Оглавление

  • ПОДЯКА
  • ФАКТ:
  • ПРОЛОГ
  • РОЗДІЛ 1
  • РОЗДІЛ 2
  • РОЗДІЛ 3
  • РОЗДІЛ 4
  • РОЗДІЛ 5
  • РОЗДІЛ 6
  • РОЗДІЛ 7
  • РОЗДІЛ 8
  • РОЗДІЛ 9
  • РОЗДІЛ 10
  • РОЗДІЛ 11
  • РОЗДІЛ 12
  • РОЗДІЛ 13
  • РОЗДІЛ 14
  • РОЗДІЛ 15
  • РОЗДІЛ 16
  • РОЗДІЛ 17
  • РОЗДІЛ 18
  • РОЗДІЛ 19
  • РОЗДІЛ 20
  • РОЗДІЛ 21
  • РОЗДІЛ 22
  • РОЗДІЛ 23
  • РОЗДІЛ 24
  • РОЗДІЛ 25
  • РОЗДІЛ 26
  • РОЗДІЛ 27
  • РОЗДІЛ 28
  • РОЗДІЛ 29
  • РОЗДІЛ 30
  • РОЗДІЛ 31
  • РОЗДІЛ 32
  • РОЗДІЛ 33
  • РОЗДІЛ 34
  • РОЗДІЛ 35
  • РОЗДІЛ 36
  • РОЗДІЛ 37
  • РОЗДІЛ 38
  • РОЗДІЛ 39
  • РОЗДІЛ 40
  • РОЗДІЛ 41
  • РОЗДІЛ 42
  • РОЗДІЛ 43
  • РОЗДІЛ 44
  • РОЗДІЛ 45
  • РОЗДІЛ 46
  • РОЗДІЛ 47
  • РОЗДІЛ 48
  • РОЗДІЛ 49
  • РОЗДІЛ 50
  • РОЗДІЛ 51
  • РОЗДІЛ 52
  • РОЗДІЛ 53
  • РОЗДІЛ 54
  • РОЗДІЛ 55
  • РОЗДІЛ 56
  • РОЗДІЛ 57
  • РОЗДІЛ 58
  • РОЗДІЛ 59
  • РОЗДІЛ 60
  • РОЗДІЛ 61
  • РОЗДІЛ 62
  • РОЗДІЛ 63
  • РОЗДІЛ 64
  • РОЗДІЛ 65
  • РОЗДІЛ 66
  • РОЗДІЛ 67
  • РОЗДІЛ 68
  • РОЗДІЛ 69
  • РОЗДІЛ 70
  • РОЗДІЛ 71
  • РОЗДІЛ 72
  • РОЗДІЛ 73
  • РОЗДІЛ 74
  • РОЗДІЛ 75
  • РОЗДІЛ 76
  • РОЗДІЛ 77
  • РОЗДІЛ 78
  • РОЗДІЛ 79
  • РОЗДІЛ 80
  • РОЗДІЛ 81
  • РОЗДІЛ 82
  • РОЗДІЛ 83
  • РОЗДІЛ 84
  • РОЗДІЛ 85
  • РОЗДІЛ 86
  • РОЗДІЛ 87
  • РОЗДІЛ 88
  • РОЗДІЛ 89
  • РОЗДІЛ 90
  • РОЗДІЛ 91
  • РОЗДІЛ 92
  • РОЗДІЛ 93
  • РОЗДІЛ 94
  • РОЗДІЛ 95
  • РОЗДІЛ 96
  • РОЗДІЛ 97
  • РОЗДІЛ 98
  • РОЗДІЛ 99
  • РОЗДІЛ 100
  • РОЗДІЛ 101
  • РОЗДІЛ 102
  • РОЗДІЛ 103
  • РОЗДІЛ 104
  • РОЗДІЛ 105
  • РОЗДІЛ 106
  • РОЗДІЛ 107
  • РОЗДІЛ 108
  • РОЗДІЛ 109
  • РОЗДІЛ 110
  • РОЗДІЛ 111
  • РОЗДІЛ 112
  • РОЗДІЛ 113
  • РОЗДІЛ 114
  • РОЗДІЛ 115
  • РОЗДІЛ 116
  • РОЗДІЛ 117
  • РОЗДІЛ 118
  • РОЗДІЛ 119
  • РОЗДІЛ 120
  • РОЗДІЛ 121
  • РОЗДІЛ 122
  • РОЗДІЛ 123
  • РОЗДІЛ 124
  • РОЗДІЛ 125
  • РОЗДІЛ 126
  • РОЗДІЛ 127
  • РОЗДІЛ 128
  • РОЗДІЛ 129
  • РОЗДІЛ 130
  • РОЗДІЛ 131
  • РОЗДІЛ 132
  • РОЗДІЛ 133
  • ЕПІЛОГ
  • сл.1

    Втрачений символ (fb2)


    Ден Браун
    Втрачений символ

    Моїй дружині Блайт присвячується

    ПОДЯКА

    Висловлюю свою глибоку вдячність трьом дорогим друзям, з якими я мав розкіш працювати: моєму редакторові Джейсону Кауфману; моєму літературному агентові Гайді Ланґе; моєму юридичному консультантові Майклу Раделу. Хотів би також висловити величезну подяку видавничій компанії «Даблдей», іншим видавцям моїх творів у всьому світі і, звичайно ж, моїм читачам.

    Цей роман не був би написаний без щедрої підтримки незчисленних доброзичливців, що ділилися зі мною своїми знаннями та досвідом. Всім вам — моя глибока вдячність.

    Жити у світі, не розібравшись у його суті, —

    це те саме, що блукати у величезній бібліотеці,

    не торкаючись книжок.

    З «Таємного вчення усіх часів»

    ФАКТ:

    1991 року в сейф директора ЦРУ поклали один документ. Він і досі перебуває там. Його зашифрований текст містить згадки про якийсь древній портал та невідоме підземне сховище. До того ж у в цьому документі є така фраза: «Він схований десь тут, неподалік».


    Всі організації, згадані в цьому романі, реально існують, включно з франкмасонами, Невидимим коледжем, відділом безпеки ЦРУ, Центром технічної підтримки Смітсонівського музею (SMSC) та Інститутом ноетичних наук.


    Усі згадані в цьому творі ритуали, галузі науки, мистецькі витвори та пам’ятки є реальними.

    ПРОЛОГ

    Масонський храм у Вашинґтоні

    8:33 вечора


    «Як померти — ось в чім секрет».

    З давніх-давен спосіб смерті завжди був таємницею.

    Тридцятичотирирічний ініціат увіп’явся очима в людський череп у своїх долонях. Череп, порожнистий, як чаша, був наповнений криваво-червоним вином.

    «Випий, — сказав він собі. — Випий — тобі нема чого боятися».

    Згідно з традицією, колись він розпочав свою подорож у живописній одіжі середньовічного єретика, якого ведуть на шибеницю: широка розхристана сорочка, з-під якої виднілися бліді груди, ліва штанина закочена до коліна, а правий рукав — до ліктя. На шиї висіла важуча петля з товстої вірьовки — братчики називали її «буксирним тросом». Однак цього вечора на ньому був одяг майстра, як і на братчиках-свідках.

    Вони стояли поруч колом, всі при повних регаліях — смушкових фартухах, пасках та білих рукавичках. Церемоніальні коштовності на їхніх шиях химерно мерехтіли у напівтемряві, неначе очі привидів. У світському житті більшість цих чоловіків були людьми поважними й впливовими, однак ініціат знав, що у цих стінах їхні чини та звання не означали абсолютно нічого. Тут всі вони були рівними, названими братами, яких пов’язували спільні містичні узи.

    Кинувши погляд на моторошне товариство довкола, ініціат подумав, що навряд чи хто поза межами цього приміщення міг коли-небудь уявити, що всі ці люди можуть зібратися в одному місці... тим паче — в такому місці. Приміщення, в якому вони зібралися, скидалося скоріше на якесь потаємне святилище древніх часів.

    Одначе правда була ще химернішою.

    Вони перебували лишень за кілька кварталів від Білого дому.

    Ця колосальна споруда, розташована за адресою: Північно-західна шістнадцята вулиця, номер сімнадцять-тридцять три, Вашинґтон, округ Колумбія, була точною копією дохристиянського святилища — храму царя Мавсола, задуманого як мавзолей, тобто місце, куди потрапляють після смерті. Парадний вхід з бронзовими дверима охороняли два сімнадцятитонних сфінкси. Усередині — розкішно оздоблений лабіринт з ритуальних кімнат, залів, ізольованих склепів і бібліотек. І навіть з порожнистою стіною, що ховала останки двох людських тіл. Ініціатові якось сказали, що в цій будівлі кожна кімната має свій секрет, одначе жодна з них не містила так багато секретів, як оця гігантська зала, де він зараз стояв навколішки з черепом у долонях.

    Це була Храмова зала.

    Вона являла собою правильний квадрат. Надзвичайно просторий. Стеля, що вражала висотою — аж сто футів[1], трималася на монолітних колонах із зеленого граніту. По периметру зали йшла ярусна галерея зі шкіряними кріслами ручної роботи з горіхового дерева. На західній стіні бовванів трон заввишки тридцять п’ять футів, напроти якого у ніші ховався орган. Стіни були розмальовані неначе калейдоскопом древніх символів — єгипетських, давньоєврейських, астрономічних, алхімічних та інших, і досі невідомих.

    Цього вечора Храмову залу освітлював ряд свічок, розставлених у певному порядку. Їхнє тьмяне мерехтіння, до якого додавався лише блідий стовп місячного сяйва з широкого круглого вікна у стелі, освітлювало найдивовижніший предмет цього приміщення: величезний олтар, витесаний із суцільного шматка полірованого чорного мармуру, прямісінько в центрі квадратної зали.

    «Як померти — ось в чім секрет», — нагадав собі ініціат.

    — Час, — прошепотів чийсь голос.

    Ініціат поволі підвів очі й поглянув перед собою на статечну постать у білому вбранні. Цей чоловік мав титул Вельмишановного Верховного магістра. Йому було під шістдесят; усіма обожнюваний американський ідол — кремезний, впливовий і неймовірно багатий. Його колись темне волосся вже почало сріблитися, а відоме на всю країну обличчя відображало жвавий розум та досвід, набутий за роки перебування у владі.

    — Прийми обітницю, — мовив Вельмишановний магістр голосом тихим та лагідним, як летючий сніг. — Заверши свою подорож.

    А подорож ініціата, як і всі подібні подорожі, почалася з першого ступеня. Тієї ночі під час ритуалу, схожого на теперішній, Вельмишановний магістр зав’язав йому очі оксамитовою хусткою, притиснув до його оголених грудей вістря церемоніального меча і суворо спитав:

    — Ти і справді присягаєшся своєю честю, що без примусу і добровільно пропонуєш свою кандидатуру для пізнання таємниць та набуття привілеїв нашого братства і не маєш на думці корисливих та інших негідних мотивів?

    — Так, — збрехав ініціат.

    — Тоді нехай це вістря вжалить твою совість і завдасть неминучої й швидкої смерті, якщо коли-небудь тобі здумається виказати ввірені секрети, — попередив його магістр.

    Тоді ініціатові не було страшно.

    «Вони ж ніколи не дізнаються про мої справжні наміри».

    Однак цього вечора йому здалося, що у Храмовій залі витає якась лиховісна урочистість, тож почав подумки прокручувати всі зловісні застереження, мовлені йому під час подорожі, та погрози про страшні наслідки, у разі якщо він коли-небудь викаже ті секрети, про які невдовзі мав дізнатися: горлянку розріжуть від вуха до вуха... вирвуть з коренем язика... витребушать і спалять нутрощі... прах розвіють за вітром... вирвуть серце і кинуть диким звірам...

    — Брате, — мовив сіроокий магістр і поклав руку на плече ініціата, — прийми завершальну обітницю.

    Зусиллям волі взявши себе в руки, щоб зробити останній крок у своїй подорожі, ініціат сіпнувся мускулистим тілом і знову зосередив увагу на черепові у своїх руках. Темно-червоне вино у тьмяному мерехтінні свічок здавалося майже чорним. У кімнаті запала мертва тиша, і він фізично відчув на собі погляди свідків-братчиків, що чекали, коли він прийме завершальну присягу і приєднається до еліти.

    «Цієї ночі, — подумалося йому, — тут відбувається те, чого ще ніколи не було в історії цього братства. Жодного разу впродовж століть».

    Він знав, що то буде перша іскра... І вона дасть йому непереборну силу. Підбадьорений цією думкою, він глибоко вдихнув і промовив слова, що їх уже промовляла до нього величезна кількість людей у всіх країнах світу:

    — Нехай вино, що я вип’ю, стане мені смертельною отрутою... якщо я — свідомо чи несвідомо — порушу цю клятву.

    Його слова відлунили у просторій залі.

    І знову запала тиша.

    Вгамувавши ледь помітне тремтіння рук, ініціат підніс череп до рота і торкнувся губами висохлої кістки. Він заплющив очі, перехилив череп і став пити вино довгими глибокими ковтками. Коли в горлянці щезла остання краплина, він опустив череп додолу.

    На якусь мить ініціатові здалося, що йому стиснуло груди — і його серце дико закалатало від страху. «Господи, невже вони дізналися?!» Але страх минувся так само швидко, як і прийшов.

    По тілу розлилося приємне тепло. Ініціат поволі випустив з легенів повітря, подумки посміхнувся і поглянув на сіроокого чоловіка, який, нічого не підозрюючи, так необачно ввів його у найпотаємніші кола братства.

    «Невдовзі я позбавлю вас того, що є для вас найдорожчим».

    РОЗДІЛ 1

    Заповнений туристами підйомник фірми «Отис» виповзав догори південною опорою Ейфелевої вежі. У напхом напханому ліфті якийсь аскетичного вигляду бізнесмен у бездоганно напрасованому костюмі уважно поглянув на хлопчину, що стояв біля нього.

    — Щось ти блідий, синку. Треба тобі було внизу залишитися.

    — Та все нормально... — відказав хлопець, намагаючись угамувати неспокій. — На наступному поверсі я вийду.

    «Мені немає чим дихати», — промайнуло в голові.

    Чоловік нахилився до нього.

    — Я гадав, що нудота мине, поки ми підніматимемося. — І він ніжно погладив хлопчину по щоці.

    Син соромився розчаровувати батька, однак ледь розчув його слова крізь шум у вухах.

    «Мені немає чим дихати. Треба забиратися геть із цього ящика!»

    Оператор монотонно розповідав про шарнірні поршні підйомника та про його залізну конструкцію, вкриту ізоляційним шаром. А під ними, далеко внизу, навсібіч розбігалися паризькі вулиці.

    «Майже доїхали, — заспокоював себе хлопець, висунувши, як журавель, шию і дивлячись угору на попередній ліфт, з якого вже виходили люди. — Тримайся».

    Коли ліфт різко нахилився під кутом до верхнього оглядового майданчика, опора, вздовж якої він рухався, почала звужуватися, стискаючи її масивні стояки у вузький вертикальний тунель.

    — Татку, здається, я не...

    Раптом згори донеслося розкотисте тріскотіння. Клітка ліфта сіпнулася й незграбно нахилилася, і схожі на змії старі розщеплені канати почали хльостати підйомник з усіх боків. Хлопець перелякано притулився до батька.

    — Татку!

    На якусь швидкоплинну лячну мить їхні погляди зустрілися.

    А потім дно ліфта провалилося.

    Роберт Ленґдон смикнувся на своєму м’якому шкіряному сидінні, виринувши із сонного напівзабуття. Він сидів сам-один у просторому салоні адміністративного реактивного літака «Фалькон 2000 ЕХ», що мчав, підстрибуючи у турбулентних потоках. Позаду чулося рівномірне гудіння двох двигунів «Пратт-енд-Вітні».

    — Містере Ленґдон? — протріщав голос із динаміка внутрішнього зв’язку. — Ми заходимо на посадку.

    Ленґдон випростався у кріслі і засунув у сумку картки з нотатками до лекції. Він саме розглядав масонську символіку, коли раптом задрімав. Професор подумав, що цей короткий сон про його покійного батька навіяло несподіване запрошення від давнього покровителя, Пітера Соломона, отримане сьогодні вранці.

    «Іще одна людина, яку мені не хотілося б розчаровувати».

    Цей п’ятдесятивосьмирічний філантроп, історик та науковець взяв Ленґдона під своє крило майже тридцять років тому і багато в чому заповнив ту порожнечу, що виникла після смерті його батька. Впливовість династії цього чоловіка та його чималеньке багатство не заважили Ленґдонові бачити у його сірих очах скромність, доброту та співчуття.

    Сонце за вікном літака вже сіло, та професор і досі міг розгледіти в сутінках тендітний обрис найбільшого у світі обеліска, що здіймався на обрії, неначе шпиль древнього сонячного годинника. Цей мармуровий обеліск заввишки п’ятсот п’ятдесят п’ять футів позначав серце цієї країни. А довкола шпиля тішила око ретельно окреслена геометрія вулиць.

    Навіть у літакові відчувалася та майже містична енергія, що її випромінювало місто Вашинґтон. Ленґдон любив це місто, тому, коли літак торкнувся колесами злітно-посадкової смуги, професор відчув, як від думки про те, що його чекало попереду, в душі збурилося радісне хвилювання. Тим часом літак наближався до одного з приватних терміналів величезного міжнародного аеропорту імені Даллеса.

    Ленґдон зібрав свої речі, подякував пілотам і вийшов із розкішно оздобленого літака на розкладний трап. Холодне січневе повітря бадьорило та освіжало.

    «Дихай на повні груди, Роберте», — подумав він, оглядаючи широкий виднокруг.

    Понад смугою повзли пасма зимового туману, тож коли Ленґдон зійшов на білу ковдру, що вкрила гудронове покриття летовища, то йому здалося, наче він ступив на болото.

    — Агов, привіт! — почувся з протилежного боку мелодійний голос із британським акцентом. — Професоре Ленґдон!

    Ленґдон придивився і побачив, що до нього поспішає, радісно вимахуючи рукою, жінка середнього віку з розпізнавальним значком та планшетом. З-під її стильної плетеної шапочки вибивалися біляві кучері.

    — Ласкаво просимо до Вашинґтона, пане!

    — Дякую, — посміхнувся Ленґдон.

    — Мене звуть Пем, я з пасажирської служби. — Жінка говорила з надмірним ентузіазмом, від якого Ленґдонові стало трохи не по собі. — Будь ласка, ходіть зі мною, пане, на вас уже чекає авто.

    Ленґдон рушив слідком за жінкою через летовище до Іменного терміналу, оточеного блискучими приватними літаками. «Наче стоянка таксі для знаменитих та багатих».

    — Мені страшенно не хочеться набридати вам, професоре, — ніяково мовила жіночка, — але ви дійсно той самий Роберт Ленґдон, котрий пише книги про таємничі символи та релігію, еге ж?

    Ленґдон трохи завагався, а потім кивнув.

    — Я так і думала! — аж засяяла від радості співрозмовниця. — Наш клуб книголюбів нещодавно прочитав вашу книгу про божественне жіноче начало та церкву! Це так чудово, що вона здійняла такий скандал! Певно, вам подобається впускати козу до капустяної грядки!

    Ленґдон посміхнувся.

    — Насправді скандал не входив у мої наміри.

    Жіночка відчула, що Ленґдон не має настрою обговорювати свої праці.

    — Вибачте за моє базікання. Ви, напевне, вже втомилися від того, що вас повсюди впізнають... але ви самі в цьому винні. — Співрозмовниця грайливо кивнула на одіж професора. — Вас видала ваша уніформа.

    «Моя уніформа?!» — Ленґдон з подивом витріщився на своє вбрання. Звична вугільно-чорна «водолазка», куртка з шотландського твіду, брюки кольору хакі та дублені туфлі-мокасини, що їх зазвичай взувають студенти, — стандартне шмаття для лекцій, семінарів, офіційних фото та світських заходів.

    Жінка розсміялася.

    — Оці ваші «водолазки» — вони такі старорежимні! У краватці ви мали б більш стильний вигляд!

    «Нізащо не вдягатиму оті огидні зашморги!» — подумав Ленґдон.

    Колись він навчався в спецшколі «Філіпс Ексетер», де вимагали вдягати краватку шість днів на тиждень. Але попри романтичні розповіді директора, що сучасні краватки походять аж від шовкових фаскій римських ораторів, які їх вдягали на шию, аби не застудити голосові зв’язки, Ленґдон прекрасно знав, що насправді слово «краватка» походить від назви шайки жорстоких найманців-хорватів, котрі перед тим, як знавісніло кинутися в бій, обмотували шиї хустками і закріплювали їх вузлами. І донині цей старовинний бойовий предмет одягу вдягають сучасні воїни-клерки, сподіваючись залякати своїх супротивників під час щоденних конторських баталій.

    — Дякую за пораду, — хихикнув Ленґдон. — Я подумаю принагідно, чи варто мені вдіти краватку.

    На його щастя, з шикарного авто «Лінкольн Таун Кар» вийшов добре вишколений чоловік у темному костюмі й підняв угору палець.

    — Містере Ленґдон? Я — Чарльз із компанії «Белтвей лімузин». — Він розчахнув пасажирські дверцята. — Добривечір, пане. Ласкаво просимо до Вашинґтона.

    Ленґдон дав Памелі чайові за її гостинність і втиснувся до розкішного салону Лінкольна. Водій показав йому, де є регулятори температури, пляшки з водою та кошик з гарячими булочками. Мить — і Ленґдон уже мчав геть від аеропорту приватною під’їзною дорогою. «Так ось як живе друга половина людства!»

    Коли авто на шаленій швидкості вскочило у проїзд Віндсок-драйв, водій проглянув список телефонних номерів і швидко набрав потрібний.

    — Це «Белтвей лімузин», — мовив він професійним натренованим голосом. — Мене просили підтвердити прибуття мого пасажира. — Він на мить замовк. — Так, сер. Ваш гість, містер Ленґдон, уже прибув, і я доставлю його до Капітолію на сьому годину вечора. Дякую, сер. — І водій вимкнув телефон.

    Ленґдон не міг не посміхнутися.

    «Все передбачено до дрібниць. Уважне ставлення Пітера Соломона до деталей було однією з його сильних сторін, дозволяючи з видимою легкістю поширювати свій чималий вплив. Але й кілька мільярдів доларів на банківському рахунку теж не завадять».

    Ленґдон зручно вмостився на м’якенькому шкіряному сидінні й заплющив очі, слухаючи, як позаду поволі вщухає шум аеропорту. До Капітолійського пагорба їхати було з півгодини, і він мав намір витратити цей час на те, щоб зібратися з думками. Все трапилося так швидко, і тільки зараз Ленґдон почав по-справжньому замислюватися про той неймовірний вечір, що чекав на нього попереду.

    «Перебуваю під покровом таїни», — подумав він, здивований і водночас втішений такою перспективою.


    А за десять миль від Капітолію дехто жваво готувався до прибуття Роберта Ленґдона.

    РОЗДІЛ 2

    Той, хто назвав себе Малах, притиснув кінчик голки до своєї виголеної голови і полегшено зітхнув, коли гостре вістря вскочило й вискочило з його плоті. Тихе гудіння електричного пристрою було непереборно привабливим, як наркотик... Так само всепоглинальним видавався і проштрик голки, що пройшла глибоко в його шкіру і залишила там цятку барвника.

    «Я — справжній шедевр».

    Краса ніколи не була метою татуювання. Метою була зміна. Від вкритих шрамами нубійських священиків, що жили за дві тисячі років до нашої ери, і татуйованих послідовників культу Кібели у Давньому Римі та до сучасних маорі із татуюваннями-шрамами «моко» люди татуювали себе, аби продемонструвати, що офірують ту чи іншу частину власного тіла. Перетерпівши біль, вони мали оздобу і немов поставали істотами, що зазнали оновлення.

    Попри зловісні віщування з Левиту (19, 28), що забороняли робити будь-які позначки на людській плоті, татуювання стало чимось на кшталт обряду посвяти серед мільйонів людей сучасної доби — від охайних підлітків до закоренілих наркоманів та провінційних домогосподарок.

    Сам акт татуювання перетворився на декларацію здатності до перетворення, що проголошувала на увесь світ: «Я — господар власної плоті, я контролюю власне тіло». І це п’янке відчуття контролю, породжене відчутою здатністю до фізичного перетворення, заволоділо, як наркотик, мільйонами людей і змусило їх вдатися до практики трансформації плоті: косметичної хірургії, пірсингу, культуризму та прийому гормональних препаратів, і навіть більше — до булімії й зміни статі. Людський дух прагне стати господарем своєї смертної оболонки.

    Дідівський годинник вдарив один раз, і Малах підвів очі. Шоста тридцять пополудні. Полишивши інструменти, чоловік загорнув своє голе кремезне тіло заввишки шість футів три дюйми[2] у японський шовковий халат і неспішно попрямував через хол. Повітря у просторому особняку було важким від їдкого аромату його шкірних барвників та свічок з бджолиного воску, якими він стерилізував голки. Велетень пройшов коридором повз безцінні італійські старожитності — піранезійську гравюру, розкладне «крісло Савонароли» та срібну олійну лампу Буґаріні — і, поглянувши у високе, від стелі до підлоги, вікно, замилувався класичним міським краєвидом. На темному тлі зимового неба урочисто і поважно виблискував купол.

    «Онде він криється, — подумав молодик. — Схований десь там, неподалік».

    Мало хто знав про його існування... а ще менше людей знали про його вражаючу міць і про те, як винахідливо він захований. До цього дня це було найграндіознішою нерозгаданою таємницею його країни. Ті ж нечисленні, хто знав правду, ховали її під завісою символів, легенд та алегорій.

    «І ось вони розчинили переді мною свої двері», — подумав Малах.

    Три тижні тому під час ритуалу, свідком якого стали найвпливовіші чоловіки Америки, Малах дійшов до тридцять третього ступеня — найвищого рівня у найстарішому з існуючих у світі братств. Та, попри новий ранг Малаха, братчики нічого йому не сказали. І не скажуть — це він знав достеменно. Бо так заведено. Існували групи всередині груп, братства всередині братств. Навіть чекаючи роками, він може так і не заслужити на їхню повну довіру.

    Втім, йому й не була потрібна довіра братчиків, щоб заволодіти їхнім найпотаємнішим секретом.

    «Моя ініціація досягла мети».

    І Малах, охоплений збудженням від того, що чекало на нього попереду, неквапливо рушив до спальні. Всюди по його просторій домівці з динаміків лунали вигадливі мелодії рідкісних записів кастратів, що виконували «Lux Aeterna»[3] з «Реквієму» Верді, — як згадка про колишнє життя. Малах торкнувся пульта, щоб увімкнути «Dies irae»[4]. І під брязкіт литавр із паралельними квінтами, легко відштовхуючись мускулистими ногами, він застрибав мармуровими сходами вгору, а його халат розвівався на ходу і клубочився, як легка хмарина.

    Раптом він почув, як забурчав, протестуючи, його шлунок. Малах постився вже другий день, споживаючи лише воду і готуючи своє тіло відповідно до древніх традицій. «Твій голод буде вгамовано на світанку, — нагадав він собі. — І твій біль також».

    Малах увійшов до своєї спальні, як до святилища — з побожним трепетом — і замкнув за собою двері. Йдучи до туалетного столика, він на мить зупинився, відчувши, що його немов манить до себе величезне позолочене дзеркало. Не в змозі протистояти спокусі, він повернувся і поглянув на своє відображення. Повільно, неначе розгортаючи безцінний подарунок, він скинув халат і подивився на своє оголене тіло. Його вигляд викликав у нього непідробне благоговіння.

    «Я — шедевр».

    Його масивне тіло було гладенько виголене. Малах спочатку опустив очі на свої ступні з татуюваннями у вигляді луски та пазурів яструба. Потім поглянув на м’язисті ноги, татуйовані як різьблені колони: ліва — спірально, а права — вертикальними смугами. Як дві колони в храмі Соломона: Воаз та Яхін. Його пах та живіт утворювали декоровану арку, а могутні груди прикрашав двоголовий фенікс. І оком у кожної повернутої в профіль голови слугував сосок Малахових грудей. Його плечі, шия, обличчя та голена голова були повністю вкриті вишуканими візерунками древніх символів та окультних знаків.

    «Я — артефакт... розписаний предмет поклоніння».

    Одному смертному вже довелося побачити голого Малаха. Це сталося вісімнадцять годин тому. Той чоловік закричав від страху:

    — Господи милосердний, та ти ж демон!

    — Якщо ти вважаєш мене демоном — будь ласка, я не заперечую, — відповів йому Малах. У його розумінні — як і в розумінні древніх — янголи і демони були ідентичними та взаємозамінними архетипами. Різниця полягала в полярності ставлення: янгол-хоронитель, що переміг у битві твого ворога, сприймався цим ворогом як демон-руйнівник.

    Аж ось Малах торкнувся обличчя і спідлоба поглянув на маківку своєї голови. Там, всередині схожого на корону гало, світилося маленьке кружальце нетатуйованої плоті. Ця ретельно охоронювана ділянка залишалася єдиним неторкнутим шматочком Малахової шкіри. Це священне кружальце терпляче чекало донині... але цієї ночі і воно буде татуйоване. Хоча Малах іще не мав того, що потрібно для завершення шедевра, він знав, що ця мить швидко наближається.

    Збуджений та піднесений від споглядання власного віддзеркалення, Малах уже відчував, як зростає його міць. Він надягнув халат, підійшов до вікна і знову поглянув на містичне місто, що розлягалося перед ним. «Він прихований десь там, неподалік».

    Знову зосередивши думки на завданні, яке він мав виконати, Малах рушив до туалетного столика, наклав на обличчя, голову та шию грим — і всі його татуювання стали невидимими. Потім вдягнув спеціальний комплект вбрання, ретельно приготований саме для сьогоднішнього вечора. Скінчивши вбиратися, Малах ще раз поглянув на себе у дзеркало — для контролю. Задоволений побаченим, він злегка пробігся долонею по гладенькій шкірі голови і посміхнувся.

    «Він десь там, неподалік, — подумав Малах. — І цієї ночі один чоловік допоможе мені знайти його».

    Виходячи зі свого помешкання, Малах готувався до події, яка невдовзі захитає Капітолій. Він добре постарався, щоб приготувати на сьогоднішню ніч всі необхідні компоненти.

    І ось нарешті у гру введено заключного пішака.

    РОЗДІЛ 3

    Роберт Ленґдон заклопотано переглядав свої нотатки на картках, коли шум коліс лімузина різко змінив тональність. Професор підвів очі — і здивувався швидкості, з якою вони подолали чималу відстань.

    «Арлінгтонський меморіальний місток? Так швидко?»

    Відклавши нотатки, він подивився на спокійні води річки Потомак, що неспішно текли попід ним. Над поверхнею води клубочився густий туман. Доречно названа Туманною Долиною, ця заглибина завжди здавалася досить дивним місцем для будівництва столиці країни. З усіх місцин Нового Світу батьки-засновники вибрали саме це драглисте болото біля річки, щоб закласти тут наріжний камінь свого утопічного суспільства.

    Ленґдон поглянув ліворуч, через Припливний басейн, на граціозно-округлий силует меморіалу Джефферсона — Пантеон Америки, як його часто називали. Попереду за ходом автомобіля здіймалася у небо непоказна будівля меморіалу Лінкольна, чиї прямокутні обриси нагадували древній Парфенон в Афінах. А далі Ленґдон узрів центральний елемент міста: той самий шпиль, який він бачив із літака. Архітектурний аналог, що надихнув творців цієї споруди, походив не з римської чи древньо-грецької доби, а з набагато давніших.

    То був Єгипетський обеліск Америки.

    Освітлений знизу, монолітний шпиль монумента Вашинґтона непорушно стовбичив на тлі темного неба, неначе корабельна щогла. Ленґдон дивився на обеліск під гострим кутом, і цього вечора йому раптом здалося, що той немовби гойдається на хвилях, відірвавшись від свого фундаменту. Ленґдон раптом відчув і себе відірваним від фундаменту, неприкаяним. Його поїздка до Вашинґтона стала цілковитою несподіванкою. «Уранці я прокинувся з думкою про спокійний недільний відпочинок удома... аж раптом опинився за кілька хвилин їзди від столичного Капітолію».

    Цього ранку, о четвертій сорок п’ять, Ленґдон пірнув у гладеньку, як скло, воду, розпочавши свій день зі звичних п’ятдесяти кіл у плавальному басейні Гарварду. Звісно, його фізичний стан був уже не той, як у студентські роки, коли він брав участь у загально-американських змаганнях з водного поло, але і досі професор мав вигляд цілком пристойний як на чоловіка сорока з гаком років — стрункий та підтягнутий. Єдина різниця полягала в тому, що тепер для цього йому доводилося докладати більших зусиль.

    Коли Ленґдон повернувся додому о шостій, він розпочав ранковий ритуал розмелювання вручну кавових бобів з Суматри та смакування їхнього екзотичного аромату, що наповнював кухню. Однак цього ранку він здивовано завважив на дисплеї голосової пошти блимання червоного вогника. «Кому ж це не спиться о шостій ранку в неділю, га?» Ленґдон натиснув на кнопку і прослухав повідомлення.

    «Доброго ранку, професоре Ленґдон. Мені страшенно шкода, що турбую вас о такій ранній годині. — У ввічливому голосі чулася помітна невпевненість та ледь вловний південний акцент. — Мене звуть Ентоні Джелбарт, я — виконавчий асистент Пітера Соломона. Містер Соломон сказав мені, що ви рання пташка... він увесь ранок намагався зв’язатися з вами, залишаючи повідомлення. Як тільки прослухаєте це повідомлення, зв’яжіться, будь ласка, з Пітером напряму. Мабуть, ви маєте його приватний номер, а якщо ні, то нагадую вам його: 202-329-5746».

    Раптом Ленґдон відчув тривогу за свого старого приятеля. Пітер Соломон був бездоганно вихованою та чемною людиною, точно не з тих, хто телефонуватиме в неділю удосвіта. Хіба що в екстреному випадку, коли сталося щось лихе.

    Ленґдон, не домоловши каву, поквапився до кабінету, щоб передзвонити.

    «Дай Боже, щоб все було гаразд».

    Відтоді як вони вперше зустрілися у Прінстонському університеті, Пітер Соломон, незважаючи на дванадцятирічну різницю У віці, завжди був для Ленґдона другом та покровителем, був для нього як батько. На другому курсі Ленґдон мав відвідувати вечірні лекції нештатного викладача — відомого молодого історика та філантропа. Соломон викладав із захопливою пристрастю, розкриваючи перед слухачами вражаючі образи семіотики та історії архетипів, і ці образи, у свою чергу, стали для Ленґдона тією іскрою, що згодом викресала у нього пристрасть до символів, яка захопила його на все життя. Однак не талановитість Пітера Соломона, а скромний погляд його лагідних очей — ось що спонукало тоді Ленґдона написати йому подячного листа. Молодий студент і мріяти не міг, що Пітер Соломон, один з найбагатших та найзагадковіших інтелектуалів Америки, колись відповість на його листа. Але Соломон відповів. І це стало початком воістину міцної дружби, що збагатила їх обох.

    Відомий вчений, чиї стримані манери покоїлися на міцному підґрунті сімейного спадку, походив із супербагатої родини Соломонів, чиє ім’я карбувалося на будинках та університетських спорудах по всій країні. Як і Ротшильд у Європі, прізвище Соломон завжди ототожнювалося з містикою американської знатності та успішності. Пітер перебрав керівництво справами родини ще в молодому віці, після смерті свого батька, і тепер, у п’ятдесят вісім років, обіймав численні владні посади в різних галузях. Нині він обіймав посаду голови Смітсонівського інституту. Ленґдон час від часу під’юджував Пітера, що єдиною темною плямою на його бездоганному родоводі був диплом другорозрядного університету — а саме Йельського.

    Увійшовши до свого кабінету, Ленґдон здивовано побачив, що від Пітера прийшов іще й факс.

    Пітер Соломон

    Секретаріат

    Смітсонівський інститут


    Доброго ранку, Роберте!


    Мені негайно треба з тобою поговорити. Будь ласка, зателефонуй мені сьогодні вранці, як тільки зможеш, за номером 202-329-5746.

    Пітер

    Ленґдон одразу ж набрав номер і сів за свій різьблений дубовий стіл ручної роботи, чекаючи, поки їх з’єднають.

    — Офіс Пітера Соломона, — почувся знайомий голос помічника. — 3 вами говорить Ентоні. Чим можу допомогти?

    — Привіт, це Роберт Ленґдон. Ви залишили мені повідомлення...

    — Так, професоре Ленґдон, — з відчутним полегшенням відповів молодик. — Дякую, що передзвонили так швидко. Зараз я скажу йому, що ви на лінії. Вас перевести в режим очікування?

    — Звісно.

    Чекаючи, поки його з’єднають із Соломоном, Ленґдон дивився на ім’я Пітера на шапці листа зі Смітсонівського інституту і мимоволі посміхнувся. «У клані Соломонів майже не було ледацюг». Генеалогічне дерево Пітера рясніло іменами заможних бізнесових магнатів, впливових політиків та великої кількості видатних науковців, а деякі були навіть членами Лондонського Королівського наукового товариства. Єдиний з нині живих родичів Пітера, його сестра Кетрін, вочевидь успадкувала науковий ген, бо була провідною фігурою в недавно виниклій дисципліні, що називалася ноетична наука.

    «Для мене це як китайська грамота», — подумав Ленґдон і посміхнувся, згадавши минулорічну вечірку, що влаштовував Пітер, коли вона марно намагалася стисло пояснити йому сутність ноетичної науки. Ленґдон довго і уважно слухав її, а потім резюмував:

    — Як на мене, то це більше схоже на магію, аніж науку.

    Кетрін грайливо підморгнула.

    — Вони набагато ближче одна до одної, ніж вам здається, Роберте.

    Аж ось до телефону повернувся асистент Соломона.

    — Вибачте, але лінія містера Соломона ще не звільнилася після селекторної наради. Тут у нас сьогодні вранці виник невеличкий хаос.

    — Та які проблеми! Я передзвоню пізніше.

    — Взагалі-то містер Соломон попросив мене ввести вас у курс справи — чому він хотів з вами зв’язатися. Ви не заперечуєте?

    — Звісно, що ні.

    Асистент шумно втягнув повітря.

    — Можливо, вам, професоре, відомо, що кожного року тут, у Вашинґтоні, керівництво Смітсонівського інституту влаштовує приватний святковий вечір, щоб вшанувати наших найщедріших спонсорів та прихильників. Сюди запрошують також чимало представників культурної еліти нашої країни.

    Ленґдон знав, що його банківський рахунок мав надто мало нулів, щоби його можна було зарахувати до культурної еліти, але, попри це, раптом Соломон зажадав запросити на свято і його.

    — Згідно з традицією, — вів далі асистент, — вечері передуватиме програмна промова. Для виголошення цієї промови нам пощастило орендувати Національний зал статуй.

    «Найкраще приміщення в усьому окрузі Колумбія», — відзначив Ленґдон, пригадавши, як колись слухав лекцію у цьому напівкруглому залі. Важко було забути широку бездоганно-правильну підкову з п’яти сотень складаних стільців, оточену тридцятьма вісьмома статуями на повний зріст. Колись ця зала слугувала приміщенням палати представників Сполучених Штатів.

    — Проблема полягає ось у чім, — пояснив асистент. — Наша речниця несподівано захворіла і щойно поінформувала нас, що не зможе виголосити промову. — Помічник Соломона ніяково замовк, а потім продовжив: — Це означає, що нам украй потрібен речник, який зміг би її замінити. І містер Соломон сподівається, що ви зголоситеся це зробити.

    Ленґдон швидко оцінив свої можливості.

    — Я? — Цього він аж ніяк не очікував. — Не сумніваюся, що Пітер зможе знайти набагато кращу заміну.

    — Ви — найперша кандидатура для містера Соломона, професоре, до того ж ви занадто скромно себе оцінюєте. Гості інституту із захопленням вислухають вас, і містер Соломон вважає, що ви могли б, скажімо, прочитати ту саму лекцію, що і на каналі «Букспен-Тіві» кілька років тому. У такому разі вам не довелося б нічого заздалегідь готувати. Він сказав, що та ваша лекція стосувалася символізму в архітектурі столиці нашої країни і для очікуваної аудиторії кращої теми годі й шукати.

    Та Ленґдон не розділяв упевненості асистента.

    — Наскільки я пам’ятаю, в цій лекції більше йшлося про історію масонських споруд, а не про...

    — Так! Саме так! Наскільки вам відомо, містер Соломон є масоном, як і багато хто з його друзів-фахівців, які будуть гостями на цьому прийомі. Певен, що вони залюбки послухають вашу розповідь на цю тему.

    «Мушу визнати, що це й справді буде легко», — подумав Ленґдон, бо він зберігав конспекти геть усіх лекцій, які коли-небудь читав.

    — Що ж, я подумаю. А на яку дату призначено цю подію?

    Асистент прокашлявся і ніяково промовив:

    — Взагалі-то, пане професор, на сьогоднішній вечір.

    Ленґдон не втримався і розсміявся.

    — Сьогодні увечері?

    — Саме тому в нас і зчинився вранці невеличкий хаос. Наш інститут потрапив у досить незручне становище... — Асистент помовчав, а потім заторохтів: — Містер Соломон готовий послати за вами до Бостона приватний літак. Політ триватиме всього-на-всього годину, а до дванадцятої ночі ви вже повернетеся додому. Вам доводилося бувати на приватному авіатерміналі в Бостонському аеропорту імені Лоґана?

    — Так, — неохоче підтвердив Ленґдон. «Недивно, що Пітер завжди домагається свого».

    — От і прекрасно! Чи зможете ви зустріти літак на тому терміналі, скажімо... о п’ятій годині?

    — Та ви ж мені й вибору не залишили! — з посмішкою відказав професор.

    — Мені просто хочеться обрадувати містера Соломона, пане професор.

    «Так, Пітер справляє на людей саме такий ефект». Ленґдон замислився, але зрозумів, що іншого варіанта немає.

    — Гаразд. Передайте йому, що я зможу прилетіти.

    — Неймовірно! — з явним полегшенням вигукнув асистент і повідомив Ленґдонові номер літака та деяку іншу інформацію.

    Коли професор нарешті поклав слухавку, то подумав — а чи вдавалося кому-небудь відмовити Пітерові Соломону?

    Повернувшись до приготування кави, Ленґдон кинув у кавовий млинок трохи більше бобів. «Додаткова доза кофеїну сьогодні не завадить, — подумав він. — На мене чекає довгий день».

    РОЗДІЛ 4

    Будівля столичного Капітолію велично бовваніє у кінці Нешнл Молл — Національної алеї, якщо дивитися на схід, на узвишші, яке міський архітектор П’єр Лянфан схарактеризував, як «п’єдестал, що чекає на свій монумент». Капітолій, що зводився на чималенькій площі сімсот п’ятдесят футів завдовжки та триста п’ятдесят футів завширшки[5], має вражаючу кількість кімнат — аж п’ятсот сорок одну, а це понад шістнадцять акрів підлоги[6]! Цю неокласичну споруду ретельно сплановано так, щоб нагадувати про велич Давнього Риму, чиї ідеали надихали батьків-засновників Америки під час ухвалення законів та політичної культури нової республіки.

    Новий пункт пропуску для туристів, що входять до будівлі Капітолію, розташовувався глибоко всередині нещодавно спорудженого підземного центру допомоги туристам, під величним скляним люком, що обрамовує купол Капітолію. Нещодавно прийнятий на роботу охоронець Альфонсо Нуньєс уважно придивлявся до відвідувача чоловічої статі, який наближався до пропускного пункту, розмовляючи по телефону. Цей чоловік мав поголену голову, а його права рука була на підв’язці, до того ж він злегка накульгував. На ньому була потерта куртка армійсько-флотського зразка, точно із надлишків військового майна, яке реалізовувало міністерство оборони. Ця куртка, а також голена голова відвідувача наштовхнули Нуньєса на думку, що той, мабуть, є колишнім військовим. Найчисленнішими відвідувачами Вашинґтона були ті, хто колись служив у збройних силах Сполучених Штатів.

    — Доброго вечора, сер, — сказав Нуньєс, дотримуючись інструкції з безпеки, яка приписувала словесний контакт з усяким відвідувачем чоловічої статі, що входив до будівлі сам-один.

    — Привіт, — відповів гість, обвівши поглядом майже безлюдний вестибюль. — Сьогодні спокійний вечір.

    — Так, бо ж сьогодні — серія вирішальних матчів у футбольній лізі, — відповів Нуньєс. — Всі дивитимуться гру «Червоношкірих». — Він би й сам залюбки подивився цей матч, але ще й місяця не пропрацював на цій роботі. Шкода, що плей-офф випав саме на його зміну. — Металеві предметі — на таріль, будь ласка.

    Поки відвідувач незграбно випорожнював кишені довгої куртки своєю здоровою рукою, Нуньєс пильно за ним спостерігав. Людський інстинкт робив особливі поблажки людям хворим та скаліченим, але Нуньєса навчили цей інстинкт долати.

    Охоронець чекав, поки візитер витягне з кишень стандартний набір з дрібних монет, ключів та стільникових телефонів.

    — Розтягнення зв’язок? — спитав Нуньєс, оглядаючи ушкоджену руку чоловіка, котру, як виявилося, стягував шар товстих еластичних бинтів.

    Лисий чоловік кивнув.

    — На льоду послизнувся. Тиждень тому. І досі страшенно болить.

    — Дуже вам співчуваю. Проходьте, будь ласка.

    Відвідувач, кульгаючи, рушив крізь детектор — і машина на знак протесту гучно задзижчала.

    Бритоголовий гість невдоволено насупився.

    — Я так і знав. У мене під цими бинтами — перстень. Я не зміг його зняти, бо палець сильно набряк, тому лікарі наклали пов’язку просто на нього.

    — Нема проблем, — мовив Нуньєс. — Я скористаюся ручним детектором.

    І охоронець провів металошукачем по забинтованій руці візитера. Як і очікувалося, єдиним виявленим металом було велике потовщення на ушкодженому безіменному пальці гостя. Нуньєс дорожив своєю роботою і знав, що його начальник, напевне, спостерігає за ним по монітору з охоронного центру будівлі. «Краще перестаратися, аніж навпаки». Тож він обережно підсунув детектор під перев’яз.

    Відвідувач аж скривився від болю.

    — Вибачте.

    — Та нічого, — відповів чоловік. — Зайва обережність у наш час не завадить.

    — Та отож. — Нуньєсу сподобався цей чолов’яга. Дивно, але емоційний чинник багато важив у виконанні його обов’язків. Інтуїція була першою лінією оборони Америки проти тероризму. За визначенням одного посібника з безпеки, доведеним фактом було те, що інтуїція людини, її здатність боятися, є детектором точнішим за всі електронні пристрої у світі.

    У цьому ж випадку інтуїція Нуньєса не підказала нічого, що могло викликати в нього страх. Тепер, коли вони стояли близько один до одного, він помітив лише одну дивну деталь: виявилося, що цей суворий на вигляд чоловік намастив обличчя якимось тональним кремом чи гримом. «Ну то й що. Ніхто не любить взимку видаватися блідим як сметана».

    — У вас все в порядку, — сказав Нуньєс, завершуючи перевірку і ховаючи детектор.

    — Дякую, — відповів чоловік і став забирати з тареля свої пожитки.

    Тоді охоронець помітив на кожному з двох пальців, що стирчали з перев’язки відвідувача, татуювання. На пучці одного було зображення корони, а другого — зображення зірки. «Усі зараз неначе подуріли з цими татуюваннями, — подумав Нуньєс. — Хоча, напевне, робити татуювання на пучках дуже боляче.

    — Боліло? — поцікавився він, кивнувши на пальці.

    Чоловік поглянув на татуювання і хихикнув.

    — Менше, ніж вам здається.

    — Вам пощастило, — зауважив Нуньєс. — Моє — дуже боліло. Коли я був у таборі для новобранців, мені там зробили на спині татуювання з русалкою.

    — Русалкою? — розсміявся бритоголовий чоловік.

    — Так, — зніяковіло відповів охоронець. — Всі ми в молодості робимо помилки.

    — Я добре вас розумію, — сказав відвідувач. — Я теж зробив велику помилку, коли був молодий. І тепер прокидаюся поруч із нею кожного ранку.

    Вони обидва розсміялися, і чоловік пішов.


    «Легко, як дитяча гра», — подумав Малах, пройшовши повз Нуньєса, і попрямував до ескалатора, що вів у глиб будівлі Капітолію. Пройти вестибюль виявилося завданням простішим, аніж він розраховував. Удавана сутулість та підмощений подушкою живіт приховували справжню статуру Малаха, а грим на обличчі та руках приховав татуювання, які вкривали все його тіло. Однак найгеніальнішою знахідкою став перев’яз, під яким Малах приховав один дієвий предмет, котрий він хотів пронести — і проніс всередину будівлі.

    «Подарунок для єдиної у світі людини, здатної допомогти мені здобути те, чого я прагну».

    РОЗДІЛ 5

    Найбільший і технічно найдосконаліший музей світу є також однією з таємниць, що найретельніше охороняється. Тут зберігається експонатів більше, ніж в Ермітажі, Ватиканському музеї та нью-йоркському музеї Метрополітен...

    Розташований на Сілвер-Гілл-роуд, сорок два-десять, біля Вашинґтона, музей являє собою масивну зигзагоподібну споруду, що складається з п’яти сполучених між собою корпусів, кожен більший за футбольне поле. Складно уявити, що за блакитно-металевим фасадом будівлі криється дещо химерне — чужий неземний світ площею шістсот тисяч квадратних футів, у якому є і «мертва зона», і власна «водна система», а також дванадцять з гаком миль шаф для зберігання.

    Цього вечора науковець Кетрін Соломон, під’їжджаючи на своєму білому «вольво» до головної брами споруди, відчувала невиразний неспокій.

    Охоронець посміхнувся.

    — А ви хіба не футбольний вболівальник, міс Соломон? — і прикрутив звук у телевізорі, де показували спеціальну шоу-програму, що передувала грі.

    Кетрін вимучила напружену посмішку.

    — Сьогодні ж неділя.

    — Ой, і справді. У вас же сьогодні зустріч.

    — Він уже тут? — занепокоєно спитала вона.

    Охоронець проглянув свої папери.

    — Щось я не бачу його у списку.

    — Я зарано приїхала. — Кетрін привітно помахала рукою і поїхала далі звивистою під’їзною дорогою до свого звичного місця на нижньому поверсі невеликої двоярусної стоянки. Вона зібрала необхідні речі і швидко зиркнула на себе в дзеркало заднього огляду — скоріше через звичку, аніж марнославство.

    Кетрін Соломон пощастило мати пружну середземноморську оливкову шкіру своїх предків, тож навіть у п’ятдесят років вона мала гладеньке обличчя. Косметикою вона майже не користувалася, а густе пряме чорне волосся носила просто, без зачіски. Як і її брат Пітер, вона мала сірі очі та тендітну й елегантну аристократичну статуру.

    «Вас запросто можна прийняти за близнюків», — часто казали їм люди.

    Їхній батько помер від раку, коли Кетрін було лише сім років, тому вона його майже не пам’ятала. А брат, старший за Кетрін на вісім років, став на шлях, що вів до визнання патріархом родини Соломонів набагато раніше, аніж комусь мріялося. Втім, як і очікувалося, Пітер увійшов у цю роль з гідністю та силою, що личили гучному імені їхньої родини. Він і донині опікувався Кетрін, наче вона була маленькою дівчинкою.

    Попри братові спонукання, які він час від часу висловлював, та чималу кількість претендентів на руку і серце Кетрін, вона так і не вийшла заміж. Її супутницею життя стала наука, і наукова діяльність виявилася надзвичайно сприятливою для самореалізації та вкрай захопливою. Жоден чоловік не міг цього дати, тож Кетрін ні про що не шкодувала.

    Коли вона вперше почула про ноетичну науку, про цю галузь іще ніхто не знав, але за останні роки ноетика почала розкривати нові двері до розуміння здатностей людського розуму.

    Наш нерозвіданий потенціал просто вражає.

    Дві книги Кетрін з ноетики утвердили її репутацію лідера в цій загадковій та непевній галузі знань, але її найостанніші відкриття обіцяли — після публікації — зробити ноетичну науку популярною темою розмов серед широкого загалу в усьому світі.

    Однак сьогодні їй думалося про що завгодно, тільки не про науку. Вранці вона отримала вкрай тривожну інформацію стосовно свого брата. «Я і досі не вірю, що це правда». Увесь день вона лише про це й розмірковувала.

    По вітровому склу заторохтів дощ, і Кетрін хутко зібрала свої речі, щоб швиденько перебігти до будівлі музею. Вона вже вийшла з авто, коли раптом задзвонив її стільниковий телефон.

    Кетрін глянула на номер абонента — і глибоко зітхнула. А потім заправила волосся за вуха і вмостилася в авто, щоб відповісти на дзвінок.

    За шість миль від неї Малах ішов коридором Капітолію, притиснувши до вуха мобільник. І терпляче чекав відповіді на дзвінок.

    Нарешті почувся жіночий голос.

    — Алло?

    — Нам знову треба зустрітися, — сказав Малах.

    Довга пауза.

    — Все гаразд?

    — Я маю нову інформацію, — відповів Малах.

    — Розкажіть.

    Малах глибоко вдихнув.

    — Це стосовно того, що, як вважає ваш брат, сховане тут, в окрузі Колумбія...

    — Ну і?..

    — Його можна знайти.

    — Ви хочете сказати, що... що та річ справді існує? — спантеличено спитала Кетрін.

    Малах посміхнувся сам собі.

    — Інколи трапляється, що легенда, яка живе сторіччями, живе не просто так...

    РОЗДІЛ 6

    — А чи можна ближче під’їхати? — Роберт Ленґдон відчув раптову хвилю тривоги, коли водій припаркував авто на Першій вулиці, за добрячу чверть милі від будівлі Капітолію.

    — Боюся, що ні, — відповів водій. — Ви ж знаєте — діє закон про внутрішню безпеку. Тепер не дозволено ставити авто біля важливих споруд. Вибачте, сер.

    Ленґдон поглянув на годинник і з подивом побачив, що вже за десять хвилин сьома. Вони втратили багато часу, оминаючи будівництво в зоні Національної алеї. До його лекції лишалося десять хвилин.

    — Погода змінюється, — мовив водій, вискочивши з авто, щоб розчинити Ленґдонові дверцята. — Вам доведеться поквапитися. — Професор простягнув руку за гаманцем, щоб віддячити водієві, але той відмахнувся. — Ваш господар заходу вже додав до моєї платні щедрі чайові.

    «Так схоже на Пітера», — подумав Ленґдон, забираючи речі з сидіння.

    — Ну, тоді дякую, що підвезли.

    Коли Ленґдон дістався до найвищої точки граціозно вигнутого під’їзного майданчика, що спускався до нового «підземного» входу для відвідувачів, впали перші краплини дощу.

    Гостьовий центр Капітолію був суперечливим проектом і обійшовся у величезну суму. Писали, що це просторе підвальне приміщення, яке називали справжнім підземним містом, певним чином могло навіть скласти конкуренцію Диснейворду[7]. Величезний зал площею півмільйона квадратних футів[8] для виставок, ресторанів та конференц-холів.

    Ленґдонові кортіло побачити його, але він не передбачав, що доведеться так довго іти пішки. Небеса кожної миті загрожували розверзнутися потоками води, тому професор побіг підтюпцем, ковзаючи мокасинами по мокрому бетону. «Я ж вдягався для лекції, а не для спринтерських змагань під дощем!»

    Ленґдон збіг униз, хапаючи ротом повітря, потім проштовхнувся в обертальні двері і на хвилину зупинився в фойє, щоб відсапатися та струсити з себе краплини дощу. І нарешті підвів очі, щоб оглянути нещодавно збудоване приміщення.

    «Що ж, і справді вражаюче».

    Гостьовий центр Капітолію був зовсім не таким, яким він його уявляв. Через те що центр був спорудою підземною, Ленґдон трохи побоювався туди заходити. Колись у дитинстві з ним трапився нещасний випадок: йому довелося мало не добу просидіти на дні глибокого колодязя, тому в Ленґдона на все життя лишилася стійка відраза до замкнутого простору. Але підземний зал, що перед ним відкрився, був якийсь... якийсь граціозно-повітряний, чи що. Світлий та просторий.

    На величезній скляній стелі висіли шикарні світильники, що кидали тьмяне світло на приміщення, що виблискувало перламутром.

    За інших, нормальних, умов Ленґдон провів би тут цілу годину, захоплено розглядаючи архітектурні деталі, але тільки не зараз, коли до початку врочистостей залишалося всього п’ять хвилин. Тож він нагнув голову і притьмом кинувся через вестибюль до контрольно-пропускного пункту та ескалаторів. «Розслабся і заспокойся, — сказав він собі. — Пітер знає, що ти невдовзі прийдеш. І запланована подія без тебе не розпочнеться».

    На пункті пропуску він приязно побазікав з молодим охоронцем-латиноамериканцем, випорожнюючи свої кишені та знімаючи антикварний годинник.

    — Мікі-Маус? — з веселим здивуванням спитав охоронець.

    Ленґдон кивнув, уже давно призвичаївшись до подібних запитань. Цей колекційний варіант годинника з Мікі-Маусом подарували йому батьки на дев’ятий день народження.

    — Я ношу його для того, щоб він мені нагадував: не поспішай і не сприймай життя надто серйозно.

    — Мабуть, він зупинився, — зауважив з посмішкою охоронець. — Ви дуже поспішаєте, бо кудись запізнюєтеся.

    Ленґдон посміхнувся і поставив свою сумку під сканер.

    — Як пройти до залу статуй?

    Охоронець кивнув на ескалатори.

    — Там побачите вказівники.

    — Дякую.

    Ленґдон вихопив сумку зі сканера і хутко подався далі.

    Ескалатор вивіз Ленґдона нагору, і професор, перевівши подих, спробував зібратися з думками. Він поглянув угору, крізь вкриту краплинами дощу скляну стелю, на величні обриси освітленого купола Капітолію. Будівля дійсно вражала. На самісінькому її вершечку, на висоті майже триста футів, стояла статуя Свободи. Вона вдивлялася в туманну темряву, наче примарний вартовий. Ленґдонові завжди видавався іронічним той факт, що змонтували докупи цю бронзову статую заввишки дев’ятнадцять з половиною футів саме раби. Ця таємниця Капітолію рідко потрапляла в підручники з історії для середніх шкіл.

    Та й уся ця споруда була буквально скарбницею химерних таємниць та загадок, включно з «ванною-убивцею», через яку віце-президент Генрі Вільсон застудився і помер від пневмонії; сходами з незмиваною плямою крові, через яку вже спіткнулися незчисленна кількість відвідувачів; а також ізольованою камерою в підвалі, де тисяча дев’ятсот тридцятого року робітники виявили опудало давно померлого коня генерала Джона Александра Лоґана.

    Однак жодна з історій не трималася так довго, як легенда про тринадцять привидів, що жили в цій будівлі. Розповідали, що хтось бачив, як привид архітектора міста П’єра Лянфана блукає залами Капітолію, наполягаючи оплатити його рахунок, прострочений ось уже двісті років. Бачили там і привид робітника, що загинув, упавши з купола, — він походжав капітолійськими коридорами з набором інструментів у руках. Ну, і, звичайно ж, найвідомішою примарою, яку начебто багато разів бачили в підвалі Капітолію, був якийсь нереальний чорний кіт, що нишпорив у химерному лабіринтові вузьких проходів та ніш підземної частини споруди.

    Ленґдон зійшов з ескалатора і поглянув на годинник. Залишалося три хвилини. Орієнтуючись за табличками-вказівниками, він поспішив широким коридором до залу статуй, на ходу повторюючи свою доповідь. Професор мусив визнати, що асистент Пітера мав-таки рацію: тема його доповіді буде абсолютно доречною тут, у Вашинґтоні, в аудиторії відомих та впливових масонів.

    Не секрет, що округ Колумбія мав багату масонську історію. Наріжний камінь цієї будівлі заклав сам Джордж Вашинґтон у повній відповідності з масонським ритуалом. Та й місто, власне, було задумане і спроектоване масонами-магістрами: Джорджем Вашинґтоном, Бенджаміном Франкліном та П’єром Лянфаном — могутніми інтелектуалами, що прикрасили архітектурні та мистецькі шедеври своєї нової столиці масонською символікою.

    Ясна річ, люди вбачають у цих символах всілякі схиблені ідеї.

    Численні автори змовницьких теорій стверджували, що батьки-засновники Америки, котрі всі як один були масонами, ховали потенційно могутні секрети по усьому місту, разом із символічними посланнями, потаємно накресленими у мереживі міських вулиць. Та Ленґдон ніколи не приділяв уваги цим схибленим теоріям. Дезінформація стосовно масонів була явищем настільки звичним, що навіть освічені студенти Гарварду — і ті мали якісь перекручені уявлення про це таємне товариство.

    Минулого року один першокурсник із виряченими від збудження очима влетів на лекцію до Ленґдона з інтернет-роздруківкою в руках. То була мапа вулиць округу Колумбія, де деякі вулиці були виділені так, що утворювали різноманітні фігури: сатанинські п’ятикутники, масонський компас та квадрат, голову Бафомета. На думку студента, то був явний доказ того, що масони, котрі спроектували Вашинґтон в окрузі Колумбія, займалися якоюсь лиховісною та містичною змовницькою діяльністю.

    — Цікаво, — зауважив Ленґдон, — але навряд чи переконливо. Якщо поєднати лініями різні точки на мапі, то можна отримати які завгодно форми та фігури.

    — Але ж це не може бути звичайною випадковістю! — скрикнув юнак.

    Ленґдон терпляче продемонстрував студентові, що ті самі фігури можна отримати і на мапі Детройта.

    Юнак страшенно розчарувався.

    — Не впадайте у відчай, — порадив Ленґдон. — Вашинґтон дійсно має деякі неймовірні таємниці... але жодної з них немає на цій мапі.

    Парубок аж сіпнувся.

    — Таємниці? Які наприклад?

    — Щовесни я читаю курс про окультні символи. Я багато розповідаю про округ Колумбія. Вам слід цей курс прослухати.

    — Окультні символи! — вигукнув першокурсник, знову загоряючись ентузіазмом. — Отже, в окрузі Колумбія таки є символи диявола!

    Ленґдон посміхнувся.

    — Вибачте, але слово «окультні», попри ті картини поклоніння дияволу, які зазвичай змальовує людська уява, насправді означає «приховані» або ж «неясні». В часи релігійного гноблення ті знання, що суперечили офіційним доктринам, потрібно було тримати в секреті або ж «зашифровувати». Через загрозу, яку Церква вбачала у цих знаннях, вона визначала все, що мало стосунок до «окультного», як лихе, пов’язане зі злом, і це сприяло розквітові всіляких забобонів.

    — А, зрозуміло, — хлопець знову розчаровано опустив плечі.

    Однак наступної весни Ленґдон помітив того самого першокурсника в перших рядах п’яти сотень студентів, що набилися в гарвардський Сандерс-театр — стару й лунку аудиторію зі скрипучими дерев’яними лавами.

    — Усім доброго ранку, — вигукнув Ленґдон із широкої кафедри. Він увімкнув проектор — і поза ним виникло зображення. — Поки ви вмощуєтеся зручніше — скажіть мені, будь ласка, чи багато з вас упізнають будівлі на оцьому зображенні?

    — Капітолій Сполучених Штатів! — загули в унісон десятки голосів. — Місто Вашинґтон, округ Колумбія.

    — Саме так. Купол цієї споруди має залізну арматуру вагою дев’ять мільйонів фунтів[9]. 1850 року це досягнення винахідливої архітектурної думки не мало аналогів.

    — Фантастика! — вигукнув хтось.

    Ленґдон закотив очі під лоба, відчувши сильне бажання, щоб це слово заборонили вживати спеціальним законом.

    — Гаразд, кому з вас доводилося бувати у Вашинґтоні?

    У різних кінцях аудиторії піднялося кілька рук.

    — Так мало? — з удаваним здивуванням спитав Ленґдон. — А хто з вас побував у Парижі, Римі, Мадриді чи Лондоні?

    Майже всі присутні в аудиторії підняли руки.

    Як і завжди. Це один з обрядів посвячення в студенти в Америці: злітати на літо в Європу з квитком «Єврорейл», а вже потім зануритися у сувору реальність життя.

    — Виявляється, що переважна більшість з вас встигли побувати у Європі, але й досі не відвідали столиці власної країни. Як ви гадаєте, чому так сталося?

    — Тому що в Європі немає вікових обмежень на споживання алкоголю! — вигукнув якийсь розумник з гальорки.

    Ленґдон посміхнувся.

    — Можна подумати, що вікові обмеження здатні зупинити вас тут, в Америці.

    Аудиторія вибухнула сміхом.

    Був перший день занять, і тому студенти всідалися та вгамовувалися довше, ніж зазвичай. Вони довго вовтузилися та скрипіли дерев’яними лавами. Ленґдонові подобалося читати лекції в цьому залі, бо він легко міг визначити ступінь зацікавленості студентів за інтенсивністю, з якою вони скрипіли дерев’яними сидіннями.

    — А якщо серйозно, — продовжив він, — то Вашинґтон дійсно має певні зразки найкращої у світі архітектури, мистецтва та символізму. Чому ж ми воліємо їхати за кордон, а не відвідати спершу столицю власної країни?

    — Древні штуковини шикарніші, — хтось відповів.

    — А під древніми штуковинами ви, напевне, маєте на увазі замки, склепи, храми і таке інше? — поцікавився професор.

    Студенти як за помахом руки закивали на знак згоди.

    — Ну що ж, прекрасно. А що, як я скажу вам, що Вашинґтон має все вищезгадане? Замки, склепи, піраміди, храми... Там усе це є.

    Скрипіння лавок дещо стихло.

    — Любі друзі, — мовив Ленґдон, стишивши голос, і наблизився до краю кафедри. — Впродовж наступної години ви дізнаєтеся, що наша країна буквально переповнена таємницями та прихованою історією. І так само, як і у Європі, ці таємниці приховані на видноті.

    Скрипіння завмерло, і запала мертва тиша.

    «Попалися, любенькі!»

    Ленґдон послабив світло й увімкнув другий слайд.

    — Хто скаже мені — що тут робить Джордж Вашинґтон?

    На слайді була відома фреска із зображенням Джорджа Вашинґтона. Він стояв при повних регаліях перед якимось химерним пристроєм — гігантською дерев’яною триногою, що тримала канатно-блокову систему з підвішеним до неї масивним кам’яним блоком. Довкола нього скупчилося кілька добре вдягнених спостерігачів.

    — Мабуть, піднімає отой камінь? — висловив хтось здогадку.

    Ленґдон не сказав нічого, воліючи, щоб якийсь студент — якщо можливо — сам вніс поправку.

    — Взагалі-то, — припустив іще один студент, — як на мене, Вашинґтон не піднімає, а опускає оцю брилу. На ньому — масонський костюм. Я вже бачив колись зображення масонів, які закладають наріжний камінь. І на тих церемоніях завжди використовується ота тринога, щоб опустити перший камінь.

    — Чудово! — сказав Ленґдон. — Дійсно, на цій фресці зображено засновника нашої країни. Він за допомогою триноги та канатно-блокової системи закладає наріжний камінь нашого Капітолію. Ця подія сталася між одинадцятою п’ятнадцять та дванадцятою тридцять, вісімнадцятого вересня тисяча сімсот дев’яносто третього року. — Ленґдон замовк і пильно поглянув на аудиторію. — Чи хтось скаже мені про особливе значення тієї дати і того часу?

    Тиша.

    — А що ви скажете на таке: саме той час визначили наперед троє відомих масонів: Джордж Вашинґтон, Бенджамін Франклін і П’єр Лянфан, перший архітектор округу Колумбія.

    Знову тиша.

    — Усе дуже просто. Наріжний камінь закладали в той день і в той час саме тому, що, поряд з іншими міркуваннями, сприятлива Caput Draconis, тобто Голова Дракона, перебувала у сузір’ї Діви.

    Усі студенти здивовано перезирнулися.

    — Стривайте, — мовив хтось. — Це ви... про астрологію?

    — Саме так. Хоча я маю на увазі астрологію, відмінну від тієї, яку ми знаємо в наші дні.

    Хтось підняв руку.

    — Ви хочете сказати, що наші батьки-засновники вірили в астрологію?

    Ленґдон іронічно посміхнувся.

    — Гарне запитання. А що ви скажете на те, що в місті Вашинґтон, округ Колумбія, є більше астрологічних символів на спорудах, аніж у будь-якому іншому місті світу, — знаків зодіаку, зоряних карт, наріжних каменів, закладених відповідно до точних астрологічних дат? Половина творців нашої конституції були масонами, отже, вони вірили в тісне переплетення долі людини та зірок, тож під час проектування і творення свого нового світу приділяли велику увагу розташуванню зірок на небесах.

    — Але вся ця штука, ну, те, що наріжний камінь заклали саме тоді, коли Голова Дракона була в сузір’ї Діви, — кому це потрібно? Чи не все одно? А може, все це просто випадковий збіг?

    — Вражає ще один збіг: наріжні камені споруд, які утворюють Федеральний трикутник — Капітолій, Білий дім та монумент Вашинґтона, — закладалися в різні роки, але за точнісінько такої самої астрологічної конфігурації — Голова Дракона перебувала у сузір’ї Діви.

    Ленґдон помітив, що мало не всі студенти в аудиторії дивляться на нього з зацікавленістю широко розкритими очима. А дехто з них вже схилився над зошитами й блокнотами, роблячи в них нотатки.

    Якийсь студент на гальорці підняв руку.

    — А навіщо вони це робили?

    Ленґдон тихо розсміявся.

    — Відповідь на це є в моєму матеріалі, якого вистачить на цілий семестр. Якщо вам цікаво, можете прослухати мій курс з містики. Чесно кажучи, мені здається, що ви, хлопці й дівчата, суто емоційно ще не готові почути відповідь на це запитання.

    — Та годі вам! — вигукнув той самий студент. — А ви спробуйте. Влаштуйте нам іспит!

    Ленґдон удав, ніби замислився над цією пропозицією, а потім так само удавано скрушно похитав головою.

    — На жаль, я не можу цього зробити. Дехто з вас — лише першокурсники. Боюся, що це негативно вплине на вашу психіку.

    — Розкажіть, розкажіть! — загукали всі.

    Професор знизав плечима.

    — Мабуть, вам слід вступити до масонів «Східної Зірки» і про все дізнатися з першоджерела.

    — А ми не зможемо туди потрапити! — заперечив молодик. — Ці масони — вони як надтаємне товариство!

    — Надтаємне? Та невже? — Ленґдон пригадав великий масонський перстень, котрий його друг Пітер Соломон гордо носив на правій руці. — У такому разі чому ж масони не ховаючись носять масонські персні, кліпси чи запонки? Чому масонські будівлі так чітко позначені? Чому про час їхніх зустрічей пишуть газети? — Ленґдон посміхнувся, дивлячись на спантеличені обличчя. — Друзі мої, масони — не таємне товариство. Масони — товариство, що має таємниці.

    — Це одне й те саме, — хтось пробурмотів.

    — Та невже? — виклично запитав професор. — А як на вашу думку, компанія «Кока-Кола» — це таємне товариство?

    — Ага, так вони вам і скажуть.

    — Ото ж бо. Для того щоб дізнатися про найпотаємніші секрети «Кока-Коли», вам потрібно знайти роботу в цій компанії, пропрацювати в ній багато років, довести свою відповідальність і вміння зберігати таємниці й зрештою піднятися до вищих ешелонів компанії, де з вами — можливо — поділяться цією інформацією. Після чого ви присягнетеся її не розголошувати.

    — То ви хочете сказати, що франкмасони — це як корпорація?

    — Лише в тому значенні, що вони мають сувору ієрархію і до таємниць ставляться вкрай серйозно.

    — Мій дядько — масон, — озвалася одна дівчина. — І через це моя тітка аж казиться від злості, бо він не бажає з нею про це розмовляти. Вона каже, що масонство — це щось типу химерної релігії.

    — Це поширена хибна думка.

    — То це не релігія?

    — Давайте перевіримо це одним безпомилковим, як лакмусовий папірець, способом, — запропонував Ленґдон. — Хто з присутніх слухав курс порівняльної історії світових релігій професора Візерспуна?

    Піднялося кілька рук.

    — Добре. А тепер назвіть три головні передумови для того, щоб ідеологію можна було вважати релігією.

    Гарантія, віра й навернення, — запропонувала якась дівчина свій варіант відповіді.

    — Правильно! — сказав Ленґдон. — Релігії гарантують спасіння душі; релігія — це віра в цілком конкретну теологію; а віра навертає невіруючих. — Він на мить замовк. — Однак масонство «пролітає» за всіма цими трьома пунктами. Масони не обіцяють спасіння; вони не мають якоїсь чіткої ідеології і не прагнуть вас навернути. Більше того, в масонських ложах заборонено говорити про релігію.

