атей помовчав. – І все ж перегинати палицю не будемо. Для всіх – в дорозі і в Афінах – ти будеш просто скіфом, царським послом. І лише перед Демосфеном відкриєшся, хто ти є насправді.

    Лице Гелона непроникливе, адже дивуватися синові тому, що каже батько, – не прийнято.

    – Отож поїдеш з Котіаром до греків у їхнє найголовніше місто, в Афіни, яке слухають інші грецькі міста. У всьому покладайся на Котіара. Котіар тямить балакати з греками по-грецькому. Тож хоч ти і царський син та спадкоємець, в дорозі слухай Котіара, як і належить слухати молодшому старшого. Це не принизить твого царського походження, а тільки допоможе справі, яку я задумав. Та й не завадить тобі в світі побувати, потертися серед різних людей, мудрих послухати, див подивитися – колись знадобиться. То тільки байбаки сидять у своїх норах, а людині треба побільше спілкуватися з іншими людьми.

    Гелон кивнув на знак згоди з батьком, хоча в душі й спалахнула образа, що він мусить підкорятися якомусь там… Котіару.

    – Про що і як говорити з греками в Афінах – Котіар знає. Він і говоритиме з тими греками, які керують Афінами та видають їхні закони. А після розмови в Народному зібранні ви зустрінетесь з найголовнішим і найзнатнішим афінянином – їхнім оратором Демосфеном. Ти – син мій, Гелоне, тож Демосфен і повірить в серйозність моїх задумок і пропозицій. Повірить і тій щирості, з якою я простягую грекам руку. Грекам загрожує Македонія. Цар Філіпп зібрав і навчив сильне військо, він хоче захопити грецькі міста й приєднати їх до свого царства. Ми не можемо спокійно спостерігати збоку, як міцніє Македонія і заграбастує землі своїх сусідів. Впоравшись з греками, Філіпп нападе й на нас. Тож мусимо мати з греками спільність і бути з ними на однім боці. А коли виникне потреба – розбити македонців. Це нам не просто вигідно, а – необхідно. Як Македонія ослабне, ми станемо найсильнішими в цих краях. Але про ці наші задумки навіть греки не повинні знати… Ну, що ми – станемо найсильнішими. Бо їх, сам розумієш, не влаштовує ні сильна Македонія, ні така ж Скіфія. Про все, що я тобі кажу, знає Котіар, він і говоритиме від мого імені з афінянами. Ти ж, сину мій, зумій переконати Демосфена у щирості наших задумів. Демосфен, щоб ти знав, гуртує греків, котрі незадоволені македонцями. Він їхній вождь. Зумій переконати Демосфена, що ми, скіфи, хочемо йому добра і, коли треба буде, допоможемо й силою зброї. А македонці, скажи йому, такі ж вороги скіфів, як і греків…

    Де-мо-сфе-ен… Гелон тоді вперше з трудом вимовив ім’я грецького вождя і повторював його довго, щоб краще запам’ятати й правильно вимовити.

    Виїхали з кочовища на світанку, коли тільки-но почало дніти. Навіть з Фією не зумів Гелон поговорити перед від’їздом – ні на мить його не лишали на самоті люди Атея. Стерегли? Чи нарочито не хотіли, щоб він зустрівся з македонкою… Так і поїхав Гелон, не перекинувшись з нею і словом, і тепер дуже скучає за коханою та її пестощами…

    До узбережжя Понту Гелона і Котіара супроводжував загін вершників. Така поспішність з від’їздом здивувала Гелона (батько не любив квапливості в будь-якому ділі), та згодом виявилось: спішили вони, щоб устигнути на торгове судно, котре відпливало з грецького міста Томи в Афіни.


    Багатоденне й виснажливе плавання на скрипучому й хисткому суденці, шторми, коли посудина тріскою злітала то вгору, то провалювалась кудись униз, нестерпна хитавиця – все це нарешті залишилося позаду, і скіфські посли хитаючись зійшли на твердий берег в афінському порту Пірей, все ще не вірячи, що під ногами може бути тверда і нерушна опора.

    Гелон вкотре дивувався: нащо у світі стільки води, та ще солоної, названої морем, коли є степи, а для напування коней вистачить і річок? І взагалі, навіщо вода в морі, коли її навіть не можна пити? Навіщо взагалі пливти морем, потерпаючи від хитавиці, коли є вірний кінь, скоч на нього і лети туди, куди тобі треба.

    На це запитання Котіар відповів так:

    – Все тому, я гадаю, що світ будували різні боги, котрі не могли чи не захотіли між собою домовитись про порядок. Тож скіфські боги утворили степи, а грецькі – море. А кожний люд і став жити стосовно до того, що його оточує: степ чи море.

    – Вік би не бачити моря! – бурчав Гелон, змарнілий, аж синій, з глибоко запалими очима, закудланою бородою та волоссям. – Кращого місця, як наші степи, у всьому світі немає. Грецькі боги просто нерозумні, коли натворили стільки води.

    На відміну від Гелона Котіар, ледве зійшовши на берег, ожив, очі його заблищали, а на щоках спалахнув рум’янець…

    – Що там море і його злі хвилі, як попереду нас чекають Афіни! – нетерпеливо вигукував Котіар. – О, Афіни!.. Я лише раз побував у цьому преславному місті, а захопився ним на все життя. Отакі вони, Афіни!

    – У греків усі міста однакові.

    – Не кажи, не кажи! – гаряче заперечував Котіар. – Афіни – єдині у всьому світі. Ти невдовзі й сам у цьому переконаєшся, як побачиш Афіни. Інакше й бути не може. Один з тутешніх мудреців, як розказували мені греки, так вигукнув: «Ти бовдур, якщо не бачив Афін! Якщо ж ти бачив і не захопився – віслюк, а якщо добровільно залишив Афіни, то ти – верблюд!»

    – Верблюд? – Гелон гостро глянув на свого супутника і насупився – один раз у житті він бачив живого верблюда. Та Котіар не звернув уваги на недобрий погляд царевича, кудись метнувся і, швидко повернувшись, збуджено заторохтів:

    – Найняв візок. Не йти ж до міста пішки. Всього лише за два оболи грек довезе нас до преславних Афін.

    – У візку їздять тільки жінки та діти, – буркнув Гелон. – А я, до твого відома, чоловік і воїн.

    – Я – теж, – доброзичливо усміхався Котіар. – Колись був ого-го яким чоловіком, тепер, звісно, вже не той. Як кажуть, підтоптаний. Але все одно нам доведеться їхати у візку. Коней у нас немає, щоб гордо в’їхати в Афіни. Щоправда, їх можна купити, але… Наш славний цар Атей наказував не дуже привертати до себе увагу. На жаль, в Афінах повно македонських прихильників та вивідників. Вони відразу ж донесуть Філіппу, а той почне скіфам шкодити. Нащо нам мозолити ворогам очі? Під’їдемо до міської брами у візку, а в місто увійдемо пішки, як прості мандрівники. В Афінах влітку багато буває чужоземців, до них звикли, тож і на нас ніхто уваги не зверне. А на лицях наших не написано, що ми скіфи. Глянуть греки, подумають: якісь варвари. І забудуть про нас. А нам цього й треба. О, Афіни, пошвидше б до вас дістатися!

    «І чого він так захоплюється Афінами?» – зле думав Гелон, трясучись у візку, що немилосердно торохтів і підстрибував на нерівній дорозі.

    А Котіар щось захоплено розповідав про Афіни. Та Гелон його не слухав, лише дивувався: Котіар був не просто скіфом, а – знатним саєм, скіфським мудрецем, якого так шанував Атей. І ось цей мудрий скіф захоплюється якимось там грецьким містом! Їхали з порту тряскою, наче закам’янілою дорогою з глибокими вибоїнами та коліями від коліс, а навколо слалася неродюча, спечена сонцем земля – кам’яниста, нерівна і непривітна, від неї віяло смутком і нудьгою.

    До головних афінських воріт (спершу вони називалися Фріасійськими, бо дорога до них ішла від дема Фріа, а пізніше отримали назву Діпіліон – Подвійні ворота) вели три дороги: одна з Беотії, алея Академії, обсаджена деревами, – нею завжди йшли процесії в дні Великих Діонісій, – і дорога з морського порту Пірей, по якій і тряслися в селянському візку скіфські посли.

    Уздовж трьох доріг тяглися могили головного некрополя Афін, що звався Зовнішнім Кераміком – усипальниці багатьох і багатьох поколінь афінян. Оскільки афінський закон забороняв ховати людей всередині міських стін, то кладовища – як і повсюди в Греції, – розташовувалися побіля поселень і неодмінно обіч доріг, щоб живі, їдучи чи йдучи в місто, згадували мертвих. Споконвіку Зовнішній Керамік був кладовищем для всіх, і поховальні вази – перші архітектурні надгробки Греції – здіймалися тут і тоді, коли ще не було міських стін. Та після нашестя персів на чолі з їхнім царем Ксерксом, коли були зруйновані не тільки будинки, а й навіть гробниці, пам’ятники кладовища разом із статуями і колонами Акрополя пригодилися як будівельний матеріал для перших стін, що взяли під свій захист Афіни. Звідтоді Зовнішній Керамік став місцем тільки почесних поховань – тут ховали воїнів, котрі полягли в боях за батьківщину, чи тих знаменитих мужів, які присвятили своє життя рідному місту. Там були надгрібки Солона, Клісфена, Ефіальта, Перікла та інших. Полеглих воїнів хоронила за свій кошт держава. Були й сімейні поховання багатих громадян, повсюди виднілися характерні для грецьких кладовищ написи: «Тут я лежу, прощай, перехожий!» На статуях і вазах покійники всі, як один, були зображені (без портретної схожості) тільки молодими і гарними, іноді сумними, а здебільшого веселими. Жоден грек не поставить стелу із зображенням хворої чи старої людини – померлих відтворювали тільки такими, якими вони були в кращий час свого життя.

    На деяких могилах здіймалися високі лекіфи – це означало, що там поховані юнаки та дівчата.

    Закінчувався некрополь неподалік Діпіліонських воріт. Мовчазний візник, – а він за всю дорогу не зронив і слова, думаючи свою думу та час од часу зітхаючи, – взяв із скіфів по два обола і звернув убік. Гелон, зістрибнувши з осоружного візка, обтрусився від сірого пилу і трохи заспокоївся.

    Всю дорогу йому здавалося, що на нього тицяють пальцями і глузують стрічні: «Дивіться, мовляв, он у тій облупленій торохтайці нужденного ремісника їде царський син і спадкоємець золотої скіфської гривни. Ха-ха-ха!» Гелона все дратувало в цій марній, як він був переконаний, поїздці: і пустельні, припорошені пилом краєвиди, і чужі люди, і їхня незрозуміла говірка, і одяг. Що за одяг у цих греків? Ходять майже голі, наче бідняки якісь. У скіфів найнужденніший злидар і той штани та куртку натягне, щоб не ганьбитися. А в цих греків, що в чоловіків, що в жінок – одне вбрання, обмотаються тканиною і блискають голими ногами. Замість чобіт якісь сандалі з ремінцями. Просто смішно… І Гелон хмурячись ще нижче насовував на лоба свій похідний башлик.

    А Котіар, не звертаючи уваги на похмурого царевича, всім побаченим захоплювався, встрявав у розмови з греками, бесідував з ними і почував себе серед афінян своїм – це теж дратувало Гелона. Та могутні міські стіни і особливо головні ворота Афін Діпіліон з бойовими баштами царевича вразили. Спробуй таке місто взяти приступом! Очевидно, ворогів у греків багато, коли звели навколо міста неприступні стіни. Щоб подивитися на них, треба так голову дерти, що й башлик з голови спадає.

    Виявилось, що відразу ж за воротами починається довгий кам’яний прохід, з обох боків якого стояли стіни, а в кінці були ще одні ворота. І тільки поминувши їх, скіфи нарешті опинилися в місті.

    – Афіни!.. – замріяно вигукнув Котіар. – Мої очі, душа моя раді, що вдруге бачать тебе, славне місто богині Афіни. Коли б я не був скіфом, то хотів би стати афінянином.

    Гелона вже не так дратували ці слова, бо місто і його захопило. Відразу ж за Діпіліоном по ліву руку був критий міський фонтан, що виходив на вулицю трьома колонами. Біля фонтана людно і гамірно, подорожні пили воду, мили руки, споліскували лиця чи підставляли під струмені босі, запилені ноги. А збоку, де в канавках текла вода, напували ослів, мулів та інших тварин, хлюпали водою на їхні запилені, покусані ґедзями спини.

    Котіар, знявши башлик, засунув його за пояс і з задоволенням заходився вмиватися – тільки покректував. Повагавшись, Гелон хлюпнув і собі в лице – вода була прохолодною і приємно освіжила лице. Повеселівши, посли понадівали башлики – простоволосим скіфу ходити не годиться. З мокрими бородами, що блищали на сонці крапельками води, рушили на площу, вона звалася Помпейоном. Це, власне, був великий двір, вимощений мармуровими плитами, з прибудовами по боках.

    А від Помпейону попрямували найкращою і найлюднішою вулицею міста – Дромосом. Це була торгова вулиця, вся забудована крамничками – великими й малими, де торгували рибою, овочами, винами, м’ясом, сиром. Всюди товпилися афіняни, все чоловіки в туніках, простоволосі. Дорогою Котіар завів Гелона в маленьку харчевню, прокислу й задимлену жаровнями, де вони випили по чашці кислого вина і з’їли по коржику з м’ясом та сиром. Їжа та була для Гелона на півзуба, але гордість не дозволила йому просити Котіара ще купити.

    Гамірливий і багатолюдний Дромос привів їх на агору – знаменитий центр громадського життя Афін, де розташувалися всі адміністративні та судові установи афінської демократії (тільки Народне зібрання засідало в театрі Діоніса). На агорі завжди виступали оратори, приймалися нові закони, і без агори греки й не уявляли свого міста. Див там було багато, і Гелон тільки встигав вертіти головою, вражений містом та його будівлями, оглушений галасом. Котіар підвів його до портика, де фокусник за мізерну плату ковтав меч – гостряком вниз, і Гелон тільки ахкав, вигукуючи: «Ну й Афіни!.. Ну й греки!..» Від його дратівливості та похмурості не лишилося й сліду.

    Потім посли проминули портик Зевса зі стрункими мармуровими колонами, що були прикрашені статуями. А в центрі на високому постаменті здіймалася статуя батька богів. Котіар розповів царевичу, що в портику Зевса засідає головний архонт, або ще – басилевс, там же вирішуються справи, пов’язані з релігією тощо. У тіні колон на лавах сиділи поважні бородаті афіняни і, спираючись на патериці, статечно бесідували.

    – То – філософи, – шепнув Котіар царевичу. – І ведуть вони мудрі бесіди. Під цими колонами колись бесідував і сам Сократ – найзнаменитіший афінський філософ.

    Гелон тільки плечима знизав: яка мудра бесіда, коли навколо стільки люду й галасу? Коней оце б та степ широкий, то нащо й бесіда. Бо не язик у людини головний, а меч у її руці.

    За царським портиком потяглися храми і серед них храм Аполлона Батька – божественного покровителя міських установ, там же знаходився і Толос – резиденція афінського уряду, проста кругла будівля без портика, з шістьма колонами і вівтарем у центрі. Поминувши Толос, посли пройшли мимо Південного портика і спинилися біля високої будівлі, що знаходилась вже за межами агори. То був Стратегіон, у якому радились стратеги про найважливіші державні справи.

    В Стратегіоні приймали іноземних послів.

    Довга, довга дорога скіфських послів від Істру до Том і далі морем до Афін – закінчилася.


    Самотність зацькованого вовка

    Третій день біля афінського храму висів розіп’ятий на стовпах збіглий скут – руки здійняті вгору, ноги розтягнені в різні боки. Але ні викручених рук, ні розіп’ятих ніг він уже не відчував, як не відчував і свого тіла. Його вже не били, та й бити не було по чому, тіло – суцільна шкарубка рана, шкіра поздиралася шматками, на лобі гноїлося криваво-червоне тавро збіглого раба. Голову раб тримати вже не міг, падала на груди. В тім’я немилосердно пекло жагуче афінське сонце. Як довго воно дерлося в небо і ще довше спускалося вниз! Іноді Оріку здавалося, що білі дні у греків у десять разів довші, аніж у скіфів. Не день, а цілий вік доводиться чекати нічної прохолоди. Пити йому давали щодня, але під вечір і трохи. Щоб не сконав передчасно. Іноді – як надто пекло сонце – бризкали на голову. Теж щоб не здох передчасно, щоб довше протягнув на дибі й, отже, ще більше помучився – на острах іншим.

    Коли б руки не були розіп’яті, урвав би ними власне життя. Не так від мук – їх він уже взагалі не відчував, – як від ганьби, що його, вільного скіфа, розіп’яли, як собаку, котра нашкодила. Здавалось, що з нього глузує увесь світ. Та афіняни проходили мимо байдуже, на розіп’ятого раба ніхто й уваги не звертав – чи й не дивина? І навіть раби-агорости, котрі несли з базару корзини з покупками, і ті знічев’я на нього позирали. В їхніх очах Орік не бачив ні співчуття, ні неспокою. Тільки байдужість. Ну, розіп’яли раба, ну й що ж тут такого? Сам і винуватий. Був би покірним – не потрапив би на дибу.

    Не відчуваючи мук, Орік відчував свою самотність – страшну і всеперемагаючу. Виявляється, у світі немає нічого тяжчого для людини, як серед людей відчувати себе самотнім, нікому не потрібним. Виявляється, самотність страшна не в пустці, не на безлюдді, а – серед людей. Коли на тебе всі дивляться, і ніхто тебе не бачить, коли мимо тебе проходить стільки люду, що аж в очах рябіє, і все одно ти самотній у всьому світі білому. Іноді в його запаленому мозку вчувалося конаюче виття якогось звіра. Орік скреготів зубами, прикушував губи до крові, аби задушити в собі звірине виття, бо здавалось, що то він, втрачаючи свідомість, виє по-вовчому… А звір вив у його єстві. І навіть з’являвся перед ним, як Орік заплющував очі… Виринав з кривавої пелени оскал вовчих зубів… Криваво-червоно горіли очі. І Орік бачив себе на тому сіроманцю, чув, як хрустять вовчі кості, коли він ламав звіру шию. Любив Орік від повноти молодецької сили й завзяття, які іноді не знав, де подіти, позабавлятися полюванням на вовків.

    Ні лука не визнавав, ні дротика, ні списа, ні свинцевої кулі на кінці гнучкої плетениці. Нею, здоганяючи вовка, розчавлював йому череп. Надто все то легко і просто – не забава для молодця, котрий не знає, де подіти своє завзяття. На хижаків Орік полював лише з акінаком. Загледівши вовчу зграю, налітав вихором, вибирав найбільшого звіра і гнав його степом, гнав з тим свистом та улюлюканням, що й найхоробрішого вовка збивало з пантелику. А поганявши сіроманця, відвівши в тій гонитві душу, стрибав звірові на спину. Не стрибав, а падав, блискавично звалювався йому на хребет, мертвою хваткою упинався однією рукою у вовчий загривок, а другою хапав його за верхню щелепу. Не даючи їй зімкнутися з нижньою, дер її вгору, роздираючи пащеку доти, доки звір не падав на бік… Наситившись боротьбою, прикінчував сіроманця ударом акінака під ліву лопатку… А якось одного вовка пригнав на аркані у стійбище і прив’язав його біля свого шатра. На потіху дітям та собакам. Три дні сіроманець сидів на прив’язі – не метався, не вив тоскно ночами, як виють поневолені вовки, він взагалі не подавав голосу – вовча гординя не дозволяла йому по-собачому скімлити. Він взагалі ладен був швидше здохнути, аніж вити на прив’язі. І скільки в його очах було гнітючої самотності, не відчаю, не люті, не туги, а тільки самотності, що Орік не витримав. Відпустив звіра… І ось сам тепер відчував себе отим самотнім зацькованим вовком серед вовків-людей.

    Греків уже не проклинав, як раніше. І навіть не робив їх винуватцями свого рабства. Хіба тільки у греків є раби? Хіба у скіфів немає рабів? Хіба раніше він, Орік, після кожного вдалого набігу на сусідів, не приганяв валки полонених, хіба не продавав їх чужим купцям? Багатьом з тих, кого лишали для себе, за давнім скіфським звичаєм виколювали очі – щоб не порозбігалися. Та й останній його похід в пониззя Істру за даниною закінчився б для деяких полоном і рабством, якби його самого не схопили гети і не продали в неволю. То чому ж тепер обижатися на греків? Греки не гірші й не кращі за інших. Сам він був рабовласником, а тепер став рабом – кого винити? Як кажуть: ходив вовк брати овець в отарі, доки його самого не взяли.

    А тільки потрапивши в рабство, на власній шкурі переконався, що це таке. Бо недарма сказано: чуже горе не горе, горе тільки тоді горе, коли воно твоє… І чужа ганьба не ганьба, і відчай чужий теж не відчай. Коли все це ти не відчуєш на собі, не збагнеш, що таке горе.

    Нещадно пекло сонце, голова розколювалась, шкіра боляче натягнулась і, здавалось, ось-ось трісне. По всьому тілу гнили рани, і навколо нього стояв сморід. Його обліплювали мухи й повзали по ньому, а він навіть зігнати їх не міг і від того зневажав себе: стерво. Але муки тіла були незначними в порівнянні з муками душі. Він скіф. Не просто скіф, а – сай. З роду тих скіфів, котрі всіх інших скіфів і не скіфів вважали своїми рабами і данниками. І ось… Тільки смерть може змити з нього ганьбу, іншого виходу він у ті дні не бачив.

    А метек[15], котрий раз у раз поливав його водою з амфори, відчувши, про віщо думає розіп’ятий раб, озирнувшись, шепотом застеріг:

    – Не сподівайся на смерть-рятівницю, скуте. Втекти на той світ тобі, мабуть, не скоро вдасться. Тебе чекають ще жахливіші муки – глибоко під землею.

    На третій день, як сонце стояло над головою і немилосердно пекло, й Оріку здавалося, що на тім’ї в нього ворушиться шкіра, він раптом побачив… скіфів. Двох. Хитнув головою, проганяючи видиво. Які скіфи в Афінах? Мара то все, омана. Сонце напекло, от і ввижається… Але скіфи – бородаті й чубаті – не зникали. Були вони, як і годиться, у скіфському вбранні, в похідних башликах, в малинових, розшитих хутром куртках і шкіряних штанях, взуті в м’які жовті сап’янці, халяви яких перев’язані біля кісточок стрічками, підперезані широкими бойовими поясами з бляшками, у піхвах висіли короткі скіфські мечі-акінаки. За плечима в обох похідні торби, що їх вершники чіпляють до сідел. Йшли спокійно, з гідністю, наче знатні гості афінян. Перший – високий, з чорним волоссям, що вже прихопила паморозь, з гострим носом і чорними очима, другий – трохи нижчий і набагато старший, борода майже біла, лице в густих зморшках. Він без угаву щось говорив своєму мовчазному супутнику, показував йому місто. І все ж Орік не повірив власним очам, що перед ним скіфи, аж доки не почув, що вони говорять на скіфській мові. На тій мові, яку він так давно не чув. І все в його душі сколихнулося, заспівало й закричало: скіфи! Справжні, щонайсправжнісінькі скіфи-кочовики. Сини степів, повелителі коней, воїни грізного Ареса!

    Скіфи знічев’я йшли собі вулицею грецького міста і спокійно розмовляли. І різко виділялися своїм вбранням серед хітонів та гіматіїв, Орік поворушив ніздрями, ловлячи повітря, і йому здалося, що від тих загадкових скіфів на нього війнуло степовим повітрям з присмаком полину, запахом коней і димом кочових багать. І чим ближче підходили скіфи, тим чіткіше ловив Орік давно не чуту рідну мову. Нарешті переконався, що ані зір його не зраджує, ані слух, це не мана, афінською вулицею і справді йдуть двоє скіфів. І судячи по їхніх гордих і незалежних поставах, по дорогій зброї на дорогих поясах – це вільні скіфи, швидше всього, із саїв. І таким нічого не коштуватиме визволити з неволі свого…

    Ворухнув спеченими губами, хотів було крикнути, але у висохлому роті, де ледве вміщувався розпухлий язик, не знайшлося жодного слова. Він лише по-звіриному захрипів-завив… І вчасно схаменувся. Зціпив зуби, ладен швидше відкусити свій розпухлий язик, аніж попрохати рятунку. Що скаже тим гордим і знатним скіфам, можливо, й близьким до царського роду? Що він один з синів славетного і знаного скіфського царя Атея? Що не зумів відстояти себе зброєю? Що його як сонного байбака зв’язали і продали в рабство? Та й воля, куплена за золото, для нього не воля. Він мусить сам здобути волю і тільки так може хоч частково змити ганьбу.

    І Орік відчув – не зможе озватися до тих скіфів і просити у них допомоги. Краще згнити на цих стовпах живцем, аніж так принижуватись. Та й не повірять вони – знатні й горді, що смердючий раб у пошматованій туніці з тавром на лобі є сином скіфського царя. Краще диба. Кінець. І так вирішив Орік, і в ту мить для нього ніби померк ясний афінський день.

    А скіфи вже звернули на нього увагу. Перший, молодший, глянув на розіп’ятого раба неуважно, лише ковзнув по ньому поглядом і відвернувся, а другий, старший, раптом зупинився і чомусь почав придивлятися до Оріка.

    – Де я раніше бачив цього грецького доблоса? – пробурмотів сам до себе, і його голос, як і він сам, видався Оріку знайомим. Когось він нагадував, а кого – не збагне.

    Молодший різко повернув голову, впився в Оріка чорними, як ніч, очима. І в Оріка тенькнуло серце й наче обірвалося: перед ним був Гелон, його рідний брат по батькові, син скіфського царя Атея. Завтрашній цар Скіфії. А другий… ну звичайно ж, це батьків радник і мудрець, старий добрий Котіар. І як він їх зразу не впізнав? Але чому вони опинилися в Афінах? Може, й сам Атей тут? Ні, ні, цього не може бути, щоб скіфський цар приїхав в Афіни. А послів міг прислати. Ось чому в Афінах Гелон з Котіаром.

    Зрозумівши все, Орік відвернувся від скіфів, молячи в ту мить богів, щоб він краще сконав на дибі, аніж би його впізнав гоноровитий і пихатий рідний брат. Невже й справді світ тісний, що вони зустрілися? Коли б старий скіфський мудрець Котіар був сам, він би, можливо, йому відкрився, але відкриватися перед Гелоном? Краще рабство! Та й Гелон його ніколи не виручить – нащо йому зайвий суперник на царстві. А опорочити молодшого брата, знеславити – о, це він зробить. Собі ж на вигоду.

    – Стривай, що в нього на лобі? – придивляючись до Оріка, пробурмотів Котіар. – А-а… тавро збіглого раба. Випалено: ехей феуго. Що по-грецьки означає: тримай мене, я втікаю.

    – Ну, збіглий раб, – знизав плечем Гелон. – Ну й що? Добігався, от господарі й покарали. Ходімо, Котіаре, раби тут на кожному кроці – чи й не дивина!

    – І все ж таки… де я бачив раніше цього грецького доблоса? – бурмотів сам до себе Котіар і підсліпувато роздивлявся Оріка (Орік відвернув голову і лише краєм ока слідкував за радником свого батька). – Ану придивись ти, Гелоне, зір у тебе ще молодий…

    – Знайшов чим сушити голову, – сказав Гелон сердито. – Смердючим рабом, дні якого вже полічені? Пішли, нас чекають афінські мужі. Та й не збираюсь я далі вдихати сморід, що лине від цього живого падла.

    І пішов геть. Котіар рушив було за ним, але нараз і зупинився.

    – От хоч убий мене (це була улюблена поговірка Котіара), а цей раб із наших! Із скіфів. Принаймні мені чомусь здається, що він скіф. Але оте тавро на лобі, спотворене побоями і запухле лице… Та й закривавлений він, годі й упізнати.

    – Справжній скіф зараз на коні біля Істру гасає. Чи біля Борисфену. А не ходить у рабському ярмі.

    – Почекай, – зупинив його Котіар. – Спокою не матиму, коли не виясню, хто ж він такий… – і раптом звернувся до Оріка: – Послухай, доблос, ти часом не скіф?

    Орік з трудом похитав головою, ні, мовляв, не скіф він.

    – Ні… я не скіф… – вихопилося в нього ще й по-грецькому.

    Котіар з Гелоном рушили були йти, як Котіар через кілька кроків зупинився.

    – Постривай… Щось тут не те… Не скіф, то звідки він знає скіфську мову? Адже я його запитував не по-грецькому, а по-нашому…

    – Пішли! – вже роздратовано вигукнув Гелон. – Дався тобі грецький раб!

    – А тобі він часом не здається знайомим?

    – Ні! У мене немає знайомих серед рабів і ніколи не було й не буде! – не сказав, а відрубав Гелон і швидко рушив, на цей раз уже не зупиняючись. Котіар постояв ще трохи, знизав плечима і, наздогнавши Гелона, пішов поруч з ним, вже більше не озираючись на розіп’ятого доблоса…

    Та Гелон сказав Котіару неправду.

    Він упізнав розіп’ятого раба, хоч той і був понівечений, і в крові, та ще й з рабським тавром на лобі. Та і як це він, маючи, на відміну від Котіара, гострий зір, не міг би впізнати Оріка, свого молодшого брата по батькові, улюбленця Атея. На дибі було розіп’ято сина Атея, котрий ще повесні пішов за даниною в пониззя Істру і не повернувся. Той Орік, чия жона Донія стала однією з дружин Гелона, той Орік, якому він разом з батьком і усіма скіфами насипали у степу високу могилу. Так ось де він опинився, аж у грецьких Афінах, з тавром раба на лобі. Живий менший брат, не наклав головою.

    В першу мить, упізнавши в розіп’ятому рабові свого рідного брата, Гелон ледь не скрикнув з подиву та несподіванки і тільки чималим зусиллям волі стримався. Навіщо? Він і в Скіфії ніколи не родичався з молодшим братом, вбачаючи в ньому суперника у боротьбі за царську владу, а тепер і поготів. Визнай Оріка, то довелося б його викупляти з неволі, везти додому, повертати йому Донію, котра так припала Гелону, і все майно повертати, і табуни, і гурти, і отари, все-все б тоді довелося повертати молодшому брату. А Гелон не звик віддавати те, що він уже раз узяв. Та й мати зайвого суперника у боротьбі за золоту скіфську гривну теж не варто. Гелон старший в роду, а влада і спадкоємство за законами предків належать тільки старшому. Ризикувати не варто. Батько любить Оріка, шанує його, і хтозна, як може повернутися доля, якщо батьків улюбленець вирветься з неволі й повернеться. Ні, ризикувати Гелон не хотів. Він не дурень. Та й у боротьбі за царську владу навіть рідний брат йому не брат.

    Йдучи афінською вулицею, Гелон був певний, що Орік його упізнав. А бач, не відгукнувся, не попросив рятунку. Гордий! Вирішив краще згнити живцем на дибі, аніж прохати допомоги в старшого брата. Тож хай подихає на афінському смітнику, а в нього, Гелона, на одного суперника поменшає.

    Проте – занепокоївся. А раптом молодший брат якимось дивом вирветься на волю і повернеться в Скіфію? А втім, не варто й тривожитись, ще жоден раб з Афін не втікав і додому не повертався – греки теж не дурні і стерегти рабів уміють. Та й куди він втече, як до Скіфії далекий світ, а в нього сили після диби немає й на кілька кроків. Ні, хвилюватися не варто, дні молодшого брата в цьому світі вже вичерпані…

    Заспокоював себе Гелон, а спокою в душі чомусь не мав. Та коли під вечір після розмови у Толосі з афінськими державними мужами вони з Котіаром в супроводі місцевих службовців простували до будинку Демосфена, котрий виявив бажання прийняти скіфських послів удома, на дибі Гелон вже не побачив свого молодшого брата. Диба – два стовби з гаками – стояла на місці, а Оріка не було.

    І Гелон лише тоді полегшено зітхнув і подумав – молодший брат вже на тім світі й, отже, хвилюватися, що він може повернутися в степи нижнього Істру й стати його суперником, більше немає підстав. Мертві з того світу не повертаються. Повеселівши, Гелон вже вільніше крокував афінською вулицею.


    В гостях у Демосфена

    Де живе Демосфен, в Афінах не знали тільки сліпі. Про самого ж Демосфена в Афінах не чули хіба що глухі. Його будинок – нарочито не пишний, але й не останній – знав кожен афінянин. І досить було скіфським послам вимовити одне лише ім’я Демосфена, як перший же стрічний афінянин охоче показав дорогу. І – хотіли того чи не хотіли скіфські посли, а невдовзі все місто вже знало, що до їхнього знаменитого оратора прибули заморські гості – бородаті, чубаті, пропахлі кінським потом і димом степових багать, в шкіряних штанях, повстяних куртках і таких же гостроверхих башликах. Дивувалися, що один з тих варварів навіть уміє говорити по-грецькому.

    Гелон не встрявав у розмови з афінянами, у всьому покладався на Котіара – царський радник добре знав і мову, і звичаї та історію й політику афінян, а про їхнього знаменитого Демосфена міг розказувати багато. Тож Гелон, доки вони дійшли до будинку афінської знаменитості, вже знав про неї все. Принаймні йому здавалося, що він уже знає про Демосфена все. Батько його хоч і не належав до знатних і знаменитих, але був багатим, мав майстерні, засновані на рабській праці. Та помер рано, коли сину ледве виповнилося вісім років. Опіку над майном передали людям, котрі виявилися недобросовісними. Підрісши, Демосфен розпочав проти своїх опікунів судовий процес і виграв його – це був перший публічний виступ юнака. Демосфена запримітили. Невдовзі ті особи, котрі мали виступати в судах, але не вміли складати гарні промови, почали звертатися до молодика за допомогою. Демосфен вислуховував їх і складав непогані промови, котрі ті особи й виголошували в суді від свого, звичайно, імені.

    Це давало значний прибуток і засоби до життя. Але Демосфен був афінським громадянином, а для афінського громадянина прислужувати іншим вважалося малопочесною справою. Тож Демосфен, відчувши в собі ораторські здібності, вирішив сам вийти на політичну арену.

    Але тут йому не поталанило. Хоч від природи юнак і володів красномовством, та мав надто слабенький як для оратора голос і нечітку дикцію. До всього ж він ще й гаркавив, на трибуні тримався невпевнено, часом губився і знічувався. І Демосфен, не гаючи часу, зайнявся працею над самим собою. Щоб стати оратором, вирішив він, треба заново себе створити.

    Все зваживши й обміркувавши, Демосфен почав удосконалювати свою вимову, а постійними декламаціями тренував голос, одночасно працюючи і над стилем. Ходив на навчання до одного видатного оратора, той допомагав юнакові ставити голос. Розповідають, що Демосфен щодня йшов до моря і там, на березі, годинами декламував вірші, намагаючись звуками свого голосу заглушити шум прибережних хвиль.

    Вперта й постійна праця невдовзі почала давати наслідки: Демосфен вже вільніше й природніше тримався на трибуні, слабенький від природи голос набирав силу, гаркавість зникла, дикція вирівнялась. Почав Демосфен із судових промов і так непомітно й несподівано втягнувся в бурхливе політичне життя Афін, до чого мав великий потяг ще з юнацьких літ. Володіючи несхибною впертістю, маючи від природи дар красномовця, Демосфен таки викував себе заново. До нього оратори натискували на риторичну декламацію, спрямовуючи основну увагу на вживання фігур та плавну ритміку мови. Демосфен від цього відмовився, а натомість створив свій власний стиль промов – гнучкий, блискучий, що поєднував красномовство адвоката з красномовством політичного діяча. Несподівані переходи від звичайних прозаїчних фраз до риторичних зворотів, особливо під час патетичних вигуків і звертань, створювали сильне враження в слухачів. Минуло небагато часу, і всі почали визнавати Демосфена найблискучішим і найзмістовнішим оратором. Ось тоді Демосфен і розпочав свою знамениту війну з «північним варваром» – македонським царем Філіппом, котра на протязі багатьох років приносила йому успіхи і поразки, славу і біду, аж доки не вкоротила і віку, і мужній оратор, аби не датися македонцям у руки, сам зробить крок навстріч своїй смерті…

    Македонія посилювалася в той час, як слабіли Афіни. Гострі соціальні протиріччя призвели до такої ж гострої класової боротьби в полісі. Рабовласницька верхівка в місті (землевласники, лихварі, купці і власники майстерень) були налаштовані проти демосу. Хоча де в чому й вони розходились. Так торгово-морські кола мріяли про відновлення морської гегемонії Афін. Але воєнні невдачі афінян посилили діяльність великих землевласників, від імені яких виступав відомий оратор Ісократ. В своїй промові, присвяченій прославленню Ареопага, Ісократ піддав критиці торгово-морську політику міста. «Це ж треба, – вигукував він, – Афіни так повели свої справи, що втратили фракійські міста і задарма витратили більше тисячі талантів на найманців, а в результаті отримали лише лихослів’я еллінів».

    Ісократ мріяв про відновлення влади землевласників і політичної сили Ареопагу, про об’єднання рабовласників різних полісів в єдиний союз в ім’я спільного захисту своїх інтересів і придушення бідноти. Спершу орієнтувався на Спарту, але в міру того, як росла й міцніла Македонія, Ісократ почав звертати свої погляди на Філіппа. Як і решта афінських землевласників, він бачив у Філіппові людину, царя і державного мужа, котрий самими богами покликаний очолити і зміцнити своєю могутністю ідеальний союз рабовласників. Одночасно він закликав створити союз для спільного походу греків проти персів – цей засіб, якби він здійснився, міг позбутися бідноти, котра б пішла на війну.

    Торгово-морські кола рабовласників продовжували боротьбу за збереження афінського впливу на морі і були зацікавлені в охороні понтійських проток – шляхів до хлібних базарів Боспорського царства, звідки Афіни отримували основний хліб та інші необхідні товари. Але й тут не було єдності. Лихварі, котрі промишляли землями і морськими суднами, схилялися то до промакедонської партії, то до противників Філіппа у грецькому світі. Але більшість купців зрештою перейшла в табір прихильників мирних стосунків з Філіппом, розраховуючи при його допомозі покращити свою торгівлю.

    Так виникла промакедонська група Ісократа, її ще називали «групою миру», і така ж група іншого афінського оратора, стійкого прихильника Філіппа і недруга Демосфена Есхіна, котрого його ж противники називали і зрадником, і найманцем Македонії. Та Есхін платним агентом Філіппа ніколи не був, хоч отримував від нього час від часу золоті монети. І коли його звинувачували в продажництві, він спокійно відповідав:

    – Одержати кілька талантів від іноземця – це не ганьба. Он Демосфен, наприклад, отримує дарунки від персів, то й що з того?

    – Філіпп – гроза, – переконував він афінян. – І військова його сила більша, ніж наша. Тому треба з ним тільки дружити.

