Оглавление

  • Подяки
  • ФАКТ:
  • ПРОЛОГ
  • Розділ 1
  • Розділ 2
  • Розділ 3
  • Розділ 4
  • Розділ 5
  • Розділ 6
  • Розділ 7
  • Розділ 8
  • Розділ 9
  • Розділ 10
  • Розділ 11
  • Розділ 12
  • Розділ 13
  • Розділ 14
  • Розділ 15
  • Розділ 16
  • Розділ 17
  • Розділ 18
  • Розділ 19
  • Розділ 20
  • Розділ 21
  • Розділ 22
  • Розділ 23
  • Розділ 24
  • Розділ 25
  • Розділ 26
  • Розділ 27
  • Розділ 28
  • Розділ 29
  • Розділ 30
  • Розділ 31
  • Розділ 32
  • Розділ 33
  • Розділ 34
  • Розділ 35
  • Розділ 36
  • Розділ 37
  • Розділ 38
  • Розділ 39
  • Розділ 40
  • Розділ 41
  • Розділ 42
  • Розділ 43
  • Розділ 44
  • Розділ 45
  • Розділ 46
  • Розділ 47
  • Розділ 48
  • Розділ 49
  • Розділ 50
  • Розділ 51
  • Розділ 52
  • Розділ 53
  • Розділ 54
  • Розділ 55
  • Розділ 56
  • Розділ 57
  • Розділ 58
  • Розділ 59
  • Розділ 60
  • Розділ 61
  • Розділ 62
  • Розділ 63
  • Розділ 64
  • Розділ 65
  • Розділ 66
  • Розділ 67
  • Розділ 68
  • Розділ 69
  • Розділ 70
  • Розділ 71
  • Розділ 72
  • Розділ 73
  • Розділ 74
  • Розділ 75
  • Розділ 76
  • Розділ 77
  • Розділ 78
  • Розділ 79
  • Розділ 80
  • Розділ 81
  • Розділ 82
  • Розділ 83
  • Розділ 84
  • Розділ 85
  • Розділ 86
  • Розділ 87
  • Розділ 88
  • Розділ 89
  • Розділ 90
  • Розділ 91
  • Розділ 92
  • Розділ 93
  • Розділ 94
  • Розділ 95
  • Розділ 96
  • Розділ 97
  • Розділ 98
  • Розділ 99
  • Розділ 100
  • Розділ 101
  • Розділ 102
  • Розділ 103
  • Розділ 104
  • Епілог
  • сл.1
  • сл.2
  • сл.3

    Інферно (fb2)


    Ден Браун
    Інферно

    Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи.

    Подяки

    Низько вклоняюся й щиро дякую!

    Як і завжди, у першу чергу моєму редакторові та доброму приятелеві Джейсону Кауфману за його відданість та хист... але здебільшого за його невичерпний добрий настрій.

    Моїй надзвичайній дружині Блайт за її любов та терплячість під час творчого процесу, а також за її приголомшливу інтуїцію й доброзичливість як редактора «переднього краю».

    Моїй невтомній вірній подрузі Гайді Ланж за те, що вправно впоралася з більшою кількістю зустрічей та розмов на більшу кількість тем та в більшій кількості країн, аніж можна собі уявити. Я їй нескінченно вдячний за професійність та енергійність.

    Усій команді видавництва «Doubleday» за ентузіазм, творчу жилку та зусилля, докладені до видання моїх творів. А особливо я вдячний Сюзанні Герц (за те, що носить багато капелюшків... і носить їх елегантно), Біллу Томасу, Майклу Віндзору, Марії Кареллі, Лорен Гайленд, а також Соні Меті, Тоні Чіріко, Кеті Трегер, Енн Месіт та Маркусу Доулу за те, що вони завжди готові допомогти. А ще моя подяка надзвичайним людям із відділу продажу видавничої групи «Random House»... вони просто неперевершені!

    Моєму мудрому порадникові Майклу Раделу за його абсолютну інтуїцію в усіх справах, — великих та маленьких, — а також за його дружбу.

    Моїй незамінній помічниці Сюзанні Морхаус за її вишукані люб’язність і жвавість; без неї все занурилося б у хаос.

    Усім моїм приятелям із фірми «Transworld», зокрема Білу Скотту-Керру за його творчий підхід, допомогу та підбадьорливі поради, а також Гейл Рібак за її чудові керівні вказівки.

    Моєму італійському видавцеві — видавничій групі «Mondadori», а особливо Рікі Кавалеро, П’єрі Гусані, Джованні Дутто, Антоніо Франчині та Клаудії Шой; моєму турецькому видавцеві — видавничій компанії «Altin Kitaplar», зокрема Ої Альпар, Ердену Геперу та Бату Бозкурту за важливі послуги, надані у зв’язку з місцями, де розгортаються події цієї книги.

    Моїм унікальним видавцям у всьому світі за їхній ентузіазм, важку й наполегливу працю та відданість справі.

    Леону Ромеро-Монтальво та Лючано Гульєльмі за їхню майстерну роботу з лондонськими та міланськими перекладацькими веб-сторінками.

    Талановитому фахівцеві — доктору Марті Альварес Гонсалес за те, що провела з нами багацько часу у Флоренції та Венеції, унаочнюючи мистецтво та архітектуру цих міст.

    Незрівнянному Мауріціо Пімпоні за все, що він зробив задля полегшення й покращення нашої поїздки до Італії.

    Усім історикам, гідам та фахівцям, котрі щедро приділили мені час у Флоренції та Венеції, щоб поділитися своїми знаннями: Джованні Рао та Будженії Антонуччі з бібліотеки Лауренціана, Серені Піні та персоналу Палацо Веккіо; Джованні Джусті з галереї Уффіці; Барбарі Фідері з баптистерію та флорентійського собору Санта-Марія дель Фіоре (Дуомо); Етторе Вітто та Массімо Біссону з базиліки Сан- Марко; Джорджіо Тальяферо з Палацу дожів; Ізабеллі ді Леонардо, Елізабет Керол Консаварі та Елені Свальдуз із Венеції; Анналізі Бруні й усьому персоналу Національної бібліотеки Сан-Марко; я також висловлюю мої щирі подяки тим багатьом людям, яких я не згадав у цьому скороченому списку.

    Ракель Ділон і Стефані Бельман із літературної агенції «Sanford I. Greenburger Associates» за все, що вони роблять як тут (у США), так і за кордоном.

    Винятково талановитим знавцям доктору Джорджу Абрагаму, доктору Джону Тринору і доктору Бобу Гельму за їхні висококваліфіковані наукові поради.

    Моїм першим читачам, які забезпечували об’єктивність бачення та перспективу впродовж усього процесу роботи: Греґу Брауну, Діку та Конні Браунам, Ребеці Кауфман, Джері та Олівїї Кауфманам, а також Джону Чаффі.

    Знавцю веб-сторінок Алексу Кеннону, котрий, разом із командою агенції «Sanborn Media Factory», підтримує належний градус активності у світі Інтернету.

    Джаду й Кеті Ґреґам за те, що надали мені тихий притулок у Ґрін Ґейблз, коли я дописував завершальні розділи цієї книги.

    Пречудовим інтернет-ресурсам «Princeton Dante Project», «Digital Dante» та «The World of Dante» Колумбійського університету.


    Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи.

    ФАКТ:

    Згадані в цьому романі мистецькі твори, а також літературні, наукові та історичні посилання є справжніми.

    Консорціум — це реальна організація зі своїми офісами в семи країнах. Із міркувань конфіденційності та безпеки її назву змінено.

    Інферно (пекло) — це підземний світ в епічній поемі Данте Аліґ’єрі, де пекло змальовується у вигляді ретельно структурованого царства, заселеного істотами, відомими як «привиди» — безтілесні душі, застряглі між життям і смертю.

    ПРОЛОГ

    Я — Привид.

    Я тікаю крізь шумливе місто,

    Продираючись крізь віковічні горе та скорботу.

    Захеканий, я пробираюсь берегом ріки Арно... звертаю ліворуч на віа де Кастеллані та прямую на північ, криючись у затінку палацу Уффіці.

    Та вони не відстають від мене.

    Вони полюють на мене з безжальною рішучістю, і їхні кроки лунають дедалі гучніше.

    Вони переслідують мене роками. їхня впертість загнала мене до підземного світу... змусила жити в чистилищі... вовтузитись натужно в підпіллі, мов підземна потвора.

    Я — Привид.

    Тут, на поверхні землі, я піднімаю очі, дивлячись на північ, але не можу взріти прямого шляху до порятунку... бо Апеннінські гори застують мені перше вранішнє світло.

    Я проходжу поза палацом із його зубчастою вежею та годинником з однією стрілкою... прослизаю поміж ранкових торговців на п’яца ді Сан-Фіренце з їхніми хрипкими голосами та подихом, у якому відчувається запах лампредото[1] та смажених оливок. Перетнувши вулицю перед палацом Барджелло, я йду найкоротшим шляхом до вежі Флорентійського абатства і впираюся в залізну браму біля підніжжя сходів.

    А отут треба відкинути найменші вагання.

    Я натискаю на ручку й заходжу до проходу, із якого, я певен, мені вже не буде вороття. Я підганяю свої налиті свинцем ноги вгору, вузькими сходами... піднімаюся до неба гладенькими мармуровими сходинками, вичовганими й подряпаними.

    Знизу долітає відлуння голосів. Благальних голосів.

    Вони вже позаду мене, вони наближаються вперто й невмолимо.

    Вони не розуміють, що має статися... не розуміють, що я для них зробив!

    Яка невдячна країна!

    Я піднімаюся вище, і на мене тиснуть видіння... хтиві тіла, що звиваються під вогняним дощем, пожадливі душі, що плавають у фекаліях, зрадливі негідники, що застигли в крижаних лещатах сатани.

    Долаючи останні сходинки, я, погойдуючись і мало не мертвий, виходжу нагору, у вологе ранкове повітря. Кидаюся до високої, із мене заввишки, стіни і вдивляюся крізь вузькі бійниці. Далеко внизу лежить благословенне місто, у якому я знайшов притулок і захист від тих, хто виштовхнув мене у вигнання.

    А голоси за спиною гукають, підходячи дедалі ближче:

    — Те, що ти зробив, — це божевілля!

    Божевілля породжує божевілля.

    — Заради всього святого, — гукають вони, — скажи, де ти його сховав?

    Саме заради всього святого я вам цього не скажу.

    І ось я стою, загнаний у куток, притиснувшись спиною до холодного каменю. Вони зазирають вглиб моїх зелених очей, вираз їхніх облич стає похмурим, вони вже не намагаються заманити й обдурити, вони погрожують:

    — Ти ж знаєш наші методи. Ми здатні змусити тебе розповісти, де воно сховане.

    Саме через це я й видерся мало не до небес, рятуючись від вас.

    А внизу, запаморочливо далеко внизу піді мною, червоні черепичні дахи розпливлися передмістям, наче море вогню, освітлюючи прекрасну землю, якою колись мандрували гіганти... Джотто, Донателло, Брунеллескі, Мікеланджело, Боттічеллі.