    — Отже... масонство проти релігії?

    — Навпаки. Однією з передумов вступу до масонів є віра у вищу силу. Різниця між масонською духовністю та організованою релігією полягає в тому, що масони не дають цій вищий силі якогось конкретного визначення чи імені. Замість таких дефінітивних теологічних одиниць, як Бог, Аллах, Будда чи Ісус, масони використовують загальні терміни, наприклад, Верховна істота чи Великий Архітектор Всесвіту. Це дає змогу об’єднуватися масонам різних конфесій.

    — Дещо притягнуто за вуха і відірвано від реального життя, — зауважив хтось.

    — А може, навпаки — це розширює обшири сприйняття? — запропонував Ленґдон власне бачення. — У наш час, коли представники різних культур завзято убивають одне одного, сперечаючись, чиє визначення Бога є найкращим, можна сказати, що масонська традиція толерантності та відкритості світосприйняття є гідною похвали. — Ленґдон походжав по кафедрі. — Навіть більше, масонство є відкритим для представників усіх рас та вірувань і забезпечує духовне братство, котре нікого жодним чином не дискримінує.

    — Не дискримінує? — підвелася представниця Жіночого центру університету. — А чи багато жінок приймають у масони, професоре Ленґдон?

    Ленґдон картинно здійняв руки долонями вперед, наче здаючись у полон.

    — Справедливе зауваження. Франкмасонство має глибоке історичне коріння. Традиційно гільдії вільних каменярів у Європі були суто чоловічими організаціями. Кілька сотень років тому, а дехто стверджує, що ще 1703 року, було засновано жіночу гілку масонства, що дістала назву «Східна Зірка». Тепер у цій організації понад мільйон членів.

    — Та попри це, — мовила дівчина, — масонство є могутньою організацією, до якої жінкам ходу немає.

    Ленґдон мав певні сумніви — чи й досі масони були такими ж «могутніми», як колись, та він і не збирався вивчати це питання; сучасне уявлення про масонство охоплювало широкий спектр — від купки безневинних дідусів, що бавилися перевдяганням, і аж до таємної змови надзвичайно впливових індивідів, що правили світом. Істина, як завжди, лежала десь посередині.

    — Професоре Ленґдон, — гукнув із гальорки хлопець з кучерявим волоссям. — Якщо масонство — це не таємне товариство, не корпорація і не релігія, то що ж це таке?

    — Ну, якби вам випало поставити це питання масону, то він би дав таке визначення: масонство — це система моральних принципів, загорнута в алегорію та ілюстрована символами.

    — Це визначення схоже на евфемізм, що вживається замість виразу «потворний культ».

    — Як ви сказали — потворний?

    — Так, чорт забирай! — гаряче скрикнув юнак, скочивши з лави. — Мені доводилося чути, чим вони займаються в цих таємних спорудах! Здійснюють при свічках якісь химерні ритуали з домовинами та петлями, п’ють вино з людських черепів. Хіба ж це не потворно?!

    Ленґдон прискіпливо оглянув аудиторію.

    — А решті це теж здається потворним?

    — Так, так! — загукали всі.

    Ленґдон зітхнув удавано скрушно.

    — Шкода. Якщо це видається вам химерним та потворним, то я певен, що вам ніколи не захочеться приєднатися до мого культу.

    В аудиторії запала тиша.

    — Ви теж прихильник якогось культу? — занепокоєно спитала студентка з Жіночого центру.

    Ленґдон кивнув і стишив голос до змовницького шепоту.

    — Нікому не кажіть, але на язичницьке свято бога сонця Ра я стаю навколішки перед древнім знаряддям тортур і споживаю ритуальні символи крові та плоті.

    Усі студенти в аудиторії перелякано принишкли.

    Ленґдон посміхнувся і знизав плечима.

    — Якщо вам захочеться до мене приєднатися, то приходьте в неділю до гарвардської каплиці, станьте навколішки під розп’яттям і пізнайте таїнство святого причастя.

    Аудиторія і досі мовчала.

    Ленґдон весело підморгнув.

    — Думайте неупереджено, друзі мої. Ми всі боїмося того, чого не розуміємо.


    У коридорах Капітолію почулося відлуння ударів годинника.

    Сьома вечора.

    Роберт Ленґдон кинувся бігти. «А так хотілося зробити ефектний вихід!» Кваплячись З’єднувальним коридором між палатами конгресу, він помітив вхід до Національного залу статуй і поквапився туди.

    Наблизившись до дверей, Ленґдон уповільнив біг і, перевівши подих, перейшов на невимушену ходу. Він застебнув куртку, злегка скинув угору підборіддя і завернув за ріг одночасно з останнім ударом годинника.

    Вистава починається!

    Впевненим кроком професор Ленґдон увійшов до Національного залу статуй, підвів очі і приязно посміхнувся. Та за мить його посмішка випарувалася. Він зупинився як вкопаний.

    Щось було не так. Щось було зовсім не так.

    РОЗДІЛ 7

    Кетрін Соломон поквапливо перетнула автостоянку під холодним дощем, шкодуючи, що не вдягнула нічого теплішого за джинси з кашеміровим светром. Вона наближалася до парадного входу будівлі, і гудіння гігантських повітроочисних установок гучнішало. Та вона його ледь чула, бо у вухах і досі лунали слова, щойно почуті по телефону.

    «Стосовно того, що, як вважає ваш брат, сховане тут, в окрузі Колумбія... його можна знайти».

    Сама думка про це видалася Кетрін неймовірною. Вона та цей дивний абонент мали ще багато про що поговорити, тож домовилися продовжити розмову пізніше того ж вечора.

    Біля парадних дверей її охопило вже звичне радісне збудження, яке вона завжди відчувала, коли входила до цієї гігантської споруди. «Ніхто не знає, що це місце саме тут».

    Табличка на дверях сповіщала:

    Центр технічної підтримки Смітсонівського музею

    (SMSC)

    Колекція експонатів Смітсонівського музею була колосальною: у понад дюжині великих залів, розташованих на Національній алеї, водночас експонувалося лише два відсотки від їх загальної кількості, решту дев’яносто вісім відсотків потрібно було десь зберігати. І оце «десь» було «тут». Недивно, що ця будівля стала домівкою для вражаюче розмаїтого набору артефактів — гігантських статуй Будди, старовинних рукописів, отруйних стріл з Нової Гвінеї, оздоблених коштовними каменями ножів та навіть каяка, змайстрованого з китового вуса. Не менш вражали і природні скарби цієї споруди: скелети плезіозаврів, безцінне зібрання метеоритів, гігантський кальмар і навіть колекція слонячих черепів, привезених президентом Теодором Рузвельтом з африканського сафарі.

    Але жоден з цих експонатів не був причиною, через яку керівник Смітсонівського інституту, Пітер Соломон, взяв свою сестру на роботу в центр техпідтримки. Він привів її сюди не для споглядання чудес науки, а для того, щоб їх творити.

    У глибині цієї споруди, в темряві віддаленої ніші ховалася невеличка наукова лабораторія, не схожа на жодну іншу лабораторію у світі. Нещодавні епохальні відкриття в галузі ноетичної науки, що їх зробила Кетрін в цій лабораторії, справили потужний вплив буквально на всі наукові дисципліни — від фізики та історії до філософії та релігії. «Незабаром все зміниться», — подумала вона.

    Коли Кетрін увійшла до вестибюля, охоронець за столиком швидко сховав своє радіо і похапцем висмикнув з вух навушники.

    — Здрастуйте, міс Соломон! — широко посміхнувся він.

    — Уболіваєте за «Червоношкірих»?

    Охоронець винувато почервонів.

    — Так, але гра ще не почалася. Триває передматчеве шоу.

    Вона посміхнулася.

    — Я вас не видам. — Підійшовши до металевого детектора, Кетрін спорожнила кишені. Знімаючи з руки золотий годинник «Картьє», вона відчула звичний приплив смутку. Цей годинник подарувала їй матір на вісімнадцятий день народження. Минуло майже десять років, як її матір померла жахливою смертю... прямо у неї на руках.

    — До речі, міс Соломон, — жартівливо прошепотів охоронець, — а ви коли-небудь розкажете комусь, чим займаєтеся в отій лабораторії?

    Кетрін підвела на нього очі.

    — Колись, Кайле. Але не сьогодні.

    — Та годі вам, — наполягав охоронець. — Секретна лабораторія в секретному музеї... Напевне, ви займаєтеся чимось суперовим і приголомшливим.

    «Приголомшливим — то надто слабко сказано», — подумала Кетрін, збираючи свої речі. Істина полягала в тому, що вона займалася наукою настільки передовою та розвиненою, що її вже й наукою важко було назвати.

    РОЗДІЛ 8

    Роберт Ленґдон стояв на вході до Національного залу статуй і спантеличено споглядав картину, що перед ним розкрилася. Це приміщення було точнісінько таким, яким він його запам’ятав: пропорційне півколо, споруджене в стилі грецького амфітеатру. Граціозні аркові стіни з пісковику та італійського гіпсу обрамлялися колонами з різнокольорового уламкового мармуру, між якими було розставлено національну колекцію: статуї тридцяти восьми видатних американських діячів на повний зріст стояли півколом на яскравому обширі чорно-білих мармурових кахлів.

    Саме таким Ленґдон і запам’ятав це приміщення, де колись йому довелося побувати на лекції.

    За одним лише винятком.

    Цього вечора тут не було ані душі.

    Не було стільців. Не було слухачів. Не було Пітера Соломона. Лише купка туристів, що безцільно блукали залом, не звертаючи ані найменшої уваги на Ленґдона та його грандіозне антре. «А може, Пітер мав на увазі ротонду?» Та визирнувши в коридор у напрямку ротонди, він побачив, що й там вештаються туристи.

    Відлуння годинникового бою ущухло. Тепер Ленґдон спізнився вже цілком офіційно.

    Він поквапився до коридору і знайшов там екскурсовода.

    — Перепрошую, я маю прочитати сьогодні лекцію на заході, влаштованому Смітсонівським інститутом. Ви не в курсі, де заплановано проведення цієї урочистості?

    Екскурсовод завагався.

    — Не знаю, що й сказати, пане. А коли початок?

    — Уже зараз!

    Чоловік похитав головою.

    — Нічого не чув про урочистості, організовані сьогодні Смітсонівським інститутом. Може, десь в іншому місці?

    Спантеличений, Ленґдон поспішив назад, до центру залу й уважно весь його обдивився. «Це що — Соломон отак пожартував?» Та професор навіть припустити такого не смів. Він витягнув свого мобільника та отриманий вранці факс і набрав номер Пітера.

    Телефон помовчав, ловлячи сигнал у величезному просторому приміщенні, й нарешті почулися гудки.

    На дзвінок відповів уже знайомий голос із південним акцентом.

    — Офіс Пітера Соломона, Ентоні слухає. Чим можу допомогти?

    — Ентоні! — полегшено зітхнув Ленґдон. — Добре, що ви й досі на роботі. Це Роберт Ленґдон. Схоже, з лекцією виникла якась плутанина. Зараз я стою в Національному залі статуй, але тут нікого немає. Може, лекцію перенесли до якогось іншого приміщення?

    — Не думаю, сер. Стривайте, я зараз перевірю. — Асистент на мить замовк. — А ви отримали підтвердження від містера Соломона особисто?

    Ленґдон знітився.

    — Та ні. Я отримав підтвердження від вас, Ентоні. Сьогодні вранці.

    — Так, я пам’ятаю. — Асистент знову на мить замовк. — А вам не здається, професоре, що ви вчинили дещо необачно?

    Ленґдон одразу ж насторожився.

    — Прошу?

    — А ви лишень подумайте... — мовив Ентоні. — Ви отримали факс, у якому вам пропонують подзвонити за певним номером — що ви й зробили. Потім ви говорили з абсолютним незнайомцем, який назвався асистентом Пітера Соломона. Опісля ви з власної волі сіли на приватний літак до Вашинґтона, а потім в авто, що на вас чекало. Я точно переказую?

    Ленґдон відчув на спині неприємний холодок.

    — Хто ви, в біса, такий? Де Пітер?

    — Боюся, Пітер Соломон і гадки не має, що ви зараз у Вашинґтоні. — Південний акцент «асистента» зник, і його голос перейшов у тихий медоточивий шепіт. — Ви зараз у Капітолії, містере Ленґдон, бо потрібні тут мені.

    РОЗДІЛ 9

    Роберт Ленґдон міцно притиснув до вуха мобільник і став нервово походжати по залу статуй, описуючи невеличке коло.

    — Хто ви, в біса, такий?

    — Не тривожтеся, професоре. Вас викликали сюди не просто так, — відповів чоловік солодкавим шепотом.

    — Викликали? — Ленґдон раптом відчув себе, як звір у клітці. — Скоріше, викрали, а не викликали.

    — Навряд чи, — голос співрозмовника був неприродно спокійний та безтурботний. — Якби мені захотілося зробити вам зле, то я убив би вас іще в «Лімузині Таун Кар». — Він зробив коротку промовисту паузу. — Мої наміри виключно шляхетні. Я просто маю для вас запрошення.

    «Та ні, дякую». Після всіх його пригод у Європі кілька років тому Ленґдон зажив несподіваної слави, що перетворила його на магніт для всіляких схиблених йолопів, але цей псих точно перейшов межу дозволеного.

    — Слухайте, мені начхати на ту чортівню, що тут відбувається, тому я вимикаю зв’язок...

    — Украй нерозважливо з вашого боку, — зауважив співрозмовник. — У вас лишилося дуже мало часу, щоб врятувати душу Пітера Соломона.

    Ленґдону аж подих перехопило.

    — Що ви сказали?

    — Що почули.

    Тон, яким незнайомець вимовив ім’я Пітера Соломона, змусив Ленґдона похолонути від страху.

    — А що вам відомо про Пітера?

    — Наразі я вже знаю його найпотаємніші секрети. Містер Соломон у мене в гостях, а я — господар, який уміє переконувати і розв’язувати язики.

    «Цього не може бути».

    — Не брешіть, Пітера у вас немає.

    — Я ж розмовляю по його приватному телефону. Вам це ні про що не каже?

    — Я викличу поліцію.

    — Немає потреби, — відказав чоловік. — Вони вас вмить загребуть.

    «Що цей псих верзе?»

    — Якщо Пітер справді у вас, то дайте йому телефон негайно, — суворо зажадав Ленґдон.

    — Це неможливо. Містер Соломон застряг у дуже незручному та небезпечному місці. — Чоловік на мить замовк. — Він в Арафі.

    «Де?!» — Ленґдон збагнув, що стискає телефон так сильно, аж пальці терпнуть.

    — Араф, або ж Хамістаган. Місце між раєм та пеклом, місце, якому Данте присвятив свій духовний славень у легендарному творі «Кола пекла».

    Посилання на релігійні та літературні джерела, що їх зробив незнайомець, зміцнили Ленґдона в думці, що він має справу з божевільним. Другий славень. Ленґдон добре його знав; ще нікому не вдалося закінчити спецшколу «Філіпс Ексетер», не прочитавши Данте.

    — Ви кажете, що, на вашу думку, Пітер Соломон у... чистилищі?

    — Ви, християни, користуєтеся аж надто грубим словом, але так — містер Соломон нині у підвішеному, проміжному стані.

    Слова схибленого незнайомця загули у вухах Ленґдона поховальним дзвоном.

    — Ви хочете сказати, що Пітер... мертвий?

    — Не зовсім... Ні, не мертвий.

    — Не зовсім? — заволав Ленґдон, і його голос різким відлунням відбився від стін залу. Сім’я туристів з подивом витріщилася на нього. Він відвернувся і стишив голос.

    — Не можна померти «не зовсім». Людина або помирає, або ні!

    — Ви мене дивуєте, професоре. Я гадав, що ви краще знаєтесь на таємницях життя та смерті Між життям і смертю існує цілий світ, світ, у якому зараз витає Пітер Соломон. Він може або повернутися до вашого світу, або переміститися до іншого... залежно від того, як ви поводитиметеся зараз.

    Ленґдон спробував вмістити у своїй свідомості щойно почуте й обміркувати.

    — Що вам від мене потрібно?

    — Усе дуже просто. Колись вам надали доступ до однієї досить древньої речі. І цього вечора ви мені про неї розкажете.

    — Я й гадки не маю, про що ви кажете.

    — Невже? Не клейте дурня, що не знаєте про древні таємниці, котрі вам ввірили.

    Раптом Ленґдон почав усвідомлювати, про що могло йтися. Древні таємниці. Він нікому й слова не сказав про свої пригоди в Парижі кілька років тому, але фанатики Священного Грааля прискіпливо вивчали всі газетні публікації. Дехто з них зв’язав докупи дрібки інформації й запевнив себе, що тепер Ленґдон утаємничений у секретні відомості про Священний Грааль, а може, і про його місцезнаходження.

    — Слухайте, — сказав професор. — Якщо йдеться про Грааль, то запевняю вас, я знаю про нього не більше за...

    — Не ображайте мої розумові здібності, містере Ленґдон, — відрізав співрозмовник. — Мені байдуже до дріб’язкових дурниць на кшталт Священного Грааля чи жвавих дебатів у всьому світі стосовно того, чия версія історії є кращою. Мене абсолютно не цікавлять регулярні дискусії стосовно релігійної семантики. Бо на ці питання лише смерть може дати відповідь.

    Рішучість тону співрозмовника викликала в Ленґдона збентеження.

    — Про що ж тоді йдеться?

    Незнайомець на кілька секунд замовк.

    — Можливо, вам відомо, що в цьому місті є древній портал.

    «Древній портал?»

    — І сьогодні, професоре, ви відімкнете його для мене. Вам слід пишатися, що я до вас звернувся: це найграндіозніше запрошення у вашому житті. Я вибрав не кого-небудь, а саме вас. І тільки вас.

    «Ти просто з глузду з’їхав».

    — Вибачте, але ви зробили хибний вибір, — відказав Ленґдон. — Я нічого не знаю ні про який древній портал.

    — Ви, мабуть, погано мене зрозуміли, професоре. Вас вибрав не я... вас вибрав Пітер Соломон.

    — Що? — спитав Ленґдон ледь чутним шепотом.

    — Містер Соломон розповів мені, як знайти цей портал, але зізнався, що лише одна людина у світі зможе його відімкнути. І ця людина — ви.

    — Якщо це дійсно сказав Пітер, то він або помиляється, або... сказав неправду.

    — Гадаю, що ні. Містер Соломон був у вкрай слабкому і непевному стані, коли зізнався мені в цьому, тому я схильний вірити йому.

    Напад гніву вколов Ленґдона, як гострий кинджал.

    — Попереджаю вас, якщо ви завдасте Пітерові шкоди...

    — Професоре, ви спізнилися з погрозами, — відказав чоловік іронічним тоном. — Я вже витягнув з Пітера Соломона те, що мені потрібно. Але заради нього самого я пропоную вам забезпечити мене тим, що мені потрібно від вас. Зараз час має велике значення... для вас обох. Раджу вам знайти портал і відімкнути його. Пітер вкаже вам шлях.

    — Пітер? Мені здалося, наче ви сказали, що він в чистилищі?

    — Що вгорі, те і внизу, — відповів чоловік.

    І знову холодні мурашки побігли по спині Ленґдона. Ця химерна відповідь була древньою максимою герметизму, котра проголошувала віру в фізичний зв’язок між небесами та землею. Що вгорі, те і внизу. Ленґдон швидко оглянув просторе приміщення і подумав: «Як же сталося, що все так несподівано пішло сьогодні шкереберть?»

    — Слухайте, я нічого не знаю ні про який древній портал. Я викликаю поліцію.

    — Невже ви досі не зрозуміли? Невже ви не второпали, чому вибрали саме вас?

    — Ні, не второпав, — відказав Ленґдон.

    — То нічого, незабаром зрозумієте, — хихикнув незнайомець. — Це може статися будь-якої миті.

    І телефон замовк.

    Ленґдон простояв як укопаний кілька лячних секунд, намагаючись вмістити у свідомості те, що тільки-но трапилося.

    Раптом звідкись почувся несподіваний різкий звук.

    Він долітав із ротонди.

    Хтось несамовито кричав.

    РОЗДІЛ 10

    Раніше Роберт Ленґдон багато разів заходив до ротонди, але ще ніколи не доводилося йому вбігати туди зі спринтерською швидкістю. Влетівши до приміщення через північний вхід, він помітив групу туристів, що скупчилися в центрі. Кричав маленький хлопчик, і батьки заспокоювали його. Решта юрмилися довкола, а охоронці щосили намагалися відновити порядок.

    — Він витягнув її зі свого перев’язу, — мовив хтось тремтячим голосом, — і залишив прямо тут!

    Ленґдон підійшов ближче і кинув побіжний погляд на те, що спричинило такий гармидер. Предмет, що лежав на підлозі Капітолію, і справді був химерний, але не настільки, щоб через нього верещати.

    Ленґдонові багато разів доводилося бачити пристосування, що лежало долі. На мистецькому факультеті Гарварду таких штуковин було повно. Скульптори та художники за допомогою цих повнорозмірних пластмасових моделей намагалися передати риси найскладнішої частини людського тіла, і цією частиною було, найдивніше, не обличчя. Нею була людська рука. «Хтось залишив руку манекена в ротонді?»

    Штучні манекенові руки, або хендкени, як їх часто називали, мали шарнірно-рухомі пальці, що давали змогу митцеві розташовувати штучну кінцівку в будь-якій, потрібній йому позиції. І найчастіше ця позиція у студентів-другокурсників була ось якою: пальці стиснуті в кулак, а середній стирчить догори. Однак ця рука-манекен на підлозі лежала долонею догори, а її вказівний та великий пальці вказували на стелю.

    Коли Ленґдон підійшов ближче, він збагнув, що то якийсь незвичний хендкен. Його пластикова поверхня не була звично гладенькою, на ній виднілися легкі зморшки та маленькі пігментні плями. Вона була дуже схожою...

    На справжню шкіру.

    Раптом Ленґдон закляк як укопаний.

    Бо побачив кров. Господи милосердний!

    Виявилося, що відрізану п’ясть — для надання стійкості — наштрикнули на гострий дерев’яний кілок. Хвиля нудоти накотила на професора. Боячись дихнути, Ленґдон присунувся на дюйм і побачив, що пучки вказівного та великого пальців прикрашають крихітні татуювання. Та не вони привернули його увагу. Погляд Ленґдона відразу ж перемістився до знайомого золотого персня на підмізинному пальці.

    Ні!

    Ленґдон відсахнувся.

    Він збагнув, що перед ним — відрізана права рука Пітера Соломона. І відразу ж усе довкола попливло і почало обертатися.

    РОЗДІЛ 11

    «Чому ж не відповідає Пітер? — подумала Кетрін Соломон, вимикаючи телефон. — Де він є?»

    Упродовж трьох років Пітер Соломон незмінно приїздив першим на щотижневі недільні зустрічі о сьомій вечора. Це був їхній приватний сімейний ритуал, спосіб підтримки родинного зв’язку на початку нового тижня, а для Пітера — ще й спосіб триматися в курсі роботи Кетрін в її лабораторії.

    «Він же ніколи не запізнюється і завжди відповідає на дзвінки. — Та ще гіршим було те, що Кетрін і досі не знала, що скаже братові, коли він зрештою приїде. — Я й гадки не маю, як питати у нього про те, що я дізналася сьогодні».

    Її кроки ритмічно відлунювали цементною підлогою, що, немов хребет, пронизувала споруду Центру підтримки. Відомий під назвою «Головна вулиця», цей коридор сполучав п’ять масивних корпусів-сховищ. А на висоті сорок футів розташовувалася циркуляційна система жовтогарячих повітроводів. Вони пульсували, наче кровоносні судини, що рухаються в такт із серцем, проганяючи крізь споруду тисячі кубічних футів фільтрованого повітря.

    Зазвичай Кетрін, пройшовши майже півмилі до своєї лабораторії, встигала заспокоїтися і розслабитися, слухаючи, як дихає будівля Центру. Однак сьогодні ця пульсація тільки роздратувала її. Те, що вона дізналася нещодавно про свого брата, могло стурбувати будь-кого, та, оскільки Пітер був для неї єдиною ріднею у світі, Кетрін особливо гостро сприймала думку про те, що він може приховувати від неї якісь секрети.

    Вона знала, що брат лише раз приховав від неї таємницю. То була прекрасна таємниця, що крилася в кінці цього коридору. Три роки тому він провів Кетрін оцим проходом і, показуючи їй Центр підтримки, гордо продемонстрував декотрі, найбільш незвичайні експонати, що тут зберігалися: марсіанський метеорит ALH-84001, рукописний піктографічний щоденник відомого індіанського вождя на ім’я Сидячий Бик, колекцію запечатаних воском банок фірми «Бол глас» з оригінальними зразками, зібраними Чарльзом Дарвіном.

    Коли вони проходили повз масивні двері з маленьким віконцем, Кетрін випадково побачила те, що було за дверима, і аж охнула від несподіванки.

    — А це що таке, заради всього святого?

    Брат хихикнув і, не зупиняючись, пішов далі.

    — Блок номер три. Він зветься Мокрий блок. Досить незвичне видовище, еге ж?

    «Скоріше страхітливе».

    Кетрін поспішила слідком за братом. Ця споруда була схожа на інопланетний світ.

    — Насправді ж я хочу показати тобі блок номер п’ять, — сказав Пітер, ведучи сестру коридором, якому, здавалося, кінця й краю не буде. — Це наша найновіша добудова, спеціально призначена для збереження експонатів з підвалу Національного музею природничої історії. Ту колекцію плануємо перемістити сюди впродовж п’яти років, і це означає, що наразі блок номер п’ять іще порожній.

    Кетрін прискіпливо поглянула на брата.

    — Порожній? А чому ж тоді ми туди йдемо, якщо там нема на що дивитися?

    У братових очах спалахнула знайома пустотлива іскорка.

    — Я подумав, що коли ніхто те приміщення не використовує, то, може, ним скористаєшся ти?

    — Я?

    — Так. Ти могла б попрацювати в стаціонарній лабораторії, спеціально устаткованому приміщенні, де мала б можливість практично зреалізувати всі оті теоретичні експерименти, над якими працювала всі ці роки.

    Кетрін отетеріло дивилася на брата.

    — Але ж, Пітере, ці експерименти — суто теоретичні! Реалізувати їх на практиці майже неможливо!

    — Немає нічого неможливого, Кетрін, і ця будівля прекрасно тобі підходить. Центр підтримки — не просто комора для скарбів; це один з провідних науково-дослідних центрів світу. Ми постійно беремо експонати з колекцій і досліджуємо їх за допомогою найкращих квантитативних методик, які тільки можна придбати за гроші. Тут ти матимеш у розпорядженні все устаткування, яке тільки забажаєш.

    — Пітере, техніку, яка потрібна для здійснення цих експериментів...

    — Уже змонтовано. — Пітер широко посміхнувся. — Лабораторія готова до роботи.

    Кетрін зупинилася і аж заклякла від такої несподіванки.

    Брат махнув рукою в кінець довгого коридору.

    — Зараз ми її оглянемо.

    Кетрін аж подих перехопило.

    — Ти... ти збудував мені лабораторію?

    — Це ж моя робота. Смітсонівський інститут створювали для того, щоб рухати вперед наукові знання. Як керівник я мушу з усією серйозністю ставитися до цього завдання. Переконаний, що запропоновані тобою експерименти потенційно спроможні поширити рамки науки на ще незвідані сфери. — Пітер зупинився і поглянув Кетрін прямо у вічі. — Я вважав би своїм обов’язком підтримати цю дослідницьку роботу — незалежно від того, сестра ти мені чи ні. Твої ідеї блискучі й оригінальні. І світ заслуговує на те, щоб побачити, куди вони ведуть.

    — Пітере, я навіть не знаю, як...

    — Нумо, розслабся і заспокойся... я зробив це власним коштом, і наразі ніхто не використовує блок номер п’ять. Коли закінчиш свої експерименти, звільниш приміщення. Окрім того, блок номер п’ять має деякі унікальні властивості, що сприятимуть твоїй роботі.

    Кетрін не могла уявити, що ж такого особливого в цьому масивному порожньому корпусі сприятиме її дослідницькій діяльності, але у неї виникло передчуття, що невдовзі вона про це дізнається. Вони якраз підійшли до дверей з чітким трафаретним написом.

    Блок № 5

    Брат вставив картку-ключ у щілину — і враз спалахнуло електронне табло з клавіатурою. Він підняв палець, щоб набрати код, але зупинився і пустотливо-хитрувато вигнув брову, як колись у дитинстві.

    — А ти певна, що готова?

    Кетрін кивнула. «Ну й любиш ти похизуватися, братику!»

    — Відійди, — сказав Пітер, натискаючи на кнопки.

    Сталеві двері гучно засичали і розчинилися.

    За порогом не видно було нічого, окрім чорнильної темряви... і зяючої порожнечі. Її глибини відлунили глухим стугонінням. На Кетрін війнув порив холодного повітря, і їй здалося, що вона стоїть уночі біля Великого Каньйону і зазирає в його глибочінь.

    — Уяви собі, що перед тобою — гігантський ангар, призначений для цілого парку аеробусів, — мовив брат, — і матимеш приблизне уявлення.

    Кетрін мимохіть позадкувала.

    — Сам блок надто великий і просторий, щоб його обігрівати, але твоя лабораторія — це термічно ізольована кімната зі шлакоблоків, приблизно кубічної форми. Задля максимальної ізоляції вона розташовується в найдальшому кутку цього блоку.

    Кетрін спробувала все це уявити. Коробка всередині коробки. Напруживши зір, вона вгледілася в темряву, але все одно нічого не побачила. Темрява була абсолютною.

    — А лабораторія далеко?

    — Далеко... бо в цьому блоці запросто вміститься футбольне поле. Мушу попередити, що прогулянка через нього трохи діє на нерви. Бо темрява там дійсно виняткова, хоч в око стрель.

    Кетрін обережно зазирнула за двері.

    — А де вимикач?

    — Блок номер п’ять іще не під’єднали до електромережі.

    — Але ж... як тоді працюватиме лабораторія?

    Брат хитро підморгнув.

    — На водневих паливних батареях.

    Кетрін здивовано розкрила рота.

    — Та годі тобі жартувати.

    — У них вистачить питомої потужності, щоб забезпечити електрикою невеличке місто. Твоя лабораторія матиме повну радіочастотну ізоляцію від решти будівлі. Більше того: ззовні лабораторія покрита фотостійкими мембранами для захисту від сонячного випромінювання. Загалом, це герметичне енергонезалежне середовище.

    Кетрін поволі почала розуміти всю принадність блоку номер п’ять. Левова частка її роботи зосереджувалася на кількісному визначенні досі невідомих енергетичних полів, тож експерименти слід було проводити в місці, повністю ізольованому від будь-якого зовнішнього випромінювання чи «білого шуму». Це стосувалося навіть такого слабкого впливу, як «розумове випромінювання» та «радіація думки», генерованих людьми, що стоять поруч. Саме ці обставини унеможливлювали проведення експериментів в університетських чи шпитальних лабораторіях, отже, ізольований блок в Центрі підтримки Смітсонівського музею дійсно був ідеальним місцем.

    — Ходімо поглянемо. — Пітер посміхнувся і ступив у неосяжну темряву. — Просто йди за мною.

    Кетрін мимоволі зупинилася на порозі. Цілих сто ярдів у цілковитій темряві? Вона хотіла було запропонувати скористатися ліхтариком, але брат уже зник у темному проваллі.

    — Пітере, ти де? — гукнула вона.

    — Здолай свій страх і зроби крок у невідомість. — Його голос стихав у темряві. — Ти знайдеш дорогу, повір мені.

    «Він що — жартує?! — Зі страхом у серці Кетрін переступила через поріг і зробила кілька кроків, вдивляючись у темряву і намагаючись призвичаїтися до неї. — Я ж нічого не бачу!»

    Раптом сталеві двері позаду неї засичали і зачинилися. Кетрін опинилася в непроглядній темряві. І скрізь — ані цяточки світла.

    — Пітере, де ти?!

    Тиша.

    Ти знайдеш дорогу, повір мені.

    Обережно, долаючи дюйм за дюймом, вона рушила вперед. «Здолати страх? — Кетрін навіть руки своєї не бачила поперед себе, але пішла далі. Не минуло й хвилини, як вона повністю заблукала. — Куди я іду?»

    Це було три роки тому.

    Тепер, коли Кетрін знову опинилася перед тими самим сталевими дверима, вона збагнула, який великий шлях здолала після того, як вперше з’явилася тут тієї ночі. Лабораторія, яка дістала прізвисько Куб, відтоді стала її домівкою, безпечним притулком в глибинах блоку номер п’ять. Як і передбачав брат, тієї ночі вона й справді примудрилася знайти дорогу крізь темряву. І згодом завжди безпомилково знаходила її завдяки винахідливо простій системі орієнтації, яку брат навмисне дав їй змогу виявити самотужки.

    Але набагато важливішим було те, що справдилося й інше його передбачення: експерименти Кетрін і справді дали приголомшливі результати, особливо впродовж останніх півроку. Це були воістину фундаментальні зрушення і прориви, яким судилося змінити цілі схеми мислення. Кетрін із братом вирішили тримати результати цих експериментів у повній таємниці, доки їх потенційні наслідки не виявляться повніше і чіткіше. Однак Кетрін знала, що невдовзі опублікує декотрі з найбільш далекосяжних наукових відкриттів в історії людства.

    «Секретна лабораторія в секретному музеї», — подумала вона, вставляючи картку-ключ у двері блоку номер п’ять. Спалахнула електронна клавіатура, і Кетрін набрала пін-код.

    Сталеві двері засичали і відчинилися.

    Ті самі, уже добре знайомі стугоніння і порив холодного вітру. І знову, як і раніше, Кетрін відчула, як пришвидшився її пульс.

    Найдивовижніші сто ярдів у світі.

    Опанувавши себе перед подорожжю в темряві, Кетрін Соломон зиркнула на годинник і зробила крок у темну порожнечу. Однак цього вечора її переслідувала думка: «Куди подівся Пітер?»

    РОЗДІЛ 12

    Шеф капітолійської поліції Трент Андерсон уже понад десяток років відповідав за безпеку всередині капітолійського комплексу. Це був дужий широкоплечий чоловік із точеними рисами обличчя та рудим волоссям. Коротка стрижка під «їжачка» надавала йому авторитетності військового командира. А щоб жоден бовдур не здумав цю авторитетність поставити під сумнів, він тримав свою кобуру-оперативку на видноті.

    Більшість часу Андерсон проводив за координацією дій своєї невеличкої армії поліцейських. Робив він це з оснащеного найновішою технікою спостережного центру в підвалі Капітолію. Там він командував технічними спецами, що відстежували відеомонітори, зчитували комп’ютерні дані та оперували телефонним комутатором. Усе це забезпечувало йому можливість підтримувати безперервний контакт із численним персоналом охоронців, що перебували під його началом.

    Цього вечора усе видавалося незвично спокійним, і Андерсон був задоволений. Він сподівався трохи подивитися футбол за участю «Червоношкірих» на пласкому телевізорі у себе в офісі. Гра щойно розпочалася, коли задзвенів телефон.

    — Шефе, ви?

    Андерсон невдоволено пробурчав і, не відриваючи очей від екрана, простягнувши руку, натиснув на кнопку.

    — Так, слухаю.

    — Тут у нас в ротонді виникла проблема. Зараз я викличу підмогу, але, гадаю, вам теж треба прийти й поглянути.

    — Гаразд, — відказав Андерсон і увійшов до нервового центру служби безпеки: невеличкої кімнати з суперсучасним устаткуванням, нашпигованої комп’ютерними моніторами. — Що там у вас?

    Інженер саме виводив на монітор цифровий відеокліп.

    — Ротонда, камера на східному балконі. Двадцять секунд тому. — І з цими словами він запустив запис.

    Андерсон стояв, дивлячись інженерові через плече.

    Ротонда була сьогодні майже безлюдною, лиш де-не-де виднілися цяточки нечисленних відвідувачів. Натреновані очі Андерсона відразу ж виокремили чоловіка, який рухався швидше за інших. Голена голова. Зелена армійська куртка. Ушкоджена рука на перев’язі. Легке накульгування. Сутула постава. Розмовляє по стільниковому телефону.

    Звукова доріжка відеоролика чітко передавала лункі кроки лисого чоловіка. Аж раптом, опинившись у центрі ротонди, він різко зупинився, закінчив телефонну розмову і нахилився, неначе для того, щоб зашнурувати свій черевик. Але натомість витягнув щось зі свого перев’язу і поклав на підлогу. Потім випростався і швидко закульгав до східного виходу.

    Андерсон уважно придивився до предмета, залишеного відвідувачем. Що за чортівня?! Предмет був вісім дюймів заввишки і стояв вертикально. Андерсон підійшов ближче до екрана — і аж скривився. «Не може бути! Це не може бути те, на що воно скидається

    Коли лисий відвідувач щезав у східному портику, почувся голос маленького хлопчика:

    — Мамцю, цей чоловік щось упустив.

    Хлопчина неспішно підійшов до предмета — і раптом зупинився як укопаний. Він довго стояв, непорушний, а потім тицьнув на предмет пальцем — і зайшовся оглушливим вереском.

    Тієї ж миті шеф поліції різко крутнувся і кинувся до дверей, віддаючи на ходу уривчасті команди.

    — Слухати на всіх постах! Знайти і затримати лисого чоловіка з перев’язом на руці! Негайно!

    Прожогом вискочивши з центру безпеки, він кинувся вгору, стрибаючи через три сходинки за раз. Відеокамера показала, що лисий чоловік вийшов із ротонди через східний портик. Отже, найкоротший шлях з будівлі Капітолію лежатиме східно-західним коридором, котрий був саме попереду.

    «Я можу його випередити».

    Вибігши на верхній майданчик сходів і завернувши за ріг, Андерсон побачив перед собою тихий і майже безлюдний коридор. У дальньому його кінці поволі йшли рука в руку двійко літніх людей. Поблизу якийсь світловолосий турист у блакитній куртці продивлявся путівник і час від часу позирав на мозаїчну стелю біля входу до палати представників.

    — Вибачте, пане! — гаркнув Андерсон, підбігаючи до нього. — Ви не бачили тут лисого чоловіка з перев’язом на руці?

    Чоловік відірвав від путівника здивований погляд.

    — Лисого чоловіка з перев’язом на руці! — повторив Андерсон вже рішучішим тоном. — Ви його не бачили?

    Турист завагався і нервово поглянув на дальній східний край коридору.

    — Е-е-е, так, бачив. Здається, він пробіг повз мене... до отих сходів. Он туди. — І він махнув рукою вздовж коридору.

    Андерсон витягнув рацію і заволав:

    — Слухати всім постам! Підозрюваний іде до південно-східного виходу! Оточуймо! — Сховавши рацію, він висмикнув з кобури пістолет і побіг коридором.

    А за півхвилини з тихого виходу на східному боці Капітолію вийшов високий та кремезний русявий чоловік у блакитній куртці і ступив у вологе нічне повітря. Він посміхнувся, насолоджуючись приємною прохолодою.

    Перетворення.

    Це було так легко.

    Ще хвилину тому він, накульгуючи, швидко вийшов із ротонди, вдягнений у армійську куртку. Заховавшись у темну нішу, він скинув верхню одіж, під якою виявився блакитний блейзер. Перед тим як полишити армійську куртку, він витягнув з її кишені світлу перуку і припасував на свою лису голову. А потім випрямився, витягнув з кишені путівник по Капітолію і елегантною ходою тихо вийшов із ніші.

    Перетворення. Це мій талант.

    Поки ноги зі смертної плоті несли Малаха до його лімузина, він гордо розігнув спину, випроставшись на повний зріст, на всі свої шість із гаком футів, і розправив плечі. А потім глибоко вдихнув, набираючи повні легені прохолодного повітря. І відчув, як татуйований фенікс на його грудях широко розпрямив крила.

    «От якби вони знали всю мою міць, — подумав він, поглянувши на місто. — Цієї ночі моє перетворення стане повним».

    Малах майстерно зіграв своїми козирями в будівлі Капітолію, продемонструвавши повагу до всіх старовинних етикетів.

    «Я зробив запрошення згідно з древнім ритуалом. І якщо Ленґдон іще не збагнув, яка роль йому судилася в цьому місці сьогодні, то невдовзі збагне».

    РОЗДІЛ 13

    Капітолійська ротонда — як і базиліка Святого Петра — завжди чимось дивувала Роберта Ленґдона. Суто абстрактно він знав, що цей зал був настільки великий, що тут спокійнісінько помістилася б статуя Свободи, але чомусь ротонда завжди справляла на нього таке враження, ніби вона є більшою та величнішою, аніж здавалася спочатку. Наче в ній жили духи небесні. Однак сьогодні в ротонді панував хаос.

    Поліцейські з капітолійської охорони блокували всі входи й виходи з ротонди і водночас намагалися відтіснити ошелешених туристів від руки. Маленький хлопчик і досі рюмсав. Спалахнуло яскраве світло — то один турист зробив знімок відрізаної руки, — і відразу ж до нього кинулися кілька охоронців, затримали відчайдуха й, відібравши фотоапарат, повели геть. У виниклому сум’ятті Ленґдон відчув, що рухається уперед, наче у трансі, прослизаючи поміж відвідувачами і підбираючись до руки, нанизаної на дерев’яний кілок і поставленої сторч як невеличкий експонат. Три пальці були стиснуті в кулак, а вказівний та великий — випростані і вказували на височенний купол ротонди.

    — Всім відійти! — скомандував поліцейський.

    Тепер Ленґдон уже підібрався достатньо близько, щоб побачити висохлу кров на зап’ясті й на дерев’яному кілку.

    «Рани, завдані після смерті, не кровоточать... Це означає, що Пітер і досі живий. — Ленґдон не знав, чи зітхнути йому з полегшенням, чи виблювати вміст свого шлунка від несподіваного нападу нудоти..— Пітерові відрізали руку, коли він був іще живий?» Нудота підступила Ленґдону до горла. Йому пригадалося, як Пітер багато разів простягав цю руку для привітання або для теплих обіймів.

    Кілька секунд професору здавалося, що розум його затьмарився і вимкнувся, наче зображення в телевізорі, що раптово вийшов з ладу. І перше чітке зображення, яке з’явилося на екрані його свідомості, було абсолютно неочікуваним.

    Корона... і зірка.

    Ленґдон скоцюрбився і присів, оглядаючи пучки великого та вказівного пальців Пітера.

    «Татуювання?»

    Це видавалося диким і неймовірним, але, напевне, ота потвора, що відрізала Пітерові руку, витатуювала крихітні символи на пучках його пальців.

    На одному — корону. На другому — зірку.

    Цього не може бути. Ці два символи одразу ж закарбувалися у свідомості Ленґдона, посиливши сприйняття і без того жахливої сцени так, що вона почала сприйматися як щось сюрреалістичне. В історії людства ці символи багато разів з’являлися поряд і завжди в одному й тому самому місці: на пучках пальців. То було одне з найжаданіших та найпотаємніших зображень у стародавньому світі.

    «Таємнича рука».

    Це зображення тепер траплялося вкрай рідко, але впродовж історії воно символізувало потужний заклик до дії. Ленґдон зосередився, напружено намагаючись збагнути побачений гротескний артефакт. Хтось виготовив «таємничу руку» з Пітерової руки? Це було дико і неймовірно. Традиційно це зображення з’являлося на кам’яній скульптурі, дереві чи на малюнку. Ленґдонові ніколи не доводилося чути, щоб хтось виготовив «таємничу руку» із живої плоті. Сама лише думка про це кидала в дрож.

    — Пане, будь ласка, відійдіть, — мовив за спиною Ленґдона охоронець.

    Професор ледь почув його. «Там є й інші татуювання». Хоча йому й не було видно пучок пальців, зігнутих у кулак, Ленґдон здогадувався, що на них теж будуть якісь татуювання — одне не схоже на інше. Така була традиція. Всього п’ять символів. За тисячу років ці символи жодного разу не змінилися... не змінилося також і призначення цього зображення.

    «Ця рука означає... запрошення».

    Ленґдон відчув холодок на спині, пригадавши слова чоловіка, який привів його сюди. «Професоре, цієї ночі ви отримали найголовніше запрошення у вашому житті». В давнину «таємнича рука» означала найжаданіше запрошення у світі. Отримати таке зображення означало таємну пропозицію приєднатися до певної елітної групи людей, котрі, як вважалося, охороняють таємну мудрість усіх часів. Таке запрошення було не лише великою честю; воно означало також, що володар вважає вас гідним почути таємну мудрість. То була рука господаря, простягнута ініціатові.

    — Пане, — знову мовив охоронець, поклавши руку на плече Ленґдону. — Я вимагаю, щоб ви зараз же відступили назад.

    — Я знаю, що це означає, — вичавив із себе професор. — Я зможу вам допомогти.

    — Зараз же відійдіть! — гаркнув охоронець.

    — Мій друг потрапив у біду. Нам потрібно...

    Ленґдон відчув, як дужі руки підняли його і повели геть од відрізаної руки. Він не пручався, бо почував себе надто спантеличеним, щоб протестувати.

    Щойно він отримав офіційне запрошення. Хтось викликав Ленґдона для того, щоб відкрити містичний портал, котрий розкриє світові древні таємниці та приховані знання.

    Але все це була маячня.

    Галюцинації якогось психа.

    РОЗДІЛ 14

    Довжелезний лімузин Малаха поволі від’їхав від Капітолію і рушив на схід по Індепенденс-авеню. Якась молода парочка на тротуарі напружено вдивлялася в затемнені вікна авто, сподіваючись узріти в ньому якесь велике цабе.

    «Я у всіх на видноті», — самовдоволено подумав Малах і посміхнувся.

    Йому подобалося те відчуття владної значущості, що він його мав, сидячи сам-один за кермом масивного авто. Жоден з інших п’яти його автомобілів не давав йому того, що він потребував цього вечора: гарантії таємничості й усамітнення. Повного усамітнення. Лімузини в цьому місті мали щось на кшталт негласного імунітету. Вони були наче посольства на колесах. Поліцейські, що працювали поблизу капітолійського пагорба, ніколи не знали напевне, якого можновладця вони помилково зупинять у лімузині, тому здебільшого просто воліли не ризикувати.

    Переїхавши через річку Анакостія до Меріленду, Малах майже фізично відчув, що наближається до Кетрін. Його до неї вабила сила тяжіння долі.

    «Мене кличуть до виконання другого завдання... цієї ж ночі. Завдання, про яке я і мріяти не смів. — Учора ввечері, коли Пітер Соломон розповів йому останню зі своїх таємниць, Малах дізнався про існування секретної лабораторії, де Кетрін буквально творила чудеса: робила фундаментальні відкриття, котрі, як здогадувався Малах, змінять світ, якщо їх коли-небудь оприлюднять. — Її робота розкриє справжню природу всього сущого».

    Сторіччями «найталановитіші уми» людства нехтували древніми науками, глузували з них, вважаючи забобонами, однак завжди брали собі на озброєння самовдоволений скептицизм та нові блискучі чудеса техніки — знаряддя, котрі лише віддаляли їх від істини. «Відкриття» кожного покоління наступне покоління за допомогою новітніх технологій розвінчувало як фальшивки. І так повторювалося сторіччями. Що більше людина пізнавала, то більше пересвідчувалася, що не знає нічого.

    Тисячоліттями людство блукало у темряві... але зараз, згідно з древнім пророцтвом, мала настати зміна. Після довгих блукань історичними манівцями людство нарешті вийшло на перехрестя. Цей момент передбачили дуже давно, його провіщали древні тексти, доісторичні календарі, і навіть зорі на небесах. Дата була цілком конкретною, а її прихід — неминучим. Їй мала передувати блискуча, як феєрверк, вибухова поява нових знань... спалах ясності й прозорості, що мусив освітити темряву і дати людству останній шанс відійти від прірви і стати на шлях мудрості.

    «І я прийшов, щоб загасити це світло, — подумав Малах. — Таке моє покликання».

    Доля поєднала його з Пітером та Кетрін Соломон. Ті фундаментальні відкриття, що їх зробила Кетрін Соломон в лабораторії Центру підтримки, загрожували відкрити шлюзи нового мислення і започаткувати нову добу Ренесансу. Здійснені Кетрін досягнення, за умови їх оприлюднення, стануть каталізатором, надихнуть людство на віднаходження колись втрачених знань, зроблять його таким могутнім, що й уявити важко.

    «Доля Кетрін полягала в тому, щоб запалити цей світоч. Моя ж доля — його загасити».

    РОЗДІЛ 15

    У непроглядній темряві Кетрін навпомацки шукала вхід до своєї лабораторії. Знайшовши його, вона натужно розчинила оббиті свинцем двері і вскочила до маленького передпокою. Подорож крізь порожнечу займала лише дев’яносто секунд, але серце і досі несамовито калатало.

    «За три роки можна було вже й звикнути до цього».

    Кетрін завжди відчувала полегшення, коли виходила з темряви блоку номер п’ять до чистого та добре освітленого приміщення.

    Куб являв собою великий бокс без вікон. Кожен дюйм внутрішніх стін та стелі був обшитий міцною свинцевою сіткою з титановим покриттям. Він скидався на величезну клітку, збудовану всередині бетонної порожнини. Перегородки з непрозорого плексигласу розділяли внутрішній простір на зони — лабораторію, пункт управління, технічну кімнату, туалет і невеличку дослідницьку бібліотеку.

    Розгонистим кроком Кетрін увійшла до лабораторної кімнати. Яскраве та стерильно чисте робоче місце виблискувало надпередовим устаткуванням для квантитативних досліджень. Там були спарені електроенцефалографи, фемтосекундний лазер, магнітооптична пастка, а також квантово-невизначені ГВП електронного шуму, знані також під простішою назвою генератори випадкових подій.

    Попри те що в ноетичній науці використовувалися надсучасні технічні пристрої, самі відкриття були більш містичними, аніж холодні блискучі машини, що їх продукували. Магічне та міфічне ставало цілком реальним, бо приголомшлива нова інформація ринула широким потоком. І вся ця інформація підтверджувала засадничу ідею ноетичної науки про гігантський нерозвіданий потенціал людського інтелекту.

    Загальна теза мала такий вигляд: ми тільки ледь пошкрябали поверхню наших розумових та духовних здібностей.

    Експерименти в таких дослідних центрах, як Інститут ноетичних наук (IONS) в Каліфорнії та Прінстонська дослідна лабораторія технічних аномалій (PEAR), беззастережно довели, що коли належним чином сфокусувати людську думку, то вона здатна впливати на фізичну масу і змінювати її. Ці експерименти не були дешевими трюками зі «згинання ложок силою думки», а добре підготовленими та ретельно контрольованими дослідженнями, які — всі без винятку — дали один і той самий неймовірний результат: наші думки взаємодіють з фізичним світом незалежно від нашого бажання. І спричиняють зміни аж на субатомному рівні.

    Дух панує над матерією.

    Упродовж кількох годин після жахливих подій одинадцятого вересня дві тисячі першого року в ноетичній науці стався гігантський стрибок уперед. Четверо науковців виявили, що, коли увесь нажаханий цією трагедією світ об’єднало безмежне співчуття до її жертв, показання тридцяти, не пов’язаних між собою і розташованих у різних кінцях світу, генераторів випадкових подій раптом стали істотно менш хаотичними. Якимось чином спільність почуттів, поєднання мільйонів людських умів зафіксували рандомізатори цих машин, систематизувавши їхні показники, і з хаосу витворили порядок.

    Здавалося, це приголомшливе відкриття підтвердило древню духовну доктрину «космічної свідомості» як широкого об’єднання людських намірів та прагнень, фактично здатного взаємодіяти з фізичною речовиною. Нещодавні дослідження на царині масових молитов і медитації спричинили схожий вплив на показання генераторів випадкових подій, таким чином посиливши позиції тих, хто стверджує, що людська свідомість, за висловом філософа-ноетика Лін Мактагарт, є субстанцією, що не обмежується людським тілом і являє собою високоорганізовану форму енергії, здатну змінювати фізичний світ. Кетрін прийшла у захоплення від книги Мактагарт «Інтенційний експеримент», а також від її всесвітнього інтернет-дослідження на сайті theintentionexperiment.com, націленого на виявлення способу впливу людських інтенцій, тобто прагнень та намірів, на фізичний світ. Увагу Кетрін привернули ще кілька передових публікацій.

    Спираючись на це підґрунтя, Кетрін Соломон зробила у своїх дослідженнях величезний стрибок вперед, довівши, що «сфокусована думка» може справляти вплив буквально на все — швидкість зростання рослин, напрямок руху риби у акваріумі, спосіб поділу клітин у чашці Петрі, синхронізацію окремо рухомих систем та хімічні реакції у власному тілі. Навіть кристалічна структура новоутворених твердих тіл — і та зазнавала мутацій під впливом людського розуму: Кетрін створила прекрасні симетричні кристали льоду шляхом «опромінювання» позитивними думками замерзлої води у склянці. Неймовірно, але закономірним було і зворотне явище: коли вона опромінювала воду негативними, «забрудненими» думками, то кристали замерзали хаотично та уривчасто.

    Людська думка в буквальному значенні мала здатність перетворювати фізичний світ.

    Експерименти Кетрін ставали дедалі сміливішими, а їх результати — іще більш приголомшливими. Її робота в цій лабораторії беззаперечно довела, що вираз «дух панує над матерією» є не якоюсь самозаспокійливою мантрою нової доби. Розум і справді мав здатність змінювати стан самої матерії, і найголовніше — він мав здатність спонукати фізичний світ рухатися у конкретному напрямку.

    Ми — володарі нашого всесвіту.

    На субатомному рівні Кетрін продемонструвала, що частки фізичної речовини виникали і зникали лише залежно від її прагнення їх спостерегти. У певному значенні її бажання побачити частку і спричинялося до утворення самої частки. Гайзенберґ іще кілька десятиліть тому натякнув на існування такого явища, а тепер воно стало фундаментальним принципом ноетичної науки. Як сказала Лін Мактагарт, «жива свідомість якимось чином стає тим впливом, що перетворює певну можливість на певну реальність. Найголовнішим чинником творення нашого всесвіту є свідомість, що його спостерігає».

    Однак найдивовижнішим аспектом роботи, виконаної Кетрін, стало усвідомлення того, що здатність розуму чинити вплив на фізичний світ можна скоригувати і покращити практичним застосуванням цієї здатності. Інтенційного впливу можна навчитися. Як і медитація, фокусування сили «думки» і вміння нею керувати потребує практичних занять. Навіть більше — дехто народився з більш розвиненими здібностями в цій сфері, аніж решта. І впродовж усієї історії людства саме ці нечисленні індивідууми ставали істинними володарями.

    Це і є відсутня ланка між сучасною наукою та містикою древніх.

    Кетрін навчилася цього від свого брата, Пітера, і тепер, коли вона подумки повернулася до нього, її знову накрила хвиля зростаючої тривоги. Наблизившись до дверей наукової бібліотеки, Кетрін зазирнула всередину. Там нікого не було.

    Ця бібліотека являла маленький читальний зал — два простих крісла фірми «Моріс», дерев’яний стіл, два торшери та на всю стіну зроблені з червоного дерева полиці з п’ятьма сотнями книжок. Тут Кетрін і Пітер зібрали свої улюблені тексти різної тематики — від фізики елементарних часток до древнього містицизму. Їхня колекція зросла і перетворилася на еклектичний сплав старого й нового... передового та історичного. Більшість книжок Кетрін мала такі назви, як «Квантова свідомість», «Новітня фізика» та «Принципи нейтральної науки». Книжки її брата вирізнялися давнішими, більш езотеричними назвами на кшталт «Кібаліон», «Зогар», «Танцюючі володарі By Лі» або, приміром, «Переклад шумерських табличок з Британського музею».

    «Ключ до нашого наукового майбуття, — часто казав їй брат, — схований у нашому минулому». Пітер, який все життя вивчав історію, точні науки та містику, першим спонукнув Кетрін збагатити університетські знання розумінням філософії раннього герметизму. Їй було лише дев’ятнадцять, коли Пітер заронив у неї іскру інтересу до зв’язку між сучасною наукою та древньою містикою.

    — Нумо, скажи мені, Кетрін, — спитав якось він, коли вона приїхала на канікули після другого курсу Йельського університету, — що із теоретичної фізики читають зараз представники майбутньої еліти?

    Кетрін, стоячи в родинній бібліотеці, що повнилася книжками, слово в слово переказала йому список рекомендованої літератури.

    — Що ж, вражає, — оцінив брат. — Ейнштейн, Бор та Хокінґ[10] — це генії сучасності. А чи не читаєш ти когось зі стародавніх авторів?

    Кетрін задумливо почухала потилицю.

    — Ти маєш на увазі... Ньютона, еге ж?

    Пітер посміхнувся.

    — Копай глибше. — У свої двадцять сім років її брат уже встиг зробити собі ім’я у науковому світі, і йому та Кетрін подобалися отакі жартівливі інтелектуальні спаринги.

    «Давніший за Ньютона? — У пам’яті Кетрін виринули такі далекі імена, як Птоломей, Піфагор та Гермес Трісмегіст. — Та ніхто ж цього мотлоху зараз не читає!»

    Брат провів пальцем уздовж довгої полиці із запиленими фоліантами у потрісканих шкіряних палітурках.

    — Наукова мудрість древніх була просто дивовижною... сучасна фізика лише зараз починає її розуміти в повному обсязі.

    — Пітере, ти вже казав мені, що давні єгиптяни знали про важелі та шківи задовго до Ньютона і що перші алхіміки проробляли досліди на рівні сучасної хімії, але що з того? Сучасна фізика має справу з концепціями, про які древні вчені й гадки не мали.

    — Наприклад?

    — Ну... наприклад, теорія квантової переплутаності! Субатомні дослідження беззастережно продемонстрували, що вся матерія взаємопов’язана... переплутана в єдину сітку... щось на кшталт універсального нерозривного цілого. Невже ти хочеш мені сказати, що древні сиділи собі та обговорювали теорію переплутаності?

    — Саме цим вони й займалися! — відказав Пітер, відкинувши з лоба довгого чорного чуба. — Переплутаність та взаємне поєднання лежало в основі стародавніх вірувань. Назви, якими визначалося це поняття, є старими, як сам світ: дхармакая, дао, брахман. Фактично, найдавніші духовні пошуки людства полягали у спробах збагнути власне місце в цьому переплетінні, відчути зв’язок з усім сущим. Людина завжди хотіла стати «як один» із всесвітом, досягти стану «примирення» з довкіллям. — Брат звів брову. — І донині євреї та християни прагнуть до спокути гріхів, але більшість із нас забула, що насправді ми прагнемо «примирення».

    Кетрін скрушно зітхнула — вона забула, як важко сперечатися з людиною, що так добре знається на історії.

    — Ну, гаразд, але ти оперуєш узагальненнями. Я ж говорю про конкретну фізику.

    — Гаразд, перейдімо до конкретики, — виклично відповів Пітер, кинувши гострий погляд на сестру.

    — Еге ж. Як щодо такої простої речі, як полярність позитивно-негативного балансу субатомної сфери? Навряд чи древні розуміли...

    — Стривай! — Брат зняв з полиці великий запилений фоліант і ляснув ним об стіл. — Сучасна полярність — не що інше, як «дуалістичний світ», описаний Крішною ось у цій книзі, «Бхагават-Гіта», понад дві тисячі років тому. У понад дюжині інших книжок на цих полицях, включно з «Кібаліоном», йдеться про бінарні системи та взаємосуперечливі сили у природі.

    Та Кетрін не здавалася.

    — Гаразд, — скептично мовила вона, — але візьмімо для прикладу сучасні відкриття в субатомній сфері — скажімо, принцип непевності Гайзенберґа...

    — Тоді нам слід зазирнути ось сюди, — відказав Пітер і, підійшовши до іншої довгої полиці, витягнув з неї ще одну книжку. — Це священні ведичні рукописи, відомі як «Упанішади». — І з цими словами він кинув важучий фоліант поверх того, що вже лежав на столі. — Гайзенберґ та Шрединґер ретельно вивчили цей твір і віддали йому належне, бо він допоміг сформулювати деякі з їхніх теорій.

    Суперечка тривала кілька хвилин, і стос запилених книжок на столі зростав. Нарешті Кетрін здійняла у розпачі руки.

    — Годі! Вважай, що ти доніс до мене свою точку зору, але я хочу вивчати новітню теоретичну фізику. Бо вона — майбутнє всієї науки! Я маю великі сумніви стосовно того, що Крішна чи творці «Упанішад» багато знали про теорію суперструн та про багатовимірні космологічні моделі.

    — Маєш рацію. Не знали. — Пітер замислився, і на губах його заграла посмішка. — Кажеш, теорія суперструн... — Він знову підійшов до полиці. — Тоді тобі потрібно звернутися ось до цієї книги. — І видобув гігантську книгу в шкіряній палітурці — та з тріском гепнулася на стіл. — Це здійснений у тринадцятому сторіччі переклад з середньовічної арамейської мови.

    — Теорія суперструн у тринадцятому сторіччі? — недовірливо спитала Кетрін. — Та годі тобі!

    Теорія суперструн була найновішою космологічною моделлю. Підкріплена нещодавніми науковими відкриттями, ця модель припускала, що багатовимірний всесвіт складався не з трьох, аз... десяти вимірів, котрі взаємодіяли один з одним як вібруючі струни, подібно до резонуючих струн скрипки.

    Кетрін дивилася, як брат розгорнув важучий фоліант, проглянув зміст і тицьнув пальцем у якийсь абзац на початку книги.

    — Ось почитай. — І показав сестрі вицвілу сторінку з текстом та діаграмами.

    Кетрін слухняно і уважно переглянула сторінку. Переклад був здійснений старовинною мовою і читався важко, але, на її величезний подив, текст та ілюстрації чітко змальовували той самий всесвіт, який так палко обстоювали прихильники сучасної теорії суперструн — десятивимірний простір, сформований резонуючими струнами. Вчитавшись, Кетрін аж сіпнулася від несподіванки.

    — Господи, та тут навіть описується, як шість із десяти вимірів переплітаються і починають діяти як один! — Вона аж позадкувала, і на її обличчі з’явився спантеличено-переляканий вираз. — Що ж це за книга?!

    Брат самовдоволено посміхнувся.

    — Це та книга, яку, сподіваюся, ти колись прочитаєш. — Він закрив книгу і показав на обкладинку, де було три слова: «Зогар. Повне видання».

    Хоча Кетрін ніколи й не читала «Зогару», вона знала, що це фундаментальна праця з раннього єврейського містицизму. Вона вважалася настільки потужною, що призначалася лише для найосвіченіших рабинів.

    Кетрін уважно роздивлялася книгу.

    — Кажеш, древні містики дійсно знали, що всесвіт, в якому вони жили, мав десять вимірів?

    — Безперечно. — Пітер показав їй ілюстрацію десяти переплетених кіл, що називалися сефірот. — Ясна річ, термінологія тут езотерична, але сама фізика надзвичайно розвинена.

    Кетрін навіть не знала, що сказати.

    — Але ж... чому цю книгу не вивчає ширший загал людей?

    Брат посміхнувся.

    — Вивчатимуть. Неодмінно вивчатимуть.

    — Не розумію.

    — Кетрін, ми народилися у дивовижний та прекрасний час. Грядуть зміни. Людство завмерло на порозі нової доби, коли воно знову поверне погляд до природи, до давніх традицій та древнього світосприйняття... Люди повернуться до ідей, викладених у книгах на кшталт «Зогару» та інших древніх текстах з усього світу. Могутня правда має власну притягальну силу і зрештою приваблює людей. Настане день, коли сучасна наука серйозно вивчатиме мудрість древніх філософів... То буде день, коли людство нарешті знаходитиме відповіді на головні запитання, відповіді, які воно досі не спромоглося здобути.

    Тієї ж ночі Кетрін з ентузіазмом накинулася на старовинні тексти, що їй порекомендував брат, і швидко виявила, що він мав рацію. Древні люди володіли глибочезною науковою мудрістю. Сучасна наука не стільки відкриває нове, скільки «перевідкриває» давно забуте старе. Виявляється, людство вже колись спромоглося збагнути справжню природу всесвіту... але не зберегло цього знання... і поволі забуло його.

    Сучасна фізика здатна допомогти нам пригадати це знання! І цей пошук став життєвим покликанням Кетрін: використати сучасну науку для нового відкриття втраченої мудрості древніх. І її спонукав до роботи не лише науковий інтерес. За всім цим містилося її глибоке переконання, що світ конче потребує такого розуміння... І зараз — більше, ніж будь-коли.

    У тильній частині лабораторії Кетрін побачила на гачку білий братів халат, що висів поруч з її власним. Вона машинально витягнула телефон, щоби перевірити СМС-повідомлення. Немає жодного. І знову в її свідомості пролунав голос: «Те, що ваш брат вважає схованим в окрузі Колумбія... можна знайти. Інколи легенда, що живе впродовж сторіч, живе не просто так».

    «Ні, — мовила вголос Кетрін. — Цього не може бути. Це нереально».

    Інколи легенда буває лише тим, чим є, — просто легендою.

    РОЗДІЛ 16

    Шеф охорони Трент Андерсон прожогом кинувся назад до ротонди, мало не лускаючись від злості через фіаско, якого зазнав його підрозділ. Один з підлеглих щойно знайшов перев’яз та військову куртку в ніші біля східного портика.

    «Той чортів незнайомець просто взяв і спокійнісінько вийшов з Капітолію!»

    Андерсон уже дав завдання своїм групам передивитися відеозаписи зовнішніх камер спостереження, але поки вони щось знайдуть, того типа вже й слід прохолоне.

    А наразі, увійшовши до ротонди, щоб оцінити серйозність завданої шкоди, Андерсон пересвідчився, що контроль над ситуацією був на належній висоті. Всі чотири входи до ротонди блокували максимально ненав’язливим і непоказним методом стримування натовпу, який охорона Капітолію мала у своєму розпорядженні: вельветова ширма, ввічливий охоронець та знак, на якому зазначалося: «Приміщення тимчасово закрите на прибирання». Десь близько десятка свідків зігнали докупи, відтіснили до східної частини приміщення, і охоронці заходилися відбирати у них відеокамери та фотоапарати. Андерсонові бракувало клопоту, щоб хтось із присутніх послав зроблений мобільником знімок до агенції новин Сі-ен-ен.

    Один із затриманих свідків, високий темноволосий чоловік у спортивній твідовій куртці, намагався вийти з оточення, щоб поговорити з шефом. Він саме про щось жваво сперечався з охоронцями.

    — Я поговорю з ним за хвилину, — гукнув Андерсон своїм людям. — А зараз, будь ласка, затримайте всіх у головному вестибюлі, поки ми не розберемося.

    Тепер Андерсон спрямував погляд на руку, яка стирчала, наче за командою «струнко», посеред приміщення.

    «Господи милосердний».

    За п’ятнадцять років охоронної служби в залах Капітолію йому доводилося бачити всяке. Але не таке.

    «От якби тут мерщій з’явилися судові слідчі та забрали до біса цю страшну штуковину з мого приміщення!»

    Андерсон підійшов ближче і побачив, що скривавлене зап’ястя наштрикнуте на дерев’яний кілок — щоб його можна було поставити сторч. «Дерево й плоть», — подумав він. Непомітні для металодетекторів. Єдиним металевим предметом був великий золотий перстень. Андерсон припустив, що ручний металошукач або «не помітив» перстень, або той, хто проніс руку, надів його, неначе свій власний.

    Шеф охорони присів, щоб ретельно оглянути руку. Схоже, що вона належала чоловікові під шістдесят. На персні було щось схоже на пишно оздоблену печатку з двоголовим птахом та числом 33. Андерсон не знав, що то означає. Натомість його увагу привернули крихітні татуювання на пучках великого та вказівного пальців.

    «Чортівня якась».

    — Шефе! — До нього поспішав охоронець з телефоном у руці. — Кличуть особисто вас. Наш комутатор щойно з’єднав нас із цим абонентом.

    Андерсон поглянув на підлеглого так, наче той з глузду з’їхав.

    — Я зайнятий, — невдоволено прогарчав він.

    Обличчя охоронця було біле як крейда. Затуливши телефон рукою, він сказав:

    — Це з ЦРУ.

    Андерсон вухам своїм не повірив. «Невже ЦРУ встигло про це дізнатися?!»

    — Це їхній відділ безпеки.

    Андерсон заціпенів. «Отакої!» Він стривожено поглянув на телефон у руці охоронця.

    У просторому океані розвідувальних служб цеерушний відділ безпеки був наче Бермудський трикутник: загадковий та небезпечний регіон, котрий намагався обходити десятою дорогою кожен, хто про нього знав. Маючи позірно самовбивчу сферу компетенції, відділ безпеки, чи просто ВБ, був створений у ЦРУ для однієї дивної функції: стеження за самим ЦРУ. Як потужне міністерство внутрішніх справ, цей відділ відстежував працівників ЦРУ на предмет незаконних дій, таких як розбазарювання коштів, продаж таємниць, крадіжка секретних технологій та використання недозволених методів допиту із застосуванням тортур. І це був аж ніяк не повний перелік.

    «Вони шпигують за американськими шпигунами».

    Маючи карт-бланш на слідчі дії в усіх справах національної безпеки, ВБ, звісно, мав довгі і дужі руки. Андерсон ніяк не міг збагнути, чому цей відділ зацікавився інцидентом в Капітолії і як вони так швидко про нього дізналися. Подейкують, що відділ безпеки ЦРУ скрізь має свої очі та вуха. Андерсон знав, що трансляція з відеокамер спостереження в Капітолії здійснювалася напряму до ВБ, і хоча інцидент, що трапився, не входив до компетенції відділу безпеки, час, коли було зроблено цей телефонний дзвінок, видався Андерсону аж надто слушним, щоб стосуватися чогось іншого, окрім відрізаної руки.

    — Шефе! — Охоронець протягував йому телефон, наче розпечену картоплину. — Вам слід негайно відповісти на цей дзвінок. Це... — Він замовк і тихо, самими губами, проказав два склади: — СА-ТО.

    Андерсон невдоволено зиркнув на підлеглого. «Мабуть, цей охоронець жартує». Він відчув, як у нього спітніли долоні. Невже цим займається особисто Сато?

    Усемогутній володар відділу безпеки — директор Інуе Сато — легенда в розвідувальних колах. Народившись за огорожею табору для інтернованих японців у Манзанарі, що в штаті Каліфорнія, створеному після нападу на Перл-Харбор, Сато, загартованому вцілілому свідку катастрофи, ніколи не вдавалося забути про жахіття війни та трагічні наслідки неефективності військової розвідки. А тепер, піднявшись на одну з найтаємніших та найпотужніших посад у системі розвідувальних служб Сполучених Штатів, у Сато була можливість проявити себе безкомпромісним патріотом та лютим ворогом кожного, хто наважувався висловити незгоду. Мало хто знав Сато в обличчя, зате всі боялися. Директор відділу безпеки борознив глибокі води ЦРУ, як той потворний змій Левіафан, що виринав на поверхню тільки для того, щоб вхопити здобич.

    Андерсон лише одного разу зустрічався із Сато тет-а-тет. І спогаду про оті холодні чорні очі було достатньо, щоб зараз дякувати Богу за те, що йому доведеться розмовляти із всемогутнім директором по телефону, а не особисто.

    Андерсон взяв телефон.

    — Директоре Сато, — мовив він так приязно, як тільки міг. — Це шеф безпеки Андерсон. Чим можу...

    — У вашій будівлі перебуває чоловік, з яким мені хотілося б поговорити негайно. — Голос директора ВБ неможливо було сплутати з будь-яким іншим — схожий на звук, що видає шматок гравію, якщо ним шкрябати по шкільній дошці. Операція з видалення ракової пухлини з горла залишила Сато у спадок інтонацію, що жахала і паралізувала співрозмовника. А на додаток до інтонації залишився ще й відразливий шрам на шиї. — Знайдіть мені цього чоловіка негайно.

    «І це все?» — подумав Андерсон, раптом відчувши надію, що цей телефонний дзвінок міг бути звичайною випадковістю.

    — А кого вам треба?

    — Його звуть Роберт Ленґдон. Наскільки мені відомо, він зараз перебуває у вашій будівлі.

    «Ленґдон? — Прізвище здалося Андерсону невиразно знайомим, але він не зміг відразу пригадати, де саме воно йому трапилося. — Цікаво, чи знає Сато про руку», — подумалося йому.

    — Наразі я у ротонді, — відповів шеф капітолійської безпеки, — але у нас тут багатенько туристів... зачекайте, зараз дізнаюся. — Він опустив телефон і гукнув до групи відвідувачів. — Люди, серед вас є хто-небудь на ім’я Ленґдон?

    Після нетривалої паузи з натовпу почувся низький голос.

    — Так. Роберт Ленґдон — це я.

    «Сато знає все». — Андерсон став навшпиньки і підвів голову, щоб побачити, хто це озвався.

    Від групи відходив той самий чоловік, який раніше намагався з ним поговорити. Він видавався зніченим, приголомшеним і... дещо знайомим.

    Андерсон підніс телефон до рота.