    Есхін був щиро переконаний у своїй правоті, як і в тому, що з допомогою Філіппа Афіни відновлять свою міць. І все ж він, навіть будучи щиро переконаним у своїй правоті, не розумів одного: Філіппу не потрібні були сильні Афіни. Філіппу були потрібні такі Афіни, котрі б залежали від нього, були під його міцною владою і допомагали б йому утверджувати свою владу в Елладі.

    В противагу промакедонцям виникла антимакедонська партія, що складалася з груп знатного і багатого Лікурга (верхівка афінського громадянства) і група оратора Гіперіда. В антимакедонську партію входили і ті рабовласники, котрі орієнтувалися на настрої мас, намагаючись завоювати довір’я широких кіл демосу. Вождем антимакедонської партії став Демосфен. Він проголосив: Філіпп Македонський – тиран! А тиранія по самій своїй суті ворожа демократії. Отже: демократія Афін і Філіпп – непримиренні вороги, Демосфен закликав Афіни так діяти – і тільки так! – щоб у них, Афінах, всі бачили захисників греків та їхньої волі. Афіни мусять рятувати тих, кого пригноблюють: «Не повинні нікого із слабких віддавати у владу сильних». Оратор звинувачував Афіни в тому, що вони відступили від законів предків. Місто мусить стати на чолі греків і, маючи військо, захищати пригноблених.

    – Наша батьківщина, – палко проголошував Демосфен, – завжди бореться за честь і славу і волю! Треба припинити боротьбу між бідними та багатими і всім разом боротися з північним варваром!..

    Демосфен не вживав вина, тож його противники (прихильники Македонії) іронічно казали: «Не дивуйтесь, що ми з Демосфеном думаємо по-різному: адже він п’є воду, а ми – вино».

    Своїми знаменитими промовами, спрямованими проти македонського царя та його завойовницької політики (в народі їх швидко прозвали «філіппіками») Демосфен рубав під корінь промакедонську партію.

    «…як Філіпп став господарем над усіма, чим він більше за все досягнув? А ось чим: тих, хто продає свої послуги, він купував їх, тих, хто стоїть на чолі держави, він спокушав хабарами і підохочував».

    Як лютуватиме Філіпп, коли підкуплені ним мужі донесуть йому про виступ Демосфена! Які кари посилатиме цар на голову чесного і непідкупного оратора, але все марно – Демосфен і далі виступатиме проти Філіппа і македонської завойовницької політики – до самої своєї загибелі.

    Демосфен добре знав, що афінський народ не був єдиним. Біднота, розорена війнами, не знаходила застосування своїй праці і водночас ненавиділа працю – таких було більше. Вона не платила податків, вимагала збереження каси фекорікона, тобто грошей, визначених для театральних видовиськ, релігійних свят та розваг, вимагала дешевого хліба і харчування за рахунок держави, цебто за рахунок багатих. Дрібні ремісники – чоботарі, столяри, гончарі, ковалі та небагаті торгівці вимагали замовлень на їхній труд з боку поліса, купців і судновласників. Вони шарахались між двома берегами – вічною надією несподівано розбагатіти і страхом нового розорення, такі хитання, як і їхні політичні погляди, не відзначалися стабільністю. Будучи зацікавленими в збуті своїх товарів, вони підтримували торгово-морські кола, а отже, й промакедонську партію. І в той же час були прихильниками і демократії, бо розуміли: якщо переможе Філіпп, демократія буде знищена. І коли виникла загроза демократії, коли Македонія почала загрожувати незалежності афінської держави, більшість (у тому числі й землевласники) пішла за Демосфеном, котрий закликав народ до боротьби за свободу батьківщини. Про таких Демосфен говорив на Народному зібранні:

    – Ця людина бідна, але вона чесна і корисна державі.

    Хоч Афіни як центр антимакедонської боротьби й непокоїли Філіппа, але все ж він поки що залишив Афіни на потім – самі впадуть, як фрукт, котрий підточує черв’як. Своїм людям македонський цар посилав в Афіни дорогі дарунки і золото, купував афінських мужів. Ряди його прибічників в Афінах росли й множилися. Вони й діяли на вигоду Філіппу. Хоч Народні збори, як доносили Філіппу, відбувалися бурхливо, але перемагали поки що не Демосфен зі своїми однодумцями, а прибічники Македонії – золото своє робило. Навіть сам Демосфен, доносили Філіппу, скаржився на провокаційні дії македонських прибічників, на те, що афінський народ не завжди хоче слухати його виступи.

    Це радувало Філіппа і вселяло віру: він на правильній дорозі. Зараз брати штурмом велике, добре укріплене місто – багато македонської крові проллється. Та й слава тоді про Філіппа піде як про завойовника, а такого звання він не хотів. Треба набратися терпіння й чекати: Афіни дозріють і впадуть самі. Золотий македонський черв’як своє робить – точить і точить їхню демократію та єдність. А поки що Філіпп був зайнятий іншими походами.

    Та в Афінах не вщухала тривога – загроза македонського вторгнення чорним хмаровинням нависла над містом. І хоч Демосфен розумів, що Філіппу зараз не до Афін, але все ж радив співгромадянам дбати про захист міста. І сам приділяв безпеці Афін чималу увагу.

    Був ополудень.

    Демосфен щойно повернувся додому – заклопотаний і стомлений, з лицем, сірим од пилу й тривог. Білосніжний його гіматій теж був сірим од пилу, сандалі збиті, на лівому тріснув ремінець. Мовчки віддав бритоголовому рабу палицю – нерозлучну свою супутницю, без якої і на вулицю ніколи не виходив. Поспитав, чи вдома все гаразд? Отримавши ствердну відповідь, трохи заспокоївся – в останні дні йому всюди ввижалися македонські вивідники. Тож остерігався, аби потаємні люди Філіппа не нашкодили бува його сімейству. Раб зняв з нього запилений гіматій.

    – Обережніше, накушпилиш, – невдоволено застеріг Демосфен і чхнув. – Чого в нас багато в ці дні, так зрадників і пилу, – промовив сам до себе. Лишившись в хітоні, полегшено зітхнув, заходився вмиватися. Раб зливав з бронзового потемнілого од часу глечика. Вода прохолодна та свіжа. Це враз збадьорило Демосфена, із задоволенням хлюпав собі в лице, на бороду, на голову, покректував. Потім раб роззув його (Демосфен, як і всі афіняни, вдома ходив тільки босим), помив панові ноги й оббризкав їх пахучою водою.

    Кланяючись, раб пішов з пановим гіматієм на руці, а Демосфен пройшов під критий портик, присів у тіні смоковниці, з насолодою випростав ноги – уф! Аж оце відчув, як стомився за довгий день. Взяв зі столу пергаментний згорток з улюбленими рядками Гомера, але чомусь не читалося. Подумки все ще був на оборонній стіні. Разом з Гіперідом та Лікургом – спільниками й однодумцями в антимакедонській боротьбі – Демосфен оглядав міські стіни і рів. Їм трьом Народне зібрання доручило оборону Афін на випадок македонського вторгнення. І хоч всі троє були певні, що найближчим часом Філіпп не зважиться на штурм Афін – у нього зараз чимало інших клопотів, та все ж вирішили: час зайнятися обороною міста. Завтра може бути пізно – досить Філіппу впоратися зі своїми справами, як він кине війська на штурм Афін.

    В супроводі Гіперіда, Лікурга та кількох міських службовців Демосфен обійшов оборонні мури, показуючи службовцям, де треба зміцнити стіни. Потім оглянули рів, і лице Демосфена посіріло – не так від пилу, сухого і в’їдливого, що повсюди їх супроводжував, як від побаченого: в багатьох місцях рів був напівзасипаний, в інших – зарослий кущами й чагарями; ще в інших – завалений сміттям. Побачене вразило Демосфена.

    – Досиділись! – бурчав він, випльовуючи пісок, що скрипів на зубах. – Таким ровом навіть кривоногі можуть легко дістатися до стін. Рів треба негайно чистить і поглиблювати. Завтра ж розпочати роботи. Підняти всіх громадян, хто може працювати. Якщо треба, я сам спущуся в рів із заступом.

    Заклопотаним був і Гіперід.

    – Що Філіпп нападе на Афіни – у мене немає ані найменших сумнівів. Але кого ми протиставимо його залізним фалангам?

    – А нікого, – похмуро буркнув Лікург.

    – У мене є пропозиція, – по хвилі заговорив Гіперід. – Надати метекам громадянські права. Таким чином наші сили значно збільшаться. Крім того, тих греків, котрих у різний час за різні провини було вигнано з міста, треба повернути додому. Це теж збільшить наші сили. І нарешті останнє: надати рабам волю.

    – Волю? Ра-абам? – вражено протягнув Лікург. – Гіперід хоч розуміє, що пропонують його вуста?

    – Коли не розумів, то не говорив би, – образився Гіперід.

    – Ну, метекам давати громадянські права – це ще куди не йшло. Але рабам?

    – Справді, це вже занадто, – погодився з Лікургом і Демосфен.

    – В іншому разі нікому буде обороняти місто, – розвів руками Гіперід. – Я розумію, що пропоную, але зрозумійте й ви мене. У нас немає іншого виходу. Звільнені раби значно поповнять ряди захисників міста. За волю, надану їм, вони до останнього захищатимуть місто.

    – Боюсь, що це… – Демосфен значуще подивився на Гіперіда. – Нас звинуватять в антизаконності.

    – Але сам закон, яким би він не був, не захистить нас від македонської зброї!

    – Взагалі ти правий, друже, – Демосфен зморщив чоло. – Треба добре обмізкувати твою пропозицію, ще й ще все зважити, а тоді винести її на Народне зібрання. Як народ вирішить, так і буде.

    Випроставши ноги, Демосфен відпочивав тілом, але на душі було неспокійно – пропозиція Гіперіда не йшла з голови. Звільнені раби на випадок лиха і справді значно поповнять ряди захисників міста, але… Раби є раби, і їм не завжди можна довіряти. Отримавши волю, невідомо, що вони затіють і проти кого повернуть зброю. Звичайно, в пропозиції Гіперіда нічого дивного немає чи й незвичайного. Міста, коли їм загрожує смертельна небезпека, а іншого виходу немає, часто так і діють – дають рабам волю, щоб ними поповнити ряди захисників. Та все ж… Бували випадки, коли раби, отримавши зброю, повертали її проти своїх учорашніх поневолювачів. Та й потім, як це можна лишити афінських громадян рабів? Хто нам слугуватиме, хто працюватиме на нас в ергастеріях та рудниках? Без рабів, що без рук… І в той же час, якщо Філіпп підійде до міста, іншого виходу, як дати волю рабам, просто не буде.

    «Ат! – зрештою подумав Демосфен. – Хай над цим сушить голову Народне зібрання, від нього все залежить. А Народне зібрання навряд чи зараз погодиться відпустити рабів, бо Філіпп ще прямо не загрожує місту. Та й не всі громадяни відчувають ту біду, що насувається на місто. Ось як припече, тоді…»

    З’явився раб, вклонився.

    – Прибули гості – посли скіфського царя. Хочуть зустрітися з тобою, мій пане.

    Демосфен не здивувався, бо знав, що в місті з’явилися скіфські посли і вже мали розмову зі службовцями. Тепер забагли ще й з ним зустрітися.

    Висока біла стіна, з-за якої виднівся двоповерховий будинок з плоским черепичним дахом, обвита зеленим плющем. У стіні неширокий, заввишки на зріст людини, прямокутник дверей. Біля нього і зупинились скіфські посли.

    – Тут, – сказав Котіар і додав майже набожно: – Сам Демосфен живе. Сам Демосфен…

    Гелону було все одно, хто б не мешкав за цією білою стіною. Його стомило галасливе місто, де стільки безцільно тинялося люду, що аж в очах мерехтіло. Швидше б зустрітися з цим, як його, Демосфеном, і хутчій додому.

    Біля дверей висів залізний молоток.

    Котіар затарабанив ним у двері, по той бік загавкав собака. Двері відчинив сивий раб, ґречно вклонившись, запросив гостей.

    – Передай своєму господарю, що до нього прибули заморські гості, – велів йому Котіар. – Із самої Скіфії посли.

    Раб комусь щось крикнув, а сам провів гостей у невеликий затишний двір, в центрі якого був вівтар Зевса Гераклійського, покровителя домашнього вогнища. Кланяючись, попрохав гостей почекати, а сам позадкував до дверей.

    Гелон метнув гострий і похмурий погляд на Котіара.

    – Цей Демосфен не запрошує нас у своє шатро?

    – У греків не шатра, а будинки, – м’яко нагадав йому Котіар. – Гостей же греки завжди приймають у дворі, біля вівтаря Зевса.

    Гелон трохи заспокоївся і вже з цікавістю заходився роздивлятися, як живуть греки. З обох боків під портиками виднілися двері, за ними в шатрах, певно, й живуть ці греки. А в дворі, де вони зупинилися, росли квіти й дерева, півколом стояли стільці зі спинками. В центрі було чимале крісло з високою спинкою – тронос – для господаря. Тронос був високим, і щоб сісти, треба було стати на менший стілець.

    – Невже грекам зручно сидіти на цих дерев’яних сідалах?

    Котіар нічого не встиг відповісти Гелону, як з ближніх дверей вийшов середнього зросту міцний чоловік у хітоні. М’яко ступаючи босими ногами, він рушив до скіфів. Злегка повне його лице з напівокруглою борідкою було доброзичливим, очі спокійні, розумні й привітні.

    – Хайрете! – привітався господар. – Я – Демосфен. Гості, здається, хотіли мене бачити?

    – О так, славний Демосфене, – вигукнув Котіар, захоплено дивлячись на знаменитого оратора. – Ми прибули з далекого краю, від скіфського царя Атея, щоб бачити тебе й говорити з тобою, мудра людино Афін, про ті речі, котрі одинаково цікаві і для греків, і для скіфів.

    – Я теж радий гостям, – Демосфен піднявся на свій тронос, запросив і гостей сідати.

    Котіар сів упевнено, ніби все життя тільки й користувався грецькими меблями, а ось Гелон присів обережно, недовірливо перед тим обдивившись з усіх боків запропонований йому стілець.

    – Якою була ваша дорога? – Демосфен привітно дивився на скіфів. – Сподіваюсь, дісталися до Афін благополучно?

    – Дорога не близька, але ми здолали її, дякуючи богам, благополучно.

    – Я радий, – Демосфен помовчав, очікувально дивлячись на Котіара.

    – Наш славний цар Атей, – неквапливо почав Котіар, – як і народ скіфський, котрий кочує в пониззі Істру, неподалік грецьких міст на узбережжі Понту, бажають жити з греками в доброму сусідстві.

    – Що ж… Бажання царя Атея і народу скіфського Афіни сприймають як своє бажання, адже народ грецький теж багне жити в мирі з сусідами. – Зупинив погляд на Котіарі. – Очевидно, цар Атей передав через своїх послів послання до Афін?

    І простягнув руку долонею вгору.

    – Мені немає чого покласти в твою руку, славний Демосфене, – з відтінком легкого жалю відповів Котіар, і Демосфен опустив руку. – Дорога від берегів Істру й до Афін не близька, пролягає вона і суходолом, і морем. А всюди нишпорять македонські загони та царські вивідники. То краще слово тримати в пам’яті, за огорожею зубів, як каже ваш Гомер, аніж довіряти його пергаменту. Все, що Атей хотів передати Афінам, він велів нам запам’ятати і передати тобі на словах. Адже слово в нашій пам’яті надійніше сховане за слово, написане на пергаменті.

    – Так-так, гості мої. У Філіппа чимало своїх людей у всіх містах Еллади. І ряди їх зростають, бо Філіпп має багато золота і підкупляє нечесних та нестійких. Має він своїх прибічників і в Афінах. Але в моєму домі скіфські гості почуватимуть себе в повній безпеці і можуть говорити відверто – до вух македонських вивідників їхні слова не дійдуть.

    – На знак особливої довіри до нього, – почав Котіар, – цар Атей разом зі мною, своїм радником і послом, відрядив до Афін і свого старшого сина Гелона.

    Демосфен з цікавістю подивився на Гелона, котрий протягом усієї розмови не зронив і слова. Та зловивши на собі погляд, Гелон щось невдоволено забурмотів до Котіара.

    – Старший царський син і спадкоємець золотої скіфської гривни висловив своє задоволення, що він бачить такого славетного мужа Афін, як Демосфен, – переклав Котіар.

    Переклав не те, що насправді сказав Гелон. Старший син Атея незадоволено буркнув, що йому набридло сидіти на такому незручному стільці, і він просить господаря шанувати гостей і простелити для них кошму, на якій так гарно сидіти скіфові.

    – Гелон не навчений промовляти слова по-грецькому, його думки передаватиму я, – додав Котіар і щось м’яко й поштиво сказав Гелону. Той, зітхнувши, засовався на стільці й затих – високий, рівний, неприступно-гордий і водночас сердитий – сидіти йому на стільці й справді набридло.

    Котіар почав здалеку:

    – У світі, що оточує греків і частково межує із скіфами, Філіпп, цар македонський – наймогутніший, найнебезпечніший і найвезучіший. У нього добре навчене і сильне військо, боги йому дарують одну перемогу за іншою.

    – Не стільки боги, як фракійське золото, – не погодився зі скіфським послом Демосфен. – Завдяки золоту ряди його прибічників ростуть і множаться.

    – Македонський цар задумав завоювати світ. Почав з Фракії, – говорив далі Котіар. – Тепер багне захопити Грецію. І хоч Філіпп поки що не нападає на Афіни – бо він дуже обережний і хитрий, але це ще не говорить про його миролюбство. Своїми походами й нападами на грецькі міста Філіпп хоче поставити Афіни в безвихідне становище, а вже тоді змусить їх зробити те, що йому буде вигідно.

    – Про це я вже не раз застерігав своїх громадян, – зітхнув Демосфен. – Але, на жаль, афіняни не завжди мене слухають.

    – Як тільки греки завдадуть македонцям дошкульного удару, твої громадяни почнуть прислухатися до твоїх слів. Цар Атей велів мені передати тобі, Демосфене, таке: якщо Філіпп нападе на Візантій і якщо візантійці попросять у царя Атея допомоги, то він, цар Атей, не відмовить їм.

    Демосфен вдав, що така вістка його не дуже обрадувала, запитав стримано:

    – І що забажає цар Атей за свою допомогу?

    Котіар перекинувся кількома словами зі своїм супутником і сказав:

    – Царський син і спадкоємець золотої скіфської гривни підтверджує слова свого великого батька: скіфи допоможуть грецьким містам на Геллеспонті. А за це греки не будуть допомагати істріанам, якщо ті, воюючи зі скіфами, раптом звернуться до них за допомогою.

    «Он воно що, – подумав Демосфен. – Атей збирається покоряти племена в пониззі Істру і хоче все зробити, аби греки не втрутились у його війну з істріанами».

    – У греків своїх клопотів чимало, щоб вони ще втручалися у спір скіфів з істріанами, – відповів Демосфен. – Які ще умови у царя Атея?

    Котіар знову перемовився кількома словами з Гелоном, потім повернувся до Демосфена.

    – Як грекам небажана сильна Македонія на їхніх кордонах, так і скіфам вона небажана на їхніх кордонах.

    Гм… Ясно. Атея непокоїть швидкий і могутній ріст Македонії. Якщо вона ослабне, Скіфія стане господарем в пониззі Істру…

    Котіар далі говорив.

    – Якщо коли-небудь Філіпп зважиться потіснити скіфів, чи навпаки, Атей захоче потіснити македонців, то греки ніколи не виступлять на боці Філіппа, а допоможуть скіфам у їхньому герці з північним завойовником.

    «І з Філіппом Атей збирається воювати, – подумав Демосфен. – Це добре, це на руку еллінам. І македонці, і скіфи сильні, і якщо вони в майбутньому зчепляться між собою, це буде тільки на вигоду нашим полісам. І хай скіфи та македонці обезкровлюють один одного в тій сутичці – сильні сусіди Греції не потрібні».

    – Думаю, що ми приймемо ваші умови, – по хвилі озивається Демосфен. – Я пораджуся з вірними людьми й однодумцями. Завтра ж дам вам відповідь. Але попри всю свою ненависть до Філіппа, Афіни сьогодні не можуть відкрито вступати у спілку з скіфами. Тому скіфів таємно запросить лише Візантій. І нашу розмову теж треба до пори до часу тримати в таємниці – навіщо насторожувати Філіппа?

    Звівся.

    – Слуги вже накрили столи, прошу дорогих гостей пообідати зі мною. За обідом і продовжимо нашу бесіду.


    В підземеллі Лаврійських гір

    Хоч Гелон, глянувши на порожню дибу, і подумав, що Оріка вже немає на цьому світі, та Орік ще був на цьому світі. Побитий, але живий, у пошматованім, зашкарублім од крові хітоні, що аж торготів на ньому, закований у ланцюг, збіглий раб, котрий посмів прохати в грецького бога захисту, все ще був на землі, під сонцем. Його зняли з диби, відтягли до в’язниці і кинули там у дворі – навіть не стерегли, бо на нову втечу доблос все одно вже не мав сили. Він лежав смердючим трупом під стіною і чекав вирішення своєї долі.

    – Тобі вже й боятися немає чого, – буркнув йому наглядач. – Того, хто посміє двічі втікати, чекає всього лише смерть. – І насмішкувато додав: – А гірше не буде.

    Та доля змилостивилась над непокірним скутом. Замість смерті, якої він чекав з дня на день, його несподівано присудили до двадцяти п’яти ударів істріхідою – так називався великий і важкий батіг, у який впліталися загострені кісточки. При ударі батогом вони глибоко впивалися в тіло й шматували його, залишаючи рвані й болючі рани, що довго не гоїлися.

    Прийшов кат з батогом-істріхідою, раба підвісили за руки до гаків у стіні, щоб кату було зручніше бити. Двадцять п’ять ударів істріхідою виснажена і вже до того добре побита людина витримати не могла. Орік витримав без єдиного стогону двадцять три удари, загнавши в губу передні зуби, а двадцять четвертого удару вже не відчув – втратив свідомість.

    – Цей скут – хлопець міцний, – з повагою сказав кат. Бо ті, кого він раніше бив, кричали після першого удару, після десятого втрачали свідомість, а після двадцятого ставали просто закривавленим трупом, і крізь порепану шкіру та м’ясо у них біліли ребра.

    – Міцного і бити любо, бо є на кому показати своє уміння, – гомонів кат. – А слабаки… Не встигнеш раз-два цвьохнути його, а воно вже й розсипалося перед тобою, як падло. І рук тоді не хочеться бабрати.

    Похваливши скута, кат наніс йому останній, двадцять п’ятий удар, – точність при виконанні присуду перш за все – і, щось меланхолійно насвистуючи, пішов, закинувши за спину свій жахливий батіг, пішов, як сільський пастух за отарою овець.

    Оріка зняли з гаків і кинули на задвірках. Виживе – його щастя, подохне – туди йому й дорога… Орік вижив. Кілька днів, закривавлений і обліплений мухами та комашнею, пролежав він під стіною (ланцюг з ніг все ж з обережності не знімали), а тоді негадано заворушився. І хоч рани все ще гнили й смерділи, але міцний організм скіфа витримав. Побачивши, що доблос очуняв, повзає у смітті і навіть робить спробу звестися, його перенесли у тінь, дали води. На воду не поскупилися. Потім прийшов бритоголовий раб-єгиптянин, котрий знався на травах, промив йому рани від черви, позасипав їх якимось сірим порошком, дав покараному випити зілля і доповів, що доблос буде жити – міцний син степів, ой міцний! Те, що він один переніс, десятьох би відправило на той світ!

    Раз на день йому давали бобової юшки, від якої здувало живіт. Але все ж це була їжа, і вона відновлювала сили. Орік прокачався ще кілька днів, аж доки не звівся на тремтливі ноги.

    – Дякуй гуманним афінським законам, котрі не дозволяють вбивати рабів, – сказали йому насмішкувато, і Орік збагнув, що він для чогось ще потрібний, коли його не вбили відразу. І – не помилився. Невдовзі його перевели в якусь приземкувату споруду, де на довгих дощаних нарах покотом лежали раби. Службовець, котрий переписував рабів на пергаменті, сказав Оріку, що віднині він – державний раб, адже в попереднього хазяїна його купила Афінська держава. В свою чергу, безсторонньо додав службовець, Афінська держава передала скута орендатору рудника, котрий платитиме за нього в міську скарбницю по одному оболу в день. Держава віддала скута, сказав далі службовець, орендатору на три роки – більше скут все одно не протягне на рудниках. Через кілька днів скута разом з іншими державними рабами буде відправлено на Лаврійські рудники. Застеріг: на випадок нової втечі скут буде негайно закатований до смерті… І насамкінець побажав йому «щасливої дороги до нового місця роботи».

    З Афін до Лаврійських рудників дорога не близька, треба пройти майже половину Аттики. Колона нараховувала дві тисячі рабів – повна зміна для рудників. Йшли по двоє в ряду, розміреним, неспішним, але й не повільним кроком. У кожного на ногах колодки, з’єднані ланцюгом так, щоб раб міг іти, але не міг утекти. З обох боків колони рухалися наглядачі, на поясах у кожного короткий меч у піхвах. Позад колони скрипіло кілька візків, запряжених мулами – везли речі для наглядачів, харч для них і для рабів.

    Колона рухалась без зупинки цілий день, тих, хто відставав, хльостали плетеницями. Зупинялися лише перед заходом сонця. Наглядачі видавали рабам по жменьці бобів, чечевиці чи борошна, і раби самі собі готували юшку. Спали на землі, просто неба, під охороною нічних дозорців, котрі вдень висиплялися на візках.

    Ночі були прохолодні, раби не могли зігрітися й до ранку. Тільки починало сіріти, наглядачі ударами палиць та плетениць піднімали рабів, шикували їх в колону, давали кожному по кілька ковтків свіжої води і знову гнали вперед. І так день за днем, день за днем, під пекучим сонцем Аттики, ковтаючи пил, задихаючись в пилові, що постійно висів над колоною. Коли проходили мимо виноградників, раби, не звертаючи уваги на крики наглядачів, кидались до винограду, рвали грона, давилися ягодами, щоб встигнути їх побільше наковтатися. Наглядачі лютували, били всіх підряд, але рабам було все одно. Та й з рудників, вони знали те добре, назад уже ніхто й ніколи не повертався. То чого боятися? Гірше не буде.

    Йшов у колоні й Орік, віднині афінський державний раб. Таких, як він, таврованих за втечу, вели окремо, в середині колони, і наглядачів там було більше, і були вони лютішими. Ока з таврованих не спускали ні вдень, ні вночі, били їх нещадно та все нагадували їм, що будь-яка спроба до втечі закінчиться на місці короткою і швидкою розправою.

    Дні спекотні, ночі холодні.

    Майже кожного ранку після підйому на землі залишалося кілька скрючених рабів. Їх припікали розігрітими в багатті наконечниками списів. В повітрі – ще ранковому й свіжому – гостро смерділо паленим м’ясом. Переконавшись, що раби мертві, наглядачі кидали їх посеред дороги і гнали колону далі.

    З кожним днем важчали колодки на ногах, але йти все одно треба. Тією дорогою за віки на рудники пройшли сотні тисяч рабів, всі вони прямували в однім напрямку, до Лаврійських гір, назад ніхто не повертався. Раб на руднику витримував два-три роки, рідко чотири. За всю історію Лаврійських рудників назад повернулося лише двадцять тисяч рабів, котрі під час Пелопоннеської війни, коли Афінам було не до рудників, перебили наглядачів і розбіглися хто куди. Але звідтоді більше ніхто не зміг утекти – йшли державні раби на рудники навічно, знаходячи свій останній спочинок у глибині Лаврійських гір. Заплативши за них державі відкупне, орендатор докладав усіх зусиль, щоб витиснути з рабів усе, що тільки можна. А платив за кожного раба мало – по одному оболу в день. Він орендував їх і в держави, і в окремих господарів наймав, котрі з того жили, що здавали своїх рабів за відкупне. В Лаврійських горах постійно діяли сотні шахт, що йшли на глибину до ста двадцяти метрів. Про ті рудники ходили різні жахи: штольні вузькі, один метр вважався граничною висотою, і працювати там можна тільки лежачи на боці. Раби задихалися в задушливому повітрі, обдирали плечі об кам’яні виступи в норах, нестача кисню, постійні обвали, пітьма, вогкість і вода… Та Афінам потрібне срібло, багато срібла, а жодна вільна людина навіть під загрозою голодної смерті у ті шахти не полізе… Виручали раби. Якщо ж вони гинули, на їхнє місце приганяли нових – за тих, хто загинув, орендатор не відповідав, адже їх наймав в оренду доти, доки вони триматимуться на ногах…


    Довга дорога нарешті скінчилася, колона прийшла в Лаврійські гори, її поділили на групи і розвели по шахтах. Орік потрапив у групу рабів, котрі мали трудитися на сто сорок третій шахті. У дворі шахти стояв дерев’яний барак, відкритий з усіх боків вітрам і негоді. Дошки, якими він був оббитий, від часу й сонця покоробилися, місцями з них уже сипалась порохнява. В численних щілинах вільно гуляли протяги, ночами барак продували сирі холодні вітри. Попід стінами стояли двоповерхові нари з солом’яною потерухою, на них і спали раби. Ті, кому не вистачило місця на нарах, спали на долівці, тісно один до одного. В бараці постійно стояв густий сморід, в багатьох рабів були відкриті рани, що гноїлися й не заживали. Рани ніхто не лікував і не перев’язував. Затягнуться самі – добре, ні – раб згнивав живцем. На лобах у багатьох, як і в Оріка, криваво червоніли тавра.

    Наглядачі піднімали рабів батогами, як тільки-но починало дніти, і відразу ж гнали їх до шахти. Працювали по вісімнадцять годин на добу – орендатори квапилися витиснути з рабів усе і отримати якомога більший прибуток, перш ніж раб випростає ноги. Годували раз на день – ріденька юшка із задавненого, не придатного в їжу ні людям, ні тваринам, часом прогірклого борошна, кілька бобів чи маслин. Раби вставали з трудом, наче заіржавілі механізми, ніяк не могли розігнутися й зробити перший крок. Під виляски батогів йшли до штолень, розбирали кайла, молотки, зубила, клини, корзини та шкіряні мішки. Починався ще один тяжкий і виснажливий день. В штольню вели круті східці, вирубані в камені. Спускалися тими східцями від майданчика до майданчика на глибину ста і більше метрів. На дні штольні, на невеликому майданчику біля світильника, в ніші неодмінно стояв наглядач, за його спиною починалася чорна вузька нора, в яку просто заглянути було моторошно, не те що лізти. Раби, опустившись на коліна, заповзали в ті нори, тягнучи за собою корзини з кайлами, молотками та клинами. Нори тісні, і протиснутися в них, не обдерши плечі, було неможливо. У нішах ледь тьмяніли кволі вогники. Глиняні світильники – гніт з вірьовки, опущений у масло – чаділи, бо не вистачало повітря. Всюди вода – чорна, непорушна, наче загусла кров. Гнилу воду й пили, іншої не було. Протиснувшись у забій, Орік лягав на спину і бив руду кайлом з укороченим держаком. Шматки руди кидав у корзину. Як вона наповнювалась, інший раб тягнув її до виходу із штольні. В норі густа чорна пітьма, їдка задуха, раб над силу тягне важенну корзину до далекого кволого вогника, що ледь жевріє в кінці нори. Там уступ. Наглядач. Біля нього звисає кінець вірьовки. Раб прив’яже до неї корзину, посмикає за вірьовку, і корзина, вдаряючись об нерівності стіни, повзе нагору, до світла. Наглядач дивиться на номер раба, що намальований на його хітоні, щось відмічає в себе, і раб повзе назад з порожньою корзиною, щоб віддати її Оріку і потягти назад повну. Орік зачерпував пригорщами чорну воду, від якої постійно різало в порожньому шлунку, пив і знову брався за кайло. Пил і дрібні камінці після кожного удару кайла летіли в обличчя, ранили, порошили очі, од пилу не було чим дихати, на зубах скрипіла порохнява.



    Наглядачі піднімали рабів батогами…


    Від світильника майже ніякого світла – вогник лише чадів у задусі, тож доводилось орудувати кайлом майже навпомацки. Але попри все, стукіт молотків та кайл мусив лунати безперервно, на протязі всього робочого дня. Наглядач, котрий знаходився біля виходу із штольні, увесь час прислухався, і тільки уривався стукіт – посилав у забій рабів-наглядачів. І того забійника, котрий лінився і часто відпочивав, витягували на поверхню, били батогами. Били знетямлено і люто, ніяких скарг чи виправдань не слухали, бо вважалося, що всі скарги рабів – то звичайне придурювання, бажання уникнути праці. Якщо повіриш скарзі одного, тоді всі почнуть скаржитись, що вони замучені до краю. Покращувати ж рабам умови праці не вважалося за потрібне, раби дешеві, а війни не затихають роками, тож на місце загиблих завжди знайдуться нові. А раб, протримавшись на руднику два-три роки, за цей час перекриє своєю роботою витрати на його покупку й мізерне харчування. То для чого ж орендаторам нести додаткові витрати на покращення умов праці? А тих рабів, котрі, ослабівши, не могли вже рухатись, відтягували за рудник і ще напівживих кидали у рів з трупами. Рів ніколи не засипали, трупи гнили в ньому просто неба. Тих же рабів, котрі пробували тікати (а це траплялося дуже рідко), підвішували до ремінних петель і били, ламаючи їм кістки, били доти, доки раб не перетворювався на криваве місиво…


    Скільки минуло місяців звідтоді, як Орік довбав срібну руду в надрах Лаврійських гір, він не знав, бо втратив лік дням. Та думка про втечу не полишала ні на день. Але втекти було не просто – на кожному кроці наглядачі, спеціально навчені й добре озброєні вартівники день і ніч стерегли і барак, і всі підступи до штольні. Довіритись комусь з рабів чи підшукати товариша для втечі Орік остерігався. Раби – різні, одні допоможуть, інші ж – видадуть тебе наглядачам, сподіваючись доносом покращити свою долю, яку (вони цього не розуміли) покращити вже неможливо. Тож доводилось розраховувати на самого себе. Якщо спроба втекти виявиться невдалою – уб’ють. Але хай убивають, краще вже смерть, аніж покора й постійні муки, повсякчасне очікування кінця. Та й все одно: тікати чи не тікати, а повернутися чи вижити не вдасться. Більше трьох років і найміцніший раб не витримає, то чого боятися. Зрештою – смерть, це теж вихід, адже вона позбавляє мук.

    Зваживши все, внутрішньо підготувавшись до втечі, Орік вирішив діяти: або – або. Або втече, або позбавиться мук. Одного разу, коли до нього в нору приповз раб-тягач з порожньою корзиною, Орік, наповнюючи її рудою, сказав йому:

    – Ти відпочинь, а я сам відтягну корзину.

    Раба не довелося двічі просити, голова його впала на груди, він відразу ж заснув, сидячи в норі. Орік, прихопивши кайло, потягнув корзину. Тягнув і стримував збуджене дихання, боячись, що воно його видасть. Ось і кінець нори. Уступ. Наглядач на своєму місці. В ніші біля нього жевріє світильник. Неуважно глянув на чорного від пилу «тягача», буркнув:

    – Ворушись швидше, худобо! Покажи свій номер!

    І повернув вухо до нори.

    – Чого затих вибійник?

    Це були останні слова, які він промовив у своєму житті. Розмахнувшись, як розмахувався, добуваючи руду, Орік увігнав кінець кайла в тім’я. Хруснув череп, наглядач беззвучно переломився навпіл, впав і затих. Все. Відступу назад уже немає, тепер тільки вперед. А там – поталанить чи ні – то вже не має значення.

    Примостив собі корзину на плечі і, хапаючись однією рукою за нерівності стіни, піднімався кам’яними східцями на гору. Корзина була завелика і важка, вона заважала підніматися, й Орік напружував всі сили, які в нього ще залишилися. Пітьма ніби рідшає, світліє, все ближче і ближче білий світ. Ось уже ніздрі жадібно вловлюють струмені свіжого повітря, запах моря… Постояв, надихався уволю, аж голова пішла обертом. Ще трохи почекав і знову почав обережно підніматися. Тепер успіх залежав від того, чи встигне він піднятися на поверхню, чи його схоплять, як тільки-но його голова виткнеться із штольні… Для того й тримав на собі корзину з рудою, щоб вартівники, глянувши на неї, подумали, що то просто піднімають чергову корзину…

    Ще кілька сходинок.

    В очі різко б’є денне світло.

    Ще одна сходинка… Ноги тремтять, підломлюються в колінах, піт заливає очі, сил уже, здається, немає й на один крок… Залишилася остання сходинка, і його корзина, а за нею й голова, з’являється на поверхні…

    Раптом голос:

    – Ей, ти! Чого ти сам несеш корзину, а не прив’язав її до вірьовки?

    Орік щось белькоче нерозбірливе, все його тіло напружилось до краю. Тільки б устигнути піднятися. Тільки б не турнули вниз. Ось уже й плечі його здійнялися над поверхнею, ще дві сходинки, і він вибереться із штольні.

    – Що ти белькочеш? – лунає над його головою злий окрик. – Ти що – оглух чи онімів? Я питаю, чому ти серед білого дня піднімаєшся на поверхню? Твій номер?

    Далі белькотіти не було сенсу, бо вартівник уже заніс над ним спис з гострим блискучим наконечником.

    – Мене послав наглядач…

    – Чого це він тебе послав?

    – Маю сказати, що… – Орік піднявся ще на одну сходинку.

    – Що сказати? – вже занепокоївся вартівник. – Чого це в тебе так блищать очі? З наглядачем щось трапилось?

    – Ага, трапилось… ой, трапилось… Зараз усе скажу…

    Орік уже подолав останню сходинку і твердо став на поверхні штольні.

    – Кажи, що з наглядачем! Бо проткну списом наскрізь твоє смердюче тіло! Н-ну?!

    – Он!.. Он!.. – хрипло крикнув Орік, тикаючи рукою кудись мимо вартівника.

    Вартівник сполошено оглянувся. Того для Оріка було досить. Він із силою кинув важку свою корзину вартівнику в груди. Крикнувши, той випустив спис, зігнувся навпіл, з куточків уст потекли струмки рожевої крові. Падав з виряченими очима. Щось хотів крикнути, але не міг. З корзини при її падінні посипалась руда, загримкотіла на кам’яному майданчику.

    – Ей, що там трапилось? – почулися стривожені голоси.

    До Оріка, вихоплюючи з піхов мечі, вже бігли вартівники й наглядачі. Орік метнувся через двір, перебіг його й шмигнув за купу руди. Від тієї купи він перебіг до іншої, а звідти вже було рукою подати до прибережних скель. Та тільки він виткнувся, як побачив наглядачів, котрі мчали йому навперейми. Вони розгадали намір втікача сховатися в прибережних скелях і тепер відрізали йому шлях до сховку. А позаду насідали вартівники – отже, в скелі йому не проскочити, Орік кинувся в напрямку до рову з трупами. Забігши за купу руди (якусь мить його не могли бачити переслідувачі), Орік повернув до рову і стрибнув у нього. Впавши на трупи, підліз під чиєсь тіло, затих. Від трупів ішов немилосердний сморід, нудотливий, жахливий, але мусив терпіти, намагаючись глибоко не дихати.

