Оглавление

  • Борис Акунін СОКІЛ І ЛАСТІВКА Роман
  • КРУЇЗНИЙ ЛАЙНЕР «СОКІЛ» (весна 2009 р.)
  •   Микола Олександрович читає листа
  •   Тітка чесна, без догани[2]
  •   Блог «Довгого Джона»
  •   Великий шляхетний японський папуга
  •   Лист другий
  •   Компаньйони
  •   Не іграшки
  • ЛЕГКИЙ ФРЕГАТ «ЛАСТІВКА» (весна 1702 р.)
  •   Розділ перший Життя і судження Андоку-Мінхера-Каброна-Трюка
  •   Розділ другий Міднокоса незнайомка
  •   Розділ третій Летиція де Дорн
  •   Розділ четвертий Подруги
  •   Розділ п’ятий Ділова розмова
  •   Розділ шостий Мортирка гноєвідсосна
  •   Розділ сьомий Потрясіння тривають
  •   Розділ восьмий Відпливаємо
  •   Розділ дев’ятий Ми любі Господові
  •   Розділ десятий Щоденник Люсьєна Епіна
  •   Розділ одинадцятий Щоденник Люсьєна Епіна (продовження)
  •   Розділ дванадцятий Земля!
  •   Розділ тринадцятий Багряні вітрила
  •   Розділ чотирнадцятий Полонений
  •   Розділ п’ятнадцятий Форт-Рояль
  •   Розділ шістнадцятий Щось починає прояснюватися, а щось заплутується ще більше
  •   Розділ сімнадцятий Цілковита ясність
  •   Розділ вісімнадцятий Несправжня жінка
  •   Розділ дев'ятнадцятий Чорна Королева
  •   Розділ двадцятий Стриб-скок
  •   Розділ двадцять перший І макітрою в дашок
  •   Розділ двадцять другий Про не випадковість випадкового
  •   Розділ двадцять третій Повернення до Раю
  • КРУЇЗНИЙ ЛАЙНЕР «СОКІЛ» (продовження)
  •   Нарада шукачів скарбів
  •   На Мартиніці
  •   Острів Скарбів
  •   Момент істини
  •   У печері
  •   Не може бути!
  •   Оверштаг!

    Сокіл і Ластівка (fb2)


    Борис Акунін
    СОКІЛ І ЛАСТІВКА
    Роман


    © http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література





    Переклад з російської

    Перекладач Олександр Михед

    Дизайнер обкладинки Тетяна Коровіна

    Художник Дмитро Скляр


    КРУЇЗНИЙ ЛАЙНЕР «СОКІЛ»
    (весна 2009 р.)

    Микола Олександрович читає листа


    «С.-М. 25 лютого 1702 року

    Моя щиро кохана Беттіно, згідно з Уроками епістолярного Етикету, отриманими від незабутньої Міс Хеджвуд, Лист Персони, яка перебуває у тривалій Подорожі, має починатися з Благопобажання Адресатові, потім коротко торкнутися Сфер небесних, сиріч Погоди, звідтіля перейти до Області земної, себто опису Місця Перебування, і лише після цього плавно й розважливо, наче Течія Рівнинної Ріки, прямувати Руслом Подій минулих, вклинюючи поміж них глибокодумні, однак не втомливі, Міркування та високоморальні Сентенції.

    Що ж, спробую.

    Будь здорова, кріпка Духом і не сумуй, наскільки це можливо у твоєму Стані. Нехай дорогі для мене Стіни служать не тільки Притулком для твого бідного Тіла, а й Опертям для твоєї лагідної Душі. Таке моє тобі Благопобажання, і надалі, пам'ятаючи про свою Обіцянку, більш не торкнуся сього сумного Предмета жодним Словом.

    Про небесні Сфери краще змовчу, щоб не зійти на Вирази, неприпустимі для благопоштивого Листа. Впродовж усієї моєї Подорожі Погода була капосною, а Небо сочилося Дощем, мокрим Снігом та іншою Поганню, нагадуючи, вічно зашмарканий Ніс. Пана Обер-комерцрадника. Ох, вибач! Порівняння само зістрибнуло з Кінчика мого Пера.

    Не потішила мого Погляду й Область земна. Нинішня Війна шпурляє свої Громи та Блискавиці віддалік мого Маршруту, але Дороги поза німецькими Межами огидні, Стадії нечисті, а Візники злодійкуваті, утім, не марнуватиму Часу на Бідкання з такого несуттєвого Приводу, адже тут, у Місті, куди так рвалася нетерпляча Душа моя, довелося мені зіткнутися з Нечистотою та Злодійкуватістю значно гіршого Штибу.

    Чесно зізнаюся тобі, мила моя Беттіно, що перебуваю в Страху, Тривозі та Слабкодухості. Перешкоди, що виникли на моєму Шляху, виявилися гіршими, ніж уявлялося раніше. Але, як казав колись мій дорогий Отець, підбадьорюючи мене перед Перегонами через Бар'єри, Страх для того й існує, щоб його перемагати, а Перешкоди посилаються нам Господом, щоби ми їх долали.

    Це, як Ти, звісно, зрозуміла, була високоморальна Сентенція, від якої я відразу перейду до глибокодумного Міркування.

    Що має бути, того не минути, а тікати від своєї Долі в однаковій Мірі як негідно, так і нерозумно. Все одно не втечеш, зате позбудешся Самоповаги й Честі.

    Моя Доля, схоже, приготувала мені Дорогу набагато важчу і довшу, ніж здавалося нам з Тобою. Місто С.-М., саме ім'я якого зробилося мені настільки неприємним, що я волію позначати його лише першими Літерами, певне, перетворилося з кінцевого Пункту моєї Поїздки на відправну Точку Подорожі, куди більш далекої та небезпечної. Боюся, в мене немає іншого Виходу.

    Арматор Лефевр, який під час листування здавався таким люб'язним і поступливим Джентльменом, щиро зацікавленим в Успіху моєї Справи, при Зустрічі виявився Пройдисвітом найгіршого гатунку.

    Призначена ним Ціна набагато вища за ту, про яку ми домовилися, та це ще Півлиха. Куди прикріші додаткові Умови, від яких я не можу відмовитися, однак понад усе мене турбують недобрі Передчуття і прикра Недовіра, що їх викликає в мене цей Чоловік.

    Та що має бути, того не минути. Зайві Витрати мене не зупинять, позаяк Скарб, по який я вирушаю, з надлишком відшкодує будь-які Витрати, бо воістину на світі немає Призу дорожчого, ніж цей. А щодо Небезпек, то остерігатися їх простимо, а готуватися до них навіть необхідно, та Сором тому, хто зі Страху відмовляється від високої Цілі.

    Вибач, що пишу плутано і не називаю Речі своїми Іменами, але в щ непевні Часи не варто довіряти Паперу зайве, а моє майбутнє Плавання не зовсім бездоганне з Точки Зору Закону.

    Думаю, ти й так зрозуміла, що я вирушаю в Дорогу особисто. Інакше не матиму Певності, що Справа залагодиться у належний Спосіб.

    Врешті-решт, щоб дістатися до С.-М., мені довелося витратити майже стільки ж Часу, не кажучи про Випробування, і яких я зазнав. Коли я розповім тобі про них, ти вжахнешся.

    Отож, бійся за мене: я потраплю до Володінь страхітливого Мулая.

    Позаздри мені: я побачу казкові Дива.

    Молися за мене — я дуже потребую Молитви чистого Серця.

    Твій найбільш люблячий і вірний Друг Епін»


    * * *

    Микола Олександрович Фандорін перегорнув крихкий аркуш, помережаний рівними рядками буро-коричневого кольору. Те, що почерк був старовинним, а чорнило вицвіло, швидкому читанню не завадило. Магістр історії мав великий досвід розшифровування старожитніх документів, які часто були у значно гіршому стані.

    Теплохід злегка хитнуло на хвилі. Довелося на секунду прикрити очі — відразу підкотила нудота. Вестибулярний апарат ніяк не бажав звикати до хитавиці. Втім, Ніка не міг читати навіть у машині, на ідеально рівному шосе — одразу починало нудити.

    На величезному океанському лайнері хитавиця відчувалася при хвилі понад чотири бали, а сьогодні, судячи з повідомлення в корабельній газеті «Фелкон ньюз», очікувалося не більш ніж три. Певно, корабель гойднула самотня хвиля-переросток.

    Тільки-но підлога вирівнялася, Фандорін розплющив очі і прочитав напис на звороті. Триста років тому конверти не були у вжитку. Приватні листи зазвичай складали, запечатували і писали адресу на чистому боці.

    Микола Олександрович ласо прицмокнув. Щось починало прояснюватися.

    «Благородній Пані Обер-комерцрадниці Беттіні Мьонхле, вродженій Баронесі фон Гетц у Її власні Руки.

    Замок Теофельс біля Швебиш-Халлю»


    Замком Теофельс колись володіла родина фон Дорнів, до якої належав і Ніка, що присвятив значну частину життя дослідженню історії власного, роду. Будь-який документ, що хоча б якось стосувався Теофельсу, мав для Фандоріна безперечний інтерес.

    Знайоме було йому і прізвище Мьонхле, Так спершу звали нових власників, до яких замок перейшов на початку вісімнадцятого століття. Потім вони змінили ім'я на милозвучніше, але дружина першого з них дійсно була вродженою Беттіною фон Гетц.

    Питання: хто ж такий цей Епін, який пише шановній Frau Ober-kommerzienrat[1] таке загадкове послання, причому з неприємною атестацією на адресу її чоловіка чи принаймні його мокрого носа? І чому раптом англійською, а не німецькою?

    Ніка ще раз прочитав звертання («Му truly beloved Bettina») і підпис («Your most loving and assured Friend Eріпе»). Цікаво. Дуже цікаво.

    От так тітонька. Загадала загадку!

    Але розгадувати загадки було улюбленою справою і, певним чином, навіть джерелом заробітку для Миколи Олександровича. Тому замороки він не злякався, а вирішив, що спробує поєднати здобутки освіти (хоч там як, а шість років Кембриджу плюс чвертьсторічний досвід) з дедуктивними здібностями.

    Він перечитав документ ще кілька разів, покрутив по-всякому, помацав фактуру паперу, навіть понюхав. Аромат назавжди втраченого часу і недосяжної таємниці паморочив голову. А чи назавжди? А чи такої вже недосяжної? Йому ж бо й раніше доводилося повертати час назад і відчиняти замки, ключ від яких, здавалося, назавжди загубили. А раптом пощастить ще й зараз?

    Обмірковування прочитаного, а також огляд, обмацування, обнюхування та облизування (Фандорін ще й лизнув темну пляму, яка залишилася від давно струхлявілого сургуча) дозволяли зі значним ступенем вірогідності припускати таке.

    За професійною звичкою Ніка почав не з текстологічного дослідження і контент-аналізу, а з деталей другорядних, про які часом забуваєш, відразу занурюючись у зміст.

    Документ довго зберігався у зв’язці або папці, хрест-навхрест скріпленій шнурочком (помітно втиснений слід). Тримали його разом з іншими паперами, пізнішої епохи (на звороті прозирають фіолетові плями — це від чорнила дев’ятнадцятого століття). Імовірно, лист вишукали в якомусь приватному архіві. (Чому приватному? Та тому, що ні штампу, ні інвентарного номера.)

    Папір французького виробництва — такий у часи Людовіка XIV вироблявся на овернських мануфактурах. Лист, очевидно, дійшов що адресата. У кожному разі, був розпечатаний у Теофельсі. (Цей висновок можна зробити з розрізу. У першій чверті вісімнадцятого століття власники замків користувалися одним і тим самим ножем для паперу, що залишав характерний зигзаг.)

    Тепер почерк. Каліграфічний, рівний, майже без індивідуальних особливостей. Так, незалежно від статі, писали нащадки гарних родин, які здобули стандартну «благородну» освіту. Можна не сумніватися, що містер чи, радше, мсьє (недарма ж на Е стоїть акцент) Epine походив з дворянського роду і навчався у привілейованому навчальному закладі — або ж здобував освіту вдома, що тим більше означає приналежність до аристократії.

    Лише після цих попередніх висновків Микола Олександрович дозволив собі — а серце тьохкало — проникнути в суть послання.

    Під абревіатурою «С.-М.» напевне ховається місто Сен-Мало. Це був головний французький порт тієї доби. Там мешкали багаті судновласники-арматори, відважні капітани і жорстокі корсари, що наганяли страх на англійських купців. «Жахливий Мулай» — це, звісно, марокканський султан Мулай-Ісмаїл, пострах Середземномор'я. Людовік XIV був єдиним із європейських владарів, кого цей кровожерливий деспот шанував і з ким підтримував постійні дипломатичні стосунки. Немає нічого дивного в тому, що загадковий Епін, якому для чогось знадобилося здійснити подорож у володіння Мулай-Ісмаїла, був змушений звернутися до арматора з Сен-Мало. Тільки на французькому кораблі й можна було потрапити до Марокко в 1702 році, інакше ніяк.

    Ну, а тепер головне: заради якого «Скарбу» і «Призу», дорожчого за який немає на світі, налаштувався Епін здійснити далеке і ризиковане плавання, та ще й у такий важкий час? На суходолі й на морі вже майже рік, як точилася велика різня, що ввійшла в історію під назвою Війна за іспанську спадщину.


    Ось, певно, й усе, що можна витягти з цього аркуша паперу. Тітка Сінтія напевне знає ще щось. Досить згадати, як значуще глянула вона на племінника поверх окулярів своїми небесно-блакитними очицями, ж здійняла кістлявий палець і прошепотіла: «Візьми і прочитай. Я хотіла зробити це пізніше, але після того, що трапилось… Ти сам усе збагнеш, ти розумний хлопчик. А мені треба прийти до тями. Вийду через 96 хвилин», — і велично покотилася на своїй колясці в спальню.

    Серед інших дивацтв стара дама останнім часом ще й захопилася нумерологією. Найбільш сприятливими числами вважала 8 і 12. Сон тривалістю вісім на дванадцять хвилин повинен був повністю відновити її фізичні й моральні сили, підірвані інцидентом у басейні.

    Чверть години тому, отримавши від тітки документ, Ніка був трішки заінтригований, не більше. Тепер же він буквально вирував від нетерпіння. Чекати ще годину двадцять, допоки тітонька зволить вийти і відповісти на запитання? Це було нестерпно.

    Та, знаючи Сінтію, Фандорін чудово розумів: іншого виходу немає. Ще нікому й ніколи не вдавалося змусити міс Борсхед змінили прийняте рішення.

    До того ж потрясіння дійсно було неабияке. Старенька безумовно потребувала відпочинку.


    Тітка чесна, без догани[2]


    Ніколас Фендорін (так звучало ім’я Миколи Олександровича на британський манір) опинився серед пасажирів тринадцятипалубного лайнера «Falcon»[3], що йшов маршрутом Саутгемптон — Кариби — Саутгемптон, не з власної волі. У «люкс-апартаменти» круїзного теплоходу Ніка потрапив завдяки бажанню двох жінок, і важко сказати, яка з цих сторін більше тиснула на магістра.

    Перша з дам доводилася йому двоюрідною тіткою. Кузина покійної матері міс Сінтія Борсхед, стара панна, що все життя провела в кентському маєтку, від народження створювала родичу купу проблем. Вона безперечно любила свого «маленького Нікі», однак, будучи істотою навіженою та ексцентричною, виявляла свою любов у надто втомливий спосіб. По-перше, вона завжди знала, що він повинен робити і чого не повинен. По-друге, постійно сварилася з ним і мирилася, при цьому в результаті сварок «назавжди викреслювала невдячного зі свого життя», а в результаті примирення дарувала йому дорогі подарунки, що тяти за собою купу проблем.

    Два недавні приклади.

    На сорокап'ятиріччя міс Борсхед надіслала небожеві в подарунок золотий годинник 18 століття, всипаний дрібними діамантами. Спочатку за нього довелося сплатити мито, яке створило відчутну пробоїну в сімейному бюджеті. Далі виявилося, що у золотої цибулини дванадцятигодинний завод і її треба підкручувати двічі на добу, а про це не завжди згадаєш. І взагалі, доволі дурнувато виглядає інтелігентний чоловік, який витягає з кишені таке помпезне тюрлюрлю — наче якийсь Майкл Джексон чи Кіркоров. А воно ж ще і видзвонює «Боже, короля вбережи», зазвичай у найбільш негодящий момент. Головна ж катастрофа трапилася, коли у вередливому хронометрі щось зламалося. Через нетямущість Микола Олександрович не спромігся спитати, скільки коштуватиме його полагодити, перед ремонтом. Ну, а потім було вже пізно. Щоб розрахуватися з майстром, довелося продавати машину… Спекатися ж годинника не було ніякої можливості. Тітка дуже добре пам'ятала всі свої подарунки і часто цікавилася, чи користується ними племінник.

    Ох, та що там годинник! На останні уродани Ніка отримав від тітоньки ще кращий даруночок. Стурбована тим, що хлопчик втратить у Росії останні рештки аристократичних манер, Сінтія подарувала бідолашному Фандоріну 1/7 чистокровного жеребця. Одна сьома означала, що конем він володів на паях ще з шістьма власниками і міг кататися один раз на тиждень. Вороного Стюарта П'ятого тітка розшукала на сайті шикарного підмосковного клубу, зачарувалася гучним ім'ям і світлинами, заплатила якісь шалені гроші — і Микола Олександрович виявився співвласником злісного кусючого монстра, до якого й підійти було боязко.

    Далі так: плата за членство у клубі (довелося брати позичку в банку); щомісячні збори з іншими шістьма компаньйонами (але ж і пики! але ж і балачки!); щопонеділка поїздки за місто, крізь багатогодинні пробки, щоб погодувати Стюарта П'ятого цукровою морквою і зробити чергову фотографію для тітоньки.

    Карибський круїз також був подарунком — до 910-річчя роду Фандоріних. (Сам же Ніка колись і розкопав, що перший фон Дорн отримав лицарські шпори в 1099 році.) На дев'ятисотріччя тітка, пригадується, прислала спецтрейлером кінну статую Тео Хрестоносця для встановлення на дачній ділянці — але кошмарну епопею з пам'ятником пращура краще не згадувати. Скільки пішло грошей, часу і нервів на те, щоб позбутися кам’яного страховиська!

    Тепер ось нова примха — океанське плавання.

    Три роки тому міс Борсхед мала інсульт, який усадовив її в інвалідне крісло, однак не перейшла до пасивного способу життя, а навпаки, всіляко активізувала lifestyle[4]. Поки ходила на своїх двох, вельми неохоче залишала межі Борсхед-хаусу і не читала нічого, крім «Дейлі телеграф». Тепер же вона опанувала інтернет, істотно розширила коло інтересів і захопилася подорожами. На переконання Ніколаса, причиною були впертість і невиправна свавільність характеру. Ніщо не сміло обмежувати свободу Сінтїї Борсхед, навіть параплегія нижніх кінцівок.

    На запрошення скласти тітці компанію в морському круїзі Микола Олександрович відповів чемною, але рішучою відмовою. Надто добре собі уявляв, чим це пахне.

    Три тижні він слухатиме повчання, як виправити своє невдале життя. Тітка вважала «маленького Нікі» невдахою і, ймовірно, мала рацію, але давати поради іншим він теж умів. Це, власне, становило його професію. Знав він. І тітчині уявлення про «правильне життя». Штука в тому, що не всі люди у світі правильні, а якщо людина неправильна, то і жити їй слід також неправильно.

    Три тижні вислуховуватиме дошкульності на адресу дружини. Алтин і Сінтія одна одну геть не терпіли, й тітонька все чекала, коли ж у племінника нарешті відкриються очі. Після історії з принцесою Діаною міс Борсхед почала з більшою терпимістю ставитися до розлучень, допускаючи їхню доцільність у деяких, виняткових випадках. (Годі й казати, що шлюб Ніколаса належав саме до цієї категорії.)

    А ще магістр мав підозру, що головною причиною, через яку тітка так наполегливо кликала його в круїз, був титул баронета, який Фандорін успадкував від батька. Сінтія Борсхед народилася в родині торговця чаєм, що розбагатів у повоєнні роки, і, як це часто буває з дітьми скоробагатьків, надавала дуже великого значення аристократичним дурницям. Вона поводила себе як гранд-дама. Носила тільки антикварні коштовності і полюбляла під час бесіди згадати ім’я якогось титулованого знайомого. Отож протягом трьох тижнів вона знайомитиме Ніку з нудними дідуганами й бабцями, значущо промовляючи: «Сер Ніколас, другий баронет Фендорін, мій небіж». З тією ж метою — щоб виглядати більш по-панському — деякі заводять породисту собаку: хорта або левретку. «Невже я, доживши до сивини, ні нащо інше не годжуся?» — поскаржився Ніка дружині. (Білі волосини він знайшов у себе нещодавно, засмутився, немов отримав повістку з того світу, і тепер щораз упоминався про свою сивину.)


    Відчепитися від тітки Сінтії було дуже непросто, але врешті-решт Микола Олександрович, мабуть, відбився б — якби власна дружина не завдала магістрові удару в спину. Алтин поставилася до його скарг без співчуття, а відразу і безапеляційно заявила: «Поїдеш, як шовковий».

    Хоча дивуватися не було чого. Дружина у Нікі була дама прагматична, повністю зосереджена на інтересах своєї родини. А справи у Фандоріних останнім часом йшли кепсько.

    Консультаційна фірма «Країна Рад» і до кризи перебивалася з хліба на квас. Природа не обдарувала Миколу Олександровича діловою хваткою. Мало бути гарним професіоналом, треба ще вміти свої здібності продавати — а це теж вимагає професіоналізму, хоч іншого штабу. Агента чи менеджера, який рекламував би переваги геніального консультанта, відсіював невигідні замовлення і витаскав максимум із вигідних, у Фандоріна не було. Сам же він волів братися до справ цікавих, від нецікавих ухилявся. При цьому заробіток зазвичай обіцяли справи нудні, а справи захопливі часто оберталися прямими збитками.

    Взяти хоча б минулий рік.

    Найнецікавіше замовлення: знайти рекламний хід для просування на ринок нетрадиційного для Росії спиртного продукту. Напій називався кальвадос і ніяк не бажав продаватися в масових обсягах, бо назва його важко вимовлялася, а смак асоціювався у населення з яблучним самогоном.

    Однак замовник, міні-олігарх з різноманітними фінансовими інтересами, дуже полюбляв шляхетний нормандський напій, вірив у його російське майбутнє і вже купив, у Франції компанію з його виробництва. Як бути?

    Консультант вивчив увесь портфель інвестиційної активності клієнта і швидко знайшов ефективне рішення, яке не вимагало додаткових витрат. Серед інших проектів, ентузіаст яблучного бренді вклався у зйомку телесеріалу про брутального, холоднокровного опера на ймення Ментол. Робоча назва проекту була «Вам з Ментолом?». Микола Олександрович запропонував змінити герою прізвисько на Кальвадос. Пройшовся сценарієм, дещо підправив. Мовляв, у міліціонера така звичка: він вичавлює? зі свого словника ненормативну лексику — замінює її словом «кальвадос». Приміром, «кальвадос тобі в горлянку», «хлопці, нам кальвадос настав» і так далі. Виникає комічний ефект, гучне слівце застряє у пам’яті телеаудиторії. Назва серіалу буде «Повний Кальвадос». Замовник від ідеї був у захваті. На отриманий гонорар Фандорін замовив собі до офісу дубовий книжковий стелаж на всю стану — давно про такий мріяв.

    Найцікавіша справа в минулому році була така: за зашифрованою грамоткою 16 століття знайти скарб, закопаний на річці Оскол під час навали кримського хана Девлет-Гірея. Місяць захоплюючої роботи в архівах і шаленої дедукції, два тижні повзання урвищами з металошукачем — і нарешті блискучий тріумф: знайдено глечик із кількома сотнями срібних «чверток». Загальна вартість скарбу за актом — п'ятнадцять тисяч рублів, при цьому знахідку конфіскувала місцева міліція через неправильно оформлений дозвіл на розкопки. Таким чином, прибуток — нуль цілих нуль десятих. Збитки — півтора місяця часу, накладні витрати плюс адміністративний штраф. Однак скільки було Щастя, коли в навушниках «Гаррета» пролунав переможний «кольоровий» сигнал!

    Взагалі і в цілому річний баланс у «Країни Рад» вийшов гнітючий. Не краще складалися обставини і в Алтин Фархатівни Фандоріної.

    Професія, якій вона колись вирішила себе присвятити, у сучасній Росії остаточно вийшла з моди і, що ще сумніше, стала гірше оплачуватися, особливо в умовах кризи. В дев’яності роки, коли юна задерикувата панянка обирала свій життєвий шлях, журналістика вважалася справою важливою і прибутковою. Телекоментатори створювали і знищували репутації політичних лідерів, великі чиновники йшли у відставку через стрингерські розслідування — одне слово, преса дійсно була «четвертою владою».

    Потім епоха публічної політики закінчилася, почалася ера тотального канкану. Про «четверту владу» ніхто більше не згадував, преса поділилася на дві половини: офіціозно-пропагандистську і ту, що її, плутаючи з проституцією, називають найдревнішою з професій.

    Зі здатністю до, виживання у Алтин все було добре. Спочатку вона непогано пристосувалася до нової реальності. Коли зникла суспільно-політична журналістика, Алтин перейшла в сектор «чесного глянцю»: очолила автомобільний щомісячник для жінок. Але комфортне шеф-редакторське крісло (чудова зарплатня, гарні бонуси плюс кожного місяця нове авто на тест-драйв) останнім часом почало порипувати і хитатися, ось-ось і розвалиться зовсім. Журнал змінив власника. На лихо, у нового хазяїна коханка виявилася палкою автомобілісткою. До того ж дівчатку забаглося мати власний журнал — у її колі це вважалося «крутим». Через деякий час стало зрозуміло, що попередньому шеф-редактору недовго залишилося. Власник тільки й придивлявся, до чого б причепитися, щоб вигнати її за двері. Алтин наразі трималася, але ілюзій не плекала. Сподівалася лиш на те, що власнику набридне розставляти капкани і він звільнить її по-чесному, тобто з виплатою вихідної допомоги. На ці гроші можна буде рік-два перебути, поки не знайдеться нова робота. Однак знайти щось пристойне навряд чи вдасться — журнали закриваються, штати скорочуються. Безробітних шеф-редакторів у Москві, як пінгвінів у Антарктиді.


    — Старенька, звісно, пасажир тяжкий, — сказала Ніколасу дружина, — я тобі співчуваю. Але нічого, потерпиш. Нарешті зробиш щось не для себе коханого, а для родини. Бабці дев’ятий десяток, вона вийшла на фінішну пряму. Питання — кому дістанеться приз. Або вона заповість свої мільйони якомусь фонду з порятунку мухи цеце, або згадає, що у неї є бідний племінник, у якого двійко важких дітей і без п’ята хвилин безробітна дружина. Хай стара зараза полюбить тебе останньою сяйливою любов'ю.

    Скільки Микола Олександрович не обурювався, скільки не соромив дружину за нице стерв’ятництво, Алтин не засоромилася і натиску не послабила.

    — Нічого, Євгеній Онєгін поїхав же пасти свого дядька. А в Онєгіна, між іншим, дітей не було!

    Захист магістра впав, коли тітка Сінтія зробила потужний хід: повідомила, що здійснить з небожем лише першу частину маршруту, до острова Мартаніка, а там залишиться, щоб пройти курс кактусотерапії; каюта ж (неймовірний двоповерховий «люкс» із власною терасою) залишиться у повному розпорядженні Нікі. На останні два тижні круїзу до нього зможуть приєднатися дружина й діти, за переліт тітонька заплатить.

    — Тортуга! Барбадос! Аруба! — проспівала Алтин, водячи пальцем по карті. — На халяву! За принципом «все включено»!

    — Не тішся ілюзіями, — тужливо мовив Фандорін, розуміючи, що програв. — Знаю я ці лайнери. Там чайових роздаси стільки, що вистачило б на двотижневу відпустку в Єгипті.

    — Ти зовсім не думаєш про дітей, — звалився на нього, добиваючи, останній удар. — Коли ще вони зможуть побувати в цих казкових місцях? А ось Сінтія, лапочка, про них подумала.

    Якщо вже Алтин називає тітку «лапочкою», справа зовсім кепська, подумав тоді Микола Олександрович.

    Перша зустріч залізних жінок відбулася тринадцять років тому. Фандорін привіз юну дружину в Лондон — показати своє рідне місто. Заради такої нагоди вибралася з Кенту і тітонька. Зустрілися в готелі «Савой», на знаменитому тамтешньому afternoon tea.[5] Сінтія причепурилася, мов герцогиня-вдова на Ескотські перегони: костюм кольору рожевих перлин, неймовірний капелюшок і таке інше. Певно, хотіла, щоб московитка збагнула весь масштаб щастя, яке звалилося на неї — увійти в таку родину! Алтин же на той час ще уважала себе стрингером і вдягалася відповідно до іміджу. Була вона в сандалях і безформному балахоні з мішковини, чорне волосся прикрашене різнокольоровими індіанськими намистинами. До цього ще треба додати величезний живіт з дозріваючою двійнею, з приводу чого на балахоні були безладно нашиті місяць із сонцем.

    Обидві дами втупилися одна в одну зі схожим виразом зневажливого здивування. З найкращими намірами Сінтія сказала (вона щиро вірила, що аристократичний стиль поведінки — поєднання манірності й безцеремонності): «Що ж, люба, поки ви при надії, можете носити те, що вам зручніше. Але потім все ж доведеться набрати пристойного вигляду. Ім’я «леді Фендорін», яке ви тепер носите, зобов’язує. Йдіть у відділ дамського вбрання «Харродс», хай до вас викличуть містера Ламбета. Скажіть, що міс Борсхед з Борсхед-хаусу попросила зробити вам повний гардероб. Рахунок можна надіслати на мою адресу». «Окей, — відказала Алтин своєю жвавою, але зовсім не аристократичною англійською. — Заїду, щоб зробити вам приємно. Але ви тоді теж зазирніть, будь ласка, на Пікаділлі до крамниці «Готичний жах». Хай вас теж прикинуть по-людськи, зроблять татуху на плече і пірсинг на язиці. —До всього ще й бовкнула, грубіянка, підвівшись: — Піду я в номер, а то щось мене тягне блювати». Хвилин п'ять після відходу новонабутої родички тітка глухо мовчала. Потім стримано мовила: «Що ж. Принаймні вона здатна народжувати дітей».

    До слова, на дітей у Нікі була остання надія. На відміну від дружини, він не думав, що Ластик з Гелею дуже вже зрадіють перспективі Карибського плавання. Син і донька у Миколи Олександровича були нестандартними, мало схожими на інших підлітків.

    Зміна характеру і поведінки сталася з близнюками у нетипово ранньому віці, років у десять. Спочатку брат, а невдовзі за ним і сестра раптом стали не такими, як раніше. Зникли безпосередність і веселість, обоє зробилися мовчазними і потайливими. Про що думають — незрозуміло, батькам не виливають душу, а дивляться часом так, буцім це вони дорослі, а тато: з мамою — нетямущі діти.

    Ніколас вдарив на сполох. Але не схильна до паніки Алтин сказала, що це ранній початок пубертату і що сама вона в дитинстві теж була справжнім вовченям. Її турбувало тільки одне: Ластик з Ге лею почали зовсім мало їсти. Хлопчик і раніше був найнижчим і щуплявим у класі, але дівчинка, яка завжди відрізнялася чудовим апетитом, теж змарніла, на трикутному личку залишилися самі очі. Нормальні діти, вимірюючи свій зріст, радіють, коли додається новий сантиметр, а ці засмучувалися. Для чогось постійно вимірювали об’єм грудей і талії, втягуючи і без того запалі животи.

    Щоб не травмувати дитячу психіку, батьки самі сходили на консультацію до спеціаліста, і той сказав, що це не зовсім типова симптоматика легкого підліткового аутизму, підсвідомий страх зростання і дорослішання. З часом саме минеться, а щоб не постраждало здоров’я, треба потихеньку підмішувати в їжу поживно-вітамінні добавки.

    Спершу очікування Ніколаса справдилися. Плисти на океанському лайнері ні син, ні донька не захотіли, заявивши, що їм це нецікаво. Та коли Алтин почала перераховувати назви островів, на які зайде корабель, Ластик зачудовано повторив: «Барбадос? Супер. Я їду». «І я їду», — луною відгукнулася Геля. Це все Джонні Депп, подумав Ніка. Надивилися про піратів Карибського моря. Залишалося тішитися тим, що синові і доньці все ж не чуже хоч щось дитяче.

    І магістр змирився зі своєю долею. Врешті-решт, один тиждень можна і стерпіти. У цьому навіть є своя принадність — ненадовго вирватися зі звичного світу. Змінити темп, відключитися від повсякденних турбот, опинитися у розміреному, затишному, чемному світі, де всі посміхаються, говорять стишеними голосами, а максимально припустимий вияв емоцій — сухо зауважити: «Що ж. Принаймні вона здатна народжувати дітей». За час перебування у навіженій країні своїх пращурів колишній підданий її величності звик до підвищених витрат адреналіну і, вірогідно, жити в Англії постійно вже не зумів би. Але понудьгувати на британському кораблі, де навмисно відтворюється і культивується атмосфера минулих часів — чому б і ні? Якщо вже всі довкола так цього прагнуть.

    Перші п’ять днів плавання більш-менш збіглися з очікуваннями Ніколаса. Та коли до Форт-де-Франс залишилося плисти всього добу, тітка Сінтія спочатку ледь не скрутила собі карк, а потім зробила племінникові сюрприз, від якого адреналін так і завирував у крові.

    Однак краще розповісти по порядку. Для цього зручніше за все зазирнути у блог, який Микола Олександрович вів з першого дня подорожі.

    Справа ця була для Фандоріна новою, в Москві у нього не залишалося часу вести віртуальний журнал, та й потреби особливої не виникало. Про все, що відбулося за день і що його хвилювало, Ніка міг поговорити ввечері з дружиною. Однак на період нетривалої розлуки він узяв зобов'язання записувати всі більш-менш примітні події в інтернет-щоденник. Це жвавіше і природніше, ніж відсилати електронні листи. А реакцію кореспондентів отримуєш негайно у вигляді коментів.

    Вірна секретарка Валя нашвидку дала магістру короткий курс блогознавства, відкрила акаунт і допомогла вибрати нік (тобто прізвисько) з аватаром (візитівкою-малюнком). Фандорін вирішив назватися «Довгим Джоном» на честь пірата з «Острова скарбів»: недарма ж він зробився мореплавцем, тримає курс на Вест-Індію, ну і зріст у нього теж годящий — метр дев'яносто дев'ять.

    Дружину привчати до такої форми спілкування не довелося, вона давно у себе в журналі вела шеф-редакторський блог. Нік у неї був «Болід». Валя — та днювала та ночувала в інтернеті. Останнім часом вона зачісувалася а-ля Грета Гарбо і набула відповідної млосності у манерах, та на стилі письма це не позначилося. Будучи дівчиною нетривіальної долі (і це ще м'яко сказано), Валентина здобула безладну освіту. Жваво торохтіла іноземними мовами, але рідною володіла непевно — особливо орфографією. Ось чому свого часу вона з ентузіазмом підхопила моду писати «албанською», де безграмотність — головний принцип. Тепер ця дурнувата примха у пристойних інтернет-користувачів вважається поганим тоном, але Валя відмовлятися від «албанської» вперто не бажала. Чи не могла.

    Отже, подорожні нотатки «Довгого Джона» з коментарями «Боліда» і «Грети Гарбо».


    Блог «Довгого Джона»



    Відпливли учора ввечері, але писати не міг. Хоч у рекламній брошурі обіцяли, що морська хвороба пасажирам «Фелкона» не загрожує, мене сильно занудило, щойно теплохід вийшов у Ла-Манш. Погода мерзенна. Сильний вітер, дощ. Хвилі з нашої одинадцятої палуби здаються маленькими, але, гадаю, заввишки вони метрів три-чотири і б’ють все час у борт. Підлога нахиляється, горизонт нудотно ходить угору-вниз. Невгамовній С. хоч би що. Вона за допомогою покоївки (уявіть собі, до «люкс-апартаменту» приписані покоївка і батлер!) вдягла вечірню сукню з блискітками, перли й покотила знайомитися з капітаном. Я ж ганебно валявся у ліжку. Їсти мені, м’яко кажучи, не хотілося, а на капітана я ще надивлюся — ми сидимо за капітанським столом.

    Спав я, наче труп. Снилося, начебто я немовля і мене гойдає у колисці Сірий Вовчик, причому я дуже боявся, що мене схоплять за бочок.

    Зранку покращало, і я зміг оглянути нашу чудову каюту, а потім і теплохід. Апартамент двоповерховий, з двома санвузлами. Нагорі спальня з великим ліжком, де поселився я, бо тітку в кріслі піднімати сходами незручно. Внизу вітальня з роялем, тераса і кабінет. С. пречудово влаштувалася на дивані, за ширмою. У неї є дзвінок для виклику прислуги, а ще вона захопила з дому дзвіночок — для мене. Серед ночі я прокинувся від відчайдушного калатання, кинувся вниз, ледь не полетів зі сходинок. С. турботливо запитала, чи не покращало мені, а то вона так за мене переймається. Не покращало, відповів я з питомо британською стриманістю і пошкандибав назад. У шухляді столу є бервуха. Без них більше спати не ляжу. Раптом що, хай С. викликає дзвінком прислугу.

    Втішаюся тим, що нам тут буде дуже зручно. Геля оселиться на дивані, Ластик у кабінеті — тут можна взяти складане морське ліжко, йому сподобається. А ми з тобою, ясна Алтин Фархатівно, влаштуємося по-королівському в будуарі й будемо дивитися крізь панорамне вікно на зірки. На Карибському морі погода не така, як тут, можна снідати на терасі. Уявляєш?

    Щойно я відчув у собі достатньо сили, щоб вирушити на обід, як наш «Сокіл» вийшов у Біскайську затоку. Захитало так, що по столі почали їздити склянки. Ви знаєте, панянки, як я ненавиджу уколи, але тут я здався. Хитаючись, дістався до медпункту і попросив зробити ін’єкцію від морської хвороби. Тепер не нудить, але їсти все одно не хочеться й хилить на сон.

    Найдошкульніше те, що, здається, я єдиний з-поміж двох тисяч пасажирів, хто реагує на хитавицю. Всі довкола ходять задоволені, без упину чимось захоплюються, випивають-закусюють у п’ятнадцяти безкоштовних забігайлівках і взагалі насолоджуються життям. Все ж ніякий я не британець, немає у мені морської крові. Тітонька он розпашіла, посвіжішала. Сновигає на своїй тарадайці з електродвигуном то в казино, то в кіно, то дивитися на танці.

    Посидів за комп'ютером — знову погіршало. А що, як я проваляюся всі дні у ліжку?



    Морська хвороба буває від слабкодухості й розслабленості. На неї страждають тільки лайдаки. Ходи в джим, бігай палубою, і все минеться.



    Шеу, бедолажичко, йак йа зо ваз пириймайусьі



    Сьогодні хитавиці немає. Почуваюся чудово. За сніданком наївся, як пітон. Обідом, файв-о-клоком і вечерею теж не знехтував. Готовий до повнішого звіту про перші враження.

    Перше, що мене вразило, це пасажири. Тобто я, звісно, розумів, що тритижневий круїз на «Соколі» можуть собі дозволити тільки люди вельми забезпечені, та якось не взяв до уваги, що самих грошей тут замало. Потрібен ще й вільний час. А хто з заможних мешканців Об’єднаного Королівства може дозволити собі на цілих три тижні відірватися від справ? Тільки ті, хто від справ уже відійшов.

    У Саутгемптоні, перед посадкою на корабель, закочую я тітоньку в ангар, де реєструють пасажирів, і бачу сценку з якось поганенької комедії, коли, знаєте, весь час врубають регіт за кадром. Ціле море сивих і голомозих голів, крісла-каталки, ціпки, згорблені спини, а над усією, цією геронтомасою висить величезний життєрадісний білборд з гаслом: «Ми такі молоді, а вже підкорюємо світ!»

    Як виявилося, фірма «Пенінсьюлар», якій належить наш «Сокіл», нещодавно відзначила своє п’ятиріччя і, як тепер кажуть, позиціонує себе лідером нового покоління круїзних компаній.

    Забігаючи наперед, розповім з цього приводу ще дещо, вже з жанру чорної комедії.

    Сьогодні я блукав кораблем і познайомився з милою дівчиною з сервісного відділу. Смаглявенька, гарненька, родом з Бомбея (тут майже весь обслуговуючий персонал з Індії, Філіппін чи Індонезії). Ревнуєш, дружино? Правильно! Знатимеш, як випускати орла з клітки.

    І ось ця Чаті, чи то захоплена моєю красою і привабливістю, чи (що ймовірніше) розраховуючи на чайові, завела мене в таку місцину, яка від пасажирів зберігається у таємниці. У трюмі, поряд з холодильником, де тримають їстівні запасай, є ще один. Для небіжчиків. Чаті шепнула мені, що за один рейс не менше п’яти, а буває, що й десяток бабусь і дідусів віддають Богові душу. Це не дивно, якщо врахувати, що середній вік пасажирів 77 років, а один відсоток (тобто людей двадцять) перевалив за дев’яносто. Так наш «Сокіл» і пливе між райських островів: нагорі грають у бридж, прогулюються палубою і танцюють допотопні танці, а внизу лежать у блаженній тиші заморожені напівфабрикати, очікуючи на повернення додому.

    Між іншим, про танці. Це сильне видовисько.

    Літні чоловіки ввечері виряджаються в біта смокінги, бабці—у відкриті сукні й чимчикують до танцзалу. Я дивлюся на все це, як зачарований. Оркестр грає танго, ча-ча-ча, фокстрот, Недовго, по півтори хвилини, щоби публіка не вибилися з сил. Та одного разу врубали бугі-вугі, і деякі old girls та old boys згадали молоді літа. Це було здорово, чесне слово. Навіть соромно стало, з яких таких причин я дивлюся на цих людей з насмішкуватою жалістю. У них був свій час, зі своїми звичаями і танцями. Цей теплохід — мов плавучий заповідник минулого століття. Я тут гість, і у мене немає жодного права відчувати зверхність щодо старих леді та джентльменів тільки через те, що вони помруть раніше (тьху-тьху-тьху).

    Пам'ятаєш, Алтин, як ми їздили в Китай? Перші кілька днів нам здавалося, що у всіх довкола однакові обличчя, але приблизно за тиждень ми перестали сприймати оточуючих як китайців, бо навчилися бачити індивідуальні риси. Те саме і тут. У перший вечір у мене було відчуття, що я весь час наштовхуюся на одних і тих самих дідусів і бабусь, в очі лізли тільки зморшки, обвислі підборіддя, коричневі плями у вирізах вечірніх суконь. Та сьогодні я припинив помічати, що обличчя довкола мене старі. Буцім усе людство раптом постаріло, і я навіть здригаюсь, коли бачу в дзеркалі свою непристойно свіжу фізіономію, з неприродно гладким чолом і неприємно пружною шиєю.

    У старих обличчя набагато цікавіші, ніж у молодих. З віком виразніше проступають риси вдачі, розум чи дурість, доброта чи злостивість, успішність чи безталанність. Мені здається, що за малюнком зморщок я можу прочитати всю life story[6] людини, і нерідко це захоплююче, цікаве чтиво!

    Раптом у мене виникло моторошне припущення. Що, коли я насправді не пливу океаном, а помер? Припустімо, розбився в літаку і потрапив прямісінько на той світ. Ні, правда. Довкола самі старі. Райське, безтурботне існування. Годують і поять задарма. Офіціанти в білому схожі на янголів. Пухнасті хмари, синє море…

    Агов, на землі! Відгукніться!



    Не витріщайся на чужих бабусь, гляди-но краще свою.

    Розповідай їй частіше про кістляву руку голоду, що загрожує твоїй родині. У мене сьогодні були розборки з Фіфою. Уяви, ця нахабна тварюка приперлася в редакцію, заявилася прямісінько у мій кабінет і каже: «Інтер'єрчик у вас тут типу «бідненько, але чистенько», тільки пристойних людей відлякувати. Я скажу Костику, хай відбашляє на ремонт, і пришлю свого дизайнера». Нічого, га? Я їй спокійно так, ти мене знаєш: «Ану геть за двері, кицько фарбована». Вона від мене вилетіла, ледь діаманти з вух не повипадали. Побігла жалітися, ну й хрін з нею. Контракт не зобов'язує мене розводити манірліхи з коханкою роботодавця. Не подобаюсь — хай звільняє. Думаю, після цієї милої бесідоньки я опинюся на вулиці, але з вихідною допомогою. Однак надовго цих грошей не вистачить. Так що підбивайся до тітоньки. Будь з нею нерозлучний.



    Сігодні підбиво балки за биризинь. Бухолтєріє жаг. Видрад дуісті девіть тгац ні рухуючи моеі so called[7] сарплатні, катру могу пачикать. Прибуткаіф фиг. Папутнього ветру.



    Алтусю, від тітоньки я буквально ні на крок. Розпорядок дня у нас такий:

    Зранку я витягаю з-під дверей корабельну газету і, поки батлер подає чай, читаю тітці все підряд. Світовим новинам і політиці відведено рядків десять, а решта — спортивні новини, детальний переказ учорашніх епізодів усіх основних телесеріалів, програма розваг і повідомлення, як нині вдягатися до вечері: біла краватка чи чорна, смокінг чи піджак, вечірня сукня чи «вільний стиль» (це означає, що дамам можна з'являтися у костюмі, але, звісно, не брючному).

    Потім я катаю С. п'ятнадцять-двадцять кіл по променадній палубі. Ми обговорюємо з усіма, хто трапиться, погодні умови і бажаємо одне одному приємного дня.

    Перед обідом займаємось у гуртку любителів акварелі. Сьогодні, наприклад, тема заняття була «Туман над рікою». Уяви собі: пливемо вздовж скелястих берегів острова Мадейра, сяє сонце, море все виблискує, краса неймовірна, а ми сидимо й вимальовуємо сірий туман над Темзою.

    Обід: спершу всі стоять у черзі до стюарда, який капає кожному на долоню три краплини дезинфікувального розчину. Без. цього обов'язкового ритуалу вхід у їдальню заборонений. Уявляю собі, як поставилися б до подібного правила наші волелюбні співвітчизники. А британці дисципліновано підставляють долоні, ніхто й не думає протестувати. Все ж у нас і в них зовсім різне уявлення про свободу і дисципліну. В попередньому житті я був би цілковито на боці англійців. Тепер же, безнадійно обрусівши, закипаю від обурення.

    Після обіду тітка спить 64 або 88 хвилин. Це мій вільний час. Читаю новини в інтернеті. Гуляю, передивляюся книги у бібліотеці (тут напрочуд пристойна добірка довідкової літератури).

    Перед файв-о-клоком С. плаває у басейні. Це трудомістка і монументальна процедура. Я все збираюся зняти на камеру, як тітку спускають у воду на спеціальному крані для інвалідів. Це нагадує картину «Карл XII у Полтавській битві». Пам'ятаєш, як шведський король, підвівшись на ношах, командує рухом полкових колон? Приблизно так само С. керує кранівниками.

    Після басейну С. грає на роялі, а я роблю вигляд, що слухаю. Потім час вдягатися до вечері. Я з вами, татаро-слов'янами, за 13 років так здичавів, що не маю в гардеробі ні метелика, ні сорочок з комірцем-стійкою, ні смокінга. Довелося весь цей мотлох брати напрокат. С. ще подарувала мене золоті запонки з діамантовою монограмою у вигляді коронки баронета, але я в них нагадую не британського баронета, а циганського барона. Тільки уяви мене в ось такому вигляді, і ти зрозумієш, на які жертви я йду заради родини.

    Сидячи за столом, тітка, ясна річ, звертається до мене виключно «сер Нікола», через це під час найпершої вечері трапився маленький інцидент.

    На теплоході два «люкс-апартаменти», і щасливі мешканці сих чертогів удостоєні честі споживати dinner[8] за капітанським столом. Компанію нам з тітонькою складають містер Делоні (так звати пасажира другого «апартаменту»), капітан Флінч і, почергово, хтось зі старших офіцерів. Першого вечора, коли я зміг виповзти до вечері, це був помічник з безпеки Тідбіт, найтиповіший продукт своєї професії. Після 11 вересня для цієї публіки настала золота доба. Які щедрі бюджети, які широкі повноваження!

    А скільки нових чудових посад — наприклад, пильнувати за безпекою на круїзному теплоході для мільйонерів. У всіх країнах співробітники спецслужб виглядають і поводяться приблизно однаково. Коли С. вкотре мене «обсерила» («сер Ніколас, передайте сільничку» чи щось типу того), містер Тідбіт раптом з невинним виглядом зауважив: «Ось цікаво, чи зберігається титул у колишнього британськопідданого, якщо він змінив паспорт на іноземний? Чи не правильніше називати вашого племінника «містер» або gospodin Фандорін?» При цьому про моє російське громадянство мови жодного разу не було. Тобто корабельний спецслужбіст вирішив похизуватися поінформованістю: мовляв, така вже в мене робота — знати всі таємниці про кожного.

    Тітка мовчки поглянула на плебея, потримала красномовну паузу і каже: «Вам, як державному службовцю, який існує на гроші платників податків, годиться добре знати закони. Людина може бути одночасно громадянином Великобританії і Росії. Крім цього, сер, хай буде вам відомо, що позбавити титулу може лише одна персона. — Тут вона виразно подивилася скоса на портрет її величності, що висить над капітанським столом. — І це аж ніяк не ви, мій дорогий сер».

    А щодо роботи не жалкуй і за гроші не переймайся. Ми живі, здорові, а значите що-небудь придумаємо.



    Ага, особливо ти придумаєш. Вся наша надія на любу тітоньку. Скоро прибуду тобі на допомогу. Клянуся, поводитимуся як янгол. Виглядатиму справжньою «леді Фендорін». Тітонька пустить сльозу, коли мене побачить. Тримайся, Хлопчищу. Червона армія на підході!



    Слава Богу, ви з нею не побачитесь. С. замовила вам квитки до Барбадосу, а сама зійде в попередньому порту, на Мартишці. Мудре рішення.

    Прикидатися ти не вмієш, вона теж. Називає вона тебе не інакше, як «та жінка».



    Старе стерво! Невже вона мене так ненавидить? Якби я знала, що ця зараза сходить на Мартиніці, не витратила б стільки грошви на потворні сукні з блискітками і чорні туфлі фасону «похорон Сталіна»!



    Шеу, давайті йа преіду намортініко. Влюблю бабцьо абе предушу техеньки. Самі знаіте. Йак кльоуо йа вмійу робидь іте йнше.



    Спокійно, панянки. Все під контролем. Ми з тітонькою живемо душа в душу. Певно, від дідуся Ераста Петровича мені все ж дісталася у спадок мала частка його фарту. Я вже писав, що вечорами С. тягає мене у казино. Вона дуже азартна і дуже забобонна у всьому, що стосується games of chance[9]. У перший вечір вона запитала мене, на що поставити у рулетці. Я, не думаючи, тицьнув у якийсь квадрат. Вона поставила фішок на сто фунтів і виграла. Після цього я виконую при ній роль талісмана. Радиться вона зі мною не завжди — за її словами, «не хоче зловживати фандорінським таланом». Але три рази запитувала і, уявіть, я постійно вгадував. 50 % виграшу мої, так що сякі-такі піастри в цьому піратському рейді я вже награбував.

    Сидіння у казино — найнудніша частина мого корабельного дня, який, наскільки ви вже зрозуміли, і так небагатий на розваги. В ігровому залі народу майже немає, британські старигані не люблять дурного ризику. Кажуть, на Карибах, коли сядуть американці, у казино не можна буде протовпитися, а поки біля нас із С. стирчить тільки якийсь малоцікавий француз. Він думає перед кожною ставкою ще довше, ніж тітка, а ставить, на відміну від неї, по одній жовтій фішечці. Весь час програє і жахливо через це страждає. Очевидно, це злоякісна форма мазохізму.

    Я, схоже, зовсім розбританився. Знаєте, що дошкуляє мені тут найбільше? Наше світське спілкування під час марш-кидків на візку по палубі. Сьогодні провів статистичне дослідження. З двадцяти восьми людей, яких ми зустріли і які зав'язали з нами бесіду, одинадцять запитали: «How are you this morning?»[10], решта сімнадцять: «Are you enjoying the view?»[11]. Першим C. неухильно відповідала: «How is your own self?»[12]; другим: «Fabulous, absolutely fabulous»[13], після цього всі йшли далі, цілком задоволені розмовою.



    Шеу, кали пастарієте, йа тожи будо ваз вазить ф колязці.



    Ніко, якщо ти хочеш, щоб я відповідала на твої записи в блозі, забань свого трансформера!



    Сома тронсформер!!!



    Захід сонця над океаном — видовище цілковито чарівне. Сьогодні безвітряно і захід сонця виглядає так, наче в дзеркалі вирішив утопитися червоний помаранч.

    Це я, як щирий британець, витримав паузу і тактовно перевів розмову на природу. Не сваріться, дівчата. Давайте я вам краще розповім про нашого сусіду по столу, містера Делоні. Не знаю, чим ми з тіткою йому не догодили, але я часто ловлю на собі його погляди скоса. За весь час вони з С. не обмінялися жодним словом, а на мої пусті чемності цей Оеіопау відповідає вигуками. При цьому він взагалі-то дуже балакучий і постійно розважає капітана якимись історіями. Корабельна публіка, як я вже писав, має звичку з напрочуд зацікавленим виглядом розмовляти про різні бздури, але містер Делоні — приємний виняток. Слухати його ніколи не набридає. Він багато де бував, чимало бачив. Рід його занять не зовсім зрозумілий. Нібито він торгує дорогими автомобілями, та водночас частенько згадує якісь офшори, інвестиційні портфелі, активи. Нібито він є головою правління чи то тридцяти, чи то сорока компаній. Якщо врахувати, що родом цей джентльмен з острова Джерсі, таке цілком ч можливо. Багато з тамтешніх мешканців процвітають завдяки офшорному статусу своєї вітчизни. Судячи з величезної перлини у краватці і діамантового персня на мізинці, у Делоні грошей набагато більше, ніж смаку, але я готовий вибачити йому і невихованість, і любов до мішури. Без його базікання я б на цих бісових вечерях засинав і падав носом у пюре з коріння селери або в манговий чатні.

    Історії джерсійця завжди про одне й те саме: як хтось намагався його ошукати, та не вдалося. Кінцівка буває двох видів: «Тут я схопив скурвого сина за комір і добряче трусонув». Або: «Тут я легесенько так посміхнувся і кажу цьому скурвому сину…»

    Сьогодні ввечері містер Делоні розважав нас розповіддю про те, як їздив в Індію вести перемовини про відкриття автомобільного салону з продажу «ягуарів» (Я переказую ці нісенітниці, щоб ти краще уявляла, Алтисю, атмосферу трапез, на яких тобі невдовзі, доведеться бути присутньою.)

    Торгувався, отож, наш Делоні з якимось мумбайським дилером, «найбільшим пройдисвітом та скурвим сином у всьому штаті Магараштра». Ніяк не могли вони домовитися про умови. І тут індієць, наслухавшись про те, що в англійців модно роз’ятрюватися комплексом провини перед колишніми колоніями, завдає удару нижче пояса. Ви, каже, містер Делоні, хочете стерти мене на порох. Як ваші предки-сагіби хотіли пустити на порох мого прадіда. І розповідає, як під час сипайського повстання його пращура раджу (Делоні іронічно зазначив, що у кожного індійця обов'язково віднайдеться пращур раджа) англійці лякали шибеницею, якщо він не присягне на вірність. Прадід не злякався, бо для індуса прийняти смерть від рук невірних — прекрасний засіб забезпечити собі бонус при новому народженні. Тоді колонізатори, знавці місцевих вірувань, прив'язали його до дула гармати, зарядженої тільки порохом. Після такого пострілу від людини залишається купка кривавого шмаття, віддавати поховальному багаттю нема що, а це для індуса неможливо. І раджа присягнув королеві Вікторії за себе і своїх підданих.

    Цю моторошну історію дилер розповів містеру Делоні з сумною посмішкою і закочуванням очей. «Та мене такою маячнею не проведеш, — повідомив нам джерсієць з веселим сміхом. — Я сам під час перемовин з німцями з «Даймлер-Бенца» у важкий момент люблю втерти щось про голокост, та ще й прибрешу про бабцю-єврейку, яка загинула в Дахау. Знаєте, що я відповів своєму маратхському приятелю?» Всі, крім тітки, зобразили жвавий інтерес (С. ігнорує Делоні, ніколи навіть не дивиться в його бік). Оповідач, не гаючись, задовольнив нашу цікавість. «Я злегка так посміхнувся і кажу цьому скурвому сину: «Ми, британці, завжди вміли знайти правильний шлях до серця партнера. Саме тому світ говорить і робить бізнес сьогодні по-англійськи. А не мовою маратхі». Делоні голосно зареготав. Всі, за винятком О., посміхнулися. «Чудово сказано», — зауважив наш дипломатичний капітан і повів розмову про пасати, сезонні вітри, які визначали графік трансатлантичних плавань часів вітрильної навігації.

    Ось так і минають наші вечері.



    Наришті нихто бильші нивстрігае ф наж діолох. Напешіть іжче пра захади чі сходи. Обожнюйу опісі прероди!!!


    Великий шляхетний японський папуга


    Останній комент Гретхен-Валі означав, що Алтин з дітьми вже вирушила в довгу дорогу: спочатку в Лондон, звідти рейсом «Вірджін Атлантік» у Бриджтаун. А що нічого не написала перед від’їздом — це через паскудну вдачу. Образилася, що він не забанив розперезану секретарку, яка вічно пхає свого носа куди не просять.

    Поки не минули 96 хвилин, якраз можна було б записати все, що трапилося, у щоденник. По-перше, це допомогло б зібратися з думками. По-друге, цікаво було дізнатися думку дружини. Однак Алтин, очевидно, з контакту вже вийшла. А від Валі толку буде мало. Дедукція не входила в перелік її сильних якостей.

    Мабуть, ніж тинятися каютою, очікуючи пробудження тітки, розумніше спуститися до бібліотеки. В загадковому листі є деякі деталі, що вимагали прояснення і уточнення.

    У ліфті Фандорін, як зазвичай, не піднімав очей, а дивився під ноги. Так само поводилися й супутники. Зустрічатися з кимось поглядом було ризиковано. Згідно з корабельним етикетом, eye contact[14] передбачав посмішку, посмішка — обмін ввічливими репліками, і все, потягнеться ланцюжок: тепер за кожної випадкової зустрічі доведеться зупинятися, вітатися й обговорювати природу-погоду, бажати одне одному прегарного афтернуну, і так далі, і так далі.

    В принципі, все це дуже цивілізовано і мило, але з російської точки зору — фальш, марна трата часу. У Москві Ніку неймовірно дратувала нестача ввічливості, тут — її надлишок. Тут було над чим замислитися. Виходило, що британцем пін бути перестав, а росіянином так і не зробився. Вдома (ага, все ж «вдома»!) часто думав: найгірше лихо у них тут — не дурні й не дороги, а тотальне хамство. На кораблі ж постійно ловив себе на думці: «Дивна у них, англійців, все ж звичка…» Наприклад, навіть британська стриманість, яку Фандорін завжди так цінував, тепер здавалася йому якоюсь божевільною і протиприродною.

    Взяти хоча б сьогоднішній інцидент.

    Згідно з установленим розпорядком, з 16:15 Сінтія плавала у відкритому басейні на сонячній палубі. Ніколас Сів у шезлонг із книжкою («Історія британської Вест-Індії»), а тітку, виряджену в плюшевий купальник з левами і єдинорогами, служники пересадили з каталки на підйомник і почали Обережно переміщати над смаравдовою водою. На середині, де глибше, стареньку опускали, вона відстібала паски і десять хвилин велично плавала назад-уперед. На воді тітонька трималася прекрасно. Потім тим самим краном її переправляли назад.

    Спочатку все йшло, як завжди: Сінтія командувала, немов адмірал Нельсон з капітанського містка у розпалі Трафальгарської битви; ввічливі матроси робили вигляд, що без її вказівок нізащо не впораються з такою хитромудрою справою. Та коли сидіння опинилося над мармуровим бортиком, тітка якось незграбно нахилилася і пасок безпеки чи то репнув, чи то розстебнувся.

    Саму мить падіння Ніколас прогледів — він якраз читав про рейд пірата Моргана на Маракайбо. Почув, як пролунало з кількох різних сторін стишене «ах!», тітчин зойк. Підняв очі і заціпенів, побачивши стовп бризок і розгойдування порожнього сидіння.

    Протягом півхвилини, допоки з'ясувалося, що старенька ціла, довкола панувало напружене мовчання. Хтось підвівся з шезлонга, хтось навіть схопився, але загалом усі поводилися зі зразковою стриманістю. Росіяни б закричали, кинулися до басейну, а тут ніхто не зрушив з місця. Не через байдужість, а щоб не заважати спеціалістам: прислуга краще знає, що і як треба робити у подібних випадках. Кричав і розмахував руками тільки якийсь дядечко в не по-англійському пістрявих плавках. Потім, коли стало ясно, що все добре, сусідка Ніколаса зі зверхньою посмішкою сказала про крикуна: «Australian, isn't he»[15]. Вимова у емоційного джентльмена була дійсно антиподна.

    Зате Сінтія виявила себе справжньою англійкою. Коли перелякані матроси витягли її з води, вона лише сказала: «Гадаю, сьогодні я плавати не буду». І блідий від потрясіння Ніка повіз її геть під схвальні й співчутливі коментарі публіки.

    Однак у коридорі, подалі від сторонніх очей, тітка все ж дала волю почуттям.

    — О Боже мій, — слабким голосом сказала вона. — Я ледь не загинула. Коли я падала з цієї бісової колиски, ледь не луснула від злості. Думала: «Як негарно з боку Всевишнього! Угробити мене напередодні головної пригоди всього мого життя! Просто нечесно!»

    — Ви все це подумали, поки падали з двох метрів? — запитав Піка. — без жодної піддрочки. Він знав з досвіду, що и мить небезпеки рух думки суттєво пришвидшується. — Однак ви не зовсім справедливі до Господа. Якщо ви вважаєте плавання океаном головною пригодою вашого життя, то воно вже наближається до кінця. Завтра Мартишка.

    — До чого тут плавання! — пирхнула Сінтія, але цю інтригуючу заувагу Ніколас пропустив повз вуха. Він ще не зовсім підійшов від шоку.

    — Як же ви мене перелякали, — пробурмотів він. — Я подумав…

    — Що стара скрутить собі шию і ти успадкуєш Борсхед-хаус? — підхопила тітонька. Він хотів обуритися, та вона відмахнулася: мовчи, не перебивай. — Ні, мій любий, Борсхед-хаус ти б, звісно, успадкував, але навіть не уявляєш, що б ти втратив! Який жах! Я могла загинути, не відкривши тобі таємниці!

    Микола Олександрович закліпав.

    — Таємниці? Якої таємниці?

    Міс Борсхед зітхнула.

    — Не хотіла говорити, допоки не прибудемо на Мартишку, та після сьогоднішньої пригоди просто зобов'язана ввести тебе у курс справи. Невже ти подумав, що я: затягла тебе на цей дурнуватий пароплав тільки задля того, щоб ти катав мене палубою?

    — А… хіба ні?

    — У мене самохідне крісло, — з гідністю зауважила вона. — Ні, мій хлопчику. Ти мені знадобився не як тяглова сила. Мені потрібна твоя голова. Фандорінська голова! — Вона постукала його артритним пальцем по чолу. — Дай мені 96 хвилин, щоб оговтатися. А поки вивчи один документ. І попрацюй своїми вченими мізками.

    Сказано це було вже перед самими дверима каюти. А через хвилину Ніколас отримав для вивчення пожовклий від часу лист — без жодних коментарів. Поки він роздивлявся папір, не кваплячись його розгортати, Сінтія ретирувалася у своє лігво. З крісла на диван вона вміла пересуватися без сторонньої допомоги. Руки у старенької були дужими.

    * * *

    Двадцять хвилин по тому охоплений мисливським азартом Фандорін їхав у ліфті на шосту палубу до бібліотеки. Там була пречудова добірка книг різними мовами з історії мореплавства. Можливо, вдасться щось знайти про французьких арматорів періоду Війни за іспанську спадщину.

    Читальний зал бував повним тільки в негоду. Та від Біскайської затоки над океаном сяяло сонце, з кожним днем теплішало, і цій тихої полудневої години Ніколас виявився у бібліотеці зовсім один, навіть бібліотекарка кудись вийшла. Замість неї на столику реєстратури сидів величезний папуга вишуканого, хоч дещо траурного забарвлення: сам чорний, з червоним чубиком і жовтими окрайками вздовж крил» Птах водив здоровенним дзьобом сторінкою розкритої книги — наче читав. Фандорін мимоволі посміхнувся.

    — Піастрри, піастрри, — сказав пернатій істоті магістр. Папуга скоса глянув на жартівника круглим оком і присвиснув — мовляв, чули вже, вигадав би щось оригінальніше. Потім взяв і перегорнув дзьобом сторінку. Певно, бачив, як це роблять відвідувачі, і спапужив.

    Бібліотекарка Ніколасу була непотрібна. Він сам знайшов необхідну шафу, розподілену по країнах і епохах. Ага, ось Франція. Ось царювання Людовіка XIV. А ось і цілий том, присвячений арматорам порту Сен-Мало.

    — Лефевр, Лефевр… — бурмотів Фандорін, гортаючи покажчик. їх, виявляється, була ціла династія, Лефеврів. А ось і той, іцо, очевидно, згадується у листі.

    Вголос Ніка прочитав:

    — «Шарль-Донасьєн Лефевр (1653 — не раніше 1718)». That's my man![16]

    Птах нервово заклекотав. Мигцем підвівши очі, Фандорін побачив, що папуга розчепірив крила і вирячився на нього.

    — Не любиш, коли в бібліотеці голосно говорять? Ну вибач.

    Далі він читав мовчки, відчуваючи хвилювання, як і кожного разу, коли таланило ухопити ниточку, що вела з сьогоднішнього дня в минуле.

    Дім «Лефевр і сини» був заснований батьком Шарля-Донасьєна під час війни з Аугсбурзькою лігою для спорядження корсарських кораблів. Потім успішно торгував, обслуговуючи Ост-Індійську компанію. Розбагатів на работоргівлі, переключився на заготівлю сушеної Тріски й імпорт мусліну з країн Середземномор'я. Ага! Наприкінці сімнадцятого століття фактично монополізував вигідний посередницький бізнес з викупу європейських полонених у берберських розбійників, підданих султана Мулай-Ісмаїла.

    — Жодних сумнівів. Саме з цим Лефевром вів перемовини наш Епін, — задоволено повідомив Фандорін папузі, який перелетів на сусідній стіл і зблизька витріщався на магістра.

    Раптом чорно-червоний птах, який досі поводився цілком цивілізовано, зірвався з місця і кинувся на Миколу Олександровича. Кігтями вп’явся в груди, прорвавши сорочку; дзьобом вдарив у скроню — не те, щоб дуже сильно, але відчутно, до крові. Головне ж, ця агресія була настільки неочікуваною, що Ніка остовпів.

    Руки були зайняті фоліантом, тому скинути з себе дурну тварюку вдалося не відразу.

    — Киш! Киш! — закричав Фандорін, мотаючи головою.

    Нарешті кинув книгу і позбувся папуги. Той відскочив і тривожно зацокотів лапками по блискучій поверхні стола. Нахиливши величаву макітру, птах невідривно дивився на магістра історії.

    На крик із підсобки визирнула бібліотекарка. Побачила, що відвідувач витирає хусткою зі скроні краплину крові, й страшенно перелякалася, коли Ніколас пояснив, у чому річ.

    — Ви, певно, чимось його налякали? Наш Капітан Флінт ніколи ні на кого не кидався. Він так добре вихований! Не паскудить, не галасує, папір не розриває. Ми навіть не тримаємо його у клітці!

    І розповіла, що папуга живе у них вже місяць. Протягом минулого карибського круїзу, десь між Мартишкою і Барбадосом, влетів у вікно бібліотеки і прижився. Таке відчуття, що йому подобається запах книжок. Годують його попкорном і чипсами. Серед членів екіпажу є один зоолог, то він каже, що ніколи не бачив таких папуг. Птаха сфотографували, відправили фото у Королівський орнітологічний музей. Звідти відповіли, що такі папуги дійсно ніде не водяться. За деякими ознаками птах нагадує великих шляхетних японських папуг, що вважаються давно вимерлими. Їхнє зображення трапляється на ширмах і віялах епохи Хейан, а потім зникає. Музей попросив доправити птаха для вивчення, але у корабельний бібліотеці звикли до Каштана Флінта, не хочуть з ним розлучатися. Він такий розумний, такий тактовний; Так дбайливо ставиться до друкованих видань…

    — Я б узяв цю книгу з собою, — увірвав Ніколас балакучу даму. Йому набридло слухати про папугу. Хотілося вияснити ще щось про арматорський дім «Лефевр і сини». ~А там прокинеться Сінтія і пояснить, що означає таємничий лист.

    — Що, власне, мені відомо? — підсумував він на зворотному шляху.

    Хтось на ймення Епін, який перебував у любовних, родинних або дружніх стосунках з Беттіною Мьонхле, дружиною власника Теофельсу, в лютому 1702 року прибув у порт Сен— Мало. Вів перемовини з арматором Лефевром про плавання і» Барбарію. Мета ризикованої справи — здобути якийсь скарб, дорожчого за який «немає у світі». Дуже цікаво, дуже!

    У каюті на магістра чекали два сюрпризи.

    По-перше, тітка не спала, а сиділа у своєму кріслі, хоч 96 хвилин ще не минули.

    — Де тебе чорти носили? — сердито закричала вона. У збудженому стані тітка забувала про аристократичні манери й віддавала перевагу енергійним виразам. — Я не змогла заснути! Кличу, дзвоню у дзвіночок! Виїжджаю, а його нема! Нам треба поговорити, і якомога швидше. Відчини двері на терасу — задуха. Сідай поруч! Ти прочитав листа?


    Лист другий


    Другий сюрприз трапився, щойно Ніколас відчинив двері на терасу, щоб впустити у каюту свіже повітря.

    Разом з вітерцем у апартаменти залетів чорно-червоний папуга, з лопотінням пронісся над роялем, столом, тітчиною головою і всівся на поручень сходів, що вели на другий поверх.

    — Навіщо ти впустив цю тварину? — закричала Сінтія. — Негайно вижени! Вона все тут закаляє! Тпрусь, тпрусь!

    Та прогнати птаха виявилося непросто. Коли Фандорін збіг сходами, папуга перемістився у вітальню, на телевізор. Фандорін спустився — папуга преспокійно перелетів назад на бильця. Подолавши маршрут вгору-вниз ще кілька разів, магістр зупинився. В опонента була явна перевага у свободі пересування.

    Тут ще й тітка з типовою непослідовністю накинулася на племінника:

    — Що ти причепився до бідної пташки? Чим вона тобі заважає? Сидить собі й сидить. І ти сідай. Нам треба поговорити.

    Він слухняно всівся у крісло і підсунув до себе лист Епіна, однак Сінтія не дозволила ставити питання.

    — Зажди, — сказала вона, піднявши руку. — Я все розповім сама. Мовчи і слухай… Я завжди відчувала, що тобі не до душі мої подарунки.

    — Га? — здивувався Ніка неочікуваній зміні теми.

    — Не заперечуй, я знаю. Кожного разу перед твоїм днем народження чи якоюсь значною датою я довго думаю, що б такого цікавенького тобі подарувати. А потім відчуваю: ні, знову не те. Хлопчик залишився незадоволеним.

    Магістр був вражений ще більше. Він і не підозрював у тітки такої проникливості.

    — Що ви, тітонько. Ваші дарунки щоразу для мене така несподіванка.

    — Це ти кажеш з ввічливості. А сам ось не носиш золотий брегет, який я купила на аукціоні. Годинник тобі не сподобався. Так-так, я здогадалася. — Сінтія сумно зітхнула і знову без жодного переходу оголосила: — Папери!

    — Що?

    — Понад усе на світі ти полюбляєш старі папери. Всілякі там пергаменти, манускрипти, інку… Інкунабули, — не без труднощів вимовила вона важке слово. — Особливо, якщо вони якось пов'язані з історією роду Дорнів. Тому я й вирішила підготувати подарунок, який напевне припаде тобі до смаку. Ти знаєш, що після інсульту я освоїла ін— тернет…

    — Так, я ж отримую від вас кілька імейлів щодня.