    — Так, містер Ленґдон тут.

    — Дайте йому телефон, — хрипко сказав директор відділу безпеки.

    Андерсон з полегшенням зітхнув: «Краще його, аніж мене».

    — Зачекайте хвилинку. — І показав рукою Ленґдонові підійти.

    Коли той наближався, Андерсон раптом пригадав, чому це прізвище здалося йому знайомим. «Та я ж нещодавно читав статтю про цього чолов’ягу. Що він, в біса, тут робить?»

    Попри височенний зріст Ленґдона та атлетичну статуру, Андерсон не побачив у ньому нічого жорсткого та «крутого» — як можна було очікувати від чоловіка, що пережив вибух у Ватикані та погоню в Парижі.

    «Невже цей дивак так і тікав від паризької поліції — в оцих мокасинах, схожих на кімнатні капці?»

    Андерсону він здався типом, якого скоріше можна зустріти десь у затишному куточку престижного університету з томиком Достоєвського в руках.

    — Містере Ленґдон, — звернувся Андерсон, виходячи професорові назустріч. — Я — начальник поліції Андерсон. Відповідаю тут за безпеку. Вам телефонують.

    — Мені? — У блакитних очах Ленґдона з’явився розгублений та занепокоєний вираз.

    Андерсон подав йому телефон.

    — Це з відділу безпеки ЦРУ.

    — Ніколи не чув про такий.

    — Зате вони про вас чули, — зловісно посміхнувся Андерсон.

    Ленґдон підніс телефон до вуха.

    — Слухаю.

    — Роберт Ленґдон? — голос директора Сато заскрипів у маленькому динаміку так гучно, що його чув і Андерсон.

    — Так, це я, — відповів Ленґдон.

    Шеф поліції підійшов ближче, щоб краще розчути слова Сато.

    — З вами говорить директор відділу безпеки Інуе Сато, містере Ленґдон. Наразі я займаюся виниклою кризою. Наскільки мені відомо, ви маєте інформацію, яка зможе мені допомогти.

    На обличчі професора з’явився вираз надії.

    — Це ви про Пітера Соломона? А ви не знаєте, де він зараз?

    «Пітер Соломон? — отетерів Андерсон. — А це хто такий?»

    — Професоре, — почулося в телефоні, — зараз я ставлю запитання.

    — Пітер Соломон потрапив у велику біду, — вигукнув Ленґдон. — Якийсь псих щойно...

    — Вибачте, — перервав його директор.

    Андерсон аж зіщулився від страху. «Хибний крок. Переривати можновладця з ЦРУ, коли той ставить запитання, — таку помилку могла зробити лише цивільна людина. А я гадав, що Ленґдон розумніший».

    — Слухайте уважно, — відказав керівник відділу безпеки. — Поки ми розмовляємо, нашій країні загрожує серйозна криза. Мені повідомили, що ви маєте інформацію, як відвернути цю кризу. Тому я знову вас питаю: якою інформацією ви володієте?

    Ленґдон розгубився.

    — Директоре, я й гадки не маю, про що ви кажете. Все, що мене зараз турбує, — це знайти Пітера і...

    — І гадки не маєте? — недовірливо перепитав директор.

    Андерсон побачив, що Ленґдон наїжився. І заговорив агресивнішим тоном.

    — Ні, сер. Жодної бісової гадки.

    Андерсон знову зіщулився. «Неправильно, ой неправильно! — Щойно Роберт Ленґдон припустився вкрай серйозної і потенційно небезпечної помилки. — Хіба можна так розмовляти з директором Сато!»

    І тут, на свій превеликий подив, Андерсон зрозумів, що вже надто пізно робити якісь зауваження: на дальньому кінці ротонди, позаду Ленґдона, він побачив директора ВБ. «Сато в будівлі Капітолію!» Андерсону аж подих перехопило. І він з острахом чекав на неминуче.

    Темна постать директора невідворотно наближалася — телефон біля вуха, гострий, як лазер, погляд чорних очей втуплений Ленґдонові в спину.


    Професор міцніше стиснув телефон шефа поліції та відчув, як в душі зростає хвиля невдоволення різким тоном директора ВБ.

    — Вибачте, сер, — холодно відповів Ленґдон. — Але я не вмію читати чужі думки. Що вам від мене потрібно?

    — Що мені від вас потрібно? — хрипкий голос директора затріщав у телефоні — скреготливий та глухуватий, наче голос чоловіка, що страждає на гострий фарингіт.

    Не встиг цей голос замовкнути, як Ленґдон відчув, що хтось злегка торкнувся його плеча. Він обернувся — і його погляд наштовхнувся на обличчя крихітної японки. Вона мала лютий вираз, рябе обличчя, рідке волосся, жовті від тютюну зуби та неприємний білий шрам, що упоперек перетинав її шию. Вузлуватою рукою жінка притискала до вуха телефон, а коли вона заговорила, то Ленґдон почув той самий скреготливий голос, що тільки-но лунав у телефоні.

    — Що мені потрібно від вас, професоре? — Вона неспішно склала телефон і прошила поглядом Ленґдона. — По-перше, припиніть називати мене «сер».

    Ленґдон винувато подивився на неї.

    — Вибачте, пані. Чутність у телефоні була вкрай поганою, тому я...

    — Чутність була прекрасною, професоре, — відказала жінка. — І я терпіти не можу, коли брешуть.

    РОЗДІЛ 17

    Директор Інуе Сато була людиною, що вселяла страх, — жорстка й колюча жінка-ураган, і це попри зріст, що й у кишені сховаєш. Вона була худою як скелет, незграбною та ще й мала дерматологічне захворювання, відоме під назвою вітиліго. Через нього шкіра її обличчя стала схожою на необроблений граніт, вкритий цятками лишайнику. Пожмаканий брючний костюм висів на її виснаженому тілі, наче широкий мішок на опудалі, а блузка з відкритим комірцем ніби навмисне підкреслювала шрам на шиї. Її колеги давно підмітили, що Сато лише в одному виявляла увагу до зовнішності: час від часу вискубувала свої досить помітні вуса.

    Уже десять років Інуе Сато керувала відділом безпеки ЦРУ. Вона мала надвисокий IQ та безпомилкову, мало не телепатичну інтуїцію, від якої мороз поза шкірою пробирав. Поєднання цих чеснот наділило її такою самовпевненістю, що вона наганяла страх на всіх, хто не впорався з надважкими завданнями, котрі особисто їй здавалися дитячою забавкою. Цю самовпевненість не похитнув навіть страшний діагноз — швидкоплинна злоякісна пухлина горла. Переможна битва з раком коштувала їй місяця дорогоцінного часу, половини голосового апарата та третини ваги її тіла, але в результаті вона повернулася до роботи, наче і не було нічого. Інуе Сато здавалася незнищенною.

    Роберт Ленґдон здогадався, що він, мабуть, був не першим, хто по телефону прийняв її за чоловіка; директор і досі не спускала з нього суворого погляду, з її чорних очей неначе іскри сипалися.

    — Ще раз прийміть мої вибачення, пані, — мовив Ленґдон. — Я й досі намагаюся отямитися і збагнути, що насправді сталося. Особа, яка запевняє, що захопила Пітера Соломона, обманом змусила мене приїхати сюди сьогодні увечері. — 3 цими словами він витягнув зі своєї куртки факс. — Ось що цей чоловік надіслав мені вранці. Я записав названий ним номер літака, тож, може, ви зв’яжетеся з Федеральним управлінням цивільної авіації і спробуєте...

    Сато різко викинула вперед свою тендітну руку і вихопила у Ленґдона аркуш із факсом. А потім засунула до кишені, навіть не поглянувши на нього.

    — Професоре, цим розслідуванням займаюся я, тому, доки ви не почнете розповідати мені те, що я хочу знати, раджу вам мовчати, поки я вас не спитаю.

    Після цього вона різко обернулася до начальника поліції.

    — Шефе Андерсон, — гаркнула Сато, наблизившись до нього мало не впритул і пронизуючи поліцейського своїми маленькими чорними очицями. — Постарайтеся, будь ласка, розповісти мені, що за чортівня тут коїться? Охоронець на східному вході повідомив, що ви знайшли на підлозі людську руку. Це правда?

    Андерсон відійшов убік, даючи директорові ВБ змогу побачити предмет посеред підлоги.

    — Так, пані. Це сталося кілька хвилин тому.

    Сато поглянула на руку так, неначе то була якась одежина, кинута в недоречному місці.

    — Однак ви не сказали мені нічого про неї, коли я телефонувала.

    — Я... я гадав, що ви вже знаєте.

    — Не брешіть.

    Андерсон не витримав її погляду й опустив очі, але впевненим голосом відказав:

    — Пані, ситуація під контролем.

    — А я маю сумнів, — так само впевнено зауважила Сато.

    — Група слідчих уже в дорозі. Той, хто це зробив, міг лишити відбитки пальців.

    Сато скорчила скептичну гримасу.

    — Гадаю, що той, хто виявився достатньо розумним, щоб пройти ваш контрольно-пропускний пункт з людською рукою, є не менш розумним, щоб не залишити тут своїх відбитків.

    — Можливо, й так, але мій обов’язок — розслідувати цей інцидент.

    — Наразі я звільняю вас від цього обов’язку. І перебираю його на себе.

    Андерсон заціпенів.

    — Здається, це не сфера компетенції відділу безпеки, наскільки мені відомо.

    — Безсумнівно. Це питання національної безпеки.

    «Рука Пітера — питання національної безпеки?» — здивувався Ленґдон, спантеличено слухаючи їхню сварку. Він інтуїтивно збагнув, що його першочергове завдання — знайти Пітера — не стояло на порядку денному Сато. Здавалося, директора ВБ турбувало щось інше.

    На обличчі Андерсона теж з’явився ошелешений вираз.

    — Питання національної безпеки? Пані, за всієї належної поваги...

    — Я вже з’ясувала цей момент — я вище від вас за рангом, — урвала його Сато. — Раджу вам робити те, що я кажу, і не ставити зайвих питань.

    — Але ж ми могли б принаймні зняти відбитки пальців, щоби підтвердити, що рука і справді належить Пітерові Соломону?

    — Це підтверджу я, — мовив Ленґдон, відчуваючи впевненість навпіл з легкою нудотою. — Я впізнаю цей перстень... і цю руку. — Він трохи помовчав. — Втім, татуювання на пучках — нові. Хтось зробив їх зовсім недавно.

    — Перепрошую, — озвалася Сато, і на її обличчі вперше за увесь час з’явився знервований вигляд. — Я правильно вас зрозуміла — рука має татуювання?

    Ленґдон кивнув.

    — На великому пальці зображено корону. А на вказівному — зірку.

    Витягнувши з кишені окуляри, Сато рушила до руки по колу, наче акула.

    — А ще, — додав Ленґдон, — хоча решту пальців і не видно, але я певен, що на тих пучках теж є татуювання.

    Здавалося, слова професора заінтригували Сато, і вона кивнула Андерсону.

    — Шефе, чи не могли б ви подивитися замість нас на пучки?

    Андерсон обережно присів біля руки, намагаючись не торкатися її. Нахилившись мало не до підлоги, він зазирнув під стиснуті пальці.

    — Він має рацію, пані. Татуювання на всіх пальцях, хоча я не можу точно роздивитися, які саме...

    — Сонце, ліхтар і ключ, — спокійно мовив Ленґдон.

    Сато враз обернулася до професора і зміряла його поглядом.

    — А звідки конкретно вам це відомо?

    Ленґдон теж пильно дивився на неї.

    — Зображення людської руки, позначеної саме у такий спосіб — на пучках, є дуже древнім. Воно відоме під назвою «таємнича рука».

    Андерсон різко підвівся.

    — Так ця штука ще й має назву?

    Ленґдон кивнув.

    — Це одне з найтаємничіших зображень у древньому світі.

    Сато схилила набік голову.

    — Тоді дозвольте запитати, якого біса ця рука з’явилася в Капітолії та що вона тут робить?

    Ленґдонові здалося, що все довкола — кошмар, від якого він невдовзі прокинеться.

    — Традиційно, пані, цю руку використовували як запрошення.

    — Запрошення... запрошення до чого? — суворо запитала вона.

    Ленґдон поглянув на символи на відрізаній руці свого друга.

    — Упродовж сторіч «таємнича рука» слугувала містичним викликом. Головним чином, це запрошення здобути секретні знання, захищену таємністю мудрість, знану лише купкою обраних.

    Сато склала на грудях руки і дивилася на професора чорними як вороняче крило очима.

    — Що ж, містере Ленґдон, для людини, яка стверджує, що не відає, чому тут опинилася... ви пояснюєте все напрочуд ладно.

    РОЗДІЛ 18

    Кетрін Соломон надягнула свій білий халат і розпочала рутинну початкову процедуру — «обхід», як казав її брат. Наче стурбована мати, що перевіряє, чи добре спить її дитина, Кетрін зазирнула до технічної кімнати. Воднева батарея працювала без перебоїв, а її резервні паливні баки надійно гніздилися на своїх полицях.

    Потім Кетрін пішла коридором до кімнати зберігання даних. Як і завжди, дві допоміжні голографічні установки тихо гуділи у своїх нішах з контрольованою температурою. «В них — вся інформація про мої дослідження», — подумала вона, дивлячись на них крізь непробивне скло три дюйми завтовшки. Голографічні пристрої для зберігання даних — на відміну від своїх попередників завбільшки з холодильник — скидалися скоріше на блискучі стереосистеми, змонтовані на підставках-колонах.

    Обидва голографічні пристрої були синхронізованими та ідентичними і слугували допоміжними установками для зберігання точних копій результатів її досліджень. Більшість інструкцій, що регламентували використання допоміжної апаратури, настійно рекомендували встановлювати пристрої для дублювання за межами лабораторії на випадок землетрусу, пожежі чи крадіжки, але Кетрін та її брат зійшлися на тому, що секретність була на першому місці: якщо перенести дані з будівлі на віддалений сервер, гарантувати їх секретність уже буде складно.

    Задоволено констатувавши, що все працює нормально, Кетрін подалася назад коридором. Однак, звернувши за ріг, вона помітила в лабораторії щось таке, чого там не мало бути. «Що це?» Устаткування слабко виблискувало. Вона кинулася на світло і здивовано побачила, що воно йде з-за плексигласової перегородки пункту управління.

    «Він там». Кетрін кинулася через лабораторію, підбігла до пункту управління і різко розчахнула двері.

    — Пітере! — гукнула вона, забігаючи всередину.

    Пухкенька жінка, що сиділа за пультом, аж підскочила від несподіванки.

    — О Господи, Кетрін! Як ти мене налякала!

    Триш Дюн, одна-єдина особа у світі, яка мала доступ до лабораторії, працювала у Кетрін метасистемним аналітиком і рідко приходила сюди по вихідних. Ця двадцятишестирічна рудоволоса дівчина, геніальний розробник моделей даних, підписала документ про нерозголошення інформації, суворий, як у КДБ. Вочевидь, сьогодні вона аналізувала дані на плазмовій стінці пункту управління — величезному пласкому моніторі, чимось схожому на монітор у Центрі управління польотами в НАСА.

    — Вибач, — сказала Триш. — Я не знала, що ти вже тут. Намагалася закінчити свою роботу до вашого з братом приходу.

    — А ти з ним говорила? Він спізнюється і не відповідає на дзвінки.

    Триш похитала головою.

    — Б’юся об заклад, він і досі не може розібратися з айфоном, який ти йому подарувала.

    Кетрін оцінила почуття гумору Триш, і присутність колеги у лабораторії підказала їй одну ідею.

    — Взагалі-то кажучи, я рада, що ти прийшла. Чи не допоможеш мені дещо зробити — якщо не заперечуєш?

    — Що б це не було, гадаю, що воно буде кращим за футбол.

    Кетрін зробила глибокий вдих, заспокоюючи нерви.

    — Не знаю, як краще сказати, але сьогодні вдень я почула одну незвичну історію...


    Триш Дюн не знала, що там за історію почула Кетрін Соломон, але вкрай зацікавилася завданням. У завжди спокійних сірих очах її начальниці з’явився стривожений вираз; вона вже тричі заправляла за вуха пасма волосся відтоді, як з’явилася у лабораторії. То був «індикатор знервованості», як називала його Триш. Кетрін — талановитий науковець. Але кепський гравець у покер: не вміє приховувати емоції.

    — Мені ця історія видалася майже науковою фантастикою, — почала Кетрін. — Чимось на кшталт древньої легенди. — Вона на мить замовкла і знову поправила волосся.

    — Однак?

    Кетрін зітхнула.

    — Однак сьогодні мені повідомили з одного гідного довіри джерела, що ця легенда правдива.

    — Ясно... «Цікаво, куди вона хилить?»

    — Я поговорю про цю історію з братом, але чомусь подумала, що ти могла б мені допомогти кинути на неї світло. Скажи, чи були згадки про цю легенду ще деінде протягом історії людства.

    — Протягом усієї історії?

    Кетрін кивнула.

    — Деінде у світі, будь-якою мовою, у будь-який історичний момент.

    «Дивне прохання, — подумала Триш, — але, безсумнівно, цілком виконуване». Іще з десяток років тому це було б неможливо. Однак зараз, завдяки Інтернету, цій всесвітній павутині, а також завдяки перенесенню бібліотечних даних на цифрові носії інформації, що досі триває, прохання Кетрін можна виконати за допомогою відносно простої пошукової системи, оснащеної цілою армією перекладацьких модулів та спеціальних, ретельно дібраних ключових слів.

    — Нема проблем, — відповіла Триш. Багато книжок у дослідницькій бібліотеці містили параграфи древніми мовами, тому Триш часто просили створити спеціалізовані перекладацькі модулі для оптичного розпізнавання знаків (ОРЗ) з метою перекладу малозрозумілих текстів англійською мовою. Напевне, вона була єдиним метасистемним аналітиком, що створив перекладацькі модулі ОРЗ для таких рідкісних мов, як давньофризька, мекська та акадська.

    Безперечно, модулі допоможуть, але секрет створення ефективної пошукової системи полягав саме у правильному добиранні відповідних ключових слів. Слів унікальних, але таких, що не надто обмежували б пошук.

    Виявилося, що Кетрін випередила Триш: уже занотовувала можливі ключові слова на смужечці паперу. Написавши декілька, вона зупинилася, на мить замислилася, а потім дописала ще.

    — Здається, цього поки що досить, — мовила вона, подаючи Триш паперову смужку.

    Триш уважно переглянула список критеріїв пошуку — і здивовано витріщилася.

    «Що за схиблену легенду надумала досліджувати Кетрін?»

    — Ти хочеш, щоб я перевірила всі ці ключові фрази? — Одне зі слів Триш навіть не знала. — Це англійська? Невже ти й справді думаєш, що ми знайдемо все це в одному місці? Слово в слово?

    — Я хотіла б спробувати.

    Триш хотіла сказати, що це неможливо, але слово на букву «Н» було під забороною в цій лабораторії. Кетрін вважала, що подібний умонастрій є небажаним у галузі, де начебто явна фальшивка несподівано перетворюється на незаперечну істину. Але Триш Дюн мала серйозні підстави для сумнівів, що їхній пошук потрапить саме до цієї категорії.

    — Чи скоро будуть результати? — спитала Кетрін.

    — Кілька хвилин знадобиться, щоб створити програму глобального пошуку і запустити її в Інтернет. А тоді доведеться чекати хвилин п’ятнадцять, поки «павук» не виснажиться.

    — Так швидко? — з ентузіазмом спитала Кетрін.

    Триш кивнула. Зазвичай пошуковим системам потрібна була аж доба, щоб проповзти по всьому Інтернет-усесвіту, знайти нові документи, перетравити їхній зміст і додати до бази даних, доступної для пошуку. Але не такого «павука» збиралася створити Триш.

    — Я напишу програму, що називається «уповноважувач», тобто таку, що делегує свої функції, — пояснила вона. — Вона не зовсім «кошерна», зате діє швидко. Головне в ній те, що вона залучає до свого пошуку комп’ютери інших людей. Більшість баз даних мають вбудовану пошукову функцію — бібліотеки, музеї, університети, урядові установи. Тож я створю такого «павука», який знайде їхні пошукові програми, дасть їм твої ключові слова і скомандує цим комп’ютерам розпочати пошук. Таким чином, ви візьмемо в упряж потужність тисяч пошукових систем, які працюватимуть в унісон.

    Кетрін неприховано зраділа почутому.

    — Це як паралельне обробляння даних.

    — Так, щось на кшталт метасистеми. Я погукаю тебе, коли що-небудь знайду.

    — Ціную твої зусилля, Триш. Молодчага. — Кетрін поплескала дівчину по спині і рушила до дверей. — Я буду в бібліотеці.

    І Триш усілася писати програму. Кодування пошукового «павука» було суто справою техніки, завданням для фахівця набагато нижчого класу, але Триш було байдуже. Для Кетрін Соломон вона зробила б усе, що завгодно. Інколи дівчині навіть не вірилося, що їй пощастило потрапити до цієї лабораторії.

    «Тобі колосально пощастило, крихітко».

    Рік із гаком тому вона пішла з посади метасистемного аналітика в одній із численних фірм-підрядників електронної промисловості. У вільний від роботи час вона підробляла програмуванням і започаткувала промисловий Інтернет-щоденник на тему «Майбутнє застосування комп’ютерного метасистемного аналізу», хоча не була впевнена, що хтось буде його читати. Раптом одного вечора задзвонив телефон.

    — Це Триш Дюн? — ввічливо спитав жіночий голос.

    — Так, а хто їй телефонує, скажіть, будь ласка?

    — Мене звуть Кетрін Соломон.

    Триш мало не зомліла прямо на місці. «Кетрін Соломон!»

    — Я нещодавно прочитала вашу книгу «Ноетична наука: Сучасна брама до древньої мудрості» і навіть писала про неї у своєму інтернет-щоденнику!

    — Так, я знаю, — ввічливо відповіла жінка. — Саме тому я й зателефонувала вам.

    «Ясна річ, — здогадалася Триш. — Навіть відомі й талановиті науковці — і ті шукають одне одного через «Ґуґл»».

    — Ваш щоденник мене заінтригував, — вела далі Кетрін. — Я й не здогадувалася, що метасистемне моделювання просунулося так далеко вперед.

    — Так, пані Соломон, — вичавила з себе Триш. У неї аж дух перехопило від того, що нею цікавиться така відома людина. — Інформаційні моделі — це технологія, що розвивається буквально вибуховими темпами і потенційно має велике майбутнє.

    Кілька хвилин вони потеревенили про роботу Триш з метасистемами, обговоривши її досвід у галузі аналізу, моделювання та передбачення потоків масивних інформаційних полів.

    — Чесно кажучи, у вашій книзі є багато для мене незрозумілого, — зізналася Триш, — але я зрозуміла достатньо, аби побачити, що вона перетинається з моєю роботою в галузі метасистем.

    — У своєму щоденнику ви зазначили, що, на вашу думку, метасистемне моделювання здатне трансформувати ноетичні дослідження?

    — Саме так. Я переконана, що метасистеми зможуть перетворити ноетику на справжню науку.

    — Справжню науку? — інтонація Кетрін злегка посуворішала. — У порівняні з чим, наприклад?

    «От зараза, бовкнула не до речі».

    — Е-е-е, я хотіла сказати, що ноетика — вона, головним чином, езотерична.

    Кетрін розсміялася.

    — Розслабтеся і заспокойтеся. Я чую це мало не щодня.

    «І не дивно, — подумала Триш. — Навіть Інститут ноетичної науки в Каліфорнії — і той схарактеризував цю галузь малозрозумілою та мудрованою мовою, визначаючи її як вивчення «прямого й безпосереднього доступу людства до знань поза межами того, що є доступним нашим нормальним чуттям та нашій здатності логічно мислити».

    Триш іще до цієї розмови дізналася, що слово «ноетичний» походить від давньогрецького «nous», що приблизно перекладається, як «внутрішнє знання» або «інтуїтивна свідомість».

    — Мене цікавить ваша робота з метасистемами, — сказала Кетрін, — до речі, вона має стосунок до проекту, над яким працюю я. Може, якось зустрінемося? Мені хотілося б, щоб ви поділилися зі мною своїми ідеями.

    «Кетрін Соломон хоче, щоб я поділилася з нею своїми ідеями? Та це те саме, що Марія Шарапова попрохала б мене навчити її грати в теніс!»

    Наступного дня на під’їзній доріжці перед будинком Триш зупинився білий «вольво», і з нього вийшла приваблива і гнучка, як лозинка, жіночка в блакитних джинсах. Триш одразу ж відчула себе пігмеєм. «Круто! — подумала вона. — Розумна, багата, та ще й тендітна — от і вір після цього в те, що Господь справедливий і добрий!» Але невимушена поведінка та вигляд Кетрін одразу ж налаштували Триш на так само невимушений лад.

    Вони сіли на величезному задньому ґанку, з якого відкривався вид на її шикарний маєток.

    — У вас пречудовий будинок, — зауважила Кетрін.

    — Дякую. Мені поталанило в інституті: я запатентувала декотрі зі своїх комп’ютерних програм.

    — Метасистемні штуки, еге ж?

    — Предтечі метасистем. Після одинадцятого вересня дві тисячі першого року уряд перехоплював і переробляв гігантський обсяг інформаційних полів — персональну електронну пошту, дзвінки стільникових телефонів, факси, тексти, веб-сторінки, винюхуючи в них ключові слова, пов’язані зі спілкуванням потенційних терористів. Тому я написала програму, яка дозволила урядові обробляти цю інформацію іншим способом, добуваючи з неї ще й додатковий розвідувальний продукт. — Триш посміхнулася. — Якщо коротко, то моя програма дозволила їм вимірювати температуру Америки.

    — Прошу?

    Триш розсміялася.

    — Знаю, це схоже на маячню. Я хотіла сказати, що моя програма дала можливість перевести в цифри емоційний стан нашої країни. Вийшло щось на кшталт всеосяжного барометра суспільної свідомості, якщо так можна висловитися. — І Триш пояснила, як за допомогою інформаційного поля комунікацій усередині країни можна оцінити її настрій, спираючись на «щільність зустрічальності» певних ключових слів та емоційних індикаторів в інформаційних полях. У радісніші часи і мова радісніша, а в лиху годину — навпаки. Наприклад, у разі нападу терористів уряд зможе скористатися інформаційними полями для того, щоб виміряти зсув суспільних настроїв у Америці і, відповідно, дати президентові точніші відомості про емоційний вплив цієї події.

    — Як цікаво, — мовила Кетрін, погладжуючи себе по щоці. — Отже, ви досліджуєте популяцію індивідів, наче єдиний організм?

    — Безперечно. Як метасистему. Як єдине ціле, що визначається сумою його частин. Наприклад, людське тіло складається з мільйона окремих клітин, і кожна з них має різні властивості та різне призначення, але всі вони функціонують як єдине ціле.

    Кетрін захоплено кивнула.

    — Як зграя птахів або косяк риби, що рухаються разом. Ми називаємо це конвергенцією або ж переплетенням.

    Триш відчула, що її відома гостя починає розуміти потенціал метасистемного програмування в галузі ноетики.

    — Моє програмне забезпечення, — пояснила Триш, — призначалося для того, щоб допомогти державним установам оцінити й ефективніше реагувати на масштабні кризи — пандемічні захворювання, загальнонаціональні трагедії, тероризм і таке інше. — Вона на мить замовкла. — Звісно, завжди є ймовірність, що мою програму використають за іншим призначенням... наприклад, можна зробити такий собі знімок національних умонастроїв і передбачити результат виборів або ж напрямок, у якому рушить фінансова біржа після початку торгів.

    — Ніби переконливо.

    Триш кивнула на свій масивний будинок.

    — Уряд був такої самої думки.

    Аж раптом Кетрін зосереджено поглянула на неї.

    — Триш, а можна спитати вас про ту моральну дилему, що виникає в результаті вашої роботи?

    — Ви про що?

    — А про те, що створеною вами програмою запросто можна зловживати. Ті, хто нею володіє, мають доступ до потужної інформації, не доступної кожному. Ви не відчували сумнівів, коли працювали над нею?

    Триш і оком не повела.

    — Жодних. Моя програма нічим не відрізняється... скажімо, від програми пілотного тренажера. Дехто тренується на ньому, щоб літати з місіями першої допомоги в малорозвинені країни. А дехто — для того, щоб спрямовувати реактивні пасажирські лайнери на хмарочоси. Знання — це знаряддя, і, подібно до решти знарядь, воно чинить вплив залежно від того, в чиїх руках перебуває.

    Вражена почутим, Кетрін відкинулася на спинку крісла.

    — А тепер дозвольте мені поставити вам суто гіпотетичне запитання.

    Триш зненацька відчула, що їхня розмова несподівано перетворилася на співбесіду з роботодавцем.

    Кетрін нагнулася і підняла з землі малесеньку щіпку піску так, щоб її побачила Триш.

    — Наскільки я розумію, — сказала вона, — ваші метасистеми фактично дозволяють обчислити вагу всього піщаного пляжу, зважуючи його по одній піщинці.

    — Так, загалом саме так воно і є.

    — Як ви знаєте, ця щіпка піску має масу. Дуже маленьку масу, та все ж має.

    Триш кивнула.

    — І завдяки цій масі вона має також силу власного тяжіння. Знову ж таки — надто малу, щоб її відчути, але ж має.

    — Правильно.

    — Так от, — сказала Кетрін, — якщо взяти трильйони отаких піщинок, щоб вони утворили, скажімо, місяць, тоді їхньої об’єднаної сили тяжіння буде достатньо, аби рухати величезні маси води в океанах, влаштовуючи припливи та відпливи по всій нашій планеті.

    Триш не розуміла, куди хилить Кетрін, але їй подобалося те, що вона чула.

    — Тож міркуймо тепер гіпотетично, — вела далі Кетрін, викинувши пісок. — А що ви скажете на те, що думка... будь-яка крихітна ідея, котра утворюється у вашому мозку... фактично має власну масу? А що ви скажете на те, що думка є матеріальною річчю, вимірюваною одиницею з вимірюваною масою? Мікроскопічно малою масою, ясна річ, але таки масою. Якими будуть потенційні наслідки?

    — Суто гіпотетично? Ну, очевидними наслідками будуть... якщо думка має масу, отже, вона має також силу тяжіння і притягує до себе предмети.

    Кетрін посміхнулася.

    — Правильно мислите. А тепер ходімо далі. Що трапиться, коли велика кількість людей зосередяться на однаковій думці? Всі зустрічальності однієї і тієї самої думки почнуть зливатися в одну, і сукупна маса цієї думки почне зростати. А тому зростатиме і її маса.

    — Начебто так.

    — Це означає, що коли достатня кількість людей почнуть думати одну й ту саму думку, то гравітація цієї думки стане відчутною... і вона почне діяти як фізична сила. — Кетрін підморгнула. — І тому істотно впливатиме на наш фізичний світ.

    РОЗДІЛ 19

    Директор Інуе Сато стояла, схрестивши на грудях руки, і, не зводячи скептичного погляду з Ленґдона, обмірковувала те, що він їй тільки-но розповів.

    — Він сказав, що хоче, аби ви відімкнули якийсь древній портал? І що я, по-вашому, мушу про все це думати, професоре?

    Ленґдон непевно знизав плечима. Йому знову стало зле, тож він намагався не дивитися на відрізану руку свого друга.

    — Саме це він мені і сказав. Древній портал... схований десь у цій будівлі. Я відказав йому, що ні про який портал нічого не знаю.

    — Тоді чому ж він гадає, що ви зможете його знайти?

    — Вочевидь, цей чоловік просто безумець.

    «Він сказав, що шлях вкаже Пітер. — Ленґдон поглянув на витягнутий угору палець друга і з огидою пригадав садистичні слова психа. — Пітер вкаже шлях». Ленґдон уже встиг простежити очима, куди показував палець. Палець показував на купол. Портал? Там, угорі? Маячня якась.

    — Той чоловік, що мені телефонував, — сказав Ленґдон, дивлячись Сато в очі, — був єдиним, хто знав, що я приїду сьогодні увечері до Капітолію, тому хто б вас не поінформував, він теж був тут сьогодні, ну... ваш інформатор. Я б рекомендував...

    — Вас не стосується, звідки я беру інформацію, — урвала його Сато з різкою інтонацією в голосі. — Наразі моїм пріоритетом є взаємодія з тим чоловіком. До того ж я маю інформацію, яка свідчить, що ви єдиний, хто може йому дати те, що він хоче.

    — А моїм пріоритетом є знайти мого друга, — невдоволено відказав Ленґдон.

    Сато глибоко вдихнула, втрачаючи рештки терпіння.

    — Якщо ми хочемо знайти містера Соломона, то у нас є лише один шлях, професоре, — почати взаємодіяти з тим чоловіком, який начебто знає, де перебуває ваш друг. — Сато поглянула на годинник. — У нас обмаль часу. Запевняю вас: нам украй необхідно погодитися на вимоги цього чоловіка, і до того ж швидко.

    — Яким чином? — скептично спитав Ленґдон. — Знайти і відімкнути портал? Ніякого порталу не існує, директоре Сато. Цей тип — просто псих.

    Сато підступила до професора майже впритул.

    — Дозвольте вам нагадати, що той, кого ви називаєте психом, уже встиг сьогодні увечері обдурити двох досить розумних індивідів. — Вона прикипіла очима до Ленґдона, а потім перевела погляд на Андерсона. — У моїй професії швидко дізнаєшся, що межа між безумством та геніальністю часто досить тонка. З нашого боку було б розумним виявити до цього чоловіка трішечки поваги.

    — Цей чоловік відрізав людині руку.

    — І я про те саме. Цей акт навряд чи здійснив би байдужий чи невпевнений у собі індивід. Навіть більше, професоре: цей чоловік і справді вірить, що ви зможете йому допомогти. Він привіз вас здалеку аж до Вашинґтона і, вочевидь, зробив це не просто так. Була якась причина.

    — Причина тут одна, і він сказав, яка саме: щоб я відімкнув портал, бо Пітер сказав йому, начебто я спроможуся це зробити, — відказав Ленґдон.

    — А навіщо було Пітерові Соломону так казати, якщо це неправда?

    — Я певен, що Пітер нічого подібного не казав. А якщо й казав, то зробив це під примусом. Його обманули... або залякали.

    — Так. Це називається тортурами під час допиту, і ця метода є досить ефективною. Тим більше містер Соломон під тортурами мав сказати правду! — Сато говорила так, наче мала особистий досвід застосування цієї методи. — А цей чоловік не пояснив вам, чому Пітер вважає, що тільки ви здатні відімкнути портал?

    Ленґдон похитав головою.

    — Професоре, якщо те, що про вас кажуть, відповідає істині, то ви з Пітером Соломоном маєте спільний інтерес до певних речей: таємниць, історичної езотерики, містики й таке інше. Невже в жодній з ваших розмов Пітер ані разу не згадав про щось на кшталт таємного порталу, розташованого десь в окрузі Колумбія, у Вашинґтоні?

    Ленґдон не йняв віри, що таке питання ставить йому можновладець ЦРУ.

    — Жодного разу. І я в цьому абсолютно переконаний. Ми з Пітером обговорюємо певні таємничі речі, але повірте мені — я порадив би йому звернутися до психіатра, якби він коли-небудь сказав мені, що десь тут неподалік криється якийсь древній портал. А надто такий, що веде до древніх таємниць.

    Сато пильно поглянула на Ленґдона.

    — Хвилиночку. Отже, той чоловік сказав вам, куди конкретно веде той портал?

    — Так, хоча він міг би цього й не робити. — І професор кивнув на руку. — «Таємнича рука» є офіційним запрошенням пройти містичну браму і здобути таємне древнє знання — могутню мудрість, відому як древні таємниці... або ж втрачену мудрість усіх часів.

    — Отже, вам доводилося чути про той секрет, про який згадував цей чоловік і який, на його переконання, сховано десь тут.

    — Про нього чули багато істориків.

    — Тоді як ви можете стверджувати, що порталу не існує?

    — Дозвольте не погодитися, пані. Всі ми чули про джерело молодості та про Шамбалу, але це аж ніяк не означає, що вони існують.

    Гучний писк Андерсонового радіо перервав їхню розмову.

    — Шефе? — почувся голос.

    Андерсон вхопив радіо зі свого паска.

    — Андерсон слухає.

    — Сер, ми обшукали прилеглу територію. Не знайшли нікого, хто відповідав би описові. Які будуть подальші вказівки?

    Андерсон стрільнув очима на Сато, очікуючи догани, але директор, здавалося, не виявила жодного інтересу до дзвінка. Відійшовши від Ленґдона і Сато, шеф поліції щось тихо говорив по радіо.

    Сато ж не зводила пильного погляду з Ленґдона.

    — То кажете, що твердження чоловіка про схований у Вашинґтоні секрет є... суцільною вигадкою?

    Ленґдон кивнув.

    — Це дуже старий міф. Секрет древніх таємниць сягає ще дохристиянської доби. Йому вже багато тисяч років.

    — Однак він і досі живе?

    — Так само, як і інші неймовірні фантазії. — Ленґдон часто нагадував своїм студентам, що більшість сучасних релігій містять історії, що не витримують перевірки методами сучасної науки: починаючи з Червоного моря, що розступилося перед Мойсеєм, і закінчуючи... Джозефом Смітом, який за допомогою спеціальних окулярів начебто переклав Книгу Мормона з кількох золотих табличок, знайдених у схованці в північній частині штату Нью-Йорк. «Значне поширення ідеї не є доказом її істинності».

    — Зрозуміло. А що конкретно являють собою ці... древні таємниці?

    Ленґдон глибоко зітхнув.

    — Про це можна розповідати кілька тижнів. Коротше кажучи, древні таємниці стосуються масиву секретних знань, накопичених багато років тому. Інтригує у цьому те, що ці знання начебто наділяють того, хто ними скористається, потужними здібностями, які криються невикористаними в розумі людини. Освічені адепти, котрі володіли цими знаннями, поклялися тримати їх у секреті від широкого загалу, бо вважали їх надто могутніми та небезпечними для непосвячених.

    — У якому значенні небезпечними?

    — Цю інформацію тримають у секреті з тієї ж причини, з якої ми ховаємо сірники від дітей. У вмілих руках вогонь дає світло, але в руках лихих чи невмілих може стати надзвичайно руйнівним чинником.

    Сато зняла окуляри і уважно поглянула на Ленґдона.

    — Скажіть мені, професоре, а ви вірите в те, що така потужна інформація насправді може існувати?

    Ленґдон не знав, що й сказати. Ці древні таємниці він вважав найбільшим парадоксом протягом своєї наукової кар’єри. Буквально кожна містична традиція на землі трималася на тій ідеї, що десь існує таємниче знання, здатне наділити людську істоту містичною, мало не божественною силою: карти Таро та І-Цзин начебто давали можливість зазирнути в майбутнє; алхімія забезпечувала безсмертя за допомогою славнозвісного філософського каменя; неоязичницька релігія Вікка начебто дозволяла своїм добре підготовленим послідовникам насилати сильні чари. Цей список можна продовжувати нескінченно довго.

    Як вчений, Ленґдон не міг відкинути історичні свідчення про ці традиції — колекції документів, артефактів та мистецьких витворів й справді наштовхували на думку, що древні люди знали якусь всесильну мудрість і розповідали про неї лише через алегорії, міфи та символи, щоб тільки належним чином посвячені мали доступ до сили, яку ця мудрість давала. Втім, як реаліст і скептик, Ленґдон лишався непереконаним.

    — Скажу так: я ставлюся до цього скептично, — відповів він. — Я ніколи не бачив у реальному світі нічого, що могло б підтвердити, що древні таємниці є чимось більшим, аніж просто легендою, це міфологічний архетип, що періодично виникає. Мені здається, що якби люди могли набувати чудесних здібностей, то були б хоч якісь докази. А історія і досі не дала нам прикладів існування індивідів з надлюдськими здібностями.

    Сато здивовано вигнула брови.

    — Це не зовсім так.

    Ленґдон завагався, здогадавшись, що в уяві багатьох релігійних людей і справді існували приклади боголюдини, і найвідомішою з них є Ісус Христос.

    — Дійсно, — погодився він, — є багато освічених людей, котрі вірять в існування цієї всесильної мудрості, однак я в цьому невпевнений.

    — А Пітер Соломон — один з таких людей? — спитала Сато, зиркнувши на руку посеред підлоги.

    Ленґдону забракло духу простежити за її поглядом.

    — Пітер — виходець із родини, яка завжди плекала пристрасть до всього древнього та містичного.

    — Це ствердна відповідь на моє запитання? — спитала Сато.

    — Запевняю вас: якщо Пітер і справді вірить в реальність древніх таємниць, він все одно не вірить, що шлях до них лежить через якийсь портал, схований у Вашинґтоні. Він добре розуміє метафоричний символізм, чого не можна сказати про його поневолювача.

    Сато кивнула.

    — Отже, ви переконані, що портал — це метафора?

    — Звісно, — відповів Ленґдон. — принаймні теоретично. Це надзвичайно поширена метафора: містичний портал, через який треба пройти, щоб стати просвітленим. Портали та брами є звичними символічними побудовами, що втілюють у собі трансформативний обряд ініціації. Шукати цей портал у буквальному значенні — це те саме, що шукати справжні ворота до раю.

    Директор на мить замислилася.

    — Але схоже, що поневолювач містера Соломона вірить в те, що ви здатні відімкнути саме такий, реальний портал.

    Ленґдон скрушно зітхнув.

    — Він зробив ту саму помилку, яку роблять усі фанатики: сплутав метафору з реальністю. Так само перші алхіміки марно скніли над перетворенням свинцю на золото, так і не збагнувши, що свинець, перетворений на золото, лише метафора, яка означає розкриття справжнього людського потенціалу. Тобто трансформацію розуму нетямущого та неосвіченого на розум талановитий та освічений.

    Сато кивнула на відрізану руку.

    — Якщо цей чоловік хоче, щоб ви знайшли для нього якийсь портал, то чому б йому просто не запитати у вас, як його знайти? Навіщо всі ці моторошні театральні ефекти? Навіщо підкидати вам татуйовану руку?

    Ленґдон ставив собі те саме питання, і відповідь на нього виявилася бентежною.

    — Схоже, що, на додаток до психічної неврівноваженості, цей чоловік є ще й високоосвіченим. Ця рука є доказом того, що він добре знається на древніх таємницях, а також на їхніх секретних символах. Не кажучи вже про історію цього конкретного приміщення.

    — Не зрозуміла.

    — Усе, що він сьогодні вчинив, робилося строго відповідно до древніх протоколів. Згідно з традицією, «таємнича рука» — це священне запрошення, і тому його слід зробити у священному місці.

    Сато зіщулила очі.

    — Це ротонда будівлі Капітолію Сполучених Штатів, професоре, а не якась там священна рака з древніми містичними секретами.

    — Узагалі-то, пані, — відказав Ленґдон, — я знаю багатьох істориків, які з вами не погодяться.


    А в цю мить у протилежному кінці міста Триш Дюн сиділа перед мерехтливим екраном в лабораторії. Вона закінчила готувати свого пошукового «павука» і набрала на клавіатурі п’ять ключових фраз, які дала їй Кетрін.

    «Нічого з цього не вийде».

    Без особливого оптимізму вона запустила пошукову програму, фактично почавши всесвітню гру під назвою «Піди спіймай рибку». Із запаморочливою швидкістю ключові фрази помчали Інтернетом, щоб порівнятися із текстами у всьому світі і знайти серед них чітку відповідність.

    Триш не давало спокою питання — що все це означає, але вона вже звикла до того, що, працюючи з Соломонами, ніколи повністю не знаєш, про що йдеться.

    РОЗДІЛ 20

    Роберт Ленґдон занепокоєно зиркнув на годинник: за дві хвилини восьма. Усміхнений Мікі-Маус не поліпшив йому настрою. «Я мушу знайти Пітера. Ми гаємо час».

    Сато на хвилину відійшла, щоб відповісти на телефонний дзвінок. Тепер вона знову повернулася до Ленґдона.

    — Професоре, я вам заважаю щось робити?

    — Ні, пані, — відповів Ленґдон, накотивши рукав на годинник. — Я лишень страшенно стурбований долею Пітера.

    — Я вас прекрасно розумію, але запевняю: найкращий спосіб допомогти Пітерові — це допомогти мені зрозуміти хід думок його викрадача.

    Та Ленґдон не мав такої впевненості, хоча відчував, що йому не вдасться й пальцем ворухнути, поки директор відділу безпеки не вивудить з нього потрібну їй інформацію.

    — Хвилину тому, — вела далі Сато, — ви припустили, що якимось чином ротонда є священним місцем для древніх таємниць.

    — Так, пані.

    — Тоді поясніть мені, будь ласка.

    Ленґдон знав, що має бути лаконічним. Семестрами читав він курс містичної символіки Вашинґтона, що в окрузі Колумбія, і в самому лише Капітолії існувала безліч містичних посилань, з яких можна було скласти невичерпний список.

    Америка має приховане минуле.

    Кожного разу, коли Ленґдон читав лекцію з американського символознавства, його студенти з величезним подивом дізнавалися, що справжні наміри засновників країни не мали нічого спільного з тим, що зараз проголошували більшість політиків.

    Справжнє історичне призначення Америки втрачене для історії.

    Батьки нації, що заснували цю столицю, спочатку називали її Римом. Столичну річку вони назвали Тибром і звели класичні для столиці споруди: пантеони та храми, прикрашені зображеннями богів та богинь, знаних в історії людства, — Аполлона, Мінерви, Венери, Геліоса, Вулкана та Юпітера. У центрі, як і в більшості класичних міст, засновники спорудили величний монумент як данину древнім — Єгипетський обеліск. Цей обеліск, більший навіть за обеліски в Каїрі та Александрії, здіймався у височінь на п’ятсот п’ятдесят п’ять футів, мав понад тридцять поверхів, засвідчуючи вдячність та шану напівбожественному засновнику держави, на честь якого було пізніше названо столицю.

    Цим напівбогом був Вашинґтон.

    І тепер, сторіччя по тому, зведена державним коштом ротонда повнилася древніми релігійними символами — незважаючи на те, що церква у Америці була відділена від держави. Тут містилися понад дюжина різних богів — більше, аніж в її прототипі — римському Пантеоні. Звісно, після запровадження християнства 609 року Пантеон у Римі було переобладнано, але цей пантеон змін не зазнав: свідчення його справжньої історії лишалися на видноті.

    — Як ви, мабуть, знаєте, — мовив Ленґдон, — ця ротонда зводилася за зразком однієї з найбільш шанованих у Римі гробниць — храму Вести.

    — Це там, де служили весталки? — перепитала Сато, не впевнена, що незаймані хранительки вогню мали якийсь стосунок до Капітолію Сполучених Штатів.

    — Храм Вести в Римі, — відповів Ленґдон, — являв собою округлу споруду із зяючим отвором у долівці, через який підтримували священний вогонь просвіти члени релігійної сестринської общини незайманок, чий обов’язок полягав у тому, щоб цей вогонь ніколи не згасав.

    Сато знизала плечима.

    — Так, ця ротонда дійсно округла, але щось я не бачу зяючого отвору посеред підлоги.

    — Так, його тут більше немає, але впродовж багатьох років у центрі цієї кімнати був великий отвір саме в тому місці, де зараз рука Пітера, — кивнув Ленґдон на долівку. — Власне, на підлозі й досі видно позначки, що лишилися від огорожі, яка уберігала людей від падіння у цей отвір.

    — Що? — здивувалася Сато і уп’ялася очима в підлогу. — Я про це ніколи не чула.

    — Здається, він має рацію, — озвався Андерсон і показав на коло, утворене маленькими залізними штирками, що залишилися від колишньої огорожі.

    «Ти не сама така», — подумав Ленґдон, уявивши тисячі людей, включно з відомими законодавцями, які пройшли центром ротонди, не маючи жодного уявлення про те, що колись вони запросто могли гепнутися вниз — до капітолійського підвалу, що під долівкою ротонди.

    — Отвір у підлозі врешті-решт закрили, — пояснив Ленґдон, — але до того, як це трапилося, відвідувачі ротонди могли споглядати багаття, що палало внизу.

    Сато перевела погляд з підлоги на Ленґдона.

    — Багаття? У Капітолії Сполучених Штатів?

    — Скоріше не багаття, а великий смолоскип, власне — вічний вогонь, що горів у підвалі прямо під нами. Його мало бути видно крізь отвір у підлозі, щоб це приміщення було схожим на сучасний храм Вести. У цій споруді була власна весталка — державний службовець, що мала титул Хранительки Склепу. Їй вдалося підтримувати вогонь аж п’ятдесят років, поки політики та церковники не відкинули цю ідею, пославшись на шкоду, яку чинив дим.

    На обличчях Андерсона і Сато з’явився спантеличений вираз.

    У наші дні єдиним нагадуванням про вогонь, що колись тут горів, була чотирикутна зірка-компас, викарбувана на підлозі склепу поверхом нижче як символ вічного вогню Америки, що колись кидав світло на всі чотири сторони Нового Світу.

    — Отже, професоре, — мовила Сато, — ви припускаєте, що чоловік, який залишив тут Пітерову руку, все це знав?

    — Безсумнівно. І не лише це, а й набагато більше. Тут повсюдно є символи, що підтверджують віру в древні таємниці.

    — У секретну мудрість, — з помітним сарказмом уточнила Сато. — Знання, що дозволять людині стати такою ж могутньою, як і Бог?

    — Так, пані.

    — Навряд чи це відповідає християнським засадам нашої країни.

    — Так здається на перший погляд, але насправді ніякої суперечності немає. Це перетворення людини на Бога зветься апофеозом. Знаєте ви про це чи ні, але ця тема — перетворення людини на Бога — є основним елементом символіки ротонди.

    — Апофеоз? — здивовано обернувся до них Андерсон, зачувши знайоме слово.

    — Так.

    «Андерсон тут працює. Він має знати».

    — Слово «апофеоз» буквально означає «божественне перетворення» — коли людина стає Богом. Це з давньогрецької: apo — ставати, theos — Бог.

    На обличчі Андерсона з’явився здивований вираз.

    — Апофеоз означає «стати Богом»? А я й не знав.

    — Я щось не доганяю? — вимогливо спитала Сато.

    — Пані, — пояснив Ленґдон, — найбільша фреска в цьому приміщенні називається «Апофеоз Вашинґтона». І на ній чітко зображено, як Джордж Вашинґтон перетворюється на божество.

    Сато задумливо помовчала і сказала:

    — Я ніколи не бачила нічого подібного.

    — А я певен, що бачили. — Ленґдон підняв руку і виставив вертикально вгору вказівний палець. — Ця фреска — над вашими головами.

    РОЗДІЛ 21

    «Апофеоз Вашинґтона» — фреску площею чотири тисячі шістсот шістдесят чотири фути[11], яка покриває купол капітолійської ротонди, — художник Константіно Бруміді закінчив 1865 року.

    Відомий як Мікеланджело Капітолію, Бруміді назавжди пов’язав своє ім’я з капітолійською ротондою так само, як Мікеланджело із Сікстинською капелою, намалювавши фреску на її найвищому «полотні» — на стелі. Як і Мікеланджело, Бруміді виконав декотрі зі своїх найкращих робіт у Ватикані. Однак 1852 року Бруміді емігрував до Америки, полишивши найбільшу Божу обитель заради нової обителі — Капітолію Сполучених Штатів, який зараз повнився блискучими прикладами його таланту — від ефекту тромплей[12] у коридорах Бруміді до фризової стелі в кабінеті віце-президента. Однак найвизначнішим шедевром Бруміді більшість істориків вважають величезну фреску, що ширяє над капітолійською ротондою.

    Роберт Ленґдон поглянув угору, на гігантську фреску, що вкривала стелю. Зазвичай йому подобалася спантеличена реакція його студентів на її дивовижні образи, але зараз він просто відчував, що його оповиває кошмар, який йому ще належить зрозуміти.

    Директор Сато стояла біля нього, притиснувши долоню до рота і з похмурим інтересом вдивляючись у далеку стелю. Ленґдон відчув, що вона переживає зараз те саме, що переживали без винятку всі ті, кому довелося вперше побачити цей малюнок у самісінькому центрі Америки.

    То була цілковита розгубленість.

    «Ти не сама така», — подумав професор. Для більшості людей «Апофеоз Вашинґтона» видавався то химернішим, що довше вони його споглядали.

    — На передньому плані — Джордж Вашинґтон, — пояснив Ленґдон, показуючи на фреску посеред купола, що здіймався на висоту сто вісімдесят футів. — Як ви можете бачити, він вдягнений у біле вбрання, а допомагають йому тринадцять служниць. Він зноситься на хмарині над головами простих смертних. Оцей момент і зветься апофеозом... тобто перетворенням на божество.

    Сато й Андерсон промовчали.

    — Поруч із ним, — продовжив пояснення Ленґдон, — видно низку дивних анахронічних фігур: то древні боги наділяють наших батьків-засновників передовими знаннями. Он — Мінерва, що дарує технічне натхнення нашим великим науковцям-винахідникам — Бенові Франкліну, Робертові Фултону та Семюелю Морзе. — Ленґдон по черзі показав на них рукою. — А онде — то Вулкан, який допомагає нам створити паровий двигун. Поруч Нептун. Він демонструє, як треба прокладати трансатлантичний кабель. Біля Нептуна — Церера, богиня хлібних злаків. Від її імені походить наше слово «сирил» — назва каші. Вона сидить на жатці Маккорміка, яка забезпечила прорив у фермерській галузі, зробивши нашу країну світовим лідером з виробництва сільськогосподарської продукції. На цій картині в загальних рисах зображено, як засновники нашої країни набувають великої мудрості від богів. — Професор нахилив голову і поглянув на Сато. — Знання — це сила, а правильне знання дозволяє людині творити чудеса і виконувати мало не божественні завдання.

    Сато опустила погляд з фрески на Ленґдона і потерла шию.

    — Прокладання телефонного кабеля мало схоже на божественне діяння.

    — Можливо — для сучасної людини, — відказав Ленґдон. — Але якби Джордж Вашинґтон знав, що людство стало настільки могутнім, що розмовляє по телефону через океани, літає зі швидкістю звука і побувало на Місяці, то він би припустив, що ми дійсно стали богами, здатними творити чудеса. — Професор на мить замовк. — Як сказав футурист Артур Кларк, «жодну передову технологію неможливо відрізнити від магії».

    Сато стиснула губи, і на її обличчі відбилася напружена робота думки. Вона зиркнула на відрізану руку, потім простежила напрям, куди показував випростаний вказівний палець — на купол.

    — Професоре, отой чоловік сказав вам: «Пітер вкаже шлях». Хіба не так?

    — Так, пані, але...

    — Шефе, — сказала Сато, одвертаючись від Ленґдона. — А можна зробити так, щоб ми роздивилися цю фреску зблизька?

    Андерсон кивнув.

    — Усередині вздовж купола йде спеціальний місточок.

    Ленґдон поглянув високо-високо угору, помітив невеличке поруччя просто під фрескою — і відчув, як його тіло заціпеніло.

    — Йти туди немає потреби, — озвався він. Колись йому вже довелося побувати на тому рідко відвідуваному містку разом із одним американським сенатором та його дружиною і він мало не зомлів від запаморочливої висоти та небезпечної подорожі вузеньким містком.

    — Немає потреби? — владно спитала Сато. — Ми маємо справу з чоловіком, який вважає, що в цьому приміщенні схований портал, у котрому криється потенціал, здатний зробити його божеством. Маємо фреску, де змальовано перетворення людини на божество, і маємо руку, що вказує прямісінько на цю фреску. Як не крути, а все спонукає нас піднятися нагору.

    — Узагалі-то, — втрутився у розмову Андерсон, дивлячись на фреску, — про це мало хто знає, але в куполі і справді є шестикутна ляда, яка дійсно розкривається як портал і крізь яку можна зазирнути вниз і...

    — Хвилиночку, — сказав Ленґдон, — це не в тему. Портал, який шукає цей чоловік, є порталом фігуральним, брамою, якої не існує. Коли він сказав «Пітер вкаже шлях», він мав на увазі в метафоричному значенні. Цей жест — коли великий та вказівний пальці випростані догори — є добре відомим символом древніх таємниць і з’являється повсюдно у витворах древнього мистецтва. Саме він присутній у трьох найвідоміших зашифрованих шедеврах Леонардо да Вінчі: «Тайна вечеря», «Поклоніння волхвів» та «Святий Іоанн Хреститель». Це символ містичного зв’язку людини з Богом. Що угорі, те і внизу.

    Химерні слова, сказані психом, здалися тепер більш доречними, аніж спочатку.

    — Ніколи раніше не бачила цього жесту, — мовила Сато.

    «Телевізор треба дивитися», — подумав Ленґдон, якому завжди було якось дивно бачити, коли професійні атлети тицяли пальцем угору, дякуючи Богу після вдалого стрибка чи кидка. І кожного разу його не полишала думка — а чи багато з них знає, що вони таким чином продовжують дохристиянську традицію подяки вищій силі, котра — на коротку мить — перетворила атлета на бога, здатного творити чудеса.

    — Не знаю, чи ця інформація стане в пригоді, — зауважив Ленґдон, — але Пітерова рука не перша подібна рука, що з’являється в цій ротонді.

    Сато зміряла професора таким поглядом, наче він з глузду з’їхав.

    — Прошу?

    Ленґдон кивнув на її смартфон «Блекбері».

    — Виґуґліть «Джордж Вашинґтон Зевс».

    Сато спочатку завагалася, але потім почала таки натискати на кнопки. Андерсон стиха підійшов до неї і став пильно вдивлятися в екран їй через плече.

    Ленґдон продовжив:

    — У цій ротонді колись домінувала масивна скульптура гологрудого Джорджа Вашинґтона, зображеного у вигляді бога. Він сидів у точнісінько такій позі, як і Зевс у Пантеоні, — з голими грудьми, мечем у лівій руці, а великий та вказівний пальці правої руки були випростані догори.

    Нарешті Сато, певно, знайшла це зображення, бо очі Андерсона, який прикипів поглядом до «Блекбері», ошелешено округлилися.

    — Стривайте, це хто — Джордж Вашинґтон?

    — Так, — підтвердив Ленґдон. — Зображений у вигляді Зевса.

    — Погляньте на його руку, — мовив Андерсон, і досі зазираючи Сато через плече. — Його правиця — в такому самому положенні, як і рука містера Соломона.

    «Я ж казав, — подумав Ленґдон, — що Пітерова рука не перша, яка з’явилася у цій залі». Коли зі статуї оголеного Джорджа Вашинґтона, створеної скульптором Гораціо Ґрино, вперше зняли покривало в ротонді, багато людей жартували, що то, мабуть, Вашинґтон у відчаї простягнув руку, щоб вхопити хоч якусь одіж. Однак американські релігійні ідеали змінилися, і ця гумористична критика згодом призвела до суперечок. Статую прибрали і заточили до сараю в східній частині парку. У наш час вона знайшла притулок в Смітсонівському національному музеї американської історії, де ті, хто її бачив, навіть і не підозрювали, що перед ними — одна з останніх древніх ланок, що сполучала сучасність із тією епохою, коли батько нашої країни панував у Капітолії як бог... подібно Зевсу, який панував у Пантеоні.

    Сато почала набирати на своєму смартфоні якийсь номер, вочевидь вирішивши, що з’явився зручний момент, аби перевірити роботу своїх підлеглих.

    — Що ви накопали? — спитала вона і почала терпляче слухати. — Ясно... — Вона впритул поглянула на Ленґдона, а потім на руку Пітера. — А ви впевнені? — спитала директор і знову на мить замовкла, вислуховуючи пояснення. — Добре, дякую. — Сато відімкнула зв’язок і знову повернулася до Ленґдона. — Мої специ здійснили пошук і виявили існування вашої так званої «таємничої руки», а також підтвердили все, сказане вами: п’ять позначок на пучках — разом із зіркою, сонцем та ліхтарем. Вони підтвердили також той факт, що ця рука в давнину означала запрошення до набуття секретної мудрості.

    — Радий чути, — скупо подякував Ленґдон.

    — Не надто радійте, — кинула Сато. — Схоже, що ми зайшли у глухий кут: доки ви не скажете мені те, що досі не сказали.

    — Перепрошую?

    Сато наблизилася до Ленґдона.

    — Ми повернулися туди, звідки вийшли, професоре. Ви не сказали мені нічого такого, про що я не змогла б дізнатися від своїх працівників. Тому я ще раз питаю: чому вас привезли сюди цього вечора? У чому ваша окремішність? Що ви знаєте такого, чого ніхто більше не знає?

    — Ми вже це пройшли і починаємо товкти воду в ступі, — наїжився Ленґдон. — Я не знаю, чому цей тип вважає, ніби я щось знаю!

    Ленґдон хотів було спитати, звідки Сато знає, що він сьогодні прибув до Капітолію, але було ясно як білий день: вона про це не скаже.

    — Якби я знав про наступний крок, — зауважив він, — то вам сказав би. Але ж я не знаю. Згідно з традицією, «таємнича рука» подається вчителем учневі. А потім іде набір вказівок: напрямок до храму, ім’я великого вчителя, котрий вас навчить, — будь-чого! Але все, що цей тип нам залишив, це п’ять татуювань. Навряд чи...

    Раптом Ленґдон замовк.

    — У чім справа? — прошила його поглядом Сато.

    Ленґдон стрільнув поглядом на руку. П’ять татуювань. Тепер він розумів, що не все, сказане ним, може виявитися правильним.

    — У чім справа, професоре? — напосідала Сато.

    Ленґдон наблизився до жахливого предмета. Пітер вкаже шлях.

    — Раніше я припускав, що цей схиблений тип залишив у стиснутій руці Пітера якийсь предмет — мапу, лист або список вказівок.

    — Ні, не залишив, — відповів Андерсон. — Бачите, три пальці прилягають нещільно.

    — Маєте рацію, — погодився Ленґдон. — Та мені здається... — Професор знову присів біля руки, намагаючись зазирнути під стиснуті пальці і роздивитися невидиму частину Пітерової долоні. — Може, воно було написане не на папері...

    — Татуювання? — припустив Андерсон.

    Ленґдон кивнув.

    — Ви що-небудь бачите на долоні? — спитала Сато.

    Ленґдон нахилився ще нижче, щоб таки зазирнути під нещільно стиснуті пальці.

    — Дуже гострий кут, я не можу...

    — О, заради Бога! — вигукнула Сато і підійшла до нього. — Просто візьміть і розтисніть цю бісову руку!

    Андерсон заступив їй шлях.

    — Пані! Нам слід дочекатися слідчих, а вже потім...

    — Мені потрібні відповіді на деякі запитання. Негайно, — відказала Сато і проштовхнулася повз нього. А потім присіла і відсунула Ленґдона від руки.

    Професор підвівся і, не вірячи своїм очам, спостерігав, як Сато витягнула зі своєї кишені ручку і обережно просунула її під три стиснутих пальці. А потім один за одним розігнула їх, розкривши долоню.

    Директор Сато зиркнула на Ленґдона, і слабка посмішка розпливлася по її обличчю.

    — Знову ваша правда, професоре.

    РОЗДІЛ 22

    Походжаючи лабораторією, Кетрін Соломон закотила рукав свого халата і поглянула на годинник. Вона була жінкою, що не звикла чекати, але цієї миті їй здавалося, що увесь її світ застиг в очікуванні. Вона чекала на результати роботи пошукового «павука», створеного Триш, вона чекала звістки від свого брата, а ще вона чекала дзвінка від чоловіка, через якого і виникла оця тривожна ситуація.

    «Краще б він мені цього не казав», — подумала вона. Зазвичай Кетрін дуже обережно заводила нові знайомства, але цей чоловік, якого вона бачила вперше, завоював її довіру за якихось кілька хвилин. Повну довіру.

    Його дзвінок пролунав сьогодні вдень, коли Кетрін — як завжди у неділю — насолоджувалася перечитуванням наукових часописів, що накопичилися за тиждень.

    — Міс Соломон? — мовив незвично бадьорий і приємний голос. — Мене звуть лікар Кристофер Абадон. Чи не могли б ми з вами трохи поговорити про вашого брата?

    — Вибачте, а хто це? — суворо спитала вона. «І як ви дістали номер мого приватного телефону?»

    — Лікар Кристофер Абадон.

    Кетрін не знала цього імені.

    Чоловік прокашлявся, неначе лише зараз йому стало ніяково.

    — Вибачте, міс Соломон. А мені здавалося, що ваш брат уже розповідав вам про мене. Я його лікар. Номер вашого стільникового телефону вказано у його списку екстрених викликів.

    Серце Кетрін стривожено тьохнуло. «Екстрених викликів?»

    — Трапилося щось серйозне?

    — Та ні. Навряд чи, — відповів чоловік. — Ваш брат сьогодні вранці не прийшов у призначений час, і я не зміг додзвонитися за жодним з його номерів. Він завжди заздалегідь попереджав телефоном, якщо не мав змоги прийти, тому я трохи хвилююся. І вагався, дзвонити вам чи ні, але...

    — Та ні, все гаразд, я вдячна вам за турботу, — заспокоїла його Кетрін, і досі намагаючись пригадати, чи бачила братового лікаря раніше. — Востаннє я говорила з братом учора вранці, мабуть, він просто забув увімкнути свій мобільник. — Нещодавно Кетрін подарувала Пітерові новий айфон, але він і досі не викроїв часу, щоб достеменно розібратися, як працює ця штука. — Кажете, ви його лікар? — спитала вона.

    «Невже Пітер приховує від мене якусь хворобу?»

    Настала промовиста пауза.

    — Мені страшенно незручно, але, вочевидь, я щойно припустився серйозної професійної помилки, зателефонувавши вам. Ваш брат сказав, що ви знаєте про його візити до мене, але тепер я розумію, що це не так.

    «Мій брат збрехав своєму лікареві?» Тривога в душі у Кетрін почала зростати.

    — Він хворий?

    — Вибачте, міс Соломон, конфіденційність стосунків між лікарем та пацієнтом не дозволяє мені обговорювати захворювання вашого брата, а я вже й так багато розголосив, сказавши, що він мій пацієнт. Я мушу зараз перервати нашу розмову, але якщо він сьогодні з’явиться, то передайте йому, будь ласка, щоб передзвонив мені і повідомив, що з ним все гаразд.

    — Стривайте! — вигукнула Кетрін. — Скажіть мені, благаю, що не так зі здоров’ям Пітера?

    Лікар Абадон ніяково зітхнув, невдоволений своєю помилкою.

    — Міс Соломон, я чую, ви стривожені, і я вас не звинувачую. Я певен, що з вашим братом все гаразд. Іще вчора ми бачилися з ним у моєму офісі.

    — Учора? І він записався на прийом на сьогодні? Щось надто швидко.

    Чоловік знову тяжко зітхнув.

    — Дамо йому ще трохи часу, може, він з’явиться, а якщо ні, то вже тоді...

    — Я виходжу до вашого офісу негайно, — твердо мовила Кетрін, рушаючи до дверей. — Де він розташований?

    Запала тиша.

    — Лікаре Кристофер Абадон! — мовила Кетрін. — Дайте мені вашу адресу, інакше я сама її знайду. Так чи інакше, а я вже виходжу.

    Лікар іще трохи помовчав, а тоді озвався:

    — Якщо я з вами зустрінуся, міс Соломон, то чи не зробите ви мені послугу — будь ласка, не кажіть нічого вашому братові, поки у мене не з’явиться можливість пояснити йому причину помилки, яку я зробив, зателефонувавши вам.

    — Гаразд.

    — Дякую. Мій офіс розташований у районі Калорама-Гайтс. — І він назвав адресу.

    Двадцять хвилин по тому Кетрін Соломон вже просувалася на своєму авто фешенебельними вулицями в Калорама-Гайтс. Перед цим вона обдзвонила всі братові номери, але жоден з них не відповідав. Її стривожило не стільки зникнення брата, як те, що він таємно відвідував лікаря.

    Коли Кетрін нарешті знайшла вказану адресу, вона спантеличено витріщилася на будинок. «І це офіс лікаря?»

    Розкішний особняк мав солідну куту огорожу з камерами стеження, а довкола нього розкинулася присадибна ділянка з пишною рослинністю. Коли Кетрін пригальмувала, щоб іще раз пересвідчитися, чи та це адреса, одна з камер стеження крутнулася до неї — і ворота розчинилися. Кетрін поволі рушила під’їзною доріжкою, а потім зупинила авто біля гаража на шість авто та для довжелезного лімузина.

    «Що ж це за лікар такий?»

    Коли вона вийшла зі свого «вольво», парадні двері особняка відчинилися і на ґанок випливла елегантна постать. Чоловік був вродливий, надзвичайно високий і молодший, аніж вона очікувала. Однак він випромінював витончений інтелект і лоск чоловіка старшого за віком. На ньому був бездоганний чорний костюм з краваткою, а густе русяве волосся було укладене в так само бездоганну зачіску.

    — Здрастуйте, міс Соломон. Я лікар Кристофер Абадон, — мовив він напівшепотом. Коли вони потиснули руки, Кетрін відчула, що його шкіра є гладенькою та добре доглянутою.

    — Мене звуть Кетрін Соломон, — відповіла вона, намагаючись не надто витріщатися на його обличчя — надзвичайно гладеньке та наче вкрите бронзовим загаром. «Він що — користується косметикою?»

    Коли Кетрін увійшла до прекрасно оформленого холу, то відчула, як усередині її зростає тривога. Грала тиха класична музика, і чувся такий запах, наче хтось палив ладан.

    — Тут так мило, — сказала вона, — хоча це мало схоже на офіс.

    — Мені пощастило працювати вдома. — Чоловік провів її до вітальні, де у каміні потріскував вогонь. — Будь ласка, влаштовуйтесь якомога зручніше. У мене саме настоюється чай. За хвилину я його принесу і ми зможемо поговорити. — З цими словами він рушив до кухні і зник.

    Кетрін Соломон не стала сідати. Вона звикла довіряти такому потужному інстинкту, як жіноча інтуїція, і щось тут було таке, від чого у неї мурашки по спині побігли. Кетрін не побачила нічого, що вказувало б на те, що це лікарський офіс, яким вона звикла його бачити. Стіни цієї прикрашеної старожитностями вітальні вкривали витвори класичного мистецтва, головним чином дивовижні малюнки на містичну тематику. Вона зупинилася перед великим полотном із зображенням трьох грацій, чиї оголені тіла майстер видовищно відтворив яскравими кольорами.

    — Це картина Міхаеля Паркеса. Оригінал, написаний олійними фарбами. — Біля неї несподівано з’явився лікар Абадон з тацею паруючого чаю. — Може, сядемо біля каміна? Розслабтеся, причини нервувати немає.

    — А я й не нервую, — похапливо відповіла Кетрін.

    Він заспокійливо посміхнувся.

    — Взагалі-то, це моя робота — відчувати, коли люди нервують.

    — Прошу?

    — Я психіатр-практик, міс Соломон. Це мій фах. Я приймаю вашого брата ось уже рік. Призначив йому курс терапії.

    Кетрін ошелешено дивилася на нього. «Мій брат проходить курс терапії?» — тільки й подумала вона.

    — Зазвичай пацієнти помовкують про своє лікування, — пояснив чоловік. — Я зробив помилку, зателефонувавши вам, хоча на своє виправдання можу сказати, що ваш брат ввів мене в оману.

    — Я... я й гадки не мала.

    — Вибачте, що змусив вас непокоїтися, — знічено мовив лікар. — Я помітив, що ви уважно придивлялися до мого обличчя, коли ми вперше побачилися, і мушу сказати — так, я користуюся гримом. — І він сором’язливо торкнувся своєї щоки. — Я маю шкірне захворювання, яке волію приховувати. Зазвичай мене гримує дружина, але, коли її немає вдома, мені доводиться покладатися на власні не надто вмілі руки.

    Кетрін кивнула, надто приголомшена, щоб щось сказати.

    — А це чудове волосся... — Лікар торкнувся своєї густої русявої гриви, — це перука. Шкірне захворювання вплинуло і на фолікули, тож усе моє волосся, так би мовити, дезертирувало. — Він знизав плечима. — Єдиний мій гріх — це марнославство.

    — А мій, вочевидь, — безтактність, — визнала Кетрін.

    — Зовсім ні. — Посмішка лікаря Абадона роззброювала. — Що ж, почнімо з чаю. Ви не заперечуєте?

    Вони сіли перед каміном, і лікар налив чаю.

    — Ваш брат привчив мене подавати чай під час наших сеансів. Сказав, що в родині Соломонів чай дуже полюбляють.

    — Це сімейна традиція, — мовила Кетрін. — Мені чорного, будь ласка.

    Кілька хвилин поговорили про те і се, але Кетрін кортіло якомога швидше дізнатися про свого брата.

    — А чому Пітер до вас звернувся? — спитала вона. «І чому він мені нічого не сказав?» Звісно, на долю її брата випало аж надто багато трагічних подій: в юності — смерть батька, а потім впродовж п’яти років він поховав спочатку свого єдиного сина, а тоді — матір. Але навіть за таких обставин Пітер з честю переніс ці удари долі.

    Абадон сьорбнув чаю.