    Я трохи підсунувся — пальці ніг торкнулися краю.

    — Спускайся! — кричать вони. — Ще не пізно!

    О свавільні невігласи! Невже ви не здатні узріти майбутнє? Невже ви не здатні збагнути велич та красу мого витвору? І потребу в ньому?

    Я з радістю зроблю цю завершальну жертву... а разом із нею знищу вашу останню надію знайти те, що ви шукаєте.

    Вам ні за що не вдасться вчасно віднайти його.

    А внизу, на відстані ста футів, брукований майдан манить мене, мов прекрасна дрімотна оаза. От якби мати більше часу... але час — це єдина річ, яку не здатні здобути навіть мої чималі статки.

    У ці завершальні секунди я дивлюся вниз на майдан і помічаю образ, який спантеличує мене.

    Я бачу твоє обличчя.

    Ти вдивляєшся в мене із затінку. Твої очі сумні, однак я бачу в них благоговійну шанобливість до того, що я звершив. Ти розумієш, що я не маю вибору. Заради любові до людства я мушу захистити мій шедевр.

    Він зростає навіть тепер... вичікує... нуртує під червоними, мов кров, водами лагуни, у якій не віддзеркалюються зірки.

    Тож я відводжу погляд від твоїх очей і спрямовую його вгору, до обрію. Стоячи високо над цим світом, що зігнувся під тягарем власних проблем, я висловлюю своє останнє прохання.

    Любий Боже! Молюся Тобі, щоби світ пам’ятав мене не як жахливого грішника, а як славетного рятівника, яким я є насправді, і Тобі це відомо. Молюся, щоби Людство збагнуло, який дарунок я йому залишаю.

    Мій дарунок — це майбуття.

    Мій дарунок — порятунок.

    Мій дарунок — пекло.

    З цими словами я шепочу: «Амінь!» — і ступаю останній крок у безодню.

    Розділ 1

    Спогади вирисувалися повільно... наче бульбашки, що виринають на поверхню з темряви бездонного колодязя.

    Жінка під вуаллю.

    Роберт Ленґдон вдивлявся в неї з протилежного боку річки, бурхлива вода якої була червона від крові. Жінка стояла на далекому березі, повернувшись до нього, непорушна й серйозна, а її лице затуляла вуаль. У руці вона стискала тенію — тканинну стрічку, яку підняла на честь моря трупів, що лежали побіля її ніг. Запах смерті витав повсюди.

    — Шукай, — прошепотіла жінка. — І знайдеш.

    Ленґдону ті слова почулися так, наче він сам вимовив їх у себе в голові.

    — Хто ти? — гукнув він, але голос його не мав звуку.

    — Час спливає, — прошепотіла вона. — Шукай і знайдеш.

    Ленґдон ступив крок до ріки й побачив, що вода її червона, мов кров, і занадто глибока, щоб перейти на той бік. Коли Ленґдон знову підняв очі на жінку під вуаллю, людських тіл під її ногами побільшало. Тепер їх уже сотні, може, тисячі, декотрі були й досі живі, вони звивалися в агонії, помираючи страхітливою, немислимою смертю: їх спопеляв вогонь, поглинали фекалії, вони гинули, пожираючи одне одного. Він чув їхні сумні стражденні зойки, що розліталися понад водою.

    Жінка рушила до нього, випроставши тендітні руки так, наче благала про допомогу.

    — Хто ти?! — знову вигукнув Ленґдон.

    У відповідь жінка повільно підняла руку до голови і зняла вуаль, що затуляла її обличчя. Вона виявилася напрочуд гарною, однак старшою, аніж Ленґдону спочатку здалося: за шістдесят, статечна й сильна, наче статуя, не підвладна часу. Жінка мала мужнє підборіддя, очі, які наче дивилися з глибини душі, і довге сріблясто-сиве волосся, що каскадом кучерів спадало їй на плечі. На шиї в неї висів амулет із лазуриту — змія, що обвилася довкола жезла.

    Ленґдону здалося, що він її знає... і довіряє їй. Але ж звідки він її знає? І чому довіряє?

    Ось жінка показала на чиїсь дві ноги, що, конвульсивно сіпаючись, вистромилися з-під землі стопами догори; вочевидь, вони належали бідоласі, якого свого часу поховали головою вниз, закопавши по пояс. На блідому стегні того чоловіка виднілася єдина літера — R.

    «R? — подумав Ленґдон, вагаючись. — Це, що... Роберт[2], чи як? Це що — я?»

    Та з обличчя жінки зрозуміти що-небудь було неможливо.

    — Шукай — і знайдеш, — повторила вона.

    Раптом вона почала випромінювати біле світло... воно ставало дедалі яскравішим. Усе її тіло сильно завібрувало, а потім вона вибухнула з громовим гуркотом, розлетівшись на тисячі скалок світла.

    Ленґдон рвучко сіпнувся й прокинувся від власного крику.

    Кімнату заливало яскраве світло. Він був сам. У повітрі висів гострий запах медичного спирту, і десь тихо дзижчав апарат штучного кровообігу, попискуючи в унісон із його серцем. Ленґдон спробував поворухнути правою рукою, але різкий біль зупинив його. Він зиркнув униз і побачив крапельницю, що впилася в шкіру його передпліччя.

    Пульс Ленґдона пришвидшився, і апарат, підтримуючи ритм, запищав частіше.

    «Де я? І що зі мною трапилося?»

    У його потилиці пульсував тупий біль. Ленґдон обережно потягнувся вільною рукою й помацав голову, намагаючись визначити, звідки йшов біль. Під скуйовдженим волоссям він виявив тверді шишечки швів; їх було з десяток, і їх вкривали шкірочки засохлої крові.

    Ленґдон заплющив очі, намагаючись пригадати нещасливий випадок.

    І не пригадав нічого. Повна порожнеча.

    «А ти поміркуй».

    Та однаково лише темрява.

    У кімнату поспіхом увійшов чоловік у медичному халаті, явно стривожений пришвидшеним ритмом серцевого монітора Ленґдона. Він мав кудлату бороду, кущасті вуса та добрі очі, які випромінювали задумливий спокій із-під густих брів.

    — Що... сталося? — ледь вичавив із себе Ленґдон. — Зі мною трапився якийсь нещасливий випадок?

    Бородань притиснув палець до своїх губ і так само поспіхом вийшов у коридор, гукаючи когось.

    Ленґдон повернув голову, але цей рух пронизав його різким і гострим болем, який розійшовся по всій черепній коробці. Він кілька разів глибоко вдихнув, чекаючи, поки біль мине. І почав потихеньку, методично вивчати своє стерильне довкілля.

    Шпитальна палата з одним ліжком. Квітів не було. Медичних карток також. На столі, що стояв неподалік, Ленґдон побачив свою одежу, складену в пластиковий пакет. Одежа була заляпана кров’ю.

    «О Господи. Напевне, трапилося щось дуже серйозне».

    Потім дуже повільно Ленґдон повернув голову до вікна біля свого ліжка. Надворі було поночі. Усе, що він зміг побачити у склі, — це власне віддзеркалення: якийсь блідий, мов крейда, виснажений незнайомець, оточений медичною апаратурою, приєднаний до неї трубочками і дротами.

    Із коридору наблизилися голоси, і Ленґдон знову спрямував погляд на кімнату. Лікар повернувся, але цього разу з жінкою.

    На вигляд їй було тридцять із невеличким гаком. На ній був синій медичний халат, а своє русяве волосся вона зібрала назад у товстий «кінський хвіст», який розгойдувався в такт її крокам.

    — Я лікарка Сієнна Брукс, — сказала жінка, входячи до палати й усміхаючись Ленґдону. — Сьогодні я чергуватиму разом із лікарем Марконі.

    Ленґдон слабко кивнув.

    Висока й струнка, лікарка Брукс рухалася впевненою ходою спортсменки. Навіть у безформному халаті вона здавалася граціозною й гнучкою, мов лозинка. Ленґдон побачив, що, попри повну відсутність косметики, шкіра її обличчя надзвичайно гладенька, хоча й з однією вадою — родимкою над губою. Очі жінки мали м’який брунатний колір, але були незвично пронизливими, наче їм довелося побачити надзвичайно багато, як для людини її віку.

    — Лікар Марконі не дуже добре володіє англійською, — сказала вона, сідаючи біля Ленґдона, — і він попрохав мене заповнити вашу картку пацієнта. — Із цими словами жінка знов усміхнулася йому.

    — Дякую, — хрипко каркнув Ленґдон.

    — Отже, — почала вона діловитим тоном, — як вас звуть?

    Він відповів не одразу:

    — Роберт... Ленґдон.

    Лікарка присвітила йому в очі ручкою-ліхтариком.

    — Де працюєте?

    Цю інформацію довелося пригадувати ще довше.

    — Професор... історії мистецтва... і символіки. Гарвардський університет.

    Лікарка Брукс спантеличено опустила ліхтарик. Лікар із кущастими вусами та бровами був спантеличений не менше за неї.

    — Ви американець?

    Ленґдон кинув на неї ніяковий погляд.

    — Річ у тім, що... — жінка замовкла, вагаючись. — Коли вас привезли сюди сьогодні ввечері, при вас не було посвідчення особи. На вас був твідовий костюм і туфлі-мокасини, тому ми вирішили, що ви британець.

    — Я американець, — запевнив її Ленґдон, надто виснажений, щоб пояснювати, чому він віддає перевагу якісно скроєному одягу.

    — У вас щось болить?

    — Голова, — відповів Ленґдон, відчуваючи, як посилилося гупання крові у його черепній коробці від яскравого світла ліхтарика. Слава Богу, лікарка вже поклала його до кишені та натомість торкнулася зап’ястя Ленґдона, щоб помацати його пульс.

    — Ви закричали й прокинулися, — сказала жінка. — Як ви гадаєте чому?

    Ленґдону на мить пригадалося дивне видіння жінки під вуаллю на купі тіл, що звивалися в агонії. Шукай — і знайдеш.

    — Мені наснився кошмар.

    — Про що?

    Ленґдон розповів.

    Лікарка Брукс із байдужим виразом обличчя щось записала на планшеті.

    — А ви не маєте якогось пояснення щодо причини появи того лячного видіння?

    Ленґдон попорпався в пам’яті і похитав головою, яка знову запульсувала сильним болем на знак протесту.

    — Гаразд, пане Ленґдон, — сказала жінка, роблячи нотатки на планшеті. — Декілька стандартних запитань. Який сьогодні день тижня?

    Ленґдон на мить задумався.

    — Сьогодні субота. Пригадую, як сьогодні я йшов університетським містечком... ішов на вечірні лекції, а потім... а потім... я більше нічого не пам’ятаю. Може, я упав?

    — Про це поговоримо пізніше. Вам відомо, де ви є?

    Ленґдон висунув найімовірніше припущення:

    — У массачусетській лікарні?

    Лікарка Брукс зробила ще одну нотатку у своєму планшеті.