    — Не перебивай мене, Нікі! Що я хотіла сказати? Ах, так. Про подарунок. Якийсь час тому задаю я пошук нових сторінок зі словом «Теофельс» (я роблю це періодично) і раптом бачу: у зв'язку зі смертю останнього власника замку частина майна і старі архіви родини фон Теофельс будуть розпродані на інтернет-аукціоні. І он-лайновий каталог: дещо з меблів, мисливські трофеї, різне там залізяччя і багато паперів. Вони розподілені на лоти за хронологічним принципом: перша чверть вісімнадцятого століття, друга чверть вісімнадцятого століття, третя — і так до другої чверті двадцятого. Всі документи пізнішого часу ще до аукціону викуплені якоюсь бундесустановою. Ти ж знаєш, що ці люди, Теофельси, за кайзера і за Гітлера займалися військовою розвідкою чи чимось типу цього.

    — Звісно, знаю, але це поза сферою моїх занять. А документів зовсім старовинних там не було?

    Сінтія знизала плечима.

    — Звідки? Теофельси — рід не зі старовинних. Хоча на їхньому генеалогічному дереві коріння сягає аж Тео Хрестоносця, однак ми з тобою пречудово знаємо, що лінія ця бічна, бастардна.

    Тітка вимовила останнє слово зі зневагою, вартою не доньки торговця чаєм, а власниці найблакитнішої крові.

    — Їхня дворянська грамота куплена за гроші, адже перший фон Теофельс насправді звався Мьонхле і взяв гучне ім'я лише після того, як заволодів замком.

    — І лист, який ви мені дали, адресований дружині цього пана — Беттіні, вродженій фон Гетц, — нетерпляче вставив Ніка. — Це я зрозумів. Так ви викупили архів?

    — Тільки один лот. Зате найстаріший. За першу чверть вісімнадцятого століття. Перед тим як загорнути у подарункову упаковку, почала проглядати папери. Вони майже всі німецькою, цим жахливим незграбним шрифтом. Я перебирала аркуші без особливого інтересу — і раптом наштовхуюсь на англійську, причому легко читається!

    Як годиться істинній доньці Альбіону, іноземних мов тітка не знала і не дуже розуміла, навіщо хтось ще наполягає на їх використанні, коли так зручно і просто послуговуватися англійською.

    — Я все зрозумів. Ви прочитали листа, і вас зацікавила згадка про скарб — щоправда, доволі туманна.

    Сінтія загадково посміхнулася.

    — Чи все ти зрозумів, скоро стане ясно. А поки розкажи мені, знаменитий спеціалісте зі старовинних документів, чи багато ти збагнув із цього листа.

    Та коли племінник поділився своїми висновками і припущеннями, поблажливості в її тоні поменшало.

    — Це ж треба, ти відразу здогадався, що «С.-М.» — це французьке місто Сен-Мало. А я уявила, буцім ідеться про швейцарський Сен-Моріц. У п’ятдесят дев'ятому я каталася там на лижах і зламала щиколотку.

    — Ну що ви! Звідки у Сен-Моріці арматор, і як можна зі Швейцарії відплисти у землі Мулай-Ісмаїла?

    — Ну, я тоді ще не знала, що таке «арматор» і хто такий цей Мулай. Крім того, у другому листі згадується Святий Маврикій (Saint Maurice) і печера, а довкола Сен-Моріца повно гірських печер. І озеро там теж є, так що згадка про плавання мене не збентежила. Але ти, звісно, маєш рацію. «С.-М.» — це Сен-Мало…

    — Стривайте, стривайте! — перебив він. — Про який це другий лист ви кажете?

    Тут Сінтія підморгнула — це було настільки на неї несхоже, що Ніка здригнувся. Блакитне око на мить примружилося зморшкуватою повікою і знову поглянуло на племінника з веселим торжеством. Почулося деренчливе хихотіння. Тітко насолоджувалася моментом.

    — Ось про цей.

    Вузлуваті пальці дістали з-під скатертини заздалегідь приготовлений конверт, а з конверта аркуш грубого буруватого паперу.

    — Там був ще один лист англійською. Точніше, фрагмент листа. Початок відсутній. Варто було мені прочитати перший рядок — і я остовпіла. — Сінтія відвела руку з аркушем від нетерплячих пальців Ніколаса. — Зараз, зараз. Тільки, прошу, читай вголос. Зроби старенькій приємно. Я хочу почути, як затремтить твій голос.


    Голос Миколи Олександровича дійсно затремтів. Навіть зірвався. Перший рядок, який починався з середини фрази, був такий: «… та головне — ось ця дитяча лічилочка. Вона допоможе тобі запам’ятати шлях до схованки».

    Як же голосу було не зірватися?

    Щось зашурхотіло біля ліктя. Фандорін озирнувся — це папуга сів на стола і дивився, розкривши дзьоба, наче теж хотів послухати. Однак Нікові зараз було не до раритетних птахів.

    Почерк був той самий, що і в першому листі, тільки не такий рівний і гладенький, наче автор дуже квапився. Ні завитків, ні прописних буквиць в іменниках, ні вишуканих зворотів. Мова послання здавалася менш архаїчною, майже сучасною.

    Втім, заглибитися у читання Ніколас не встиг. Дзенькнув дзвінок — це батлер, згідно з встановленим розпорядком, доставив afternoon tea.

    — Давайте скажемо, що не потрібно чаю! — жалібно вигукнув Фандорін. Думка про те, що доведеться перервати знайомство з інтригуючим документом, було нестерпною. — Зараз почне відправляти службу!:

    — Людина виконує свою роботу, — суворо мовила тітка. — Треба ставитися до цього з повагою. Тобі не вистачає витримки і терпіння. Це не по-англійськи, мій хлопчику. Увійдіть, Джагдишу!

    Вигук адресувався батлеру. Усміхнений індієць у фраку й білісіньких рукавичках закотив столик, на якому, виблискували порцеляною, кришталем і сріблом чашки, вази, прибори, а посередині височів глечик з орхідеєю.

    — Сервіруйте чай на терасі, погода сьогодні просто чудова, — звеліла Сінтія і прикрикнула на Ніку: — Не підглядай у листа! Май терпіння! Погодуй поки пташку горішками.

    Папуга, який ще п'ять хвилин тому у неї був «твариною», що підлягала негайному вигнанню, перетворився на «пташку».

    — На, жери, — похмуро буркнув магістр російською, зачерпнувши в одній із вазочок арахісу.

    Та пернате створіння лише хитнуло гривастою макітрою і, наче у нетерплячці, тупнуло по столу.

    — Їж, дитинко, їж.

    Сінтія спробувала запхнути горішок прямо в дзьоба папузі, але той злетів і сів. Фандоріну на плече. При цьому ще й вигнув шию, наче намагаючись зазирнути в аркуш.

    — Мені не дають читати, і ти не будеш, — сказав Микола Олександрович, прибираючи руку з листом.

    * * *

    Продовжити читання вдалося хвилин за п’ять, коли батлер розлив чай, додавши тітці молока, а небожеві шматочок лимона.

    Нарешті пасажири люксу залишилися на терасі вдвох (якщо рахувати папугу, який все ще сидів на плечі у Ніки, то втрьох). Магістр поспіхом відставив чашку, розгорнув аркуш і почав спочатку:


    «… та головне — ось ця дитяча лічилка. Вона допоможе тобі запам'ятати шлях до схованки.

    Стриб-скок, стриб-скок З підбора на носок, Не на захід, а на схід, З бруса на брусок. Стриб-скок, стриб-скок, І макітрою в дашок.

    Сукупно з вшценаведеним малюнком лічилка вкаже тобі, до захований скарб.

    Знай, моя люба Беттіно, що я залишаю тобі ключ до багатства, свободи, нового життя — до всього, чого ти забажаєш. Це мій прощальний дар. Я ж відхожу туди, звідки, сподіваюся, немає вороття. І досить про мене. Краще розповім про тебе.

    Ти найбільш добра, щедра і самовіддана жінка у світі. Але самовідданість, коли її надто багато, з чесноти перетворюється на гріх. Будь-яка чеснота, будучи надмірною, обертається на свою протилежність. Цілковито офірувати собою тиради інших означає марнувати власне життя, а воно ж безцінний Дар від Господа!

    Ох, Беттіно, повір мені! І жінка може вирватися з пут долі. Це навіть не так важко. Треба лише подолати страх і твердо знати: головний твій обов’язок не перед кимось або чимось, а перед самою собою. Розтоптати власне життя — найгірший зі злочинів в очах Всевишнього.

    Мене кваплять, часу більше немає.

    Не маю сумніву, що скрині, набиті золотом і сріблом, придадуться тобі більше, ніж мені. Цих багатств доволі, що забезпечити свободу сотні, а може, й тисячі таких, як ти. Мені ж нічого не треба. Свобода у мене тепер є. Така, про яку ми мріяли, коли були дітьми, пам’ятаєш?

    Ти, певно, думаєш, що шлях до свободи повний нездоланних перешкод? Помиляєшся. Ось що слід зробити: заклади свої коштовності, щоб вистачило коштів на дорогу; винайми вірного і тямущого слугу, а краще двох чи трьох; сідай у карету і в жодному разі не озирайся! Дорога сама поведе тебе. Ти сядеш на корабель, припливеш у вказане місце, відшукаєш печеру, а в ній сховок. Тільки й усього.

    Святий Маврикій, покровитель тих, хто не озирається назад, допоможе тобі.

    Прощавай, моя люба, і будь щаслива.

    Твій найбільш люблячий і вірний друг Епін».


    Все, навіть підпис Your most loving and assured friend Epine, було написано тією ж рукою, що перший лист. Тільки внизу, явно іншим почерком, хтось приписав німецькою: «Перша сторінка, де карта і малюнок, спалена у день святої великомучениці Параскеви в ім’я уникнення спокуси». Літери великі й круглі, чорнило густішого відтінку. В одному місці воно розпливлося, наче на папір капнула сльоза.

    — Хто цей Епін? — скрикнув Фандорін і перевернув аркуш, однак на звороті нічого не було. — Які стосунки у нього були з Беттіною Мьонхле?

    — Я теж думала, гадала, — зітхнула тітка, — але, боюся, ми ніколи про це не дізнаємося. Гадаю, друг дитинства, кузен, але навряд чи коханий. В обох листах відчувається щира приязнь, але не пристрасть. До того ж навряд чи в сімейному архіві фон Теофельсів зберігали б любовне листування заміжньої дами. Я дізналася, ця Беттіна між 1704 і 1720 роком привела у світ одинадцять дітей.

    — Значить, шукати свободу вона не вирушила… Та ще й знищила першу сторінку. Приписка, мабуть, зроблена її рукою?

    — Так. Там у папці ще є кілька листів фрау Мьонхле. Почерк однаковий.

    Ніколас ще раз пробіг очима останній рядок.

    — Дивний вчинок: спалити половину листа, причому саме ту, за якою можна відшукати скарб. Навіщо, для чого? Із самою лічилочкою далеко не заїдеш.

    Сінтія посміхалася — у неї був час помізкувати над цим природним питанням.

    — Тут дивно не тільки те, що вона знищила сторінку, а й те, що вважала за необхідне написати про це.

    — Справді! Що б це могло значити? Стривайте, я сам. — Флидорін потер чоло, намагаючись уявити собі Беттіну Мьонхле.

    Добра, щедра, самовіддана. Відмовилася від спокуси свободи і зронила сльозу з цього приводу. Не кохала свого коморцрадника, але народила йому одинадцять дітей…

    — Пан Мьонхле, судячи зі збережених свідчень, розбагатів на позичкових операціях. Легко припустити, що він був людиною пожадливою. Якби знайшов у паперах дружини лист з ключом до скарбу, обов’язково кинувся б на пошуки. Беттіна цього не хотіла, тому й спалила першу сторінку, де, вірогідно, детально пояснювалося, як відшукати печеру. Приписка призначена чоловікові: мовляв, не шукай, все одно не знайдеш. А другу сторінку фрау Мьонхле зберегла, бо мовиться там в основному про почуття. Певно, Епін був їй дуже дорогий…

    — Розумнику ти мій, — похвалила Сінтія. — Я теж дійшла цього висновку. Щоправда, не так швидко.

    — І головне питання, найцікавіше. Скарб. Уявляю, як казився комерціенрат чи його нащадки, коли врешті-решт натрапили на цей документ. — Фандорін скрушно зітхнув. — Велика ймовірність, що й донині в якійсь невідомій печері припадають порохом скрині з золотом і сріблом. І ніхто ніколи не знайде до них дороги…

    — Ти б, може, й не став шукати. — Міс Борсхед осудливо похитала головою. — Ти б відступився. Бо в тебе, Нікі, замало характеру.

    Випад Ніколас пропустив повз вуха, а ось інтонація, з якою вимовлені ці слова, його зацікавила.

    — Ви гадаєте, скарб можна знати? Але як до цього підступитися? Тут же немає жодних зачіпок!

    Вона переможно поглянула на племінника знизу вгору.

    — Ти безнадійно відстав від життя, Нікі. На світі існує інтернет.

    — 1 що ж ви зробили?

    — Найелементарнішу річ. Я зареєструвалася на всіх існуючих форумах шукачів скарбів, — з гордістю повідомила вона.

    — Ви?

    Уявити собі міс Борсхед, яка чатиться з мешканцями недоумкуватих скарбошукацьких форумів, було важко. Однак тітка пояснила здивування Ніколаса по-своєму.

    — Не під власним іменем, звісно. Це було б непристойно. Я взяла нік. Ти знаєш, що таке «нік»? — Він нетерпляче кивнув. — Гарний нік, з листа. «Юзер Епін», ось як мене там звати. — Міс Борсхед виструнчилась. — І малюнок приробила: аристократичний молодий чоловік у перуці, з ціпком.

    Довелося її розчарувати.

    — Нічого особливо красивого і тим більше аристократичного в імені Epine немає. Французькою це значить «колючка».

    — Так? Ну ось бачиш, і тут я помилилася, як з містом С.-М. — Але збентеженою Сінтія не виглядала, зовсім навпаки. — У зв'язку з цим ось тобі урок на майбутнє, містере всезнайку: часом помилка веде до мети швидше, ніж вченість і логіка.

    — Що ви хочете цим сказати?

    — На всіх форумах я розмістила одне й те саме питання: «чи не знаходили за останні 300 років у Сен-Моріці або його околицях, у печері, великий скарб, який складається зі скринь з золотом і сріблом?» Я ж думала, що йдеться про швейцарський Сен-Моріц.

    — І що?

    — Наступного ж дня я отримала відповідь від юзера з ніком «Голденбой»: «Епіне, я той, кого ви шукаєте. Нам необхідно поспілкуватися офф-лайн». «Офф-лайн» означає при зустрічі, а не по інтернету, — вважала за необхідне пояснити тітонька.


    Компаньйони


    Від хвилювання Ніколас забув, що на плечі у нього примостився солідних габаритів птах, а той раптом взяв і хрипко гаркнув: «Кр-р-рр-р!!!» Це було неочікувано, з переляку магістр підхопився і перекинув стільця.

    — Ну ось, ти впустив пташку, — дорікнула Сінтія, коли папуга зі стуком гепнувся об стіл.

    — До біса пташку! Хто ця людина — Голденбой?! Ви з ним зустрілися?

    Подібне почуття, яке ні з чим порівняти за чарівною гостротою відчуттів, Нікі доводилося переживати і раніше. Кожна і тих незабутніх митей залишилася з ним назавжди. Раптом млосно перехопить дихання, солодко засмокче в грудях, і щось, здавалося б, назавжди втрачене у вихорі історії, раптом почне проступати крізь каламутну товщу часу. Немов потонула Атлантида чи град Кітеж надумали знову виринути з дна на поверхню.

    — Голденбой — це не людина, — повільно протягнула стара садистка, насолоджуючись нетерпінням племінника.

    — Тобто?

    — Це двоє людей. Партнери компанії «Сент-Моріс Різерч Лімітед». Статутна мета — пошук скарбу, захованого триста років тому на острові Сент-Моріс.

    Саме в цю мить Сінтії, звісно ж, знадобилося протерти окуляри. Вона зробила паузу і з виглядом максимальної зосередженості взялася терти оксамиткою скельця.

    — Де-де? На острові Сент-Моріс? Що це за острів? Може, ми маєте на увазі острів Маврикій, що в Індійському океані?

    — Ні. Сент-Моріс знаходиться неподалік від Мартиніки, але належить не до французької, а до британської юрисдикції. Це маленький безлюдний острівець. Через те, що неправильно розшифрувала абревіатуру «С.-М.», я випадково влучила в десятку. Я ж мала на увазі швейцарський Сен-Моріц, а компаньйони «Сент-Моріс Різерч» уявили, буцім я в курсі справи, і негайно зі мною зв’язалися. Це називається «натхнення». Логікою володіє багато хто, натхненням — одиниці.

    Стара дама вказала пальцем спочатку собі на груди, потім у небо. Бриз шанобливо ворушив її блакитну сивину.

    — Не натхнення, а випадковий збіг. Гаразд, не має значення. — Ніка сів, знову підхопився. — Та не тягніть ви! Що вам розповіли ці люди? Вони знають, де шукати сховок?

    — Це я й намагалася вияснити. Спочатку я зустрілася з джентльменом, який відрекомендувався «технічним керівником» справи. Він сам примчав до мене в Кент буквально за два дні після того, як ми почали листування. Перша бесіда була напрочуд дивною. — Тітка ковтнула чай, хитро посміхнулася. — Кожний намагався вивідати у співрозмовника максимум інформації, нічого натомість не повідомивши. Та у мене більше терпіння, до того ж я чудово вмію прикидатися старою ідіоткою. Раунд закінчився нічиєю. З невеликою перевагою на мою користь. Принаймні я дізналася, що пошуки треба проводити не у швейцарському Сен-Моріці, а у Карибському морі… На наступну зустріч вони з’явилися вдвох. Другий у них зветься «юридичним керівником». Оформлення знайденого скарбу і взаємини між компаньйонами — це все матерії хитромудрі, тут без гарного спеціаліста можна наламати дров.

    — Тьотю, не мучте мене! ЩО — ВИ — У НИХ — ВИВІДАЛИ?

    Якби не виховання, Ніколас зараз схопив би поважну леді за руку, як Герман стару графиню.

    — Ти не даєш мені розповісти все по порядку, — пожалілася Сінтія. — Ну гаразд. Прошу. Справа скінчилася тим, що мене запросили стати третім компаньйоном. Щойно я натякнула, що у мене є ключ до місцезнаходження сховку, вони обидва просто затрусилися. І стали напрочуд поступливими. Ти зараз зрозумієш чому.

    — Ви показали їм листи?

    Сінтія образилася.

    — Я схожа на дурепу? Звісно, я нічого їм не показувала.

    — Чому ж вони вам повірили?

    — Через мій нік. Вони щось знають про чоловіка на йменні «Епін». Це точно. Та, — хоч ми і компаньйони, кожний тримає ній фрагмент пазла при собі.

    — Не зрозумів?

    — Вони знають, як потрапити до місця, де знаходиться печера. Причому технічний керівник знав про одну половину маршруту, а юридичний — про другу. Ставши офіційними партнерами, вони обмінялися інформацією, але від мене тримають її у таємниці. Я знаходжусь у виграшній позиції. Вони блукають своїм секретним маршрутом уже кілька років, і все даремно. Ключ до сховку в мене. Тому у справі мені належить сорок відсотків, а їм по тридцять. Якби ти знав, як довго ми торгувалися через розподіл частин! Але я таки наполягла на своєму. Можеш пишатися своєю старою тіткою.

    Він цмокнув її в зморшкувату щоку, спеціально підставлену для цього. Папуга сидів на столі і з іншого боку тягнувся до Сінтії своїм дзьобом, наче теж хотів її поцілувати. Ніколи ще Ніколас не бачив такого товариського і допитливого птаха.

    — Пишаюся, пишаюся. Але у вас немає ніякого ключа до сховку! Є лічилка, яка незрозуміло що означає, а мапу і малюнок спалила фрау Беттіна Мьонхле фон Теофельс триста років тому. Ви їм про це сказали?

    — Ні.

    — Чому?

    — Тому що тоді б вони не погодилися дати мені 40 %.

    Магістр замислився. Щось починало прояснятися, але ще дуже багато чого треба було з’ясувати.

    — Тьотю, невже ви пливете на Мартиніку шукати скарб? Але у вас немає нічого, крім дитячої лічилки!

    — Мої компаньйони знають, де розташована печера. А знайти сховок мені допоможеш ти. Врешті-решт, це твоя професія — розгадувати подібні ребуси.

    Здається, Сінтія була дуже вдоволена, що так чудово все придумала. Вона намазала ожиновим джемом бріош і вдумливо відкусила шматочок.

    — М-м, чудова перепічка.

    Папуга почухав крилом голову. Ніколас схопився за лоба.

    — Ваші компаньйони теж прилетять на Мартиніку?

    — Ні. Вони пливуть на нашому кораблі. Ти їх бачив. Один постійно стовбичить коло мене в казино. Ну, котрий ставить по одній фішці і постійно програє, худющий такий, в окулярах. Це містер Міньйон. Він юрист, точніше нотаріус. Француз, — зневажливо додала тітка, наче це слово вичерпно все пояснювало. — А другий, технічний керівник, це наш сусіда за столом містер Делоні.

    — Але… але чому вони поводяться, наче ви не знайомі?

    Витерши губи, тітка попросила підлити їй чаю і з поважним виглядом відповіла:

    — Це абетка конспірації, мій любий. У такій делікатній справі треба поводитися дуже обережно. Ми домовилися, що під час плавання спілкуватися не будемо, але постараємося тримати одне одного у полі зору. Про всяк випадок.

    Магістр раптом зрозумів, що тітці все це дуже подобається, Старенька насолоджується. ситуацією. Таємничістю, дурною конспірацією, власного значущістю і шаною, якою компаньйони оточують удавану власницю «ключа».

    — Це придумав містер Делоні, він людина досвідчена, — вела Сінтія. — Він сказав, що якщо ми будемо спілкуватися, то навряд чи втримаємося від обговорення хвилюючої нас теми. А на кораблі повно людей, вічно хтось крутиться поряд. Можуть підслухати. Крім того, через нинішній терористичний психоз служба безпеки напевне понапихала «жучків» у найбільш несподіваних місцях. Знаєш, що таке «жучок»? Містер Делоні каже, що ці люди мають право встановити прослуховування навіть у каюті, якщо пасажир поводиться підозріло. А біс його знає, цього Тідбіта, хто йому здається підозрілим. Ти ж бачив цього ідіота, який наважився засумніватися у твоєму титулі!

    — Встановлення прослуховування без санкцій суду або хоча б прокурора неможливо. Ви з містером Делоні надивилися шпигунських фільмів.

    — Дитинко, — жалісливо подивилася на нього тітка. — У нас у Росії це, мабуть, неможливо. Але Англія — поліцейська держава. Роблять, що хочуть!

    Цю репліку Фандорін залишив без коментарів. Він поміркував ще. Запитав:

    — А чому Делоні дивиться на вас вовком? І другий, як його, містер Міньйон, теж зиркає з явною ворожістю. Невже ви не помітили?

    Вона посміхнулася.

    — Ще б їм не злитися. Їм дуже не сподобалося, що мене супроводжує чоловік двометрового зросту. Згідно з контрактом, я не маю права відкривати таємницю «третім особам», навіть родичам. Не маю права передавати свою частину скарбу в спадок. Якщо хтось із партнерів помре у процесі пошуків, його частина буде розподілена між іншими.

    — Дуже дивна умова! — вигукнув Ніколас.

    — Вони обидва твердо на цьому стояли. Довелося поступитися. Зате на знак компромісу погодилися підвищити мою частину від однієї третьої до сорока відсотків. Дурниці, що зі мною трапиться? У мене тиск сто тридцять на дев’яносто, я ще їх обох переживу.

    Нічого й казати, що Фандоріну, який мав у подобних справах куди більше досвіду, ця деталь зовсім не сподобалася. Він щодалі більше похмурнів.

    — Ну, добре. Завтра ми прибудемо у Форт-де-Франс, звідки, певно, вирушимо на острів Сент-Моріс, і там виявиться, що ніякого ключа у вас немає.

    — У нас, — підправила тітка. — Якщо ти не зумієш розвідати код, ми дійсно потрапимо у незручну ситуацію. Але, по-перше, я в тебе вірю. А по-друге, що вони мені зроблять? Я дама, до того ж мене супроводжуєш ти. І врешті, вони цивілізовані люди.

    Згадавши хвалькуваті розповіді містера Делоні, як круто обійшовся він з різними «скурвими синами», Ніколас із сумнівом похитав головою.

    — Якщо у вас контракт, у ньому напевне є параграф про зловмисне введення ділових партнерів в оману або що-небудь подібне. Це матиме за наслідок якщо не кримінальну відповідальність, то принаймні цивільний позов.

    Але тітку це не злякало.

    — Значить, ти тим більше повинен знайти розгадку. Інакше компаньйони мене розорять і ти не отримаєш спадщини, якої ніяк не дочекається твоя дружинонька! — преспокійно заявила міс Борсхед. — І нічого блищати очима, як доктор Живаго. Твоя дружина була б повною дурепою і паскудною матір'ю, якби не думала про спадщину.

    Він не знайшовся, що заперечити, і лише жалібно зітхнув:

    — Ох, тітонько, тітонько, навіщо ви пристали до цієї авантюри?

    Вона відповіла серйозно і сумно:

    — Через те, що я стара авантюристка, у якої ніколи не було жодної авантюри. Добре тобі, Нікі, ти завжди потрапляєш у якісь пригоди, займаєшся різними цікавими справами, живеш у цікавій країні. А що було у мене? Вирощування квітів, колекціонування порцелянових молочарів і раз на рік поїздка на перегони. За все життя тільки чотири коханці, при цьому найромантичніший — патологоанатом. На моєму годиннику без п’яти дванадцять, пересуваюся я в інвалідному візку, від майбутнього, сам розумієш, мені чекати нічого. Так невже я могла відмовитися від такої шалено цікавої справи? — Її голос затремтів, але не від сліз, а від азарту. — Дідька лисого! Я шукатиму скарб і знайду його! А не знайду, так хоч буде що згадувати на схилі віку.

    Після цього у Фандоріна забракло духу дорікнути старій егоїстці, що вона втягла племінника у непевну історію, ні про що не попередивши. Микола Олександрович висловився м'якше:

    — Ви могли б повідомити умови задачі раніше. Принаймні був би час подумати, провести якісь пошуки.

    Сінтія винувато опустила очі.

    — Ти маєш рацію, дитинко. Та я все сподівалася, що розшифрую код сама. У листі ж сказано: «головне — лічилка». Я визубрила цей дурнуватий віршик напам'ять… Але сьогоднішній випадок у басейні налякав мене. Якби я скрутила свою стару шию, то забрала б ключ в могилу! — мелодраматично вигукнула вона.

    — Та ніякий це не ключ! Малюнка ж немає! На одному «стриб-скок» далеко не пострибаєш!

    Але перемогти в суперечці Сінтію Борсхед ще нікому не вдавалося.

    — Якщо Епін написав, що ключ у лічилці, значить, так воно і є. І годі мені перечити! Я вже все вирішила. Якщо я не змогла розгадати код, передаю права на скарб тобі. — Вона зробила широкий жест. — Угода буде переоформлена на твоє ім'я. Негайно. Після сьогоднішнього інциденту, про який напевно вже говорить весь пароплав, компаньйони не будуть заперечувати. Вони теж не порадіють, якщо старенька гигне, нікому не відкривши своєї таємниці. Так що всі ці скрині з золотом і сріблом — мій тобі подарунок.

    — Красно дякую, — уїдливо подякував Ніка. — А тепер послухайте, що я вам скажу, дорогесенька тітонько…

    У двері подзвонили.

    — Пізно, — урвала Сінтія племінника. — Поки ти невідомо де валандався, я зателефонувала містеру Делоні і містеру Міньйону. Звеліла їм бути в мене о вісімнадцятій нуль-нуль дня важливої розмови. Це вони. Заради Бога, не влаштовуй сцен. І не видавай мене. Ти все зіпсуєш.


    Не іграшки


    Знайомитися довелося наново, хоча містеру Делоні магістр свого часу був представлений, та й з французом під час зустрічей, хоч і мовчки, але розкланювалися — як-не-як. щовечора бачилися в казино.

    Але тепер, звісно, він дивився на них по-іншому. Вони теж розглядали його не потайки, а впритул, з однаково напруженими, невдоволеними обличчями.

    Вираз обличчя — єдине, чим ці двоє були схожі. В усьому іншому вони були повною протилежністю один одному.

    Житель вільного острова Джерсі був товстим, кругловидим. З м’ясистим, усміхненим ротом погано поєднувалися оченята, які часто зморгували — їхній погляд був слизьким і недобрим. Містер Делоні говорив басом, часто сміявся, багато жестикулював. Одягався так, буцім не торгував автомобілями, а працював у шоу-бізнесі. Зараз, приміром, він був у лазуровому блейзері з золотими гудзиками, рожевій шийній хустці, білих штанах.

    Мсьє Міньйон, однак, тримався строгих сіро-сірих тонів: темно-сірий костюм, світло-сіра сорочка, середньо-сіра у цяточку краватка. Того ж відтінку було акуратно зачесане сивувате волосся. Світлі, майже безбарвні очі суворо дивилися з-під нудних металевих окулярів. Одне слово, класичний нотаріус. Хоч тітка й казала про нього з типово британською гримасою «француз», нічого прикметно французького у цій засушеній трісці Ніколас не вгледів. Манера говорити у Мільйона була професійно стриманою, наче кожна фраза протоколювалася й могла бути використана проти нього. Англійською він володів бездоганно — основну частину його клієнтів становлять британці, що полюбляють купувати нерухомість у його рідному місті Динарі. У нотаріуса була дивна звичка перекладати те, що говорили співрозмовники, на юридичну мову.

    Так, наприклад, прямо з порога Делоні накинувся на Сінтію:

    — Ви з глузду з'їхали, міс Борсхед? Невже ви думаєте, що ми станемо вести якісь перемовини у присутності вашого так іншого небожа? Нехай він вийде!

    Міньйон негайно додав:

    — Іншими словами, згідно з параграфом 14.3-d контракту, будь-яке обговорення Справи у присутності третіх осіб є неприпустимим.

    — Тоді вийду я, — сказала тітка. — Тепер «третя особа» — це я. Чули, що я сьогодні ледь не віддала Богу душу? Вік і стан здоров’я змушують мене передати свої права племіннику — не «так званому», містере Делоні, а найсправжнісінькому. Знайомтеся, джентльмени: сер Ніколас Фандорін, ваш новий компаньйон. Прошу любити і шанувати.

    — Отакої! — Делоні почухав подвійне підборіддя.

    — Нові обставини, в даному випадку самоусунення компаньйона за станом здоров’я з подальшою передачею прав, належить до розділу «форс-мажор» і вимагає обговорення, — сказав те саме, але на свій лад Міньйон.

    Після чого, власне, і відбулося формальне знайомство: рукостискання, представлення та інше.

    Сіли до столу. Папуга теж усівся на торшер і роздивлявся звідти перемовників круглими, немов здивованими очима.

    — Отож відомості про сховок тепер у вас? — спитав Делоні.

    — Так, у мене, — після короткого мовчання відказав Ніка і суворо поглянув на Сінтію. — Тітонька мені все розповіла.

    Партнери перезирнулися.

    — Тобто ви володієте всією інформацією вповні, — кивнув Міньйон, — і, таким чином, відповідаєте кваліфікації параграфу третього «Повноваження і зобов'язання Сторін». У такому разі в мене немає заперечень проти переоформлення угоди на сера Ніколаса Фандоріна.

    — Мені теж по фігу, хто приведе нас до золота, — реготнув джерсієць, обмацуючи Ніколаса пильним поглядом. — У чоловічій компанії навіть простіше.

    Сінтія тут же докинула:

    — Я буду супроводжувати сера Ніколаса. Це у ваших же інтересах, раптом виникнуть додаткові витрати? За умовами угоди, покриваю їх я. Вважайте, що вас супроводжує чекова книжка в інвалідному візку.

    Заперечень не виникло.

    — Перш ніж перейти до наступної стадії взаємостосунків, слід виконати необхідні формальності. — Міньйон суворо подивився на решту. — Я негайно підготую додаток про передачу прав. Усі необхідні шаблони у мене в ноутбуці. Потім ми разом підемо до корабельного нотаріуса і засвідчимо підписи під цим коротким документом. При цьому про зміст самого контракту нотаріуса інформувати ми не зобов'язані.

    — Давайте, старий. Як роздрукуєте, шкандибайте сюди. Ми на вас чекаємо.

    * * *

    Щойно Міньйон вийшов, містер Делоні зі сміхом накрив зап’ясток Ніколаса своєю важкою долонею:

    — Побалакаємо по-простому, без вивертів, як і личить щирим британцям. Ми ж не французи, в нас усе на чесному слові, на джентльменській угоді. Так, Ніку? Не проти, якщо я вас так називатиму? А я — Філ. Поговоримо відверто? Якщо до мене є питання — заряджай з усіх гармат. Відповім.

    Тон у Делоні був найдоброзичливіший, рука гарячою і м’якою, рот розповзався до вух, та оченята так само сторожко нишпорили по обличчі співрозмовника.

    Легко мати справу з людьми, які твердо переконані, що вони розумніші за тебе, подумав Микола Олександрович. Пропозицією «заряджати з усіх гармат» він негайно скористався.

    — Скажіть, Філе, а з чого все почалося? Адже компанія «Сент-Моріс Різерч» з'явилася ще до того, як ви вийшли на міс Борсхед.

    — Кашу заварив я, — залюбки почав розповідати Делоні. — У мене, як і у вас, теж є один документик. І теж старовинний. — Тут він зробив паузу і хитро примружився, зачекавши, чи погодиться Фандорін з твердженням, що у нього є «старовинний документик». Не дочекався жодної реакції й повів далі. — Та я не такий темнило, як дехто. Тому готовий дещо розповісти про нашу сімейну реліквію. Це записки, їм триста років. Мій прямий пращур, доблесний моряк Жак Делоне, залишив детальний опис своїх пригод на Сент-Морісі. Жак був серед тих, хто ховав скарб. Багато поколінь Делоне з дитинства знали цю історію напам’ять. Про гірський лабіринт, про кам’яного боввана.

    Папуга гортанно скрикнув.

    Джерсієць ляснув себе по губах.

    — Маєш рацію, пернатий друже. Я надто багато балакаю. З іншого боку, ми ж компаньйони і маємо довіряти один одному, еге ж?

    Ніколас і тітка одночасно кивнули. Філ розвів руками — хлопець-друзяка, та й годі.

    — Завжди мені шкодить моя довірливість, ну й нехай. Слухайте далі. Мій прапрадід, у якого завелися такі-сякі грошенята, сто п’ятдесят років тому навіть поплив на Сент-Моріс, й не повернувся, спіймавши облизня. Виявилося, що скарб знайти не так уже й просто. Плавання розорило прапрадіда, і він заповів дітям не клеїти дурня, забути про скрині з золотом. Легко сказати! Хлопчиськом я все грав у піратів, рив у саду ями. Якось навіть знайшов мідний фартинг. — Делоні засміявся. — Ех, дитинство, дитинство. Я завжди був романтиком, таким і залишився. Сімнадцять років тому, після однієї вдалої оборудки, кажу собі: «Філе, старий (хоч я тоді ще був зовсім не старий), а чого б тобі не злітати на Мартиніку?» І злітав, чом ні? Винайняв човна, сплавав на Сент-Моріс. Це всього сотня миль від Форт-де-Франса. Міс Борсхед знає, що мені була відома тільки половина маршруту. Коли ми зійдемося ближче й обміняємося нашими секретами, я прочитаю вам записки Жака Делоне і ви зрозумієте, чому все так вийшло. — Оповідач підняв пальця. — Але тільки на грунті взаємності, ясно?

    — Ясно. Ви розповідайте, розповідайте. — Фандорін під столом сіпнув тітку за рукав — судячи з гримаси, старенька, здається, збиралася залишити містера Делоні без жодних надій на взаємність. — І що ж ви знайшли на Сент-Морісі?

    — Дещо, ги-ги. — Джерсієць лукаво посміхнувся. — Не буду зараз вдаватися у подробиці, скажу одне: за триста років у природі мало що змінюється. Хоч і не без труднощів, але Я зумів пройти шляхом свого пращура. А далі — хоч чорт ногу зламає. Та не у моїх звичках відступатися. Там, на Сент-Морісі, я відчув запах золота. У мене на бабки ого-го який нюх. Там він, скарб, нікуди не подівся! Це вам кажу я, Філ Делоні! Повернувся додому, почав розкидати мізками. А голова у мене варить непогано. Що як, думаю, не в мене одного збереглася родинна реліквія. Були ж на острові, крім Жака Делоне, й інші моряки. Я їх навіть за іменами знаю, точніше, за прізвиськами. У записках усі перераховані. «І Епін?» — хотів запитати Ніка, та стримався. Необережне питання могло видати всю міру його непоінформованості.

    . — Ще сім років я витратив на пошуки. Знайшов судновий реєстр з іменами усіх, хто відплив на «Ластівці».

    — Так-так, із Сен-Мало, — докинув Фандорін, сподіваючись, що не промахнувся. Значить, корабель, на якому Епін вирушив у мандрівку, називався «Ластівка»? Але в листі мова йшла про плавання не у Вест-Індію, а в Північну Африку. Незбагненно.

    Делоні кивнув:

    — У Сен-Мало половина архівів згоріла під час війни. Та мені пощастило. Папери компанії «Лефевр і сини» вціліли. Не так уже й просто порпатися у писанині, якій три століття. Хрін там розбереш. Мало того, що вона французькою, так у старовину, ви не уявляєте, ще й писали зовсім не так, як зараз.

    Він помилявся. Магістр дуже добре це уявляв. І позаздрив невігласу, якому пощастило дістатися до таких апетитних документів.

    — Гаразд, до біса подробиці. Коротше, у дев'яносто дев'ятому, після всіляких помилок, дурних клопотів, біганини її даремного листування мені нарешті пощастило. Я вийшов на містера, тобто мсьє Мільйона. Він-то мені й був потрібний. Його пращур знав другу половину маршруту. Знайти нашого нотаріуса виявилося непросто, бо він нащадок по жіночій лінії, прізвище інше. Ох, і намучився ж я з цими французькими генеалогіями! Надихався пилу, начхався у муніципальних архівах.

    Оглушливо посміявшись зі свого нехитрого жарту, Делоні повів далі:

    — І що ви думаєте? У Мільйона теж зберігся запис про скарб, зроблений його пращуром на початку вісімнадцятого століття.

    Ніколас захвилювався:

    — Неймовірно! Дуже рідко буває, щоб письмові свідчення збеігалися так довго! І так вдало доповнювали одне одного! Який неймовірний талан!

    — Нічого особливого. Те, що Жак Делоне і пращур Мільйона обидва зробили записи для пам'яті, цілком природно. Історія зі схованим скарбом була головною подією їхнього життя, Що папери передавалися з покоління в покоління, теж нормально. Хто б став викидати подібну реліквію? Якщо тут і є щось неймовірне, так це скрупульозність і цілеспрямованість містера Філіпа Делоні. Аплодисменти! — Джерсієць по-блазенському вклонився. — Крім того, інформація виявилася все одно неповною. Вона складається не з двох, а з трьох компонентів. Тільки ми з Міньйоном зрозуміли це не відразу… Підшукав я нотаріуса, виходить, у 99-му, а на Сент-Моріс ми вирушили у 2002-му.

    — Ви чекали цілих три роки? — здивувався Фандорін. — Ну й витримка! Навіщо знадобилося так довго готуватися? До острова можна дістатися за два дні: день на переліт до Мартиніки, й потім сто миль морем.

    — Підготовка тут ні до чого. Вся справа в акті про скарби.

    Тітка з племінником перезирнулися і одночасно запитали:

    — Перепрошую?

    — Гм, дітваки, заповзялися шукати скарб, а не знаєте найелементарніших речей, — докорив їм Делоні, при цьому міс Борсхед скривилася на фамільярне звертання, а Фандорін вигукнув:

    — Ви маєте на увазі «Парламентський акт про скарби»? Я читав про нього. Він був прийнятий років десять тому? Більше?

    — У 96-му. Чудовий продукт британського законодавства, який ущасливив шукачів скарбів усього Об’єднаного Королівства. Цей акт дає ясне визначення терміну «скарб» і пояснює порядок вступу у володіння знайденими цінностями. Якщо масив цінних предметів, захованих у затишному місці з метою майбутнього вилучення, пролежав незайманим триста років і власники невідомі, а місце сховку не знаходиться у приватному володінні, ти зобов'язаний протягом 14 днів зареєструвати трофей у коронера. Знахідка отримує юридичний статус «скарбу», а той, хто знайшов, стає законним власником. Він, щоправда, має надати пріоритет викупу скарбу королівським музеям за ціною, встановленою незалежною експертною комісією. Але ціну призначають чесну, ринкову, я перевіряв. Якщо музейний бюджет таких витрат не потягне, роби зі своїм золотом, що тобі заманеться.

    — Ви чекали три роки, щоб виповнилося 300 років? — спитав Ніка, згадавши, що перший лист Епіна датований 1702 роком.

    — Ну, звісно! Інакше б почалася тяганина з пошуком можливих спадкоємців, підключився б уряд Іспанії, уряд Мексики, і кінця б цьому не було.

    — Іспанії чи Мексики? — неуважно перепитав Фандорін, кивнувши, наче розуміє, про що йдеться.

    — Авжеж. З одного боку, власником скарбу була іспанська корона. З іншого боку, здобич взята в Сан-Дієго, а це територія сучасної Мексики. Розгляд справи розтягнувся б років на десять. Якщо б ми й виграли процес, весь навар довелося б віддати адвокатам.

    — Так-так, ясна річ.

    Ставити навідні питання на цьому етапі було нерозумно, хоча магістр і помирав від цікавості. Іспанська корона! Сан-Дієго!

    Слід віддати належне Сінтії. Вона не розкривала рота, усім виглядом демонструючи, що тепер компаньйон — племінник, а її справа сидіти мовчки. Це було зовсім не схоже на тітку й довго тривати не могло, тому про всяк випадок магістр тримав одну ногу у висячому стані — щоб вчасно наступити на ступню міс Борсхед.

    — А що ж містер Міньйон? — сказала раптом Сінтія. — Його пращури, певно, теж шукали скарб? Може, вони знають, де знаходиться печера?

    Мокасин сорок п'ятого розміру притиснув сатиновий черевичок тридцять шостого, та міс Борсхед незворушно вела своє:

    — Що там за місцевість?

    У неї ж нога паралізована, ні біса не відчуває, згадав Фандорін, але пізно.

    — Хіба у вашому документі не вказано, де знаходиться печера? — нашорошився Делоні.

    Ніколас швидко сказав:

    — Міс Борсхед має на увазі, як виглядає місцевість зараз? Чи не порушився… ландшафт?.

    — Ландшафт той самий. Навряд чи він змінився за останній мільйон років, — здвигнув плечима джерсієць. — Чорт иоги зламає у цьому ландшафті. Скоро самі побачите. Ви запитали про пращурів нашого Мінні? Схоже, вони були такі ж тюхтії, як він. Нікому за триста років на думку не спало навідатися на Сент-Моріс. Далеко, дорого, ризиковано. Французи!

    Сінтія захитала головою. Справді, чого ще чекати від французів?

    — Однак у крутійстві Мінні — дока. Це він запропонував заснувати компанію і розписав усі умови. Ви б бачили, як ми з ним обмінювалися нашими сімейними реліквіями! — Делоні зареготав. — Спека, палить сонце, довкола джунглі, однак наш нотаріус у костюмі й при краватці. Дивиться на годинник. «Десята нуль-нуль. Ви мені передаєте вищезазначений документ-один лівою рукою, я вам передаю вищезазначений документ-два правою. Приготувалися, можна!» Коротше, об’єднали ми відрізки маршруту, пройшли ним кілька разів, Потім, за рік, знову приїхали, вже з апаратурою. Металошукачі, магнітодетектори і всяке таке. Але врешті-решт зрозуміли, що не знаємо головного — як і де шукати сховок… Ехе-хе. — Він скрушно підпер товсту щоку. — Міньйон скис. Все скиглив, хто йому відшкодує витрати, дорікав, що я втягнув його в авантюру! Я, якщо чесно, теж було зневірився. Та все ж не відступився. Філ Делоні ніколи не здається! В останні роки я не займався активними пошуками, однак відстежував, що відбувається у світі шукачів скарбів. Таке у мене склалося хобі. І раптом наштовхуюся на ваш пост! Там про триста років, про скарб, згадується Сен-Моріц (Ну, це описка, я зрозумів, зараз же острів прийнято називати «Сент-Моріс», це він раніше називався «Моріц»), а головне — підпис! У записках мого Жака і у міньйонівського пращура згадується такий собі Епін, у найдошкульніших виразах. Падлючий, підступний, віроломний і всяке таке. У мене аж тиск підскочив від цього посту! Пульс — сто двадцять! — Делоні схопився за серце, показуючи, як він тоді розхвилювався. — Та перш ніж з вами зв’язатися, довелося подзвонити Міньйону. Нікуди не подінешся — контракт є контракт. І ось компаньйонів стало троє. Всі елементи пазла нарешті зібрані.

    Епін падлючий і віроломний? З листів, адресованих Беттіні Мьонхле, у Ніколаса склалося інше враження про цього загадкового персонажа. Тим цікавіше буде прочитати свідчення сучасників.

    — Коли можна буде поглянути на ваш документ? — спитав магістр з найчарівнішою посмішкою зі свого арсеналу посмішок.

    Містер Делоні засяяв у відповідь усіма тридцятьма двома зубами (судячи з кольору та ідеальної рівності, металокерамічними):

    — Негайно, мій дорогий Ніку! Буквально через секунду після того, як ви представите ваш документик.

    — А це вже ні! — відрізала Сінтія. — Я заперечую!

    — Мадам, але ви відмовилися від власних прав на користь Ніка!

    — Однак не забувайте, що експедиція споряджена моїм коштом і попереду можливі незаплановані витрати. Та якщо, звісно, панове компаньйони візьмуть їх на себе… — Міс Борсхед єхидно розвела руки. — Тоді інша справа.

    — Ви взяли на себе всі витрати? — здивувався Фандорін. — Це напрочуд щедро з вашого боку.

    — Я їх кредитувала компанії «Сент-Моріс Різерч», — відповіла Сінтія з викликом. — Що ти так на мене дивишся? Вважаєш старою дурепою, яка розкидається направо й наліво грошима з твоєї спадщини? Даремно! Містер Деяоні і мсьє Міньйон зобов'язалися відшкодувати мені всі витрати, навіть у випадку, якщо скарб не буде знайдений.

    — За умови, що ви виконаєте взяті на себе зобов’язання сумлінно, своєчасно і в повному обсязі, згідно з пунктом 18.9-f, — пролунав голос нотаріуса.

    У запалі суперечки співрозмовники і не помітили, як він повернувся. Певно, двері залишилися не зовсім зачиненими.

    — Не хотілося б, — зітхнувши, проказав Делоні. — Добре вам, Мінні. Ви он взяли найдешевшу каютку, без вікон. А я в розрахунку на здобич замовив люкс — на гроші міс Борсхед.

    — Додаток роздрукований у п'яти екземплярах. По одному діючим партнерам, один — колишньому і один для нотаріального зберігання. — Міньйон поклав на стіл сторіночки. — Прошу уважно прочитати. Підписувати будемо у присутності корабельного нотаріуса. З ним я вже здзвонився, пояснив, що справа термінова. Він чекає на виклик.

    Навіщо пароплаву нотаріус, здивувався Ніколас. І сам собі відповів; тут дві тисячі старих, у цьому віці улюблений спорт — переробляння заповіту. А пасажирам «Сокола» є що заповідати. Не дивно, що нотаріус звик обслуговувати цих вередливих клієнтів у будь-який час доби. Пречудова у чоловіка робітка: плавай собі райськими морями та грошву молоти.

    — Заперечень немає. — Сінтія передала йому аркуш. — На, читай.

    Не можна сказати, щоб Фандоріну дуже сподобався пункт про те, що на нього як на компаньйона покладається вся повнота відповідальності, якщо надані ним свідчення виявляться недостатніми для віднаходження сховку. Нижче йшло посилання на відповідну статтю угоди, а там (Ніка заглянув) згадувалися витрати, накладні видатки і моральні збитки.

    — Вас непокоїть ця умова? — здогадався Міньйон. — Але ми з містером Делоні беремо на себе аналогічні зобов'язання. Наша справа — привести до місця, де сховано скарб. Ваше — віднайти вищезазначений сховок і забезпечити проникнення в нього компаньйонів і супроводжуючих їх осіб, якщо такі опиняться в даному місці згідно з одноголосною згодою партнерів.

    Він нахилився до Миколи Олександровича. З другого боку магістра м'яко взяв за лікоть Делоні:

    — Можна зробити інакше, по-товариському. Не будемо заляпувати одне одного. До біса цей чортів параграф. Зіграємо відкрито. Бац — і карти на стіл. Ми покажемо наші папірці, ви — свій. І подивимося, що у нас виходить. Так би мовити, покладемо відповідальність на трьох.

    Пропозиція була чесною. За інших обставин Ніка б погодився. Але це означало визнати, що вони з тіткою блефують; і що, крім дитячої лічилки, у них нічого немає.

    Сінтія відрубала:

    — Ні! Я передаю свої права серу Ніколасу тільки за умови, що всі пункти контракту залишаться незмінними.

    — Хотілося б вислухати думку з цього приводу нашого нового партнера. — Міньйон допитливо дивився на Фандоріна. — Сумнів при взятті на себе відповідних зобов’язань може бути потрактований як непевність у реальності їх здійснення.

    — Немає у мене жодних сумнівів, — похмуро мовив Микола Олександрович.

    Куди було подітися? Чим може обернутися «моральний збиток», прогнозувати він не брався. Судячи з казуїстичної фізіономії француза і хижацьких повадок джерсійця, скромного майна магістра історії на вдоволення їхніх моральних страждань ніяк не вистачить. Лишалося тільки сподіватися, що міс Борсхед не залишить племінника у біді.

    — Якщо сторони прийшли у даному питанні до повної згоди, викликаю нотаріуса. З вашого дозволу, мадам.

    Міньйон зняв трубку з апарата внутрішнього корабельного зв’язку, натикав чотиризначний номер.

    — Це містер Міньйон. У люкс-апартаменті номер один на нас чекають, сер.

    За кілька хвилин з’явився нотаріус, який манерами і костюмом нагадував мажордома з Букінгемського палацу. Лякаючий документ був зачитаний уголос і підписаний з дотриманням усіх формальностей.

    Виписавши рахунок за послуги, нотаріус пішов, побажавши леді, джентльменам і навіть папузі приємного вечора.

    Папуга на побажання не відгукнувся. Останні хвилин п'ять пін сидів у кріслі напроти телевізора й захоплено длубав дзьобом сидіння.

    — Обговоримо план подальших дій, — запропонував Делоні. — У мене все продумано. Тільки зробіть щось із вашим птахом. Він вже дістав своїм длубанням.

    — Іншими словами, чи не можна закликати до порядку вашого пернатого вихованця, — підтримав його Міньйон.

    — Це не наш вихованець. Він прилетів з бібліотеки.

    — Чхати, звідки він прилетів. Він мене відволікає! — Делоиі роздратовано схопився. — Я знаю, як їх вгамувати, у мене в дитинстві був хвилястий папужка. Треба просто накрити його серветкою, і він принишкне.

    — Тоді це краще зроблю я.

    Якщо знервований папуга шкрябне або дзьобне джерсійця, грубіян може кинутися на бідного птаха, подумав Ніка.

    З великою серветкою в руках він наблизився до крісла — й зупинився, як укопаний.

    Папуга тягнув з-під оббивки щось тонке, чорне, довге. Спершу магістру здалося, що це хробак.

    — Що це? — запитала тітка. — Для чого у кріслі дріт?

    Ніка вже тримав у руках малесеньку металеву коробку. За родом діяльності йому доводилося мати справу з подібними пристроями.

    — Це мініатюрний «жучок», — сказав Ніколас, холонучи. — На літієво-іонному акумуляторі. Зі флеш-пам’яттю. Реагує на частоту людської мови, в інший час відключається.

    Що тут почалося!

    Міс Борсхед заохала, неспроможна вимовити щось розбірливе. Француз почав кричати про порушення закону і про позови, які слід подати проти «фізичної або юридичної особи, яка вчинила цю протиправну дію». Та лютіше за всіх казився експансивний Філ, який ганьбив «скурвих синів». Він хотів знати тільки одне — хто саме приклався до цього: британська МІ-6, американське ЦРУ чи «російські Кей-джі-бі».

    — Навряд чи сюди втягнута спецслужба, — заперечив Ніка. — Я трохи розбираюся у техніці подібного штабу. Такий «жучок» можна купити де завгодно. Професіонали зазвичай користуються складнішою апаратурою.

    Раптом тітка припинила охати і прошепотіла:

    — Якщо апаратура любительська, це ще гірше. Значить, хтось нас підслуховує не в казенних, а в особистих інтересах…

    Всі замовкли, нервово озираючись. Компаньйонам спала однакова думка: а якщо за ними ще й підглядають?

    — Перше, що я зроблю в порту — куплю прилад для виявлення шпигунської апаратури, — пригрозив Делоні, звертаючись до люстри. — І пройдуся з ним по всіх трьох наших каютах. Тому, хто влаштував це паскудство, не пощастить! Це буде скандал на всю Англію!

    — І Францію, — пообіцяв мсьє Міньйон, войовниче пригрозивши все тій же люстрі. — Несанкціоноване вторгнення у приватне життя є порушенням цілого ряду законів. А саме, відповідно до законодавства Французької республіки…

    Він почав перераховувати якісь статті й параграфи, а міс Норсхед шепнула Ніколасові:

    — Викоти мене на терасу. Я маю тобі дещо сказати.

    Коли вони опинилася назовні, де дув вітер і шуміли хвилі, тітка взяла його за руку. В її очах стояли сльози.

    — Вибач мені, Нікі. Я стара азартна дурепа! Думала: яка захоплива пригода, а це, виявляється, зовсім не іграшки. Я втягнула тебе в паскудну історію. Хто міг засунути в крісло цю гидоту?

    На цей рахунок у Фандоріна було кілька версій, але в даний момент його більше цікавило інше.

    — Хто б це не був, ясно ось що. По-перше, ця людина або люди знають про скарб і жваво цікавляться його пошуками. А по-друге, тому, хто прослуховував наші розмови, відомо, що ми з вами самозванці й ніякого ключа до сховку в нас немає. Гру закінчено. Треба зізнаватися.

    Сінтія подумала трохи, затрясла головою.

    — Нічого подібного. Перший лист, згадай, ти читав очима. А з другого прочитав вголос лише початок. Потім батлер приніс чай і ми перемістилися на терасу. Той, хто нас підслуховував, не може знати, що ми блефуємо. Коли ми повернулися до каюти, говорив в основному Делоні, а ми з тобою більше слухали й демонстрували, буцім нам усе відомо…

    Вона має рацію, подумав Ніка. Так і є.

    — У що я тебе вплутала! — пробелькотіла тітка. — Мені це не подобається, зовсім не подобається! Я вже хай, у мене нікого немає, але в тебе родина… Хочеш, я повернуся до каюти і в усьому зізнаюся? До дідька скарб! Тим більше ти маєш рацію: ми все одно не знаємо, як його шукати. Вези мене до них! Ми сходимо з дистанції.

    Магістр історії дивився на лінію горизонту, над якою рожевими пір'їнами пушилися хмари, і не квапився погоджуватися.

    — … Ні, — сказав він нарешті. — Якщо я зійду з дистанції, це буде ятрити мене всю решту життя.

    — Мене теж! — прошепотіла стара леді. — Як буде, так і буде, Нік. Британці не відступають.

    Вона простягла йому свою кістляву зморшкувату руку, і Фандорін потис її.

    — А росіяни не здаються, — з тяжким зітханням мовив він.


    ЛЕГКИЙ ФРЕГАТ «ЛАСТІВКА»
    (весна 1702 р.)




    Розділ перший
    Життя і судження Андоку-Мінхера-Каброна-Трюка



    Мене звати Трюк. Більшу частину свого довгого й сумного життя я провів у мандрах.

    Це ім’я я мав не завжди. «Трюком» назвав мене штурман Ож'є, чиїм грішним життям я опікувався, як умів, останні одинадцять років. До цього я жив з лейтенантом англійського флоту Бестом і звався «Каброн». Бест був непоганим хлопцем, але занадто вже азартним, ніколи не вмів вчасно зупинитися. Я піклувався про нього, як про рідного, а він програв мене французькому штурману в карти, набрехавши, що я вмію лихословити. Оце вже цього я б в жодному разі собі не дозволив, навіть якби будова моєї гортані дозволяла імітувати людську мову! Вчитель говорив: «Хто вимовляє лайливі слова, обтяжує свою карму»..

    Про що це я? Ах, так, про імена.

    До Каброна я був Мінхером і жив на голландському бригу «Святий Лука». Він загинув з усією командою під час страшенного шторму біля Мінданао. Ніколи не забуду жахливої картини: уламок щогли серед спінених гребенів; кілька людей вчепилися в нього. Один за одним, знесилені, вони розчіплювали пальці й зникали у безодні — хто з іменем Господа на вустах, хто з прокляттям. Перший із моїх вихованців, капітан Ван Ейк, хай упокоять його бідну душу Всеблагий Будда, Ісус Христос і духи пращурів, потонув мовчки. Потім ще два дні я просидів на шматку дерева, готуючись до зустрічі з Вічністю, але доля вирішила інакше. Буря стихла, і мене підібрав англійський корвет. Чоловік у синьому камзолі простягнув до мене руки з корми ялика і не розсердився, коли я з останніх сил дзьобнув його у скроню. «Cabron! — вигукнув він. — Та ти з норовом, райська пташко!» Але лейтенанта Мортімера Беста я, здається, вже згадував.

    Лишилося сказати, що перше моє ім'я було Андоку.

    Звісно, я мав його не від самого народження. Звідки взятися йменню у пташеняти? Бідолашні мої батьки були звичайними, скромними папугами. Якби вони мали здатність мислити, нізащо б не повірили, яка жахлива доля чекає на їхнього круглоокого малюка, якого видмухнув із гнізда ураганний вітрюган, частий у моїх рідних краях.

    Будучи пуцьвірінком, я, звісно, нічого цього не запам'ятав, але Вчитель потім розповів мені, як все відбулося.

    Він сидів під деревом гінкго, не звертаючи уваги на розлючений тайфун, і роздумував про глибинну сутність речей, коли на голову йому раптом звалився маленький писклявий клубочок. Вчитель поклав мене на долоню і відчув саторі.

    Ось вона, глибинна сутність речей, не подумав, а відчув Він, обережно торкаючи пальцем скуйовджене мокре пір'ячко і роззявлений дзьоб. Цей плювок, який жадав життя, така ж частина вселенської енергії, як і я. Вчитель наповнився праною і став ще сильнішим.

    Дякуючи за осяяння, Він узяв мене в учні. Врятував моє крихітне життя, плекав мене, зробив тим, ким я є. І дав ім'я Андоку, «Мирна Самотність», тим самим передбачивши, а може, й визначивши мою подальшу долю.

    Пощастило мені того дня чи ні, важко сказати. Бувають хвилини, коли я жалкую, що не розбився об землю в дитинстві. Але буває і навпаки. «Життя водночас жахливе і прекрасне, — говорив Учитель. — Жах теж благодайний, адже без нього не було б Краси». З цим, як то кажуть, не посперечаєшся.

    Втім, Учитель рідко говорив речі, з якими хотілося б посперечатися. Хоча, можливо, саме вони були найважливішими.

    Не знаю, скільки Йому було років. Може, Він сам не зміг би точно це сказати. Або ж не вважав за потрібне пам'ятати як щось несуттєве. Але не сто і не двісті, а набагато більше, в цьому я певен. Посеред нашого рукотворного острова був курган, в кургані підземна усипальня, а в самій її глибині — саркофаг і: з тілом древньої імператриці. Вчитель якось обмовився, що знав її особисто і що вона була найкращою з жінок.

    Однак слід розповісти про дивне місце, де я з'явився на світ. Про зачарований острів, куди мені, на жаль, не повернутись.

    Там, як і всюди на землі, існували день та ніч, сходило і заходило сонце, літо змінювалося осінню, а осінь зимою, але там не було часу. Він не рухався. Принаймні так здавалося мені. Я змінювався, я пізнавав світ, але сам світ довкола мене залишався незмінним.

    Здається, я ще не сказав, що народився в Японії, неподалік від древньої столиці. Виходить, що моя батьківщина — острів, розташований всередині іншого острова. Неначе сон, побачений уві сні. В давню-прадавню епоху, яку я не можу пам'ятати, але яку пам'ятав Учитель, померлого імператора чи імператрицю ховали в особливий спосіб: довкола поховального кургану рили рівчак, а часом і два, наповнювали їх водою, і людям назавжди, на вічні часи заборонялося ступати на землю цього штучного острова. Вся центральна частина японської землі вкрита такими заповідними острівками, вони називаються «кофуни». Довкола стоять будинки, йде звичайне життя, але ніхто й ніколи не перетинає темно-зелену воду забороненого рівчака. І ніхто напевне не знає, що робиться на території кофуна. Так триває тисячу років. Дивовижний все-таки народ японці.

    Мій острів був з більших. Від одного його кінця до іншого було три з половиною хвилини неспішного льоту або приблизно 400 людських кроків.

    Коли мої крила налилися силою і я зміг поглянути на кофун згори, то побачив, що формою він нагадує замкову щілину (хоч і не знав тоді, ще це таке): овал, насаджений на клин — або клин, який встромився в овал. Не знаю, що означає ця символіка, так і не спромігся запитати в Учителя. Гадаю, поєднання чоловічого і жіночого начал, що-небудь в цьому роді.

    Мій рідний острів повсюди заріс деревами, а від зовнішнього світу, літати над яким мені не дозволялося, він був відокремлений двома рівчаками, між ними зеленим бордюром розташовувалася лісиста смуга землі.

    Згодом я дізнався, що про зачаровані кургани у японців існують найнеймовірніші легенди. Буцім там живуть злі духи, в густій траві повзають велетенські отруйні гади, а на гілках сидять калавинки — напівдівчата-напівптахи.

    Все це, звісно, нісенітниці, однак у нас на острові і справді збереглися деякі тварини, які в інших місцях давно вимерли чи були знищені тими ж людьми. Взяти хоча б мене. Тепер, вдосталь повештавшись світом, я знаю, що чорно-пурпурових папуг ніде більше не залишилося. Я такий один: з великою головою, увінчаною багряним чубчиком, з сильно вигнутим наддзьобком багряного кольору; тіло у мене чорне, але кінці крил жовті; жовті й лапи з міцними кігтями; у хвості у мене тринадцять рульових пір’їн, а не дванадцять, як у інших папуг. Це надає моєму польоту граційності й оригінальності, але відлякує родичів, які одразу ж розпізнають у мені чужинця. Втім, для мене природно усвідомлювати, що я не такий, як інші. Кожен з живих у глибині душі, я певен, відчуває те саме.

    У нас на острові колись жили двохвості миші; незвичайні метелики — одне крило зелене, друге червоне; були й величезні змії-осохеби, але не отруйні, а сумирні, що харчувалися жаб’ячою ікрою і баговинням. Не було тільки людей.

    До двадцяти років я думав, що Вчитель з його довгою бородою, виблискуючим голомозим черепом, з трав’яною пов’язкою на стегнах і вузлуватим ціпком — істота єдина й унікальна, витягнута знизу вгору, неначе в очікуванні майбутнього злету у далекі небеса. Лише незадовго до свого відходу, погідного осіннього дня, Він звелів мені політати над далеким рівчаком, де раніше я не бував, і на тому боці за водою я побачив поміст з дощок, а на ньому гурт таких самих вузьких істот. Вони були у довгому красивому одязі і чорних шапочках, дещо схожих формою на мій чубчик. Щось гугняво співали, кадили димом. Це жерці найближчого синтоїстського храму проводили щорічну церемонію, покликану уласкавити духів кофуна.


    Нас, учнів, було четверо. Кожен, як і я, потрапив до Вчителя випадково. Висловлюючись правильніше, кожного звела з Ним карма, бо ніяких випадковостей у світі, звісно, не буває.

    Крім мене до мудрості Вчителя дослухалися рвучкий заєць Рокуен, меланхолійна лисиця Ада і добродушний змій Дондо два кени завдовжки.

    Вчитель міг пробудити Кі (ту воледайну субстанцію, яку християни називають «душею») у кожній живій істоті. Він умів розмовляти з нами, а на прощання наділив кожного даром, дорожче і важче якого не буває.

    Сталося це так.

    Якось, у найгіркіший з днів мого життя, Вчитель зібрав нас і сказав — усім разом і водночас персонально кожному, як умів Він один: «Мій час закінчився. Я дізнався про буття все, що можна дізнатися. Я переповнився життям. Мені час. Іди своєю дорогою і пройди її до кінця». І Він торкнувся кожного ціпком, передаючи свій Мансей — Дар Повного Життя.

    Той, хто володіє Даром Повного Життя, не безсмертний І не захищений від небезпек, але позбавлений старіння й ніколи не хворіє. Якщо мене не вб’ють чи я сам не вирішу, що мені час іти, я житиму вічно. Та, на відміну від Учителя, я не володію мистецтвом передавати Мансей іншим. Коли-небудь, я знаю, це розіб'є мені серце.

    Попрощавшись з учнями, Він спустився в підземелля, щоб лягти поряд зі своєю імператрицею. Не знаю, що Вчителя з нею пов'язувало, але таким було Його бажання. Там, у саркофазі, вони лежать донині й лежатимуть доти, допоки японці не втратять повагу до недоторканності кофунів.

    Ми четверо, скорботні й пригнічені, розбрелися в різні боки. Точніше, змій поповз, лисиця втекла, заєць пострибав, а я полетів. Без Учителя нам разом робити було нічого. Ми розуміли Його, але не одне одного. Не знаю, що сталося з моїми товаришами, але не думаю, щоб хтось із них забажав залишитися на осиротілому острові. Лисиця і змій уміли плавати, а Рокуен був серед нас найвинахідливішим. Він міг змайструвати пліт чи просто скористатися корчем, не знаю.

    Мені було легше. Я просто придушив тужливий стогін і злетів так високо, як дозволяли мої крила (в кожному по двадцять одній маховій пір'їні). Коли я кинув останній погляд з-під хмар на світ, де провів дитинство і юність, кофун постав переді мною зачиненими дверима раю, ключ від якого втрачено назавжди.


    Кілька років я поневірявся японськими островами. Вивчав світ, осягав себе. Навчився харчуватися будь-якою поганню, в якій не було отрути. Захищатися, рятуватися втечею. Доводилося і вбивати, за межами раю без цього ніяк. Виправдовувався я словами Вчителя, який казав, що всі ми частина одного Життя, що поїдає і живить саме себе. Якщо так, то чому я повинен бути харчем, а не їдцем?

    Я був молодим і допитливим. Допитливість і привела мене на корабель мого першого вихованця, капітана Ван Ейка, який відпливав із Нагасакі в Голландію з вантажем шовку та порцеляни. Відтоді, ось уже чверть століття, я не розлучаюся з морем.

    Часом я запитую себе: чому з усіх тварин, які населяють Земну кулю, я прив'язався саме до людей? Відповідь проста: бо з цієї породи був Учитель. Він і мене зробив людиною — в усьому, крім зовнішнього вигляду. Бо ми — те, чим ми себе відчуваємо, а не те, чим виглядаємо збоку, хіба ні?

    Люди смішні, жорстокі, невдячні, але моя карма — жити з ними і заради них, бо, слугуючи людині, я немов повертаю свій борг Учителеві. І це зігріває моє Кі.

    З іншого боку, хіба у мене є вибір? Я причинний птах. Ніколи мені не знайти собі пару, ніколи не піклуватися про пуцьвірінків і про подругу (ми, пурпурово-чорні папуги, однолюби й прекрасні батьки), та й де її взяти, дружину, якщо я останній в роду?

    Я приречений на вічну самотність, але, отруєний спілкуванням з Учителем, не можу жити сам. Мені треба дивитися комусь в очі, сідати на плече, оберігати, допомагати і наставляти. Кожен із моїх моряків був певен, що він — мій хазяїн, і дуже здивувався б, якби дізнався істину.

    А істина в тому, що це вони — і голландець, і англієць, і француз — були моїми вихованцями. Мабуть, приблизно такі ж почуття має індійський слон до свого господаря. Слони живуть набагато довше за людину. Цю великодушну могутню тварину передають від батька до сина, як головне сімейне надбання. Якщо у слона є почуття гумору (за моїми спостереженнями, має бути), капловухому напевне смішно, що маленьке недовговічне створіння, яке його годує й обслуговує, вважає себе «господарем».

    Мені не смішно, коли я думаю про моїх підопічних. Мені сумно. Хай вихованець називає себе як забажає, тільки б жив довше і був щасливий — а я допоможу в міру своїх сил. Але и не щасливчик. Як уже було сказано, за 25 років я змінив трьох обранців. Другий із них мене зрадив і продав, третій прогнав, і за ними я не жалкую. Але перший, перший…

    Я хотів його врятувати, але не зумів. Я завжди відчуваю наближення сильної бурі, це закладено в мене природою. І я намагався втовкмачити моєму бідному Ван Ейку, що треба взяти курс на зюйд-зюйд-ост, ставити всі вітрила і шукати прихистку в затоці Давао — може б, ми встигли, «Святий Лука» був міцним судном й гарно ходив під бейдевіндом. Та скільки я не розчепірював крила, зображуючи піднятий гафель, скільки не вказував дзьобом на південний-південний-схід, скільки не горланив, удаючи завивання урагану, мій підопічний мене не зрозумів. А коли побачив на краю неба маленьку чорну плямку, було вже пізно…

    О, якби я міг розмовляти! Все в моєму житті склалося б інакше. Злий глум долі! Кожен дурень-какаду, жако чи лорі, навіть паскудний хвилястий папужка здатен бездумно повторювати слова й цілі фрази. Але мій язик товстий і незграбний, щоки надто запалі, голосові зв’язки нееластичні. Я розумію шість мов, а читаю вісьмома, та не здатен вимовити навіть найпростіше слово, штибу «так» або «ні».


    Ритуал вибору вихованця доволі складний. Цього, як і всього найважливішого, свого часу мене навчив Він, хто вмів осягати сутність іншої істоти, на мить зливаючись з нею своєю душею. Для цього необхідне хоча б секундне замикання в єдину кровоносну та енергетичну систему. Залежно від тілесного устрою тієї чи іншої істоти це робиться по-різному. Наприклад, мені з моїми двадцятьма дюймами зросту, гострими кігтями і великим дзьобом, якщо я хочу з’єднатися з людиною в єдине ціле, слід діяти ось як.

    Треба сісти обранцеві спереду на ліве плече і трошки сповзти по його грудях, що відбувається природним чином, в силу гравітації; мої кігті при цьому крізь одяг злегка пронизують шкіру людини в ділянці серця — необхідна хоча б одна краплина крові; одночасно я маю цюкнути об’єкт мого жадання дзьобом у скроню — теж до крові. Тоді моє тіло утворює «нідзі», веселку, між його Інь і Янь, в результаті чого дві наші Кі співпереливаються.

    На словах воно, може, й нескладно, але спробуйте-но проробити таке на практиці. Людина може мені страшенно подобатися, та чи сподобається їй, якщо на неї зненацька накинеться великий птах, подряпає кігтями та ще й дзьобне в скроню? Досягти успіху тут так само нелегко, як викликати одразу взаємне почуття у дівчини, в яку закохався з першого погляду.

    В Нагасакі, коли я вирішив покінчити з самотністю і взяти собі вихованця, я обрав дивно вдягнутого чоловіка з жовтим волоссям і круглими очима. Він був не схожий на нормальних людей (тоді я гадав, що нормальні люди неодмінно нузькоокі і чорноволосі), а тому я зразу відчув щось схоже На родинне почуття. До того ж він так мрійливо дивився на іахід сонця! То був тесля з голландського корабля — насправді, гарна людина з добрим, чуйним серцем. Але він злякався і скинув мене зі своїх грудей. Співпереливання душ не Відбулося. Не склалося і з двома іншими моряками, так що Врешті-решт, вже твердо зважившись залишити японські береги, я сів на груди капітана, який лежав на палубі п’яний як чіп. Без зайвих перешкод здійснив я обряд, прочитав усе немудре життя Якоба Ван Ейка і прийняв його, як своє.