    — Ваш брат звернувся до мене тому, що він мені довіряє. Окрім звичайних стосунків «лікар — пацієнт», нас також єднають інші узи. — І з цими словами він кивнув на документ у рамочці, що висів над каміном. Він скидався на диплом, але Кетрін помітила на ньому двоголового фенікса.

    — Ви масон? — «Найвищого ступеня, не менше».

    — Ми з Пітером — члени братства.

    — Напевне, ви здійснили щось значуще, якщо вам присвоїли тридцять третій ступінь.

    — Узагалі-то ні, — відповів Абадон. — Я успадкував чималі родинні гроші і багато коштів жертвую на масонську благодійність.

    Тепер Кетрін збагнула, чому її брат довіряв цьому молодому лікареві. «Масон з успадкованими родинними грошима, філантроп, що цікавиться древньою міфологією?»

    Лікар Абадон мав більше спільного з її братом, аніж їй спочатку здалося.

    — Коли я спитала, чому мій брат до вас звернувся, — пояснила Кетрін, — то я не мала на увазі, чому він до вас звернувся. Я хотіла спитати, чому йому знадобилися послуги психіатра?

    Лікар Абадон посміхнувся.

    — Я здогадався. І намагався ввічливо обійти це питання. Взагалі-то, нам не слід його обговорювати. — Він на мить замовк. — Хоча мушу сказати, що я вкрай здивований тим, що брат не розповідав вам про наші зустрічі й розмови, враховуючи те, що часто вони безпосередньо торкалися вашої дослідницької роботи.

    — Моєї дослідницької роботи? — приголомшено перепитала Кетрін, бо почуте заскочило її зненацька. «Невже Пітер обговорює з ним мої експерименти?»

    — Нещодавно ваш брат звернувся до мене, бо його цікавив психологічний вплив тих фундаментальних відкриттів, що ви зробили і робите у вашій лабораторії.

    Кетрін аж чаєм вдавилася.

    — Та невже? Я... я дуже здивована, — тільки й змогла вона сказати. «Що Пітер собі думає? Невже він розповів цьому "психу" про мою роботу?» Їхні інструкції з безпеки містили пункт, яким заборонялося обговорювати з будь-ким те, над чим працювала Кетрін. Навіть більше — секретність була саме братовою ідеєю.

    — Безперечно, ви знаєте, міс Соломон, що ваш брат глибоко занепокоєний реакцією, яку спричинить оприлюднення результатів ваших досліджень. Він вбачає в них потенціал для істотного філософського зрушення в усьому світі... тому і прийшов сюди обговорити зі мною можливі наслідки — з психологічної точки зору.

    — Зрозуміло, — мовила Кетрін, і чашка з чаєм у її руці злегка затремтіла.

    — Ми обговорюємо з ним дуже серйозні питання: що станеться з людством, якщо будуть відкриті великі таємниці життя та смерті? Що станеться, коли ті доктрини, що ми їх приймали на віру... раптом однозначно підтвердяться як факт? Або ж будуть відкинуті як міф? Дехто твердить, що є питання, які краще залишити без відповіді.

    Кетрін повірити не могла в те, що чула, однак тримала свої емоції під контролем.

    — Сподіваюся, ви не заперечуватимете, лікаре Абадон, якщо я не стану детально обговорювати з вами свою роботу. Наразі я не готова стверджувати, що неодмінно щось опублікую. Нехай поки мої відкриття лишаються надійно схованими у моїй лабораторії.

    — Цікаво, — мовив Абадон і задумливо відкинувся на спинку крісла. — У всякому разі, я попросив вашого брата прийти сьогодні, бо вчора у нього стався розрив. Коли таке трапляється, я волію, щоб мої клієнти...

    — Розрив? — перепитала Кетрін, і серце її закалатало. — Ви хочете сказати «нервовий зрив»?

    Вона навіть думки не могла припустити, що у її брата може статися зрив чи щось подібне.

    Абадон спробував її заспокоїти.

    — Будь ласка, вибачте, — лагідно мовив він. — Бачу, засмутив вас. Зважаючи на це ніякове становище, уявляю, що ви відчуваєте, бо вам доведеться приймати якісь рішення.

    — Доведеться чи не доведеться, — відказала Кетрін, — але мій брат — єдиний, хто лишився у мене з родини. Ніхто не знає його краще за мене, тому якщо ви мені скажете, що з ним, в біса, трапилося, то я, ймовірно, зможу вам допомогти. Ми всі хочемо одного: щоб Пітерові було добре.

    Лікар Абадон довго мовчав, а потім повільно закивав, наче погоджувався з Кетрін. Нарешті він заговорив:

    — Офіційно кажучи, міс Соломон, якщо я вирішу поділитися з вами інформацією, то лише зі сподіванням, що ваші проникливі судження дадуть мені змогу допомогти вашому братові.

    — Звісно.

    Абадон нахилився вперед і зіперся ліктями об коліна.

    — Міс Соломон, під час зустрічей з вашим братом я відчув у ньому щире намагання приборкати почуття провини. Я жодного разу не наполягав, щоб він розкрився мені, бо не це привело його до мене. Однак вчора — через низку причин — я нарешті спитав у нього про це. — Абадон незмигно дивився на Кетрін. — І ваш брат розкрився — досить бурхливо і несподівано. І розповів мені таке, що я й почути не чекав... включно з докладною розповіддю про те, що трапилося тієї ночі, коли померла ваша мати.

    — Напередодні Різдва — скоро виповниться десять років. Вона померла у мене на руках.

    — Він розповів мені, що вашу матір убили під час спроби пограбувати будинок, чи не так? До вас вдерся якийсь чоловік, котрий шукав те, що, на його переконання, ховав ваш брат?

    — Так, це правда.

    Абадон поглянув на неї, ніби оцінюючи.

    — Ваш брат сказав, що застрелив того чоловіка, так?

    — Так.

    Абадон задумливо потер своє підборіддя.

    — А ви пам’ятаєте, що саме шукав грабіжник, коли вдерся до вашої домівки?

    Десять років намагалася Кетрін стерти пам’ять про ці події.

    — Так. Його вимога була дуже специфічною. Та, на жаль, ніхто з нас так і не зрозумів, про що конкретно йшлося. Його вимога звучала для нас абсурдно.

    — Але не для вашого брата.

    — Що? — випрямилася в кріслі Кетрін.

    — Принаймні згідно з тією історією, яку ваш брат розповів мені учора, Пітер точно знав, що саме шукав грабіжник. Однак ваш брат не схотів це віддавати, тому удав, що не розуміє, про що йдеться.

    — Це смішно. Звідки Пітерові було знати, що хотів той чоловік? Його вимоги були абсурдними!

    — Цікаво, — Абадон замовк і зробив кілька нотаток. — Утім, як я вже зазначив, Пітер дійсно знав. Ваш брат переконаний, що якби він пішов назустріч грабіжникові, то ваша мати була б сьогодні жива. І цей висновок є джерелом почуття провини.

    Кетрін похитала головою.

    — Це якесь божевілля...

    Абадон важко опустив плечі, і на його обличчі з’явився стривожений вираз.

    — Слушна й доречна фраза, міс Соломон. У вашого брата стався невеличкий розрив із реальністю. Мушу зізнатися, що саме цього я й побоювався. Саме тому я й попросив його прийти до мене сьогодні. Такі пов’язані з самообманом та маренням епізоди трапляються досить часто, коли вони стосуються травматичних спогадів.

    Кетрін знову похитала головою.

    — Пітер далекий від самообману, лікарю Абадон.

    — Я б погодився з вами, за винятком...

    — За винятком чого?

    — За винятком того, що його спогади про той напад стали лише початком... невеличкою часткою тієї довгої та точно надуманої історії, яку він мені розповів.

    Кетрін нахилилася вперед у своєму кріслі.

    — А що вам розповів Пітер?

    Абадон сумно посміхнувся.

    — Міс Соломон, дозвольте запитати вас таке. Ваш брат ніколи не розповідав вам про те, що тут, у Вашинґтоні, округ Колумбія, сховане дещо вкрай важливе... або про ту роль, яку він, на його переконання, відіграє у захисті цього скарбу — втраченої древньої мудрості?

    Кетрін аж рота роззявила від несподіванки.

    — Що ви таке кажете?

    Лікар Абадон тяжко зітхнув:

    — Те, що я вам зараз скажу, може стати для вас потрясінням, Кетрін. — Він помовчав, незмигно дивлячись на неї. — Але я стану вам у величезній пригоді, якщо ви розкажете мені хоч що-небудь з того, що ви, можливо, знаєте. — І він простягнув руку до її чашки. — Чаю долити?

    РОЗДІЛ 23

    «Іще одне татуювання».

    Збентежений, Ленґдон присів біля Пітерової розкритої долоні і уважно придивився до семи крихітних символів, що крилися за зігнутими мертвими пальцями.

    — Здається, це якісь цифри, — здивовано мовив Ленґдон. — Хоча я не певен, які саме.

    — Перші — це римські цифри, — зазначив Андерсон.

    — Навряд чи, принаймні мені так не здається, — заперечив Ленґдон. — Такого римського числа, як ІІІХ, не існує. Воно має писатися XIII.

    — А як стосовно решти цифр? — поцікавилася Сато.

    — Бозна. Схоже на вісімсот вісімдесят п’ять арабськими цифрами.

    — Арабськими? — спитав Андерсон. — А схожі на звичайні.

    — Наші звичайні цифри і є арабськими. — Ленґдон вже настільки звик роз’яснювати це своїм студентам, що навіть приготував цілу лекцію про конкретні досягнення близькосхідних культур, одним з яких і була сучасна система числення. Її перевагами перед римськими цифрами були, зокрема, «позиційне позначення» та винайдення цифри на позначення числа «нуль». А ще Ленґдон завжди закінчував цю лекцію нагадуванням про те, що арабська культура дала людству слово «аль-куль», яке означало улюблений напій першокурсників Гарварду, тобто алкоголь.

    Ленґдон уважно — і здивовано — оглядав татуювання.

    — Я навіть не певен, що то саме число вісімсот вісімдесят п’ять. Прямокутні лінії видаються незвичними. Може, це й не цифри взагалі.

    — А що ж тоді? — спиталася Сато.

    — Точно не знаю. Це татуювання взагалі схоже на... рунічне письмо.

    — Рунічне? А що це таке? — знову поцікавилася Сато.

    — Рунічні абетки складаються виключно з прямих ліній. Їхні літери називаються рунами, їх зазвичай карбували на каменях, тож криві лінії було надто важко вибивати різцем.

    — Якщо це дійсно руни, — сказала Сато, — то що вони означають?

    Ленґдон похитав головою. Його фахові знання сягали лише рудиментарної рунічної абетки під назвою Футарк — тевтонської системи третього сторіччя, а це точно був не Футарк.

    — Якщо чесно, то я навіть не певен, що це руни. Треба спитати фахівця. Існують десятки різних форм — Гельсінґ, Манкс, «поцяткований» Стунґнар...

    — Пітер Соломон — масон, еге ж?

    Ленґдон відповів не одразу.

    — Так, але який це має стосунок? — Він випростався і навис над крихітною жінкою.

    — Це ви мені розкажіть — який стосунок. Ви ж щойно сказали, що рунічні абетки використовувалися для карбування каменів, а перші франкмасони, наскільки мені відомо, були каменярами. Я нагадую про це лише тому, що, коли я попросила мій персонал пошукати зв’язок між «таємничою рукою» та Пітером Соломоном, їхній пошук видав один конкретний лінк. — Вона зробила промовисту паузу, наче підкреслюючи важливість цієї знахідки. — Масони.

    Ленґдон зітхнув, переборюючи в собі бажання сказати цій жінці те, що він казав у таких випадках своїм студентам: «Ґуґл» не є синонімом слова «пошук». У наші дні, коли за допомогою клавіатури можна обнишпорити цілий світ, складається хибне враження, що все з усім пов’язане. Світ перетворюється на переплетену павутину інформації, яка ущільнюється щодня.

    І Ленґдон терпляче відповів:

    — Я не здивований тим, що ваш персонал знайшов масонів. Бо масони є аж надто очевидною сполучною ланкою між Пітером Соломоном та всілякими езотеричними темами.

    — Так, — відказала Сато, — і це стало ще однією підставою для здивування — ви досі жодного разу не згадали про масонів. А ви ж розповідали про таємничу мудрість, яку охороняє жменька посвячених. Дуже схоже на масонів, вам не здається?

    — Здається... а також це дуже схоже на розенкрейцерів, кабалістів та інші езотеричні групи.

    — Але ж Пітер Соломон — масон, і дуже впливовий масон. До того ж масони завжди спадають на думку, коли йдеться про якісь таємниці. Бачить Бог, люблять вони берегти свої таємниці!

    Ленґдон відчув у голосі Сато нотки недовіри і спробував її розвіяти, бо йому ще тільки цього бракувало.

    — Якщо вам хочеться щось дізнатися про масонів, то ви дізнаєтеся набагато більше, коли розпитаєте кого-небудь із самих масонів.

    — Узагалі-то, мені хотілося розпитати того, кому я довіряю.

    Ленґдонові ця ремарка видалася і неуцькою, і образливою.

    — До речі, пані директор, вся масонська філософія збудована на чесності та цілісності натури. Масони — найбільш гідні довіри люди, яких тільки й можна зустріти.

    — Мені траплялися переконливі свідчення зворотного.

    З кожною хвилиною директор Сато подобалася Ленґдону все менше й менше. Він присвятив багато років написанню праць про багату масонську традицію метафоричної іконографії та символів і тому знав, що масони завжди — і незаслужено — були однією з найбільш гнаних та найменш зрозумілих організацій у світі. Їх регулярно звинувачували у всьому — від поклоніння дияволу до змови з метою організації наднаціонального світового Уряду, до того ж масони дотримувалися політики не відповідати своїм критикам, і це робило їх зручною мішенню для нападів.

    — Попри все сказане, — в’їдливо зауважила Сато, — ми знову зайшли в глухий кут, містере Ленґдон. — Мені тепер здається, що ви або чогось не знаєте і не розумієте, або... просто не бажаєте мені цього казати. Чоловік, з яким ми маємо справу, сказав, що Пітер Соломон вибрав конкретно вас. — Вона підняла на Ленґдона холодний чіпкий погляд. — Гадаю, настав час продовжити нашу розмову в штаб-квартирі ЦРУ. Можливо, там нам більше пощастить.

    Погроза Сато майже ніяк не вплинула на Ленґдона. Бо Сато сказала те, чого він уже давно від неї очікував. «Пітер Соломон вибрав вас». Ця фраза, в поєднанні зі згадкою про масонів, раптом видалася Ленґдонові дуже дивною. Він поглянув на масонський перстень Пітера. Цей перстень був одним з його найцінніших надбань: то була родова реліквія Соломонів, що передавалася у спадок і мала на собі символ — двоголового фенікса — найвище містичне уособлення масонської мудрості. Золотий перстень тьмяно виблискував — і раптом цей блиск освітив темний куток пам’яті професора.

    Ленґдон мимоволі аж охнув, пригадавши зловісний шепіт Пітерового поневолювача: «Невже вам і досі не дійшло — чому вибрали саме вас?»

    За одну лячну мить думки Ленґдона різко сфокусувалися, все стало ясно — і туман розвіявся.

    Він з кристальною чіткістю побачив своє призначення.


    А за десять миль від Капітолію Малах їхав на південь мальовничою дорогою Сьютленд-парквей. Раптом він відчув вібрацію на пасажирському сидінні поряд. То був айфон Пітера Соломона. Цей пристрій став йому сьогодні у великій пригоді. На дисплеї разом із номером абонента з’явилося зображення привабливої жінки середнього віку з довгим чорним волоссям.

    Вхідний дзвінок — Кетрін Соломон.

    Малах посміхнувся і проігнорував виклик. «Сама доля веде мене до неї». Він заманив сьогодні Кетрін Соломон до свого будинку лишень з однією метою: дізнатися, чи має вона інформацію, яка стане йому в пригоді... Скажімо, Якийсь родинний секрет, котрий міг навести його на те, що він шукав. Та виявилося, що брат нічого не розповідав Кетрін про таємницю, яку оберігав багато років.

    Але Малах таки дещо дізнався від Кетрін. І ця інформація забезпечила їй кілька додаткових годин життя. Кетрін підтвердила, що результати всіх своїх досліджень вона зберігала в одному місці — у лабораторії.

    «Я мушу їх знищити».

    Дослідницька робота Кетрін ось-ось мала розкрити двері до нового розуміння, і навіть якщо ці двері розкриються хоча б на щілину, туди неодмінно проникнуть інші. І тоді радикальні та всеосяжні зміни будуть лише питанням часу. «Я не можу допустити, щоб це сталося. Світ має залишитися таким, яким він є... він має і далі дрейфувати у темряві невігластва і незнання».

    Смартфон запищав — то Кетрін залишила голосове повідомлення. Малах увімкнув його.

    «Пітере? Це знову я. — У голосі Кетрін звучала тривога. — Куди ти зник? У мене й досі не йде з голови розмова з лікарем Абадоном... я хвилююся. З тобою все гаразд? Будь ласка, зателефонуй мені. Я в лабораторії».

    Малах посміхнувся. «Їй слід було б не про брата турбуватися, а про себе». Він звернув зі Сьютленд-парквей на Сілвер-Гіллроуд. Проїхавши менше милі, Малах побачив праворуч удалині невиразні обриси Центру технічної підтримки Смітсонівського музею, що гніздився посеред дерев. Увесь комплекс був обнесений високим колючо-ріжучим дротом.

    «Захищена будівля? — саркастично посміхнувся Малах сам собі. — Я знаю декого, хто сам мені туди відчинить двері».

    РОЗДІЛ 24

    Здогадка накотилася на Ленґдона і вдарила, наче морська хвиля.

    «Тепер я знаю, чому я тут».

    Стоячи в центрі ротонди, Ленґдон відчув нестримне бажання обернутися і тікати світ за очі... від руки Пітера, від блискучого золотого персня та від підозрілих поглядів Сато й Андерсона. Натомість він закляк непорушно на місці, міцно вчепившись пальцями в шкіряну сумку на своєму плечі. «Треба мерщій забиратися звідси».

    Він зціпив зуби: в пам’яті прокручувалася сцена з того холодного ранку в Кембриджі, кілька років тому. Була шоста ранку, і Ленґдон увійшов до своєї аудиторії після звичного запливу в гарвардському басейні. Він переступив через поріг — і в ніздрі йому вдарило вологе тепло та знайомий запах крейдяної пилюки. Він ступив кілька кроків до свого стола — і раптом зупинився.

    Там його чекала постать — елегантний сіроокий джентльмен з орлиним профілем та владним поглядом.

    — Пітере? — отетеріло дивився на нього Ленґдон.

    Посмішка Пітера сліпуче зблиснула в тьмяній аудиторії.

    — Доброго ранку, Роберте. Не чекав? — Голос Пітера був тихий та спокійний, але в ньому відчувалися владні нотки.

    Ленґдон поспішив до свого друга і потиснув йому руку.

    — Що привело знатного випускника Йельського університету до скромного Гарварду о такій ранній годині?

    — Шпигунське завдання проникнути за оборонну лінію супротивника, — розсміявся Соломон. Він кивнув на струнку талію Ленґдона. — Плавання дає результати. Ти в гарній формі.

    — Докладаю зусиль, щоб ти відчув себе дідуганом, — під’юдив його Ленґдон. — Радий тебе бачити, Пітере. Що сталося?

    — Коротка ділова подорож, — відповів Соломон, кинувши погляд на безлюдну аудиторію. — Вибач, що заявився без попередження, але маю лише кілька хвилин у своєму розпорядженні. Мені треба з тобою про дещо поговорити... особисто. Зроби мені одну послугу.

    «З цього треба було починати». Ленґдон здивувався — яку ще послугу може зробити скромний університетський професор чоловікові, що має все?

    — Все, що захочеш, — відповів він, утішений можливістю зробити щось для людини, яка дала йому так багато, при тому, що життя Пітера як спадкоємця величезних родинних статків було затьмарене страшною трагедією.

    Соломон заговорив тихим голосом:

    — Мені хотілося, щоб ти про дещо попіклувався — замість мене. Зможеш?

    Ленґдон підкотив очі.

    — Сподіваюся, не за Геркулесом доглядати? — Колись Ленґдон погодився доглянути Соломонового мастифа Геркулеса — собаку вагою сто п’ятдесят фунтів, коли Пітер був у від’їзді. Вдома у професора пес, вочевидь, скучив за своєю улюбленою шкіряною іграшкою для жування і знайшов їй гідну заміну — пергаментну рукописну Біблію тисяча шестисотого року. Неосвічений пес погано знався на цінних старожитностях.

    — Знаєш, коли я знайду щось схоже, обов’язково компенсую тобі ту втрату. Але мені досі не вдалося нічого знайти, — ніяково відповів Пітер.

    — Облиш. Я радий, що Геркулес відчув присмак релігії.

    Соломон розсміявся, але Ленґдон бачив, що його друг чимось стурбований.

    — Роберте, я прийшов сюди, бо мені хочеться, щоб ти наглянув за дечим, що для мене дійсно є досить цінним. Я отримав цю річ у спадок певний час тому, але мені стало лячно тримати її вдома чи в офісі.

    Ленґдонові одразу ж стало бентежно. Щось «досить цінне» у світі Пітера мало означати річ, варту купи грошей.

    — А як щодо сейфа? Хіба ж твоя родина не володіє акціями половини американських банків?

    — Це означало б цілий стос офіційних паперів та купу зусиль численних банківських працівників; я волів би мати справу з вірним другом. А я знаю: ти вмієш зберігати таємниці. — Із цими словами Соломон засунув руку в кишеню, видобув звідти невеличкий пакунок і подав його Ленґдонові.

    Зважаючи на театральну преамбулу, професор очікував чогось більш істотного і вражаючого. Пакунок являв собою маленьку кубічну скриньку три дюйми в поперечнику, загорнуту у вицвілий пакувальний папір і перев’язану мотузкою. Велика вага та невеликі розміри скриньки наштовхували на думку, що всередині предмет з каменю або з металу. «Оце і все?» Ленґдон покрутив скриньку в руках і помітив, що з одного боку мотузка закріплена восковою печаткою, як древній сувій. На печатці виднівся двоголовий фенікс з числом 33 на грудях — традиційним символом найвищого ступеня в ієрархії франкмасонів.

    — Послухай, Пітере, — мовив Ленґдон з іронічною посмішкою. — Ти ж Вельмишановний магістр масонської ложі, а не Папа Римський. Навіщо тобі запечатувати пакунки своїм перснем?

    Соломон поглянув на свій золотий перстень і розсміявся.

    — То не я запечатав цей пакунок, Роберте. Це зробив мій прадід. Майже сто років тому.

    Голова професора різко сіпнулася догори.

    — Що?!

    Соломон підняв угору палець із перснем.

    — Оцей масонський перстень належав йому. Потім він перейшов до діда, тоді — до батька, і нарешті — до мене.

    Ленґдон підняв пакунок угору.

    — Твій прадід запечатав цей пакунок сторіччя тому і його досі ніхто не розкривав?

    — Саме так.

    — Але ж... чому?

    Соломон посміхнувся.

    — Бо ще не настав час.

    Ленґдон здивовано поглянув на Пітера.

    — Час... для чого?

    — Роберте, я знаю, що це прозвучить дещо дивно, але що менше ти знатимеш, то краще. Просто візьми й поклади цей пакунок в безпечне місце і, будь ласка, нікому не кажи, що я тобі його віддав.

    Професор пильно вдивлявся в очі свого покровителя, шукаючи хоч якогось натяку на жарт.

    Соломон мав схильність до нарочито драматичних та іронічних жестів, і Ленґдон подумав, що зараз його просто розігрують.

    — Пітере, а ти впевнений, що це не хитрий масонський трюк: змусити мене думати, що мені ввіряють велику таємницю, щоб я зацікавився і вступив до ваших лав?

    — Масони не вербують прихильників, Роберте, і ти це прекрасно знаєш. До того ж ти колись мені сказав, що волів би не вступати до нашої організації.

    І це була щира правда. Ленґдон глибоко поважав масонську філософію та символіку, однак вирішив ніколи не прагнути ініціації, бо обітниця таємничості, яку йому довелося б приймати, не дозволила б йому обговорювати зі студентами тему франкмасонів. Саме через це і Сократ свого часу відмовився брати участь в Елевзинських містеріях.

    Тож Ленґдон, споглядаючи загадкову маленьку скриньку з масонською печаткою, просто не міг не поставити цілком природне питання:

    — А чому б не ввірити її одному з братів-масонів?

    — Скажімо так: інтуїція підказує мені, що її безпечніше було б зберігати поза межами братства. І нехай тебе не вводить в оману маленький розмір цієї скриньки. Якщо те, що сказав мені батько, є правдою, то всередині криється могутня сила. — Він зробив паузу. — Щось на кшталт талісмана.

    «Він сказав "талісман"?» За визначенням, талісман — це предмет з магічною силою. Традиційно талісмани привертали удачу, відганяли злих духів, а також їх використовували під час древніх ритуалів.

    — Пітере, а чи відомо тобі, що талісмани вийшли з моди ще в часи Середньовіччя?

    Пітер терпляче поклав руку Ленґдонові на плече.

    — Я знаю, це видається дивним, Роберте. Я знаю тебе вже досить довго, і скептицизм є однією з твоїх найсильніших рис як вченого. Але водночас він є й твоїм найуразливішим місцем. Я знаю тебе досить добре, щоб розуміти: ти людина, яку я не можу попрохати у щось повірити. Я можу попросити тебе лише довіряти. Тому я й прошу тебе довіряти мені, коли я кажу, що цей талісман дійсно є могутнім. Мені сказали, що він може наділити свого власника здатністю творити порядок з хаосу.

    Ленґдон мовчки дивився на пакунок. Ідея творення порядку з хаосу була однією з великих масонських аксіом. Orbo ab chao. Та все одно — твердження, що цей талісман міг наділити когось хоч якоюсь здатністю, не кажучи вже про здатність творити порядок з хаосу, просто смішне.

    — Цей талісман, — вів далі Соломон, — може стати небезпечним у лихих руках, і, на жаль, я маю підстави побоюватися, що певні впливові люди хочуть його у мене викрасти. — Ленґдон іще ніколи не бачив такого серйозного виразу в очах Пітера. — Тому я хочу, щоб ти зробив мені послугу і потримав його деякий час у себе. Ти можеш це зробити?

    Тієї ночі Ленґдон сидів сам у кухні перед пакунком, намагаючись уявити, що ж там всередині. Врешті-решт він вирішив, що все це — прояв ексцентричності Пітера і замкнув пакунок у стінному сейфі своєї бібліотеки. А потім просто про нього забув.

    ...до сьогоднішнього ранку.

    Коли пролунав телефонний дзвінок від чоловіка з південним акцентом.

    — Ой, професоре, я мало не забув! — вигукнув асистент, докладно пояснивши, як добратися до місця призначення. — Містер Соломон просив іще про одне.

    — Що саме? — спитав Ленґдон, уже обдумуючи лекцію, яку він щойно погодився прочитати.

    — Тут містер Соломон залишив вам записку. — І чоловік почав читати, час від часу затинаючись, неначе намагаючись розібрати почерк Пітера: — «Будь ласка, попросіть Роберта... взяти з собою... той маленький запечатаний пакунок, котрий я дав йому багато років тому». — Асистент зробив паузу. — Вам це ні про що не нагадує?

    Із легким здивуванням Ленґдон пригадав маленьку скриньку, яка увесь цей час зберігалася в його стінному сейфі.

    — Так, нагадує. Я знаю, що має на увазі Пітер.

    — І ви зможете взяти цей пакунок із собою?

    — Певна річ. Скажіть Пітерові, що я прихоплю його.

    — Прекрасно, — сказав асистент з явним полегшенням. — Вдалої промови сьогодні увечері. І безпечної вам подорожі.

    Перед тим як вийти з дому, Ленґдон, як і обіцяв, дістав запаковану скриньку із закутка свого сейфа і поклав у дорожню сумку.

    І тепер він стояв у Капітолії, достеменно знаючи лише одне: Пітер Соломон жахнеться, дізнавшись, як ганебно Ленґдон його підвів.

    РОЗДІЛ 25

    «О Господи! Кетрін мала рацію. Як і завжди».

    Триш Дюн прикипіла поглядом до широкого плазмового екрана, де поволі матеріалізувалися здобуті пошуковим «павуком» результати. Спочатку вона взагалі сумнівалася, що пошук дасть хоч щось, але насправді на поточний момент Триш уже мала понад дюжину «потраплянь». І кількість їх зростала.

    Одна інформація особливо її потішила.

    Триш обернулася і гукнула в напрямку бібліотеки:

    — Кетрін! Гадаю, тобі цікаво буде поглянути, що я знайшла!

    Востаннє Триш користувалася таким пошуковим «павуком» два роки тому, і сьогоднішні результати просто приголомшили її. Ще кілька років тому такий пошук зайшов би у глухий кут. Однак тепер виявилося, що кількість доступного для пошуку цифрованого матеріалу в усьому світі вибухоподібно збільшилася настільки, що в Інтернеті можна було знайти все. Важко повірити, але одним з ключових було слово, яке Триш навіть не чула раніше... та пошукова програма успішно впоралася навіть з цим пошуком.

    Кетрін влетіла в пункт управління.

    — Що в тебе є?

    — Ціла купа кандидатур, — відповіла Триш, кивнувши на плазмовий екран. — Кожен з цих документів слово в слово містить всі твої ключові фрази.

    Кетрін заправила волосся за вуха і уважно передивилася список.

    — Не надто радій, — додала Триш. — Запевняю тебе, що більшість цих документів не те, що ти шукаєш. Вони є чорними дірами, як заведено казати серед програмістів. Поглянь на розміри файлів. Просто гігантські. Це те саме, що стиснуті архіви з мільйонами повідомлень електронною поштою, як велетенські багатотомні енциклопедії, як всесвітні дошки оголошень, що функціонували роками, тощо. Саме завдяки своїм розмірам та розмаїтості вмісту в цих файлах так багато потенційних ключових фраз; вони всмоктують в себе будь-яку пошукову машину, котра підходить до них достатньо близько.

    Кетрін вказала на запис угорі списку.

    — А як щодо цього?

    Триш посміхнулася. Кетрін випередила її. Вона вже помітила єдиний у всьому списку невеликий за розміром файл.

    — Маєш гарний зір. Так, це дійсно поки що єдиний наш кандидат. Взагалі-то, він настільки маленький, що в ньому, мабуть, не більше сторінки тексту.

    — Ану відкрий його, — напруженим голосом попросила Кетрін.

    Триш навіть уявити не могла, що документ завбільшки одну сторінку може містити всі оті дивні критерії пошуку, що їх задала Кетрін. Та коли вона клацнула і відкрила документ, у ньому виявилися ключову фрази... чітко видимі та легко розпізнавані.

    Кетрін підійшла ближче, прикипівши поглядом до екрана.

    — Цей документ... він що — відредагований?

    Триш кивнула. Редагування являло собою процес, за допомогою якого сервер дозволяв користувачеві знайти увесь текст, але при цьому відкривав лише невеличку його частину — щось на кшталт рекламного анонсу, яка безпосередньо відповідала введеним ключовим фразам. Випускаючи переважну більшість тексту, сервер уникав порушення авторських прав і водночас посилав користувачеві цікаве повідомлення: Я маю шукану вами інформацію, тож коли вам потрібна решта, ви можете в мене її купити.

    — Як бачиш, — сказала Триш, прокручуючи ретельно відредаговану сторінку, — цей документ містить всі твої ключові фрази.

    Кетрін мовчки дивилася на понівечений текст.

    Триш дала їй хвилину на «оглядини», а потім знову повернулася до початку сторінки. Кожна з ключових фраз, що їх задала Кетрін, була виділена великими літерами і супроводжувалася по обидва боки невеличкими шматками «наживки».

    Триш і близько не могла уявити, про що йшлося в цьому документі. «І що це, в біса, за слово таке — «символон»?»

    Кетрін з ентузіазмом підступила до екрана.

    — Звідки взявся цей документ? Хто його написав?

    Триш уже працювала над відповіддю.

    — Одну секунду. Я спробую відстежити джерело.

    — Мені конче необхідно знати, хто його написав, — повторила Кетрін напруженим голосом. — І мені конче треба побачити решту.

    — Я стараюся, — відказала Триш, здивована знервованістю в голосі Кетрін.

    Дивно, але місцезнаходження файла висвітлювалося не як звичайна веб-адреса, а як айпі-адреса в цифровому вигляді.

    — Я не можу отримати справжню айпі-адресу, — пояснила Триш. — Не визначається ім’я домену. Ану стривай. — Триш відкрила вікно терміналу. — Я запущу програму трасування.

    Триш набрала на клавіатурі кілька команд, щоб виявити всі маршрутизатори між своїм комп’ютером у пункті управління та тим комп’ютером, на якому зберігався цей документ.

    — Трасування розпочалося, — кинула вона, натиснувши на клавішу введення.

    Програма спрацювала винятково швидко, і на плазмовому екрані майже одразу з’явився список проміжних мережних пристроїв. А Триш швидко погортала список униз, далі... далі — через довгу низку маршрутизаторів та комутаторів, що зв’язували її комп’ютер з...

    «Що за чортівня?» Програма трасування зупинилася, так і не дійшовши до сервера, на якому зберігався документ. Чомусь її запит дійшов до мережного пристрою, який не відправив його далі, а ніби проковтнув.

    — Здається, мій трейсер застряг, — сказала Триш.

    «Хіба ж таке можливо взагалі?»

    — Спробуй іще раз.

    Триш запустила програму ще раз — і дістала той самий результат.

    — Нічогісінько. Глухий кут. Схоже, що цей документ є на сервері, трасування якого неможливе. — Вона поглянула на кілька останніх маршрутизаторів перед тим, де зупинився трейсер. — Однак я можу сказати, що цей сервер стоїть десь в окрузі Колумбія.

    — Та ти жартуєш.

    — Нічого дивного в цьому немає, — відказала Триш. — Про-грами-«павуки» шукають географічно по спіралі, тому перші результати завжди надходять з місцевих джерел. Окрім того, одним з твоїх пошукових критеріїв було «Вашинґтон, округ Колумбія».

    — А як щодо пошуку через "whois"[13]? — підказала Кетрін. — Чи не можна за його допомогою дізнатися, хто є власником домену?

    «Досить примітивно, але непогана думка». — Триш зайшла в базу даних "whois" і запустила пошук по айпі, сподіваючись за цими таємничими цифрами знайти фактичне ім’я домену. Її роздратування вгамувалося, змінившись цікавістю. «В кого ж зберігається цей документ?» Результати з’явилися швидко: відповідника не знайдено, і Триш підняла руки вгору, визнаючи свою поразку.

    — Таке враження, що цієї айпі-адреси просто не існує. Я не можу здобути про неї й крихти інформації.

    — Та ну! Адреса напевне існує. Ми ж щойно розшукали документ, що там зберігається!

    Істинна правда. Однак хто б не був власником цього документа, він точно волів не розголошувати своєї особи.

    — Навіть не знаю, що тобі сказати. Взагалі, трасувальні програми — не моя спеціалізація, тому я вмиваю руки. Хіба що хакера якогось запросити.

    — А ти не знаєш такого?

    Триш обернулася і впритул поглянула на свою начальницю.

    — Кетрін, я ж лише пожартувала. Не думаю, що це гарна ідея.

    — Але ж це можливо? — спитала вона і зиркнула на годинник.

    — Гм, так... У технічному розумінні це досить просто.

    — А ти кого-небудь знаєш?

    — З хакерів? — Триш нервово розсміялася. — Приблизно половина колег з моєї попередньої роботи.

    — А є серед них такі, котрим ти можеш довіряти?

    «Вона що — серйозно?» Та Триш побачила, що Кетрін і не думала жартувати.

    — Звичайно ж є, — похапцем відповіла вона. — Я знаю одного хлопця, якому можна було б зателефонувати. Він працював спеціалістом з комп’ютерної безпеки — просто поведений на комп’ютерах. Підбивав до мене клинці, та швидко набрид, хоча він хлопець серйозний і, гадаю, йому можна довіряти. До того ж він ніколи не проти трохи підзаробити на стороні.

    — А він вміє мовчати?

    — Він хакер. Звісно, він вміє мовчати. І мовчить. Але я впевнена, що менше, ніж за штуку зелених, він навіть з дивана не підніметься...

    — Зателефонуй йому. І запропонуй подвійну оплату, якщо він зробить це швидко.

    Триш не знала, що саме її збентежило: те, що вона допомагала Кетрін Соломон знайти хакера, чи майбутній дзвінок хлопцеві, який і досі, мабуть, не йме віри, що якась там пухкенька й рудоволоса програмістка відкинула його романтичні зазіхання.

    — Ти впевнена, що це потрібно?

    — Подзвони з телефону в бібліотеці, — сказала Кетрін. — Він має заблокований номер. І не здумай називати моє ім’я.

    — Гаразд. — Триш була рушила до дверей, та на мить зупинилася, зачувши цвірінчання айфону Кетрін. Може, їй поталанить, якщо це вхідне повідомлення міститиме інформацію, яка звільнить Триш від необхідності виконувати огидне завдання. Вона почекала, поки Кетрін вивудила смартфон з кишені і зиркнула на екран.


    Хвиля полегшення накотила на Кетрін, коли вона побачила ім’я на екрані свого айфону.

    «Нарешті».

    Пітер Соломон

    — Це текстове повідомлення від мого брата, — сказала вона, поглянувши на Триш.

    На обличчі Триш з’явилася надія.

    — А може, нам про все у нього розпитати... перш ніж дзвонити хакеру?

    Кетрін поглянула на закодований документ на екрані — і їй почувся голос лікаря Абадона. «... Те, що, на думку вашого брата, сховане в окрузі Колумбія... його можна знайти». Кетрін вже не знала, кому вірити, тим більше що цей документ містив інформацію про ті надумані та неправдоподібні ідеї, які начебто заволоділи свідомістю Пітера.

    Кетрін похитала головою.

    — Я хочу знати, хто написав цей документ і де він. Телефонуй хакеру.

    Триш насупилася і рушила до дверей.

    Зможе чи не зможе цей документ кинути світло на те, що її брат сказав лікареві Абадону, але принаймні одну таємницю сьогодні було розгадано. Її брат нарешті навчився користуватися текстовою функцією смартфону, який Кетрін йому подарувала.

    — І повідом усі газети, — гукнула Кетрін навздогін Триш. — Великий Пітер Соломон щойно надіслав своє перше текстове повідомлення!


    Малах стояв біля свого лімузина на автостоянці торговельного ряду, що навпроти Центру технічного обслуговування, і, розминаючи ноги, чекав на телефонний дзвінок. Він знав, що цей дзвінок неодмінно пролунає. Дощ ущух, і крізь зимові хмари почав пробиватися місяць. Той самий місяць світив на Малаха крізь кругле вікно в стелі Храмового дому кілька тижнів тому під час його ініціації.

    Але сьогодні світ здається інакшим.

    Поки він чекав, його шлунок бурчав. Дводенний піст, якого він дотримувався, спричинив істотний дискомфорт, але мав украй важливе значення для підготовки. Такою була древня традиція. Невдовзі всі фізичні незручності стануть незначущими.

    Стоячи на зимовому холоді, Малах захихикав, помітивши, що доля, виявивши чималу здатність до іронії, привела його прямісінько до входу в маленьку церковку. То був крихітний прихисток, що вгніздився між стоматологічною клінікою «Стерлінг дентал» і міні-маркетом.

    Він називався «Дім Господньої слави».

    Малах подивився у вікно, крізь яке було видно частину доктрини, проголошуваної цією церквою: МИ ВІРИМО, ЩО НА ІСУСА ХРИСТА ЗІЙШОВ ДУХ СВЯТИЙ, І ЩО НАРОДИВСЯ ВІН ВІД ДІВИ МАРІЇ, І ЩО ВІН Є ОДНОЧАСНО ЗВИЧАЙНОЮ ЛЮДИНОЮ І БОГОМ.

    Малах посміхнувся. «Так, Ісус дійсно є одночасно і людиною, і Богом, але непорочне зачаття не є передумовою божественності. Це трапляється зовсім не так».

    Дзвінок стільникового телефону прорізав холодне нічне повітря і пришвидшив його пульс. Телефон, що зараз дзвонив, був власним телефоном Малаха — простий дешевий пристрій, який він придбав учора. Дисплей підтвердив, що це був саме той дзвінок, на який він чекав.

    «Місцевий виклик», — подумав він, поглянувши через Сілвер-Гілл-роуд на розпливчасті, залиті місячним сяйвом обриси зигзагоподібного даху, що бовванів над верхівками дерев. Малах розкрив телефон і натиснув кнопку.

    — Лікар Абадон слухає, — сказав він нарочито низьким голосом.

    — Це Кетрін, — відповів жіночий голос. — Нарешті я отримала звістку від свого брата.

    — О, яке полегшення! Як він?

    — Зараз він їде до моєї лабораторії, — відповіла Кетрін. — Навіть запропонував, щоб ви до нас приєдналися.

    — Прошу? — Малах вдав, що вагається. — Де? У вашій... лабораторії?

    — Напевне, брат вам без міри довіряє. Зазвичай він сюди нікого не запрошує.

    — Мабуть, він гадає, що мій візит сприятиме нашим дискусіям, але я почуваюся як незваний гість.

    — Якщо мій брат вас запрошує, то ви бажаний гість. До того ж він каже, що має багато сказати нам обом, і мені хотілося б добратися до суті того, що відбувається.

    — Ну що ж, добре. А де конкретно розташована ваша лабораторія?

    — У Центрі техпідтримки Смітсонівського музею. Ви знаєте, де це?

    — Ні, — відповів Малах, споглядаючи через стоянку комплекс. — Взагалі-то, зараз я у своєму авто, а воно оснащене навігаційною системою. Скажіть мені адресу.

    — Сорок два-десять, Сілвер-Гілл-роуд.

    — Гаразд, не переривайте зв’язок, я введу її в пам’ять. — Малах зробив кількасекундну паузу, а потім сказав: — О, добра новина — схоже, що я ближче до вас, аніж гадав. Джі-пі-ес каже, що до вас лишилося десять хвилин їзди.

    — Прекрасно. Я зателефоную охоронцям на брамі і скажу, щоб вони вас пропустили.

    — Дякую.

    — До скорого побачення.

    Малах поклав у кишеню свій дешевий телефон і знову поглянув на Центр техобслуговування. «Чи не занадто неввічливо я вчинив, запросивши сам себе?» Посміхнувшись, він витягнув айфон Пітера Соломона, щоб помилуватися СМС-кою, яку послав Кетрін кілька хвилин тому.

    Отримав твої повідомлення. Все нормально. Був дуже зайнятий сьогодні. Забув про призначену зустріч з лікарем Абадоном. Вибач, що не розповів раніше. Це довга історія. Зараз їду до лабораторії. Якщо можна, то нехай лікар Абадон заїде до нас в лабораторію. Я повністю йому довіряю і маю багато сказати вам обом. Пітер.

    Недивно, що відповідь Кетрін не забарилася.

    Пітере, вітаю з тим, що навчився надсилати повідомлення! Рада, що з тобою все гаразд. Поговорила з лікарем А., він теж буде в лабораторії. До скорого побачення! К.

    Стискаючи в руці Соломонів айфон, Малах присів біля лімузина і підсунув його під переднє колесо. Цей пристрій добре прислужився Малаху... але настав час зробити так, щоб його не вистежили. Він сів за кермо, увімкнув передачу і з черепашачою швидкістю поповз уперед, аж поки не почувся різкий тріск — то вибухнув айфон.

    Малах знову заїхав на стоянку і знову подивився на віддалений силует Центру. Десять хвилин. Здоровенна комора Пітера Соломона містила в собі понад тридцять мільйонів безцінних скарбів, та Малах приїхав сюди для того, щоб знищити лише два найцінніших.

    Усі результати дослідів Кетрін Соломон.

    І саму Кетрін Соломон.

    РОЗДІЛ 26

    — Професоре Ленґдон, — озвалася Сато. — У вас такий вигляд, наче ви щойно узріли примару. Ви нормально почуваєтеся?

    Ленґдон поправив на плечі сумку і прикрив її зверху рукою, наче намагаючись надійніше захистити кубічну скриньку, що там лежала. Його обличчя пополотніло.

    — Я... я просто боюся за Пітера.

    Сато нахилила голову і скоса поглянула на нього.

    Раптом Ленґдон відчув, що присутність Сато тут, в Капітолії, має якийсь стосунок до того маленького пакуночка, що ввірив йому Соломон. Пітер попередив Ленґдона: «Впливові люди хочуть викрасти цю скриньку. В лихих руках її вміст може стати небезпечним». Ленґдон ніяк не міг збагнути — навіщо ЦРУ ця маленька скринька з талісманом... навіщо їм взагалі знати, що то за талісман?

    Порядок із хаосу?

    Сато підступила ближче, обмацуючи Ленґдона чіпкими чорними очима.

    — Мені здалося, що у вас раптом сяйнула думка.

    Ленґдон відчув, що спітнів.

    — Та ні, не зовсім.

    — Ви щось пригадали?

    — Я... просто, — Ленґдон завагався, не знаючи, що сказати. Він не збирався розповідати про пакунок, що лежав у нього в сумці, однак якщо Сато повезе його до ЦРУ, то його майже напевне обшукають на вході. — Власне... — збрехав він, — у мене виникла ще одна ідея стосовно чисел на Пітеровій руці.

    Вираз обличчя Сато не змінився.

    — Невже? — І вона поглянула на Андерсона, який ходив зустрічати слідчу групу, що нарешті прибула, і саме повертався.

    Ленґдон ковтнув слину і присів біля руки, похапцем міркуючи, що б їм такого сказати. «Ти ж викладач, Роберте, — імпровізуй!» Він іще раз поглянув на крихітні символи, сподіваючись, що ось-ось прийде натхнення.

    «Нічого. Суцільна порожнеча».

    Жвава та образна пам’ять Ленґдона швидко проглянула його розлогу розумову енциклопедію символів, але спромоглася знайти лише один підходящий варіант. Він уже раніше спадав професорові на думку, але потім видався маловірогідним. Однак тепер він мав виграти час, щоб добре все обдумати.

    — Власне, — почав він, — першою ознакою того, що знавець символів пішов хибним шляхом, розшифровуючи символи чи коди, є те, що він починає тлумачити символи за допомогою різних символічних мов. Наприклад, коли я сказав, що цей текст є римським чи арабським, то це був хибний аналіз, бо я вдався до використання різних систем символів. Те саме стосується римських та арабських цифр.

    Сато склала на грудях руки і скептично вигнула брови, немовби кажучи: «Ну-ну, продовжуй».

    — Загалом, передача інформації здійснюється однією мовою, а не кількома одразу, тому першим завданням знавця символів у роботі з будь-яким текстом полягає в тому, щоб знайти єдину цілісну систему символів, яку можна застосувати до всього тексту.

    — А ви зараз бачите цю єдину систему?

    — Ну, бачу... і не бачу. — Знання Ленґдона про ротаційну симетрію амбіграм навчило його, що інколи значення символів криється в множинних кутах. З цієї точки зору він і справді вбачав можливість тлумачити всі сім символів однією мовою. — Якщо здійснити з рукою невеличку маніпуляцію, то ця мова набуде цілісності. — Хоч як би химерно й зловісно це не здавалося, але маніпуляцію, яку збирався здійснити Ленґдон, вже запропонував раніше поневолювач Пітера, процитувавши древній вислів герметиків: «Що угорі, те і внизу».

    Відчуваючи холодок у спині, Ленґдон взявся за дерев’яний кілок, на який була настромлена Пітерова рука. Мало-помалу він повернув всю моторошну конструкцію так, щоб пальці Пітера показували строго вниз. І раптом символи на долоні набули іншого вигляду.

    — А під таким кутом, — пояснив Ленґдон, — ІІІХ перетворюється на правильну римську цифру — тринадцять. До того ж решту знаків можна витлумачити за допомогою римської абетки як Ес-бі-бі.

    Ленґдон чекав, що його аналіз викличе у його співрозмовників лише безтямне знизування плечима, але вираз обличчя Андерсона вмить змінився.

    — Ес-бі-бі? — вимогливо перепитав шеф поліції.

    Сато обернулася до Андерсона.

    — Якщо я не помиляюся, це схоже на звичну систему нумерації тут, у Капітолії.

    Андерсон сполотнів.

    — Так, схоже.

    Сато похмуро посміхнулася і кивнула йому.

    — Шефе, відійдімо на хвилину. Я хотіла б поговорити з вами наодинці.

    Директор Сато відвела Андерсона вбік, щоб їх не було чути, а Ленґдон залишився стояти — самотній і приголомшений.

    «Що ж тут, в біса, відбувається? І що означає SBBXIII?»


    «Які ще сюрпризи приготував мені цей вечір? — подумав шеф Андерсон. — На руці написано Ес-бі-бі тринадцять?» Він отетерів — як міг хтось сторонній взагалі знати про SBB... не кажучи вже про SBBXIII? Виявилося, що пальці Пітера показували не вгору, як їм спочатку здалося, а в протилежний бік.

    Директор Сато відвела Андерсона у тихий закуток біля бронзової статуї Томаса Джефферсона.

    — Начальнику, — сказала вона. — Наскільки я зрозуміла, ви точно знаєте місцезнаходження Ес-бі-бі тринадцять?

    — Аякже.

    — А ви знаєте, що всередині?

    — Ні, бо не відкривши — не побачиш. Здається, до нього вже кілька десятиріч ніхто не торкався.

    — Що ж, тоді вам доведеться відкрити його.

    Андерсону не подобалося, коли йому вказують, що робити у власному приміщенні.

    — Пані, можуть виникнути проблеми. Мені спочатку доведеться перевірити розклад чергувань. Як вам відомо, більшість нижніх поверхів займають приватні контори, а інструкції з безпеки щодо приватних контор...

    — Ви відімкнете мені Ес-бі-бі тринадцять, — заявила Сато, — інакше я зателефоную до відділу безпеки і викличу групу з тараном.

    Андерсон надовго затримав погляд на Сато, а потім витягнув радіо і підніс його до рота.

    — Говорить Андерсон. Мені потрібно, щоб хтось відімкнув Ес-бі-бі. Пришліть сюди кого-небудь за п’ять хвилин.

    У голосі, що відповів йому, почулося сум’яття.

    — Шефе, дайте підтвердження, що ви сказали Ес-бі-бі.

    — Підтверджую — Ес-бі-бі. Негайно когось пришліть. Мені знадобиться ліхтарик. — Він сховав радіо. Серце Андерсона закалатало, коли до нього підступила Сато і заговорила ще тихіше. — Начальнику, ми маємо обмаль часу, — прошепотіла вона, — і я хочу, щоб ви провели нас до Ес-бі-бі тринадцять якомога швидше.

    — Так, пані.

    — Мені також потрібна від вас іще одна річ.

    «На додаток до несанкціонованого зламу і проникнення?» Посада, яку він обіймав, не давала Андерсонові змоги заперечувати, але його уваги не уникнув той факт, що Сато опинилася в ротонді буквально через кілька хвилин, як там з’явилася рука Пітера, а тепер скористалася ситуацією і вимагала пустити її до приватних приміщень Капітолію. Сато так вправно встигала сьогодні за розвитком подій, що складалося враження, наче вона їх сама визначає наперед.

    Директорка рушила через кімнату до професора.

    — Ота сумка у Ленґдона на плечі...

    Андерсон швидко поглянув на Ленґдона.

    — А що — сумка?

    — Гадаю, ваш персонал просканував її, коли Ленґдон входив у приміщення?

    — Звісно. Усі сумки скануються.

    — Я хочу побачити результат того сканування. Мені треба знати, що в тій сумці.

    Андерсон поглянув на сумку, яку Ленґдон увесь вечір не знімав з плеча.

    — А чи не легше буде просто спитати його?

    — Я щось незрозуміло пояснила?

    Андерсон знову витягнув радіо і виконав її вимогу. Сато дала Андерсонові адресу її смартфону «Блекбері» і наказала, щоб його група надіслала їй електронною поштою цифрову копію результатів сканування, як тільки їх знайдуть. Андерсон неохоче підкорився.

    Судові слідчі хотіли було забрати відрізану руку до столичної поліції, але Сато наказала доставити руку безпосередньо до штаб-квартири ЦРУ. Андерсон був надто втомлений, щоб заперечувати. Бо його щойно переїхав невеличкий японський коток.

    — І мені потрібен перстень, — кинула японка слідчим.

    Їхній старший хотів був не погодитися, але потім визнав за краще промовчати. Він зняв золотий перстень з Пітерової руки, поклав у прозорий пакетик для речових доказів і віддав Сато. Вона опустила його у кишеню свого піджака, а потім повернулася до Ленґдона.

    — Ходімо, професоре. Візьміть свої речі.

    — А куди ми йдемо? — поцікавився Ленґдон.

    — Просто йдіть слідком за містером Андерсоном.

    «Так, — подумав шеф поліції, — і не відставайте».

    SBB являв собою частину Капітолію, де мало хто бував. Щоб туди потрапити, їм доведеться пройти розлогий лабіринт крихітних кімнаток та вузьких коридорів, розташованих глибоко під підвалом. Молодший син Авраама Лінкольна, Тед, колись заблукав там і мало не загинув. Андерсон почав підозрювати, що якби на те була воля Сато, то Роберта Ленґдона могла б спіткати схожа доля.

    РОЗДІЛ 27

    Фахівець із захисту систем Марк Зубіаніс завжди пишався своєю багатофункціональністю: він сидів на своєму ліжку-дивані в компанії з телевізійним пультом, бездротовим телефоном, ноутбуком, кишеньковим персональним комп’ютером та великою мискою із сирними чипсами «Здобич пірата». Прикрутивши звук, він одним оком спостерігав за грою «Червоношкірих» на своєму ноутбуці і водночас розмовляв через навушник по блютузу з жінкою, чийого голосу він не чув уже понад рік.

    «Тільки Триш Дюн могла зателефонувати під час такої цікавої гри».

    Ще раз підтвердивши свою суспільну неадекватність, його колишня колега обрала гру за участю «Червоношкірих» як доречний момент побазікати з ним і попросити зробити одну послугу. Потеревенивши про давні часи і про те, як вона сумує за його оригінальними жартами, Триш перейшла до суті справи: вона намагалася демаскувати айпі-адресу, можливо — якогось захищеного сервера в окрузі Колумбія. Цей сервер містив невеличкий текстовий документ, і вона хотіла отримати до нього доступ або принаймні інформацію про те, кому цей документ належав.

    «Ти звернулася туди, куди треба, але не тоді, коли треба», — пояснив він їй. Але Триш обрушила на нього потік своїх найвишуканіших магічних лестощів (більшість з яких була цілком щирими) — і Зубіаніс не встиг і оком змигнути, як уже друкував на своєму ноутбуці якусь досить дивну айпі-адресу.

    Один погляд на цифри — і комп’ютерний геній відчув себе некомфортно.

    — Триш, ця айпі має якийсь прикольний формат. Вона написана протоколом, котрий навіть іще не встиг стати надбанням широкої публіки. Це, певно, якась військова чи розвідувальна контора.

    — Військова? — розсміялася Триш. — Повір мені, я щойно зняла з цього сервера редагований документ, і нічого воєнного в ньому немає.

    Зубіаніс відкрив вікно терміналу і спробував запустити трейсер.

    — Кажеш, твоє трасування здохло?

    — Так, двічі. У тому самому місці.

    — І моє теж. — Він активував програму для збирання інформації про трафік і запустив її. — А що такого цікавого в цій айпі-адресі?

    — Я скористалася «уповноважувачем», який послав пошукову машину за цією айпі-адресою і витягнув звідти редагований документ. Я рада заплатити за його повний зміст, але не можу вирахувати, чия це айпі-адреса і як дістатися до її власника.

    Зубіаніс похмуро дивився на екран.

    — А ти впевнена, що це тобі потрібно? Я задіяв діагностичний зонд, але це ніби досить серйозна кодована захисна система...

    — Тобі за це заплатять купу зелених.

    Зубіаніс подумав над пропозицією. Йому запропонували величезні гроші за досить легку роботу.

    — Одне питання, Триш. А чому тобі так горить?

    Триш на мить замовкла.

    — Я хочу зробити послугу одній подрузі.

    — Мабуть, дуже близькій подрузі...

    — Так, близькій.

    Зубіаніс хихикнув, але притримав язика. «Я так і знав», — подумав він.

    — Слухай, — нетерпляче озвалася Триш. — А тобі вистачить клепки демаскувати цю айпі? Вистачить чи ні?

    — Так, вистачить. І вистачає клепки розуміти, що ти з мене мички микаєш.

    — А скільки часу тобі знадобиться?

    — Небагато, — відповів він, клацаючи клавіатурою. — Десь за десять хвилин я зможу залізти у комп’ютер їхньої мережі. Як тільки я буду там і знатиму, що то таке, я тобі дзвякну.

    — Дуже тобі вдячна. Так, кажеш, у тебе в житті все гаразд?

    «Знайшла, коли питати!»

    — Триш, заради Бога, ти й так зателефонувала під час вирішальної гри, а тепер ще й «за життя» побазікати хочеш? Чи ти все ж таки хочеш, щоб я зламав для тебе той айпі?

    — Добре, Марку, я все зрозуміла, дякую. Чекатиму на твій дзвінок.

    — За п’ятнадцять хвилин. — Зубіаніс поклав трубку, вхопив вазу з чіпсами й увімкнув звук.

    Ох же ж ці жінки!

    РОЗДІЛ 28

    «Куди вони мене ведуть?»

    Поспішаючи за Андерсоном і Сато в глибини Капітолію, Ленґдон відчував, як його серце калатає дедалі сильніше з кожним кроком униз. Свою подорож вони почали від західного портика ротонди. Спочатку спустилися мармуровими сходами, потім повернулися назад тим самим маршрутом і пройшли у широкі двері до відомої зали, розташованої просто під підлогою ротонди.

    То був склеп Капітолію.

    Повітря в ньому важке, і Ленґдон відразу ж відчув симптоми клаустрофобії. Низька стеля склепу та м’яке світло, спрямоване знизу догори, підкреслювали дебелі талії сорока доричних колон, на яких трималася широка кам’яна підлога прямо над ними. «Розслабся, Роберте».

    — Сюди, — сказав Андерсон і швидко звернув ліворуч, перетнувши просторий округлий підвал.

    На щастя, саме в цьому склепі не було тіл. Натомість в ньому було кілька статуй, макет Капітолію і низький складський майданчик для зберігання дерев’яного катафалка, який використовували під час поховання державних діячів. Почет Ленґдона похапливо пройшов уперед, навіть не поглянувши на чотириконечний мармуровий компас у центрі підлоги, де колись горів вічний вогонь.

    Андерсон поспішав, а Сато знову втупилася у свій «Блекбері». Ленґдон колись чув, що мобільний зв’язок поширюється на всі закуточки Капітолію, щоб підтримувати сотні державних телефонних дзвінків, які тут здійснюються щодня.

    Перетнувши склеп по діагоналі, група вийшла у тьмяно освітлене фойє і помандрувала низкою зміїстих коридорів та глухих кутів. У цьому кролячому лабіринті проходів кожні двері мали власний номер. Поки вони пробиралися зміїстими проходами, Ленґдон читав позначки на дверях:

    S154... S153... S152...

    Він уявлення не мав, що за тими дверима, але одне зрозумів точно — значення татуювання на долоні Пітера Соломона. Виявилося, що SBB13 — це пронумеровані двері десь у череві будівлі Капітолію Сполучених Штатів.

    — А що це за двері? — спитав Ленґдон, міцно притискаючи сумку до ребер і дивуючись — який же стосунок міг мати маленький пакуночок Соломона до приміщення з позначкою SBB13?

    — Контори й комори, — пояснив Андерсон. — Приватні контори й комори, — уточнив він, зиркнувши через плече на Сато.

    Але та навіть голови не підвела від свого смартфону.

    — Вони такі маленькі, — зауважив Ленґдон.

    — Здебільшого — кабінети та комірчини уславлених діячів, але водночас вони є найбільш ходовою нерухомістю в окрузі Колумбія. Це серце первісного Капітолію, а старе приміщення сенату розташоване двома поверхами вище, просто над нами.

    — А Ес-бі-бі тринадцять? — поцікавився Ленґдон. — Чия це контора?

    — Нічия. Ес-бі-бі — це приватна комора, і, мушу сказати, мені дивно, що...

    — Шефе Андерсон, — перервала його Сато, не піднімаючи голови від свого «Блекбері». — Ви просто відведіть нас туди.

    Андерсон зціпив зуби і мовчки повів їх далі через приміщення, схоже на гібрид камери схову та казкового лабіринту. Майже на кожній стіні були вказівники, що показували в різних напрямах, вочевидь для того, щоб полегшити пошук конкретних конторських груп у цій павутині коридорів.

    S142 —S152...

    ST — ST70...

    Н1 — Н166 і НТ1 — НТ67...

    У Ленґдона виник сумнів, чи зміг би він вибратися звідси самотужки. «Це приміщення — лабіринт». Він здогадався, що нумерація контор починалася або на S, або на Н, залежно від їх розташування на сенатському (Senate) боці будівлі чи на боці палати представників (House of Representatives). Зони, позначені ST та НТ, вочевидь означали поверх, який Андерсон називав терасним.

    «Але SBB і досі не видно».

    Нарешті вони підійшли до масивних сталевих дверей з навісним замком-коробкою, що відмикався карткою-ключем.

    Поверх SB

    Ленґдон зрозумів, що вони близько до цілі.

    Андерсон потягнувся за ключем-карткою, але завагався, бо його непокоїла наполегливість Сато.

    — Начальнику, — поквапила його японка. — Ви гадаєте, що ми всю ніч тут стоятимемо?

    Андерсон неохоче вставив картку. Сталеві двері відчинилися. Він штовхнув їх, і група пройшла до фойє. Важучі двері клацнули і зачинилися.

    Ленґдон не знав, що саме хотів побачити в цьому фойє, але побачене йому точно не сподобалося. Його погляд уперся в сходи, що вели донизу.

    — Знову вниз? — спитав він, різко зупинившись. — Під склепом є ще один поверх?

    — Так, — відповів Андерсон. — SB означає Senate Basement — сенатський підвал.

    Ленґдон аж застогнав від прикрості. «От халепа!»

    РОЗДІЛ 29

    Лісистою дорогою, котра вела до Центру техпідтримки Смітсонівського інституту, звивалося світло автомобільних фар. Вони були першими, які охоронець побачив протягом останньої години. З усвідомленням обов’язку він прикрутив звук на переносному телевізорі і поклав харчі під стіл. «Трясця їхній матері! А іншим разом вони не могли б приїхати?» На екрані саме закінчувалася розповідь про «Червоношкірих», і йому дуже не хотілося пропустити початок гри.

    Авто наближалося, і охоронець перевірив ім’я у списку, що лежав перед ним на столі.

    Лікар Кристофер Абадон.

    Кетрін Соломон щойно телефонувала, щоб попередити охорону про приїзд цього відвідувача. Охоронець і гадки не мав, що то за лікар, але, напевне, то був дуже вправний лікар, бо приїхав він на довжелезному чорному лімузині. Масивне авто плавно зупинилося біля будки охорони, і водійське затемнене скло тихо опустилося.

    — Доброго вечора, — привітався шофер, знімаючи кепку. То був кремезний чоловік із голеною головою. По своєму радіо він слухав футбольний матч. — Лікар Абадон до міс Кетрін Соломон. Маєте запис?

    Охоронець кивнув.

    — Посвідчення, будь ласка.

    Шофер удав здивування.

    — Вибачте, а хіба міс Соломон не попереджала вас?

    Охоронець кивнув, крадькома зиркнувши на телевізор.

    — Але я мушу перевірити і записати посвідчення відвідувача. Вибачте, такі інструкції. Я маю побачити посвідчення лікаря.

    — Та нема проблем. — Шофер обернувся назад і щось приглушено мовив крізь перегородку, а охоронець тим часом знову зиркнув на гру. «Червоношкірі» саме завершили традиційну передігрову штовханину на полі, і він сподівався пропустити цей лімузин ще до того, як почнеться гра.

    Шофер обернувся і простягнув картку-посвідчення, яку він, вочевидь, щойно отримав через пасажирську перегородку.

    Охоронець взяв картку і швидко вставив її у сканер. То були водійські права, видані в окрузі Колумбія такому собі Кристоферу Абадону, що мешкав у районі Калорама-Гайте. На фото був зображений вродливий русявий джентльмен у блакитній куртці, з краваткою та атласною хусткою в нагрудній кишені. «Який дурень фотографується для водійських прав з хусткою в кишені?»

    З телевізора почулося приглушене радісне ревіння, і охоронець крутнувся на стільці вчасно, щоб побачити, як в зоні захисту суперників танцює гравець «Червоношкірих», піднявши палець догори.

    — От чорт, таки пропустив, — невдоволено пробурчав охоронець і знову повернувся до віконця. — Гаразд, — мовив він, поквапливо повертаючи шоферові посвідчення. — У вас все в порядку.

    Лімузин проїхав у браму, а охоронець повернувся до свого телевізора, сподіваючись, що покажуть повтор.


    Під’їжджаючи до Центру, Малах не міг стримати посмішки. Проникнення до секретного музею Пітера Соломона виявилося справою надзвичайно легкою. А ще Малаха тішила думка про те, що вже вдруге за останню добу йому вдалося потрапити до одного з Соломонових приватних приміщень. Минулої ночі він зробив такий самий візит до його будинку.

    Хоча Пітер Соломон і мав розкішний приміський маєток на Потомаці, більшість часу він проводив у місті, у фешенебельній квартирі в привілегійованому районі Дорчестер-Армз. Його будинок, як і більшість помешкань супербагатіїв, являв собою справжню фортецю. Високі мури. Брами з охоронцями. Списки відвідувачів. Підземна стоянка під охороною.

    Минулої ночі Малах під’їхав у цьому самому лімузині до пропускного пункту будівлі, зняв свою водійську кепку з голеної голови і заявив:

    — Зі мною — лікар Абадон. Він гість Пітера Соломона. — Малах промовив цю фразу так, наче оголошував про прибуття герцога Йоркського.

    Охоронець поглянув у журнал, а потім перевірив посвідчення Абадона.

    — Так, містер Соломон дійсно чекає на лікаря Абадона. — Він натиснув на кнопку, і брама розчинилася. — Містер Соломон у горішній кімнаті. Скажіть гостеві, нехай скористається останнім ліфтом праворуч. Він іде аж до останнього поверху.

    — Дякую. — Малах насунув кепку і поїхав далі.

    Спускаючись до підземного гаража серпантином, він озирнувся — чи немає тут камер стеження. Немає. Вочевидь, що люди, які тут мешкали, були не з тих, хто залазить у чужі авто чи любить, коли за ними стежать.

    Малах припаркувався у темному кутку біля ліфтів, опустив перегородку між пасажирським та водійським відділеннями і прослизнув у отвір в задню частину лімузина. Там він зняв свою водійську кепку і натягнув на голову світловолосу перуку. Розправивши куртку і краватку, він поглянув у дзеркало — чи не розмазався грим на обличчі. Малах не збирався ризикувати. Тільки не сьогодні.

    «Надто довго я цього чекав».

    За кілька секунд Малах уже входив до ліфта. Подорож угору була тихою та плавною. Коли розчинилися дверцята, він опинився в затишному фойє. Господар уже чекав на нього.

    — Ласкаво просимо, лікарю Абадон.

    Малах поглянув у такі знайому сірі очі — і серце його скажено закалатало.

    — Містере Соломон, я вдячний, що ви мене прийняли.

    — Будь ласка, звіть мене Пітер. — Чоловіки потисли руки. І в цей момент Малах побачив на руці Соломона масонський перстень... То була саме та рука, що колись націлила на Малаха пістолет. З далекого минулого прошепотів голос: «Якщо ви натиснете на курок, я невпинно переслідуватиму вас завжди».

    — Будь ласка, заходьте, — сказав Соломон, проводячи Малаха до ошатної вітальні, з широких вікон якої відкривався неймовірний вид на Вашинґтон.

    — Чай вже настоюється чи то мені здалося? — спитав Малах, входячи до кімнати.

    Соломон радо посміхнувся, втішений цією фразою.

    — Мої батьки завжди пригощали гостей чаєм. І я підтримую цю традицію. — Він завів Малаха до вітальні, де перед каміном вже стояв чайний сервіз. — 3 вершками та цукром?

    — Чорний, будь ласка.

    І знову Соломон радо посміхнувся.

    — А ви пурист. — Він налив їм обом по чашці чорного чаю. — Ви сказали, що хочете обговорити зі мною дещо дражливе й делікатне, про що можна поговорити лише тет-а-тет.

    — Дякую, що знайшли для мене час.

    — Ми з вами тепер брати-масони. Нас пов’язують узи. Скажіть, чим я зможу вам допомогти?

    — По-перше, я хотів би подякувати вам за честь, яку ви мені виявили, підвищивши до тридцять третього ступеня кілька тижнів тому. Це має для мене велике значення.

    — Я дуже радий, але знайте, що ці рішення приймаються не лише мною. Вони приймаються голосуванням верховної ради.

    — Звісно. — Малах підозрював, що Пітер Соломон голосував проти нього, але серед масонів, як і скрізь, останнє слово було за грошима. Отримавши тридцять другий ступінь у своїй ложі, Малах довго не чекав — зробив багатомільйонну пожертву від імені Великої масонської ложі. Як Малах і сподівався, цього акту безкорисливої щедрості, здійсненого з власної ініціативи, виявилося достатньо, щоб невдовзі він отримав запрошення здобути елітарний тридцять третій ступінь.

    «Однак мені й досі не відкрили жодної таємниці».

    Попри старі як світ чутки — «Все відкривається на тридцять третьому ступені» — Малаху не сказали нічого нового, нічого, що мало б стосунок до його пошуку. Та він і не сподівався, що йому щось скажуть. Внутрішнє коло франкмасонів складалося з ще вужчих кіл, до яких Малах потрапив би тільки через багато років — якщо потрапив узагалі. Та йому було байдуже. Його ініціація вже відіграла свою роль. У Храмовій залі того дня трапилося дещо унікальне, і це забезпечило Малахові владу над ними усіма. «Я більше не гратиму за вашими правилами».

    — А вам не здається, — мовив Малах, відсьорбнувши чаю, — що ми з вами вже зустрічалися багато років тому.

    Соломон здивовано поглянув на нього.

    — Справді? Я й не пам’ятаю.

    — То було досить давно. — «І звуть мене не Кристофер Абадон».

    — Вибачте, будь ласка. Я старію, і нема цьому ради. Нагадайте мені, як ми познайомилися?

    Малах востаннє посміхнувся чоловікові, якого ненавидів понад усе на світі.

    — Мені дуже шкода, що ви не пам’ятаєте.

    Швидким вкрадливим рухом Малах витягнув з кишені маленький пристрій і, випроставши руку, вдавив його в груди співрозмовника. Спалахнула блакитна блискавка, почулося шипіння шокера і зболений вигук: то мільйон вольт електричного струму пронизали тіло Пітера Соломона. Його очі розширилися, він кволо осунувся у своєму кріслі і завмер. А Малах уже бовванів над ним, пускаючи слину, як той лев, що ось-ось порве на шматки свою поранену жертву.

    Соломон натужно дихав, хапаючи ротом повітря.

    Малах побачив страх у очах жертви. «Цікаво, чи багатьом людям доводилося бачити, як переполохано зіщулюється великий Пітер Соломон?» — подумав він. Кілька довгих секунд Малах насолоджувався цією сценою. Він сьорбнув чаю і почекав, поки чоловік прийде до тями і переведе дух.

    Соломон сіпнувся і спробував заговорити.

    — Н-н-навіщо? — вирвалося нарешті у нього.

    — А як ви гадаєте? — суворо спитав Малах.

    На обличчі Соломона з’явився вираз щирого спантеличення.

    — Вам... потрібні гроші?

    «Гроші?» — Малах розреготався і ще раз відсьорбнув чаю.

    — Я пожертвував масонам мільйони доларів; мені не потрібне багатство. — «Я прийшов за мудрістю, а він мені гроші пропонує».

    — Тоді... що вам потрібно?

    — Ви володієте секретом. І сьогодні ви зі мною ним поділитеся.

    Соломон насилу підвів голову, щоб поглянути у вічі Малаху.

    — Я... не розумію, про що ви говорите.

    — He треба брехати! — скрикнув Малах, ставши за кілька дюймів від ураженого чоловіка. — Я знаю, що він схований тут, у Вашинґтоні.

    Соломон виклично поглянув на нього своїми сірими очима.

    — І гадки не маю, про що йдеться!

    Малах знову відпив чаю і поставив чашку на тацю.

    — Ці самі слова ви сказали мені десять років тому, тієї ночі, коли загинула ваша матір.

    Очі Соломона блискавично розширилися.

    — Це ви...

    — Вона не мусила померти. Якби ви дали мені те, що я вимагав...