    — А чи не хотіли б ви з кимось побачитися? Може, покликати дружину? Дітей?

    — Ні, не треба. У мене нікого немає, — інстинктивно відповів Ленґдон. Йому завжди подобалися самотність і незалежність, які забезпечував обраний ним самим статус холостяка, хоча тепер він мусив визнати, що хотів би побачити біля свого ліжка чиєсь знайоме обличчя. — Можна було б покликати декого з моїх колег, але все гаразд, я почуваюся нормально.

    Лікарка Брукс скінчила писати, і до нього підійшов лікар Марконі. Пригладивши свої кущасті брови, він видобув із кишені маленький диктофон і показав його лікарці Брукс. Вона з розумінням кивнула й знову обернулася до пацієнта.

    — Пане Ленґдон, коли вас сьогодні привезли, ви знову й знову бурмотіли одне й те саме. — Із цими словами вона поглянула на Марконі. Той підняв диктофон і натиснув на кнопку.

    Запис увімкнувся, і Ленґдон почув власний голос, загальмований і неслухняний, мов у п’яного. Він знову й знову мимрив ту саму фразу: «Ду... вибачаюсь. Ду... вибачаюсь».

    — Мені здається, — озвалася жінка, — що то ви хотіли сказати «Дуже вибачаюсь».

    Ленґдон погодився, але цього епізоду він не пам’ятав.

    Лікарка Брукс увіп’ялася в нього бентежно прискіпливим поглядом.

    — Чи не пригадуєте ви, чому ви це казали? За що вибачалися?

    Ленґдон заглибився в темне провалля своєї пам’яті — і знову побачив там жінку під вуаллю. Вона стояла на березі ріки з червоною, мов кров, водою, оточена людськими тілами. Сморід смерті знову повернувся.

    Раптом на Ленґдона накотилося інстинктивне відчуття небезпеки... і ця небезпека загрожувала не лише йому, а всім. Монітор його серця пришвидшено запищав. М’язи Ленґдона напружилися, і він спробував сісти в ліжку.

    Лікарка Брукс швидко поклала йому на груди свою сильну руку й рішуче притиснула назад до ліжка. Вона кинула блискавичний погляд на колегу-бороданя, той підійшов до столика й швидко щось там зробив.

    Лікарка Брукс нахилилася над Ленґдоном і перейшла на шепіт:

    — Пане Ленґдон, тривога — це звичайний стан при травмах голови, але вам потрібно стримувати пульс. Не рухайтеся. Не збуджуйтеся. Просто лежіть і відпочивайте. Усе буде гаразд. Пам’ять поволі повернеться до вас.

    А бородань уже повернувся зі шприцом і подав його лікарці Брукс. Вона впорснула його вміст в крапельницю Ленґдона.

    — Це м’який заспокійливий засіб, який допоможе вам розслабитися, — пояснила вона, — і дещо вгамує біль. — Лікарка Брукс підвелася, збираючись іти. — У вас усе буде гаразд, пане Ленґдон. Просто спіть — і все. Якщо вам щось знадобиться, натисніть на кнопку біля вашого ліжка.

    Вона вимкнула світло й разом із бородатим лікарем вийшла з палати.

    У темряві, яка заповнила кімнату, Ленґдон відчув, як препарат майже миттєво потрапив до його судинної системи потягнув його назад до того глибокого колодязя, із якого він нещодавно виринув. Він спробував боротися з цим відчуттям, силоміць змушуючи себе лежати з розплющеними очима в темній кімнаті. Потім спробував сісти в ліжку, але його тіло було наче чавуном налите.

    Він повернув голову й знову побачив перед собою вікно. Світло було вимкнене, тому віддзеркалення його обличчя у склі зникло і його змінив далекий обрій, освітлений вогнями ліхтарів.

    На тлі шпилів і куполів поле зору Ленґдона заступав один-єдиний царствений фасад. То була приголомшлива кам’яна споруда фортеці із зубчастим парапетом і вежею триста футів заввишки, яка розширювалася нагорі, утворюючи зубчастий виступ із бійницями.

    Ленґдон рвучко сів у ліжку, і голова його вибухнула болем. Долаючи пекучий пульсуючий біль, він зосередив погляд на цій вежі.

    Він добре знав цю середньовічну споруду.

    Вона була одна-єдина в усьому світі.

    І, на жаль, була вона розташована за чотири тисячі миль від Массачусетсу.

    * * *

    А за вікном, невидима в затінку віа Торрегаллі, кремезна жінка легко зіскочила з мотоцикла BMW і рушила напруженою ходою пантери, що вистежує свою здобич. Її коротко підстрижене волосся, зроблене зачіскою в стилі «шипи», стирчало над піднятим коміром чорної мотоциклетної куртки. Помацавши пістолет із глушником, вона втупилася у вікно палати Роберта Ленґдона, де щойно згасло світло.

    Сьогодні ввечері її початковий план зазнав жахливого краху.

    Варто було одній голубці протуркотіти — і все пішло шкереберть.

    Тепер вона повернулася, щоб закінчити невиконане завдання.

    Розділ 2

    «Невже я у Флоренції?»

    У голові Роберта Ленґдона гупало. Він уже сидів, випрямивши спину, у шпитальному ліжку й безперервно тиснув пальцем на кнопку виклику. Попри заспокійливе, яке вже встигло потрапити йому в кров, серце професора шалено калатало.

    Лікарка Брукс поспіхом увійшла до палати, вимахуючи своїм «кінським хвостом».

    — Щось трапилося?

    Ленґдон отетеріло похитав головою.

    — Я... я в Італії?

    — От і добре, — сказала жінка. — Ви вже пригадуєте.

    — Ні! — скрикнув Ленґдон, показуючи у вікно на величну споруду, що вивищувалася вдалині. — Просто я впізнав Палацо Веккіо.

    Лікарка Брукс знову ввімкнула світло, і флорентійський обрій зник. Підійшовши до ліжка, вона сказала тихим голосом:

    — Пане Ленґдон, не хвилюйтеся. У вас амнезія середньої тяжкості, але лікар Марконі запевняє, що функції вашого мозку в порядку.

    До кімнати влетів бородатий лікар, вочевидь, він теж почув дзвінок виклику. Поглянув на покази серцевого монітора Ленґдона, а молода лікарка тим часом швидко пояснювала йому італійською — мовляв, Ленґдон став agitato, бо дізнався, що він в Італії.

    «Agitated? Збуджений? — обурено подумав Ленґдон. — Не збуджений, а радше отетерілий!» Адреналін, що хлинув у його судини, уже почав свою війну із заспокійливим.

    — Що зі мною трапилося? — суворо спитав він. — І який сьогодні день тижня?

    — Та все нормально, — відповіла жінка. — Тепер передсвітанковий ранок. Сьогодні понеділок, вісімнадцяте березня.

    «Понеділок. — Ленґдон змусив свій зболений мозок повернутися до останніх образів, які міг пригадати: він іде сам- один у прохолодній темряві університетського містечка в Гарварді, щоб прочитати вечірні суботні лекції. — Це було два дні тому?! — Професор спробував пригадати хоч що- небудь, що трапилося під час лекцій чи опісля них, і гостре відчуття паніки охопило його. — Я не можу пригадати нічого». Серцевий монітор знову пришвидшено запищав.

    Лікар Марконі почухав бороду й заходився налаштовувати медичне приладдя, а лікарка Брукс знову всілася поруч із Ленґдоном.

    — Ви видужаєте, усе буде нормально, — запевнила вона його лагідним і тихим голосом. — Ми діагностували у вас ретроградну амнезію, якою вельми часто супроводжуються травми голови. Можливо, ваші спогади кількох останніх днів будуть сплутаними або взагалі відсутніми, але ваш мозок не зазнав непоправної шкоди. — Вона зробила невеличку паузу. — Ви пам’ятаєте моє ім’я? Я вам його сказала, коли увійшла.

    Ленґдон на мить замислився.

    — Сієнна. Лікарка Сієнна Брукс.

    Жінка всміхнулася.

    — Ось бачите. У вас уже накопичуються нові спогади.

    Біль у голові Ленґдона був майже нестерпний, а поле його периферійного зору залишалося розмитим.

    — А що... що сталося? Як я сюди потрапив?

    Гадаю, вам слід відпочити, і, можливо...

    — Як я сюди потрапив? — наполегливо спитав він, і апарат серцевого моніторингу знову пришвидшено запищав.

    — Гаразд, тільки намагайтеся дихати вільно й розслаблено, — погодилася лікарка Брукс, обмінявшись із колегою бентежними поглядами. — Я розповім. — І вона мовила підкреслено серйозним тоном: — Пане Ленґдон, три години тому ви зайшли, погано тримаючись на ногах, до відділення невідкладної допомоги й майже одразу зомліли; із рани на вашій голові сочилася кров. Ніхто й гадки не мав, хто ви і як сюди потрапили. Ви щось мимрили англійською, тому лікар Марконі попрохав мене допомогти йому. Я приїхала сюди з Англії в академічну відпустку.

    Ленґдону здалося, що він прокинувся всередині картини Макса Ернста. «Якого біса я опинився в Італії?» Зазвичай Ленґдон приїздив сюди в червні раз на два роки, щоби взяти участь у мистецькій конференції, але нині березень.

    Заспокійливе вже діяло сильніше, і йому здалося, наче земне тяжіння дужчає з кожною секундою, намагаючись протягнути його донизу крізь матрац. Ленґдон пручався цій силі, натужно підводячи голову й силкуючись не заснути.

    Лікарка Брукс схилилася над ним, зависнувши в повітрі, наче янгол.

    — Благаю, пане Ленґдон, — прошепотіла вона. — Травма голови є надзвичайно вразливою впродовж першої доби. Вам треба відпочити, інакше заподієте собі серйозної шкоди.

    Раптом у динаміку внутрішнього радіо затріскотів чийсь голос.

    — Лікарю Марконі?

    Бородань натиснув на кнопку й відповів:

    Sì?

    Голос у динаміку швидко заговорив італійською. Ленґдон не второпав, про що йшлося, але побачив, як лікарі обмінялися здивованими поглядами. Чи то були тривожні погляди?

    Momento, — сказав Марконі, завершуючи розмову.

    — Що сталося? — спитав Ленґдон.

    Йому здалося, що очі пані Брукс трохи звузилися.

    — То був черговий із прохідної відділення невідкладної допомоги. Хтось прийшов побачитися з вами.

    У запамороченій голові Ленґдона блиснув промінець надії.

    — Добра новина! Може, ця людина знає, що зі мною сталося.

    На обличчі пані Брукс з’явився вираз невпевненості.

    — Дуже дивно, що до вас хтось прийшов. Ми не знали, як вас звати, і ви навіть іще не зареєстровані в нашій системі.

    Насилу долаючи дію заспокійливого, Ленґдон незграбно підвівся й сів у ліжку.

    — Якщо хтось знає, що я тут, то ця людина має знати, що зі мною трапилося!

    Лікарка Брукс поглянула на лікаря Марконі, і той негайно похитав головою й постукав по своєму годиннику. Жінка знову повернулася до Ленґдона.