    Ось у рів посипались камінці, це на його краю з’явилася погоня. Орік чув, як вони збуджено перемовлялися між собою, дивуючись: куди це міг зникнути доблос? Та з рову здіймалися такі запахи, що вони не витримали і відійшли. Один з них сказав:

    – Що тепер старшому скажемо?

    – А що… догнали, покарали смертю за втечу, а труп, як завжди, викинули в рів.

    І вони пішли.

    Орік, терплячи муки, задихаючись, лежав під трупом аж до сутінків, а тоді дістався до краю рову, похилим схилом вибрався на поверхню. Хапаючи широко відкритим ротом повітря, хитаючись і падаючи, вже в напівтемряві побрів до прибережних скель.


    Випробування розпеченим залізом

    Три дні Орік відлежувався та відсиплявся, сховавшись у прибережних скелях. Щілину вибрав з двома виходами – щоб непоміченим вислизнути, якщо раптом застукають. В середині щілина трохи розширювалась, утворюючи маленьку печерку, Орік наносив туди сухої морської трави та губки і вимостив м’яке ложе – тіло було так понівечене, що лежати на мулькому він уже не міг. Харчувався яйцями чайок, у смузі прибою іноді щастило знайти одну-дві оглушені рибини – їх з’їдав сирими. І – спав, спав, спав. Днями й ночами. Спав, набираючись уві сні сили. Ночами – темними і вітряними, коли все узбережжя тонуло в гуркоті прибою, – купався в морі, змиваючи з себе кіптяву, бруд та сморід і гончарної ергастерії, і срібних рудників. Від морської води немилосердно пекли численні рани, він скреготів зубами, бо мав таке відчуття, наче з нього живцем здирають шкіру. Але терпів. Солона вода швидко гоїла рани. Принаймні черви позбувся, рани почали затягуватись молодою шкірою. А накупавшись, знову спав, спав, спав… Лише в середині дня, як сонце ставало над головою, Орік лежав на якій-небудь пласкій скелі й підставляв своє тіло сонячному промінню – це теж лікувало рани.

    І хоч всюди на узбережжі здіймалося громаддя червонуватих скель, що лізли одна на одну, утворюючи або непроходимі лабіринти й тупики, або закінчувалися урвищами над грімкотливим прибоєм, Орік все ж остерігався і без потреби з щілини не виходив. Знав: якщо спіймають, порятунку не буде. Ховаючись у скелях чи вигріваючись на сонці десь у глухому закапелку, втікач поки що був у безпеці, але довго в скелях не висидиш. А вийти – небезпечно. Поруч Лаврійські рудники, на дорогах, що ведуть у глиб країни, вдень і вночі чатують дозори – пройти неможливо. То куди подітися? На лобі – рабське тавро, а з такою відмітиною перший же стрічний видасть владі збіглого раба. Принаймні зобов’язаний буде це зробити. Орік відірвав від подолу хітона вузьку смужку і перев’язав лоба, замаскувавши криваво-червоне тавро, але від того ні легше, ні спокійніше на душі не стало. Треба було вибиратися із скель і шукати дорогу на далеку звідси – неймовірно далеку! – батьківщину. Ні ергастерія, ні диба, ні рудник не вибили з нього усіх сил. Орік був молодим, витривалим і живучим. Від однієї лише думки, що він на волі, з’являлося завзяття. Рани вже затягувалися рубцями, втікач відчув: пора залишити сховок.

    Десь на п’ятий день знайшов на березі широку дошку з розбитого рибальського човна і заховав її в скелях. Діждавшись ночі, забрів з дошкою за смугу прибою, ліг на неї і, підгрібаючи собі руками, тихо поплив у відкрите море. Задумка була така: під прикриттям темряви відпливти у море настільки, щоб з берега його було не видно, обминути гори з Лаврійськими рудниками і десь у пустельному місці, де немає дозорів, пристати до узбережжя. І – ночами пробиратися на північ. Або в Македонію, або в Фракію (куди пощастить дістатися), а звідти вже й до пониззя Істру близько. Але як він – таврований раб – зуміє пройти через Грецію, не уявляв. Втім, обставини на місці самі підкажуть. Але йти краще ночами, обминаючи міста і поселення і взагалі людні дороги, вдень відсиплятися в надійних сховках. Харчуватися тим, що знайде на полях, нікому на очі не показуючись. І все одно не був упевнений, чи вдасться йому прошмигнути через всю країну? Не так це просто, як гадається, але іншого виходу не було.

    Всю ніч його бовтало море, і втікачеві коштувало чимало зусиль триматися на ослизлій дошці. Вранці, як задніло, Орік ніде не побачив берега. Стривожився: чи не занадто далеко відплив від рятівної землі? Без води і їжі на слизькій дошці у відкритому морі довго не протримаєшся. То в один бік гріб, то в інший, а всюди простилалося море. Хоча, можливо, він був і недалеко від берега, та в морі стояла сіра імла з легким туманцем. Спробуй розберися, в якому боці земля.

    Десь у полудень сонце ледь пробило імлу, та берега Орік все одно не побачив. Почав потроху посилюватись вітер, з’явилися перші хвилі. Оріка підкидало все дужче й дужче, німіли руки, триматися на дошці було не просто. Якщо до ночі розгуляється шторм – не вибратися йому на берег. Та й де той берег? Дивись – не побачиш, гукай – не догукаєшся. А вітер все посилюється й посилюється, море із зеленавого швидко темніє, ніби наливається гнівом.

    Невдовзі після полудня із сірої імли, яку вже почав розганяти свіжий вітер, неподалік Оріка виткнулось судно – широке, ніби округле, із загнутим угору носом і кормою, воно мало одну щоглу, на якій ледве тріпотіло велике вітрило і два ряди весел. То була торгова трієра. Йшла вона на веслах, вітрило то обвисало, то ледь-ледь тріпотіло одним краєм. Торгова трієра для втікача – це трохи краще, аніж, наприклад, військове судно, та все ж… А раптом це грецьке судно? А що коли воно йде в Афіни, і він потрапить прямісінько в руки своїх поневолювачів? Але виходу все одно не було, не знаючи, де берег, він довго не протримається на дошці. Та й вітер набирає силу, з кожним подувом хвилі більшають, море і обрії темніють, наливаючись синявою, – шторм уже ось-ось. Вирішив вдати потерпілого. Замахав руками, закричав. Його помітили на трієрі, судно почало збавляти швидкість. Два ряди весел востаннє опустилися у воду і не піднялися, гальмували хід. Судно зупинилося. Орік підплив до борту, на якому товпились люди в хітонах, крикнув:

    – Ей! Допоможіть! Потерпаю в морі!..

    – Самі бачимо, що не на землі, – пролунало у відповідь.

    Опустився канат, Орік вчепився в нього й опинився на палубі судна. І віч-на-віч зустрівся з наглядачами. І були вони точнісінько такі, як на Лаврійських рудниках, і плетениці в їхніх руках теж такі… Судно було грецьке, торгове, на довгих лавах у два ряди з кожного борту сиділи прикуті ланцюгами раби-веслярі. Такі ж, як і він, в шрамах і ранах, що не гоїлися, худі і виснажені, в драних хітонах. І в ту мить Оріку здалося, що нікуди він і не втікав з Лаврійських рудників.

    – Я бачу, тобі не сподобалось наше судно? – запитав його тлустий наглядач, недобре оглядаючи Оріка з ніг до голови. – Але ж ти сам попросився на наше судно, чи не так? То чим же воно тобі не сподобалось? Ну? – здіймав гнучку плетеницю. – Сподіваюсь, тобі ця штука знайома? Чого стоїш, як в рот води набрав? Хто такий?! – підвищив голос. – І куди плив на своїй дошці? Ну?.. Швидше!..

    – Наше судно розбило море, – Орік намагався говорити жалісливо. – Допоможіть… Товариші мої загинули, море стало їм могилою. Я один врятувався, вчепившись у дошку, і море носило мене три дні і три ночі… Аж доки я не побачив вас.

    – Ти не грек? – прислухаючись до вимови Оріка, запитав старший і підморгнув наглядачам. Ті зайшли Оріку за спину, стали понад бортом, відрізаючи шлях до втечі.

    Орік вдав, що нічого не помітив.

    – Я – лідієць, – відповів якомога природніше. – Ми везли товари, і ось… Я один лише вцілів… Допоможіть дістатися до берега.

    Тут підійшов низькорослий, карячконогий грек в білому охайному хітоні. Наглядачі поштиво розступилися.

    – Хазяїне, ця людина говорить, що він лідієць, що їхнє судно розбило море, а він один уцілів, вчепившись за дошку, – сказав старший наглядач.

    – Коли Посейдон насуплює грізно брови, море завжди гнівається і часом нищить човни, – заговорив хазяїн глухим, трохи сиплим голосом, і по тому, як він дивився на підібраного в морі «лідійця», ясно було, що він йому не вірить і не повірить ніколи. – Але, крім Посейдона, на морі можемо гніватись і ми. Ще раз питаю: хто ти такий?

    – Я ж сказав: лідієць…

    – Лі-іді-ієць… – протягнув хазяїн, обійшовши Оріка з усіх боків, і похитав головою. – Може, ти й лідієць, але стьобали тебе плетеницями щедро і не один день – місця живого на твоєму тілі немає, шрам на шрамові. І довго ти був у рабстві?

    – Я не раб, – насупився Орік. – Я вільний лідієць, ми везли товари, наше судно…

    – Чув уже, – насмішкувато перебив хазяїн трієри і зненацька швидко запитав: – А що в тебе на лобі, вільний лідійцю?

    Пастка. Не роздумуючи, Орік кинувся до борту, та наглядачі не дрімали, і через мить втікач стояв уже зі скрученими за спиною руками.

    – Прудкий, – сміялися наглядачі. – Сам попросився до нас у гості, а тепер тікає. Нечемно так…

    І зірвали у втікача пов’язку з лоба.

    – Тавро збіглого раба, – доповіли хазяїну.

    – Сам бачу… – буркнув хазяїн і прочитав слова на таврі: – «Ехей феуго»… Тримай мене… Я втікаю… Що ж, доблос, зробимо так, як і велить напис на твоєму лобі – притримаємо тебе. Яке весло у нас вільне? – запитав хазяїн старшого наглядача. – Сімнадцяте? Прикувати збіглого раба на сімнадцяте весло. Бігати він уміє, побачимо, чи тямить ще й гребти.

    І до Оріка:

    – Ми йдемо з товарами на західний берег Понту, в місто Томи. По дорозі це тобі чи ні – не знаю і знати не хочу. Але якщо ти будеш старатися, в Томах відпущу тебе на берег.

    – Коли б ви, греки, відпускали рабів на волю, то їх би у вас вже давно не було!

    – Гм… Тобі, я бачу, це не подобається? Тоді я віддам тебе в Томах місцевій владі. Якщо ти, звичайно, витримаєш до Том. Язик у тебе працює добре, а ось як руки – побачимо. Раджу старатися, бо інакше викинемо тебе посеред Понту – акулам на сніданок!

    Наглядачі потягли Оріка до сімнадцятого весла, на якому недавно від виснаження та побоїв сконав весляр. Прийшов бородатий, патлатий коваль, приніс різне причандалля і, щось бурмочучи сам до себе, прикував нового весляра до ланцюга. Оріку показали, як орудувати веслом, і наостанку наглядач стьобнув його плетеницею вздовж спини.

    – Це щоб ти знав: за найменший непослух чи провину тебе будуть бити. Тільки не один раз, а багато-багато разів, доки не порепається на твоїй спині шкіра і не заведеться у ранах черва.

    – Це я вже знаю, – відповів Орік і відвернувся.

    Наглядач ніби збісився, коршаком налетів на нового весляра і, щосили стьобаючи його плетеницею, вигукував, бризкаючи слиною:

    – Пику від мене вернеш, смердючий доблос?! Ось тобі!.. Ось!.. Ось!.. Вдруге пики вернути не будеш! Ось!.. Ось!..

    Удари сипались один за одним, та болю Орік не відчував. Чи звик, чи тіло його вже задерев’яніло й було нечуттєвим до болю… Єдину мав утіху: судно йшло в Томи, грецьку колонію на західному узбережжі Понту. А від Том до Істру, де зараз скіфи, – рукою подати. І щоб дістатися до Том, він ладен все витерпіти… Хай скаженіє наглядач, хай б’є. Судно йде до скіфського краю, і це Оріку надавало нових сил.

    Богів у світі безліч, навіть ліку їм немає. У кожного народу вони свої. А свої боги – то завжди істинні боги. Бо немає вищих богів за своїх богів. Так був переконаний Орік, і коли б хто раніше сказав, що настане такий час, що він молитиметься чужому богові – за руків’я акінака вхопився б. Сказано ж бо: чужі боги – ложні боги, істинні боги – свої боги. А тепер він молився в душі Еолу – одному з богів своїх поневолювачів. І для всіх різномовних і різноплемінних рабів-веслярів з важко навантаженої купецької трієри Еол був єдиним богом, якому вони – кожний на своїй мові – молилися щиро, молилися у відчаї, благаючи грецького бога не полишати їх на морських просторах, яким ні кінця немає, ні краю…

    Еол – повелитель вітрів.

    Еол – владика вітрів.

    «О боже, пошли нам вітру, вітру і вітру побільше, – день і ніч стогнуть раби під свист батогів, стогнуть опускаючи, стогнуть піднімаючи важенні весла. – О боже… пошли нам вітру… пошли… пошли вітру… Нічого, крім вітру… вітру… вітру…»

    А бог мовчить. Де він – того ніхто не знає. Може, скрізь і всюди, а може, ніде… Вода ж в морі – ані хитнеться. Від обрію й до обрію заснуло море. Спить. Як лінива і сита тварина. Іноді зітхне уві сні, і знову тиша. Не б’ються хвилі в борти трієри, обвисло вітрило.

    Веслярі, налягаючи на весла, вкотре прохають в Еола рятунку.

    А повелитель вітрів далеко-далеко звідси. Якщо вірити грекам, він сидить на вершині скелі зі скіпетром в руці, а під ним у скелі печера. А в печері тій – вітри. Як змилостивиться владика, випустить вітри з печери, полетять вони на морські простори, розгуляються, загудуть, засвистять у вітрилі… І полине тоді трієра сама, випростаються веслярі затерплі, занімілі, опустять руки… Зітхнуть полегшено… Але бог тримає вітри замкненими, гуляти їх не випускає. Море спить. Ані шелесне.

    Гребли, як не було попутного вітру, а при вітрі, коли трієра йшла під вітрилом, відпочивали. Але як рідко щастило їхньому вітрилу спіймати попутний вітер – бог Еол скупий і не завжди дарує мореплавцям потрібний вітер.

    Напарником Оріка на веслі був раб з Африки, товстогубий і чорний негр. Здоровий і сильний, він теж не витримував, але діватися нікуди, доводилось гребти.

    Під щоглою сидів покалічений раб. Гребти він уже не міг, але добре грав на дудці. Під його ритмічну музику опускали й піднімали раби важенні весла. А по дошках над головами рабів ходили наглядачі, хльостали тих, хто, на їхню думку, погано гріб… Годували, як і на руднику, раз на день, юшкою з борошна. Іноді давали рибу. Ще зрідка – коржик. Питної води – протухлої й бридкої – і то не завжди перепадало уволю.

    Весло велике й важке, весло вимотувало душу. Іноді Оріку здавалося, що руки його хтось повиймав, і вони самі гребуть. Гребуть і гребуть. День і ніч, ніч і день.

    Спершу Орік рахував дні, та після п’ятнадцятого дня свого рабства на купецькій трієрі збився з ліку. Чи не все одно? Ночами, як дув попутний вітер, лежав на лаві без сну – за день виснажувався так, що й рятівний сон не приходив. Над ним висіло чорне зоряне небо, хвилі гойдали трієру, тріпотіло вітрило, поскрипували снасті. У важких снах-мареннях стогнали раби. Скрипіла, прогинаючись, дошка, по якій всю ніч ходив і ходив наглядач – рабів навіть вночі не полишали без пильного ока. А Орік думав: для чого людина приходить у цей світ? Ніколи раніше не з’являлися в нього такі думки, а тепер ось – прийшли… Справді, для чого людина з’являється в світі білому? Щоб робити інших людей рабами? Чи щоб самій стати рабом? Боги далеко, глухі вони до рабів – то хто підкаже, хто відповість: для чого людина приходить у цей світ?

    Скрипить, прогинаючись, дошка під важкою ходою наглядача, стогнуть, хриплять уві сні раби…

    Іноді на море насувала така пітьма, що хоч око виколи, на відстані простягненої руки нічого не видно. Били в борти хвилі, скрипіли снасті – одноманітно, журливо… Скрипіла щогла. А потім все раптово стихало, не б’ються хвилі в борт, не скриплять снасті. Ось уже забігали наглядачі, засвистіли плетениці.

    – Вставай! Вставай! За весла, всім за весла!

    Заграв на своїй дудочці раб під щоглою.

    Гребуть. Душно. Повітря густе, вогке й липке. Обливаючись потом, гребуть раби, хто проснувся, а хто й ні, гребе, а важка голова падає на груди. Десь далеко цвіркають зірниці, спалахують і падають зорі. Налягає Орік на весло, і ніхто не може йому відповісти: для чого людина приходить у цей світ?

    Знову минають дні і ночі.

    Спина ниє не перестаючи, руки опухли, особливо в плечах. Але все одно треба ритмічно піднімати весло, опускати його у воду, загрібати, піднімати вгору, знову опускати, загрібати…

    Нарешті пройшли й Пропонтіду. Ось уже й фракійський мис, неприступні стіни якогось міста. Виявилось – Візантій, грецька колонія на Боспорі. А Боспор – це ворота Понту. Жодне судно, що прямує в Понт, не обмине Візантія. Їхнє теж завертає в порт, пристає. Для веслярів це – як дарунок богів, можна хоч трохи відпочити і набратися сил (якщо їх можна взагалі набратися) перед понтійськими просторами. Хазяїн судна із старшим наглядачем пішли в порт, потім відвідали – аби принести подячні жертви владиці морів – храм Нептуна, що стояв на крутім березі, неподалік зруйнованого храму Гери (його спалили ще перси Дарія, коли втікали із Скіфії).

    Всі, хто збирався долати Гостинне море, влаштовували тут жертвоприношення богам, аби ті дарували їм безпечне плавання. Щедрі жертви приносили мореплавці і в святилищі Зевса Урія, тобто Попутного, що було в 120 стадіях від Візантія. Місце називалося просто – Гієрон, Святилище. Жоден мореплавець, якщо він при своєму розумі, не обмине Святилища, не принісши Попутному щедрі дари, навзамін прохаючи в Зевса одного: щасливо перепливти море і щасливо повернутися назад. У Святилищі стояла статуя бронзового хлопчика, котрий молитовно простягнув руки. Одні казали, що та статуя – знак небезпеки для мореплавців, інші – що то символ любові до батьків. Треті розповідали таке. Великий спокій колись полонив море – день у день, ніч у ніч не було ані подуву вітерця. Одне з суден в очікуванні вітру довго стояло, і моряки вже почали голодувати. І ось наварху-капітану примарилося видіння: якщо він принесе в жертву свого сина, то з’явиться попутний вітер. І коли наварх вирішив віддати в жертву богові вітрів свого маленького сина, хлопчик простягнув руки, благаючи бога порятувати його. І бог розчулився, зняв з вівтаря дитину і послав попутний вітер. Ось звідтоді й стоїть там бронзовий хлопчик з простягненими руками.

    За Гієроном починався Понт, загадковий і для малодушних страшний. Як розповідають міфи, першими греками, які його подолали, були аргонавти. А до них буцімто ніхто не міг проникнути в море. Чому? Та тому, що в його гирлі були скелі Планкти. Стикаючись одна з одною, вони знищували всіх, хто хотів потрапити в Понт. За порадою віщого Фінея, аргонавти випустили голуба. Скелі зітнулись, розійшлися і зупинилися назавжди. Дорога в Гостинне море була відкрита. А втім, в давнину його звали Акшайною – від скіфського «темний», «чорний». Греки переробили його в близьке за вимовою Понт Аксінський – Негостинне море. Та згодом, коли грецькі мореплавці освоїли море, то перехрестили його з Аксінського в Евксінське – Гостинне.

    «Вік би не бачити такого Гостинного моря», – налягаючи на весла, думає Орік. Не розумів він моря і не міг збагнути, нащо воно людям? Щоб рибу ловити? Але ж худоба і без риби прогодує людей. Щоб плавати? Але краще сісти на коня і мчати степами – немає милішого скіфу місця, як степ широкий. То для чого те море?

    Греки кажуть: спершу Понт звався Негостинним тому, що негостинними на його берегах були місцеві варварські племена, особливо скіфи. Останні буцімто приносили в жертву чужоземців, м’ясо їхнє їли, а з черепів виготовляли чаші. Орік спльовує. Ніякого людського м’яса скіфи не їли – у них коней та худоби вдосталь. Кров першого вбитого ним у бою ворога скіф пив – такий звичай. Щоб сила і спритність ворога передалася йому. Чаші з черепів (але тільки з найзліших своїх ворогів) скіфи робили і роблять, але м’яса людського не вживали. Скіфи не таври, котрі живуть в горах. Ті, ходили чутки, і справді їли чужоземців.

    Попереду був Понт.

    Звідси, від Святилища Зевса Урія, починали рахувати відстань. Бувалі мореплавці казали, що від Візантія[16] і до Борисфену, що впадає в Понт на другому боці, – 3800 стадіїв[17]. Скільки ж то разів треба опустити й підняти весло, загрібаючи ним воду, щоб дістатися до другого берега Гостинного моря!

    І ось вже Святилище Зевса Урія залишилося позаду.

    Грає на дудці раб під щоглою. Ритмічно й одноманітно.

    Іноді Оріку здавалося, що гребе не він, а хтось інший. Немає жодної думки в голові, втома доходила до такого краю, що сам себе вже не відчував і, гребучи, сам себе спостерігав ніби збоку. Опухлих рук теж не відчував. І вже не гріб, гребли його руки, а він спостерігав за ними збоку і дивувався: чи можливо таке?

    Ночі були темні, задушливі, дні світлими, чистими, тихими. Вранці бліда зоря освітлювала мертве й пустельне море. Ранками було легше пливти – дули вітри з рік, що впадали в море, холодні і сильні, а вдень – штиль. Тільки фраскій – вітер з фракійських берегів – приносив деяке полегшення. Іноді ж вітру було надмір, особливо стрічного, і судно злітало тріскою, і здавалось, що ось-ось воно піде на дно. Шторм з’являвся несподівано, вода заливала судно через ніс і корму, єдине спасіння – сховатися в бухті. Але спробуй при такому вітрі пристати до берега.

    А потім знову на Понті влягалася тиша, і веслярі вкотре молили-прохали Еола послати їм попутний вітер.

    На дванадцятому веслі сконав весляр, здається, сирієць. Набігли глядачі. Били ногами непорушне тіло, стьобали батогами. Потомилися.

    Прийшов коваль, нечесаний, закудланий, із розжареним металевим стержнем. Кінчик стержня аж білий, над ним тремтить повітря. Крекчучи, коваль нахилився і тицьнув розжареним стержнем в стегно сирійця. Зашкварчало… Різко й нудотливо запахло паленим м’ясом. Сирієць не ворушився.

    – Готовий! – байдуже сказав коваль і позіхнув. – Тільки мертвий може витримати розпечене залізо, живий ніколи.

    Доповіли хазяїну, той велів розкувати труп і викинути його за борт.

    Вже два дні, як ішли Понтом. Так Оріку сказав один з веслярів, і Орік ожив – все ближче й ближче західний берег Понту. А за ним – скіфські степи. Ловив ніздрями морське повітря, й іноді вчувався йому запах полину.

    Під вечір третього дня розгнівався Посейдон. Що зчинилося на морі! Потемніло небо, посунули важкі хмари, вода стала чорною, вали пішли один за одним. Заскрипіли снасті, затряслась трієра – ось-ось розсиплеться. Линула злива, мокрі раби, цокочучи зубами, налягали на весла, але що вони могли вдіяти проти стихії! Трієра – що та тріска серед моря. То злітає на хвилях високо вгору, то провалюється в безодняву. І кожний такий злет може стати останнім. Зверху злива, знизу дістають хвилі, весла вириває з рук, кормчий сховався, наглядачі поховалися… А раби прикуті, не втечеш. Кінець! Недарма ж греки говорять, що на землі існують три види людей: живі, мертві і ті, хто плаває морями.


    На четвертий день Посейдон вгамувався, далеко попереду, де сходиться небо з водою, побачили землю, – західне узбережжя. Веслярі ожили, тільки й чулося:

    – Томи… Томи… Томи…

    Грецьке місто-колонія Томи – кінцевий пункт плавання. Корабель зайде в порт, пришвартується, а раби, піднявши весла, більше не опустять їх. І розігнуть занімілі спини, впадуть їхні опухлі руки як підрубані, і самі вони впадуть на лави і лежатимуть, лежатимуть, лежатимуть… І наглядачі не бігатимуть з батогами й плетеницями. Ніхто не чіпатиме веслярів, доки трієра стоятиме в порту Томи. А стоятиме вона не день і не два – спершу її розвантажать, а потім завантажать новими товарами, доки розвантажуватимуть і завантажуватимуть, раби-веслярі лежатимуть на лавах. А потім знову за весла і назад в Афіни. І все повториться. Для тих, хто витримає… Але про зворотний шлях намагалися не думати, попереду Томи, кінець плавання і відпочинок. І раби налягали на весла без підганяння наглядачів, квапилися: швидше б дістатися берега.

    Разом з усіма налягав на весла й Орік – за Томами Гетська пустеля, Істр, а там і скіфи… Де й сила бралася в опухлих руках. Чим ближчав берег, тим неспокійнішим ставав Орік. Скіфи поруч. Зовсім близько Скіфія. Невже довга дорога його рабства нарешті скінчиться?..

    Та радість була миттєвою, як спалах блискавиці. Гай-гай, який бо він наївний. Не відпустить його хазяїн у Томах, не відпустить, хоч і обіцяв. У хазяїна й так не вистачає веслярів, чимало з них виснажені до краю і не всі витримають зворотну дорогу. То чого це хазяїн має відпускати на волю раба, котрий, до всього ж, дістався йому задарма?

    Налягає Орік на весло. Доля сама посилає йому останню спробу. Зважуйся, рабе: як трієра вирушить назад з Том в Афіни – більше у тебе надії на волю не буде. Плавати тобі на трієрі і плавати, доки не урветься нитка твого життя, і тоді тебе – мертвого – розкують, за руки й ноги візьмуть, розгойдають і викинуть десь у морі, як викинули того раба-сирійця…

    Згадавши сирійця, Орік здригнувся. А що коли… За борт викидають лише мертвих. Але перед тим, як викинути, їх припекають розпеченим залізом, щоб переконатися, що раб і справді мертвий… А що як?.. Але чи витримає він розпечене залізо? Та іншого виходу здобути волю у нього немає. Треба витримати, будь-що витримати. А берег так близько. Якщо вдати з себе мертвого під вечір, то… До ранку він, вибравшись на берег, буде в безпеці… Всього лише витримати дотик розпеченого заліза до твого стегна – не крикнути, не застогнати, не здригнутися, як горітиме твоя плоть. І, що найважливіше, навіть не дихати. Витримати… Він скіф, він усе вміє терпіти: голод і спрагу, холод і спеку, то мусить витримати й розпечене залізо. А не витримає – не бачити довіку Скіфії. Від слабаків воля відвертається: воля йде лише до сильних.

    Вдалині видно захисні мури Том. Раби ожили в передчутті близького відпочинку, гребуть без нагадування наглядачів.

    Але треба не просто витерпіти залізо, а й розіграти все правдиво, так удати з себе мертвого, щоб й бувалі наглядачі не запідозрили чого. А їх не просто обвести круг пальця.

    Не перестаючи гребти, Орік непомітно опускає руку до лави, там є тріщина. Доки весло опускається вниз, він відколупав від тріщини невелику скалку. Тепер треба непомітно від наглядачів і рабів поранити собі піднебіння, – чим більше крові поллється з рота, тим швидше повірять наглядачі… Веслярі гребуть, не спускаючи очей з фортечних мурів вдалині. Наглядачі, збившись докупи, про щось весело між собою говорять і теж поглядають на берег. Орік суне гостру скалку в рот і щосили штрикає нею в піднебіння – раз, другий, третій, четвертий… Рот наповнюється гарячою і густою рідиною. Орік суне закривавлену скіпку під лаву, міцно стискує зуби і губи, щоб утримати кров у роті. Випустивши з рук весло, валиться на бік. Руки і голова його звисають з лави.

    – Ей, на сімнадцятому веслі?! – чується загрозливий крик. – Ти чого розлігся, скотино?! Я за тебе гребтиму?!

    Заскрипіла дошка – біг наглядач.

    – Ану вставай, падло!.. – свист батога. – За весло, доблос, за весло! На тім світі лежатимеш, а на цім греби!

    Раб не ворушився, він лежав скручений, голова і руки безпомічно звисали з лави.

    – Подох, чи що? – міркує вголос наглядач. – От халепа! До хазяїна хоч і не потикайся. Ей, ти, худобина?! – все ще не вірить наглядач. – Ану вставай!..

    Знову заскрипіла дошка – це йшов старший наглядач.

    – Що тут у тебе?

    – Та ось один друг розлігся на лаві і не встає.

    Удвох вони заходилися штурхати обм’якле тіло ногами, били його, стьобали батогами – раб не ворушився і не виявляв жодних ознак життя.

    – Невже подох? – забідкався старший наглядач. – Ну й слабак, падло! Навіть в один край не витримав!

    Знову били ногами, стьобали батогами – жодних ознак життя. Тоді старший наглядач, гидливо зморщившись, взяв голову раба і ледве підняв її, як з рота хлинула кров. Наглядач з відразою кинув її назад на лаву.

    – Подох! Піду доповім хазяїну.

    Першу перевірку Орік витримав, тепер мало відбутися найтяжче – випробування розпеченим залізом. Побите його тіло болю не відчувало – хай б’ють стільки їм захочеться. Витримати б залізо. І він, зціпивши зуби, зібрав усю свою силу волі і трохи заспокоївся – витримає. Аби не думати про останнє випробування, думками полинув далеко-далеко, до берегів Істру. І бачив там внутрішнім зором скіфські табуни, кибитки, чув, як лементувалися жінки, сміялися діти. І коли його пекли розпеченим залізом у стегно, жоден мускул не здригнувся на його розм’яклому тілі. Чув густий нудотливий запах власного паленого м’яса, чув, як воно шкварчало, чув, як біль блискавкою пронизував його наскрізь, але витримав.

    – Подох, – сказав хтось над ним, і всі пішли, а біля нього лишився коваль. Він клепав, бурчав, знову клепав і бурчав, а тоді з гуркотом впав ланцюг.

    Двоє наглядачів взяли його за руки і ноги, піднесли до борту.

    – Р-раз-два!..

    І Орік, все ще не вірячи в своє щастя, у волю вимріяну свою, полетів у море.


    Частина четверта


    Всі повстали проти нас

    Істріанами в пониззі Істру називали не мешканців грецького міста-колонії Істрія, що стояло на узбережжі Західного Понту, а різні племена, котрі населяли степи понад Істром, в його гирлі й на островах, кочували в Добруджі та Гетській пустелі. Під цим збірним ім’ям істріани й увішли в історію Скіфії. Частина з них були родичами – близькими й далекими – фракійцям, інші ж мали свої родоводи. Жили вони між собою не дружно, ні спільності, ні єдності не мали, а постійно ворогували. Цим і скористалися скіфи, коли вперше з’явилися у тих краях – розбивали й покоряли племена поодинці: одних нищили, інших приближували до себе, а між усіма разом посилювали розбрат і тим утверджували своє панування. Так тривало не один рік – десятки років. Та по весні 341 року після поразки трібаллів, котрих до того ніхто не міг подолати, істріани нарешті збагнули, яку загрозу їхньому існуванню несуть скіфи. Якщо вже й трібалли потерпіли крах, сподіватися більше немає на кого. Та й хто може захистити тамтешні племена від скіфської загрози? Щоправда, надія була на Філіппа Македонського, що той розіб’є Атея, але й вона розвіялась. Войовничий македонець по вуха застряв у війні з грецькими полісами, і йому тепер не до якогось там Істру. Та й сам він років з п’ятнадцять тому – до речі, у спілці з Атеєм – напав на фракійське царство одрісів, відхопивши у нього чималий шмат земель із золотими рудниками, тож люду понад Істром на його захист розраховувати не доводилось. Якщо Філіпп і порятує від скіфського ярма, то лише для того, щоб запрягти їх у своє македонське ярмо. А міняти ярмо скіфське на македонське – радощів мало – добрих поневолювачів ще ніхто не знав.

    Сподіванка була на самих себе.

    І розпорошені племена, що до того ворогували між собою, схаменулися й почали об’єднуватись: язиги, бастарни, тірагети, тіни та інші – всі фракійських родів. До них приєднувалися і не фракійські роди.

    І надумали вони всі разом розбити Атея.

    – Або хай Атей скіфський іде з наших країв до свого Борисфену, або ми витуримо його звідси силою зброї і нашої спільності. Не бувати Скіфії у наших землях!

    Так загомонів по весні місцевий люд, готуючись до битви з Атеєм.

    До тієї весни Атей уже міцно утвердився в землях Добруджі, в Гетській пустелі та в пониззі Істру. Скіфи доходили й до Том – одні роди кочували, інші селилися, засівали ниви, влаштовуючись на гетських землях ніби назавжди. Навіть почали той край називати Скіфією. І виходило так, що місцевим племенам вже ніби й місця не було. Окремі ж загони скіфів доходили до грецьких міст Діонісполя, Одесса, Месембрії та Аполлонії на західному узбережжі Понту, хоч греків і не чіпали. Але скіфські коні все частіше й частіше іржали під мурами грецьких міст, і це грекам не дуже подобалось, вони теж думали: а як би зупинити кочовиків?

    Призвідниками непокори у тих краях, як доносили Атею вивідники, стали кробідзи, племена, котрі мешкали неподалік Том. Як тільки вони побачили, що в їхніх землях починають селитися осідлі скіфи, а кочові захоплюють для своїх стад і табунів їхні пастівники, то спішно заходилися готувати військо для відсічі. Але їх було мало, тож кробідзи розіслали до всіх тутешніх племен гінців. Одного з них перехопили скіфи, припекли його вогнем, він і зізнався: везе в лисячій шапці послання до всіх істріан. І прочитали скіфи у тім посланні таке:

    «Людям, котрі живуть в степах понад Істром! Кробідзи їх питають: допоки будемо терпіти прийшлих скіфів? Покірно віддамо їм свої землі, а самі підемо? Куди? Де подінемося? Позад нас Понт-море, по ліву руку Македонія та греки, праворуч за Істром Скіфія. Куди подінемось? Чи не краще всім гуртом напасти на скіфів і вигнати їх геть за Борисфен? Коли об’єднаємось, Атея подолаємо, коли ж будемо і далі ворогувати між собою, Атей нас поодинці переб’є, а тих, кого помилує, поробить своїми данниками. Атей хоче створити на наших землях нову Скіфію, бо йому вже мало однієї за Борисфеном. І тоді нам місця на нашій землі і не буде. Тож мусимо знищити гуртом його владу і утвердити свою. Кому дорога воля – приставайте до нас. Забудемо старі чвари і спірки – нерозумними ми були, коли гризлися між собою. Час схаменутися. Скіфи дужі, і жодне наше плем’я саме їх не подолає. Об’єднаємо ж свої загони і всі разом виступимо проти кочовиків – тільки тоді сонце побіди засяє над нами. Об’єднаймо і богів своїх – всі разом вони допоможуть нам перемогти скіфського Ареса».

    Від грецького міста Томи і до того місця, де Істр вигинається велетенським луком і де мав стояти кочовищем цар Атей, пішому ходу було днів два-три. Вибравшись з моря ледь живим, Орік уже не мав сили на ті два-три дні. Лежав на прибережному піску, безтямно посміхався до голубого неба, не вірячи, що звідси до своїх – рукою подати, а страшні Афіни залишилися далеко позаду, за морями й суходолами.

    Хитаючись, падаючи і знову встаючи, Орік дістався до прибережних заростів, відлежувався в гущавині два дні, живлячись спершу черепашками, а потім і рибою, що її викидало море. Гострими камінчиками різав рибу на смужки, в’ялив їх на сонці й жадібно ковтав. Їсти не хотілося, але мусив, щоб набратися сил. Їх було замало, аби дістатися до царського стану. Але й довго відлежуватися в чагарях не міг – нестримно кликали до себе степи. Жадібно вдихав степовий вітер із запахом полину, і йому здавалося, що він чує, як далеко за кряжами іржуть скіфські коні.

    Трохи оговтавшись, майже голий, у напівзотлілому хітоні, брудний, неймовірно худий, увесь у виразках і шрамах, перев’язавши смужкою, вирваною з подолу хітона, рабське тавро на лобі, рушив до найближчого скіфського села, що було неподалік Том. Там сподівався роздобути харч, коня та хоч сякий-такий одяг. В тім поселенні мешкали скіфські хлібороби, називалося воно Крайнім, бо й справді було на краю Гетської пустелі, далі вже починався приміський хліборобський округ Томи.

    Йти було тяжко, боліла рана на стегні, яку йому завдали розпеченим залізом на трієрі. Тягнув ногу. Як надто ступав на неї, біль пронизував усе тіло, рана припухла, почервоніла, неприємно нила й шпигала при кожному кроці. Та коли Орік, скрегочучи зубами від болю, дістався туди – Крайнє зустріло його напівобгорілими хатками. Там і тут лежали убиті його співвітчизники, переважно діди, молодих, а також жінок та дітей нападники погнали до Істру – це Орік прочитав по слідах. По тих же слідах він зрозумів, що нападниками були гети. Ті гети, котрі й запроторили його рік тому в рабську неволю. Никаючи зруйнованим поселенням, що дотлівало, Орік почув кувікання в ямі і побачив там порося. Він убив його палицею, засмажив у купі жару, що тлів у тому ж дворі, роздер і з’їв, не звертаючи уваги на трупний сморід. Тільки тоді відчув у собі силу і рушив до Істру, все ще не розуміючи, що коїться в Гетській пустелі. У степах все прийшло в рух. У всіх напрямках мчали загони чи групи вершників, сунули валки, то там, то тут здіймалися дими, десь ревіла худоба, іржали коні, кричали люди… Орік не міг збагнути, що трапилося в степах, але єством відчував: війна.

    Місцевий різномовний люд, званий у цих краях істріанами, заворушився і збирається в похід проти скіфів. Квапився – чи знає батько, що істріани знищують скіфські поселення й гуртують свої військові сили? Йшов ночами, дорогу вибирав по зорях, а вдень ховався від загонів, що нишпорили у всіх напрямках, відлежувався в ярах та чагарях. Коли закінчилася поросятина, палицею підбив двох перепелів і засмажив їх на багатті, залишеному істріанами. Поминув ще двоє поселень скіфів-хліборобів, але, як і те, що біля Том, вони теж були сплюндровані, а їхні мешканці або перебиті, або забрані в полон.