    Обличчя літнього чоловіка спотворила жахлива гримаса: він упізнав... і не повірив своїм очам.

    — Я попереджав вас, — мовив Малах, — що, коли ви натиснете на курок, я переслідуватиму вас завжди.

    — Але ж ви...

    Малах не дав йому договорити. Він кинувся вперед і знову вдавив шокер у груди Соломону. Знову зблиснуло блакитне світло, і Соломон обм’як, застигнувши у кріслі.

    Малах сховав шокер у кишеню і спокійно допив свій чай. Потім витер губи серветкою з монограмою і подивився на свою жертву.

    — Ну що, ходімо?

    Тіло Соломона лежало нерухомо, але очі були широко розкриті; він був при тямі.

    Малах нахилився до нього і прошепотів на вухо.

    — Я відвезу вас туди, де залишається тільки істина.

    Не кажучи більше ні слова, Малах зіжмакав серветку з монограмою і запхав її Соломону до рота. Потім підняв його обважніле тіло на свої широкі плечі і рушив до приватного ліфта. Виходячи, він узяв зі стола у холі Соломонів айфон та ключі.

    «Цього вечора ти розкажеш мені всі свої секрети, — подумав Малах. — А ще ти розкажеш, чому прийняв мене за мертвого тоді, багато років тому».

    РОЗДІЛ 30

    «Поверх SB. Сенатський підвал».

    З кожним кроком до нижнього поверху Роберта Ленґдона дедалі сильніше охоплювала клаустрофобія. Коли вони заглибилися у старий підвал Капітолію, повітря стало важким, здавалося, вентиляції там взагалі не було. Стіни являли собою хаотичну суміш каміння та жовтої цегли.

    Поки вони йшли, директор Сато щось увесь час набирала на своєму смартфоні. Її пересторожлива поведінка наштовхнула Ленґдона на підозри, і це відчуття швидко ставало обопільним. Сато й досі не сказала йому, як вона дізналася, що він цього вечора прибув до Капітолію. «Питання національної безпеки?» Але йому важко було побачити хоч якийсь зв’язок між древньою містикою та національною безпекою. А ще важче було йому зрозуміти, що тут взагалі відбувалося.

    «Пітер Соломон ввірив мені талісман... Якийсь схиблений псих обманом затягнув мене у Капітолій і тепер хоче, щоб я відімкнув йому містичний портал, який, здогадно, розташований в приміщенні SBB13. Що ж, картина досить розпливчаста».

    На ходу Ленґдон намагався прогнати зі своєї свідомості страшний образ відрізаної Пітерової руки, перетвореної на «таємничу руку». І цей гнітючий образ супроводжував голос Пітера: «З древніх таємниць виплодилося багацько міфів, Роберте, але це не означає, що вони самі теж є фікцією».

    Свою наукову кар’єру Ленґдон присвятив містичним символам та історії, однак у його свідомості завжди точилася прихована інтелектуальна боротьба з ідеєю древніх таємниць та тією надзвичайно принадною перспективою апофеозу, яку вони обіцяли.

    Безперечно, історичні документи містили неспростовні докази того, що секретна мудрість століттями передавалася з покоління в покоління, а джерелом цієї мудрості були, вочевидь, школи таїнств у Давньому Єгипті. Це секретне знання існувало підпільно і виринуло на поверхню в Європі у добу Ренесансу, де, згідно із більшістю свідчень, його ввірили елітній групі вчених у стінах першокласного європейського «мозкового тресту» — Лондонського Королівського наукового товариства. Ця група науковців мала загадкову назву Невидимий коледж.

    Цей підпільний «коледж» швидко став мозковим центром найосвіченіших інтелектуалів світу: Ісака Ньютона, Френсіса Бекона, Роберта Бойля і навіть Бенджаміна Франкліна. Сучасний список «наукових працівників» цього коледжу був не менш вражаючим: Ейнштейн, Хокінґ, Бор і Цельсій. Завдяки відкриттям, що їх зробили ці великі уми, людство здійснило гігантський стрибок у своєму розумінні світу, і цей прогрес, на думку декотрих, став результатом того, що ці вчені мали доступ до древньої мудрості, яка крилася в Невидимому коледжі. Ленґдон мав сумніви щодо правдивості цієї історії, хоча, безперечно, всередині того «коледжу» і справді відбувалося багато містичного та загадкового.

    Відкриття таємних паперів Ісака Ньютона 1936 року приголомшило світ: виявилося, що Ньютон плекав всепоглинальну пристрасть до алхімії та містичної мудрості. У його приватних паперах знайшли рукописний лист Робертові Бойлю, в якому він закликав останнього зберігати «абсолютну мовчанку» стосовно того містичного знання, яке стало їхнім надбанням. «Ним не можна ні з ким ділитися, — писав Ньютон, — інакше це завдасть світові величезної шкоди».

    Знавці й досі сперечаються про значення цього дивного застереження.

    — Професоре, — несподівано озвалася Сато, відірвавши погляд від свого «Блекбері». — Хоча ви й заперечуєте, що знаєте, чому сьогодні сюди приїхали, та, може, все-таки поясните мені, що означає перстень Пітера Соломона?

    — Спробую, — відгукнувся Ленґдон, намагаючись зосередитися.

    Вона видобула з кишені мішечок для речових доказів і подала його професорові.

    — Розкажіть мені, що означають зображені на ньому символи.

    Йдучи безлюдним коридором, Ленґдон уважно придивився до знайомого персня. На ньому було зображення двоголового фенікса, який тримав гасло «ORDO АВ СНАО», а на його грудях виднілося число 33.

    — Двоголовий фенікс із числом тридцять три є емблемою найвищого масонського ступеня. — У принципі, цей престижний ступінь існував виключно у шотландському статуті. Однак статути та ступені масонства мали складну ієрархію, і зараз у розмові з Сато Ленґдон не мав бажання заглиблюватися у неї. — Загалом, тридцять третій ступінь — це почесне елітне звання, зарезервоване для невеликої групи заслужених масонів. Решту ступенів можна отримати після успішного завершення попереднього ступеня. Але набуття тридцять третього ступеня суворо контролюється. Він дається тільки за запрошенням.

    — Отже, ви знали, що Пітер Соломон є членом цього закритого елітного кола?

    — Звісно. Членство у ньому навряд чи є секретом.

    — І він — їхній найвищий посадовець?

    — На поточний момент — так. Пітер очолює верховну раду тридцять третього ступеня, яка є керівним органом шотландського статуту в Америці. — Ленґдонові завжди подобалося бувати в їхній штаб-квартирі — Храмовому домі. Цей класичний шедевр із прикрасами-символами не поступався шотландській каплиці Рослій.

    — Професоре, а чи помітили ви гравірування на персні? Там йдеться: «Все відкривається на тридцять третьому ступені».

    Ленґдон кивнув.

    — Це звична тема масонських легенд.

    — Наскільки я розумію, це означає, що коли масона допускають до найвищого тридцять третього ступеня, то йому відкривають щось особливе?

    — Згідно з легендами — так, а насправді, мабуть, ні. Прихильники змовницьких теорій завжди припускали, що невеличкій обраній групі на найвищому щаблі масонської ієрархії дійсно ввіряється якийсь містичний секрет. Однак я підозрюю, що істина є менш ефектною.

    Пітер Соломон часто начебто жартома натякав на існування безцінного масонського секрету, але Ленґдонові завжди здавалося, що то були лишень пустотливі спроби заманити його до братства. Однак сьогоднішні події показали, що стало не до жартів, не було нічого пустотливого і в тому тоні, яким Пітер колись наполегливо просив Ленґдона сховати той запечатаний пакуночок, який зараз лежав у його сумці.

    З виразом безнадії на обличчі Ленґдон похмуро глянув на мішечок із перснем.

    — Директоре, — спитав він. — А ви не проти, якщо він побуде у мене?

    — Навіщо? — здивовано спитала Сато, змірявши його поглядом.

    — Цей перстень дуже дорогий для Пітера, і мені хотілося б сьогодні повернути йому цю річ.

    На обличчі Сато з’явився скептичний вираз.

    — Сподіватимемося, що ви отримаєте таку можливість.

    — Дякую, — сказав Ленґдон і поклав перстень до кишені.

    — Іще одне питання, — мовила директорка, коли вони заглиблювалися в лабіринт. — Мої фахівці повідомили, що, досліджуючи такі поняття, як «тридцять третій ступінь» та «портал», стосовно масонства, вони видобули буквально сотні посилань на якусь «піраміду». Чому?

    — Це теж недивно, — відповів Ленґдон. — Будівничі пірамід у Єгипті є предтечами сучасних масонів, і тому піраміда, як і єгипетська тематика взагалі, є досить поширеною в масонській символіці.

    — А що ця піраміда символізує?

    — Узагалі, піраміда означає освіту. Цей архітектурний символ уособлює здатність древньої людини порвати узи приземленого буття і вознестися до небес, до золотавого сонця і, насамкінець — до верховного джерела просвіти.

    Сато зробила очікувальну паузу.

    — І більше нічого?

    «Більше нічого?! Що за питання?» Ленґдон щойно змалював їй один з найелегантніших символів у історії. Конструкцію, за допомогою якої людина возносилася в царство богів.

    — А мої фахівці стверджують, — наполягала японка, — що ця піраміда начебто сьогодні має набагато конкретніше значення. Вони повідомили мене, що існує поширена легенда про одну особливу піраміду тут, у Вашинґтоні, і ця піраміда має цілком конкретний зв’язок з масонами та древніми таємницями.

    Тепер Ленґдон збагнув, на що вона натякала, і спробував розвінчати цю думку, щоб не марнувати на неї часу.

    — Так, мені відома ця легенда, директоре Сато, але вона чистісінька вигадка. Масонська піраміда округу Колумбія — один з найстійкіших міфів, який, вочевидь, походить від піраміди на великій державній печатці Сполучених Штатів.

    — А чому ви раніше про неї не сказали?

    Ленґдон знизав плечима.

    — Тому що ця легенда не ґрунтується на фактах. Як я вже сказав, це просто міф. Один із міфів, пов’язаних із масонами.

    — Однак цей міф має прямий стосунок до древніх таємниць?

    — Безперечно — як і багато інших. Древні таємниці є джерелом незчисленних легенд, які існували сторіччями: перекази про могутню мудрість, захищену таємничими охоронцями на кшталт тамплієрів, розенкрейцерів, ілюмінатів, алюмбрадів — і далі за списком. Усі вони ґрунтуються на древніх таємницях, а масонська піраміда — то є лише один з прикладів.

    — Зрозуміло, — мовила Сато. — А про що конкретно йдеться в цій легенді?

    Ленґдон замислився і, лише зробивши кілька кроків, відповів:

    — Взагалі-то я не знавець у галузі конспірології, зате знаюся на міфології, де більшість наявної інформації свідчить приблизно про таке: древні таємниці — втрачена мудрість століть — довго вважалися найсвященнішим скарбом людства, тому вони, як і решта скарбів, ретельно охоронялися. Високоосвічені мудреці, що розуміли істинну міць цієї мудрості, навчилися боятися її потужного потенціалу. Вони знали, що, коли це знання потрапить до невмілих рук непосвячених людей, наслідки будуть катастрофічними; як я вже сказав раніше, потужні інструменти можна використовувати для того, щоб творити як добро, так і зло. Тому для захисту древніх таємниць, а разом із ними — і людства, перші втаємничені створили таємні братства. У межах цих братств вони ділилися своєю мудрістю тільки з тими, хто був належним чином ініційований, передаючи знання від мудреця до мудреця. Багато хто вважає, що нам слід звернути погляди в минуле і вивчити рештки історичних свідчень про тих, хто оволодівав цими таємницями. Ці свідчення містяться в переказах про чаклунів, ворожбитів та цілителів.

    — А також про масонську піраміду, — додала Сато. — Як вона вписується в цей контекст?

    — Ну, — мовив Ленґдон, — намагаючись не відставати, — саме тут і починається поєднання історії та міфу. Згідно з деякими свідченнями, на шістнадцяте сторіччя всі таємні братства у Європі зникли, головним чином їх знищила хвиля релігійних переслідувань. Кажуть, що франкмасони були останніми хранителями древніх таємниць. Ясна річ, вони боялися що коли їхнє братство одного дня зійде нанівець, як і його попередники, древні таємниці буде втрачено назавжди.

    — А піраміда? — наполягала Сато.

    Ленґдон саме підходив до відповіді на це запитання.

    — Легенда про масонську піраміду досить проста. Масони, щоб виконати свій обов’язок збереження великої мудрості для прийдешніх поколінь, вирішили сховати її у великій фортеці. — Ленґдон спробував освіжити в пам’яті спогади про цей переказ. — Я ще раз наголошую на тому, що все це міф, але, здогадно, масони привезли свою секретну мудрість зі Старого Світу до Нового, сюди, в Америку — на землю, де вони сподівалися укритися від релігійної тиранії. І тут вони спорудили неприступну фортецю — сховану піраміду, призначену для надійного збереження древніх таємниць до того часу, коли все людство буде готове користуватися тією гідною подиву могутністю, якою їх наділить ця мудрість. Згідно з цим міфом, масони увінчали свою піраміду блискучим горішнім каменем зі щирого золота — як символом безцінного скарбу, схованого всередині, тобто древньої мудрості, яка наділить людство здатністю повністю розкрити свій потенціал. І настане апофеоз.

    — Приголомшлива легенда, — зауважила Сато.

    — Так. Масони стали жертвою всіляких схиблених історій.

    — Вочевидь, ви не вірите в існування такої піраміди.

    — Звісно, що ні, — відповів Ленґдон. — Не існує жодних доказів, що наші масонські батьки-засновники збудували в Америці якусь піраміду, тим більше в окрузі Колумбія. Піраміду сховати досить важко, особливо таку, що містить всю втрачену мудрість сторіч.

    Ленґдон пригадав, що в легенді ніколи не йшлося про вміст масонської піраміди — чи то були древні тексти, окультні писання, наукові відкриття або щось навіть більш таємниче, але в цій легенді все ж таки розповідалося, що безцінна інформація всередині піраміди була хитро й винахідливо закодованою, тому зрозуміти її могли лише найбільш просвічені індивіди.

    — Хай там що, — мовив Ленґдон. — ця історія з категорії, яку ми, знавці символіки, називаємо «первинним гібридом» — сумішшю класичних легенд із запозиченнями такої кількості елементів з іншої міфології, що вона видається нічим іншим, як суто витвором фантазії, а не історичним фактом.

    Розповідаючи студентам про первинні гібриди, Ленґдон наводив приклад казок, які переповідалися впродовж поколінь і з часом видозмінювалися, при цьому запозичуючи одна в одної так багато, що зрештою еволюціонували в безликі моралізаторські оповідання з однаковими традиційними елементами — незайманими дівчатами, красенями-принцами, неприступними фортецями та могутніми чаклунами та чаклунками. За допомогою казок ця віковічна боротьба добра зі злом закарбувалася в дитячій свідомості: Мерлін проти Моргани ле Фей, святий Георгій проти Дракона, Давид проти Голіафа, Білосніжка проти відьми і, насамкінець — Люк Скайвокер проти Дарта Вейдера.

    Сато почесала потилицю. Вони звернули за ріг і поспішили за Андерсоном коротким сходовим маршем.

    — Скажіть мені ось що. Якщо я не помиляюся, колись піраміди вважалися містичними порталами, через які померлі фараони возносилися до богів, чи не так?

    — Так.

    Сато різко зупинилася, схопила професора за лікоть і подивилася на нього. У її погляді змішалися подив та недовіра.

    — Ви кажете, що викрадач Пітера Соломона наказав вам знайти схований портал, і ви не второпали, що він мав на увазі масонську піраміду з цієї легенди?

    — Хоч як не називай масонську піраміду, а це лише казка. Чиста вигадка.

    Сато підступила ближче — і Ленґдон відчув її прокурений подих.

    — Розумію вашу точку зору, професоре, але з точки зору мого розслідування цю паралель ігнорувати важко. Портал, що веде до секретних знань? Як на мене, то це свідчить, що поневолювач Пітера Соломона вимагає від вас відімкнути те, що тільки ви здатні відімкнути. І більше ніхто.

    — Та я ніколи не повірю, що...

    — Вірите ви чи ні — це не важить. У щоб там не вірили ви особисто, вам слід визнати, що цей чоловік теж — особисто — може вірити в те, що масонська піраміда реально існує.

    — Та він псих! Він може вірити, що приміщення SBB13 є входом до гігантської підземної піраміди, у якій сховано втрачену мудрість древніх!

    Сато застигла непорушно; її очі палали люттю.

    — Криза, з якою я зараз маю справу, — це не казочки, професоре. Вона цілком реальна, запевняю вас.

    Між ними запала холодна тиша.

    — Пані директорко! — нарешті озвався Андерсон, жестом вказавши на міцні двері за десять футів попереду. — Ми майже прийшли — йдемо далі?

    Нарешті Сато відірвала погляд від Ленґдона і кивнула Андерсону, щоб той відчиняв.

    Вони пройшли слідком за шефом поліції у броньовані двері й опинилися у вузькому проході. Ленґдон поглянув ліворуч, а потім — праворуч.

    «Та не може бути!»

    Він стояв у коридорі, такому довгому, що йому раніше й бачити не доводилося.

    РОЗДІЛ 31

    Триш Дюн відчула знайомий приплив адреналіну, коли вийшла з яскраво освітленого Куба до непроглядно-темної порожнечі. Щойно з головної брами Центру підтримки зателефонував охоронець і повідомив, що прибув гість Кетрін, лікар Абадон, і його потрібно провести до блоку номер п’ять. Триш визвалася його провести — здебільшого із цікавості. Кетрін майже нічого не сказала про чоловіка, котрий мав невдовзі до них завітати, і це інтригувало. Пітер, вочевидь, глибоко довіряв лікареві Абадону, бо раніше Соломони нікого не запрошували до Куба. Сьогодні це трапилося вперше.

    «Сподіваюся, він без проблем пройде крізь темряву, — подумала Триш, крокуючи крізь моторошну чорноту. — Бракувало ще, аби велике цабе, якого запросила Кетрін, впало у паніку від думки про жах, який йому доведеться перетерпіти на шляху до лабораторії. Вперше завжди найважче».

    Це «вперше» Триш пережила близько року тому. Вона погодилася працювати у Кетрін, підписала документ про нерозголошення інформації, а потім зі своєю начальницею пішла до Центру техпідтримки, щоб оглянути лабораторію. Дві жінки пройшли Головною вулицею від початку до кінця, поки опинилися біля металевих дверей, позначених «Блок № 5». Хоча Кетрін і намагалася підготувати її, розповівши про віддалене розташування лабораторії, але Триш таки розгубилася, коли перед нею засичали і розчинилися масивні двері блоку.

    Порожнеча.

    Кетрін переступила поріг, зробила кілька кроків у непроглядну темряву і махнула рукою Триш, щоби та йшла за нею.

    — Ти не загубишся, ось побачиш.

    Триш уявила, як іде в непроглядній темряві через приміщення з футбольне поле завбільшки, і від самої думки про це її кинуло в піт.

    — У нас тут є спеціальна «система наведення», щоб ти не збилася з дороги. — 3 цими словами Кетрін показала на підлогу. — Дуже проста. Можна сказати, примітивна.

    Триш примружилася, вдивляючись у тверду бетонну підлогу. Вона не одразу призвичаїлася до темряви, але таки помітила килимову доріжку, прокладену прямою лінією. Цей килим стелився, як рівний шлях, і зникав у темряві.

    — Дивися не очима, а ногами, — підказала Кетрін, а потім обернулася і пішла. — Просто йди за мною.

    Коли Кетрін зникла у темряві, Триш проковтнула свій страх і пішла слідком. Який жах! Не встигла вона зробити й кількох кроків килимовою доріжкою, як двері позаду засичали і зачинилися, заступивши не лише залишки світла, а навіть сам натяк на нього. Серце Триш несамовито закалатало. Усю свою увагу вона зосередила на тому, щоб постійно відчувати килим під ногами. Сторожко ступаючи, вона примудрилася здолати кілька футів м’якою доріжкою, як раптом її права нога відчула під собою твердий бетон. Перелякавшись, Триш інстинктивно взяла ліворуч і далі почимчикувала обома ногами по доріжці.

    З темряви попереду донісся голос Кетрін. Його майже повністю поглинала лунка акустика цієї чорної, позбавленої життя безодні.

    — Дивна річ людське тіло, — мовила Кетрін. — Якщо позбавити його одного з чуттів, то його функції перебирають на себе інші чуття, причому майже миттєво. Просто зараз нервові закінчення у твоїх ногах «налаштовуються» на те, щоб стати більш чутливими.

    «От і добре», — подумала Триш, знову підправляючи свій курс.

    Якийсь час вони йшли мовчки. Триш здалося, що цілу вічність.

    — Ще довго? — нарешті озвалася вона.

    — Ми пройшли приблизно півшляху, — здавалося, голос Кетрін трохи віддалився.

    Триш поквапилася, щосили намагаючись тримати себе в руках, але їй здавалося, що бездонна темрява ось-ось проковтне її. Вона навіть носа свого не бачила.

    — Кетрін! А як ти взнаєш, коли нам слід зупинитися?

    — Скоро сама побачиш, — відгукнулася Кетрін.

    То було рік тому, а цього вечора Триш знову опинилася в тому мороці, але тепер вона йшла у зворотному напрямку, до вестибюля, щоб привести з собою гостя. Раптова зміна структури килима підказала їй, що до виходу лишилося три ярди. Попереджувальна смуга — так назвав цей відрізок Пітер Соломон, палкий прихильник бейсболу. Триш різко зупинилася, витягнула свою картку-ключ, помацала рукою по стіні, шукаючи виступ, і вставила у шпарину картку.

    Двері засичали і відчинилися.

    Триш примружилася, вдивляючись у привітне світло у коридорі Центру.

    «От і слава Богу, знову все минуло добре».

    Йдучи безлюдними коридорами, Триш спіймала себе на думці про химерний відредагований файл, який вони витягнули із захищеної мережі. Древній портал? Потаємне підземне сховище? Їй стало цікаво, чи пощастило Маркові Зубіанісу вирахувати, де є цей загадковий документ.


    А в пункті управління, у м’якому світлі плазмового екрана стояла Кетрін, уп’явшись очима в знайдений ними загадковий документ. Підкресливши свої ключові фрази, вона відчувала дедалі сильнішу впевненість у тому, що в документі йшлося про ту саму старовинну легенду, про яку її брат, вочевидь, розповів лікареві Абадону.

                        ...потаємне місце ПІД ЗЕМЛЕЮ, де...

          ...десь у ВАШИНҐТОНІ, ОКРУГ КОЛУМБІЯ, координати...

                      ...знайшли ДРЕВНІЙ ПОРТАЛ, що вів до...

                    ...обережно, ПІРАМІДА містить небезпечні...

    ...дешифрувати цей ВИКАРБУВАНИЙ СИМВОЛОН, щоб відкрити...

    «Як же ж я хочу побачити решту цього файла».

    Вона ще на якусь мить затримала погляд на екрані, а потім клацнула вимикачем. Кетрін завжди вимикала цей енергоємний дисплей, щоб не «садити» батареї з рідким воднем. Вона спостерегла, як ключові слова поволі зблякли, перетворилися на маленьку білу цятку, що на мить затрималася у центрі екрана і зникла. Кетрін обернулася і пішла до свого офісу. З хвилини на хвилину мав з’явитися лікар Абадон, і їй хотілося, щоб він почувався комфортно.

    РОЗДІЛ 32

    — Майже прийшли, — сказав Андерсон, ведучи Сато й Ленґдона, здавалося, нескінченним коридором, який проліг на всю довжину східної частини фундаменту Капітолію.

    Ленґдона втішило, що долівка тут кахляна: до палких шанувальників пацюків професор не належав. Маленька група хутко рухалася вперед, і їхні кроки химерно й нерівномірно відлунювали в довгому коридорі. Обабіч були двері, деякі зачинені, деякі — трохи прочинені. Багато приміщень на цьому поверсі здавалися покинутими. Ленґдон помітив, що тепер їхні номери йшли у зворотному порядку і ось-ось мали добігти кінця.

    SB4... SB3... SB2... SB1...

    Вони пройшли повз непозначені двері, але Андерсон різко зупинився, коли номери на дверях знову пішли на зростання.

    НВ1... НВ2...

    — Вибачте, — сказав Андерсон. — Ми проскочили. Мені ще не доводилося заходити так глибоко.

    Група повернулася на кілька ярдів до старих металевих дверей, котрі, як здогадався Ленґдон, розташовувалися в центральній точці коридору. То був меридіан, що розділяв сенатський підвал, SB, та підвал палати представників, НВ. Як виявилося, ці двері таки було позначено, але позначка вже так вицвіла, що ледь проглядалася.

    SBB

    — Ось і прийшли, — сказав Андерсон. — Ключі невдовзі принесуть.

    Сато насупилася і поглянула на годинник.

    Ленґдон придивився до позначки SBB і спитав Андерсона:

    — А чому ця зона позначена як зона сенату, коли фактично розташована посередині?

    Андерсон розгубився.

    — Що ви маєте на увазі?

    — Тут написано Ес-бі-бі, тобто починається на Ес, а не на Ейч.

    Андерсон похитав головою.

    — Ес в Ес-бі-бі означає не сенат. Воно...

    — Шефе! — гукнув здалеку охоронець. Він підтюпцем підбіг до них лунким коридором і подав ключ. — Вибачте, сер, це зайняло трохи часу. Ми так і не знайшли основний ключ від Ес-бі-бі. Довелося взяти запасний із допоміжної скриньки.

    — Немає основного ключа? — здивовано спитав Андерсон.

    — Напевне, загубився, — відповів засапаний охоронець. — Вже цілу вічність ніхто не просив дозволу на доступ до цього приміщення.

    Андерсон взяв ключ.

    — Отже, ключа від Ес-бі-бі тринадцять немає?

    — Вибачте, але наразі ми не можемо знайти ключі до жодної з кімнат в Ес-бі-бі. Зараз цим займається Макдональд. — Охоронець витяг радіо і заговорив: — Бобе? Я з шефом. Чи з’явилася додаткова інформація щодо ключа від Ес-бі-бі тринадцять?

    Радіо затріщало, і в ньому почувся голос.

    — Узагалі-то, з’явилася. Хоча дивно все це. Щось я не бачу відповідних даних у комп’ютері, але в рукописному реєстрі зазначено, що всі складські кімнати в Ес-бі-бі було очищено та звільнено понад двадцять років тому. І тепер ці приміщення не використовуються. — Охоронець зробив паузу. — Всі, окрім Ес-бі-бі тринадцять.

    Андерсон вихопив радіо.

    — Шеф на зв’язку. Що ви хочете сказати — всі, окрім Ес-бі-бі тринадцять?

    — Узагалі-то, сер, — відповів голос, — у мене тут є рукописна примітка, що позначає Ес-бі-бі тринадцять як «приватну зону». Ця примітка дуже давня, але її зробив і завірив сам Архітектор.

    Ленґдон знав, що термін «Архітектор» означав не людину, яка колись спроектувала Капітолій, а того, хто ним керував. За аналогією з кербудом, чоловік, призначений Архітектором Капітолію, відповідав за все, включно з ремонтом, реставрацією, безпекою, найманням персоналу та наданням приміщень під офіси.

    — Дивним є те, — вів далі голос у радіо, — що примітка, зроблена Архітектором, вказує, що цю «приватну зону» надано в користування Пітерові Соломону.

    Ленґдон, Сато і Андерсон обмінялися спантеличеними поглядами.

    — Смію припустити, сер, — додав голос у радіо, — що всі основні ключі до Ес-бі-бі, а також всі ключі до Ес-бі-бі тринадцять — у містера Соломона.

    Ленґдон вухам своїм не повірив. «Пітер має приватне приміщення у підвалі Капітолію?» Він знав, що у Пітера Соломона є секрети, але ця новина здивувала навіть його.

    — Гаразд, — мовив Андерсон без ентузіазму в голосі. — Нам треба потрапити саме до Ес-бі-бі тринадцять, тож продовжуйте пошук дубліката.

    — Слухаю, сер! Ми також працюємо над тим цифровим зображенням, яке ви наказали...

    — Дякую, — перервав його Андерсон, натискаючи на кнопку «розмова» і відсікаючи голос охоронця. — Наразі досить. Надішліть цей файл на «Блекбері» пані Сато відразу ж, як знайдете.

    — Зрозуміло, сер. — І рація замовкла.

    Андерсон повернув її охоронцеві, що стояв перед ними.

    Той витяг фотокопію плану будинку і подав її начальнику.

    — Сер, Ес-бі-бі позначено ось тут сірим, а іксом ми позначили кімнату Ес-бі-бі тринадцять, тож знайти її буде неважко. Це приміщення досить маленьке.

    Андерсон подякував охоронцеві, парубок хутко пішов назад, а його начальник зосередив увагу на планові. Ленґдон теж подивився на папір і приголомшено став розглядати незчисленну кількість кімнаток, що утворювали химерний лабіринт у підвалі Капітолію Сполучених Штатів.

    Андерсон якусь мить уважно придивлявся до креслення, потім кивнув і засунув папірець до кишені. Повернувшись до дверей з позначкою «SBB», він підняв ключ, але завагався, почуваючись неспокійно через те, що йому доведеться відмикати двері. Ленґдона теж гризли схожі лиховісні передчуття; він і гадки не мав, що було за цими дверима, але був певен: що б там Соломон не сховав, він хотів тримати це в таємниці. У великій таємниці.

    Сато прокашлялася — і Андерсон зрозумів її наказ. Начальник охорони глибоко вдихнув, вставив ключ і спробував його повернути. Та ключ не піддався. Якусь мить Ленґдона гріла надія, що, може, це не той ключ. Однак із другої спроби замок відімкнувся, і Андерсон, з чималим зусиллям, прочинив двері.

    Важкі двері скрипнули, розчинилися назовні — і в коридор війнуло сирим повітрям.

    Ленґдон витріщався в темряву, але не побачив анічогісінько.

    — Професоре, — мовив Андерсон, озирнувшись на Ленґдона, коли той безпорадно мацав по стіні, намагаючись знайти вимикач, — відповідаючи на ваше запитання, скажу, що Ес в Ес-бі-бі означає не «сенат». Воно означає початок слова sub, тобто під чимось.

    Під чимось? — здивувався Ленґдон.

    Андерсон кивнув і клацнув вимикачем, що був одразу ж за дверима. Спалахнула одна-єдина лампочка. Вона освітила небезпечно круті сходи, що вели вниз, у непроглядну чорнильну темряву.

    SBB означає Sub-basement, тобто капітолійське підземелля.

    РОЗДІЛ 33

    Марк Зубіаніс, фахівець із захисту систем, завовтузився на ліжку-дивані, набурмосено дивлячись на інформацію, що з’явилася на екрані його ноутбука.

    «Що ж це, в біса, за адреса така?»

    Усі його хакерські прийоми виявилися абсолютно нездатними проникнути в документ або демаскувати загадкову айпі-адресу, що її надіслала Триш. Минуло десять хвилин, а програма, запущена Зубіанісом, і досі марно довбала захист мережі. І надії на проникнення майже не було. «Недивно, що вони ладні мені переплатити». Він був збирався поміняти програму і зробити ще одну спробу, як раптом задзвонив його телефон.

    «Триш, заради Бога, я ж казав, що сам тобі зателефоную». Він прикрутив звук телевізора, де транслювали футбольний матч, і зняв слухавку.

    — Алло!

    — Це Марк Зубіаніс? — спитав якийсь чоловік. — Ваша адреса — триста п’ятдесят сім, Кінгстон-драйв у Вашинґтоні?

    Зубіаніс почув у слухавці приглушені розмови на задньому плані. «Телемаркетинг під час вирішального матчу? Вони там всі показилися!»

    — Давайте вгадаю — я виграв квиток на Антильські острови?

    — Ні, — відповів голос, у якому не було ані натяку на жарти. — Це відділ захисту систем Центрального розвідувального управління. Нам хотілося б знати, чому ви намагаєтеся проникнути до однієї з наших секретних баз даних.


    А за три поверхи вгору від капітолійського підземелля, у просторому центрі обслуговування відвідувачів, охоронець Нуньєс замкнув парадні двері — як він робив щовечора у цей час. Коли він повертався назад широкою мармуровою підлогою, йому пригадався чоловік із татуюваннями в армійській куртці.

    «Я його проморгав». Нуньєс побоювався, що завтра його потурять з роботи. Йдучи до ескалатора, він раптом почув, як хтось надворі гепає у вхідні двері. Він придивився до парадного входу і побачив літнього афроамериканця. Той стояв біля дверей і гамселив долонею по склу, подаючи знаки, щоб його впустили.

    Нуньєс похитав головою і показав на годинник.

    Та чоловік знову загупав у двері і став під світло так, щоб його було видно. Вбраний у бездоганний синій костюм, з коротко підстриженим волоссям, посрібленим сивиною. У Нуньєса пришвидшився пульс. «Оце й маєш собі халепу!» Навіть на відстані охоронець упізнав цього чоловіка і поквапився до входу. Він відімкнув двері й мовив:

    — Вибачте, сер. Будь ласка, заходьте.

    Ворен Беламі, Архітектор Капітолію, переступив поріг і привітав Нуньєса ввічливим кивком. Це був гнучкий і тендітний чоловік із прямою поставою та пронизливим поглядом, що випромінював упевненість людини, яка повністю усвідомлювала відповідальність за свою ділянку роботи. Останні двадцять п’ять років він виконував обов’язки доглядача Капітолію Сполучених Штатів.

    — Вам чимось допомогти, сер? — спитав Нуньєс.

    — Дякую, так, звісно. — Беламі вимовив ці слова різко і чітко. Він, випускник привілейованого університету, мав вимову настільки бездоганну, що говорив, майже як британець. — Я щойно дізнався, що у вас цього вечора трапився інцидент, — стурбовано сказав доглядач.

    — Так, сер. То був...

    — А де шеф Андерсон?

    — Унизу з директором Сато з відділу безпеки ЦРУ.

    Очі Беламі стривожено розширилися.

    — Тут ЦРУ?

    — Так, сер. Директор Сато прибула майже відразу після інциденту.

    — Чому? — спитав Беламі з вимогливою ноткою в голосі.

    Нуньєс знизав плечима. «Наче мені хтось пояснюватиме».

    Беламі широким кроком попрямував до ескалаторів.

    — Де вони?

    — Вони щойно подалися до нижніх поверхів, — поквапився охоронець слідком за ним.

    Беламі стривожено озирнувся.

    — До нижніх поверхів? Чому?

    — Узагалі-то, я не знаю. Просто щойно почув по радіо.

    Беламі пришвидшив крок.

    — Проведіть мене до них негайно.

    — Слухаю, сер.

    Коли вони вдвох поквапливо перетинали широкий зал, Нуньєсу в око впав великий золотий перстень на руці у Беламі.

    Нуньєс витяг радіо.

    — Я сповіщу шефа, що ви спускаєтесь.

    — Ні. — В очах у Беламі зблиснув злобний вогник. — Я волів би прийти без попередження.

    Цього вечора Нуньєс уже зробив кілька серйозних помилок, тож, якщо він не попередить шефа Андерсона про прихід Архітектора, це стане його останньою помилкою.

    — Сер, — збентежено почав він. — Гадаю, шеф Андерсон хотів би...

    — А вам відомо, що роботодавець містера Андерсона — я? — відрізав Беламі. Нуньєс кивнув. — Тому я вважаю, що він хотів би дослухатися до моїх побажань.

    РОЗДІЛ 34

    Триш Дюн вийшла до вестибюля — і здивовано витріщилася. Гість, що там сидів, і близько не був схожий на педантичних, вдягнених у фланелеві костюми науковців, які зазвичай входили до цього приміщення, — докторів антропології, океанографії, геології та інших галузей науки. Навпаки: лікар Абадон у прекрасно скроєному костюмі скидався на аристократа. Він був високий, широкоплечий, із чудовою засмагою на обличчі, а бездоганно причесане русяве волосся наштовхувало Триш на думку, що цей чоловік частіше бував у салонах краси, аніж в лабораторіях.

    — Ви лікар Абадон, наскільки я розумію? — спитала Триш, простягаючи руку.

    Чоловік на мить завагався, але потім взяв її пухкеньку руку у свою широку долоню.

    — Вибачте, а ви...

    — Я Триш Дюн, — відповіла вона. — Асистентка Кетрін. Вона попрохала мене провести вас до її лабораторії.

    — А, тепер зрозуміло. — І лікар Абадон посміхнувся. — Приємно познайомитися, Триш. Вибачте, якщо вам здалося, наче я знітився. Я чомусь гадав, що Кетрін цього вечора буде тут сама. — І він махнув рукою в коридор. — Але я цілковито до ваших послуг. Ідіть вперед, а я за вами.

    Хоча гість швидко оговтався, Триш встигла помітити вираз розчарування в його очах. Тепер вона зрозуміла, чому її начальниця раніше нічого не розповідала про лікаря Абадона. «Мабуть, тут намічається роман». Кетрін ніколи не обговорювала з нею своє приватне життя, але відвідувач був привабливим і добре доглянутим, він був молодшим за Кетрін, але, безсумнівно, походив з її світу багатства та привілеїв. Та хоч які б там плани лікар Абадон не вибудовував на сьогоднішній вечір, Триш у ці плани точно не вписувалася.

    На контрольно-пропускному пункті вестибюля самотній охоронець швидко зняв навушники, і Триш почула в них ревіння стадіону — гра за участю «Червоношкірих» була в розпалі. Охоронець звично перевірив лікаря Абадона металевим детектором і видав йому тимчасову перепустку.

    — Хто виграв? — люб’язно поцікавився гість, виймаючи з кишені мобільний телефон, якісь ключі та запальничку.

    — «Червоношкірі» — на три очки, — радо відгукнувся охоронець. — Гра — просто супер!

    — Невдовзі прибуде містер Соломон, — сказала Триш охоронцеві. — Коли він з’явиться, передайте йому, будь ласка, що ми чекаємо на нього в лабораторії.

    — Неодмінно передам. — Коли вони проходили повз нього, охоронець із розумінням підморгнув. — Дякую, що попередили. Буду вдавати, що пильно несу службу.

    Це зауваження Триш зробила не лише на догоду охоронцю, а й для того, щоб нагадати лікареві Абадону, що не лише вона заважатиме його приватній зустрічі з Кетрін.

    — А як ви познайомилися з Кетрін? — спитала Триш, поглянувши на загадкового гостя.

    Лікар Абадон ніяково хихикнув.

    — О, та це довга історія. Ми разом працювали над однією проблемою.

    «Зрозуміло, — подумала Триш. — Це мене не стосується».

    — Яка дивовижна споруда! — зауважив лікар Абадон, озираючись довкола, коли вони йшли довжелезним і широким коридором. — Якщо чесно, я тут вперше.

    Його бадьорий та невимушений тон із кожним кроком ставав дедалі приязнішим, і Триш завважила, що гість швидко призвичаюється у незнайомому місці. У яскравому світлі коридорних ламп вона помітила, що засмага на обличчі гостя є штучною. «Дивно». Та Триш облишила про це думати і в загальних рисах розповідала лікареві Абадону про роботу і основні функції Центру технічної підтримки, не лишаючи поза увагою різні блоки та їхній вміст.

    Візитер був вражений почутим.

    — Схоже, ваш заклад — це печера скарбів із безцінними експонатами. Взагалі-то, я очікував, що тут охорона на кожному кроці.

    — У цьому немає потреби, — відповіла Триш, кивнувши на низку схожих на риб’ячі очі лінз високо вгорі. — Охорона у нас автоматизована. Кожен дюйм цього коридору відстежується камерами двадцять чотири години на добу і сім днів на тиждень, а цей коридор є немовби хребтом нашого приміщення. З нього не можна потрапити до жодного приміщення без картки-ключа та пін-коду.

    — Ефективно у вас камери використовуються.

    — Постукайте по дереву — у нас іще не було жодної крадіжки. До того ж хто такий музей стане грабувати? На чорному ринку немає великого попиту на зниклі різновиди китів, ескімоські каяки або туші гігантських кальмарів.

    Лікар Абадон захихотів.

    — Мабуть, ви маєте рацію.

    — Найбільшу небезпеку становлять для нас гризуни та комахи. — Триш пояснила, що захист будівлі від нашестя комах здійснюється шляхом замороження всього сміття і його утилізації на території Центру, а також завдяки такій архітектурній деталі, як «мертва зона» — негостинному проміжку між подвійними стінами, котрий оточував увесь комплекс, немов футляр.

    — Неймовірно, — вирвалося у гостя. — А де ж розташована лабораторія Кетрін та Пітера?

    — У блоці номер п’ять, — пояснила Триш. — Аж у кінці цього коридору.

    Раптом Абадон зупинився і різко крутнувся праворуч, до маленького вікна.

    — Боже правий! Ви лишень погляньте — що це таке?

    Триш розсміялася.

    — А, та це блок номер три. Він називається Мокрий блок.

    — Мокрий? — перепитав Абадон, притиснувшись обличчям до скла.

    — Бо в ньому понад три тисячі галонів рідкого етилового спирту. Пам’ятаєте, я вам казала про тушу гігантського кальмара?

    — Так оце — кальмар?! — Гість на мить відвів погляд од вікна і отетеріло витріщився. — Ото махина!

    — Це самка виду Architeuthis, — пояснила Триш. — Вона понад сорок футів завбільшки.

    Лікар Абадон, заворожений виглядом кальмара, здавалося, прикипів поглядом до віконця. Дорослий чоловік на мить здався Триш маленьким хлопчиком, що видивляється цуценятка у вітрині зоомагазину. Минуло кілька секунд, а він і досі стояв, тоскно дивлячись крізь скло.

    — Ну гаразд, гаразд, — озвалася нарешті Триш і, розсміявшись, вставила в щілину картку і набрала пін-код. — Ходімо, я покажу вам кальмара.


    Зробивши крок у тьмяний світ блоку номер три, Малах швидко кинув погляд на стіни — чи не було там камер стеження. Маленька й пухкенька асистентка Кетрін щось заторохтіла, розповідаючи про екземпляри, що зберігалися в цій кімнаті. Та Малах її не слухав. Гігантські кальмари його взагалі не цікавили. Наразі його цікавило одне: як скористатися цим затемненим віддаленим приміщенням, щоб розв’язати несподівано виниклу проблему.

    РОЗДІЛ 35

    Ленґдонові ще ніколи не доводилося ступати такими крутими сходами, як ті, що вели до підземелля Капітолію. Його дихання пришвидшилося, а груди стиснуло. Повітря тут було холодне й вологе, і Ленґдону на мить пригадалися схожі сходи, якими йому довелося спускатися кілька років тому до ватиканського некрополя. До міста мертвих.

    Попереду нього йшов Андерсон з ліхтариком у руці. Слід у слід Ленґдонові ступала Сато, час від часу підштовхуючи його у спину. «Я і так іду якомога швидше». Професор дихав на повні груди, намагаючись не помічати стін, що, здавалося, стискали його з обох боків. Йому ледь вистачало місця, щоб розправити плечі, і тепер його сумка раз по раз черкала об стіну.

    — Слід було вам залишити сумку нагорі, — зауважила Сато з-за його спини.

    — Вона мені не заважає, — відказав Ленґдон, і не збираючись розлучатися зі своєю сумкою. У його свідомості виник маленький пакуночок, який дав йому Пітер, та він і близько уявити не міг, який стосунок мала ця маленька скринька до підземелля Капітолію та до всього, що в ньому було.

    — Ще кілька кроків, — сказав Андерсон. — Ми майже прийшли.

    Вони занурилися у темряву, вийшовши за межі досяжності світла самотньої електролампочки біля сходів. Ленґдон, зійшовши з останньої дерев’яної сходинки, відчув під ногами ґрунт. «Подорож до центру землі». Сато теж ступила на долівку позаду нього.

    Андерсон підняв ліхтарик, освітлюючи підземелля. Це було не стільки підземелля, скільки вузесенький коридор, що йшов перпендикулярно сходам. Андерсон присвітив ліворуч, а потім праворуч, і Ленґдон побачив, що коридор завдовжки лише футів з п’ятдесят, з маленькими дерев’яними дверима обабіч, що тулилися близько одні до одних: напевне кімнати за ними були не більше десяти футів завширшки.

    «Універсальні комори змінюються погребальними катакомбами, — подумав Ленґдон, коли Андерсон поглянув на план. Крихітна частина підземелля, позначена літерою X, означала кімнату SBB13. Biн не міг не помітити, що цей план аналогічний плану мавзолею на чотирнадцять гробниць — по сім склепів з кожного боку. Один склеп заміняли сходи, якими вони щойно спустилися. — Отже, всього тринадцять».

    Професор раптом подумав, що у прихильників теорії про змову «тринадцяти» в Америці було б сьогодні свято, якби вони дізналися, що у капітолійському підземеллі саме тринадцять таємничих комор. Дехто вважав підозрілим той факт, що велика печатка Сполучених Штатів мала тринадцять зірок, тринадцять стріл, тринадцять сходинок піраміди, тринадцять смуг на щиті, тринадцять оливкових дерев, тринадцять літер у виразі e pluribus unum тощо.

    — Схоже, це підземелля й справді покинуте, — мовив Андерсон, спрямувавши промінь на кімнату перед собою.

    Важкі дубові двері були широко розчинені. Стовп світла вихопив із темряви вузьку кам’яну камеру приблизно десять футів завширшки і тридцять завдовжки. Вона скидалася на глухий кут у коридорі, що вів невідомо куди. У камері не було нічого, окрім старих розтрісканих дерев’яних ящиків та пожмаканого пакувального паперу.

    Андерсон освітив мідну табличку на дверях, покриту фарбою-мідянкою; на щастя, старий напис таки проглядався:

    SBB IV

    — Ес-бі-бі чотири, — прочитав Андерсон.

    — А яка з них Ес-бі-бі тринадцять? — спиталася Сато, дихнувши тонесенькими пасмами пари в холодному й вологому повітрі підземелля.

    Андерсон спрямував промінь у південний кінець коридору.

    — Он там.

    Ленґдон зіщулився, вглядаючись у темряву, і здригнувся. Попри відчутний холод, його пробрав піт.

    Вони йшли повз шерегу дверей, і всі кімнати мали майже однаковий вигляд: з прочиненими дверима і давним-давно покинуті. Коли їхня група дійшла до кінця коридору, Андерсон повернувся праворуч і підняв ліхтарик, щоб освітити кімнату SBB13, яка теж мала бути відчиненою, як і решта. Однак світло наштовхнулося на важкі дерев’яні двері.

    Двері кімнати SBB13 виявилися замкненими.

    Ці двері — кінцева мета їхньої подорожі — були схожі на решту: важкі завіси, залізна ручка і табличка, вкрита шаром зеленої фарби. Сім знаків на цій табличці збігалися з написом на руці Пітера в залі нагорі.

    SBBXIII

    «Благаю, нехай двері виявляться замкненими», — подумав Ленґдон.

    — Відчиняйте двері, — сказала Сато без тіні вагання в голосі.

    Шеф поліції спочатку збентежився, але потім простягнув руку, вхопився за важку залізну ручку і натиснув на неї. Та ручка не піддалася. Тоді Андерсон підсвітив ліхтарем важку, старомодну плитку замка і шпарину для ключа.

    — Спробуйте відімкнути основним ключем, — наказала Сато.

    Андерсон витяг основний ключ од вхідних дверей нагорі, але той навіть не проліз у замкову шпарину.

    — Може, я помиляюся, — саркастично зауважила Сато, — але мені здається, що в екстреній ситуації служба безпеки мусить мати доступ до кожного закутка будівлі.

    Андерсон зітхнув і поглянув на Сато.

    — Пані, мої підлеглі шукають дублікат ключа, але...

    — Стріляйте в замок, — перервала його японка, кивнувши на замкову планку під ручкою.

    Серце Ленґдона тьохнуло.

    Андерсон прокашлявся і збентежено мовив:

    — Пані, я чекаю повідомлення про ключ-дублікат. Я не певен, що мені подобається думка про те, що, стріляючи в замок, ми зможемо...

    — Мабуть, вам більше сподобається потрапити до в’язниці за перешкоджання розслідуванню, яке здійснює ЦРУ!

    Андерсон аж отетерів від почутого. Після довгої паузи він подав ліхтарик японці і розстебнув кобуру.

    — Стривайте! — вигукнув Ленґдон, більше не в змозі зберігати «нейтралітет». — Лишень подумайте. Пітер пожертвував своєю правою рукою, але не видав таємниці, яка, можливо, криється за цими дверима. Ви впевнені, що нам це потрібно? Відімкнути ці двері — це те саме, що виконати вимоги терориста.

    — Ви хочете врятувати Пітера Соломона? — спитала Сато.

    — Звісно, але ж...

    — Тоді я пропоную вам робити те, що вимагає його викрадач.

    — Відімкнути древній портал? Ви гадаєте, що за цими дверима — портал?

    Сато спрямувала промінь ліхтаря просто в обличчя Ленґдонові.

    — Професоре, я жодної бісової гадки не маю, що криється за дверима. Чи там комора, чи потаємний вхід до древньої піраміди, але я маю намір проникнути туди. Я зрозуміло висловлююся?

    Ленґдон примружився від світла і кивнув.

    Сато перевела промінь на старовинну замкову планку.

    — Шефе! Починайте!

    Андерсонові цей план аж ніяк не подобався. Він якось дуже-дуже повільно витягнув пістолет і розгублено на нього поглянув.

    — Та що тут відбувається, — вигукнула Сато. Вона різко викинула свою тоненьку руку, вихопила з рук Андерсона пістолет і в його спорожнілу долоню встромила ліхтарик. — Підсвітіть мені, чорт вас забирай! — Вона поводилася з пістолетом з упевненістю людини, яка все життя мала справу зі зброєю: миттю зняла його з запобіжника, підняла і націлила на замок.

    — Стривайте! — заволав Ленґдон, але було пізно.

    Пістолет тричі оглушливо гримнув.

    Ленґдонові здалося, що його барабанні перетинки полопалися. «Вона що — здуріла? Від пострілів у такому тісному закритому просторі можна оглухнути!»

    Андерсона теж такий виверт приголомшив, його руки злегка тремтіли, коли він спрямував промінь ліхтарика на зрешечені кулями двері.

    Механізм замка був розбитий, а дерево довкола нього — розтрощене вщент, і двері трохи прочинилися.

    Сато випростала вперед руку з пістолетом і штовхнула двері дулом. Вони розчахнулися, відкривши чорну темряву.

    Ленґдон напружив зір, але нічого не побачив. «Що ж це за запах такий?» З непроглядної темряви війнуло якимось смородом.

    Андерсон став на порозі і посвітив на підлогу, поволі рухаючи променем порожньою ґрунтовою долівкою. Кімната нагадувала решту — така ж довга і вузька. Стіни — з грубого каменю, що робило її схожою на древню в’язничну камеру. Але ж сморід...

    — Тут нічого немає, — мовив Андерсон, рухаючи променем світла до кінця приміщення долівкою. Потім підняв його і освітив протилежну стіну кімнати.

    — Боже милосердний! — вигукнув Андерсон.

    Усі враз узріли те, що побачив шеф поліції, і прожогом відскочили назад.

    Ленґдон, не вірячи своїм очам, прикипів поглядом до найдальшого закутка камери.

    На його превеликий переляк, звідти щось також витріщалося на нього.

    РОЗДІЛ 36

    — Заради всього святого — що це? — Стоячи на порозі кімнати SBB13, Андерсон безпорадно покрутив у руках ліхтарик і ступив крок назад.

    Ленґдон теж відсахнувся. Відсахнулася й Сато, і вперше за сьогоднішню ніч на її обличчі з’явився спантеличений вигляд.

    Сато спрямувала пістолет на протилежну стіну і кивнула Андерсонові, щоб той знову посвітив. Андерсон підняв ліхтар. Біля стіни світло розсіювалося, але таки вихоплювало контури крейдяного мертвотного обличчя, що витріщалося на них порожніми, неживими очницями.

    Людський череп.

    Череп лежав на поверхні хиткого дерев’яного стола, приставленого до задньої стіни камери. Біля черепа лежали дві кістки людської ноги і набір предметів, ретельно розкладених на столі, наче в усипальниці: старовинний пісковий годинник, кришталевий флакон, свічка, дві тарілочки з якимось білим порошком і аркуш паперу. До стіни було приставлено жахаючу косу з кривим лезом — легендарне знаряддя Похмурої Жниці.

    Сато ступила в кімнату.

    — Отакої... схоже, Пітер Соломон приховує більше таємниць, аніж мені здавалося.

    Андерсон кивнув, поволі підсовуючись ближче.

    — От і розказуйте тепер мені про скелети в шафі. — Він підняв ліхтар і оглянув решту порожньої кімнати. — А що це за сморід? — спитав він, поморщивши носа. — Звідки він взявся?

    — Це сірка, — спокійно озвався позаду нього Ленґдон. — На столі має бути дві тарілочки. У тарілочці праворуч — сіль, а в другій — сірка.

    Сато крутнулася і підозріло глянула на нього.

    — Звідки, в біса, ви все це знаєте?!

    — А звідти, пані, що точнісінько таких кімнат чимало розкидано по всьому світу.


    А поверхом вище Нуньєс, охоронець Капітолію, супроводжував Архітектора Капітолію, Ворена Беламі, довгим коридором, що тягнувся по всій довжині підвалу зі східного боку. Нуньєс міг присягнутися — щойно він чув три приглушені постріли внизу, у підземеллі.

    «Їй-богу, чув».

    — Двері до підземелля відчинені, — завважив Беламі, здалеку побачивши через коридор прочинені двері.

    «І дійсно — дивний якийсь вечір сьогодні, — подумав Нуньєс. — Усі чомусь пруться в підвал».

    — Я зараз дізнаюся, що там відбувається, — сказав він і потягнувся до рації.

    — Повертайтеся до виконання своїх обов’язків, — наказав Беламі. — Звідси я прекрасно доберуся сам.

    Нуньєс неспокійно завовтузився.

    — А ви впевнені?

    Ворен Беламі зупинився і спокійно поклав руку на плече Нуньєса.

    — Синку, я працюю тут уже двадцять п’ять років. Я впевнений, що знайду дорогу.

    РОЗДІЛ 37

    За все життя Малаху інколи доводилося бувати в химерних та лячних місцях, але мало які могли зрівнятися з потойбічним світом блоку номер три. Гігантська кімната мала такий вигляд, наче якийсь схиблений науковець захопив супермаркет «Волмарт» і напхав кожен його ряд і кожну полицю банками з препаратами всіляких форм та розмірів. Освітлена, як фотолабораторія, кімната купалася в червонуватому мареві «безпечного освітлення», яке лилося з-під полиць, пробивалося догори і вихоплювало з темряви заповнені спиртом посудини. Лікарняний запах хімічних консервантів викликав нудоту.

    — У цьому блоці міститься понад двадцять тисяч біологічних видів, — розповідала пухкенька дівчина. — Риби, гризуни, ссавці та рептилії.

    — Сподіваюся, всі вони — мертві? — спитав Малах з удаваним переляком.

    Дівчина розсміялася.

    — Так, звісно. Мертвіше не буває. Мушу зізнатися, що я пропрацювала тут аж півроку, поки наважилася сюди зайти.

    І Малах прекрасно розумів чому. Скрізь, куди падав його погляд, стояли препаратні банки з мертвими формами життя: саламандри, медузи, пацюки, жуки та інші істоти, яких він ніколи й близько не бачив. А ще, наче ця колекція сама по собі була недостатньо моторошною, імлисте червоне світло, що захищало ці екземпляри від руйнівного впливу тривалого сонячного опромінення, створювало у відвідувачів таке відчуття, ніби вони потрапили до гігантського акваріума, де неживі істоти, здавалося, загрозливо скупчувалися і позирали із затінків.

    — А це — латимерія, — сказала Триш, показавши на велику плексигласову посудину з найогиднішою рибою, яку тільки доводилося бачити Малахові. — Гадали, що вони вимерли разом із динозаврами, але не так давно оцю істоту спіймали біля узбережжя Африки і подарували Смітсонівському музею.

    «Яке щастя!» — подумав Малах, майже не слухаючи її і пильно придивляючись, чи немає на стінах камер стеження. Він побачив одну, наведену на вхідні двері, — і недивно, бо це, напевне, був єдиний вхід.

    — А ось — те, що ви так хотіли побачити, — сказала дівчина, підводячи Малаха до гігантського резервуара, який він споглядав у вікно блоку. — Наш найдовший екземпляр. — І вона змахнула перед огидною істотою рукою, як ведучий телегри, презентуючи приз — новісіньке авто. — Це — Architeuthis.

    Резервуар для кальмара був схожий на кілька телефонних будок, покладених на бік і зварених торцем до торця. У довгій плексигласовій домовині бовталася огидно бліда і аморфна туша. Малах затримав погляд на округлій, схожій на мішок з якимсь шматтям, голові з очима завбільшки з баскетбольний м’яч.

    — У порівнянні з цим жахіттям латимерія здається просто красунею, — зазначив він.

    — Стривайте, я зараз увімкну над нею світло.

    Триш відкинула довгу ляду резервуара. Засмерділо спиртовими випарами. Дівчина безстрашно просунула руку всередину і клацнула вимикачем, розташованим просто над рівнем рідини. По всьому периметру резервуара заблимала і замерехтіла низка флуоресцентних лампочок. Тепер гігантський кальмар явився у всій своїй красі: колосальна голова-макітра з причепленою до неї слизькою масою напівзогнилих щупалець та гострих, як лезо бритви, присосків.

    Триш почала розповідати, як цей кальмар здатен впоратися з кашалотом.

    Та для Малаха то було лише пустопорожнє торохтіння.

    Час настав.


    Триш Дюн завжди почувалася трохи неспокійно в блоці номер три, але холодок, який щойно пронизав її тіло відчувався по-іншому.

    То був нутряний первісний страх.

    Вона спробувала відкинути його, але той швидко зростав і вже уп’явся в неї своїми гострими пазурами. І хоча Триш не могла визначити джерело своєї тривоги, інстинкт підказував їй, що час забиратися геть.

    — Ось такий у нас кальмар, — закінчила вона і вимкнула у резервуарі експозиційне світло. — Мабуть, ідемо вже до Кетрін та...

    Раптом широка долоня міцно затиснула їй рота і закинула голову назад. В одну мить дужа рука вхопила її за тулуб і пришпилила спиною до твердих, як камінь, грудей. Триш заціпеніла від шоку.

    А потім її охопив страх.

    Чоловік помацав у неї на грудях, знайшов картку-ключ і різко смикнув її униз. Шнурок, на якому вона висіла, гострим болем обпік їй шию — і розірвався. Картка впала на підлогу під ноги Триш. Вона почала пручатися, намагаючись вирватися, але куди їй було тягатися з таким дужим чоловіком! Вона спробувала крикнути, але рука й досі міцно затуляла їй рота. Він нахилився і, притиснувши губи до її вуха, прошепотів:

    — Коли я приберу руку з твого рота, ти не кричатимеш. Уторопала?

    Триш жваво закивала, бо її легені пеком пекло. «Я не можу дихати!»

    Чоловік прибрав руку, і Триш стала судомно дихати, набираючи повні легені повітря.

    — Відпустіть мене! — крикнула вона, засапавшись. — Що ви, в біса, робите?

    — Скажи мені свій пін-код, — мовив чоловік.

    Триш розгубилася. «Кетрін! Допоможи мені! Хто цей чоловік?!»

    — Вас бачить охорона, — кинула вона, прекрасно знаючи, що зараз вони поза межами досяжності камер спостереження. «Та їх ніхто й не дивиться».

    — Твій пін-код, — повторив чоловік. — Той, що підходить до твоєї картки.

    Крижаний страх ворухнувся у неї в грудях. Триш несамовито крутнулася, вивільнила одну руку і вчепилася нею в очі нападника. Її пальці вп’ялися у плоть і шкрябонули щоку. На ній з’явилися чотири глибокі подряпини. Раптом Триш збагнула, що темні смуги на щоці чоловіка — то не кров. На його обличчі був грим, який вона щойно зідрала, — і з-під нього проступили темні татуювання.

    «Що це за потвора?»

    З неймовірною, наче надлюдською, силою нападник крутнув дівчину, підняв догори і перехилив обличчям униз через край резервуара з кальмаром. Випари спирту обпалили їй ніздрі.

    — Скажи мені свій пін-код! — повторив чоловік.

    Очі Триш пеком пекло, але вона таки побачила просто під собою занурену у спирт блідо-білу тушу кальмара.

    — Скажи, — мовив чоловік, нахиливши її обличчя ближче до поверхні. — Назви цифри.

    Тепер у Триш ще й в роті запекло.

    — Нуль вісім, нуль чотири! — булькнула вона, насилу дихаючи. — Відпусти мене! Нуль вісім, нуль чотири!

    — Не здумай брехати, — сказав він і нахилив її голову так, що волосся занурилося у спирт.

    — Я не брешу! — прокашляла Триш. — Четверте серпня! Це мій день народження!

    — Дякую тобі, Триш.

    Дужі руки Малаха міцніше вхопили її за голову і з непереборною силою занурили обличчям у резервуар. Ріжучий біль обпалив їй очі. Чоловік натиснув іще сильніше, і тепер у спиртові опинилася вся її голова. Триш відчула, як її обличчя притискають до м’ясистої голови кальмара. Зібравши всю свою силу, вона несамовито сіпнулася і вигнулася назад, намагаючись вивільнитися зі спирту. Але дужі руки навіть не поворухнулися.

    «Мені треба зробити вдих!»

    Занурена обличчям у спирт, вона щосили намагалася не розтуляти рота і не розплющувати очей. Її легені горіли, і Триш намагалася здолати непереборне бажання дихати. «Ні! Не треба!» Та зрештою дихальний рефлекс узяв гору.

    Її рот рвучко розтулився, і легені нестримно розширилися, щоб всмоктати кисень, якого прагнуло тіло. Але замість кисню через горлянку до легенів хлинули хімікати, і Триш пронизав страшний біль. Вона навіть припустити раніше не могла, що такий буває. На щастя, він тривав лише кілька секунд, а потім її світло померкло.


    Малах стояв біля резервуара, переводячи подих і оцінюючи обстановку.

    Мертва жінка лежала, звісившись через край, і її обличчя й досі було занурене у спирт. Дивлячись на неї, Малах на мить пригадав ту єдину жінку — окрім цієї, яку йому довелося вбити у своєму житті.

    Ізабель Соломон.

    «То було давно. В іншому житті».

    Малах довго дивився на обважнілий труп асистентки. Потім вхопив її за повні стегна, підважив ногами — і зіштовхнув у резервуар із кальмаром. І тіло Триш Дюн сповзло головою вперед у спирт. Поволі круги на поверхні вляглися, і обм’якле тіло жінки зависло у спирті просто над велетенською морською істотою. Одяг поволі просочувався темною рідиною, і Триш потроху опускалася. Мало-помалу її тіло упокоїлося зверху на гігантському кальмарі.

    Малах витер руки і зачинив плексигласову ляду резервуара.

    «У Мокрому блоці з’явився новий екземпляр».

    Він підняв з долівки картку-ключ і опустив у кишеню. «Нуль вісім нуль чотири».

    Коли Малах вперше побачив Триш у вестибюлі, він усвідомив небезпеку. Але потім збагнув, що її картка та пароль стануть гарантією його успіху. Якщо кімната, де зберігалися дані про досліди Кетрін, була так надійно захищена, як випливало зі слів Пітера, то могла виникнути проблема, як переконати Кетрін відімкнути йому двері. «Але тепер я маю власний набір ключів». Його тішила думка, що йому не доведеться витрачати час, нав’язуючи Кетрін свою волю.

    Малах випростався і поглянув на своє відображення у склі. Грим на обличчі геть розмазався. Та це вже не мало значення. Поки Кетрін второпає, в чому справа, буде вже пізно.

    РОЗДІЛ 38

    — Так це масонська кімната? — суворо спитала Сато, відвернувшись від черепа і поглянувши в темряві на Ленґдона.

    Той спокійно кивнув.

    — Вона зветься кімната роздумів. Подібні камери спеціально проектуються як холодні аскетичні приміщення, де масон має можливість поміркувати над своїм тлінним життям. Роздумуючи про невідворотність смерті, масон намагається по-новому і з користю для себе поглянути на скороминущість життя.

    Сато крутнулася, оглядаючи химерну й страшну кімнату; було видно, що слова Ленґдона не переконали її.

    — Отже, це така собі кімната для роздумів?

    — Загалом, так. У таких камерах завжди є ті самі символи: череп, схрещені кістки, коса, пісковий годинник, сірка, сіль, чистий аркуш паперу, свічка і таке інше. Ці символи смерті спонукають масона думати про те, як краще прожити своє життя у цьому світі.

    — Схоже на усипальницю, — озвався Андерсон.

    «Та отож».

    — Більшість моїх студентів, які вивчають символознавство, спочатку реагують приблизно так само. — Ленґдон часто задавав їм читати працю Березняка «Символи франкмасонів», у якій були прекрасні фото таких кімнат роздумів.

    — А ваших студентів не збентежило, що масони медитують з черепами та косами? — суворо спитала Сато.

    — Не більше, аніж християни, що моляться біля ніг чоловіка, розіп’ятого на хресті, чи індуси, які хором звертаються із закликом до Ганеша, чотирирукого божества з головою слона. Хибне розуміння символів культури часто стає джерелом упередженості й забобонів.

    Сато відвернулася, не виявивши бажання слухати лекцію, і рушила до стола з химерним приладдям. Андерсон спробував освітити їй дорогу, але промінь почав тьмяніти. Він постукав по задній стінці ліхтаря, і той засвітив трохи яскравіше.

    Вони утрьох заглибилися у вузький простір, і гострий запах сірки вдарив Ленґдонові в ніздрі. У підземеллі було сиро, тому волога, що містилася в повітрі, вступала в реакцію з сіркою в тарілочці. Підійшовши до стола, Сато ретельно оглянула череп та інші предмети біля нього. Андерсон був поруч, намагаючись якомога краще освітити стіл ослаблим променем свого ліхтаря.

    Сато кинула погляд на предмети, потім взяла руки в боки і зітхнула:

    — Що означає увесь цей мотлох?

    Ленґдон знав, що всі артефакти у цій кімнаті було ретельно дібрано і розставлено.

    — Це символи перетворення, — пояснив він, з пересторогою підступаючи до стола. — Череп, або ж caput mortuum, означає остаточне перетворення людини через гниття й розклад: це нагадування про те, що всі ми одного дня скинемо свою смертну земну плоть. Сірка та сіль — хімічні речовини, що полегшують процес перетворення. А пісковий годинник втілює перетворювальну міць часу. — Він кивнув на незапалену свічку. — А оця свіча означає формотворний первісний вогонь і пробудження людини від дрімоти невігластва, тобто її перетворення через просвіту.

    — А... це що? — спитала Сато, показуючи в куток.

    Андерсон повів ліхтариком і висвітив велетенську косу, прихилену до чорної стіни.

    — Це не символ смерті, як багато хто вважає, — відповів Ленґдон. — Радше коса є символом перетворювальної живильної сили природи — тобто йдеться про збирання її дарів.

    Сато й Андерсон замовкли, намагаючись звикнути до химерного інтер’єру. А Ленґдонові не хотілося нічого — лише якомога скоріше забратися звідси геть.

    — Розумію: ця кімната здається вам дивовижною та незвичною, — сказав він своїм супутникам. — Але тут насправді нема на що дивитися. Все це є досить звичним та нормальним. Багато масонських лож мають точнісінько такі самі камери.

    — Але це не масонська ложа! — огризнувся Андерсон. — Це Капітолій Сполучених Штатів, і мені хотілося б знати, якого біса ця кімната з’явилася в моїй будівлі?!

    — Інколи масони облаштовують такі кімнати для медитації у своїх офісах чи приватних помешканнях. Нічого дивного в цьому немає. — Ленґдон знав одного кардіохірурга з Бостона, який перетворив комірчину у своєму офісі на кімнату роздумів, щоби мати змогу поміркувати над тлінністю буття перед тим, як піти до операційної.

    На обличчі Сато з’явилася тривога.

    — Кажете, Пітер Соломон приходить сюди для того, щоб медитувати про смерть?

    — Узагалі-то, я не знаю, — щиро зізнався Ленґдон. — Може, він створив тут святилище для своїх братів-масонів, які працюють у цьому ж будинку, щоб дати їм духовний притулок від хаосу матеріального світу, місце, де впливовий законодавець зможе віддатися роздумам, перед тим як приймати закони, що змінять життя його співвітчизників.

    — Як зворушливо, — саркастично зауважила Сато. — Але чомусь мені здається, що в американців можуть виникнути великі проблеми, якщо їхні політичні лідери молитимуться в комірчинах з косами та людськими черепами.

    «Не варто про це турбуватися», — подумав Ленґдон, уявивши, настільки кращим став би світ, якби лідери знаходили час поміркувати над невідворотністю смерті, перш ніж кидати країну у вир війни.

    Сато рішуче стиснула губи і ретельно обдивилася всі чотири кутки кімнати, слабо освітленої ліхтарем.

    — Тут мусить бути щось іще, окрім людських кісток і тарілочок із хімікатами, професоре. Хтось привіз вас із Кембриджа до Вашинґтона, щоб ви потрапили до саме цієї кімнати.

    Ленґдон інстинктивно притиснув до себе сумку, і досі не уявляючи, який стосунок має отой маленький пакунок до цієї кімнати.

    — Перепрошую, пані, але я не бачу в цій кімнаті нічого незвичного. — Ленґдон сподівався, що, може, зараз, вони нарешті візьмуться за пошуки Пітера.

    Ліхтарик Андерсона знову замерехтів, Сато різко повернулася до шефа і роздратовано кинула, виявляючи свій нелегкий характер:

    — Невже так важко здогадатися, заради Бога! — Вона різко засунула руку в кишеню і витягнула звідти запальничку. Крутнувши великим пальцем коліщатко, вона простягнула руку і піднесла вогонь до єдиної свічки в кімнаті. Ґнотик зашипів і загорівся, кинувши примарне світло на тісну кімнату. На кам’яних стінах загойдалися довгасті тіні. Нарешті полум’я розгорілося — і перед ними відкрилася неочікувана картина.

    — Погляньте! — вигукнув Андерсон, простягнувши руку.

    У мерехтливому світлі на задній стіні вони побачили вицвіле графіті: сім великих літер.

    VITRIOL

    — Слово якесь дивне, — мовила Сато, вдивляючись у літери, на які свічка кинула моторошну тінь у формі людського черепа.

    — Узагалі-то, це абревіатура, — пояснив Ленґдон. — Її пишуть на задніх стінках більшості подібних комірчин — це стенографічний запис медитативної масонської мантри: Visite Interiora Terrae, Rectificando Invenies Occultum Lapidem.

    Уперше в погляді Сато з’явилося щось віддалено схоже на повагу до професора.

    — А що це означає?

    — Побувай у земних глибинах і через очищення знайди схований камінь.

    Тепер у погляді Сато з’явилася гостра зацікавленість.

    — А чи не має цей схований камінь якогось стосунку до схованої піраміди?

    Ленґдон знизав плечима, не бажаючи заохочувати таке порівняння.

    — Ті, кому подобається фантазувати на тему схованих у Вашинґтоні пірамід, дійсно скажуть вам, що під occultum lapidem йдеться про кам’яну піраміду. Інші ж запевнятимуть, що це посилання на філософський камінь, тобто речовину, яка, на думку алхіміків, могла дати їм вічне життя або обернути свинець на золото. А ще інші твердитимуть, що під цим розуміють Святу Святих — потаємну кам’яну камеру в підвалині Великого Храму. Дехто каже, що для християн це є натяком на сховані повчання Святого Петра, бо Petrus означає «камінь». Кожна езотерична школа по-своєму інтерпретує слово «камінь», але в кожному разі цей occultum lapidem є джерелом могутності та просвіти.

    Андерсон прокашлявся:

    — А чи міг Соломон збрехати цьому типові? Сказав, ніби тут щось є, а насправді тут нічого немає.

    У Ленґдона теж з’явилася така думка.

    Раптом полум’я свічки замерехтіло, наче під подувом протягу. На якусь мить воно потьмяніло, але не згасло і знову яскраво запалало.

    — Дивно, — мовив Андерсон. — Сподіваюся, ніхто не зачинив дверей нагорі. — Він вийшов з кімнати у темряву коридору і гукнув: — Агов!

    Та Ленґдон майже не помітив відсутності шефа, бо його погляд раптом упав на задню стіну. «Що то було?»

    — Ви бачили? — спитала Сато, з не меншою тривогою уп’явшись поглядом у стіну.

    Ленґдон кивнув, і його пульс пришвидшився. «Що ж це я щойно побачив?»

    Мить тому на задній стіні наче щось замерехтіло, немов крізь неї пройшли хвильки енергії.

    Андерсон повернувся до кімнати.

    — Там нікого немає.

    Тільки-но він увійшов, як задня стіна знову затремтіла.

    — Ну ні фіґа собі! — вигукнув він, відстрибуючи назад.