    З лейтенантом Бестом я вчинив чесніше. Він, як усі затяті картярі, був дуже забобонним. Зустрівши серед хвиль невідомо звідки прибулу «райську пташку», він сприйняв це за добру прикмету і покірно витерпів маленьке кровопускання (взагалі-то, не дуже болюче — я намагаюся діяти дзьобом і кігтями якомога делікатніше). Бест тільки скрикнув: «Cabron!» Він завжди лаявся тільки іспанською, вважаючи, що ця говірка своєю звучністю краще за інші здатна передати повноту почуттів. Слово «каброн», що незабаром стало моєю кличкою, одне з найдошкульніших у цій виразній мові. Буквально воно означає «козел», тобто хтось із рогами, рогоносець. За таку образу в моряцькій таверні відразу б’ють кухлем по голові. Лейтенант придумав фокус, який здавався йому страшенно дотепним: вигукувати дошкульне слово буде не він, а його папуга. Всі шість років спільного життя, із затятістю щирого сомерсетця, Бест мучив мене цим «каброном». Та, як я не намагався, догодити йому не зміг.

    Зі штурманом Ож’є, який виграв мене в «ландскнехт», вийшло зовсім по-дурному. Я й не збирався брати у вихованці цього миршавця з хитрими очицями. Він ганявся за мною по каюті, схопив, і я, захищаючись, ненавмисне вчепився в його груди кігтями, а дзьобом вліпив у ділянку вуха. І все, пропав. Вмить побачив бідолашне, сирітське дитинство бретонського хлопчиська, відчув його безкінечну самотність і внутрішній відчай. Серце моє затремтіло, я вирішив — «це доля» і взяв штурмана під свою опіку. Добре чи зле (в основному зле) я провів з ним довгі одинадцять років. Ганебний час! Ож’є був паскудним навігатором, але напрочуд спритним шулером. Саме цим він заробляв собі на життя. Наодинці він все тасував і розкладав колоду, тренував пам’ять і пальці. Якось, від дурного жалю, я дав йому зрозуміти, що розрізняю карти й можу розділити з ним його самотнє дозвілля. Що за жахлива помилка! Він змусив мене стати своїм помічником. Я мав сідати за спиною його партнерів і знаками показувати, чи сильні у них карти. Найкраще ми заробляли на іспанській грі, яка називається «truc». Звідси й виникло моє ім’я (до того Ож’є мене взагалі ніяк не називав).

    — Трюк, оце так трюк… — примовляв він у критичний момент гри, неначе у задумі, і я мав чухати ліве крило чи праве, піднімати лапу і таке інше. Нічого й казати, що мою душу при цьому, як кажуть карибські індіанці, обпікала медуза.

    Два тижні тому все скінчилося. В портовому місті Сен-Мало, в шинку, мій вихованець затіяв дощенту обібрати наївного молодика, який приїхав, щоб вступити на морську службу. Ож'є, як годиться, спочатку трохи програв йому, потім змусив поставити на кін всі гроші разом зі шпагою, золотим медальйоном і навіть чоботами. Це у штурмана називалося «обскубти гусака до пір’їнки». Та я не схотів брати участі у підлості, демонстративно відвернувся (забувши, що нашою таємною мовою це означає «слабка карта»), і мій вихованець програвся вщент.

    Після цього — моторошний спогад — він із криком ганявся за мною, розмахуючи шаблею. Моє сердешне тіло розрубати він не зміг, але назавжди розсік невидиму нитку, що з’єднувала нас.

    П’ятнадцять днів я був зовсім сам, у холодному північному місті, де постійно продимають злі вітри. Моє життя щоденно зазнавало небезпек, я воював з нахабними чайками, неймовірно мерз і роздумував про свою недоладну, гірку долю.

    Адже ж я немолодий. 52 роки для папуги старість. Якби не Дар Повного Життя, я вже почав би старіти. Холоднеча недоїдання миттєво поклали б край моїм стражданням. «Чи і що-небудь краще за смерть?» — сказав Сократ. Тож чи не обірвати мені самому чавунний ланцюг свого існування? Чи це злетіти туди, де на мене — я вірю — чекає Учитель і де не має значення, папуга ти чи людина?


    Ось такі думки обсіли мене зранку 25 лютого, коли я, настовбурчившись, сидів на зубці мурів і з нудьгою дивився на остогидле місто. Мерзотне ненажерливе черево тягло мене до Пошуку чергової купи відходів. Відчуття гідності спонукало до гамлетівського вибору: бути чи не бути — продовжувати своє жалюгідне існування або ж відмовитися від принизливого вештання зі смітника на смітник і здохнути. Шукати нового вихованця я не бажав. Я розчарувався в людях.

    Фортечна стіна оточувала неприступне місто-скелю, з’єднану з суходолом вузьким перешийком, і була такою широкою, що її верхівкою вільно могла б проїхати карета. Бухта, що стирчала щоглами кораблів, розташовувалася з зовнішньої сторони укріплень, я ж сидів із внутрішньої, у тіні вартової вежі, щоб не муляти око роззявам своїм незвичним для цих чайко-гагарних країв оперенням. За спиною, стукаючи підборами, ходили люди: моряки, рознощики, торговки, жебраки — звичайний портовий люд. Нижче, прямо навпроти, протяглася пишна Іспанська набережна, парадний фасад одного з найбагатших портів Європи.

    Місто Сен-Мало розквітло й розжиріло на торгівлі з заморськими країнами. Високі будинки тут складені з особливого каменю, поцяткованого слюдяними крихами, і від цього у промінні сонця стіни виблискують, наче позолочені кіраси королівських мушкетерів; подібність до гвардійської шеренги посилюється гострими дахами, схожими на ребристі мідні шоломи. Під час припливу, коли кораблі швартуються прямо біля фортеці, на переплетені вікна верхніх поверхів лягають тіні щогл.

    Тут завжди гамірно: вдень голосно лементують вантажники й жадібно кричать чайки, а вночі у численних тавернах горланять п'яні матроси. У солоному повітрі змішуються найкращі і найгірші у світі запахи — свіжих устриць і протухлої риби, ямайської кави і вогкої мішковини, ост-індійських прянощів і нужників.

    Хоча допіру і назвав місто остогидлим, взагалі-то я люблю портовий гамір і аромати. Під час плавання, коли довго, часом протягом багатьох тижнів, не бачиш нічого, крім води і неба, я дуже сумую за «цим смердючим, скупченим, розпусним, але таким справжнім життям! Однак сього разу моє перебування на суходолі надто затяглося. Як кажуть моряки, я страшенно забичував. Земля мені набридла, моя душа жадала океанського простору. Тому-то, певно, й обсідали мене тяжкі, безпросвітні думки.


    Життя не любить скиглення і безжалісно карає малодушних. Через нудьгу і сплін я втратив звичну пильність — і отримав за це заслужене покарання.

    Щось прошелестіло, повітря неначе сколихнулося, і світ навкруг мене зненацька зробився в дрібну клітинку, наче хтось взяв і розграфив його на квадрати. Я стрепенувся, хотів розправити крила — не вийшло. З усіх сторін мене обплутала тонка сітка з ниток.

    Хтось схопив мене і міцно стиснув. Я відчув солодко-солоний запах хлоп'ячого поту, а ще дьогтю, вареної капусти й азарту.

    З жаху я закричав: «Кр-р-р-р!» Цей вираз я дозволяю собі лише в мить надзвичайного збудження.

    Хоча на голову мені, прямо на сітку, зразу натягнули полотняний мішок, я відразу зрозумів, що сталося.

    Як по-дурному!

    Вже кілька днів мене вистежував настирний гостролиций хлопчисько з жадібними, як у тхора, очами. Він зваблював мене, розсипаючи на землі крихти, а сам щось ховав за спиною. Він робив солоденьку фізіономію і казав мені «ціп-ціп-ціп», наче я якась курка. З усіх численних небезпек, які оточували мене в місті (тут і кицьки, і чайки, і підлі ворони, які завжди нападають гуртом), ця здавалася сміховинною. Я не вшановував її увагою.

    І ось наймудріший із земних папуг, володар Дару Повного Життя, підкорювач ста морів (нехай вибачиться мені нескромність) попався найжалюгіднішим чином, наче недолугий горобчик.

    Немає сильнішого засобу проти суїцидальних думок, ніж невблаганна загроза життю. Те чим ти не дорожив, чим готувався знехтувати, одразу набуває і цінності, і сенсу. Тваринний жах витіснив усі думки і почуття.

    Я забив крилами, але намарне.

    Радісно галасуючи, насильник тягнув мене кудись.

    Неймовірним зусиллям я зумів скинути з голови мішок. Це не дало мені свободи, але принаймні тепер я міг бачити, що відбувається.

    Виявилося, що паскудник уже втік зі стіни фортеці і мчить Іспанською набережною, лавіруючи між людьми, візками та кіньми.

    Куди він мене тягне?

    Може, це доля, раптом подумалося мені. Напруженням волі я вгамував паніку. Мені допоміг вислів Учителя: «Найгірші миті життя дають найкоротший шлях до саторі».

    Саторі я не відчув, та все ж дещо піднісся духом.

    Я сказав собі: хлопчик побачив незвичайного і, скажу без зайвої скромності, красивого птаха. Захотів його спіймати — як ловлять мрію. Виявив похвальну завзятість, винахідливість і досяг мети. Так, можливо, все на краще? Досі мої вихованці були дорослими, закоріненими у своїх гріхах і помилках людьми. Я міг про них піклуватися, але виправити їхню карму було не під силу. Інша справа — душа юна, неоперена. Як багато користі здатен я їй принести! Як багато чого делікатно й тактовно, несамохіть, навчити! Нехай хлопчик садовить мене у клітку, я знайду спосіб завоювати його довіру і дружбу.

    І я припинив марно вовтузитися, а натомість здійснив ритуал співпереживання — на щастя, шибайголова тісно притискав мене до грудей. Я шкрябнув його кігтем через полотняну сорочку, вигнувшись, дзьобнув у скроню.

    Я зазирнув у життя мого маленького викрадача, пройнявся його внутрішнім зором, почув голос його серця.

    Перед внутрішнім зором хлопчиська довгою низкою вилаштувалися опудала птахів: чайок, крячок, дятлів. Ще там був яструб і два пугачі. Віддалік, оточене мрійливим сяйвом, мерехтіло скляними очима ще одне опудало, чорно-пурпурне, в якому я, здригнувшись, упізнав себе.

    Голос серця у маленького негідника шепотів: «Три, ні, чотири, ні, П’ЯТЬ ліврів!»

    Він не збирався садовити мене в клітку. Паскудник заробляв на життя тим, що вбивав птахів і продавав їх опудальнику.

    Прозріння тривало менше секунди.

    Дзьобнутий закричав від болю, махнув сіткою і з усієї сили жахнув моїм сердешним тілом об стінку. Він вирішив прикінчити мене прямо зараз.

    Майже оглушений, я свідомість не втратив. У мого вбивці сила у руках була ще дитяча.

    Зрозумівши це, він заповзявся за справу ґрунтовніше. Став розкручувати сітку над головою, щоб збільшити силу наступного удару.

    Прощаючись з життям у цьому запаморочливому кружлянні, я кинув останній погляд на хмари, щогли, будинки, калюжі — на суєтний світ, який здавався мені тієї миті не гідним зусиль, витрачених мною на його осягнення. «До біса таку карму», — пам’ятаю, подумав я.

    І невтямки мені було, дурному папузі, що таким дивовижним чином починається найкращий розділ мого безкінечно довгого життя; що я роблю перший крок до дороги, яка дозволить мені повернутися у втрачений рай. Хай не назавжди, тимчасово, але глибоко помиляються ті, хто вірить, що рай — це навічно. Одна з максим Вчителя, яку я довго не розумів, звучить: «По-справжньому цінне лише скороминуче».


    Розділ другий
    Міднокоса незнайомка



    Тієї миті, коли я вирішив, що мій Шлях завершено, казна-звідки — як здалося мені приголомшеному, здалеку — пролунав юначий голос, який крикнув французькою з легким акцентом:

    — Що ти робиш, гидкий хлопчиську!

    Мене більше не кружляло, не крутило. Смертельного удару об кам'яну стіну не було.

    Запаморочення минулося не відразу, перед очима все пливло, і я розгледів лише, що хтось схопив мого згубника за плече — і, певно, міцно, бо той заскиглив.

    Я тріпнув головою, щоб туман розсіявся. І побачив перед собою не юнака, а молоду жінку чи, може, дівчину. Вона була висока на зріст, вдягнена у сукню китайського перламутрового шовку, з-під фетрового капелюха з фазанячим пір'ям вибивалося волосся тьмяно-мідного відтінку, довгоносе обличчя пашіло гнівом.

    — Нащо ти хочеш убити бідну пташку? — вигукнула вона, схопивши негідника за вухо довгими пальцями.

    За європейськими мірками чудесну мою рятівницю ніяк не можна було назвати красунею. Сучасні чоловіки вважають привабливими жінок кругловидих, м'ясистих, з товстим дер'єром і величезним бюстом. Ця ж, як я вже казав, була довготелесою, худющою, рухалася не по-жіночому різко, риси обличчя гострі, не те що у щокатих Рубенсових наяд. Ліф на сукні нітрохи не випинався, а стегна хоч і здавалися широкими, та виключно за рахунок фіжм. Додайте до цього низький, злегка хриплий голос, ніскільки не солодкавий і не писклявий, яким зазвичай намагаються говорити панянки. Мені, однак, він прозвучав райською музикою, а ще солодшим було скиглення, вивержене моїм мучителем.

    — Мій папуга! — зарюмсав хлопчисько. — Що хочу з ним, те і роблю! Відпустіть вухо, тітонько!

    З юридичної точки зору він мав рацію, адже людські закони не визнають за нами, так званими «братами меншими», ніяких прав особистості. Я належу до категорії «дичина» і, якщо не маю хазяїна, можу стати власністю першого-ліпшого. Так вже влаштований наш несправедливий світ, мені його не переробити. Вчитель казав: «Якщо не можеш змінити обставини, немає сенсу на них бідкатися». Я й не бідкаюся…

    — Я дам тобі за нього три ліври.

    Ці слова змусили мене нашорошитися. Бачте, я не розбещений людською великодушністю і звик у кожному вчинку підозрювати вигоду — надто багато било мене життя. А тут ще цей плюмаж на її капелюшку. Чи не вирішила дамочка прикрасити свій головний убір моїм маховим чи рульовим пір'ям, подумалося мені. Це добре свідчить про її смак, але означає, що я втрапив з калюжі та в болото.

    — Ага, три ліври! Такого папугу пошукати! Мені в крамниці опудальника за нього всі десять дадуть! — заволав маленький мерзотник, хоча, згадується, мріяв найбільше про п'ять.

    З хвилину вони торгувалися, а я намагався налаштуватися на філософський лад. Може, на моєму місці ви б і віддали перевагу тому, чим-ви хочете стати — опудалом чи прикрасою на капелюшку, але я між двома цими перспективами великої різниці не бачив, та й хто питався моєї думки?

    Руда панна купила мене за сім срібних монет.

    Що ж, всякій істоті корисно дізнатися свою істинну ціну. Прекрасний засіб від зарозумілості! Коли тебе оцінюють за вартістю пір’їни, це добре витвережує.

    Хлопчисько зняв з мене сітку, сказав, що вона йому ще знадобиться, і втік, а панянка поставила на бруківку скриньку (я забув сказати, що вона несла прямокутну і, судячи з усього, досить важку шкатулку з ручкою), взяла мене двома руками і з цікавістю оглянула.

    Я теж отримав можливість роздивитися її зблизька.

    Авжеж, не красуня. Хіба що великі круглі очі попелясто-сірого відтінку гарні — звісно, за європейськими мірками. В Японії, приміром, їх би обізвали котячими. Крім цікавості я прочитав у них застаріле, вже звичне страждання і тривогу. Таке не часто побачиш у погляді молодої дівчини. Хоча, звісно, я не можу вважатися авторитетом у цьому питанні, оскільки прекрасна, вона ж слабка стать мені мало знайома. На морі жінок не буває, а тих, кого зустрінеш у порту, прекрасними і тим паче слабкими назвати важко.

    — Лети! І принеси мені талан, — сказала незнайомка німецькою, точніше швабською (на «Святому Луці» протягом якогось часу половина команди була з південної Німеччини, і я добре знаю цей мелодійний, м’який діалект).

    Вона підкинула мене в повітря і махнула рукою.

    — Дивись, більше не попадайся!

    Як же я збентежився і розчулився уроком, який дав мені світ! А я щойно був готовий його проклясти.

    Ось цей урок: так, довкола багато безпричинного зла, але є і безпричинне добро — наймиліше, яке тільки буває у світі. Це коли щось добре роблять не навмисно і без жодної помпи — просто так, не чекаючи від сього ніяких зисків. Хай навіть панянка в шовковій сукні врятувала мене через забобони. Припустимо, їй потрібен талан в якійсь справі — неважливо! Якщо добро дурнувате, то від цього воно тільки виграє у моїх очах.

    Вона взяла свою скриньку, в якійсь щось забрязкотіло, й пішла далі набережною, а я літав над нею колами, розчулений до сліз (взагалі-то папуги від почуттів не плачуть, сентиментальної сльозливості я навчився від людей). Чим би мені тобі віддячити, щедра іноземко, думав я.

    Молода жінка йшла кам’яними плитами рішучим і твердим кроком, дивлячись прямо перед собою. Раптом я помітив, що перехожі, побачивши її, зупиняються. Дехто перешіптувався, інші навіть показували пальцем — вона нічого цього не помічала, занурена у власні думки.

    І тут я зрозумів, у чому річ. Сукня, шовкова сукня!

    Згідно з королівським едиктом, що мав на меті захистити французькі мануфактури, носити одяг з привозного шовку як найсуворіше заборонялося. З порушників указу було наказано привселюдно здирати заборонене вбрання і стягати величезний штраф, а тих, хто не може сплатити; — ув’язнювати.

    Дівчина, певне, прибула до країни зовсім недавно і не знає, на яку небезпеку наражається. Треба її попередити, поки якісь заздрісники (а радше заздрісниці) не донесли варті.

    Я спустився рятівниці на плече і рвонув дзьобом візерунчастий рукав так, що тканина затріщала. Здавалося б, смисл мого вчинку був доволі зрозумілий: швидше перевдягнися!

    Та вона, на жаль, не зрозуміла.

    — Киш! — скрикнула вона, скинувши мене. — Дурепа невдячна! Ну ось, дірка!

    Я кружляв довкола неї і кричав, вона погрожувала мені кулаком. З усіх сторін витріщалися роззяви, приваблені незвичним видовищем.

    Хтось із жінок, добра душа, крикнув:

    — Мадам, якщо хочете похизуватися, носіть шовк, коли стемніє! Всі так роблять!

    Але мідноволоса не зрозуміла чи не розчула.

    У будь-якому разі було вже запізно. Крізь натовп проштовхувався одноокий чоловік у засмальцьованому синьому жупані з червоними вилогами. Люди неохоче перед ним розступалися.

    Я знав його — багато разів бачив на вулиці. То був сержант міської варти на прізвисько Кривий Вовк, грубіян і хапуга, яких багато в поліції всіх відомих мені країн.

    — Порушення едикту тища семисотого! — заволав він і схопив дівчину за руку. — Попалась, кицька! Зараз здеру твою китайську гидоту і заголю тебе всім на втіху, будеш знати!

    Зрозуміло, робити цього він би не став, бо нащо ж псувати дорогу річ, яку потім можна нишком продати. Здирник хотів лише залякати свою жертву, щоб «конфіскувати» сукню, а заразом і урвати відступного.

    — Ану гайда за мною в караулку, дамочко!

    Він потягнув її за собою. І тут сталося щось абсолютно неймовірне. Замість того щоб іти за вартовим чи опиратися, замість того, щоб обурюватися чи благати про милість, панянка повелася зовсім не по-жіночому.

    Спочатку вона двигонула сержанта носком гострого черевика по гомілці. Через нитяну панчоху удар мав вийти вельми відчутним — Кривий Вовк загорлав і випустив полонянку. Скориставшись тим, що рука звільнилася, дівчина двигонула служителя закону кулаком в носа, роз’юшивши його до крові. А на завершення стукнула поліцейського скринькою по лобі. Пролунав гучний металевий звук (вже ж не знаю, від лоба чи від скриньки), і ошелешений вартовий гепнувся на дупу.

    Така вправність у бійці зробила б честь будь-якому розбишаці з матроського шинку.

    — А ви чого дивитесь?! — обурено звернулася переможниця до глядачів. — На ваших очах нападають на даму, і ніхто не заступиться! І це галантні французи!

    Тупнувши ногою, вона пішла далі. Роззяви мовчки дивилися їй услід. Обличчя в них були перелякані.

    Завдавання побоїв королівському вартовому під час виконання обов'язків — злочин неабиякий, тут штрафом не обійдеться.

    Але горопашна хоробра панянка не відала, в яку паскудну історію втрапила. Сержанта вона сприйняла за звичайного вуличного причепу чи безталанного грабіжника.

    А він тим часом почав оговтуватися.

    — Ка… Ка… Караул!!! — прохрипів Кривий Вовк. — Допоможіть мені підвестися! Ви бачили? Всі бачили? Мене поранили! Сюди, до мене, ледацюги!

    Ці слова були звернені до двох поліцейських солдатів, які поспішали на галас від воріт.

    Кепська справа!

    Я полетів наздоганяти ту, над чиєю головою згустилися грозові хмари. Їй слід було якомога швидше залишити межі міста, інакше не уникнути арешту й ув’язнення в казематі Буркітливої башти.

    Не озираючись на крики, вона підійшла до триповерхового будинку пана Лефевра, штовхнула важкі двері і зайшла. Як я не поспішав, як не махав крилами, але влетіти за дівчиною не встиг — тільки з розмаху гепнувся об дубову ляду.

    За хвилину біля порогу опинилися і вартові. Чи то вони бачили, куди сховалася злочинниця, чи то їм показав хтось із городян, але поліцейські встали біля входу і засперечалися, треба стукати чи краще зачекати.

    Пан Лефевр — один із батьків міста. Багатий арматор. Кораблі, які належать йому, плавають всіма морями від мису Горн до Макао. Потривожити спокій великої людини вартові не наважувалися.

    Після короткої суперечки вони вирішили дочекатися, коли кривдниця Кривого Вовка вийде. Я чув, як сержант, утираючи рукавом розбитого носа, сказав:

    — А якщо вона йому не чужа, ще краще. Заграбастаємо її, а потім до нього: так, мовляв, і так, що робити будемо, ваша милосте? Слухайте мене, хлопці. Не буду я Кривим Вовком, якщо не отримаю за образу золотом! Дешево вони від мене не відкараскаються! А якщо ні — засаджу стерво до пацючника!

    Тепер мені треба було з’ясувати, у яких стосунках моя рятівниця з паном Лефевром. Якщо вона йому родичка чи добра знайома, турбуватися нема про що. Арматор зуміє підмазати поліцейських, щоб не доводити справу до тюрми. А раптом і справді чужа?

    Напрочуд зручна штука крила. Якби мені запропонували замінити їх на руки з десятьма пальцями, я подякував би й відмовився. По-перше, пальці у мене є і свої. Нехай тільки по чотири на лапі, але мені вистачає. А по-друге, здатність літати незмірно цінніша.

    Доки вартові вирішували, скільки вони злуплять з Лефевра і як поділять здобич, я злетів до другого, парадного поверху і зазирнув у вікно. День був ясний, уже весняний, ранковий бриз втихнув, і ляди були відчинені навстіж.

    Судячи з усього, тут був кабінет господаря. Зрідка доводилося мені бачити таке розкішне облаштування. Одного разу в Лондоні я проводжав лейтенанта Беста до адміралтейства і, звісно, не втримався — зазирнув у вікно покоїв першого лорда (якщо мені не зраджує пам'ять, тоді ним був граф Торингтон). Отож, скажу я вам, якщо за розміром приймальна зала його світлості й перевершувала арматорський кабінет, то за вишуканістю й багатством явно йому поступалася.

    Ніде я не бачив таких величезних меблів, схожих на величні іспанські галеони. Різьблена шафа, вся у блискучих заклепках, була завдовжки футів з п'ятдесят. На стінах висіли шовкові гобелени з рельєфним малюнком: на позолочених консолях переливалися фарбами напрочуд гарні китайські вази, за ціною добрячого корвета кожна; портьєри були з коштовного утрехтського оксамиту — думаю, й герцогиня не погребувала б пошити з такої тканини парадну сукню.

    За столом чорного дерева, в шкіряному кріслі з високою, вигадливо прикрашеною спинкою, сидів сухенький чоловік у пишній золотавій перуці. На його жовтому, під колір перуки, обличчі застиг вираз їдкої недовіри, Знаю я цей тип людей. Врятуєш такого із пожежі, а він замість «дякую» скаже: «Думав, певно, що я тебе позолочу? Ах ти ж, хитрун!»

    Це, безсумнівно, і був мсьє Лефевр, власною персоною. Він скрипів пером по паперу, час від часу відриваючись від цього заняття, щоб зробити гидливу гримасу. Певно, писав до когось неприємного.

    Моєї панянки тут не було. Я вже хотів підлетіти до інших вікон, але двері кабінету раптом прочинилися, в щілину просунувся хтось у чорній перуці, не такій пишній, як у арматора. Певно, секретар.

    — Патроне, вас хоче бачити молода дама. Вона назвалася панною Летицією де Дорн, донькою баварського таємного радника. Звеліти, аби почекала?

    — Ні-ні, проси!

    Лефевр накрив одні папери іншими. Поплескав себе по щоках, і його обличчя, яке щойно було жовчним і кислим, засяяло найприязнішою з посмішок.

    — Ласкаво прошу! — вигукнув він, підводячись назустріч відвідувачці. — Чекаю, давно чекаю! І все приготував, як обіцяв. Однак дозвольте запитати, як пройшла ваша подорож? Уявляю, якою небезпечною і малоприємною вона була, враховуючи нинішні обставини!

    Арматор, безсумнівно, мав на увазі велику війну, що почалася минулого року і поділила Європу на два табори. Причиною конфлікту був спорожнілий мадридський трон, і йшлося про те, кому дістануться багатющі володіння Іспанії — ставленику французького короля чи австрійським Габсбургам. На боці Відня виступили Англія і Нідерланди; Версаль підтримали Іспанія і Баварія, так що міднокоса забіяка, виходить, прибула з держави, союзної Франції.

    Почувши про «таємного радника», я вже вирішив, що тут розгортається якась шпигунська інтрига, і засмутився, бо, як казав Учитель, «найгірші з людей — торговці розпустою і нишпорки». Мені не хотілося, щоб моя шляхетна визволителька виявилася з цієї породи. Всі політичні інтриги й підступи, як на мене, жахлива бридота. Людині, яка піклується про свою карму і внутрішню гармонію, краще триматися від таких справ подалі.

    Та подальший хід розмови показав, що моє припущення помилкове. Хоч я й мало що спочатку зрозумів, однак збагнув: шпигунство тут, здається, ні до чого.

    — Так, поїздка тривала цілих двадцять днів, — сказала пані Летиція де Дорн, — Місцевості, де тривають бої, довелося об'їжджати стороною. Але обози і війська рухаються всіма дорогами, це просто нестерпно. Однак, слава Богу, тепер я в Сен-Мало, так що давайте не будемо гаяти часу. Ось завдаток, про який ми домовлялися. Півтори тисячі ліврів. — Вона поставила на стіл шкатулку, а сама сіла в крісло. — Другу половину ви отримаєте, коли корабель доправить сюди мого батька. Вся сума викупу в скрині, яку я залишила в готелі. Я передам скриню капітану.

    Лефевр відкрив шкатулку і почав перераховувати гроші, вельми швидко і зграбно. Він складав монети стовпчиками. Одразу було помітно, що це заняття для нього найприємніше у світі.

    — Все точно, — сказав він, закінчивши, і скорботно скривив обличчя. — Але… На мій превеликий сум, обставини змінилися. Все через цю кляту війну, від якої я зазнаю страшних, просто жахливих збитків.

    — Ви хочете підняти вартість вашої винагороди? — насупилася пані. — Можу я дізнатися, на скільки?

    Він обурено замахав руками.

    — Що ви, що ви! Слово Лефевра — криця незламна!!! Справа не в моїх комісійних. Вони залишаються такими ж. Але накладні витрати…

    Арматор випурхнув з-за столу й опинився біля географічної карти, що висіла на стіні.

    — Плавання в Барбарію — справжня дрібничка. У мирний час наше маленьке дільце не становило б великих труднощів. Капітан, який доправляє в Іспанію чи Марсель вантаж нашої сушеної тріски, завернув би в Сале, це розбійницьке гніздо, провів би необхідні перемовини, взяв на борт вашого татуся, та й усе. Але через війни морська торгівля припинилася. Купецькі кораблі більше не плавають.

    Дівчина рвучко підвелася.

    — Це вельми дивно! Війна триває не перший місяць! Ви могли б написати, що відмовляєтеся від доручення, але замість цього у вашому листі було сказано: приїздіть. Поясніть, пане!

    — Саме це я і збираюся зробити, мадемуазель. Не хотів робити цього письмово, бо в нинішні тривожні часи пошта може бути перехоплена, а моя пропозиція дещо… делікатна.

    — В чому вона полягає? Кажіть же!

    — Я не можу відправити в Барбарію купецьке судно, бо воно стане легкою здобиччю клятих англійців. Але можна спорядити корсарський корабель. Він швидкохідний і добре озброєний.

    — Ви пропонуєте послати по мого батька піратів? — приголомшено спитала пані де Дорн.

    Він засміявся.

    — У вас, сухопутної публіки, вельми плутане уявлення про такі речі. Корсари зовсім не пірати.

    — Хіба вони не грабують кораблі?

    — Звісно, грабують.

    — У чому ж різниця?

    — У тому, що схопленого пірата вішають на реї, а корсар вважається військовополоненим. Тому що корсари грабують тільки ті кораблі, що ходять під ворожим прапором. Щоб стати корсаром, треба мати патент від адміралтейства. Отримати його може далеко не кожний. А у мене патент є. Врахуйте, мадемуазель: поки не скінчиться ця війна — а вона може тривати і п'ять, і десять років — ніяким іншим способом до Барбарії не дістатися.

    Дівчина наморщила лоба — вона все ж не розуміла.

    — Якщо корсарський патент — щось цілком законне, до чого таємниці? Чому ви боялися, що ваш лист потрапить до чужих рук?

    — Тому що негоціантський дім «Лефевр і сини» має репутацію, пані. І я нею дорожу. Хоча багато арматорів Франції, Англії, Голландії у воєнний час підробляють корсарством, ніхто цього не афішує. Адже доводиться патрати кораблі, які належать учорашнім і завтрашнім торгівельним партнерам. Це породжує недобрі почуття, образи, озлоблення. Ось чому я можу зробити вам таку пропозицію тільки усно. У мене якраз підготовлене гарне судно: легкий фрегат «L’Hirondelle»[17], з хвацьким, надійним капітаном, паном Дезессаром.

    — Дез Ессаром? — повторила дівчина, наче розділивши це ім’я на дві частини. — Що ж, я згодна! Корсари так корсари, тільки батько швидше повернувся б! Згода, мсьє!.

    Вона зняла рукавичку і простягнула арматору свою руку — надто велику, не особливо білу і ніскілечки не округлу, тобто таку, що зовсім не збігалася з каноном жіночої краси. Лефевр не потиснув її, а схилився й поштиво цмокнув губами повітря над пальцями мадемуазель де Дорн.

    — Приємно бачити таку зворушливу відданість дочки. Я розчулений до сліз. Однак, пані, як ви розумієте, одна справа — завернути у Сале по дорозі, зробивши невеликий гак, і зовсім інша — спорядити спеціальну експедицію. Я маю на увазі видатки.

    — В яку суму це обійдеться? — діловито спитала вона.

    — Хвилиночку… Зараз прикинемо.

    Поважний арматор сів на місце, поклав перед собою абакус і, клацаючи кульками зі слонової кістки, взявся за підрахунки.

    — По-перше, платня екіпажу з доплатою за воєнний час і плавання у небезпечних водах… Припустимо, іспанці нам союзники, а в султана Мулай-Ісмаїла з нашим великим монархом мир і злагода, але ці пронозуваті англійці кишать у всіх морях, прошу вибачення, неначе воші у лахмітті. Отже, сорок матросів у середньому по 70 ліврів на місяць… Кладемо три місяці: поки туди, поки назад, та перемовини — у маврів нічого швидко не робиться… М-м-м, офіцери і капітан… Тепер припаси. Люди в мене не розбещені витребеньками, але по півсотні монет на кожного витратити доведеться… Разом витрати на утримання команди… Ага, з цим усе.

    Він записав цифру на папірці, сором’язливо прикрившись долонею.

    — Йдемо далі. Страхування.

    — Що?

    — Як, ви не чули про цей чудовий винахід, який усім такий вигідний? Ви сплачуєте страховій компанії певний внесок і більше ні про що не турбуєтесь. Якщо ваш корабель пропав — потонув, захоплений піратами, пропав безвісти, — компанія відшкодовує вам збиток. Зрозуміло, внесок залежить від далекості плавання і ризикованості справи. У мирний час за подорож у Середземномор’я беруть всього 3 % вартості судна й товару, бо французів маври не чіпають, а більше там боятися нікого. Але зараз ставки, на жаль, піднялися в десять разів. «Л’Ірондель» коштує 25 000, отже… — Він почаклував над рахівницею ще трохи і підбив підсумок. — В загальному і цілому вам доведеться розщедритися на 21 358 ліврів і шість су. Не будемо трястися над копійкою, — тут він широко майнув розшитою золотом вилогою, — двадцять одна тисяча триста п’ятдесят.

    — Скільки?! — охнула пані де Дорн, вихоплюючи у нього аркуш. — О Боже…

    — Менше ніяк не можна, — твердо мовив Лефевр і довго ще товкмачив їй про воєнні труднощі, зажерливість моряків, обов’язкові відрахування в казну і огидну дорожнечу солонини.

    — Мені треба подумати, — нарешті вимовила дівчина слабким голосом. — Я повертаюся в готель…

    Арматор пішов її проводжати, а я стрепенувся і теж злетів униз.

    Судячи з розмови, цей зажерливий кровопивця і не подумає відкупитися від Кривого Вовка. Треба було якось попередити її! Бідолашка, здирники кружляли навкруг неї, наче шуліки. Немає на світі тварюки більш кровожерливої та огидної за шуліку! Якось на острові Мадейра, коли я замріявся, милуючись сонячними відблисками на хвилях, на мене напав один такий убивця… Втім, не хочу згадувати цей кошмар.

    Злітаючи вниз, я вже знав, як діятиму.

    Коли тяжкі двері рипнули і поліцейські загрозливо посунулися плече до плеча, я змахнув крилами і кинувся вперед.

    Влетів у прочинену шпарину і прудко спустився Летиції де Дорн на плече. Вона ще не встигла переступити поріг і від несподіванки позадкувала, але не заверещала, як зробила б будь-яка панна, а вигукнула німецькою «чорт забирай!», що, погодьтесь, доволі незвично для доньки таємного радника.

    Вартових, одначе, і вона, і арматор, який її проводжав, розгледіти не встигли.

    — Який гарний папуга! Це ваш? — запитав Лефевр. — А що робить перед моїми дверима поліція?

    — Іменем короля відчиняйте! — закричали з того боку. — У вашому будинку переховується злочинниця!

    — Цей невіглас — поліцейський? — здивувалася пані де Дорн. — Навіщо ж він на мене накинувся, наче п'яний мужлай?

    Не звертаючи уваги на стук (досить несміливий), господар розпитав гостю про приключку і в двох словах пояснив їй, які це тягне за собою наслідки.

    — Я вас випущу через кухню. На щастя, вартові не знають вашого імені. Біжіть у готель і сховайтеся. Шовк заховайте в багаж. Без вуалі на вулицю не виходьте, а ще краще вдень взагалі сидіть у номері. Поліцейських я впущу, коли ви підете, і скажу, що знати вас не знаю. Ви хотіли здійснити плавання у Новий Світ на одному з моїх суден, але я вам відмов вив, бо через війну ми не беремо пасажирів. Так це ваш папуга?

    Він обережно поплескав мене по чубчику, і я ледь стримався, щоб не дзьобнути його в палець. Терпіти не можу фамільярності.

    — Мій.

    Вона погладила мене по спині, але цей доторк не був мені неприємним. Зовсім навпаки.

    — Красунчик! Не хочете продати? Він надто примітний, на вас звертатимуть увагу, а це вам зараз ні до чого. Я посаджу молодця в позолочену клітку і навчу вітатися з відвідувачами. Хочете 40 ліврів?

    — Ні. Птах не продається.

    Коли вона це сказала, щось ворухнулося в моєму серці. Це вже вдруге. Вперше — коли Летиція де Дорн так рішуче відповіла: «Мій».

    Її поведінка стала зрозумілою, коли ми — Лефевр, вона і я в неї на плечі — швидко йшли темним коридором.

    — Ти врятувала мене від тюрми, пташко. Дякую, — прошепотіла мені дівчина швабською і — ви не повірите — поцілувала мене!

    Я ледь не звалився.

    Мене ніхто ніколи не цілував. Що й не дивно. Лейтенант Вест, коли напивався, напував мене ромом з рота в дзьоб, але це зовсім не те, що поцілунок дівчини, можете мені повірити.

    Раптом мене осяяло. А, власне, чому б ні?

    Хто сказав, що мій вихованець обов’язково має бути чоловіком? Припустимо, мені ніколи не спадало на думку приручити істоту протилежної статі — я ж старий вовк-самітник, морський бурлака і зовсім не знаю жінок. Але ця руда панянка мене зацікавила.

    Будь що буде! Ймовірніше за все, якщо я її пошкрябаю і дзьобну, вона мене прожене. Ну, значить, не пощастить мені триматися за бабську спідницю. Полечу шукати нового вихованця в таверні чи в порту. Свій борг пані де Дорн я чесно повернув.

    Я звісив хвоста їй на груди, зслизнув шовком і стиснув пальці, а дзьобом якомога легше (та все ж до крові, по-іншому не можна) вдарив дівчину в смагляву скроню.


    Розділ третій
    Летиція де Дорн



    Моментально, змінюючи одна одну з незбагненною швидкістю, перед поглядом моєї душі пролетіла низка яскравих картин. Життя дівчини на ім'я Летиція було прочитане мною, наче книга, від першої і до останньої літери. Якщо мій обранець не відштовхнув і не скинув мене хоча б протягом однієї секунди, цього досить. Процес співпереливання двох Кі майже миттєвий.

    Спробую розповісти, як це відбувається, хоч слова і не здатні передати стан абсолютного пізнання.

    Спочатку я почув… ні, не почув, а дізнався повне ім'я своєї нової вихованки.

    Летиція-Корнелія-Анна фон Дорн (а не «де Дорн») — ось як її звали.

    А далі — яскраві спалахи, наче блискавиці в небі.

    Повторюю, я побачив і пізнав все її життя і міг би його переказати до найменших несуттєвих дрібниць. Але досить і кількох образів, вихоплених навмання. Інакше розповідь розтяглася б на всі двадцять п'ять років, прожитих Летицією.


    Ось невеликий сірокам'яний замок на пагорбі, в оточенні дубових лісів і зелених полів. Біля воріт, на зламаному підйомному мосту, стоїть руда дівчинка в простенькій сукні і відчайдушно махає рукою вслід від'їжджаючому вершнику.

    Це її батько, Фердинанд фон Дорн. Він їде назустріч сходу сонця, і вся його фігура здається витканою з яскравого проміння. Виблискує аграф на капелюсі, сяють шпори й ефес шпаги, відливає золотом круп буланого коня.

    Про вершника я знаю багато — стільки ж, скільки знає про нього моя вихованка, яка любить цього чоловіка більше за все у світі — не за те, що він дав їй життя і назвав красивим іменем Laetitia (латиною воно означає «радість»), а тому, що Фердинанд фон Дорн випромінює щастя. Він і справді наче зшитий з сонячного світла, і схід сонця тут ні до чого. У Фердинанда золотаво-руде волосся, яке з віком набуває відтінку благородної бронзи, у нього сонячний сміх, веселі, іскристі очі й промениста посмішка.

    Є люди, яких полюбляє Фортуна. У будь-якому разі, в цьому впевнені оточуючі, котрі відчувають щодо пестунчиків долі люту заздрість, змішану з захватом. Взагалі-то ударів долі їм впадає не менше, ніж посмішок, просто щасливці ніколи не втрачають бадьорості й не скаржаться. Нещастя вони скидають з себе спантеличеним знизуванням плечей, а в щастя запинаються, наче в сліпучо нарядний плащ. Вони не зважають на злигодні, і так до самої своєї смерті. Якщо комусь на землі і треба заздрити, то володарям цього чудесного дару.

    Фердинанд фон Дорн народився другим сином у колись заможній і славній, але зубожілій швабській родині. Ніякої спадщини йому не дісталося, лише бойовий кінь. Та Фердинанд казав, що його у жодному разі не вабить нудне життя землевласника, а кінь просто диво який гарний. На такому прегарному скакуні залюбки вирушити на війну і зробити «Блискучу військову кар'єру. І так смачно він це розповідав, що решта братів йому заздрила — навіть старший, спадкоємець родового замку. Ніхто не сумнівався, що щасливчик стане полковником, а може, й генералом.

    Та в першу ж кампанію Фердинанд був поранений. Куля пробила йому легеню, він ледь не помер, а коли вилікувався, з армією було покінчено. Яка тут військова служба, якщо за найменшої застуди починається жорстокий затяжний кашель?

    Інший би занепав духом, опустив руки, але не таким був Фердинанд фон Дорн. Він товкмачив лише про те, як нечувано йому пощастило — з пробитою легенею, і живий. Диво із див! І взагалі солдатська кар'єра годиться для людей рвучких і відчайдушних, типу брата Корнеліуса, а для справжнього чоловіка істинне щастя полягає у подружньому житті. Подібними розмовами і своєю осяйною посмішкою Фердинанд підкорив серце багатої нареченої. Оженився, привів на світ двох синів і доньку, а тут ще помер бездітний старший брат Клаус, і щасливе сімейство оселилося в дорнівському родовому замку Теофельс.

    Фердинанд відремонтував і прикрасив дідівське гніздо, привів до ладу господарство і зажив зразковим поміщиком, на заздрість знайомим і сусідам. Але й ця стежка, подібно до військової, його підвела. Моровиця віспи забрала дружину і синів, зорала гарне обличчя фон Дорна вибоїнами і зглянулася тільки над маленькою донькою. Пересічна людина збожеволіла б від горя, але вічний щасливець і тут не втратив бадьорості. «Та я в сорочці народився, — невтомно повторював він. — По-перше, ошукав лікарів і не помер, нехай мітки на обличчі будуть постійним нагадуванням про цей дарунок долі. По-друге, вціліла моя крихітка Летиція, навіть личко не постраждало — чи це не диво? По-третє ж, безглуздо сидіти в глушині борсуком, закопувати свій талант. Є речі цікавіші, ніж ярові та озимі Наприклад, кар'єра дипломата».

    І він вступив на службу до Електора баварського. Мандрував світом, виконуючи неофіційні, часто ризиковані доручення. Якщо вдало з ними справлявся — всі говорили, що радник фон Дорн неймовірно удатний. Якщо місія провалювалася, казали: щастить Дорну, як це він тільки живим залишився.

    На світанку дня, який я описую, Фердинанд вирушає в чергову подорож, з якої бозна-коли повернеться, а може, не повернеться зовсім. Рудій дівчинці страшенно хочеться, Щоб він обернувся, хочеться його покликати, але вона не наважується. Махає рукою, по скривленому личку течуть сльози.

    Але вершник не обертається. Він уже забув про сірий замок, про руду дівчинку — його вабить виблискуюча сонячними іскрами дорога.


    Інша картинка.

    Дівчата-підлітки (всі в однакових коричневих суконьках з білим мережаним комірцем) збилися в гурт біля підвіконня і дивляться, як вузькою вулицею фламандського містечка рухається весільний поїзд. У відкритому екіпажі їдуть молодята: він дуже гарний в ясно-червоному плащі і трикутному капелюсі з пір’ям, вона — в пишному біло-срібному вбранні. У всіх пансіонерок однаковий вираз обличчя — мрійливо-захоплений. Ні, не у всіх. Довготелеса худенька дівчинка склала губки коромислом, а руденькі брівки дашком. Бідолашна знає, що негарна. Ніколи їй не їхати в білому гіпюрі під вітальні вигуки, поруч з красунчиком мальованим.


    Ще.

    Летиція підросла. Вже дівчина. Висока, рвучка у рухах, з засмаглим обличчям і облізлим від сонця носом. Вона зграбно сидить у сідлі — не амазонкою, а по-чоловічому, бо вдягнена в кюлоти і сорочку (їй надзвичайно подобається носити батькові старі речі). Поруч, теж верхи, Фердинанд. «Не бійся, — каже він. — Ти з роду Дорнів. Уперед!»

    Їй дуже страшно, але вона жене коня до бар’єра — дерева, зваленого бурею. Не витримує, заплющується. Кінь відчуває стан вершниці і перед самою перешкодою робить свічку. Наче пам’яттю власного тіла я відчуваю удар об землю, чорноту непритомності. Потім бачу над собою насуплене обличчя батька. Перше почуття — паніка. Він розчарований! «Я спробую ще раз!» — каже дівчина.

    Знову розгін, але тепер вона очей не закриває. Політ, перехопило подих — і пекуче щастя. Я зробила це! Він може мною пишатися!


    Знову вдвох із батьком.

    Фердинанд фон Дорн намагається зробити роздратоване обличчя, що у нього погано виходить. «Я проткну тебе, як перепілку!» — рикає він, розмахуючи шпагою, на вістря якої насаджено винний корок. Але, якщо клинок пробиває захист і б’є в живіт або в груди, це все одно дуже боляче.

    Летиція ухиляється, парирує удари, але варто суперникові послабити натиск, негайна переходить у контратаку.

    Фердинанд задоволений. «Панні корисно удавати слабку і беззахисну, щоб дати можливість чоловікам виявити лицарство, — каже він під час паузи, закурюючи люльку. — Однак треба вміти захистити себе. Не завжди поруч із тобою трапиться лицар. Якщо у тебе нема зброї, бий кривдника носком в гомілку або коліном у пах, і відразу ж лобом чи. кулаком в носа. Для таких ударів багато сили не треба».

    Донька киває. Думає: «Він знає, що у мене ніколи не буде чоловіка, тому й вчить. І це дуже добре, що не буде».

    Тепер мені зрозуміло, чому Кривий Вовк зазнав на Іспанській набережній такої швидкої і ганебної поразки.


    Найбільше картин, де Летиція сама. Власне, вона майже завжди сама.

    З книжкою в саду.

    Взимку біля вікна — дивиться на порожнє поле.

    Ось поле стало зеленим — вже весна, але дівчина сидить у тій самій позі.

    Часом вона тримає в руках листа і посміхається — це надіслав звісточку батько. Але частіше пише сама.

    Я легко можу зазирнути їй через плече і простежити за кінчиком пера, яке виводить на папері рівні рядки.


    «Благаю вас, батечку, не вірити м'якості константинопольського клімату. Я прочитала, що вітер з Босфору особливо підступний в спеку, бо прохолода, яку він несе, крім приємності, криє в собі небезпеку застуди, такої небажаної для ваших слабких грудей…»


    Або інший лист, цікавіший, але просякнутий прикрістю:


    «Мила Беттіно, на відміну від тебе, я волію прожити свій вік старою панною. Радощі материнства, в яких ти сподіваєшся знайти втіху, здаються мені сумнівними. Вони навряд чи здатні виправдати тягар життя з чоловіком. Адже чоловіки грубі, хвалькуваті, жорстокі, вони вважають нас дурними і ні на що, крім дітонародження, не здатними, а самі дуже погано вміють дати раду владі, яку захопили. Втім, не буду з тобою лукавити. Коли я бачу красеня з розумним обличчям і гордовитою поставою, особливо, якщо у нього ще зелені очі, моє дурне серце стискається і тьохкає, але, на щастя, зеленоокі красені на моєму шляху трапляються зрідка, і я кожного разу знаходжу в них якийсь ґандж. Зелений виноград! Скоріше б вже минулася молодість, клятий вік, який чомусь називають золотою порою життя. Єдиний чоловік, з яким я хотіла б жити — мій дорогий батько. Скоро йому набридне мандрувати, він повернеться в Теофельс, і тоді я буду цілковито щаслива».


    Листи, самотні прогулянки верхи, книги, знову листи. Дні життя Летиції забарвлені в неяскраві кольори — світло-зелений, блякло-жовтий, сірий. Чи мені це здається, бо я звик до соковитих барв південних морів?

    Потім гама раптом змінюється, світ чорнішає, наче занурившись у морок ночі або затемнення.

    Я бачу Аетицію з листом від батька в руках — знову. Та вона не посміхається, а плаче.

    Фердинанд фон Дорн пише, що йому знову неймовірно пощастило. Він вів таємні перемовини з турками, спричинені наближенням війни, і отримав певні дуже важливі гарантії для свого государя. Щоправда, на зворотному шляху корабель був захоплений марокканськими корсарами, але доля І тут не залишила свого улюбленця. Він; один із небагатьох, залишився живим, і хоча наразі його утримують у в’язниці у малоприємних умовах, вже зумів домовитися про викуп. Треба зібрати і доправити в марокканський порт Сале 5000 французьких ліврів. Придворна канцелярія, звісно ж, не пошкодує такої нікчемної суми за звільнення дипломата, який так багато зробив заради слави й прибутків його високості курфюрста.


    О, я добре знаю, хто такі марокканські корсари зі страшного міста Сале! Від самої цієї назви бліднуть моряки всієї Європи.

    Морські розбійники Барбарії безстрашні й дикі. Їхній прапор — відрубана рука з ятаганом. Низькі, меткі кораблі маврів шмигають вздовж узбережжя Іберії, Франції й Англії, сягаючи навіть Ірландії. Найжахливіше, що полюють вони на людей. Повелитель марокканського пекельного кодла, султан Мулай-Ісмаїл, вимагає від свого порту Сале платити данину живим товаром. Султану потрібні жінки для гаремів і робочі руки. © http://kompas.co.ua

    А ще білі полонені потрібні Мулаю, щоб продавати їх християнським монархам за викуп. Звична ціна за голову — 800 ліврів, тож Фердинанда фон Дорна, певно, сприйняли за птаха високого польоту (сумнівне везіння). З іншого боку, інакше його не залишили б у Сале; а відправили в кайданах у глиб Барбарії, в місто Мекнес, де султан будує серед пустелі величезне місто-палац завдовжки 300 миль.

    Про Мулай-Ісмаїла відомо, що він лютий і непередбачуваний. Кожного дня він когось убиває власноруч за дріб’язкову провину чи просто так, для потіхи. Піддані з тремтінням чекають, у якому одязі султан нині вийде. Якщо в зеленому, значить, смертей буде небагато. Якщо в жовтому, чекай великого лиха. З усіх іноземних повелителів Мулай вважає собі за рівного тільки Короля-Сонце, і тому французькі кораблі можуть плавати Середземним морем і Біскайською затокою без перешкод. Без остраху заходять вони і в марокканські порти — тут арматор Лефевр не збрехав.


    Однак я відволікся.

    На листі з Сале картинки не закінчилися, але їхній темп пришвидшився — всі останні місяці Летиція жила, наче у тремтінні від лихоманки.

    Я побачив кабінет у Мюнхені, почув байдужий голос, який пояснював, що турецька поїздка пана фон Дорна була неофіційною і тому казна не несе за неї жодної відповідальності.

    Майнула одутла фізіономія з підшморгуючим м’ясистим носом (пан Мьонхле, зведений братик). Задзвеніли монети, які висипали зі шкіряних мішечків в скриню. Вибоїстою дорогою понеслася шкіряна карета, з-під коліс летіли бризки, небо лисіло над зимовими полями мокрою мішковиною.

    Летиції набридло стукатися у мюнхенські двері. Вона вирішила, що викупить батька самотужки. Списалася з арматором з головного французького порту Сен-Мало, заклала кузенові родовий замок і вирушила рятувати того, заради кого не шкода нічого на світі.


    Ну що сказати?

    Мені надзвичайно сподобалася моя нова вихованка. Певно, дарма я витратив стільки років свого життя виключно на чоловіків. Якщо решта жінок схожі на Летицію де Дорн, подумав я, вони дійсно — краща половина людства.

    Моя вихованка не тільки відважна і самовіддана в любові, вона ще й розумна. Її початковий розрахунок був правильним: саме через мореплавців із Сен-Мало і слід діяти. Якби війна не поклала край морській торгівлі, план легко б втілився.

    Що ж до пропозиції Лефевра, мені вона здалася нечесною. Я трохи розбираюся в розцінках і звичаях корсарського промислу. Якби я вмів говорити і мав відповідні повноваження, то зумів би істотно збити запропоновану ціну. Врешті-решт, Лефевр не єдиний арматор у місті, та й репутація у нього, наскільки мені відомо, не найкраща.

    Миле, горопашне дитя, як же тобі важко в цьому чужому і незбагненному світі! Я допоможу тобі, я зроблю все, що в моїх силах!


    Вистачило кількох секунд, щоб я пройнявся інтересами і турботами моєї Летиції.

    Щастя і величезне везіння, що вона не скинула мене зі своїх грудей ні в мить самого співпереливання душ, ні потім.


    Розділ четвертий
    Подруги



    О ні! Вона стійко перенесла кровопускання, та ще й заспокійливо притисла мене до себе.

    — Бідолашко, ти злякався цих дурних вартових! — Помацала дірку від кігтів на ліфі. — І ще я бачу, що моя шовкова сукня тобі не до смаку. Нікому вона в цьому місті не подобається. Мабуть, дійсно, сховаю її в скриню.

    Ми йшли вузьким провулком, де пахло помиями, а під ногами валялося лушпиння.

    Летиція розмовляла зі мною, це зігрівало мені серце.

    — Хочеш, я візьму тебе до себе?

    Ще б пак! Наскільки міг солодким голосом я прокурликав повну свою згоду.

    — Не бурчи, — сказала вона. — Не сподобається — полетиш. Силоміць утримувати тебе я не збираюся.

    Хіба можна полетіти від того, з ким зріднився душею? Дурненька!

    — Як би мені тебе, пташко, назвати?

    Вона взяла мене в руки, покрутила так і отак. Я знову закурликав, готовий прийняти будь-яке ім’я. Після того, як тебе величали Каброном чи Трюком, особливо вередливим не станеш.

    І все ж її вибір мене приголомшив.

    — Я називатиму тебе Кларою, моя славна дівчинко, — оголосила Летиція.

    О Боже… Невже не помітно з чубчика, з гордовитого малюнка дзьоба, з усієї моєї мужньої постави, що я аж ніяк не можу бути Кларою? Я крикнув, протестуючи.

    — Їй подобається, — розчулилась неосвічена дівчина. — Ти навіть намагаєшся повторити своє нове ім’я: клррр, клррр.

    Решту дороги до готелю ми мовчали. Не знаю, про що думала моя вихованка, а я намагався звикнути до думки, що відтепер буду «славною дівчинкою» на ймення Клара.


    Та в готелі я одразу забув про свою образу.

    Щойно Летиція піднялася в номер і зачинила за собою двері, вона повелася доволі неочікувано. Впала на постіль і голосно заридала.

    Це заскочило мене зненацька. Я не звик до сліз — чоловіки плачуть рідко, зазвичай таке трапляється на п’яну голову. Я, звісно, надивився за життя на жінок, що ридма ридали. Але Летиція плакала зовсім не так, як вони. Не напоказ, не жалібно, не волаючи про співчуття, а глухо, безнадійно, неначе тягар світу став для неї зовсім нестерпним. Вона ридала від того, що не знала, як їй діяти, а крім неї приймати рішення не було кому.

    Проглянувши все її життя, я знав, що плакала моя вихованка досить рідко. Коли це траплялося востаннє?

    Я покопався в картинках з її минулого і здивувався. Як, усього одинадцять днів тому?

    Я знову побачив дорожню карету, але вона не їхала, а стояла; над дорогою сліпий дощ змінився туманом. Із нього вискочили три темних силуети і перетворилися на голодранців.

    Судячи з кольору мундирів, то були дезертири з прусської армії. Один схопив за вуздечку корінного. Другий стягнув з передка і вдарив руків’ям шаблі кучера, третій розчахнув дверцята і гугняво проспівав: «Вилазь, кицю, ти приїхала». У відповідь карета вивергнула струмінь диму, вогонь і гуркіт. Розбійник упав, не скрикнувши. Решта миттєво зникли у тумані.

    Молодець, дівчинко, подумав я, слухаючи, як схлипує і стукає зубами Летиція. Не переймайся, так йому і треба. Не вартий цей гугнявий твоїх сліз. Хоча вона — кому, як не мені, це знати — плакала не через гугнявого, а через те, що світ влаштований так жахливо.


    Передостаннього разу моя вихованка плакала, коли надійшов лист із Сале (це я вже описував). А перед тим — у тринадцятирічному віці, через прищика на лобі.

    Я плачу і того частіше. І якщо вже мене розбирає сльоза, то не на одну хвилину, як цю фройляйн.

    Тому що всього за хвилину ридання її стишилися, вона скрипнула зубами, стисла кулаки і сіла на ліжку.

    Поглянула на мене — посміхнулася. Не знаю, що такого комічного знайшла вона в моєму вигляді, та я не образився, а зрадів, що моя вихованка впоралася зі своїм відчаєм і слабкістю.

    — Бідолашко, — сказала Летиція. — Ти теж перехвилювалася. Треба тебе погодувати.

    Вона налила молока, накришила бісквіту.

    Що ж, ми, моряки, не вередливі. Ще й не таке куштували.

    Я ввічливо опустив дзьоба в блюдце, пчихнув (у мене від молока завжди свербіж у носі). Солонинки б з червоним перцем та пару ковтків рому. Якось я вибрав крихти, поки вони зовсім не розмокли.

    Дівчина спостерігала за мною.

    — Будемо подружками, смішна пташко? Мені зараз дуже потрібна подруга! Ах, де ти, моя Беттіно…

    Хто-хто?

    Я прикрив очі.

    Так, Беттіно, Беттіно…

    Книга життя моєї вихованки зашурхотіла перед мною своїми різнокольоровими сторінками і слухняно розкрилася на потрібному місці.


    Брюссельський пансіон, куди маленьку Летицію сплавив татусик. Керує ним англійка, зубожіла гранд-дама з оточення скинутого короля Якова. До пансіону приймають дворянок— католичок з усієї Німеччини і Фландрії. Вчать манер та ідеального почерку, а також мов — англійської, французької і латини.

    Беттіна фон Гетц — славна дівчинка з покірливим поглядом та фігурою качки, донька сусідів Дорнів. Весь час, проведений на чужині, подруги нерозлучні. Пам'ятаєте, я описував сценку, як пансіонерки витріщаються на весільний кортеж? Беттіна теж була там. Стояла поруч з моєю, обійнявши її за плече і мрійливо посміхаючись.

    — Уявимо, Кларочко, що ти Беттіна, — бадьоро сказала Летиція, сівши переді мною і спершись ліктями на стіл. — У тебе такі ж круглі очі. Дай мені пораду, моя розсудлива подруго.

    Залюбки. Поради — це якраз моє.

    Я кивнув, показуючи, що готовий слухати. Моя вихованка пирснула, але відразу ж стала серйознішою.

    — Ось тобі задачка. Жовтолиций миршавець вимагає від мене двадцять одну тисячу триста п'ятдесят ліврів та ще й три тисячі за свої послуги, хоч тепер і не дуже зрозуміло, в чому вони полягають. П'ять тисяч — ціна викупу, і знаючі люди кажуть, що ще стільки ж може піти на бакшиш і непередбачені витрати. Я ж отримала під заставу Теофельсу від нашого шмаркача тридцять тисяч. Припустимо, що я поторгуюся з Лефевром і на скількись зіб'ю ціну. Та з чим залишиться батько, коли повернеться з полону хворий і змучений? Ні дому, ні грошей…

    Я звернув увагу на те, що в цю хвилину вона не думала про себе і своє майбутнє — тільки про батька. Благородне серце!

    Тим часом Летиція продовжила свої міркування вголос.

    — Всі ці роздуми на одній чаші терезів. На іншій — лиш один доважок, зате золотий! За якихось два тижні корабель дістанеться берегів Барбарії. Батько буде врятований, ми з ніколи більше не розлучимося! І ще. Лефевр сказав, що капітана звати Дез Ессар. Це одна з кращих родин Франції. У покійного Людовіка Тринадцятого такий собі Дез Ессар командував королівськими гвардійцями. Думаю, що на людину з такого роду можна покластися.

    Але тут же пожвавлення залишило її.

    — А що, як я віддам їм всі свої гроші, а вони мене обдурять? Чи навіть не обдурять, а просто відступляться перед труднощами. Яким би шляхетним не був Дез Ессар, для нього мій батько — чужа людина. В кращому разі капітан виконає свої інструкції, не можна вимагати від нього більшого. Як же мені бути, дорога моя Беттіно? «Ти сама щойно відповіла на це питання», — подумки сказав я і кивнув у бік вікна.

    Та вона не зрозуміла.

    — Їй гадаєш, я маю поговорити з капітаном і переконати його, що мій батько — найкраща і найдорожча людина в світі? Звісно, я зроблю це. Але я некрасномовна і погано вмію благати про співчуття, ти завжди це казала.

    Та ні ж! Годі й думати розчулити капітана корсарського корабля. Я нетерпляче тупнув ногою. Бажаючи пояснити свою позицію, перелетів на підвіконня і постукав дзьобом у скло, за яким виднілася стіна і щогли, які стриміли над нею.

    Самій треба плисти, дорогенька, самій! З попутним вітром це лишень двотижневе плавання, дрібниці! А вже коли ти потрапиш у Сале, то не даси кораблю попливти назад, поки маври не віддадуть твого обожнюваного фатера!

    — Ви мене не слухаєте, пані Мьонхле, — сумно посміхнулася Летиція. — Вам цікавіше дивитися у вікно. Але ж ви мені не тільки подруга, а тепер ще й родичка. Недобре.

    Цього я не зрозумів. Чому «пані Мьонхле»? В якому сенсі «тепер родичка»? Вочевидь, не всі сторінки життя моєї вихованки закарбувалися у мене в пам'яті з однаковою ясністю. Довелося перегорнути їх знову.

    Ах, ось воно що…


    У Летиції було дві тітки, які давно вийшли заміж, і троє дядьків. Старший Клаус, виходить, помер без нащадків. Наступний за віком після Фердинанда, Андреас, пішов по духовній лінії і теж встиг залишити сей світ. Молодший, на ймення Корнеліус, був найманцем, багато років тому вирушив шукати щастя в далеку Московію, де і згинув. Таким чином, Летиція — єдина спадкоємиця родового маєтку. Та в неї, виявляється, є зведений брат. Він не носить імені фон Дорнів, бо народжений поза шлюбом, як порушення церковних законів. Призвів сього бастарда абат Андреас, через що хлопчик отримав прізвище Мьонхле, тобто «ченчик». Ієронімус Мьонхле вивчився наук у єзуїтів, виявив неабиякі здібності до фінансів і розбагатів на ломбардно-позикових операціях. Нині перебуває у ранзі комерцрадника при вюртемберзькому дворі і навіть отримав від герцога дворянську грамоту, але цього Ієронімусу замало. Він мріє стати справжнім аристократом. Врешті-реищ хіба він не нащадок хрестоносців? Якби він став власником родового замку, за якийсь час всі забули б, що він, як то кажуть, народжений «не в колисці».

    Я бачу, як Мьонхле, сопучи і хлипаючи від хвилювання носом, підносить Летиції діамантову обручку. Він прийшов до кузини з пропозицією руки й серця. Бачу, як комерцрадник біжить до карети, супроводжуваний лунким сміхом.

    Потім бачу його у церкві перед аналоєм. Поряд — наречена. Не спадкоємиця замку Теофельс, зате баронеса. Це Беттіна фон Гетц, її обличчя сумне й покірне долі. Бідолашну насправді продали, як продають коня благородної породи. Пан Мьонхле вдало вклав гроші — підвищив свій аристократичний статус. Ось тому-то моя вихованка і називає свою подругу родичкою, хоч точніше було б сказати «своячка».

    Заразом я витягаю з нашої спільної з Летицією пам’яті ще один епізод з участю Ієронімуса.


    Зимовий вечір у Теофельсі. У величезному комині потріскують дрова. На стінах і високій стелі хилитаються червоні й чорні тіні.

    — … Це цілком безвідсоткова позика, мила сестричко. Пропоную вам її як родич, як щирий друг. Тридцять тисяч дзвінкою монетою! На цілий рік! — Пухлі щоки комерційного радника посіпуються, багряний язик облизує губи. — Що таке «застава»? Дрібничка! Формальність, необхідна для того, щоб я міг провести цю операцію через свої бухгалтерські книги. Ви повернетеся з дорогим дядечком, віддасте мені гроші і будете жити не тужити в цьому чудовому будинку.

    Мьонхле ковзає жадібним поглядом по гербу над комином, по розвішаній зброї, по головах кабанів і оленів.

    Летиція думає: «Ти сподіваєшся, що мене дорогою пришиють розбійники. Або що ми не зможемо повернути борг. І тоді твоя мрія здійсниться. Теофельс стане твоїм. Бр-р-р! Але рік — це так багато! За цей час я помру, але визволю батька. І якщо визволю, він зуміє дістати гроші. А якщо помру, начхати. Нехай тут живуть діти Беттіни».


    Продовження бесіди додивитися (точніше сказати, допригадувати) я не встиг, бо моя вихованка раптом підхопилася, підійшла до вікна і стала дивитися туди, куди я показував їй хвилину тому — на корабельні щогли.

    — Господи, ну звісно! — прошепотіла вона. — Десь там стоїть мій корабель. Я попливу на ньому сама! Ніщо мене не зупинить!

    Розумничка! Зметикувала!

    Протягом кількох хвилин вона ходила по кімнаті і сама з собою розмовляла, але про себе, тільки ворушачи губами, тому я не знав, у якому напрямку спрямувалися її думки. Пот тім знову сіла до столу і почала писати листа. Тут вже я не розгубився. Перелетів до неї під лікоть, став дивитися, як на папір лягають рядки. Час від часу Летиція замислювалася і неуважно чухала мій чубчик. Це було з біса приємно.

    Писала вона Беттіні, англійською — мовою пансіонних років. Поки сохло чорнило, я проглянув написане ще раз і залишився цілком задоволений змістом. Незрозумілим мені залишився тільки один пасаж:


    «Будь здорова, кріпка Духом і не сумуй, наскільки це можливо у твоєму Стані. Нехай дорогі для мене Стіни служать не тільки Притулком для твого бідного Тіла, а и Підпорою твоїй сумирній Душі. Таке моє тобі Благопобажання, і надалі, пам'ятаючи про свою Обіцянку, не торкнуся сього сумного Предмета жодним Словом».


    Це вимагало пояснень.

    Я прикрив очі і побачив продовження сцени біля палаючого каміна. Але тепер говорила Летиція, а гер Мьонхле покірно слухав.

    — Дорогий братику, — в'їдливо говорила вона, — я прийму твою великодушну допомогу, але за певних умов. Ти отримаєш Теофельс у заставу, — однак протягом року жити тут буде твоя дружина, а ти не матимеш права навіть переступити через поріг замку.

    Комерцрадник першої миті засяяв — його мрія була близька до здійснення. Потім закліпав, роззявив рота.

    — А… а як же виконання законних подружніх прав? Хоча б раз на тиждень, у суботу?

    Летиція розсміялася — варто визнати, дуже недоброзичливо.

    — Поки Теофельс мій — під дахом фон Дорнів ти не будеш…

    Я був епатований вульгарністю використаного нею дієслова. Грубими словами мене не здивуєш, я старий морський волоцюга. Але ж це панянка з благородної родини, вихованка англійського пансіону!

    Рік спокійного життя подалі від осоружного чоловіка — ось подарунок на прощання, який Летиція зробила своїй дорогій подрузі.

    Очі Ієронімуса Мьонхле зблиснули злістю, завжди мокрий ніс гучно хлюпнув, але кузен стерпів і сумирно розвів руками. Принизлива умова була прийнята.


    Ще я не зрозумів, що означає підпис Your most loving and assured Friend Epine:[18] «Epine» французькою означає «колючка». Та потім переклав це слово німецькою — вийшло «Dorn» — і навіть не став порпатися у пам’яті. Сам зметикував: не інакше, старе пансіонне прізвисько. З таким прізвищем і з таким характером, як у моєї вихованки, франкомовні однокласниці з фландрських родин повинні були прозвати її саме так.

    Заклеївши листа сургучем і відтиснувши свою печатку, Летиція відразу ж написала другого листа, короткого і ділового. Вона повідомляла «високоповажного мессіра Лефевра», що сьогодні о дев’ятій годині вечора відвідає його, щоб обговорити умови угоди і познайомитися з капітаном Дез Ессаром.

    Тон листа був сухим і владним — так пише вимогливий замовник до виконавця.

    Далебі я захоплювався своєю міднокосою вихованкою!


    Розділ п’ятий
    Ділова розмова



    — Отже, ви пропонуєте мені винайняти корсарський корабель, — сказала вона, особливо підкресливши слово «винайняти».

    Я, чесно кажучи, не зрозумів, навіщо, але Лефевр щось занюхав і вніс поправку.

    — Якщо бути точним, мадемуазель, я пропоную послуги одного з моїх кораблів, з моїм капітаном і моїм екіпажем, щоб витягнути з полону вашого татка.

    Ввечері похолоднішало, з моря повіяв холодний вітер, і високі вікна розкішного кабінету були зачинені, а в каміні ярів вогонь, та арматор мерзлякувато щулився, а Летиція, навпаки, пашіла. Відразу було помітно, хто тут нападає, а хто задкує.

    — Я й не кажу, що купую ваш корсарський корабель. Я його винаймаю. Чи не так?

    Здається, я почав здогадуватися про причину її наполегливості і від задоволення злегка пчихнув. Пчихати дуже приємно. Живучи зі штурманом Ож’є, я приохотився нюхати тютюн. Клянуся, це одне з наймиліших занять у світі. Але з пані де Дорн від цієї невинної насолоди доведеться відвикати, нічого не зробиш…

    Француз скосував на мене.

    — Ви так екстравагантно виглядаєте з папугою на плечі. Але, може, пересадимо пташку в клітку, щоб вона не заважала діловій розмові? — Він показав на велике золотаве спорудження з дроту, що стояло на окремому столику. Туди, очевидно, цей пройдисвіт і мав намір мене засадити, коли допіру пропонував сорок ліврів. — Чи не бажаєте?

    — Не бажаю, — відрубала моя нова вихованка, і я вдячно стиснув її плече кігтями.

    Коли вона під покровом темноти збиралася на зустріч з арматором, залишила мене в номері. Та я, звісно, не міг пропустити такої події. Я відкрив дзьобом віконну раму, злетів на вулицю і спланерував Летиції на плече.

    Вона не розсердилася, навіть зраділа.

    — Кларочко, ти хочеш зі мною? Добре, а то я трохи побоююсь.

    Та якщо вона й побоювалася хитромудрого судновласника, в розмові це ніяк не виявлялося.

    — Чому ж ви не хочете визнати очевидного факту? — з притиском повторила вона.

    Лефевр промимрив:

    — Не розумію, про що тут говорити. Ну так, звісно. Ви винаймаєте судно.

    — Чудово. Я винаймаю корсарський корабель. Це по-перше. Тепер друге: я винаймаю корсарський корабель.

    Браво, дівчинко! Так тримати!

    — Так, у корабля є королівський патент на корсарський промисел, а на борту, за правилами, буде писар морського міністерства. І що з того?

    — Значить, найнятий мною корабель має право нападати на ворожі судна і захоплювати здобич?

    — За бажаним власника і на розсуд капітана, — швидко відказав Лефевр, піднявши палець.

    — Чудово. А що потім відбувається зі здобиччю?

    Арматор кисло сказав:

    — Ну, її реєструє писар. Після повернення третина йде а королівську казну, третина йде власнику, а третина розподіляється між членами екіпажу.

    — Власник у цьому плаванні я, — завдала рішучого удару моя розумниця. — Отже, третина здобичі буде моєю.