    На другий день у балці, де в траві між вербами жебонів струмок, побачив коня. Тягнучи за собою вершника (з трави стирчала лише рука з намотаним на неї повіддям), кінь ішов до струмка. Сховавшись у заростях, Орік довго прислухався, спостерігаючи за конем, котрий, пирхаючи і сторожко поводячи вухами, пив воду. Впевнившись, що поблизу нікого немає, Орік вийшов з-за кущів, заспокійливо та лагідно посвистуючи, кінь шарахнувся в бік, але посвист був йому знайомий, бо саме так скіфи заспокоюють коней, і він зупинився. Вуха нашорошив, готовий в будь-яку мить кинутись навтіки. Посвистуючи, Орік підійшов до коня, поляскав його по шиї, тихо гомонів: «Не бійся, дурнику, я – свій». Кінь заспокоївся, тоді Орік підійшов до воїна. За вбранням він був скіфом. Орік розстебнув у нього на грудях куртку, притулив вухо до грудей – серце ще билося… З трудом розімкнув закляклі пальці незнайомця, вийняв з них повіддя, потім зачерпнув пригорщею води, похлюпав непритомному на лице, трохи води влив йому в рота. Вершник застогнав, розплющив очі. Загледівши Оріка, насторожився, рука його потяглася до пояса, де висів акінак.

    – Ти скіф? – запитав Орік.

    – Скіф не скіф – яке тобі діло? – захрипів незнайомець. – А ти хто? Істріанин?

    – Скіф.

    – А чому ти так дивно вбраний? Що на тобі за… лахміття?

    – Я з неволі утікаю. Але не про це зараз мова моя. Ти сам хто такий і що коїться в Гетській пустелі? Я давно не був дома.

    – Якщо ти… скіф… – важко дихав вершник, – то мчи… до Атея, – в горлі його забулькало, і він говорив над силу, ледь чутно. Орік схилився над ним. – Всі повстали проти нас.

    – Хто – всі? І чому в наших степах місцевий люд заворушився, як мурашник, в який сунули палицю?

    – Всі проти нас… – хрипів вершник… – тутешні…

    – Гети?

    – І гети, і… всі… істріани. Знищують наші поселення, одних убивають, інших з собою забирають… Бери коня… мого… до Атея мчи… Скажи: істріани йдуть проти нього війною… Я дізнався, де вони збираються… – засилкувався звестися, Орік підняв йому голову. – Слухай, буду казати… А ти розкажи Атею… хай військо туди кине, вдарить зненацька…

    – Куди?

    – Біля третього броду на Істрі… Там вони збираються… Із своїми вождями… Всі, хто проти нас… От би по них ударити, доки вони докупи не зібралися… А мої дні на цьому світі вичерпані. Прощай… Коли маєш що передати на той світ, кажи… Та швидше, я кваплюся…

    Голова його відкинулась назад, дрож пробігла по тілу, він засмикався, кров хлинула з рота, і через мить одноплемінник лежав витягнений і тихий.

    Орік хоч і потребував одягу, але не став роздягати мертвого – скіфський воїн і на тім світі мусить бути воїном, у вбранні й при зброї. Тож довгий меч, горит з луком і стрілами залишив мертвому, собі взяв лише короткий меч, акінак, скочив на коня і зник…


    Над скіфським царством в пониззі Істру нависла загроза. Істріани, переступивши через старі чвари, нарешті зуміли об’єднатися. Більше того, на раді, де зібралися представники усіх племен, після спірок, галасу й різних жестів, коли всі хапалися за зброю, було вибрано спільного вождя на час війни з Атеєм. Він і мав очолити збірне військо істріан. Для підняття значущості його влади спільного вождя проголосили царем. Це теж була незвичайна подія в житті істріанських племен, котрі до того тільки й знали, що гризлися між собою, а їхні вожді були зайняті лише набігами в землі сусідів.

    Першим істріанським царем вибрали кробідза, вождя Яга, про якого у тих краях йшла і добра, і недобра слава – любив він поживитися за рахунок сусідів. Але, попри все це, був вождь сміливий, удачливий і тямковитий.

    В кочовище Атея раз по раз мчали гінці, з кочовища теж мчали гінці у всі кінці царства. Спішно збиралися скіфські загони, готувалися обози, воїни запасалися харчем для себе і ячменем для коней. Але швидше за царських гінців летіло степами «велике вухо», кепські вісті несло: спільне військо істріан росте з кожним днем, новий їхній цар погрожує вигнати скіфів за Істр чи й за Борисфен. І до його погроз вже час було прислухатися. Окремі загони істріан налітали на скіфські поселення й кочовища, старих нищили, а молодих жінок та дітей забирали в полон.

    Налітали істріани такими великими загонами, що деякі скіфські роди й поселення знімалися зі своїх місць й відходили поближче до Атея, прохаючи в нього захисту.

    – Маєте зброю і звагу – захищайтесь! – одказував їм цар. – У цих краях вас ніхто не захистить, крім вас же самих! Та й кого ви злякалися? Тих, над ким ще вчора були владиками? Тих, хто ще вчора був вашим данником? Коли данник піднімає голову, владика береться за плетеницю чи батіг. Коли ж данник береться за зброю, владика стинає йому голову. Так і беріться за мечі, доведіть істріанам, що пани і господарі над ними – ви, саї! Скіфи із скіфів, яким самі боги повеліли бути владиками над усіма іншими народами світу. Хай вашими руками тримає зброю бог Арес. Немає у світі більшого бога, аніж скіфський бог Арес!

    Все прийшло в рух у скіфському царстві, тільки сам владика не квапився – квапливість була взагалі не властива його натурі. І навіть тепер, коли проти скіфів повстало все пониззя Істру і Гетська пустеля, Атей не зрадив свою витримку – ще й ще раз зважував свої задумки. Військо готував, але в похід не йшов. Скіфи хоч і відчували неспокій, та вірили своєму старому і мудрому царю, котрий стільки живе на світі, що іншим і не снився такий вік. А живе тому, що боги доточують йому вік, тож і Скіфії вони доточать віку. Якщо цар спокійний, значить, він щось замислив, і не сьогодні-завтра з істріанами буде покінчено.

    Скіфський цар щодня приймав і вислуховував численних вивідників, котрі всюди нишпорили, спостерігаючи за рухом істріанських загонів. А потім сидів із напівзаплющеними очима – здавалося, просто дрімав. І навіть старий вірний Ар не смів його турбувати. В такі дні в кочовищі западала тиша, варта біля царського шатра ходила навшпиньках. Всім, хто хотів бачити царя, Ар знічев’я відповідав:

    – Зараз – ні, бо цар відпочиває…

    І це діяло, і всі заспокоювались – якщо в такий час цар відпочиває, то виходить, усе гаразд.

    І тільки добре обміркувавши свою задумку та план дій, все зваживши і переконавшись, що похибки не повинно бути, Атей велів погукати до нього старшого сина, а також радника Котіара.


    Просторе царське шатро – конем можна в нього заїхати. Біла повсть надійно захищає царя від цікавих очей, степових вітрів, пекучого сонця і гамору кочовища. Навіть у найбільшу літню спеку в ньому панує м’яка прохолода. А цієї весни в білому шатрі було навіть холодно. Стара кров царя вже не гріла. У шатрі день і ніч його підтримував Ар, – горіло багаття, біля якого Атей любив усамітнюватись. Кості грів, думу думав свою.

    Ось і цього разу сидів він біля багаття у своїй звичній позі – на схрещених під собою ногах, голова опущена, погляд у багаття спрямований. Іноді Атей підкладав у вогонь хмизу, в отвір шатра струменів рій іскорок. По праву руку владики сидів син його Гелон, по ліву радник Котіар – найближчі тепер люди старого царя. Всі троє неквапливо пили кумис, цар мовчав, Гелон з Котіаром теж підтримували шанобливу мовчанку. Та ось цар відставив свою чашу (Гелон з Котіаром теж відставили чаші) і мовив, ні до кого конкретно не звертаючись:

    – Спрагу вгамували, час уже вгамувати й істріан… Бо щось надто вони розійшлися. Геть уже нас за своїх владик не визнають. Чи не пора за них братися?

    – Пора, Батьку, – озвався Гелон. – Істріани не лише об’єдналися, чого раніше не було, а й вибрали собі спільного царя, – голос спадкоємця царської влади забринів від гніву. – Та як ці нікчемні людці, твої піддані, посміли вибрати собі царя? Хто їм дав на це право? Чи, може, вони питали згоди у тебе, свого владики і повелителя?

    – Якщо вибрали собі царя, то віднині нас вони вже ні про що питати не будуть? – дещо насмішкувато озвався Атей, і невідомо було, з кого він кепкує. – Та, зрештою, хай вибирають собі кого завгодно. Треба ж давати і їм якусь волю. Навіть з найноровистішого коня і то знімають вуздечку, щоб він зміг попастися чи відпочити, побрикати перед тим, як на нього знову накинуть аркан. – Помовчав, ляснув себе долонею по коліні. – Хай, кажу, вибирають собі царя. Аби лишень їхній цар та корився нам і був у нас на побігеньках.

    – Але ж вони вибрали собі царя, щоб віднині більше не коритися нам, їхнім владикам.

    – Ось це вже гірше, сину мій, – Атей підклав хмизу у вогонь, почекав, доки він спалахне, і повернув до Гелона освітлене вогнем лице, на якому танцювали червоні полиски. – Розбивати треба не істріан та їхню військову силу – це нелегко. Треба, перш за все, розбити їхню єдність. А зникне їхня єдність – зникне і їхня рішучість та звага, а з ними і та загроза, яку вони нам несуть. Щоб розламати їхню єдність, треба пустити межи них хитрого лиса, посварити їх між собою… А вже тоді, як вони зчепляться, розбити їх поодинці. А б’ючи одних, підтримувати других, третіх цькувати на четвертих… – повернув голову до Котіара. – Істріани вибрали своїм царем кробідзького вождя Яга. Хто він такий, чим дихає і до чого поривається?

    – Яг – везучий вождь, не дурний, тямкуватий. Його не так легко взяти голими руками, – говорив Котіар і за звичкою погладжував бороду. – Підступний, рішучий, не з лякливих. Воює лицем в лице, а може і в спину вдарити. Спить і бачить себе владикою усіх племен понад Істром. В позаминуле літо захопив владу над усіма кробідзами, став зазіхати й на інші племена. Деяких своїх суперників по владі спровадив на той світ ножем, трутизною чи намовою. Дуже войовничий, завжди виграє, на кого б не нападав. Мріє не лише стати царем над істріанами, а й створити своє царство.

    – Він уже став царем, – похмуро вставив Гелон.

    – Він не став ще царем, – м’яко заперечив Котіар. – Його поки що вибрали царем і то – на час війни з нами. А Яг мріє стати царем назавжди. Це зробити непросто, бо не всі істріанські вожді визнають його як свого владику. Яга остерігаються, бо Яг підступний і сьогоднішньому своєму спільнику може завтра легко увігнати ножа в спину. Крім того, істріанським вождям не подобається, що Яг тримається свавільно, пихатий і намагається усіх підім’яти під себе. Вони побоюються, щоб він і справді не захопив владу назавжди. Ось на цьому треба й зіграти.

    – Так, треба посилити недовіру та настороженість істріанських вождів до Яга, – погодився Атей. – Яг підступний, і нам варто такими ж бути. Все зробити, щоб очорнити Яга в очах його підданих. А для цього годяться будь-які засоби. А найкраще – переконати істріан, що Яг, аби захопити в свої руки владу назавжди, змовився з нами. І тоді вони самі приберуть Яга, а їхня єдність розпадеться.

    Пильно глянув на Котіара.

    – Що ти порадиш нам, мудрий наш раднику?

    – Найкраще, мій царю, не гаючи часу, скласти листа Ягу від твого, звичайно, імені. А в тім листі ти, мій царю, похвалиш Яга за його вірність тобі й народу скіфському. І пообіцяєш підтримати Яга в боротьбі за владу над усіма істріанами, себто допоможеш Ягу створити царство.

    – Добре, – примружився Атей. – Люблю людей, які вміють хитрити.

    – Треба зробити так, щоб твій лист до Яга випадково потрапив у руки істріанських вождів. А разом з листом і торба твоїх грошей, нібито плата Ягу за його вірність тобі, мій царю.

    – Мудро, мудро, – задоволено вигукнув Атей. – Ти хитрий, як змій, мій раднику, і вмієш ворога жалити в самісіньке серце. Тож тобі й доручимо скласти такого листа Ягу, а я подбаю, щоб лист потрапив до істріан. А вже тоді, як істріанські вожді виступлять проти Яга, назвуть його зрадником і почнуть сваритися, ми охоче допоможемо їм бити одне одного…

    – Хи-итрий ти, Батьку, – не без заздрощів вигукнув Гелон. – Я не додумався б до такого.

    – Хитрий, бо нехитрого завжди хитріший перехитрить, то краще, коли це зроблю я. А проти істріан спробуємо нацькувати й македонців. Отоді вже й зовсім буде добре.

    – Хіба македонці виступлять з нами проти істріан? – здивувався Гелон.

    – Їх треба схилити до цього.

    Гелон ще дужче подивувався.

    – Але ж ти мене посилав з Котіаром до Афін, щоб разом з греками виступити проти македонців, а тепер хочеш звернутися до македонців, щоб з ними воювати проти істріан?

    – Посилав!.. Хочу! – цар ніби співчутливо подивився на Гелона. – Хоч ти і старший мій син і спадкоємець моєї влади, а далі свого носа не тямиш бачити! (Гелон мовчки проковтнув образу, тільки на щоках заграли жовна.) Істріан ми зможемо розбити й самі, але… Навіщо ризикувати і лити скіфську кров? Чи не краще буде, якщо ми розіб’ємо своїх ворогів руками своїх же ворогів? І македонці, й істріани ослабнуть, а це нам тільки на руку. Бо ми своє військо кинемо тоді проти македонців. Хитрішим треба бути, сину мій, щоб один твій ворог воював з іншим твоїм ворогом, а коли вони в герці ослабнуть – бий обох! Тож хай македонці, нічого не підозрюючи, допоможуть нам розбити істріан, а ми тоді допоможемо візантійцям розбити… македонців. – Атей повернувся до Котіара.

    – Складеш, мій раднику, такого листа македонцю: «Атей, цар скіфський, Філіппу, царю македонському і народу. Я допоміг тобі в твоїй боротьбі з фракійцями, а ти мені допоможи в моїй боротьбі з істріанами. Я в боргу не залишуся».

    – Буде зроблено, мій царю, – злегка схилив голову Котіар. – Дозволь іти складати листа?

    – Зачекай ще.

    В шатро просунулась голова Ара.

    – Чого тобі? – невдоволено глянув на неї цар.

    – Примчав сотник.

    – Хай зачекає! І ти теж не заважай! Щезни геть!

    – Осмілюсь не виконати твоє повеління, – закліпала голова. – Сотник клянеться, що в нього дуже нагальні вісті про… – голова сапнула повітря, – …про сина твого Оріка.

    – Що? Ти чого кліпаєш, телепню? Тягни сюди того сотника!

    Голова Ара зникла, запона відкрилась, і в шатро зайшов високий, дебелий сотник з перерубленим носом. Був він збуджений і в той же час явно розгублений.

    – Це правда, що з’явилися вісті про мого сина Оріка, котрому ще минулого року ми насипали у степу високу могилу? – різко запитав його цар.

    – Батьку! – затремтів сотник. – Мої люди затримали в степу людину з тавром раба на лобі, котра запевняє, що він – твій син Орік.

    Густі брови Атея ворухнулися, чорні очі потемніли.

    – Чи слухають твої вуха, сотнику, те, що говорить твій язик? Серед моїх синів ніколи не було рабів, а серед рабів – моїх синів!

    – О, великий царю, дозволь слово мовити, – зблід сотник. – Я йому майже те ж саме сказав, так він… гримнув на мене. І велів негайно доповісти про нього тобі, наш Батьку.

    – Раб уже гримає на мого сотника? – брови царя злетіли вгору. – Приведи-но сюди ту людину з тавром раба на лобі!

    Сотник вискочив, й по хвилі в шатро зайшов скіф з пов’язкою на лобі. Придивившись до незнайомця, Атей упізнав у ньому свого молодшого сина Оріка. Схуд Орік, лице в шрамах, виснажене. Та виду Атей не подав, що впізнав сина. Натомість запитав майже весело:

    – Ти хто такий, що посмів гримати на мого сотника і видавати себе за мого сина?

    – Я – Орік, – відповів прибулець.

    – Ти з того світу прибув?

    – З того світу ще ніхто не повертався, Батьку.

    – Я теж таких не зустрічав за своє життя, – цар помовчав. – То звідки ж ти?

    – З Афін.

    – Гм… – Атей оглянув Оріка з ніг до голови. – І що мій син робив в Афінах?

    – Був у грецькому рабстві.

    – Овва! – вигукнув Котіар. – Так це ж тебе я бачив на дибі в Афінах! Га! Хай ударить мене кінь копитом, коли не тебе. Ще й подивувався тоді: знайомий, а не впізнаю хто.

    Атей сердито на нього глянув, і Котіар вмовк.

    – То як же ти опинився у грецькому рабстві, сину мій? – запитав Атей Оріка.

    – Мене захопили гети…

    – Сонного чи пораненого?

    – На жаль, сонного, – Орік помовчав, чекаючи ще запитань од батька, але, оскільки їх не було, говорив далі: – Гети й продали мене в рабство.

    Атей задумливо:

    – Ще жодний син жодного скіфського царя не ходив у рабстві.

    – Я кров’ю змив свою ганьбу!

    – Чому ж ти не подав про себе вість? – по хвилі запитав Атей. – Ми б не насипали тобі у степу високу могилу, викупили б тебе з неволі, – дивився на сина ніби із співчуттям. – За зірін будь-кого можна викупити з неволі.

    – Я не хотів ганьбити твою честь, Батьку. Вирішив сам здобути волю. І я її здобув. Довго про це говорити, але не час.

    – Так, зараз не до балачок, – погодився Атей.

    – Батьку… – нарешті подав голос Гелон. – Перед тобою самозванець. Оріку ми насипали високу могилу.

    – Насипати могилу можна будь-кому!

    – Клянусь бородою Папая, це не твій молодший син, Батьку! Це чужа людина, яка схожа на Оріка! Орік не був в Афінах, він поліг біля Істру в сутичці з гетами. А цей, – кивнув на Оріка, – лише видає себе за твого сина. Клянусь бородою Папая…

    – Ти надто спішиш клястися бородою Папая, – зробив до нього крок Орік. – Залиш бороду Папая у спокої! І не давай лжеклятв, адже ти бачив мене в Афінах на дибі. Тільки вдав, що не впізнав!

    – Як… як ти смієш?

    – А так і смію. Охолонь і скажи, де моя дружина?

    – Ти… ти смієш?! – Гелон схопився і стис кулаки. – Отак зі мною розмовляти смієш, афінський рабе?

    – Коли я йшов від Понту сюди, «велике вухо» передало, що ти, мій старший брате, забрав у своє шатро мою жону, моїх синів і все моє добро. І табуни коней, і гурти худоби, і отари овець – все ти забрав. Ось чому ти ніяк не хочеш мене впізнати. Але тобі доведеться мене впізнати. Як і повернути мені все моє добро, жону й дітей! Я все сказав!

    – У тебе на лобі тавро раба, а ти смієш мені, спадкоємцю золотої скіфської гривни, погрожувати?

    Схопився за акінак.

    Орік теж поклав руку на руків’я свого акінака, і обидва рушили один одному навстріч.

    – Стояти на місці! – не підвищуючи голосу, сказав Атей.

    Брати застигли там, де їх застав голос батька.

    – У такий час, коли степи повстали проти нас, коли чужі племена об’єдналися проти нашої зброї і влади, мої сини кидаються один на одного з акінаками?

    – Він мене… образив! – вигукнув Гелон. – За давнім звичаєм предків я вимагаю поєдинку. Я стану на герць з ним перед твоїми очима, Батьку!

    – Я теж готовий стати з тобою на герць, старший брате. Перед очима Батька-царя.

    – Те-те-те!.. – замахав руками Атей. – Схаменіться, сини мої! Ви мені обидва дорогі й близькі. І дуже потрібні, бо ви – останні з моїх синів у цьому світі. А на герць ви станете. Тільки не один з одним, а – з істріанами. Отам і доводьте свою звагу!

    – Слухаюсь і підкорююсь твоїй волі, Батьку, – сказав Орік.

    – Слухаюсь і підкорююсь твоїй волі, Батьку, – повторив Гелон.

    – О, це вже інша мова, – задоволено промовив Атей. – Оскільки ж ви, сини мої, надто войовничі, то вам я і довірю війну з істріанами.

    Орік зробив крок до батька.

    – Я знаю, де збираються істріани з своїми вождями.

    – Звідки тобі це відомо?

    – До тебе, Батьку, з важливими вістями мчав один скіф. Імені свого він мені не встиг назвати, його наздогнала істріанська стріла. Від погоні той воїн відірвався, але від смерті не встиг. Він і сказав мені перед смертю, де збираються істріани. Я все запам’ятав. Дай мені п’ять тисяч вершників, Батьку, я поведу їх і розжену в степах істріан!

    – Ось тепер я впізнаю тебе, сину мій!

    Атей підійшов, обняв Оріка.

    – Бути по-твоєму. Бери військо, – помовчав. – А жона твоя справді у шатрі твого старшого брата. І я, і Гелон були певні, що ти на тому світі… Але добре, що ти ще на цьому світі. Як повернешся з походу, забереш Донію, синів своїх і все своє добро з кіньми, худобою та вівцями. А зараз, сини мої, помиріться і спільно зі мною підете на тих, хто повстав проти нас в пониззі Істру.


    «Доки Атей у цьому світі, царем Скіфії тобі не бути»

    – Слава Гойтосіру!

    – Слава, слава! Хай завжди сяє над нами бог-сонце! Що чути в степах? Чи не принесло «велике вухо» якихось новин?

    – А принесло… Та таку новину, що й не повіриш. У царське шатро завітала негадана радість.



    Орік теж поклав руку на руків’я свого акінака, і обидва рушили один одному навстріч.


    – Клянусь бородою Папая, я радий, що тебе зустрів. Кажи швидше, яка радість завітала в царське шатро?

    – Молодший син царя повернувся.

    – Орік? Так він же щез минулого року.

    – Щез, а це з’явився.

    – Так йому ще тоді насипали у степу високу могилу.

    – Насипали, а він виринув на цьому світі. У грецькій неволі був. З тавром раба на лобі повернувся.

    – Ай-яй-яй!.. Син царя був у рабстві! Нечувана новина! Як розкажу, так ніхто й не повірить. Спішу, треба ж іншим передати. Бувай!.. Ай-яй-яй!

    І два скіфи, роз’їхавшись на перехресті доріг, помчали кожен у своє кочовище, несучи вражаючу новину: молодший син царя повернувся з тавром раба на лобі!

    Летить і летить «велике вухо» степами – вістку несе. Примчав і в кочовище Гелона чийсь пастух. Повстяна куртка на нім ношена-переношена, біля степових багать пропалена, голова обмотана шматком вилинялої на сонці й негоді тканини, в лівому вусі велика мідна серга, начищена піском, блищить, в очі кидається… Біля шатра Гелона пастух коня зупинив.

    – Слава Гойтосіру! Ей, ви! – до челядників крикнув. – А погукайте-но ту жону царевича, котра колись була жоною його молодшого брата.

    – Хто ти такий, злидню з мідною сергою у вусі, щоб жону самого царевича вигукувати? Башлика не маєш, як то годиться мати його порядному скіфові, а жону царевича йому подавай!

    – Що поробиш, я справді бідний пастух, башлика не маю, але мідну сергу для одного вуха в свого хазяїна вислужив, – шкірить пастух жовті покришені зуби. – Ще послужу, дивись, до смерті й другу мідну сергу вислужу.

    – Ти пасталакати сюди приїхав?!

    – Клянусь бородою Папая, у мене вражаюча новина для тієї жони царевича, котра ще раніше була жоною його молодшого брата!

    Вибігла Донія, барвиста хустка з голови зсунулась, очі в жінки горять, пальцями хрускає…

    – Яка новина? І чому – для мене? Що ти чув, пастуше?

    – А чув я таке: муж твій перший, якому в степу тієї весни насипали високу могилу, насправді живий.

    – Ой!.. Що ти говориш?

    – Те, що чув. Він повернувся в кочовище царя. З тавром раба на лобі. Ай-яй-яй!.. Вік живи – такої новини більше не почуєш.

    Хитнулась Донія, ледве на ногах встояла.

    – За таку новину годилося б мені щедрий дарунок піднести, – шкірить покришені зуби пастух, мідна серга в його вусі огнем спалахує, Донію сліпить…

    – О боги! Ти правду кажеш?

    – Щоб мені більше ніколи не бачити бога-сонця Гойтосіра! Клянусь славними предками старого царя. «Велике вухо» принесло таку новину. То дай за неї щедрий дарунок скіфові, в якого й башлика немає.

    – І в мене башлика немає, – Донія хотіла було кудись бігти, зупинилась. – А жона в тебе є?

    – Є! Є! – радо відповів пастух. – І така ж бідна, як і я. І сергу мою мідну, блискучу, ми навперемінки носимо: день я, день вона. Сьогодні моя черга.

    – Тоді ось… жоні своїй… – зняла з себе жовтогарячу накидку та барвисту хустку, кинула скіфові на руки. – Ой, цього замало за таку новину… Постривай!..

    Тремтячими руками зняла з себе намисто, вийняла серги з вух і все те пастуху тицяла і не то сміялась, не то плакала. Так у степах з давніх-давен заведено: за радісну звістку тому, хто її першим принесе, ніколи не скупилися на щедрі дари. Донія щедро дала, але їй здавалося, що за таку звістку того мало. Присівши, жінка стягнула з себе червоні сап’янці, підхопилась, легко і радісно засміялася, тицьнула ошелешеному пастухові червоні сап’янці.

    – Бери, бери, вони зовсім ще нові. Жоні своїй віддай. Спасибі за вістку, хай боги дарують тобі здоров’я та удачу, пастуше!

    – І тобі хай боги дарують здоров’я та довгі-предовгі літа, щедра жінко! – з дарами Донії в руках задкував пастух, все ще не вірячи в таку щедрість жони царевича, і мідна серга в його вусі спалахувала, як золота. – Ай-яй-яй!.. Така щедра жінка. Та я ладен тобі щодня носити радісні новини.

    …Ні того дня, ні другого Донія ніяк не могла знайти собі місця. Мала таке відчуття, ніби вона, вже померла й похована, негадано воскресла і повернулася у цей світ. Ходила усміхнена, вся трепетна, переповнена чеканням. До сонця-бога скіфського лагідно мружилась, ласкаво до нього гомоніла:

    – Боже наш ясноликий, добрий Гойтосіре! Зігрій своїм промінням Оріка, зимно йому було в рабстві…

    Виглядала мужа (а тільки Оріка, хоч і жила з Гелоном, вважала своїм мужем) – ось-ось він примчить в кочовище старшого брата і забере її, законну свою жону і дітей своїх. А він чомусь не приїздив, хоч у неї вже й очі боліли від постійного вдивляння в степову далечінь… Не куриться степ, не мчить до неї муж…

    Як «довге вухо» вістку принесло, що Орік живий і повернувся до батька, Гелон ні з того ні з сього на неї з плетеницею накинувся. Вона вражено запитала: за що?

    – А-а… то ти ще смієш питати? – озвірів він. – Того… з тавром раба на лобі виглядаєш?! Непокору виявляєш?!

    Стьобав її плетеницею так, що в неї на спині тріснуло плаття, але вона не зігнулась, не хапала й не цілувала йому руку, як то було заведено, коли чоловік б’є жінку, не прохала пощади, стояла, наче закам’яніла, тільки подумки про себе повторювала: чекаю, виглядаю і буду чекати, і буду виглядати… Ось завтра Орік приїде, мене з неволі визволить…

    А Орік до неї і дітей своїх не приїздив. Згодом дізналась: повів Орік царське військо проти непокірних істріан, котрі заворушилися по всьому пониззі Істру. Губилась в здогадках – чому це Атей з військом послав не старшого сина, котрий вважається його спадкоємцем, а – молодшого? Не хоче ризикувати старшим сином? Але на Атея це не схоже – кого б не було, навіть самого себе не пожаліє він, якщо над царством нависає загроза. Виходить, старий цар більше довіряє Оріку, аніж Гелону? Чи вважає, що Орік тямковитіший у військовій кметі? Чи потай готує у свої спадкоємці? Від таких думок в Донії оживало серце, а в очах засвічувалась радість. А Гелон, і до того непривітний та на кривду швидкий, став ще злішим та дратівливішим, на всіх безпричинно так і кидається. Особливо на жінок своїх, котра під руку підвернеться, ту й шмагає плетеницею. А рука в нього важка. На Донію вовком дихає, але – мовчить. Та Донії й так усе ясно – остерігається Гелон меншого брата, суперника за верховну владу.

    У Донії душа співає: Оріку, Оріку, Оріку… Коли ж ти мене забереш з неволі свого старшого брата? Чекала мужа і боялась його – і гніву, і справедливих докорів, а може, й плетениці. А втім, плетениці вона не боялась від мужа, який до серця їй припав. Хай б’є, як вважає за потрібне. Вона все стерпить, аби лишень забрав її до себе, жоною своєю знову назвав. Орік справедливий. Принаймні зла за ним, як за Гелоном, вона не знала, хоч він іноді й хапався за батіг. Хапатися хапався, розмахувався, та не вдарив її ні разу. Досить було глянути йому в очі й посміхнутися журно чи весело, як у нього й рука з плетеницею опускалась… «Ну чого ти? – ніби винувато казав він їй. – Так ніби вже й замахнутися не можна…» Добрий Орік, так все ж… Повертається муж із неволі, а жона живе з рідним братом його… Є від чого розгніватись і жону свою запитати: ось так ти мене ждала-виглядала? А що вона могла тоді вдіяти? Щез Орік у степу – ні слуху ні духу. Всі казали: наклав головою менший син царя. Батько йому і могилу високу в степу насипав, рік не було, хто б міг знати, що Орік живий? А вдова підневільна, за кого велять вдруге вийти заміж, за того й вийде. Та й чоловічий захист потрібний – і їй самій, і дітям, і добру їхньому. Гелон все ж таки рідний брат Оріка. А звичай велить: як муж накладе головою, жона переходить у шатро його брата. Ось чому вона пішла в шатро Гелона… Так утішала себе Донія, подумки виправдовуючись перед Оріком. Чекала його і – боялась… Синів обіймала, до грудей їхні голівки тулила: «Батько ваш живий!..» – «Приїде за нами?» – питали сини. – «Приїде, приїде…» – «Хай пошвидше приїздить, бо дядько Гелон нас б’є…» – «Швидко, швидко батько приїде, – запевняла не так дітей, як саму себе. – Ви ж сини його, то приїде…» – «І забере нас у своє шатро?» – «Як повернеться з походу проти істріан, так і забере…»

    Жилося Донії в Гелона нелегко. Хоч і вважався він її мужем, а ні спокою в душі, ні впевненості в завтрашньому дні не мала. Нелюдимий Гелон, завжди мовчазний, понурий та злий. І на всіх скрива поглядає, наче в кожному вбачає підступного свого ворога. Жде не діждеться влади, а батько все живе й живе на цьому світі. От Гелон і казиться, боїться, що вік свій звікує, а царства й не діждеться. А хіба вона винна, що старий цар так довго вікує в цьому світі?

    Перепадало Донії і від старших жінок Гелона – не визнавали її за свою, при нагоді й без нагоди товкли, дозоляли, насміхалися з неї. Найстарша жона, пригадала, відкрито мстила їй – сама постаріла, висока, маслаки та шкура, незугарна, і не могла знести, що Донія і молода, і лицем гожа. З її дітьми не рахувалася, мала їх заледве чи не за малолітніх рабів. Тільки й кричала: хай твої собачата граються з дітьми слуг, а до моїх їм – зась! Не завжди ситою була Донія в Гелона, скупий Гелон, а старша жона ще скупіша: ні собі, ні іншим. Донія все терпіла, а що вдієш? Прийшла в чуже шатро, на правах наймолодшої жони господаря – терпи, корися, слухайся.

    Прохала у богів допомоги, та боги були високо і далеко, до її молитов не прислухалися. Багато люду в цьому світі від несправедливості потерпає, у богів кращу долю вимолює, а боги всіх не обрадують, хтось і в горі мусить бути… Та й Гелон, – це Донія відчувала, – так просто її не відпустить. Адже тоді доведеться повертати все добро, що він за нею взяв. Але віддасть його Гелон молодшому братові і жону його поверне – так вірила Донія. З тією вірою і жила в ті дні. А Орік все барився й барився – долітали чутки – воює з істріанами. Буцімто вже й переміг їхнього царя Яга, а все не повертається…

    Зненацька в один з тих днів в кочовище Гелона примчала македонка. Донія здогадалась: щось важливе трапилось, дуже важливе, якщо вже чужачка не криючись приїхала до Гелона.

    Була вона зодягнена як скіфський воїн: куртка, шкіряні штани, сап’янці, низько насунутий на лоб малиновий башлик. В руках плетениця, на поясі горит з луком та стрілами, акінак. Глянеш віддалеки – скіф скіфом. Ніхто на ньому й погляду не затримає. Може, якраз цього чужачка й домагалась, тому і вбралася так. Донія лише зблизька роздивилась, що то не скіф і взагалі не чоловік, а жінка, чужачка. Македонку супроводжували три вершники – мовчазні й насуплені. Примчавши до головного шатра, чужачка веліла челяді спішно розшукати царевича, а сама, зіскочивши з коня, в’юнкою ласкою шмигнула в шатро Гелона. Наче була вона не гостею, а старшою його жоною.

    Один з челядників скочив охляп на коня і помчав за Гелоном. Вершники, з якими приїхала македонка, спішились, але коней не віддали слугам. Намотавши повіддя на руки, присіли перед входом до шатра. Донії кортіло дізнатися, а що ж робить в шатрі Гелона чужачка? Крутилася неподалік шатра, але ближче підійти не наважувалась. Македонка так і не вийшла з шатра.

    Невдовзі примчав Гелон – був він явно стурбований, але в очах світилися вогники. Ще б пак! Зрадів, що та зваба з’явилася. Але водночас і насторожився – чому це вона примчала так нагально?

    Донія відчувала неясну тривогу в душі: чи не затівають що Гелон з македонкою? Чому це вона серед білого дня примчала в кочовище?

    Донія, прихопивши шкіряне відро, пішла мовби за водою й, обминаючи шатро, затрималась на мить. І вчула одне лише слово: «Орік». Його вимовила… ні, вигукнула у гніві македонка.

    Донія похолола. Так ось чому македонка примчала в кочовище Гелона! Певно, чужачка затіяла з Гелоном щось лихе проти її Оріка. Донія так розхвилювалась, що втратила обережність. Оріку, її Оріку, можливо, загрожує небезпека. Треба будь-що підслухати, про що розмовляє зараз македонка з Гелоном.

    Обходячи шатро, Донія загледіла, що в однім місці повсть не щільно опущена до землі. Озирнувшись, жінка лягла на землю, притулилась до щілини вухом. Але все одно чути було погано, і Донія, не дихаючи, двома пальцями, наче брала гадюку, підняла трохи повсть, і в лице їй пахнуло теплим, застояним духом шатра.

    Говорила македонка – сердито і гаряче:

    – Доки ти, царевичу, вагатимешся, спадкоємцем золотої скіфської гривни стане Орік.

    У Донії подих перехопило від тих слів. Голос у Гелона чомусь розгублений, він не говорив, як завжди, владно і різко, а наче винувато бурмотів:

    – Але ж… я – старший син Атея. А за давніми законами предків…

    – Давніми! Давніми!.. – передражнила його македонка (о боги, як вона, жінка, та ще й чужачка, дозволяє собі говорити з царевичем! Наче зі своїм слугою!) – Це колись у вас так було, що скіфські царі прислухалися до ради вождів. Атей же… Хіба ти не знаєш, що Атей сам все вирішує, а рада вождів вже давно й не збирається… Ти знаєш це краще за мене. Як вирішить цар, так і буде.

    Гелон промовчав, певно, був згоден з македонкою. А вона й далі говорила з ним сердито й різко:

    – Атей ожив і збадьорився, як повернувся його улюбленець. Бо на нього, а не на тебе покладає він свої надії царські. Тому й поставив його на чолі війська, що виступило проти істріан. Як тільки Орік розіб’є непокірні племена, то стане після Атея другою особою в царстві.

    – Я зараз же… негайно помчу до батька. Нагадаю, що я… я його спадкоємець і за правом старшинства…

    – Не будь наївним, Гелоне! Атей своїх задумок не міняє. Коли вже він вирішив, то так і буде. Я тому до тебе примчала сьогодні, що завтра вже буде пізно. Затям: доки Атей у цьому світі, царем Скіфії тобі не бути! Ніколи! Зрештою, він тебе просто переживе, як пережив своїх попередніх синів.

    – Переживе, – у відчаї зітхнув Гелон. – Він уже третє життя розпочав… Живе й живе… Не діждусь я царства.

    – Не ждати треба, а царство брати!

    Далі в шатрі перейшли на шепіт, і як Донія не напружувала слух, але вловила лише кілька окремих слів: «Пора діяти… Македонія… Філіпп…». Потім македонка збуджено, а отже, й голосніше, сказала:

    – Македонці визнають тебе царем Скіфії, підтримають. І ти мусиш це використати, іншої такої нагоди не буде. Всього лише раз ризикнеш і ти – цар Скіфії!

    Донію наче блискавка пронизала: змова! Змова проти старого царя і, отже, проти Оріка. Треба негайно застерегти Атея…

    Ворухнулась і завмерла холонучи – біля її лиця з’явився жовтий запилений сап’янець. Донія скосила очі вгору й побачила одного з тих вершників, котрі прибули разом з македонкою. І збагнула вона, що втекти їй не вдасться. Тієї ж миті холодні й тверді пальці боляче стисли їй горло. Задихаючись, жінка спробувала було пручатися, але від різкого удару в груди зів’яла, наче підрубана під корінь. Чула, як їй скручували руки, потім кудись тягли. Тузали ногами, били під ребра. Крізь мутну пелену, що застилала їй очі, побачила чорне від люті лице Гелона – яке воно страшне! А біля нього верещала македонка:

    – Убий її, Гелоне! Убий! Вона все чула! Вона все Атею передасть! Убий зміюку, убий!

    – Підслуховуєш? – Гелон облизав пересохлі губи, гострий ніс його ще більше загострився, а чорні очі наче потонули в морок. – Думаєш, тому… з тавром раба на лобі донесеш? Не встигнеш! Не донесеш! А Оріка свого побачиш хіба що на тому світі. Ось там йому можеш і доносити!

    Хтось уперся їй коліном у груди і так надавив, що груди тріснули. Інший, хекаючи, поспішно натягнув їй на шию волосяну петлю.