    — Це палата інтенсивної терапії, — пояснила вона. — Що найраніше до дев’ятої ранку сюди не можна заходити нікому. За хвилину лікар Марконі піде гляне, хто то прийшов і що йому чи їй треба.

    — А якщо це треба мені? — напосідливо спитав Ленґдон.

    Пані Брукс терпляче всміхнулася і, прихилившись ближче, тихим голосом сказала:

    — Пане Ленґдон, є деякі речі стосовно минулої ночі, про які ви не знаєте... стосовно того, що з вами трапилося. І перш ніж із кимсь розмовляти, гадаю, вам не завадило б спочатку дізнатися про всі факти. На жаль, мені здається, ви ще недостатньо зміцніли, щоб...

    — Які факти?! — прискіпливо спитав у неї Ленґдон, щосили намагаючись випрямити спину й вмоститися вище. Голка крапельниці боляче встромилася в його руку, і професорові здалося, що його тіло важить кілька сотень фунтів. — Усе, що мені відомо, — це те, що я перебуваю у флорентійському шпиталі і що коли тут опинився, то увесь час повторював фразу «Дуже вибачаюсь».

    Раптом у Ленґдона з’явилася лячна думка.

    — Може, я став винуватцем автомобільної пригоди? — спитав він. — Може, я комусь заподіяв шкоду?

    — Ні, ні, — запевнила його лікарка. — Гадаю, що ні.

    — Тоді що ж трапилося?! — настирливо спитав Ленґдон, змірявши обох лікарів розлюченим поглядом. — Я маю право знати, що відбувається!

    Запала довга тиша, а потім лікар Марконі неохоче кивнув молодій колезі. Лікарка Брукс шумно зітхнула й підійшла до ліжка Ленґдона.

    — Гаразд, я розповім вам те, що мені відомо, а ви мовчки й спокійно вислухаєте, домовилися?

    Ленґдон кивнув, і цей рух голови знову спричинив гострий біль, який віялом розійшовся по його черепній коробці. Та професор не зважав на нього, нетерпляче чекаючи відповіді на своє запитання.

    — Ну, по-перше, ось що... Рана на вашій голові не була спричинена нещасливим випадком чи автокатастрофою.

    — Що ж, уже легше.

    — Та не зовсім. Насправді вашу рану спричинила куля.

    Серцевий монітор Ленґдона пришвидшено запищав.

    — Перепрошую?!

    Лікарка Брукс заговорила швидко, але впевнено:

    — Об маківку вашої голови чиркнулася куля, і, скоріш за все, це призвело до контузії. Вам дуже пощастило, що ви не загинули. Якийсь сантиметр нижче, і... — вона скрушно похитала головою.

    Ленґдон отетеріло витріщився на неї. «Хтось вистрелив у мене?»

    Раптом звідкись почулися сердиті голоси, почалася якась сварка. Здавалося, той, хто навідався до Ленґдона, не надто хотів чекати. Майже одночасно професор почув, як важкі двері в дальньому кінці коридору з гуркотом розчинилися. І побачив, як до палати наближається якась постать.

    То була жінка, вдягнена в чорну шкіру. Гарна й сильна, вона мала темне, зібране в короткі шипи волосся. Рухаючись із надзвичайною легкістю, наче її ноги не торкалися землі, жінка прямувала до палати Ленґдона.

    Не вагаючись ані секунди, лікар Марконі став на порозі, заступаючи їй шлях.

    Ferma! (Зупиніться!) — скомандував він, виставивши вперед долоню, наче полісмен.

    Незнайомка, не вповільнюючи ходи, дістала пістолет із глушником, націлила його в груди лікареві Марконі й вистрелила чергою.

    Почулося сичання пострілів.

    Ленґдон із жахом дивився, як лікар Марконі незграбно позадкував до палати і, вхопившись за груди, упав додолу, а на його білому халаті розпливлися плями крові.

    Розділ 3

    За п’ять миль від узбережжя Італії шикарна яхта під назвою «Мендаціум» завдовжки двісті тридцять сім футів йшла на двигуні, прорізаючи передранковий туман, що здіймався над легенькими й лінькуватими хвильками Адріатичного моря. Низький і малопомітний корпус судна був пофарбований у сірий колір гарматної бронзи, який надавав йому чітко вловимої загрозливої аури військового корабля.

    Відваливши за яхту триста мільйонів американських зелених, її власник міг би пишатися тим, що вона мала всі причандали комфортабельного судна: гідромасажну ванну, кінотеатр, персональний батискаф і посадковий майданчик для гелікоптера. Однак усі ці земні блага мало цікавили власника судна, яке він отримав п’ять років тому. Він негайно позбувся більшості з них і змонтував на їхньому місці захищений шаром свинцю електронний командний центр, аналогічний до тих, які використовували в збройних силах.

    Персонал оснащеної трьома закріпленими каналами супутникового зв’язку та додатковим комплексом наземних трансляційних радіостанцій керівної рубки яхти «Мендаціум» налічував майже дві дюжини людей — техніків, аналітиків й оперативних координаторів, які жили на судні, перебуваючи в постійному контакті з різними наземними центрами своєї організації.

    До складу бортової системи безпеки судна входив невеликий підрозділ добре навчених військових, дві системи виявлення ракет, а також цілий арсенал найновіших видів зброї, які тільки можна було роздобути. Разом із допоміжним персоналом — коками, прибиральниками та обслугою — персонал яхти складав понад сорок людей. Фактично «Мендаціум» — то була пересувна офісна будівля, із якої її власник здійснював управління своєю імперією.

    Цей маленький, низенький чоловічок із засмаглою шкірою та глибоко посадженими очима був відомий своїм працівникам лише під прізвиськом Начальник. Його непоказна статура й безпосередні манери добре пасували особі, яка заробила грубенькі статки, надаючи купу приватних таємних послуг представникам тіньового марґінесу суспільства.

    Його називали всіляко: і бездушним найманцем, і поплічником гріха, і агентом диявола, але він не був ані першим, ані другим, ані третім. Начальник лише надавав клієнтам можливість безкарно задовольняти свої амбіції та бажання, а те, що людство є гріховним за своєю природою, його мало турбувало.

    Він не зважав на високоморальні протести своїх ганьбителів, бо його моральний компас мав чітко зафіксовані орієнтири. Свою репутацію — і сам Консорціум — Начальник збудував на двох золотих правилах:

    — Ніколи не давай обіцянок, які не зможеш виконати.

    — Ніколи не бреши клієнту.

    Ніколи.

    За всю професійну кар’єру Начальник жодного разу не порушив своєї обіцянки й жодного разу не скасував уже укладеної угоди. Під його слово можна було давати банківську позику — то була абсолютна гарантія, і хоча траплялися контракти, про які він потім шкодував, у нього навіть думки не виникало скасувати їх.

    Цього ранку, вийшовши на приватний балкон пасажирського салону своєї яхти, Начальник поглянув на морські хвилі й спробував придушити відчуття тривоги, яке нуртувало в його душі.

    «Рішення, прийняті нами в минулому, є архітекторами нашого сьогодення».

    Рішення, які Начальник прийняв у своєму минулому, забезпечили йому таке становище, із якого він міг успішно обійти будь-яку небезпеку й будь-яку пастку і при цьому вийти переможцем. Однак сьогодні, вдивляючись із вікна в далекі вогники на узбережжі Італії, він відчув невластиву собі нервозність.

    Рік тому на цій яхті він ухвалив рішення, яке загрожувало поховати все, чого він досяг у житті.

    «Я погодився надавати послуги не тій людині».

    Тоді Начальник ніяк не міг цього знати, однак цей прорахунок призвів до купи непередбачених проблем, змусивши його кинути на передову своїх найкращих агентів із наказом робити все, що треба, для того, аби не дати затонути його кораблеві, який небезпечно накренився.

    Начальник чекав новин від цілком конкретного агент оперативника.

    «Ваєнта», — подумав він, уявивши собі кремезну «спеціалістку» зі шпичастою зачіскою. Ваєнта бездоганно служила йому аж до цього завдання, але минулої ночі припустилася помилки, яка обернулася тяжкими наслідками. Останні шість годин вилилися в напружену боротьбу, у відчайдушну спробу відновити контроль над ситуацією.

    «Ваєнта стверджувала, що її помилка стала результатом звичайного невезіння — голубка невчасно затуркотіла».

    Однак Начальник не вірив у везіння й невезіння. Усе, що він робив, організовувалося таким чином, щоб виключити будь-яку випадковість та непевність. Уміння тримати все під контролем було його сильною стороною: передбачати кожну можливість, передчувати всіляку потенційну реакцію й формувати дійсність таким чином, щоб на виході здобути потрібний результат. Він мав бездоганну репутацію вправного майстра успішних таємних оборудок, яка забезпечила йому запаморочливу клієнтуру — мільярдерів, шейхів і навіть уряди в повному складі.

    На сході слабке вранішнє світло вже поглинало зорі, що висіли найнижче над горизонтом. А на палубі стояв Начальник і терпляче чекав звістки від Ваєнти про те, що вона виконала своє завдання точнісінько так, як планувалося.

    Розділ 4

    На мить Ленґдону здалося, що час зупинився.

    Лікар Марконі лежав нерухомо на підлозі, і з його грудей струменіла кров. Долаючи дію снодійного у своїй судинній системі, Ленґдон підвів очі на вбивцю зі шпичастою зачіскою, яка широким кроком долала останні ярди коридору до відчинених дверей його палати. Наблизившись

    до порога, вона зиркнула на Ленґдона і рвучко повернула пістолет у його бік, цілячись у голову.

    «Зараз я помру, — збагнув Ленґдон. — Прямо отут і прямо тепер».

    У невеликій шпитальній палаті пролунав оглушливий вибух.

    Ленґдон відсахнувся, не сумніваючись, що в нього влучила куля, але то не був звук пострілу з пістолета нападниці. То взагалі був не постріл, а оглушливий удар дверей, що зачинилися, коли лікарка Брукс кинулася на них усім тілом і замкнула.

    Із виряченими від страху очима жінка різко крутнулася на п’ятах, сіла навпочіпки біля свого колеги й перевірила його пульс. Лікар Марконі закашлявся й викашляв із рота кров, яка тоненькими цівочками потекла по щоці крізь його густу бороду. А потім він сіпнувся й обм’як.

    Enrico, no! Ti prego! (Енріко, ні! Благаю тебе!) — закричала вона.

    А ззовні об метал дверей дзвінко ляснула черга куль. Коридор заповнився стривоженими криками.

    Тіло Ленґдона так-сяк рухалося, бо паніка й інстинкт самозбереження остаточно здолали дію заспокійливого препарату. Коли він незграбно вибирався з ліжка, його праве передпліччя різонув пекучий біль. На мить йому здалося, що то куля пробила двері і влучила в нього, але, поглянувши вниз, збагнув, що то від його руки відірвалася крапельниця. Зірваного отвору в передпліччі стирчав пластмасовий катетер, і з нього вже витікала тепла кров.