    Вкрай збуджений Лефевр підхопився з крісла.

    — Та ж ваша ціль — викупити з полону батька! Ви самі це казали! Якби ви хотіли вкласти гроші в корсарську експедицію, я призначив би за «Ластівку» зовсім іншу ціну!

    Не піддавайся, любонько, сперечайся! Я стиснув кігті.

    Летиція теж підвелася, щоб Лефевр над нею не нависав. Виявилося, що вона вища на зріст.

    — Тоді я порозмовляю з іншими арматорами, порівняю розцінки і виберу найбільш вигідну пропозицію. Гадаю, на моєму місці ви вчинили б так само.

    — Я думав, вам кортить позбавити батька від тяжких страждань, а ви думаєте про зиск! — гірко вигукнув судновласник. — Ну, добре, хай буде так. Половина трофеїв буде ваша, половина моя.

    Мої кігті знову пішли в хід… Не давай себе надурити!

    — Не заперечую… Але в цьому разі ви візьмете на себе й половину витрат. Замість двадцяти однієї тисячі трьохсот п'ятдесяти ліврів я заплачу вам десять тисяч шістсот сімдесят п'ять.

    Яка сила характеру! А швидкість усного підрахунку!

    Я відчув, що можу трохи розслабитися. Моїй вихованці пальця в рота не клади.

    Чверть години йшла запекла торгівля, в підсумку якої арматор погодився скоротити на третину вартість оренди корабля. Отримавши натомість половину інтересу Це далося Лефеврові нелегко, йому довелося попотіти — в тому числі й у прямому сенсі. Він уже не мерз, на жовтому лобі виступив піт.

    — Уф, — сказав він, утираючи обличчя мережаним манжетом. — Не заздрю вашому майбутньому чоловікові, мадемуазель. Якщо ви з вашим норовом взагалі колись знайдете собі партію.

    Якщо він думав, що цим жалюгідним і мало гідним випадом закінчує баталію, то добряче помилився. Головний сюрприз був попереду.

    — Дякую за турботу про мої матримоніальні перспективи, — незворушно промовила Летиція, — однак у мене є ще одне запитання. Звідки мені знати, чи попливе взагалі ваш корабель в Барбарію? Може, він побовтається кілька місяців у морі, нахапає здобичі і повернеться? А ви мені скажете, що викупити батька не вдалося?

    — Та… та як ви можете таке… Честь купецького дому «Лефевр»! Моя репутація! Жахлива підозра! Нечувана образа!

    Поки Лефевр шаленів і обурювався, вона спокійно вичікувала. Нарешті, зрозумівши, що криком її не пройняти, він примружився і спитав:

    — Що ви пропонуєте? Хочете відправити з кораблем свого представника? Та ви нікого в Сен-Мало не знаєте.

    — Я попливу на «Ластівці» сама.

    У француза відібрало мову. З хвилину він витріщався на співрозмовницю, роззявивши рота. Потім стягнув свою величну перуку, витер рукавом голомозий череп і стомлено опустився в крісло.

    — Ні, з вами геть неможливо мати справу… Ви не розумієте, чого вимагаєте. Чи знаєте ви, що таке корсарське плавання?

    — Не треба розповідати мені про небезпеки. Вони мене не лякають.

    — Та до чого тут це! Я й так бачу, що вас не злякають ні чорт, ні пекло. — Він безнадійно похитав головою. — Справа не в вас. Справа в екіпажі. Ніколи і ні за що матроси не підуть у корсарський рейд з бабою на борту. Це приносить нещастя.

    Летиція недовірливо усміхнулася, але цього разу пройдисвіт мав рацію! Як я міг пропустити цю обставину? Очевидно, причина в тому, що, полюбивши свою нову вихованку, Я припинив сприймати її як істоту протилежної статі, вона стала для мене суголосною часткою моєї душі. Але моряки й справді народ забобонний. Якщо капітан оголосить, що в небезпечну експедицію з ними йде жінка, весь екіпаж негайно дезертирує. Я й сам, чесно кажучи, ставлюся з упередженням до таких рейсів. Ще відтоді, як потонув мій перший вихованець Ван Ейк. Хіба я не казав, що того разу його корабель віз із Джакарти дружину яванського губернатора зі служницею?

    Я стривожено завовтузився на плечі своєї дівчинки. От уже цю стіну їй було ніяк не пробити!

    Та, певно, не просто так її в пансіоні прозвали «колючкою». Така якщо вчепиться, то намертво.

    — Забобони ваших моряків — не моя проблема, пане. Або я пливу на «Ластівці», або нашу розмову закінчено.

    Я був певен, що тут він прожене її геть. Але Лефевр похилив голову, довго про щось міркував і врешті-решт, зітхнувши, сказав:

    — Хай буде по-вашому. Я накажу внести в контракт відповідний пункт.

    — Тільки врахуйте, — попередила вона, — я досконало вивчу цей документ. Нехай пункт буде сформульований так: якщо власник не зможе забезпечити моєї участі в плаванні, договір розривається, а крім того ви відшкодовуєте. мені всі витрати на поїздку в Сен-Мало.

    — А якщо я знайду спосіб помістити вас на корабель, але і ви самі передумаєте і відмовитесь, то отриманий мною аванс не повертається, — парирував арматор.

    Вони впритул дивилися один на одного. Я відчував, що хитрий лис знайшов якийсь викрут, надто вже він став догідливим. Обережніше, душе моя! Не дай себе надурити!

    — Не сподівайтеся, — сказала Летиція. — Я не відмовлюся. Ходімо складати угоду.

    Ми спустилися на поверх, де була контора. Дуже довго, протягом години чи півтори, клерк під диктовку записував пункти контракту, потім інший писар переписував начисто документ.

    Після цього Летиція повільно прочитала його вголос. Я уважно слухав, як кажуть, нагостривши кігті. Був готовий дряпнути її, якщо побачу пастку.

    — Мені не подобається пункт 18. — Дівчина насупилася. — Тут сказано, що судновласник не несе відповідальності за неуспіх експедиції у випадку, якщо полонений… помре.

    Останнє слово вона вимовила з зусиллям.

    — А як інакше? На все воля Божа. Якщо Господь вирішить покликати до Себе вашого татка, моєї провини в цьому нема. Якщо ж у вас будуть підстави хоч якоюсь мірою звинувачувати мене чи команду в цьому нещасті, то на це є пункт 19, де передбачено жорсткі штрафні санкції.

    Заперечити на це було нічим. Летиція прочитала документ ще раз і рішуче підписала, розбризкуючи чорнило. Підписав і арматор.

    Угоду було укладено.

    — А тепер повернемося в кабінет. Там уже має чекати капітан Дезессар. Я передчуваю, що розмова з ним буде нелегкою! Маю попередити вас, це людина необтесана й невихована, як більшість моряків.

    — Дворянин не може бути невихованим з дамою, — велично зауважила Летиція.

    Я бачив, що вона дуже задоволена тим, як поводилася під час важких перемовин, які скінчилися повним її тріумфом. Що ж, я теж нею пишався.

    — Хто дворянин? Жан-Франсуа? — засміявся Лефевр. — А, ви, певно, подумали, що він з тих Дез Ессарів? — Арматор ткнув пальцем угору, в стелю. — Ні, прізвище капітана пишеться одним словом. Він не блакитної крові. Щирий малоанець, просолена шкіра. Починав юнгою, був матросом, боцманом, штурманом, підшкіпером. Вибився в непогані капітани. Жан-Франсуа, звісно, хотів би отримати дворянський герб, всі капітани про це мріють. Та його величність дарує цю милість лише за особливо видатні заслуги.

    * * *

    — Ось наша вельмишановна клієнтка, мій дорогий Дезессаре. Вона хотіла на вас подивитися.

    Зі стільця неохоче підвівся кремезний, ледь не квадратний чолов'яга далеко не дворянської зовнішності. Вдягнений він, скажімо, був не без закидів на солідність: на кантах і вилогах м’ятого, у плямах, каптана тьмяно відсвічували позументи, на тупоносих черевиках виблискували завеликі срібні пряжки, а з жилетної кишені, ледь не сягаючи пупа, звисав товстий ланцюжок годинника. Та мереживо на сорочці було жовтим, золота вишивка засмальцьована, панчохи висіли складками. Фізіономія й поготів не претендувала на витонченість. Жорстока фізіономія від вітру й сонця набула кольору й фактури наждачного паперу: кирпатий ніс, подібно до двоствольного пістолета, — цілив у співрозмовника широкими ніздрями, зате погляд маленьких очиць як для морського вовка був якимось надто метким, наче ухильним. Я одразу збагнув: цей суб’єкт дуже й дуже хитра пташка. Втім, серед капітанів купецького флоту, які промишляли навперемінку торгівлею та узаконеним розбійництвом, такий тип не дивина. Вік Дезессара, як у більшості бувалих мореплавців, точному встановленню не підлягав. Ця публіка задублюється до густої сизуватості років у тридцять і потім вже майже не змінюється до шостого десятка. Ризикну припустити, що він уже перебрався на мій бік сорокарічного рубежу.

    Перше моє враження від пана Дезессара, чесно кажучи, було неприємним. Особливо стривожило мене те, що, підвівшись, він сховав за спину руки.

    Вважається, що очі — замкова щілина душі і в них можна розгледіти істинну сутність людини. Мій досвід цього не підтверджує. Люди бувалі зазвичай слідкують за своїм обличчям; дехто може дивитися на вас відкрито, догідливо, а при нагоді й підпустити сльозу.

    У мене інша метода — я визначаю вдачу і чесність за руками. Мова жестів не менш красномовна, та мало хто навіть з-поміж несосвітенних хитрюг дбає про її маскування.

    Користуючись своїм становищем безтямної тварини, я перелетів на шафу, а звідтіль на стіл, щоб краще роздивитися руки Дезессара.

    — Ваш папуга не закаляє папери? — спитав невіглас арматор, на що я лише презирливо форкнув.

    Недобрі були руки в капітана. Ох, недобрі!

    По-перше, короткопалі — надійне свідчення ницості чи, у кращому разі, приземленості душі. По-друге, перебували у постійному русі — чіплялися одна за одну, скоцюрблювалися, поклацували суглобами.

    Цей чоловік чи то дуже хвилювався, чи щось приховував.

    Мені захотілося зазирнути в його нутро як слід. Скориставшись тим, що він стояв до мене спиною, я перелетів йому на плече, продер кігтем сукно на грудях, а дзьобом прицілився у скроню, але Дезессар так сіпнувся, що я на ньому не втримався. Розвідка, на жаль, не вийшла.

    — Він у вас навіжений, цей чортів птах?! — загорлав капітан грубим голосом, схопив зі столу свій трикутний капелюх і замахнувся на мене.

    — Йому не сподобалося, що ви не вклонилися дамі. Це свідчить про погані манери, — сухо сказала моя розумниця, вочевидь, з самого початку вирішивши продемонструвати, хто тут головний. — До мене, Кларочко. Цей пан виправиться.

    — Чорта лисого! Я не паркетний шаркун, щоб мести по підлозі капелюхом! Якщо ваш поганючий папуга буде на мене кидатися, я скручу йому шию, хай я не буду Жаном-Франсуа Дезессаром! — Він так розлютився, що тупнув ногою. — Нащо ви мене викликали, патроне? Чого на мене дивитися? Я не грот-щогла, не румпель і не бушприт!

    Тоном світської дами, що розмовляє з конюхом, Летиція заявила:

    — Я хочу бачити, кому довіряю не тільки свої гроші, а й своє життя. Бачите, мсьє, я пливу з вами.

    Реакція капітана була передбачуваною. Звісно, спершу він закліпав очима, потім витріщився на арматора, котрий з понурим виглядом кивнув. Лайки, які після цього вивергав моряк, я пропускаю. Загальний зміст лементу був такий: бабі на «Ластівці» робити нічого, матроси цього не стерплять, та й він сам, трам-та-ра-рам, радше проковтне свою підзорну трубу, ніж погодиться на таке.

    Летиція відповіла не шкіперові, а судновласнику:

    — У такому разі, добродію, ви знайдете мені іншого капітана. Згідно з пунктом 11 нашого контракту. А буде потреба — зміните всю команду, згідно з пунктом 12.

    Я схвалив її твердість заохочувальним вигуком.

    — Заспокойтесь ви обоє, не галасуйте! — підняв руки Лефевр. — І, заради Бога, вгамуйте вашого папугу, мадемуазель. І так голова ледь не лусне! Я все передбачив. Згідно з нещодавно затвердженим наказом Адміралтейства, на корсарському кораблі з екіпажем понад 40 чоловік обов’язково повинні бути священик і морський хірург.

    — Хто-хто? — перепитала Летиція, певно, не зрозумівши словосполучення chirurgien navigan.

    — Простіше кажучи, лікар. Штраф за порушення наказу 2000 ліврів, тому ніхто з арматорів і капітанів не посміє не послухати. Це два зайвих роти і дві зайвих зарплатні, причому утримання лікаря немаленьке —100 ліврів на місяць. Попа я вам, Дезессаре, вже відшукав. Цей простак згодився плисти безкоштовно. А з лікарем ми вчинимо ось як: переодягнемо пані де Дорн у чоловічий одяг — і зіб’ємо однією каменюкою двох пташок. По-перше, умови контракту будуть виконані, а по-друге, зекономимо на медику.

    — Ви жартуєте?! — в один голос закричали капітан і панянка.

    Лефевр незворушно дивився на них примруженими очима, в яких грали зловтішні іскорки. Так ось у чому був викрут!

    — А що такого? — з невинним виглядом спитав він. — За правилами, у лікаря має бути патент, але, оскільки мало хто зі справжніх медиків хоче плавати морями, дозволяється брати лікарських учнів, лишень були б вони грамотними, могли розібратися зі вмістом медичної скрині і мали від народження п’ятнадцять років. А вам же є п’ятнадцять років, мадемуазель?

    Вона розгублено кивнула, заскочена зненацька.

    — Ну ось, бачите. У вашій кмітливості я вже переконався, що ж до медичної скрині, то можете не турбуватися. Я при нагоді закупив оптом на всі свої кораблі стандартні набори, схвалені військово-морським відомством. Там 20 необхідних медичних інструментів, 28 медикаментів, гіпс, корпія і все інше за затвердженим списком. Ніхто, крім Дезессара, про ваш маскарад не знатиме. А наш славний капітан не прохопиться — це не в його інтересах. Як вам моя пропозиція? Гадаю, це єдиний спосіб вирішити нашу маленьку проблему.

    Власне, міркуючи логічно, він мав цілковиту рацію. Але…

    — Але ми так не домовлялися, — пролепетала Летиція. Її самовпевненість як водою змило. Зараз моя вихованка скидалася на перелякану дівчинку. — Я не стану обманювати команду! А раптом мене викриють?

    Дезессар відкрив рота і знову закрив. Його фізіономія з сизої зробилася ліловою. Я захвилювався, аби небораку не уразив удар. Судячи з набряклих жил на скронях, «наш славний капітан» був уразливий до апоплексії.

    — Тут уже будете винні ви самі. — Арматор знизав плечима. — Угода зобов’язує мене надати вам можливість участі у плаванні. Я її надав. Ніде в документі не сказано, який одяг ви носитимете, чоловічий чи жіночий. Коли вас не влаштовує моя пропозиція, розійдемося мирно, але аванс мій.

    Однак він одразу змінив тон і заговорив м’яко, скрадливо:

    — Повірте, пані, інакше, ніж у чоловічому вигляді, вам на жоден корабель не потрапити. Ніхто в усій Франції на це не пристане. Принаймні зараз, у воєнний час. З вас вийде хвацький юнак, повірте досвідченому оку. Зріст у вас прекрасний, фігура, на щастя, не вирізняється округлістю форм. Голос низький, а від солі та вітрів він набуде хрипкості. Будете обережною, і ніхто вас не розкусить.

    Вона жалібно вигукнула:

    — Та я ж нічого тямлю в медицині! А якщо доведеться когось лікувати?

    — Лікарські учні, яких я садовлю на інші свої кораблі, теж не Гіппократи.

    — Та як я житиму серед чоловіків? — Летиція схопилася за скроні. — Це неможливо!

    — Ви маєте на увазі природні фізіологічні відмінності з усіма, так би мовити, наслідками? — покивав Лефевр, делікатно відставивши мізинця. — Я продумав і це. У вас буде майже окрема каюта. Тільки ви і чернець. А чернець — і не чоловік зовсім. Всі його помисли там. — Він пустив очі під лоба і вказав на люстру.

    Тут Дезессар, нарешті, опанував обурення і заволав:

    — Чорррта лисого! Я радше жертиму свої тельбухи, ніж пристану на це! Ніколи, ви чуєте, добродію, ніколи і нізащо Жан-Франсуа Дез…

    Але арматор швидко перебив його.

    — Не хочете — не треба. Корабель поведе мсьє Кербіан.

    І капітан одразу заткнув пельку, похлинувшись власним прізвищем.

    — Він досвідчений штурман, давно мріє про самостійне плавання, — спокійно договорив Лефевр. Буян знітився і тільки кинув на свого патрона швидкий погляд, в якому, крім розлютованості, мені привиділося ще щось. Може, ніяковість? Хоч важко уявити, щоб просолений морський вовк міг бентежитися.

    Летиція схилила голову. Виглядала вона геть пригніченою. Гадаю, що на неї всім своїм тягарем звалилася істина, яку Вчитель сформулював так: «Важко йти стежкою, що веде до краю прірви. Особливо, якщо не можна повернути назад».


    Розділ шостий
    Мортирка гноєвідсосна



    Всю ніч ми не спали. Спочатку стригли волосся. Тобто стригла коси Летиція, а я спостерігав і верещав, коли бачив, що виходить вже зовсім нерівно.

    Непроста справа — підстригати саму себе, встановивши два дзеркала одне напроти другого.

    Довгі мідні пасма падали на підлогу. Вони нагадували бруски червоного золота, яке іспанці привозять з Нового Світу в трюмах своїх галеонів. Я підняв дзьобом один локон. Від нього пахло польовими квітами, спокоєм, дівоцтвом — тим, що ніколи не повернеться.

    — Жах який, — поскаржилася Летиція, водячи рукою по остриженій голові. — Справжній Epine. Точніше сказати, реп'ях. Ти, Кларочко, тільки поглянь!

    Вона постійно зверталася до мене вголос, а я намагався у відповідь подавати хоч якось зрозумілі звуки. «Начхати! — зауважив я, красномовно хитнувши головою. — Яке це має значення?»

    — Маєш рацію, дівчинко. Вуха стирчать просто непристойно! Я й не знала, що вони в мене відстовбурчені! Та нікого. Всякий лікар з поваги до себе носить перуку.

    Арматор дав нам цілий тюк чоловічого одягу. У чорний камзол, білу сорочку, чорні штани і козлячі черевики з цупкими панчохами Летиція прибралася, щойно ми повернулися в номер. Коли ж начепила дешеву перуку з клоччя біло-сірого кольору, то перетворення завершилося. У довготелесому, довгоносому парубійку неможливо було спізнати мідноволосу панянку, яку я стрів на Іспанській набережній.

    Покінчивши зі зміною статі, ми взялися вкладати багаж. З речей, які фройляйн фон Дорн привезла з собою, у плаванні нам мало що могло придатися.

    Сукні, черевички, спідня білизна, шовкові панчохи, ароматичні води, а також інші знадоби дамського туалету, призначення яких мені невідоме, вирушили до скрині.

    Як корисні предмети Летиція відібрала два кишенькові пістолети та складаний ніж.

    — Знаєш, Кларо, — сказала вона, перш ніж закрити ляду, — ось дивлюся я на всі ці дівочі дурниці, і дивне у мене передчуття — наче я ніколи більше не вдягну чепець зі стрічками, фіжми або черевички на високих каблуках. А я ж усе це так ненавиділа! Люба моя подружко, я дуже невисокої думки про жіночу долю. Та як страшно з нею розставатися, і, можливо, назавжди. Довга сукня й завиті кучері — непоганий захист від грубого, хижацького світу. Те, що дозволяється дамі, нізащо не минеться чоловікові. На удар доведеться відповідати ударом, а не сльозами. І свідомості не втратиш… «Не думаю, щоб ти часто втрачала свідомість, коли носила жіночий одяг», — форкнув я, сіпнувши дзьобом.

    — Не смійся з мене! Можу я трохи попхикати хоч наодинці з собою?

    Ах он воно як, «наодинці»? Я ображено відвернувся.


    Вранці прийшли від Лефевра. Забрали гроші, обіцяні за наймання судна. Срібло, що залишилося від тридцяти тисяч, теж узяли, видавши вексель на банкірський дім «Сансон», який має в Сале спеціальну контору, що надає посередницькі послуги у викупі полонених.

    Решта речей теж були залишені під опіку арматора. З вузликом у руці і зі мною на плечі новоспечений chirurgien navigan перебрався до простішого готелю, відповідно до свого скромного стану.

    Летиція дуже побоювалася, виходячи на вулицю. Їй здавалося, що перший же ліпший її викриє. «Господи, навіщо я тільки погодилася», — шепотіла вона. Я заспокійливо клацав їй на вухо.

    І невдовзі вона піднеслася духом. Не завдяки моїм умовлянням, а через те, що ніхто не звертав на непримітного хлопчину аніякої уваги. Якщо й дивилися, то на мене, причому без великої цікавості.

    Сен-Мало — місто портове. Тут нікого папугами не здивуєш. Мимо пройшов одноногий моряк, за яким на ланцюжку шкандибала макака-резус — і то ніхто не витріщався. Траплялися синювато-чорні негри, помаранчеві мулати — звична справа. Ось на бородатого московита в хутряній шапці, на того дехто озирався.

    З хазяїном готелю Летиція домовлялася про кімнату вже без усякого остраху. Вона назвалася лікарським учнем Епіном з іспанської Фландрії, намагаючись говорити басовитіше, від чого голос у неї ламався, точнісінько як у юнака в період дорослішання — навіть я з моїм гострим слухом і поглядом не запідозрив би обману. Якщо хазяїна щось і нашорошило, це мізерність багажу. Але лівр завдатку швидко розв'язав цю маленьку проблему.

    Тепер на нас чекало випробування куди серйозніше — знайомство з судном і екіпажем. Лефевр сказав, що, відповідно до правил, корабельний лікар зобов’язаний перед відплиттям оглянути матросів і засвідчити їхню придатність до експедиції.

    Якби я міг говорити, я пояснив би моїй бідолашній дівчинці, яка вже тремтіла від тягаря відповідальності, що ніякої важливості у цій процедурі немає. Капітан не дурень, щоби брати з собою нікчем та хворих. Зазвичай лікар — якщо він взагалі є — просто дивиться на матросів, підписує потрібний папір. Та й усе. Чи мені не знати!

    Набагато важливіше, як зустрінуть новачка на судні. Від першого враження залежить дуже багато. Я хвилювався, як батько перед іспитом своєї дитини.

    Та ще й на корабель треба було поглянути. Я око бите маю. Якщо у судні є прихований ґандж чи, ще гірше, якщо над ним згустилася недобра карма, я це одразу бачу. Краще на таке судно не сідати. Я вже подбаю про те, щоб моя вихованка не попливла назустріч власній загибелі.


    Через відплив «Л’Ірондель» стояв на якорі серед бухти; на і борт нас за два су доправив ялик.

    Перше враження в мене було непоганим. Я люблю легкі фрегати. На них весело плавати, — чи, як кажуть моряки, — ходити морями. За оснащенням вітрилами ці трищоглові пустуни не поступаються великим військовим кораблям, але набагато прудкіші на різких галсах і чудово маневрують.

    Гармат на «Ластівці» було не багато і не мало, а саме як треба. Шість каронад з кожного борту, в підсумку виходить дванадцять. Плюс шестифунтівки на кормі й одна вертлюжна на баку. Зроблено зі знанням справи. Каронади призначені для стрілянини картеччю, бо корсару треба не топити супротивника, а захопити його з мінімальними пошкодженнями. Спочатку гатять чавунним горохом по вітрилах, потім для перестраху по палубі, а вже після того, коли ворог не опустить прапора — ура, ура, на абордаж! Кормові гармати потрібні, коли тікаєш від сильнішого ворога; з них зазвичай стріляють кніпелями, здвоєними ядрами на ланцюзі, щоб розірвати переслідувачеві такелаж і вітрила. Передня! вертлюжна, тобто гармата, яка обертається, навпаки, дуже І зручна для переслідування. І Водотоннажність?

    Я б сказав, тонн 250–270. Схвально я зауважив щедрі ліселі та здвоєні клівери. Мене не здивувало б, якби «Ластівка» рухалася при повному бакштазі на десяти, а то й дванадцяти вузлах — зі швидкістю коня, що мчить рівним полем. Одне слово, славна шкаралупка.


    Перший, хто зустрів нас — корабельний пес, розгодований нахабний дворняжка, що обгавкав мене найобурливішим чином. Сприятливе враження від фрегата одразу було зіпсоване. Терпіти не можу кораблів, на яких живуть собаки, коти чи, ще гірше, мавпи, розпещені командою до неможливості! Свого часу я чимало страждав від подібних пестунчиків і кілька разів ледь не втратив життя. Пес мало того, що влаштував мені обструкцію, та ще й, потягнувши носом, совався обнюхувати моїй вихованці штани. Перший же мешканець судна, якого ми зустріли, зразу визначив справжню стать нового лікаря!

    — Киш! Пішов геть! — сказала Летиція, стривожено оглядаючи палубу. Та довкола було порожньо. Судячи з гуркоту, що долинав з-під настилу, команда працювала в трюмі, перекладаючи діжки з баластом.

    Тоді моя вихованка копнула настирливого собацюру ногою — й тут же її безпардонно обгавкали. Цього вже я не стерпів. Я спланерував над шкафутом і з розльоту вчепився дворнязі кігтями у вухо, щоб навчити ввічливості. Після цього демаршу собака дав дівчинці спокій і звернув свій гнів на мене. Я ж сів на фальшборт, від гріха подалі, відколупав тріску і плюнув нею в нечему. Все одно цивілізованих стосунків між нами не буде.

    — Оселедчику, чого ти розгавкався? Марш на камбуз, там тебе чекає кісточка!

    Трюмними східцями піднявся вахтовий начальник, якому взагалі навіть у порту заборонено відлучатися зі шканців. Вочевидь, з дисципліною на «Ластівці» справи були не найкращі.

    — Ти хто, синку? — спитав він доброзичливо, з цікавістю оглядаючи Летицію в її чорно-білому вбранні й кудлатій перуці. — Лікар? Капітан зараз зайнятий, звелів мені подбати І про тебе, коли з’явишся. Я корабельний штурман Кербіан.

    Ага, той самий, кому арматор пригрозив віддати командування, якщо Дезессар почне комизитися. Червоний ніс з прожилками, сиві брови. Згасла люлька в кутику рота, неквапна хода перевальцем. Хоч я бачив пана Кербіана вперше, легко міг би змалювати його життя, характер і звички.

    Старий бурлака, таких я чимало зустрічав у всіх портах і на всіх морях.

    — Добре ниньки стало, не те, що колись, — сказав він, потискаючи Летиції руку. — Король, дай йому Боже, дбає і про наші душі, і про тіла. Є кому полікувати моряка, є кому й відспівати… Щось ти замолодий для хірурга.

    — Я лікарський учень, — обережно відповіла вона.

    — На суходолі, може, й учень, а в нас будеш «пан лікар». Тримайся солідніше, моя тобі порада. Звати тебе як?

    — Епін. Ле… Люсьен Епін.

    — Яка у тебе говірка дивна. Ти звідки родом?

    — Я з Фландрії, мсьє Кербіан.

    З напруженого обличчя було помітно, що дівчинка чекає й на інші питання, та їх не було.

    — Тоді ясно. Називай мене «татусь Пом». У нас всіх називають за прізвиськами, так ведеться. Тільки капітана не можна — погана прикмета. Звикай, синку, у моряків багата прикмет, з цим суворо. І тобі прізвисько дадуть, коли придивляться. Пігулкою охрестять, а то й Клістиром. — він реготнув і ляснув новачка по плечу. — Причепиться — і назавжди. З юних літ і до труни, з одного корабля на інший. Взяти хоч мене. Чотирнадцять років мені було, коли я обжерся яблуками з палубної діжки, до проносу. Відтоді все Pomme, та Pomme[19]. Тобі скільки років, не ображайся на слові?

    — Вісімнадцять, — завагавшись, відказала вона.

    Татусь Пом підморгнув:

    — Ну, будемо вважати так. Додав трошки? Вуса ще не ростуть? Ніде не подінуться, виростуть. Не переймайся. У мене лише у двадцять під носом вилізло щось, страх як переживав. Зате тепер щетина — хоч картоплю чисти. Гей, днювальний! — загорлав він справжнім штурманським басом, який чутно в будь-яку бурю. — Лікар прибув! Зібрати всіх на огляд! — І звичайним голосом: — Поки зберуться, ходімо в кают-компанію, я розповім тобі про «Ластівку»… Ач, який славний папуга. Твій?

    Це вже було про мене — я перелетів до Летиції на плече і стиснув пальці: не бійся, я з тобою!

    Штурман, певно, був людиною гарною. А це дуже важливо. У дальньому плаванні штурман — друга людина після капітана.

    Ми пройшли на квартердек, звідки вниз вела брудненька драбина (ще одна прикметна ознака не дуже зразкового порядку на борту).

    Татусь Пом дорогою розповідав:

    — «Ластівка» наша — пташка невеличка, лише 250 тонн. Кого треба, наздожене, від кого треба, пурхне. А раптом що, образити себе не дасть. Головний канонір у нас хват, каронади зі шведського чавуну, і гармати теж найкращі, не якісь залізні — бронзові.

    — Чи велика команда? — сторожко спитала Летиція, певно, прикидаючи, скільки пацієнтів їй доведеться лікувати.

    — Не дуже. На абордаж ми нікого брати не збираємося. Хто перелякається й опустить прапор — той наш. А хто закомизиться і почне відстрілюватися, нехай йде під три чорти. У плавання підуть шість офіцерів, три «сухопути», та в кубрику народу сорок дві душі. Хлопці всі меткі — десять марсових, шестеро нокових, — похвалився Кербіан.

    Дівчинка моргнула. Звідки їй знати, що марсові матроси, які працюють на верхівці щогли, та нокові (ці й взагалі добираються до кінчиків рей) — цвіт і кістяк команди. З сорока двох матросів шістнадцять щоглових — дуже непогано. «Сухопути» — це, мабуть, лікар зі священиком і адміралтейський писар.

    — Взагалі ж, — стишив голос штурман і озирнувся, — команда на «Ластівці» особлива. Ледь не третина доводиться нашому капітанові ріднею, решта сусіди чи давні приятелі. Рука руку миє. Сторонніх не жалують. Досі чужаками тут були я та писар. Тепер додалися ви з попом. Треба й нам один одного триматися.

    Це мене дещо здивувало. Щоб капітан ходив у море зі: штурманом, якому не довіряє? Дивно.

    Однак татусь Пом тут же цю дивину пояснив:

    — Мене сам пан Лефевр призначив. Без вірної людини, хто дбатиме про хазяйський інтерес, хитруни-малоанці геть і від рук відіб’ються.

    — А ви хіба не з Сен-Мало?

    — Я родом з Лоріана! Невже не чутно з моєї чистої мови? — з ображеним виглядом вигукнув Кербіан, і Летиція, розумниця, шанобливо кивнула.

    — Чи добре ви знаєте дорогу в Сале?

    — Чи знаю я? Та я ходив у Барбарію сто разів! Вважай, що з першим плаванням тобі пощастило, хлопче. Через місяць, хай через два повернемося назад. Ходка легка, коротка. Ні з цингою, ні з жовтою лихоманкою мороки в тебе не буде. І бойових ран не чекай, наш капітан на рожен лізти не полюбляє.

    Підбадьорена цими словами, моя дівчинка, пригнувшись під низьким одвірком, увійшла слідом за штурманом до кают-компанії із цікавістю роззирнулася.

    — Е, з тваринами сюди не можна! — показав на мене Кербіан. — Капітан не дозволяє. Хай твій папуга політає назовні.

    — Це Клара, моя подруга. Я з нею не розлучаюся.

    На серці в мене потеплішало. А тут Летиція ще й додала, з металом:

    — З капітаном я побалакаю. Він не буде заперечувати.

    Татусь Пом поглянув на лікаря й підморгнув:

    — Ти, бачу, хлопчина з характером. Це правильно.

    Я швидко дослідив кают-компанію, перелетів спершу на стіл, потім на лафет кормової гармати. Їх тут було дві — саме шестифунтові, я не помилився. Під час бою жерла просовують у відкриті порти й стріляють. Через те стіни приміщення, тісного й вельми непоказного, були просочені кіптявою і пороховим димом.

    М-да, бачив я на своєму віку кают-компанії і кращі за ці.

    Дощаний стіл, довкола — вісім пригвинчених до підлоги недоладних стільців. Шибки подряпані. По боках рундуки — найпростіші, з просмоленої сосни. На «Святому Луці» в кают-компанії були меблі з червоного дерева, срібний посуд. Індійський килим. А тут єдина прикраса — троноподібне капітанське крісло на глухому дубовому коробі, та й те затиснуте між двох гармат.

    — Це навіщо? — спитала Летиція, роздивляючись круглу ляду посеред сидіння.

    Татусь Пом скривився:

    — Дезессар високо себе несе. Не може, як усі нормальні люди, у відро робити. — Він підняв, я зазирнув у діру й побачив унизу воду. Виходить, ця частина, корми нависала над морем. — Ач, пан який. Справляє нужду, наче король на троні.

    Похлинувшись, вона спитала:

    — А інші, значить, роблять у відро? І що потім?

    Її, здається, дуже непокоїло це питання. Власне, якщо брати до уваги фізіологічні відмінності між статями, це зрозуміло.

    Як що? Якщо ти… просто вихлюпуєш за борт. А коли…, то кидаєш на мотузці в море і потім витягаєш.

    Штурман ужив два вельми пахучих слівця, котрі я повторювати не стану. Я помітив, що Летиція повторила їх про себе, поворушивши губами. Певно, в пансіоні її таких виразів не навчили.

    — Але чому капітан… тут, за обіднім столом, а не в своїй каюті? — тут же застосувала вона новонабуте знання на практиці.

    — Це і є його каюта. Он на тому рундуці він спить, а другий рундук закривається на ключ. Це капітанська шафа. Там корабельна казна, ключ від порохового погреба, мапи. На такому просторі живе сам, соромітник! — осудливо проказав штурман. — На інших кораблях у кают-компанії квартирують ще старший лейтенант і штурман. Та в нас порядки інакші. Всі офіцери, наче барани, повинні в одній каюті тіснитися: обидва лейтенанти, канонір, мічман, я. Кожного разу, коли мені треба в лоцію зазирнути, бачте, питай у Дезессара дозволу! Чи чувана річ? Для вас з монахом, щоправда, відгородили закут на гарматній палубі. Та й то лишень тому, що треба десь же влаштувати сповідальню.

    — Значить, я житиму в сповідальні? — розгубився мій бідолашний Епін. — Але це… вельми дивно!

    — А не дивно, що в сповідальні стоїть 12-фунтова каронада? Нічого, тісно, зате тепло. Крім капітана, тільки адміралтейський писар живе осібно. Йому так за законом визначено — мешкати окремо, з вогнетривкою шафою.

    — Скажіть, татусю Пом, в чому полягають обов’язки писаря?

    Штурман взявся пояснювати, але незабаром розповідь було перервано.

    У двері постукали, просунулася щербата пика днювального.

    — Хлопці зібралися. По одному заходити чи як?

    Летиція посуворішала, сіла за стіл і дістала з широкої кишені зошита, шкіряну чорнильницю з кришечкою та пера.

    — Ясна річ, по одному! Та роздягайтесь заздалегідь, ззовні. Нічого час марнувати! — Кербіан підняв голос, щоб його чули за дверима. — Офіцерів, синку, оглядати нема потреби — образяться. Я тебе з ними потім познайомлю.

    І медичний огляд почався.

    — Ти вже не вередуй, — напучував лікаря татусь Пом. — За законом належить, щоб у людини кінцівки були цілими, щоб на кожній руці не менше трьох пальців, а в роті не менше десяти зубів.

    — Я знаю, — відрізала Летиція, хоч, певен, вперше про це почула. «Спокійно, спокійно», — курликнув я їй на вухо. Кутик рота в дівчинки сіпався, блакитна жилка на скроні несамовито пульсувала.

    До кают-компанії, перевалюючись на кривих ногах, увійшов голісінький волохатий дядько й вишкірився єдиним жовтим зубом.

    — Це Тхір, корабельний тесля. В нього трохи менше десяти зубів, але ж дуже потрібна людина.

    — А прізвище як?

    Летиція приготувалася записати.

    — Тхір, — подумавши, відказав тесля. — Пане лікарю, мені б мазі якої, бо свербить — сил немає.

    Він показав собі на пах, і моя вихованка затремтіла.

    Чоловічий предмет Тхоряки весь побрався струпами і виразками — звичайна для матроса річ. Менше треба валандатися по портових борделях.

    Скільки мені відомо (а мені, нагадую, відомо про Летицію все), сей орган, будучи дівицею, вона досі бачила лише на античних скульптурах і уявляла собі зовсім інакше.

    — Що за каліцтво?! — закричала вона, незмірно образивши теслю.

    — Чого це «каліцтво»? Звичайна іспанка!

    Ось що цікаво: іспанці ту саму хворобу називають «французькою».

    — Морськими правилами не заборонено, — заступився штурман. — А то доведеться півкоманди відраховувати. Стривай, синку, і в тебе теж буде. Ач, почервонів як! Ось якщо дорогою зайдемо в Кадіб, я тебе в таке місце відведу — швидко червоніти розучишся. А хочеш, прямо сьогодні зазирнемо до товстухи Марго, на Єврейську вулицю? Частую, заради знайомства.

    Летиція так відчайдушно захитала головою, що обидва моряки розреготалися. «1. Тхір, тесля. Придатний», — записала вона в зошиті тремтячою рукою.

    — Котись і клич наступного! — звелів татусь Пом.


    * * *

    Потім нас відвели в каюту показати вміст лікарської скрині. Летиція після двогодинного огляду й так була близька до втрати свідомості, а тут, відкривши віко, остаточно скисла.

    У дерев’яному, закритому на хитромудрий замок ящику розміром три фути на півтора було чотири висувних секції, кожна поділена на багато комірок. У гніздах верхнього поверху лежали хірургічні інструменти. На ляді, з внутрішнього боку, був приклеєний реєстр з їхніми назвами.

    Летиція читала перелік уголос, щораз тихіше, поки я озирав каюту. Закутень гарматної палуби, відокремлений дощаними перегородками, був таким малий, що вистачило одного погляду.

    Майже весь простір займала гармата, що втупилася своїм тупим рилом у зачинений гарматний порт. Каронада була закріплена товстими канатами, від яких йшов густий смоляний дух (я його дуже люблю). Збоку, одна над одною, розташовувалися два ліжка — не полотняні, як у матросів, а офіцерські, дерев’яні. Медична скриня займала половину протилежної стіни; над нею — образ святого Андрія, покровителя мореплавців, очевидно, приготовлений для корабельного капелана. А де розташуюся я? Певно, на лафеті. Не дуже зручно, зате поряд з моєю дівчинкою.

    — «Коловорот кісткосвердловий», «Пила ампутаційна», «Лещата головні», «Грепанатор черепний», «Екстрактор тризубий», «Різець шкіроклаптиковий», — читала вона, майже після кожної назви бурмочучи «о Господи». — «Ніж операційний великий», «Ніж операційний малий», «Щипці кульові», «Пелікан зубодерний», «Пташиний дзьоб зубодерний»…

    У чому різниця між двома цими пристроями, мені зрозуміти важко, бо природа мене, слава Богу, не обтяжила зубами, але Летиція, торкнувшись цих двох залізяк, затремтіла ще сильніше.

    — … «Мортирка соромна гноєвідсосна». Боже мій, це що таке?

    Я приблизно здогадувався, але як їй поясниш?

    — «Припікач круглий», «Припікач квадратний», «Скоби мідні переламні», «Щуп малий», «Зонд великий», «Спатула велика»…

    Спатула? А, лопатка для очистки струпів та змертвілої тканини. Бачив такі.

    — «Клістир великий», «Клістир малий», «Скребок гангренний», «Набір голок з нитками», «Пінцет», «Бритва мозольна», «Бритва наривна», «Ска… Скари… Скарифікатор дванадцятилезовий».

    Ну, це вже й мене загнало в глухий кут, а моя бідолашка схлипнула, добре, що, крім нас, у каюті нікого не було.

    У наступну секцію, аптекарську, де лежали слоїки, коробочки й мішечки з солями, кислотами, проносним-скріплюючим, корінням-травами, пігулками і сушеною шпанською мушкою, Летиція ледь зазирнула.

    З неї було досить.

    — Ні, ні, ні! — прошепотіла вона швабською, цокочучи зубами. — Як я могла уявити, що це мені під силу! Геть звідси! Що ти на мене так дивишся, Кларо?

    Ніяк особливо я на неї не дивився, просто жалів, і все.

    — Я не злякалася. Але раптом хтось важко захворіє чи буде поранений? Звернеться до мене за допомогою, за порятунком, а я що? Чи просто зуб у когось заболить? Самозванцем може бути хто завгодно, але тільки не лікар! Ах, тату, тату…

    І вона гірко заридала.

    Я терпляче чекав. Я достатньо вивчив свою вихованку 1 знав, що буде далі. Сильний не той, хто не відає слабкості, а той, хто вміє її долати.

    Перше, що вона скаже собі, коли трохи зміцніє духом: я заприсяглася врятувати батька будь-якою ціною. Потім згадає, що будь-який лікарський учень, який посяде її місце, скоріше за все буде так само неосвіченим.

    Вона сердито втерла сльози і сказала не те, чого я чекав.

    — Сідай на плече, Кларочко. Ми вирушаємо до книжкової крамниці.


    Розділ сьомий
    Потрясіння тривають



    Як я люблю книги! На моєму рідному острові в них не було потреби. Пам’ять Вчителя таїла в собі всю мудрість всесвіту. Але коли я залишився на самоті, один-однісінький серед заплутаного фарватеру життя, книги стали моїм надійним лоцманом. Якби я був не птахом, чиє усе майно становить пір’я, а людиною, то неодмінно завів би бібліотеку і витрачав усі свої прибутки (не знаю вже, чим би я заробляв) на збирання книг і рукописів. З іншого боку, по-справжньому вільний лише той, хто абсолютно нічим не володіє, а найкращий у світі фоліант — власна голова.

    Однак, якщо необхідно швидко отримати доступ до складного знання, кращого засобу, ніж гарна книга, не існує.

    У єдиній на все місто librairie[20], де в основному продавалися географічні мапи, описи подорожей та інші корисні для морської справи видання, ми знайшли тільки три медичні томи й одразу їх купили.

    То був Cochlearia Curiosa[21] Андреаса Молленброка, De Morbis Aftificum Diatriba[22] Бернардіно Рамадзіні та хірургічний атлас.

    Погортавши сторінки останнього, де на гравюрах були зображені розсічені м’язи, переламані кістки й розпороті животи, дівчинка зблідла до зеленуватого відтінку. Я чекав нового нападу легкодухості, та вона лише скрипнула зубами.

    — Знаєш, що ми зробимо? — шепнула вона, повернувши до мене голову. — Ми суворо-суворо заборонимо капітану нападати на інші кораблі. Бог з нею, з корсарською здобиччю.

    Відплиття було призначене на вранішній приплив. До самого вечора ми сиділи у готелі, студіюючи лікарські книги і роблячи виписки.

    На що вже я допитливий, та заклював носом (тобто дзьобом), а Летиція все шурхотіла сторінками та поскрипувала пером. Врешті-решт, на мене наліг сон. Мені снилися дванадцятипала кишка, відкритий перелом малої гомілкової кістки й скорбутні ясна.

    Прокинувся я від грюкоту дверей. Покліпав, щоб прояснити погляд, покрутив головою.

    Кімната була порожньою. На столі білів відкритий том, над щойно згаслою свічкою звивався димок, і я здогадався, що Летиція, втомившись від занять, вийшла подихати повітрям.

    Відчинивши вікно, я вилетів назовні.


    Дівчинка вийшла з дверей і прямувала, не розбираючи дороги. Її плечі були понуро похилені, капелюх насунутий на очі. У хвилини зневіри людину не можна залишати на самоті.

    Без вагань я опустився їй на плече й бадьоро вигукнув: «Ось і я! Чудова погода; чи не так?»

    — Тільки тебе не вистачало, — похмуро відповіла вона. — Якщо вже причепилася до мене, принаймні не торохти. Голова ледь не лусне…

    Я охоче пояснив би їй, що всяку нову науку треба осягати не наскоком, а поступово. Не буде ж тямуща людина залпом вливати у горлянку дорогоцінне старе вино? Ні, вона смакуватиме кожний ковток, насолоджуватиметься смаком, кольором, букетом. Навчання — одне з найприємніших занять у світі. Правильно прожите життя все має складатися з навчання, я глибоко в цьому переконаний. Навіть якщо в зрілості ти сам став Учителем, все одно продовжуй навчатися. Певно, на мене чекає дуже довге життя, і я вже здогадуюсь, в чому полягатиме головна драма мого існування. Я накопичу безліч знань, досвіду, мудрості, але всі ці скарби пропадуть намарне. Вчителем ні для кого я не стану. Бо я папуга і не здатен викладати свої думки зрозумілим для людей чином. Як тяжко свого часу намагався я оволодіти мистецтвом письма! Скільки зіпсував паперу в каюті капітана Ван Ейка! Та незграбна моя лапа з чотирма мозолистими пальцями, на жаль, не може накреслити жодної літери…

    Однак я відволікся.

    Ми з Летицією гуляли тісними, зигзагоподібними вулицями Сен-Мало з півгодини, поки не опинилися в кварталі шинків, таверн та інших веселих закладів. Тут було гамірно і світло — на стінах і біля вивісок горіли ліхтарі.

    Звідусіль лунали крики, пісні, лайки, регіт. Двоє матросів, похитуючись, наче під час шторму, вперто й безрезультатно намагалися натовкти один одному фізіономії. Важкі кулаки безглуздо розсікали повітря. Обидва супротивники були надто п’яні. Зрештою, один з них, надто сильно розмахнувшись, упав. Другий хитнувся і звалився на ворога зверху.

    — О-о-о! — загорлав хтось так голосно, що я здригнувся. — Малюк Епін! Надумав розвіятися наостанок?

    Це був штурман Кербіан. Він мочився біля стіни, під ліхтарем з червоним склом, і махав нам вільною рукою.

    — Ти прийшов у правильне місце, синку! У товстухи Марти отримаєш усе, що треба моряку перед плаванням! А-а, торопав! Ти зумисне сюди прийшов! Бо я тебе запросив, гак? Ну й молодець. Татусь Пом завжди тримає слово. Ходімо! Частую!

    Він ухопив мою вихованку за руку і, не слухаючи заперечень, затяг у двері, над якими висіла вивіска з зображенням цицястої голої дівки верхи на корабельній гарматі.

    — Це наш лікар! — голосно оголосив Кербіан, переступивши порога. — Чуєте ви? У нас на «Ластівці» тепер власний лікар, як на королівському фрегаті! Гарний парубок, Люсьєн Епін! Бачте, який шикарний у нього папуга?

    Я прибрав хвацького вигляду, та ніхто на нас навіть не глянув. За столами пили й розмовляли, тобто все разом, намагаючись один одного перекричати.

    Немало подібних закладів бачив я за останні чверть століття. Вони скрізь більш чи менш однакові. Різниця в тому, що в одних борделях дівки сидять із матросами у залі, де п'ють, а в інших чекають клієнтів по кімнатах. «Товстуха Марго» належала до другого типу. Нагору вели круті вузькі сходи, якими саме спускався негр із золотою сережкою у вусі; нагорі біля билець стояла не обтяжена одягом краля, посилаючи вслід клієнтові повітряні поцілунки. Заразом вихиляла стегнами, сподіваючись приманити із залу нового кавалера.

    — А я розташувався ось тут, — гикнувши, заявив Кербіан, підводячи нас до кутового столика, де сидів незнайомий імені чоловік у перуці — субтильний, рудобровий, з гострим личком у веснянках. Біля його ліктя лежав дженджуристий трикутний капелюх із зеленою опушкою з пір'я. Незнайомець взагалі виглядав франтом. — Це теж штурман, як і я. Щоправда, ір… ік… ірландець, та це байдуже. Всі штурмани брати! Десять хвилин як потоваришували, а наче сто років разом проплавали. Так, Гаррі?

    — Саме так, старий, — відказав рудий, роздивляючись Летицію, — як мені здалося, не дуже приязно. — Так ви, юначе, лікар з «Ластівки»?

    — Люсьєн Епін, до ваших послуг.

    — Гаррі Логан. Бичую на цьому чортовому Сен-Мало третій місяць. Не так просто знайти роботу, якщо розмовляєш французькою з англійським акцентом.

    — Дивно, що ви тут, коли ваша країна воює з Францією, — сказала моя вихованка, сідаючи. Видно, збагнула, що Пом все одно не відчепиться.

    — Я ворог клятих протестантів і голландського узурпатора! Мій король — Джеймс, і я ніколи не зраджу присяги!

    Ірландець стукнув маленьким, але твердим кулачком по столу, і Пом галасливо його схвалив, запропонувавши негайно випити за «доброго короля Жака».

    Вже скоро п'ятнадцять років, як усю континентальну Європу заполонили так звані якобіти, прибічники усуненого Якова Стюарта. Поміж них багато католиків, а поміж католиків багато ірландців, що пояснило присутність містера Логана у Сен-Мало та його ненависть до «голландського узурпатора», тобто короля Вільяма, що одночасно був штатгальтером Об'єднаних нідерландських провінцій.

    — Зроду не бачив таких папуг, — проказав веснянкуватий, переводячи на мене погляд своїх швидких блакитних очей. — А я чимало помандрував світами. Як тебе звати, красеню? Хочеш рому?

    Він хлюпнув на стіл зі своєї склянки, і я із задоволенням підібрав кілька крапель чудового мартинікського напою. М-м-м, як же я люблю це відчуття — по горлянці немов стікає розплавлена бронза, відгукуючись гарячим дзвоном у стравоході і благовістом у голові!

    Ірландець засміявся і налив мені ще, а Летиція здивувалася:

    — Ти в мене п'яничка, Кларо?

    Аж ніяк! Учитель говорив: «Мудра стриманість не означає відмови від радощів життя».

    Логан налив і новому знайомому, теж найлюб'язнішим чином. Здається, я помилився, подумавши, що наша поява чимось роздосадувала цього веселого чоловіка.

    — Люблю вчених молодих людей, — вигукнув він, обіймаючи Летицію за плече. — Вип’ємо за знайомство?

    — Вип’ємо. — З чудовою витримкою вона ляснула Логана по спині і хвацько випила — слава Богу, не до дна.

    Те, що вона закашлялася, а на очах з’явилися сльози, викликало в обох штурманів вибух реготу.

    — Пусте, звикнеш! — крикнув татусь Пом і теж випив. — Моряк без рому, що баба без рум’ян! Еге ж, Гаррі?

    Рудий штурман з гідністю відказав:

    — Я теж користуюся рум’янами. І пудрою. Джентльмен, який шанує себе, повинен виглядати пристойно. Принаймні на березі, де стільки гарненьких жінок.

    Він не жартував. Придивившись, я помітив, що його чоло неприродно біле, а щоки надміру рожеві. До всього від містера Логана долітав аромат фіалок — не зовсім звичний для морського бурлаки запах.

    — Гаррі у цій справі мастак! — Кербіан захоплено покрутив головою. — Він мені тут заходився розповідати про ямайських мулаток — прямо слину пустив. А Епін у нас поки незайманий! Ха-ха-ха!

    — Я вважаю, що це лікується, — зауважив ірландець. — Чи не так, пане лікарю?

    — О-хо-хо! — ще більше зайшовся Пом. — Це він пожартував! Ти второпав, малий? А сам навіть не посміхнувся! Мені подобається цей рудий чортяка! Звісно, що лікується. Прямо зараз ми тебе, малий, і вилікуємо. Тут найбільш годяще місце! У морі баб катма. Добре туркам, у них, кажуть, з ранку до вечора смалять один одного. А ми християни, нам не годиться. А-ха-ха!

    Поки він веселився з власного жарту, який Летиція, судячи зі спантеличеного виразу обличчя, не зовсім збагнула, я думав, що анітрохи не шкодую за фізичним коханням, якого ніколи не знав і не звідаю. Чуттєвість затуманює розум і зближує мислячу істоту з твариною, все існування котрої зводиться до двох бажань: їсти та спаровуватися. І найрозумнішому з людей, поки він молодий, неможливо піднестися над своєю тваринністю. Навіть католицькі монахи, які дають обітницю безшлюбності, не позбавлені цього принизливого потягу. Вони вгамовують у собі інстинкт зусиллям волі, постом і молитвою, але це не означає, що спокуса дає їм спокій. Повна духовність та істинна мудрість доступні людині, лише коли вона досягає старості й звільнюється від тягаря пристрастей.

    Мені легше, я птах. Коли, бувало, жар молодої крові кидався мені в голову, я знаходив порятунок у польоті. Чим вище над землею піднімали мене крила, тим простіше було вивітрити дурман.

    — Ходімо нагору, синку! Татусь Пом частує! — Старий штурман підхопився й потяг Летицію за собою.

    — Дякую, іншим разом… Ні-ні, нізащо! — відбивалася вона.

    Я хотів допомогти дівчинці й дзьобнути причепу у лікоть (там є така чутлива точка, від уколу куди рука одразу терпне), та Кербіан і сам відчепився. Він, власне, був добрим хлопцем. Просто випив зайвого і сповнився душевної широти.

    — Тоді ти, рудий дияволе! Ти поставив мені випивку, а татусь Пом бути в боргу не звик! Бери будь-яку дівку, яку забажаєш. Частую! Чи ти на словах лише спритник?

    Він похитнувся, а Логан радо вигукнув:

    — Щоб я відмовився від цього діла? Ніколи й нізащо! Дякую за пропозицію, приятелю! Це щедро, по-штурманському!

    Вони обійнялися й почали підніматися сходами, причому ірландцеві довелося підтримувати приятеля за талію — татусь Пом долав східці з труднощами.


    «Гайда, веселі кралечки! Гуляти будемо до ранку-у!» —

    заспівав він громовим голосом.

    Другий дискантом підхопив:


    «Я плив три місяці з Ріо, Тепер час моїм забаганкам!»

    Летиція полегшено зітхнула.

    — Які стомливі моряки, Кларо, — поскаржилася вона. — Га треба звикати до їхнього товариства. Як ти можеш пити цю отруту?

    Обережно вона понюхала склянку, скривилася, вмочила губи.

    — Невже це можна вливати в себе добровільно?

    Е, люба, подумав я, коли прохопить норд-ост та навалиться смуток від порожніх горизонтів, оціниш чарівність рому й ти.

    — Куди ти, старий п'яндиго? — пролунав згори голос з ірландським акцентом.

    Я підвів голову і побачив, як сходами, з криком та жахливим грюкотом, ледь не сторчма котився старий штурман. Він пролетів, перерахувавши всі гострі сходинки, гепнувся вниз і залишився лежати нерухомий, безмовний. Нагорі, розчепіривши руки, закляк ошелешений Логан.

    Мить у залі було тихо. Потім усі кинулися до лежачого. Я злетів на бильця, щоб зазирнути з-за голів.

    Схоже, справа була кепською. Кербіан роззявляв рота; але виходило лише натужне кректання.

    Його намагалися підняти, трусили, навіть ляскали по щоках, але сердега не відгукувався, його шерхла фізіономія посиніла.

    Я бачив, що він не може видихнути. Його слід було якомога швидше покласти на спину, та як їм поясниш?

    Хтось гукнув:

    — Тут був лікар з «Ластівки»! Де він?

    Мою Летицію підштовхнули до лежачого. Вона з жахом дивилася в його благальні очі. Татусь Пом силкувався щось сказати, та не міг.

    Сходами збіг Логан.

    — Що сталося, рудий? — кричали йому.

    — Пустіть! — Ірландець усіх розштовхав, нахилився над Кербіаном. — «Не тримай мене, сам піду». Ось тобі й «сам»… Е, приятелю, ти, либонь, хребта зламав. Погана справа. У мене одного разу ось так само марсовий з бізані гримонувся. Треба на спину його, рівніше. Бо задихнеться.

    Молодчага рудий, діло каже!

    Сердегу поклали на підлогу. Логан кілька разів сильно натиснув йому на груди, і татусь Пом почав дихати. Кров відлинула від обличчя, воно стало білим.

    — Рушник на шию! За плечі беріть! А ви двоє за ноги! Кладемо на стіл, раз-два! — зі знанням справи порядкував ірландець.

    Про «лікаря» всі забулися, але ж я бачив, як вражена Летиція. Вона пополотніла більше за Кербіана.

    Коли метушня трохи стихла, вона підійшла до ірландця і з почуттям промовила:

    — Ви врятували йому життя, мсьє.

    — Маю надію, на Страшному Суді мені це врахують. — Він перехрестився із запалом, який мене здивував. Хто б міг подумати, що пройда такий побожний?

    Судячи з наступної репліки, Гаррі був ще й філософом:

    — Правду кажучи, краще ми б дозволили старому самому відкинути копита. Що за життя зі зламаним хребтом? Хоч Господу видніше, коли забирати до Себе наші грішні душі. На вашому місці, пане лікарю, я б спробував улити цьому телепню у горлянку кілька крапель рому. Як не зможе проковтнути, можна кликати священика.

    Летиція так і зробила. Однією тремтячою рукою підняла страдникові голову, а в другу взяла склянку.

    Татусь Пом сіпнув кадиком, похлинувся, та все ж проковтнув.

    — Благословенна Пресвята Діва! — вигукнув Доган, і на його очах з’явилися сльози. Рідкісна сердечність для моряка!

    Тим часом прийшов капітан «Ластівки», по якого збігав хтось із відвідувачів.

    Дезессар похмуро скоса поглянув на Летицію, навіть не кивнувши їй. Протягом медичного огляду він один раз зазирнув до кают-компанії, з хвилину витріщався на «Люсьєна Епіна» і так само мовчки пішов. Нічого він не сказав, лікареві і тепер. Подивився на непритомного штурмана; який важко дихав, і зняв капелюха — не на знак скорботи, а щоб почухати потилицю.

    — Допився, старий телепень! Несіть його додому. Просто на столі, — та й плюнув на підлогу.

    Летиція запитала:

    — Ми на світанку відпливаємо, добродію?

    Він, не дивлячись на неї, буркнув:

    — Без штурмана? Нічого й думати.

    — А коли?

    Її обличчя засяяло. Дівчинка раділа з відстрочки, яка б падала їй можливість хоч якось поповнити свої медичні знання.

    — Щойно віднайду заміну. Але вже точно не завтра. Ви де зупинилися… молодий чоловіче?

    Капітан, як і перше, уникав погляду на неї.

    — У «Вартовій собаці».

    — Я дам вам знати, коли в мене буде штурман… Нумо, хлопці, взялися! Я покажу дорогу.

    Ми вийшли за сумною процесією, але звернули в інший бік.

    — Ох, Кларо, — схлипуючи, скаржилася мені Летиція. — Ця жахлива подія напоумила мене! Я не маю права прикидатися лікарем! Нещасний добряга ледь не вмер у мене на очах, а я не знала, що треба робити. Ти пам’ятаєш огляд? Ці брутальні люди довірливо пред’являли мені свої тіла, пошарпані морями і гріхами. Пам’ятаєш, дехто радів, що на кораблі тепер буде свій лікар. Вони сподіваються і розраховують на мене… Ох, що ж мені робити?

    Вона йшла і плакала, добре, що вулиці були темними, а на вулиці нам зустрічалися самі п’яні.

    Спати Летиція так і не лягла. Тинялася тісною кімнатою, наштовхуючись то на стіл, то на ліжко, і все бурмотіла.

    Я сидів на спинці стільця, співчутливо кивав. Дівчинці треба було вибалакатися, а нетямущому папузі виливати душу набагато простіше, ніж чужій людині.

    Врешті-решт я навіть удостоївся похвали.

    — Люба моя Кларочко, ти чудова співрозмовниця. Жодного разу не перебила, — з втомленою посмішкою сказала Летиція, коли темрява за вікном почала сіріти. — Знаєш, що я зроблю? Я найму на «Ластівку» справжнього лікаря. Серед лікарів багато добросердних і порядних людей, адже їхнє ремесло належить до розряду найбільш благородних. Запропоную подвійну чи потрійну супроти звичної платню і доручу викупити батька. А якщо не знайду годящого лікаря, поговорю про те саме з корабельним священиком. Судячи з того, що він іде в плавання без платні, це має бути безкорислива людина, істинний служитель Божий. Що ти про це думаєш?

    Я скептично опустив голову.

    За життя не зустрічав лікаря, який не був би безсердечним пройдисвітом. Така вже це професія — вона робить людину нечутливою до чужих страждань. Про священиків і ченців я теж не надто доброї думки. Здебільшого це або бузувіри, або нероби, а якщо й трапляється межи ними чиста душа, то прижитися в такому середовищі їй важко.

    — І не сперечайся, ідея чудова! — заявила Летиція. — Вранці за це візьмуся.

    Прийнявши рішення, вона лягла й одразу заснула. Бідна дівчинка страшенно втомилася — і тілесно, і морально.

    А мені не. спалося. Я сидів і дивився на її змарніле личко. З коротко підстриженим волоссям воно стало таким беззахисним!

    Дай Боже, щоб моїй вихованці пощастило знайти достойну людину, яка зможе вирушити замість неї в Сале. Та внутрішній голос підказував: цього не буде; на самотню хоробру дівчинку чекають великі випробування. Від карми не втечеш, думав я, зітхаючи.

    Коли небо стало рожевим, я відчинив вікно й полетів над дахами. З юності люблю зустрічати схід сонця. Народження нового дня — найбільш прекрасна і хвилююча мить у вічному коловороті життя. Бувало, всі ми, Вчитель і його різномасті учні, щоранку сідали біля води, на краю нашого блаженного острова, і дивилися, як зі сходу на захід задкує Чорнота, відступаючи перед неухильним поступом Світла, і Найпрекрасніший за все схід сонця над морем. Я сів на башту фортеці і завмер, охоплений благоговійним трепетом.

    На воду лягла широка переливчаста смуга, і місто Сен-Мало все заіскрилося, начебто від доторку чарівної палички. Засяяли шпилі, дахи, флюгери. На вершечках щогл по залізних бугелях і мідних скріпах пробігли червонясті спалахи. День обіцявся бути погідним.

    Я почав дивитися в бік порту, щоб розгледіти між інших кораблів нашу «Ластівку» — і побачив її майже одразу.

    Приплив дозволив суднам пришвартуватися прямо біля набережної. Багато капітанів скористалися цим для вивантаження і завантаження, так що метушні й суєти на пірсі було достатньо. Та лиш на одному кораблі були підняті прапори, як це роблять перед самим відплиттям. Це була «Ластівка».

    Бретонський штандарт з горностаєм тріпотів на верхівці грот-щогли. Королівські лілеї майоріли на кормі. Я підлетів ближче, побачив на містку Дезессара, котрий керував завантаженням діжок з ромом. Ром — найостанніше, що зазвичай вантажать на корабель. Ця пересторога потрібна, щоб вахтові у порту не повпивалися від неробства. «Л’Ірондель» відпливає? Як це?

    Певно, поки я милувався сходом сонця, посланець капітана розбудив Летицію.

    З усіх крил я кинувся у готель і виявив, що моя підопічна спить міцним сном. Ніхто по неї не приходив!

    Я кинувся будити її, для чого довелося скористатися дзьобом.

    Вона ще кліпала очима, а я вже приніс їй перуку, кинув на ліжко колоти й красномовно всівся на підвіконня.

    Не марнуй час, золотце моє! У порт! Швидше!

    Минула хвилина, а то й дві, перш ніж Летиція перестала мене лаяти і замислилася.

    — Ти нічого робиш просто так, мій віщий пташе, — сказала вона, підвівшись. — Я маю вдягтися й кудись іти?

    Нарешті! До чого ж тупі й нетямущі навіть найкмітливіші з людей!

    — Ти маєш рацію! Вже світанок, мені не можна гаяти час. Перш за все, треба з’ясувати у капітана, коли він все ж розраховує вирушити у дорогу. Потім візьмуся до пошуків лікаря.

    Хай так. Лишень швидше, швидше!

    Ми вирушили на пірс. Я весь час летів попереду, спонукуючи Летицію пришвидшити крок. Якоїсь миті до мене в душу закрався сумнів. Що я роблю? Навіщо? Чи не вручаюсь я в течію карми? Чи не краще, коли фрегат вийде в море без нас? Та якби я не вчинив так, як я вчинив, це, либонь, було б зрадою щодо моєї вихованки. Це по-перше. А по-друге, змінити течію карми абсолютно неможливо.

    На набережній дівчинка сама побачила, що «Ластівка» готується віддати швартові. Всі матроси стояли біля борту, на березі зібралися проводжаючі. Хтось кричав, хтось сміявся, хтось плакав.

    — Мерзотник! — ахнула Летиція.

    Вона притислася крізь натовп, стрибнула просто на фальшборт і скочила на палубу.

    — Отакої, лікарю! — сказав тесля Тхір, котрого ми напередодні оглядали першим. — А ми думали, ви даєте хропака у каюті. Он воно як, ледь без вас не пішли.

    Не слухаючи його, Летиція кинулася на квартердек.

    — Я вимагаю пояснень! — кинула вона в обличчя Дезессару. — Ви сказали, що не відпливете без штурмана!

    — Нам пощастило, — промимрив брехло, відводячи очі. — Штурман знайшовся…

    І показав на причал. Там стояв рудий ірландець Логан, цілуючи й обіймаючи якусь жінку з відстовбурченим животом.

    — Але ви обіцяли послати по мене!

    Капітан взяв її за лікоть, відвів убік і дуже тихо сказав:

    — Послухайтеся доброї поради, мадемуазель. Вам не треба з нами пливти.

    Вона зайшлася від обурення. Не вступаючи в суперечку, процідила:

    — Дайте мені матроса. Треба принести з готелю мої речі й книги. Без мене «Ластівка» не піде!

    Обличчя Дезессара скривилося.

    — Що ж, нарікайте на себе. Я хотів як краще. Самі будете винні…

    Летиція вже відвернулася і не чула цих дивних слів. Не бачила вона й незрозумілого виразу, що майнув на кирпатій фізіономії капітана.

    А мною зненацька заволоділо передчуття якоїсь невідомої, але невідворотної небезпеки. Цей інстинкт мене ніколи не зраджував. Не раз він рятував мені життя. Невже я скоїв жахливу помилку? Хай буде проклята моя любов до сходу сонця!


    Розділ восьмий
    Відпливаємо



    Ми вирушили з відпливом. Лавіруючи між гострими скелями, котрими обтикана підступна бухта Сен-Мало, «Ластівка» швидко вийшла на морський простір і побігла до мису Фрехель під вельми свіжим — ост-остом-нордом. Цей вітер, як відомо, немилосердний до новачків. Майже одразу Летицію почало нудити.

    Корабель перестрибував зі хвилі на хвилю, зариваючись то носом, то кормою; течія, завжди сильна у цих водах, додавала напористої бортової хитавиці. Таких старих моряків, як я, подібна пустотлива бовтанка тільки бадьорить. Матроси фрегата весело бігали палубою, чіпко видиралися вантовими щаблями, притьмом злітали донизу тросами. Перший день плавання для гарного екіпажу подібний до склянки пекучого рому. Всі, крім лікаря, почувалися пречудово. Навіть капелан, який теж уперше вийшов у море, поводився по-молодецькому. Це був старий і геть сивий, але зовсім не трухлявий францисканець, на обличчі якого я одразу прочитав нанесені життям ієрогліфи «твердість» і «доброта» — вельми рідкісне і через це особливо цінне поєднання. Мене здибувало, що монах не звертав аніякої увагу на свою паству. Перед відплиттям він стояв на шкафуті, дивлячись на місто І вклоняючись йому. Коли ж ми віддали кінці, священик перемістився на бак, до самого бушприта, відкинув каптур, опустився навколішки і заходився благословляти море. Я підлетів подивитися на старого. Обличчя його спочатку було блідим, та швидко стало рожевим. Губи ворушилися, промовляючи молитву. Так провів він кілька годин, весь став мокрим від бризок, однак, судячи з вигляду, аніскілечки не страждав від холоду й хитавиці.

    Зате дівчинці ставало все гірше — ще й через те, що до фізичних страждань додавалися моральні. Коли тобі погано, це півбіди. Зовсім біда, коли погано тільки тобі, а все оточення радіє життю.

    На палубі Летиція пробула недовго. Вона ледве трималася на ногах, не могла зробити й кроку, не вхопившись за снасті, а коли корабель заривався у водну яму і через бак перекочувалася спінена вода, дівчинка мружила очі від страху. Їй, певно, здавалося, що ми ось-ось перекинемося.

    До фок-щогли була прибудована кошара для тварин, якими команда харчуватиметься упродовж плавання. Зазвичай худобу й курей розташовують у трюмі, проте на «Ластівці» хлів і курник розташували прямо на палубі. Між іншим, правильно. Виглядає це, звісно, не надто войовниче. Зате свіже повітря — прекрасний засіб від пошесті. Одначе несамовите мукання, жалібне бекання та істеричне квоктання погано впливали на страждальця-«лікаря».

    Коли я спробував підбадьорити мою вихованку напученнями, вона гірко сказала:

    — Я помираю, а ти смієшся? Безсердечна!

    Несправедливий докір змінився утробним гарчанням — горопашну знудило.

    Врешті-решт вона зробила найгіршу помилку, яку тільки здатен скоїти новачок: пішла зі свіжого повітря вниз.

    Майже весь простір нижньої палуби займав кубрик. Не зайняті на вахті матроси, як ведеться під час сильної хитавиці, причепили до стелі свої бранлі, які ще називають «люлі», й завалилися спати. Видовище це для непризвичаєного ока дивне: повстяні гамаки розхитуються, наче груші на дереві від сильного вітру Звідусіль долинає сопіння і хропіння, хтось муркоче пісеньку, хтось розводить теревені, тут і там затишно блимають вогники люльок. Запахи кубрика я вам змальовувати не буду. Скажу лишень, що звикнути до ник нелегко навіть папузі, хоч нюх не належить до числа моїх forte.


    Каютку, відведену на кораблі для двох представників милосердя, я вже змальовував. Напередодні відплиття всі предмети, у передчутті хитавиці, були надійно принайтовані, тобто закріплені за допомогою спеціальних мотузок: лікарська скриня, ящик для взуття, лампа, скринька з письмовим приладдям, відхоже відро і все інше. Найдивовижніше виглядав святий Андрій, хрест-навхрест обв’язаний конопляними мотузками, щоб не розхитувався на переборці.

    Дівчинка зі стогоном впала на тверде ложе, й почалася нова мука. Від бічної хвилі Летиція стукалася головою об борти, від кільової — правим ліктем об чавунну каронаду, а лівим об дерев’яну стінку.

    — Господи, спаси! — заблагала моя вихованка. — Якщо так буде весь час, я помру!

    Допомогти я їй нічим не міг. Лишень час покаже, чи спроможуться її дух і тілесна оболонка подолати морську хворобу. Приблизно одна людина з дюжини так і не перемагає цю недугу. Я знав кілька випадків, коли під час тривалого переходу люди божеволіли від постійної нудоти й кидалися за борт.

    Якби я не був агностиком, то прочитав би молитву за швидке звільнення моєї підопічної від слабкості. Втім, я все одно це зробив. Як говорив Учитель, «від заклинань гірше не буде».

    Всю решту дня я просидів на своєму улюбленому місці, на марсі. Дивився згори на сіро-зелений простір Ла-Маншу, поцяткований білими гребінцями, і по черзі читав мантри з молитвами всіма відомими мені мовами.

    Увечері я злетів униз, знову зазирнув до каюти. Замість дверей там був клапоть парусини, тому потрапити всередину мені було неважко.

    Вогник лампи ритмічно коливався, забарвлюючи низьку стелю у червонуватий колір. На верхній койці мирно спав монах — цьому хитавиця була байдужа. Але спала й Летиція. Прекрасний знак! Дихання її було рівним, на ледь відкритих устах застигла легка посмішка. Я подякував Будді, Йсусу, Діві Марії і всім іншим небесним покровителям. Вранці моя дівчинка прокинеться здоровою!