    «Душитимуть…» – жахнулась вона, і це було останнє, що Донія встигла відчути й подумати перед тим, як петля здавила їй шию, і від неї назавжди втекло повітря. А з ним і тяжкий біль та відчай. А з відчаєм і білий світ.


    Гірке зілля прощання

    За всі роки довгого царювання Атея ще не потрапляли скіфи в таке полум’я, як по весні 340 року, коли племена Гетської пустелі та пониззя Істру, об’єднавшись, виступили проти кочовиків. З півночі на скіфів тисли бастрани, із заходу – язиги й окремі фракійські роди, з півдня, з боку моря, виступили гети, тіни і кробідзи, а біля гирла ріки вже господарювали тірагети. Всі були налаштовані войовниче й рішуче, ладні трупами лягти, а покінчити нарешті з скіфським пануванням. І лише греки з прибережних міст не втручалися в чвари степовиків, відсиджувалися за міськими стінами в очікуванні, поки вгамується веремія. Як завжди, вони дотримувалися свого золотого правила: ніколи й ні за яких умов не встрявати в розбрати місцевих племен, а намагатися жити з усіма в мирі і доброму сусідстві.

    Степи горіли повсюди, куди не кинь оком – вдень на обріях громадилися чорні дими, вночі криваво бурхали вогні. Разом з димами вставали хмари куряви – то валками відходили скіфські роди, у всіх напрямках мчали загони, великі й малі, переганяли стада худоби й табуни коней. Ревисько худоби, іржання коней, бекання овець, лемент люду, скрип коліс – все те злилося в один клубок і вирувало й клекотіло степовими шляхами зрання й до смерку. Там і тут спалахували короткі злі сутички, й сиві полини червоніли од крові.

    Доки Атей збирав головне військо, його сини та вожді стримували натиск істріан з усіх боків: на півночі бився з бастранами Авхат, на заході з язигами Паралат, з фракійцями Лаксакіс, гетів, тінів та кробідзів стримували Савл з Гелоном. Орік з відбірним загоном в тисячу важкоозброєних вершників з особистого війська Атея поспішав до третього броду на Істрі. Брід знаходився в гетських землях, тож його ще звали гетським бродом. Там, якщо вірити скіфським вивідникам, мали зібратися істріанські вожді разом зі своїм царем Ягом на раду. Не всі вони однаково гаряче схвалювали вибір спільного царя. «Чому це Яга вибрали, а не мене? Хіба я гірший за Яга чи Яг кращий за мене?» – так в душі був переконаний не один самолюбивий і марнославний істріанський вождь. І хоч Яга вибрали царем лише на час воєнних дій проти скіфів, але деякі вожді побоювались: а чи не захопить Яг над ними владу назавжди? А тут невідь-звідки, від одного племені до іншого поповзли чутки, що буцімто підступний Яг хоче змовитись з Атеєм, щоб той допоміг йому назавжди утвердитися на царстві. З таким трудом досягнена єдність вже давала перші тріщини. І хоч істріани й відчайдушно налітали на скіфів, але їхні вожді все ще не могли позбутись черв’ячка сумнівів: чи не прогадали вони, вибравши підступного і хитрого (хоч і тямковитого та удачливого) Яга царем? Тож Атей, знаючи про такі настрої істріанських вождів, і вирішив нанести вирішальний удар не по їхньому спільному війську, а по їхній єдності. Це і мав здійснити Орік, котрий так поспішав до гетського броду. Йшов без обозів і тільки ночами, по зорях. Вдень загін розпорошувався в балках, навколо виставлялися посилені дозори. Ячмінь для коней, сир та в’ялене м’ясо мав у торбі кожний вершник. Багать не розводили. Як не було води, рили в балках криниці, напували спершу коней, собі ж – що лишалося. Попереду рухалась сотня розвідки, видивляючись шлях, стерегла загін. За нею, на відстані лету однієї стріли, йшла перша сотня загону, потім через відстань друга, третя і так далі. Кожна сотня намагалася йти хоч і в одному напрямку з іншими сотнями, але своїм шляхом, щоб складалося враження, що сотні – то окремі загони різних військ.

    Першу сотню вів царський син. Кінь під ним був не кращий за інших коней з його загону – звичайний, низькорослий скіфський кінь, хоч і непоказний, але витривалий і надійний. Вбраний царський син як простий скіфський воїн: чорний похідний башлик, повстяна куртка, спереду коротка, позаду довга, полами лягає на круп коня, шкіряні штани, сап’янці. А ось бойовий пояс і зброя на нім (меч, акінак і горит з луком та стрілами) вся в золоті й сріблі. Як і збруя коня. Це теж в дусі скіфського воїна: сам зодягнеться абияк, але зброя та збруя коня неодмінно сяятимуть на сонці від багатих прикрас. В руках надіта на зап’ястя важка плетениця. Башлик низько насунутий на лоб, з-під башлика виглядає жовта стрічка, рабське тавро закриває. Худе, виснажене лице посвіжіло на степових вільних вітрах, покрилося молодою засмагою, щоки ще запалі, але сила своє бере – в очах бурхає завзяття. Поведе ними – як акінаком полосоне. В чорній борідці – ані сивинки.

    Виряджаючи сина в похід, батько наказував:

    – Тепер гляди… Від тебе залежить, як повернеться далі війна з істріанами. Зумієш здійснити мою задумку – швидко вщухне полум’я в степах. І борід наших не обпалить. Не вдасться – війна затягнеться на все літо. А надовго встрявати у веремію ризиковано – Філіпп скористається нагодою і вдарить нам у спину. Ми заважаємо на сході його володінням. Коли ж впораємось з істріанами швидко, зіткнемо мечі з македонцями – не вжитися разом ні їм, ні нам у цих краях.

    Коли до гетського броду лишився день путі, зупинилися в балці. Орік, спішившись, дістав залізний шворінь, щоб припнути коня, як примчав сотник розвідувальної сотні.

    – Недобрі вісті. Далі – й до самого броду – всюди гети. Прошмигнути непоміченими не вдасться. Посилені дозори гетів пильнують шляхи до броду. Що будемо робити, царевичу?

    – Пильнуй обрій й підходи до балки, де ми зупинилися, решта – мій клопіт.

    – Слухаю, царевичу!

    – Стривай! Якщо тобі на хвіст сядуть гети, заманюй їх у балку. Нам свідки не потрібні.

    – Так і діятиму, царевичу!

    Сотник помчав. Орік з силою загнав у землю шворінь, пристукнув його ногою й накинув повід. Вершники теж заганяли в землю шворні, припинали коней, щоб вони не розходились і кожну мить були під руками. Потім, позбиравшись купками, вершники заходилися мечами довбати криниці на вогкому дні балки – коні йшли всю ніч, час було їх напоїти.

    До Оріка примчав сотник першої сотні – низькорослий, карячконогий дебелань, з кривим носом – чужий меч колись зачепив, тож звідтоді сотник зветься Кривоносом.

    – Ну що, Кривий Ніс, до гетів день путі. Почнемо?

    – Я теж так гадаю, царевичу, – сотник вишкірив жовті, як у коня, зуби. – Час починати задумку.

    – Тоді клич Ола… Стривай, як він там, Ол?

    – Слово його тверде, задумки не змінив. Горить бажанням востаннє прислужитися скіфській зброї і товаришам своїм.

    – Гаразд, клич Ола.


    Так уже споконвіку повелося у скіфів, що старі воїни, котрі з літами втрачали силу тіла свого, але володіли незборимою силою духу, то в лиху годину добровільно йшли на вірну загибель в ім’я бойового товариства й перемоги скіфської зброї. І це було найпочеснішим завершенням ратного життя. Про таких – їх ще величали найзнатнішими воїнами – складали пісні й легенди, на їхніх подвигах виховували молодих воїнів, царі й вожді при згадці їхніх імен шанобливо схиляли голови.

    В Атея найстарішим воїном вважався Ол, його всі так і звали – Давнім. Про себе Давній Ол любив говорити:

    – Я живу довго на цьому світі тому, що смерть мене обминає. Сама вона ніколи до мене не прийде, якщо я її не покличу.

    І ось, судячи по всьому, надійшов час і Давньому Олу гукати свою смерть. Перед Оріком стояв тонкий дідок, сухий, як житня стеблина. Був він увесь у задавнених шрамах, лице зморшкувате, маленькі очі ховалися в густих зморшках і світили звідти двома крихітними ясними жаринками.

    – Слава Аресу!

    – І тобі слава, батьку-воїне, – відповів Орік і поспитав, як і велить звичай: – Ти готовий зустріти свій останній день?

    – Все, що міг, я зробив на цьому світі, дітей виростив, онуків маю, війську скіфському і товариству нашому бойовому відслужив вісім десятків літ, тож готовий востаннє прислужитися скіфській ясній зброї і товариству.

    – Спасибі тобі, Давній Оле. – Орік помовчав. – Коли запитають, так і скажеш: посол скіфського царя Атея, а їдеш до істріанського царя Яга, везеш йому послання від Атея.

    – А скажу… Чого ж не сказати, коли все мені втямки.

    – Тоді, батьку-воїне, час нам і прощатися на цьому світі.

    – Час, діти мої, час. І так я вже забарився на цьому світі.

    І було приготовлено зілля з полину та степових трав. Гірке зілля прощання. Гірке, бо прощання з білим світом завжди буває гірким. Хоч мало ти прожив, хоч багато – все одно.

    Піднесли Давньому Олу просту глиняну чашу – вона називалася чашою предків – з полиновим зіллям прощання. Випив старий те зілля неквапом, чашу предків поцілував і сказав:

    – А гірке зілля прощання!

    – Гірке, батьку! – гукали воїни. – Бо гірко з цього світу йти.

    Поклонився старий воїн на чотири боки.

    – Прощавайте, скіфи. На цьому світі прощавайте, бо на тому всі зустрінемось.

    – І ти прощай, батьку. Щоб тобі добре жилося на тім світі, а на цьому світі ми тебе не забудемо.

    І підвели Давньому Олу коня, допомогли сісти. Орік подав йому пергаментний згорток з відбитком царського персня та важкий капшук, повний срібних монет. Сунув те Ол за пазуху.

    – Не поминайте лихом!

    Розступилися воїни, провели Давнього Ола до виходу з балки.

    – Ара-ра-ра!!! – хрипло вигукнув старий воїн бойовий скіфський клич і зник в полиновім степу…

    Сухі степи уривали свій біг біля самого Істру, далі тяглися верби, шелестіли очерети, а вже за ними голубіла вода. Давній Ол притримав коня, роздивляючись і прислухаючись. Тиша стояла незаймана, тільки шумів очерет та десь кричали водяні птахи. І все ж гострий слух Ола зловив ледь чутний брязкіт вудил – за ним слідкують. Що ж, так і мусить бути, десь тут ховається істріанський дозор. Але старий удав, що нічого підозрілого не виявив. Вигинаючись то в один бік, то в другий, стежка бігла прибережжям на низ – до гетського броду вже рукою подати. Давній Ол вдихнув на повні груди свіже повітря, що струменіло від ріки, заспокійливо поляскав коня по шиї (вірний кінь теж відчув небезпеку, пирхав, вуха тримав сторч, сторожко поводячи головою) і тільки повернув на прибережну стежку, як почувся пронизливий свист. Коня наче хто кинув вперед. З вербняків почали вихоплюватися вершники у вивернутих кожухах і рудих, аж вогнистих гостроверхих шапках.

    «Фракійці… – здогадався Ол. – Ну, почалося…» Втекти вже неможливо, та й не було в тому потреби. Але за задумом, аби не викликати підозри в дозорців, треба вдати втечу. І Давній Ол, припавши до гриви, пустив коня вчвал.

    – Стій!!! Стій!!! – почулися злі окрики.

    З гиком, свистом та улюлюканням, як полюють на зайців, гналися лисячі шапки за втікачем. Давній Ол втікав так, щоб погоня могла його наздогнати. Улюлюкання позад нього наростало, просвистів волосяний повалець, зашморгнув шию і вирвав втікача з сідла. Хоч Давній Ол все своє життя провів на коні і був навчений падати з коня так, щоб не розбитися, все ж губи розквасив.

    Вмить його оточили коні.

    – Вставай, прудкий який! – кололи списом у спину.

    Втікач з трудом звівся на ноги, виплюнув чи не останній свій зуб і невловимим рухом акінака перерізав вірьовку повальця. Фракійці, спішившись, оточили втікача, зацокали язиками.

    – Ти диви-и… скіф.

    – Ось нам тебе й треба. Маємо привезти в табір живого скіфа й розв’язати йому язика. Ану розказуй, діду, куди їхав? Чого це тобі на старості не сидиться в шатрі, гасаєш степами, як молодий?

    – Куди їхав, скажу лише тому, до кого мене послано. – Давній Ол виплюнув згусток крові й відвернувся.

    – Ти диви який! Ще й пику свою верне. Ану кажи, до кого тебе послано, бо язика самі розв’яжемо!

    – Вирвете язика, то нічим мені буде й розказувати.

    – Овва! У нас і без язика заговориш! Довго ж ти гасав степами, діду, якщо до білої бороди зумів дожити. Але вже все – тпру! Кінець твоєму біганню. – Гострий наконечник списа наблизився до зморшкуватої шиї старого. – Ну?!! Лічу до трьох, і дух з тебе вийде в ту дірку, яку зробить у твоїй шиї мій спис. Ра-аз!

    – Та що з ним воловодитись?! – залунали голоси. – Коли його, і хай здихає в степу!

    – Ні, хай спершу скаже, куди їхав. Два!

    Давній Ол вдав, що злякався.

    – Постривайте! Хоч і пожив на світі чимало, а жити все одно хочеться. Я – посол скіфського царя Атея, – скосив очі на гостряк списа. – Приберіть свою залізяку, то все скажу.

    – Ось так би й зразу… – списа забрали. – Куди їхав?

    – До вашого царя.

    Лисячі шапки перезирнулись між собою.

    – До якого це – вашого?

    – До Яга…

    Фракійці обурливо зашуміли.

    – Який він нам цар? У нас є свої вожді, і ніяких царів над собою ми не визнаємо.

    – Не визнаєте, а Яга царем і вибрали.

    – Ми були проти, інші вибрали.

    – А мені все одно, хто його вибрав. Мені велено їхати до Яга, я і їду. Бо сам цар Атей послав мене до Яга.

    Тут підійшов до Ола тлустий червонопикий фракієць з ріденькою борідкою на жирному підборідді. Лице масне, наче жиром намазане, очі запливли.

    – А чого це тобі, скіфе, треба до Яга? – поспитав скрадливим голосом. – Вісті які йому везеш, чи що? – підморгнув до своїх. – То скажи нам, а ми Ягу і самі передамо.

    Давній Ол витер рукавом кров на підборідді (розбиті губи все ще сочилися), сплюнув і сказав:

    – А договору не було казати, щî я везу Ягу.

    – Еге-ге-ге… – похитав маленькою головою тлустий фракієць. – Ти таки хочеш скуштувати нашого списа. Ану, – повернувся до своїх, – обшукайте його.

    Підбіг молодий фракієць, ножем полоснув по куртці, вона зсунулась з плеч Ола. Фракієць ловко підхопив важкий капшук та пергаментний згорток.

    – Срібло! – затряс капшуком.

    – Дай сюди, молодий ти ще до срібла, – тлустий фракієць вихопив у нього капшук, сунув його собі за пазуху, а згорток розгорнув.

    – По-грецьки написано, – пробурмотів сам до себе. – Але дещо втямлю…

    Читав довго, ворушачи й плямкаючи товстими губами, наче пробував кожне слово на смак.

    – Зрада! – хрипло вигукнув він і затряс над головою пергаментом, який щойно читав. – Яг знюхався з Атеєм!

    В широкій долині напроти гетського броду, де продовгуватий зелений острів з піщаними косами ділив Істр на два рукави, стояли таборами істріанські вожді зі своїми загонами. Хоч вони й об’єдналися на час війни і вибрали собі спільного царя, але отаборювались окремо. Кожний стан був оточений возами – не лише від скіфів стереглися, але й від своїх, бо один одному в тих таборах ніхто не довіряв. Ближче до ріки стояли гети, тіни і тірагети, а далі в степ – язиги та фракійці, а між ними розташувалися кробідзи – запальні й зарозумілі від того, що їхній, а не чийсь вождь став спільним царем. Навколо таборів розташовувалися кінні загони, тож вся долина була переповнена людом, кіньми та тягловою худобою, шум і гам не затихали й на хвилю. Над таборами здіймалися численні дими багать, над якими парували похідні бронзові казани. І всюди, куди не кинь оком, – шатра, юрти чи й просто курені з очерету. Берег ріки теж кишів мурашником – напували коней, запасалися водою, ламали очерет для багать. Стояти збиралися недовго, день-два, доки всі з’їдуться, і – в похід. Гадали навалитися на скіфів усім гамузом, не розпорошуватись, як досі, а дати скіфам бодай одну, але вирішальну битву. Тож чекали, доки зберуться вожді всіх родів та племен, а ті збиралися не спішно, час минав задарма.

    В центрі кробідзького табору стояло велике й розкішне біле шатро нового істріанського царя, перед входом маяли бунчуки – кінські хвости на гостряках списів, що були увіткнуті держаками в землю. Кробідзи чули, що біля шатер скіфських царів незмінно горять багаття, і всі, хто йде до царя, мусять очиститись вогнем від недобрих помислів. Тож запалили багаття і перед входом до білого шатра Яга, змушуючи вождів очищатися вогнем. Це обурювало й ображало самолюбивих вождів, кожний з яких вважав себе більш значнішим за Яга. Вони відмовлялися проходити між очищувальними вогнями, їх змушували те робити силою – біля царського шатра раз по раз хапалися за зброю. Крім того, кробідзи силували кожного, хто входив у шатро, низько кланятись. Нижчі люди кланялись, а вожді наливалися гнівом. «Чому це мусим йому кланятись, як він такий же, як і ми?!!» – «Такий, та не такий, бо Яг – ваш цар», – одказували кробідзи. Це теж не зміцнювало єдність, всі були налаштовані проти Яга й кробідзів – не вистачало лише іскри.

    І ось вона спалахнула.

    Яг і не підозрював смертельної для нього небезпеки, що вже мчала до гетського броду на швидких фракійських конях. Був то вдатний з себе, високий, дебелий і широкоплечий чоловік з рудою, аж вогнистою, як фракійська лисяча шапка, головою, велике лице з товстим носом було всіяне ластовинням, голубі очі – чисті й невинні. На ньому македонський шолом з гребенем, скіфська куртка, поверх якої на плечі накинутий грецький плащ пурпурового кольору – такого кольору плащі носили перські та македонські царі. Все в Яга запозичено в інших, істріанського нічого не було, як не було до того часу в істріан і царя. Яг, ставши царем, посилено шукав щось таке, небачене досі й вражаюче у вбранні чи етикеті, але знайти чи придумати нічого не міг, тож поки що користувався чужим.

    Перший і, як покаже час, останній істріанський цар був у розквіті сил – ще відносно молодий і дужий, наче вилитий з червоного металу. Він легко зіскочив з коня біля шатра, віддав повіддя конюху, а сам, поклавши руки на широкий бойовий пояс, прикрашений скіфськими золотими бляшками (на поясі також висів скіфський акінак в позолочених піхвах та горит з луком і стрілами), задоволено оглядав долину з численними димами багать, з таборами, переповнену людьми та кіньми, і вже бачив себе владикою великого царства, перед яким тремтять і скіфи, і фракійці, і македонці, і греки, і перси… Будучина малювалася така ж рожева, як і його плащ. Він вірив, що його на нове царство покликали боги, і лише не знав, яким же богам мусить він поклонятися в своєму царстві, адже в кожного народу, що входили в істріанський союз, свої боги. Тож Яг думав, що дещо доведеться взяти від фракійських богів, дещо від гетських. Та й скіфського Ареса (перемігши, звичайно, скіфів) не завадило б прихилити на свій бік – чим більше богів, тим міцнішим та значнішим стане його царство.

    Яга вже оточили кробідзькі вожді, поштиво йому вклонялися, подаючи цим приклад іншим вождям, але ті не спішили кланятись, а лише насмішкувато позирали на кробідзів…

    – Я і боги наказуємо: всім вождям прибути в моє шатро на раду!

    Цар сказав, ні до кого не звертаючись, і сказав так, як його і почули: я і боги наказуємо. Яг вирішив віднині і назавжди наказувати тільки так – від себе і від імені богів.

    І вже бігли в табори вісники, вигукуючи:

    – Гей, вожді!! Цар велить прибути до нього в шатро на раду!

    Вожді не квапились бігти на царське повеління, щоб Яг не подумав, що вони покірні, як слуги. Вичікували, позиркуючи на сусідів: хай ті перші йдуть.

    Ось тут і вигулькнули в степу вершники, що нагально мчали до таборів біля гетського броду. По лисячих шапках їх ще здалеку розпізнали – фракійці. Але чого це вони так навіжено женуть коней?

    Фракійці увірвалися в табори, як несамовиті (аж лисячі шапки з них злітали), і закричали в одне горло:

    – Зрада!!! Зрада!!!

    – Де зрада? Хто зрадив? – лунало навкруги, люд заметушився, загаласував, а фракійці вовками носилися в долині і дерли горлянки одним і тим же словом:

    – Зрада!!! Зрада!!!

    Та ось на віз, сопучи й хекаючи, видерся тлустий фракійський вождь, надуваючи щоки, заходився щось читати з пергамента.

    – Цитьте, цитьте!.. – там і тут лунали голоси. – Та заткніть їм роти!.. Що він читає? Де зрада? Хто зрадив?

    – Яг нас зрадив! – кричав з воза фракійський вождь. – Ми його вибрали царем на час війни зі скіфами, а він знюхався з Атеєм! Довіку хоче над нами бути царем, тож і продався Атею! Ось тут… на пергаменті все написано.

    – Тихо!

    – Та заткніть пельки крикунам!

    Тлустий фракієць, надриваючи голос, червоніючи з натуги, заходився читати:

    «Атей, цар скіфський, Ягу, царю істріан – будь здоров!

    Ти хочеш збороти істріанських вождів, щоб назавжди утвердити своє царство, і тому просиш у мене збройної допомоги? Гляди ж, не видавай себе, щоб вожді нічого не запідозрили. Я допоможу тобі військом, але за це ти будеш віднині і до кінця свого віку визнавати мене своїм владикою, а сина мого визнаєш своїм спадкоємцем. А за твою вірність і покірність скіфським богам посилаю тобі капшук срібла. Кінний загін на чолі з моїм сином уже вирушив тобі на поміч».

    І ледве товстий фракієць закінчив читати, як у таборі зчинилося шаленство і ґвалт. Одні вигукували: «Смерть Ягу!» і багли власними руками розтерзати зрадника на шматки, інші ж накинулись на фракійців: де взяли таке послання, лисячі шапки?

    І тоді фракійці витягли в коло зв’язаного скіфа із колись білою, а тепер червоною бородою.

    – Ось він… посол Атея. А мчав з листом свого царя до Яга. Ми й перехопили скіфа.

    – Ти хто такий?! – шарпали зв’язаного скіфа з усіх боків.

    – Посол царя Атея, – одказував той. – І ви не маєте права чинити наді мною наругу. Я приїхав до вашого царя Яга.

    – Який він нам цар? – голосніше за всіх кричали фракійці. – Яг – зрадник!

    Зраду ненавиділи люто.

    І люто – при першому, часом, і оманливому підозрінні– знищували зрадника. Бо зрадник не просто себе ганьбив, а ганьбив честь свого роду і племені. Тож пощади до таких людців не було – честю всі вміли дорожити.

    Ненависть на якийсь час об’єднала племена в нетривкому істріанському союзі, і всі – язиги, гети, фракійці, тіни, тірагети понеслися нестримним валом до табору кробідзів. А кробідзи, ще не знаючи гаразд, що трапилося, але відчуваючи небезпеку, загородили списами прохід у свій табір. Найбільш гарячкуваті з нападників кинулися в прохід між возами і понаштрикувалися на списи. Пролилася кров. Це ще розпалило людський тлум.

    – Яг, не ховайся в білому шатрі, бо стане воно червоним від твоєї поганої крові!

    – Виходь, зраднику, ми все знаємо!

    Запона в білому шатрі різко відкинулась, і Яг, суплячи руді брови, вийшов. Став на видноті. Руда голова його аж горіла на сонці, за плечима в царя маяв пурпуровий плащ, руки поклав за звичкою на бойовий пояс. Він уже відчув біду, що нависла над ним, але тримався так, наче одним помахом руки міг усмирити збудоражений тлум.

    – Хто посмів мене вигукувати з шатра? – ревнув наче з труби. – Хай той, хто хотів мене бачити, підійде ближче!

    Це подіяло, юрма зупинилася, люди затупцялися на місці.

    – Чого всі зібралися, коли я велів збиратися лише вождям? – голос царя гримів над юрмою. – Хто посмів пустити на мене неславу? Як греки кажуть: кому це вигідно?

    В тиші, що запала, почувся тоненький і від того наче зляканий голосок:

    – Скіфський запроданець!

    І той тоненький голосок підлив масла в огонь. Натовп отямився, ринувся вперед, збиваючи з ніг кробідзів, котрі намагалися загородити собою прохід. Затріщали вози – хтось уже витягував з них дишла, люд бив і трощив усе, що потрапляло йому під руки. Вцілілі охоронці стали біля Яга в одну шеренгу і виставили наперед списи, розуміючи, що юрму вони вже не стримають. Але натовп на якусь мить зупинився перед наїжаченими гостряками списів.

    – Із скіфським царем знюхався? – лунали вигуки, й на Яга полетіло груддя. – Нашими головами забаг купити в Атея царство?

    Фракійці витягли на аркані Давнього Ола.

    – Ось скіф, посол царя Атея! – вигукували вони. – А ось те послання Атея, яке він віз до тебе, зрадливий Яг!

    Яг простягнув руку з широкою міцною долонею, згріб пожмаканий згорток, повертів його, суплячи брови.

    – Читай, читай! – гудів натовп. – Вголос читай, ми залюбки ще раз послухаємо, що тобі обіцяє Атей за твою зраду!

    Яг віддав згорток одному із своїх приближених, і той тремтячим голосом, затинаючись і заїкаючись, прочитав лист. Натовп, вдруге його прослухавши, прийшов у шаленство й посунув на Яга.

    – Що ти тепер скажеш?

    – На пергаменті написана брехня! – загримів голос Яга. – Хитрий Атей хоче розладнати нашу з вами єдність і розбити нас поодинці. А ви й повірили! Він задумав вас вашими ж руками й приборкати. Лист царя Атея, який привіз цей скіф, – показав він на Давнього Ола, – є ложний лист! Так кажу я, бо так мені кажуть боги!

    Юрма на якусь хвилю затихла, всі вертіли головами, німо питаючи один в одного: а що коли й справді так? Першими отямились гети.

    – Стривайте! Треба перевірити скіфського посла!

    Їх підтримали язиги.

    – Як посланець Атея витримає кару – значить, лист істинний.

    – Авжеж, – погодились тіни. – За невинного і боги заступляться, а винного ми скараємо смертю.

    – В’яжіть посла до коней! – загукали кробідзи. – Подивимось, що він тоді заспіває!

    – Розступіться, розступіться!

    Юрма розступилася, і в проході з’явилося двоє вершників – коней не видно було, тільки вершники пливли над людським збіговиськом. На зв’язаного скіфа полетіли два аркани, зашморгнули його. До ніг скіфського посла прив’язали вірьовки.

    – Ну, скіфе, востаннє питаємо: ложний ти лист нам привіз чи істинний?

    Скіф повернувся до Яга, якусь мить осудливо дивився на нього і виплюнув червоний згусток.

    – Не годиться так зустрічати посла свого владики, – заговорив осудливо. – Сам клявся вірно служити Атею, я привіз тобі істинний лист, а ти надумав сховатися за мою смерть? Невинного з себе вдаєш? Атей покарає тебе!

    І Давній Ол відчув на губах гіркий-гіркий присмак полинового зілля прощання.

    – Повідай правду, скіфе, і ми тебе помилуємо! – гукали з натовпу. – Швидше кажи, бо інакше тебе розірвуть на дві половини.

    Ол посміхнувся кривавими губами.

    – Розривайте! З одного скіфа тоді стане два скіфа.

    Почувся пронизливий свист, вершники пустили коней у різні боки, вірьовки натяглися, волочачи за собою Давнього Ола, почувся тріск, бризнуло щось червоне – Давній Ол був розірваний на дві половини.

    – Бачили? – закричали фракійці. – Скіф не злякався страшної смерті, бо привіз істинний лист. Яг – зрадник! Яг знюхався з Атеєм!

    – Смерть Ягу!!!

    Розлючений натовп ось-ось мав зім’яти царських охоронців, і ті збагнули: ні їм, ні їхньому царю вже не врятуватися. А збагнувши те, вирішили рятувати самих себе. Повернувшись спинами до натовпу, а лицями до Яга, вони гуртом зробили випад вперед, проштрикнули Яга списами і підняли його над юрмою.

    Яг був здоровий. Охоронці ледве здужали підняти його на списах, вигукуючи:

    – Та й важенний, хай йому абищо!

    І кинули проколотого списами царя в натовп із словами:

    – Ви хотіли його мати – забирайте!

    …Захоплені розправою з Ягом, істріани навіть не загледіли, як скіфська кіннота, скориставшись сум’яттям в істріанських таборах, вже почала оточувати широку долину біля гетського броду.


    Посланець Антіпатра

    – Слава Аресу!

    – Навіки слава! І тобі, сину мій молодший, слава! Чув, чув!.. – Атей з неприхованим задоволенням розглядав сина. – Степи повняться добрими вістями про твій похід до гетського броду. Добре сходив, сину. Непокірні надовго затямлять силу скіфської зброї!

    – Давній Ол виконав свій обов’язок з честю. – Орік помовчав і закінчив з гіркотою в голосі: – Істріани його розірвали на дві половини. Ол заслужив безсмертя в пам’яті скіфів.

    – Скіфи схилятимуть голови при згадці про Давнього Ола, – Атей схилив голову й випростався. – Скіфський Арес переміг істріанських богів. Хай завжди так буде, покіль в небі сяє Гойтосір!

    Полум’я пожежі, що так несподівано спалахнуло в пониззі Істру, нарешті вгамувалося. Після загибелі Яга істріани або розбігалися, або здавалися на милість переможців. Лише де-де в степах ще тривали сутички, але скіфи без особливих зусиль вгамовували племена. Істріанські вожді один поперед одного поспішно слали Атею покаянні дари – золоті чаші, зброю, коней, запевняючи його у своїй відданості та покорі. Все валили на покійного Яга: він, мовляв, роздмухав полум’я пожежі, а вони йому повірили… І в один голос запевняли: «Воліємо мати тебе царем, великий Атею, і нікого більше».

    Атей помолодів, ожив, мружачись, хитро посміхався – знай, мовляв, наших! Царське кочовище зустріло Оріка і тисячу його вершників як героїв, сам цар вийшов із свого шатра назустріч сину. Оглянув довгу вереницю возів з добром, яке взяв у покорених істріан його молодший син. Задоволений цар. Вози скриплять, істріанське добро везучи, реве істріанська худоба, яку женуть в кочовище, іржать чужі коні. Є чому радіти!

    – Слухайте, скіфи! – кричали царські огласники. – Батько наш цар на радощах, що син його повернувся з перемогою, вгощає вас м’ясом та бузатом! Гей, слуги, ведіть коней до жертовних багать, несіть бурдюки з бузатом – славити будемо скіфську ясну зброю, жертву Аресу здійснимо, тризну по Давньому Олу справимо, щоб краще йому жилося у світі предків!

    Загуло кочовище, заметушилося в передчутті дармової учти. Смачно їсться і смачно п’ється на царських пригощаннях! Слава, слава щедрому царю!

    – Перемогу ти здобув, вози з істріанським добром, яке ти привіз, я бачив, але я не бачив валок полонених, як то завжди буває, коли скіфи повертаються з походу. Де полонені? Чи ж не собі бува їх захопив? З батьком вирішив уже й не ділитися?

    Орік чекав цієї розмови, тому відповів спокійно:

    – І собі полонених не взяв, і з тобою не ділюся тільки тому, що полонених немає.

    – Овва! Як же мій син воював, що жодного ворога в полон не взяв?

    – Взяв. Але – відпустив, – помовчавши, Орік визивно глянув на батька. – Я все сказав, царю. У твоїй волі карати мене чи милувати, але полонених я відпустив на всі боки.

    Спалахнув Атей праведним гнівом.

    – Чому відпустив полонених? Чи мій син не знає, як нам потрібні раби?

    – Знаю, але… відпустив.

    – Чи вуха мої не те чують, чи язик твій не те говорить?

    – Батьку! І вуха твої те чують, і язик мій те говорить! Я не міг не відпустити полонених. Я був у рабстві. Я знаю, що таке рабство. Дуже добре знаю. Битися – згоден з ким завгодно, але чинити наругу над людьми – ні. Хай мене боги карають і твоя немилість, Батьку, але інакше я не можу. Всі ми люди на цій землі, Батьку.

    Спохмурнів цар, недобре на сина подивився. В темних очах – ніч, у якій ось-ось спалахнуть перші блискавиці.

    – Чи не в греках, бува, навчився сієї премудрості?

    – У них, Батьку… А точніше – в рабстві. Я подумав: не відпущу полонених, то їх буде продано грекам у рабство. І скоріше всього, нещасних поженуть на срібні Лаврійські рудники. А я був у тім підземеллі, добував грекам срібло. Я знаю, що це таке.

    – Але ж гети, коли ти потрапив до них, продали тебе в рабство.

    – Я не буду їм мстить тим же. Мусимо нарешті стати людьми.

    Цар заходив сюди й туди шатром, плечі його опустилися, голова теж… Та ось він зупинився проти Оріка, різко звів голову.

    – Жаль… Такому, як ти, царем не бути. Ти надто жалісливий.

    – У тебе є спадкоємець, Батьку, йому й бути царем. А щодо жалісливості… Ні, я не жалісливий. Просто я побував у шкурі раба і не хочу сприяти рабству.

    В шатро просунулась голова Ара.

    – Чого тобі? – сердито до неї цар.

    – Твій старший син прибув, Батьку скіфів.

    – Гаразд, проси.

    Зайшовши до шатра, Гелон лише мигцем поглянув на молодшого брата (в очах його майнула насторога) і вклонився Атею.

    – Я повернувся, Батьку, від кробідзів з доброю здобиччю і чималою валкою полонених. Мій меч усмирив кробідзів, котрі посміли висунути царем цих країв якогось там Яга.

    – Молодець, старший мій сину. – Атей підійшов до Гелона, поклав йому руку на плече, стис його і повернувся до Оріка. – А ти, сину мій молодший, засмутив мене. (В очах Гелона мигнули мстиві вогники.) Ти пожалів істріан, відпустив їх, а вони твою сім’ю не пожаліли.

    – Що-о? – хитнувся Орік. – Донію?..

    – Так, – Атей помовчав. – І синів твоїх теж… Погані вісті, сину, але що вдієш, як кращих для тебе сьогодні немає.

    Обличчя Оріка залишалося непроникливим, тільки очі, коли він поглянув на Гелона, звузились.

    – Моє сімейство було в твоєму кочовищі, старший брате?

    – Не тільки в моєму кочовищі, а й в одному з моїх шатер, – Гелон визивно дивився на молодшого брата. – Можеш викликати мене на герць за те, що не вберіг твою сім’ю, але моєї вини у тім немає. Я виступив з військом проти кробідзів. А тим часом на кочовище напали гети. Десятків зо два моїх людей пропало. І серед них найбільша втрата – твоя жона Донія і твої сини. Прийми моє співчуття, брате. Не вберіг я твоє сімейство.

    – Їх забрали з собою? – глухо запитав Орік.

    – Ні, я поховав їхні тіла. І справив по них тризну. Тепер вони у світі предків.

    – Але вони були мені потрібні у цьому світі.

    Гелон безпомічно розвів руками:

    – На все воля богів, брате. А гетам я відомстив за твою жону і синів. Гети розплатилися кров’ю.

    – Як я шкодую, що, повернувшись з рабства, не побачив жону і синів… – зітхнув Орік, і в ту мить перед його внутрішнім зором зазолотилася хлібна нивка. І було літо красне в краю скіфів-хліборобів, пахло дозріваючим хлібом…

    Хитнувшись, Орік вийшов з батькового шатра – сіявся дощик, нечастий гість сухих степів Гетської пустелі. Орік звів голову, і йому здалося, що то Доніїна Мати-богиня втішала його, посилаючи на спраглу землю лагідний дощик…


    Тієї осені в кочовище Атея прибули македонські посли. Ще коли повстали проти скіфів місцеві племена в пониззі Істру, Атей не від того, щоб зайвий раз загребти жар чужими руками, звернувся до Філіппа за допомогою, просячи його спішно (через мешканців грецького міста Аполлонія) надіслати македонське військо. І ось македонські посли привезли відповідь свого царя.

    «Філіпп, цар македонський, Атею, царю скіфському – радуйся!

    Я надішлю тобі македонський загін, і мої воїни допоможуть тобі приборкати непокірних істріан. Але за це ти, скіфський царю, усиновиш мене і залишиш мені в спадщину свою Скіфію. Філіпп, цар Македонії».

    Жодна риска не ворухнулась на закам’янілім, чорнім од засмаги, дубленім лиці Атея, доки Котіар перекладав послання Філіппа.

    «Виявляється, не просто хитрому обхитрити хитрого», – тільки й подумав Атей. Дослухавши до кінця послання, Атей ґречно подякував Філіппу за бажання допомогти йому в боротьбі проти істріан.

    Посли чекали відповіді на пропозицію їхнього царя, та Атей натомість поцікавився, чи вдалою була їхня дорога, і що вони цікаве бачили й чули в дорозі, та як почуває себе цар Філіпп.

    Посли так же ґречно й неквапливо відповіли: дорога їхня була хоч і довгою, але вдалою, нічого цікавого, гідного царських вух вони в дорозі не чули, цар Філіпп, як завжди, почуває себе добре, він здоровий, чого бажає й царю Атею. Удачі постійно супроводжують кожний крок Філіппа, а зараз він тримає в облозі грецьке місто Візантій, неприступні стіни якого успішно руйнують македонські тарани. І хоч йому під Візантієм потрібний кожний воїн, їхній цар готовий вислати чималий загін на допомогу Атею. Звичайно, додали посли, якщо Атей пристане на умови царя Філіппа.

    І вмовкли, чекаючи від Атея відповіді.

    – Я радий, що мій друг, цар Філіпп, як завжди, здоровий і, як завжди, удачі супроводжують його в житті, – знову ухилився Атей від прямої відповіді. – Прохатиму скіфських богів, щоб і вони допомагали царю Філіппу пошвидше здолати неприступне місто Візантій.

    – Македонці мають своїх богів, – дещо визивно відповіли посли.

    – Від помочі богів не варто відмовлятися тільки тому, що вони чужі, – миролюбиво відповів Атей. – Але послам, очевидно, час вже відпочити з дороги.