    Усі троє на мить приголомшено замовкли, витріщаючись на задню стіну. По спині у Ленґдона знову війнув холодок, коли він збагнув, що саме вони зараз побачили. Він обережно простягнув руку, і його пучки торкнулися поверхні камери.

    — Це не стіна, — сказав він. Андерсон і Сато підійшли ближче і почали уважно придивлятися. — Це брезент.

    — Але ж він гойднувся, — швидко зауважила Сато.

    «Так, але якось дивно гойднувся». Ленґдон уважніше придивився до поверхні. Вона якось дуже дивно відбивала світло свічки, бо брезент щойно гойднувся і залишив межі кімнати, пройшовши крізь площину задньої стіни.

    Професор обережно — дуже обережно, — випрямивши пальці, натиснув на брезент. І одразу ж спантеличено відсмикнув руку. «Там отвір!»

    — Відкиньте брезент, — наказала Сато.

    Серце Ленґдона несамовито закалатало. Він знову простягнув руку, вхопив край покривала і відтягнув його вбік. І, не ймучи віри власним очам, витріщився на те, що було за ширмою. «Господи милосердний!»

    Сато й Андерсон остовпіло вдивлялися в отвір у задній стіні.

    Нарешті Сато озвалася:

    — Схоже, ми знайшли нашу піраміду.

    РОЗДІЛ 39

    Роберт Ленґдон дивився на отвір у задній стіні камери. За брезентовою ширмою виднівся правильний квадрат зі стороною приблизно три фути завдовжки, що, вочевидь, утворився внаслідок того, що хтось вибрав кілька рядів цегли. На якусь мить в темряві Ленґдонові здалося, що це хід, котрий веде до суміжної кімнати.

    Але тепер він переконався, що це не так.

    Отвір лише заглиблювався на кілька футів у стіну — і все. Схоже на грубо витесану поличку заглиблення нагадало Ленґдону музейну нішу для статуетки. За аналогією з музейною ця ніша теж містила один маленький предмет.

    То був суцільний шматок карбованого граніту приблизно дев’ять дюймів заввишки. Його гладенька поверхня елегантно виблискувала у світлі свічки.

    Ленґдон і гадки не мав, навіщо тут цей предмет. «Кам’яна піраміда?»

    — З вашого здивованого вигляду, — самовдоволено мовила Сато, — я роблю висновок, що цей предмет не є типовим для інтер’єру кімнати для роздумів.

    Ленґдон кивнув.

    — То, може, ви тепер переглянете своє ставлення до легенди про те, що тут, у Вашинґтоні, сховано масонську піраміду? — У її голосі почулися чванькуваті нотки.

    — Пані, — швидко відказав Ленґдон. — Ця маленька піраміда — не масонська.

    — Отже, це простий збіг обставин, що ми знайшли в глибинах Капітолію піраміду, сховану в потаємній камері, що належить лідерові масонів?

    Ленґдон протер очі і спробував мислити чітко.

    — Пані, ця піраміда жодним чином не нагадує той міф. Масонська піраміда описується величезною, з вершечком зі щирого золота.

    Окрім того, Ленґдон завважив, що ця маленька пірамідка з пласким вершечком не є навіть справжньою пірамідою. Безверха піраміда є абсолютно іншим символом. Відома під назвою «незавершена піраміда», вона є символічним нагадуванням про те, що підняття людини до вершин свого істинного потенціалу завжди означає нескінченне самовдосконалення, незавершений процес. Мало хто про це здогадувався, але цей символ був найпоширенішим у світі. Понад двадцять мільярдів друкованих зображень. Прикрашаючи кожну однодоларову купюру, що була в обігу, «незавершена піраміда» терпляче чекала на свій горішній камінь, що витав над нею вгорі як символ ще не завершеної історичної місії, роботи, котру ще належить виконати як усій країні, так і кожному її громадянинові.

    — Зніміть її, — наказала Сато шефу поліції, кивнувши на піраміду. — Я хочу поглянути на неї зблизька. — І японка почала розчищати на столі місце, безцеремонно відсунувши убік череп та схрещені кістки.

    У Ленґдона з’явилося відчуття, що вони звичайнісінькі грабіжники могил, які плюндрують чиюсь усипальницю.

    Андерсон обійшов Ленґдона, нахилився і, простягнувши руки до ніші, стиснув піраміду своїми великими долонями. А потім, стоячи під незручним кутом, насилу підняв її і, посунувши до себе, одразу ж із глухим стуком гепнув на стіл. І відразу ж відійшов, даючи змогу Сато придивитися до знахідки.

    Директор присунула свічку ближче до піраміди і почала уважно придивлятися до її полірованої поверхні. Вона повільно провела по ній пальцями, вивчила кожен дюйм плаского вершечка, а опісля — грані. Потім обмацала піраміду ззаду — і розчаровано насупилася.

    — Професоре, якось ви сказали, що масонську піраміду споруджено для того, щоб приховати секретну інформацію.

    — Так, про це йдеться в легенді.

    — Отже, гіпотетично кажучи, якщо викрадач Пітера вважав, що це і є масонська піраміда, то він, відповідно впевнений, що в ній криється могутня інформація.

    Ленґдон роздратовано кивнув, бо йому вже обридло товкти воду в ступі.

    — Так. Одначе якби цей псих і справді знайшов цю інформацію, то навряд чи зміг би її прочитати. Згідно з легендою, вміст піраміди зашифрований і розшифрувати його зможуть лише гідні.

    — Прошу?

    Роздратування Ленґдона зростало, але тон залишався спокійним.

    — Міфічні скарби завжди захищені випробуванням на гідність тих, кому судилося їх знайти. Якщо ви пам’ятаєте, в легенді камінь віддав меч лише Артуру, бо той був духовно готовий користуватися його дивовижною міццю. Легенда про масонську піраміду спирається на ту саму ідею. У даному випадку скарбом є інформація, і вона, здогадно, написана зашифрованою мовою — містичною мовою втрачених слів, відомою лише гідним.

    На вустах японки з’явилася слабка посмішка.

    — Цим і можна пояснити, чому саме вас викликали сьогодні сюди.

    — Не зрозумів?

    Сато поволі обернула піраміду навколо осі на сто вісімдесят градусів. Її грань заблищала у світлі свічки.

    Роберт Ленґдон спантеличено дивився на камінь.

    — Виходить, хтось вважає вас гідним, — промовила Сато.

    РОЗДІЛ 40

    «Чому ж Триш немає так довго? — Кетрін Соломон уже вкотре поглянула на годинник. Вона забула попередити лікаря Абадона про химерну подорож у темряві, яку йому доведеться здійснити, щоб потрапити до лабораторії, але не думала, що це забере у нього так багато часу. — Вони вже мали б прийти».

    Кетрін підійшла до виходу, відчинила важкі, оббиті свинцем двері, і визирнула в чорну порожнечу. Але нічого там не почула.

    — Триш? — гукнула вона, і темрява проковтнула її голос.

    Тиша.

    Вона спантеличено зачинила двері, витягнула свій стільниковий телефон і подзвонила охоронцеві у вестибюль.

    — Це Кетрін. А Триш там?

    — Ні, пані, — відповів охоронець. — Вона та ваш гість пішли до вас приблизно десять хвилин тому.

    — Невже? Але я непевна, що вони добралися до блоку номер п’ять.

    — Стривайте, я перевірю. — Кетрін почула, як охоронець заклацав клавіатурою свого комп’ютера. — Маєте рацію. Згідно з даними картки міс Дюн вона ще не відмикала дверей блоку номер п’ять. Приблизно вісім хвилин тому вона здійснила незапланований вхід до... до блоку номер три. Це остання інформація з її картки. Гадаю, дорогою до лабораторії вона вирішила влаштувати гостю невеличку екскурсію.

    Кетрін спохмурніла. «Вочевидь, так воно і є». Ця звістка дещо здивувала її, але принаймні Кетрін знала, що Триш надовго не затримається в Мокрому блоці, бо там жахливий сморід.

    — Дякую. Мій брат ще не з’явився?

    — Ні, пані, ще нема.

    — Дякую.

    Кетрін поклала трубку, і її серце раптом кольнула тривога. Від цього бентежного відчуття вона на мить заціпеніла і задумалася. Це була та сама тривога, яку вона відчула, коли зайшла до будинку лікаря Абадона. Однак тоді її жіноча інтуїція схибила, і опісля було страшенно незручно перед господарем будинку.

    «Все це дурниці», — заспокоювала сама себе Кетрін.

    РОЗДІЛ 41

    Роберт Ленґдон уважно оглянув піраміду. «Не може бути».

    — Давня кодована мова, — сказала Сато, не підводячи очей. — Скажіть мені, що це означає?

    На щойно повернутій до них грані піраміди виднілася вервечка з шістнадцяти символів, чітко викарбуваних на гладенькій поверхні.

    Андерсон, стоячи біля професора, аж рот від подиву роззявив, шокований побаченим. Шеф безпеки мав такий вигляд, наче щойно перед ним з’явилася якась загадкова клавішна панель.

    — Професоре! — озвалася Сато. — Мені здається, ви в змозі це прочитати.

    Ленґдон різко обернувся до неї.

    — А чому вам так здається?

    — Тому що сюди доставили саме вас, професоре. Саме вас для цього обрали. Цей напис схожий на якийсь код, і, зважаючи на вашу репутацію, для мене є очевидним, що вас викликали сюди для того, щоб його розшифрувати.

    Ленґдон мусив визнати, що після пригод у Парижі та Римі йому надходив безперервний потік запрошень розкодувати декотрі з найзнаменитіших в історії нерозшифрованих кодів: фестський диск, шифр Дорабелли та загадковий манускрипт Войнича.

    Сато пробігла пальцями по напису.

    — Скажіть мені значення цих зображень.

    «Це не зображення, — подумки заперечив Ленґдон. — Це символи». Цю мову він упізнав миттєво. Шифрована мова сімнадцятого сторіччя. Ленґдон прекрасно знав, як її розкодувати.

    — Пані, — сказав він. — Ця піраміда є приватною власністю Пітера.

    — Приватна чи не приватна, але якщо вас привезли сюди, у Вашинґтон, саме через цей шифр, то я не залишаю вам вибору в цій справі. Мені потрібно знати, що тут написано.

    Раптом гучно запищав смартфон Сато; вона рвучко висмикнула його з кишені і кілька секунд роздивлялася прийняте повідомлення. Ленґдон чимало здивувався, що мобільний зв’язок у Капітолїї сягав таких глибин.

    Сато невдоволено буркнула і якось дивно поглянула на Ленґдона.

    — Шефе Андерсон, — мовила вона, обертаючись до начальника охорони. — Кілька слів наодинці, якщо можна. — Директор кивнула Андерсонові йти за нею, і вони зникли в непроглядно темному коридорі, залишивши Ленґдона на самоті у мерехтливому світлі свічки, що горіла в Пітеровій кімнаті роздумів.


    Шефу Андерсону почало здаватися, що ця ніч ніколи не скінчиться. «Відрізана рука в моїй ротонді? Усипальниця в моєму підземеллі?» На цьому тлі гра за участю «Червоношкірих» почала здаватися незначущою та дріб’язковою.

    Вийшовши слідком за Сато у темний коридор, Андерсон увімкнув ліхтарик. Промінь уже ослаб, але то було краще, ніж нічого. Сато відвела шефа на кілька ярдів по коридору, щоб їх не чув Ленґдон.

    — Погляньте на це, — прошепотіла вона, подаючи Андерсонові свій «Блекбері».

    Той узяв смартфон і примружився на освітлений дисплей. На ньому виднілося чорно-біле зображення: рентгенівський знімок професорової сумки, який Андерсон наказав своїм підлеглим знайти і надіслати директорці. Як і на всіх рентгенівських знімках, предмети з найбільшою щільністю були найяскравішими. І в сумці Ленґдона один такий предмет затьмарював решту. Вочевидь, надзвичайно щільний, цей об’єкт виблискував яскравим діамантом у темній мішанині решти професорових манаток. Його обриси неможливо було сплутати ні з чим іншим.

    «І він увесь вечір носив оце у своїй сумці?» Андерсон здивовано поглянув на Сато.

    — А чому ж Ленґдон про це нічого не сказав?

    — До біса цікаве запитання, — прошепотіла Сато.

    — Ця конфігурація... ні, це не випадковість.

    — Так, не випадковість, — в голосі Сато почулася лють. — Навряд чи.

    Раптом увагу Андерсона привернуло якесь шарудіння в коридорі. Він перелякано посвітив у темряву проходу. Згасаючий промінь освітив лише безлюдний коридор із низкою прочинених дверей.

    — Агов! — гукнув він. — Хто там?

    Тиша.

    Сато здивовано поглянула на нього, бо, вочевидь, сама не почула нічого.

    Андерсон іще на мить прислухався, а потім вирішив, що то йому наверзлося. «Треба звідси вшиватися».


    Залишившись сам-один в камері з палаючою свічкою, Ленґдон пробіг пальцями по гострих краях викарбуваних у піраміді символів. Йому було дуже цікаво, про що ж ішлося в цьому написі, але він більше не збирався втручатися у приватне життя Пітера Соломона, бо вони й так удерлися недозволенно далеко. «І взагалі — навіщо тому схибленому психові ця маленька піраміда?»

    — Професоре, у нас проблема, — гучно заявила Сато, з’являючись позаду нього. — Я щойно отримала інформацію, і мені набридли ваші брехні.

    Ленґдон обернувся і побачив, що до нього рішучим кроком наближається директорка відділу безпеки ЦРУ, тримаючи в руках смартфон. Її очі палали люттю. Професор остовпіло поглянув на Андерсона, сподіваючись на його підтримку, але шеф став на одвірку насторожі, і вираз його обличчя не провіщав нічого доброго. Сато зупинилася перед Ленґдоном і тицьнула смартфоном йому в обличчя.

    Отетерілий професор поглянув на екран, на якому виднілося чорно-біле фото, схоже на негатив. Зображення являло собою мішанину різних предметів, один з яких яскраво виділявся на їхньому фоні. Він лежав під досить гострим кутом і розташовувався не в центрі, але було чітко видно, що то маленька гостра піраміда.

    «Маленька піраміда?» Ленґдон поглянув на Сато.

    — Що це?

    Здавалося, його запитання ще більше розлютило японку.

    — Придурюєтеся, що не знаєте, еге ж?

    Ленґдонові урвався терпець.

    — Нічого я не придурююся! Я ніколи в житті цього не бачив!

    — Брехня! — відрізала Сато, і її голос гострим ножем пронизав вологе повітря. — Ви носили це у своїй сумці всю ніч!

    — Я... — почав був Ленґдон, але завмер на півслові. Він поволі перевів погляд на сумку, що висіла на його плечі. А потім він знову поглянув на екран смартфону. «О Господи... та це ж пакунок!» Він пильніше придивився до зображення. І тепер побачив примарні обриси куба, що слугував футляром для піраміди. Приголомшений Ленґдон збагнув, що перед ним рентгенівський знімок його сумки... і загадкового кубоподібного пакунка, який дав йому Пітер. Насправді цей куб являв собою порожню коробку, в якій лежала пірамідка.

    Ленґдон хотів було щось сказати, але не зміг. Неначе все повітря вийшло у нього з легенів — і його блискавкою вдарила нова здогадка.

    Проста. Зрозуміла. І страшна.

    «Боже милосердний». Він поглянув на усічену піраміду на столі. Її вершина була пласкою — маленький квадрат, що символічно очікував своєї завершальної деталі. Деталі, що перетворить її з «незавершеної піраміди» на «істинну піраміду».

    Тепер Ленґдон зрозумів, що та маленька пірамідка, яку він з собою носив, насправді була не пірамідою. «Вона була її горішнім каменем». Цієї миті він збагнув, чому тільки він зможе відкрити таємниці цієї піраміди.

    «Бо у мене завершальна деталь. І вона й справді... являє собою талісман».

    Коли Пітер сказав Ленґдонові, що в пакунку — талісман, то Ленґдон розсміявся. Тепер він зрозумів, що його друг мав рацію. Цей маленький завершальний камінь і справді був талісманом, але не магічним... а більш древнім його різновидом. Задовго до того, як слово «талісман» набуло магічного забарвлення, воно мало інше значення — «завершення», і походило від грецького telesma, що означало «повний, завершений». Талісманом міг бути який завгодно предмет чи ідея, котрі доповнювали щось інше і робили його цілісним. «То був остаточний елемент». У символічному значенні завершальний камінь і був талісманом, який перетворював незавершену піраміду на символ довершеної бездоганності.

    Раптом Ленґдона осяяло, і перед ним відкрилася одна дивовижна істина: за винятком розміру, кам’яна піраміда в Пітеровій кімнаті роздумів стала потроху перетворюватися на віддалену подобу легендарної масонської піраміди.

    Судячи з яскравості, з якою маленька піраміда висвітилася на знімку, її було зроблено з металу, дуже щільного металу. Він не міг знати, чи то щире золото, чи щось інше. І не міг дозволити своїй уяві вводити його в оману. «Ця пірамідка надто маленька. Код — надто простий. Тому... все це — міф, і не більше, заради всього святого!»

    А Сато з нього очей не зводила.

    — Ви начебто розумна й талановита людина, професоре, але сьогодні ви пішли на нерозумний крок. Вирішили брехати директорові внутрішньої розвідки. Навмисне перешкоджали слідству, яке здійснювало ЦРУ.

    — Я зможу це пояснити, якщо ви надасте мені можливість.

    — Пояснюватимете у штаб-квартирі ЦРУ. А зараз я беру вас під арешт.

    Ленґдон заціпенів.

    — Облиште жарти. Це несерйозно.

    — Дуже серйозно. Я чітко пояснила вам, що цієї ночі на карту поставлено все, а ви не пішли мені назустріч. Настійно рекомендую вам задуматися над поясненням напису на цій піраміді, щоб на момент нашого повернення до штаб-квартири... — Вона підняла свій «Блекбері» і великим планом сфотографувала викарбувані на піраміді символи. — ...На момент нашого повернення до штаб-квартири мої фахівці вже були в курсі справи.

    Ленґдон розтулив був рота, щоб заперечити, але Сато вже обернулася до Андерсона, що стояв на порозі.

    — Шефе, — сказала вона, — покладіть цю піраміду Ленґдонові в сумку і несіть. А я подбаю, щоб містера Ленґдона взяли під варту. Ваш пістолет, будь ласка.

    Із кам’яним лицем Андерсон увійшов до камери, розстібуючи свою кобуру-оперативку. А потім віддав пістолет Сато, яка відразу ж націлила його на Ленґдона.

    Професор очманіло витріщився на неї, неначе все це йому наснилося. «Ні, цього не може бути».

    Та Андерсон підійшов до Ленґдона і зняв сумку з його плеча, поніс її до стола і поставив на стілець. Розстебнувши зіпер, він розсунув краї сумки, взяв зі стола важку кам’яну піраміду і поклав усередину, поруч із пірамідкою та рештою професорових речей.

    Раптом у коридорі почулося шарудіння. В одвірку матеріалізувався темний силует якогось чоловіка. Він кинувся у камеру, швидко наближаючись до Андерсона ззаду. Шеф охорони так і не встиг його помітити. Мить — і незнайомець штовхонув Андерсона плечем у спину. Шефа кинуло вперед, він тріснувся головою об край ніші, а потім упав на стіл, навсібіч розкидавши кості та інші речі. Пісковий годинник розбився об підлогу. Свічка теж впала додолу, але не згасла.

    Швидко зорієнтувавшись у цьому несподіваному хаосі, Сато крутнулася і підняла пістолет, але нападник ухопив із долівки людську стегнову кістку, розмахнувся і торохнув нею японку по плечу. Сато скрикнула від болю, різко подалася назад і впустила пістолет. Незнайомець ударом ноги відкинув його геть, а потім прудко підскочив до Ленґдона. Чоловік виявився високим та струнким афроамериканцем, якого Ленґдон ніколи в житті не бачив.

    — Хапайте піраміду! — скомандував він. — За мною — мерщій!

    РОЗДІЛ 42

    Афроамериканець, що вів Ленґдона підземним лабіринтом Капітолію, безперечно, був людиною з владних кіл. Окрім того, що цей чоловік безпомилково знаходив шлях боковими коридорами, повз віддалені кімнати, він ще й мав при собі в’язку ключів, якими відмикав кожні замкнені двері, що траплялися на їхньому шляху.

    Ленґдон поспішав услід за чоловіком, хутко піднімаючись якимись невідомими сходами. Коли вони вибралися нагору, професор нарешті відчув, що шкіряний ремінь його сумки добряче натер плече. Кам’яна піраміда була дуже важкою, і він боявся, що ремінь не витримає.

    Події останніх кількох хвилин проминули всупереч всякій логіці, і Ленґдон спіймав себе на тому, що ним рухають тепер лише інстинкти. Спинним мозком він відчував, що може довіряти цьому незнайомцеві, бо той не лише врятував його від арешту, а й без вагань вдався до рішучих та небезпечних дій, щоб захистити загадкову піраміду Пітера Соломона. «Що ж це за піраміда така?» Мотиви цього чоловіка залишалися загадкою, однак Ленґдон краєм ока побачив знайоме мерехтіння золота на руці свого рятівника. То був масонський перстень з двоголовим феніксом і числом 33. Цей чоловік та Пітер Соломон були більше, ніж вірними друзями. Вони були братами-масонами найвищого ступеня.

    Ленґдон прослідував за афроамериканцем до верхнього майданчика сходів, а потім вони у непозначені двері вийшли до службового коридору. Пробігши повз коробки та мішки зі сміттям, вони різко звернули вбік і через службові двері несподівано вскочили до якогось дивовижного світу — то було приміщення з м’якими сидіннями, схоже на кінозал. Незнайомець провів Ленґдона боковим проходом між кріслами, потім вони, пройшовши у парадні двері, опинилися у великому світлому атріумі. Ленґдон второпав, що вони потрапили до гостьового центру, через який він сьогодні ввечері увійшов до Капітолію.

    На жаль, окрім них там був і поліцейський з капітолійської охорони.

    Зійшовшись, всі троє зупинилися і повитріщалися один на одного. Ленґдон упізнав молодого поліцейського-латиноамериканця, котрий цього вечора сканував його сумку.

    — Полісмене Нуньєс, — сказав афроамериканець. — Ані слова! Йдіть за мною.

    Охоронець збентежився, але виконав наказ без зайвих запитань.

    «Що ж це за чоловік?»

    Вони утрьох поквапилися до південно-східного рогу гостьового центру й увійшли до маленького фойє, де виднілися масивні двері, заблоковані оранжевими стовпчиками. Самі двері були запечатані липкою стрічкою — вочевидь, щоби до гостьового центру потрапляло менше пилу ззовні. Афроамериканець простягнув руку і відідрав стрічку. А потім понишпорив у в’язці ключів і сказав охоронцеві:

    — Наш приятель, шеф Андерсон, зараз у підземеллі. Можливо, він поранений. Вам спало на думку перевірити, чи все там гаразд.

    — Слухаю, сер. — Нуньєс був спантеличений не менше, ніж стривожений.

    — А найголовніше — ви нас не бачили. — Чоловік знайшов ключ, зняв його із в’язки і відімкнув важкий дверний засув. Рвучко відчинивши двері, він кинув ключ охоронцеві. — Замкніть за нами двері. Приліпіть стрічку назад якомога ретельніше. Сховайте ключ у кишеню і нічого не кажіть. Навіть шефу. Зрозуміло, полісмене Нуньєс?

    Охоронець глянув на ключ так, неначе йому щойно ввірили коштовний камінь.

    — Зрозуміло, сер.

    Чоловік поспішив у двері, і Ленґдон подався слідком. Охоронець замкнув за ними важкий засув, і Ленґдон почув, як Нуньєс приліплює стрічку на місце.

    — Професоре Ленґдон, — звернувся до нього чоловік, коли вони швидко крокували сучасним коридором, будівництво якого ще не завершилося. — Мене звуть Ворен Беламі. Пітер Соломон — мій найкращий друг.

    Ленґдон кинув на статечного афроамериканця здивований погляд. «Так оце — Ворен Беламі?» Ленґдон ніколи не зустрічався з Архітектором Капітолію, але його ім’я, безперечно, знав.

    — Пітер про вас дуже високої думки, — мовив Беламі, — і мені дуже шкода, що нам довелося познайомитися за таких жахливих обставин.

    — Пітер потрапив у страшну біду. Його руку...

    — Я знаю, — похмуро перервав його Беламі. — Боюся, що це навіть не половина страшної правди.

    Вони дійшли до кінця освітленої частини коридору, і прохід різко звернув ліворуч. Решта коридору, куди б він не вів, була непроглядно темною.

    — Стривайте, — сказав Беламі і зник у електрощитовій, з якої в темну частину коридору зміїлися товсті кабелі високої напруги. Ленґдон почекав, поки Архітектор нишпорив всередині. Нарешті Беламі, вочевидь, знайшов перемикач, через який живилися струмом подовжувальні кабелі, бо в темному коридорі, яким пролягав їхній маршрут, раптом спалахнуло світло.

    Ленґдон тільки й зміг, що спантеличено витріщитися.

    Вашинґтон, округ Колумбія, — як і Рим — був містом з мереживом потайних проходів та підземних тунелів. І прохід, що зараз відкрився перед ними, нагадав Ленґдонові тунель Il Passetto, що сполучав Ватикан із замком Святого Янгола. Довгий. Темний. Вузький. Однак цей прохід, на відміну від древнього тунеля, був сучасний і ще недобудований. Він являв собою довгий будівельний майданчик. Настільки довгий і вузький, що, здавалося, закінчувався вдалині глухим кутом. Єдиним джерелом світла була низка підвішених на чималій відстані одна від одної будівельних ламп, чиєї потужності вистачало не набагато більше, ніж просто підкреслювати неймовірну довжину тунеля.

    А Беламі вже увійшов до проходу.

    — Йдіть за мною. І дивіться під ноги.

    І Ленґдон пішов слід у слід за Архітектором, дивуючись, куди ж веде цей тунель.


    А цієї самої миті Малах вийшов із блоку номер три і швидко покрокував безлюдним коридором Центру техпідтримки до блоку номер п’ять. У руці він стискав картку Триш і тихо шепотів: «Нуль вісім, нуль чотири».

    У його голові крутилася ще одна думка. Малах щойно отримав термінове повідомлення з будівлі Капітолію. «Мій підопічний зіткнувся з непередбаченими труднощами». Та навіть попри це, новини були оптимістичними: Роберт Ленґдон мав тепер і піраміду, і горішній камінь. Усе трапилося не зовсім так, як передбачалося, але всі головні деталі тепер ставали на свої місця. Неначе сама доля визначала сьогоднішні події, невпинно ведучи Малаха до перемоги.

    РОЗДІЛ 43

    Вони мовчки йшли довгим тунелем. Ленґдон намагався устигати за Вореном Беламі, що поспішав швидкою енергійною ходою. Здавалося, в Архітекторові Капітолію перемогло бажання максимально збільшити відстань між Сато та кам’яною пірамідою, аніж розповісти Ленґдону про те, що відбувалося, з чого професор виснував, що в дійсності справи набагато серйозніші, аніж він уявляв.

    «ЦРУ? Архітектор Капітолію? Два масони тридцять третього ступеня?»

    Повітря прорізав верескливий сигнал стільникового телефону Ленґдона. Він витяг його з кишені куртки і, вагаючись, видихнув:

    — Слухаю?

    Йому відповів уже знайомий моторошний шепіт.

    — Професоре, мені повідомили, що у вас неочікуваний компаньйон.

    Ленґдон відчув на спині крижаний холодок.

    — Де Пітер, чорт вас забирай?! — гаркнув він, і його голос розкотистою луною пробігся тісним тунелем. Ворен Беламі занепокоєно озирнувся і махнув рукою Ленґдонові, щоб той не стишував ходу.

    — Не хвилюйтеся, — відповів голос. — Як я вже вам казав, Пітер там, де треба, і він у безпеці.

    — Та ви ж відрізали йому руку, трясця вашій матері! Йому потрібен лікар!

    — Йому потрібен священик, — відповів незнайомець. — Але ви можете його врятувати. Якщо зробите те, що я вам скажу, то Пітер житиме. Даю слово.

    — Слово безумця не важить для мене нічого.

    — Безумця? Професоре, ви мали оцінити належним чином ту побожну повагу, з якою я дотримався сьогодні древніх протоколів. «Таємнича рука» вивела вас до порталу — піраміди, що має здатність розкрити древню мудрість. Я знаю, що зараз ця піраміда у вас.

    — Ви гадаєте, що це масонська піраміда? — саркастично спитав Ленґдон. — Та це ж просто уламок каменю, і не більше.

    Потойбіч лінії запала тиша.

    — Містере Ленґдон, ви надто розумні, щоб клеїти дурня. Ви прекрасно розумієте, що сьогодні знайшли. Ви знайшли кам’яну піраміду, сховану впливовим масоном у центрі Вашинґтона.

    — Ви ганяєтеся за міфом! Що б не сказав вам Пітер, він сказав це від страху. Легенда про масонську піраміду — фікція. Масони ніколи не будували ніякої піраміди для збереження таємної мудрості. І навіть якщо вони її збудували, то оця піраміда є надто малою, щоб бути тим, що ви шукаєте.

    Співрозмовник захихикав.

    — Бачу, що Пітер дійсно розповів вам дуже мало. Втім, містере Ленґдон, вірите ви в ту піраміду, якою зараз володієте, чи не вірите, але вам усе одно доведеться робити так, як я скажу. Мені добре відомо, що на тій піраміді, яку ви зараз несете, викарбувано закодований напис. Ви розкодуєте його мені. І лише тоді — і тільки тоді — я поверну вам Пітера Соломона.

    — Можете думати про цей напис все що завгодно, — відказав Ленґдон, — але він не містить древньої мудрості.

    — Звісно, що ні, — погодився співрозмовник. — Ця таємнича мудрість є глибинним поняттям, тож її не вмістити на одному боці маленької кам’яної піраміди.

    Ця відповідь заскочила Ленґдона зненацька.

    — Але якщо цей викарбуваний напис не має стосунку до древньої мудрості, отже, ця піраміда не є масонською. Бо легенда каже, що масонську піраміду створили саме для захисту древніх таємниць.

    Голос співрозмовника набув улесливої інтонації.

    — Містере Ленґдон, масонська піраміда і справді створювалася для збереження древніх таємниць, але в ній є одна хитрість, якої ви ще не збагнули. Хіба Пітер ніколи вам не розповідав? Сила масонської піраміди — не в тім, що вона сама відкриває ці таємниці. А в тому, що вона відкриває потаємне місце, де ці таємниці сховані.

    Ленґдон замислився.

    — Розшифруйте напис, — вів далі голос, — і дізнаєтеся про схованку, де зберігається найбільший скарб людства. — Незнайомець захихикав. — Не довірив вам Пітер цей скарб, професоре, не довірив.

    Ленґдон різко зупинився.

    — Стривайте. Ви хочете сказати, що ця піраміда є... мапою?

    Беламі теж різко зупинився, і на його обличчі відбилися потрясіння й тривога. Співрозмовник Ленґдона зачепив його за живе.

    «Піраміда є мапою».

    — Цю мапу, — прошепотів незнайомець, — або ж піраміду, портал — називайте її, як хочете, — було створено дуже давно для того, щоб схованку з древніми таємницями не забули, щоб вона ніколи не була втрачена назавжди.

    — Рядок із шістнадцяти символів не дуже схожий на мапу.

    — Зовнішність може бути оманливою, професоре. Та хай там що, лише ви маєте змогу прочитати той напис.

    — Ви помиляєтеся, — відрізав Ленґдон, викликаючи в уяві простенький шифр. — Цей напис здатен розгадати будь-хто. Він не дуже складний.

    — Маю підозру, що в цій піраміді є набагато більше, ніж видається на перший погляд. Утім, ви єдиний власник горішнього каменя.

    Ленґдон уявив собі камінь, який він ніс у сумці. Порядок із хаосу? Він уже не знав, кому вірити, а кам’яна піраміда в сумці наче ставала дедалі важчою з кожним кроком.


    Малах притис телефон до вуха, з насолодою прислухаючись до стривоженого дихання Ленґдона на протилежному боці.

    — Зараз я маю зробити одну невеличку справу, професоре. Вам теж є чим зайнятися. Зателефонуйте мені, як тільки розкодуєте мапу. Ми підемо разом до схованки і здійснимо обмін. Життя Пітера — на мудрість усіх часів.

    — Я нічого не зроблю, — заявив Ленґдон. — А надто без доказу того, що Пітер і досі живий.

    — Раджу вам не випробовувати моє терпіння. Ви маленький гвинтик у великій машині. Якщо ви мене не послухаєтеся, Пітер помре. Це я вам обіцяю.

    — Наскільки я розумію, Пітер уже помер.

    — Та ні — живий-живісінький, але страшенно потребує вашої допомоги, професоре.

    — Що насправді вам потрібно? — заволав Ленґдон у телефон.

    Малах помовчав, а потім відповів:

    — Багато людей шукали древні таємниці й сперечалися з приводу їхньої сили. А я сьогодні доведу, що ці таємниці існують насправді.

    Ленґдон мовчав.

    — Пропоную вам негайно братися до роботи з мапою, — сказав Малах. — Ця інформація потрібна мені сьогодні.

    — Сьогодні? Але вже дев’ята вечора!

    — Саме так. Tempus fugit — час спливає.

    РОЗДІЛ 44

    Редактор журналу «Нью-Йорк» Джонас Фаукман саме вимикав світло у своєму мангеттенському офісі, коли задзвонив його телефон. Він і не збирався відповідати о такій пізній годині, тобто не збирався, поки не поглянув на дисплей телефону. «Не інакше, як щось цікаве», — подумав він, простягнувши руку до слухавки.

    — А ми хіба й досі вас друкуємо? — напівжартома спитав Фаукман.

    — Джонасе! — у голосі Ленґдона бриніло занепокоєння. — Дякувати Богу, ти ще на роботі. Мені потрібна твоя допомога.

    Настрій редактора одразу ж поліпшився.

    — Хочеш дати матеріал, щоб я його відредагував, Роберте?

    — Ні, мені потрібна інформація. Минулого року я познайомив тебе з науковцем на ім’я Кетрін Соломон, сестрою Пітера Соломона, пам’ятаєш?

    Фаукман спохмурнів. «Матеріалу не буде».

    — Вона шукала видавця для своєї книги з ноетичної науки. Пам’ятаєш її?

    Фаукман закотив очі.

    — Звісно, пам’ятаю. Мільйон подяк тобі за те знайомство. Вона не лише не дала мені прочитати результати її досліджень, а й не захотіла публікувати книгу, поки не дочекається якоїсь магічної дати в майбутньому.

    — Джонасе, послухай, я не маю часу. Мені потрібен телефон Кетрін. Негайно. Ти його маєш?

    — Мушу тебе попередити, бо ти якийсь аж надто засмиканий. Вона неймовірна, але навряд чи ти зможеш здивувати її своїми...

    — Це не жарт, Джонасе. Мені потрібен її номер. Негайно.

    — Гаразд, зачекай, не вимикайся. — Фаукман та Ленґдон знали один одного достатньо давно, щоб редактор навчився розбиратися, коли його приятель жартує, а коли — ні. Джонас набрав ім’я Кетрін Соломон у пошуковому вікні і почав сканувати редакційний сервер електронної пошти.

    — Уже шукаю, — сказав Фаукман. — До речі, одна маленька порада: коли їй зателефонуєш, то краще не роби цього з Гарвардського басейну. Бо у тебе такий напружений голос, наче ти в божевільні.

    — Я не в басейні. Я в тунелі під Капітолієм.

    З голосу професора Фаукман зрозумів, що той не жартує. «Що ж сталося з цим хлопцем?»

    — Роберте, чому тобі не сидиться вдома за науковими працями? — Комп’ютер Джонаса пискнув. — Ага, ось він. — Редактор прокрутив коліщатком «миші» старий список повідомлень електронної пошти. — Схоже, все, що маю, — це номер її мобільного.

    — Згодиться.

    Фаукман продиктував Ленґдонові телефон.

    — Дякую, Джонасе, — із полегшенням сказав професор. — За мною боржок.

    — Так, Роберте, за тобою боржок — рукопис. Ти часом не знаєш, скільки мені ще доведеться...

    Лінія замовкла.

    Фаукман витріщився на слухавку і скрушно похитав головою. «От якби для публікації книжок можна було обходитися без авторів!»

    РОЗДІЛ 45

    Кетрін Соломон завагалася, побачивши на дисплеї номер абонента. Вона спочатку вирішила, що то телефонує Триш, аби пояснити, чому вона та Кристофер Абадон так затрималися. Але то дзвонила не Триш.

    Зовсім не вона.

    Кетрін відчула, як спалахнули її щоки, — і посміхнулася. «Такий дивний вечір сьогодні!» Вона натиснула на кнопку.

    — Не може бути! — грайливо мовила вона. — Самотній книгоїд прагне компанії незаміжньої дами, що займається ноетичною наукою?

    — Кетрін! — низький голос і справді належав Робертові Ленґдону. — Слава Богу, з тобою все гаразд.

    — Звісно, зі мною все гаразд, — здивовано відповіла Кетрін. — Окрім того факту, що після отієї вечірки у Пітера минулого літа ти тільки зараз подзвонив мені.

    — Цього вечора дещо сталося. Будь ласка, вислухай мене. — Зазвичай спокійний голос Роберта звучав уривчасто і нервово. — Мені важко тобі це казати, але Пітер потрапив у велику біду.

    Посмішку Кетрін як вітром здуло.

    — Ти про що?

    — Пітер... — Ленґдон завагався, добираючи слова. — Не знаю, як краще сказати, але його... захопили. Точно не знаю, хто і як, але...

    — Захопили? — перепитала Кетрін. — Роберте, ти мене лякаєш. Захопили... як?

    — Як полоненого. — Голос Ленґдона затремтів від бурхливих емоцій, що його переповнювали. — Це, напевне, трапилося сьогодні, а може, вчора.

    — Це навіть не смішно, — сердито відповіла вона. — Мій брат у повному порядку. Я розмовляла з ним лише п’ятнадцять хвилин тому.

    — Та невже?! — остовпів Ленґдон.

    — Так! Він надіслав мені текстове повідомлення, що невдовзі буде в лабораторії.

    — Текстове повідомлення... — повторив Ленґдон. — А його голос ти чула?

    — Ні, але...

    — Слухай мене уважно. Текстове повідомлення, яке ти отримала, написав не твій брат. Хтось заволодів телефоном Пітера. Цей чоловік небезпечний. Хто б він не був, він заманив мене сьогодні ввечері до Вашинґтона.

    — Заманив? Не сміши мене!

    — Вибач, я знаю, що це видається абсурдним. — У голосі Ленґдона пролунала незвична для нього розгубленість. — Кетрін, мені здається, що тобі загрожує небезпека.

    Кетрін знала, що Ленґдон ніколи не кидатиметься такими жартами, однак зараз він говорив як божевільний.

    — Зі мною все гаразд, — відказала вона. — Я замкнена в лабораторії, розташованій в охоронюваній будівлі!

    — Прочитай мені, будь ласка, повідомлення, яке отримала від Пітера.

    Ошелешена Кетрін знайшла повідомлення і прочитала його Ленґдонові. Коли вона дійшла до кінцевої частини, де йшлося про лікаря Абадона, то мимоволі здригнулася і по її спині пробіг холодок. «Якщо є можливість, нехай лікар Абадон зайде до нас у лабораторію. Я йому повністю довіряю...»

    — О Господи... — Голос Ленґдона наповнився страхом. — Невже ти запросила цього чоловіка всередину?!

    — Так! Моя асистентка щойно пішла до вестибюля, щоб його зустріти. Я очікую на них з хвилини на...

    — Тікай геть, Кетрін! — загорлав Ленґдон. — Негайно!


    На протилежному боці Центру техпідтримки, у кімнаті охорони озвався телефон, перекривши своїм дзенькотом звуки гри за участю «Червоношкірих». Охоронець знову неохоче витягнув навушники.

    — Вестибюль, — відповів він. — Кайл слухає.

    — Кайле, це Кетрін Соломон. — Її голос був стривожений і захеканий.

    — Пані, ваш брат і досі...

    — Де Триш?! — вимогливо спитала вона. — На моніторах її не видно?

    Охоронець крутнувся у стільці й поглянув на екрани.

    — А хіба вона й досі не повернулася до лабораторії?

    — Ні! — з тривогою в голосі скрикнула Кетрін.

    До охоронця нарешті дійшло, що Кетрін Соломон захекалася від бігу. «Що ж там трапилося?»

    Він жваво засовав відеоджойстиком, пришвидшено прокручуючи кадри цифрового відео.

    — Ану зачекайте, зараз подивлюся на повторі... Ось Триш та ваш гість вийшли з вестибюля... ось вони йдуть Головною вулицею... прокручую... ага, ось Триш вставляє картку і відмикає двері... вони удвох заходять до Мокрого блоку... прокручую вперед... ага, бачу: ось вони вийшли з Мокрого блоку лише хвилину тому... і прямують до... — Охоронець схилив набік голову й уповільнив швидкість відео. — Хвилиночку. Дивно.

    — Що дивно?

    — Цей джентльмен вийшов із Мокрого блоку сам.

    — А Триш залишилася всередині?

    — Схоже, що так. Зараз я спостерігаю за вашим гостем. Він у коридорі сам-один.

    — А де ж Триш? — тепер уже з панікою в голосі спитала Кетрін.

    — На відеозображенні її не видно, — відповів Кайл із ноткою занепокоєння. Він знову обернувся до екрана і помітив, що рукави на піджаку гостя неначе мокрі... мокрі аж до ліктів. «Що ж він, у біса, робив у Мокрому блоці?» Охоронець помітив, що чоловік рішуче крокує коридором до блоку номер п’ять, стискаючи в руці щось схоже на картку-ключ.

    Охоронець відчув, як волосся на його потилиці стало сторч.

    — Міс Соломон, здається, у нас виникла серйозна проблема.


    Цього вечора чимало подій траплялося в житті Кетрін Соломон уперше.

    За два роки вона жодного разу не користувалася стільниковим телефоном у чорній порожнечі блоку. Ніколи раніше не перетинала вона цю порожнечу навмання. Кетрін стрімголов побігла наосліп нескінченною килимовою доріжкою, притискаючи до вуха свій мобільник. Кожного разу, коли її ноги полишали м’яку поверхню килима, вона коригувала маршрут, несучись крізь непроглядну темряву.

    — А де він зараз? — захекано спитала Кетрін охоронця.

    — Перевіряю... — відповів Кайл. — Прокручую вперед... Ага, ось він іде коридором, підходить до блоку номер п’ять...

    Кетрін прискорила ходу, сподіваючись добратися до виходу і не потрапити в пастку.

    — Скільки йому лишилося до входу в блок номер п’ять?

    Охоронець замовк.

    — Не зрозумів, пані. Я ж і досі прокручую зображення. Це запис. Запис того, що вже відбулося. — Він на мить замовк. — Зачекайте, я перевірю монітор відмикання входу. — Трохи помовчавши, охоронець сказав: — Пані, картка Триш Дюн показує, що до блоку номер п’ять увійшли приблизно хвилину тому.

    Кетрін різко загальмувала, ковзнула по доріжці і завмерла посеред темної безодні.

    — Він уже відімкнув блок номер п’ять? — прошепотіла вона в телефон.

    Охоронець несамовито заклацав клавішами.

    — Так, схоже, що він увійшов... дев’яносто секунд тому.

    Тіло Кетрін закам’яніло. Вона затримала дихання. Раптом їй здалося, що темрява довкола неї ожила.

    «Він тут — разом зі мною».

    За мить Кетрін збагнула, що єдине світло в усьому велетенському просторі темного блоку випромінює її стільниковий телефон, освітлюючи їй щоку.

    — Надсилай допомогу, — прошепотіла вона охоронцеві. — І сходи до Мокрого блоку, допоможи Триш. — Кетрін тихо закрила свій телефон, згасивши світло його екрана.

    Довкола неї впала абсолютна темрява.

    Вона завмерла як вкопана, намагаючись дихати якомога тихіше. За кілька секунд із темряви поперед неї війнуло різким запахом спирту. Запах посилився. Вона відчула чиюсь присутність за кілька футів від себе, на килимі. Кетрін здалося, що в оглушливій тиші биття її серця могло її видати. Вона тихо зняла черевики і повільно відступила ліворуч, зійшовши з килима. Цементна підлога холодила їй ноги. Кетрін зробила ще один крок, віддаляючись від килима.

    Суглоб одного з пальців на нозі хруснув.

    Цей звук пролунав у непорушній тиші, як постріл з рушниці.

    Раптом за кілька ярдів від неї в темряві почулося шелестіння одягу. Звук стрімко наближався. Кетрін кинулася вбік, але на мить спізнилася — і налетіла на дужу руку. Рука намацала її і швидко вхопила свою здобич. Кетрін крутнулася і кинулася геть, але рука мертвою хваткою вчепилася їй у халат і смикнула назад.

    Кетрін різко вигнула назад руки, вислизнула з халата і вирвалася на волю. Мить — і вона вже стрімголов мчала наосліп через неосяжну чорну пустку, втративши орієнтацію в просторі й гадки не маючи, де вихід.

    РОЗДІЛ 46

    Бібліотека конгресу — на думку багатьох, «найкрасивіше приміщення у світі» — більш відома величезною колекцією книжок, аніж своєю неймовірною красою. Ця книгозбірня з легкістю виборює титул найбільшої бібліотеки у світі: понад п’ятсот миль полиць, а це — відстань від Вашинґтона до Бостона. Але вона й надалі зростає зі швидкістю понад десять тисяч нових надходжень упродовж дня.

    Колись це було сховище для особистої колекції Томаса Джефферсона, що містило книги з різних галузей науки та з філософії, а тепер Бібліотека конгресу є символом відданості Америки поширенню знань. Вона стала однією з перших електрифікованих будівель у Вашинґтоні — світилася, як справжній маяк у темряві Нового Світу.

    Як витікає із самої назви, цю бібліотеку заснували для потреб конгресу, чиї вельмишановні члени працювали через вулицю, в будівлі Капітолію. Ці древні духовні узи між бібліотекою та Капітолієм нещодавно зміцнилися завдяки узам суто фізичним — під Індепенденс-авеню збудували довгий тунель, що сполучив обидві споруди.

    І сьогодні, поспіхом перетинаючи будівельну зону цим самим тунелем за Вореном Беламі, Роберт Ленґдон намагався заглушити в собі тривогу за Кетрін. «Цей псих проникнув до її лабораторії?!» Ленґдон навіть думати боявся, навіщо це йому. Він зателефонував, щоб попередити її про небезпеку, і наприкінці розмови встиг сказати, де його можна буде знайти. «Та скільки ж іще тягтиметься цей чортів тунель!» У нього вже голова розпухла від вихору переплетених думок: Кетрін, Пітер, масони, Беламі, піраміди, древнє пророцтво і... мапа.

    Професор відігнав ці думки і поквапився за Архітектором. «Беламі знає відповіді на мої запитання». Коли чоловіки нарешті дісталися до кінця тунелю, Архітектор провів Ленґдона у кілька двостулкових дверей, що й досі перебували на стадії спорудження. He маючи змоги замкнути ще не закінчені двері, Беламі знайшов вихід: ухопив алюмінієву драбину, принесену будівельниками, і хитко приставив до дверей. На вершечку ж драбини він примостив металеве відро. Якщо хтось відчинить двері, то воно впаде на підлогу і гучно заторохтить.

    «Система попередження?» Ленґдон скептично поглянув на відро, сподіваючись, що Беламі має надійніший план стосовно їхньої безпеки. Все сталося так швидко, що професор лише зараз усвідомлював небезпечні наслідки своєї втечі з Архітектором Капітолію. «Я втікач від ЦРУ».

    Беламі повів його за ріг, і вони рушили вгору широкими сходами, огородженими помаранчевими пілонами. Ленґдон йшов угору, а важка сумка на плечі тягнула його донизу.

    — Ця кам’яна піраміда, — озвався він, — я й досі не розумію...

    — Не зараз і не тут, — перервав його Беламі. — Ми оглянемо її під світлом. Я знаю одне безпечне місце.

    Однак Ленґдон мав сумнів, що для чоловіка, який вчинив напад на директора відділу безпеки ЦРУ, знайдеться таке місце.

    Вийшовши на верхній майданчик сходів, вони опинилися у просторому залі з італійського мармуру, ліпнини та сухозлітки. Зал прикрашали розставлені по периметру вісім пар статуй, і всі вони зображали богиню Мінерву. Беламі, не зупиняючись, повів Ленґдона на схід через склепінчасту арку — до ще величнішого залу.

    Навіть при тьмяному, «неробочому» освітленні головний зал бібліотеки сяяв класичною величчю розкішного європейського палацу. На висоті сімдесят п’ять футів виблискували мозаїчні горішні вікна, розташовані поміж панельними балками, прикрашеними рідкісним «алюмінієвим листям» — металом, який свого часу вважався дорожчим за золото. А під ними ряд спарених колон обрамовував балкон другого поверху — туди можна було вийти двома величними гвинтовими сходами з колонами, що слугували опорами для гігантських жіночих фігур з бронзи, які тримали факели просвіти.

    У своїй ексцентричній спробі відобразити тему сучасної просвіти і при цьому не вийти за рамки декоративних принципів архітектури Ренесансу будівничі прикрасили поруччя цих сходів путті — зображенням купідонів та херувимів у вигляді сучасних науковців.

    «Ангел-електрик із телефоном у руці? Херувим-ентомолог із якимсь зразком у коробочці? Що сказав би на це Берніні?» — подумав Ленґдон.

    — Ми поговоримо про все тут, — сказав Белами, ведучи професора повз куленепробивні вітрини, що містили дві найцінніші книги в бібліотеці — гігантську Біблію Майнца, написану від руки в тисяча чотириста п’ятдесятих роках, та пергаментний примірник Біблії Ґутенберґа, один із трьох, що збереглися у всьому світі. Принагідно на склепінчастій стелі красувалася картина Джона Вайта Александра під назвою «Еволюція Книги», що складалася з шести частин.

    Беламі підійшов до елегантних двостулкових дверей у центрі стіни біля східного коридору. Ленґдон знав, яка кімната розташовувалася за цими дверима, але для їхньої розмови вона здалася йому досить дивним місцем. Іронія полягала в тому, що розмовляти вони будуть у приміщенні, де повно табличок «Не розмовляти», до того ж його навряд чи можна було назвати «безпечним». Розташована саме посередині хрестоподібного приміщення бібліотеки, ця кімната була центром будівлі. Ховатися в ній було те саме, що проникнути до собору і сховатися в олтарі.

    Та Беламі відімкнув двері, увійшов у темряву і помацав по стіні, шукаючи вмикач. Коли ж він клацнув і увімкнув світло, перед ними, наче з повітря, матеріалізувався один з найвизначніших архітектурних шедеврів Америки. Цей знаменитий читальний зал був святом чуттів. Просторий восьмикутник у центрі здіймався на висоту сто шістдесят футів, його вісім стін були оздоблені різними видами мармуру: коричневим тенесійським, світло-жовтим сієнським та червоним алжирським. Завдяки тому, що приміщення освітлювалося з восьми боків, тут ніде не було тіней — так досягався ефект, наче сяяла сама кімната.

    — Дехто каже, що це найкрасивіше приміщення у Вашинґтоні, — мовив Беламі, пропускаючи Ленґдона всередину.

    «А може — і в усьому світі», — подумав професор, переступаючи поріг. Як і завжди, його погляд спочатку піднявся догори, до височенної центральної кайми, де освітлені променями сонця арабескові розписи закруглялися на кесонах та по куполу і сягали верхнього балкона. З балюстради на нього дивилися шістнадцять бронзових «портретних» статуй, розміщених у залі по колу. Під ними вражаюча аркада склепінчастих проходів утворювала нижній балкон. А на рівні долівки від масивного восьмикутного розподільчого стола розходилися три кола полірованих дерев’яних столів.

    Ленґдон знову зосередив увагу на Беламі, який займався тим, що підпирав двостулкові двері залу так, щоб вони лишалися широко розчиненими.

    — А я гадав, що ми прийшли сюди, щоб сховатися, — знічено зауважив професор.

    — Я хочу почути, коли хтось увійде до приміщення, — пояснив Беламі.

    — А хіба вони нас не знайдуть тут одразу ж?

    — Де б ми не сховалися, — вони все одно нас знайдуть. Але якщо хто-небудь оточить нас у цій будівлі, ви будете задоволені, що я обрав саме цей зал.

    Ленґдон не знав чому, але Беламі точно не хотів зараз обговорювати цю тему. Він уже рушив до центру кімнати, де знайшов підходящий стіл, підтягнув до нього два стільці й увімкнув настільні лампи. А потім кивнув на сумку Ленґдона.

    — А тепер, професоре, давайте ретельніше оглянемо піраміди.

    Не бажаючи подряпати поліровану поверхню грубим шматком граніту, Ленґдон підняв на стіл всю сумку, розстебнув зіпер і повністю опустив її краї, оголяючи піраміду. Ворен Беламі повернув під зручним кутом читальну лампу й уважно придивився до піраміди. Потім пробігся пальцями по викарбуваному напису.

    — Гадаю, ви упізнаєте цю мову, — спитав він.

    — Аякже, — відказав Ленґдон, кинувши погляд на шістнадцять символів.

    Відома як франкмасонський шифр ця мова використовувалася в давнину для приватного спілкування між братами-масонами. Від цього методу шифрування відмовилися давним-давно через одну просту причину — його було надто легко розшифрувати. Більшість студентів-старшокурсників, що слухали його лекції з символознавства, розкодували б цей напис хвилин за п’ять. Сам же Ленґдон, озброївшись папером та ручкою, впорався б з ним за хвилину.

    Але тепер сумнозвісна легкість дешифрування цього кількасотрічного коду створювала двоякий парадокс. По-перше, заява про те, що Ленґдон був єдиною людиною у світі, спроможною розшифрувати цей напис, видавалася просто абсурдною. По-друге, твердження Сато, що масонський шифр являв собою питання національної безпеки, було рівносильним твердженню, що пускові коди американських ракет із ядерними боєголовками було створено за допомогою, скажімо, кубика Рубіка. Ленґдонові важко було повірити і в перше, і в друге. «І оця піраміда є мапою? Дороговказом до втраченої мудрості століть?»

    — Роберте, — занепокоєно звернувся до нього Беламі. — А директор Сато не казала вам, чому вона так цікавиться усім цим?

    Ленґдон похитав головою.

    — Конкретно — ні. Просто увесь час повторювала, що це — питання національної безпеки. Мені здається, вона бреше.

    — Можливо, — мовив Беламі, чухаючи потилицю. Схоже, йому не давала спокою якась думка. — Але я маю більш тривожне припущення. — Він повернувся і поглянув Ленґдонові прямо у вічі. — Цілком імовірно, що директор Сато дізналася про справжній потенціал цієї піраміди.

    РОЗДІЛ 47

    Темрява, що поглинула Кетрін Соломон, здавалася непроглядною.

    Позбавлена такого звичного і надійного килима, вона намацувала тепер свій шлях наосліп, непевно заглиблюючись у чорну порожнечу і торкаючись її виставленими уперед руками. Крізь панчохи на ногах холоднюча цементна підлога відчувалася, як величезне замерзле озеро, як небезпечне місце, з якого їй потрібно було негайно тікати.

    Більше не відчуваючи запаху спирту, вона зупинилася і стала чекати. Стоячи абсолютно непорушно, вона прислухалася, шкодуючи, що її серце гупає так гучно. Важкі кроки позаду начебто стихли. «Де ж він є?» Кетрін заплющила очі і спробувала уявити, де вона зараз. «Куди бігти? Де двері?» Та все марно. Вона вже стільки разів обкрутилася, що тепер вихід із блоку міг бути будь-де.

    Колись Кетрін чула, що страх діє як стимулятор і загострює здатність мозку мислити. Одначе зараз страх перетворив її розум на бурхливий потік паніки та розгубленості. «Навіть якщо я знайду двері, я не зможу вийти. Бо втратила ключ-картку, коли скинула з себе халат». Здавалося, тепер її єдиним бажанням було перетворитися на голку в копиці сіна — самотню цятку на величезному просторі площею тридцять тисяч квадратних футів. Попри всепоглинальне бажання кинутися навтьоки, аналітичний розум Кетрін підказав їй єдино правильний логічний висновок: не рухатися взагалі. «Стояти як вкопана. І мовчати як риба». Охоронець уже вийшов їй на підмогу, а від нападника чомусь сильно відгонило спиртом. «Якщо він підійде надто близько, я його почую».

    Стоячи у повній тиші, Кетрін швидко обміркувала те, що їй сказав Ленґдон. «Твого брата захопили». Кетрін відчула, як на руці у неї утворилася крапелька поту і поповзла униз, до стільникового телефону, який вона досі тримала у руці. Вона й забула про цей додатковий чинник небезпеки! Якщо телефон задзвонить, то вона не зможе вимкнути цей пристрій, не розкривши його, а отже, дисплей засвітиться у темряві.

    «Поклади додолу телефон і йди від нього геть».

    Але було вже пізно. Запах спирту наблизився до неї з правого боку. І посилився. Кетрін щосили намагалася стояти і не ворушитися, долаючи в собі інстинктивне бажання тікати. Обережно і повільно зробила вона один крок ліворуч. Але нападник тільки й чекав того моменту, щоб почути слабкий шерхіт її одягу. Кетрін почула, як він стрибонув уперед, хвиля спиртового запаху накрила її, а за плече вхопилася дужа рука. Охоплена тваринним страхом, вона крутнулася і вивільнилася. Математична ймовірність пішла коту під хвіст — і Кетрін щодуху кинулася бігти в чорну порожнечу, а потім різко звернула ліворуч, змінюючи напрям.

    Стіна виросла перед нею, наче нізвідки.

    Кетрін ударилася об неї так сильно, що аж дух забило. Біль охопив її руку та плече, але вона таки встояла на ногах. Косий кут, під яким Кетрін налетіла на стіну, уберіг її від повної сили удару, але від того було мало втіхи. Бо звук удару відлунив повсюдно у величезному залі. «Тепер він знає, де я». Скорчившись од болю, вона обернулася, вдивилася в темряву блоку — і відчула, що переслідувач теж на неї витріщається.

    «Міняй місце! Мерщій!»

    І досі насилу переводячи подих, Кетрін пішла вздовж стіни, стиха торкаючись лівою рукою кожного сталевого стояка. «Тримайся стіни. Ти встигнеш прослизнути повз нього, коли він спробує загнати тебе в куток». Вона й досі тримала в руці мобільник, готова щомиті швиргонути його в нападника, якщо виникне така потреба.

    Але Кетрін ніяк не була готова до того звуку, який раптом почула: гучне шелестіння просто поперед неї... біля стіни. Вона перелякано завмерла і затримала дихання. «Як же він зміг так швидко добратися до стіни?» Вона почула слабкий подув повітря, просякнутого запахом спирту. «Він йде до мене вздовж стіни!»

    Кетрін зробила кілька кроків назад. А потім, швидко обернувшись на сто вісімдесят градусів, почала швидко рухатися у протилежному напрямку вздовж стіни. Вона пройшла десь футів зо двадцять, як трапилося неймовірне: знову поперед неї біля стіни почулося шелестіння одежі. І знову війнуло запахом спирту. Кетрін Соломон перелякано заклякла.

    «Господи, та він же скрізь!»


    Голий по пояс Малах вдивлявся у темряву.

    Запах спирту на його рукавах спочатку начебто був перешкодою, але він швидко обернув цю перешкоду на перевагу. Знявши з себе піджак та сорочку, він скористався ними для того, щоб загнати в куток свою жертву. Кинувши піджак до стіни праворуч, Малах почув, як Кетрін різко зупинилася і змінила напрям руху. Потім він кинув сорочку до стіни ліворуч — і знову почув, як Кетрін зупинилася. Він фактично припер її до стінки, позначивши межі, які вона побоїться переступати.

    І став чекати, напружено вслухаючись у темряву. «У неї лишився тільки один напрямок руху: просто на мене». Але Малах нічого не почув. Або Кетрін паралізував страх, або вона вирішила стояти непорушно і чекати, поки надійде допомога. «Вона програє в обох випадках». Найближчим часом до блоку номер п’ять не увійде ніхто: Малах зіпсував зовнішній замок із клавіатурою наскільки простим, настільки й ефективним способом — запхав монету в щілину картки-ключа, щоб до блоку можна було увійти, лише демонтувавши увесь механізм.

    «Ми тут із тобою самі, Кетрін, і залишатимемося наодинці стільки, скільки мені знадобиться, щоб тебе впіймати».

    Малах поволі рушив уперед, прислухаючись до найменших порухів. Сьогодні Кетрін помре у темряві музею свого брата. Поетичний кінець. Малахові не терпілося дочекатися тієї миті, коли він сповістить Пітера Соломона про смерть сестри. І гнів та розпач цього літнього чоловіка стануть довгожданою карою. Раптом, на свій превеликий подив, Малах побачив віддалік у темряві слабеньке світіння і збагнув, що Кетрін припустилася фатальної помилки. «Невже вона дзвонить по допомогу?» Електронний дисплей, який щойно ожив, мерехтів десь на висоті талії з відстані приблизно двадцяти ярдів. Він скидався на маяк у безмежному океані темряви. Малах уже був приготувався «перечекати» Кетрін, але тепер ця потреба відпала.

    Малах пружно підхопився і кинувся до світлячка дисплея, знаючи, що мусить добігти до нього швидше, ніж Кетрін завершить свій дзвінок про допомогу. Він добіг до нього за лічені секунди і стрибонув уперед, простягнувши до сяючого телефону обидві руки і приготувавшись обрушитися на Кетрін усією вагою свого тіла.

    Та пальці Малаха вперлися в стіну, вигнулися назад і хруснули, мало не зламавшись. Потім у контакт з поверхнею увійшла його голова, і він вдарився об сталеву перекладину. Малах скрикнув од болю і незграбно завалився під стіну. Несамовито лаючись, він зіп’явся на ноги, вхопившись за горизонтальний стояк заввишки з половину людського зросту, на який Кетрін Соломон хитро поклала свій стільниковий телефон.


    Кетрін знову побігла, цього разу не переймаючись тим, що її рука, ритмічно відскакуючи від металевих стояків, розташованих у блоці п’ять через рівномірні проміжки, створює шум. «Тікай! Якщо бігти вздовж стіни по всьому периметру блоку, то обов’язково намацаєш двері. Та де ж, у біса, той охоронець?»

    Кетрін бігла й бігла, лівою рукою торкаючись рівномірно розташованих стояків і виставивши праву вперед для захисту. «Коли ж буде поворот?» Бічна стіна здавалася нескінченною, але раптом рівномірне розташування стояків порушилося. Кілька кроків її ліва рука не відчувала нічого, крім порожнечі, але потім стояки почалися знову. Кетрін «увімкнула гальма», позадкувала й обережно намацала собі шлях через гладеньку металеву панель. «Чому ж тут немає стояків?»

    Вона почула, як її переслідувач, уже не криючись, тупоче за нею, намацуючи в темряві свій шлях вздовж стіни у її напрямку. Та ще сильніше злякав її інший звук: Кетрін почула, як вдалині охоронець ритмічно гупає своїм ліхтариком у двері блоку номер п’ять.

    «Охоронець не може увійти?»

    Хоча ця думка й налякала її, та напрямок, звідки долітало гупання, — по діагоналі праворуч — дозволив Кетрін миттєво зорієнтуватися в просторі. Тепер вона чітко уявила своє місцеположення в п’ятому блоці. Вмить створивши у голові візуальний образ, Кетрін збагнула, що то була за панель на стіні.

    Кожен блок мав спеціальний проміжок між секціями — гігантську ковзну стіну, яку можна було відсувати для ввезення та вивезення надвеликих екземплярів. Як і в літаковому ангарі, то були велетенські двері, і Кетрін навіть в найстрашніших снах не могло наснитися, що їй колись доведеться їх відчиняти. Однак наразі вони здавалися їй єдиною надією.

    «А вони хоч працюють?»

    Кетрін наосліп помацала в темряві, шукаючи ковзні двері, — і нарешті знайшла велику металеву ручку. Вхопившись за неї, вона всією своєю вагою потягнула її назад, намагаючись зсунути двері з місця. Але нічого не сталося. Кетрін спробувала знову. Та двері не піддалися.

    Вона почула, що переслідувач швидко наближається до неї, орієнтуючись за звуком, що йшов від її метушні. «Гігантські двері замкнено!» Паніка охопила її, і Кетрін почала похапцем ковзати руками по всій їхній поверхні, сподіваючись знайти засув або ж важіль. І раптом намацала щось схоже на вертикальний стовпчик. Присівши, вона провела по ньому рукою аж до підлоги — і намацала, що стовпець вставлений в отвір у цементній поверхні. «Фіксатор!» Кетрін підвелася, вхопилася за стовпчик і, підваживши ногами, висмикнула його з отвору.

    «Він ось-ось буде тут!»

    Кетрін провела рукою по дверях, шукаючи ручку, знайшла її і щосили на неї налягла. Масивна панель ледь помітно зрушила з місця, і в темряву блоку номер п’ять проник вузенький промінь місячного сяйва. Кетрін потягнула ще раз. Промінь став ширшим. «Нумо, іще трошки!» Кетрін напружилася востаннє, відчуваючи, що переслідувачу лишилося до неї якихось кілька футів. Кинувшись до світла, Кетрін крутнулася і боком просунула своє тендітне тіло в отвір. З темряви матеріалізувалася рука і намірилася на неї, щоб вхопити і затягнути назад. Нарешті Кетрін проштовхнулася в отвір, а за нею висунулася дебела гола рука, вкрита татуюванням у вигляді риб’ячої луски. Ця жахлива рука стала звиватися, як злобна змія, намагаючись схопити утікачку.

    Кетрін крутнулася і кинулася бігти вздовж довгої зовнішньої стіни блоку номер п’ять. Смуга гравію, що йшла по всьому периметру Центру підтримки, врізалася їй у ступні крізь панчохи, але Кетрін не зупинялася і щосили мчала до парадного входу. Було темно, але після непроглядного мороку в блоці номер п’ять її очі розширилися і вона прекрасно бачила все довкола себе, наче вдень. Позаду пролунало гуркотіння — то розчинилися важучі двері, й одразу ж вона почула, як уздовж стіни загупали важкі кроки. Ці кроки здавалися неймовірно швидкими.

    «Мені не вдасться першою добігти до парадного входу. — Кетрін знала, що її «вольво» неподалік, та все одно це була надто велика відстань. — Я не встигну».

    І тут Кетрін здогадалася, що в її розпорядженні є козирна карта.

    Наближаючись до рогу блоку номер п’ять, вона почула, як переслідувач швидко її наздоганяє. «Зараз або ніколи». Замість звернути за ріг, Кетрін раптом різко звернула ліворуч од будівлі і вискочила на траву. А потім міцно заплющила очі, затулила обличчя руками і наосліп кинулася через галявину.

    Її рух змусив спрацювати систему охоронного освітлення, і воно яскраво спалахнуло довкола п’ятого блоку, вмить перетворивши ніч на день. Кетрін почула позаду зболений вереск — то яскраві прожектори з усією силою своїх двадцяти п’яти мільйонів кандел різонули по розширених у темряві зіницях її переслідувача. Потім вона почула, як він безпорадно зашарудів ногами, дибаючи по гравію і перечіпляючись.

    Кетрін, навіть з міцно заплющеними очима, впевнено почувалася на відкритій галявині. Відчувши, що відбігла від будівлі достатньо далеко, вона розплющила очі, скоригувала напрямок і щосили рвонула крізь темряву. Ключі від її «вольво» були там, де й завжди, — на передній панелі. Захекано хапаючи ротом повітря, вона вхопила ключі тремтячою рукою і знайшла замок запалення. Двигун ожив і заревів, увімкнулися фари — і вихопили з темряви жахливу картину.

    До неї неслася страхітлива й огидна фігура.

    На мить Кетрін аж заклякла.

    Істота, яку висвітили фари, являла собою гологруду тварину зі шкірою, вкритою витатуйованою лускою, а також символами та текстами. Істота дико заволала і кинулася на фари, затуливши руками очі, наче печерний звір, що вперше побачив сонячне світло. Кетрін вхопилася за важіль коробки передач, та звір був уже поруч. Він щосили гепнув ліктем у бокове вікно, і їй на коліна дощем посипалися скалки.

    У вікно просунулася величезна луската рука і, наосліп помацавши, вхопила Кетрін за шию. Вона різко увімкнула задню передачу, але рука нападника і далі тримала її, немов лещатами, стискуючи з нелюдською силою. Кетрін крутнула головою, намагаючись висмикнутися з хватки, — і раптом її погляд упав на лице переслідувача. Чотири глибокі смуги, вочевидь продряпані нігтями, проникли крізь грим і оголили під ним татуювання. Очі переслідувача були несамовиті і безжальні.

    — Я мав тебе убити десять років тому, — прогарчав він. — Тієї ночі, коли я прикінчив твою матір.

    Коли до Кетрін дійшло значення цих слів, на неї нахлинув жахливий спогад. Їй пригадався оцей дикий вираз очей — вона вже колись бачила його. «Це він». Кетрін хотіла закричати, але їй завадила мертва хватка, з якою цей тип тримав її за шию.

    Вона різко натиснула на газ, і авто сіпнулося назад, мало не зламавши їй шию, бо нападника потягнуло за машиною. «Вольво» накренився уперед, виїжджаючи схилом угору, і Кетрін здалося, що під вагою нападника її шия ось-ось не витримає. Раптом по боковій поверхні авто шкрябонули гілки, хльоснули у вікно — і ця вага зникла разом із рукою.

    Авто проломилося крізь хвойні зарості, вискочило на верхню автостоянку, і Кетрін натиснула на гальма. Унизу напівголий чоловік поволі зіп’явся на ноги і витріщився у світло фар. З лячним спокоєм він підняв лускату руку і показав прямо на Кетрін.

    Тваринний страх та ненависть охопили її. Вона крутнула кермо і натиснула на газ. І за кілька секунд, різко гойднувшись на повороті, вискочила на Сілвер-Гілл-роуд.

    РОЗДІЛ 48

    Капітолійський полісмен Нуньєс у лихоманці подій спершу не побачив для себе іншого виходу, як допомогти Архітектору та Робертові Ленґдону втекти. Але тепер, у підвальному приміщенні поліцейського управління, він відчув, як над його головою швидко скупчуються хмари.

    Шеф Трентон Андерсон притискав до голови пакунок із льодом, а ще один полісмен клопотався над синцями Сато. Вони обоє стояли разом із членами групи відеоспостереження і проглядали записи камер спостереження, щоб вирахувати місцеположення Ленґдона та Беламі.

    — Перевірте запис із кожного коридору та виходу, — наказала Сато. — Я хочу знати, куди вони поділися!

    Нуньєс мало не зомлів. Він збагнув, що не мине й кількох хвилин, як працівники групи знайдуть потрібне відео і дізнаються правду. «Я допоміг їм утекти». І без того невеселе становище Нуньєса погіршилося прибуттям оперативної групи ЦРУ у складі чотирьох людей, які стояли зараз поруч із ним, готуючись вирушити услід за Ленґдоном та Беламі. Ці хлопці не були схожі на полісменів з Капітолію — круті серйозні вояки в чорних камуфляжах, з приладами нічного бачення та з футуристичного вигляду пістолетами.

    Нуньєса занудило від страху. Нарешті він наважився й обережно кивнув Андерсонові.

    — Можна вас на хвилинку, шефе?

    — Що таке? — спитав той, виходячи за Нуньєсом до залу.

    — Начальнику, я зробив величезну помилку, — сказав Нуньєс, рясно спітнівши. — Вибачте, я складаю свої повноваження. «Все одно ти виженеш мене за кілька хвилин під три чорти».

    — Не зрозумів?

    Нуньєс енергійно прокашлявся.

    — Я бачив Ленґдона й Беламі у гостьовому центрі, коли вони виходили з будівлі.

    — Що?! — заволав Андерсон. — Чому ж ти мені нічого не сказав?

    — Тому що Архітектор наказав мені нікому не казати ані слова.

    — Я наймав тебе на роботу, а не він, чорти б тебе забрали! — скрикнув Андерсон, і його голос відлунив у коридорі. — Беламі тріснув мене головою об стіну, трясця його матері!

    Нуньєс подав Андерсону ключ, який залишив йому Архітектор.

    — А це що таке? — гаркнув Андерсон.

    — Ключ до нового тунелю під Індепенденс-авеню. Він був у Архітектора Беламі. Саме туди вони й побігли.

    Андерсон остовпіло витріщався на ключ.

    Сато висунула голову в коридор і підозріло поглянула на них.

    — Що у вас тут таке?

    Нуньєс сполотнів як крейда. Андерсон і досі тримав ключ, і Сато не могла його не помітити. Поки ця огидна й страшна карлиця наближалася до них, Нуньєс відчайдушно метикував, як вигородити свого шефа.

    — Я знайшов цей ключ на долівці у підземеллі. Й оце питав у шефа Андерсона, чи він, бува, не знає, від чого цей ключ?