    Загасивши лампу помахом крила, я сів на подушку і теж заснув. Морське повітря і гарна хвиля для мене — найкраще снодійне.

    Наскільки я знаю з розповідей та читання книг, люди можуть бачити уві сні різні речі. Інколи зовсім не зв’язані з людським буттям. Мені ж завжди сняться тільки птахи, хоч велінням долі я від самого народження далекий від світу мені подібних. Якщо я хворію чи засмучений, на мене нападає зграя чорних круків. Якщо все добре, маряться райські птахи. Якщо ні те, ні се — горобці та сизі голуби.

    Першої ночі плавання на фрегаті «Л’Ірондель» мені снилися солодкоголосі солов’ї, які співали все голосніше й голосніше, так що врешті я прокинувся.

    Замружився від сонячного променя, що пробився крізь щілину гарматного порту. Відчував аромат волосся моєї Летиції. Вона, здається, теж недавно прокинулася і з подивом озиралася навкруг.

    Корабель легенько погойдувало на плавних хвилях. Серед мирного порипування і сплескування моря чутно було чистий, дзвінкий голос. Саме його уві сні я сприйняв за солов’їний.


    … Бо ластівка тримається землі, ахой! А сокіл високо літає! —

    проникливо виводив співець.

    Мене вразило, що пісня долинає не з боку парусинової завіси, де розташований кубрик, а ззовні, з боку моря.

    Це спантеличило й Летицію.

    Вона підвелася, відкрила порт й скрикнула від несподіванки.

    З того боку в люльці висів юнга і фарбував борт.

    — Моє шанування, метре Епін! — привітався він. — Прощу вибачити, коли потурбував. Боцман звелів зафарбувати ляди гарматних портів.

    Звичне хитрування корсарів: вдати з себе неозброєне купецьке судно, щоб можна було ближче дістатися до здобичі. Порти, за військово-морською традицією, зазвичай білять, але якщо їх зафарбувати чорним, у колір борту, віддалік здаватиметься, ніби на кораблі немає гармат.

    — Доброго ранку, Черепашко, — привітала юнгу Летиція (розумничка, запам'ятала ім'я, хоч бачила хлопця тільки один раз, під час огляду). — Співай, співай. Ти мені не заважаєш.

    Вона зачинила порт і стала перевдягатися, бо капелана саме в каюті не було.

    Юнга знову затягнув свою пісню. У наступні дні нам довелося чути її ще багато разів, хоч і не завжди у такому приємному виконанні.

    На кожному достойному кораблі обов’язково є власна пісня, в якій часто обігрується ім’я судна. Екіпаж фрегата «Л’Ірондель» обожнював баладу про швидкокрилу ластівку, яка вештається цілісінький день у своїх пташиних справах, а над нею високо-високо кружляє сокіл. Скромна пташка милується цим принцом неба, займаючись повсякденними турботами, і мріє про нездійсненне.

    Цю пісню ми з Летицією вподобали. Звісно, її зміст не витримує ніякої критики. У ластівки не може виникнути бажання спаруватися з соколом. По-перше, це неможливо з точки зору біології, а по-друге, хижак її просто проковтне. (Моторошні тварюки ці соколи, скажу я вам, хоч літають, ніде правди діти, красиво.) Та все одно приємно, коли люди співають про пернатих зі щирим почуттям, без постійної своєї зневаги до істот іншого, не людського устрою.

    Матроські пісні завжди дуже довгі, бо співають їх для полегшення монотонної і неквапливої праці. Я так і не збагнув, скільки у баладі куплетів. Ластівка виконає якусь із своїх численних справ — здобуте прутик для гнізда, спіймає комашку і так далі — і завмирає, дивлячись у небо.

    Після кожної строфи виконується приспів:


    Не злетіти, не пригорнутися до його крила Ніколи — вона це знає. Бо ластівка тримається землі, ахой! А сокіл високо літає!

    Як у всіх гарних піснях, сенс зовсім не в тому, про що співається. Гадаю, невідомий автор вклав у незграбні рядки мрію про інше життя, якого у простого матроса ніколи не буде. Однак на кораблі кожен наспівував про ластівку і сокола на свій манер — хто сумно, хто безтурботно, а хто і насмішкувато, — можливо, вкладаючи у слова своє значення.

    Жодного разу не довелося почути історію ластівки до кінця. Завжди щось заважало. А може, пісня нічим не закінчувалася? Таке буває.

    Першого ранку юнга Черепашка догоджав нашому слуху недовго.

    — Скільки часу, такий-сякий, ти будеш вовтузитися на одному місці? — закричав згори боцман. — Ліня захотів, недогризок?

    І чудова серенада увірвалася.

    Але свою справу вона зробила — задала настрій першому справжньому дню плавання (вчорашній не рахується).

    Летиція вдяглася, посадила мене на плече і піднялася на палубу.

    — Боже, який простір! — охнула вона.

    Світ Будди, Аллаха і Ісуса був золотаво-блакитним згори і золотаво-синім знизу; він духмянів свіжим бризом і солоною хвилею; кінці двох складових його сфер — морської і небесної — змикалися на горизонті.

    Я оглядав найкращий на світі пейзаж з погордою, наче сам його створив. Я схвально помітив, що у Летиції на очах виступили сльози захвату. Коли ж вона, насолодившись видовищем, промурмотіла:

    — Одначе як же хочеться їсти, — я зовсім заспокоївся.

    Океан прийняв мою вихованку у своє підданство. Морська хвороба не повернеться. Все буде добре.

    На вахті якраз відбили дві склянки — час снідати. Ми пішли в кают-компанію.

    Дорогою матроси віталися з лікарем, торкаючись рукою чола або шапки. На містку стояв незнайомий парубок у шапці з обшарпаною пір’їною. З поважної постави і гучної лайки, якою він супроводжував кожне розпорядження, я відразу здогадався, що керувати кораблем для хлопця справа незвична. Певно, новачок. Тому йому й довірили спокійнішу вахту — в ясну погоду, подалі від берега.

    Решта офіцерів сиділа в капітанській каюті за столом.

    Вони одночасно повернули голови, але привітався з лікарем тільки один — рудий штурман.

    — А ось і лікар зі своїм папугою, — весело сказав він. — Хто б міг подумати, що ми попливемо разом, метре? Спробуй-но вгадай промисел Божий! Я бачу, вигляд у вас бадьорий, щоки рожеві, значить, будете справжнім моряком!

    Решта мовчки жувала, розглядаючи новенького. Капітан Дезессар різко піднявся, натягнув капелюха.

    — Піду зміню Пронозу.

    І вийшов, залишивши у мисці недоїдену юшку. Я перелетів у куток, щоб привертати до своєї персони менше уваги, і почав спостерігати, як дівчинка знайомиться з офіцерами, а заразом спробував скласти думку про кожного з них.

    Лишень двоє з тих, хто сидів за столом, були (чи принаймні виглядали) джентльменами: дженджуристий штурман і ще один пан з таким кислим виразом, наче він пив зі склянки не вино чи сидр, а чистий оцет. Решта троє були без перук, без камзолів і на вигляд нічим не відрізнялися від макросів. Голови пов’язані хустками, грубі сорочки розчахнуті на грудях. Що ж, корсарське судно — це вам не регулярний корабель королівського флоту.

    Та й поводилися вони, як хамулуваті селюки. Якби не розв’язний ірландець, вони б ще довго витріщалися на лікаря, перш ніж докумекали б, що треба познайомитися.

    Та Логан, дарма що теж новачок, одним махом всіх представив.

    — Це Гош і Друа, — показав він на двох здорованів, схожих один на одного, наче два жолуді.

    Вони й справді виявилися близнюками і були племінниками капітана Дезессара.

    — Я ще не навчився їх розрізняти, — з посмішкою провадив Гаррі. — Хто з вас хто, хлопці?

    — Я — Друа[23], бо я старший, — бундючно мовив один.

    — Всього на півгодини, — заперечив Гош[24]. — Однак я перший лейтенант, а ти другий!

    Ага, примітив я: у Друа сережка у правому вусі, у Гоша — в лівому. Не переплутаємо.

    Друа похмуро повідомив:

    — Нічого. Дядько казав, що в наступному плаванні старшим помічником знову буду я!

    — Якщо знову не загубиш якір, як тоді в Бресті, — вставив Лівий.

    — А ти біля мису Грюен ледь не посадив нас на мілину!

    Гош перегнувся через стіл і лунко вліпив брату ложкою по чолу. Другий лейтенант у відповідь хлюпнув першому з кухля у фізіономію, і пани офіцери схопили один одного за сорочки.

    — Тихо ви, півні! — прикрикнув на скандалістів підстаркуватий чоловік з сивими вусами.

    Близнюки, розлючено досапуючи, сіли на місце.

    — Це наш старший гарматник, мсьє Кабан, — так, ніби нічого й не сталося, продовжив ритуал знайомства штурман. — Панам лейтенантам він доводиться батечком, а нашому капітанові, виходить, що братом.

    — Радий познайомитися, мсьє Дезессар, — ввічливо вклонилася Летиція.

    — «Мсьє Дезессар» на фрегаті один, а я — Кабан. Так і клич мене, хлопче.

    Він дійсно був схожий на кабана. Рябі вуса нагадували два ікла, маленькі очиці поглядали з-під їжакуватих брів гостро і хитро.

    — А мене прошу називали «метр Сальє», — сказав оцтовий пан, з гідністю відкинувши з обличчя пилястий локон перуки. — І я кликатиму вас «метр Епін». Повинен же хоч хтось тут давати приклад цивілізованого звертання.

    — Радий познайомитися, метре Сальє.

    — А простіше «Кліщ», — вставив перший лейтенант, а другий додав:

    — Точно. Тільки так його у нас і кличуть.

    Метр Сальє поморщився, але не зволив дати відповідь.

    — Я королівський писар. І нікому тут не родич, не свояк, не кум і не сват. Сподіваюся, лікарю, ми з вами зійдемося. Вчені люди мають триматися один одного, особливо в такому, дозвольте сказати, непрезентабельному товаристві.

    Ах, ось хто це. Зрозуміло.

    У французького короля жодний корсар не має права виходити в море без адміралтейського чиновника, покликаного оберігати інтереси корони. Він має якнайсуворіше реєструвати всю здобич і стежити за тим, щоб команда нічого не приховала.

    На цю посаду добирають людей певного складу: жовчних, прискіпливих, недовірливих. Влада спеціально пильнує, щоби писар був на екіпажі чужинцем і, бажано, у неприязних стосунках із капітаном. Нещасні випадки на морі трапляються нерідко, і дуже просто було б влаштувати для надміру прискіпливого інспектора якусь пригоду. Скажімо; випала людина за борт. Або отруїлася протухлим м’ясом. Однак із королівськими писарями такі халепи майже ніколи не трапляються, як би люто не ненавиділи цих крутіїв моряки. Тому що смерть адміралтейського чиновника, неважливо з яких причин, тягне за собою обов’язкове неквапне розслідування, на час якого корабель з усім його вмістом опиняється під арештом. Прискіпливі допити, очні ставки й обшуки інколи тягнуться місяцями, і, поки справа не буде закрита, ніхто, крім тяжкохворих, не має права зійти з корабля не берег. Можна, звісно, дати хабара, щоб прискорити тяганину, але коштуватиме це ой як недешево.

    Пан Сальє на прізвисько Кліщ, судячи з вигляду і мови, був класичним зразком своєї професії.

    На столі, накритому дерев’яною решіткою з комірками різної величини (туди ставили миски і склянки, щоб ті не совалися поверхнею від хитавиці), два прибори стояли неторканими.

    — Це місце капелана. Чудило сказав, що їстиме з матросами, — знизав плечима Логан, попиваючи сидр з кухля незвичного вигляду: зверху він мав перетинку. Я не відразу зметикував, що дженджуристий штурман таким чином оберігає свої напахчені вусики. — А ось там сидить мічман. Він зараз на вахті.

    — Його звати Проноза, він синок нашої кузини Гуен, — додав Кабан. — Ви, лікарю, тримайтеся з ним насторожі й, головне, не сідайте в карти грати.

    Тут же увійшов і мічман, наче стояв за дверима.

    — Що ви прибріхуєте, дядьку?! — сказав він, підтвердивши мою здогадку. — Заздрите моїй ученості, от і казитесь. — Він сів до столу і жадібно вп’явся у солоний окіст. — Це хто, лікар? Привіт, лікарю. Я тут один справжній морський офіцер, у гідрографічній школі навчався. Не те що ці.

    — Півроку всього, потім тебе виперли, — зауважив один із близнюків.

    — А з вас ніхто взагалі не навчався! Тому я вже мічман, а ви в мої роки по реях сновигали… Ой, добрий коник!

    Летиція, хоч і зголодніла (за вчора вона не з’їла і крихти), поглянула на їжу з якимось острахом. Їй ще треба було звикнути до корабельної їжі. «Солоним конем» моряки називають солонину, що становить головний продукт їхнього раціону. Свіже м’ясо подають скупо, не частіше ніж один раз на тиждень, коли забивають бичка чи барана. Решту часу їдять густу юшку з часнику і зерна, запиваючи пивом або сидром. Офіцерам заведено подавати вино, матросам — на свята чарку рому. Борошна завжди не вистачає, тому, якщо на суходолі зазвичай на хліб кладуть тонкий шматочок м’яса, то в морі навпаки.

    Я, однак, всього цього (за винятком рому) не вживаю. Солонину мій шлунок не перетравлює, хліба папузі в плаванні ніхто не дасть, від часнику в мене випадає пір’я. Та в морі я не буваю голодним. По-перше, я майже весь час сплю. А по-друге, якщо виникне бажання поїсти, можу політати над хвилями й вихопити з води якусь незграбну рибинку — це мені добре вдається. Коли ж ми спустимося в південні широти, над океаном почнуть пурхати летючі довгопери, смачніше за яких нічого не буває. Власне, любов до сирої риби пояснюється моїм японським походженням.

    * * *

    І потягнулися дні, що їх майже неможливо відрізнити один від одного.

    Що таке життя на морі?

    Якщо немає бурі чи бою — нудьга, рутина та безкінечне ловлення вітру. Якщо, на щастя, дме попутний — тобто на фордевінді, все просто: знай собі підіймай побільше вітрил та жени вперед, до горизонту. Якщо дме боковий, тобто на бейдевінді, у марсових багато роботи з косими вітрилами. Якщо зустрічний — корабель маневрує довгими гострими зигзагами, інколи проходячи за цілу добу всього двадцять або тридцять миль.

    Матроси борються з нудьгою по-різному. У вільний від вахти час хтось в’яже хитрі вузли (цю майстерність на кораблях високо цінують), хтось править теревені, хтось грає в карти на щиглі або потиличники. Ставити на кін гроші або речі команді суворо заборонено — інакше може дійти до смертовбивства, а то й бунту. Але офіцери в кают-компанії зазвичай зневажають цією забороною. Принаймні на корсарських кораблях.

    Моїй Летиції, однак, займатися дурницями і нудитися від неробства не було коли. Весь час, не зайнятий сном, вона студіювала медицину, а коли стомлювалася, виходила на палубу й намагалася розібратися у влаштуванні корабля. Зроду не зустрічав людських істот з такою спрагою корисних знань!

    Вона чіплялася до всіх підряд, випитуючи назви щогл, вітрил і канатів, та як працює кермо, як замірювати швидкість і глибину — ставила тисячу різних запитань, і більшість моряків охоче їй відповідали.

    Між іншим, це чудовий спосіб для новачка від початку налагодити непогані стосунки з командою.

    Єдиний, хто вперто уникав спілкування з лікарем, це капітан. Щойно «метр Епін» з’являвся на палубі під час вахти Дезессара, як той негайно йшов до себе, викликавши на зміну іншого. офіцера. Якщо ж ми заставали капітана в кают-компанії, він одразу ж ішов на квартердек. Доволі незугарна поведінка, якщо врахувати, що вся «Ластівка» від форштевня до ахтерштевня була завдовжки з півсотні кроків. Раніше чи пізніше прямого зіткнення — чи принаймні пояснення — було не уникнути. Та Летиція не квапила перебіг подій. Вона, розумниця, поки що обживалася, придивлялася, пробувала завести союзників.


    Розділ дев’ятий
    Ми любі Господові



    З королівським писарем, за всієї його вченості, дружба в нас не склалася. Метр Сальє сам прийшов до Летиції в каюту — «з візитом ввічливості», як він висловився. Сів на каронаду і цілісіньку годину розпатякував про ницість людської натури, про свою непідкупність, про ціни на сушену тріску та інші не менш захоплюючі речі. Цікавили його також і способи лікування подагри. Погортавши книгу, мій лікар дав пораду прикладати капустяний листок і — вже від себе — не засиджуватися в одному положенні довше чверті години, бо зімлівання нижніх кінцівок призведе до їх запалення. Кліщ негайно підвівся і пішов. При кожній наступній зустрічі, яких не уникнути на маленькому кораблі, Кліщ, відповідно до прізвиська, намертво чіплявся до моєї дівчинки зі своїми нудними бесідами. Лише нагадування про шкідливість довгого перебування на одному місці могло його зупинити.

    Зате зі штурманом ми швидко зійшлися. Це була людина легка, весела, не схожа на бретонських моряків і до того ж прекрасний оповідач. Він охоче навчав Летицію азів навігації, назв усіх численних вітрил, елементів рангоуту ї такелажу, а також інших морських хитромудростей. Близнюки-лейтенанти чи їхній татусь-артилерист дратувалися, якщо слухач не міг второпати, що таке «огони щаблів вантових вузлів, прибезеловані до ванта» або «нижній юферс фот-стенлог-штага», зате ірландець був завжди терплячим і розмовляв зрозумілою сухопутній людині мовою. Може, Доган витрачав стільки часу на балачки з юним лікарем, тому що теж почувався чужинцем серед команди, яка всуціль складалася з родичів, свояків і кумів. Я, наприклад, зауважив, що ірландець довго розмовляв із Кліщем, здається, ніскільки не нудячись таким осоружним співрозмовником.

    Гаррі, безумовно, був найбільш моторним і цікавим членом екіпажу. У всякому плаванні обов’язково знайдеться людина, яку можна назвати «душею корабля», бо, варто йому з’явитися в кают-компанії, в кубрику чи на палубі, і там відразу зав’язується галаслива розмова, чутно сміх або затівається якась вовтузня. Без такого живчика в морі нудно.

    При цьому про себе штурман розповідав не так щоб зовсім неохоче — ні, він постійно сипав історіями зі свого минулого, — але загальної картини з цих байок якось не складалося. Родом він, здається, був з Дубліна і за «славного короля Джеймса» буцімто служив у королівському флоті, але присягати «узурпатору» не захотів і відтоді плавав під прапорами всіх морських держав. Бував і в Індійському океані, і в Китаї, але частіше за все розповідав про Вест-Індію, яку, за його словами, «знав, як свою долоню».

    Всі моряки страшенні нахаби й лихослови, та Логан заткнув би за пояс будь-якого соромітника. Його масні, з масою пікантних подробиць, розповіді про перемоги над жінками всіх рас і національностей мали на «Ластівці» великий t успіх. Але це аж ніяк не заважало ірландцю без упину хреститися, бурмотіти молитви і класти побожні поклони перед розп’яттям, прибитим до основи грот-щогли. Варто комусь спом’янути чорта чи бовкнути щось блюзнірське (матросів, як відомо, хлібом не годуй, а дай щось бовкнути), і штурман відразу ж робив богохульникові суворе попередження.

    Ось для ілюстрації, розмова між Летицією і рудим Гаррі, підслухана мною на другий або третій день плавання.

    Моя вихованка поцікавилася, хто була та вагітна особа, з якою він так ніжно прощався на причалі.

    — Мати моєї майбутньої дитини, — з гордістю відповів штурман, — дай їй Боже благополучно розродитися.

    — І ви її кохаєте?

    — Звісно! Що за питання?

    Летиція допитливо дивилася на нього, намагаючись розібратися у невідомій матерії — любовних стосунках між чоловіками і жінками.

    — Але це не завадило вам напередодні ввечері прийняти пропозицію татуся Пома і піти до шльондри?

    Ірландець страшенно здивувався.

    — Чому я повинен був відмовлятися від дармового гостинця?

    — Та ви ж одружені, — збентежено пролепетала дівчина.

    — У мене такі дружини в кожному порту. Я всіх їх люблю, а вони люблять мене — поки я з ними.

    — А коли вас нема?

    — Те, чого я не бачу і про що не знаю, не існує, — відказав штурман, виявивши схильність до філософії. — Тільки б знати достеменно, що діти, яких народжують мої баби, не від когось іншого. Ну, на це у мене є свої способи перевірки.

    — Навіщо вам діти, якщо у вас у кожному порту дружина?

    — Діти — дар Божий. А найгірший злочин на світі — витравити плід, — суворо сказав Доган і перехрестився.

    Побачивши, що співрозмовник зовсім спантеличений, він підморгнув:

    — Дарма, Епіне, ви ще замолодий. Я навчу вас, як поводитися з бабами.

    Рудий Гаррі весь складався з якостей, котрі рідко поєднуються в одній натурі. Так само легко, як непристойність з побожністю, в ньому співіснували добродушність і залізна твердість. Незабаром після того, як наш корабель вийшов у бурхливі води Біскайської затоки, я став свідком сцени, що змусила мене поглянути на штурмана по-новому.

    Він сів грати в ландскнехт з Пронозою, вкрай неприємним молодиком, який одного разу спробував вирвати перо у мене з хвоста. Мічман був галасливим, хвалькуватим і до того ж нечистим на руку, при цьому шахраював не витончено, як мій колишній вихованець Ож'є, а геть невигадливо. Логан розкусив шулера при першій же здачі.

    — Не думав, що з сірого бретонського борошна може спектися такий-ось млинчик, — з веселим сміхом сказав Гаррі, кидаючи карти. — Обережніше, приятелю! За такі фокуси вам одного разу відріжуть вуха.

    Мовлено це було без жодного виклику, тоном жартівливої поради. Але суб'єкти, подібні до Пронози, звикли сприймати незлобивість як вияв слабкості.

    Мічман, який був на півголови вище, з лайкою кинув у миршавого ірландця олов'яного кухля. Сіпнувши головою, Логан ухилився, спритно вискочив з-за столу і, коли супротивник налетів на нього з кулаками, кількома швидкими, точними ударами загнав нахабу в куток. На біду, саме в цій частині кают-компанії на стіні висіли абордажні шаблі. Проноза вихопив одну з піхов і заволав: «Уб'ю!»

    Мене завжди дивувало, що Гаррі тримає при собі зброю, яка висить у нього збоку, навіть коли він піднімався на марс, щоб оглянути горизонт. Я пояснював цю звичку колишньою службою на військовому флоті. Тепер дивакувата звичка врятувала йому життя чи принаймні врятувала від каліцтва.

    У короткій сутичці, яка змусила інших кинутися врозтіч з-за столу, Логан обеззброїв задираку і лупив плазом шаблі по спині й дупі, поки Проноза не втік геть. Здобувши перемогу, штурман, наче нічого й не було, розсміявся і попросив усіх присутніх у кают-компанії не розповідати капітанові про те, що сталося, а то дурнуватий хлопчисько втрапить під арешт. На цьому справа й скінчилася.

    Але трохи пізніше між Летицією і Гаррі відбулася розмова, яка здалася мені примітною.

    — Чому ви не закололи негідника? — запитала вона. — Вам нічого б за це не було. Він образив вас і першим оголив зброю. А тепер ви нажили лютого ворога, який цілком здатен завдати удару тишком-нишком.

    Штурман безтурботно здвигнув плечима:

    — Ви погано знаєте людей, юначе. Це щеня, отримавши прочуханку, буде лизати мені руку і махати хвостом. Звісно, можна було його прикінчити — ніхто б не засмутився. Та Господь сказав: «Не убий».

    Він урочисто підняв палець.

    — І ви ніколи нікого не вбивали? — знічено запитала Летиція, певно, згадавши застреленого розбійника з великої дороги.

    — Чому ж, багато разів. У нашому світі без цього, на жаль, не проживеш.

    — А заповідь?

    — У мене суворе правило. — Штурман з погордою торкнувся вуса. — Знищив живу душу — приведи на світ іншу. Тоді Бог тобі вибачить. Я веду дуже точний підрахунок. За своє життя мені довелося прикінчити вісімнадцять чоловік, а дітей у мене в різних портах від Вера-Круса до Риги народилося сімнадцять. Так що на сей момент я в боргу перед Всевишнім на одного покійника, та скоро розплачуся за векселем — п’ять моїх баб вагітні.

    Моя вихованка була вражена такою бухгалтерією.

    — Сімнадцятеро дітей?! І про всіх ви піклуєтеся?

    — Боже збав. Я навіть не знаю, скільки з них живих, а скільки померло. Це вже не мої клопоти. Якщо дитина знадобилася Господу, я тут ні до чого. Але ви не думайте, приятелю, що у Гаррі Логана немає серця. У мене в Форт-Роялі, на острові Мартиніка, росте улюблений син, крихітка Джеремі. — Ірландець схлипнув. — До нього і тільки до нього тягнеться моє серце!

    Осіб, схожих на Логана, я, мабуть, ще не зустрічав. Приятелювання моєї вихованки з такою неординарною людиною, певно, можна тільки вітати.


    Однак найбільше пощастило нам із сусідом по каюті. Це при тому, що почалося це знайомство доволі страхітливо.

    Як я вже розповідав, у перший день плавання ми бачили капелана лише здалеку. Ніч він провів на верхній койці, всього за три чи чотири фути над Летицією, але, перебуваючи їв хворобливому стані, вона знову-таки не перемовилася з монахом жодним словом.

    Перша їхня розмова відбулася лише зранку, коли моя вихованка (зі мною на плечі) повернулася до себе після сніданку.

    Служитель Господа сидів верхи на каронаді, займаючи собою майже весь вільний простір конурки. В руках у нього була старовинна книга. Я з подивом поглянув на обкладинку (то були «Проби» Монтеня у знаменитому виданні 1596 року не надто звичне читання для монаха); францисканець з не меншим подивом поглянув на нас. Я думав, що справа у моїй скромній персоні, та, як виявилося, помилився.

    — Здрастуйте, святий отче, — шанобливо привіталася Летиція. — Я корабельний лікар Люсьен Епін. Прошу вибачити, що вчора, не запитавши дозволу, зайняв нижню койку. Вам у вашій рясі дертися вгору незручно. Якщо хочете, я перетягну свою подушку і ковдру нагору…

    — Боже мій, — перебив її капелан. — Навіщо?!

    На його порізаному зморшками обличчі сяяли яскраві, і аж ніяк не вицвілі з віком блакитні очі.

    — Щоб вам було зручніше.

    — Я не про те. Навіщо ви проникли на корабель, перевдягнувшись у чоловічий одяг, доню моя? — понизивши голос, запитав він. — Вчинок вкрай необачний і дуже ризикований!

    Я ледь не звалився зі свого улюбленого місця, а дівчина скрикнула. Мені збоку було видно, як кров відливає від її щоки:

    — Як ви… Хто вам… — залопотіла вона тремтячим голосом. — Капітан, так?

    З упевненого тону францисканця було ясно, що відпиратися немає сенсу.

    Озирнувшись на завісу, монах взяв її за руку, посадив поруч із собою та перейшов на шепіт:

    — З ваших слів я роблю висновок, що капітан Дезессар втаємничений у вашу справу. Це вже зовсім дивно. Звісно, моряки менш спостережливі, ніж я, тому що у них інше ремесло, та все ж будь-яка випадковість може вас видати, і тоді…

    Він похитав головою.

    — Невже в мені так легко розпізнати жінку? — перелякано запитала вона.

    Капелан зняв із неї капелюха і перуку. Оглянув, оцінюючи, подумав.

    Я тепер сидів на верхній полиці і теж розглядав свою вихованку.

    Руки, звісно, надто тонкі. Але для майбутнього хірурга це нормально.

    Ступні трохи замалі, однак грубі черевики певним чином маскують цей недолік.

    Надто делікатна шия — це так. Але в юнги Черепашки майже така сама.

    На мій погляд, лікар Епін виглядав цілком переконливо.

    — Не знаю, — нарешті сказав монах. — Моє ремесло полягає в тому, щоб бачити в людях не зовнішню оболонку, а внутрішню сутність. У мене не зовсім такий погляд, як у інших. Можливо, миряни не помічають нечоловічого трепету і вражаючої ніжності у вашому погляді. Хоч це найперше, на що звертаєш увагу. Однак розкажіть, дитя моє, що спонукало вас вдатися до такої небезпечної пригоди? Певно, якась любовна історія?

    Францисканець вимовив це з такою ласкавого, поблажливою посмішкою, що я відразу перестав його боятися. І Летиція теж.

    Опустивши голову до самого плеча капелана, вона розповіла всю правду.

    Він слухав, киваючи. Час від часу хрестився, перебирав чотки, шепотів Ім’я Господнє, а якщо вона затиналася, підбадьорюючи, погладжував її стрижену маківку.

    Зізнавшись у тому, що нічого не розуміє в медицині й страшенно боїться, раптом хтось пораниться чи захворіє, Летиція гірко розплакалася і більше вже не могла говорити розбірливо. Все схлипувала, каялася в себелюбстві, легковажності, обмані й повторювала: «Що мені робити? Що мені робити?» Прорвалася напруга останніх днів. Досить було лише кількох слів співчуття, щоб внутрішній захист моєї дівчинки дав тріщину. Я підстрибував на койці і співчутливо клекотав. Капелан видавав приблизно такі самі звуки.

    Давши оповідачці виплакатися, він витягнув з широкого рукава ряси хустку і змусив Летицію висякатися.

    — Не мучте себе. Ви вдалися до обману з найкращих причин. Якщо це і гріх, то невеликий, а до невеликих гріхів Господь поблажливий. Ви ж Йому особливо любі, в цьому в мене немає жодних сумнівів.

    Монах лукаво посміхнувся:

    — Не вірите? Так я вам зараз надам неспростовні докази Божої милості. Знаєте, ким. був смиренний брат Астольф, тобто ваш покірний слуга, перед тим, як прийняв постриг? Університетським хірургом у місті Ренне.

    Він засміявся, радіючи з її здивування.

    — Якщо ви готові вчитися медичних наук, я наставлятиму вас.

    Це дійсно було чудо і дар Божий!

    Летиція розкрила рота, не в змозі вимовити ані звука, а я, навпаки, розродився радісним клекотом.

    — Папуга у вас тупуватий, — зазначив брат Астольф, дещо погіршивши моє про нього враження. — Чого він злякався? А ще кажуть, що птахи здатні відчувати настрій людей.

    Моя вихованка, на жаль, за мене не заступилася. Вона навіть не глянула в мій бік.

    — Чому ні арматор, ні капітан не знають про ваше минуле? — запитала вона, ще не до кінця повіривши у свій талан. — Лікар і священик в одній особі! Будь-який судновласник був би щасливий мати такого члена команди!

    — Я більше не лікую людей. Спочатку я намагався поєднувати стару професію з новою, але зцілювати тіло і зцілювати душу — речі зовсім різні, вони погано між собою сполучаються. Врешті-решт мені довелося зробити вибір на користь місії більш важливої. Адже найнебезпечніші хвороби приховує в собі саме душа. І нерідко буває, що заради її зцілення доводиться жертвувати здоров’ям тіла. Взяти, приміром, хоча б обітницю цноти, якої змушені дотримуватися католицькі священики, щоб послабити свою тілесність і укріпити духовність. Це насилля над людською природою, за яке ми, представники духівництва, розплачуємося хворобами передміхурової залози. — Францисканець засміявся. — Та, запевняю вас, труднощі сечовипускання — мала плата за звільнення від пут чуттєвості. До речі, у нашого артилериста Кабана застаріла аденома простати. Він обов’язково звернеться до вас по допомогу. Я навчу вас робити лікувальний масаж, це неважко. Набагато важче звільнити мсьє Кабана від хворобливої жадібності і вродженої недоброзичливості, головних хвороб цієї людини. Метр Сальє на прізвисько Кліщ страждає від виразки шлунка, від чого непогано допомагає декокт шавлії. Однак ще гірша виразка, яку називають черствістю, роз’їдає не живіт, а душу королівського писаря, і тут, боюся, допомогти набагато важче.

    Монах сумно зітхнув і перехрестився.

    — Знаєте, сину мій (давайте я буду називати вас так, щоб не обмовитися при сторонніх), я до того поглинутий таємницями духовної природи людини, що зовсім втратив інтерес до її фізичної конституції. Бо тут вічне, а там всього лише тлінне. Однак без щирого інтересу до тлінного, до слабкої плоті неможливо бути гарним лікарем. Я дав обітницю в ім'я свого чернечого служіння відмовитися від служіння лікарського. Часом мені, на жаль, доводилося порушувати цю клятву, тому що дуже всіх шкода, та я вірю і знаю, що молитва — засіб більш ефективний, ніж лікувальні трави чи кровопускання.

    Я скептично похитав головою. Маю сумнів, що читання «Отче наш» може полегшити нестерпний свербіж, який з'являється через линяння пір'я, або біль від укусу злої перуанської блохи. Панотець Астольф, немов почувши мої заперечення, відразу ж на це відповів:

    — Той, хто вміє молитися по-справжньому, захищений і озброєний від усіх негараздів. Ось ви, дитя моє, першого дня дуже мучилися від хитавиці. Я теж, ледь корабель відійшов від берега, відчув сильну нудоту. Але змусив себе забути про неї, поринув у молитву, і морська хвороба відступила. Ця концентрація досягається багатолітніми старанними вправами. Вся сила душі неначе стискається в кулак — ні, правильніше сказати: збирається в яскравий промінь. З його допомогою можна перебороти і звичайну застуду, і мігрень, і що завгодно, бо цей промінь — частина Сили Господньої. Вливаючись в се чисте джерело, я стаю невразливим.

    А, це вже інша справа! Він говорив про медитативну концентрацію — мистецтво, яким досконало володіють даоси та йоги. Я пройнявся ще більшою повагою до мудрого сенсея. У цього святого старця ми з Летицією зможемо багато чого навчитися.

    До першого уроку — з галузі не медитації, а медицини — капелан приступив відразу ж.

    Почав він з невеликої лекції про основи науки зцілення.

    Розповів про Галена, чия концепція плетори на століття визначила розвиток європейської медицини. Згідно з ученням великого грека, всі хвороби трапляються через надлишок того чи іншого гумору — внутрішнього соку, яких у тілі міститься чотири: кров, флегма, жовта жовч і чорна жовч. Підтримання їх у рівновазі — найкраща гарантія здоров’я. Якщо ж баланс порушено, відновити його можна за посередництва однієї з чотирьох дій: очищення кишечнику, голодування, спонукання до блювоти або кровопускання.

    Від основ брат Астольф перейшов до азів анатомії.

    Летиція розклала на колінах зошит, прилаштувала на гармату чорнильницю і старанно записувала. Я теж слухав дуже уважно — не так для самоосвіти (я прихильник не західної, а китайської медичної теорії), скільки для задоволення. Мабуть, головна насолода буття — дослухатися до слів ученого мудреця, про що б той не віщував.

    Час летів непомітно. Однак треба ж було такому трапитися, щоб саме під час цього першого уроку стався перший нещасний випадок, без яких не буває жодного плавання.

    Інцидент був відносно незначним — один із макросів забарився при натягуванні каната, і нездарі затягнутим вузлом відірвало вказівного пальця. Та коли до нас у каюту привели чоловіка, що несамовито репетував і з якого дзюрила кров, Летиція страшенно перелякалася.

    З-поза відкинутого пологу на неї дивилося безліч очей. Був там і похмурий Дезессар, який буркнув:

    — Зробіть щось, якщо вже ви лікар.

    Не знаю, що було б, якби не Астольф.

    — Всі замовкніть! — суворо сказав він. — Лікар робитиме свою справу, а я стану молитися, щоб Господь полегшив страждання брата нашого Коряги.

    Так звали матроса, тому що обличчя його було подзьобане віспою і трохи нагадувало кору дерева.

    Після цього, молитовно склавши руки і закотивши очі, монах співучим голосом заговорив латиною.

    — Спокійно, дитя моє. Робіть, як я скажу, і все буде добре… Накажіть дати йому кухоль рому, щоб приглушити біль.

    — Залийте в нього рому! Хутко! — крикнула Летиція французькою. Вона пополотніла більше за покаліченого матроса, але голос її не тремтів.

    — Тепер хай його посадять на стілець і міцно візьмуть за руки і за ноги… Дуже добре. Полийте на рану ромом, щоб уникнути зараження.

    — А-а-а-а-а!! — заволав Коряга, та йому не дали вирватися.

    — В зуби — кулю, а то ми всі поглухнемо…

    Матрос, обливаючись холодним потом, закусив шматок свинцю.

    — Висуньте шухляду з хірургічними інструментами. Візьміть он ті щипчики, маленькі… Треба витягти з рани дрібні скалки кістки, інакше буде нагноєння. Чудово! — схвалив капелан дії лікаря, не звертаючи уваги на стогін пораненого. — Знову полийте ромом… Чи вчили вас вишивати?

    — О так, — глухо відповіла Летиція. — У пансіоні (латиною вийшло «in gimnasium») ми тільки цим і займалися.

    — Тож уявіть, що вишиваєте гладдю. Беріть голку і нитку. Стібки не повинні бути надто частими.

    Тут Астольф перейшов на французьку, звернувшись до Коряги:

    — Досить волати, сину мій. Ти заважаєш мені молитися.

    Ще за хвилину операція закінчилася. Лікар заліпив рану мохом і обв’язав ганчіркою.

    — Ну ось і все, — оголосила моя дівчинка зі зневажливим виглядом. — Легше не буває.

    Капітан схопив Корягу за барки і витягнув з кубрика, пригрозивши:

    — Ловитимеш ґав — я тебе наступного разу не до лікаря відправлю, а накажу лінями відрепати!

    І пішов геть, не сказавши Летиції ані слова.

    Зате один зі старих матросів, стовпів корабельної громадської думки, прошамкотів беззубим ротом:

    — Наш Епін справу знає. Добряче рану зашив. Коле голкою, наче колючкою.

    Другий підхопив:

    — Точно! Колючка і є. Лікар-Колючка!

    Пролунав дружний сміх, і я зрозумів, що ім’я корабельного лікаря стало його прізвиськом. А ще я зрозумів, що команда прийняла новачка. Тепер можна було трохи розслабитися — справи складалися краще, ніж я очікував.

    * * *

    Я вже згадував про те, що погойдування і морське повітря — для мене найкраще снодійне. Зазвичай більшу частину плавання я перебуваю в напівсні, а буває і в справжньому сонному забутті. Магічний світ потойбічних видінь то затягує мене у свій вир, то випускає назад. Я віддаюся швидкоплинним маренням та несквапливим роздумам. Палюче сонце, пронизливий вітер, злива як з відра — мені все байдуже. Можу спати хоч по двадцять годин на добу, роблячи перерви, тільки щоб трохи розім'яти крила чи підживитися.

    У каюті було задушливо, тісно, незатишно. Я вподобав собі чудове місце під кормовим ліхтарем, звідки зручно спостерігати за палубою і милуватися пінявою доріжкою за кормою.

    Однак моєму мирному усамітненню сильно заважав корабельний дворняга, який обгавкав мене під час першого візиту на «Ластівку». Це сварливе і невиховане створіння, здається, ревнувало мене до матросів. Річ у тім, що після історії з відірваним пальцем частина пошани, якою команда пройнялася до лікаря, поширилася і на мою персону. Ніхто мені не набридав, не приставав з дурнуватими дражнилками типу «попка-дурень», а деякі моряки за вечірньою роздачею чарки навіть пригощали мене ромом, виявивши мою симпатію до цього славного напою.

    Ось брехливий Оселедець мене і незлюбив.

    Першого разу він ледь не заскочив мене зненацька. Підстрибнув, клацнув зубами прямо в мене перед дзьобом, так що від несподіванки я звалився за борт і, якби не було у мене крил, точно потонув би, на що паскудник безсумнівно і розраховував.

    Я, звісно, повернувся і з розмаху дзьобнув його у гидке приплюснуте тім'я, але після цього конфлікту довелося змінити місце дислокації. Відтепер я сидів на салінгу бізані, де паскудна тварюка не могла завдати мені шкоди і тільки тривожила мій сон настирливим гавкотом.

    Забігаючи наперед, скажу, що милосердне Провидіння з часом звільнило мене від цього ворога. Під час бурі біля португальських берегів Оселедець став жертвою собачої карми — хвиля змила дворнягу за борт, туди йому й дорога. Ніщо більше не порушувало мого дрімотного спокою. Дні злилися в єдиний заспокійливий потік.

    Раз або двічі на день я навідувався до своєї вихованки, щоб перевірити, як у неї справи. Все йшло непогано, «лікар» чудово виконував свої обов'язки, в чому я міг пересвідчитися, заглядаючи у щоденник, який сумлінно вела Летиція.

    Перегорнувши дзьобом чергову сторінку і переконавшись, що не пропустив нічого важливого, я повертався до місця своєї сплячки і з насолодою склеплював повіки.

    Японці мають рацію, коли кажуть: «Сон — найкраща частина життя».

    Через цю сонну розмякшеність я втратив пильність. І в результаті сталося те, що сталося.


    Розділ десятий
    Щоденник Люсьєна Епіна



    Майже асі свідчення, викладені в цьому розділі, взяті мною з зошита, в якому Летиція вела щоденник плавання на «Ластівці», записуючи відомості про маршрут, новонабутий лікарський досвід, а також найяскравіші події. Сих останніх на початку шляху було багато. Але поступово, як це завжди буває в морі, свіжість сприйняття зітерлася, витіснена рутиною і монотонністю. На третій день, обігнувши мис Дю-Раз, західний край Бретані, фрегат вийшов на простір Біскайської затоки, берег зник з очей, а разом із ним і сама течія часу немов вкрилася мінливим маревом. Якби не чергування світла і темряви та дзвін склянок, можна було б подумати, що час взагалі зупинився.

    Як кажуть моряки, в плаванні рахунок днів іде від порту до порту і від шторму до шторму. Але бурі нас не турбували, а від мису Дю-Раз до Лісабону, де на «Ластівку» чекало поновлення запасу води і припасів, було ще днів десять шляху, а то й п'ятнадцять, якщо вітер змінить напрямок чи ослабне.

    Початок щоденника я пропускаю, він надто схожий на словник морських і медичних термінів, а ніякі суттєві події не описані. Мабуть, перейду відразу до 6 березня, коли Летиція мала важливу розмову з капітаном.

    Додам лише, що щоденник вівся швабською. Бо ніхто на Кораблі не знав цієї південно-німецької говірки, а отже, можна було не боятися нескромних очей.


    6 березня, понеділок

    Дев’ятий день плавання.

    Вітер WSW, поривчастий. Пеленг мису Фіністерре опівдні. За добу пройдено 94 милі.


    Сьогодні ми перейшли від теорії до практики. Напрочуд; добрий отець Астольф хвалить мене за метикуватість і чіпкість пам’яті, запевняючи, що звичайний учень лікаря витрачає на вступну частину медичної науки не менш ніж півроку.

    Почали ми з найлегшого — лікування закрепів. Навчилася робити проносний відвар із Fructus Rhamni cathartici і Grana molucca, а також користуватися малим клістиром. Можливість попрактикуватися в цьому занятті мені надав гер Кабан, чий шлунок через вік почав погано перетравлювати «солоного коня», так що бідолаха від самого відплиття ще жодного разу не ходив за потребою.

    До слова, ще про цю малоприємну матерію.

    Скільки ж незручностёй мені спричиняє відсутність латрини на кораблі! Якби не делікатність мого славного сусіди, який виходить із каюти кожного разу, коли природа вимагає від мене виконання принизливого обов’язку, просто не знаю, що б я робила. Інших усамітнених місць тут немає, та й ніхто, крім мене, не відчуває в них потреби.


    Вночі, після третьої склянки.


    Тільки сьогодні — на дев’ятий день! — мені нарешті вдалося відверто поговорити з Д. Певно, він сам зрозумів, що поводиться по-дурному. Не можна ж капітану вічно ховатися від члена екіпажу! Д. через днювального викликав мене на квартердек під час своєї вахти, коли вся команда обідала і поруч не було нікого, крім стерничого Акули (це старий матрос, майже зовсім глухий).

    Д. дуже рішуче сказав мені: «Давайте внесемо ясність у наші стосунки. Мені категорично не подобається, що ви на моєму кораблі, а я категорично не подобаюся вам, але тут вже нічого не вдієш. Пропоную домовитися про дещо…»

    Тут я його перебила, запитавши: «З чого ви взяли, що ви мені не подобаєтеся? Нічого подібного!»

    Ця маленька данина ввічливості справила на неотесаного Д. сильне враження — моряки зовсім не привчені до лукавості світського спілкування і схильні приймати порожню ввічливість за чисту монету. Капітан просвітлів і навіть посміхнувся — по-моєму, вперше за час нашого знайомства. «Справді? Тим краще. Зрозумійте, — перейшов він на втаємничений тон, — я страшенно ризикую. Якщо хтось на борту через вашу необачність або випадковість дізнається, нам обом буде непереливки. Ось моя перша умова: якщо таке станеться, я від вас відкараскаюсь і скажу, що сам був ошуканий. Вас висадять у першому ж порту». «Необачності з мого боку не буде, про випадковості я також потурбуюсь. Ну а як раптом що, хай буде по-вашому. Однак, — підпустила я суворості в голос — якщо ви, бажаючи позбавитися від зайвих клопотів, самі мене тишком-нишком зрадите, то не кажіть, що я вас не попереджала».

    Він покліпав, навіть не намагаючись протестувати. Очевидно, подібна думка вже встигла промайнути в його голові. «Друга умова, — продовжив Д. після паузи. — Хоч ви і зафрахтували мій корабель, не встромляйте носа в мої справи і припиніть мордувати всіх розпитуваннями про курс «Ластівки», напрямок вітрів, пройдену відстань та інші матерії, до яких лікареві взагалі нема діла! Це виглядає підозріло».

    Певно, він мав рацію, подумала я. Моя допитливість може бути неправильно сприйнята. «Добре. Що ще?»

    Тут він трохи зніяковів і промимрив доволі нерозбірливо: «Якщо у нас з вами мир і ми дійшли до доброї згоди… А також оскільки вся команда, дякувати Богу, здорова і сйрав у лікаря небагато… Може, ви погодитесь… Ви ж звикли обертатися у всяких таких колах… Коротше, не могли б ви трохи І повчити мене манер, прийнятих у високому товаристві?»

    Я здивувалася і ледь не запитала: «Навіщо це вам?» Однак вчасно згадала, що капітан Дезессар мріє про дворянство — про це розповідав арматор Лефевр. Та сама хвороба, на яку страждає мій зведений братик Мьонхле. Ніколи не могла зрозуміти бажання причепити до свого імені частку «фон» або «де», наче таким смішним робом можна дійсно зробитися шляхетнішим! Люди істинно шляхетні не потребують зовнішніх атрибутів гідності — вона знаходиться в їхній душі і невід'ємна від неї.


    7 березня, вівторок

    Десятий день плавання.

    Вітер W слабкий. Хмарно. За добу пройдено 77 миль. Широта 40°11 ’ N


    Сьогодні вивчала лікування проносів аліментарного і нервового походження. Виявляється, це дуже цікаво, особливо кривава діарея епідемічної ознаки. Ця страшна хвороба перетворила не одне судно на корабель-привид, населений мерцями.

    Провела в кают-компанії, під час третьої вахти, перше заняття з капітаном. Вчила його користуватися виделкою, тримати столового ножа трьома пальцями, а також не плямкати і не хлюпати. Наука дається йому дуже важко, він весь спітнів. Найважче за все виявилося жувати з закритим ротом. Бідолаха бідкається, що від цього починає давитися.

    Під час вечері він вразив офіцерів свіжонабутими манерами. Навіть Логан, який у нас у кают-компанії мав славу «тонкої штучки», не мав уявлення про серветки. Коли Дезессар поважно витер губи шматком білої тканини, за столом запанувала гробова тиша. Ще дивнішим для всіх виявилося, що капітан не відкушує прямо від окосту, а відрізає ножем тонкі шматки. Тепер і я можу їсти цивілізовано, не побоюючись викликати зневагу чи насмішку (хоч Кабан і обізвав мене «мавпою» за наслідування).

    Дуже набрид «солоний кінь», яким на кораблі годують п’ять днів на тиждень. У суботу дають сушену тріску, і лише в неділю бульйон зі шматком свіжого м’яса. П’ють усі сидр або червоне вино. Коньяк або ром бережуть для особливих нагод. Утім, кажуть, що перед боєм для хоробрості кожному з членів екіпажу належиться так звана бойова порція.


    8 березня, середа

    Одинадцятий день плавання.

    Вітер NW поривчастий. За добу пройшли 112 миль. Широта 39°24’ N


    Медичного навчання сьогодні не було. Отець Астольф сказав, що мозку треба відпочивати, тим паче нині день святого Філемона. До навернення в християнство і страдницької загибелі в безодні вод Філемон був актором і великим цінителем прекрасної статі. На його честь у деяких народів прийнято в цей день виказувати жінкам знаки приязні та уваги.

    Чесно кажучи, я радію перепочинку. За винятком години, яка пішла на те, щоб познайомити капітана з таємницями носовичка, я цілий день провела на палубі, вдихаючи запахи океану і думаючи про батька, якого, з Божої ласки, побачу всього за тиждень.


    9 березня, четвер

    Дванадцятий день плавання.

    Вітер SW і S, Ясно. Опівдні повернули через фордевінд і лягли на S. Курс на мис Феншал.


    Кровопускання робиться так. Спочатку до тіла прикладають скарифікатор. Натисканням пружини випускаєш дванадцять секаторів, які моментально і майже безболісно роблять розрізи. На місця розрізів ставляться підігріті банки для висмоктування надлишку крові. Після того, яка банки заповняться повністю, до половини або на чверть (залежно від стану пацієнта), їх треба зняти, зупинити кровотечу прикладанням тампона, змоченого у розчині ріжків, і заліпити ранки промитою шкірою риби. Спочатку отець Астольф змусив мене попрактикуватися на ньому самому, потім викликав боцмана Видру, який дуже любить лікуватися і нечутливий до болю. Тепер я знаю, що ця не надто важка операція мені під силу.


    Той самий день, вечір.


    Я збиралася пустити кров і капітану, колір фізіономії котрого свідчить про перенасиченість тіла гуморами, але в цей час марсовий матрос закричав: «Вітрило!»

    Вдарив дзвін, всі метнулися по місцях. Скоро стало зрозуміло, що це англійський купець, трищогловий флейт. Ми кинулися переслідувати його.

    У нас краща вітрильність і ми перебували на вітрі, тому, за словами Д, гонитва тривала недовго. Мені, щоправда, так не здалося. Знадобилося шість з половиною годин, щоб подолати жалюгідні півсотні кабельтових, які відділяли «Ластівку» від англійця. Спершу я була збуджена першою корсарською сутичкою, але потім занудьгувала. Та й не було ніякої сутички. Коли Кабан шмальнув з носової гармати» метнувши стовп води праворуч від флейта, купець зрозумів, що до темряви йому не дотягнути, і ліг у дрейф.

    Д. і королівський писар вирушили оглянути здобич. Я причепилася за ними з цікавості і була присутньою під час перемовин із капітаном «Фортуни», брістольського судна, яке везло на Ямайку вантаж чавунних виливанців.

    Перемовини були тривалою і багатослівною суперечкою через суму викупу. Д. погрожував, що посадить на «Фортуну» свою команду, а британців кине в трюм і вони простовбичать у полоні до кінця війни. Та англійський капітан зметикував, що ми на самому початку плавання і не захочемо скорочувати свій екіпаж заради старого корита, навантаженого чавуном. Закінчилося тим, що ми отримали вексель на голландську банківську контору, яка існує спеціально для таких випадків. Вексель забрав метр Кліщ, ми повернулися на «Ластівку» і взяли попередній курс.

    До чого ж, виявляється, нудне ремесло корсара!

    Я відчуваю змішані почуття з приводу того, що сталося. З одного боку, прикро за англійця, — він усе бідкався, що тепер власники спишуть його на берег. З іншого боку, частина від цих 2800 ліврів буде моєю і дуже знадобиться для сплати боргу «геру комерціенрату».


    10 березня, п’ятниця

    Тринадцятий день плавання.[25]


    Сьогодні, нарешті, перейшли до хірургії, якої я боюся понад усе. Почали з переломів рук і ніг — це найпростіше з каліцтв, з якими мені доведеться мати справу. Я навчилася: замішувати гіпс; виправляти кістку; накладати шину. По-справжньому важко тільки друге, особливо, якщо перелом відкритий. Отець Астольф приніс кілька шматків деревини різної товщини, загорнув їх у папір. Який зображував шкіру, і ми довго виконували дивний ритуал. Він з хрускотом ламав деревину об коліно, а потім я її «лікувала», акуратно розпрямляючи. Заклеювала розірваний папір, накладала шини, потім працювала з гіпсом.

    У другій половині дня я перетворюсь з учениці на вчителя. Водила Дезессара туди-сюди по кают-компанії, показуючи, як вклоняються заміжнім дамам, юним панянками і герцогиням похилого віку. Капітан був у парадному каптані,] шовкових панчохах і накрученій перуці, та ще й з ціпком.

    У кутку ми поставили дзеркало, відібране як трофей у бідолашного бристольця.

    Д. нагадував індика, який з погордою походжає по пташнику, однак собі він надзвичайно подобався. За вечерею він оголосив, що відтепер на «Ластівці» будуть дотримуватися правил морського етикету, як личить на бойовому кораблі. Панове офіцери повинні з'являтися в кают-компанії ошатними, у перуках і з капелюхами. «А якщо, це комусь не до вподоби, — суворо попередив капітан, — буде харчуватися в кубрику з матросами».

    Підтримали цю пропозицію Гаррі (він і так одягався франтом), писар і мічман Проноза. Обидва лейтенанти і артилерист заявили, що перук зроду не носили, а де жерти «солоного коня», їм байдуже.

    Закінчилося криками і лайкою.


    11 березня, субота

    Чотирнадцятий день плавання.


    Сьогодні цілий день не до занять.

    Я познайомилася зі зворотним боком корсарського фаху.

    Зранку мене розбудило відчайдушне калатання дзвона й тупотіння ніг. Ми знову помітили корабель. Він виринув зі світанкового туману за якусь милю на захід. Ранкове сонце окреслило у мареві повітря золотавий, прозорий силует. Дезессар, який поліз на щоглу з підзорною трубою, закричав: «Англійський шлюп! Гармат нема — торговець!»

    Щоб підібратися до здобичі ближче, ми теж підняли англійський прапор. Правила морської війни цього не забороняють. Головне — «засвідчити кольори» (тобто опустити чужий прапор і підняти свій) до першого пострілу, інакше це вже буде не воєнна хитрість, а розбій.

    Англійський торговельний шлюп, здавалося, не підозрював пастки. Він повернувся бортом і спустив майже всі вітрила. Корабель завбільшки з «Ластівку» і, судячи з контурів, досить швидкохідний.

    Наш капітан увесь час перебував на носі, видряпавшись ледь не на самий утлегар, і невідривно дивився, у трубу.

    Колодо англійця залишалося три кабельтових, Д. раптом несамовито заволав: «Поворот! Поворот! Це пастка!» «Дивіться! — закричав і Логан, який стояв на вахті. — У нього, як у нас, порти зафарбовані!»

    Матроси схопилися за троси, стерничі налягли на руків'я штурвала, і «Ластівка», похилившись набік, почала повертати під свіжим бейдевіндом.

    Я спочатку нічого не зрозуміла. Та потім побачила, як у чорному борті ворожого корабля відкриваються квадратики, і в кожному стирчить гарматне жерло.

    Це було таке ж корсарське судно, як наше. І застосувало воно таку саму хитрість, стару, як саме полювання: вовк прикинувся вівцею. «Ми будемо битися?» — запитала я у Д., який біг від носа до квартердека. В голові у мене були тільки колоті, різані й вогнепальні поранення, до яких ми з моїм наставником ще не дісталися. «Ушиватися!» — відповів він, на моє велике щастя, хоч це і здалося мені дивним. Врешті-решт, британський шлюп (тепер стало ясно, що він не торговельний, а військовий) був не потужнішим за «Ластівку».

    З усіх боків пролунали крики: «Ховайся! Зараз шмальне!»

    Невідь-звідки з’явився францисканець і сильно шарпнув мене за руку, так що я повалилася на палубу, а він упав на мене зверху.

    Пролунав пронизливий свист і тряскіт, наче сотня палиць забарабанила по дереву. Потім повітря хитнулося і заповнилося гурканням, від якого позакладало вуха.

    Цей шлюп дав по нас бортовий залп. Приціл, на щастя, виявився зависоким. Окрім дірок у вітрилах і подряпин на щоглах ми втратили один із ліхтарів, та ще й стерничому скалкою проштрикнуло руку.

    Він так жалібно завивав, що я відразу забула страх і кинулася на квартердек. Уява малювала різні жахи типу відкритої рани черепа або розірваної черевної порожнини, тому, побачивши, наскільки дріб'язкова травма, я ледь не розплакалася від полегшення.

    Моя Клара, розбуджена стріляниною, злетіла зі свого улюбленого салінга і з клекотом сіла мені на плече. Бідолашна і пташка перелякалася, та й не дивно[26]. Я заспокоїла її і сама заспокоїлася. Коли обробляла рану, руки у мене не тремтіли.

    Тим часом «Ластівка» дуже чисто виконала розворот. Британець, натомість, згаявши час на невдалий залп, втратив перевагу по вітру і добряче відстав.

    Почалася погоня. Зовсім як позавчора, тільки тепер тікали ми.

    Швидкість у нас і у шлюпа була майже однаковою. Правильніше сказати, під вітром ми йшли вузла на півтора швидше, проте він спритніше маневрував і на галсах підбирався ближче. Коли відстань скорочувалася до гарматного пострілу, ми обмінювалася двома-трьома ядрами. Шлюп смалив по нас з бакової гармати, «Ластівка» відповідала з двох гармат, встановлених у кают-компанії, де тепер розпоряджався Кабан.

    У фрегат за цілий день жодного разу не поцілили. Чи вдалим був вогонь у відповідь, важко сказати. Хоч Кабан після кожного пострілу і кричав: «Є!», на нашому переслідувачі це ніяк не позначилося.

    Години через дві я знудилася спостерігати за морським і боєм, який до цього уявлявся мені зовсім по-іншому.

    Деякий час провела з Д. на містку. Капітан розповів, що у корсарському житті баталії трапляються напрочуд рідко. В основному доводиться наздоганяти або втікати. Якщо супротивники рівні за силою, вони зазвичай розходяться з миром, не витрачаючи порох намарно. Криваві битви відбуваються за таких обставин: якщо один із капітанів п'яний або і дурний; якщо з того боку пірати, від яких годі чекати помилування; або ж якщо судно-втікач не бажає здаватися, розраховуючи протриматися до входу в гавань або до настання рятівної темряви. Д. брав участь у двадцяти дев’яти корсарських експедиціях, але в справжній бій потрапляв тільки двічі, а про абордаж тільки чув, але сам ніколи його на бачив.

    Увечері я пішла до себе в каюту.

    Силует шлюпа чорнів приблизно за півмилі за кормою. Думаю, за ніч він нас втратить.


    12 березня, неділя

    П’ятнадцятий день плавання.


    Авжеж!

    Вранці я побачила англійця на тій самій відстані. Виявляється, ніч була місячна, і відірватися під її покровом нам не вдалося.

    Протягом дня настирливе переслідування тривало. В нас стріляли лише один раз, здалеку, і ядро лягло збоку.

    Страшно вже не було, лише прикро, що ми другу добу біжимо на вест, віддаляючись від мети плавання, але тут вже нічого не зробиш.

    Попросила отця Астольфа швидше перейти до курсу військової хірургії. Цілий день присвятили колотим ранам.

    Учора було не до трапез, але сьогодні сніданок, обід і вечерю подавали як завжди, тільки не в кают-компанії, де хазяйнує головний канонір, а в пороховому погребі. Там нема вікон і не можна запалювати вогонь, однак є дерев'яний стіл, який слугує для заправки гарматних картузів. Мені в погребі навіть сподобалося. При світлі, олійної лампи сидіти затишніше, ніж при свічках, а ще приємно було нарешті поїсти, не вдихаючи густого тютюнового диму. З нагоди неділі подавали курку. Дуже смачно.


    13 березня, понеділок

    Шістнадцятий день плавання.


    Ніч знову була ясною. Гонитва триває. Жодних змін: та сама нечаста безрезультатна стрілянина, ті самі маневри, Тільки вітер зі сходу посилився, і нас все далі несе в атлантичні простори, геть від африканських берегів.

    Вивчала різані рани. Отець Астольф похвалив мене за рівність швів (я практикувалася на свинячій шкірі).

    Надвечір небо почало затягуватися хмарами, на які всі дивляться з надією. Що ж буде вночі?


    14 березня, вівторок

    Сімнадцятий день плавання.


    Вночі я двічі відкривала порт і виглядала назовні. Ані місяця, ані зірок. До ранку проясніло, але благословенна темрява зробила-таки свою справу: триклятий шлюп зник, горизонт був чистим.

    Проте капітан оголосив, що заради обережності «Ластівка» ще цілий день буде прямувати тим самим курсом на вест, щоб знову не наштовхнутися на англійця.

    Я спробувала сперечатися, мені нестерпна думка про те, що цей вимушений detour[27] віддаляє зустріч з батьком. Тоді Д. почав розповідати про знамениту плавучу в’язницю Брістоля, куди всіх нас посадять, якщо вороги захоплять «Ластівку». Під час попередньої війни він просидів там рік і два місяці, поки арматор не заплатив за команду викуп.

    Утекти з баржі, яка стоїть на якорі посеред затоки, неможливо. Годують там тухлою рибою і пліснявими сухарями. Але найтяжче — терпіти знущання, що їх полонені зазнають від підлих англійців. Наприклад, усіх новачків чекає незрозуміла принизлива процедура: роздягають догола, а весь одяг варять у котлі — нібито для знищення вошей, хоча кому і коли шкодили ці маленькі незлобиві комахи?

    Почувши про роздягання, я здригнулася і більше не сперечалася.

    З отцем Астольфом розбирали види і лікування контузій. Виявляється, вони не менш небезпечні, ніж кровоточиві рани. Шістнадцятифунтове ядро, яке пролетіло низько над натовпом, здатне прокласти в ньому цілу просіку, причому більшість ляже замертво від летального струсу мозку.


    15 березня, середа

    Вісімнадцятий день плавання.


    Сьогодні зранку капітан повідомив, що вночі ми повернули за зюйд-ост, тобто нарешті взяли курс на Барбарію. Гак коштуватиме нам щонайменше десять зайвих днів, бо на захід ми втікали під сильним попутним вітром, а під час руху на схід муситимемо постійно лавірувати. Через це ні в який піренейський порт заходити не будемо. Порцію води доведеться врізати, а від свіжого м'яса відмовитися, оскільки клітка для худоби й курник порожні. Я не могла не схвалити подібного рішення.

    В екіпажі всі здорові. До обіду ми з моїм милим ченцем проходили теорію вогнепальних поранень. У другій половині дня перейшли до практики. Матроси спіймали на гак зі здохлим щуром невелику акулу і, оскільки ця здобич неїстівна, віддали її в моє розпорядження. Я вистрелила кілька разів у тушу, попередньо надягнувши на неї стару матроську сорочку, а потім витягала кулі і вичищала з ран частинки тканини, від яких часто трапляється смертельне нагноєння і антонів вогонь. Дуже важко. Не уявляю, як таку процедуру терпітиме жива, страждаюча людина. Отець Астольф каже, що йому відомі засоби полегшення болю, але цієї теми ми торкнемося пізніше.


    16 березня, четвер

    Дев’ятнадцятий день плавання.


    Чистий горизонт. Вітер так само попутний, хоча вночі, за словами капітана, довелося весь час змінювати галси, — через що ми майже не просунулися.

    Тема заняття сьогодні доволі проста — вправлення вивихів. Треба добре знати розташування суглобів і мати сильні: руки. З останнім у мене не надто успішно. Отець Астольф показав мені кілька вправ, за допомогою яких можна зміцнити зап'ястки. Тепер двічі на день по півгодини я піднімаю і опускаю гарматне ядро.

    Сьогодні була кумедна сценка. Заглядаю до себе в каюту і раптом бачу мою Клару, яка сидить на розкритому щоденнику і з напрочуд розумним виглядом водить дзьобом по сторінці, наче читає. Потім перегорнула сторінку — я вибухнула сміхом. Побачивши, що я спостерігаю з-за штори, папуга сполошився і перекинув чорнильницю. Наслідки цього маленького інциденту помітні на попередньому розвороті. Там, утім, нічого особливо важливого записано не було — лише розповідь про те, як я навчала капітана мистецтва світської бесіди ні про що. Повторюватися ліньки.


    Розділ одинадцятий
    Щоденник Люсьєна Епіна
    (продовження)



    17 березня, п’ятниця

    Двадцятий день плавання.


    Все так само. Вдень попутний вітер, уночі штиль або норд-вест. Капітан каже, що за добу ми пройшли тільки шістдесят миль.

    Плавання триває менш ніж три тижні, а мені здається, що цілу вічність. Як же почуваються моряки, які вирушають у Китай чи в Перу, проводячи в морі вісім, якщо не десять місяців підряд?

    Якби не моє навчання та не вічне очікування якогось нещасного випадку, що випробує мої слабкі знання, я, либонь, втратила б глузд від нудьги.

    Сьогодні якраз сталася подія, яка змусила мене похвилюватися.

    Один із матросів, на прізвисько Кривий Писок (досить точний портрет), скоїв тяжкий морський злочин: підібравши відмичку, пробрався у винний погріб і видудлив цілу сулію рому, від чого впав у безпам'ятство і ледь не захлинувся власною блювотою.

    Щоб врятувати бевзя від смерті, довелося промивати йому нутрощі великим помп-клістиром. Справа ця брудна і пахуча, але не така вже й важка. Команда спостерігала, за процедурою з великим інтересом. Отець Астольф, як завжди, підказував мені латиною, коли і що слід робити, і Після того, як Кривий Писок протверезіє і зміцніє, він дістане сто лінів по спині.


    18 березня, субота

    Двадцять перший день плавання.


    Все те саме: вдень летимо, як на крилах, вночі викручуємо зигзаги. За добу пройшли до зюйд-осту 75 миль. Замало.

    Кривий Писок зазнав екзекуції. Він не проронив ані стогону — у матросів вважається, що соромно кричати, коли шмагання призначено справедливо. Якщо винен — терпи, і Опанувала лікування численних синців і порепаної шкіри. Сподіваюся, ця наука знадобиться мені нечасто.

    Урок з капітаном. Тема — менует. Боюся, танцюриста з Д. не вийде.


    19 березня, неділя

    Двадцять другий день плавання.


    П'ятий день рухаємося назад на схід, але, як мені кажуть, ще далеко від довготи, де зіштовхнулися з англійським військовим шлюпом.

    Зазвичай я піднімаюся на палубу, коли сонце вже високо стоїть у небі, та сьогодні вийшла невдовзі після світанку, бо навчання не було. Отець Астольф нині нездоровий — у нього сильна мігрень, яку він намагається лікувати молитвою.

    Мене здивувало, що пурпурове коло сонця піднімається і над горизонтом не по носу корабля, як слід було б, якщо ми пливемо на схід, а за кормою. Я запитала капітана, чим це пояснити, і він відповів, що вітер з ночі несприятливий і доводиться йти довгими галсами. Прикро!

    Дивний він зрештою чоловік, Жан-Франсуа Дезессар. Часом ловлю на собі його погляд, сенс якого мені незрозумілий. Чи то винуватий, чи то засоромлений — хоча соромитися нашому капітану аж ніяк не властиво.

    Цей суб’єкт зовсім не такий, яким здається спочатку. У нього манери грубого і прямого моряка, який каже все, що думає, не турбуючись про наслідки. Щодо грубощів сумнівів нема, але ось щодо прямоти… Мені все більше здається, що Д. дуже непростий. При цьому його мрія про дворянську грамоту має присмак дитячості. Коли він робить незграбні «великосвітські» поклони або, затинаючись, вимовляє важку фразу, як-от «якщо вашій світлості буде завгодно», в його очах спалахують збуджені вогники, наче Дезессар долучений до чарівної захопливої гри.

    У морі неможливо без суворості, інакше команда, і оком не змигнеш, як вийде з послуху. І Д. з підлеглими досить жорсткий. Але не жорстокий. Коли боцман Видра дер протверезілого пияка лінем, капітан тихенько примовляв (я чула): «Легше ти, чортяко, легше». Це мені сподобалося. Хоча, можливо, капітан просто не хотів, щоб матрос надовго вийшов з ладу. Впевнена: якщо доведеться обирати між милосердям і практичністю, Дезессар обере друге.

    Пригода, яка сталася нині ввечері, підтверджує це моє переконання.

    Море перед заходом сонця посвіжішало. Хвилі забіліли гострими пінними кінцями, а деякі вали навіть перекочувалися палубою. Один із них змив корабельного собаку Оселедця, якого вся команда обожнює, хоча мені від цього псюри самі неприємності — дуже вже підозріло принюхується він до моїх штанів. Я давно побажала надокучливому собаці провалитися до чорта в пекло, але тут разом з усіма закричала, забігала.

    Прикро було дивитися, як Оселедець гавкає і скиглить, відчайдушно працюючи лапами.

    Матроси хотіли спустити шлюпку, але Дезессар заборонив. Він сказав, що хвилі надто високі і човен може розбити об борт, а він коштує грошей.

    Щоправда, потім він довго проводжав поглядом кошлату голову, яка то зникала, то з’являлася серед бурунів, і струшував з він сльози. Та свого рішення не змінив.

    Здивувала мене Клара. Я знаю, що вона була з Оселедцем у непримиренній ворожнечі, але тут, пробуджена криками, злетіла з бізані й довго кружляла над потопаючим собакою, наче хотіла підтримати його в смертну годину[28].


    20 березня, понеділок

    Двадцять третій день плавання.


    Зранку на горизонті з підвітряної сторони вигулькнув торгівельний корабель. Ми кинулися на нього, як зголоднілий звір на здобич, але корабель виявився іспанським, тобто союзницьким. Всі були дуже розчаровані.

    Іспанець посигналив, прохаючи про зустріч, але Дезессар не став витрачати час на люб'язності, за що я йому вдячна.

    Ми пройшли повз нього на всіх вітрилах.

    Вчила, як протидіяти цинзі. Більше з допитливості, ніж з необхідності, бо ця жахлива недуга, головний ворог моряків, не являє небезпеки в таких коротких плаваннях, як наше.

    День тягнувся дуже повільно.


    21 березня, вівторок

    Двадцять четвертий день плавання.


    Другу добу похмуро. Сонце жодного разу не визирнуло, але вітер свіжий, ідемо швидко.

    Якщо я помиляюсь, ми повинні вже знаходитися приблизно на широті Гібралтару.

    Уроки з капітаном починають приносити результат. Д. припинив сякатися на палубу, відригувати після їжі й чавити на собі комах. Від цього він наповнився презирством до решти членів команди, а вони з нього тихцем підсміюються. Сьогодні ми осягали правила вишуканої жестикуляції.

    Тема заняття зі святим отцем була більш захопливою — тропічна лихоманка. Втім, у сухому і спекотливому кліматі Барбарії вона нам не загрожує.


    22 березня, середа

    Двадцять п'ятий день плавання.


    Швидше б уже вигулькнув марокканський берег! Мій терпець майже урвався. Нудьгу посилює похмура погода.

    Не знаю, чим би я себе займала без уроків отця Астольфа. Сьогодні вивчали жовту лихоманку febis flava.


    Пізно ввечері.


    Я кожного дня запитую у Логана, скільки ми пройшли за добу. Зараз мені спало на думку додати ці цифри. Виходить, що відстань до Сале давно пройдено!

    Зранку з'ясую точніше.


    23 березня, четвер

    Двадцять шостий день плавання.


    Яка гірка помилка! Я думала, що в корабельний журнал записується відстань, пройдена за добу по прямій, а виявилося, що за допомогою лага заміряється весь пройдений шлях. За словами штурмана, з урахуванням втрат на нічне маневрування, вирахувану мною дистанцію слід ділити принаймні на три. Тобто, до цілі ще дуже далеко.

    Що ж, запасемося витримкою.