    На цьому перша розмова Атея з македонськими послами й закінчилася. Гостей поселили в білих шатрах, і в їхню честь Атей велів влаштувати банкет. Судячи по тому галасу, що долітав у шатро Фії, банкет удався. Яскраво палахкотіли великі багаття, чулися збуджені вигуки, лунали здравиці на честь двох царів – Філіппа й Атея. Фія знала: на банкеті присутні й обидва сини Атея. Тож чекала Гелона – зайде?

    Але замість Гелона в її шатро несподівано прошмигнув високий чоловік в плащі-гіматії й бронзовім шоломі з гребенем. Македонець! Вскочивши в шатро, він миттєво опустив за собою завісу й прислухався: чи немає за ним вивідника. Фія сиділа біля багаття в шатрі. В руках незнайомця загледіла кривий ніж, на лезі якого танцював полиск вогню… Відчувши біду, Фія схопила акінак, що завжди лежав біля неї напохваті, висмикнула його з піхов й зірвалась на ноги, щоб стрибнути в темінь шатра. Незнайомець миттєво опинився біля неї.

    – Ти-ихо!.. Яка прудка, – протягнув він шепотом, і очі його недобре блиснули. – Своїх не впізнаєш? – говорив по-грецьки. – Ні з місця! Опусти руку з акінаком і слухай, що тобі казатиму…

    – Ти… ти хто такий? – Фія опустила руку з акінаком. – Не підходь, бо закричу. Хто ти такий, незваний гостю?

    – Чи тобі не все одно, яке моє ім’я? – він грався кривим ножем, нависаючи над нею чорною тінню. – Спробуєш крикнути, то… крик той стане останнім у твоєму житті. Не дурій. Я – з Македонії, яку ти, здається, вже й забула. Антіпатр передає тобі вітання. Він невдоволений тобою, його рабинею. Ти забула, для чого тебе було послано в Скіфію й подаровано Атею. Атей досі живий, і сини його ще не виступили проти нього.

    – Я… я роблю все, – розгубилась Фія, – але…

    – Значить, не все зробила, коли не виконала того, для чого тебе було послано сюди! Якщо ж ти надумала обманути Антіпатра й сховатися в Скіфії, нерозумна рабине, ти скоро про це пошкодуєш! Буде зроблено все, аби Атей дізнався, для чого насправді тебе послали у Скіфію і подарували царю. Ось тоді вже Атей тебе власноручно прикінчить. А я гадаю, – незнайомець скрива посміхався, – для тебе буде краще, якщо ти його прикінчиш, а не він тебе. І поспішай! Часу в тебе лишилося мало. Не сьогодні-завтра македонці можуть з’явитися в пониззі Істру. На той час Атей мусить бути у світі своїх предків.

    Незнайомець підійшов до виходу, лезом ножа злегка відхилив запону, постояв, видивляючись та вислуховуючи (на лезі його ножа танцювали полиски банкетних багать), і вислизнув, наче мара. Запона хитнулась і застигла… Випустивши з руки акінак, Фія стояла, не відчуваючи, як цокотять у неї зуби – їй враз стало дуже зимно.

    На другий день в кочовищі тільки й говорили про відповідь царя македонським послам. Щедро пригостивши посланців Філіппа, Атей велів подати їхніх коней і так сказав:

    – Повертайтесь до того, хто вас сюди прислав, і скажіть йому: допомоги Атей у Філіппа Македонського не просив. З істріанами він сам упорався. Цар істріан вже пішов у світ предків, війна в пониззі Істру вщухла, істріани покорилися скіфам. А спадкоємець престолу Атею не потрібний, адже у нього є два сини, і один з них і буде скіфським царем!

    «Гелон… Гелон стане царем, – вкотре переконувала себе Фія. – Але ж коли те станеться, бо ніхто не знає, скільки ще літ житиме Атей…»

    Після зустрічі з посланцем Антіпатра її часто тіпала дрож, як пригадувала його погрози. Боялась за своє життя – о, македонці, як треба буде, дістануть її де завгодно. А з другого боку, й сама квапилась. Чим швидше Гелон стане царем, тим швидше стане царицею і вона. Захопивши владу, Гелон навряд чи потерпить присутність свого молодшого брата, підозрюватиме його в змові проти нього. Сутичка між братами неминуча. А нею Гелон захопився, з її пазурів не виборсається. Ось тільки б спровадити Атея на той світ… І Фія вирішила пустити чутку, що буцімто Атей хоче Оріка зробити царем і своїм спадкоємцем. Для підозрілого й ревнивого Гелона цього буде досить, щоб він зважився на рішучий крок.

    Старий цар не обмежував її волю, тому вирішила діяти. Для початку Фія відновила свої верхові прогулянки в степ. Раз з’їздила, два, переконалася, що за нею ніхто не слідкує, і погнала коня до тієї могили, біля якої зустрічалася з Гелоном. Як було в них раніше домовлено, виїхала конем на могилу, постояла там, щоб її запримітили пастухи Гелона – вони неподалік пасли коней. Пастухи її запримітили, від табуна відколовся вершник і помчав у кочовище свого господаря. Ще по якомусь часі (Фія, пустивши коня пастись, сиділа на могилі, задумливо дивлячись в далину) примчав і сам Гелон. На ходу з коня скочив, одним махом на могилу вилетів (вона мружилась до нього, на губах її блукала спрагла посмішка), схопив її за руку, рвонув до себе. Фія ласкою припала до його могутніх грудей, оповила руками шию. Він підхопив її на руки, поніс в густу тирсу… А потім, збуджені, розчервонілі, вони лежали і дивилися у високе небо.

    Та ось Гелон схопився, сів.

    – З тобою так солодко, а без тебе так гірко… Коли б не ти – не спізнав би я радощів. Без тебе вік би звікував і не знав би, що таке справжня жінка, од якої в жилах кров вирує.

    – Крадене щастя завжди солодше, – озвалася вона насмішкувато, звелась, сіла. – Тільки неодмінно надійде час, коли за нього доведеться розплачуватися. І – не дешево.

    – Не говори так! Якось воно владнається, – помовчав, блискаючи зубами й білками великих очей. – Я от… дожився, – посміхався. – Голова вже інеєм припорошена, а крадькома мчу, щоб потай од усіх зустрічатися з тобою…

    – Бо ти все ще боїшся…

    Він спідлоба на неї зиркнув.

    – А що я вдію проти батька?

    – Сам щойно казав: голова в тебе посріблена, піввіку маєш, а без волі батька й кроку не ступиш.

    Гелон засовався.

    – Що ти, македонко, знаєш про нас, скіфів, та про наші закони?

    Далі Фія не стала його дратувати – спалахував Гелон швидко. Примружившись, солодко посміхаючись, притулилась до нього, ніжно йому в очі зазирала, лащилась.

    – Тільки ти один у всьому світі припав мені до серця.

    Гелон млів у її обіймах.

    – Коли б не батько…

    Вона різко відсунулась від нього.

    – Батько, батько… Невже між нами назавжди стане твій батько? І допоки він помикатиме тобою?

    – Не говори так! Я не помикач, я спадкоємець скіфського царя!

    – Овва! Ти, певно, нічого й не знаєш?

    Він злякано на неї глянув, рот його повільно розкрився.

    – А що я маю знати?

    – А те, що твій батько виношує задум передати владу своєму улюбленцю.

    – Оріку? – спохмурнів, потемнів Гелон.

    – А то кому ж ще?

    – За законами предків… – почав було він, та Фія перебила.

    – Чула вже! І про закони предків теж. Тільки ти один глухий і сліпий, – знову припала до нього, лащилась, обіймаючи його. – Як мені тебе шкода. Орік – улюбленець Атея, його Атей готує в свої спадкоємці. Про це сам Орік якось… обмовився. Він не знає, що ти мені більше до вподоби, як він.

    Спохмурнів Гелон, лице зчорніло, очі недобре спалахнули.

    – Знаю, що Орік ходить в його улюбленцях!

    Звівся.

    – Але Оріку ніколи не бути царем Скіфії! – схопив її руку, різко притяг до себе. – Слухай, звабо, – люто шепотів, дивлячись їй в очі. – Я все зроблю, щоб Атей не встиг оголосити Оріка спадкоємцем золотої скіфської гривни. Та й чого мені чекати – голова вже сива. Досить! Начекався! А ти – чекай! Як візьму царську владу – заберу тебе. Несила без тебе. Заради влади навіть проти самих богів виступлю, не те що проти батька!

    Відпустив її руку, свиснув, почувся тупіт, підбіг кінь. Гелон скочив на нього і зник у балці. Тільки в степу повільно затихав тупіт копит.

    «Тепер аби македонці не підвели», – подумала Фія.


    Смолоскипи Гекати Світлоносної

    Перед тим як розпочати будівництво нового міста-колонії в далеких і чужих краях, греки зверталися до оракула, здебільшого до Дельфійського – за схваленням їхнього рішення чи напученням. Тож коли мешканці Мегар зібралися утворити чергову свою колонію, глава колоністів полководець Візант теж звернувся до Дельфійського оракула. І отримав від нього пораду: «Збудуй місто на фракійському мису, де риба і олені водяться в достатку».

    Колоністи на чолі з Візантом прибули у вказане місце на березі Боспору Фракійського[18], що сполучав Понт з Пропонтідою[19]. Місця сподобались, і колоністи заходилися здійснювати обов’язкові перед закладенням міста жертвоприношення. І тут зненацька налетів коршак, схопив жертовну тваринку і відніс її на кінець мису, що вдавався в Боспор. Місцевий пастух показав Візанту місце, куди коршак відніс здобич. Візант і колоністи сприйняли те за знак неба, що якраз там і треба заснувати місто.

    Так розповідає одна з легенд про заснування Візантія – міста мореплавців і рибалок, купців і хліборобів, ремісників і воїнів, назване в честь його засновника полководця Візанта. Довгий час колоністи вели тяжку війну з фракійськими племенами хоробрих фінів, котрі населяли ті краї. Тож місто обгородили високими і міцними стінами, складеними з величезних чотирикутних кам’яних блоків, поставили сторожові башти. Перед оборонними мурами викопали глибокий рів. Міцність візантійських стін увійшла в легенду. У тій же легенді розповідалося: стіни Візантія тому неприступні, що їх спорудили боги Посейдон та Аполлон. 1 звідтоді їх звали богоданими. Ось чому їх не міг узяти жоден з ворогів, хоч бажаючих захопити чуже місто у ті часи було більше ніж досить.

    Клімат у Середземномор’ї прекрасний, землі, що оточували Візантій, – родючі, тож трудолюбиві візантійці швидко перетворили свою колонію в квітучий сад. Виноградники та фінікові пальми давали значний прибуток, а лаври, кипариси і смоковниці прикрашували сади візантійців. В навколишніх лісах водилися кабани та олені. Але головним заняттям візантійців було риболовство – солона риба йшла з Візантія майже в усі міста Греції. Та ще більшим багатством Візантія було його вигідне місцерозташування – на понтійському торговому шляху. Із зростанням мореплавства і зв’язку між грецькими містами й колоніями на берегах Понту Евксінського зростала і значимість Візантія. Із понтійських колоній грецькі купці везли через Боспор Фракійський у Грецію хліб і хутра, корабельний та будівельний ліс, мед, віск, рибу. А з Греції в колонії пливли вина, оливкова олія, тканини, кераміка та інші вироби ремісників. Торгові судна ніяк не могли обминути Візантій – що приносило місту великий прибуток. Місто росло й багатіло. Це бачили Афіни. Вже тоді вони претендували на роль головного міста грецького світу і не могли заспокоїтись, що Візантію, а не їм перепадають такі скарби. І чим більше багатів Візантій, тим ревнивіше за ним спостерігали Афіни. Вони вже ладні були накласти руку на візантійські багатства, але їх стримувала загроза, що йшла з боку Македонії.

    На Візантій цілив і Філіпп, котрий добре розумів, які вигоди з’являться в нього, якщо він прибере до своїх рук такий порт. Але передчасно видати свої задуми Македонія остерігалась. Коли Філіпп завойовував землі в Південній Фракії, між Македонією та Візантієм було укладено союз, але – нетривкий. Після завоювання Фракії македонці почали шкодити морській торгівлі афінян, захоплювали їхні судна в протоках. А від того, що торгові зв’язки через понтійський морський шлях почали занепадати, терпів значні збитки й Візантій. Тож візантійці схилялися до союзу з афінянами, бо відчували: Філіпп багне взяти в свої руки хлібний шлях. В протоці македонці вже чинили розбій. І хоч Філіпп ще намагався схилити на свій бік візантійців і вмовляв їх виступити проти Афін, та Візантій відхилив диктат північного сусіда. Над містом нависла загроза. Візантійці добре знали, хто такий Філіпп Македонський – відважний полководець, політик мудрий, хитрий і войовничий цар.

    «Якщо я не воюю, то мені здається, що я мало чим відрізняюся від своїх конюхів», – ці слова фракійського царя Тереса Філіпп любив повторювати, як свої власні.

    А воював Філіпп постійно – з першого дня свого царювання і, як покаже час, до останнього, коли кинджал убивці урве його життя – теж під час підготовки до чергового походу. Але воюючи, захоплюючи чужі землі, Філіпп уміло прикривався мирними цілями. Вдавав, що виступає не як завойовник, а – як благодійник Еллади. На цьому спіткнулися Фіви, котрі, звинувативши фокідян в захопленні священних земель храму Аполлона в Дельфах, розпочали з ними війну. Вони необережно звернулися до Філіппа як до свого захисника. Це й дозволило Філіппу під гаслом «Я іду карати святотатців фокідян» відвести свої війська в Фессалію, а потім і в Середню Грецію. А ще через кілька років влада македонського царя вже поширилася на все фракійське узбережжя до Херсонеса, а в Греції – до Фермопіл.

    Завершальним етапом війни Філіпп вбачав напад на Афіни. Але перш за все треба було перерізати їхні хлібні шляхи на Геллеспонті і захопити приморські міста Перінф та Візантій. А вже тоді загроза голоду змусить Афіни здатися на милість переможця. Для Філіппа – і це вже розуміли в Афінах – важливо було наблизитись до берегів Понту і відірвати від Афін грецькі колонії, розташовані на узбережжі. Протоки були життєво необхідні для Афін – через них вони вели свою торгівлю й отримували хліб. Ось чому афіняни докладали всіх зусиль, щоб утримати в своїх руках протоки. Фракійський Херсонес був під їхньою владою, Боспор – під владою Візантія. Як Візантій, так і Перінф – важливі пункти на шляху до морського берега. І чим ширше розповзалася влада Філіппа в Середній Греції і в напрямку до моря, тим більше непокоїлись ці міста за свою незалежність. І хоч певний час Перінф та Візантій і ворогували з Афінами, та перед македонською загрозою змушені були з ними помиритися і спільно виступити проти північного варвара. Випереджаючи їх, Філіпп послав македонський флот у Пропонтіду, а сам повів військо через афінські землі до Перінфа.

    Дні стояли сухі, вітер ніс пил над рівнинами, і сонце ледве пробивало гарячу млу. Дорогами, що вели до Перінфа, здіймаючи хмари сірого пилу, йшли македонські війська – кінні й піші. Сунули обози, облогові машини, ревіла тяглова худоба, кричали погоничі. Грецькі селяни, загледівши на обрії хмаровища пилу, прихоплювали з собою сяке-таке збіжжя, кіз та овець і розбігалися з поселень. З Афін у грецькі міста, уникаючи доріг, польовими манівцями мчали гінці: стережіться, будьте напоготові! Македонці йдуть до Перінфа, але куди вони повернуть дорогою – невідомо, тож треба бути готовим до відсічі… І повсюди завмирало життя, порожніли дороги й поля. Міста міцно зачиняли брами, виставляли посилену варту, готували загони для відсічі, народне ополчення. Але що та сила важила в порівнянні з силою північного варвара! А втім, у містах не дуже й непокоїлись: не проти них іде Філіпп, і добре. Щось там Перінф не поладив з Македонією, то хай сам і виборсується, а їх Філіпп не зачепить, вони з Філіппом не ворогували. Принаймні так заспокоювали міста прихильники й поплічники македонського царя в грецьких полісах. Візьме Філіпп Перінф і вгамується, дивись, лихо й обмине їх…

    І тільки була одна людина в Афінах, котра розуміла: лихо не обійде грецькі міста. Перінф – то лише початок нового наступу Філіппа на Елладу. Як раніше, так і в ті дні Демосфен докладав усіх зусиль – можливих і неможливих – щоб об’єднати греків перед загрозою македонського вторгнення. Але не всі грецькі міста розуміли, яка біда над ними нависла. І замість того щоб спішно гуртуватися й готувати спільні військові сили проти північного варвара, грецькі міста змагалися між собою в красномовстві, а простіше – в балачках. Безкінечно тяглися Народні зібрання, на яких безкінечно виступали терті та м’яті в словесних битвах оратори. Міста тонули в потоках гладеньких слів, а діло не рухалось. Рухались лише македонські війська грецькими рівнинами.

    Змагалися в красномовстві оратори і в Афінах.

    «Добре Філіппу, – стомлено думав Демосфен, вже оглушений ораторами. – Він цар і єдиноправитель. Досить йому сказати слово – одне-єдине – як все приходить в рух. А спробував би він у нас, де в кожного добре підвішений язик і де демократія надає всім рівні права в балаканині…»

    І все ж Демосфену дещо вдалося зробити. Хоч справа об’єднання грецьких міст і тупцювалася на місці (у всіх полісах лише обговорювали пропозиції Демосфена, але й по тому), та деяку збройну силу таки вдалося зібрати в Афінах. Крім того, Демосфен відрядив гінців до Перінфа (закликаючи місто триматися й чекати підмоги), до Візантія (з проханням надати Перінфу допомогу) і до персів. Останні були занепокоєні посиленням воєнної могутності Македонії. Перси розуміли: захопивши Грецію і ще більше зміцнівши, Філіпп нападе і на них – це лише питання часу. У своєму посланні до персів Демосфен застерігав їх і прохав допомоги: «Якщо буде обезкровлено Філіппа на просторах Еллади, він не зважиться на похід проти вас, перси». Перси з цим погодились і заходилися спішно готувати допомогу Перінфу. Не відмовив у допомозі й Візантій, пообіцявши надіслати кращу частину своїх збройних сил.

    Тепер Демосфен уже міг передихнути, хоча й невідомо було, як розвиватимуться події далі. Аби заспокоїти Перінф, Демосфен вдруге послав до них гінців: тримайтеся, допомога прийде.

    І Перінф мужньо тримався.

    У ті дні Демосфен, виступаючи перед Народним зібранням Афін, славив мужність Перінфа, з якою він протистояв натиску північного варвара:

    – Афіняни! Гідний найвищої шани і слави подвиг Перінфа! У той час, як у всіх наших містах афіняни, оратори змагаються один поперед одного в красномовстві, мешканці Перінфа всі як один, навіть старі й малі, відбивають македонську навалу. Зважте, афіняни, яку велику силу привів Філіпп під мури Перінфа. Його флот відрізав місто з боку моря, до стін македонці підтягли облогові машини. Тарани день у день вергають по оборонних стінах і по місту каміння. Аби вимотати захисників, позбавити їх мужності й віри в свою перемогу, Філіпп розділив своє тридцятитисячне військо на кілька частин, котрі, змінюючись, вдень і вночі штурмують місто. О, афіняни! Гідний найвищої шани і слави подвиг Перінфа! Слухайте ж, афіняни, передавайте всім вістку про мужність захисників Перінфа. Після тяжкої, багатоденної боротьби, викидавши гори каміння, тарани проломили стіну. Здавалося – все. Кінець.

    Македонці увірвалися в місто. Та захисники не впали духом, почалася відчайдушна боротьба на вулицях. Захисники зводили барикади, вони ухвалили: краще поляжемо зі зброєю в руках, аніж здамося на милість переможця. О, афіняни! Гідний шани і слави подвиг Перінфа. І нашої шани та слави, і слави усіх прийдешніх поколінь Еллади. Не здалися мешканці Перінфа на милість північного варвара. Вони захищалися до останньої краплі крові і перемогли. Коли вже здавалося, що все, кінець, підоспіла допомога – у місто увірвалося найкраще військо Візантія, а також тисячний загін персів. Вони увірвалися в місто так несподівано і так навально, що македонці розгубилися. З одного боку на македонців ударили захисники міста, а з другого перси та візантійці. Після короткого, але злого бою вони вигнали загарбників за межі оборонних стін. О, афіняни! Слухайте всі, а разом з вами хай слухають всі елліни про мужність Перінфа. Ось так треба протистояти загарбникам. Коли б усі елліни об’єдналися і спільно виступили проти Філіппа, то він би і думку облишив воювати з нами!

    А через кілька днів в Афіни прийшла приголомшуюча звістка: облишивши штурм Перінфа, Філіпп кинув свої війська на Візантій.

    Філіпп любив зненацька (аби збити противника з пантелику й розпорошити його ряди) міняти своє рішення. Несподівано і круто. І здебільшого від того вигравав. Вдався він до свого улюбленого тактичного прийому, коли потерпів поразку під час штурму Перінфа.

    Дізнавшись, що Візантій прислав на поміч Перінфу свої кращі військові сили, Філіпп вирішив несподівано напасти на Візантій. Під стінами Перінфа він залишив свого полководця Парменіона з невеликим загоном (його було досить, щоб блокувати місто й нікого звідти не випускати, в тім числі й візантійське військо), а сам разом з Антіпатром, захопивши більшу частину війська та облогові машини, рушив до Візантія. Але з ходу взяти Візантій, як розраховував Філіпп, не вдалося. При штурмі Візантія повторилося те, що було і при штурмі Перінфа: захисники як там, так і тут виявляли небачену досі мужність та героїзм. І хоч краще їхнє військо було заперте в Перінфі, візантійці відбивали один приступ македонців за другим. Філіпп вже почав шкодувати, що так поспішно розпорошив своє військо на штурм двох міст, але відступати від Візантія було пізно.

    Потяглися дні за днями. Македонці без угаву штурмували місто. Аби вимотати сили захисників, не давати їм спокою і на мить, Філіпп поділив військо на окремі загони, котрі, змінюючи один одного, штурмували Візантій і вдень, і вночі, але кожного разу були змушені відходити ні з чим. Щоб знову йти вперед. І так – дні за днями, ночі за ночами… Візантійці трималися напрочуд героїчно. А тим часом їхні посли вели переговори про спільний союз з афінянами та іншими містами. Цього разу елліни ніби отямились від чарів ораторів і перейшли до дії. Всі нарешті збагнули: якщо Філіпп захопить Візантій, за ним настане черга Афін і багатьох інших грецьких міст: Хіос, Родос і Кос – старі союзники Візантія, спішно надіслали чималу допомогу. І візантійці змогли нарешті перевести дух, підкріплення значно зміцнило їхні сили. А тим часом прибув афінський флот, з боку моря Філіпп уже не міг штурмувати місто. Це ще більше зміцнило становище Візантія. Щоправда, македонці посилили натиск на суходолі, але це не приносило їм якихось значних успіхів. Після кожної невдачі ряди македонців, пошарпані й поріділі, відкочувались у свій табір, що був оточений ровом і захищений возами. На валу, що теж оточував табір, в колоні охоронців-гетайрів стояв на коні цар і єдиним своїм оком свердлив відступаючих, котрі понуро брели мимо нього. Не гнівавсь, а просто казав:

    – Відступ – це ще не поразка, – і додавав свою улюблену поговірку: – Баран відходить лише для того, щоб краще розігнатися і нанести ще більший удар! Отже, цим відпочивати, новим загонам штурмувати! Не залізні ж врешті візантійці, видихнуться!

    І нова хвиля македонців йшла на штурм…

    В один з таких днів, коли македонці без угаву кидались на приступ, повернулося із Скіфії царське посольство. З ними прибув і кінний загін скіфів на чолі з Котіаром. Відсилаючи назад послів македонського царя, Атей в останню мить вирішив разом з ними відрядити до Філіппа й свого радника. Наостанку, лишившись з радником удвох, наказував йому:

    – Я, як тобі відомо, відхилив македонську допомогу, та в ній вже немає й потреби. Я також відмовив Філіппу і в його нахабних спробах зробити його своїм спадкоємцем, щоб він міг після моєї смерті задарма захопити Скіфію. Така різка відмова може сіроманцем пробігти між мною й Філіппом, а цього передчасно не слід робити. Отож своїм приїздом ти пом’якшиш відмову, полоскочеш йому самолюбство й трохи згладиш справу. Але й це не вирішальне в твоїй поїздці, заради цього я тебе й не посилав би. Вихваляючи мудрість Філіппа, виспівуй про дружбу між скіфами й македонцями та непомітно придивляйся, як там під Візантієм. Я мушу знати – візьме Філіпп Візантій чи ні? І чи потрібно нам встрявати в це діло й слати візантійцям поміч, чи вони й самі впораються із загрозою, що над ними нависла?

    Над Візантієм здіймалися дими, мешканці міста спішно закладали камінням проломи в стіні. В повітрі стояв пил, змішаний з димом, попід мурами лежали вбиті й поранені, блукали покалічені коні, диміли згарища. Горіли облогові македонські башти.

    Філіпп з’явився в оточенні гетайрів. Був він у бронзовому шоломі, панцирі, на ногах – бронзові поножі. За плечима маяв червоний плащ (з-за того плаща цар остерігався надто близько наближуватися до стін, бо відразу ж в його бік летіли хмари стріл). Запилений і злий, чорна пов’язка на лобі з’їхала вбік, в єдиному оці – вперте завзяття.

    Котіар зі своїми людьми чекав царя біля великого шкіряного намету, що його охороняли похмурі здоровані з списами й мечами.

    Скіфського посла Філіпп зустрів на диво привітно.

    – Радий, радий гостю, – поправив чорну пов’язку на лобі і коли відняв руки від лиця, воно хоч і залишалося стомленим, але в єдиному оці була безтурботність, наче він оце щойно повернувся з хорошої прогулянки – що-що, а перевтілюватись на ходу Філіпп умів, і про його справжній настрій важко було тоді здогадатись. – Як здоров’я царя Атея?

    – Дякувати богам, нівроку, – статечно відповів Котіар по-грецьки (Філіпп розмовляв тільки мовою еллінів). – Владика Скіфії, як завжди, при доброму здоров’ї, чого бажає і тобі, славний і мудрий царю могутньої Македонії.

    – Радий, – щиро, здавалося, зовсім щиро сказав Філіпп. – Я завжди молюся богам, щоб вони дарували моєму другові, скіфському царю довгі роки життя. І боги, певно, прислухаються до моїх молитов – роки в царя Атея, на заздрість його ворогам, довгі!

    – У нас є свої боги, – стримано відповів Котіар. – І вони, а не чужі боги шлють Атею довгі та щасні літа.

    Філіпп пропустив мимо вух зауваження скіфського посла.

    – Дев’яносто літ, а ваш цар все ще на коні! – вигукнув ніби захоплено. – Мені б стільки прожити – півсвіту можна було б за цей час завоювати. Ба, навіть цілий світ!

    – Скіфи теж молять своїх богів, щоб і вони дарували царю Філіппу довгі літа, – поштиво вклонився Котіар. – І – все нові й нові перемоги. І над цим впертим містом також, – кивнув на мури Візантія.

    – З Візантієм буде покінчено найближчим часом, – скоромовкою відповів цар і заквапився. – Тебе, скіфський мій гостю, належно зустрінуть мої люди. Влаштовуйся, відпочивай з дороги, я думаю, у нас ще буде досить часу, щоб побесідувати за добрим македонським пивом.

    Другого дня Котіара запросили до царського похідного намету. Філіпп пив у колі своїх приближених, в наметі було весело і гамірно, хоч військо його в цей час і штурмувало Візантій.

    – А ось і наш скіфський гість! – загледівши Котіара, весело вигукнув Філіпп. – Прошу гостя, – показав біля себе місце на дубовій лаві, крикнув: – Пива скіфському послу!

    Котіар терпіти не міг македонського пива, але – діватися нікуди – змушений був взяти з рук слуги чашу зі світлуватим напоєм.

    – У тебе прекрасне пиво, – сказав скіфський посол, пригубивши з чаші. – Але скіфський бузат кращий.

    – Чули? – майже весело, пересилюючи гул голосів у наметі, вигукнув Філіпп. – Скіфський наш гість каже: пиво прекрасне, а скіфський бузат кращий!

    І засміявся, блискаючи зубами.

    В єдиному його оці – бурхлива веселість.

    «Дивний Філіпп, – подумав Котіар, – терпить під стінами Візантія поразку, а банкетує ніби з нагоди перемоги».

    – Ми завжди коли воюємо, то веселимось, – ніби здогадавшись, про що думає Котіар, вигукнув Філіпп. – І коли веселимось, теж воюємо.

    – Мені чомусь здається, – обережно почав Котіар, – що ситуація під Візантієм не з веселих.

    – І я теж так думаю, – охоче погодився Філіпп. – Але сумувати з цього приводу не збираюся. Люблю життя з усіма його радощами і веселощами, з хмелем і жінками. Я не сумую навіть тоді, коли мене, буває, що й спіткають невдачі. Я – впертий баран, – вигукнув цар гордовито. – І як баран, щоб нанести сильніший удар, відходить, так відходжу і я. Потерпівши поразку, я можу навіть і відійти. Але тільки для того, щоб нанести новий і несподіваний удар.

    «Що це? Натяк?.. – шанобливо посміхаючись до царя, думав Котіар. – І що він означає?.. Чи не погрожує Філіпп Скіфії?»

    Цар одним духом допив пиво, кинув на дубовий похідний стіл чашу, витер рукою губи та бороду і втупив в Котіара єдине око, що вмить стало гострим, як наконечник стріли.

    – Чому це Атей не любить мене? – швидко поспитав. – Чим я не догодив царю скіфів? Досить йому було попрохати в мене збройної сили, як я відразу ж відповів згодою, хоч самому військо зараз ось так потрібне, – ребром долоні провів у себе по горлу.

    «Починається», – подумав Котіар, але вголос сказав поштиво, намагаючись, щоб його слова прозвучали переконливо і щиро:

    – Цар Атей шанує тебе, царю македонців, як нікого в цьому світі. Шанує і любить тебе як друга свого вірного та великого і спільника в боротьбі з нашими і вашими ворогами. І сподівається, що дружба між скіфами й македонцями триватиме ще довго – на страх нашим спільним ворогам!

    – Ша-анує… – протягнув Філіпп насмішкувато. – Шанує, а сином своїм мене не захотів зробити. Чи, може, я був би поганим сином скіфському царю?

    Котіар, ніби жалкуючи:

    – Але цар Атей має своїх синів.

    – Таких, як я, в нього немає!

    – О, звичайно, – погодився Котіар. – Ти – єдиний у світі білому. Твоїми батьками були, певно, самі боги, – улестив македонцю. – І цар Атей дуже шкодує, що не зміг тебе всиновити.

    Філіпп майже весело (хоч в єдиному оці стояв холод, а в голосі вчувалась ледь прихована погроза):

    – Я теж шкодую… Дуже шкодую, що Атей не зміг мене всиновити. Я був би йому зразковим сином. І думаю, що й Атей ще довго шкодуватиме, що відмовився від такого сина, як я.

    Погроза? На цей раз, здається, вже погроза.

    – Наша священна й нерушна дружба, що осяває… – почав було Котіар аж занадто велемовно, та Філіпп безцеремонно його перебив:

    – Що ти виспівуєш, скіфе, про дружбу? Я теж знаю багато красивих, хоч і порожніх та холодних слів, і вмію співати не згірш тебе. Якщо Атей хоче, щоб між нами справді була дружба, то хай доводить це ділом, а не красивими словами, що нікого й ні до чого не зобов’язують. А діло таке. Моє царство терпить значні збитки й втрати у зв’язку з війною на грецьких землях. Особливо багато коштів з’їдає облога Візантія. І якщо цар Атей хоче бути моїм другом і спільником, то хай відшкодує половину тих збитків, які я потерпів під стінами Візантія. Чуєш, скіфе? Рівно половину. І тоді я скажу, що Атей мені й справді друг. А сьогодні я все сказав, скіфе. Тепер їдь до свого царя і передай йому мою волю…

    Він так і сказав: «мою волю», наче скіфський цар був його підданим.


    …Всю зиму (340/339 pp.) тривала безуспішна, хоч і виснажлива для обох сторін облога Візантія. Македонці вирили рів з палісадами, щоб ближче підтягти тарани, і били і били у неприступні стіни, вже й самі не вірячи в успіх. Осадні роботи велися під керівництвом фессалійця Пліада, знаменитого техніка, котрий був на службі в македонців. Але й тут повторювалося те, що раніше в Перінфі – перемога була майже поруч і водночас далеко. Місто мужньо захищалося, і невідомо було, де воно брало звагу і сили.

    Тоді Антіпатр порадив знеславити керівника оборони Візантія, досвідченого полководця Леона, котрий згуртував і надихнув своїх співгромадян на мужність. Склали фальшивого листа, з якого виходило, що Леон – зрадник і змовився з Філіппом. У тім листі Філіпп дякував Леону за вірність, але прохав його діяти обережно і так, ніби він захищає місто, а насправді чекати команди від Філіппа. Щоб лист потрапив до візантійців – його поклали в сумку вбитого македонського воїна, а труп підкинули вночі під стіни.

    Візантійці повірили намові. Леону погрожував суд співгромадян. Гордий Леон не захотів виправдовуватись (та й чим він міг довести свою невинність?) і наклав на себе руки. Але й смерть керівника та організатора оборони (візантійці були певні, що Леон таки змовився з Філіппом) не принесла македонцям бажаної перемоги. І навіть не наблизила її. Облога затягувалась, царські війська ріділи й виснажувались. Сутужно стало з харчем. Для постачання македонського війська через Золотий Ріг була споруджена дамба з каміння та землі, військо Філіппа розорювало околиці, спустошуючи все навколо. Та візантійці відбивали всі атаки. Тим часом кораблі союзників підвезли у Візантій харчі й підкріплення, афіняни розбили біля Візантія македонський флот.

    І тоді на раді полководців царя було вирішено дати останній бій і востаннє спробувати щастя. Філіпп велів таємно прорити підкопи під стіни і по них проникнути в місто. Але й тут македонцям не поталанило. Хоча спершу все йшло ніби так, як і було задумано. Для проникнення в місто вибрали темну дощову ніч, македонці вже проникли через підкоп у місто, але візантійці були на чатах, і тих, хто виткнувся з підкопу, швидко перебили, а в підкоп пустили воду і потопили решту…

    Так закінчився останній штурм Візантія. Згодом з’явиться легенда, що в ту ніч над Візантієм запалила свій смолоскип богиня Геката Світлоносна і підняла на ноги візантійців. Насправді ж македонців у підкопі почули собаки і завалували…

    Після тієї ночі Філіпп змушений був зняти осаду Візантія. Війна з македонцями виснажила місто до краю. Воно було геть зруйноване, тисячі й тисячі його мешканців загинули, оборонні стіни і башти в багатьох місцях були розбиті. Довго відбудовували візантійці своє місто, каміння не вистачало, і на ремонт пішли навіть надгробки. А коли заново відбудувались, то спорудили в місті статую Гекати Світлоносної. Звідтоді вона стала найшанованішою богинею жителів. А мужність візантійців і неприступні стіни увійшли в легенду, стали прикладом для всіх прийдешніх поколінь. І цілих п’ять віків захисні стіни міста ніхто не зважувався штурмувати. Перемога над Філіппом підняла престиж Візантія, посилила його роль в політичному житті грецьких держав-полісів. Він став незалежним і вільним торговим містом.


    Частина п’ята


    «Де сосна оточена водами Істру, там і ставай…»

    Вірний своєму принципу: якщо ти потерпів поразку в одному місці, шукай перемогу в іншому, Філіпп вирішив і цього разу його дотриматись. Невдачі під Візантієм змусили македонського царя виступити проти скіфського царя Атея. До тієї весни 339 року, коли між Македонією та Скіфією спалахнула війна, в Атея з Філіппом були мирні й дружні стосунки. Посли Філіппа часто їздили до Атея, а скіфські посланці добре знали дорогу до Пелли. Скіфський владика, як свідчить історія, незмінно порівнював себе з Філіппом, а своїх воїнів з македонцями, але при цьому скіфів неодмінно ставив вище, підкреслюючи їхню простоту й суворість. Любив повторювати:

    – Я володарюю над скіфами, які можуть боротися з голодом і спрагою. (На думку скіфського царя, македонські воїни були до цього нездатні.)

    Суперництво їхнє почалося з часів підкорення Фракії, коли одні тамтешні племена почали коритися Філіппу, інші – Атею. Це не подобалось македонському царю, котрий багнув забрати в свої руки всю Фракію. Зі свого боку Атей теж до цього прагнув і робив усе, щоб послабити македонський вплив у Фракії. А згодом – і саму Македонію. Таку ж задумку виношував і Філіпп щодо Скіфії, бо сильна Скіфія йому надто заважала. Як у свою чергу сильна Македонія занадто заважала Скіфії. Особливо загострилася їхня потаємна ворожнеча – і навіть виповзла назовні, коли Філіпп 342 року, захопивши володіння фракійських царів Тереса і Керсоблепта та заснувавши кілька військових поселень в долині Гебра, а також фортецю Філіпполь, пішов походом на грецьке місто-колонію Одесс. Не взяв він тоді Одесса, бо з одного боку оточеному місту допомагали міста-сусіди Діонісополь та Каллатія, а з другого Атей. Клянучи свого скіфського друга-царя, Філіпп змушений був – остерігаючись несподіваного скіфського удару в спину – укласти мирну угоду з Одессом, відпустити полонених і піти геть.

    Царі тоді ледве-ледве помирилися.

    Та цього разу – по весні 339 року – Філіпп був рішуче налаштований на поєдинок. У нього просто не було іншого виходу. Неславу під Візантієм треба покрити не просто блискучою, а – блискавичною і вражаючою перемогою десь біля Істру. Щоб довести світу, що з Філіппом жарти погані, і в ореолі непереможного полководця повернутися в Пеллу. Інакше греки подумають, що Філіпп вже слабий, і піднімуть голови. Недарма ж фракійці, почувши про невдачі македонців на берегах Боспору, заворушилися і ладні вже були скинути македонське панування.

    Крім того, Філіпп сподівався на велику здобич у скіфів. Заодно збирався нарешті відомстити Атею за його допомогу місту Одессу. Та зрештою Атей, аби зупинити чи бодай пригальмувати нестримний похід македонців по Греції, допомагав західно-понтійським містам в їхній боротьбі проти північного варвара. І з Афінами (про це Філіппу донесли вивідники) Атей намагався укласти спілку й навіть обіцяв допомогти Візантію. І взагалі співчутливо ставився до антимакедонської боротьби західно-понтійських міст – це теж не подобалось Філіппу. Допомогти Візантію Атей не допоміг (до цього просто не дійшло, адже візантійці й самі вистояли), але Філіпп це запам’ятав. Аби спровокувати Атея на сутичку, македонський цар ще під час облоги Візантія вимагав, щоб скіфський владика відшкодував йому частину витрат на осаду Візантія. Філіпп наперед знав, що Атей відмовиться, і це дасть змогу «законно» на нього напасти. (Скрізь і всюди, посилено граючи роль миротворця й об’єднувача еллінського світу, Філіпп підкреслював, що він не агресор, а якщо й нападає на кого, то лише з примусу – відомстити непокірним. Тим, хто не виконує, мовляв, своїх зобов’язань, які, до речі, сам же Філіпп і нав’язував противнику.)