    Сато підійшла і придивилася до ключа.

    — Ну, і як — шеф знає?

    Нуньєс поглянув на Андерсона, який, вочевидь, зважував усі варіанти, перш ніж заговорити. Нарешті він похитав головою і відповів:

    — Так одразу і не скажеш. Доведеться перевірити, куди...

    — Не переймайтеся, — сказала Сато. — Це ключ від тунелю, що веде з гостьового центру.

    — Та невже? — спитав Андерсон. — А звідки ви дізналися?

    — А ми щойно знайшли відеозапис. Полісмен Нуньєс допоміг Ленґдонові та Беламі втекти, а потім замкнув за ними двері до тунелю. Цей ключ дав Нуньєсу Беламі.

    Андерсон розлючено обернувся до Нуньєса.

    — Це правда?

    Полісмен жваво закивав, щосили намагаючись підіграти шефу.

    — Вибачте, сер. Архітектор наказав мені нікому не розповідати!

    — Та начхати мені на те, що сказав тобі Архітектор! — заволав Андерсон. — Невже...

    — Стули пельку, Тренте! — відрізала Сато. — Ви обидва — жалюгідні брехуни. У ЦРУ все розкажете. На допиті. — Вона вихопила у Андерсона ключ від тунелю. — Тепер вам гаплик.

    РОЗДІЛ 49

    Роберт Ленґдон натиснув на кнопку «відбій» у своєму мобільному і відчув, як всередині зростає тривога. «Чому Кетрін не відповідає?» Вона ж обіцяла зателефонувати йому, як тільки вибереться з лабораторії та вирушить сюди, до нього, але так і не зателефонувала!

    Беламі сидів поруч із ним за столом у читальному залі. Він також щойно зателефонував — людині, яка начебто могла надати їм притулок, надійний сховок на деякий час. Та, на жаль, цей чоловік також не відповідав на дзвінок, і Беламі послав термінове текстове повідомлення, щоб той негайно передзвонив на телефон Ленґдона.

    — Я ще раз спробую з ним зв’язатися, — сказав Архітектор професорові, — та наразі ми маємо покладатися лише на себе. Обговорімо краще план стосовно піраміди.

    «Піраміда». Ленґдон геть забув про пишноту зали довкола нього, увесь його світ зіжмакався, зменшившись у розмірах, і він бачив перед собою лише кам’яну піраміду, запечатаний пакунок із горішнім каменем та елегантного афроамериканця, який вигулькнув із темряви і врятував його від неминучого допиту в ЦРУ.

    Ленґдон очікував від Архітектора Капітолію хоч дещиці розважливості та здорового глузду, але тепер йому здалося, що Ворен Беламі був так само схиблений, як і той псих, який стверджував, що Пітер зараз у чистилищі. Беламі наполягав, що цей камінь і є тією самою масонською пірамідою, про яку йшлося в легенді. «Древня мапа, що веде нас до всесильної мудрості».

    — Містере Беламі, — ввічливо почав Ленґдон. — Ідея, що десь існує якесь древнє знання, здатне наділити нас величезною силою... я її не сприймаю всерйоз.

    Беламі поглянув на нього з таким щирим розчаруванням, що Ленґдонові стало дуже соромно за свій скептицизм.

    — Так, професоре, я очікував, що ви скажете щось у такому дусі, але, гадаю, мені не слід дивуватися. Ви лише стороння людина, що зазирнула на хвильку. Є багато масонських реалій, які вам видаються міфом, бо ви не пройшли належної ініціації й тому не готові їх розуміти і належним чином сприймати.

    Ленґдон відчув деяку зверхність у тоні Беламі. «Я не був на кораблі разом з Одіссеєм, але я не маю сумнівів, що Циклоп — це міф».

    — Містере Беламі, навіть якщо ця легенда правдива... все одно саме ця піраміда не може бути масонською.

    — Не може? — Архітектор пробігся пальцем по шифрованому напису на кам’яній поверхні. — А мені здається, що вона прекрасно відповідає тому описові. Кам’яна піраміда з горішнім каменем із блискучого металу, і саме цей горішній камінь, згідно з рентгенівським знімком, вам ввірив Пітер. — Беламі взяв маленький кубоподібний пакуночок і зважив його в руці.

    — Але ж ця кам’яна піраміда заввишки менше фута, — заперечив Ленґдон. — А кожен відомий мені варіант тієї легенди змальовує масонську піраміду як гігантську споруду.

    Беламі очікував на таке твердження.

    — Наскільки вам відомо, у легенді йдеться про піраміду таку високу, що Бог може простягнути руку і доторкнутися до неї.

    — Саме так.

    — Розумію вашу скруту, професоре. Однак і древні таємниці, і масонська філософія визнають божественний потенціал у кожному з нас. Символічно висловлюючись, можна стверджувати, що все, що є в межах досяжності просвіченої людини, досяжне і для Бога.

    Та Ленґдона не переконала ця гра слів.

    — Про це йдеться навіть у Біблії, — додав Беламі. — Пам’ятаєте, у Книзі Буття: «І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив» — людство не було створене, як щось нижче за Бога. У Євангелії від Луки, розділ сімнадцятий вірш двадцять перший, нам кажуть: «Бо Божеє Царство всередині вас!»

    — Вибачте, але я не знаю жодного християнина, який вважає себе рівнею Богу.

    — Звісно, що не знаєте, — відказав Беламі вже жорсткішим тоном. — Бо більшість християн бажають сидіти на двох стільцях одночасно. Їм хочеться мати змогу гордо заявляти, що вони вірять у Біблію, і просто ігнорувати ті аспекти, у які їм вірити важко або незручно.

    Ленґдон промовчав.

    — У всякому разі, — продовжив Беламі, — опис масонської піраміди, як настільки високої, що до неї може доторкнутися Господь, тривалий час вводив у оману стосовно її правдивих розмірів. Тому науковцям — вам, наприклад — дуже зручно заявляти, що піраміда — це міф і тому немає сенсу її шукати.

    Ленґдон поглянув на кам’яну піраміду.

    — Вибачайте, що я вас засмутив, — мовив він. — Просто я завжди дотримувався думки, що масонська піраміда — це міф.

    — А чи не здається вам дуже промовистим те, що каменярі-масони викарбували мапу в камені? Впродовж усієї історії наші найважливіші віхи викарбовували в камені, включно зі скрижалями, що їх Бог дав Мойсею, — десятьма заповідями, якими має керуватися людство у своїх вчинках.

    — Розумію, але це завжди називалося і називається легендою масонської піраміди. А легенда, за своїм визначенням, — це міф.

    — Так, якщо це справді легенда, — іронічно посміхнувся Беламі. — Боюся, що ви маєте ту саму проблему, що й Мойсей.

    — Прошу?

    На обличчі Архітектора з’явився майже веселий вираз. Він повернувся на стільці й підвів погляд на балкон другого ярусу, звідки на них дивилися шістнадцять бронзових статуй.

    — Ви бачите там Мойсея?

    Ленґдон поглянув на знамениту бібліотечну статую Мойсея.

    — Так, бачу.

    — Він має роги.

    — Я знаю.

    — А вам відомо, чому він має роги?

    Як і більшості викладачів, Ленґдонові не подобалося, коли йому читали лекції. Мойсей, що дивився на них згори, мав роги з тієї ж причини, що мали роги всі його зображення в християнській культурі, — через неточний переклад Книги Вихід. В оригінальному тексті на івриті Мойсей описувався як такий, що має "karan ’ohr panav" — «шкіру на обличчі, яка сяяла променями сонця», та коли римо-католицька церква видала офіційний латинський переклад Біблії, то перекладач не впорався з описом зовнішності Мойсея і схарактеризував її, як "cornuta esset facies sua", що означає «його обличчя обрамляли роги». І відтоді і художники, і скульптори, побоюючись репресалій за відступ від Святого Письма, зображали Мойсея з рогами.

    — То була звичайна помилка, — відповів Ленґдон. — Перекладацька помилка, якої припустився Блаженний Ієронім приблизно в четвертому сторіччі нашої ери.

    Ремарка професора справила на Беламі сильне враження.

    — Саме так. Перекладацька помилка. А результат — бідолашний Мойсей так і увійшов в історію спотворений.

    Спотворений — це ще м’яко сказано. Маленьким хлопчиком Ленґдон страшенно лякався, коли на очі йому траплявся Мікеланджелів диявольський образ «рогатого Мойсея» — центральна статуя римської церкви Святого Петра в кайданах.

    — Я згадав про рогатого Мойсея, щоб продемонструвати, як одне неточно зрозуміле слово здатне переписати історію, — пояснив Беламі.

    «Ти ломишся у розчинені двері», — подумав Ленґдон, засвоївши цей урок на власній шкурі кілька років тому в Парижі: SanGreal — Святий Грааль. Sang Regal — королівська кров.

    — У випадку з масонською пірамідою, — вів далі Беламі, — до людей дійшли чутки про якусь легенду. І ця ідея застрягла у свідомості. Легенда про масонську піраміду була схожа на міф. Та слово «легенда» стосувалося дечого іншого. Його перекрутили. Приблизно, як і слово «талісман». — Він посміхнувся. — Інколи мова — дуже зручний інструмент для того, щоб приховати правду.

    — Це дійсно так, але, починаючи з цього пункту, я з вами незгоден.

    — Роберте, масонська піраміда дійсно являє собою мапу. І, як і кожна мапа, вона має свою легенду, тобто умовні позначення. Вони — ключ для того, щоб її читати. — Беламі взяв кубоподібний пакуночок і підняв його. — Невже ви не розумієте? Горішній камінь є легендою до цієї піраміди. Це ключ, який пояснить вам, як слід читати наймогутніший витвір людських рук на землі — мапу, що вказує схованку найбільшого скарбу людства: втраченої мудрості всіх віків.

    Ленґдон задумливо промовчав.

    — Я скромно наполягаю на тому, — мовив Беламі, — що ваша височенна масонська піраміда насправді є цим непоказним каменем, чий золотий вершечок сягає так високо, що до нього може доторкнутися Бог. І достатньо високо, щоб будь-яка просвічена людина могла простягнути руку і доторкнутися до нього.

    Кілька секунд вони мовчали. І Ленґдон з несподіваним збудженням та ентузіазмом поглянув на піраміду так, наче побачив її вперше. Він прикипів поглядом до масонського шифру.

    — Але ж цей код... він такий...

    — Простий, ви хочете сказати?

    Ленґдон кивнув.

    — Його може розшифрувати майже кожен.

    Беламі посміхнувся і подав Ленґдонові олівець та аркуш паперу.

    — Тоді просвітіть нас, зробіть ласку.

    Ленґдон відчув певну ніяковість, однак, зваживши на обставини, вирішив, що розшифровування коду не буде значним порушенням тієї довіри, яку виказав йому Пітер. Більше того, про що б там не йшлося в написові, професор навіть уявити не міг, що в ньому йшлося про якусь схованку, тим більше про схованку, де крився один з найбільших скарбів у історії людства.

    Ленґдон узяв у Беламі олівець і, вперши його у підборіддя, почав уважно розглядати шифр. Код був настільки простий, що для його розгадування майже не потрібно було паперу та олівця. Однак професор хотів убезпечитися від помилок, тому заходився старанно писати і швидко зобразив найпоширеніший дешифрувальний ключ для масонського шифру. Цей ключ складався з чотирьох сіток — двох звичайних і двох із цятками, через які впорядковано проходила вся абетка. Кожна літера абетки розташовувалася всередині «огорожі», або ж «кошари», унікальної форми. Форма кожної огорожі стала символом конкретної літери.

    Схема вийшла напрочуд простою, майже дитячою.

    Ленґдон ще раз перевірив свій витвір. Пересвідчившись у правильності дешифрувального ключа, він знову зосередив увагу на написові, викарбуваному на піраміді. Для його розшифровування лише потрібно знайти підходящу форму на дешифрувальному ключі і вписати в неї літеру.

    Перший символ на піраміді скидався на направлену донизу стрілу або ж чашу. Ленґдон швидко знайшов чашкоподібний сегмент у своєму ключі. Він був у лівому нижньому кутку і містив літеру S.

    Він так і записав — S.

    Наступним символом на піраміді був символ із цяткою, у якому бракувало правої сторони. Ця фігура на дешифрувальній сітці містила літеру О.

    Ленґдон записав — О.

    Третім символом був простий квадрат із літерою Е.

    Ленґдон записав — Е.

    Вийшло SOE...

    І він продовжив швидко писати літери, аж поки не завершив усю сітку.

    Нарешті він поглянув на закінчений «переклад» — і спантеличено зітхнув. «Що ж, кричати "Еврика!" ранувато».

    На обличчі Беламі з’явилася легка посмішка.

    — Як вам, певно, відомо, професоре, древні таємниці відкриваються лише істинно просвіченим людям.

    — Так, — мовив Ленґдон і спохмурнів. «Мабуть, я не потрапляю до цієї категорії. Кваліфікації бракує».

    РОЗДІЛ 50

    У підвальному приміщенні штаб-квартири ЦРУ в Ленґлі, штат Вірджинія, цей самий масонський шифр із шістнадцяти символів яскраво світився на екрані комп’ютерного монітора. Нола Кей, старший аналітик відділу безпеки, сиділа з ним наодинці й уважно вивчала зображення, отримане десять хвилин тому електронною поштою від її начальниці, директора Інуе Сато.

    «Це що — якийсь жарт?»

    Звісно, Нола знала, що не жарт; директор Сато не мала почуття гумору, а події сьогоднішнього вечора аж ніяк не були схожими на жарт. Той допуск найвищого рівня, який Нола отримала для роботи у всевидячому відділі безпеки, відкрив їй очі на підводні владні течії. Але те, що вона побачила за останню добу, назавжди змінило її ставлення до таємниць, які плекали впливові можновладці.

    — Слухаю, директоре, — сказала Нола, затиснувши телефон між плечем та вухом. — Ці символі і справді є масонським шифром. Однак відкритий початковий текст видається безглуздим. Це сітка з випадкових літер. — І вона ще раз поглянула на результат свого дешифрування.

    — Він має щось означати, — наполягала Сато.

    — Так, якщо цей текст має другий рівень шифрування, якого я, на жаль, не знаю.

    — Є хоч якісь здогадки? — спитала Сато.

    — Це сіткова матриця, тож я можу перевірити звичним способом: шифр Віженера, решітки, каркаси і таке інше. Але я нічого не обіцяю, особливо якщо це — шифр із своїм власним ключем.

    — Робіть, що можете. І швидко. А як стосовно рентгенівського знімка?

    Нола крутнулася у кріслі до іншого монітора, на якому виднілося стандартне рентгенівське зображення чиєїсь сумки. Сато вимагала інформації про маленьку пірамідку, що виявилася всередині кубоподібної коробки. Зазвичай предмет два дюйми заввишки не ставав питанням національної безпеки, певна річ, якщо він не зроблений зі збагаченого плутонію. А цей — не був. Хоча він зроблений з чогось не менш лячного та дивовижного.

    — Аналіз щільності предмета на зображенні дав однозначний результат, — повідомила Нола. — Дев’ятнадцять цілих і три десятих грама на кубічний сантиметр. Це — щире золото. Дуже й дуже цінне.

    — Що ще?

    — Та є дещо. Дослідження щільності виявило ледь помітну нерівномірність на поверхні цієї золотої піраміди. Схоже, на ній вигравірувано якийсь текст.

    — Справді? — У голосі Сато прозвучала надія. — І що ж там сказано?

    — Наразі не можу сказати. Напис украй нерозбірливий. Я пробую посилити його через фільтри, але чіткість на рентгенівському зображенні поганкувата.

    — Гаразд, продовжуйте роботу. Коли щось буде — зателефонуйте мені.

    — Так, пані.

    — До речі, Ноло, — у голосі директора з’явилися погрозливі нотки. — Те, про що ти дізналася протягом останньої доби, — зображення кам’яної піраміди та золотого горішнього каменя — належить до найвищого грифа секретності. Тобі не дозволяється консультуватися ні з ким. Ти підпорядковуєшся і доповідаєш безпосередньо мені. Я хочу, щоб ти це затямила.

    — Звісно, пані.

    — От і добре. Тримай мене в курсі. — І Сато вимкнула зв’язок.

    Нола потерла очі й очманіло поглянула на екрани моніторів. Вона не спала вже півтори доби і дуже добре усвідомлювала, що їй не вдасться поспати, аж поки ця криза не добіжить свого кінця.

    Яким би він не був.


    А в капітолійському гостьовому центрі четверо вдягнених у чорне фахівців ЦРУ стояли перед входом до тунелю, спрагло вдивляючись у тьмяно освітлений прохід, наче зграя голодних собак, готових погнатися за здобиччю.

    До них підійшла Сато, котра щойно закінчила розмову по телефону.

    — Панове, — сказала вона, і досі тримаючи в руці ключ, що його дав Нуньєсу Архітектор, — ви зрозуміли ваше завдання?

    — Так точно, — відповів лідер групи. — Маємо дві цілі: перша — гравірована кам’яна піраміда приблизно фут заввишки. Друга — менший, кубоподібний пакунок заввишки приблизно два дюйми. Обидва предмети востаннє бачили в дорожній сумці Роберта Ленґдона.

    — Правильно, — підтвердила Сато. — Ці два предмети треба повернути швидко — і неушкодженими. Питання є?

    — Застосування сили?..

    Плече Сато і досі пульсувало болем у тому місці, де Беламі лупонув її кісткою.

    — Як я вже сказала, найважливіше — це повернути вказані предмети.

    — Зрозуміло. — Четверо чоловіків повернулися і рушили в темряву тунелю.

    Сато запалила цигарку і дивилася їм услід.

    РОЗДІЛ 51

    Кетрін Соломон завжди була розважливим та обережним водієм, але зараз мчала зі швидкістю під дев’яносто миль у своєму «вольво» по Сьютленд-парквей. Цілу милю вона тремтячою ногою тиснула на газ, аж поки її паніка почала вщухати. Нарешті вона здогадалася, що її тіпало не лише від страху.

    «Мені холодно, я замерзаю».

    Нічне зимове повітря вривалося у розбите вікно, лупцюючи її тіло поривами лютого вітру. Ноги в панчохах задубіли, і Кетрін нахилилася за запасною парою черевиків, які тримала про всяк випадок під пасажирським сидінням. Раптом її як ножем ударив біль від гематоми на горлі, у тому місці, де дужа рука нападника, як лещатами, схопила її за шию.

    Чоловік, який розбив вікно її авто, не мав нічого спільного з тим приязним русявим джентльменом, якого Кетрін знала як Кристофера Абадона. Його густе волосся та засмага на обличчі зникли. Голена голова, голий торс та обличчя з розмазаним гримом розкрилися перед нею, наче моторошний гобелен із татуюваннями.

    Їй знову почувся його голос, той зловісний шепіт, що злився з виттям вітру в розбитому вікні. «Я мав тебе убити ще тоді, багато років тому, коли я вбив твою матір».

    Кетрін здригнулася, і всі сумніви зникли. «Це був він». На все життя запам’ятала вона той вираз маніакальної пристрасті до насильства в його очах. На все життя запам’ятався їй звук єдиного братового пострілу, який зніс цього чоловіка з високого обриву і кинув у замерзлу річку, де він пробив кригу і більше не виринув на поверхню. Слідчі тижнями шукали його тіло, але так і не знайшли, вирішивши насамкінець, що його винесло течією до бухти Чезапік.

    Тепер вона знала, що слідчі помилилися.

    «Він і досі живий... І повернувся».

    Спогади вихором промайнули в уяві Кетрін, і її охопив страх. Це сталося точнісінько десять років тому. Кетрін, Пітер та їхня матір — вся родина — зібралися на Різдво у своєму просторому особнякові, що гніздився на двохстах акрах лісистої ділянки, через яку протікала річка Потомак.

    За традицією їхня мати клопоталася на кухні, втішаючись, що завдяки святу має можливість почастувати смачними стравами своїх двох дітей. Навіть у свої сімдесят п’ять, Ізабель Соломон була енергійною кухаркою, і того вечора духмяні аромати запеченої оленини, підливи з пастернаком та смаженої з часником картоплі оповивали увесь будинок. Поки матір готувала частування, Кетрін із братом відпочивали в оранжереї, обговорюючи останнє захоплення Кетрін — нову галузь під назвою ноетична наука. Ноетика, ця неймовірна суміш фізики часток і древньої містики, повністю заволоділа уявою Пітерової сестри.

    Фізика в поєднанні з філософією.

    Кетрін розповідала Пітерові про експерименти, які вона мріяла провести, і по його очах бачила, що її розповідь заінтригувала брата. Особливо Кетрін втішало те, що вона дала йому для роздумів позитивну інформацію саме на Різдво, бо саме це свято завжди було болісним нагадуванням про жахливу родинну трагедію.

    Син Пітера, Захарій.

    Двадцять перший день народження племінника Кетрін став для нього останнім. Родина пережила кошмар, і її брат, здавалося, лише зараз наново вчився посміхатися.

    Захарій пізно розвинувся, був тендітним і незграбним, сердитим та бунтівним підлітком. Хлопець зростав у любові та пестощах, однак чомусь твердо вирішив порвати з Соломоновим можновладним оточенням. Його вигнали зі школи, він часто влаштовував гучні вечірки зі «знаменитостями» і всіляко уникав настійливих спроб батьків наставити його на путь істинний.

    Його поведінка вкрай засмучувала Пітера. Якось незадовго до вісімнадцятиріччя Захарія Кетрін почула розмову матері та брата: вони обговорювали, чи варто позбавляти Захарія права на спадок, поки він не вгамується і не стане розважливішим. Спадщина Соломонів — традиція, що сягала в глиб століть, — передбачала надання після досягнення вісімнадцятиріччя кожній дитині в родині приголомшливо щедрого шматка чималеньких родинних статків. Соломони вважали, що від спадщини більше користі на початку життя, аніж наприкінці. Більше того, передавання статків родини в руки енергійних молодих нащадків стало запорукою зростання багатства династії Соломонів.

    Однак у випадку із Захарієм матір Кетрін наполягала на тому, що надто небезпечно давати велику суму грошей проблемному онукові. Але Пітер з нею не погоджувався.

    — Спадщина Соломонів, — стверджував її брат, — це родинна традиція, яку не можна ламати. Навпаки — ці гроші можуть зробити Захарія більш відповідальним.

    На превеликий жаль, Пітер помилився.

    Захарій, отримавши гроші, одразу ж порвав з родиною і зник з будинку, навіть речей своїх не забрав. Кілька місяців по тому його ім’я випливло в жовтій пресі: ЩАСЛИВИЙ СПАДКОЄМЕЦЬ-ГУЛЬВІСА НАСОЛОДЖУЄТЬСЯ В ЄВРОПІ КРАСИВИМ ЖИТТЯМ.

    Таблоїдам подобалося фіксувати кожен крок скандального і безпутного життя Захарія. Соломонам було тяжко бачити фото з його шалених гульок на яхтах та п’яних походеньок на дискотеках, але невдовзі трагедія родини через хлопця перетворилася на кошмар, коли газети повідомили, що Захарія спіймали з партією кокаїну на східноєвропейському кордоні: МІЛЬЙОНЕР СОЛОМОН — У ТУРЕЦЬКІЙ В’ЯЗНИЦІ.

    Вони дізналися, що ця в’язниця називалася Соганлик — такий собі третьорозрядний ізолятор тимчасового затримання у стамбульському районі Картал. Побоюючись за життя свого сина, Пітер Соломон негайно вилетів до Туреччини, щоб визволити його. Та невдовзі повернувся сумний і з порожніми руками — йому навіть не дозволили побачитися з сином. Єдиною втішною новиною було те, що один впливовий знайомий Пітера в держдепартаменті працював над тим, щоби якомога скоріше домогтися екстрадиції Захарія.

    Однак два дні по тому в Пітера пролунав жахливий міжнародний телефонний дзвінок. Наступного ранку в газетах з’явилися крикливі заголовки: НАЩАДОК СОЛОМОНА ВБИТИЙ У В’ЯЗНИЦІ.

    Тюремні фото були жахливі, преса безсердечно опублікувала кожне з них, навіть після скромної церемонії поховання Захарія. Дружина Пітера так і не пробачила йому, що він не зміг визволити сина, і через півроку їхній шлюб розпався. Відтоді Пітер був самотнім.

    Минуло кілька років, і ось вони тихо зібралися разом — Кетрін, Пітер та їхня матір Ізабель, щоб відсвяткувати Різдво. Біль, що його і досі відчувала родина, на щастя, поступово втамовувався. Матір готувала традиційні страви, і з кухні долітало приємне цокотіння каструль та сковорідок. А в оранжереї Пітер і Кетрін насолоджувалися запеченим сиром брі та неквапливою святковою розмовою.

    Якийсь абсолютно несподіваний звук увірвав їх на півслові.

    — Привіт, Соломони, — пролунав позаду брата з сестрою грайливий голос.

    Кетрін та Пітер ошелешено обернулися і побачили, як до оранжереї заходить величезна м’язиста постать у чорній лижній масці, що закривала все обличчя, окрім очей, які палали дикою люттю.

    Пітер враз скочив на ноги.

    — Хто ви? Звідки ви взялися?

    — Я познайомився з твоїм хлопцем, Захарієм, у в’язниці. Він сказав мені, де схований цей ключ... — Незнайомець підняв угору старий ключ і вишкірився, як кровожерлива тварина. — Незадовго до того, як я забив його до смерті кийком.

    Пітер ошелешено роззявив рота.

    З’явився пістолет і націлився просто Пітерові в груди.

    — Сядь.

    Пітер важко опустився у крісло, а Кетрін, що заціпеніла від страху та несподіванки з першої миті появи незнайомця, дивилася йому в очі — це були очі скаженої тварини.

    — Слухай, ти! — голосно крикнув Пітер, вочевидь намагаючись попередити матір у кухні. — Хто б ти не був, бери, що тобі треба, і вшивайся звідси!

    Незнайомець знову наставив на Пітера пістолет.

    — А як ти гадаєш — що мені потрібно?

    — Лише скажи скільки, — промовив Соломон. — Ми не тримаємо гроші вдома, але я можу...

    Потвора зареготала.

    — Не ображай мене. Я прийшов не по гроші. Я прийшов за тим, що мало перейти у власність Захарію як спадкоємцеві. — Незнайомець вишкірився. — Він розповів мені про піраміду.

    «Піраміду? — подумала нажахана Кетрін. — Яку ще піраміду?»

    — Я не знаю, про що ти кажеш, — виклично кинув Пітер.

    — Не клей дурня! Захарій сказав мені, що ти ховаєш у сейфі свого кабінету. Ця річ мені потрібна. Негайно.

    — Що б там не сказав Захарій, я не знаю, про що ти говориш! — відказав Пітер.

    — Не знаєш? — нападник повернувся і націлив пістолет на обличчя Кетрін. — А може, зараз згадаєш?

    Очі Пітера наповнилися страхом.

    — Ти мусиш вірити мені! Я не знаю, що тобі потрібно!

    — Іще раз збрешеш, — процідив незнайомець, — і, клянуся, у тебе більше не буде сестри. — Він посміхнувся. — А з того, що розповідав Захарій, я зрозумів, що твоя сестричка дорожча тобі за все твоє...

    — Що тут відбувається?! — скрикнула їхня матір, рішучим кроком входячи із кухні з Пітеровою рушницею «Браунінг Сіторі» і направляючи її незнайомцеві в груди. Той різко кинувся до неї. Та жвава сімдесятип’ятирічна жінка не розгубилася. І оглушливо бабахнула дробовим зарядом. Нападник заточився назад і почав безладно смалити навсібіч з пістолета. Полетіли друзки скла, і він упав, проломивши засклені двері і випустивши зброю.

    Пітер, не гаючи часу, одразу ж стрибнув до пістолета, що валявся на підлозі, а Кетрін упала долілиць. Місіс Соломон поспішила до неї і стала поруч навколішки.

    — Господи милосердний, ти не поранена!

    Кетрін похитала головою, їй відібрало мову від шоку. А потойбіч розбитих скляних дверей чоловік у масці зіп’явся на ноги і кинувся до гаю, затискаючи рукою рану в боці. Пітер Соломон озирнувся, аби пересвідчитися, що матір та сестра в порядку, і, стиснувши пістолет, кинувся навздогін за нападником.

    Мати простягнула до Кетрін тремтячу руку.

    — Дякувати Богові, ти жива. — Але раптом відсахнулася. — Кетрін! У тебе кровотеча! Ось бачиш — кров! Ти поранена!

    Кетрін побачила кров. Багато крові. Вона вся була в крові. Але болю не відчувала.

    Матір панічно шукала у Кетрін рану.

    — Де у тебе болить?

    — Мамо, я не знаю, я нічого не відчуваю. — Раптом Кетрін побачила, звідки текла кров, — і похолола. — Мамо, це не у мене... — Вона показала на край материної блузки з білого атласу — маленька дірочка з рваними краями, з якої струменіла кров. Її матір поглянула вниз, на блузку, і на її обличчі з’явилося здивування — і не більше. А потім вона скривилася і зігнулася, наче лише зараз відчула біль.

    — Кетрін! — Її голос був спокійний, але в ньому раптом почувся увесь тягар її сімдесяти п’яти років. — Виклич мені «швидку».

    Кетрін вибігла до телефону в залі викликати допомогу, а коли повернулася до оранжереї, то побачила, що матір лежить нерухомо на підлозі в калюжі крові. Вона підбігла до неї, присіла поруч, підняла матір за плечі і притиснула до себе.

    Кетрін і гадки не мала, скільки часу минуло, коли вона почула далекий постріл у лісі. Нарешті двері оранжереї рвучко розчинилися і всередину увірвався Пітер — з диким виразом в очах і з пістолетом у руці. Коли він побачив Кетрін, яка тримала померлу матір, здригаючись від ридань, його обличчя спотворила мука. Кетрін Соломон назавжди запам’ятала той страшний крик, що луною прокотився оранжереєю.

    РОЗДІЛ 52

    Рвонувши зі спринтерською швидкістю за ріг будівлі до розсувних дверей блоку номер п’ять, Малах відчув, як заграли м’язи на його татуйованій спині.

    «Я мушу проникнути до її лабораторії».

    Втеча Кетрін стала несподіванкою і загрожувала проблемами. Вона не лише знала, де мешкав Малах, тепер вона знала, хто він є насправді. Знала, що то він увірвався до їхнього будинку десять років тому.

    Малах теж на все життя запам’ятав той вечір. Лічені дюйми відділяли його від піраміди, але втрутилася доля. «Я був неготовий». Але зараз він був готовий. Могутніший. Впливовіший. Зазнавши поневірянь заради свого повернення, Малах цього вечора нарешті став на порозі звершення свого призначення в житті. Він був певен: не встигне скінчитися ніч, як він уже вдивлятиметься в згасаючі очі Кетрін Соломон.

    Добігши до дверей блоку номер п’ять, він встиг переконати себе, що насправді своєю втечею Кетрін лише відтермінувала неминуче. Він прослизнув у отвір і впевнено рушив крізь темряву, поки його ноги не відчули килим. Потім звернув праворуч і попрямував до Куба. Гепання у двері блоку номер п’ять припинилося, і він здогадався, що зараз охоронець намагається витягнути зі щілини монету, за допомогою якої Малах вивів із ладу замок.

    Діставшись до дверей, що вели до Куба, він знайшов зовнішню клавіатуру і вставив карточку Триш. Панель засвітилася. Він увів пін-код Триш і увійшов усередину. Яскраво освітлене стерильне приміщення приголомшило Малаха — він здивовано витріщався на устаткування, бо добре знався на новітніх технологіях, займаючись у підвалі свого будинку власним різновидом науки. Саме минулої ночі ця наука дала свої плоди.

    Істину.

    Унікальний спосіб ув’язнення Пітера Соломона — у стані між життям та смертю — розкрив усі таємниці цього чоловіка. «Я бачу його душу». Малах видряпав зі свідомості Пітера секрети, які хотів узнати, і навіть такі, про які не здогадувався, наприклад про лабораторію Кетрін та її епохальні відкриття. «Наука дедалі сильніше впливає на життя людей, — збагнув Малах. — І я не дозволю їй освітити шлях для негідних».

    Кетрін розпочала роботу в цій лабораторії, щоб за допомогою сучасної науки дати відповідь на філософські питання. Чи дослухається хто-небудь до наших молитов? Чи є життя після смерті? Чи мають людські істоти душу? Хоч яким би неймовірним це не здавалося, але Кетрін таки знайшла відповіді на ці запитання, і не лише на ці. І саме з наукової точки зору. І незаперечно. Методи, якими вона користувалася, були неспростовними. Результати її експериментів могли переконати найзатятіших скептиків. Якби цю інформацію оприлюднили і вона стала надбанням широкого загалу, то у свідомості людини розпочалися б фундаментальні зрушення. Люди почали б навертатися на свій правдивий шлях. Тому останнє завдання Малаха — перед його перевтіленням — полягало в тому, щоб цього не допустити.

    Йдучи лабораторією, Малах помітив інформаційну кімнату, про яку розповів йому Пітер. Крізь товсті скляні стіни він дивився на два пристрої для збереження голографічних даних. «Точнісінько там, де він і казав». Малахові було важко уявити, що вміст цих маленьких ящичків здатен змінити напрям розвитку людства, однак Істина завжди була одним з найпотужніших каталізаторів. Змірявши поглядом голографічні пристрої, Малах дістав картку Триш і вставив її у панель безпеки. Та, на його превеликий подив, панель не засвітилася. Вочевидь, довіра до Триш Дюн була не настільки високою — дівчина не мала доступу до цієї кімнати. Тому він потягнувся за карткою-ключем, яку знайшов у кишені халата Кетрін. Коли Малах вставив цю картку, панель засвітилася.

    У Малаха виникла проблема. «Я ж так і не встиг роздобути пін-код Кетрін». Він спробував код Триш, але марно. Почухавши потилицю, ступив на крок назад, оцінюючи плексигласові двері три дюйми завтовшки. Навіть за допомогою сокири не вдертися йому всередину, щоб роздобути і знищити ті цупкі диски.

    Однак і для такої несподіваної обставини у нього був план дій.

    У коморі електрозабезпечення, як і розповів йому Пітер, Малах виявив стелаж із кількома металевими циліндрами, що нагадували великі кисневі балони для аквалангістів із написом LH2, тобто рідкий водень, а також універсальною позначкою для займистих матеріалів. Один з балонів був з’єднаний з водневою батареєю для енергозабезпечення лабораторії.

    Малах залишив цей балон підключеним, а другий обережно зняв зі стелажа і опустив на візок, що стояв поруч. Із силової кімнати він покотив цей циліндр через лабораторію до плексигласових дверей інформаційної кімнати. Хоча й були ці двері досить міцними, але Малах помітив у них одне слабке місце: невеличку прогалину між одвірком та краєм дверей.

    На порозі він обережно поклав балон набік, а гнучкий шланг просунув у шпарину під дверима. Йому довелося помарудитися із заглушками безпеки, щоб дістатися до клапана циліндра, але коли це вдалося, то він обережно — дуже обережно — відкрутив клапан. І побачив крізь плексиглас, як піниста рідина почала витікати зі шланга на підлогу всередині кімнати. Малах спостерігав, як калюжа ширилася, розтікаючись підлогою. Вона парувала і пускала бульбашки. Водень залишався у рідкій формі лише за низької температури, а коли його підігрівали, починав кипіти й випаровуватися. Газ, що утворювався в результаті, був навіть більш займистим, аніж рідина.

    «Пам’ятай про дирижабль Гінденбурґ[14]».

    Тоді вже Малах поквапився до лабораторії, узяв там глек з вогнетривкого скла, в якому містилося паливо для пальника Бунзена — в’язка, легкозаймиста, але невибухова речовина, і відніс його до плексигласових дверей. Він з приємністю відзначив, що зі шланга й досі стравлювався водень; калюжа киплячої рідини в інформаційній кімнаті тепер покривала всю підлогу, оточивши підставки, на яких було змонтовано пристрої для зберігання голографічної інформації. Рідкий водень почав перетворюватися на газ, і над калюжею киплячої рідини заклубочився білуватий туман, заповнюючи усе невеличке приміщення.

    Малах підняв глек з паливом і рясно полив ним балон із воднем, шланг та отвір біля підлоги. А потім повільно, дуже повільно позадкував із лабораторії, залишаючи на підлозі смужку в’язкого палива.


    Диспетчер служби термінових дзвінків 911 у Вашинґтоні, округ Колумбія, мала цього вечора незвично багато роботи. «Це через футбол, пиво та повню, — подумала вона, коли на екрані з’явився ще один терміновий виклик, цього разу — з таксофону заправки на Сьютленд-парквей у районі Анакостії. — Мабуть, дорожня пригода».

    — Дев’ять один один, — відповіла диспетчер. — Що у вас трапилося?

    — На мене напали в Центрі технічної підтримки Смітсонівського музею, — відповіла якась жінка панічним голосом. — Будь ласка, викличте поліцію! Адреса — Сорок два-десять, Сілвер-Гілл-роуд.

    — Гаразд, гаразд, заспокойтеся, — сказала диспетчер. — Вам потрібно...

    — Мені треба, щоб ви також викликали поліцію до одного маєтку в районі Калорама-Гайтс, де, наскільки мені відомо, тримають заручником мого брата.

    РОЗДІЛ 53

    — Я ж казав вам, — озвався Беламі, — що ця піраміда не така вже й проста, як здається на перший погляд.

    «Тепер бачу, що не проста». Ленґдон мусив визнати, що кам’яна піраміда з його сумки здавалася тепер набагато загадковішою. Зроблена ним дешифровка масонського напису мала своїм результатом сітку літер, начебто позбавлених сенсу.

    То був Хаос.

    Ленґдон довго вивчав цю сітку, шукаючи у літерах хоч якийсь натяк — приховані слова, анаграми, ті чи інші ключі, але нічого так і не знайшов.

    — Кажуть, що ця масонська піраміда, — взявся пояснювати Беламі, — приховує свої секрети за багатьма покривалами. Ви відхиляєте одну — і бачите перед собою іншу. Ось ви зняли покров із цих літер, але вони не скажуть вам нічого, аж поки ви не знімете ще одне покривало. Ясна річ, тільки той, хто має горішній камінь, знає, як це зробити. Здогадно, горішній камінь також містить напис, котрий пояснює, як дешифрувати цю піраміду.

    Ленґдон зміряв поглядом кубоподібний пакунок на столі. З того, що сказав йому Беламі, Ленґдон виснував, що горішній камінь та піраміда разом створювали «сегментований шифр» — код, розбитий на частини. Сучасні шифрувальники користуються сегментованими шифрами постійно, хоча винайшли їх іще давні греки. Греки, коли у них виникала потреба зберігати секретну інформацію, спочатку писали її на глиняній табличці, а потім розбивали її на частини і кожну ховали в окремому місці. Секрет можна було прочитати лише в тому разі, коли вдавалося зібрати воєдино всі шматочки. З оцих глиняних табличок, що мали назву «символон», і пішло сучасне слово «символ».

    — Роберте, — вів далі Беламі, — піраміду та горішній камінь тримали окремо впродовж поколінь, забезпечуючи таким чином недоторканість таємниці. — Архітектор помовчав, а потім сумовитим тоном продовжив: — Однак сьогодні вони зійшлися небезпечно близько. Я не мушу цього казати, але зараз наш обов’язок полягає ось у чім: зробити так, щоб цю піраміду не зібрали докупи.

    Ленґдонові здалося, що Архітектор аж надто сильно драматизує ситуацію. «Він говорить про піраміду та горішній камінь, як про детонатор і ядерну бомбу». Професор не міг до кінця повірити в те, що розповів Беламі, але це, здавалося, не важило.

    — Навіть якщо це масонська піраміда і навіть якщо цей напис і справді розкриває місцезнаходження древніх знань, то як ці знання наділять нас своєю так званою могутністю?

    — Пітер завжди казав мені, що ви людина, яку важко переконати, бо ви науковець, який воліє оперувати доказами, а не балачками.

    — Виходить, що ви самі в це вірите?! — з притиском спитав Ленґдон, відчуваючи легке роздратування. — Попри всю повагу до вас... Ви сучасна освічена людина. Як ви можете вірити в таке?

    Беламі терпляче і з розумінням посміхнувся.

    — Причетність до франкмасонства та його традицій наділила мене глибокою повагою до всього, що розширює рамки людської свідомості. Я навчився ніколи не закривати свій розум для ідеї тільки через те, що вона видається дивною і надприродною.

    РОЗДІЛ 54

    Патрульний охоронець несамовито рвонув гравійною доріжкою, що оперізувала будівлю. Йому щойно зателефонував полісмен з приміщення і повідомив, що не може увійти до блоку номер п’ять, бо хтось зламав замкову панель. Він також сказав йому, що сигналізація зафіксувала відкриття ковзних дверей п’ятого блоку.

    «Що там, у біса, відбувається?»

    Коли він добіг до велетенських дверей, то побачив, що і справді — двері прочинені десь на два фути. «Дивно, — подумав охоронець. — Їх же можна відімкнути тільки зсередини». Знявши з ременя ліхтарик, він посвітив у чорнильну темряву блоку. Нічого. Не маючи особливого бажання заходити в невідомість, він переступив поріг лише настільки, наскільки було потрібно, щоб просунути руку і посвітити ліхтариком ліворуч, а потім...

    ...А потім чиїсь дужі руки вхопили його за кисть і засмикнули у темряву. Охоронець відчув, як невидима сила крутнула його на місці, як дзиґу. Війнуло запахом спирту. Ліхтарик вилетів у нього з руки, і не встиг охоронець оговтатися, як твердий, наче скеля, кулак довбонув його в грудну клітку. Він скоцюрбився і упав на підлогу, стогнучи від болю, а тим часом від нього вбік рушила якась темна постать.

    Охоронець лежав на боці, хапаючи ротом повітря. Його ліхтар лежав поруч і освітлював якусь каністру з написом, що в ній пальне для пальника Бунзена.

    Чиркнула запальничка, і її помаранчеве полум’я висвітило істоту, мало схожу на людину. «Господи, твоя воля!» Не встиг охоронець второпати, що то було, як гологруда істота нахилилася і піднесла запальничку до підлоги.

    Відразу ж з темряви вигулькнула вузенька смужка вогню і пострибала геть, у темряву. Ошелешений охоронець озирнувся, та істота вже прослизала в темряву ночі через прочинені двері.

    Охоронець насилу сів на підлозі, скорчившись від болю, і простежив за вогняною стрічкою. «Що за чортівня?!» Це полум’я було заслабким, щоб становити реальну загрозу, однак за мить він побачив дещо по-справжньому страшне й загрозливе: вогонь освітлював не лише темну порожнечу, добігши аж до протилежної стіни, він вихопив із пітьми масивну споруду зі шлакоблоку. Охоронця ніколи не допускали в блок номер п’ять, але він добре знав, що то за споруда.

    «То Куб. Лабораторія Кетрін Соломон».

    Полум’я бігло прямісінько до вхідних дверей лабораторії. Охоронець важко зіп’явся на ноги, прекрасно розуміючи тепер, що стрічка палива тягнеться за двері і що невдовзі в лабораторії вибухне пожежа. Та коли він обернувся бігти по допомогу, його мало не звалив з ніг потужний подув повітря, що пронісся повз нього.

    На якусь мить увесь п’ятий блок спалахнув яскравим світлом.

    Охоронцеві так і не довелося побачити, як вогняний шар водню проламав дах і здійнявся на сотні футів. Так і не побачив він, як небо пролилося дощем з уламків титанової сітки, електронного устаткування та крапель розплавленого силікону з лабораторних голографічних пристроїв.


    Кетрін Соломон їхала на північ, коли раптом побачила спалах світла в дзеркалі заднього огляду. Глухий гуркіт прокотився в нічному повітрі і налякав її.

    «Феєрверк? — подумала вона. — Чи то «Червоношкірі» насолоджуються шоу, влаштованим під час перерви у грі?»

    Кетрін знову зосередилася на дорозі, і досі думаючи про екстрені телефонні дзвінки, що вона зробила з таксофону на заправці.

    Їй таки вдалося переконати диспетчера служби 911 відрядити поліцію до Центру техпідтримки, щоб вони зайнялися татуйованим нападником і — молила Бога Кетрін — знайшли її асистентку Триш. Окрім того, вона умовила диспетчера перевірити будинок лікаря Абадона в Калорама-Гайтс, де той, на її думку, тримав у неволі Пітера.

    На жаль, Кетрін не вдалося здобути незареєстрований номер стільникового телефону Роберта Ленґдона, тому вона, не бачачи іншого виходу, щодуху помчала у своєму «вольво» до Бібліотеки конгресу, куди, за словами Ленґдона, прямував і він сам.

    Жахливе викриття справжньої особи лікаря Абадона різко змінило все. Кетрін тепер уявлення не мала — кому і чому вірити. Вона знала напевно лише одне: це був той самий чоловік, що багато років тому вбив її матір та племінника. А тепер він захопив її брата і приїхав до Центру, щоб убити її. «Хто цей божевільний? Що йому потрібно?» Єдина відповідь, що спадала на думку, була безглуздою. «Невже піраміда?» Ще більш незрозумілим було ось яке питання: чому він заявився сьогодні до лабораторії. Якби цей псих надумав завдати їй шкоди, то чому не зробив цього у своєму особнякові сьогодні вранці? Навіщо брати на себе зайвий клопіт — надсилати СМС-ку і ризикувати під час проникнення до лабораторії?

    Раптом феєрверк у дзеркалі заднього огляду розгорівся яскравіше, і після першого спалаху несподівано з’явилося вражаюче видовище: жовтогарячий вогняний шар. Кетрін розгледіла, як він піднявся високо над верхівками дерев. «Що то, в біса, таке?» Слідком за вогняним шаром повалив чорний дим, і все це відбувалося точно не в районі стадіону «Федекс», де грали «Червоношкірі». Кетрін отетеріло намагалася визначити, що ж за промислове підприємство розташоване за тими деревами — прямо на південний схід від дороги.

    І здогадка вдарила її, наче зустрічна вантажівка.

    РОЗДІЛ 55

    Ворен Беламі швидко потицяв на кнопки свого мобільного, намагаючись вийти на зв’язок із тим чоловіком, що обіцяв їм допомогти.

    Ленґдон дивився на Беламі, але подумки був із Пітером, прокручуючи варіанти, як швидше його знайти. «Розшифруйте напис, — наказав йому поневолювач Пітера, — і він розкаже вам, де схований найбільший скарб людства. Ми підемо туди разом... і здійснимо обмін».

    Архітектор вимкнув телефон і насупився. На дзвінки ніхто не відповідав.

    — Я ось чого не розумію, — озвався Ленґдон. — Навіть якщо я припущу існування цієї схованої мудрості... і погоджуся, що ця піраміда якимось чином вказує на її підземне місцеположення, то що мені слід шукати? Склеп? Бункер?

    Беламі довго сидів мовчки, а потім зітхнув і заговорив — неохоче та обережно добираючи слова:

    — Роберте, згідно з тим, що я чув роками, ця піраміда веде до входу на спіральні сходи.

    — Сходи?

    — Так, сходи. Вони ведуть під землю — на сотні футів.

    Ленґдон вухам своїм не повірив. І прихилився ближче.

    — Кажуть, що древня мудрість у самому низу.

    Роберт Ленґдон підскочив і почав збуджено ходити туди-сюди. «Спіральні сходи, що йдуть у глиб землі на сотні футів... у Вашинґтоні, округ Колумбія».

    — А хто-небудь бачив колись оті сходи?

    — Здогадно, вхід завалений величезним каменем.

    Ленґдон зітхнув. Сховище, закрите величезним каменем, ідею взято просто з Біблії, де йдеться про завалену каменем гробницю Христа. Цей гібридний архетип був батьком усіх легенд.

    — Ворене, а ви самі вірите, що ці містичні потаємні сходи і справді існують?

    — Я ніколи не бачив їх особисто, але кілька старших за віком масонів присягаються, що вони існують. Я щойно намагався додзвонитися до одного з них.

    Ленґдон походжав туди-сюди, не знаючи, що й сказати.

    — Важке ж завдання дали ви мені з цією пірамідою, Роберте. — У м’якому світлі настільної лампи професор помітив, як посуворішав погляд Ворена Беламі. — Не знаю, як можна примусити людину повірити в те, у що вона вірити не хоче. Однак, сподіваюся, ви розумієте свій обов’язок перед Пітером Соломоном.

    «Так, мій обов’язок — допомогти йому», — подумки відповів Ленґдон.

    — Мені не треба, щоб ви повірили в ту силу, яку здатна вивільнити ця піраміда. Мені також не потрібно, щоб ви повірили в ті сходи, до яких ця піраміда начебто веде. Але мені дуже важливо, щоб ви повірили у свій моральний обов’язок захистити цю таємницю... якою б вона не була. — Беламі кивнув на маленький кубоподібний пакунок. — Пітер дав вам цей горішній камінь, бо довіряв вам і знав, що ви зробите так, як він вас попросить, і не викажете цієї таємниці. І зараз ви маєте зробити те саме, навіть якщо це означатиме пожертвувати життям Пітера.

    Пітер різко зупинився і крутнувся на п’ятах.

    — Що?!

    Беламі навіть не ворухнувся, вираз його обличчя був сповнений болю, але рішучий.

    — Він сам би цього хотів. Вам доведеться забути про Пітера. Його більше нема. Пітер виконав своє завдання, зробивши все від нього залежне, щоб захистити цю піраміду. І тепер ми мусимо зробити все залежне від нас, щоб його зусилля не змарнувалися.

    — Як ви можете таке казати! — вигукнув Ленґдон, спалахнувши гнівом. — Навіть якщо ця піраміда є всім тим, що ви кажете, Пітер — ваш брат-масон. Ви ж поклялися захищати його незважаючи ні на що, навіть на власну країну!

    — Ні, Роберте. Масон має захищати брата-масона понад усе, за винятком одного — великої таємниці, яку наше братство береже для всього людства. Має ця втрачена мудрість той потенціал, на який натякають історики, чи не має — то неважливо, але я поклявся берегти її від рук людей негідних і лихих. І я не віддам її нікому — навіть в обмін на життя Пітера Соломона.

    — Я знаю багато масонів, — гнівно мовив Ленґдон, — включно з масонами високого ступеня, і я до біса впевнений, що ці люди не присягалися пожертвувати своїми життями заради кам’яної піраміди. А ще я до біса впевнений, що ніхто з них не вірить у потаємні сходи, що спускаються до скарбу, похованого глибоко під землею.

    — Роберте, є групи всередині груп. Далеко не кожен знає все.

    Ленґдон глибоко вдихнув, намагаючись опанувати власні емоції. Він, як і багато інших, чув розповіді про кола всередині кіл у масонському середовищі. Правда це чи ні — зараз це здавалося неважливим.

    — Ворене, якщо ця піраміда та горішній камінь і справді відкривають найвищий масонський секрет, то навіщо Пітер звернувся саме до мене? Я навіть не масон... тим паче не член якоїсь елітної масонської групи.

    — Знаю, і я маю підозру, що саме через це Пітер і довірив вам охороняти цей секрет. На піраміду полювали в минулому, навіть ті, хто проникав до нашого братства з негідними мотивами. Пітер вчинив мудро, коли вирішив зберігати секрет поза межами братства.

    — А ви знали, що горішній камінь у мене? — спитав Ленґдон.

    — Ні. Пітер міг сказати про це одній-єдиній людині. — Беламі дістав мобільний і натиснув на кнопку повторного набору. — І наразі я ніяк не можу додзвонитися їй. — Відповіла голосова пошта — і Беламі вимкнув телефон. — Що ж, Роберте, здається, нам доведеться розраховувати на самих себе. І прийняти рішення.

    Ленґдон поглянув на свій мікі-маусівський годинник — двадцять перша сорок дві.

    — Пам’ятаєте — поневолювач Пітера чекає, що я розшифрую цю піраміду сьогодні ввечері і скажу йому, що на ній написано?

    Архітектор спохмурнів.

    — Упродовж історії великі люди йшли на болючі особисті жертви, щоб захистити древні таємниці. Ми з вами мусимо зробити те саме. — 3 цими словами він підвівся. — Ми не можемо сидіти на місці. Рано чи пізно Сато вирахує, де ми.

    — А як же Кетрін?! — суворо спитав Ленґдон, не рушивши з місця. — Я не можу до неї додзвонитися, а вона так і не відповіла мені.

    — Певно, трапилося щось непередбачене.

    — Але ж ми не можемо взяти і просто так кинути її!

    — Забудьте про Кетрін! — рішуче наказав Беламі. — Забудьте про Пітера! Забудьте про все! Невже ви не розумієте, Роберте, що вам ввірили обов’язок важливіший за всіх нас — за вас, за Пітера, за Кетрін і за мене? — Він поглянув Ленґдонові прямо у вічі. — Ми маємо знайти безпечне місце, щоб сховати цю піраміду та горішній камінь подалі від...

    Раптом з великого залу почувся гучний металевий гуркіт. Беламі різко крутнувся на місці, і в його очах зблиснув страх.

    — Щось дуже швидко.

    Ленґдон обернувся до дверей. То, вочевидь, був звук падіння залізного відра, яке Архітектор помістив на вершечок драбини, приставленої до тунельних дверей. «Вони прийшли за нами».

    І раптом, абсолютно несподівано, з того самого напрямку знову долетів металевий гуркіт.

    Потім ще раз.

    І ще раз.


    Безпритульний, що лежав на лавці перед Бібліотекою конгресу, протер очі і витріщився на несподіване видовище, що розгорталося просто перед ним.

    Білий «вольво» щойно перестрибнув бордюр, рвонув безлюдною пішохідною доріжкою і, скреготнувши гальмами, зупинився біля підніжжя сходів до парадного входу бібліотеки. З авто вискочила темноволоса приваблива жінка, стурбовано озирнулася довкола і, помітивши чолов’ягу, крикнула:

    — Маєте телефон?

    «Пані, я навіть лівого черевика не маю, а телефону — і поготів».

    Немов прочитавши його думку, жінка кинулася сходами до парадних дверей бібліотеки. Вибігши нагору, вона вхопилася за ручку і почала відчайдушно сіпати кожні з трьох велетенських дверей.

    — Пані, бібліотека зачинена.

    Але, здавалося, жінці було байдуже. Вхопивши одну з важких кільцеподібних ручок, вона відтягнула її і відпустила. Ручка гучно хряснулася об двері. А потім зробила це ще раз. Знову і знову.

    «Отакої! — подумав безпритульний. — Певно, їй сильно почитати припекло».

    РОЗДІЛ 56

    Коли Кетрін Соломон нарешті побачила, як масивні бронзові двері бібліотеки рвучко розчинилися перед нею, то відчула, наче в її душі прорвало емоційний шлюз. І весь страх та сум’яття, які не мали виходу цього вечора, нарешті вирвалися назовні.

    На порозі бібліотеки стояв Ворен Беламі, приятель і довірена особа її брата. Та найбільше була вона рада бачити чоловіка, що стояв у напівтемряві за спиною Архітектора. Її почуття було, вочевидь, взаємним. Вона шкірою відчула полегшення, з яким внутрішньо видихнув Роберт Ленґдон, і кинулася у двері — просто йому в обійми.

    Поки Кетрін поверталася до тями в заспокійливих обіймах свого старого приятеля, Беламі зачинив парадні двері. Почувши, як клацнув замок, Кетрін нарешті відчула себе у безпеці. Сльози навернулися зовсім несподівано, але вона зробила над собою зусилля і стримала їх.

    Ленґдон тримав її в обіймах.

    — От і добре, — прошепотів він. — 3 тобою все гаразд.

    «Тому, що ти мене врятував, — хотіла сказати йому Кетрін. — Він знищив мою лабораторію... всю мою роботу. Роки досліджень згоріли у вогні». Їй хотілося розповісти йому про все, але від хвилювання їй перехопило подих.

    — Ми знайдемо Пітера. — Низький голос Ленґдона відбився у її грудях і трохи її заспокоїв. — Я обіцяю.

    «Я знаю, хто це зробив! — хотіла закричати Кетрін. — Той самий чоловік, що вбив мою матір та мого племінника!» Та не встигла вона все пояснити, як несподіваний звук пронизав бібліотечну тишу.

    З вестибюльних сходів почувся гучний тріск, наче на кахляну підлогу впав великий металевий предмет. Кетрін відчула, як м’язи Ленґдона миттєво напружилися.

    Беламі підступив до них; вираз його обличчя був страшний.

    — Тікаймо звідси. Негайно.

    Архітектор і Ленґдон поспішили через великий хол до знаменитого читального залу бібліотеки, а ошелешена Кетрін поквапилася за ними. Читальний зал увесь сяяв вогнями. Беламі швидко замкнув за ними двоє дверей, спочатку зовнішні, а потім — внутрішні.

    Кетрін, як у тумані, рушила за Беламі, який повів їх обох до центру кімнати. Всі троє підійшли до читального столика, де під світлом лампи стояла шкіряна сумка. Біля сумки лежав маленький кубічний пакунок; Беламі взяв його і поклав у сумку поруч із...

    Кетрін аж заціпеніла. «...Поруч із пірамідою?!»

    Вона ніколи не бачила цю гравіровану кам’яну піраміду, але відчула, як її тіло аж сіпнулося — вона наче впізнала її. Якимось чином інтуїція підказала їй істину. Кетрін Соломон щойно зіштовхнулася лицем до лиця з предметом, який непоправно спотворив її життя. «Це та сама піраміда».

    Беламі застебнув сумку і подав її Ленґдону.

    — Завжди тримайте її при собі.

    Раптом зовнішні двері залу струснув потужний вибух. Почувся дзенькіт скляних друзок.

    — Сюди! — скрикнув переляканий Беламі і підштовхнув їх до центрального абонементного стола — вісім полиць на масивній восьмикутній шафі. Він завів їх за полиці і показав на отвір у шафі. — Залізайте сюди!

    — Сюди? — остовпіло спитав Ленґдон. — Тут вони нас точно знайдуть!

    — Довіртесь мені, — відповів Беламі. — Це не те, що ви думаєте.

    РОЗДІЛ 57

    Малах на повній швидкості погнав свій лімузин на північ, до району Калорама-Гайтс. Вибух у лабораторії Кетрін вийшов навіть сильнішим, ніж він сподівався, але йому вдалося вибратися неушкодженим. Хаос, що зчинився після вибуху, був йому на руку і дозволив безперешкодно утекти, проскочивши у лімузині на повній швидкості повз приголомшеного охоронця, який щось горлав у телефон.

    «Треба негайно забратися з дороги, — майнула йому думка. — Навіть якщо Кетрін ще не попередила поліцію, вибух неодмінно приверне увагу правоохоронців. А чоловіка з голими грудьми у лімузині просто неможливо буде не помітити».

    Після довгих років ретельної підготовки, Малахові аж не вірилося, що сьогодні — вирішальна ніч. До цього моменту його подорож була важкою й довгою.

    «Те, що багато років тому почалося з поневірянь, цієї ночі закінчиться тріумфом».

    Тієї ночі, коли все це почалося, його звали не Малах. Тієї ночі, коли все це почалося, його ніяк не звали взагалі. Він був в’язень номер тридцять сім. Як і більшість в’язнів у жахливій тюрмі Соганлик біля Стамбула, в’язень номер тридцять сім потрапив до неї через наркотики.

    Він лежав на своєму ліжку в холодній та темній бетонній камері і думав, скільки ж часу йому ще доведеться провести за ґратами. Його новий співкамерник, з яким він познайомився добу тому, спав на горішньому ліжку. Начальник в’язниці, товстун-алкоголік, який ненавидів свою роботу і свою ненависть зривав на в’язнях, щойно вимкнув на ніч все освітлення.

    Була майже десята ночі, коли в’язень номер тридцять сім почув розмову, що долітала крізь вентиляційний люк. Перший голос він упізнав чітко й безпомилково — то був пронизливий і нахабний тон начальника в’язниці, якому аж ніяк не сподобалося, що його розбудив уночі відвідувач.

    — Так-так, розумію, ви приїхали здалеку, — казав начальник, — але в перший місяць року відвідувачів не має бути. Це державна інструкція. Без будь-яких винятків.

    Голос, що відповів йому, був тихий та ввічливий, сповнений болю.

    — Мій син у безпеці?

    — Ваш син — наркоман.

    — З ним добре поводяться?

    — Достатньо добре, — відповів начальник. — Це вам не готель.

    Запала напружена тиша.

    — Наскільки ви розумієте, держдепартамент Сполучених Штатів вимагатиме екстрадиції.

    — Так-так, вони це завжди роблять. І екстрадицію буде дозволено, ось тільки на підготовку документів піде кілька тижнів... а може, і місяць — залежно від...

    — Залежно від чого?

    — Ну, — протягнув начальник, — у нас бракує персоналу. — Він помовчав. — Звісно, інколи зацікавлені сторони, такі як ви, роблять пожертви працівникам в’язниці, щоб допомогти якомога швидше вирішити справу.

    Відвідувач не відповів.

    — Містере Соломон, — вів начальник далі вже тихше. — Для людини, як ви, гроші не проблема, тому для вас завжди існують варіанти. Я знаю людей в уряді. Якщо ми з вами працюватимемо разом, то зможемо витягнути звідси вашого сина — завтра ж, і з нього знімуть усі обвинувачення. Йому навіть не доведеться зазнати судового переслідування вдома.

    Відповідь була негайною.

    — Закриваючи очі на юридичні наслідки вашої пропозиції, я відмовляюся привчати свого сина до того, що гроші розв’язують всі проблеми, що в житті не треба ні за що відповідати, особливо в такому серйозному випадку, як цей.

    — Ви хочете його тут кинути?

    — Я хочу з ним поговорити. Негайно.

    — Я ж казав вам, що у нас є інструкції. Ви не побачитеся зі своїм сином — якщо не погодитеся обговорювати його негайне звільнення.

    Кілька секунд тривала непривітна тиша.

    — Невдовзі з вами зв’яжеться представник державного департаменту. Потурбуйтеся про безпеку Захарія. Сподіваюся, за тиждень він уже летітиме додому. Добраніч.

    Грюкнули двері.

    В’язень номер тридцять сім вухам своїм не повірив. «Що ж це за батько, що кидає свого сина в цій пекельній буцегарні, аби його провчити?» Пітер Соломон навіть відкинув пропозицію зняти зі свого сина всі звинувачення!

    Саме тієї ночі, лежачи з розплющеними очима на ліжку, в’язень номер тридцять сім придумав, як вибереться із тюрми. Якщо гроші були єдиним, що відділяло в’язня від свободи, то можна сказати, що в’язень номер тридцять сім уже вільний. Може, Пітер Соломон і не хотів розлучатися зі своїми грошима, але кожен, хто читав популярні видання, знав, що його син, Захарій Соломон, теж мав купу грошей. Наступного дня в’язень номер тридцять сім потайки поговорив із начальником в’язниці і запропонував йому план: сміливу та винахідливу схему, яка забезпечить їм обом саме те, чого кожен прагнув.

    — Щоб ця схема спрацювала, Захарій Соломон мусить померти, — пояснив в’язень номер тридцять сім. — Але ми удвох зможемо негайно зникнути. Ви зможете кинути цю роботу і податися на грецькі острови. І більше ніколи не бачити цієї клятої тюрми.

    Обговоривши деякі деталі, двоє чоловіків потисли один одному руки.

    «Невдовзі Захарій Соломон помре», — подумав в’язень номер тридцять сім і посміхнувся, з приємністю уявивши, наскільки легко це можна здійснити.

    А за два дні держдепартамент звернувся до родини Соломонів, щоб сповістити їм страшну новину. На фото з тюрми було видно жорстоко побите тіло їхнього сина, що лежало, скоцюрбившись, на підлозі камери. Йому пробили голову сталевим прутом, а решту тіла понівечили і спотворили до непізнаванності. Схоже, його спочатку піддали тортурам, а потім убили. Головним підозрюваним був сам начальник тюрми, який зник, вочевидь прихопивши усі гроші вбитого хлопця. Захарій підписав документи на переказ своїх величезних статків на приватний номерний рахунок, з якого зняли гроші одразу ж після його смерті. Звісно, гроші як у воду пішли.

    Пітер Соломон злітав до Туреччини на приватному літакові і повернувся з сином у труні; Захарія поховали на родинному цвинтарі Соломонів. Начальника в’язниці так і не знайшли. І ніколи не знайдуть, у цьому в’язень номер тридцять сім був упевнений. Дебеле тіло турка покоїлося на дні Мармурового моря, годуючи блакитних крабів, що мігрували Босфорською протокою. Величезні гроші Захарія Соломона надійшли на секретний номерний рахунок. І в’язень номер тридцять сім знову став вільною людиною — вільною людиною з купою грошей.

    Грецькі острови були наче рай. Світло. Вода. Жінки. За гроші можна було купити все — нові посвідчення, нові паспорти, нову надію. Він взяв собі грецьке ім’я — Андрос Дарейос. Андрос означало «воїн», а «Дарейос» — багатий. Темні ночі, проведені у в’язниці, не на жарт настрахали його, і Андрос поклявся, що більше ніколи не потрапить за ґрати. Він поголив свою кудлату голову, повністю порвав зі світом наркотиків і почав нове життя: став досліджувати досі незнаний світ чуттєвої насолоди, про існування якого він навіть і не підозрював раніше. Тихе і безтурботне подорожування на яхті темно-синіми водами Егейського моря замінило йому героїновий транс; тонка насолода від смакування ягняти, засмаженого на рожні, замінило йому екстазі, а новим кокаїном стало для нього ризиковане пірнання зі скелі в пінисті води біля острова Міконос.

    «Я наче знову на світ народився».

    Андрос придбав здоровенну віллу на острові Сирос й оселився серед знаті в елітному містечку Посидонія. Цей новий світ являв собою громаду людей не лише багатих, а й культурних та фізично бездоганних. Його сусіди пишалися своїми тілами та розумом, тому їхній умонастрій перекинувся і на Андроса. Новачок раптом із подивом виявив, що дістає насолоду від бігу вздовж узбережжя, почав засмагати і читати книжки. Андрос прочитав Гомерову «Одіссею» і захопився образами могутніх чоловіків із бронзовим загаром, які йшли у бій на цих островах. Наступного дня він почав підіймати важке залізяччя і невдовзі помітив, як збільшилися його грудна клітка та руки. Мало-помалу він почав відчувати на собі зацікавлені погляди жінок, і їхнє захоплене ставлення подіяло, як наркотик. Йому захотілося стати ще дужчим. І він став. За допомогою інтенсивного і регулярного прийому стероїдів укупі з придбаними на чорному ринку гормонами росту, завдяки безконечним годинам занять культуризмом Андрос став таким, яким ніколи й не сподівався стати, — бездоганним самцем. Він збільшився і зростом, і мускулатурою, розвинув бездоганні грудні м’язи та мускулисті ноги і постійно підтримував на них чудову засмагу.

    Тепер на нього задивлялися всі. Як і попереджали Андроса, величезні дози стероїдів та гормонів змінили не лише його тіло, а й голосовий апарат, наділивши його дивовижним сиплим напівшепотом, котрий, як йому здавалося, додавав його персоні певної містичності. М’який загадковий голос у поєднанні з новим тілом, багатством та небажанням говорити про туманне минуле діяли на жінок, як «Віскас» на кішок. Вони охоче віддавалися йому, і він задовольняв їх усіх — від популярних модельок, що приїздили на його острів для фотосесій, до американських студенток, що прилітали сюди на канікули, не рахуючи самотніх домогосподарок, дружин його сусідів, а інколи траплялися йому і молоді хлопці. І всі вони просто не могли ним насититися.

    «Я — шедевр».

    Одначе спливали роки, і сексуальні втіхи почали втрачати для Андроса свою збудливу принадність. Як і все інше. Розкішна острівна кухня втратила свій смак, книги стали нецікавими, навіть прекрасні заходи сонця, які він споглядав зі своєї вілли, — і ті стали нудними. Як же ж так? Йому лише двадцять п’ять, а він уже почувався старим. «Для чого далі жити?» Він, як скульптор, витворив зі свого тіла шедевр; займався самоосвітою і живив свій розум надбаннями культури; перетворив свій дім на земний рай; його любили всі, косо він бажав любити.

    Однак, хоч яким би неймовірним це не здавалося, він відчув себе таким спустошеним, як і в тій турецькій в’язниці.

    «Чого ж мені бракує?»

    Відповідь він дістав кілька місяців по тому. Одного разу вночі Андрос сидів на самоті у своїй віллі, знічев’я перемикаючи телеканали, як раптом надибав програму про таємниці франкмасонів. Режисура шоу була поганою, запитань було більше, ніж відповідей, однак його заінтригували численні змовницькі теорії, що оточували це братство. Ведучий розповідав легенду за легендою.

    Франкмасони та Новий світовий порядок...

    Велика масонська печатка Сполучених Штатів...

    Масонська ложа П-2[15]...

    Масонська піраміда...

    Ошелешений, Андрос прикипів очима до екрана. Ведучий розповідав історію про загадкову кам’яну піраміду з вигравіруваними символами, що обіцяли вказати шлях до втраченої мудрості та незбагненно могутньої сили. Ця історія, начебто неймовірна, викресала в його пам’яті далекий спогад з темного минулого. Андрос пригадав, що Захарій Соломон чув від свого батька про якусь загадкову піраміду.

    «Невже це вона?» Андрос почав напружено пригадувати подробиці.

    Коли програма скінчилася, він вийшов на балкон, щоб провітрити мозок. І пригадав навіть більше. Коли спогади спливли в його пам’яті, у нього з’явилося таке відчуття, що, зрештою, у цій легенді має бути якесь раціональне зерно. А якщо так, то Захарій Соломон — хоча й давно померлий — зробив йому ще одну цінну послугу.

    «А що мені втрачати?»

    Через три тижні, ретельно все спланувавши, Андрос стояв на морозі поруч із зимовим садом маєтку Соломонів на Потомаці. Крізь скло він бачив, що Пітер Соломон про щось теревенить зі своєю сестрою Кетрін і сміється.

    «Здається, вони досить легко забули про Захарія», — подумав він.

    Перед тим як вдягнути на обличчя маску, Андрос нюхнув кокаїну — вперше за багато років. І відчув знайомий приплив безстрашшя. Він витягнув пістолет, старим ключем відімкнув двері й увійшов до оранжереї.

    «Привіт, Соломони».

    На жаль, той вечір склався не так, як запланував Андрос. Замість піраміди, за якою прийшов, він отримав заряд пташиного дробу, і йому довелося втікати засніженою галявиною до густого лісу. На його превеликий подив, Пітер Соломон кинувся навздогін, а в його руці поблискував пістолет. Андрос рвонув у зарості і збіг донизу стежиною по краю глибокого яру. Знизу крізь хрустке зимове повітря долинав шум далекого водоспаду. Проминувши невеличкий дубовий гайок, він звернув ліворуч. Та через секунду різко зупинився і, пропливши підошвами по зледенілій стежині, чудом уникнув смерті.

    «Господи всемогутній!»

    За якісь кілька футів попереду стежина обривалася вниз просто у замерзлу річку. На великому валуні біля стежини невміла дитяча рука нашкрябала напис:

    А з протилежного боку яру стежка йшла далі. «А де ж місток?» Кокаїн припинив свою дію. «Я потрапив у пастку!» Охоплений панікою, Андрос обернувся, щоб побігти стежиною назад, але перед ним виріс Пітер Соломон — захеканий і з пістолетом в руці.

    Андрос поглянув на пістолет і зробив крок назад. Від краю урвища до замерзлої річки було не менше від п’ятдесяти футів. Довкола, проймаючи Андроса до кісток, клубочився туман, що підіймався з водоспаду, що був трохи вище за течією.

    — Заків місток давним-давно зогнив, — засапано мовив Пітер. — Лише мій син заходив так далеко — аж сюди. — Він твердо і непорушно тримав пістолет. — Навіщо ти убив мого сина?

    — Він був нікчемою, — відказав Андрос. — Наркоманом. Тож я зробив йому послугу. Перервав його нікудишнє життя.

    Соломон наблизився і націлив пістолет Андросові в груди.

    — А тепер я тобі зроблю ту саму послугу. — Андрос не чекав почути в його голосі скільки ненависті. — Ти забив мого сина до смерті. Як може людська істота таке вчинити?

    — Люди здатні на немислиме, якщо їх приперти до стінки.

    — Ти вбив мого сина!

    — Ні! — емоційно вигукнув Андрос. — Це ти вбив свого сина. Який же батько залишає свого сина у в’язниці, коли йому трапляється можливість витягнути його звідти! Це ти вбив свого сина, не я.

    — Ти нічого не знаєш! — заволав Соломон голосом, сповненим болю.

    «Помиляєшся, — подумав Андрос. — Я знаю все».

    Пітер Соломон підійшов іще ближче, тримаючи пістолет у простягненій руці. Їх розділяло тепер лише п’ять ярдів. Груди в Андроса пеком пекло, він відчував, що стікає кров’ю. Вона струмувала по животу. Він озирнувся на провалля. Ні, це неможливо. І обернувся до Соломона.