    Врешті-решт, мені гріх бідкатися. Поки що плавання йде навдивовижу успішно. В команді всі живі і здорові, якщо не рахувати «іспанської хвороби». Кожного дня доводиться готувати склянки з марганцевим розчином для одинадцятьох чоловіків, і кожному я маю сама робити промивання, що сильно збагатило мої уявлення про особливості чоловічого організму. Отець Астольф завжди присутній при цій процедурі, користуючись нагодою, щоб нагадати пастві про наслідки аморальності. Матроси залюбки погоджуються, але, думаю, що до першого порту. Я ж у такі хвилини не стомлююся дякувати долі за те, що вона зробила мене поганулею і позбавила від найбільш ницої сторони людського існування. Якщо я колись і подумувала про заміжжя, дітей і уславлених поетами «plaisirs d'amour»[29], то тепер на полові не обдуриш. Merci beaucoup за такі plaisirs, я вже краще якось доживу свого віку у старих дівах.

    Отець Астольф розповідав мені про віспу, холеру і чуму. З цими хворобами боротися неможливо. Все, що залишається — глибше закопувати мерців, спалювати весь їхній одяг разом із простирадлами і молити Бога про милосердя.


    24 березня, п’ятниця

    Двадцять сьомий день плавання.


    Сьогодні було багато цікавого, так що писатиму довго, хоча вже й дуже пізно.

    В кают-компанії після обіду відбулася цікава розмова. Як завжди, оповідачем був Логан. Його історії часом бувають порожніми чи соромітними, але завжди цікавими. Сьогодні він був особливо в гуморі.

    Д. стояв на вахті, так що слухачів було тільки троє: я, Проноза і Кліщ. Артилерист із синами, категорично відмовившись від перук, вже другий тиждень харчуються в кубрику матросів.

    Бесіда почалася з суперечки між мічманом і писарем про найбільшу здобич, яку будь-коли добував корсар. Згадували Френсіса Дрейка, галеони з золотом і пузаті португальські караки, перехоплені на шляху з Ост-Індії з безцінним вантажем прянощів.

    Ірландець пахкав люлькою, слухаючи з інтересом. Потім сказав: «Золото, прянощі — все це дурниці, порівняно з кушем, який Джеремі Пратт зірвав у Сан-Дієго».

    Всі подивилися на Логана, а він сумно посміхнувся і похитав головою: «Ви про це навіть не чули. А між іншим, це найбільша корсарська експедиція відтоді, як зародилося наше ремесло. Капітан Пратт, спаси, Боже, його грішну душу, був великою людиною. Таких більше нема. Хочете, я розповім вам про Невезучого Корсара?»

    Ми, звісно, хотіли.

    Ось розказана історія, як я її запам’ятала.

    Капітан Джеремі Пратт був англійським приватиром (це те саме, що й корсар), найбільш досвідченим і відважним у всіх іспанських морях. За словами Логана, який тісно знав Пратта, розум і кмітливість цього чоловіка були дивовижними. Він напевне затьмарив би самого Моргана, якби не таке дивовижне невезіння, що переслідувало капітана у всіх його справах. Багато матросів через забобонність навіть відмовлялися служити під його началом. І все ж Пратт мав величезний авторитет серед морського люду — через уміння перемагати всупереч каверзам Фортуни.

    Якщо лиха доля зумисне йому не паскудила, Пратт завжди досягав поставленої мети.

    Якщо удача надавала йому хоча б мізерний шанс — творив чудеса.

    Якщо все оберталося проти нього — не здавався і викручувався, як міг.

    У зв’язку з цим Логан висловив одне спостереження, яке здалося мені цікавим. «Є три типи діяльних людей. Найбільш нехитромудрі з них просто скористаються нагодою, якщо вона вже сама котиться їм під ноги. Інші, щаблем вище, весь час нипають по сторонах — чи немає десь якої здобичі, і, ледь побачивши годящу ціль, налітають на неї. Ллє цінніші за все люди особливого ґатунку, які не чекають на талан і не виглядають його, а самі створюють виграшну ситуацію — з пустки, з нічого».

    Саме до таких належав Невезучий Корсар.

    Історія його негараздів з долею сягає раннього дитинства. Коли йому було дванадцять років, він упав з яблуні і переламав ноги, від чого вони перестали рости. Інший на його місті змирився б з долею каліки, але не таким був Джеремі. Слабкість нижніх кінцівок він відшкодував силою плечей ї рук. Гаррі розповідав, що з вигляду Пратт був схожий на краба: величезний масивний тулуб з лапами-клешнями, на коротких кривих ніжках. Вантами він піднімався зі спритністю мавпи, підтягуючись самими кистями. При абордажі першим перелітав на ворожу палубу, вчепившись у канат зубами. Ну, а бігати серед моря особливо не доводилося та й нікуди, так що довгі ноги капітану були ні до чого. «Про подвиги і знегоди Пратта можна розповідати довію, — вів своє Гаррі, — але я почав про похід на Сан-Дієго, тож не буду відхилятися».

    Сан-Дієго — порт на південноамериканському материку, звідки в Іспанію двічі на рік відправляється великий караван Із золотом і сріблом. Руду доправляють у цей перевалочний пункт з копалень Перу і Юкатану, переплавляють на бруски, штампують, вантажать на галеони.

    Щойно пішли чутки про те, що Англія ось-ось вступить з Іспанією у війну, як Пратт зібрав на Барбадосі раду з авторитетних приватирів і запропонував зухвалий план: не чекаючи на оголошення війни, зібрати ескадру і взяти курс на Сан-Дієго, звідки саме мав вийти черговий караван. Поки мир, іспанці не робитимуть особливих застережних заходів. А після того як у Європі загуркочуть гармати, хто розбиратиметься, коли завдано першого удару — трохи раніше від офіційного розриву відносин чи трохи пізніше? Знову ж таки, з метрополії до Вест-Індії звістки доходять не швидко.

    Деякі капітани відмовилися, не захотівши ризикувати. Якщо війна не почнеться, ті, хто брав участь у нападі, опиняться поза законом. Але все ж утворилася ескадра з чотирьох сильних кораблів.

    Пратту, як завжди, не пощастило. Хоча плідна ідея належала йому, адміралом обрали старого Сандерса, який вже відійшов від справ і мирно вирощував цукрову тростину поблизу Порт-Рояля. А все тому що Сандерс, на відміну від Джеремі, вважався щасливцем.

    Далі — гірше. Старий Сандерс, якому набридло берегове життя, не тільки охоче погодився, але ще й забажав підняти вимпел на «Скаженому» (так називався корабель Пратта). Джеремі перестав бути хазяїном на власному судні і, власне, залишився осторонь.

    Невдовзі після виходу в море ескадра потрапила в ураган, який відкинув її аж до Еспаньйоли. Поки латали пошматовані вітрила і поламані щогли, поки йшли до Сан-Дієго, час було згаяно. Галеони встигли знятися з якоря й піти. Годі й говорити, що всі в ескадрі звинувачували «чорне око» Невезучого Корсара.

    Найбільш прикро, що розрахунок його виявився правильним: з Європи прийшла звістка про війну і рейд на Сан-Дієго був цілком законним.

    Про те, що Іспанія і Англія тепер вороги, корсари здогадалися, коли форти Сан-Дієго відкрили по кораблях з британським прапором залповий вогонь без попередження.

    Ледь не першим ядром на «Скаженому» з бізані збило нижню рею, уламок якої впав на місток і розчавив щасливцеві Сандерсу голову. Другий залп був майже таким же злощасним, бо переламав грот-щоглу на п’ятдесятигарматному «Дербширі», найпотужнішому кораблі ескадри, вибивши його з бою.

    За таких обставин, після загибелі адмірала, слід було спустити його штандарт і забиратися геть, допоки берегові батареї не потопили всі кораблі. Та Пратт вчинив інакше. Він залишив вимпел Сандерса майоріти на флагштоку, підняв сигнал «роби, як я» і повів кораблі вперед. Шість разів вони пройшли лінією паралельно до укріплень, випустивши по них не одну сотню ядер і бомб. Батареї замовкли одна за одною — гарматна обслуга не витримала вогню і розбіглася. Нарешті, на даху губернаторського палацу підняли білий прапор. Місто капітулювало.

    Коли переможці висадилися, вони побачили, що Сан-Дієго Дорожнє. Жителі сховалися у довколишніх горах, прихопивши з собою все більш-менш цінне і навіть забравши худобу. У будинках нічого було взяти, окрім кухонного посуду й меблів. Ну, а золотий караван, певно, вже зустрівся з потужним Конвоєм, який вислали йому назустріч із Гавани, і Капітани накинулися на Пратта з докорами, звинувачуючи його у безглуздих втратах. Здавалося, експедиція закінчилася повним провалом..

    І тоді Невезучий Корсар виявив істинну велич. Можна сказати, здійснив грандіозне відкриття у корсарському промислі, і «Так, золото попливло, і грабувати в Сан-Дієго нічого, — сказав він. — Але скажіть мені, приятелі, що у кожному місті коштує найбільше?»

    Вони не знали. «У великому і красивому кам'яному місті найдорожче за все коштують будинки. Дивіться, тут є прекрасні храми, палаци, маєтки, купецькі склади, майстерні. Все це наше. Захочемо — спалимо чи зруйнуємо. Але ми не монстри. Ми готові продали цю нерухомість місцевим жителям за розумною таксою».

    І він відправив губернаторові-втікачу листа з діловою пропозицією. За кожну міську споруду була призначена ціна. Якщо власник привезе викуп, гарантувалося збереження майна. Будинки тих, хто не заплатить протягом трьох днів, буде спалено. Пратт давав своє капітанське слово, що ніхто з тих, хто доставить викуп, не буде затриманий чи пограбований. До листа додавався детальний реєстр-цінник, над укладенням якого корабельні писарі просиділи два дні й дві ночі. (Найдорожче був оцінений прекрасний губернаторський палац (сто тисяч піастрів) і кафедральний собор Святого Дієго (шістдесят п'ять). Найменші халупи у передмістях ішли всього за сотню. Як найдешевші, вони були приречені до руйнування першими.

    На четвертий день пролунали вибухи. Щоб уникнути загальної пожежі, корсари почали знищувати будинки у тісних небагатих кварталах за допомогою пороху.

    Знайшлася якась небоязка жінка, яка ризикнула спуститися з гір і висипала з вузлика пригорщу монет. Її скромний будиночок був залишений у спокої і цілості, а саму сеньйору без перешкод відпустили назад.

    Після цього у місто линув цілий потік стурбованих домовласників. Жодного з них не обдурили.

    До кінця дня у призначених для викупу місцях утворилися довжелезні черги. Золото і срібло скрупульозно зважували і перераховували, складали в скрині. На викуплене майно навішувалася печатка Джеремі Пратта.

    З’явився губернатор, щоб врятувати свій прекрасний палац, зовсім недавно побудований з привозного італійського мармуру.

    Настоятель собору довго торгувався, намагаючись збити ціну, закликав до побожності і лякав небесною карою за святотатство, але Пратт папських погроз не побоявся і отримав від кліриків уповні і за храм Святого Дієго, і за всю решту церков, капличок і монастирів.

    У результаті чотириденної торгівельної операції, в ході якої порт Сан-Дієго шматочками викупив себе у корсарів, на флагманському кораблі зібрався скарб, який не снився жодному золотому каравану. Багато вельмож і купців розплачувалися коштовним камінням — з тієї простої причини, що, поспіхом залишаючи місто, вони головну частину своїх багатств закопали в землю або заховали в затишних місцях, а діаманти, смарагди і рубіни вивезти було неважко. Не діставати ж зі сховків-у присутності корсарів закопане золото і срібло! Губернатор, приміром, за мармуровий палац віддав великий круглий діамант рідкісної рожевої барви.

    Але і золота зі срібним посудом у жителів Сан-Дієго було взято небачену кількість.

    З цією запаморочливою здобиччю переможна ескадра вийшла в море. Розподіл планувалося здійснити після повернення, з дотриманням усіх передбачених королівським законом формальностей.

    Однак зла доля Невезучого Корсара знову завдала удару. Невідь-звідки, при ясній погоді, раптом налетів страшний буревій і розкидав кораблі у всі сторони. Тільки три кораблі, сильно пошматовані, врешті-решт прибули один на Барбадос, другий у Бриджтаун, третій здався французам на Тортузі. Але «Навіжений», разом із командою, скарбом і капітаном Праттом, згинув без сліду. «Так і пропала найбільша в історії корсарська здобич», — з гірким зітханням закінчив Логан свою розповідь.

    Мічман Проноза запитав: «А може, цей ваш Пратт просто втік з усіма трофеями і зараз десь живе, лиха не знаючи?» «Де? — знизав плечима ірландець. — Таке багатство не заховаєш. І зрештою, він же на «Навіженому» був не сам. Хоч екіпаж сильно зменшився після бою в бухті Сан-Дієго, на борту залишалося майже вісімдесят душ».

    Ми ще довго обговорювали цю історію, дійсно захопливу і таємничу. Але найзагадковіше відбулося наприкінці розмови. «Щось я нині розпатякався, — швидко промовив Логан, почувши за дверима кроки. — Про скарби Пратта анічичирк, ясно? Потім поясню…»

    Увійшов Дезессар і здивувався загальній мовчанці. Так я й не зрозуміла, чому Гаррі не захотів вести розмову в присутності капітана. Що ж, почекаю пояснень.


    Тема занять з отцем Астольфом теж була дуже цікавою. Він розповідав про наймилосерднішу сферу медицини anaesthesia, що грецькою означає «непритомність». Тлінне наше тіло влаштоване подібно до фортеці, всі ворота якої оберігаються вартовими собаками. Ім'я їм — нерви. Як тільки в тій чи іншій частині фортеці виявляють ворожого агента або укріплення зазнає атаки ворога, собаки голосно гавкають — подають сигнал, який неможливо пропустити. Цей сигнал і є болем. Таким чином, головна місія болю благотворна. Та з не меншою люттю собаки кидаються і на тих, хто намагається виправити руйнації, заподіяні пораненням чи хворобою. І тоді біль перетворюється на перешкоду, яка спричиняє тяжкі страждання і навіть здатна позбавити життя.

    З давніх-давен лікарі намагаються привчити сторожових псів нашого тіла до дисципліни — щоб вони вгризалися тільки у ворогів, але не в друзів. Під час хірургічної операції, щоб ослабити муки і страждання хворого, йому можна дати суміш опію і тертої мандрагори, що занурює страждальника у сонне і непритомне заціпеніння. Але дозу слід співвідносити зі станом пацієнта. Якщо він недостатньо сильний, сон може стати вічним. Від надто великої порції опіату помер Авіценна, великий медик Сходу. Його послідовники, арабські лікарі, протирають поранене місце губкою, змоченою у розчині гашишу — це теж дає полегшення. Цю ж губку можна прикласти до обличчі оперованого, і, надихавшись дурманного аромату, він засинає. А в Англії з давніх часів знаний дуейл — порошок з жовчі кастрованого кабана, латуку, болиголову, блекоти, переступня і коріння мандрагори.

    Деякі отці церкви заявляють, що застосування знеболювальних засобів Суперечить релігії, бо не можна за допомогою хитромудрих вивертів ухилятися від випробувань, котрі посилає нам Господь. Та отець Астольф вважає, що не можна вимагати від слабкої людської плоті надто багато. Не всім, як йому, посланий дар цілющої молитви, а обов’язок лікаря — не тільки лікувати хворого, але і в міру власних сил позбавляти його від зайвих страждань.

    Мало хто з лікарів обізнаний з наукою знеболювання. Тим цінніший дар, дарований мені добрим ченцем: біле макове молочко, з якого можна виготовити сонний еліксир «морфін», а також інші необхідні для анестезії інгредієнти. В тому числі я отримала великий скарб — справжній корінь мандрагори, який дивовижно нагадує формою людське тіло.

    Рослина ця трапляється рідко, і діставати її треба з великою обережністю, бо, як кажуть, вона страждає і навіть кричить, коли її висмикують. Крики ці, мовляв, здатні позбавити розуму кожного, хто їх почує. Правда це чи ні, точно невідомо, однак про всяк випадок корінь витягують із землі незвичним чином: акуратно обв’язують рослину мотузкою, яку прикріпляють до нашийника сильного собаки. Потім, відійшовши подалі, кличуть собаку, і той витягає мандрагору. Чи кричить вона під час цієї процедури — хтозна. Отець Астольф, не бажаючи випробовувати Провидіння, заткнув вуха і нічого не чув, а у собаки розуму немає, так що і втрачати їй нема чого.

    До ночі ми терли, варили, проціджували, випарювали — і отримали пляшечку рятівного зілля, яке мені дуже знадобиться. Тепер мій учитель спить, а я вирішила записати все, що сьогодні дізналася.


    25 березня, субота

    Двадцять восьмий день плавання.


    Ось ще одна розмова з отцем Астольфом, яка відбулася за дивних обставин, але про них пізніше.

    Монах почав пояснювати мені, чому на старості років вирішив стати морським капеланом, хоч усе його попереднє життя проходило на суходоли.

    Корабель, сказав він, це образ всього людського світу, оточеного пусткою і жахом Всесвіту. До того ж образ похмурий, не зігрітий теплом любові, бо тут чоловіки відірвані від кращої частини свого буття — дружин, дітей, матерів. Чоловіки без жінок — це прояв всього найгіршого, що є в людині. Як і жінки, відірвані від чоловіків. Недарма протестантські віровчителі, серед яких було багато людей мудрих і достойних (дуже сміливе висловлювання з уст католицького пастиря), виступали проти чоловічих і жіночих монастирів, де часто процвітають сухе бузувірство або істеричний фанатизм. У єднанні статей, у родині міститься велика мудрість Божа. Любляче подружжя гасить одне в одному лихе, подібно до того, як в арифметиці перемноження мінусів обертається плюсом. Наймерзенніший різновид людського зборища — це чоловіки, що зібралися для якоїсь лихої справи, як-от війни чи грабежу. Але на землі солдат чи розбійник все ж не перебуває у відриві від великого світу, де є прихисток у вигляді церков, мирних халуп або святих місць, що обдаровують благодаттю. А корабельний екіпаж безпритульний і бездоглядний, це плавучий вертеп усіляких гріхів і злих помислів. Особливо се стосується корабля корсарського, на якому зібрані люди, які вважають себе християнами і добропорядними громадянами, однак змовилися заради грабежу і вбивства. На думку отця Астольфа, корсар ще гірший за пірата, оскільки той почувається ізгоям і знає, що на березі на нього чекає шибениця. Корсар же повертається додому зі спокійною совістю і почуттям виконаного обов’язку. Найбільш зажерливих і вдатних земна влада щедро нагороджує і проголошує героями.

    Дослухавши до цього місця, я не втрималася і запитала: «Якщо ви вважаєте тих, хто пливе з нами, негідниками, навіщо ви тут?»

    Він здивувався: «А де ж ще бути пастирю, якщо не з блудними вівцями? Я цілитель, який лікує душі від зла». Моє місце там, де саме нагноєння. Не в монастирському ж мені саду сидіти — благочестиві книги читати та духом утихомирюватися».

    Тут важливо пояснити, що під час цієї повчальної бесіди ми обоє сиділи верхи на боцмані Видрі. Це зла людина навіженого норову. Його бояться всі матроси, що для дисципліни, мабуть, і непогано. Паскудний характер Видри, як пояснив отець Астольф, пояснюється душевною хворобою. Боцман страждає на епілептичні судоми. Сьогодні з ним стався сильний напад, тож у мене вийшло практичне заняття з падучої хвороби.

    З епілептиком, який б’ється в корчах, слід поводитися ось так. Сповити руки і ноги, щоб він не завдав собі шкоди; вставити до рота дрючок, щоб запобігти прикусу язика; потім лити на голову охолоджену воду.

    Поки монах змальовував мені мерзенність корсарства, я весь час тонкою цівкою лила боцману на тім'я воду з глечика. Видра хрипів, гриз дрючок, на губах у нього бульбашилася піна.


    26 березня, неділя

    Двадцять дев’ятий день плавання.


    Ми пливемо вже цілий місяць, а кінця все не видно!

    Нарешті між хмарами вигулькнуло сонце — і знову не з того боку, звідки йому слід. Логан пояснив, що зараз «спускаємося» під норд-вестом до заходу, щоб потім «підставитися» під пополудневий зюйд-ост. Я засмучено спостерігала, як жваво ми «спускаємося», віддаляючись від вранішнього сонця, а отже, і африканського берега.

    Навчання не було, бо сьогодні неділя. Отець Астольф служив морську месу і сповідав команду. Щоразу після цього він робиться блідим і змученим, бо приймає на себе гріхи сорока з лишком людей. Монах залазить у ліжко і довго лежить обличчям до стіни. Чіпати його в цей час не варто.


    27 березня, понеділок

    Тридцятий день плавання.


    Знову густа хмарність. Гарний бриз. Я тепер сама вмію читати показання лага — ми пройшли за добу цілих 150 миль.

    Єдина маленька пригода за день. Матрос на прізвисько Борсук, дуже кумедний, так нестримно реготав з жарту когось із товаришів, що у нього вискочила щелепа. Тепер уже всі навкруг рвали боки зо сміху, а бідолаха проливав сльози і мугикав. Отець Астольф латиною пояснив мені, що треба завдати короткого, точного і сильного удару, щоб суглоб став на місце. Але показати, як це робиться, не міг, а мені нечасто доводилося бити людей по обличчю. Лише з одинадцятого чи дванадцятого разу я нарешті потрапила куди слід. У Борсука вся пика в синцях, та він на мене не образився, а, навпаки, дуже дякував. Тепер якщо хтось вивихне щелепу, думаю, мені вистачить двох-трьох ударів.

    Господи, де ж барбарський берег? Капітан і штурман запевняють мене, що до нього залишилося зовсім недалеко.


    28 березня

    Тридцять перший день плавання.


    ТРИВОГА!

    Відразу про головне.

    Минулої ночі я не спала. Готувала еліксири, декокти і бальзами за інструкцією, складеною отцем Астольфом. Самого його в каюті не було. Він зараз піклується про юнгу Черепашку, який останнім часом все плаче і сумує за домом.

    Гарматний люк був відкритий, тому що тепло.

    Раптом ззовні влетіла Кляра, сіла на стіл і стурбовано заклекотіла.

    Я була захоплена своєю справою і ласкаво відсторонила її: не заважай! Але папуга схопила мене дзьобом за рукав — наче тягнула кудись.

    Хвилину чи дві я її сварила і намагалася прогнати, але потім здалася. Клара майже постійно спить, ми з нею рідко бачимося, і, якщо їй хочеться зі мною прогулятися, чому б і ні? «Ну, гаразд, — сказала я. — Ось моє плече. Ходімо на палубу».

    Нагорі було прекрасно. Я стала на юті, мружачись від проміння сонця, що сходило. Клара тривожно лопотіла крилами, заважаючи мені милуватися красою. Раптом я зметикувала, що ми знову йдемо на захід. Що ж це виходить? Кожного разу, коли у мене є можливість зорієнтуватися за сонцем, виявляється, що «Ластівка» на галсі, який є протилежним до курсу?

    На вахті стояв Друа, другий лейтенант. Я запитала, чи давно ми рухаємося в цей бік. «Давно», — неуважно відповів він і раптом змінився лицем — наче чогось злякався чи про щось згадав. «Чому?!» — скрикнула я. «Такий наказ капітана», — пробурмотів Друа і відвів погляд.

    Добре, що у мене вистачило глузду втриматися. Я зобразила позіхання, пробурмотіла «ну-ну», і він заспокоївся.

    Та не заспокоїлася я.

    О восьмій годині, дочекавшись, коли зміниться вахта, я знову піднялася на квартердек. Там був Гош, старший помічник. «Погомонівши з ним про те, про се, я наче між іншим поцікавилася, чи не змінювався курс.

    Він флегматично відповів: «Як пливли, так і пливемо».

    Серце у мене похолонуло. «І вчора? І позавчора?» — якомога байдуже запитала я. «Та вважай два з лишком тижні».

    Тобто відтоді, як англійський шлюп змусиш нас повернути на захід!

    Я кинулася до ченця, розповіла йому про неймовірне відкриття, яке зробила завдяки дурненькій Кларі, що покликала мене на прогулянку. «Я нічого не петраю у морській справі, сину мій, — відповів добряк (він ніколи, навіть наодинці, не звертається до мене, як до дівчини). — Вам краще поставити це запитання комусь знаючому».

    Але кому? Гаррі Доган, якого я мала за приятеля, брехав мені так само, як Дезессар!

    Я розбудила Кліща, який перед обідом завжди спить для покращення апетиту. Він довго не хотів відкривати, гримів ключем (двері у нього в каюті міцні, з хитрим замком). Нарешті впустив, вислухав, але без інтересу.

    Якщо ми два тижні пливемо на захід, тримаючи гарну швидкість, ми мали подолати 4000 миль, втовкмачувала я писареві. За цей час можна доплисти до Вест-Індії! «Ви кажете дурниці, — відрубав тупоголовий. — Курс плавання суворо встановлений і може бути змінений лише за надзвичайних обставин, як-от: бунт, епідемія, ураганний вітер, пожежа на борту, корабельна аварія. Нічого з вищевикладеного не сталося, а отже, і курс не змінювався».

    Коли я виказала всі свої докази ще раз, він знизив плечима і відправив мене за двері, сказавши: «Якщо й так, яка різниця, де полювати на здобич? У Вест-Індії її навіть більше».

    Він же не знає, навіщо «Ластівка» пливе в Сале. Чи пливла? Мій бідний батько!

    Ну, Дезессаре, я витрушу твою брехливу душу!


    Розділ дванадцятий
    Земля!



    Слова про «дурненьку Клару» залишаю на совісті Летиції. Не буду бідкатися на людську невдячність, мені до цього не звикати. Краще розповім, як у мене самого розплющилися очі.

    Спочатку вони розплющилися у буквальному сенсі. Мало не цілий місяць я безтурботно проспав на своєму сідалі, насолоджуючись вітром, простором, диханням океану. Повіки заплющувалися самі собою, і потрібне було зусилля волі, щоб підняти їх заради щоденного обльоту корабля — підживитися, провідати мою вихованку, дізнатися про події за день з її щоденника.

    Та раптом, як це завжди буває зі мною у тривалому плаванні, якось уночі я прокинувся свіжим, бадьорим і відчув, що спати більше не хочу і не можу. Після довгої низки похмурих днів небо було ясним, всипаним яскравими південними зірками. «Ластівка» мирно ковзала по сріблясто-чорному мармуру океану, залишаючи за кормою рівний слід.

    Світ був божественно прекрасним. Я почав дивитися вгору, згадуючи старовинну легенду про те, що зірки — це душі померлих праведників, які освітлюють своїм світлом чорноту Великої Порожнечі. Десь там, у неосяжній височині, можливо, мерехтить і благородний дух Учителя. Судячи з розташування сузір'їв, фрегат ішов на захід, слідуючи за напрямком вітру — сезон пасатів, які дмухають через Атлантику з боку Африки у бік Нового Світу ще не закінчився. Дивно тільки, що вахтовий начальник не намагався лавірувати, як це зазвичай робиться при супротивному вітрі.

    Мене переповнювала жага діяльності, і я перелетів нижче, щоб роздивитися, хто розпоряджається на квартердеку.

    Капітан Дезессар сидів у штурманському кріслі, намертво пригвинченому до палуби, і курив люльку, зрідка перемовляючись зі стерновим. «Ану, піврумба до весту», — сказав він. Тепер «Ластівка» йшла рівно на захід.

    Що за чудасія?

    Тієї миті я ще нічого не запідозрив, просто здивувався. Але свого пункту спостереження вже не залишав. Сидів так, щоб нічого не пропустити і чути кожне слово, вимовлене на містку.

    Але там ні про що суттєве не говорили — тільки про якихось родичів, та про порівняльні якості кальвадосу і ямайського рому. Стерничий із помічником були на боці рому, Дезессар обстоював вітчизняний напій.

    Перед світанком, о четвертій годині, капітана змінив другий помічник, якому Дезессар наказав усю вахту триматися того ж курсу.

    Без капітана розмова на квартердеку пожвавішала. Говорили про швидке прибуття в порт, де, Бог дасть, можна буде славно погуляти — випити, пожерти свіжої свининки і навідатися до дівок.

    Певно, мій розум добряче отупів від тривалої сплячки. Я чув цю звичайну моряцьку балаканину досить довго, перш ніж мене осяяло. Яка може бути випивка у мусульманському місті Сале? Які дівки? І тим паче яка «свининка»?

    Ми пливемо не в Марокко — це ясно. А моя дівчинка нічого не знає! Треба відкрити їй очі!

    У паніці я зірвався з місця і полетів у каюту. Що було далі, відомо зі щоденника.


    Переконавшись в обмані, Летиція не гарячкувала. Спочатку записала все, що сталося — і добре зробила. Це найкращий спосіб привести до ладу розпашілі думки. Потім пішла обідати у кают-компанію (я, звісно, її супроводжував), під час трапези трималася, ніби нічого не трапилося. Вибравши вдалий момент, любенько запитала Дезессара, чи не бажає він продовжити заняття. Той попросив зайти трохи згодом, після шостої склянки. Тільки я один бачив, як грізно стислися губи Летиції. Час розплати визначився.

    Підготовка моєї вихованки до рішучої розмови мене злякала. Не знаю, що вона задумала, але вона засунула в рукав стилет, а під камзолом сховала заряджений пістолет. Не збиралася ж вона затівати на кораблі озброєний бунт, та ще й сама?

    Я голосно протестував проти цих войовничих приготувань, але досягнув лише того, що Летиція прив'язала мене за ногу до лафета. «Побудь тут, моя ціпонько. Тобі не треба бачити, як я прикінчу цього мерзотнику», — сказала вона і пішла.

    Поки я рвав дзьобом мотузку, поки плутався у занавісці (гарматний порт був закритий), минуло кілька хвилин. Я страшенно боявся, що спізнюся, і все чекав на постріл.

    Нарешті я вибрався назовні, пролетів на палубою і спланерував за корму, до вікон кают-компанії. Слава Будді, вони були не зачинені, і я зміг сісти на підвіконня.

    Початок сутички я пропустив, але принаймні поки що нікого не вбили. З розпашілого обличчя дівчинки і скособоченої пики капітана я зрозумів, що всі обвинувачення вже висунуто.

    Дезессар виглядав сконфуженим. Його хитрі оченята бігали, короткопалі руки мимовільно зчепилися за спиною — точна ознака криводушності.

    — Ваша правда, панянко, — скрушно сказав капітан і зробив незграбну спробу зобразити щось на кшталт реверансу. — Ми пливемо у Вест-Індію. Я знав, що ви рано чи пізно здогадаєтеся. Ви така кмітлива!

    Їй-богу, уроки світських манер не пропали намарно — неотесаний бовдур навчився говорити компліменти. Але Летицію вони не задобрили, а довели до ще більшого шаленства. Певно, в глибині душі вона ще сподівалася, що помиляється.

    — Негідник! На що ви розраховували? Та я вб'ю вас, і край!

    З цими словами вона правою рукою витягнула з рукава стилет, а лівою вихопила пістолет, наче однієї смерті Дезессарові б не вистачило.

    Капітан був хоч і шахрай, але не боягуз. І не дурень.

    Похиливши голову, наче розкаюючись, він мовив:

    — Спочатку вислухайте, потім убивайте.

    Найрозумніший стиль поведінки, коли маєш справу з розлюченою жінкою.

    — Говоріть, мерзотнику! — наказала Летиція.

    У гніві — з ніздрями, що роздувалися, і палаючим поглядом — вона була, мабуть, навіть гарненькою, якщо, звісно, вам до смаку богині-войовниці й амазонки.

    — Бачте, мадемуазель, втікаючи від англійця, ми надто віддалилися на захід. Нас підхопили пасати, що дмуть у західному напрямку з осені і до весни. Якби ми почали чинити їм опір, то мало чого б досягли. Набагато розумніше було, використовуючи попутний вітер, дійти до Вест-Індії, там поповнити припаси, трошки пополювати і повернути назад з розворотом пасату. Зазвичай вітри починають дмухати у зворотний бік на початку квітня, після кількох днів штилю.

    — Але навіщо ви мене обдурювали? Чому не пояснили цього відразу?

    — Ви б мені не повірили. Я знаю, що ви ставитеся до мене з підозрою, — гірко вимовив Дезессар. — Тільки моряк здатний зрозуміти мою правду. Я поговорив з офіцерами, і всі вони погодилися. Я наказав тримати зміну курсу у таємниці від сторонніх — нібито через Кліща, який завжди пхає носа ке в свої справи. А насправді через вас. Повірте, ця вимушена брехня роз'ятрила мені душу. Тепер я навіть відчуваю полегшення, коли можу говорити з вами відверто.

    Летиція опустила руки, не знаючи, вірити йому чи ні.

    — Негайно повертайте назад, — сказала вона після паузи. — Нехай ми будемо лавірувати проти вітру. Хай там як, але до розвороту пасатів ми до сходу просунемося. Однак потім швидше дістанемося Африки. Кожний зайвий день, який батько проводить у неволі, віднімає у нього рік життя!

    Капітан зітхнув.

    — На жаль, це неможливо. Вода майже скінчилася. За два чи три дні ми будемо у Форт-Роялі, на Мартиніці. Поповнимо запаси, перечекаємо штиль і відразу на схід. Слово Дезессара!

    — Не вірю я вашому слову, — відрубала вона перед тим, як вийти геть.

    Голосно хряснула дверима. Капітан запхав руку під перуку і замислено почухав потилицю.

    Правду кажучи, я теж не дуже йому повірив. Але як старий мореплавець, маю визнати, що певний резон у словах Дезессара був. На крилах західного пасату ми долетимо до Африки втричі швидше, та й Мартиніка — прекрасний острів. Люблю там бувати.

    * * *

    Я полетів над бортом, щоб подивитися, що моя вихованка робитиме далі.

    Побачив її відразу — вона стояла на квартердеку з Логаном, зараз була його вахта.

    Підлетівши, я почув:

    — … Це все через Кліща, друже. Капітан звелів нічого вам не казати, щоб ви не бовкнули писареві. Я, між іншим, був проти. Говорив, що Епіну можна довіряти, але мене не послухали. Я для цих бретонців теж чужий. Якби я не був штурманом, вони і мені б не сказали. — Логан дружньо поплескав Летицію по плечу. — Не ображайтесь, приятелю. Яка вам різниця?

    Моя вихованка похмуро глянула на нього.

    — Однак сказати королівському писареві про порушення встановленого маршруту все одно доведеться. Чому ж було не зробити цього зразу?

    Гарне, між іншим, питання. Я його собі теж ставив.

    Гаррі розсміявся, зблиснув зубами — дрібними, але абсолютно цілими, що рідко трапляється серед моряків, які перевалили за тридцятилітній рубіж. Цинга і паскудне харчування мало кого милують.

    — Людина більше схильна дослухатися до доводів розуму, коли у неї не залишається вибору. Я пообіцяв капітану, що візьму мсьє Кліща на себе. У мене з цією комахою непогані стосунки.

    Це правда. У Логана з усіма склалися гарні стосунки, такий уже він чоловік. Прокидаючись на своєму салінгу, я не раз бачив, як він балакає про щось з писарем, дружньо обійнявши його за кістляве плече. Гаррі заприязнився навіть із Пронозою, до якого всі на кораблі аж до найостаннішого матроса ставилися з погано прихованою зневагою. Визнаю, і паскудник заслуговував на це. Він тиранив слабких і беззахисних, типу корабельного юнги, і підлещувався до тих, хто міг дати йому відсіч. За ірландцем же ходив, наче песик. Терпіти таких не можу! Однак я відволікся.

    Летиція опустила голову, певно, згадавши, що Кліщ до припустимої зміни курсу поставився флегматично. Штурману буде нескладно отримати схвалення представника адміралтейства.?

    — Що ви так похнюпилися? — здивувався Гаррі. — Радіти треба. Побуваєте в Карибському морі, побачите всяке-різне. А що за славне містечко Форт-Рояль!

    Вона глухо вимовила:

    — Ми повинні бути в Сале, щоб викупити з полону одну людину.

    — Повинні — викупимо. Просто трохи згодом. Море так розпорядилося, що вже тут удієш? А Мартиніка — чудова місцинка. — Він мрійливо посміхнувся. — Чесно вам кажу, лікарю, я збіса радий. У мене в Форт-Роялі синок росте.

    — У вас у кожному порту хтось та й підростає. — Детиція виглядала зовсім прибитою.

    — Цей особливий. Мій золотий хлопчик, мій спадкоємець. Я цілий рік його не бачив. Уявляю, як він виріс! — Ірландець розчулився, змахнув сльозу. — Ах, Мартиніка! Найкращий острів на землі!

    У мене тут же виникла підозра, чи не долучився сей велелюбний таточко до того, що капітан вирішив не пробиватися на схід, а підкоритися волі пасатів. Навряд чи Дезессар прийняв рішення, не порадившись зі штурманом, а у Логана, виявляється, були свої причини прагнути до Мартиніки.

    Очевидно, та сама думка майнула і в голові Летиції, тому що вона кинула на співрозмовника гнівний погляд, скинула з плеча його руку і збігла з містка.

    Я ж залишився нагорі, зайнявши позицію на бегін-реї бізані. Відтепер, вирішив я, пильнуватиму за всім, що відбувається на квартердеку, а знадобиться — полечу підслуховувати до вікон кают-компанії. Треба триматися насторожі. Щось тут не так.


    Дві доби не полишав я свого поста. Не спав, не їв, а попив тільки одного разу, коли над морем промайнула галаслива і стрімка злива.

    Нічого примітного я не побачив і не почув, якщо не рахувати розмови між штурманом і писарем. Тут я, можете мені повірити, не пропустив ані слова. Та нічого нового, крім того, що вже було сказано лікареві, Логан не повідомив. Щоправда, у бесіді з Кліщем він все натякав на якісь особливі зиски від заходу на Мартиніку, але це, вірогідно, було хитрощами, щоб розпалити зажерливість чиновника, який отримує процент від здобичі.

    Чи зізнатися? Мені було шкода Летиції, яка не виходила з каюти, і шкода її бідного батька, але про заходження на Мартиніку я думав не без задоволення.

    Ах, Малі Антили! Як вони нагадують мій рідний острів, мій втрачений рай! Та сама буйна зелень, вологе тепло, багатоколірні хмари. Яке розмаїття птахів! А скільки папуг! Ми, папуги, живемо тільки в найблагословенніших куточках землі. Можете на мене ображатися, та скажу відверто: якщо там, де ви живете, не водяться папуги, мені вас шкода. На добре слово це місце не заслуговує. Інколи я міркую над тим, щоб на старість, покінчивши з морськими поневіряннями, оселитися десь на Гваделупі чи Домініці й мирно доживати свого віку. Ось тільки де знайти вихованця, який розділить зі мною вечірню пору мого життя?

    На третій день із західної сторони у синьому світанковому мареві проступили обриси скель. То був якийсь з острівців Петіт-Терр, що становлять частину Навітряного пасма — зовнішнього бордюру Вест-Індії. Зелені зубці суходолу розкидані тут скрізь. Більшість із них незаселені, багато навіть не мають назви.

    Я перелетів на марс і дзьобнув нокового матроса (він спав без задніх ніг) у тім’я.

    Нероба схопився, заволав:

    — Земля! Ахой, прямо по курсу земля!

    Закалатав дзвін. Корабель прокинувся. Всі висипали на палубу.

    Я, звісно, вже сидів на квартердеком — підслуховував.

    На містку зібралися всі офіцери. Ті, у кого були підзорні труби, зосереджено вглядалися в обриси острова.

    — Начебто Цебрик, — сказав нарешті Логан. — По карті має бути він… Коли так, обходимо з півдня, беремо зюйд-зюйд-вест і години через три будемо на траверзі Ботона. Там до вечора й стоятимемо. Води на Ботоні не припасемо, але зате там гарна затишна затока.

    — Нащо гаяти час? — запитав Гош. — Чом не повернути одразу на Мартиніку?

    — Треба бути обережними. Хоч води і французькі, та сила на морі у триклятих англійців. Вдень краще відсидітися у тихому місці, а плисти вночі, — пояснив ірландець. — Будемо плигати мишкою від сховку до сховку. До слова, так воно зручніше для корсарського промислу. Якщо мимо пропливе хтось годящий, мишка може перетворитися на кішку. Хап-дряп, і готово.

    Всі, включно з капітаном, вислухали це судження з повагою — бретонці у карибських водах були новачками, а штурман, вочевидь, знав, що каже.

    * * *

    Опівдні ми стали на якір у тісній бухті Ботона, під прикриттям скель, так що з моря «Ластівку» зовсім не було видно.

    Вся команда, крім вахтових, вирушила на берег — походити по твердій землі, скупатися, пошукати їстівних плодів і доброї води.

    Скористалися нагодою і ми з Летицією.

    — Ах, Кларо, до чого мені набридли чоловіки з їхніми грубими запахами, лайкою, реготом та іспанською хворобою, — тихо говорила мені моя вихованка, вдихаючи аромат квітів і трав.

    Я піднявся над пальмами, політав туди-сюди, щоб перевірити, чи немає якої небезпеки, але чужих не помітив. Лише де-не-де видно було сліди вогнищ, ймовірно, залишених буканьєрами, які часто полюють у подібних місцях на сарн чи диких кабанів.

    Острівці на кшталт Ботона майже завжди незаселені. Для мирних збирачів перлів чи рибалок жити на відлюдді небезпечно — надто багато по морю швендяє лихих людей. А для порту потрібна велика гавань з гарними глибинами і надійним захистом від бур. Тут же крім малесенької затоки, де не розмістилися б навіть два кораблі, всі лагуни були мілкими та непридатними. Однак неймовірно красивими: з яскраво-блакитною водою, піщаним дном, смарагдовими берегами.

    — Кларочко, поглянь, яка краса! Я скупаюсь, а ти кричи, якщо хтось підійде.

    Дівчинка роздяглася і довго хлюпалася у затишній лагуні, скрикуючи від захвату. Як же вона, бідолашна, скучила за чистотою, самотністю, оголеністю.

    Я знаю, що жінки прикривають тіло одягом не від сорому, як думають чоловіки, а щоб виглядати привабливіше. Це от як шлюбне оперення у птахів. Не те, щоб я міг вважатися великим знавцем жіночих приваб, але все ж можу впевнено сказати: переважна більшість красунь у сукні виглядає набагато привабливіше, ніж у своєму природному вигляді.

    Однак Летиція була виключенням. Розглядаючи її струнке, гнучке тіло, я дійшов висновку, що моя вихованка належить до рідкісного різновиду жінок, кому одяг тільки шкодить. Плаваючи і пірнаючи у прозорій воді, дівчинка була подібною до граціозного дельфіна незвичного золотавого забарвлення.

    Милуючись цією привабливою картиною, я ледь не проґавив людей, які ломилися до нашої лагуни крізь хащі. Оце був би сюрприз!

    На щастя, хтось із них заволав:

    — Епіне! Лікарю! Де ви поділися?

    Це були наші матроси, чимось налякані.

    Летиція прожогом вискочила з води, якось натягла штани й сорочку, після чого відгукнулася:

    — Тут я! Що сталося?

    З’ясувалося, що один телепень-марсовий (довготелесий незграба на прізвисько Маяк) надумав купатися прямо у затоці, чого робити в жодному разі не можна, тому що тут скрізь кишать акули. На мілководдя ці хижі створіння не запливають, але біда чигає на того, хто захоче пірнути зі скелі у глибокому місці.

    Рибина просто промайнула повз Маяка, зачепивши своїм шорстким боком і обідравши йому шкіру. Можна не сумніватися, що після розвороту вона б його зжерла, бо вода апетитно забарвилася кров’ю, але товариші встигли витягти матроса на берег.

    Тепер він репетував як навіжений — сіль роз’їдала рану.

    Летиція блискуче впоралася з цієї нескладною, але незвичною для неї травмою. Промила хворе місце прісною водою, змочила лікувальним розчином, перев’язала чистою ганчіркою, й інцидент був вичерпаний.

    Після цього ніхто з моряків не насмілювався купатися навіть у безпечних лагунах.

    Пообідавши, всі попадали спати — прямо на теплій землі. Задрімав було і я, зручно прилаштувавшись на гілці кипариса. Після хитавиці й вітру ця колиска здалася мені дуже затишною, і я провалився у глибокий, безтурботний сон, який буває тільки на суходолі.

    Мені примарилося небо, і я літав у ньому, то злітаючи у густу синяву, то плавно падаючи вниз, так що завмирало серце. Це мій улюблений сон. Я бачу його, тільки коли все навкруги добре і на душі спокій.

    Та зненацька у дальньому кінці небокраю вигулькнула хмара, вся бузкова від накопиченої грозової сили. Хмара шипіла і виблискувала блискавками, немов гартоване ядро, що вилетіло з гармати. Дра-да-да-дах! — прокотилася вона лунким громом.

    І знову: дра-да-да-дах! Дра-да-да-дах!

    Я схопився і розплющив очі.

    Небо було ясне. Нічим не. захмарене сонце ледь починало хилитися до заходу.

    Дра-да-дах! — ударив десь неподалік новий розряд грому.

    Повітря злегка гойднулося. Я покліпав, щоб прогнати рештки сну, і побачив, що матроси підвелися і швидко біжать до шлюпок.

    Підхопилася й Летиція, яка спала під моїм кипарисом.

    — У чому справа? — крикнула вона.

    Ніхто їй не відповів.

    — Мерщій на корабель! Мерщій! — махав рукою боцман.

    Мій чутливий нюх уловив запах пороху, а потім знову пролунали звуки гарматного залпу. Десь неподалік точився бій!

    * * *

    Через чверть години ми піднялися на борт фрегата, який стояв у самісінькій горловині бухти зі спущеними вітрилами, надійно вкритий тінню скель.

    У відкритому морі, на відстані півмилі від острова, гуркотала й вивергала дим морська битва. Я злетів на середину фок-щогли, щоб зрозуміти, хто з ким воює, і водночас чути розмови на баку, де офіцери скупчилися довкола капітана.

    — Червоний — це англієць, — повідомив Дезессар, у якого був найпотужніший окуляр. — Бачу прапор з хрестом святого Георгія. Три інші — іспанці.

    — Що за дурень поставив вітрила такого кольору і пофарбував корабель білою фарбою? — спитав канонір Кабан. — Дорого, непрактично, а головне — якого біса?

    Річ у тім, що один із кораблів, англійський фрегат з незвичним для кораблів цього класу хижим нахилом щогл, був з білосніжними бортами і з вітрилами ясно-багряного кольору — нічого подібного мені раніше бачити не доводилося. Він ішов навскоси до вітру, назустріч трьом вишикуваним у лінію іспанцям, не відповідаючи на вогонь їхніх носових гармат. Невже він збирався стати з ними до бою? Один проти трьох? До того ж флагман ворожої ескадри був майже вдвічі більшим, а решта кораблів приблизно того ж розміру, що англієць?

    Однак, придивившись, я зрозумів, що у дивного судна немає іншого виходу. Під вітром, на відстані милі, море пінилося бурунами — там безсумнівно знаходилося пасмо підводних рифів. А робити поворот проти вітру не було сенсу. Іспанці враз вийдуть на пряму наводку і пустять ворога на дно. Виходячи з мого чималого досвіду, можу сказати, що кожен, хто втрапляє у подібну халепу, спускає прапор, щоб уникнути даремної загибелі. І жодне адміралтейство світу не звинуватить капітана за таке рішення.

    Можливо, англієць тому і не відповідає на постріли, що хоче підійти ближче і здатися?

    — Я якось вже бачив це судно. Воно називається «Русалонька», — почув я голос Логана. — Це оснащення, схоже на крила сокола, одного разу побачивши, ніколи не забудеш. Тільки вітрила були не багряні, а сріблясті. Корабель не військовий. Він належить одному дивакові, англійському лорду.

    Не пам'ятаю, як його звати. Один мій знайомий торговець доставляв на борт припаси. Каже, не корабель, а палац на воді.

    — Значить, англієць — багатший? — збуджено запитав Дезессар. — Треба вискочити зі сховку і приєднатися до союзників! Мерщій, поки ця «Русалка» з червоним пір'ям не спустила штандарт! Тоді за правилами ми матимемо право на частину здобичі!

    Він хотів дати команду боцману, але штурман заперечив:

    — На вашому місці я б не поспішав. Іспанцям ще доведеться пововтузитись. Хіба не ясно з кольору вітрил, що англієць — несповна розуму? Якби він мав здоровий глузд, то вже здався б. А він відкриває гарматні порти, бачите? Краще вступимо в бій, коли іспанці обламають йому ікла. Але, звісно, до того, як «Русалка» спустить прапор. Не вистачало ще, щоб ми втрапили під залп її гармат. Якщо не помиляюся, там встановлені потужні 32-фунтівки. Одного такого ядра досить, щоб переламати наш грот, як соломинку.

    Штурмана підтримав королівський писар:

    — Дуже розумно! Згідно з правилами, здобич ділять за числом вимпелів, з поправкою на кількість гармат і присутній екіпаж. За вимпелами ми можемо претендувати на 25 відсотків, за гарматами… — Він попросив у одного з сусідів трубу і почав прикидати. — Так… На лінійному кораблі сімдесят чи близько того, на фрегаті сорок, на корветі тридцять — разом сто сорок. А у нас всього п'ятнадцять. Тобто за гарматним коефіцієнтом ми отримуємо одну дев'яту… За екіпажним коефіцієнтом ще гірше. Нас менш ніж півсотні, а іспанців чоловік шістсот-сімсот. Максимум того, на що можна сподіватися — 10 відсотків. Якщо ж англієць поскубе союзникам пір'я, та ще, дай Боже, відправить один із кораблів на дно, наша частина помітно збільшиться.

    Офіцери голосно схвалили цю логіку, визнав її правоту і капітан.

    Іспанська ескадра перешикувалася у бойову колону: попереду корвет, за ним лінійний корабель, фрегат позаду. Я не флотоводець і не можу пояснити, чому адмірал надумав ставити у голову колони найслабший із кораблів. Напевно на те були якісь підстави. Можливо, іспанці боялися, що ворог все ж спробує йти проти вітру, а корвет швидший і краще маневрує.

    Однак «Русалонька» не розвернулася. Вона помчала прямо на головний корабель, все ще не відповідаючи на вогонь його бакової гармати. У мене прекрасний зір, я без усякої підзорної труби бачив, як від білосніжного борту фрегата летять друзки. На відстані в півтора кабельтових від іспанця багрянокриле судно раптом різко, з неможливою спритністю повернулося боком, зрізало корвету ніс і майже впритул, за півсотні кроків, ударило по ворогу повним залпом.

    Я ніколи не бачив, щоб корабель тонув так швидко. Певно, гармати англійця були націлені по ватерлінії, і залп тяжких гармат розколов корпус по всій довжині. Корвет нахилився набік, так що з палуби у воду посипалися люди, а потім взагалі ліг щоглами на воду.

    Внизу радісно закричали наші, аж ніскільки не розчаровані втратами союзників. Одним вимпелом і тридцятьма гарматами менше!

    Екіпажний коефіцієнт теж стрімко змінювався на користь «Ластівки».

    Щоб не піти на дно разом із кораблем, команда корвета пострибала у море, а тутешні води, як я вже казав, кишать акулами…

    Картина була жахливою. У розпал баталії іспанці з інших кораблів не могли спустити човни, щоб врятувати своїх товаришів. Серед хвиль закипіла діловита, жадібна метушня. Бідолашні матроси відчайдушно працювали руками, пливучи в сторону берега, а між ними швидкими стрілами проносилися довгасті силуети, яких ставало дедалі більше… Акули здатні вловлювати запах крові за кілька миль, і зараз сюди кинулися хижаки з усієї околиці. Але й тим морякам, хто уникне гострих зубів, сподіватися не було на що. Берег на обіцяв їм порятунку. Кожного, хто допливе до скель, хвилі розмажуть об гостре каміння.

    Ох, люди, люди! Що за безумство поселяється у ваших душах і запалює ваш мозок? Заради чого ви терзаєте, радите, принижуєте і вбиваєте одне одного? Хіба мало того, що на кожного з вас чатує ціла низка випробувань, потрясінь і нещасть? Воістину ваші найгірші вороги — ви самі.

    Поки я переймався філософською скорботою, моя дівчинка діяла.

    — Капітане! — крикнула вона. — Треба спустити шлюпки! Ми зможемо хоч когось підібрати, адже це наші союзники!

    — А воювати хто буде? — суворо відповів Дезессар. — У мене кожна людина на рахунку.

    Я не знаю, чим скінчилася ця суперечка. Капітан англійського корабля викинув таку штуку, що я не повірив власним очам. Замість того, щоб скористатися неймовірною нагодою, яка дозволила йому одним залпом потопити найшвидший ворожий корабель, і спробувати втекти, «Русалонька» знову різко змінила курс. Тепер вона йшла прямо на іспанський флагман, наче хотіла з ним зіштовхнутися!

    Англійським фрегатом керував або навіжений, або людина неймовірної обачливості.

    Я повинен був поглянути на цього суб'єкта зблизька. Він на це заслуговував.

    У мене немає збільшувальних лінз, однак є крила. Ними я і скористався.


    Мені не раз доводилося спостерігати за морськими битвами ось так, згори. Коли бачиш цей страшний, але й заворожливо красивий балет з-під хмар, серце завмирає від жаху й захвату.

    Вітер віяв нерівно, спадаючи і знову набираючи силу. Вітрила обвисали, надималися, знову обвисали. Від цього паде-труа, яке виконувалося внизу, прибирало рваний ритм, котрий, однак, цілком відповідав музиці — лункому, уривчастому речитативу гармат.

    Флагман іспанців на повну гатив з носових гармат. «Русалонька» продовжувала не відповідати. Хоч я й не яструб і не сокіл, але пересуваюсь повітрям значно швидше за найпрудкіший вітрильник. Мені вистачило хвилини, щоб долетіти до багряного фрегата. Я зробив коло на щоглами, виглядаючи капітана, і побачив його там, де передбачав — на містку, поруч зі штурвалом.

    Чоловік, з коротко стриженим каштановим волоссям стояв, широко розставивши ноги і склавши руки на грудях. Він був у білій сорочці і парчевому жилеті, але без камзола — готувався одягнутися у блискучу позолочену кірасу, яку тримав напоготові служка-негр. На перилах лежав ребристий шолом з плюмажем.

    Капітан здався мені велетнем. Але, спустившись нижче, я зрозумів, що помилився. Причин було дві: дуже пряма постава, при якій чоловік здавався вищий на зріст, і служка — він виявився не негром, а негреням. Насправді хазяїн «Русалоньки» виявився невисоким. Ще я побачив, що він досить молодий і надзвичайно, просто винятково вродливий.

    Я не оригінальний — люблю гарних людей. На світі їх таких, по-справжньому гарних, зовсім небагато. Але вони існують, і на них тримається весь світ, хоча самі вони про це, звісно, і не підозрюють інакше б не були такими гарними. Адже ви зрозуміли, що під «справжньою красою» я маю на увазі зовсім не правильність рис. Найкрасивіші представники роду людського часто бувають ззовні не надто гарними (взяти хоча б бідолашну Летицію). Але капітан «Русалоньки» і з вигляду був писаним красенем.

    Нестерпно захотілося зазирнути в його душу, поки іспанські ядра не пошматували і не вбили цей прекрасний взірець людства.

    Цікавість підбурила мене на ризикований вчинок. Я склав крила, упав униз і сів капітану на плече.

    Він не сіпнувся, як зробив би будь-хто інший, а лише повернув голову і з подивом глянув на мене своїми яскравими очима незвичайного кольору.

    — Звідки ти взявся, хлопче? На островах такі не водяться. Напевне, залетів з іспанця? — сказав він англійською і весело гукнув. — Гей, хлопці, у нас перебіжчик! Відчув, що перемога наша!

    Стерновий із помічником спробували вичавити посмішку, та у них не вийшло. Обидва були смертельно бліді. Лінійний корабель насувався на нас, схожий на снігову гору.

    Капітан погладив мене по спині і засміявся, блиснувши зубами.

    — Це добрий знак! Поворот на пів-румба! Містере Пімпль, заплітайте!

    Невже йому аніскілечки не страшно? Чи він настільки володіє власними почуттями?

    Зараз ми цю загадку розгадаємо.

    Я перевернувся хвостом уперед, сповз по сорочці, встромив кігті в груди красунчика, а дзьобом якомога делікатніше вдарив його у скроню.

    Тільки б він мене не скинув, тільки дав замкнути магічну дугу «нідзі»!

    Кров у капітана була гаряча, сильно пульсуюча. Серце билося часто, але рівно.

    Непередаване почуття, яке виникає від миттєвого злиття двох душ, обпекло мене — в сто раз гарячіше, ніж ковток найміцнішого рому.

    Капітан не відкинув мене, не скрикнув, а тільки розсміявся і притримав, щоб я не сковзнув нижче.

    — Тож ти не перебіжчик? Ти прилетів взяти мене на абордаж? Зараз зрубаю тобі довбешку з плечей!

    Але я вже знав, що нічого поганого він мені не заподіє. Руперт Грей не може заподіяти зла тому, хто менший або слабший за нього.

    Я тепер все про нього знав. Я прочитав книгу його життя з першого до останнього рядка.

    Ах, що то була за книга! Зроду не читав нічого більш неймовірного і захопливого!


    Розділ тринадцятий
    Багряні вітрила



    Цього чоловіка, як я вже сказав, звали Руперт Грей, але повне його ім’я було чи не вдесятеро довшим, обтяженим титулами і назвами маєтків.

    Водиться на морі рідкісна птаха, яка зветься «джентльмен-мореплавець». З'явилася вона порівняно недавно і впорснула дрібку свіжої крові у світ, досі населений усього трьома видами: торговцями, вояками та піратами. Джентльмен-мореплавець зазвичай — багатий нероба, якому обридли втіхи сухопутного життя і який бажає нових вражень та гострих переживань. Плавають вони не заради зиску, а з цікавості. Найкращим із них властива допитливість і навіть любов до наук. Вони не тільки вивчають пороки, що процвітають у різних куточках світу, а й часом збирають гербарії дивовижних рослин або описують невідомих у Старому Світі тварин.

    Я завжди вважав, що надмірність засобів і вільного часу разом з допитливим розумом принесуть людству більше користі, ніж будь-яке зібрання законів чи будівництво мануфактур. Мою правоту підтверджує приклад античних мужів, наймудріші з котрих тільки те й робили, що філософствували, не підводячись з бенкетного ложа. Нові часи оздобили ложе вітрилами, так що стало можливо мандрувати по всьому світу з комфортом.

    Точніше, однак, було б назвати Руперта Грея «лордом-мореплавцем», бо за походженням він стояв набагато вище за пересічного джентльмена. З представників вищої аристократії останніх століть, либонь, тільки португальський принц Генріх Мореплавець міг би бути суперником лорда Грея в одержимості океаном. Та Генріх, здається, ніколи не полишав суходолу і любив море, так би мовити, платонічною любов’ю. Руперт же натомість майже не ступав на землю.

    Доля готувала юнакові зовсім інше. Старший син герцога, який вів свій рід від лютих англів, що висадилися на британських островах тисячу років тому, Руперт прямо з колиски почав робити придворну кар’єру і, певно, ще в молодості досяг би значної посади на взір обер-шталмейстера, гранд-єгермейстера чи якогось першого лорда спочивальні, але на думці у хлопчика було тільки море і нічого, окрім моря.

    У шістнадцять років він утік з батьківського дому. Приховавши ім’я і звання, пішов штурманським учнем на корабель, що плив у далеку Ост-Індію. Батькам залишив прощальну записку, але про маршрут не згадав ані словом, знаючи, що батько відіслав би навздогін цілу ескадру. Відтоді ні в Англії, ні в Європі втікач жодного разу не був.

    Він пройшов усіма сходинками морської служби — без протекції і підтримки, на самому завзятті й силі волі. Не огрубів, не опаскудився, як багато хлопчаків подібної долі, а тільки зміцнів і утвердився в любові до моря. У двадцять п’ять років він став капітаном і про більше не мріяв.

    Плавати безкрайнім океаном і нікому не підкорятися — що може бути краще?

    Та варто було молодику внести своє ім’я в капітанський реєстр, як на нього відразу вийшли агенти адвокатської контори, які вже давно розшукували по всьому світу спадкоємця титулів і величезного спадку. Старий герцог помер, а молодший син не міг увійти в права спадку, допоки не встановлено з усією достовірністю, що старшого брата немає серед живих.

    Представник поважної юридичної компанії відшукав капітана Грея в Веракрусі, переконаний, що отримає від щасливця щедру винагороду за таку звістку. Півдюжини гучних титулів, десяток почесних звань, багаті маєтки і мільйони у дзвінкій І монеті — ось що чекало на спадкоємця на батьківщині.


    Приз, який отримав старанний стряпчий, перевершив усі його сподівання. Навіжений капітан відмовився від усіх прав на, користь брата, підписавши відповідне прохання на ім'я його величності. Назад в Англію адвокат полетів як на крилах, твердо знаючи, що новий спадкоємець за таку звістку його озолотить — і, ймовірно, у своїх розрахунках він не помилився.

    З носія гучного імені ексцентричний молодик перетворився просто на лорда Руперта, не герцога, не пера, не мільйонщика. Єдине, що він зажадав для себе, це гроші на купівлю власного корабля. Стряпчий негайно влаштував дивакові необмежений кредит, яким капітан скористався на славу. Кращого судна, ніж він собі побудував, і кращого екіпажу, ніж підібрав, не було на всьому Божому світі.

    Певно, лише гондоли з венеціанського Гранд-каналу могли б посперечатися з «Русалонькою» красою й ошатністю, але гондола не може подолати десять тисяч миль бурхливими океанськими дорогами. Втілена мрія капітана Грея звіддалік була схожа на іграшку, на майстерно виконаний макет на взір тих, що стоять під скляним ковпаком десь у Сент-Джеймському палаці або Версалі. Зблизька фрегат виглядав ще краще. Всі палуби і навіть трюм сяяли чистотою, бронза і мідь блищали яскравіше позолоти. Втім, позолоти теж вистачало — нею була вкрита вигадлива дерев'яна різьба, що прикрашала корму, ніс і борти. Найбільше вражало (такого від вітрильника ніяк не очікуєш), що корабель ще й пахтів, наче ятка прянощів, яка розмістилася всередині квіткової оранжереї — а все тому, що капітан ніколи не перевозив смердючих вантажів, надаючи перевагу благородним товарам, типу індійських спецій, абіссинської кави або трояндової олії.

    Бушприт судна був прикрашений фігурою русалки, про яку йтиметься далі. Досить сказати наразі, що, коли корабель ставав біля причалу, помилуватися скульптурою збирався цілий натовп, який зазвичай складався з самих чоловіків.

    Від соковитої природи південних країн Грей заразився любов’ю до яскравих кольорів. Тому кожного року він фарбував свій корабель у новий колір і залежно від цього замовляв нові вітрила. Останнім часом вітрила у «Русалки» були багряними, а борти білими — направду царствене поєднання.

    Швидшого фрегата не знали моря. Під добрим вітром він розвивав швидкість до п’ятнадцяти вузлів. Попри жіноче ім’я, корабель міг чудово за себе поборотися, маючи тридцять дві далекобійних гармати і вправних канонірів. Варто сказати, що вся команда судна була один в один і дуже пишалася, що служить на такому небувалому кораблі, під началом справжнього навіженого лорда. Матросів навіть тішила репутація, закріплена за їхнім капітаном; вони й самі, буваючи на березі, полюбляли вразити публіку хвацькими чудасіями.

    Направду красива людина не може існувати без великої любові до когось або до чогось. Любов’ю всього життя для Руперта Грея була його «Русалонька» — і корабель в цілому, і особливо дерев’яна діва, що прикривала своїми оголеними персами ніс фрегата. Цю статую вирізав геніальний скульптор-італієць, якого, пропащого за чаркою, Грей зустрів у одній із таверн Веракруса. Довгі роки художник робив тільки мадонн для церковних вівтарів і так зрадів незвичному замовленню, що вклав у русалоньку весь свій талант і невикористаний жар душі. Отримавши від капітана нечуваний гонорар, старий пустився берега й перепився до смерті, але помер цілковито щасливим.

    А Руперт закохався в статую. У відкритому морі він не міг насолоджуватися її ликом і формами, оскільки фігуру було не видно з палуби, а спускати шлюпку з такого сентиментального приводу він соромився. Тим нетерплячіше Грей чекав заходу в порт.

    Щойно фрегат кидав якір, капітан поспішав на причал або сідав у човен і довго мрійливо милувався своєю русалкою, оповитий хмаркою ароматного тютюнового диму, не помічаючи, що за дивною сценою зі здивуванням спостерігає багато очей. (Щоразу, коли різнокольоровий корабель заходив до якогось порту, на березі негайно збирався натовп.) Годі й казати, що жіночі очі дивилися на дивака-моряка з особливим виразом.

    Навіть якби капітан чарівного судна виявився потворою, його шанси видатись дамам цікавим за таких обставин були б великими. Та нікому б не спало на думку називати лорда Руперта потворою.

    Предмет мого вивчення, чия душа і життя розкрилися перед мною завдяки магічний райдузі «нідзі», не цурався жіночих пестощів. Нетривалі берегові романи бували у нього часто і ніяк не заважали закоханості у дерев'яну Русалоньку. Тут був Ідеал, а там — нетривкі, хоч і палкі узи плоті.

    Руперту не доводилося залицятися до дам і добиватися взаємності, жінки вішалися на нього самі, а він сприймав це як належне. Та горе тим бідолашним, хто бажав не тільки його обіймів, а й серця.

    На відміну від більшості чоловіків, душа Грея не шукала другої, відсутньої половини. Ця посудина і так була повною. Або, можливо, не відчував своєї незаповненості. Щоразу, приймаючи любов жінки, Руперт чесно попереджав, що у нього немає с ерця (він насправді так думав). Але хіба ту, що згоряє від ніжної млості, можна зупинити подібними попередженнями? Хіба вона повірить? Вона посміхнеться і подумає про себе: зажди, прекрасний принце, ти побачиш, яка я, і твоє серце прокинеться.

    Але серце красивого капітана не прокидалося. Його кохані впадали у відчай або навісніли — залежно від темпераменту — і нерідко проводжали безсердечного прокльонами, що його дивувало і безмірно засмучувало. Одна сеньйорита з Маніли і ще одна яванка зі шкірою кольору манго навіть намагалися його вбити. Витончена, як лотос, куртизанка з Нагасакі благала його вчинити з нею подвійне самогубство, та Руперт не хотів помирати. Він ще побував не на всіх морях і не переповнився свободою.

    Ось риса, яка в цій неординарній натурі вразила мене найбільше: я побачив цілковито вільну людину, що ніби не помічає абсолютної неволі навколишньої дійсності. В цьому сенсі він був схожий на піратів, однак ті належать до волелюбних хижаків, що живуть і помирають за законом джунглів, тобто пожирають слабких і стають здобиччю сильного. Руперту Грею не потрібно було на когось полювати і перед кимсь схилятися. Його не вабило багатство. Його не ятрило честолюбство — він і так у дванадцять років став полковником, а у п'ятнадцять камергером.

    За моїми спостереженнями, за ставленням до життя чоловіки поділяються на дві категорії. Ті, що кмітливі і активні, ставлять перед собою цілі, яких важко досягти, а потім з усіх сил прагнуть до них, тобто живуть ілюзією, завтрашнім днем, уподібнюючись до віслюка, який біжить за морквою. Ті ж, хто вміє насолоджуватись хвилиною і всотувати повноту життя всіма порами шкіри, зазвичай тьмяні розумом і вбогі духом. Руперт Грей був рідкісним винятком: він безумовно жив повним життям, сприймаючи сьогоднішній день не як сходинку між вчора і завтра, а як абсолютну і неповторну цінність, але при цьому твердо знав, що життя — це вічне «зараз», у кожній його миті є самодостатній сенс. Тому тривалі плавання з одного пункту планети в інший були для цієї людини процесом не менш важливим, ніж прибуття в порт призначення. Так казав колись і Вчитель: «Рух до мети більше значить, ніж її досягнення». Як мало на світі тих, хто це розуміє!

    Так само капітан Грей ставився і до людей, знаючи, що кожен із них — не інструмент, за допомогою якого ти чогось досягаєш, а самодостатня величина. Знав він, однак, і те, що люди вельми і вельми відрізняються за якістю. Руперт відчував якість тієї чи іншої людини інстинктивно, з першого погляду — був у нього такий рідкісний дар. Оскільки лорд-волоцюга любив гарні вина і тямив у цьому (на «Русалочці» був прекрасний винний погріб), на кожного він подумки приклеював етикетку з назвою напою — і все одразу прояснювалося. Наприклад, у матроси на свій корабель Грей зазвичай брав тих, кого про себе називав «чесним англійським елем». Для боцманів, боцманматів і канонірів найкраще пасував ялівцевий джин або міцне чорне пиво. В офіцери годилися виключно гарні винні сорти — без найменшої кислинки чи присмаку плісняви.

    Приблизно десята частина «пляшок», які траплялися на шляху Руперта, ударяла в ніс їдким оцтом, блювотним зіллям або смертельною отрутою. Якщо суб'єкт цього штибу докучав Грею, він спокійно, без вагань і докорів, розбивав шкідливу склянку на друзки — і йшов далі.

    Та щоб визначити, чого варта людина, одного смаку й запаху недостатньо. Навіть серед тих, чия внутрішня сутність подібна до старого бордо, рідко трапляється сулія, наповнена по вінця. Буває, що благородна волога ледь хлюпає на денці — чи то її від початку було небагато, чи то витекла крізь тріщини невдалого життя. До таких спільників Руперт ставився з особливою делікатністю, знаючи, що посудина, звана «людиною», вміє не тільки спустошуватися, а й наповнюватися знову. З тими, хто плавав під началом капітана Грея, це відбувалося швидко.

    Усім, що стосувалося торгівлі, на судні завідував суперкарго (найміцніший нерозбавлений спирт). Коли він зустрівся з Греєм, вологи в цьому колись міцному дзбані залишалося на денці. Буркотливий, озлоблений, битий долею старий збирався сходити на берег, щоб у самотності й тузі звікувати сутінки свого життя. Біс його знає, що розгледів у ньому Руперт, але старий мізантроп став найціннішим його помічником.

    Сам власник зовсім не цікавився торгівельними операціями. Якби не суперкарго, він давно б сів зі своїм розцяцькованим кораблем на фінансову мілину. Обачний і скупий Аткінс, проклинаючи хазяїна за любов до красивих, маловигідних товарів, за неакуратність у дотриманні строків, за тисячу нісенітних дивацтв, все ж примудрявся вести комерцію так, що Грей міг безтурботно плавати, де йому заманеться, і витати, думками в хмарах, зовсім не турбуючись про гроші.

    Він взагалі мало про що турбувався, цей одвічний переслідувач горизонту. На суходолі і морі вже цілий рік вирувала велика війна, а Руперт не мав про це уявлення. Він кілька місяців плив із Ост-Індії, заходячи на різні острови, деякі з яких були відсутні в лоціях; обігнув мис Доброї Надії і збирався поставити «Русалоньку» на ремонт і очистку не раніше, ніж дійде до Ямайки.

    Коли з-за краю малоцікавого острівця Ботон вийшла іспанська ескадра і навіщось поквапилася стати вище по вітру, Грей спостерігав за цим маневром з якимось здивуванням, але без тривоги. Лише коли на флагмані здійнявся бойовий штандарт, а з баку вдарила гармата, вимагаючи негайної здачі, мандрівник здогадався, що-між Лондоном і Мадридом, певно, зав’язалася нова колотнеча.

    На цю хвилину робити щось вже було запізно — це Руперт зрозумів одразу. Лінія іспанців відрізала йому шлях до відступу. Поки «Русалонька» виконувала б розворот майже прямо проти вітру, ворожі кораблі продірявили б її ядрами.

    Таким чином, ретируватися було неможливо.

    Про шанси на перемогу говорити теж не доводилося.

    Лорд Грей знав напам'ять всі військові кораблі великих держав. Йому досить було одного погляду у підзорну трубу, щоб упізнати 64-гарматний мен-о-вар «Консепсьон», 40-гарматний фрегат «Сант-Яго» і 28-гарматний корвет «Ідальго».

    За потужністю вогню і численністю екіпажів іспанці мали п’ятикратну перевагу — не враховуючи перевагу за вітром.

    Щодо останнього, то тут Руперту вдалося трохи вирівняти шанси. Він повернув паралельно до лінії ворожих кораблів, не піднімаючи бойового прапора — наче вагався, здаватися чи ні. Порівнявшись з крайнім з ворогів, взяв курс перпендикулярно до свіжого зюйд-осту, так що іспанцям довелося перешиковуватися в кільватерну колону — інакше б «Русалонька» отримала авантаж при маневрі.