    Нарешті Ленґдон отямився.

    Лікарка Брукс і досі сиділа навпочіпки біля тіла Марконі, намагаючись намацати його пульс; її очі наливалися слізьми. А потім у ній наче клацнув якийсь перемикач: вона рвучко підвелася й обернулася до Ленґдона. Вираз обличчя пані Брукс змінився. Її риси набули рішучості й твердості досвідченого лікарян-невідкладника, який мав здолати критичну ситуацію.

    — Ідіть за мною, — наказала вона Ленґдону.

    І з цими словами лікарка Брукс ухопила Ленґдона за руку й потягнула через кімнату. У коридорі лунали хаотичні звуки й стрілянина. Він рушив уперед на хитких ногах, його розум прояснився й був насторожі, але тіло, накачане великою дозою заспокійливого препарату, слухалося погано й повільно. «Мерщій!» Стопами він відчував прохолоду кахлів підлоги, а тоненька шпитальна сорочка ледь затуляла його тіло шість футів заввишки. Іще Ленґдон відчував, як із його передпліччя стікає кров, утворюючи в напівзігнутій долоні маленьку калюжку.

    Кулі вгризалися в масивну ручку дверей, коли лікарка Брукс безцеремонно заштовхала Ленґдона до невеликої туалетної кімнати. Вона вже зайшла туди слідком за ним, але раптом зупинилася, рвучко обернулася і, кинувшись до стола, вхопила закривавлений твідовий піджак професора.

    «Та на біса він мені здався!» — подумав Ленґдон.

    Лікарка повернулася, стискаючи в руках піджак, і швидко замкнула двері туалету. Саме тієї миті зовнішні двері палати з тріскотом розчахнулися.

    Молода лікарка швидко оцінила ситуацію й так само швидко прийняла рішення. Широким кроком вона перетнула невеликий туалет, підійшла до дверей навпроти і, рвучко розчинивши їх, вивела Ленґдона до прилеглої кімнати для одужуючих. Позаду них знову почулися постріли. Лікарка Брукс вистромила голову в коридор і, швидко схопивши Ленґдона за руку, потягнула його до сходів. Від різкого руху в професора запаморочилося в голові, і він відчув, що може зомліти будь-якої миті.

    Наступні секунд п’ятнадцять були суцільною розмитою плямою: вони спускалися сходами... він спіткнувся... упав. Гупання крові в голові Ленґдона було майже нестерпним.

    Його зір затуманився, м’язи стали повільними й неслухняними, кожен рух був наче вповільнений.

    А потім повітря враз стало прохолодним.

    «Я надворі».

    Коли лікарка Брукс квапливо вела його темною алеєю геть від будівлі шпиталю, Ленґдон наступив на щось гостре й упав, боляче вдарившись об тротуар. Вона насилу поставила його на ноги, вигукуючи прокльони з того приводу, що Ленґдону ввели заспокійливе.

    Дійшовши до кінця алеї, Ленґдон знову спіткнувся і впав. Цього разу вона залишила його на землі, а сама вибігла на вулицю й заволала, кличучи когось здалеку на допомогу. Ленґдон розгледів слабенький зелений вогник таксі, що стояло перед шпитальним фасадом. Та авто не зрушило з місця, бо водій, вочевидь, спав. Лікарка Брукс щосили верещала, несамовито вимахуючи руками. Нарешті фари таксомотора ввімкнулися й лінькувато рушили їм назустріч.

    А позаду Ленґдона, який лежав у кінці алеї, із гуркотом розчахнулися двері й почулися кроки, що швидко наближалися. Він обернувся й побачив темну постать, яка кинулася до нього, мов пантера. Ленґдон спробував зіп’ястися на ноги, але лікарка вже схопила його й заштовхувала на заднє сидіння «фіата», що стояв з увімкненим двигуном. Так-сяк запхавши професора до автівки — половина його тіла опинилася на сидінні, а половина на долівці, — лікарка Брукс накрила його зверху власним тілом і рвучко хряснула дверцятами.

    Заспаний водій обернувся й отетеріло витріщився на химерну парочку, яка щойно увіпхалася до його таксі: молода жінка з волоссям, забраним у хвіст, та якийсь чоловік із закривавленою рукою в подертій шпитальній сорочці. Він уже зібрався наказати їм вимітатися з його автівки к бісовій матері, як раптом бокове дзеркало вибухнуло, розсипавшись на друзки. З алеї вигулькнула якась жінка в чорній шкірянці й чорних штанях, тримаючи у випростаній руці пістолет. Зброя засичала — і лікарка Брукс схопила Ленґдона за голову й різко пригнула її додолу. Цього разу вибухнуло заднє вікно, засипавши їх скляними друзками.

    Водій не потребував подальших пояснень. Він щосили натиснув на газ, і таксі кулею рвонуло вперед.

    Ленґдон хитко балансував на межі між притомністю й непритомністю. «Хтось намагається мене вбити?»

    Коли вони повернули за ріг, лікарка Брукс випрямилася на сидінні й схопила Ленґдона за скривавлену руку. З отвору в його плоті неоковирно стирчав катетер.

    — Погляньте у вікно, — сказала вона тоном наказу.

    Ленґдон зробив те, що було наказано. За вікном повз них проносилися примарні надгробки. Дивно, але чомусь те, що вони мчали повз цвинтар, тепер видавалося цілком доречним. Ленґдон відчув, як пальці лікарки легенько мацають його передпліччя, шукаючи катетер. А потім вона різко, без попередження висмикнула його.

    Пекучий удар болю вразив Ленґдона прямо в голову. Він відчув, як його очі закотилися під лоба — і все навкруг поглинула темрява.

    Розділ 5

    Верескливий дзвінок телефону відірвав погляд Начальника від оповитих туманом вод Адріатики, і він швидко ввійшов до свого офісу в пасажирському салоні яхти.

    «Уже й час», — подумав він, нетерпляче очікуючи на новини.

    Екран комп’ютера на його робочому столі замерехтів і ожив, повідомляючи, що сигнал дзвінка надійшов із персонального кодофону «Сектра тайгер XS»; цей сигнал було скеровано через чотири невідстежувані маршрутизатори, а вже потім спрямовано до його судна.

    Чоловік вдягнув навушники.

    — Начальник слухає, — сказав він, ретельно й повільно промовляючи слова. — Розповідай.

    — Це Ваєнта, — почувся голос.

    Начальник відчув у її голосі незвичну нервозність. Агенти- оперативники рідко розмовляли з Начальником напряму, а ще рідше їм удавалося уникнути звільнення після такого провалу, який стався минулої ночі. Проте йому були потрібні агенти-оперативники, щоб долати кризові ситуації «на місці», і Ваєнта була найкращою для такої роботи.

    — Маю повідомити нові оперативні дані, — сказала жінка.

    Начальник мовчав, даючи зрозуміти, що вона мусить продовжувати.

    Коли Ваєнта заговорила, її тон був позбавлений емоцій; вона явно — і невдало — намагалась утриматися в рамках холодного професіоналізму.

    — Ленґдону вдалося втекти, — повідомила вона. — Той предмет при ньому.

    Начальник сів за робочий стіл і дуже довго сидів мовчки.

    — Зрозуміло, — нарешті сказав він. — Не сумніваюся, що він якнайскоріше зв’яжеться з представниками влади.

    * * *

    Двома палубами нижче, у захищеному й безпечному керівному центрі судна, старший координатор Лоренс Нолтон, сидячи в приватній кабінці, помітив, що закодований дзвінок до начальника скінчився. Він сподівався, що той отримав добру новину. Останні два дні знервованість шефа було видно неозброєним оком і кожен оперативник на борту судна відчував, що триває якась операція, на яку зроблено високі ставки.

    «Ставки надзвичайно високі, і цього разу Ваєнта постарається зробити все як слід».

    Нолтон мав великий досвід керування ретельно розробленими планами, але цей конкретний сценарій розпався на шматки й перетворився на хаос, тому Начальник узявся особисто керувати його втіленням.

    «Ми потрапили в ситуацію, у якій нам ніколи не доводилося бувати».

    Хоча наразі у всьому світі виконувалися півдесятка інших завдань, усіма ними займалися різні оперативники Консорціуму, щоб дати змогу Начальнику і його персоналу на борту яхти «Мендаціум» зосередитися на реалізації саме цього плану.

    Їхній клієнт стрибонув із даху і вбився кілька днів тому у Флоренції, але Консорціум і досі мав багато важливих завдань у списку вже оплачених цим чоловіком замовлень, виконання яких він довірив цій організації незалежно від того, як могли скластися обставини. Тому Консорціум, як і завжди, мав намір виконувати ці замовлення без зайвих питань.

    «Я маю виконувати накази», — подумав Нолтон. Він справді збирався виконувати їх сумлінно й беззаперечно. Координатор вийшов зі своєї звуконепроникної кабінки й оминув із півдесятка інших скляних кімнаток — прозорих і непрозорих, — де чергові офіцери займалися іншими аспектами цього самого завдання.

    Нолтон пройшов крізь розріджене й охолоджене повітря головного пункту управління, кивнув технарям й опинився в невеликій високій комірчині з дюжиною сейфів. Відімкнувши один із них, він видобув його вміст — це була яскраво-червона флешка. Згідно з прикріпленою до неї карткою, флешка містила великий відеофайл, котрий їхній клієнт наказав передати основним засобам масової інформації в конкретний час завтра вранці.

    Завтрашнє анонімне оприлюднення — справа нескладна, але, згідно з протоколом щодо цифрових носіїв інформації, у робочому графіку цей файл був позначений як такий, що підлягав перегляду сьогодні, за добу до пересилання, аби забезпечити Консорціуму достатньо часу для здійснення, у разі потреби, необхідного декодування, перекомпонування й інших підготовчих процедур, виконання яких може знадобитися перед оприлюдненням, призначеним на конкретний час.

    «Потрібно врахувати все, усунувши найменшу можливість будь-якої випадковості».

    Нортон повернувся до своєї прозорої кабінки і, зачинивши важкі скляні двері, відгородився від зовнішнього світу.

    Потім клацнув вимикачем на стіні — і кабінка вмить стала непрозорою. Заради конфіденційності всі офіси на борту яхти були обладнані склом із «пристроєм на завислих частинках». Прозорість такого ПЗЧ-скла можна було легко змінювати, подаючи на нього електричний струм або вимикаючи його. Цей струм або структурував, або хаотизував мільйони паличкоподібних частинок, підвішених у скляній панелі.

    Розкладання всього по полицях та чітке структурування було наріжним каменем успіху Консорціуму.

    «Кожен має знати лише власне завдання. І нікому нічого не розповідати».

    І тепер, усамітнившись у своїй кімнатці, Нолтон вставив флешку в комп’ютер і клацнув по файлу, щоб проаналізувати його.

    Екран його комп’ютера враз почорнів... і в динаміках почувся плюскіт води. Потім на екрані з’явилося зображення — розпливчасте й непевне. Виринаючи з темряви, поволі почала вимальовуватися сцена — інтер’єр якоїсь печери чи гігантського підземелля... Долівкою тої порожнини була вода, як у підземному озері. Якимось дивовижним чином та вода була немов підсвічена знизу.