    Атей, як і слід було чекати, відмовився. Скіфи бідні, сказав він, землі у них неродючі, вони славні не багатством, а хоробрістю. Та, зрештою, він, Атей, не посилав македонців до Візантія, тож і відшкодовувати їхні збитки теж не буде.

    І тоді Філіпп віддав наказ війську виступати в похід.

    Але, знаючи силу скіфів, хитрість та винахідливість їхнього царя, вирішив діяти обачніше. Коли зняв осаду Візантія і рушив на скіфів, то передав Атею, що йде, мовляв, всього лише до гирла Істру, щоб там поставити згідно з обітницею статую своєму предку Гераклу.

    Атей розгадав хитрість македонця. Запропонував статую прислати йому. «Я її не лише поставлю, а й турбуватимуся про її збереження», – запевняв у своєму посланні Філіппа і погрожував, що в іншому разі він не пустить македонське військо в скіфське володіння. А якщо Філіпп, всупереч його волі, все ж таки поставить статую, то вона буде скинута на землю… Філіпп зрозумів, що застукати зненацька скіфів не вдасться, вирішив іти швидко й навально – щоб не дати Атею часу на підготовку до відсічі.

    І полетіла тими краями вістка: бути біді! Філіпп іде. Зникав люд на дорогах, міста зачиняли брами. Та Філіпп, здається, і справді йшов на скіфів, бо дорогою не зачепив жодного грецького міста. З-під стін Візантія, йдучи лівим берегом Понту, Філіпп рушив до Салмідесса, але не зачепив його, хоч і стояв день неподалік, чим дуже налякав греків-колоністів. Далі проминув Аполлонію, потім Мессембрію, Одесс, Діонісполь, Каллатіс (греки вже трохи заспокоїлись), обійшов Томи, за ними Істрію. Останню зупинку перед битвою зробив неподалік Істру, напроти лісистого, переповненого птаством морського острова Ахілла, званого ще Білим. Знаходився він у відкритому морі, в гирлі Істру і був дуже популярним в мореплавців та купців. На острові стояв храм Ахілла з його статуєю. Бувалі клялися, що буцімто час од часу можна побачити, як островом бігає білявий чоловік в позолоченому обладунку й співає пеани – сам Ахілл. Чайки буцімто прислужують герою – вмочують крила в морі й, залетівши в храм, стріпують ними, очищаючи помешкання Ахілла від пилу та бруду. Всі, хто б не пропливав мимо в Понт чи йшов з Понту, – неодмінно приставали до острова, на берег виводили жертовних тварин – одних вони приносили в жертву, інших же відпускали на волю в честь Ахілла. Ночувати на острові будь-кому заборонялося, інакше прогнівиш бога-героя, не чекай тоді удачі. Тож відвідавши острів і храм, спати поверталися на судна – у снах їм з’являвся сам Ахілл і казав, куди пливти, де приставати тощо.

    Філіпп забаг запитати в Ахілла: де йому в цих краях вибрати місце для битви з скіфським царем? Хоч військо зупинилося на одну ніч, але табір було оточено возами (кінноту теж сховали за вози), і всюди виставлено посилену варту – обережність була не зайвою, десь поруч, можливо, і трохи вище по Істру кочували скіфи.

    В таборі за старшого залишився Антіпатр та царський син Александр. Філіпп же захотів відвідати острів, щоб принести жертву Ахіллу й поспитати в нього поради. Гетайри з царської охорони, метнувшись понад берегом, роздобули десятків зо два човнів (місцевий люд, переважно гети й бастарни з невеликих поселень, покидавши все, поховалися в очеретах дельти). Хисткі човники були вирубані з цілих дерев, плавали швидко і легко, але на воді трималися нестійко – потрібне було уміння, щоб не перекинутись. Після того як кілька гетайрів скупалися в морі, вирішили вздовж бортів – для збільшення стійкості – поприв’язувати пуки очерету. Коли це зробили, пливти на човнах відразу ж стало простіше й безпечніше. І цар з кількома приближеними під охороною гетайрів, з поросятами для жертвоприношень, вирушив до острова. Море було спокійне, тихе, ані вітерця.

    До острова на чолі зі своїм царем македонці дісталися без пригод. Але храм Ахілла виявився порожнім, жерці, судячи з усього, залишили його нагально. Філіпп велів негайно їх знайти, та скільки гетайри не бігали по острову, не гукали, але ніде не зустріли жодної душі, тільки зграї чайок невдоволено галасували, що їх марно потривожили. Філіпп спохмурнів, – а раптом це недобрий знак? Царя заспокоїли: морські розбійники (та й не тільки морські) часто грабують храм, тож жерці, якщо ті, хто пристає до острова, здадуться їм підозрілими, ховаються в потаємних печерах. З собою служителі прихоплюють статую Ахілла й храмові коштовності. Де ті печери, того ніхто не знає.

    – Виходить, ми їм теж видалися підозрілими? – гмикнув цар. – От уже не думав, що я та мої воїни схожі на розбійників.

    – Просто жерці дуже обережні, – пояснили царю. – Місця тут глухі, пустельні, а люд різний плаває, мало що може трапитись. До всього ж храм не раз і не двічі оббирали до останнього дріб’язка.

    – На бога сподівайся і на захист його покладайся, але сам, на всяк випадок, ховайся в печері, так буде надійніше, – уточнив цар.

    Приближені не знайшлися, що відповісти. Поміркувавши, Філіпп все ж вирішив принести в жертву Ахіллу двох поросят, а двох – в його честь – відпустити на волю. Гетайри вправно, хоч і не уникнувши поросячого верещання, закололи тварин на вівтарі, Філіпп, вмочивши вербову гілочку в паруючу кров, побризкав нею, проказуючи:

    – Славний Ахілле, я, Філіпп, цар македонський, йдучи походом на скіфів, відвідав твій острів і, в храмі твоєму здійснивши жертвоприношення, прохаю тебе: прийди у мій сон цієї ночі і скажи, де мені вибрати зручне місце для битви з Атеєм? Обіцяю і клянусь: перемігши скіфів, принесу тобі, Ахілле, щедрі дари й коштовності твоєму храму. Я, Філіпп, цар македонський, все сказав. Сьогодні вночі чекаю твоєї поради, славний Ахілле!

    Заколотих поросят залишили на вівтарі для жерців, котрі неодмінно повернуться в храм, як тільки-но македонці залишать острів.

    Двох інших поросят відпустили на волю.

    В табір повернулися без пригод, як уже сідало сонце.

    Відмовившись від вечері, Філіпп відразу ж пішов до шкіряного намету, який потрійним кільцем оточили гетайри[20]. Ліг спати по-похідному, не роздягаючись, лише знявши обладунок, бронзові поножі та бронзовий шолом. В таборі, тільки цар приліг, відразу ж запала тиша. Вмощуючись зручніше, Філіпп подумав: ану, чи присниться мені білявий Ахілл в позолоченому обладунку? І ледве царева голова торкнулась похідної шкіряної подушки, що була набита морською травою, ледве він накрився плащем, як відразу ж міцно й заснув – спрацювала стара звичка воїна, все життя якого минає в походах.

    Йому й справді приснився білявий, молодий і прудконогий Ахілл в позолоченому обладунку. Він легко, наче літав, носився по своєму зеленому острову й виспівував пеан. А на плечі, на руки йому сідали білі чайки.

    – Славний Ахілле, хай по всьому світу йде твоя добра слава! Я, Філіпп, цар македонський, йду походом проти скіфів, скажи-но мені, де в цих краях вибрати зручне місце для битви?

    Прудконогий Ахілл зупинився лише на одну мить, проспівав:

    – Де сосна оточена водами Істру, там і ставай.

    – Чи виграю битву? – вигукнув Філіпп.

    – Виграєш, все програвши, – невиразно відповів Ахілл, сяйнув сліпучим обладунком і зник у зеленій гущавині острова. За ним кигичучи полетіли чайки.

    Коли Філіпп проснувся, на березі моря жалібно кричали чайки.

    – «Де сосна оточена водами Істру, там і ставай», – прислухаючись до чаїного крику на Понті, повторив цар слова Ахілла, почуті ним уві сні, і рвучко схопився, готовий хоч зараз стати на герць з Атеєм.

    Залишалося знайти те місце, де росте сосна, оточена водами Істру. Це зробити нескладно, адже в царському війську були провідники з місцевих, припонтійських міст.

    – Таке місце є, царю, – сказали вони Філіппу. – Це острів Певка.


    Широка і багатоводна дельта славного Істру![21]

    Сімома швидкоплинними гирлами впадає він у Понт-море.

    Тут, на лівому його боці, починалася Фракія, східну частину якої ще літ із десять тому захопив Атей, а західну – Філіпп.

    Фракійці називали Істр по-своєму – Данубієм і шанували його як бога. Не полічити островів – великих і малих, відомих і невідомих, відкритих і схованих в очеретяних нетрях у дельті Данубію-Істру. А найбільший серед них Певка, тобто Сосновий, трикутник суходолу, щедрий на родючу землю, пастівники, рибу та звіра, на комарів, гадюк та весняні повені. А ще на ньому росли сосни; з обох боків острова, пінячись і клекочучи, двома своїми гирлами – Нараком і Прекрасним – плинув Істр. Не так давно на Певку, відходячи із степів під натиском скіфів, перебралися деякі роди бастарнів, і їх стали йменувати певкінами. Сам же острів, як свідчить грецький міф, отримав назву від імені сарматської німфи Певки, в яку буцімто закохався Істр і перетворив її в острів.

    Македонські війська, залишивши узбережжя Понту, рушили понад гирлом Істру – зеленим, багатоводним, щедрим на гаї, озера, єрики, протоки й острова, птаство та звіра. Загледівши чужинське військо з кіннотою й обозами, що сунуло явно не з мирними цілями, гети, тірагети, кробідзи, бастарни, – покидавши свої оселі, похапавши жінок та дітей, стрибали в човни і квапно пливли в непроходимі зарослі дельти, де тільки вони знали потаємні протоки, рятувалися на островах, повних галасливого птаства. Та македонці на них і уваги не звертали. Подолавши від стін Візантія (точніше, від святилища Зевса Урія) і до берега Священного гирла Істру 3640 стадіїв, вони нарешті зупинилися. Виславши на всі боки залоги та розвідки, стали якраз напроти острова Певка і заходилися ладнати свій табір. Оскільки ж місце стоянки (це із своїх очеретяних сховків бачили бастарни) македонці спішно оточували возами, то виходило, що вони самі остерігаються нападу. І бастарни трохи заспокоїлись.

    А македонці й справді остерігалися – розвідка донесла, що в пониззя Істру швидким ходом рухається велике скіфське військо на чолі зі своїм дев’яностолітнім царем.

    – Атей вирішив битвою зі мною достойно завершити своє життя, що й так уже затяглося, – сказав Філіпп на раді полководців. – Що ж, я надам йому таку можливість. У цих краях Атей – найзначніший і найнебезпечніший противник, перемогти такого старого, обачного і хитрого лиса – то велика честь!

    Аби збити ворожу розвідку з пантелику, скіфи розділили військо на три рівні частини, кожна з яких рухалась навстріч македонцям своїм ходом. Задумка була: ворог у пітьмі ночі одну якусь частину сприйме за ціле військо, а решту частин, що рухались ліворуч і праворуч, хоч і паралельно, але на значній відстані одна від одної, проґавить. І це македонцям може дорого коштувати. Середню колону вів сам Атей, ліву – старший його син Гелон, праву – молодший, Орік. Між колонами, підтримуючи зв’язок, сюди й туди снували зв’язківці. Перед у кожному війську вела кінна сотня розвідки, що складалася з найдосвідченіших і найметкіших воїнів – бувалих у бувальцях. За ними рухалась кіннота, потім ішла піхота. За військами скрипіли обози з харчем і запасом води. Хоч ріка й близько, але мало що може трапитись у поході – Атей не любив ризикувати. Возів було кілька сот, і розтяглися вони в нічному степу довжелезною валкою. Обозні старшини, метаючись з кінця в кінець валки, лаялись, лупцювали погоничів пугами, а ті в свою чергу довгими палицями періщили волів, та ліниві тварини переставляли ноги із задраними ратицями все так же повільно й розмірено, і змусити їх бодай трохи прискорити ходу було неможливо.

    Ніч видалась тихою, теплою і зоряною. Небо чорне, густо всіяне зорями. Пирхали коні й брязкали вудилами. Сюди й туди носилися зв’язківці, посланці царя та його синів.

    Все йшло, як і було заздалегідь задумано. Скіфи квапились, щоб пошвидше вийти на македонців і зіткнутися з ними, не давши їм часу на вибір кращого місця. Атей знав, що Філіпп швидким ходом, зупиняючись лише на ночівлі, без днівок іде від самого Візантія, а це – не близький світ. Коні їхні збили ноги, воїни теж притомилися, особливо піші, і розраховують хоч на кілька днів перепочинку. Атей і спішив, щоб не дати їм і дня перепочинку, а нав’язати бій, як тільки вони підійдуть до Істру.

    Над далеким обрієм спалахували блискавиці.

    А вгорі на чорному оксамитові неба яскраві, трохи волохаті зорі. Думає Атей, похитуючись в сідлі: то не зорі, а багаття небесної орди. Всі, хто жив у цих степах, по смерті своїй переходять в небесне військо. І царі скіфські теж. І прародич його, легендарний Іданфірс, теж там. Скоро й він, Атей, перейде в небесну орду. І вже там, в небесах, горітимуть його вогнища й іржатимуть його бойові коні. В останні місяці владика скіфів почувався негаразд, стомився – від життя чи від клопотів та дум, але вдавав, що він такий же, як і десять, як і двадцять, як і тридцять літ тому – вічний і незмінний. Хай вірять у те скіфи (а вони вірять) – для діла. Вдавав із себе залізного і вічного, хоч відчував, що сила вже йде від нього, як вода через пісок. І втечу її нічим не зупиниш і не поповниш. Але тримався, бо не всі ще задумки звершив у цьому світі. Найважливіша з них – утвердження скіфської зброї в пониззі Істру. І він її, здається, утвердив, ось тільки македонці стали на заваді. А втім, він давно, ще десять літ тому відчув: сутичка з македонцями неминуча. Або вони, або скіфи, обом їм, як двом котам в одному мішку, не ужитися. До цього йшло і – дійшло. Не сподівався, що це станеться так швидко. Був певний: зіткнення з ними, хоч і неминуче, але почнеться не раніше, як Філіпп завершить свої задумки в Греції. Та невдача під Перінфом, а потім і під Візантієм змусила Філіппа виступити проти Скіфії раніше. Що ж, чому бути, тому бути. Завтра… (поглянув на зорі і зрозумів, що ніч уже кінчається) отже, сьогодні все й вирішиться. Або скіфи віднині запанують в пониззі Істру, або македонці. Ось чому він не може залишити цей світ і перебратися в небесну орду. На Гелона покладає надії, але – скромні. Орік – ще молодий. Тож сам мусить перемогти Філіппа, а вже тоді можна й завершувати свої дні в цьому світі.

    Від війська, що рухалось по ліву руку Атея, ближче до Істру, примчав гонець. З пітьми вирнув, як злий дух, осадив гарячого коня:

    – Батьку скіфів! Царевич Орік передає тобі: щойно його розвідка зіткнулась із розвідкою македонців, котра понад Істром ішла нам навстріч. В сутичці македонців розбито, захоплено кілька язиків. Одного припекли вогнем, і він сказав таке: Філіпп став табором напроти острова Певки. Табір оточено возами.

    – Авхат, – тихо покликав цар.

    – Я тут, владико, – вирнув з пітьми вождь Авхат.

    – Ти знаєш ці краї? Де острів Певка на Істрі? Далеко звідси?

    – Рукою подати, – мить подумавши, відповів Авхат. Глянувши на зорі, додав: – Якщо рухатись не зупиняючись, тільки-но засіріє, будемо там.

    – Пізно. Як засіріє – треба вже стояти табором. Біля Певки нас чекає Філіпп, і його табір оточений возами.

    – Встигнемо й ми, владико.

    – Повертай зі своїм військом до Оріка, з ним швидко йди до Певки. Македонці після довгої дороги потомилися і сплять, не відчуваючи ніг. Підніми їх ні світ ні зоря. Доки ми підійдемо – щоб ти вже посмикав македонців, досипатимуть вони на тому світі. Заодно й вибереш місце для нашого табору. – Не передихнувши: – Гонець!

    – Я тут, Батьку!

    – Мчи до царевича Гелона, хай повертає до мене. Всім прискорити рух – попереду македонці! А відпочивати будемо по-різному: одні після бою в цьому степу, інші, теж після бою, – на тім світі. Вперед! Македонський цар прийшов, щоб зустрітися з нами – тож підемо йому назустріч!

    …Філіппа підняли ні світ ні зоря.

    – Царю! Прийшли скіфи!

    Філіпп позіхнув, пошкріб пальцем у бороді, поправив чорну пов’язку, що з’їхала з ока, пробурмотів: «Як прийшли – то хай почекають, я хочу спати», – перевернувся на другий бік і захріп – гучно, як після доброго банкету.

    Ніколи так міцно не спав Філіпп, як перед боєм. Недовго, але міцно. І це завжди піднімало настрій у війську, вселяло віру в удачу: спить цар перед лицем ворога, значить, він спокійний, і перемога буде за ними. І табором, вгамовуючи сум’яття, мчали гетайри.

    – Тихо! Цар ще спить!

    А глашатаї, ті, в кого не горло, а мідні труби, виїхали з табору і весело кричали до скіфів:

    – Гей, скути, не галасуйте і не здіймайте гармидеру, бо наш цар ще зволить спочивати.

    Чи почули те скіфи, чи ні – невідомо, а в македонському таборі – на що й розраховував Антіпатр, посилаючи глашатаїв, – почули.


    Кінний таран скіфів

    Вже й білий світ благословився – пора битву починати. Понад Істром пливли тумани, ріка парувала і стомлено хлюпотіла в берегах. Роси випали рясно і щедро. З-за далекого обрію по той бік ріки витикався малиновий пруг сонця. І скіфи, вітаючи світило, підкидали вгору башлики, здіймали списи, кричали:

    – Гойтосір! Світи нам і нашій перемозі!

    В степу стояв гул голосів і тупіт копит – степ глухо двигтів. Великі маси людей і коней в обох таборах прийшли в рух і вже не могли зупинитися. В передчутті ситої поживи до Істру зліталося чорне гайвороння, всідалося на прибережних вербах. Каркало, позираючи на людей і коней: швидше починайте, ми голодні.

    Люди і коні мали ось-ось почати криваву тризну. Для багатьох схід сонця того ранку стане останнім у їхньому житті. Принаймні у цьому, земному світі, бо відважних воїнів Ареса чекає славне потойбічне життя. Хто більше уб’є ворогів, до того прийде слава і на цьому, і на тому світах! Ара-ра!

    Скіфи чекали свого царя.

    Сивий Ар по якомусь тільки йому відомому знаку відхилив запону білого шатра і застиг, шанобливо схиливши голову, – із шатра стрімко вийшов Атей. І відразу ж в царському таборі залунало:

    – Слава Батькові усіх скіфів!

    – Веди нас, Батьку, в бій!

    – Аресу слава! – сказав цар. – Ареса славте, він один над нами, а ми всі його вірні воїни.

    Атей вбраний по-царськи і по-бойовому водночас. На ньому з короткими по лікті рукавами панцирна шкіряна куртка з нашитими бронзовими пластинками, що були покриті золотом. На грудях – кругла велика бляха із зображенням Медузи, шию захищали дуговидні пластинки, на шкіряних опліччях теж нашиті захисні пластинки. На руках – від ліктів і до зап’ястя – металеві браслети. Спереду куртка трохи коротша, на спині довша, щоб поли захищали не лише спину вершника, а й спину коня. Цар підперезаний широким поясом із задубілої бичачої шкури, що прикрашений золотими бляшками, ліворуч на поясі висить горит, вкритий золотою пластиною (у ньому лук і стріли), праворуч – короткий меч в позолочених піхвах. На шкіряних штанях царя – металевий набір, нижче колін – поножі. Штани заправлені в халяви м’яких чобіт. На голові бронзовий шолом з налобником і нащічниками, на грудях поверх панцирної куртки – золота царська гривна. На зап’ясті правої руки висить важка плетениця, в правій руці цар тримав булаву, в лівій – спис.

    Як завжди різке і владне, худорляве лице Атея з гострим носом і великими чорними очима цього разу було чомусь лагідне. Хоч цар і супив грізно брови, та в очах його туманець не то жалю, не то суму. Дивний сон приснився царю минулої ночі. Скільки він там спав, на якусь мить приліг перед світанком, щоб випростати затерплі спину та ноги, а тільки склепив набряклі повіки, так і побачив хлопчика – маленького, зажуреного… Хлоп’я чомусь плакало. «Чого ти плачеш? – поспитав його цар. – Ти – майбутній воїн, а воїну не пристало, щоб його очі були на мокрому місці». Придивився Атей до того хлопчика і бачить, що то ж він сам і є. Дивно. Ніколи сам собі не снився маленьким, а це привидівся. І ще побачив батька свого і матір. Батько підвів коня, допоміг сину вибратися на спину гнідого, дав у руки повіддя. «Ну, сину, хай допоможуть тобі боги. Ти скіф, а скіф, та ще сай, і виростає в сідлі коня. Гляди ж, тримайся міцніше, щоб ніхто й ніколи не збив тебе з сідла». Оперіщив коня плетеницею, кінь і понісся… Маленький Атей злякався в першу мить, ноги притис до боків коня, крім вуздечки, ще й за гриву вхопився. І відчув, що сповзає з коня… З ляку чи від образи малий Атейчик заплакав. І – впав з коня…

    І як малий Атейчик впав з коня, так старий Атей миттю й проснувся.

    «Кепський сон, що з коня впав, – подумав цар. – Та ще перед такою битвою. Коли б не віщий…»

    Але тут згадав маленького хлопчика, котрого бачив уві сні – самого себе, – й розчулився.

    «А й справді було так, – подумав. – Коли батько вперше посадив мене на свого коня і пустив його, я не втримався і зсунувся на землю. І плакав. Не так від того, що забився, як від образи й сорому».

    Батько огрів його плетеницею по спині.

    – Щоб вперше й востаннє падав з коня! Не ганьби мене і рід наш царський!

    Попри все, видіння маленького хлопчика розчулило старого царя. З тим розчуленням, але старанно ховаючи його в собі, і вийшов цар із шатра. А вийшовши, зітхнув: «Поганий сон, що з коня впав, гірше нікуди!»

    – Коня Батькові!

    Підбігом підвели коня, вуздечка якого була щедро прикрашена золотими бляшками. Атей легко скочив на коня, і думка знову повернулася до сну – кепський сон, нехороший сон, не до добра такий сон… Але – геть жур з голови! Війська ждуть царя. Гарцює на конях сотня охорони, чекають вожді та старійшини. Пора.

    Атей кладе долоню на руків’я меча і, склепивши повіки, налаштовує душу свою, щоб вона очистилась від усього суєтного і зайвого. Пора!

    Царський табір, що розташувався між Істром з одного боку й глибоким яром з другого, – уже на конях. Попереду табір захищають два ряди возів, поставлених дишлами до ворога. Прохід теж закритий возами, та тільки цар пускає коня, вози з проходу відтягують. Цар і ті, хто його супроводжує, вилітають у степ. Війська вже готові до бою. Вишикувались вони величезним клином, гостряк якого націлився на македонський табір, що ген бовванів у тумані на відстані польоту двох стріл. На чолі клина – важкоозброєна кіннота, праворуч і ліворуч її гостряка – легка кіннота, позад вершників стоять лучники. У кожного в гориті по десять і більше десятків стріл, пара дротиків, а хто й пращу має. У кожного мечі для кінного бою і кинджали для ближнього. Захищені дерев’яними щитами, шкіряними куртками та широкими бойовими поясами.

    Ядром скіфського війська завжди була важка кіннота, озброєна луками, дротиками, списами, бойовими сокирами і довгими мечами – для битви як з кінним, так і з пішим противником. Вершники захищені панцирами з металевим набором. Стоять десятками на чолі з десяцьким, десять десятків складають сотню на чолі з сотником, десять сотень – тисячу на чолі з тисяцьким. Вуздечки у коней в срібних бляхах – одна на лобі, одна на потилиці і чотири по боках, на схрещенні ременів – срібні фігурки грифонів. Такі ж фігурки й на носах коней, а на грудях шкіряні ремені, покриті бронзовою стрічкою з карбованим орнаментом.

    За кіннотою стояли лучники. В башликах, в повстяних куртках, у кожного з лівого боку на поясі висить горит з луком і стрілами. У простих воїнів горити обтягнені шкірою й пофарбовані в червоний колір чи яскраво-синій. У бідних горити обтягнені лише березовою корою, і тільки в багатих, знатних, вождів та старійшин горити покриті срібними та золотими пластинками із зображенням грифонів та лев’ячих пащек.

    Оглядинами війська Атей лишився задоволений. Військо вигуками «Слава! Слава!» вітало свого царя. Потім відбулася церемонія втикання мечів та списів у землю.

    Атей зіскочив з коня, віддав повід охоронцю і неквапливо йдучи, піднявся на взгірок, звідки його було видно і кінним, і пішим. Цар стояв непорушно на узвишші, довге волосся, що вибивалося з-під шолома, маяло в нього на потилиці, сліпучим вогнем спалахнула в промінні бога-сонця Гойтосіра бойова куртка царя, горит і піхви. Він і сам стояв, як бог, перед своїм військом.

    Лунали і лунали здравиці на честь Атея, Ареса та Гойтосіра.

    Зненацька Атей висмикнув меч, розмахнувшись, уткнув його гостряком у землю і сказав:

    – Мій бог – меч. Йому поклоняюсь!

    І всі вершники, зіскочивши з коней, устромляли мечі в землю і хором вигукували:

    – Мій бог – меч! Йому поклоняюсь!

    І піші теж стромляли мечі та списи у землю й вигукували:

    – Мій бог – меч! Йому поклоняюсь!

    Втикання зброї у землю – то найбільша кара для ворогів. А сила скіфської зброї від того тільки подвоюється. Тож і неслося над рівниною з краю в край:

    – Мій бог – меч! Йому поклоняюсь!

    Вранці, коли Філіпп запитав в Антіпатра, як настрій у війську, Антіпатр, дивлячись у вічі царю, відповів не лукавлячи:

    – Не зовсім добрий. Воїни притомилися після довгого переходу від стін Візантія.

    – Додай: і під Візантієм теж, – різко перебив його цар. – Але на відпочинок уже немає часу – скіфи надто швидко прийшли в пониззя Істру. Далі!

    – Крім того, всі знають, що кількісно скіфів більше.

    – Додай: і воюють вони теж непогано. Але ворога перемагають, а не лічать, скільки у нього воїнів і які вони. Я, наприклад, не звик лічити гроші в чужому гаманці.

    Гостро глянув на свого полководця, і в єдиному оці його майнула тінь невдоволення.

    – Твоя людина не виконала того, заради чого ми її підсунули Атею. Скіфський цар все ще перебуває на цьому світі. Навіть у дев’яносто літ збирається керувати боєм. І між його синами не спалахнули чвари з-за твоєї зваби.

    – Зважусь тобі заперечити, царю: Фія – діє, – твердо мовив Антіпатр. – Мої люди з нею зустрічалися, вона поклялася виконати те, заради чого й була послана в Скіфію. Старший син Атея і його спадкоємець Гелон захопився Фією, перебуває під її впливом. Фія передала, що він виступить проти батька.

    – Коли?

    – Час і обставини йому підкажуть. Але, гадаю, скоро.

    Вони поговорили ще і, за порадою Філіппа, Антіпатр розіслав по війську нарочитих, котрі почали розказувати всюди, що минулої ночі, як військо стояло напроти острова Ахілла, царю було видіння: до нього у сон приходив сам Ахілл і пообіцяв македонцям перемогу. За задумом Філіппа, це мало значно підняти дух воїнства, одначе того не сталося. Згодом історики напишуть, що в бій македонці йшли неохоче, в перемогу не вірили, адже добре знали скіфів та їхню стійкість. Не покладаючи особливих надій на піше військо, Філіпп велів поставити позад нього загони надійних вершників, а тих, хто тікатиме з поля бою, силою повертати назад. Непокірних чи боягузів вбивати на місці.

    У Македонії, на відміну від грецьких найманих військ, було створено постійне військо, що складалося з кінноти й піхоти. Піхота ділилася на важку, середню і легку. В свою чергу важка піхота складалася з трьох тисяч педзетерів і гіпаспістів – особистої дружини царських охоронців, та з фаланги, найголовнішої частини македонського війська.

    Середня піхота була ланцюгом, що зв’язував піхоту з кіннотою. Складалась вона з аргіраспідів, або срібнощитників, теж царських охоронців, озброєна легкими щитами, що були покриті срібним листом, та з палтостів. Місце останніх у бою залежало від обставин, вони билися здебільшого розпорошено і знаходилися то попереду, то позаду, то на флангах. Легка кіннота в основному набиралася з фракійських, пеонійських, іллірійських та інших стрільців з луків і пращників. Кіннота як самостійний рід військ вперше була створена в Македонії. Важка складалася з гетайрів, близьких царю людей, і ділилася на вісім ілів (ескадронів). Входили у її склад і середня кіннота, що дорівнювала пеластам піхоти, і легка – з македонських, фессалійських, пеонійських та фракійських вершників. Важка кіннота на озброєнні мала списи, мечі, великі щити, решта ж вершників озброювалась легкими щитами, мечами і списами. У важкій кінноті вершники і коні покривалися лусковидними латами.

    Бій за традицією зав’язувала легка кіннота.

    …Зненацька заспівали флейти, почувся кличний звук труб, македонські війська заворушилися і завмерли. В тиші, що настала, часто і гучно ударили в бубни. З табору, в позолоченім обладунку, в шоломі з гребенем, в червонім плащі, що маяв у нього за спиною, виїхав цар Філіпп. За ним загін гетайрів та полководці.

    Вітаючи війська, цар піднявся на взгірок і застиг – мальовничий і ефектний. Узгірок щільною стіною оточили гетайри, готові трупами лягти, відборонити царя від будь-якого лиха.

    Перед початком битви, піднявшись на узвишшя, виступив аед – сивобородий дід, грецький мандрівний співець. Тримаючи кіфару в лівій руці, правою аед ударив по струнах і речитативом заспівав про подвиги Геракла, предка Філіппа. Але тихий і слабкий його голос потонув у ревищі, що раптом залунало серед скіфів, – там на узвишшя в супроводі своїх охоронців та вождів виїхав Атей. Вітаючи свого царя, скіфи кричали «Слава!», підкидали вгору башлики, махали списами й мечами і галас здійняли такий гучний, що слів аеда ніхто з македонців уже не міг розібрати – тільки видно було, як аед розкривав і закривав рота. Та й не хотіли македонці слухати аеда, їхні погляди були звернені до чорного лісу списів скіфських військ.

    Лівим крилом македонських військ, що складалися з гетайрів та легкої кінноти під наглядом досвідченого Антіпатра, командував сімнадцятирічний син Філіппа, Александр. Той Александр, котрий згодом стане завойовником і назавжди увійде в історію під ім’ям Александра Македонського.

    Юний царевич, як і великий його батько, в бронзовім шоломі з гребенем, в блискучому обладунку, в бронзових поножах, тільки плащ на ньому не червоний, як у царя, а – білий, та на коні під ним не сідло, а лев’яча шкура. В одній руці Александр тримав щит, в другій – короткий меч. Не здоровань, але рвійний, очі живі, розумні, погляд, як запевняли, орлиний. І охоронці біля нього такі ж молоді, як і він – все синки знатних родів, товариші його дитячих літ.

    В останні роки Філіпп намагався приблизити до себе (дитинство Александра минуло в палаці його матері, цариці Олімпіади) сина, але Александр змалку вдався потаємним, душу тримав за сімома замками і не відкривався навіть перед батьком. До всього ж у Філіппа не склалося життя з Олімпіадою, вони постійно сперечалися, ворогували, сходилися-розходилися і знову сварилися – Філіпп не відзначався вірністю, любив жінок, мав безліч коханок, це не подобалось гордій і самолюбивій цариці, звідси й сімейні чвари, що розхитували царську сім’ю. Олімпіада налаштовувала сина проти батька. А син потай заздрив воєнним успіхам батька і мріяв про той час, коли він позмагається з ним славою. Македонія для нього була не батьківщиною, а всього лише частиною світу. З раннього дитинства вивчаючи зі своїм учителем Арістотелем географію, юний Александр мріяв про роль завойовника світу. Філіпп бачив, що Олімпіада має більший вплив на сина, аніж він, тож намагався відірвати від неї Александра. Він же й запросив у Македонію філософа Арістотеля і віддав йому в навчання сина. Арістотель любив повторювати: у всьому мусить бути потос – потяг. Александр запам’ятав це на все життя, його потос – завоювання світу.

    Навчання царевича тривало до 340 року. Александру ледве виповнилось п’ятнадцять, як Філіпп заходився привчати сина до влади. А коли того ж року пішов походом на Перінф, то доручив синові керувати замість себе Македонією. Царські полководці Антіпатр та Парменіон теж були разом з царем під Перінфом, а в цей час повстали меди, котрі мешкають у верхів’ях Стрімона. Юний Александр пішов на них походом і придушив повстання, а столицю медів перейменував в Олександрополь. І ось батько взяв його з собою на війну зі скіфами і навіть доручив синові командувати одним з кращих загонів кінних гетайрів.

    – Ара-ра-ра!!!!

    З ревом, вигуками та улюлюканням понеслась на македонців легка кіннота скіфів. Вершники мчали ніби навперегонки один з одним, галасували, пронизливо свистіли, наче просто відводили душу в швидкій їзді.

    Македонська кіннота не рушила з місця.

    Скіфи як по команді зупинили на всьому скаку коней (ті, осівши на задні ноги, підняли передні), випустили хмару стріл. Круто повернувшись, помчали в степ. Там вони зробили коло і повернулися на свої місця. І тоді від македонського війська відірвався загін легкої кінноти і теж з галасом, свистом та улюлюканням понісся на скіфів, випустив хмару стріл і повернув назад. Кілька скіфських вершників щитами спіймали стріли, витягли, поклали на тятиви і пустили їх назад, вигукуючи:

    – Ей, македонці, заберіть своє добро! Вашими стрілами годиться хіба що граків полохати!

    І тут наперед вихопився скіфський вершник в малиновім башлику й голубій, багато розшитій куртці, завертівся між своїми й чужими.

    – Ей! Хто у вас не з лякливого десятка?! Хто хоче послухати, як свистить моя стріла – виходь!

    – Я! – пролунало з македонського боку. – Але ти, скуте, теж послухаєш, як свистить моя стріла!

    Із строю вихопився вершник в шоломі, блискучих латах і в білому плащі-гіматії. Скіф і македонець, тримаючи в руках луки із стрілами на тятиві, помчали один одному навстріч. Дві стріли дзизнули одночасно, і кожна з них знайшла свою ціль: македонська вп’ялася в око скіфові, а скіфська – македонцю. Теж в око. Обидва відкинулись назад і впали з коней одночасно.

    І тоді спалахнуло ревисько з обох боків, і дві лави легкої кінноти – македонська і скіфська – понеслися одна одній навстріч. Налетіли, коні зіткнулись грудьми, завертілися, замиготіли мечі, закрутився пил… Іржання, вигуки, тупіт, дзенькіт зброї, крики… І – розбіглися, тільки на збитій землі залишилися тіла. Одні непорушні, інші корчились…

    Але й цього разу билися знічев’я, – люті і зла, коли вороги ладні перегризти один одному горло, – ще не було. Просто забавки, мірялися силою, розминалися, під’юджували один одного, насміхалися один з одного. І перші вбиті й поранені теж впали ніби жартома, як у звичайній, нічого не вартій бійці.

    А тоді стихло все, і раптом на скіфському боці залунало:

    – Apec! Apec!

    І на македонському залунало:

    – Apec! Apec!

    – Apec! Apec![22]

    І тоді – почалося.

    Скіфська важка кіннота, що чорною стіною стояла в степу, націливши свій клин на македонців, зненацька зірвалася з місця.

    Земля задвигтіла.

    І світ, здавалось, здригнувся.

    Виставивши списи, скіфи неслися тараном. І страшний той таран був націлений в гущу противника. Македонці відчули: якщо таран вріжеться у їхні ряди – не встояти. Він розколе їх навпіл, розсіче, зімне, нестримним потоком, що все змітає на своєму шляху, увірветься в середину рядів, посіче, потопче все і добиватиме, переслідуватиме вже окремі розпорошені купки… Ніхто не міг встояти перед таким тараном, єдине спасіння – кинутись йому навстріч. Ударну силу списа, коли кінь несеться на повному ходу, витримати неможливо – вершники вилітатимуть із сідел, як мішки з соломою. Коли ж і противник несеться навстріч з такою ж силою та швидкістю, то вже кому як поталанить. Або тобі, або твоєму ворогу.

    І македонці теж лавою, від якої теж задвигтіла земля, ринулися навстріч скіфам. Наче грім гуркнув у степу, як зітнулися дві лави. Коні вдарилися грудьми в груди, списи пронизували вершників наскрізь, не затримуючись в тілі. Злітали з сідел вершники, навіть не встигнувши охнути, падали під конячі копита, що кресали під собою все, і тіла в одну мить перетворювалися на кривавий заміс… Удари були такими дужими і блискавичними, що вершник, проштрикнувши ворога, збагнути не встигав, що в ту мить він і сам був пронизаний гострим залізом наскрізь.

    Коли зіткнулися впритул і змішалися, орудувати списами вже не було як, то взялися за мечі. Білі плащі перемішалися з повстяними куртками, і всі надсадно і люто запрацювали аресами. Дзенькіт, коли мечі стикалися з мечами чи рубали шоломи й лати, стояв такий, що у вухах закладало, хрипіли й іржали коні, падаючи, калічили ноги, тільки люди мовчали. Зціпивши зуби, навідліг рубали, кололи, стинали голови, розсікали плечі, перерубували один одного навпіл… Поранених у такій кривавій веремії не було, бо вони не могли вибратися із сплетеного клубка конячих і людських тіл. Їх або добивали, якщо вони утримувалися в сідлах, або вони самі падали з коней під копита й за мить перетворювалися в заміс… Січа тривала недовго, але степ здрібцювала так, що земля була вперемішку із шматками людських тіл.

    Не здобули перевагу ні ті, ні ті.

    Скіфська кіннота помчала в один бік, македонська в другий, розвернулися, і кожна з них невдовзі зайняла свої місця.

    В степу повільно осідав пил над збитою землею і трупами, бігали коні без вершників. І це ще була всього лише розминка перед боєм. Обидва царі із взгірків слідкували за боєм, бачили, що переваги не було ні на тому боці, ні на тому.