    Командувач ескадри зрозумів, що без бою англієць не здасться.

    І бій почався.

    Серед інших дивацтв характеру в лорда було одне, яке дуже рідко трапляється у людей з розвиненою уявою: повна відсутність страху. Точніше сказати, у мить небезпеки страх виникав, але був джерелом не страждання, а втіхи, бо перетворювався на нетерпляче, радісне хвилювання. Руперту нестримно хотілося посилити це п'янке відчуття, щоб натягнуті нерви задзвеніли ще проникливіше.

    Я вже казав, що супротивників з оцтово-ядучою душею капітан винищував без найменших сумнівів. Грей не був християнином по духу, він не вірив ні у святість життя, ні у смирення, а лише в те, що людина — це істота, яка завжди має право вибору. Чим ти сильніший, тим більша твоя свобода вибору, тим ширше коло наявних можливостей. Руперт не був атеїстом; він припускав, що Бог існує, але Його місія — підтримувати і наставляти слабких, сильні ж повинні вирішувати свої труднощі самостійно. У Господа і без них турбот вистачає.


    Фрегат підняв бойові вимпели: британський — червоний хрест на білому полі й особистий штандарт капітана, що зображував русалку з мечем у руці.

    Коли іспанці перешикувалися у бойову колону, виставивши попереду швидкохідного «Ідальго», і почалося зближення, стрільба стала точнішою. Третім або четвертим пострілом носової гармати корвет відправив чавунне ядро прямо в груди дерев'яної діви. Кораблю від цього не було шкоди, але, побачивши, як у всі стороні летять позолочені друзки, лорд Руперт відчув: душу фрегата вбито. Сьогодні корабель загине, а отже, помре і капітан. Але на обличчі Грея ця думка ніяк не відобразилась. Про те, що можна спустити прапор, він не подумав.

    Роззирнувся навкруг. Відзначив зазубрені рифи і прибій, який здіймався довкола них, побачив тіні акул, які сковзали у воді.

    Жодних сумнівів. Шансів вибратися з цієї халепи немає.

    Що ж, усьому колись настає кінець. Прожитим життя Грей був дуже задоволений. Велика дяка Всевишньому, якщо Він є, а якщо ні, то тим паче мерсі.

    Арапченя Блекі (жаль малого, йому теж гинути) приніс із каюти кірасу й каску, але капітан відмахнувся. Від ядра і мушкетної кулі тонка сталь не врятує, а до абордажу справу доводити не можна, надто нерівні сили.

    Тільки не треба думати, що лорд Руперт ішов у бій з відчайдушністю приреченого. Він відразу побачив усі переваги і недоліки рішення, прийнятого іспанським флотоводцем. З першими доводилося миритися; другими можна було скористатися. А там — як вирішить Фортуна. Вся надія зараз на навіженість цієї дами.

    Логіка ворожого адмірала полягала ось у чому.

    Очевидно, іспанець знав, з ким має справу, і розумів, що капітуляції не буде. Корвет, найменш цінний зі своїх кораблів, він поставив уперед, розраховуючи, що англійці витратять на «Ідальго» бойовий залп, до зближення з флагманом перезарядитися не встигнуть і стануть для його потужних гармат мішенню, яка не зможе відповісти. Якщо вогонь з «Консепьсьона» і не потопить «Русалоньку», то перетворить на купу уламків. Замикаючому «Сант-Яго» залишиться тільки висадити абордажну партію.

    Судячи з того, що вся палуба іспанського фрегата була заповнена жовто-червоними мундирами морських піхотинців, лорд Руперт вгадав правильно.

    План капітану сподобався. Приємно мати справу з сильним, нестандартно мислячим супротивником. Та на цей випадок у Грея була своя заготовка, яку він чудово відпрацював з командою, але на ділі ніколи не застосовував.

    Цікаво було подивитися, чи не виникнуть розбіжності між практикою і теорією. «Плетемо косичку!» — сказав він старшому стерновому і головному каноніру.

    Ті кивнули і стали по місцях. «Русалонька» підрівняла курс, щоб вітер віяв точно з праного боку. Те саме негайно зробили й іспанці. Тільки у них під галфвіндом опинився лівий борт.

    Дистанцію між своїми кораблями адмірал тримав обережну, в чотири кабельтових. Для «косички» лорда Руперта це було ідеально.

    — Приціл по ватерлінії! — кричали на батареях Лівого борту. — Заряджай холодним кугелем! «Холодним кугелем» називалося порожнє чавунне ядро з отворами. Пробиваючи обшивку, воно залишало дірку в п’ять разів більшу за свій діаметр.

    Лорду Руперту поки що не було чим зайнятися, його люди прекрасно справлялися самі. Тому він навів трубу на місток «Ідальго», побачив, що іспанський капітан у шоломі з червоним пером теж дивиться в окуляр, і поштиво вклонився.

    Фрегат і корвет порівнялися, проходячи за півсотні ярдів один від одного. Залпи вдарили одночасно. «Ідальго» бив картеччю, що підтверджувало здогад Грея: ворог хоче не потопити, а захопити красивий корабель.

    Борт гарматної палуби на «Русалоньці» був зсередини укріплений мідним листом — саме на випадок обстрілу картеччю. Тому втрат було порівняно небагато, але все ж подекуди закричали поранені, а з вантів упали кілька матросів, які готувалися виконати складний маневр. Шкода для вітрил І такелажу, втім, була незначною.

    Однак прицільний вогонь кугелями по ватерлінії перевершив найоптимістичніші сподівання лорда Руперта. Жодне ядро не пройшло повз ціль. Два чи три влучили у воду, але під таким гострим кутом зрикошетили від її поверхні й все одно врізалися в тушу корвета.

    Море ринулося В утворені проломи так бурхливо, що вздовж усього корпусу «Ідальго» з тріскотом розкрилася повздовжня тріщина і судно за лічені секунди лягло набік.

    Милуватися цим видовищем Грею, однак, було ніколи. Навіть чорно-червоний папуга (тобто я, ваш покірний слуга), який взявся невідь-звідки, Не міг зараз відволікти капітана.

    — Містере Пімпль! — крикнув він першому помічникові. — Заплітайте!


    За подальшим ходом цієї неймовірної битви я спостерігав, так би мовити, з самого центру подій. Намагатимусь повідати про побачене і пережите, нічого не перекрутити, хоча це й непросто. Я не боягуз, але не маю сталевої витримки капітана «Русалоньки», тому деякі деталі бою згадуються мені, наче крізь марево. Точніше, крізь завісу порохового диму.

    Під ритм свистків містера Пімпля (густий пряний грог) марсові поставили додаткові ліселі, стернові налягли на штурвал, і фрегат пришвидшив хід, набравши у вітрила вдвічі більше вітру; тепер ми йшли по діагоналі, наче збиралися врізатися прямо у широкі груди «Консепсьона», прикрашені величезною статуєю Богоматері.

    Я вже знав, що таке «заплести косичку». Це означало зрізати ніс флагману, обійшовши його під сорокап’ятиградусним бакштагом і стати до нього правим бортом, гармати якого заряджені кніпелями, тобто здвоєними ядрами. Потопити величезне судна Грей не сподівався, але розраховував його знерухомити.

    — Високий приціл! — горлату шкіряний рупор старший помічник. — По гроту ціль, хлопці, по гроту!

    Напівголі каноніри, обійнявшись зі своїми мідними гарматами, наводили їх на головну щоглу лінійного корабля. При зустрічному русі та з урахуванням хитавиці такий приціл вимагав віртуозної майстерності. Але гарматники на «Русалоньці» були як один, кожного лорд Руперт випробовував особисто. Гарматна прислуга, не гаючи часу, перебігла на інший бік — перезаряджати гармати лівого борту.

    Головний канонір заліз на ванти з хусткою у руці, щоб подати сигнал до залпу. Погляди батарейних канонірів були прикуті до цього шматка матерії.

    — Не підпускайте надто близької — крикнув капітан, але артилерист лише з досадою сіпнув плечем: сам знаю.

    Я зрозумів: Грей хоче завдати удару на випередження, поки картеч «Консепсьона» не переполовинила команду.

    Серце моє ледь не вистрибувало з грудей. Я мимоволі посіпував крилами, і це, певно, заважало капітану сконцентруватися.

    — Гей, приятелю, знайди собі сідало зручніше, — неуважно сказав лорд Руперт, м'яко взяв мене і підкинув догори.

    Я не образився — навпаки. Збентежився, що завдав йому клопотів. З Нижньої реї мені було видно навіть краще.

    — А ось і дон адмірал, — промуркотів Грей, роздивляючись у трубу пишно вбраних офіцерів на квартердеку іспанця.

    Він знову вклонився, як перед тим капітану злощасного «Ідальго».

    Високий чоловік у капелюсі з золотим позументом відповів таким самим поштивим уклоном і навіть склав долоні, неначе аплодуючи — певно, виказав свій захват перемогою над корветом і майстерністю виконаного маневру.

    Артилерист махнув хусткою, коли бушприт «Консепсьона» опинився на одному рівні з нашим.

    Гримнули гармати. Скріплені ланцюгами ядра з жахливим вереском і свистом розсікли повітря. Тріснули розірвані канати, потріскалися вітрила, захрустіло дерево. Височезна щогла лінійного корабля, зламавшись біля самої основи, збила набік бізань і накрила палубу зі шканців до корми, так що адмірал і його штаб зникли під гротом бульбашок.

    Дві щогли з трьох! Яке везіння!

    Та залпу у відповідь це завадити не могло.

    Соромно зізнатися, але за секунду до того, як високий борт флагмана вивергнув дим і полум’я, я злетів вище. Це сталося саме по собі — поштовх страху наче підкинув мене вгору.

    Внизу на палубі «Русалоньки» немов пройшла невидима коса. Скрізь падали люди, літали тріски, вищали рикошети.

    Я бачив, як першого помічника відкинуло і вдарило об щоглу. Прямо піді мною з вант упав головний канонір, з-під нього стала розтікатися рубінова калюжа, а оскільки в мить «нідзі» я бачив цю людину очима Грея, мені примарилося, що то розливається дорогоцінний кларет багатолітньої витримки.

    Мало хто з марсових і гарматної прислуги залишався на ногах після цього вбивчого урагану. Але, за дивовижною забаганкою долі, буря не зачепила тих, хто стояв на квартердеку.

    Мій капітан, ніби нічого й не трапилось, крикнув старшому стерновому:

    — Містере Драйфорд, два румби до норду! Другого помічника сюди! Продовжуємо маневр!

    Знизу вискочив другий лейтенант Сільвертон (солодове віскі двадцятилітньої витримки) і оглушливим голосом скликав уцілілих.

    Тепер «Русалоньці» треба було «заплести косичку», повернувши під кутом у 90 градусів, і стати майже прямо проти вітру.

    — Відставити! — наказав капітан поріділим гарматникам, які вовтузилися з гарматами лівого борту. — Всі на реї!

    Мені теж було ясно, що зробити і те, і друге — тобто перезарядити гармати і обрасопити вітрила — не під силу команді, яка зменшилася втричі. Лорд Руперт вибрав вітрила, але на що він розраховував? Навіть якщо фрегат встигне обійти третього іспанця, стріляти буде нічим!

    Матроси натягли браси, повертаючи реї, щоб спіймати якомога більше крутого бейдевінду. «Русалонька», яка спочатку ледве рухалася на новому галсі, потроху набирала швидкість, і я побачив, що ледь-ледь встигаємо зрізати ніс «Сант-Яго». Та що з того?

    — Містере Сільвертон, ви знаєте, що робити! — дзвінким голосом сказав Грей. Його засмагле обличчя світилося азартною посмішкою.

    — Так точно, мілорде!

    Помічник кинувся до невисокої кабіни, прибудованої до основи грота. Я вважав, що там зберігаються канатні бухти або запасні вітрила, та Сільвертон з двома людьми викотили звідти важку металеву діжку на маленьких колесах. Для них у настил палуби були врізані мідні жолобки, я їх помітив тільки тепер. До вершечка загадкової споруди була приєднана помпа і брезентова кишка з залізним розтрубом.

    Я закліпав очима, порпаючись у книзі нашої з капітаном пам’яті, і звідти вихопилося словосполучення «китайська суміш».

    У діжці була запалювальна рідина!

    В одній старовинній книзі я читав, що на кораблях візантійської імперії були спеціальні засоби, які могли викидати на сотню кроків рідкий «грецький вогонь», котрий підпалював ворожі судна. Загасити його водою було неможливо. Приблизно за тим же рецептом виготовлялася і «китайська суміш», на яку зараз робив свою останню ставку капітан «Русалоньки».

    Для того, щоб палаючий струмінь досягнув ворога, треба було пройти впритул до «Сант-Яго». Цим зараз і був стурбований лорд Руперт, упівголоса віддаючи стерновим накази.

    А на іспанці вже готувалися до зближення. Той, що командував «Сант-Яго», не мав сумнівів у перемозі і не хотів даремно псувати ворожий корабель, вже вважаючи його своєю здобиччю. Тому до гарматного залпу він не готувався. Весь екіпаж зібрався нагорі. Матроси скупчилися на носі з абордажними гаками, шаблями і сокирами; на шканцях триступінчатою шеренгою вишикувалися солдати, цілячись у нас із рушниць. А капітан — певно, прекрасний стрілець — особисто наводив вертлюжну гармату з довгим і тонким, як комарине жало, дулом. Цілив він не куди-небудь, а прямо в лорда Грея, та й половина дул рушниць теж була спрямована на наш квартердек.

    Два помічники містера Сільвертона качали насос, підвищуючи тиск у діжці. Вони були у відносній безпеці, прикриті її міцним корпусом, але сам лейтенант зі шлангом у руках був увесь на виду — він стояв біля самого борту.

    Тільки б він встиг випустити вогняний струмінь до того, як гримне залп! Тільки б «Русалонька» встигла підійти досить близько!

    Раптом я зауважив, що горлаю на весь дзьоб від жаху і захвату.

    Який бій, ох, який бій!

    — Не поспішайте, містере Сільвертон! Тільки напевно! Вітер міцнішає! — крикнув лорд Руперт, відштовхуючи негреня, яке тицяло йому шолом і кірасу. — Здмухне струмінь — спалимо самі себе!

    Каску він все ж натягнув — по-моєму, лише для того, щоб відкараскатися від арапченяти. Обладунок натомість начепив на хлопчика, який від цього став схожий на дитинча гігантської черепахи (я бачив таких на Галапагосах).

    Потім — це, як на мій смак, вже було занадто — лорд Руперт вклонився іспанському капітану, який цілився в нього зі своєї паскудної гарматки. Той знущально відправив Грею повітряний поцілунок і махнув капелюхом.

    На «Сант-Яго» вдарив барабан.

    Зараз пролунає команда «вогонь!» Боже, ми не встигли…

    Не знаю, що тут зі мною трапилося. Певно, затьмарення свідомості. Або просвітління душі (підозрюю, що в деяких випадках це одне й те саме).

    Я зірвався зі свого пункту спостереження, де перебував у відносній безпеці, злетів униз і сів на шолом Руперта, розчепіривши крила. Здаля, певно, я був схожий на чорно-червоний плюмаж.

    Ні, Грей не став моїм вихованцем. Я однолюб, я не зраджую того, кого доля обрала в напарники моїй душі. З Летицією я не розстанусь till death us do part[30], як кажуть на вінчанні. Мій ірраціональний порив був викликаний надією, що мансей, який живе в мені, дар повного життя, вбереже капітана від загибелі. Звісно, забобони — дурниця, однак я вже неодноразово переконувався, що…

    Я не встиг тоді сформулювати для себе цю думку точно так само, як не доводжу її до кінця зараз. «Fuego!»[31] — закричали на «Сант-Яго», чий бушприт був за двадцять ярдів від нашого.

    Тієї ж секунди я оглух від гуркання сотні мушкетів і осліп під диму.

    Дим за кілька хвилин здуло вітром, але слух так і не відмовився. Заціпеніло дивився я на занімілий світ, не зрозумівши відразу, що живий і вцілів.

    Скрізь лежали тіла. Деякі корчилися чи ще рухалися. Роти поранених і помираючих були роззявлені, але криків я не чув.

    Обидва стернових лежали мертві. Арапченя Блекі кіраса не врятувала — важка куля пробула його маленьку кучеряву голову.

    Але мій капітан стояв не зачеплений. Я все ж врятував його!

    Він неуважно, здається, навіть не помітивши жесту, скинув мене з каски. Я сів на вищерблений кулями штурвал і побачив, що обличчя Грея ніскілечки не змінилося — так само усміхнене й азартне.

    — Містере Сільвертон, ваша черга! — крикнув він (я не почув, а здогадався за рухом губ).

    Два матроси, котрі заховалися за діжкою, все качали помну. Вцілів і лейтенант. Перед самим залпом він присів, заховавшись за фальшборт.

    Зараз він випростався, навів шланг на ворожий фрегат, які порівнявся з «Русалонькою», і повернув кран.

    Вогняний струмінь з шипінням вихопився з розтрубу І, розсипаючись іскрами, став поливати палубу, канати, вітрила. «Сант-Яго» зайнявся легко і радісно, наче тільки й чекав можливості перетворитися на небачену вогняну квітку. На кораблі замерехтіли живі факели, зіштовхуючись один із одним і падаючи.

    Я кричав і лопотів крилами, охоплений жорстокою радістю. Загалом-то на мене це зовсім не схоже. Я безумовно був сам не свій.

    Раптом я побачив щось таке, від чого моя радість розтанула.

    Ворожий капітан так і не вистрелив зі своєї гармати. Вірогідно, вирішив подивитися на дієвість залпу і, якщо англієць вціліє, добити його напевно.

    Не звертаючи уваги на пекло, яке вирувало довкола нього, іспанець швидко повертав дуло. У його правій руці димився гніт.

    А лорд Руперт цього не помічав!

    Я схопився з місця, щоб прикрити його своїм тілом, хоча навряд чи зупинив би мізерний клубок пір я політ картечі.

    У цю мить палаючий струмінь своїм окрайцем пройшовся квартердеком «Сант-Яго». На іспанському капітані зайнялися капелюх і перука. Рука здригнулася, ствол гармати гойднувся.

    Свинцевий град вдарив нижче містка — прямо в діжку з «китайською сумішшю». Її ковані боки витримали вогонь гвинтівок, але від картечних куль, розміром з грецький горіх кожна, посудина з горючою рідиною розлетілася на шматки. Обидва матроси і лейтенант були вбиті на місці, а палубою швидко поповзла вогняна ріка, розтікаючись жаркими струмками по щілинах між дошками.

    Ось полум'я побігло вгору канатами. Один за одним стали займатися вітрила. Багряне полум'я на багряній матерії, скрізь багряна кров — надто багато багряного. Ще й небо на заході, зустрічаючи вечірню зорю, забарвилося в такий самий пронизливий відтінок.

    Лорд Грей був біля штурвала, сам-один налягаючи на ручки, з якими раніше справлялися двоє. «Русалонька» повільно повертала під вітер, ідучи плавною дугою подалі від приреченого «Сант-Яго», з якого у воду стрибали палаючі люди.

    Але й наші справи були не набагато кращими.

    Вогняна риска розділила палубу впоперек, навпіл. Ми з капітаном були з одного боку, всі інші, хто ще вцілів, — з другого. Їх залишилося зовсім небагато. Десятка півтора. Вони з відчаєм дивилися на свого капітана, не знаючи, що робити.

    — Всі на фок! — крикнув Грей (до мене потрохи починав повертатися слух). — Піднімайте всі вітрила! Мені треба підійти до нього впритул!

    Він показав на флагман — єдиний із іспанських кораблів, який ще зберігав боєздатність. Поки ми билися з «Сант-Яго», «Консепсьон» звільнився від збитих щогл, скинувши їх за борт, розвернувся і тепер повільно йшов нам назустріч.

    Корвет «Ідальго» продовжував лежати на боці, виставивши напоказ обросле водоростями дно. «Сант-Яго» безпомічно крутився на місці, нагадуючи вогнище вигадливої форми.

    Я не міг у це повірити. Здається, лорд Руперт збирався продовжувати бій!

    Групка матросів підняла на фок-щоглі вітрила, згорнуті під час руху під зустрічним вітром; оповита димом «Русалонька» почала ковзати швидше, злегка хилячись.

    Виявляється, крім нас із капітаном у кормовій частині був хтось іще.

    Мружачись від проміння сонця, яке сідало, з трюму піднявся квадратнопикий пан у коричневому камзолі. Я знав: це суперкарго містер Аткінс. Участь у бою на входила до його обов'язків, тому, поки гримкотіли постріли, він відсиджувався у каюті.

    Роззирнувшись і зрозумівши стан речей, старий сказав:

    — Ви доста повоювали, мілорде. Не клейте дурня. Треба спускати прапор.

    — Мій прапор? — здивувався Грей і розсміявся, наче почув вдалий жарт.

    — Ви що, не бачите, чорт би вас забрав?!

    Палець Аткінса показав кудись убік.

    Дерев'яними сходинками, які вели донизу, до порохового погребу, стікала в'язка вогняна змія.

    — Накажіть усім спуститися з щогл, мілорде! Хай гасять вогонь брезентом, інакше ми злетимо в повітря! Нас самим з цього боку не підібратися, ми відрізані!

    Капітан гукнув матросам:

    — Залишатися на своїх місцях! Коли махну рукою, брасопте реї! А ви, Аткінсе, краще допоможіть мені зі штурвалом. Скоро нам знадобиться різкий поворот.

    Заламуючи руки, суперкарго заволав:

    — Господи, дай розуму цьому ідіоту! За хвилину буде пізно! Там же крюйт-камера!

    — Годі, Аткінсе. Чи ви думаєте, я не знаю, де на кораблі що знаходиться?

    Тут мені прояснився самовбивчий план капітана. Стало зрозуміло і те, що ніяка сила лорда Руперта не зупинить.

    Суперкарго став навколішки і почав молитися. Матроси на реях слідкували за піднятою рукою свого командира, не відаючи, що їх смертна година близько.

    Я нічим не міг допомогти ні цим бідним людям, ні шаленцю, для якого самоповага була дорожчою за життя. Гинути разом із ними я не хотів. Не страх, але почуття обов’язку кликало мене до моєї вихованки.

    Захлинаючись плачем, я злетів над «Русалонькою» — і знову опустився, не в змозі попрощатися з Рупертом Греєм. Я сів на брам-реї. Піді мною жевріли вітрила, стаючи з багряних чорними.

    До нас наближалося понівечене, потворне громаддя лінійного корабля. Весь форкасл був обліплений озброєними людьми. Їх люті обличчя говорили: милосердя ніхто не дочекається. Похмурим був і адмірал, який знову замаячив на містку. Він більше не вдавав галантності. Певно, уявляв, як пояснить начальству важкі, нічим не виправдані втрати.

    Сотні життів уже обірвалися, винищені свинцем, вогнем і водою; у морі продовжували гинути нещасні. Та ненажерливій долі цих жертв було замало. Головний бенкет Смерті був попереду!

    Лорд Руперт випустив з-під сорочки медальйон на золотому ланцюжку, поцілував його і махнув рукою.

    Матроси взялися за канати, а капітан і суперкарго, який примирився зі своєю долею, налягли на штурвал. «Русалонька» взяла поправку курсу. Тепер вона летіла прямо на «Консепсьон».

    Оглушливо хруснула деревина — це зіштовхнулися кораблі. Від поштовху я злетів з реї і замахав крилами.

    З іспанця летіли мотузки з абордажними гаками, щоб міцніше причепити до себе фрегат. Бідні дурні, якби вони знали…

    Перші відчайдухи з криком посипалися на палубу «Русалоньки», добігли до середини судна і зупинилися. Від квартердеку їх відділяла зона вогню.

    — Капітана живим! — долетів громовий голос іспанського адмірала.

    Я побачив, що Руперт сміється. Він залишив штурвал і просто стояв, схрестивши руки на грудях. Біла батистова сорочка розстебнута на грудях, вітер ворушить каштанове волосся на чолі.

    Який же красивий цей чоловік!

    Я спустився нижче, не думаючи про небезпеку, хоча палаюча суміш напевне вже проникла у крюйт-камеру.

    — Прощавайте, мілорде, — почув я сумний голос суперкарго. — Яка прикрість, що ви безбожник. Це значить, що на тому світі нам з вами не побач…

    Тут світ зіщулився в пружну грудку, розлетівшись мільйоном вогняних бризок. Мене підкинуло вгору, дуже високо — туди, де наливалося темною синню вечірнє небо.


    Розділ чотирнадцятий
    Полонений



    Мене не оглушило, не обпалило крила, інакше я б впав у море і загинув. Врятувався я завдячуючи тому, що важу неповні чотири фунти — вибухова хвиля просто підкинула мене, як пір'їнку, високо-високо.

    Я побачив згори уламки двох кораблів, побачив хвилі, всіяні шматками дерева і чорними цятками людських голів. Якби я вмів, то заридав би. А так — просто закричав.

    Мене нестримно тягнуло до місця трагедії.

    Я перевернувся, склав крила і помчав униз.

    Не буду описувати, що я там побачив. Для цього я надто люблю людей і надто небайдужий до їхніх страждань. Скажу лише одне: єдиним полегшенням для мене було те, що серед уцілілих Руперта Грея я не побачив. Певно, він загинув миттєво. Його ворогові, іспанському адміралу, пощастило менше. Контужений і обпалений, він відчайдушно плив у бік берега; його пихате горбоносе обличчя було спотворене жахом — а ззаду сеньйора наздоганяли дві акули, вже перевернуті черевом догори для атаки.

    Я зробив дугу в повітрі, знову злетів угору і полетів геть від цієї різанини. Моє серце краялося на шматки. З багатьох сотень життів, так страшно обірваних долею, я оплакував лише одне.

    Скільки часу пробув я з капітаном «Русалоньки»? Найбільше — півгодини. Але у мене було відчуття, що я знав його довгі роки і що від мене відірвали безкінечно цінний шматок буття. Та що я! Весь світ наче побляк і втратив один із найпрекрасніших своїх відтінків. Така вже властивість справді красивих людей: варто їм зникнути — і всесвіт тьмянішає.

    Яке нещастя, який удар, яка безповоротна втрата, добивався я, коли летів до острова. А потім опанував себе, закликавши на допомогу вічну утішальницю філософію.

    Коротке знайомство з капітаном Греєм безумовно збагатило мене. Це не втрата, а, навпаки, дарунок долі. Ще один! важливий урок, який дало мені життя.

    Неважливо, чому ти вирішуєш стояти до кінця. Хай і через нісенітниці, як-от небажання спустити розцяцьковану ганчірку на флагштоку. «Завжди залишайся собою і ніколи не здавайся — ось головний закон життя», — сказав мені на прощання лорд Руперт. Не має значення, що сказано це було без слів. Я зрозумів.

    Коли, підкорившись волі й розуму, мій погляд прояснився, я був уже поблизу берега. І побачив, що, поки я воював, Летиція часу не гаяла. Не знаю, як їй вдалося переконати Дезессара, та він все ж спустив на воду обидва човни, і тепер вони якраз випливали з бухти, щоб підібрати тих небагатьох, хто ще тримався на воді.

    Певен, що на допомогу моїй вихованці прийшов отець Астольф. Я побачив його на носі першого човна — він молився навколішках; по його зморшкуватому обличчю рясно текли сльози. Біля керма сидів капітан.

    Другою шлюпкою командував Гаррі Логан, поруч з яким стояла моя дівчинка.

    Я сів їй на плече, а вона ледь на мене глянула. Тільки пробурмотіла: «А, це ти». Гадаю, Летиція і не помітила моєї відсутності, надто вже була вражена.

    Ірландець же оглядав сліди різанини поглядом людини бувалої.

    — Не при мсьє Кабані буде сказано, гарматники — найгірші грішники на світі, — сказав він, коли повз нього проплив продірявлений шматок борту. — Влучним картечним пострілом можна за один раз відправити на той світ два десятки людей. А найгірше, що артилерист ніколи точно не знає, скільки душ він згубив протягом життя. Всі каноніри приречені горіти в пеклі, це вже точно. Я, звісно, теж убивця, але принаймні твердо пам’ятаю кожен свій гріх.

    — Я пам’ятаю. Ви казали, що згубили сімнадцять душ, — сказала Летиція.

    — Вісімнадцять, мій дорогий Епіне. Вісімнадцять. Однак перед Богом я майже чистий, бо привів на цей світ сімнадцять нових душ. Коли Ліз із Сен-Мало народить, рахунок зрівняється. А у Форт-Роялі я посіяв ще кілька насінин. Якщо вони зійшли, як передбачено природою, то я вже квит і навіть у плюсі. Раніше церква продавала індульгенції. За гроші можна було спокутувати будь-який гріх, хоч би й смертовбивство. Це, звісно, неправильно. Єдине можливе вибачення за такий важкий гріх — дати нове життя замість того, що забрав, — з глибоким переконанням виснував рудоволосий філософ.

    — Якщо убив для захисту, цей гріх можна простити, — невпевнено мовила Летиція. Я зрозумів, що вона знову згадала застреленого розбійника з великої дороги.

    — Чому тільки для захисту? Вбивати можна з різних міркувань. — Логан здивувався. — А якщо людина тобі добряче заважає? Або, прикінчивши когось, можна отримати солідну винагороду? Але у випадку корисливого чи заздалегідь задуманого вбивства я завжди розплачуюсь авансом. — Він поважно підняв пальця. — Щоб не бути боржником у Всевишнього з настільки небезпечного приводу. Не вистачало ще втрапити в чистилище через власну необачність! Сто чи двісті років лизати розпечену сковороду! Слуга покірний!

    Раптом Летиція перервала його.

    — Ви що!? — закричала вона Дезессару. — Треба підбирати людей! Місця не вистачить!

    Справа в тім, що на сусідній човен, підчепивши багром, затягали скриню, яка припливла з якогось із загиблих кораблів.

    Але людей до нас дісталося зовсім небагато. На обидва човни ми підняли всього шістнадцять чоловік, всуціль самих іспанців. Всі вони були несповна розуму після перенесених жахіть, а одному акула відкусила ногу до коліна. Летиція наклала джгут, але було пізно — горопаха втратив надто багато крові і скоро сконав. Останніми його словами була вдячність. «Дякую Тобі, Мадонно, що мій останній притулок буде у землі, а не кишках мерзотної тварини», — мовив він слабким голосом. Вже не знаю, чому нутрощі хробаків для нього кращі, ніж черево: акули, але якщо така думка втішила помираючого, то нехай.

    Човни ледь не торкалися води верхівками бортів — стільки було підібрано ящиків і тюків із різним крамом.

    Дезессар звелів повертати до берега, а я піднявся вгору, щоб ушанувати місце битви, поки вітер і хвилі не стерли з поверхні моря сліди кривавої драми.

    Промінь сонця, яке майже сховалося за горизонтом, щось надто вже яскраво зблиснув на поверхні моря. Я кинув погляд у той бік — і скрикнув.

    На уламку салінга, заплутавшись у розірваних вантах, лежав небіжчик у білій батистовій сорочці, крізь комір якої сяяв золотий ланцюг.

    Це був він, він!

    Я кинувся вниз.

    Вибух помилував його риси. Лорд Руперт був прекрасним і в смерті. Навіть цівки крові, що витекли з рота, вух і ніздрів, не псували краси цього чудового обличчя.

    Я скрушно сів біля мерця, погладив його мокре волосся крилом. І раптом побачив, що його груди здіймаються.

    Боже, що зі мною зробилося!

    Я так кричав і метушився, що Летиція, заклопотана допомогою пораненим, озирнулася в мій бік.

    — Капітане, там ще один! — крикнула вона. — Може, він живий! Підберіть його, у вас у човні залишається місце!

    Дезессар сварливо відказав:

    — Ви хочете, щоб ми перекинулися?

    Та потім, певно, помітив золотий медальйон і наказав підпливти ближче.

    — Це моє, всі чули? — заявив він. — Я помітив труп першим! Моя особиста здобич!

    Простягнув руку, відштовхнув мене і зірвав ланцюжок.

    — «Mermaid»[32], — прочитав він. — Значить, англієць.

    Підплив другий човен. Логан сказав:

    — Це, певно, і є той багатій, власник «Русалоньки». Прикро, що здох. Можна було б узяти гарний викуп.

    — Та він дихає! — вигукнула тут моя розумничка. — Нумо, хлопці, беріть його!

    — Дихає? — Дезессар швидко промовив: — Перший до нього доторкнувся Я, а отже, він мій. Всі свідки! За статутом, будь-яка здобич, взята прямо з води, належить тому, хто захопив, а не судновласнику і не короні!

    — Обережніше, у нього можуть бути переламані кістки, — звеліла матросам Летиція.


    На березі Летиція оглянула полоненого. Кістки були цілими, рани не відкриті, але він був нерухомий і непритомний.

    Я чув, як францисканець, який стояв поряд і перебирав чотки, тихо сказав:

    — Contusio.

    Дівчинка невпевнено озирнулася на нього. Лікування контузій вона ще не проходила.

    — Що треба робити? — запитала вона, відвівши капелана вбік. — Ця людина помре?

    Я стрибав за ними по землі й підслуховував, затамувавши подих.

    — Такий різновид струсів, так само як і його лікування, наукою мало вивчені. Буває, що контужений помирає, не прийшовши до тями. Або, пролежавши скількись годин чи навіть днів, отямлюється, ніби нічого не трапилося. Рекомендується повний спокій і постійний нагляд. Людина у такому стані часом захлинається блювотинням або навіть слиною. Краще від хворого не відходити.

    — І це все?

    — Ні, звісно. Головне — молитися про зцілення і уповати на волю Божу.

    Я так зосереджено прислуховувався, що не помітив, як ззаду підійшов Дезессар.

    — Вилікуйте мені цього англійця, лікарю, — сказав він, марно намагаючись відкрити замочок на медальйоні. — Він з біса багатий. За таку птаху я можу отримати п'ятдесят, а то й сотню тисяч!

    — Я спробую. — Летиція витирала хусткою кров з обличчя пораненого і все уважніше вдивлялася у його риси. Здається, лише тепер вона помітила, який він з себе гарний. — Але не знаю, чи вийде…

    Капітан схопив її за лікоть. По-моєму, він уже забув, що «мсьє Епін» насправді ніякий не лікар.

    — А ви постарайтеся! Якщо він не здохне і я отримаю викуп, п'ята частина буде вашою.

    Летиція скоса глянула на нього.

    — Я ж вам сказав: зроблю, що зможу. Та якщо ви розраховуєте здерти такі гроші, навіщо труситися на копійкою? Поверніть медальйон. Певно, він цінний для цього чоловіка. Ось коли вже помре, тоді й заберете.

    Дезессар зітхнув і неохоче поклав дрібничку на груди пораненого.

    — Нехай його перенесуть у нашу каюту, — сказав отець Астольф. — Лікар повинен цілодобово перебувати біля нього. А я переберуся у кубрик, до матросів.

    — Ах, Кларо, я й не знала, що чоловіки бувають такими красивими, — говорила мені дівчинка наступного ранку.

    Всю ніч ми просиділи над непритомним Греєм. Кілька разів Летиція поринала в дрімоту, потім винувато схоплювалася і підносила до обличчя хворого ліхтар — чи все добре. Намарно вона тривожилася. Я не спав ані миті. Якби щось сталося, то негайно б її розбудив.

    Корабель уночі плив на захід, на світанку знову зайшов у якусь затишну бухту, відому нашому досвідченому штурману, і простояв там до світанку.

    Але це я забігаю наперед.

    Рано вранці, коли у відкритий гарматний порт полилося м’яке рожеве світло, Летиція загасила лампу і схилилася над лордом Рупертом.

    Ось тоді вона й вимовила вищенаведену фразу стишеним і, як мені здалося, дещо розгубленим голосом.

    Я гордовито поцокав, наче слова були сказані на мою адресу.

    Ех, люба, а якби ти бачила, який він у битві, на капітанському містку! Якби ти знала його історію, як знаю її я!

    Та й без цього Летиція не могла відірвати погляду від лежачого.

    — Певне, і його наречена — писана красуня, — сумно мовила вона. Трохи повагалася, взяла медальйон і, на відміну від незграбного Дезессара, відразу знайшла замочок.

    Я зазирнув з-поза її плеча і побачив те, що сподівався побачити: мініатюрне зображення загиблої «Русалоньки». Летиція ж була спантеличена.

    — Який дивний, — пробурмотіла вона. — Певно, він холостяк…

    Тут вона тихенько замуркотіла якусь пісеньку і набула діловитого вигляду — затіяла обтирати хворого (дав нам учора отець Астольф таку рекомендацію).

    Щоправда, він наказав використовувати для цього змочену у спирті ганчірку, а Летиція терла груди і плечі полоненого вологими долонями. Її рухи, спочатку швидкі, ставали дедалі повільнішими, так що здавалося, наче вона його просто гладить.

    Раптом вона відсмикнула руку і спустила на Греєві сорочку.

    — Що зі мною? — сказала Летиція з переляком. — Це недобре! Кларо, це дуже недобре! Мені це не подобається! Тобто…

    Вона прикусила губу, не договоривши.

    Я добре знаю чоловіків, але жінок поки вивчив недостатньо. Що тут недоброго і що може не подобатися, я не зрозумів.

    Дівчинка і вдень майже не відходила — тільки провідати врятованих іспанців, серед яких, на щастя, поранених не було. Поки Летиція була відсутньою, її заміняв францисканець, який довів процедуру обтирання до кінця, а також вміло розім’яв полоненому м’язи рук і ніг. Прикро, що Летиція не бачила лорда Руперта повністю роздягненим. Може, вона позбулася б упередження щодо чоловічої оголеності. Матроси «Ластівки», яких вона лікувала, всі як один були вузлуватої й кривоногої плебейської породи, а тіло капітана Грея нагадало мені статую олімпійця. На жаль, до того часу, коли моя вихованка повернулася, пацієнт був уже знову вдягнений, а його голову обв’язувала хустка, просякнута цілющим бальзамом.

    Гадаю, що саме цей лікарський засіб, склад якого, на жаль, мені невідомий, і повернув хворого до свідомості.

    Я пропустив момент, коли це трапилося. «Ластівка» так плавно похитувалася на якорі, бриз, який проникав у каюту був таким свіжим, що ми з Летицією обоє задрімали — спочатку вона, а за нею і я. Було це вже ближче до полудня.

    Важко сказати, чи довго я спав. Може, всього кілька хвилин. Та коли відкрив очі, полонений вже прочунявся. Він обвів поглядом тісну комірчину, мене на гарматному лафеті, зупинився на Летиції, яка прихилилася до переборки. Брови Грея (мабуть, надто витончені для чоловіка) трішки піднялися.

    Я стукнув дзьобом по стволу гармати і подав голос, щоб розбудити дівчинку. Вона стрепенулася. Подивилася на лорда Руперта, з її вуст прохопилося:

    — Господи, у нього ще й очі зелені!

    Ця дивна, вимовлена спросоння фраза прозвучала перелякано.

    — Хто ви, міс? — запитав хворий захриплим голосом. — Чому ви у чоловічому одязі?

    Я сторопів, Летиція тим паче.

    — Звідки… Як ви здогадалися? — пролепетала вона, теж англійською.

    Він відповів так, що я зрозумів, а Летиція — ні:

    — Я відчуваю гіркувато-солодкий смак полинного лікеру, це не чоловічий напій.

    Вона опустилася на коліна біля узголів'я, взяла Грея за руку і намацала пульс.

    — Ви ще не зовсім отямилися. Це нічого, головне, що прийшли до тями.

    Лорд Руперт спробував піднятися, але у нього нічого не вийшло. Зірвався стогін, голова знеможено впала на подушку.

    — Що за чортівня… Не можу поворухнутися… Я згадав. «Русалонька» загинула. Мої люди теж. Чому я живий? Де я?

    — Вас врятувало диво, — відповіла вона, задоволена, що мова контуженого стає все більше усвідомленою. — Ви на французькому кораблі.

    — Франція — союзниця Іспанії. Якщо моя країна воює з іспанцями, то, значить, і з вами. Я в полоні?

    Вона кивнула.

    — Це не так важливо. Головне, ви живі. Дякуйте Господу.

    — Якщо я залишуся паралізованим, то нема за що. — Гіркий усміх скривив бездоганну лінію рота. — Де ми знаходимося, міс?

    Летиція злегка зашарілася, але протестувати проти такого звертання не стала.

    — Поблизу якогось маленького острова. Завтра до ранку будемо на Мартиніці. Ви домовитеся з капітаном про викуп, і вас звільнять. А поки що лежіть і не намагайтеся рухатися. Я скоро повернуся. Кларо, якщо щось трапиться, кричи на всю горлянку.

    Вона вийшла, а полонений глянув на мене і раптом підморгнув.

    — Здоров був, приятелю. Коли ти злетів із небес, я, чесно кажучи, уявив, що ти — янгол смерті.

    Я скромно опустив очі, відчуваючи себе потішеним. За янгола, хай навіть і смерті, мене ще ніколи не приймали.

    — Чому вона назвала тебе «Клара», бойовий товаришу?

    Я злегка сіпнув головою — чи вам не знати жінок, мілорде. Вони такі неспостережливі.

    — Казна-що, — зітхнув Грей. — На цьому кораблі навіть папуга видає себе за істоту протилежної статі.

    Несправедлива заувага викликала у мене вигуки протесту. Боже збав, я ж іще й винен, що виявився «Кларою»?

    Нашу бесіду перервала поява Летиції, яка привела з собою францисканця.

    — … Так, я пам'ятаю про вашу клятву, — говорила вона, входячи. — Але, будь ласка, заради нашої дружби, огляньте хворого ще раз. Я не знаю, як його лікувати.

    Отець Астольф благословив лорда Грея. Той поштиво привітався французькою і назвав себе, не згадавши про титул:

    — Капітан Руперт Грей, до ваших послуг. Ви лікар, святий отче? Що зі мною? Я наче відсидів усе тіло. Поворухнутися не можу, тільки мурахи по шкірі бігають.

    Капелан попросив його висунути язика. Зігнув-розігнув кінцівки, для чогось постукав під колінною чашечкою.

    — Від сильного струсу спричинилося тимчасове заціпеніння м'язів і суглобів. Потрібно постійно м'яти і розтирати члени. Спочатку ви не будете майже нічого відчувати, потім стане боляче. Це добрий знак, терпіть.

    — Ви навчите мене, як це робити? — швидко запитала Летиція. — Буду розминати стільки, скільки буде потрібно. Руки у мене стали сильними, ви знаєте.

    Судячи з руху брів, лорд Руперт був скандалізований тачкою пропозицією.

    — Дякую, мадемуазель, але я б волів, щоб це робив чоловік.

    Отець Астольф здивувався:

    — Ви йому сказали? Але навіщо?

    — Нічого я йому не казала. Він здогадався сам.

    — Ось як? — Капелан допитливо поглянув на полоненого. — Пане, ніхто на кораблі, крім мене і капітана Дезессара не знає цієї таємниці. Я бачу, що ви людина честі, тому поясню вам, у чому справа.

    Він коротко пояснив причини, внаслідок яких пані де Дорн довелося вдатися до маскараду. Грей вислухав, весь час дивлячись на Летицію, а потім мовив:

    — Тоді прошу вибачення за те, що буду звертатися до вас, як до чоловіка, пані. Якби мій корабель не загинув, я обов'язково доправив би вас у Сале. Ніколи ще не бував у Марокко, хоча давно збирався. Про тамтешніх піратів розповідають багато цікавого. І вже, повірте, я не покинув би барбарського берега, поки не визволив би вашого батька… Втім, за моїх нинішніх обставин це звучить пустою похвальбою… — кисло закінчив він.

    Потім отець Астольф, не слухаючи протестів, знову роздягнув хворого і став показувати, як робиться розтирання. Капітан Грей від злості на власну безпомічність, скусав собі всі губи, але зарадити нічим не міг. Він лише попросив, щоб йому прикрили «частину тіла, вигляд якої може неприємно ошелешити даму», і примирився з неминучим.

    — … Спочатку м’язи, ось такими повздовжніми і коловими рухами, щоб прискорити кровообіг і відновити чуттєвість нервів. Потім сильніше, глибше, щоб дістати до самих м’язових коренів. Потім починайте працювати над суглобами. Від пальців. Зігнули-розігнули, зігнули-розігнули. Буде стогнати — не звертайте уваги. Навпаки, посилюйте навантаження. І час від часу протирайте оцтом.

    З якою ж заповзятістю моя вихованка взялася до цієї важкої роботи, щойно монах вийшов!

    — Вона терла, м’яла, крутила і вертіла кінцівками хворого, не виявляючи жодних ознак утоми. Через деякий час лорд Руперт, який спочатку сором’язливо посміхався, зблід і прикусив губу, на чолі у нього виступив піт. Помітивши це, Летиція завмерла.

    — Боже, я роблю вам боляче?

    — Пусте. Адже панотець сказав: біль — гарна ознака. Коли у вас ще є сили, продовжуйте. Тільки розповідайте щось. У вас дивовижний голос, він допомагає мені майже так само, як ваші пальці, такі сильні й одночасно такі ніжні.

    Вона запашіла і знову взялася до роботи.

    — Я… я не знаю, про що розповідати. Ви капітан, ви багато бачили… А я все життя провела у глушині.

    — Розкажіть. Я нічого не знаю про таке життя. І про вас нічого не знаю.

    Він скрикнув від надто різкого її руху і попросив за це вибачення.

    — Добре. Я буду говорити, якщо вас це відволікає…

    І вона слухняно почала розповідати про замок Теофельс. Спершу затинаючись, добираючи слова. Потім вільніше і більш плавно.

    Я знав, що моя вихованка ніколи і ні з ким ще не говорила про себе так довго і так відверто. З батьком? Ні. Під час своїх нечастих приїздів він більше говорив сам, а вона слухала, затамувавши подих, про далекі країни і придворні інтриги. З Беттіною? Мабуть. Але та весь час перебивала і переводила розмову на себе — як і більшість людей. Полонений же слухав розповідь Летиції з величезним зацікавленням, а якщо і вставляв зауваження, то такі, які свідчили про вельми неординарний розум.

    Наприклад, почала дівчинка говорити, як чудово вони будуть жити вдвох із батьком, коли він повернеться з марокканського полону. Нехай вони навіть залишаться без замку й опиняться у скруті з грошима, все одно — це буде таке щастя! Переповнена почуттями, вона замовкла, а Грей задумливо мовив:

    — Ви дуже самотні. І завжди були самотні. Я теж. Але вас самотність гнітить, а мене звеселяє. Немає нічого кращого на світі, ніж любити самотність. Повірте мені, бо я старший і досвідченіший за вас. Якщо володієш мистецтвом самотності, це робить тебе сильним, вільним і безстрашним.

    Мене вразила не сама думка, а те, що її висловлює людина, чий спосіб життя не повинен сприяти рефлексії. Воєначальники, капітани, різні чільники — словом, люди дії і швидких рішень — зрідка намагаються осмислити мотиви своїх вчинків. Либонь, єдиний виняток — імператор Марк Аврелій, а більше нічого і не пригадаю.

    — А як же… кохання? — запитала Летиція.

    У лорда Руперта знайшлася відповідь і на це:

    — Кохання — це незахищеність, вразливість, несвобода і постійний страх за того, кого любиш і кого можеш втратити. Я багато роздумував про те, що це за штука така — кохання. І, здається, зрозумів.

    — Що ж це за штука?

    — Кохання необхідне тому, хто відчуває, що його посудина незаповнена. Тоді людина починає шукати, чим, а точніше ким, заповнити цю порожнечу. Але хіба не краще наповнити свою посудину самому, стати самодостатнім, вільним — і тим, хто не відчуває потреби у коханні?

    Я відзначив, що треба буде на дозвіллі обдумати цей аргумент на користь самотності, і став слухати їхню бесіду далі.

    Наведу ще одне висловлювання капітана Грея. Воно, мабуть, вразило мене найбільше.

    Коли Летиція, згинаючи і розгинаючи пальці на його руці, розповідала про дитинство, він зауважив:

    — Слухаю вас, і серце крається від співчуття.

    Вона страшенно здивувалася, тому що, бажаючи розвеселити його, говорила про смішне — в які ігри грав із нею батько.

    — Чому?

    Насупившись, він сказав:

    — Ви любите свого батька набагато більше, ніж він на те заслуговує. Не ображайтеся, я людина відверта. Кажу, що думаю. Ваші вчинки — завжди, за будь-яких обставин — були спричинені вашим бажанням завоювати його любов. Вами володіє одна пристрасть: домогтися, щоб приязнь батька до вас була не прохолодно-зневажливою, а такою ж живою й гарячою, як ваша любов. Все життя ви доводите йому, що варті цього. Через це Навчилися стрибати через перешкоди, стріляти, фехтувати. Ви ж і тепер показуєте чудеса хоробрості й самовідданості з тієї ж причини. От тільки не треба нічого нікому доводити. Ви нікому нічого не винні. Крім самої себе.

    Як же вона обурилася його словам! Як гаряче спростовувала їх! Навіть розплакалася. Але розтирання не припинила.

    Лорд Руперт і сам зрозумів, що наговорив зайвого. Гаряче вибачився і врешті-решт отримав прощення — «але тільки з огляду на його хворобливий стан».

    Він дужче знесилів, ніж масажистка. Мені здається, Летиція могла б розтирати скільки завгодно довго і не стомилася б. Та коли полонений склепив повіки, а дихання стало рівним, вона обережно забрала руки.

    Варто їй було замовкнути, як він стривожено сіпнувся і застогнав. Вона заговорила знову — заспокоївся.

    Тоді дівчинка зрозуміла, що звук її голосу насправді діє на хворого цілюще, і більше не замовкала. Лише стала говорити тихіше і перейшла на швабську.

    Оскільки поруч нікого більше не було, зверталася вона до мене:

    — Кларо, а що, як він має рацію? Мені часто сниться, наче я біжу за батьком, кричу, а він скаче геть і не чує, і я падаю в масну, чорну землю… Ох, яка різниця! Тільки б визволити його з полону. Тільки б він був здоровий.

    Вона ще довго говорила, навмисне намагаючись не змінювати інтонацію і ритм, щоб Грею краще спалося. Голос у Летиції дійсно заколисував — дуже швидко я теж почав клювати носом (тобто, власне, дзюбом).

    І раптом закліпав очима, почувши щось новеньке.

    Початок я пропустив і нагострив вуха (ще один незугарний вираз щодо папуг), тільки коли зметикував, що йдеться вже не про батька.

    — … Він ще і найрозумніший, ось що жахливо. Ні, точно він найкращий чоловік на світі. Якби він ще не був таким вражаюче гарним! Як він сказав? «Полинний лікер»? Не надто приємний напій… Щоб полюбити самотність, я маю заповнити свою посудину цією гидотою по вінця? Так можна і злипнутися. Ось якби розбавити його духмяним, пінистим, сухим вином, вийшов би чудесній напій!

    Каюся, тільки тепер я почав здогадуватися: відбувається щось небезпечне. І причина цьому я. Якби не я, зеленоокий філософ не потрапив би до цієї каюти і моя дівчинка не дивилася б так безнадійно і сумно.

    А тут, як на лихо, у кубрику знову заревли корабельну пісню про ластівку і сокола, що ширяє у височині.

    Летиція сердито озирнулася, але крикнути, щоб не галасували, побоялася. Хотіла вийти до матросів, але зняла руку з грудей хворого і він жалісно застогнав. Довелося знову сісти.

    Здається, спів не заважав міцному сну Грея, і дівчинка заспокоїлася.

    — Ось якби він не був таким багатим і красивим… — стишено продовжила вона — і не закінчила фразу. — Я й так негарна з виду, а за ці тижні взагалі перетворилася на опудало. Руки червоні, у ципках. Обличчя коричневе від сонця. Губи потріскалися… Та ні, все одно нічого б не вийшло. Хіба що як він залишиться паралізований і потребуватиме догляду… Дурепа! Мерзотниця! — Вона ляснула себе вільною рукою по губах. — Що ти верзеш?!

    Боже, Боже, до чого ж мені було прикро за мою бідну дівчинку! Вперше в житті я пошкодував, що народився птахом, а не лордом-мореплавцем з карбованим профілем і зеленими очима. Я б уже зумів оцінити в Летиції не тільки сильні пальці і заспокійливий голос. На жаль, навіть Найрозумніші з чоловіків часом можуть бути напрочуд тупими.

    — Кларо, ти тільки послухай-но! — охнула раптом моя вихованка. — Та це ж пісня про мене! Я чую її немов уперше!

    Трикляті матроси; з несамовитою злагодженістю, на два голоси, виводили приспів:


    … Не злетіти, не пригорнутися до його крила Ніколи — вона це знає. Бо ластівка тримається землі, ахой! А сокіл високо літає!

    І далі — про те, як вона клює хробака, а він розтинає сонячне проміння. Про те, як вона намагається злетіти, але такі висоти «понад її крила». Про її гіркі, невтішні сльози.

    У Летиції й самої сльози як не крапнуть. Ніколи не прислуховувалася вона до слів так напружено. Правда й те, що ще жодного разу при нас ніхто не співав так багато куплетів цієї безкінечної балади.

    Та ось, після чергового «ахой!» історія нещасливої ластівки, здається, добігла фіналу.

    Співці зробили паузу, і кінцівку повів тільки один із них, тенор:


    Але ввечері припало щастя їй За муки за всі і страждання…

    Слава тобі, Господи, зрадів я. Слухай, люба, слухай! У ластівки все закінчиться добре!

    Летиція нахилилася в бік дверей і ледь відкрила рота — так їй хотілося не пропустити ані слова.

    Але й цього разу дослухати пісню нам не довелося.

    — Чого розсілися, лайдаки?! — гримнув у кубрику голос капітана. — Вони ще й співають! Ану гайда нагору, роботи по вуха!

    Палубою зачалапали прудкі ноги, занавіска відгорнулася і в каюту зазирнув Дезессар.

    Пробуджений криком лорд Руперт спантеличено дивився на кирпату фізіономію, обрамлену локонами алонжевої перуки.

    — Він прийшов до тями! — зрадів наш капітан, спрямовуючи погляд до стелі і хрестячись. — Яке щастя!

    Грей був розчулений таким бурхливим виявом радощів.

    — Дякую, мсьє. Ви дуже ласкаві.

    — Я завжди казав, що гарна платня здатна робити чудеса, — вигукнув Дезессар, звертаючись до Летиції. — Щойно я пообіцяв вам, лікарю, частину викупу, ви одразу поставилися до лікування інакше!

    — Викупу? — перепитав лорд Руперт. Захотів підвестися, але не зміг. Тоді він надав обличчю офіційного виразу і таким же сухим тоном мовив: — Я здогадався, хто ви, пане — хоч ви і не представилися. Ви — капітан судна, яке мене підібрало.

    — Не судно підібрало вас, а я, особисто я, Жан-Франсуа Дезессар. Ви — мій персональний полонений. І я знаю, що ви лорд і що у вас грошей і свині не їдять.

    — Не їдять, — підтвердив Грей, з цікавістю розглядаючи француза. — А ось ви їх, я гадаю, поїсте?

    — Не майте сумніву! — Дезессар глитнув, зіщулив очі і тремтячим голосом вимовив: — Сто тисяч. Так, саме так. Сто тисяч і ані су менше!

    Я зрозумів: він назвав таку неймовірну суму, щоб позначити точку, від якої почнеться торг. Але лорд Руперт пропустив сказане повз вуха.

    — Від вас пахне дешевим кальвадосом з гнилих яблук, пане, — сказав він нарешті.

    Дезессар здивувався, понюхав свою перуку.

    — Чому гнилих? Я дійсно випив перед обідом склянку, але це дуже добрий кальвадос! — Тут він розсердився. — Не морочте мені голови! Ви погоджуєтесь на мої умови чи ні? Якщо погоджуєтесь і дасте чесне слово, що не спробуєте втекти, я залишу вас у каюті. Але якщо закомизитеся — нарікайте на себе. Посаджу в трюм, на ланцюг!

    — На ланцюг я не хочу, — замислено сказав Грей, наче роздумуючи вголос. — Тікати у моєму стані важкувато… Мабуть, я дам вам слово, капітане.

    — А сто тисяч ліврів?

    — Отримаєте. Якщо тільки я не передумаю і не візьму своє слово назад. Але ви не турбуйтесь. Перш ніж полишити корабель без вашого дозволу, я обов'язково попереджу вас, що договір розірвано.

    Капітан закліпав, вдумуючись у сказане. Судячи з виразу обличчя, така згода йому не сподобалася.

    — Ідіть до біса! Якщо так, накажу помістити вас під замок.

    Втрутилася Летиція:

    — Без свіжого повітря пацієнт помре. Тим паче, в кайданах. Це я вам кажу як лікар.

    Дезессар пхикнув:

    — Теж мені лікар!

    Однак замислився, а потім, певно, згадавши уроки дворянських манер, підняв підборіддя і поважно оголосив:

    — Дивіться ж, мілорде. Я вам вірю. Але пам'ятайте: честь втратити легко, а повернути неможливо.

    — Свого часу я дійшов саме такого висновку, — зазначив полонений, приємно здивований. — Можливо, ваш кальвадос не такий вже й гнилий, мсьє.

    Сіпнувши плечем на знак того, що з нього досить дурниць, Дезессар повернувся до виходу, але на прощання кинув:

    — А як прибудемо в Форт-Рояль, вартового ззовні я все ж поставлю.


    Розділ п’ятнадцятий
    Форт-Рояль



    Ми пливли всю ніч і потім ще цілий день. Води тут були спокійні, тому оглядатися не було чого.

    У вечірніх сутінках «Ластівка» увійшла до великої бухти, яку захищала потужна фортеця, споруджена на мисі. Вогні невеликого міста світилися у глибині гавані, але якірна стоянка розташовувалася трохи збоку, праворуч від цитаделі. Там ми і стали.

    Я бував у Форт-Роялі двічі або тричі. Це головний опорний пункт французької корони в тутешніх морях. Він дуже (зручний для торгівлі й оборони, чудово захищений від ураганів. «Фояльці» (так називають себе місцеві мешканці) щедрі, нахабні і з ранку до вечора ходять напідпитку, при цьому стверджують, що до випивки їх призводить турбота про здоров’я. Через болота, що оточують місто, тут лютує малярія. Ром є буцімто єдиним від неї порятунком. Він направду добрий, мартинікський ром, я ціную його навіть вище за ямайський. Правда і те, що ром одного разу врятував Форт-Рояль від знищення.

    Це трапилося під час війни з Голландією. Ескадра адмірала і’юйтера прийшла сюди, щоб захопити місто. Кораблі відкрили стрілянину по фортеці, а в місті висадився десант. Але у першому ж складі солдати знайшли діжки, від яких ішов дуже апетитний аромат, і замість того, щоб йти на штурм, всі як один понапивалися. Дивуючись, куди поділися його війська і чому вони не нападають на форт з тилу, адмірал теж приплив у порт — і побачив, що всі півтори тисячі молодчиків полягли, повалені ромом. Голосно лаючись, він наказав вантажити тіла в човни.

    У цей час в оточеній фортеці відбувалася військова нарада, на якій було вирішено, що подальша завзятість не має сенсу і треба негайно ретируватися в глиб острова, бо десант ось-ось відріже шляхи відходу. Раптом у порту пролунав галас і розлючені крики — це солдати Рюйтера не хотіли, щоб їх забирали в човни з такої чудової місцини, де залишилося ще багато питва. Та французи уявили, що то ворог іде на штурм, і, покидавши гармати, дременули геть. Вони теж були не зовсім тверезими, бо підтримування бойового духу вимагало постійного підживлення. Кажуть, що багатьом утікачам поспішний відступ нелегко давався, але так чи інакше всі досягли рятівних джунглів. Окрім одного швейцарця, який, стомившись від рому, проспав усю метушню. Прокинувшись наступного ранку, він дуже здивувався, не знайшовши довкола себе ні французів, ні голландців, і став, таким чином, єдиним тріумфатором у цій унікальній баталії, яка ввійшла в історію під назвою «Ромова битва».


    Наші матроси зібралися на палубі, по-собачому вдихаючи запахи недалекого берега, звідки вітерець доносив духмяні аромати. Всі розмови були про ром та шльондр. Отець Астольф напучував свою паству, нагадуючи про зарікання і благі обіцянки, які давалися під час плавання. Спільну думку виказав боцман, який поштиво відповів капелану:

    — Якби ми не грішили, святий отче, ви залишилися б без роботи і кусня хліба. Ми цього не допустимо, ми вас надто любимо. Правда, хлопці?

    Всі схвально загули. Тоді роздосадуваний францисканець завдав удару у відповідь:

    — Ще невідомо, чи випустять вас на берег. Капітан казав, що ми тільки поновимо запаси й відразу назад.

    Команду охопив смуток.

    Причепурений Дезессар, стукаючи по палубі палицею, спустився в шлюпку і вирушив зробити обов’язкові візити: до антильського генерал-губернатора, губернатора острова Мартиніка, коменданта порту Форт-Рояль. Першому треба було передати листи з метрополії, другому — пред’явити корсарський патент і здати іспанських матросів, з третім домовитися про припаси.

    Поки ж фрегат стояв під прицілом гармат фортеці, висаджуватися на берег було не можна. Натовп роззяв зібрався на причалі, розглядаючи корабель. Потім потроху розбрівся, а матроси все тіснилися біля борту, вгадуючи, з чим прибуде капітан.

    Він повернувся години через три, коли в небі вже сяяли неймовірні південні зірки. На півночі, навіть в ясну ніч, вони холодні і збляклі, ніби з темряви на тебе витріщається сила-силенна голодних щурів. Над Мартинікою ж зоряне небо схоже на мантію доброго чарівника, який укрив усесвіт від бур та негоди.

    Моя дівчинка теж чекала на палубі, але з міркувань, прямо протилежних до сподівань екіпажу. Вона — я знаю — хотіла нагадати Дезессарові про його обіцянку не затримуватися в Форт-Роялі. Щойно капітан піднявся трапом, Летиція зробила крок до нього, але тут з-за щогли вигулькнув Гаррі і відсунув її плечем:

    — Хвилинку, лікарю. Мені треба погомоніти з ним наодинці.

    — Мені теж!

    Дезессар перевів погляд з ірландця на неї і суворо сказав:

    — Штурман на кораблі важливіший за лікаря. Можете зайти до мене пізніше.

    — Обов’язково зайду!

    Хтось із матросів, знявши шапку, запитав:

    — Перепрошуємо, капітане, а на берег же як?

    — Кидайте жереб. Одна зміна до ранку, друга з ранку до вечора. Та врахуйте, бісові діти: хто налигається до нестями — отримає лінів, — докинув він і, взявши під руку Логана, повів його до кают-компанії під трикратне «ура!» радісної команди.

    — Ах так?!

    Від люті Летиція тупнула ногою і пішла слідом за Дезессаром так швидко, що я ледь не звалився з її плеча.

    Ми встали перед зачиненими дверима, з-за яких долітали голоси. Логан шелестів щось нерозбірливе, зате капітан деякі фрази вимовляв голосно — їх же, власне, ми й чули. «Ти в мене не відкрутишся, тварюко, — шепотіла Летиція. — Одна зміна до ранку, друга до вечора! Підступний брехун! Але я тобі влаштую! Я піду до губернатора! Я…»

    Тут Дезессар за дверима рявкнув:

    — Не міг я їх не відпустити! Так і до бунту недовго. До післязавтрашнього ранку протверезіють — тоді і відправимося. «Логан на моєму боці!» — зраділа дівчинка.

    Штурман знову щось тихо сказав, і знову пролунав сердитий вигук Дезессара:

    — Або воно все ще там, або його там уже нема! Що змінить один день? Якщо пасат буде дмухати у правильному напрямку, ми опинимося на місці вже за дві доби! «Так швидко? — Летиція була вражена. — Не може бути! Тут щось не так…»

    Невдовзі ірландець вийшов. Побачивши лікаря, він зупинився, для чогось озирнувся на кают-компанію і ледь чутно сказав:

    — Епіне, друже, прийшов нам час поговорити напряму. Я хочу повідомити вам щось дуже важливе. Але не на кораблі. Їдьмо на берег з першою шлюпкою.

    Вигляд у штурмана був не такий, як завжди. Очі блищали, губи час від часу сіпалися, ніби від нетерплячки або радісного передчуття. Я пояснив собі це тим, що Гаррі чекає не дочекається зустрічі з улюбленим сином.

    Слова Логана дівчинка пропустила повз вуха. Вона думала тільки про розмову з Дезессаром, тому лише кивнула.

    — Посидь тут. — Летиція посадовила мене на бильця сходів і ввійшла в кают-компанію сама.

    Авжеж! Я не збирався пропускати таку цікаву розмову. За хвилину я вже сидів на вікні, з зовнішнього боку — підглядав і підслуховував.

    Моя вихованка стояла перед столом і розмахувала пальцем перед обличчям Дезессара, який сидів:

    — … негайних пояснень! — почув я закінчення її короткої гнівної промови.

    Дезессар зняв перуку, витер стрижену голову обшлагом. Потім, згадавши про благородні манери, зробив те саме хусткою.

    — Тут ось яка заковика, пані, — повільно почав він. — Справа в тому, що за час плавання «Ластівка» добряче поросла водоростями. Її потрібно ставити в док. Кренгувати, кілювати і так далі. Це потребує чимало часу. Тому в мене до вас пропозиція. Я на березі переговорив з однією людиною. Це капітан барку «Щаслива камбала» з Тулону, його ім’я Етьєн Боне. Він поважний пан, з бездоганною репутацією. Він погодився доставити вас у Сале і виконати всі зобов'язання за вашою угодою з паном Лефевром. Звісно, оплату я беру на себе. Повірте мені, так воно вийде швидше. Це чесна пропозиція.

    Я чув про Етьєна Боне — про нього у моряцьких колах дійсно йшла гарна слава. На місці Летиції я б зрадів можливості розпрощатися з «Ластівкою» і її капітаном, що не викликає довіри. «Погоджуйся, погоджуйся!» — постукав я дзьобом по рамі.

    Обидва, здригнувшись, поглянули на мене.

    — А, це ваш папуга, — пробурмотів Дезессар.

    Летиція натомість сказала: «Киш!», чим добряче мене образила. Що я їй, ворона зі смітника?

    Дівчинка скаженіла від люті. Перегнувшись через стіл, вона не закричала — зашипіла:

    — Вирішили мене здихатися?! Авжеж! Я піду до губернатора! Я покажу контракт, і вам доведеться його виконувати! В Барбарію мене повезе «Ластівка», без жодних відстрочок! Чистити пузо від водорослів будете в Сен-Мало!

    — Але капітан Боне доставить вас у Марокко на кілька днів швидше! У нього чудове швидкохідне судно, щойно з доку!

    — Вранці я буду у губернатора, — відрубала вона, спопеляючи його поглядом. — І ви потрапите за ґрати за шахрайство. Ось тоді я, хай і так, пересяду на вашу «Камбалу». Втямили?

    Дезессар понуро зітхнув.

    — Втямив… Кожного разу, коли я хочу діяти з вами чесно, ви мені заважаєте.

    Фраза видалася мені доволі загадковою, але Летиція переймалася тільки одним.

    — Тож ми відпливаємо? Коли?

    — Завтра ввечері, з відпливом, — неохоче пробуркотів капітан.

    — Так уже краще.

    Коли я приєднався до неї, вона сиділа на сходах, що вели від кают-компанії на квартердек, і схлипувала.

    — А, Кларо… Вибач, що я на тебе так… Як же мені соромно! «Не варто перейматися через дурниці, між близькими істотами різне трапляється», — подумки сказав я, поклавши крило на її плече.

    Але виявилося, що соромно Летиції зовсім не через «киш».

    — Я погана, погана! — прошепотіла вона. — Варто було погодитися… Я зрадила батька через нього… через нього.

    Я не відразу второпав, кого вона має на увазі. І присвиснув — це я вмію. Ах, ось воно що… Вона не хоче кидати Грея. Невже все так серйозно?

    Згори пролунав стукіт підборів. Летиція швидко витерла очі й підвелася.

    Це був Логан.

    — Епіне, ви готові? Шлюпка чекає. Запевняю, розмова у нас з вами буде дуже, дуже цікавою.

    — Що? Так-так, мені треба на берег. Я маю купити для свого пацієнта деякі ліки. Тільки боюся, аптека зараз зачинена.

    Він весело вигукнув:

    — У Фоялі завжди все відчинено. Це місто не вміє спати. За мною, друже!


    Поки ми пливли до берега чорною водою, на якій танцювали вогники, Логан, обійнявши мою вихованку, тихо говорив їй щось приязне. Вітер підхоплював слова, а я сидів на іншому плечі і половини не чув.

    — … Одразу прихилився до вас душею… Повний корабель бовдурів, один ви схожий на людину… — долітали до мене уривки фраз. — На борту стільки чужих вух… Прекрасне місце для відвертої бесіди… У сорочці народилися, друже!

    Коли ми наблизилися до причалу і берег прикрив нас од вітру, стало чути краще, але Логан уже говорив про інше.

    — Однак спочатку зберу врожай. Рік тому я залишив тут трьох вагітних бабів. Сподіваюся, всі розродилися благополучно. Мені дуже треба отримати від Господа кредит.

    Він вискочив з човна першим. Летиція ледь за ним встигала, а мені довелося пересуватися самостійно — я полетів над головою у дівчинки, часом піднімаючись вище, щоб поглянути на славне місто Форт-Рояль, де я давненько не бував.

    У Європі поселення такого розміру назвали б селом, але для Вест-Індії порт був цілком солідним. Будиночки, звісно, не дуже — здебільшого дощані, склепані поспіхом. Зате тут була міцна цитадель, а вздовж берега тісно стояли величезні склади, заповнені цукровою тростиною, діжками з ромом, ящиками конфітюру та іншими товарами, які пливуть звідси у Старий Світ.

    Але Логан вів нас геть від моря, впевнено лавіруючи кривими вуличками, повз освітлені будинки, звідки долітали п’яні вигуки. Навіть у Сан-Мало немає такої кількості шинків, таверн і пивниць. І принаймні вони не такі забиті відвідувачами. А вся річ у тім, що через війну на Мартиніці застрягло багато купецьких кораблів; капітани не наважувалися вийти у море, боячись, що стануть здобиччю англійських корсарів. Ось вже кільканадцять місяців екіпажі стирчали у Форт-Роялі, потроху спиваючись. У таких випадках харчевні і публічні доми обслуговують клієнтів у борг, відкриваючи кораблю кредит. Сварка між монархами може тривати довгі роки, і невідомо, чи будуть векселі коли-небудь сплачені, але виходу у комерсантів немає — інакше провізія пропаде, ром скисне, а повії порозбігаються. Від війни всім лише збитки.


    Перший візит Логана закінчився скандалом. З маленької хатинки, що притулилася до земляного валу, який захищав містечко з суходолу, визирнула напіводягнена баба, удвічі товща за субтильного ірландця, він про щось з нею пошептався і раптом вліпив їй гучного ляпаса. Баба штовхнула кривдника в груди, від чого Гаррі сторчголов полетів з ґанку, розтягся на землі і люто верескнув:

    — Сука! Стерво! Ти горітимеш у пеклі!

    Жінка з плачем сховалася у хаті, а штурман, підводячись, гірко поскаржився:

    — Гадина, вона витравила плід! Убила мою дитину! Це найгірший злочин перед Богом!

    Потім ми пішли, якщо не помиляюся, до Капуцинського бастіону, біля якого проживала якась Аулу. Дама виявилася не сама. На стукіт з віконця висунулися дві голови, до того ж одна з величезними вусами.

    — Прошу вибачення, що турбую, — ввічливо мовив Логан. — Здорова була, крихітко Аулу. Пам’ятаєш, я обіцяв тобі подарунок, якщо ти дещо зробиш для мене? Ти народила?

    — Ще в листопаді, — відповіла йому висока, кощава мулатка, ніскільки не здивувавшись нічному візитеру. — Викапаний ти. Давай золоті сережки.

    — Спочатку покажи дитину.

    Йому сунули сповитий згорток, і Гаррі, зажадавши ліхтаря, уважно оглянув малюка.

    — Ти ще більша курва, ніж я думав! — вигукнув він і тупнув ногою. — Ніяких сережок не отримаєш!

    — Агов, легше з моєю подружкою! — сказала з вікна вусата голова, яка спостерігала за подіями з неприхованим невдоволенням.

    Тоді Логан, розвернувшись, гепнув заступника ліхтарем по чолу. Скло розбилося на друзки, на обличчя бідолахи полилася палаюча олія.

    — Мої вуса! А-а! — заволав він, відсахнувшись.