    Нолтон досі не бачив нічого схожого. Уся печера світилася моторошно-химерним червонуватим кольором, а на її блідих стінах колихалися схожі на вусики віддзеркалення маленьких хвильок на воді.

    «Де це? Що це за місцина?»

    Плюскіт води тривав, і камера спочатку нахилилася вниз і опустилася вертикально, до води, аж поки не пронизала її

    освітлену поверхню. Плюскіт стих, йому на зміну прийшла лячна підводна тиша. Занурившись, камера опускалася далі й, здолавши кілька футів водної товщі, зупинилася, сфокусувавшись на дні печери, вкритій намулом.

    До дна була пригвинчена прямокутна табличка з блискучого титану. На ній був напис.

    У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ

    СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

    На табличці викарбувані ім’я й дата.

    Те ім’я було іменем їхнього клієнта.

    Але датою був... завтрашній день.

    Розділ 6

    Раптом Ленґдон відчув, як чиїсь дужі руки піднімають його... вириваючи із забуття й допомагаючи вийти з таксі. Босими ногами він відчув холод тротуару.

    Спираючись на плече тендітної лікарки Брукс, Ленґдон почвалав безлюдним проходом між двома багатоквартирними будинками. Шумів ранковий вітерець, роздуваючи його шпитальне вбрання, і Ленґдон відчув прохолоду в тому місці, де її не слід було відчувати.

    Від заспокійливого, яке йому ввели в шпиталі, затьмарився не лише зір, а й розум. Йому здавалося, наче він потрапив під воду й тепер продирається крізь якесь липке й тьмяно освітлене середовище. Сієнна Брукс тягнула його вперед, підтримуючи із силою, дивовижною для її тендітного тіла.

    — До сходів, — сказала вона, і Ленґдон здогадався, що то вони наблизилися до бокового входу будівлі.

    Ухопившись за перила, він запаморочено поплентався вгору, долаючи одну сходинку за один крок. Його тілопочувалося незграбним та важким. Лікарка Брукс допомагала Ленґдону, підпихаючи його ззаду. Коли вони дісталися до сходового майданчика, вона набрала на старому іржавому табло якісь цифри — двері задзижчали й відчинилися.

    Повітря всередині виявилося ненабагато теплішим, але кахлі на долівці здалися йому м’яким килимом після холодного й шорсткого тротуару надворі. Підвівши Ленґдона до крихітного ліфта, лікарка Брукс відчинила його складані двері, різко смикнувши їх убік, і заштовхала професора до кабінки, не більшої за телефонну будку. У ліфті стояв запах цигарок «Емес» — гірко-солодкий аромат, так само всюдисущий в Італії, як і аромат кави еспресо. Від цього запаху в Ленґдона трохи прояснилося в голові. Лікарка Брукс натиснула на кнопку, і десь високо над ними клацнули й закрутилися зморені шестерні.

    Тепер — угору...

    Старий скрипучий ящик піднімався, погойдуючись і вібруючи. Його стіни були звичайнісінькою металевою решіткою, і Ленґдон спіймав себе на тому, що спостерігає, як повз них ритмічно пропливають нутрощі ліфтової шахти. Навіть у напівпритомному стані страх Ленґдона перед обмеженим простором, який переслідував його все життя, знову ожив і набув реальних обрисів.

    «Не дивися».

    Він прихилився до стіни, намагаючись перевести дух. Передпліччя боліло, і коли він поглянув униз, то побачив, що воно незграбно перев’язане рукавом його твідового піджака, наче бинтом. Решта піджака звисала позаду нього на долівку, добряче забруднена.

    Він заплющив очі, намагаючись полегшити біль, що гупав у голові, і темрява поглинула його.

    Знову вирисувалася вже знайома картина: жінка під вуаллю, схожа на статую, з амулетом та кучерявим сивим волоссям. Як і раніше, вона стояла на березі кривавої ріки, а довкола неї звивалися й вигиналися людські тіла. Вона молила Ленґдону благально:

    — Шукай — і знайдеш!

    У Ленґдона з’явилося відчуття, наче він має врятувати її... врятувати їх усіх. Ноги, що стирчали догори, охляли й впали на землю одна за одною.

    — Хто ти? — гукнув він у тиші. — Що тобі треба?

    Розкішне сріблясто-сиве волосся жінки тріпав гарячий вітер.

    — У нас залишається все менше часу, — прошепотіла вона, торкаючись свого амулета. А потім раптом вибухнула сліпучим стовпом вогню, який шугонув через ріку й поглинув їх обох.

    Ленґдон скрикнув і різко розплющив очі.

    Лікарка Брукс стурбовано глянула на нього.

    — Що сталося?

    — Мої галюцинації тривають! — вигукнув Ленґдон. — Та сама картина.

    — Жінка зі сріблястим волоссям? І купа трупів?

    Ленґдон кивнув, і на його лобі виступили краплини поту.

    — Із вами все буде гаразд, — запевнила його лікарка, хоча в самої голос тремтів. — Повторні видіння є звичайними для стану амнезії. Та функція мозку, що займається сортуванням та категоризацією ваших спогадів, зазнала тимчасового ушкодження, тому все замінює тепер однією картиною.

    — Не надто приємна картина, — насилу вимовив Ленґдон.

    — Знаю, але доки ви не видужаєте, ваші спогади залишатимуться сплутаними й неструктурованими: минуле, сьогодення й фантазії — усе змішається докупи. Те саме стосуватиметься й ваших снів.

    Ліфт сіпнувся й завмер, і лікарка Брукс знову рвучко розчинила складані двері. Вони вийшли й знову кудись пішли, цього разу темним високим коридором. Потім пройшли повз вікно, за яким у передсвітанковій імлі проступали розпливчасті обриси флорентійських дахів. У дальньому кінці коридору Сієнна Брукс нагнулася, видобула з-під горщика з давно не поливаною хатньою рослиною ключа й відімкнула двері.

    Квартира була маленька, а повітря в ній наштовхувало на думку про віковічну боротьбу ароматизованої ваніллю свічки зі старим килимом. Меблі та інші речі були в кращому випадку скромними, наче вона придбала їх на дешевому розпродажу в чиємусь дворі. Лікарка Брукс покрутила термостат — і батареї опалення з шумом ожили.

    Вона на мить завмерла, заплющивши очі, і гучно зітхнула, немов збираючись із думками. А потім обернулася й допомогла Ленґдону ввійти до скромної кухоньки, де біля стола з пластмасовим покриттям стояли два хиткі стільці.

    Ленґдон був рушив до стільця, сподіваючись на нього сісти, але лікарка Брукс схопила його одною рукою за зап’ястя, а вільною рукою розчинила маленьку кухонну шафку. Та шафка виявилася майже порожньою: трохи крекерів, кілька пакетів із макаронами, бляшанка «Кока-коли» та пляшечка кофеїнових пігулок «Ноудоз».

    Сієнна Брукс дістала пляшечку і висипала Ленґдону в долоню шість пігулок.

    — Це кофеїн, — сказала вона. — Приймаю, коли в мене нічна зміна, як сьогодні.

    Ленґдон підніс пігулки до рота й озирнувся, шукаючи поглядом води.

    — А ви їх розжуйте, — порадила лікарка. — Так вони потраплять вам у кров швидше і допоможуть здолати дію заспокійливого.

    Ленґдон пожував і аж скривився. Пігулки були гіркі й розраховані на те, щоб їх ковтали цілком. Лікарка Брукс відчинила холодильник і подала Ленґдону напівпорожню пляшку води «Сан-Пелеґріно». Той вдячно припав до неї, зробивши кілька великих ковтків.

    Тим часом «хвостата» лікарка зняла з його руки імпровізований бинт, який змайструвала з рукава твідового піджака, і поклала його на кухонний стіл. Потім пильно оглянула рани. Коли вона тримала його за оголену руку, Ленґдон відчув, як тремтіли її тонкі пальці.

    — Житимете, — заявила лікарка Брукс.

    Ленґдон відчув за неї тривогу, хоча ще й досі не вповні збагнув те, що з ними щойно трапилося.

    — Лікарко Брукс, — озвався він. — Нам треба когось викликати. Із консульства... з поліції. Хоч кого-небудь.

    Вона кивнула, погоджуючись.

    — Звісно, що треба. А ще вам треба кинути звертатися до мене «лікарко Брукс», мене звуть Сієнна.

    Ленґдон кивнув.

    — Дякую. Мене звуть Роберт. — Схоже, той зв’язок, що виник між ними, коли вони обоє тікали від смерті, потребував фундаменту, складеного з їхніх імен. — Ти сказала, що ти британка?

    — Так, за народженням.

    — Але я не чую англійського акценту.

    — От і добре, — відповіла вона. — Я дуже старалася його позбутися.

    Ленґдон хотів був спитати чому, але Сієнна кивнула, щоб він йшов за нею. Вона провела його вузьким коридором до маленької похмурої ванної кімнати. У дзеркалі над раковиною Ленґдон побачив своє обличчя вперше, відтоді Як бачив його у вікні шпитальної палати.

    Те, що він побачив, не надто йому сподобалося. Його густе волосся скуйовдилося, а очі були червоні й втомлені. Підборіддя вкривала густа щетина.

    Сієнна відкрутила кран і спрямувала поранену руку під холодну, як крига, воду. Гострий біль обпалив передпліччя, але Ленґдон, скривившись, тримав руку під водою.

    Сієнна витягнула свіжу махрову серветку й побризкала на неї антибактеріальним мийним розчином.

    — Може, відвернешся, щоб не бачити?

    — Усе нормально. Мені неважко витримати такий...

    Сієнна сильно потерла його рану, і пекучий, мов розжарений метал, біль стрільнув у руку. Ленґдон стиснув зуби, щоб не скрикнути на знак протесту.

    — Ти ж не хочеш підхопити інфекцію, — сказала вона, шкрябаючи ще сильніше. — До того ж, якщо ти збираєшся розмовляти з владою, тобі слід бути жвавішим, ніж тепер. Ніщо так не збільшує продукування адреналіну, як біль.

    Ленґдон тримався аж десять секунд, принаймні йому так здалося, але потім висмикнув руку. Досить! А й дійсно: тепер він почувався дужчим і жвавішим, а біль у руці цілком перекрив біль у голові.

    — От і добре, — сказала вона, закручуючи кран і витираючи професорові руку чистим рушником. Потім Сієнна наклала йому на передпліччя невеличку бинтову пов’язку, і, коли вона це робила, Ленґдон мимоволі помітив те, чого не помічав раніше, і те, що він помітив, дуже його засмутило.

    Майже сорок років він носив антикварну колекційну модель годинника з Міккі-Маусом, який подарували йому батьки. Усміхнений писок мишеняти і лапки, якими він несамовито розмахував, слугували Ленґдону щоденним нагадуванням про те, що слід частіше всміхатися і сприймати життя менш серйозно.