    — Я знаю більше, ніж ти гадаєш, — прошепотів він. — Ти не здатен на холоднокровне вбивство.

    Соломон ступив іще крок уперед, непорушною рукою тримаючи пістолет.

    — Попереджаю, — сказав Андрос. — Якщо ти натиснеш на курок, я переслідуватиму тебе все життя.

    — Можеш вважати, що вже почав. — І гримнув постріл.


    Женучи свій лімузин до Калорама-Гайтс, той, хто називав себе Малах, згадував про ті чудесні події, які врятували його від вірної смерті тоді, на краю зледенілого яру. І він змінився назавжди. Постріл тривав лише мить, але його наслідки відлунили крізь роки. Його тіло, колись засмагле і татуйоване, тепер спотворювали шрами, що лишилися після тієї ночі. І ці шрами він приховував під татуюваннями символів свого нового «я».

    «Я — Малах. Така була моя доля. Завжди».

    Він пройшов крізь вогонь, згорів майже дотла, але потім постав знову, іще раз зазнавши перетворення. Як птах фенікс. І сьогоднішня ніч стане завершальним кроком його довгої та славної подорожі.

    РОЗДІЛ 58

    Вибухівка зі скромною назвою «Ключ-4» була створена спецпідрозділом США саме для того, щоб висаджувати замкнені двері, завдаючи при цьому мінімальної шкоди. Маючи основними складовими циклотриметилентринітрамін із діетилгексиловим пластифікатором, вона являла собою головним чином пластикову вибухівку С-4, розкатану в тонкі, як папір, пластинки, що вставлялися в одвірки. І в ситуації з дверима до читального залу ця вибухівка спрацювала прекрасно.

    Керівник операції агент Тернер Сімкінс переступив через уламки дверей і уважно вивчив поглядом великий восьмикутний зал, видивляючись у ньому щонайменший порух. Нікого.

    — Вимкніть світло, — наказав Сімкінс.

    Другий агент знайшов на стіні панель, клацнув вимикачами — і приміщення поринуло у темряву. Усі четверо майже синхронно підняли руки і прилаштували на очі пристрої нічного бачення.

    Картина залишилася незмінною.

    У темряві ніхто нікуди не побіг.

    Вочевидь, втікачі не мали зброї, однак оперативники увійшли до залу зі зброєю напоготові. У темряві їхні пістолети випромінювали чотири зловісних стрічки лазерного світла. Чоловіки заводили променями в усіх напрямках — по долівці, стінах та по балконах, промацуючи ними темряву. Часто самого лише вигляду зброї з лазерним прицілом у темній кімнаті було достатньо, щоб спонукати до негайної капітуляції.

    Та, певно, не цього разу.

    І знову анічичирк.

    Агент Сімкінс підняв руку і дав сигнал своїй групі увійти всередину. Його підлеглі беззвучно розосередилися. Обережно ступаючи центральним проходом, Сімкінс підняв руку і клацнув вимикачем свого пристрою нічного бачення, вводячи в дію найновіше поповнення арсеналу ЦРУ. Термозображення застосовувалося вже досить тривалий час, але новітні досягнення в галузі мініатюризації, диференційної чутливості та поєднання зображення з двох джерел спричинилися до появи нового покоління оптичних приладів, котрі забезпечували оперативників майже надлюдським зором.

    «Ми бачимо в темряві. Ми бачимо крізь стіни. А тепер ми здатні побачити минуле».

    Тепловізорне устаткування стало таким чутливим до перепадів температури, що тепер мало здатність фіксувати не лише теперішнє місцезнаходження людини, а і її попереднє місцезнаходження. Ця здатність дивитися в минуле виявилася найціннішою рисою новітнього устаткування. І зараз вона також стала в пригоді. Агент Сімкінс узрів температурний слід на одному з читальних столиків. Окрім того, два дерев’яних стільці засяяли в його окулярах червоно-пурпуровим світлом, вказуючи на те, що вони були тепліші за решту стільців у цьому залі. Настільна лампа жевріла оранжевим. Вочевидь, двоє втікачів сиділи за цим столом, але тепер питання було в тім, куди вони поділися.

    Відповідь на це запитання він знайшов на центральній полиці, що оточувала велику дерев’яну консоль посередині кімнати. То був ледь помітний примарний відбиток руки, що світився темно-червоним.

    Тримаючи напоготові пістолет, Сімкінс рушив до восьмикутної шафи, ведучи лазерним променем по її поверхні. Він огинав її по колу доти, поки не побачив у шафі боковий отвір. «Невже вони самі себе загнали до цієї шафи?» Агент придивився до декоративної планки довкола отвору і побачив іще один світний відбиток руки. Хтось взявся за одвірок, коли пірнав у цю діру.

    Час для тиші скінчився.

    — Тут теплові відбитки! — вигукнув Сімкінс, вказуючи на отвір. — Оточуймо з флангів!

    Обидва фланги групи рушили до восьмикутної консолі.

    Сімкінс поволі попрямував до отвору. Навіть із відстані десяти футів він побачив, що всередині горить світло.

    — У консолі — світло! — скрикнув Сімкінс, сподіваючись, що звук його голосу зможе переконати панів Беламі та Ленґдона вийти з шафи із піднятими руками.

    Але ніхто звідти не вийшов.

    «Прекрасно, зробимо по-іншому».

    Наблизившись до отвору, Сімкінс почув, як звідти доноситься гудіння. Наче там працювала якась машинерія. Він зупинився, намагаючись уявити, що ж може так шуміти в такому маленькому просторі. Тоді присунувся ще ближче — і почув крізь шум механізмів чиїсь голоси. Але щойно він підійшов до отвору, як світло всередині згасло.

    «Дуже вдячний, — подумав він, поправляючи прилад нічного бачення. — Тепер ми маємо перевагу».

    Ставши на порозі, Сімкінс зазирнув у отвір. Те, що він там побачив, чимало його здивувало. Ця консоль була не стільки шафою, скільки стелею, що виступала над поверхнею долівки і слугувала дахом для сходів, які спускалися до розташованої внизу кімнати. Націливши зброю на сходи, агент почав спускатися донизу.

    «Що це, в біса, за приміщення?»

    Кімната під читальним залом виявилася маленькою коморою. Гудіння, яке почув Сімкінс, і справді йшло від машинерії, хоча він точно не міг сказати — чи то Беламі з Ленґдоном щойно її запустили, чи вона працювала цілодобово. Втім, в обох випадках це не мало значення. Втікачі залишили чіткі теплові відбитки на єдиному виході з цієї кімнати — на важких сталевих дверях. На кнопках замкової панелі так само чітко вирізнялися чотири відбитки пальців. По периметру дверей світилися тоненькі смужечки жовтогарячого кольору. Це означало, що за дверима горіло світло.

    — Висаджуйте двері, — скомандував Сімкінс. — Це — їхній маршрут для втечі.

    На те, щоб вставити і підірвати тонку пластинку вибухівки «Ключ-4», пішло вісім секунд. Коли дим розсіявся, агенти побачили перед собою дивний підземний світ, який тут називали книгосховищем.

    Бібліотека конгресу мала книжкові стелажі, що розтягнулися на багато миль, більшість із них — у підземеллі. Ці нескінченні ряди полиць створювали наче оптичний ефект нескінченності, який зазвичай досягається за допомогою дзеркал.

    На дверях була табличка з написом:

    Середовище з регульованою температурою.

    НОРМАЛЬНЕ ПОЛОЖЕННЯ ЦИХ ДВЕРЕЙ - ЗАЧИНЕНЕ

    Сімкінс проштовхнувся у скалічені вибухом двері і відчув за ними прохолодне повітря. Він не міг стримати посмішки. «Це так легко, що аж не віриться». Тепловідбитки в приміщенні з регульованою температурою проявлялися як сонячні протуберанці, і його «нічні окуляри» вже встигли помітити червоний мазок на поруччі угорі, за яке вхопився Ленґдон чи Беламі, пробігаючи повз.

    — Тікати ви можете, — прошепотів Сімкінс сам собі, — а от сховатися — ні.

    Коли Сімкінс зі своєю групою заглибився в лабіринт полиць, то збагнув, що умови на «полі бою» настільки очевидно схилялися на його користь, що йому навіть не доведеться користуватися приладом нічного бачення, щоб вистежити свою здобич. За звичайних обставин цей лабіринт книжкових полиць був би солідною схованкою, але в Бібліотеці конгресу для економії електроенергії використовувалося освітлення, що вмикалося тоді, коли між полицями хтось ішов. Тому маршрут втечі Беламі та Ленґдона був освітлений як злітно-посадкова смуга. Вдалину простягнулася вузенька стрічка світла, яка відхилялася і петляла.

    Усі четверо агентів умить зняли свої нічні окуляри. Кинувшись уперед на добре тренованих ногах, оперативна група помчала освітленим маршрутом, роблячи зигзаги у лабіринтові книжок, якому, здавалося, не буде кінця. Невдовзі Сімкінс помітив мерехтіння вогників у темряві попереду. «Ми наздоганяємо». Він рвонув іще швидше і почув попереду кроки і важке дихання. А потім побачив і ціль.

    — Я його бачу! — вигукнув він.

    Вочевидь, довготелеса фігура Беламі була ар’єргардом втікачів. Шикарно вдягнений афроамериканець важко біг повз стелажі, вибиваючись із сил. «Марно стараєтеся, діду».

    — Ані руш, містере Беламі! — заволав Сімкінс.

    Та Архітектор біг, роблячи різкі повороти і петляючи між рядами книжок. І з кожним поворотом над його головою спалахувало освітлення. Коли групу відділяли від Беламі вже якихось двадцять ярдів, йому знову наказали зупинитися, але він побіг далі.

    — Зупиніть його, — наказав Сімкінс.

    Агент із гвинтівкою несмертельної дії, яка була на озброєнні групи, вистрілив. Предмет, що полетів уздовж проходу і враз зв’язав ноги Беламі, мав жартівливе прізвисько «Дурний шнурок», хоча нічого дурного в ньому не було. Цей військовий пристрій для «знерухомлення», винайдений у Національній лабораторії «Сандія», являв собою мотузку з липкого поліуретану, котра при контакті ставала твердою як камінь, створюючи жорстку пластикову павутину між підколінними чашечками втікача. Її дію на рухому ціль можна було порівняти з ефектом від прута, увіткнутого у спиці велосипеда під час руху. Ноги Беламі зчепилися на бігу, він спіткнувся і з грюкотом розтягнувся на підлозі. Проїхавшись за інерцією ще кілька футів темним коридором, Архітектор закляк на місці, а над його головою послужливо загорілися лампочки.

    — Я займуся Беламі, — вигукнув Сімкінс. — А ви переслідуйте Ленґдона! Він — попереду, десь не... — Лідер групи замовк, несподівано помітивши, що книжкові стелажі попереду Беламі були непроглядно темними. Це означало, що попереду нього ніхто не пробігав. «Він що — сам?»

    — Де він? — гаркнув один з агентів.

    З розбитої під час падіння губи Беламі текла кров.

    — Хто — він?

    Агент Сімкінс підняв ногу і поставив її на бездоганно білу краватку Архітектора. А потім нахилився над затриманим і злегка надавив йому ногою на груди.

    — Повірте, містере Беламі, краще зі мною не грати у такі ігри.

    РОЗДІЛ 59

    Роберт Ленґдон почувався як труп.

    Він лежав горілиць, склавши руки на грудях, у суцільній темряві, затиснутий у надзвичайно тісному просторі. Хоча Кетрін і лежала у схожій позі біля його голови, Ленґдон її не бачив. Через свою клаустрофобію він міцно заплющив очі, щоб і близько не бачити того жаху, в якому він опинився.

    Простір довкола нього був надто тісним.

    Дуже тісним.

    Шістдесят секунд тому, коли обвалилися двостулкові двері читального залу, вони з Кетрін подалися за Беламі до восьмикутної консолі, а потім спустилися сходами і несподівано опинилися в підвальному приміщенні.

    Ленґдон одразу ж здогадався, куди вони потрапили. Вони були в самісінькому центрі бібліотечної системи книгопостачання. Нагадуючи систему розподілу багажу в аеропорту, ця розподільча кімната мала численні конвеєри, що відгалужувалися в усіх напрямках. Оскільки Бібліотека конгресу розташовувалася у трьох окремих будівлях, книги, замовлені в читальному залі, часто доводилося транспортувати на великі відстані мережею підземних тунелів за допомогою конвеєрної системи.

    Беламі підійшов до сталевих дверей, вставив ключ-картку, набрав послідовність цифр і поштовхом відчинив двері. У приміщенні було темно, та, коли двері розчинилися, одразу ж замерехтіла й ожила низка ламп, увімкнутих за допомогою датчика, що реагував на рух.

    Коли Ленґдон подивився туди, він збагнув, що бачить те, що доводилося бачити лише жменьці людей. «То стелажі Бібліотеки конгресу. — План Беламі додав йому бадьорості. — Де краще сховатися, як не в гігантському лабіринті?»

    Однак Беламі не повів їх до стелажів. А натомість підпер двері книжкою, щоб вони не зачинилися, потім обернувся і поглянув на Ленґдона та Кетрін упритул.

    — Я сподівався, що зможу пояснити вам набагато більше, але ми не маємо часу. — І подав Ленґдонові свою картку-ключ. — Вона вам знадобиться.

    — А хіба ви з нами не підете? — спитав професор.

    Беламі похитав головою.

    — У нас нічого не вийде, якщо ми не розділимося. Найважливіше — це зберегти піраміду та горішній камінь у надійних руках.

    Ленґдон не бачив іншого виходу, окрім сходами — назад, до читального залу.

    — А куди підете ви?

    — Я заманю їх до стелажів, подалі від вас, — пояснив Беламі. — Це все, що я можу зробити для вашої втечі.

    Не встиг Ленґдон спитати, куди слід іти йому та Кетрін, як Беламі вже скидав великий стос книжок з конвеєра.

    — Лягайте на стрічку конвеєра, — наказав Беламі. — І притисніть руки до тулуба.

    Ленґдон здивовано витріщився. «Це ж просто несерйозно!» Стрічка конвеєра тягнулася на коротку відстань, а потім зникала в темному отворі в стіні, достатньо великому, щоб крізь нього пройшов стос книжок, але не більше. Ленґдон тоскно поглянув на стелажі.

    — І не думайте! — вигукнув Беламі. — Через датчики руху тут сховатися неможливо.

    «Тепловий відбиток! — крикнув хтось угорі. — Оточуймо з флангів!»

    Вочевидь, Кетрін почула все, що мала почути. Вона лягла на стрічку конвеєра, і її голова опинилася лише за кілька футів від отвору в стіні. Склавши руки на грудях, Кетрін стала схожою на мумію в саркофазі.

    Ленґдон стояв як укопаний.

    — Роберте, — підштовхнув його Архітектор, — якщо не хочете робити це задля мене, то зробіть заради Пітера.

    А голоси нагорі наближалися.

    Ленґдон рушив до конвеєра наче уві сні. Він із розмаху кинув сумку на стрічку, а потім і сам примостив голову біля ніг Кетрін. Його спина торкнулася холодної гуми конвеєра. Поглянувши на стелю, він відчув себе пацієнтом у шпиталі, якого збираються засунути головою вперед до томографічного пристрою.

    — He вимикайте телефон, — попросив Беламі. — Дехто невдовзі вам зателефонує і запропонує допомогу. Довіртеся йому.

    «Дехто зателефонує?» Ленґдон пригадав, що Беламі кілька разів безуспішно намагався комусь додзвонитися, а потім надіслав повідомлення. А кілька хвилин тому, коли вони вже спускалися спіральними сходами, Беламі спробував востаннє — і додзвонився. Він стисло проказав про щось приглушеним тоном, а потім вимкнув телефон.

    — Їдьте конвеєром аж до кінця, — пояснив Архітектор. — А коли він повертатиме назад — швидко зіскакуйте. Скористайтеся моєю карткою, щоб вийти.

    — Вийти звідки? — настійливо спитав Ленґдон.

    Та Беламі вже смикав за важелі. Усі конвеєри в приміщенні враз ожили. Ленґдон відчув, як сіпнувся і поїхав, стеля над його головою теж зарухалася.

    «Боже, поможи».

    Коли Ленґдон наблизився до отвору в стіні, він побачив, як Ворен Беламі кинувся до стелажів і замкнув за собою двері. А за секунду він ковзнув у темряву, і бібліотека проковтнула його — саме тієї миті, коли спіральними сходами затанцювала вниз червона лазерна цятка.

    РОЗДІЛ 60

    Низькооплачувана працівниця компанії охоронної сигналізації під назвою «Ексклюзивна безпека» ще раз перевірила адресу в Калорама-Гайтс у своєму списку викликів. «І це — воно?» Вона поглянула на під’їзну доріжку з брамою одного з найбільших та найспокійніших маєтків у районі, і їй здалося дивним, що служба 911 щойно отримала дзвінок саме стосовно цього будинку.

    Як зазвичай буває з непідтвердженими дзвінками, служба 911 одразу ж зв’язалася з місцевою компанією охоронної сигналізації, перш ніж завдавати клопоту поліції. Жінка-охоронець часто повторювала подумки, що девіз її компанії — «Ваша перша лінія оборони» — запросто можна було змінити на «Фальшиві тривоги, дурні витівки, загублені домашні тварини та скарги від схиблених сусідів».

    І сьогодні теж, як і зазвичай, охоронець прибула без жодних подробиць стосовно отриманого сигналу. «Мені за це і так мало платять». Її робота полягала в тому, щоб просто з’явитися на виклик у своєму авто з обертальним проблисковим маячком, обдивитися маєтність і повідомити, чи не відбувається чогось незвичного. Зазвичай сигналізація спрацьовувала через якусь дрібницю, і охоронець користувалася своїми перекриваючими ключами-дублікатами, щоб налагодити систему. Однак у цьому будинку панувала тиша. Сигналізації не було чути. З дороги все здавалося спокійним та оповитим темрявою.

    Працівниця натиснула на кнопку дзвінка внутрішнього зв’язку біля брами, але ніхто не відповів. Вона набрала перекриваючий код, відчинила браму і в’їхала на під’їзну алею. Не вимикаючи двигуна та маячок, жінка підійшла до парадних дверей і подзвонила. Ніхто не відповів. Охоронець не побачила всередині ані світла, ані рухів.

    Дотримуючись інструкцій, вона увімкнула ліхтарик і неохоче пішла з обходом навколо будинку, щоб перевірити двері та вікна: чи немає раптом слідів зламу чи проникнення. Коли вона зайшла за ріг, повз будинок проїхав довгий чорний лімузин. Він на мить пригальмував, а потім поїхав далі.

    «Цікаві сусіди. Їм все потрібно знати!»

    Вона повільно обійшла будинок, але не побачила нічого незвичного. Споруда виявилася більшою, ніж спершу здалося, і коли жінка дійшла до подвір’я, то вже тремтіла від холоду. Вдома точно нікого не було.

    — Диспетчере! — гукнула вона в радіо. — Я щодо виклику в Калорама-Гайтс. Власників немає вдома. Жодних ознак біди. Завершила огляд периметра. Ніяких ознак проникнення до будинку. Це фальшива тривога.

    — Повідомлення прийнято, — відповів диспетчер. — На добраніч.

    Охоронець повісила радіо на ремінь та пішла назад тим самим шляхом, бажаючи якомога швидше повернутися до теплого салону свого авто. Але, зробивши кілька кроків, вона помітила те, чого не помітила раніше, — крихітну цятку синюватого вогника на тильному боці будинку.

    Вона здивовано підійшла до нього і побачила, звідки йшло світло — з низького фрамужного вікна, що, вочевидь, відчинялося у підвал будинку. Зсередини скло на вікні було затемнене якоюсь непрозорою фарбою. «Мабуть, лабораторія якась». Синювате світло пробивалося в маленькій цятці, де відлущилася фарба.

    Жінка нагнулася і спробувала зазирнути всередину, але у маленький отвір майже нічого не було видно. Вона постукала по склу, подумавши, що всередині, може, хтось працює.

    — Аго-ов! — гукнула вона.

    Їй ніхто не відповів, але від її стукотіння шмат фарби несподівано відпав, надавши можливість побачити трохи більше. Жінка прихилилася ближче, мало не торкаючись обличчям до скла, і вгледілася в підвал. Й одразу ж пожалкувала, що це зробила.

    «Що ж то таке, Господи милосердний?!»

    Приголомшена, охоронець так і застигла, зігнувшись біля вікна, широко розкритими від страху очима роздивляючись картину, що розгорнулася перед її очима. Нарешті вона тремтячими пальцями почала намацувати на ремені своє радіо.

    Але так і не встигла його знайти.

    Шиплячі штирі електричного шокера впилися їй у шию, і тіло її пронизав гострий біль. М’язи заціпеніли, охоронець гойднулася вперед і впала обличчям у холодну землю.

    РОЗДІЛ 61

    Ворену Беламі зав’язали очі, але це з ним трапилося не вперше. Як усі його брати-масони, він проходив ритуал «зав’язування очей», коли піднімався на найвищі щаблі масонства. Однак раніше це відбувалося серед вірних друзів. Сьогодні ж було інакше. Ці безцеремонні й грубі чоловіки зв’язали його, наділи на голову мішок і тепер вели вздовж бібліотечних стелажів.

    Агенти погрожували Беламі застосувати силу і вимагали, щоб він повідомив їм місцезнаходження Роберта Ленґдона. Знаючи, що його старіюче тіло не витримає жорстоких тортур, Беламі швидко знайшовся і збрехав.

    — Ленґдон сюди зі мною не спускався! — сказав він, хапаючи ротом повітря. — Я сказав йому піднятися на балкон і сховатися за статуєю Мойсея, але зараз я не знаю, де він! — Ця історія, вочевидь, видалася переконливою, бо два агенти швидко кинулися на пошуки. А тепер решта двоє мовчки вели його між полицями з книжками.

    Єдиною втіхою для Беламі було те, що Кетрін та Роберт уносили піраміду в безпечне місце. Невдовзі на зв’язок із Ленґдоном вийде чоловік, який зможе надати їм безпечний притулок. Довіртеся йому. Чоловік, якому зателефонував Архітектор, знав багато про масонську піраміду та її секрет: місцезнаходження потаємних гвинтових сходів, що вели до льоху, де давним-давно була схована всесильна древня мудрість. Коли вони тікали з читального залу, Беламі нарешті додзвонився до цього чоловіка, бо вірив: той правильно зрозуміє його стисле повідомлення.

    Тепер, йдучи у повній темряві, Беламі уявив собі кам’яну піраміду та горішній камінь у Ленґдона в сумці. «Вже багато років ці два предмети не перебували поряд».

    Архітектор назавжди запам’ятав ту трагічну ніч. «Перша з тих, які довелося пережити Пітерові». Беламі попросили приїхати до маєтку Соломонів, що стояв на березі річки Потомак, на вісімнадцятий день народження Захарія. Захарій, хоча й ріс дитиною неслухняною та бунтівною, все ж таки був одним із Соломонів, тому того вечора, згідно з родинною традицією, мав отримати свою спадщину. Беламі був добрим приятелем Пітера і довіреним братом-масоном, тож його запросили як свідка. Але Беламі запросили не лише засвідчити передачу грошей. Того вечора йшлося про дещо набагато важливіше за гроші.

    Беламі прибув заздалегідь і чекав, як його і попрохали, у приватному кабінеті Пітера. У прекрасно оздобленій антикварними речами кімнаті пахло шкірою, багаттям з каміна та добірним чаєм. Ворен сидів, коли Пітер завів до кабінету свого сина, Захарія. Побачивши Беламі, тендітний худорлявий юнак насупився.

    — А ви що тут робите?

    — Збираюся бути свідком, — ввічливо відповів Беламі. — З днем народження, Захарію.

    Хлопець щось зніяковіло пробурчав і відвернувся.

    — Сідай, Заку, — мовив Пітер.

    Захарій сів у єдине крісло навпроти масивного батькового стола. Соломон замкнув на засув двері кабінету. Беламі сів віддалік збоку.

    Пітер заговорив до сина серйозним тоном:

    — Ти знаєш, навіщо ти тут?

    — Здогадуюся, — відповів Захарій.

    Соломон шумно зітхнув.

    — Знаю, що ми давно з тобою не бачилися лицем до лиця, сину. Я зробив все, щоби бути тобі добрим батьком і приготувати тебе до цього моменту.

    Захарій не сказав нічого.

    — Як тобі відомо, кожна дитина в родині Соломонів після досягнення повноліття отримує подарунок, що належить їй по праву, — частку родинних статків. І ця частка має стати... зерниною, яку ти повинен плекати, вирощувати і використовувати на благо людства.

    Пітер Соломон підійшов до сейфа в стіні, відімкнув його і витяг звідти велику чорну теку.

    — Сину, у цьому портфелі є все необхідне, щоб ти сам юридично здійснив переказ своєї фінансової спадщини на свій рахунок. — І з цими словами він поклав теку на стіл. — Мета полягає в тому, щоб ці гроші ти використав для творення собі життя плідного, заможного і доброчинного.

    Захарій простягнув руку до теки.

    — Дякую.

    — Стривай, — сказав батько, прикриваючи теку рукою. — Є ще одна річ, яку мені треба тобі пояснити.

    Захарій стрільнув на батька презирливим поглядом і осунувся в крісло.

    — Є такі аспекти Соломонової спадщини, про які ти досі не знаєш. — І з цими словами батько поглянув сину прямо у вічі. — Ти — мій первісток, Захарію, і це означає, що ти маєш право на вибір.

    Хлопець аж випрямився у кріслі, відверто заінтригований.

    — Це — вибір, що може суттєво вплинути на твоє майбутнє життя, тому я закликаю добряче його обміркувати.

    — Що ж це за вибір?

    Батько глибоко вдихнув.

    — Це — вибір між багатством та... мудрістю.

    Захарій нерозуміюче дивився на нього.

    — Багатство або ж мудрість? Щось я не розумію.

    Соломон підвівся, знову підійшовши до сейфа, витяг з нього важку кам’яну піраміду з вигравіруваними на ній масонськими символами і гупнув її на стіл поруч із текою.

    — Цю піраміду створено дуже давно, її ввірили нашій родині, і ми зберігали її впродовж багатьох поколінь.

    — Піраміда? — без особливого ентузіазму в голосі спитав Захарій.

    — Сину, ця піраміда є мапою, яка відкриває місцезнаходження одного з найбільших втрачених скарбів людства. Цю мапу створили так, щоб одного дня цей скарб віднайти. — Голос Пітер сповнився гордості. — І цього вечора, згідно з родинною традицією, я маю змогу запропонувати її тобі... на певних умовах.

    Захарій кинув підозрілий погляд на піраміду.

    — А що це за скарб?

    Беламі побачив, що це грубе запитання не було тим, на що сподівався Пітер. Однак він стримався.

    — Захарію, це важко пояснити без ґрунтовних знань. Але цей скарб... головним чином це те, що ми називаємо древніми таємницями.

    Захарій розсміявся, вочевидь вирішивши, що його батько жартує.

    Беламі помітив, як посумнішали очі Пітера.

    — Мені дуже важко це схарактеризувати, Заку. Згідно з традицією, коли хтось із Соломонів досягає вісімнадцяти років, настає час присвятити кілька років здобуттю вищої освіти в одному з...

    — Я ж казав тобі! — випалив Захарій. — Я не бажаю навчатися в університеті!

    — Я не мав на увазі університет, — відповів батько так само лагідним і спокійним тоном. — Я говорю про масонське братство. І маю на увазі набуття знань про вічні таємниці науки про людину. Якщо ти захочеш стати, як і я, масоном, то зробиш перший крок до здобуття освіти, необхідної для розуміння важливості рішення, яке ти сьогодні приймеш.

    Захарій закотив очі.

    — О, позбав мене необхідності знову вислуховувати масонські повчання! Я знаю, що я перший з Соломонів, який не бажає приєднуватися до франкмасонства. Ну то й що? Ти що, не розумієш? Мені нецікаво гратися в перевдягання з купкою старих дідів!

    Його батько надовго замовк, і Беламі вперше помітив тоненькі зморшки навколо по-юнацьки молодих очей Пітера.

    — Так, я розумію, — нарешті відповів він. — Зараз інші часи. Я розумію також, що масонство може здаватися тобі дивним або ж нудним. Але я хочу, щоб ти знав: двері будуть завжди відчиненими для тебе, якщо станеться так, що ти колись передумаєш.

    — І не сподівайся, — пробурчав Зак.

    — Годі! — відрізав Пітер, підводячись. — Знаю, Захарію: у тебе було важке дитинство, але я — не єдина твоя опора. На тебе чекають багато добрих людей, котрі з радістю приймуть тебе до масонських лав і допоможуть виявити свій справжній потенціал.

    Захарій хихикнув і зміряв поглядом Беламі.

    — Так ось чому ви сюди прийшли, містере Беламі? Щоб накинутися на мене всією вашою масонською зграєю?

    Беламі не відповів, а натомість спрямував шанобливий погляд на Пітера Соломона, немов нагадуючи Захарію, хто був владним господарем у цій кімнаті.

    І Захарій обернувся до батька.

    — Заку, — мовив Пітер. — Ми товчемо воду в ступі. Тому дозволь мені сказати ось що. Розумієш ти ту відповідальність, взяти яку тобі пропонують, чи ні, але мій родинний обов’язок полягає в тому, щоб я тебе з нею ознайомив. — Він показав рукою на піраміду. — Охороняти цю піраміду — це великий привілей. Я закликаю тебе подумати над такою почесною пропозицією кілька днів, перш ніж приймати рішення.

    — Няньчити каменюку — це почесна пропозиція? — зневажливо спитав Захарій.

    — Заку, у нашому світі є багато великих таємниць, — зітхнув Пітер. — Секретів, що виходять за межі наших найсміливіших фантазій. Ця піраміда захищає ці таємниці. А найважливішим є те, що настане час, можливо, протягом твого життя, коли цю піраміду нарешті розшифрують, розкривши її секрети. І це буде моментом великої трансформації людства. Тобі випадає можливість відіграти свою почесну роль у цьому процесі. Тому я хочу, щоб ти дуже серйозно над цим поміркував. Багатство — банальне і повсюдне, а мудрість — це велика рідкість. — Він кивнув на теку з документами, а потім — на піраміду. — Я благаю тебе не забувати, що багатство без мудрості часто закінчується катастрофою.

    Захарій поглянув на батька як на божевільного.

    — Можеш казати все, що завгодно, татку, але я не збираюся проміняти мою спадщину на цю каменюку. — Він кивнув на піраміду.

    Пітер склав руки на грудях.

    — Якщо ти вирішиш взяти на себе відповідальність, то я притримаю тобі і гроші, і піраміду, поки ти завершиш успішно своє навчання в масонському середовищі. На це підуть роки, але ти станеш людиною достатньо зрілою для того, щоб прийняти і гроші, і піраміду. Багатство і мудрість. Це потужна комбінація.

    Захарій рвучко підскочив з крісла.

    — Батьку, припини заради Бога! Ти що, не розумієш, що мені начхати і на масонів, і на кам’яні піраміди, і на древні таємниці? — Він простягнув руку, схопив теку і помахав нею перед очима батька. — Це належить мені по праву народження! Так само, як і всім тим Соломонам, що прийшли у цей світ до мене! Невже ти хочеш видурити у мене мою спадщину якимись недолугими байками про мапи древніх скарбів? — І, взявши теку під пахву, він гордовито покрокував повз Беламі до внутрішніх дверей кабінету.

    — Захарію, стривай! — батько кинувся за ним і наздогнав сина на порозі, коли той уже ступив крок у вечірню темряву. — Роби що хочеш, але ніколи й нікому не кажи про піраміду, яку ти бачив! — вигукнув Пітер тремтячим голосом. — Нікому й ніколи!

    Та Захарій проігнорував його слова і розчинився в темряві.

    З очима, сповненими болю, повернувся Пітер Соломон до свого стола і важко опустився в шкіряне крісло. Після тривалої тиші він підняв на Беламі очі і з вимученою посмішкою сказав:

    — Усе гаразд.

    Беламі зітхнув, розділяючи з ним його біль.

    — Пітере, я не хочу здатися грубим, але... ти йому довіряєш?

    Соломон дивився перед собою невидющими очима.

    — Я хотів сказати... — продовжив Беламі, — ти віриш, що він нікому не скаже про піраміду?

    Пітер безтямно дивився в нікуди.

    — Не знаю, що й сказати, Ворене. Я навіть не впевнений, що мені колись захочеться його побачити.

    Беламі підвівся і заходив туди-сюди перед великим столом.

    — Я розумію, Пітере, ти просто виконав родинний обов’язок, але тепер, зважаючи на те, що тільки-но сталося, нам треба вжити запобіжних заходів. Мені слід повернути тобі горішній камінь, щоб ти зміг знайти для нього нову надійну схованку. Його має охороняти хтось інший.

    — Чому? — спитав Соломон.

    — Якщо Захарій комусь розповість про піраміду... і скаже про мою сьогоднішню присутність...

    — Про горішній камінь він не знає нічого і він надто незрілий та неосвічений, щоб здогадатися про істинне значення горішнього каменя. Нам не треба шукати для нього нову схованку. Я триматиму піраміду у своєму сейфі. А ти зберігатимеш горішній камінь там, де ти його зараз тримаєш. Як і раніше.

    Через шість років, на Різдво, коли родина і досі загоювала рани після смерті сина, у маєток Соломонів увірвався якийсь велетень і заявив, що це він убив Захарія у в’язниці. Нападник прийшов забрати піраміду, але натомість забрав життя Ізабель Соломон.

    Кілька днів по тому Пітер Соломон викликав Беламі до свого офісу. Він замкнув двері, витягнув піраміду з сейфа і поставив її на стіл.

    — Мені слід було дослухатися до твоєї поради.

    Беламі знав, що Пітера мучить почуття провини через те, що сталося.

    — Це все одно не допомогло б.

    Соломон стомлено зітхнув.

    — Ти приніс горішній камінь?

    Беламі витягнув із кишені маленький кубічний пакунок. Бляклий брунатний папір був обв’язаний мотузкою з восковою печаткою, на якій виднівся відбиток Соломонового персня. Беламі поклав пакунок на стіл, усвідомлюючи, що обидві складові піраміди опинилися недозволенно близько одна від одної.

    — Знайди когось, хто б його зберігав. І не кажи мені, хто це.

    Соломон кивнув.

    — І я знаю, де можна сховати піраміду, — сказав Беламі. Він розповів Соломону про підземелля будівлі Капітолію. — У Вашинґтоні немає місця надійнішого і безпечнішого.

    Беламі пригадалося: Пітеру Соломону одразу ж сподобалася ця ідея, тому що сховати піраміду в серці нашої країни було символічно і доречно. «У цьому весь Соломон, — подумав Беламі. — Залишається ідеалістом навіть під час кризи».

    А зараз, коли минуло десять років, Архітектора з мішком на голові штовхали через Бібліотеку конгресу, але він знав — сьогоднішня криза ще не скінчилася. Він знав також, кому Соломон довірив зберігати горішній камінь... І Беламі молив Бога, щоб Роберт Ленґдон гідно впорався зі своїм завданням.

    РОЗДІЛ 62

    «Я під Другою вулицею».

    Конвеєр гуркотів у темряві до будівлі Адамса — однієї з трьох споруд Бібліотеки конгресу, а Ленґдон і досі не розплющував міцно стиснутих повік. Він силився не думати про тонни землі над своєю головою і про ту вузеньку трубу, якою зараз рухався. Він чув, як за кілька ярдів від нього дихає Кетрін, але вона й досі і слова не мовила.

    «Вона шокована. — Ленґдонові дуже не хотілося казати їй про відрізану руку брата. — А таки доведеться, Роберте. Вона має знати».

    — Кетрін! — озвався нарешті Ленґдон, не розплющуючи очей. — У тебе все гаразд?

    У відповідь почувся тремтливий і наче відокремлений від тіла голос:

    — Роберте, та піраміда у твоїй сумці — вона Пітерова, правда ж?

    — Так, — відповів Ленґдон.

    Настала довга тиша.

    — Мені здається, що... що саме через цю піраміду вбили мою матір.

    Ленґдон добре знав, що Ізабель Соломон було вбито десять років тому, але не знав подробиць. А Пітер ніколи не казав йому про піраміду.

    — Про що ти кажеш?

    Тремтячим голосом вона розповіла йому про трагічні події тієї ночі, про те, як татуйований чоловік увірвався до їхнього маєтку.

    — Це було давно, але я назавжди запам’ятала — він вимагав піраміду. Сказав, що почув про неї у в’язниці, від мого племінника Захарія... а потім одразу ж убив його.

    Ленґдон мовчки слухав її розповідь. Важко було повірити, що родині Соломонів довелося пережити таку страшну трагедію. Далі Кетрін розповіла Ленґдону, що вони були твердо переконані в тому, що тієї ночі нападника вбито. Були — допоки цей самий чоловік не виринув сьогодні, назвавшись психіатром Пітера, щоб заманити Кетрін до себе додому.

    — Він знав деякі приватні речі про мого брата, про смерть моєї матері і навіть про мою роботу, — стривожено розповідала вона. — Речі, про які він міг дізнатися лише від мого брата. Тому я й повірила йому... тому він і проник до Центру техпідтримки Смітсонівського інституту.

    Кетрін глибоко зітхнула і додала, що майже впевнена: цей чоловік знищив її лабораторію сьогодні.

    Ленґдон спантеличено слухав. Кілька хвилин вони лежали у тиші на рухомому конвеєрі. Ленґдон відчув необхідність поділитися з Кетрін рештою сьогоднішніх жахливих новин. Почав він здалеку і якомога обережніше розповів про те, як її брат кілька років тому ввірив йому маленький пакунок, як його обманом змусили привезти його сьогодні увечері до Вашинґтона, і про те, яку ротонді Капітолію було знайдено руку її брата.

    Реакцією Кетрін була оглушлива тиша.

    Ленґдон подумав, що у неї запаморочилося в голові, і хотів був простягнути руку, щоб заспокоїти, але зробити це у вузькій чорній трубі було неможливо.

    — З Пітером все гаразд, — прошепотів Ленґдон. — Він живий, і ми неодмінно врятуємо його. — Він намагався вселити надію в Кетрін. — Кетрін, поневолювач Пітера пообіцяв мені відпустити твого брата живим, якщо я розшифрую для нього цю піраміду.

    Та Кетрін знову не промовила ані слова.

    І Ленґдон знову заговорив. Він розповів Кетрін про кам’яну піраміду, про її масонський шифр, про запечатаний горішній камінь і, звісно, про слова Беламі, що це та сама легендарна масонська піраміда — мапа, що приведе до ґвинтових сходів, які йдуть глибоко під землю... аж на сотні футів — до містичного древнього скарбу, схованого у Вашинґтоні багато років тому.

    Нарешті Кетрін озвалася, але її голос був наче пласким і позбавленим емоцій.

    — Роберте, розплющ очі.

    «Розплющити очі?» Ленґдон не мав ані найменшого бажання навіть краєм ока глянути на вузесеньку діру, у якій вони рухалися.

    — Роберте! — уже наполегливіше мовила Кетрін. — Розплющуй очі! Ми вже приїхали!

    Професор швидко розплющив очі — і побачив, що його тіло виїхало з отвору, дуже схожого на той, у який вони в’їхали з протилежного боку. Кетрін уже злізла зі стрічки конвеєра і знімала з неї сумку. Ленґдон зіскочив на кахляну підлогу саме вчасно — конвеєр повернув і рушив у зворотному напрямку. Вони опинилися в приблизно такій самій розподільчій кімнаті, як і та, що була під читальним залом. На маленькій табличці вони прочитали напис:

    Будівля Адамса: розподільча кімната

    Ленґдон почувався так, наче щойно вийшов із якогось підземного дітородного каналу. «Наче заново на світ народився». Першими його словами були:

    — З тобою все гаразд?

    Її очі почервоніли, вочевидь вона щойно плакала, але таки ствердно кивнула з непохитним стоїцизмом. Кетрін мовчки перенесла сумку Ленґдона через кімнату і поставила на захаращений стіл. Увімкнувши галогенову настільну лампу, вона розстебнула сумку, опустила її краї й оглянула її вміст.

    У галогеновому сяйві піраміда видавалася скромною і непоказною. Кетрін пробіглася пучками по вигравіруваному масонському шифру, а Ленґдон чітко відчув, як у її душі завирували емоції. Вона повільно просунула руку в сумку, витягнула звідти маленький кубічний пакуночок і піднесла до світла, щоб краще роздивитися.

    — Як бачиш, на печатці — відбиток масонського персня Пітера. Він казав, що цей пакунок запечатали його перснем понад сто років тому.

    І Кетрін замовкла.

    — Коли твій брат ввірив мені цей пакунок, — заговорив Ленґдон, — то сказав, що він наділить мене здатністю творити порядок з хаосу. Я не зовсім зрозумів, що це означає, але готовий припустити, що цей горішній камінь відкриває щось значуще, бо Пітер настійливо попереджав, що він не має потрапити до лихих рук. Містер Беламі сказав мені те саме, спонукаючи мене сховати піраміду і нікому не дозволяти розпаковувати горішній камінь.

    Раптом Кетрін гнівно обернулася до нього.

    — Беламі сказав не відкривати пакунок?

    — Так. І дуже на цьому наполягав.

    На обличчі Кетрін з’явився недовірливий вираз.

    — Але ж ти сказав, що цей горішній камінь — єдиний спосіб розшифрувати піраміду, еге ж?

    — Мабуть, що так.

    Кетрін підвищила голос.

    — Ти щойно сказав, що тобі веліли розшифрувати піраміду. І це єдиний спосіб врятувати Пітера, чи не так?

    Ленґдон кивнув.

    — Тоді чому б тобі не розкрити пакунок і не розшифрувати піраміду негайно, Роберте?!

    Ленґдон не знав, як краще відповісти.

    — Кетрін, у мене була така сама реакція, однак Беламі сказав, що збереження секрету піраміди є важливішим за будь-що... навіть за життя твого брата.

    Привабливе обличчя Кетрін закам’яніло, і вона заправила пасмо волосся за вуха. А потім заговорила дуже рішуче:

    — Секрети цієї піраміди, якими б вони не були, коштували мені всієї моєї родини. Спочатку мій племінник, Захарій, потім — матір, а тепер — брат. І погляньмо правді в обличчя, Роберте, якби ти не зателефонував сьогодні увечері, щоб попередити мене...

    Ленґдон відчув, що потрапив у пастку між логікою Кетрін та невблаганною наполегливістю Беламі.

    — Може, я й науковець, — продовжила Кетрін, але я теж походжу із родини відомих масонів. Повір мені, я чула всі ці історії про масонську піраміду та про її здатність привести до якогось великого скарбу, що просвітить людство. Якщо чесно, то мені важко уявити існування такого скарбу. Однак, якщо він і справді існує... певно, настав час віднайти його. — І Кетрін просунула палець під стару мотузку на пакуночку.

    Ленґдон підстрибнув.

    — Кетрін, ні! Стривай!

    Вона зупинилася, але палець залишився під мотузкою.

    — Роберте, я не дозволю, щоб мій брат помер за це. Що б там не обіцяв нам горішній камінь, які втрачені скарби не відкрили б вигравірувані написи, ці секрети припиняють своє існування сьогодні.

    Із цими словами Кетрін виклично смикнула мотузку — і крихка воскова печатка вибухнула фонтанчиком пороху.

    РОЗДІЛ 63

    У тихому районі із західного боку вулиці Ембасі-роу у Вашинґтоні є старовинний огороджений парк, де вирощують троянди, як стверджує дехто, виведені кілька сторіч тому. Елегантна паркова альтанка Кардерок, відома як Дім привидів, височить посеред звивистих стежин, брукованих каменями, видобутими з приватного кар’єру Джорджа Вашинґтона.

    Цієї ночі тишу парку порушив якийсь молодик, що увірвався через дерев’яні ворота, викрикуючи на ходу.

    — Агов! — погукав він, напружено вдивляючись у залитий місячним сяйвом пейзаж. — Ви там?

    Голос, що йому відповів, був слабкий і ледь чутний.

    — В альтанці... вийшов трохи подихати.

    Молодик знайшов свого змарнілого й слабкого наставника на кам’яній лавці. Скоцюрблений маленький старий, рисами обличчя схожий на ельфа, сидів, закутавшись у ковдру. Роки зігнули його навпіл і забрали його зір, але душа його лишилася силою, що змушувала з собою рахуватися.

    Переводячи подих, молодик сказав йому:

    — Я... щойно... прийняв дзвінок від вашого друга... містера Беламі.

    — Та невже? — Старий рвучко випрямився. — Що трапилося?

    — Він не сказав, але судячи з голосу, він кудись дуже поспішав. Сказав, що залишив вам повідомлення на голосову пошту, яке ви мусите прослухати негайно.

    — І це все, що він сказав?

    — Не зовсім. — Молодик зробив паузу. — Він попросив поставити вам питання. — «Дуже дивне питання». — Сказав, що йому потрібна ваша негайна відповідь.

    Старий прихилився ближче.

    — Яке питання?

    Коли молодик промовив запитання від містера Беламі, то навіть у місячному сяйві було видно, що старий став білим як крейда. Він одразу ж відкинув ковдру і насилу зіп’явся на ноги.

    — Будь ласка, відведи мене до будинку. Негайно.

    РОЗДІЛ 64

    «Більше — жодних секретів», — подумала Кетрін Соломон.

    Воскова печатка, що зберігалася неторканою впродовж багатьох поколінь, тепер лежала перед нею на столі, розкришена на шматочки. Поруч стояв Ленґдон, збентежений побаченим.

    Кетрін видобула з паперової обгортки маленький кубик із сірого каменю, на вигляд — полірований гранітний куб, без шарнірних сполучень і клямки — жодного пристосування, щоб проникнути всередину, яке одразу впадало б в око. Він нагадав Кетрін китайський кубик-головоломку.

    — На вигляд — суцільний камінь, — сказала вона, пробігшись пучками по краях кубика. — А ти впевнений, що на рентгенівському знімку було видно, що цей кубик порожнистий? А всередині — горішній камінь?

    — Так, упевнений, — відповів Ленґдон, підходячи до Кетрін, щоб уважно оглянути загадковий куб. І вони удвох взялися обстежувати його з різних боків, міркуючи, як відкрити.

    — Знайшла, — сказала Кетрін: її ніготь зачепився за потаємну щілинку вздовж верхнього краю кубика. Вона поставила його на стіл, а потім обережно підважила маленьку лядку, яка піднялася плавно — наче віко скриньки для коштовностей тонкої роботи.

    Коли лядка відкинулася, Ленґдон і Кетрін аж зойкнули. Здавалося, зсередини скринька світилася. Сяяла з майже надприродною променистістю. Кетрін ніколи не бачила такого великого шматка золота, тож не відразу збагнула, що дорогоцінний метал просто відбиває світло настільної лампи.

    — Вражаюче видовище, — прошепотіла вона. Горішній камінь був запечатаний в темному кам’яному кубі понад сто років, але зовсім не потьмянів і не вкрився плямами. Золото чинить опір ентропійним законам занепаду; це було однією з причин, чому древні люди вважали його чарівним. Кетрін відчула, як пришвидшено забилося її серце, і нахилилася, споглядаючи маленький золотий гострячок. — Там якийсь напис.

    Ленґдон підсунувся, доторкнувшись до Кетрін плечем. Його блакитні очі спалахнули цікавістю. Він уже розповів Кетрін, що давні греки створили символон — код, розбитий на дві частини, а це означало, що горішній камінь, надовго розлучений з самою пірамідою, має бути ключем для декодування піраміди. Тому цей напис, про що б у ньому не йшлося, здогадно, мав витворити порядок з хаосу.

    Кетрін піднесла кам’яну скриньку до світла і знову прикипіла поглядом до горішнього каменя.

    На ньому був напис — маленький, але чітко видимий — короткий текст, елегантно вигравіруваний на одній з граней. Кетрін прочитала ці шість простих слів.

    Потім прочитала їх іще раз.

    — Ні! — вигукнула вона. — Того, що там написано, не може бути!


    А потойбіч вулиці директор Сато поспішала тротуаром біля будівлі Капітолію до місця зустрічі на Першій вулиці. Остання інформація, щойно отримана від її оперативної групи, була неприйнятною. Ленґдона не знайшли. Не знайшли ані піраміди, ані горішнього каменя. Беламі затримали, але він не каже правди. Принаймні поки що.

    «Я змушу його говорити».

    Вона поглянула через плече на один із найновіших елементів Вашинґтонського пейзажу — купол Капітолію в обрамленні нового гостьового центру. Освітлений купол підкреслював значущість того, що було сьогодні поставлено на карту.

    «Який небезпечний час!»

    Задзвонив телефон. Сато відчула полегшення, побачивши, що то телефонує її аналітик.

    — Ноло, — відповіла Сато. — Які новини?

    Новини були невтішними. Рентгенівське зображення напису на горішньому камені було надто нечітким для прочитання; не допомогли навіть збільшувальні фільтри.

    «От лайно!» Сато прикусила губу.

    — А як стосовно сітки з шістнадцятьма літерами?

    — Я й досі намагаюся її розгадати, — відповіла Нола, — але поки що не знайшла додаткової шифрувальної схеми, яку можна було б застосувати. Я зробила комп’ютерну обробку цих літер, щоб знайти хоч що-небудь розпізнаване, але машина видала понад двадцять трильйонів можливих комбінацій.

    — Працюй далі. Коли щось буде — дай знати. — Сато вимкнула телефон і скорчила невдоволену гримасу. Її надії розшифрувати піраміду за допомогою лише фотографії та рентгенівського знімка не справдилися. «Мені потрібна піраміда і горішній камінь... а мій час збігає».

    Сато вийшла на Першу вулицю саме вчасно: чорний джип «ескалада» із затемненими вікнами з ревом перетнув подвійну роздільну смугу і різко зупинився перед нею — точнісінько в призначеному місці зустрічі. З авто вигулькнув агент.

    — Щось дізналися про Ленґдона? — вимогливо спитала Сато.

    — Імовірність його затримання висока, — відповів чоловік голосом, позбавленим емоцій. — Щойно прибула підмога. Усі виходи з бібліотеки перекрито. Ми навіть маємо підтримку з повітря. Приснемо на нього сльозогінним газом — і нікуди він не дінеться.

    — А Беламі?

    — Зв’язаний, на задньому сидінні.

    «От і добре». Її плече і досі боліло.

    Агент подав їй пластиковий пакунок із застібкою-блискавкою, що містив стільниковий телефон, ключі та гаманець.

    — Це манатки Беламі.

    — Більше нічого?

    — Ні, пані. Напевне, піраміда й пакунок досі у Ленґдона.

    — Гаразд, — виснувала Сато. — Беламі знає багато, хоча й не каже. Я хотіла б допитати його особисто.

    — Так, пані. Тоді їдемо до Ленґлі?

    Сато перевела подих і трохи походила біля авто. Допит громадян Сполучених Штатів регулювався суворими інструкціями, і допит Беламі буде абсолютно незаконним, якщо не здійснюватиметься в Ленґлі із відеозаписом, у присутності свідків, адвокатів — і так далі, і тому подібне.

    — Ні, не до Ленґлі, — відповіла вона, намагаючись придумати якесь місце поближче. «Де мені ніхто не заважатиме».

    Агент виструнчився і чекав розпоряджень біля джипа, двигун якого працював на холостих.

    Сато підкурила цигарку, глибоко затягнулася і поглянула на пакунок із речами Беламі. На в’язці ключів вона помітила електронний брелок із чотирма літерами — USBG. Звісно, Сато знала, яку державну споруду відмикав цей брелок. Ця споруда стояла дуже близько, і о такій пізній годині там нікого не було.

    Сато посміхнулася і поклала брелок собі в кишеню. «Прекрасно». Вона сказала, куди хоче відвезти Беламі, сподіваючись, що агент здивується, але він просто кивнув і відчинив їй пасажирські дверцята; його холодний погляд не видав жодної емоції.

    Сато любила професіоналів.


    Ленґдон стояв у підвалі будівлі Адамса, ошелешено споглядаючи елегантний напис на грані золотого горішнього каменя.

    «Оце і все?»

    Кетрін піднесла горішній камінь до світла і скрушно похитала головою:

    — Має бути більше, — настійливо мовила вона інтонацією людини, яку щойно пошили в дурні. — І оце мій брат захищав та оберігав стільки років?

    Ленґдон мусив визнати, що його теж обманули. Як послухати Пітера та Беламі, то цей горішній камінь начебто має допомогти їм розшифрувати напис на кам’яній піраміді. Ці заяви дали Ленґдонові надію на щось справді корисне та інформативне. «А це скоріше банальність, позбавлена змісту». І він знову прочитав шість красиво вигравіруваних слів:

    The

    secret hides

    within The Order

    «Ця таємниця криється в Цьому Порядку»?

    На перший погляд цей напис стверджував очевидне: літери на піраміді розміщувалися без певного порядку і секрет полягав у їх впорядкованому розташуванні в певній послідовності. Позірна очевидність напису заплутувалася ще однією обставиною.

    — Слова «цьому» та «порядку» написано з великої букви, — зауважив Ленґдон.

    Кетрін нерозуміюче кивнула.

    — Я теж це помітила.

    Ця таємниця криється в Цьому Порядку. Ленґдонові спало на думку лише одне логічне пояснення.

    — Оскільки слово Order означає також орден як організацію, то, певно, йдеться про масонський орден.

    — Згодна, — сказала Кетрін, — та все одно у цьому мало сенсу. Це нічого не пояснює.

    Ленґдон мусив погодитися. Зрештою, вся історія масонської піраміди оберталася довкола секрету, схованого в масонському ордені, відомому своїм порядком та суворою ієрархією.

    — Роберте, чи не говорив тобі мій брат, що цей горішній камінь дасть тобі здатність побачити порядок там, де інші вбачають лише хаос?

    Професор пригнічено кивнув. Уже вдруге за вечір від відчув власне безсилля.

    РОЗДІЛ 65

    Розібравшись із несподівано виниклою проблемою — появою жінки-охоронця з «Ексклюзивної безпеки», Малах замазав фарбою те місце на вікні, в яке ця жінка піддивлялася за його робочим місцем.

    Він вийшов зі свого підвалу, залитого м’яким блакитним серпанком, у потаємні двері й на мить зупинився, замилувавшись вражаючим полотном «Три Грації» та смакуючи знайомі запахи і звуки свого помешкання.

    «Незабаром я піду звідси назавжди. — Малах знав, що після цієї ночі він більше не зможе сюди повернутися. — Після цієї ночі, — подумки посміхнувся Малах, — це житло мені більше не знадобиться. Цікаво, а чи здогадався вже Роберт Ленґдон про істинну силу піраміди? Про важливість тієї ролі, яку я йому призначив? Ленґдон мені і досі не зателефонував. — Малах двічі перевірив повідомлення на своєму одноразовому мобільному телефоні[16]. — Уже дві хвилини на одинадцяту. У нього лишилося менше двох годин».

    Малах пішов до ванни з італійського мармуру і увімкнув гарячий душ, щоб її нагріти. А потім методично поскидав одяг, з радістю очікуючи на початок ритуалу очищення.

    Він випив дві склянки води, щоб угамувати голодний шлунок. А потім підійшов до високого дзеркала й оглянув своє оголене тіло. Два дні посту зробили його мускулатуру більш рельєфною, і Малах мимоволі замилувався — яким же досконалим він став! «А під ранок я стану істотою незрівнянно досконалішою».

    РОЗДІЛ 66

    — Нам треба вшиватися звідси, — сказав Ленґдон Кетрін. — Вони вирахують, де ми. Це лише справа часу. — Він сподівався, що Беламі вдалося втекти.

    Та Кетрін і досі не могла відвести погляду від золотого горішнього каменя, не в змозі повірити, що напис на ньому виявився таким малозначущим. Вона витягла камінь із футляра, ретельно обдивилася кожну його грань — і поклала назад.

    «Ця таємниця криється в Цьому Порядку, — подумки повторив Ленґдон. — Ну і де тут сенс?»

    Професорові спало на думку, що, можливо, Пітера просто неправильно поінформували стосовно вмісту цієї коробки. Піраміду та горішній камінь створили задовго до народження Пітера, і той просто робив так, як йому сказали: зберігав таємницю, яка, вочевидь, була для нього так само незрозумілою, як і для Ленґдона з Кетрін.

    «А на що я взагалі сподівався? — Що більше він дізнавався про легенду масонської піраміди, то менш імовірним все це здавалося. — Невже я і справді шукатиму потаємні гвинтові сходи, вхід до яких заступає величезний камінь?» Внутрішній голос підказував, що він женеться за примарою, але розшифровування тексту цієї піраміди було найліпшим шляхом до порятунку Пітера.

    — Роберте, а рік тисяча п’ятсот чотирнадцятий тобі ні про що не говорить?

    «Тисяча п’ятсот чотирнадцятий?» Це питання здалося йому абсолютно недоречним. Він знизав плечима.

    — Ні, не говорить. А що?

    Кетрін подала йому кам’яний футляр.

    — Ось поглянь. На цій коробці — дата. Придивися під світлом.

    Ленґдон усівся за стіл і уважно обдивився кубічну коробку під світлом лампи. Обережно поклавши руку йому на плече, Кетрін нахилилася і вказала на крихітний напис, викарбуваний у нижньому кутку на зовнішній частині футляра.

    — Тисяча п’ятсот чотирнадцятий рік нашої ери, — повторила вона.

    І дійсно — там було викарбувало цифри 1514, а поруч із ними — незвично стилізовані літери А і D, що означало «нашої ери».

    — Ця дата... — задумливо мовила Кетрін, і в її голосі раптом прозвучали нотки надії, — може, вона і є тією ланкою, якої нам бракує? Цей кам’яний куб дуже схожий на масонський наріжний камінь, то, може, він вказує на якийсь справжній наріжний камінь? На якусь будівлю, споруджену тисяча п’ятсот чотирнадцятого року нашої ери?

    Та Ленґдон ледь чув її.

    «1514 AD — це не дата».

    Символ, як засвідчив би будь-який знавець середньовічного мистецтва, являв собою «симвопис» — символ, що використовувався замість підпису. В давнину багато відомих філософів, митців та літераторів підписували свої праці унікальним символом чи монограмою замість імені. Така практика додавала нальоту загадковості їхнім працям, а також захищала від переслідувань, якщо їхні праці визнавалися «підривними» чи єретичними.

    У цьому ж випадку літери А і D означали не Anno Domini. Німецькою мовою вони означали дещо зовсім інше.

    Ленґдон одразу ж побачив, як всі елементи головоломки стали на свої місця. За кілька секунд він уже знав, як розшифрувати цю піраміду.

    — Молодчага, Кетрін, — сказав професор, підводячись з-за стола. — Тепер ми маємо все, що потрібно. Ходімо. Я все поясню дорогою.

    Кетрін спантеличено поглянула на нього.

    — Тож дата тисяча п’ятсот чотирнадцятий Ей-ді і справді щось тобі говорить?

    Ленґдон кивнув і рушив до дверей.

    — Ей-ді — це не дата, Кетрін. Це — особа.

    РОЗДІЛ 67

    А на західному краю Ембасі-роу, в альтанці Дім привидів, розташованій в огородженому парку, знову стало тихо. Хлопчина допомагав своєму наставникові перетнути широку галявину від в’їзної дороги.

    «Невже він дозволив мені провести його?»

    Зазвичай сліпий дідуган відмовлявся від допомоги, воліючи рухатися по території свого притулку лише з пам’яті. Однак сьогодні він, певно, поспішав, щоб відповісти Воренові Беламі по телефону.

    — Дякую, — сказав дід, коли вони увійшли до будівлі, у якій розташовувався його особистий кабінет, — тут я вже сам знайду дорогу.

    — Сер, я з радістю залишуся вам допомогти...

    — На сьогодні досить, — заперечив дід, відпускаючи руку свого помічника, і хутенько зашкутильгав у темряву свого кабінету. — Добраніч.

    Хлопець вийшов із будинку і рушив до свого скромного житла на території парку. Та вже дорогою туди його почала гризти цікавість. Старого засмутило запитання, яке йому поставив містер Беламі, — це очевидно, однак саме запитання здалося хлопцеві дивним, майже безглуздим:

    «Невже ніхто не допоможе вдовенку?»

    Навіть його найсміливіші фантазії були неспроможні пояснити, що це означало. Хлопець отетеріло підійшов до комп’ютера і набрав цю фразу в пошуковому вікні.

    На його превеликий подив, знайшлася величезна кількість сторінок, де цитувалося точнісінько таке саме запитання. Він з цікавістю і захватом занурився у знайдену інформацію. Виявилося, що Ворен Беламі був не першим в історії, хто ставив це химерне запитання. Ці ж слова мовив багато сторіч тому... сам цар Соломон, коли оплакував загиблого друга. Здогадно, це питання й досі використовують сучасні масони як зашифрований заклик про допомогу. Здається, Ворен Беламі послав сигнал тривоги своєму братові-масону.

    РОЗДІЛ 68

    «Albrecht Dürer

    Поспішаючи разом із Ленґдоном через підвал будівлі Адамса, Кетрін намагалася скласти докупи деталі головоломки. A. D. означає Albrecht Dürer?. Цей знаменитий німецький гравірувальник та художник був одним із найулюбленіших братових митців, і Кетрін трохи зналася на його творчості. Та все одно вона не могла збагнути, яким чином Альбрехт Дюрер міг стати в пригоді в цьому конкретному випадку. «До того ж він помер понад чотириста років тому».

    — Із символічної точки зору Дюрер є бездоганним, — пояснював Ленґдон, коли вони проходили у двері з освітленою позначкою «Вихід». — Він був знаменитим мислителем доби Відродження, митцем, філософом, алхіміком та відданим дослідником древніх таємниць. І донині не знайшлося людини, що повністю збагнула б зміст повідомлень, прихованих у творах Дюрера.

    — Може, й так, — погодилася Кетрін. — Але яким чином напис «тисяча п’ятсот чотирнадцятий Ей-ді» допоможе нам дешифрувати піраміду?

    Вони дійшли до замкнених дверей, і професор скористався карткою Беламі, щоб їх відімкнути.

    — Число тисяча п’ятсот чотирнадцятий, — пояснював Ленґдон, коли вони поспішали сходами, — вказує на цілком конкретний твір Дюрера. — Вони увійшли до величезного коридору, і Ленґдон, озирнувшись, показав ліворуч. — Сюди. — Вони швидко рушили далі. — Насправді Дюрер сховав число тисяча п’ятсот чотирнадцять у своєму найзагадковішому творі — гравюрі «Меланхолія 1», яку закінчив тисяча п’ятсот чотирнадцятого року. Ця гравюра вважається фундаментальним твором північноєвропейського Відродження.

    Колись Пітер показував Кетрін «Меланхолію 1» в одній старій книзі з древнього містицизму, але вона не пригадувала, щоб бачила там якусь приховану цифру 1514.

    — Мабуть, тобі відомо, — збуджено мовив Ленґдон, — що «Меланхолія 1» відтворює намагання людства проникнути в сенс древніх таємниць. Символізм «Меланхолії» настільки складний та багатогранний, що Леонардо да Вінчі проти нього — примітив.

    Кетрін різко зупинилася і уп’яла погляд у професора.

    — Роберте, «Меланхолія 1» тут, у Вашинґтоні. Вона висить у Національній галереї.

    — Так, — мовив він і посміхнувся. — І щось підказує мені, що це не випадковість. Галерея зараз зачинена, але я знаю її доглядача і...

    — Облиш, Роберте, я знаю, що зазвичай трапляється, коли ти заходиш до музею. — Кетрін рушила до найближчої ніші, де побачила столик із комп’ютером.

    Ленґдон щось невдоволено буркнув, але попрямував слідом.

    — Ми підемо легшим шляхом. — Вочевидь, професор Ленґдон, тонкий знавець мистецтва, зіштовхнувся з етичною дилемою: навіщо користуватися Інтернетом, коли оригінал так близько? Кетрін підійшла до стола й увімкнула комп’ютер. Коли той завантажився, жінка збагнула, що перед нею постала несподівана проблема. — Тут немає іконки браузера.

    — Комп’ютер підключено до внутрішньої бібліотечної мережі. — Ленґдон показав на іконку на робочому столі. — Спробуй ось цю.

    Кетрін клацнула на іконці з позначкою «Цифрові колекції», і, коли на екрані виникло нове зображення, Ленґдон знову підказав Кетрін, що робити. Вона клацнула там, де він вказав: «Колекції гравюр». Зображення на екрані знову змінилося: «Гравюри: пошук».

    — Надрукуй «Альбрехт Дюрер».

    Кетрін ввела ім’я і клацнула клавішею пошуку. За кілька секунд на екрані з’явилися групи демонстраційних, зменшених зображень. Усі вони були схожі за стилем — витончені чорно-білі гравюри.

    Кетрін продивилася список творів митця, складений за абеткою.

                  Адам і Єва

                 Зрада Христа

               Страсті Христові

                 Таємна вечеря

    Чотири Вершники Апокаліпсису

    Побачивши всі ці біблійні назви, Кетрін пригадала, що Дюрер був прихильником так званого містичного християнства. Це був сплав раннього християнства, алхімії, астрології та точних наук.

    Наука...

    Образ охопленої вогнем лабораторії блискавкою пронизав її свідомість. Вона ще не повністю усвідомила наслідки цієї катастрофи, і наразі її думки зосередилися на асистентці Триш. «Сподіваюся, їй вдалося втекти».

    Ленґдон щось розповідав про Дюрерів варіант «Таємної вечері», але Кетрін його ледь чула, бо щойно знайшла лінк на «Меланхолію 1».

    Вона клацнула мишкою — і на екрані висвітилася загальна інформація.

            Меланхолія 1, 1514

              Альбрехт Дюрер

       (гравюра на папері верже)

         Колекція Розенвальда

    Національна мистецька галерея

       Вашинґтон, округ Колумбія

    Кетрін покрутила коліщатко — і перед нею у всій красі з’явилося чітке зображення шедевра Дюрера.

    Вона приголомшено розглядала гравюру, навіть забувши про всю її химерність.

    Ленґдон розуміюче хихикнув.

    — Я ж казав, що вона зашифрована.

    На передньому плані «Меланхолія 1» містила зображення жінки з гігантськими крилами, що задумливо сиділа перед якоюсь кам’яною будівлею в оточенні найхимерніших та найнесумісніших предметів, які тільки можна було уявити: там були вимірювальна лінійка, худючий пес, теслярське приладдя, пісковий годинник, різноманітні геометричні тіла, висячий дзвін, херувим, клинок та драбина.

    Кетрін пригадала слова брата про те, що крилата постать є уособленням «людського генія» — великого мислителя, що похнюплено сидить, підперши підборіддя, бо так і не спромігся досягнути просвітлення. Цей геній оточений символами людського інтелекту — предметами, що стосуються таких галузей, як математика, філософія, природознавство, геометрія і навіть теслярство, — неспроможний зійти вгору драбиною істинної просвіти.

    Навіть людському генію важко дійти до розуміння древніх таємниць.

    — Ця гравюра, — пояснив Ленґдон, — символічно відтворює невдалу спробу людства перетворити людський інтелект на божественну потугу. Якщо висловлюватися алхімічними термінами, тут відображено нашу нездатність перетворити свинець на золото.

    — Не дуже оптимістична ідея, — погодилася Кетрін. — Але як все це нам допоможе? — Вона так і не побачила прихованого числа 1514, про яке казав їй Ленґдон.

    — Порядок із хаосу, — мовив професор і криво посміхнувся. — Саме так, як і обіцяв твій брат. — Він засунув руку в кишеню і витяг сітку з літер, яку накреслив раніше, намагаючись розгадати масонський шифр. — Наразі ця сітка є позбавленою сенсу. — І з цими словами він розгорнув аркуш на столі.

    Кетрін кинула погляд на сітку. «І справді — безглузда».

    — Але Дюрер її трансформує.

    — І як же це йому вдасться?

    — За допомогою лінгвістичної алхімії. — Ленґдон кивнув на екран комп’ютера. — Ось придивися. У цьому шедеврі сховане дещо, завдяки чому наші шістнадцять літер набудуть значення. — Ленґдон зробив паузу. — Ще не побачила? Пошукай число тисяча п’ятсот чотирнадцять.

    Кетрін була не в гуморі, щоб грати в хрестики-нулики.

    — Роберте, я нічого не бачу — тут якась куля, ніж, багатогранник, лінійка... Здаюся.

    — Та ти лишень поглянь уважніше! Там, на задньому плані. Викарбувані на будівлі, за ангелом. Під дзвоном — бачиш? Там Дюрер зобразив квадрат, заповнений цифрами.

    Нарешті Кетрін розгледіла квадрат із цифрами, а серед них — 1514.

    — Кетрін, цей квадрат — ключ до розшифрування піраміди! Вона кинула на нього здивований погляд.

    — Це не просто квадрат, — усміхнувся Ленґдон. — Перед вами, міс Соломон, магічний квадрат.

    РОЗДІЛ 69

    «Куди вони везуть мене, чорт забирай?»

    Беламі й досі сидів із мішком на голові на задньому сидінні джипа. Після нетривалої зупинки десь у районі Бібліотеки конгресу авто знову рушило, але за хвилину зупинилося, проїхавши приблизно квартал.

    Беламі почув приглушені голоси.

    — Вибачте, не можна, — сказав хтось владно. — Вже пізня година... зачинено...

    Та чоловік, що сидів за кермом джипа, відповідав з не меншою владністю в голосі.

    — Розслідування ЦРУ... питання національної безпеки...

    Вочевидь, обмін заявами та демонстрація посвідчень справили належне враження, бо інтонація змінилася миттєво.

    — Так, звісно... через службовий вхід. — Почулося гучне скреготіння — наче відчиняли гаражні двері, а потім голос запитав: — Мені вас провести? Коли зайдете всередину, то навряд чи зможете пройти...

    — Не треба. Ми маємо ключа.

    Може, охоронець і хотів перепитати — звідки, та було пізно. Джип уже рушив. Проїхавши ярдів з п’ятдесят, він зупинився. Важкі двері знову загуркотіли і зачинилися позаду.

    Запала тиша.

    Беламі відчув, що тремтить.

    Задні дверцята джипа рвучко розчинилися. Архітектор відчув різкий біль у плечах — могутня сила витягнула його під руки з авто, поставила на ноги й у цілковитій тиші повела широкою брукованою долівкою. Довкола стояв якийсь землистий запах, але його джерело він ніяк не міг визначити. Поруч чулися ще чиїсь кроки, але хто б то не був, він досі й слова не промовив.

    Вони зупинилися біля дверей, і Беламі почув електронний писк. Двері клацнули і розчинилися. Архітектора провели під руки кількома коридорами, і він відзначив, що повітря ставало дедалі теплішим та вологішим.

    «Критий басейн, чи що? Та ні. — То не був запах хлорки. То був запах ґрунту й рослин. — Де ми, в біса, є?» Беламі знав, що вони не далі одного-двох кварталів від будівлі Капітолію. Знову ця дивна процесія зупинилася — і знову він почув електронний писк замкнених дверей. Цього разу це були ковзні двері — вони засичали і від’їхали вбік. Коли його заштовхнули всередину, він нарешті зміг безпомилково визначити цей запах.

    Беламі збагнув, куди його привели. «Господи милосердний!» Він часто заходив сюди, але через службовий вхід — ніколи. Це величне скляне приміщення, розташоване лишень за триста ярдів від Капітолію, офіційно було частиною капітолійського комплексу. «Це ж підконтрольна мені територія!» Тепер Архітектор зрозумів, що вони пересуваються тут за допомогою його брелока.

    Дужі руки проштовхнули його у двері й повели добре знайомим звивистим проходом. Важка тепла сирість цього приміщення зазвичай заспокоювала його. Але зараз він рясно спітнів.

    «Навіщо ми сюди прийшли?»

    Раптом Беламі зупинили й всадовили на лавку. М’язистий чоловік на мить розімкнув наручники, але тільки для того, щоб прикути йому руки за спиною до лавки.

    — Що вам від мене потрібно?! — гнівно вигукнув Беламі, і серце його шалено закалатало.

    Але у відповідь почулися стихаючі кроки і сичання дверей, що ковзнули і зачинилися.

    Запала тиша.

    Мертва тиша.

    «Вони що — збираються просто залишити мене тут? — Намагаючись вивільнити руки, Беламі спітнів іще сильніше. — Я навіть мішок із голови зняти не можу!»

    — Допоможіть! — вигукнув він. — Чи є тут хто? Допоможіть!

    Та навіть коли Беламі в паніці кликав на допомогу, він знав, що його ніхто не почує. Це масивне засклене приміщення, відоме під назвою Джунглі, із зачиненими дверима було абсолютно звуконепроникним.

    «Вони залишили мене в Джунглях, — подумав він. — До ранку мене не знайдуть».

    Раптом він щось почув.

    Звук був ледь чутним, але налякав Беламі так, як не лякав його раніше жоден звук.

    То було чиєсь дихання. Дуже близько.

    На цій лавці він був не сам.

    Зненацька зашипів і спалахнув сірник — так близько д