    Сила зіткнулась із силою.

    Коли Орік, котрий командував важкою кіннотою, витираючи з свого лиця чужу кров (нею він був увесь забризканий), примчав до царя, Атей збуджено крикнув йому:

    – Хвалити вас ще рано! Не давайте отямитись македонцям. Ще один удар тараном. Навальніший, як перший. Будь-що треба прорубати їхні ряди, і тоді слідом за вами піде легка кіннота.

    Те ж саме кричав на своєму взгірку Філіпп Антіпатру:

    – Молодці! Але хвалити вас ще рано. Ви тільки добре почали. Не давайте отямитись скіфам. Ще один удар! Навальніший! Прорубайте їхні ряди!

    І – до Парменіона:

    – Фалангу! Позад важкої кінноти шикуй фалангу. Легкій кінноті й піхоті заходити з флангів!

    – Ара-ра-ра-а-а!!! – завило, завирувало і заклекотіло на другому боці.

    Другого удару скіфського кінного тарана македонці не витримали. Перші їхні ряди були просто зім’яті, вершників наче буря повикидала з сідел. А середні ряди були розчахнуті, і скіфи, вже не затримуючись, врубувалися все глибше й глибше.

    – Ара-ра-а-а!!! – гучніше й гучніше наростало в степу і котилося нестримним валом.

    Македонська важка кіннота – гордість Філіппа, гроза його війська – була розрубана навпіл і більше не являла собою одне ціле. І трапилось все так зненацька, бо ніхто не чекав, що скіфи, навіть не передихнувши, ринуться вдруге у бій. Відчувши недобре, гетайри кинулись рятувати царя. І хоч Філіппу поки що ніщо не загрожувало, та гетайри розуміли: ситуація може будь-якої миті змінитися, і тоді вже стане пізно…

    Александр з лівого крила, котре не діяло, поривався до батька, та Антіпатр стримував царевича:

    – Скіфів зупинить фаланга.

    А тим часом на полі бою творилося щось незбагненне для Філіппа. Македонська важка кіннота потонула в розбурханому скіфському морі, куди не глянь, всюди білі грецькі плащі були оточені повстяними куртками, бронзові шоломи відходили перед повстяними башликами…

    – Фаланга їх зупинить, – заспокоював Антіпатр не так царевича, як себе. Рятунок був у фаланзі, якщо вона не зупинить скіфів, то все, кінець. Розрубана навпіл македонська кіннота, боячись оточення, почала відходити, а в широку розколину в її рядах вривалися скіфи – лава за лавою. Залишалося лише оточити дві частини розрубаної навпіл кінноти і знищувати кожну окремо.

    І тоді, рятуючись від розгрому, македонці сипонули в різні боки, відкривши центр свого війська. І як тільки вони сипонули в різні боки, скіфи побачили, що перед ними стоїть фаланга.

    Знаменита македонська фаланга!

    Воїни Атея з такою побудовою піхоти зустрілися вперше. Стримати розпалених коней вже не могли, та й простору не мали для маневру, а тому й налетіли на фалангу.

    – Ара-ра-а-а!!!

    Але цього разу скіфський бог-меч виявився безсилим.


    «А ось і не вб’єш мене, бо ти сам уже вбитий!..»

    Фаланга з’явилася в Спарті, котра єдина серед грецьких міст мала чітку військову організацію, основу якої складали гопліти. Кожна община Спарти – комой – виставляла один загін – лохос, яким керував особливий начальник – лохагос.

    Греки, створюючи свою фалангу, використали досвід Спарти, але пішли далі. А ще далі в удосконаленні фаланги пішов Філіпп – відмовившись від найманців, він вперше у тогочасному світі створив постійне військо, в якому головне місце, його основну ударну силу і становила фаланга важкоозброєної піхоти. Складалась вона з шістнадцяти тисяч бійців, основними бойовими її одиницями були лох, синтагма та мала фаланга. За будовою та озброєнням македонська фаланга відрізнялася від грецької. Філіпп лише використав досвід греків в побудові фаланги, але вніс багато чого свого, те, що потім жахало народи й держави. Воїни його фаланги отримували однакове озброєння: шолом, шкіряний панцир, легкий круглий щит, короткий меч і довгий спис – саріссу, що сягала аж до п’яти з половиною й більше метрів. Шикувалась фаланга в глибину на 24 шеренги. Воїни перших шести рядів тримали сарісси обома руками, скеровуючи їх у бік ворога: перший ряд тримав списи перед собою, а решта рядів клала їх на плечі фалангістів, котрі стояли перед ними. Виходило, що воїн переднього ряду був захищений від ворога шістьма довгими списами, що висовувалися поперед нього на відстань від одного метра до п’яти з половиною. Хай спробує хто підступитися до такої колючої стіни списів! Решта рядів, починаючи з сьомого, тримала списи наконечником вгору – під час битви вони захищали інших воїнів і при потребі заміняли полеглих чи поранених товаришів з передніх рядів. Коли ж ворог загрожував фаланзі з тилу, вісім її останніх рядів поверталися обличчям до тилу. І там теж останній ряд (він ставав тепер першим з тилу) наїжачувався шістьма рядами списів. І тоді фаланга ставала неприступною з обох боків. Це була, власне, непробивна стіна, що повільно, але неспинимо рухаючись вперед, все знищувала на своєму шляху. Ударна сила такої фаланги, де воїни підкорялися суворій побудові і точно виконували команди старших, була страшною і нищівною. Ось з такою фалангою зіткнулись лицем в лице скіфи, коли важка македонська кіннота сипонула врозтіч.


    Скіфська кіннота, грізна і непереможна, страшна своїм тараном, та кіннота, що віками наганяла жах на всіх, хто опинявся на її шляху, цього разу виявилась безсилою. Виставивши наперед списи, скіфи, розпалені боєм і близькою вже перемогою, з ревиськом налетіли на фалангу, але дістати фалангістів списами не змогли – самі понаштрикувалися на довжелезні сарісси македонців. Коли ж стало ясно, що зробити це неможливо, взялися за дротики й почали їх метати, але фалангісти, виставивши щити, всі як один поховалися за них. А попереду з-за стіни щитів все так же стирчав ліс довжелезних сарісс – які вершникам ні пройти, ні здолати. І вони заметалися перед фалангою, хапалися то за списи, то за дротики, то за мечі, але що той меч, коли перед тобою спис довжиною майже до семи метрів? Коні наштрикувались на сарісси, падали, підминаючи під себе вершників. Зчинилось сум’яття, ніхто нічого не міг збагнути, всі були знетямлені й розгублені. І головне, неясно, як підступитися до фаланги, якою зброєю дістати ворога, котрий заховався за лісом списів і стіною щитів?

    А фаланга тим часом рушила вперед.

    Йшли не окремі воїни (окремих воїнів просто не видно було), рушив вперед ліс сарісс і стіна щитів. І все те було схоже на якесь чудовисько, на залізного звіра зрештою. Фаланга рухалась розмірено, хоч і не спішно, але неспинимо й фатально. І вершники, вже розпорошені, знетямлені, почали задкувати. А тоді, не витримавши, кинулись тікати…

    – Правду кажуть: не знаючи броду – не сунься у воду, – крізь зуби процідив Атей, спостерігаючи, як тікає його знаменита кіннота від якихось піших воїнів. Зовні він був спокійний, тільки гострий ніс ще загострився і кінчик його побілів, та на щоках заграли жовна. Десять років Філіпп був спільником, і скіфи за цей час так і не розібрали, що ж то таке – його фаланга. Яка безпечність! Атей відчував, що вина тут в першу чергу його, і від того скреготів зубами й темнів на виду – не було на кому зігнати злість.

    А фаланга, наїжачена саріссами, все так же рівномірно і важко йшла вперед. Ніхто її не міг зупинити. За нею прилаштовувалась середня і легка піхоти, заворушилась кіннота. Та й важка кіннота Філіппа вже закінчувала перебудову своїх пошарпаних рядів і могла ось-ось нанести удар збоку.

    Атей велів кинути проти фалангістів піших лучників.

    З вигуками «Арес!» і бойовими кличами гучноголосі й прудконогі лучники, котрі на льоту попадали стрілою птахові в око, розсипавшись по всьому полю, понеслися навстріч фаланзі. Коли до неї лишилася відстань трохи менше за політ стріли, вони зупинилися і випустили хмару стріл – після такого гуртового пострілу ворожі ряди завжди відчутно рідшали. Але фалангісти підняли над головами щити і ними зустріли стріли. І все так же розмірено й злагоджено йшли вперед. Лучники ще і ще засипали їх стрілами, але втрат завдали противнику незначних – суцільна стіна щитів, між якими навіть щілин не було, надійно захищала македонців. Тоді лучники, засунувши луки в горити, висмикнули мечі ближнього бою й ринулись врукопашну. В душі Атея, котрий похмуро спостерігав за боєм, наростав крижаний холод. Якоюсь часткою єства він уже відчував непоправиме лихо.

    «О Арес, зроби так, щоб мої лучники бодай зійшлися впритул з македонцями», – подумки звертався він до бога війни, а сам уже й не сподівався на божу допомогу, гарячковито міркуючи, як зупинити фалангу.

    Та зближення не відбулося, перші ряди лучників лягли трупами перед фалангою. Дістати фалангістів мечами заважала наїжачена стіна сарісс, пробитися крізь яку було неможливо. Лучники наштрикувалися на наконечники довжелезних сарісс і падали, падали, падали. А фаланга все так же розмірено і вперто просувалася вперед. Спалахнуло сум’яття. І дарма десяцькі та сотники металися, підбадьорюючи воїнів, ті вже нічого не могли вдіяти з фалангою. Закриті з усіх боків списами, фалангісти нанесли такий спустошливий удар, що скіфська піхота поріділа і, збита з пантелику, почала стрімко відкочуватися назад. Проти македонського наїжаченого заліза, проти страшного небаченого раніше звіра, до якого й підступитися ніяк, вони вже нічого не могли зробити. Тісно зімкнута фаланга, в середині якої на місце загиблих відразу ж ставали інші фалангісти, йшла тараном. Вразливе місце вона все ж таки мала – фаланга не могла маневрувати, не мала гнучкості і особливо була вразлива з флангів, де й треба було їй наносити удари. Але скіфи тоді про це нічого не знали і раз по раз вперто намагалися взяти її з чола. Крім того, якщо битва була не на рівному місці, а пересічному, довгі й глибокі ряди фаланги не могли просуватися чітко і злагоджено. Кожна перепона на її шляху змушувала фалангу шикуватися в колону, а при такій побудові вона ставала вже непридатною до бою. При подоланні тієї чи іншої перепони на нерівній місцевості стрій фаланги ламався, між рядами в неї виникали інтервали, куди й міг – але тільки з боків – проникнути противник і значно спустошити з середини фалангу, бо кожний фалангіст, озброєний довжелезною саріссою, не міг в рукопашній сутичці застосувати свою зброю. Довгі сарісси передніх двох рядів могли нанести тільки прямий удар вперед, решта ж шеренг, затиснена у вузькому просторі, бачила, що відбувається попереду них, але участі в битві не брала. Досить було з боків вклинитися в фалангу і знищити її перші, найбільш небезпечні два ряди, як фаланга ставала безпомічною. І її відносно легко можна було знищити. Але скіфи тоді – року 339-го цього не знали.


    Як тільки фаланга, відтіснюючи противника, перейшла в наступ, македонці розпочали бойові дії на флангах. Філіпп залишався в центрі, в тилу фаланги в нього були середня й легка піхота, котрі теж перейшли в наступ, і загони гетайрів. На правому фланзі нарешті закінчила свою перебудову важка кіннота і рушила, намагаючись охопити скіфів збоку. Там проти македонців знаходився Орік, Атей залишався в центрі, де ситуація складалася для скіфів найбільш загрозливо. На лівому фланзі легка кіннота і загони гетайрів під орудою царевича Александра, перейшовши в наступ, охоплювали скіфів з боку Істру, де за старшого був Гелон. Сутички спалахнули одночасно і в центрі, і на обох флангах.

    Все заклекотіло, завирувало – кінні змішалися з кінними, піші з пішими і, здавалося, годі й розібратися в тому сум’ятті. Від берега Істру і аж ген у степ розгорівся бій. Іржали коні, кричали люди, падали вбиті й поранені з обох боків. Кололи один одного списами, рубали мечами, засипали стрілами, давили кіньми. Переваги поки що не було ні на тому, ні на тому боці. Якщо скіфи відходили в центрі (триклята фаланга, як гостра скалка, вп’ялась – ні витягти її, ні розминутися з нею), то на флангах вони почали брати верх. Важка кіннота під орудою Оріка і вождя Авхата знову нанесла відчутний вдар македонській кінноті й почала її тіснити. Все гучніше й завзятіше лунало на правому фланзі скіфське «ара-ра!».

    Та лівий фланг, де увів у бій легку кінноту Александр, викликав занепокоєння в Атея. Македонський царевич, глибоко вклинившись у скіфські ряди, завдавав удару за ударом. Кіннота Гелона вже відходила. В центрі теж посилили натиск, Атей кидав проти фаланги то кінноту, то лучників, аж доки не домігся свого. Просуваючись уперед, фаланга натрапила на ярок. Обминаючи його, вона розладнала стрій і відкрилася з боків.

    – Ага-га-га!!! – закричав Атей. – Ось де слабинка македонського звіра. З боків його гризіть! В нутро його вгризайтесь і вимотуйте з нього кишки!

    Піхота вперемішку з кіннотою з двох боків обтекла фалангу і почала вклинюватись у її розладнані ряди. Страшний звір зупинився, затупцювався – виявляється, з боків фаланга беззахисна, бо фалангісти не можуть там орудувати довжелезними саріссами. Здавалось, ще трохи, ще один-два натиски – і фаланга буде розладнана. Принаймні її спустошливий поступ вперед вже зупинено. Атей ожив, очі його заблищали, цар метався в центрі, слідкуючи за боєм, перекидав запас то в один бік, то в інший. Від Оріка примчав гонець з обнадійливою вісткою: праве крило скіфів переслідує важку кінноту македонців, завдаючи їй нищівних ударів.

    – Наша бере! – лунало там і тут. – Ара-pa! Наша бере!

    Перемога вже й справді хилилася на бік скіфів, ще удар, ще натиск, ще одне зусилля… Та на лівому крилі скіфам, як і раніше, не щастило. Юний македонський царевич так завзято напосідав, що Гелон нічого не міг вдіяти і крок за кроком відходив. В розпачі він слав до батька гінців за гінцями з проханням надіслати йому підкріплення. Гінці не поверталися. Атей відсилав їх у бій проти фаланги.

    – Годі вам гасати сюди й туди – воюйте!

    Не діждавшись ні гінців, ні відповіді від царя, Гелон сам примчав до батька.

    – І ти теж… гасаєш? – накинувся на сина Атей. – Облишив військо, а сам – до батька? Голова вже сива, а без батька досі й воювати не навчився? Ждеш, що батько за тебе розіб’є ворога? І на долонях тобі піднесе готовеньке царство? Бери, сину, владарюй! Зараз же повертайся до війська і доведи, що ти гідний мій спадкоємець!

    – Нас тіснять македонці!

    – А ти їх тісни, тоді вони тебе не будуть тіснити. Якщо ворога не бити, то він тебе битиме. Немає у мене зайвого війська, кожний воїн зараз при ділі. Сам викручуйся. Твій молодший брат не канючить у батька допомоги, він важку кінноту Філіппа розбиває, а ти з легкою не можеш упоратись? В македонського царевича на губах ще материне молоко не обсохло, а він тебе ганяє? Он Орік…

    Що казав далі Атей, Гелон його вже не слухав. Згадка про Оріка боляче шпигнула по самолюбству. Знову! Допоки батько попрікатиме його своїм улюбленцем? Тепер Гелон вже не сумнівався, що батько може й передумати після цього бою і спадкоємцем зробити молодшого сина. Все йде до того, Фія правду йому казала…

    «Тому й допомоги мені не дає, бо хоче моєї загибелі, – з ненавистю дивлячись на батька, подумав Гелон. – Ось тоді вже Орік і стане царем…»

    Та цар раптом змінив гнів на милість.

    – Війська не дам, а ось сам тобі допоможу. Гайда за мною! – крикнув він охоронцям. – Подивимось, що твориться на лівому крилі і як це македонському царевичу вдається тіснити мого спадкоємця.

    Січа клекотіла, як і перше, – люта і надсадна. Але перелом у битві вже відбувся, скіфи почали тіснити македонців. Відчувши свою перевагу, вони напосідали так завзято, з таким ревиськом і галасом, що македонці, затупцювавшись, позадкували. Вже царські гетайри неслись навперейми піхоті і силою зброї змушували її іти в бій.



    Все заклекотіло, завирувало – кінні змішалися з кінними, піші з пішими і, здавалося, годі й розібратися в тому сум’ятті.


    І від того видовиська настрій в Атея вирівнявся, гнів на сина вщух, на ліве крило він помчав майже повеселілий. Тільки там, понад Істром, задкували скіфи, але то вина Гелона. Зараз цар сам поведе в бій його військо, і македонці й понад Істром побіжать.

    Сотня охорони мчала попереду, за нею цар із старшим сином. І тут сталося непередбачене – царський кінь зненацька спіткнувся на швидкому ходу і впав, наче завалився на праву передню ногу. Заіржав, як закричав, благаючи про поміч. Атей не перелетів йому через голову тільки тому, що змалку, як і кожний кочовик, навчений був зістрибувати з коня, котрий раптово падає. Зіскочив Атей з недобрим передчуттям – це ж треба! Царський кінь спіткнувся перед боєм! Погана призвістка! Добре, що хоч військо не бачить, а сотня охорони вже вихопилася вперед.

    Гелон, миттєво спішившись, підбіг до батькового коня, котрий, вишкіривши зуби, намагався звестися на три ноги – четверта, потрапивши в нору байбака, переломилася навпіл. З розірваної шкури стирчав гострий уламок білої кості…

    – Жаль коня, – зітхнув Атей. – Та й ознака… Кепська, далі вже нікуди. І сон кепський… Все складається не на мою вигоду. Коли б не скоїлась біда…

    Гелон тільки-но розкрив рота, щоб зупинити сотню охорони, як Атей полоснув по ньому поглядом своїх чорних очей, наче акінаком.

    – Мовчи! Жодний скіф не повинен знати, що царський кінь спіткнувся перед боєм! Дай свого! А собі – роздобудь!

    Гелон підбігом підвів свого коня, батько скочив на нього й пустив учвал, щоб наздогнати сотню охорони.

    «Дев’яносто перший йому, а скаче на коні як молодий, – втупивши погляд у спину батька, раптом подумав Гелон. – Невже він вічний? Не бачити мені скіфського царства!»

    «Згинь! – раптом подумав Гелон, подумав з ненавистю, ляком і відчайдушною рішучістю водночас. – Згинь у цьому бою, і я сьогодні ж стану владикою Скіфії…»

    Цар ще не наздогнав сотню охорони, що встигла вихопитись далеко вперед, навколо ні душі, всі війська попереду – там клекоче бій в хмарі пилу, в людському ревиську й конячому іржанні. А цар скакав і не думав гинути, його спина все так же маячила попереду – не широка, а швидше вузька…

    І Гелон, висмикнувши з горита лук, подумав, кладучи стрілу на тятиву: іншої такої нагоди не трапиться…

    …Думав Атей, що він вічний.

    Жив довго, тож і звикся з думкою, що смерть забирає когось, а його обминає і завжди обминатиме. Так він думав до тієї миті, коли щось ударило йому в спину. Власне, не стільки вдарило, як клюнуло. Тож в першу мить Атею і здалося, що його клюнув у спину птах із залізним дзьобом.

    Тіло в Атея ще було, а душа вже залишала його. А коли вона піде з людини – з диханням через рот чи з кров’ю через рану – настає смерть. І вперше в своєму довгому-предовгому житті, якому, здавалося, ніколи не буде кінця, Атей спиною відчув пекучо-холодний дотик смерті…

    Він ще летів на коні живим, хоч і відчував, що смерть вже обняла його, і душа вже виходить з нього. Ось тоді він знову побачив себе маленьким хлопчиком. Батько знову садовив його на коня, а він з ляку хапався за конячу гриву. «За повід, за повід тримайся! – зло крикнув батько. – Не ганьби мене, Атейченку. Коли хто дорікне мені, що мій син, мій Атейченко тримається за конячу гриву, я уб’ю тебе! В моєму роду ще ніколи не було слабаків і боягузів!»

    Батько ляснув плетеницею, і кінь помчав степом, несучи навстріч сонцю, що ген-ген сходило за далеким кряжем…

    І відчув Атейченко, що сповзає з коня.

    Коли? Тоді чи тепер?

    Спина вже була мертвою, живими залишалися ще груди, але серце вже – це він чув – зупинялося. Наздогнала його таки смерть. Довго ганялася, а таки наздогнала. Виходить, немає вічних людей у цьому світі. І гірко стало Атею: чому смерть підкралася до нього ззаду? Невже він був коли боягузом? Невже він не заслужив зустріти смерть грудьми, як і належить справжньому воїну? Що він скаже на тому світі, коли там побачать у його спині стрілу? Клястиметься, що не від бою втікав, а навпаки, мчав йому навстріч?

    І ніхто вже не відповість царю на останнє його запитання. Бій вщух, немає бою і не чути його ревиська і ґвалту, відкотився бій за невидиму стіну, яка вже навічно відгородила Атея від світу живих.

    А збоку, то зникаючи в кривавім мареві, то виринаючи з нього, скаче на молодім, золотисто-рудім коні маленький хлопчик – щасливий і зляканий водночас. І мертвий цар бачить, як хлопчик зненацька починає хилитися-хилитися на бік. А щоб не впасти, він хапається за гриву.

    «За повід тримайся, за повід! – хоче крикнути йому Атей, але губи у нього вже мертві. – Бо коли хто дорікне мені, що ти боягуз і хапаєшся за гриву коня – я уб’ю тебе!»

    А хлопчик раптом, блискаючи хитрими оченятами, дзвінко кричить:

    – А ось і не вб’єш мене, бо ти сам уже вбитий! Ага!

    І назавжди зникає в кривавому мареві, як у гарячому і пекучому полум’ї…


    Царевичі стають на герць

    Антіпатр мчав з лівого флангу в центр до царя. За ним ледве встигали два десятки гетайрів. Білосніжний гіматій полководця, що був накинутий поверх червоного, обшитого білим оксамитом шкіряного панцира, аж лопотів за його спиною. Бронзовий шолом з гребенем з’їхав набік, та Антіпатру не було коли його поправляти.

    Філіпп стояв на узвишші в оточенні ефебів в блискучих мідних панцирах, з короткими мечами на стегнах.

    – Хайрете! – осадивши коня, вигукнув Антіпатр. – Хайрете! – закричав він, викидаючи вгору руку – очі його сяяли, і сам він, завжди стриманий і спокійний, не міг всидіти на коні. Цар здивовано глянув на свого полководця єдиним оком (чорна пов’язка над другим оком збилась набік).

    – Чому це я маю радуватись?

    – Атей пішов з цього світу! Атей загинув, мій царю! Щойно це сталося. На лівому фланзі. Стріла в спину – і немає вже Атея!

    – Свої?

    – Ймовірно свої, – Антіпатр ледве втримував коня, що, здавалося, від збудження аж танцював на місці. – Я певен, що це робота тієї фракійки, яку ми подарували Атею.

    – Еуге! Каллісто! – вигукував Філіпп. – Ах, як добре! Прекрасна вістка. – На мить засумнівався. – Надійні відомості?

    – Клянусь Гераклом! Це сталося за півпарсанга[23] звідси. У скіфів паніка.

    – Ах, як хороше! Ах, як прекрасно! І так своєчасно. Сон ніби в руку. Недарма ж до мене в сон приходив Ахілл і порадив ставати табором напроти Певки. Щасливий для нас острів! Боги знали, що якраз тут, напроти Певки, урветься життя Атея.

    – Скіфів вразила смерть їхнього царя. Вони розгубилися і припинили наступ.

    – Це добре! Це прекрасно! – збуджено радувався Філіпп Македонський підступному удару, завданому Атею в спину, не підозрюючи, що всього лише через три роки його чекатиме такий же підступний удар убивці, тільки не стрілою, а кинджалом. – Доки скіфи розгублені – вперед! Трубачі! Бити в бубни! Оголосити всім, що боги забрали з цього світу Атея! Боги проти скіфів! Боги з нами! Вперед, вперед, доки не отямились скіфи!

    На початку десятого десятка довгих і щасних літ весною 339 року урвалося удачливе і, здавалося, безкінечне життя скіфського царя Атея. Хтозна, чим би закінчилася битва між скіфами та македонцями, і скільки б ще пожив у світі білому Атей – можливо б, і подолав столітній рубіж, – аби не підступна стріла, зрадливо пущена в спину дев’яностооднолітньому царю.

    Що сталося – те сталося, і змінити вже нічого не можна було. Атей був мертвий і не відчував неслави й гіркоти поразки: ту гіркоту й неславу поразки довелося сповна випити живим.

    Скіфи (хоч і жорстокі до безміру, але водночас і забобонні й наївні, як діти) були певні: їхній цар такий же вічний, як вічний у небі бог-сонце Гойтосір. Що б там не було, скільки б літ не минало, як би смерть не лютувала на землі, а цар жив і жив, залишаючись на чолі Скіфії. З ним було спокійно і впевнено. «За нашим царем як за щитом», – говорили скіфи. Вірили: доки Атей з ними – ніяка біда їм не посміє й загрожувати. Так було впродовж тих шести десятків літ, протягом яких Атей володарював, і так мало бути завжди.

    І раптом виявляється, що Атей такий же смертний, як і вони, для нього боги теж приготували останню дорогу на той світ, і душа його теж змушена покинути тіло… І вже покинула. Жахна звістка, що їхній живий бог – мертвий, була такою вражаючою і несподіваною, і навальною водночас, що скіфів охопила паніка. Немає Атея – не чекай удачі. Немає Атея – не буде перемоги, скінчилося їхнє везіння. Боги відвернулися від скіфів, ось чому вони забрали Атея… І марно носився царевич Орік з кінця в кінець бойових рядів, що вже ламалися, і марно закликав співплемінників зберегти мужність, адже зі смертю царя ще не все втрачено, – марно. Віри в перемогу вже не було. Як душа Атея, не витримавши зрадливої стріли, покинула його тіло, так і віра, побачивши свого царя мертвим, покинула його підданих. Блискавкою летіла чутка: боги покарали Атея за те, що він, покинувши Скіфію, пішов у пониззя Істру і захотів там поселитися назавжди. І як боги покарали царя, так вони смертю покарають кожного, хто ослухається їх. Тож всім треба негайно повертатися в степи за Борисфен, лише там боги стануть милостивішими до них. Так говорив старший син покійного царя і його спадкоємець. Не вірити йому скіфи не могли. Охоплені панікою, що боги ось-ось і їх покарають, першими кинулися тікати з поля бою нижчі люди – піші воїні, за ними не витримали й знатні, вершники.

    Ніхто вже й не думав, що перемога була в їхніх руках. Втікали загонами, на чолі з вождями й старійшинами. Розгублені македонці, – а вони вже втратили віру, що їхня візьме верх, – спершу нічого не могли збагнути, а отямившись, повірили в свою перемогу і подалися в погоню, знищуючи один скіфський тлум за іншим. Паніка була такою всезагальною, що скіфи, втікаючи, кидали все: кочовища і поселення, а в них – жінок і дітей, і старих своїх батьків («На нас тоді було наслано потьмарення», – виправдовуватимуться потім вцілілі), кидали табуни коней, гурти худоби, все своє збіжжя та добро. Воістину, на скіфів найшло всезагальне потьмарення розуму!

    Нестримною (тепер уже справді нестримною) лавиною мчали степами македонці, мчали за скіфами, мчали зі свистом, гиканням та улюлюканням. Якою легкою та здобутливою була та погоня! Як свідчить історія, Філіпп Македонський, розбивши скіфів в пониззі Істру, захопив двадцять тисяч самих лише чистокровних коней і стільки ж – двадцять тисяч! – взяли його воїни скіфських жінок та дітей. Обтяжені довжелезними валками скіфського добра, женучи полонених і табуни коней, македонці поверталися з Гетської пустелі у свій край – де вже з такою здобиччю ще за скіфами ганятись!

    Від раптової перемоги, на яку вони вже й не сподівалися, і напрочуд багатої здобичі, македонці почувалися як хмільні. І втратили обережність. А втім, військо Філіппа було певне (як і сам Філіпп): почувши про розгром скіфів, місцеві племена так нажахані, що теж втікають світ заочі. І – поплатилися за свою безпечність.

    Чутка, що македонці, розбивши непереможних до того скіфів, повертаються у свої краї з пребагатою здобиччю, швидко рознеслася по всьому нижньому і верхньому Істру. Долетіла чутка і до трібаллів. Потерпівши поразку від скіфів, трібалли відійшли долиною в бік Родопських гір, але ніде поки що не могли нагріти місця. Та й ганьбу за поразку від скіфів треба було змити. І трібалли вирішили відігратися на македонцях і заодно довести всім тамтешнім племенам, що вони, як і перше, сильні і непереможні. І неславу свою змиють, і, як поталанить, перехоплять у сп’янілих від удачі македонців скіфське добро.

    На шляху, що вів через Фракію у Македонію (ним мало рухатися військо Філіппа), трібалли влаштували засідку…

    Історичний факт: повертаючись з перемогою зі скіфського походу, Філіпп Македонський зненацька потерпів жорстоку поразку від трібаллів. Багато його воїнів наклали головами в тім бою, сам цар ледве врятував свою. А все, що його воїни захопили у скіфів, у нього відібрали трібалли. Недарма ж трібалли люблять говорити: бере вовк, але і вовка іноді беруть…


    Вже третій день царевич Гелон з військом і всіма своїми людьми відходив вгору по Істру. Рухались прискорено, роблячи лише по дві зупинки на добу, – одну вдень і одну вночі, щоб перепочити й погодувати коней. Але Гелон все одно квапив: швидше, швидше! Люди і коні потомилися, їх все важче й важче було піднімати після короткочасних зупинок, та Гелон з тим не рахувався – він наче від кого чи від чого втікав. Втікав і ніяк не міг утекти, як ніколи не можна втекти від самого себе. З коня майже не злазив, схуд, змарнів, зчорнів, лице загострилося, сухі губи потріскалися, а на потемнілім, наче головешка, лиці тільки очі горіли жаринками. За кілька днів царевич постарів невпізнанно, зробився підозрілим і лякливим, як той кінь, що сахається кожного куща на дорозі. На узвишшях та могилах Гелон, не довіряючи своїй розвідці, сам оглядав видноколи і, лише особисто впевнившись, що попереду, позаду і з боків йому ніхто й нічого не загрожує, трохи заспокоювався. Хоча й не зовсім, бо позирав на всіх вовкувато, насторожено, наче кожної миті чекав якогось лиха. Спав мало, уривками, тримаючи затверділу правицю на руків’ї меча, й уві сні скреготів зубами. Щось бурмотів, а тоді зненацька схоплювався, відкидав з лоба пасмо липкого від поту волосся, водив сюди й туди великими чорними очима, хрипло вигукуючи: «Що? Га?..»

    Супутники його були певні: царевич остерігається македонців. Тому й не довіряє нікому. Підстави для того були. Програвши битву, втративши царя, скіфи, охоплені панікою, відходили хто куди. Гелон – вгору понад Істром, але куди саме – того поки що ніхто не знав. Лише на п’ятий день втечі, переконавшись, що македонці їх не переслідують і що вони взагалі невідомо де, вожді почали отямлюватись. Відчували себе кепсько, тож намагалися не дивитися один на одного. А були неспокійні не тому, що програли битву (на війні й не таке трапляється), а тому, що ніхто з них не знав, де поділося тіло царя. Коли пронеслася вістка, що Атей мертвий, що його покарали самі боги й, отже, удача вже відвернулася від його підданих, наче охоплені безумством, кинулись тікати. В тім сум’ятті одним з перших подався з поля бою старший син царя (та, власне, він перший і почав кричати: «Царя вбито! Боги відвернулися від нас! Ми пропали!..»), а про тіло Атея забули. А тепер, коли на п’ятий день втечі трохи оговтались, відчули себе винуватими: чому не захопили з собою тіло царя? Де воно зараз? У кого? І хто його віддав землі? Та й чи віддав? А що як македонці захопили тіло Батька усіх скіфів? Ганьба, ганьба! Так терзалися вожді та старійшини, відчуваючи себе винуватими, і тому не дивилися один одному в очі. Можливо, Гелон щось знав про тіло батька, але запитати про те в царевича ніхто не зважувався. А втім, він уже не був царевичем. Після загибелі Атея Гелон, як його спадкоємець, встиг проголосити себе царем усіх скіфів. Загальним зібранням усіх скіфів, як то водилося споконвіку, Гелона царем не виголошували – не до того було після страшної поразки. Кожний заклопотаний одним: як би в цьому сум’ятті вберегти власну голову. Поки що Гелона визнали царем лише вожді та старійшини його війська і краю. І визнали на ходу, втікаючи від македонців.

    Непокоїло й інше: куди вони відходять? Де зараз інші роди й племена, де, зрештою, молодший син царя і його військо? І яка ситуація в степах? Чи пішли македонці в свої краї, чи й досі грабують скіфські поселення? І як далі жити? Де? Тут, в пониззі Істру, чи в степах за Борисфеном, у старій Скіфії? Сам же Гелон на короткочасній раді своїх вождів та старійшин так сказав:

    – Куди ми, гнані македонцями, йдемо – відомо лише самим богам. Бо я не йду, мене ведуть боги. І не програли скіфи битву з македонцями, а лише підкорилися волі богів. А боги, забравши до себе нашого царя, веліли скіфам йти геть з пониззя Істру. Скіфські боги сказали мені: нащо вам, скіфи, чужий Істр і чуже море біля греків? Ідіть у свої степи до Борисфену – там ваша прабатьківщина, там могили ваших предків, там ваша Кам’яна столиця на березі Борисфену, там і живіть. Я прислухався до голосу богів і веду вас в степи між Борисфеном і Танаїсом. Боги забагли, щоб скіфи жили не по цей бік Істру, а по той бік. І ще боги сказали: бути Істру рікою миру між фракійцями і скіфами.

    Вождям і старійшинам дещо прояснилося. Перше: новий цар повертається на прабатьківщину, вважаючи, що похід Атея в пониззя Істру був невдалим і взагалі добра скіфам він не приніс, а по-друге: у фракійців (коли вже він заспівав про Істр як про ріку миру) Гелон збирається просити підтримки, щоб з їхньою допомогою утвердитись на царстві. Очевидно, щоб прихилити фракійців на свій бік, Гелон і проголосив фракійку Фію своєю жоною. В сум’ятті відступу, а скоріше, втечі, вожді та старійшини не звернули на те особливої уваги, а тепер декого з них кололо, що їхній цар матиме за жону чужачку. Та ще ту, яку македонський цар свого часу подарував покійному Атею як рабиню… Інші ж вожді заспокоювали: може, так і краще. Принаймні фракійці допомагатимуть Гелону, а в такий тривожний час непевності це буде якраз.

    На шостий день втечі Гелон як новий цар Скіфії відіслав до фракійців своїх послів, пропонуючи їм мир та дружбу і прохаючи у них підтримки. Ще й запевнив лисячі шапки: його жоною і, отже, царицею Скіфії стане їхня співплемінниця, дочка фракійського вождя Фія. Зустріч з фракійськими посланцями Гелон призначав у середній течії Істру, неподалік острова Чаїного. Посли помчали вперед, за ними і рухався до середнього Істру Гелон, сподіваючись після зустрічі з фракійцями переправитись на той берег і рушити через Гіппаніс до Борисфену. Йшли похідним маршем, перед, як завжди, вела кінна сотня розвідки. За нею на чолі з Гелоном рухалось кінне військо, потім піші загони, кінні загони вождів, обози, кибитки. Гнали табуни коней і ту худобу, яку вдалося захопити після втечі. Новий цар квапився. Як доносили вивідники, за ним гнався зі своїм військом молодший брат Орік. Гнався чи, може, сам втікав від македонців – того точно ніхто не знав. Уникаючи небажаної зустрічі з молодшим братом, Гелон спішив до Чаїного острова, щоб укласти спілку з фракійцями. А вже коли він заручиться підтримкою лисячих шапок, Орік йому буде ніпочім. Македонців Гелон не боявся. Фія запевнила: із загибеллю Атея Філіпп не переслідуватиме скіфів. Він задовольниться тим, що скіфи підуть з нижнього Істру, і його східні кордони тоді будуть в безпеці. А скіфи в межиріччі Танаїсу й Борисфену його ніколи не цікавили і не цікавитимуть. Більше того, переконувала Фія, Філіпп неодмінно вступить в дружні стосунки з новим царем Скіфії і у всьому йому допомагатиме.

    І все ж Гелон не мав спокою. На п’ятий день втечі все ніби складалося добре: від македонців відірвався, від Оріка теж, до фракійців послано вірних людей, Фія з ним і запевняє, що все буде добре, але бажаного спокою не було. Гелон мав таке відчуття, що всі ці дні він марно намагається утекти від самого себе.

    Фія їхала в голові валки разом з мужем – тепер уже мужем! – новим царем Скіфії. Була вбрана як скіф’янка, сама вирішила, що так краще. І все ще не могла звикнутися зі своїм новим становищем. Скіфська цариця! Бідне-бідне фракійське дівчатко, продане рідним батьком у рабство, македонська рабиня, потім скіфська… І ось нарешті – цариця. Жона царя Скіфії! Не кожній, бодай і знатній, так щастить у житті. Раніше, в покоях Антіпатра, вона про такий злет і мріяти не могла. Іноді й сама собі не вірила: невже вона й справді цариця? Але скіфи (принаймні ті, хто їхав з Гелоном) визнали Гелона за свого царя, тож і її шанобливо величають царицею. Паморочилося в голові.

    Але навіть перед Гелоном намагалася не видати своєї буряної радості. Гелон їй не подобався, і в своє серце вона його ні раніше, ні тепер не пускала. Але все те не мало значення. Вона – цариця, і цим все сказано. Про Іолая, сина Антіпатра, котрого колись так палко кохала, вже давно й думати перестала. Та й нащо він їй тепер, син македонського полководця, коли Гелон дав їй найбільше за всіх. І хай вона не кохає Гелона, як кохала колись Іолая, та все те дарма. Вона цариця, все інше її не цікавить. І силуючи себе, щоб в очах було кохання чи бодай ніжність, намагається лагідно дивитися на мужа свого.

    – Ми з тобою, мій любий, мій царствений муже, створимо найсильніше скіфське царство. Нам допоможуть і фракійці, і македонці. Тільки влаштуємось на новому місці за Борисфеном, так відразу ж і пошлемо послів до Філіппа Македонського – цар стане нашим найкращим другом, мій любий.

    Гелону не подобається оте «ми з тобою», бо не дуже його тягне ділитися владою з будь-ким, навіть із Фією, але Фія як жінка йому дуже подобається, без неї він уже не уявляє свого життя.

    – О, так, – озивається покірно. – Ми з