    Мій... наручний... годинник, — сказав професор, затинаючись. — Він зник! — Без нього Ленґдон раптом відчув себе неповним, незавершеним. — Коли я з’явився в шпиталі, на мені був годинник?

    Сієнна спантеличено зиркнула на нього, явно заінтригована тим, що його хвилює така начебто тривіальна річ, як годинник.

    — Ніякого годинника я не пам’ятаю. Помийся. Я прийду за кілька хвилин, і ми поміркуємо, як тобі допомогти. — Вона обернулася, щоб піти, але на порозі зупинилася й зустрілася з ним поглядом у дзеркалі. — А поки мене не буде, раджу тобі добряче подумати — чому комусь здумалося тебе вбити. Гадаю, це перше, про що спитають тебе представники влади.

    — Стривай, а ти куди?

    — Ти ж не збираєшся розмовляти з поліцією майже голяка. Піду пошукаю тобі якусь одіж. Мій сусід приблизно такий самий за розмірами. Його немає вдома, а я годую його кота. Тому він переді мною в боргу.

    І з цими словами Сієнна пішла.

    Роберт Ленґдон знову глянув у малесеньке дзеркало над раковиною й насилу впізнав індивіда, який на нього звідти дивився. «Комусь треба, щоб я помер». У голові професора знову залунало його малорозбірливе маячливе бурмотіння, яке він почув у шпиталі на диктофоні: «Дуже вибачаюсь. Дуже вибачаюсь».

    Він понишпорив у пам’яті, шукаючи хоч якийсь спогад, хоча б що-небудь. І не знайшов нічого, окрім порожнечі. Ленґдон знав лише, що він у Флоренції і що куля поранила його в голову.

    Коли професор вдивлявся у свої втомлені очі, йому раптом подумалося, що він ось-ось прокинеться вдома у своєму кріслі, стискаючи в одній руці порожній келих для мартіні, а в другій — примірник «Мертвих душ», і вкотре збагне, що джин «Бомбейський сапфір» у жодному разі не можна змішувати з Гоголем в одному коктейлі.

    Розділ 7

    Ленґдон скинув шпитальну сорочку й обмотав талію рушником. Похлюпавши водою в обличчя, він обережно помацав на потилиці шви, які йому наклали у відділенні невідкладної допомоги. Шкіра боліла, та він розгладив скуйовджене волосся над раною, прикривши її. Кофеїнові пігулки вже подіяли, і Ленґдон нарешті відчув, як туман, що огортав його, розвіюється.

    «Думай, Роберте. Спробуй пригадати».

    Раптом глуха, без вікон ванна нагнала на нього нову хвилю клаустрофобії, і Ленґдон вийшов у залу, інстинктивно рушивши до стовпа світла, що линуло з кінця коридору крізь прочинені двері. Кімната виявилася таким собі імпровізованим кабінетом — із простеньким робочим столом, потертим обертальним стільцем, набором книг на підлозі і, хвала Господу, із вікном.

    Ленґдон рушив до денного світла.

    Удалині світанкове тосканське сонце от-от мало ніжно торкнутися найвищих точок міста, що прокидалося: вежі Джотіо, Флорентійського абатства та палацу Барджелло. Ленґдон притиснувся лобом до прохолодного скла. Холодне й прозоре березневе повітря посилювало повний спектр сонячного світла, що вже визирало з-понад пагорбів.

    Це називали «світлом художників».

    А в центрі обрію горою здіймався купол із червоної черепиці, прикрашений у найвищій точці позолоченою мідною кулею, що виблискувала, мов маяк. Санта-Марія дель Фіоре. Чи то пак Дуомо. Брунеллескі, змайструвавши масивний купол цього собору, увійшов в історію архітектури, і тепер, через п’ять сторіч, ця споруда триста сімдесят п’ять футів заввишки вперто стояла нерухомим гігантом на п’яца дель Дуомо.

    «Чому я опинився у Флоренції?»

    Для Ленґдона, який усе життя захоплювався італійським мистецтвом, Флоренція стала одним з улюблених пунктів призначення в усій Європі. Це було місто, на вулицях якого її дитинстві грався Мікеланджело, тут у мистецьких студіях народився італійський Ренесанс. Це була Флоренція; її галереї манили до себе мільйони туристів, котрі милувалися «Народженням Венери» Боттічеллі, «Благовіщенням» Леонардо,і також красою й гордістю міста — статуєю Давида.

    Ленґдон був заворожений «Давидом» Мікеланджело, іще коли вперше побачив його в підлітковому віці, опинившись и Академії образотворчих мистецтв. Ідучи повз похмуру шерегу «Рабів», грубо витесаних Мікеланджело, Ленґдон раптом відчув, як його погляд невмолимо потягнувся сам по собі догори, до шедевра заввишки сімнадцять футів. Самі лише велетенські розміри «Давида» і його випукла мускулатура спантеличували більшість гостей, які бачили статую вперше, ллє Ленґдона захопила надзвичайна Давидова постава. Мікеланджело вдався до класичної традиції контрапосту для створення ілюзії, наче Давид подався трохи праворуч і його сильна нога майже не має ніякого навантаження, тоді як насправді його ліва нога тримала на собі тонни граніту.

    Саме «Давид» уперше викресав у Ленґдона іскру розуміння того впливу, який справляє на людину велика скульптура. А тепер Ленґдон намагався пригадати, чи ходив він дивитися на цей шедевр упродовж кількох останніх днів, але єдиним спогадом, що виринав зі свідомості, було те, як він прокинувся у шпиталі і як у нього на очах убили безневинного лікаря. «Дуже вибачаюся. Дуже вибачаюся... — Почуття провини було таким, що професора мало не нудило. — Що ж я скоїв?»

    Коли Ленґдон стояв біля вікна, у поле його периферійного зору потрапив переносний комп’ютер на столі. І він раптом збагнув: те, що трапилося з ним минулої ночі, могло потрапити в новини.

    «Якщо я зможу вийти в Інтернет, то знайду відповіді на свої запитання».

    Ленґдон повернувся до дверей і гукнув:

    — Сієнно!

    Тиша. Вона й досі у квартирі сусіда — шукає йому одіж.

    Не сумніваючись, що Сієнна з розумінням поставиться до його втручання, Ленґдон розкрив переносний комп’ютер й увімкнув його.

    Екран замерехтів і ожив: стандартна заставка фірми «Windows» — «Блакитна хмарина». Ленґдон миттю зайшов на ґуґлівську сторінку «Пошук в Італії» і вдрукував у віконце «Роберт Ленґдон».

    «Бачили б мене мої студенти», — подумав він, починаючи пошук. Ленґдон регулярно відчитував своїх студентів за те, що вони вишукували в «Ґуґлі» самих себе; то був новий химерний спосіб проводити час, який, мов пошесть, уразив нині американську молодь.

    На екрані з’явилася сторінка з результатами пошуку: сотні посилань, що стосувалися Ленґдона, його книг і лекцій. «Але це не те, що я шукаю».

    Він клікнув — і з’явилася нова сторінка — результати пошуку за фразою «Роберт Ленґдон».

    Автографи на книгах: Роберт Ленґдон має з’явитися в...

    Звернення Роберта Ленґдона до випускників...

    Роберт Ленґдон публікує підручник для символогів-початківців...

    Список займав кілька сторінок, однак Ленґдон не побачив нічого, що стосувалося б недавніх подій, а тим більше того, що могло кинути світло на ту халепу, у яку він ускочив. «Що ж сталося минулої ночі?» Ленґдон продовжив пошуки, вийшовши на веб-сторінку «The Florentine» — англомовної газети, що видавалася у Флоренції. Він пробігся очима по заголовках, проглянув розділ гарячих новин та поліцейський блог і дізнався про пожежу в помешканні, урядовий скандал через розкрадання державних коштів і про низку дрібних порушень закону.

    «Ну хоча б що-небудь!»

    Професор затримався на сенсаційному заголовку в розділі гарячих новин, де йшлося про те, що якийсь міський чиновник помер минулої ночі від серцевого нападу на майдані біля собору. Ім’я того чиновника ще не оприлюднили, але нічого кримінального в цьому нещасливому випадку поліція не побачила.

    Насамкінець, не знаючи, що робити далі, Ленґдон увів пароль до своєї гарвардської електронної пошти й перевірив нові повідомлення, сподіваючись знайти в них відповіді на свої запитання. Але знайшов лишень кілька звичайних повідомлень від колег, студентів та друзів. Більшість із них стосувалася зустрічей, призначених на наступний тиждень.

    «Таке враження, що про моє зникнення ніхто не знає».

    Відчуваючи ще більшу невпевненість, Ленґдон вимкнув комп’ютер і склав його. Він хотів був піти з кімнати, як щось впало йому в око. Край стола Сієнни. На стосі старих медичних журналів і газет стояла полароїдна фотографія. То був знімок Сієнни Брукс та її бородатого колеги; вони стояли разом у коридорі шпиталю й усміхалися.

    «Лікар Марконі», — винувато подумав Ленґдон, беручи зі стола фото й роздивляючись його.

    Коли він ставив фото назад на стос книг та журналів, із подивом помітив зверху того стосу жовтий буклет. То була потерта театральна програмка лондонського театру «Глобус». Якщо вірити обкладинці, програмка стосувалася постановки шекспірівської п’єси «Сон літньої ночі», здійсненої майже двадцять п’ять років тому.

    На тій програмці було написано від руки фломастером: «Люба, ніколи не забувай, що ти — чудо».

    Ленґдон узяв програмку — і з неї на стіл випав стос газетних вирізок. Він спробував швидко покласти їх на місце, та коли розгорнув буклет на пожовклій сторінці, де зберігалися ті вирізки, то аж закляк від здивування.

    Ленґдон стояв і витріщався на фотопробу дитини-актора на роль пустотливого ельфа Пака у п’єсі Шекспіра. На знімку була маленька дівчинка віком років п’ять, не більше, її русяве волоссячко було зібране ззаду в уже знайомий Ленґдону «кінський хвіст».

    Під фото стояв підпис: «Народження нової зірки».

    Автор стислого біографічного нарису аж захлинався від захвату, розповідаючи про театрального вундеркінда — Сієнну Брукс, дівчинку з фантастичним IQ, яка за одну ніч завчила ролі всіх персонажів і під час перших репетицій часто підказувала текст своїм колегам-претендентам на ту чи іншу роль. Серед хобі цієї п’ятирічної дівчинки були скрипка, шахи, біологія та хімія. Дитя заможного подружжя з лондонського передмістя Блекгіт, вона вже встигла прославитися в наукових колах: у чотири роки крихітка перемогла шахового гросмейстера, граючи чорними, та ще й читала трьома мовами.

    «Отакої! — подумав Ленґдон. — Оце так Сієнна! Що ж, це принаймні дещо пояснює».