    Заверещала і мулатка. Штурман плюхнув малюка на підвіконня — ідо хору долучився дитячий вереск.

    — Що ви робите?! — скрикнула Летиція.

    — Ходімо, друже мій. — Логан похмуро закрокував з двору. — Це не моя дитина, мене не надуриш. У моїх, навіть якщо це негреня, у волоссі обов’язково є рудуватість, а на вухах ластовиння — як у мене.

    — Хіба у негрів буває ластовиння?

    — У моїх — обов’язково. Ох, жінки, жінки! Дурнем буде той, хто їм повірить. Я прошу вибачення, друже Епін, за цей вибух обурення. До того ж я, здається, поранив невинну людину? — Він оглянувся на будинок, звідки все ще долинали крики — ніби збирався повернутися й вибачитися. — А-а, все одно. Ходімо, приятелю. Лишається ще одна надія…

    І ми рушили далі.

    За третьою адресою нам, нарешті, пощастило. Ледаща заспана дівка у полотняній сорочці пред’явила штурманові двійню. А заразом і погодувала крихіток. Поки вони смоктали її величезні груди, Логан здійснив огляд. Не знаю, як він зумів у напівтемряві розгледіти ластовиння на крихітних вушках двох малюків (волосся на їхніх голівках ще не виросло), але залишився задоволеним. Вручив матері золоті сережки, та ще й намисто на додачу. Поцілував у щоку, назвав розумничкою і пішов до дверей.

    — Не хочеш дізнатися, як їх звати? — запитала мати-годувальниця, розглядаючи подарунки.

    — Господь знає Своїх синів, а мені навіщо?

    — Це доньки.

    Він знизав плечима — йому було байдуже. Сумніваюся, що доньки коли-небудь побачать свого батечка знову.

    — Я багатій! — казав Гаррі, ледь не пританцьовуючи. — Дні живих душі. Це значить, я не тільки поквитався, але дав Всевишньому очко наперед. Він мій боржник!

    — Куди ми йдемо тепер? — запитала Летиція, якій набридло блукати темними завулками. — Мені потрібна аптека.

    — Час навідатися до мого бешкетника Джеремі. Татусь так за ним скучив! — Голос штурмана затремтів. — Це поруч, п'ять хвилин.

    Будинок, до якого він привів нас тепер, був чепурніший за попередні. Стіні його були вибілені білою фарбою, до фасаду прилягала тераса з різьбленими перилами.

    — Я піклуюся про мого Джеремі. Від'їжджав — залишив сотню ліврів. І потім з Бордо з одним приятелем передав, — похвалився Логан і загорлав: — Агов, Нано, прокидайся! Це я!

    Від крику з сусіднього кутка шаснула перелякана кішка. І щось ще там ворухнулося. Я прекрасно бачу в темряві, тому розрізнив обриси людини. Голова її була обв'язана хусткою, у вусі зблиснула сережка, щелепи напружено працювали, пережовуючи тютюн. Мені цей суб’єкт не сподобався. Чому він ховається? У такому місті, як Форт-Рояль, та ще й у нинішні скрутні часи, легко можуть прирізати через гаманець і навіть пару гарного взуття, а мої супутники за місцевими мірками виглядали багатіями: обидва у перуках, у добротному одязі.

    Я, попереджуючи, заклекотів, і Летиція оглянулася, але підозрілий тип повернувся і швидким кроком, майже бігцем, утік, туди йому й дорога.

    — Джемі, дитинко, твій татусь повернувся! — загорлала з вікна кругловида негритянка. — Татусь привіз тобі гостинців, вставай!

    Нана викотилася на терасу, низенька й кругла, дуже схожа на гарбуз. Ухопила ірландця в обійми, але він нетерпляче вивільнився і швиденько ввійшов у дім. Ми з Летицією залишилися ззовні, спостерігали сімейну сцену через прочинене вікно.

    Зустріч батька з улюбленим чадом була бурхливою, та недовгою. Гаррі витягнув з ліжечка пухкого малюка зі шкірою кольору какао і вогняно-рудим кучерявим волоссям. Хлопчиську був, напевне, рік або трохи більше. Штурман трусив його, цілував, а дитинка поводилася так, як кожен нормальний малюк, розбуджений серед ночі — перелякано верещав і дриґав ніжками.

    — Ти мій маленький талісман! — схлипував сентиментальний ірландець, не звертаючи уваги на крики сина. — Все, що робить татусь, він робить заради тебе! Скоро ти спатимеш у золотій колисці і їстимеш із золотих тарілок!

    — У нього вже два зуби є, — повідомила у зв'язку з цим Нана, що викликало у батька новий вибух радощів.

    Зуби були показані й любовно оглянуті. На цьому зустріч, власне, скінчилася.

    Логан сунув малюка матері й вдарив її кулаком у вухо.

    Вона хитнулася. Без особливого здивування, принаймні без образи поцікавилася:

    — За що це ти мене вдарив, Гаррі?

    — Щоб пильнувала мого синочка, як зіницю ока. Якщо з ним щось трапиться, ти знаєш, що я з тобою зроблю.

    — Знаю, — зітхнула вона. — Тільки дарма ти таке кажеш. Чи вже я…

    — Гаразд, Нано, заткни пельку. Це тобі. — Він кинув на стіл гаманець. — Незабаром я повернуся, і тоді заживемо по-іншому.


    На вулиці Летиція запитала:

    — Хлопчисько, звісно, дуже славний, але чому з усіх своїх дітей ви вирізняєте саме його?

    — Тому що він принесе мені талан. — Гаррі підморгнув. — А тепер, Епіне, ми з вами підемо в одну добрячу таверну, де нам за півдуката дадуть кімнатку під дахом. Жодна собака не зможе нас там підслухати.

    — Мені треба в аптеку.

    — Потім сходите. Якщо такі дрібниці ще будуть вас цікавити після нашої розмови. Аптека старого Люка на головній площі, ліворуч від церкви. Можна дзвонити в будь-який час доби, він звик. Вночі туди частенько приповзають ті, кому понівечили шкуру в якійсь бійці.

    — Тоді я б волів заглянути до мсьє Люка просто…

    На відміну від Летиції, мене дуже цікавило, що це за така важлива бесіда, яку хотів провести з нами Логан. Тому я летів зовсім низько над ними і не дивився по боках. Тільки цим можна пояснити, що я проґавив небезпеку. Як кажуть у таких випадках самураї, перш ніж зробити харакірі: «Мені немає вибачення».

    Єдиним виправданням мені може слугувати те, що провулок, в якому це сталося, зовсім не освітлювався. Якби не місяць та зірки, темряву без перебільшення варто було назвати глухою.

    З мороку зі швидкістю хижаків, які кидаються на здобич, вискочили три тіні.

    Один чоловік ззаду кинувся на Летицію, обхопив за плечі і приставив до горлянки ножа. Ще двоє взяли під руки штурмана.

    — Ану, поверни його пикою до місяця, — долетів хриплий голос, який говорив англійською. Логану рвучко задерли голову. — Це він! Я не помилився!

    Перше заціпеніння, природне за таких обставин, минуло. Я приготувався до бійки. У мене великий, напрочуд міцний дзьоб. Я ніколи не пробував, чи можна ним пробити людську скроню, але тепер був готовий спробувати. Я мирний папуга, принциповий ворог всілякого насилля; я люблю людей, та моя вихованка мені дорожча за принципи і за все людство вкупі.

    Я кинувся вниз, цілячи ворогові трохи вище вуха. Не знаю, вдалося б мені його вбити чи тільки оглушити. Від знайомства з моїм дзьобом розбійника врятувало те, що саме цієї миті він сказав:

    — Стій тихо, хлопче, і тобі нічого не буде. Нам потрібен не ти.

    Я здійснив вихід із крутого піке прямо над головою грабіжника. Він так і не зрозумів, що над ним шурхотіла крилами не випадкова нічна птаха, а, можливо, сама смерть.

    Я вже казав, що бачу в темряві набагато краще, ніж люди. Не випускаючи з поля зору негідника, який тримав Летицію (він був у пошарпаному шотландському береті), я роздивився решту.

    Один був широкоплечий, з лисою чи голеною довбешкою — вона злегка виблискувала у місячному світлі. Інший, з хрипким голосом, видався мені схожим на підозрілого суб’єкта, що ховався біля будинку Нани.

    Моя здогадка відразу підтвердилася.

    — Я казав вам: рано чи пізно Гаррі заявиться провідати свого виродка! — радів хриплий, розмахуючи пістолетом перед носом у штурмана.

    — Ти головатий, Джиме, — сказав лисий, тримаючи Логана ззаду за руки. — Ну що, рудий щуре, поговоримо?

    — Залюбки, Гарбузе, — відповів Гаррі, який, варто віддати йому належне, не втратив самовладання. — Я готовий відповісти на будь-які запитання. Тільки… — І він промовив щось дуже тихо — я не розібрав.

    Не розчув і Джим.

    — Що-що?

    Він нахилився вперед, і Логан раптово буцнув його чолом у ніс — дуже сильно, так що хриплий гепнувся дупою на землю. Одночасно спритний ірландець підбором хвицонув Гарбуза по нозі, вивільнився і відскочив у бік. У руці його, брязнувши клинком по піхвах, зблиснула шабля.

    — Ось ти як?!

    Лисий теж оголив зброю, криця задзвеніла об крицю. Джим, тримаючись за роз’юшеного носа, цілив у Логана з пістоля, але меткий ірландець ні миті не стояв на місці. Він робив фальшиві рухи, присідав, крутився довкола власної осі.

    Той, що тримав Летицію, попередив:

    — Не здумай сіпатися. Зараз твого друга втихомирять.

    Постріл нарешті пролунав. Джим цілив штурманові в спину, але той — наче у нього на потилиці були очі — саме присів, і куля влучила в груди Гарбузу. Шабля вилетіла з пальців горопахи і зачепила ліву руку ірландця. Лайнувшись, Гаррі схопився за поранене місце, голомозий. же з жалісним стогоном упав горілиць.

    Джим відкинув свою розряджену зброю і наскочив на Логана з довгим тесаком, однак штурман вже отямився від удару. Він відбив доволі незграбний рубаний удар, зробив випад — широкий клинок простромив нападаючого наскрізь.

    Побачивши, що справа повертає на лихе, третій бандит (його імені я так і не дізнався), відштовхнув Летицію і кинувся навтьоки.

    — Тримайте його, Епіне! Не дайте втекти! — крикнув Логан, кинувшись за ним.

    Але від моєї дівчинки не було пуття. Вона стояла і вся тремтіла. Навряд чи хто-небудь наважився б судити її за слабкість. Напад стався так знагла, а сутичка була такою короткою і кривавою, що навіть чоловік не з полохливих розгубився б — особливо, якщо не має звички до бійки. Адже й мені, старому морському волоцюзі, який усякого надивився за свого віку, знадобилося кілька секунд, щоб взяти себе в руки. Тобто в кігті.

    — Не втечеш! — Гаррі витягнув звідкись з-під каптана пістоль, звів курок і вистрелив.

    Сплеснувши руками, шотландець упав. Судячи з того, що з нього злетів берет, а також з характерного хрускоту, куля влучила прямо в потилицю.

    — Вбитий! — прикро скрикнув Гаррі, нахиляючись над тілом. — Наповал! А я ж цілив у лопатку!

    Він підбіг до Джима.

    — І цей сконав! Яке горе!

    Повернувся до підстреленого Гарбуза — і швидко оголосив:

    — Цього я на себе не записую. Я тут ні до чого, — сварливо сказав штурман, задерши голову до неба. — Кулю послав не я!

    Я здогадався, що він з’ясовує стосунки з Всевишнім.

    — Горопашний я чоловік. — Гаррі був невтішним. — Це жорстоко! Щойно я був у плюсі, і ось знову в мінусі. Трикляті бовдури! Вони не залишили мені виходу… Та ще й руку поранили. Перев’яжіть мене, Етне. Я стікаю кров’ю!

    Ще не вгамувавши тремтіння, Летиція задерла йому рукав. Рана виявилася неглибокою. Та ірландець бідкався:

    — Мені боляче! А для справи знадобляться обидві руки!

    — Якої справи?

    — Тієї, про яку я хочу вам розповісти. Але тепер розмова відкладається. Дві смерті — лихе віщування. Я не можу відразу повернути Йому борг, але принаймні зобов'язаний зробити перший крок. Прощавайте, Епіне! Побалакаємо завтра.

    Він підтюпцем побіг провулком, притримуючи перев’язану руку.

    — Куди ви?

    — В бордель! Я маю посіяти нове сім’я! Адже врожай буде тільки через дев’ять місяців!

    О, люди, які ж ви смішні з вашими несусвітніми віруваннями і забобонами! Гаррі Логан із вас — ще не найбільш несусвітній.


    Розділ шістнадцятий
    Щось починає прояснюватися, а щось заплутується ще більше



    Ірландець побіг «сіяти сім’я», а ми залишилися у темному провулку, в оточенні мертвих тіл.

    Одне з них, утім, ще подавало ознаки життя. Голомозий розбійник на прізвисько Гарбуз ворушився і жалібно стогнав. Певно, згадавши про свої лікарські обов'язки, а може, просто зі співчуття, Летиція наблизилася до пораненого.

    — Нічого не бачу, — пробурмотіла вона. — Треба перетягнути його на відкрите місце…

    Взяла під пахви і відтягнула до рогу, де тінь від будинків не затуляла місяць. Гарбуз прохрипів: «Залиш мене… Боляче! Будь ти проклятий…», але Летиція не звертала уваги на його скарги.

    Вона зняла перуку, запхала її в капелюх і прилаштувала голову помираючого на цю імпровізовану подушку. З діжки, що стояла під водостоком, зачерпнула води і обмила Гарбузу обличчя, змочила губи. Потім розстебнула скривавлену сорочку і зітхнула. Тут не допоміг би і більш досвідчений лікар. Я бачив за свій вік чимало поранень і відразу зрозумів, що куля пробила бідоласі легеню.

    — Мені кінець, — сипів Гарбуз. — Дай мені ковток рому. Заради Бога! Дай… У Джима за пазухою завжди є фляга…

    Летиція сходила по ром. Злегка піднявши пораненому голову, дала випити.

    Гарбуз жадібно забулькотів і не зупинився, поки фляга (між іншим, зроблена з маленького гарбуза) не спорожніла. Вогняний ром накоїв на світі чимало лиха, але в даному випадку його вплив був благодійним або принаймні милосердним.

    Бандит (а я все ще вважав, що містер Гарбуз — розбійник з великої дороги) перестав стогнати і корчитися.

    — Гаразд… — сказав він майже спокійним голосом. — Я не можу поворухнутися, від ніг підіймається холод. Незабаром я здохну. Але зараз мені добре. Дякую тобі, хлопче, що допоміг мені у мою смертну часину. Не йди, га? Побудь зі мною до кінця. А за це я дам тобі добру пораду.

    — Ти краще мовчи, з тебе виходять останні сили.

    Той хитнув головою:

    — Хвилиною раніше, хвилиною пізніше… Порада ось яка. Не зв’язуйся з рудим дияволом. Він використає тебе, а потім встромить ніж у спину. По тобі видно, що ти славний хлопчисько, з гарної родини. Не вір Логану! Він звабив тебе скарбами Сан-Дієго, я знаю. Але врахуй: Гаррі нікого не робить просто так.

    — Про який скарб ти говориш? — запитала Летиція.

    А я відразу згадав розповідь про Невезучого Корсара і його зниклий корабель.

    — Гаррі не казав тобі про скарб капітана Пратта? Тоді тим паче. Я не хочу прихопити цю таємницю в могилу. Хай всі знають, всі… Поки у мене ще є сили, слухай. Це буде мій прощальний подарунок веснянкуватому мерзотнику…

    Гарбуз ошкірив рідкі зуби, але замість сміху з горлянки вихопився стогін.

    — У шотландця Х’ю у чоботі має бути фляжка з черепахового панциру. Може, там ще щось залишилося? Мені треба підкріпитися. Перш ніж я здохну, мушу тобі все розповісти. А ти пороздзвонюй скрізь…

    Він видудлив і другу посудину, після чого заговорив швидше. У цьому пожвавленні я побачив безсумнівні ознаки наближення агонії.

    — Слухай-но. Йшли ми з Сан-Дієго, раділи здобичі. Такого багатства не уривав ще ніхто. Двадцять скринь золота і срібла! Я думав, куплю на свою частку шинок або навіть готель, одружуся, житиму вибрикуючи… А Пикатий Джим, він серед нас був найбільш головатий, каже: «Все собі заберемо. Тоді, каже, ти собі не шинок — палац купиш». Хлопці слухають, сумніваються. Скрині ж всі у нас, на «Навіженому», це правда. Але позаду ще два кораблі… Тут раптом буря, страшенна. Розкидала всю ескадру. Наш фрегат сів на мілину біля якогось паскудного острівця. Логан знає, що це за острів. Гаррі, він був у Пратта штурманом… Коли ураган пройшов, почали ми корабель з мілини тягнути. Пикатий Джим знову за своє: Бог, каже, нам допоміг. Дурні будемо, якщо проминемо свою нагоду. Ну і переконав. Вийшли ми на палубу, всі сімдесят сім душ. Ось так — ми, на тому боці — тільки Пратт із Логаном та лейтенант Брікс. А все одно страшно. Пратт, чортяка клешнястий, розправлявся швидко, нічого ніколи не боявся. Тому кричимо хором, як домовилися: «Піднімай, капітане, чорний прапор! Не хочемо більше служити королю!» Він, звісно, за шаблю і на нас — хотів рубатися. Але Логан його за пояс ухопив, зашепотів щось. Ми чекаємо. Заздалегідь між собою домовилися, що не відступимося. Коли Пратт хоче бути нашим капітаном — його воля, а закомизиться — кінець йому. Послухався Пратт хитрого ірландця. Це ми потім тільки зрозуміли, що Гаррі нараяв нас обдурити, а тоді зраділи. Коли капітан сказав, що хай буде, мовляв, по-нашому, «гіп-гіп-ура» кричали й шапки кидали. Тому що з таким вожаком все байдуже. Знову ж таки ніхто з нас навігації не знав, карту читати не вмів… А Джеремі каже:


    «Давайте здобич на острові сховаємо. Не треба нам такий скарб морем возити. Корабель у нас ядрами пробитий, бурею пошматований, у трюмі тече. Не дай, Боже, потоне. Підемо на Тортугу, купимо там новий корабель, а потім повернемося». Вибрали ми десять людей, кому можна довіряти. І висадилися вони разом із Праттом і Логаном на берег… Що, рому більше нема?

    Гарбуз висмоктав із обох фляг останні краплі. Це його трохи підкріпило.

    — Скрині завантажили у човни, півдня перевозили на берег. Там мілина, близько до острова не підійдеш… Чекали ми на них п’ять діб, на якорі. Але повернулися тільки Пратт і Логан. Лихо, кажуть, на нас дикуни напали. Всіх повбивали, ми насилу забралися. От падлюки! Ясна річ — повбивали наших товаришів, а здобич заховали! Хотіли ми зв’язати їх та допитати з катуванням, але далеко до того. Пратт здоровенний, півдюжини хлопців повбивав-покалічив. Гаррі теж спритний, як в'юнець. Та ще лейтенант Брікс їм допоміг. Лейтенанту, щоправда, Пикатий Джим кишки випустив…

    Сили Гарбуза залишали. Він говорив ледь чутно, і Летицц довелося нахилитися до його губ. Я стрибав по землі, схвильований розповіддю.

    — Що було далі? — запитала дівчинка.

    — … Ми б із ними впоралися, але навіжений Пратт заліз у пороховий погріб, закрився там і кричить: «Підірву корабель до бісової матері!» І Логан з ним теж був… Спустіть нам вітрильний бот, каже, а самі всі йдіть у трюм. Дайте нам відплисти, потім робіть, що забажаєте. Ну, ми порадилися. Джим каже: нехай пливуть. Ми їх на кораблі наздоженемо. Нікуди не подінуться… Зробили ми все, як наказав Пратт (а придумав Гаррі, це напевно). Приготували бот, самі спустилися в трюм. Нагорі щось прогуркотіло. Джим каже: пора, хлопці, вперед! Ми кинулися сходами, а люк відкрити не можемо. Пратт, диявол двожильний, зверху дві палубні гармати прикотив. Скільки ми не билися, ніяк не вилізти. Довелося сокирою через дві переборки прорубатися. Поки вибралися, бота й сліду не стало… Кільки днів никали ми морем навмання, ну й налетіли на риф неподалік він Мартиніки. Всі, крім Джима, мене і шотландця Х’ю, потонули… Два дні нас носило хвилями на уламку щогли. Потім рибалки підібрали, привезли у Фояль. І кажуть нам: три дні тому тут був Гаррі. Один. Сказав усім, що корабель загинув, а капітана Пратта акули зжерли. Сів Логан, підступний убивця, на французький бриг і поплив хтозна-куди… Джим каже: баба у нього тут з виродком. Рано чи пізно Гаррі до них повернеться. І відведе нас до скарбу Сан-Дієго. Будемо пильнувати, хлопці… Скільки ми за цей рік натерпілися, очікуючи…. За те, що ми британці, ледь у тюрму нас не посадили. Але ми сказали, що вже не піддані короля Вільгельма, а вільні флібустьєри. Відпустили… Щоб з голоду не здохнути, чого тільки не робили. Навіть на велику дорогу виходили. Ми з Шотландцем уже зневірилися. Один Джим вірив. І ось сьогодні…

    Не договоривши, не скрикнувши, навіть не захрипівши, Гарбуз раптом відкинув голову назад і замовк на півслові. Він був мертвий.

    Летиція прикрила йому очі й почала читати відхідну:

    — «Ісусе милосердний, любий душі, молю Тебе заради страждань Твого найсвятішого серця, заради печалей пречистої матері Твоєї, обмий дорогоцінною Твоєю кров’ю грішників земних, хто нині страждає і помре…»

    А я витратив час з більшою користю: почав зіставляти факти. І багато речей прояснилися — неначе розсунулися штори і в темну кімнату хлинуло світло.

    — Ах, ах, ах! — заквоктав я майже по-курячому. Та припини ж ти молитися, дурненька дівчинко! Розкинь розумом!

    Летиція увірвала молитву на півслові, схопилася за голову.

    — Господи, Кларо, так ось у чому справа! — пролопотіла моя вихованка, — Яка ж я дурепа! Дезессар у змові з Логаном! Вони й не збиралися плисти в Сале! Ірландець намовив капітана взяти курс на Кариби, щоб забрати скарби англійського корсара! Невже таке можливо? «Згадай, як звати улюбленого синочка Логана! — клекотав я. — Недарма Гаррі сказав, що малюк принесе йому талан! Певно, хлопчисько народився трохи раніше чи трохи пізніше смерті Джеремі Пратта, і забобонний штурман назвав сина на честь капітана, якого загнав на той світ! Здійснив «торгівельний обмін» з Господом — життя за життя».

    — … Але чому Логану знадобилося шукати корабель у Європі, на іншому кінці світу? Він міг би домовитися з якимось корсарським або навіть піратським капітаном прямо тут, у Вест-Індії?

    У мене була відповідь і на це. Звертатися до піратів Гаррі не наважився. Харцизяки з «Берегового Братства» забрали б усю здобич собі — адже вони не визнають ніяких законів. Залучити англійського корсара Логан не хотів, бо вкрадений скарб є власністю короля Вільгельма. Кожен британець волів би віддати здобич короні, отримавши натомість законну третину, славу і лицарське звання на додачу. Тому Гаррі й вирушив до Сен-Мало, столиці французьких корсарів, ворожих до Англії. Я певен, що Логан зумисне обрав у напарники саме Дезессара, який ніколи раніше не бував у вест-індських водах: капітан змушений був у всьому покладатися на досвід і знання свого штурмана.

    Та даремно кидав я на Летицію зневажливі погляди, пишаючись своєю метикуватістю. Дівчинка пригадала дещо, що вилетіло з моєї голови.

    — Батечко Пом не сам упав зі сходів! Це Логан його зіштовхнув! Йому треба було зайняти місце штурмана. Мабуть, вони заздалегідь домовилися з Дезессаром. Яке паскудство!

    Вона випросталася, надягла перуку і капелюха.

    — Сідай мені на плече! Треба його знайти! «Кого? Нащо?» — сполошився я.

    — Не галасуй. Треба розшукати Логана. Я більше не хочу бути дурепою, яку водять, наче кота за ниткою!

    Я не був певен, що це гарна думка. Ірландець — людина небезпечна. Якщо відчує загрозу, «позичить» у Господа ще одну душу — потім зайвий раз у бордель навідається.

    Демонстративно розчепіривши крила, я застрибав по землі у бік, протилежний до того, куди нещодавно побіг Гаррі.

    — Ти боїшся? — дівчинка мені докоряла. — Дарма. Я не дам взнаки, наче щось знаю. Лише послухаю, про що він так прагнув зі мною поговорити. А там уже вирішу.

    Я розумію, що говорила вона не зі мною, а просто складала план дій уголос. Але все одно було приємно. «Мудро, мудро», — проворкотів я.

    Злетів їй на плече, і ми вирушили на пошуки Гаррі Логана.

    * * *

    Летиція кинулася до першого-ліпшого перехожого з питанням: де тут бордель?

    Першим-ліпшим, точніше, ліпшою, виявилася огрядна креолка з сатиновим тюрбаном на голові.

    — Бідолашний, аж тобі терпець урвався, — відповіла вона, по-материнському поцмокавши язиком. — Либонь, щойно з корабля? Навіщо гроші дурно витрачати? Ходімо зі мною. Я такого молодесенького задарма приголублю.

    — Мене треба в публічний дім! Де він? — нетерпляче вигукнула Летиція.

    Креолка була ображена в найкращих намірах і вибухнула всілякими виразами, повторювати які немає сенсу. Не дізнавшись того, що хотіла, моя вихованка побігла далі.

    Навчена досвідом, вона пройшла повз ще двох представниць тієї ж статі (і, судячи з вигляду, тієї ж професії), ні про що у них не запитавши. Однак перший же чоловік, який нам трапився, хоча і невпевнено тримався на ногах, відразу ж надав усю необхідну інформацію:

    — Тобі який бордель? У нас у Фоялі їх три.

    — Найкращий, — подумавши, відповіла дівчинка.

    Я б сказав те саме — для такого відповідального «посіву» Гаррі Логан скнарити не стане.

    — Це як кому до смаку, — докладно почав пояснювати перехожий. — Кому що подобається. Особисто я полюбляю «Трикутний капелюшок», там дівчата веселі. Хто любить музику, ходить до «П’яного марабу» — у них і скрипочка, і волинка, і бубонці. Але найбільший вибір і найвищі ціни, звісно, у «Пуп’яночку».

    — Тоді мені в «Пуп’яночок».

    — Іди праворуч, потім ліворуч. Відразу за міською в’язницею побачиш. І почуєш. «Пуп’яночок» ми почули ще раніше, ніж побачили. Галас, свист і недоладний спів допомогли нам не пропустити потрібний поворот.

    Двоповерховий будинок з довгим балконом був яскраво освітлений, над гостинно розчахнутими дверима висів ліхтар у вигляді напіврозквітлої троянди.

    Як завжди у закладах такого штибу, внизу знаходилися харчевня, де пили, їли, веселилися безтурботні грішники. На вході — явна ознака респектабельності — Летиції запропонували здати зброю. Шаблі чи шпаги у неї не було, а про захований у кишені пістолет вона розсудливо змовчала. Однак на стійці, серед холодної і вогнепальної зброї, ми помітили шаблю Логана на шкіряній, прошитій золотими нитками перев'язі. Ірландець тут, ми не помилилися!

    Сіла моя вихованка у темному закуті під сходами. Замовила кухоль сидру. Прогнала дівку, яка хотіла «скласти компанію такому гарненькому», і нас полишили у спокої — це теж свідчило про солідність закладу. У дешевому борделі дівки надокучливі, як мухи.

    Годину, а може, й дві, ми спостерігали за повіями та їхніми кавалерами. Тобто спостерігала Летиція, якій у цьому грубому світі чимало дечого здавалося новим. Я ж за прожиті роки надивився на кишла достатньо, і тому не стільки витріщався, скільки займався улюбленою справою — розмірковував.

    З огляду на обставини мого неординарного життя я незайманий і таким, безсумнівно, залишуся, тому мене ніяк не можна вважати авторитетом у питаннях парування. Однак відсторонення не заважає (точніше навіть допомагає) мені дивитися на цей бік життя об’єктивно, робити порівняння.

    Не без гордощів зауважу, що прелюдія до злучки у нас, птахів, виглядає набагато красивіше і благородніше, ніж у людей. Ми не хапаємо самок за помітні частини тіла, не викрикуємо вульгарностей, не вдаємося до грубої сили, якщо нам відмовляють. Ми зваблюємо подруг співом — залежно від І видової приналежності й таланту. Ми ніжні, шанобливі.

    У нас, папуг, вважається неприпустимим залишити запліднену самку без уваги, а новонароджених пташенят без їжі.

    І ще, ми ніколи не брешемо своїм обраницям, як це роблять двоногі. Я читав Ронсара, Шекспіра й Аріосто, які оспівували романтичне кохання. Після чого пройнявся глибокою недовірою до літератури. Щось не зустрічав я галантних кавалерів, трепетних Ромео і лицарських Роландів. Принаймні серед моряків.

    Про що в цей час думала Летиція, я можу тільки здогадуватися. Вона зберігала мовчання, лише одного разу прошепотіла сама до себе: «Він на світі такий один, це безсумнівно…» «Хто, хто, хто?» — запитав я, сіпнувши її за рукав. Але відповіді не отримав.

    Нарешті на сходах з’явився Логан. Його проводжали аж три дівки, з якими він щедро розрахувався. Намагаючись не лопотіти крилами, я перелетів на бильця і слухав, як ірландець давав своїм подругам. останні настанови:

    — … та отримає сотню золотих. Слово Гаррі Логана! Та тільки не здумайте підсунути мені чужого байстрюка. Своїх діток я завжди відрізню. А якщо хтось з вас понесе, та витравить плід, виріжу на чолі хрест, так і знайте!

    — За сто пістолів я хоч каймана виношу, — сказала одна з дівчат. Решта, здається, була такої ж думки.

    Тут Гаррі помітив унизу пухку пристаркувату даму, вдягнену у все чорне. З вигляду вона скидалася на поважну матрону, але я бачив, що саме вона тут усім заправляє. Викидайли, повії і навіть клієнти слухалися її без заперечень. То була хазяйка «Пуп’яночка», мадам Роза.

    — Гей, тітонько, треба поговорити! — гукнув згори штурман.

    Мабуть, вони були старими знайомими. Власниця борделю посміхнулася, показавши гнилуваті зуби, й поманила ірландця в куток, де в неї стояла конторка з грошовою шухлядою.

    Я, звісно, негайно зайняв зручну позицію — на лампі, прямо над ними, потурбувавшись про те, щоб не потрапити на очі Логану. Моя вихованка теж провернула обережний маневр. Насунувши капелюха на очі й намагаючись триматися в тіні, перемістилася вздовж стіни і заховалася за шафою. Ніхто не звернув уваги на її дивну поведінку. Я давно помітив, що у публічному домі взагалі мало витріщаються по боках. І відвідувачі, і повії надто перейняті невигадливою грою, що передує спарюванню.

    — Ну, як тобі мої ціпоньки, пустуне? — запитала мадам Роза, поплескавши Логана по веснянкуватій щоці.

    Він побідкався:

    — Страшні, як ропухи:

    — Ти не просив красунь. Ти сказав: щоб були посередниці між місячними, коли бабі легше залетіти. Таких я й вибрала. Не забудь, що ти обіцяв: якщо у когось з них з твоєї ласки станеться перебій у роботі…

    — Заплачу, заплачу, — нетерпляче увірвав штурман. — Ти краще скажи, обдумала мою пропозицію?

    Мадам Роза пожувала губами.

    — Ти хочеш купити у мене трьох чорних дівчат. Так?

    — Так. Бажано у тілі.

    — Не винайняти, а саме купити? — уточнила вона.

    — Так, так, грець би тебе взяв! Є товар чи немає?

    — Гаррі Логане, ти хочеш стати моїм конкурентом, — гірко сказала поважна дама. — Після всього, що я для тебе зробила! Зізнавайся!

    — Ні. Я повезу їх геть від Фояля. Ти ніколи їх більше не побачиш. Клянуся. Скільки ти хочеш за трьох чорних товстих баб?

    Перемовини перейшли у ділову стадію.

    — Товстенькі дівчата мають добрячий попит. Чим товщі, тим більш жадані. Я продам їх тобі на вагу. П’ять ліврів за фунт живого м’яса. І роби потім із ними, що забажаєш.

    — Це скільки ж вийде?

    Штурман виглядав спантеличеним.

    — Рахуй сам. Я маю сто п’ятдесят фунтів. Тож я б коштувала тобі сімсот п’ятдесят монет.

    Вона захихотіла, а Гаррі почухав потилицю.

    — Якщо на вагу, беру сухорлявих. Але тоді не по п’ять, а по три.

    Хвилин десять вони торгувалися. Гаррі вимагав знижки за давню дружбу й оптову покупку. У кінцевому рахунку зійшлися на півтори тисячах, поплювали на долоні і скріпили оборудку ручканням.

    Тут мадам Роза сказала:

    — Додай сотню і отримаєш на додачу одну білу. Всього за сотню!

    — Чого це ти так розщедрилася? — примружився штурман. — Кажи правду, стара шахрайко. Мене все одно не обдуриш.

    — Я й не думала тебе обманювати. Є у мене одне стерво, об яке я три батоги збила, а все намарно. Злюща, як скажений пес. Але якщо ти береш дівок на вивіз, щоб перепродати, яка тобі різниця?

    Він погодився:

    — Твоя правда. Однак я хочу бачити, що купую.

    Здається, Логан задумав цілу весняну сівбу, подумав я. Невже він збирається взяти в плавання гарем, щоб вже напевно заробити кредит у Господа? Тут два питання. По-перше, як до цього поставиться команда? По-друге, чого б це воно ірландцеві авансувати Всевишнього відразу на стільки душ?

    Годі й казати, що другим питанням я переймався набагато більше за перше.

    Охоронці-мулати привели чотирьох дівчат. Три чорношкірі були худорлявими, забитими і перелякано трималися разом. Четверта, зі сплутаним волоссям кольору клоччя, у брудній дірявій сукні, була з ланцюгом на шиї і зв'язаними руками. На вилиці у неї був синець, світлі очі непримиренно зблискували.

    — Паскудна стара пацючихо, — сказала вона хазяйці замість привітання. — Щоб у тебе ніс провалився. Щоб ти на власних кишках повісилася! Щоб ти залетіла від зграї прокажених! Щоб у твоєму пузі завелися хробаки! Щоб у тебе з…

    Мадам Роза подала знак, і скандалістці заткнули рота, але з-під кляпа продовжувало долітати нерозбірливе гарчання.

    — Це навіжена Марта. Інших звати Бубу, Муму і Куку. Вони чудові дівчата. Ну що, береш?

    Логан почухав підборіддя.

    — Якщо ти хочеш, що я звільнив тебе від цієї мегери, треба не докидати сотню, а скидати.

    — Дідька лисого! За двадцять монет мені її приріжуть і кинуть у море.

    Невгамовна Марта спробувала буцнути хазяйку ногою, але матрона виявила неочікувану спритність — зіскочила зі стільця й ухилилася.

    — Гаразд. Забирай її задарма, — сказала вона, пересідаючи подалі. — Не хочу брати зайвий гріх на душу. Коли я отримаю гроші?

    — Нехай дівок доставлять до причалу за годину. Там і розрахуємося. Все, мені час. Агов, де моя шабля?

    Проданих рабинь стали прив'язувати до довгої мотузки. Три полохливі негритянки плакали, певно, погано розуміли, що за переміна трапилася в їхній долі, і не сподівались нічого доброго. Навіжена Марта мукала і хвицалася.

    Ось ще одна сфера, в якій пернаті вигідно відрізняються від двоногих, думав я. Птах може напасти на іншого птаха, щоб відбити самицю, захистити свою територію чи відібрати корм. Але ніхто з нас не стане мучити подібних до себе через злість або зажерливість. Рабовласництво — одне з наймерзенніших дивацтв людства, а тим часом торгівля людьми заборонена законом і виправдана церквою. Світило розуму, освічений і преосвященний Боссюе пише: «Скасування рабства означало б спротив Святому Духу, Який вустами Святого Петра наказує рабу не суперечити долі своїй і не спонукає власника до звільнення раба свого». А здавалося б, кожній розумній істоті має бути ясно: загальне щастя і земний рай, якого так прагнуть благонамірені мислителі, запанують лише тоді, коли навкруги не залишиться принижених і знедолених…

    Інколи я поринаю у задумливість геть невчасно. Зненацька я зрозумів, що, поки я роздумував про несправедливість світу, Логан вислизнув за двері. Не було на місці й Летиції.

    Я дременув до виходу, не думаючи про обережність. Двоє чи троє лайдаків з криком: «Диви-но, папуга!» спробували вхопити мене за крило. Я втратив кілька пір’їн, але все ж вирвався назовні.

    Летицію я побачив одразу. Вона стояла під ліхтарем, роззираючись навкруги. Але Логана і слід прохолов. Схоже, дівчина його проґавила.

    До світанку залишалося небагато. Місяць давно зайшов, зірки зблякли, але крізь темряву вже прохоплювалося сірувате світло.

    — Грець із ним, — пробурмотіла Летиція. — Все одно за годину він буде на причалі. За цей час я якраз…

    Закінчення фрази я не почув, бо дівчинка повернула праворуч, де з-за дахів прозирав шпиль церкви. Довелося наздоганяти.

    Аптека, ось куди ми поспішаємо, зметикував я.

    І точно. Під вивіскою з зображенням крокодила (це давня емблема аптекарського ремесла) Летиція подзвонила у дзвіночок.

    Нам довго не відкривали, та моя вихованка не відступала. Грюкала у двері підбором, кулаками, руків’ям пістоля.

    Нарешті брязнув засув.

    На порозі стояв сердитий старигань у нічному ковпаку і шлафроку. У руках він тримав короткий мушкетон з трубоподібним дулом.

    — Тільки перед світанком мені вдається заснути! — сказав він. — Якщо ти купиш у мене товару менше, ніж на п’ять лі ярів, я тебе пристрелю.

    — Здоровенькі були, мсьє Люк. Я лікар із фрегата «Ластівка». Ось перелік зілля і трав, які мені потрібні. Крім того я хочу, щоб ви приготували декокт для розслаблення зсудомлених м’язів і оживлення паралізованих нервів. Ось рецепт. Зілля треба зробити терміново.

    Вона дала старому папірець, написаний отцем Астольфом. Тепер я зрозумів, чому Летиція так поспішала до аптеки.

    Мсьє Люк сховав мушкетон під пахву, вивчив список і рецепт.

    — Заходьте, метре.

    І пустив нас у крамницю. Поки Люк запалював пальник і змішував у колбі інгредієнти, ми роздивлялися крам.

    Я не раз бував у колоніальних аптеках. У них торгують не тільки ліками, а чим завгодно — різними дрібницями, які привозять кораблі, що заходять у порт.

    Летиція застрягла біля прилавку з прянощами, мазями, помадами і пудрами, Потім перейшла туди, де висіли сукні, і біля однієї надовго завмерла. Вона була з темно-зеленого шовку, з широким бордовим поясом і мереживним комірцем. Я мало розуміюся на дамських туалетах, але. навіть мені було ясно, що ця сукня пасуватиме моїй дівчинці.

    Летиція неохоче відійшла, потім повернулася і зняла сукню з вішака. Схопила кілька флаконів і косметичних баночок.

    — А куплю я подарунок своїй нареченій, — проронила вона, злегка розпашівшись.

    У аптекаря не виникло жодних підозр.

    — Є ще сап’янові черевички, дуже великий вибір. Наші корсари захопили голландський корабель, що йшов на Кюрасао. Не бажаєте поглянути?

    Летиція бажала, але декокт був уже майже готовий. З сумним зітханням вона розрахувалася і, забравши покупки, вийшла.

    На причал ми прибули з запізненням — шлюпка на «Ластівку» вже пішла. Довелося чекати з півгодини, поки вона повернеться.

    — Логан там? — запитала Летиція у боцмана, який сидів біля стерна.

    — Ні. Він наказав відвезти чотирьох дівок і знову пішов у місто. Хлопці не хотіли везти на корабель бабів, але штурман сказав, що це тільки на кілька днів. «Як так? Як так?» — спитав я. Чому на кілька днів? А куди Гаррі їх подіне потім?

    Дівчинка цих запитань боцману не поставила — навряд чи він знав відповідь.

    — А де капітан? — запитала вона, насупившись.

    — У себе в каюті.

    Брови моєї вихованки зсунулися ще рішучіше.

    — Гаразд, їдьмо.

    * * *

    На «Ластівці» було незвично безлюдно. Перша зміна, відгулявши всю ніч, вже повернулася чи, точніше сказати, була доставлена на борт: на палубі покотом лежали непритомні тіла, від яких долітав густий запах рому. Друга зміна вирушила за своєю порцією свята і мала прибути надвечір — у такому ж стані. Все це мені добряче знайоме з попередніх плавань і кораблів.

    Несподіванка була тільки одна. У дерев'яному ґратчастому загоні під фок-щоглою, де раніше тримали худобу, тепер сиділи куплені Логаном рабині. Чорні збилися докупи і тремтіли від страху. Біла, користуючись тим, що її розв’язали, трясла клітку і лаяла брутальними словами нечисленних слухачів: вахтового начальника Гоша, днювального матроса і юнгу, якому через малоліття відпустка на берег не світила. Словник у Марти був невичерпним, фантазія розвинута. Моряки слухали з захватом, а підліток ворушив губами, намагаючись запам’ятати якнайбільше.

    Коли ми з Летицією спускалися на нижню палубу, навіжена Марта саме закінчила перераховувати негаразди, на які чекала черевна порожнина слухачів, і націлила свій гнів нижче.

    Дівчинка зазирнула до себе в каюту. Там на нас очікувала радість.

    Полонений спав, але отець Астольф, який чергував біля ліжка, пошепки повідомив, що пан Грей може рухатися. Він ще слабкий, але чутливість у кінцівках відновилася, тепер хворий швидко вилікується.

    — Слава Богу!

    Летиція розцілувала капелана. Поклавши покупки, навшпиньках вийшла.

    Обличчя її стало суворішим.

    — Нумо, Кларо, політай десь.

    Вона зняла мене з плеча і пішла в бік кают-компанії. Судячи з прикушеної губи і блиску в очах, Летиція приготувалася до рішучої бесіди з капітаном.

    З усіх крил я майнув на свій пункт спостереження і цього разу встиг долетіти до вікна швидше, ніж увійшла дівчинка.

    Дезессар сидів у самій сорочці, креслячи на папері якісь цифри. Коли двері без стуку розчахнулися, він швидко накрив аркуш капелюхом.

    — Підступний ошуканцю, я витрясу з вас душу разом із тельбухами! — процідила Летиція, скориставшись однією з метафор навіженої Марти. — Я все знаю! Всю правду!

    Я був збоку і бачив, як карк Дезессара наливається кров’ю.

    — Ви все знаєте?.. Але… Звідки? Хто вам сказав?

    — Це пусте! Ви — безчесна людина. Викиньте з голови маячню про скарби! Клянуся, я подам до суду на вашого власника за порушення контракту. Лефевр зітре вас на порох!

    — Плювати я хотів на Лефевра! — закричав Дезессар, підхоплюючись. — І на вас теж!

    — Пройдисвіт! Вас кинуть за ґрати!

    — Я пройдисвіт? — Капітан зайшовся від обурення. — Ні, я, мадемуазель, якраз чесний чоловік! Не те, що ваш Лефевр!

    — Я не слухатиму ваші дурниці. Сказано ж: я все знаю. Вирішуйте. — Летиція схрестила руки на грудях. — Або ми сьогодні ж ввечері віддаємо якір і пливемо в Марокко, або… звинувачуйте себе.

    Він почухав потилицю, здивовано витріщаючись на розлючену дівчину.

    — Але… якщо ви все знаєте. Навіщо ви хочете плисти в Марокко? Не розумію!

    Тепер вже Летиція спантеличено глипала на нього.

    — Тобто?

    — Якщо ви знаєте, що ваш батько помер, якого біса нам робити в Сале?


    Розділ сімнадцятий
    Цілковита ясність



    У мене підігнулися ноги. А тут ще корабель хитнувся на хвилі. Я звалився з вікна і ледь не опинився у воді, що було б справді прикро — з промоклим пір’ям не політаєш. Але все ж встиг розправити крила і повернувся на своє місце.

    Фердинанд фон Дорн помер?!

    Я нічого не розумів. Що вже казати про бідну дівчинку?

    Коли я знову опинився нагорі, то побачив дивовижну картину. Розлючена Летиція цілилася з пістоля, а Дезессар задкував від неї.

    — Чи є межі вашої паскудної брехливості? Як ви наважилися сказати таке! Щоб у вас язик відсох! — навісніла моя вихованка.

    Та я відразу зрозумів: сказане — правда.

    Ось тепер усі події останнього часу дійсно прояснилися. Немов осіла хмарка пилу, і непринадний ландшафт постав переді мною в усій свої немилосердній очевидності.

    Вигуки капітана підтверджували істинність прозріння.

    — Він заряджений? Приберіть палець зі спускового гачка! Кремнієві пістолі часом стріляють від найлегшого доторку! Господи, мадемуазель, ваш батько дійсно помер! Лефевр дізнався про це ще до вашого приїзду в Сен-Мало! Він вирішив прокрутити вигідну оборудку: спорядити за ваш кошт корсарський корабель. «Ластівка» сплавала б до африканського берега, набрала б здобичі, на зворотному шляху завантажилася б оливковою олією. А що полонений помер — в цьому немає вини арматора. Я від початку був проти цієї підступної задумки! Ви ж пам’ятаєте, я намагався вийти в море без вас! Але ви поставили мене у скрутне становище…

    Бідна дівчина впустила зброю і схопилася за скроні. На очах з’явилися сльози. Я знав: її серце крається від горя. У мене в грудях теж пекло і дряпало.

    — Чому… чому ви мені про все не розповіли відразу? — тільки й вимовила вона.

    Дезессар опустив голову.

    — Як я міг? Плавання довелося б відмінити… А скарби Джеремі Пратта? Ви ж знаєте про них. Ех, панянко, такий шанс випадає раз у житті, й далеко не кожному…

    Зрозуміло. Лефевр хотів надурити пані де Дорн, а капітан вирішив обкрутити свого власника. Якби Дезессар розповів арматору про пропозицію ірландця, Лефевр наклав би на здобич свої загребущі лапи. А так компаньйоном Логана став не судновласник, а капітан. Майже вся команда — його родичі та свояки. На заваді для здійснення зухвалого плану стояв тільки штурман Пом, наглядач Лефевра. Але старого усунув Гаррі. Я згадав, з яким спантеличеним виглядом капітан дивився на покаліченого татуся Пома. Гадаю, хитрий ірландець сказав Дезессару: «Старого я беру на себе» і, певно, пообіцяв, що минеться без убивства. Так і вийшло, при цьому саме Логан врятував старого штурмана від ядухи. Навіщо забобонному Логану зайвий «борг» перед Всевишнім?

    Навряд чи Летиція в цю хвилину, подібно до мене, відновлювала ланцюжок минулих подій. Дівчинка була приголомшена і зламана. Чоловік, який був головним сенсом її буття, пішов назавжди. Мені надто добре знайоме це відчуття цілковитої втрати, коли лишаєшся наодинці з чорнотою Всесвіту.

    Я заплющив очі, щоб не бачити страждань моєї вихованки.

    Лунко хряснули двері.

    Коли я відкрив очі, Летицїї в каюті не було. Дезессар стояв один, розгублено потираючи підборіддя. Хай йому грець! Я маю бути поруч з моєї бідолашкою в найгіршу мить її життя! Я маю спробувати її розрадити!


    Дарма я квапився, дарма бився крилами об борт і стіни тісного трюму. Моє утішання і співчуття запізнилися. Залетівши до трюму, я побачив, що дівчинка лежить під сходами. Певно, хотіла піднятися на палубу, спіткнулася і скотилася донизу.

    Я страшенно перелякався. Сходи, що ведуть на квартердек, невисокі, але круті. Впавши з них, можна сильно розбитися.

    Але Летиція вціліла. Вона просто втратила свідомість, не витримала потрясіння. Душевні та фізичні сили її полишили.

    Допомогти я не міг. Лише обмахував крилами її бліде личко і тужливо зітхав. Може, й на краще, що свідомість на певний час покинула мою вихованку, думав я.

    У трюмі було темно. Кілька разів хтось пройшов повз нас, не помітивши. Я навіть не поглянув, хто це.

    Лунали голоси. Хтось сварився (здається, Дезессар), брязкало залізо. Мені байдуже було до всього.

    Я страждав через те, що позбавлений дару слова. О, якби я міг поділитися з Летицією уроком, який на прощання дав мені Вчитель!

    Коли Він оголосив нам, своїм учням, що йде, всі наші від жаху знепритомніли: заєць заціпенів, лисиця повалилася лапами догори, змій заснув. Лише один я зберіг здоровий глузд — але не самовладання. Я молив, стогнав, дер із себе пір’я і здіймав крилами хмари пилу. «Який удар долі, яке нещастя! — побивався я. — Без Тебе, Учителю, ми всі пропадемо!»

    Він сказав безмовно: «Не буває ніяких ударів долі і нещасть. Все це дурниці, вигадані слабаками для виправдання своєї нікчемності. Запропасти може тільки той, хто згідний запропасти. Для правильно влаштованої душі будь-яка подія — сходинка, щоб піднятися вище і стати сильнішою. Болісна подія — тим паче».

    Тоді я Його не зрозумів. Але минули роки, я став мудрішим і тепер знаю: якщо зі мною сталося якесь лихо, треба, щойно мине перший біль, оговтатися і сказати собі: «Чому це зі мною трапилося? Заради якої користі і якого блага? Що тут такого, від чого моя душа стане вищою і сильнішою?»

    Ще не було випадку, щоб, подумавши, я не знайшов відповіді.


    Минуло чимало часу, перш ніж Летиція отямилася. Ніхто її так і не знайшов — одна половина команди все ще не протверезіла, друга поки не повернулася з берега.

    Дівчинка розплющила очі, і вони миттєво наповнилися сльозами.

    Я розправив крила і повернувся в профіль. Сією гордівливою поставою я хотів заохотити мою вихованку до стійкості і мужності. У цьому світі треба бути сильним і не здаватися. Кожна поразка для сильної душі стає перемогою; кожна втрата — здобутком.

    На жаль, у цю страшну хвилину Летиції потрібен був не я.

    Не звернувши жодної уваги на мою пантоміму, дівчинка звелася на ноги й кинулася до своєї каюти, наче там на неї чекав порятунок. Я пострибав за нею.

    Та в комірці було порожньо.

    — Боже, де він? — ойкнула вона.

    І, побачивши у дальньому кінці кубрика одного з днювальних, голосно повторила:

    — Де він?

    — Хто, отець Астольф? З годину як відправився на берег.

    — Ні, полонений!

    — Капітан наказав кинути його в трос-камеру.

    Трос-камерою називається приміщення для зберігання запасних канатів, воно знаходиться у дальньому кінці трюму. За сумісництвом трос-камера використовується як карцер для членів команди, які прошпетилися. Там немає вікон, а двері завжди на засуві, щоб щури не зіпсували коноплі.

    — Що-о?

    Найкращий засіб від горя — лють. Летиція, яка хвилину тому ледь пересувала ноги від слабкості, викликаної непритомністю, тигрицею пробігла через увесь трюм.

    Перед дверима корабельної тюрми чергував озброєний матрос — такий собі Йорж. Він і за характером був таким: завжди до всіх чіпляється, з кимось ворогує, на когось кричить. На берег Йоржа не пустили, покаравши за бійку, і через це скандаліст мав гумор ще гірший, ніж звичайно.

    — Куди? — грубо сказав він, заступаючи лікареві дорогу. — Наказано нікого не впускати…

    Іншим разом і з іншим настроєм Летиція неодмінно почала б щось пояснювати вартовому, але зараз вона просто зацідила йому кулаком в зуби — з зовсім не дівчачою силою. Йорж відлетів убік, а вона відсунула засув, увійшла до карцеру і хряснула за собою дверима. Я ледь устиг прошмигнути слідом.

    Лорд Руперт напівлежав на канатах, його руки були скуті кайданами. Побачивши Летицію, він спробував піднятися, але вона його втримала.

    — Не рухайтесь! Ви надто слабкі!

    — Навпаки, я чудово почуваюся. — У світлі лампи, яка похитувалася під низькою стелею, зблиснули зуби. Грей посміхався! — Яке, виявляється, щастя просто володіти своїм тілом.

    — Але чому ви тут? І в кайданах? Що сталося?

    — За великим рахунком нічого. Капітан «Ластівки» навідався до мене. Я сказав, що беру чесне слово назад. Тепер, позаяк я знову можу рухатися, то втечу за першої ж нагоди. Ось він і перестрахувався. Дуже розумний і своєчасний крок.

    Інакше б я міг стрибнути в воду через гарматний порт і спокійнісінько допливти до берега. Французькою я розмовляю пристойно, ніхто в Форт-Роялі не здогадався б, що я англієць. Але я, звісно, за будь-яких обставин не покинув би корабля, не подякувавши вам за все, що ви для мене зробили… дорогий лікарю.

    Двері розчахнулися. На порозі виник Йорж зі скособоченою від люті мармизою. Знадобилася ціла хвилина, щоб він очунявся від удару.

    — Я тобі розпанахаю черево, нікчемний дохтуряко! — горлав вартовий, розмазуючи кров. У правій руці у нього зблискувала оголена шабля.

    Лорд Руперт скочив на ноги і огрів розбишаку ланцюгом по лобі. Зробив він це дуже зграбно, наче кіт схопив необережну муху кігтястою лапою. На палубу гепнулося тіло, стало тихо.

    — Ви чимось засмучені? — запитав полонений, причиняючи двері. — У вас заплакані очі.

    І вона з риданням, доволі недоладно, розповіла, як її обдурили, і що її батько мертвий, і що вона тепер сама, цілком сама.

    Інший чоловік обійняв би заплакану дівчину, погладив по голові, почав би говорити слова розради. Але лорд Руперт повівся не так. Певно, виховання не дозволяло йому торкатися дами без її на те згоди. Слухав він уважно, та від співчуття утримався. А зрештою взагалі сказав щось дивне (і, як на мене, вельми жорстоке):

    — Що ж, сама то й сама. Тепер ви почнете жити власним життям.

    Ще дивнішим було те, що Летиція не образилася і не обурилася, а витерла сльози і довго дивилася на англійця, нічого не кажучи. Для мене було загадкою, про що вона в цю хвилину думала і що відчувала. Я перестав її розуміти.

    Заговорила вона тепер зовсім про інше.

    — Кайдани — то пусте. Я принесу ножа і відкрию замок. Вартовий оглушений. А прочуняється — дістане ще. На кораблі майже нікого немає. Капітан, вахтовий начальник і пара днювальних. Хто спробує мене зупинити — вб'ю. Та ніхто й не полізе. Дезессар завинив переді мною. Ми зійдемо на берег. Мені більше нема чого робити на «Ластівці».

    Лорд Руперт став заперечувати:

    — Я не зможу прийняти цю великодушну пропозицію з двох причин. По-перше, вона матиме для вас серйозні неприємності. Сприяння втечі військовополоненого карається тюрмою. За п'ятдесят тисяч ліврів містер Дезессар поставить на ноги весь Форт-Рояль.

    — Ми попливемо на єдиній шлюпці, яка спущена на воду, — гаряче засперечалася Летиція. — Поки він дійде до губернатора, поки вони оголосять розшук, ми встигнемо піти в глиб острова!

    — А по-друге, — з незмінною поштивістю продовжив Грей, поклоном віддаючи належне її аргументам, — вартовий уже отямився. Хіба ви не чули, як він засунув засув? Ми не можемо звідси вийти.

    Дівчинка обернулася і штовхнула двері. Намарно! Стала в них стукати, погрозливо кликати Йоржа. Відповіддю було мовчання — певно, негідник побіг скаржитися капітану.

    Але Дезессар не поспішав з розглядом. Минав час, а ми все сиділи, зачинені в трос-камері.

    Як не дивно, Летицію ув'язнення не дуже й засмутило. Я чекав, що моя запальна вихованка здійме галас і грюкання на весь фрегат, але нічого такого. Вона сіла на канати поруч із полоненим і почала випитувати, як він почувається, чи нема десь болю або заніміння, чи не паморочиться голова. Потім взялася згинати й розгинати йому руки і ноги. Лорд Руперт спочатку протестував, але скоро примирився і слухняно виконував усі накази. З його обличчя не сходила м'яка посмішка. Ця мирна, майже ідилічна сцена затягувалася.

    А тим часом фрегат потроху повертався до життя. Над нашими головами лунало тупотіння — це протверезілі матроси готували корабель до відплиття. Причалила шлюпка, яка доправила другу зміну: долинали недоладні крики і незугарні співи. Нарешті, задзвенів якірний ланцюг.

    Кілька разів я делікатно намагався звернути увагу голубків на те, що відбувалося. Я подавав голос, ввічливо сіпав Летицію дзьобом за пряжку черевика і за край панталонів. Дівчинка не звертала на мене уваги.

    Лише коли «Ластівка» накренилася і заскрипіла рангоутом, роблячи розворот, лікар і його пацієнт стрепенулися.

    — Боже, ми виходимо в море! — скрикнула Летиція.

    А я тобі цілісіньку годину про що торочу?!

    — Тепер ми не зможемо зійти на берег. Це я винна!

    Вони кинулася до дверей і почала гатити в них з усієї сили.

    — Агов, у трюмі! Відкрийте, це я, Епін!

    Але ніхто не озивався. Половина команди валялася на падубі напідпитку, решта поралася біля вітрил.

    Минуло не менше чверті години, перш ніж засув відкрився.

    — Тварюко, я вирву тобі очі! — загарчала Летиція, яка вже давно перейшла від відчаю до люті.

    Але замість Йоржа у дверях стояв Дезессар, власною персоною.

    — Це я наказав не випускати вас, мсьє Епіне, допоки ми не вийдемо в море, — сказав він. — Таку пораду дав мені Логан. Прошу йти за мною. Ми зі штурманом хочемо з вами поговорити.

    — А пан Грей?

    — Він залишиться тут, під охороною. Якщо знову не дасть чесне слово, що відмовляється від думок про втечу. Даєте слово, пане?

    Полонений знизав плечима: як це ви могли подумати таку нісенітницю?

    — Ну й сидіть у запилюженій скрині. А ви, Епіне, марш за мною!

    Поведінка Дезессара змінилися таким незбагненним чином, що Летиція не наважилася сперечатися. Думаю, її, як і мене охопила цікавість.

    Я сів дівчинці на плече, і ми відправилися за капітаном, а біля дверей карцеру став похмурий Йорж із перев’язаною головою і розпухлим ротом. На Летицію він дивився з ненавистю і острахом.

    * * *

    У кают-компанії на нас чекав Гаррі. Він був утіленням доброзичливості.

    — А ви хлопак не в тім’я битий, мій дорогий Епіне! — гукнув штурман зі сміхом. — Я здогадався, звідки ви про все дізналися. Трусонули як слід пораненого, і він вам розповів. Браво, юначе, ви далеко підете. Що старий славний Гарбуз?

    — Помер, — похмуро відказала Летиція, озирнувшись на капітана, який стояв у неї за спиною, ніби заступаючи вихід.

    — Не з моєї вини. Я тільки ухилився від пострілу. — Ірландець підморгнув. — А може, ви допомогли Гарбузові швидше залишити цей світ? Своїм розпитуванням, га? — Він розреготався. — Даремно старалися. Я б і так усе вам розповів. Зранку, коли матроси проспляться, капітан пояснить їм, куди ми пливемо і навіщо.

    — Отже, екіпаж нічого не знає?

    Дезессар посміхнувся:

    — Звісно, ні. Інакше по всіх шинках Форт-Рояля вже патякали б, що «Ластівка» полює на скарб Джеремі Пратта. Ось ви на мене мурмоситеся, Епіне, а насправді вам неймовірно пощастило. Ви, як і решта, отримаєте свою частку від найбільшого скарбу, який будь-коли існував у цих морях. Багатство всього за два дні дороги звідси. А якщо напрям вітру не зміниться, ми можемо опинитися на траверзі Сент-Моріца й раніше.

    — Сент-Моріца?

    — Так називається острів, де ми з Праттом заховали багатства. — Логан розправив плечі. — Один я на всьому світі знаю точне місце.

    — Все буде зроблено у повній відповідності до законів його величності, — сказав Дезессар. — Ми не якісь там пірати. Королівський писар перерахує і зареєструє здобич до останнього су. Це не корсарський трофей, тому арматор нічого не отримує. За умовами контракту, якщо капітан зловмисно не виконав наказу судновласника і свавільно змінив курс, це карається штрафом сорок тисяч ліврів. Що ж, я виплачу мсьє Лефевру ці гроші, не майте сумнівів! — Капітан розреготався. — Нехай він лусне від злості. Третина скарбу дістанеться мені і моєму компаньйону. — Дезессар кивнув на Гаррі. Третина — команді, третина — казні.

    Ірландець комічно розвів руками:

    — Не буду від вас приховувати, дорогий лікарю, я пропонував пану капітану начхати на казну і забрати всю здобич собі. Однак мсьє Дезессар — чесна людина і вірний підданець його величності короля Людовіка.

    — Я хочу звікувати свій вік не розбійником-утікачем, який валандається морями, а шанованим членом суспільства, у себе вдома, у колі родини. — Капітан скосив очі на дзеркало, перед яким вони з Летицією вчилися вишуканих рухів. — До того ж за такий вагомий внесок у казну, його величність зазвичай нагороджує дворянською грамотою. Я стану благородним паном Дез Ессаром!

    — Капітане, ви б краще сказали лікареві, якою буде його частка, — перервав Гаррі мрії майбутнього дворянина. — Хіба ви не бачите, як похмуро він на нас дивиться.

    — Ви залишитеся задоволені, — Дезессар зробив величний жест. — По-перше, я поверну всі гроші, які ви витратили на спорядження корабля. По-друге, як лікарю вам належить пай, рівний трьом часткам матросів.

    Летиція продовжувала мовчати, і Логан розтлумачив це по-своєму:

    — Він хоче знати, в якій сумі це буде виражено. Прошу, я розповім. Жителі міста Сан-Дієго заплатили Джеремі Пратту викуп за три палаци, сорок багатих будинків, двісті п’ятдесят середніх і тисячу триста скромних. Додайте до цього компенсацію за збереження собору і одинадцяти церков. Плюс портові склади, приміські маєтки та іншу нерухомість.

    Усього, за підрахунками писарів британського адміралтейства, здобич золотом, сріблом і коштовним камінням дорівнювала 250 тисяч іспанських дублонів, якій називаються у Франції «четвертними пістолями».

    — Це десять мільйонів ліврів! — підхопив Дезессар. — Лишень уявіть! Ми з Логаном отримаємо по одній шостій. Частка простого матроса становитиме тридцять з лишком тисяч! А ваша майже сто. Ну як, ви задоволені?

    Я поглянув на Летицію. Її мовчання мене стривожило.

    — Ви приголомшені, — констатував капітан. — Ще б пак! Тільки пообіцяйте, що триматимете язика за зубами. Я хочу повтішатися пиками моїх хлопців, коли я повідомлю їм цю новину.

    — Гаразд. Я нікому не скажу.

    Дівчинка обернулася і вийшла з кают-компанії. «Що у тебе в голові? Що? Що? Що?» — запитав я.

    Вона неуважно погладила мене по спині.

    * * *

    Фрегат вже вийшов у відкрите море і прудко мчав до горизонту, похитуючись на крутій хвилі. На вантах і реях залишилося з півдюжини марсових, які виконували накази лейтенанта Гоша. Решта матросів скупчилися довкола дерев’яної клітки, розглядаючи рабинь. Норовлива Марта зовсім захрипла від лайки. Вона так само ганила слухачів і погрожувала їм кістлявими кулаками, але її слова перекривав шум вітру.

    Летиція стала за спинами чоловіків і з незрозумілою мені цікавістю спостерігала за цією малоприємною сценою. Моряки перемовлялися, обговорюючи фігури бранок. Багато хто, якщо не всі, у порту відвідали публічний дім і вгамували тілесний голод, тому дискусія мала не хтивий, а умоглядний характер, ніби поціновувачі розглядають виставку скульптур. За головних знавців вважалися боцман Видра і тесля Тхір.

    — Такі злюки бувають дуже пристрасними, — казав Видра, показуючи на розлютовану Марту. — Що худюща, це навіть непогано. Коли на жінці багато м’яса, в ній мало жару, а рухливості й того менше.

    Тхір з цієї точки зору погоджувався, але йому більше було до смаку «чорне дерево»: негритянки, мовляв, ніжніші й вдячніші. Я просто заслухався, коли він, виказавши неабиякі здібності до поетичної алегорії, взявся описувати молодим матросам науку ставлення до жінки. Спочатку, буцім, по ній треба пройтися «сокиркою», щоб надати «полінцю» потрібної форми. Потім проїхатися «фуганком», прибираючи гілки та задирки. Нарешті, продрати «наждачкою» — і баба стане вся гладенька, покірна, хоч лаком покривай. Кожну метафору тесля пояснював за допомогою жестів, щоб у публіки не залишалося сумнівів, що він має на увазі.

    Захопившись, лектор підійшов до клітки надто близько і зробив необережний жест — показав рукою на Бубу (чи Муму?), яка сподобалася йому рельєфним контуром «корми». Марта скористалася цією необачністю, просунула обличчя між брусів і учепилася поету зубами в палець.

    Здійнявся вереск. Голосніше за всіх волав укушений, решта галасувала, намагаючись йому допомогти. Мегера тримала палець мертвою хваткою, по її губах стікала кров.

    — Лікарю! Ця акула прокусила мені палець до кістки! Допоможіть! — жалібно заволав до нас тесля, коли його нарешті відтягнули.

    — Промий рану ромом, замотай ганчіркою і ніколи більше не ображай жінок, — відрубала Летиція, після чого розвернулася і пішла назад, у бік кают-компанії.

    Я спіймав спантеличений погляд, яким мою вихованку супроводила навіжена Марта.

    — Мотай в дупу, красунчику! Я не потребую заступників! — прохрипіла вона, але без звичної злості. «Ти куди, куди, куди?» — допитувався я, ледь утримуючись на плечі — так швидко крокувала дівчинка.

    — Набридла, відчепись!

    Вона скинула мене, але я не відставав і прошмигнув у каюту, щойно Летиція відчинила двері.

    Всередині був один Дезессар, який схилився над мапою.

    — Що ще? — незадоволено сказав він.

    — Я хочу залишити ваш корабель. Мені нічого не треба. Ні компенсації, ні частки скарбу — можете взяти її собі. Дайте ялик, я повернуся в Форт-Рояль.

    Капітан допитливо дивився на неї. Його рідкі брови насупилися.

    — Я схожий на бовдура? Ви вирішили розповісти про Сент-Моріц губернатору. Розраховуєте отримати від нього більше?

    — Нічого подібного. Просто мені з вами не дорога. Щоб вам було спокійніше, можете почекати, поки «Ластівка» відійде від Мартиніки подалі. Нехай баркас спустять на воду до півночі.

    Брови капітана повернулися до початкового стану, на губах з’явилася посмішка. Певно, він порахував, Скільки грошей він отримає за паскудний баркас (на «Ластівці» ще залишалися ялик і велика шлюпка).

    — Нерозумно. Але справа ваша. Напишіть ось на цьому папірці, що відмовляєтеся від своєї частки на користь капітана Дезессара. А також, що не матимете до мене претензій через невиконання умов контракту.

    Летиція без вагань виконала його вимоги.

    Все це мені дуже не сподобалося. Що вона задумала?


    Розділ вісімнадцятий
    Несправжня жінка



    Невдовзі я про це дізнався.

    — Отче, благословіть на злочин, — сказала дівчинка ченцеві, коли повернулась до каюти.

    — На який? — стривожився той.

    — На державну зраду.

    — Ну, це не найстрашніший злочин, — зауважив отець Астольф. — Господу Богу все одно, якій державі ми належимо. Аби ваші наміри не зазіхали на моральність.

    — Я збираюся звільнити з полону підданого ворожої держави…

    Капелан кивнув:

    — Що ж, ця справа угодна Господу. Ось і в Писанні сказано: «До свободи закликані ви, браття».

    — Але це ще не все. Певно, мені доведеться завдати поранень середньої важкості людині, яка постане на моєму шляху.

    Францисканець засмутився:

    — А ось на це я вас благословити не можу. Навіть погану людину нівечити недобре.

    Вона зітхнула:

    — Отже, я зроблю це без вашого благословення. Тоді просто обійміть мене. Ми з вами, ймовірно, більше не побачимося.

    Отець Астольф притис її до грудей, поцілував у маківку. Дівчинка трохи поплакала.

    — З тим, хто забирає частку твого серця, не розлучаєшся до кінця життя. А можливо, й довше, — сказав їй монах.

    Решта вечора пройшла у приготуваннях.

    Летиція взяла гроші і зброю. Перевірила, чи є в баркасі все необхідне: вода, компас, запасне вітрило і весла.

    Опівночі матроси спустили човен, і він захитався на хвилях, прив’язаний до корми. Підійшов Логан, запитав, навіщо це. Отже, Дезессар нічого йому не розповів.

    — Я висаджусь на Сент-Моріц першим. Пошукаю цілющих трав, — спокійно відповіла йому Летиція те саме, що повідомила іншим. — Капітан запевняє, що за такої швидкості ми зможемо опинитися на місці вже завтра зранку.

    Зиркнувши на матросів позаду себе, Гаррі прошепотів:

    — Не робіть цього. Ви ще не все знаєте. Я ж так і не встиг з вами обговорити все. Поговоримо пізніше, коли всі заснуть…

    — Добре, — кивнула вона, знаючи, що ніякого «пізніше» не буде.

    Коли склянки пробили північ і палуба спустіла, Летиція посадила мене на кулак:

    — Ну що, подруго, попливеш зі мною чи залишишся на кораблі?

    Я обурено фиркнув: що за питання?

    — Якби ти знала, що я задумала… — прошепотіла моя вихованка, дивлячись убік.

    Не дурень. Зметикував.

    Коли в кубрику заснуть, ти пройдеш у дальній кінець трюму, торохнеш Йоржа по довбешці, випустиш лорда Руперта, і ми попливемо на баркасі нічний морем, під яскравими зірками. Краса!

    Летиція загорнулася в плащ, під яким, як я помітив, сховала великого пістоля. Стріляти, звісно, не можна було, але удар тяжким руків'ям у скроню звалив би з ніг кого завгодно.

    Я стрибав за моєю вихованкою. Серце холонуло від страху. План у дівчинки був відчайдушний, надто багато моментів могли зірватися.

    По-перше, як підібратися до вартового непомітно? Йорж! напевне поставиться до нічної появи лікаря сторожко.

    По-друге, навіть від сильного удару людина не завжди втрачає свідомість. Можна наробити галасу, від якого прокинеться команда.

    По-третє, вахтові скоріш за все помітять, що Епін сідає в баркас не сам…

    Поки я подумки перераховував небезпеки і ризики, ми дійшли до юту.

    До карцеру можна було потрапити двома способами: або пройшовши через кубрик, або спустившись з юту сходами. Летиція вибрала другий шлях, щоб не йти повз матросів, котрі похитувалися в люлях, і хтось з них, можливо, не спить. Зате з боку кубрика простіше було б підібратися до вартового непоміченим. При спусканні зі східців це ставало майже неможливо — сходи, по-перше, сильно порипували, а по-друге, виводили прямо до трос-камери. Той, хто спускався, одразу потрапляв у поле зору вартового.

    Ці перешкоди здавалися мені нездоланними.

    Однак Летиція збігла вниз, навіть не намагаючись ховатися.

    — Хто там, на посту? — запитала вона, вглядаючись у темряву.

    І я ляснув себе крилом по лобі. Вічно я все ускладнюю, проґавлюючи якісь очевидні обставини.

    Звісно ж, Йоржа, давно змінили! Біля карцеру чергує інша людина, у якої немає причин стерегтися корабельного лікаря.

    Подальші дії відразу перестали здаватися мені авантюрою, яку важко здійснити.

    — Це я, М’якушка, — пролунало знизу. — Що, синку, не спиться?

    То був найстаріший з матросів, добродушний і розсудливий «дя