    Професор пригадав, що одним із найвідоміших випускників Гарварду був вундеркінд на ім’я Саул Кріпке, який у віці шести років самотужки вивчив іврит, а до дванадцяти років устиг прочитати всі твори Декарта. Ленґдон пригадав також, що недавно читав про одного феноменального хлопця на ім’я Моше Кай Кавалін, котрий в одинадцятирічному віці здобув університетський диплом із середнім балом 4,0 і виборов титул чемпіона Сполучених Штатів у бойових мистецтвах, а в чотирнадцять років видав книгу під назвою «Це нам до снаги».

    Ленґдон узяв іншу газетну вирізку — то була стаття з фотографією Сієнни у віці семи років: «Геніальна дитина демонструє IQ у 208 балів».

    Ленґдон навіть не знав, що коефіцієнт розумового розвитку буває настільки високим. У статті йшлося про те, що Сієнна Брукс віртуозно грала на скрипці, мала здатність вивчити іноземну мову впродовж місяця й самотужки займалася анатомією та психологією.

    Він глянув на вирізку з медичного журналу: «Майбутнє думки — не всі уми народжуються рівними».

    У цій статті було фото Сієнни, десятирічної білявки. Вона стояла біля якогось великого медичного приладу. Стаття містила інтерв’ю з лікарем, котрий пояснив: томографія мозочка Сієнни продемонструвала, що він має фізичні відмінності від мозочків інших людей; у випадку Сієнни ця відмінність полягає в тім, що її мозочок — це дещо більший і більш обтічний за формою орган, здатний обробляти візуально-просторову інформацію в такий спосіб, який більшості людей навіть уявити важко. Лікар пояснив цю фізіологічну перевагу Сієнни незвичайно швидким клітинним зростанням у її мозку, дуже схожим на зростання ракових клітин, однак відмінність полягала в тому, що зростала корисна мозкова тканина, а не смертоносні ракові клітини.

    Потім Ленґдон знайшов вирізку з провінційної газети.

    Стаття називалася «Прокляття обдарованості».

    Цього разу фото не було, але в статті йшлося про молодого генія Сієнну Брукс, яка намагалася ходити до звичайної школи, але зазнавала принижень і глузування з боку інших учнів, бо не вписувалася в їхній колектив. У статті писалося також про самотність, від якої страждають обдаровані молоді люди, чиї соціальні навички відстають від їхнього розумового розвитку, і про той бойкот, якого вони часто зазнають.

    Якщо вірити цій статті, Сієнна втекла з дому у восьмирічному віці й виявила достатньо розуму, щоби прожити самотужки непоміченою впродовж десяти днів. Її знайшли в фешенебельному лондонському готелі, де вона, удавши із себе доньку багатого пожильця, поцупила ключа й замовляла доставку харчів і напоїв до номера за його рахунок. Судячи з усього, упродовж того тижня вона примудрилася прочитати тисячу шістсот сторінок знаменитого підручника з анатомії Генрі Грея. Коли представники влади поцікавилися, чому вона читала медичні тексти, дівчинка відповіла, що їй хотілося дізнатися, що не так із її мозком.

    Ленґдону стало всім серцем шкода ту маленьку дівчинку. Якою ж самотньою має почуватися дитина, котра так сильно відрізняється від інших дітей! Він знову склав докупи всі вирізки, затримавши ще раз погляд на фотографії п’ятирічної Сієнни в ролі Пака. Ленґдон мав визнати, що з огляду на сюрреалістичні обставини його сьогоднішнього знайомства із Сієнною вона навдивовижу добре підходила на роль пустотливого ельфа, здатного насилати сни. І Ленґдону захотілося, щоб він, як і персонажі шекспірівської п’єси, зміг прокинутися і вдати, наче все те, що сталося нещодавно, йому просто наснилося.

    Ленґдон обережно вклав вирізки до тої самої сторінки й згорнув програмку, несподівано відчувши сум, коли ще раз побачив напис на обкладинці: «Люба, ніколи не забувай, що ти — чудо».

    Його погляд зупинився на відомому символі, що прикрашав обкладинку театральної програмки. То була давньогрецька піктограма, яку зображували на більшості театральних програмок у всьому світі, — символ віком дві з половиною тисячі років, що став синонімом драматичного театру.

    Le maschere. Маска.



    Ленґдон поглянув на традиційні обличчя трагедії й комедії, що дивилися на нього з обкладинки, і раптом відчув у вухах якесь дивне гудіння: наче в його голові натягували дріт і той дріт натужно вібрував. Гострий, мов удар кинджала, біль пронизав його мозок. Образи масок попливли перед його очима. Ленґдон охнув, хапаючи ротом повітря і, обхопивши голову руками, опустився на стілець, що стояв біля стола.

    У темряві, що огортала Ленґдона, на нього люто накинулися ті самі видіння — яскраві й контрастні.

    Знову срібноволоса жінка з амулетом гукала його з протилежного боку кривавої ріки. Її розпачливі зойки пронизували просякнуте смородом повітря, вони ледь чулися крізь вигуки замордованих та вмирущих, які звивалися в агонії. Людських тіл було стільки, скільки око сягало. Знову Ленґдон побачив ноги з написом R. Людина, закопана по пояс головою донизу, відчайдушно вимахувала ними в повітрі, немов крутила педалі.

    — Шукай — і знайдеш! — гукнула жінка Ленґдону. — Час спливає!

    Знову Ленґдон відчув нагальну потребу допомогти їй... допомогти кожному. Охоплений відчаєм, він крикнув їй через кривавий потік:

    — Хто ти?!

    І знову жінка підняла руку й відсунула вуаль, за якою Ленґдону відкрилося те саме надзвичайне обличчя, яке він бачив раніше.

    — Я — життя, — відповіла вона.

    Раптом у небі над нею вирисувалося гігантське видіння — страхітлива маска з довгим, схожим на дзьоб носом та двома палаючими зеленими очима, які витріщалися на Ленґдона.

    — А я... я — смерть, — прогудів голос.

    Розділ 8

    Ленґдон різко розплющив очі та глибоко вдихнув. Він і досі сидів за робочим столом Сієнни, обхопивши голову руками. Серце його несамовито калатало.

    «Що ж це в біса зі мною коїться, га?»

    Видіння срібноволосої жінки й дзьобатої маски не йшли йому з пам’яті. Я — життя. А я — смерть. Він спробував викинути ті видіння з голови, але вони немов витаврувалися в його мозку. А зі стола на нього витріщалися дві маски з театральної програмки.

    «Ваші спогади залишатимуться сплутаними й неструктурованими, — сказала йому Сієнна. — Минуле, сьогодення й фантазії — усе змішається докупи».

    У Ленґдона запаморочилося в голові.

    Десь у квартирі задзвонив телефон. То був пронизливий старомодний дзвінок, що долинав із кухні.

    — Сієнно? — гукнув Ленґдон, встаючи з-за стола.

    Але йому ніхто не відповів. Сієнна й досі не повернулася. Через два дзвінки ввімкнувся автовідповідач.

    Ciao, sono io, — почувся у відповідь радісний голос Сієнни. — Lasciatemi un messaggio e vi richiamerò. (Привіт. Це я. Залиште ваше повідомлення, і я вам передзвоню.)

    Почувся писк, і якась охоплена панікою жінка з сильним східноєвропейським акцентом надиктувала повідомлення. Її голос відлунив у коридорі.

    — Сієнно, це Данікова. Ти де? Це жахливо! Твій друг, лікар Марконі, він помирати! У шпиталі всі збожеволіти! Тут поліція! Люди кажуть поліції, що ти втекла, рятуючи пацієнта! Чому? Ти ж його зовсім не знаєш! Тепер поліція хоче поговорити з тобою! Вони взяли твою особову справу! Я знаю, що та інформація фальшива — хибна адреса, без телефонних номерів, липова робоча віза, тому вони не знайти тебе сьогодні, але невдовзі все одно вони тебе знайти!

    Я намагаюся попередити тебе. Мені дуже жаль, що так сталося, Сієнно.

    Дзвінок скінчився.

    Ленґдон відчув, як на нього накотилася нова хвиля жалості й каяття. Із того, що він почув у цьому повідомленні, стало зрозуміло, що лікар Марконі дозволив Сієнні працювати в шпиталі. А тепер поява Ленґдона в лікарні коштувала Марконі життя, а інстинктивне бажання Сієнни врятувати незнайомця може їй дорого обійтися в майбутньому.

    У цей момент у дальньому кутку квартири гучно гепнули двері.

    «Вона повернулася».

    Через кільканадцять секунд заверещав автовідповідач.

    «Сієнно, це Данікова! Ти де?»

    Ленґдон аж скривився, знаючи, що саме почує Сієнна. Поки прокручувалося повідомлення, він прибрав програмку й поклав на столі все так, як було раніше. І нечутно прослизнув назад до ванної кімнати, почуваючись незручно через те, що зазирнув у минуле Сієнни.

    Через десять секунд у двері ванної тихо постукали.

    — Я почеплю одіж на ручку дверей, — сказала Сієнна хрипким від хвилювання голосом.

    — Дуже вдячний, — відповів Ленґдон.

    — Коли впораєшся, прийди, будь ласка, у кухню, — додала вона. — Мені хотілося б показати тобі дещо важливе, перш ніж ми до кого-небудь звернемося.

    * * *

    Сієнна пройшла через залу до своєї скромної спальні, дістала з комода сині джинси і светр і попрямувала до туалетної кімнати.

    Зустрівшись очима з власним віддзеркаленням, вона підняла руку, міцно вхопилася за товстий «кінський хвіст», сильно смикнула його — і зняла перуку з голого скальпа.

    Із дзеркала на неї втупилася поглядом лиса тридцятидворічна жінка.

    Сієнні не бракувало проблем у житті, і хоча вона вже навчилася покладатися на інтелект, щоб долати труднощі, нинішня халепа приголомшила її.

    Відклавши перуку, вона вмила лице й руки, ретельно витерлась, потім переодяглася, знову наділа перуку й обережно поправила її. Жалість до самої себе була тим почуттям, до якого Сієнна майже завжди ставилася з нетерпимістю, але тепер, коли на очі наверталися сльози, вона збагнула, що не має іншого вибору, як дозволити собі поплакати.

    І вона дозволила.

    Вона плакала через своє життя, яке не піддавалося контролю.

    Вона плакала за наставником, який загинув у неї на очах.

    Вона плакала через нестерпну самотність, якою повнилося її серце.

    Але понад усе вона плакала за своїм майбутнім, яке зненацька стало таким непевним.

    Розділ 9

    У трюмі фешенебельного судна «Мендаціум» координатор Лоренс Нолтон сидів у своїй зачиненій скляній кабінці й отетеріло витріщався на монітор комп’ютера. Він щойно завершив попередній перегляд відеоматеріалу, який залишив їхній клієнт.

    «Невже я маю передати оце засобам масової інформації завтра вранці?»

    За десять років роботи в Консорціумі Нолтону доводилося виконувати всілякі дивовижні завдання, які, наскільки йому було відомо, лежали в площині між шахрайством і незаконністю. Робота в сірій царині моралі була звичною для Консорціуму — організації, єдиний моральний принцип якої полягав у тому, щоб іти на все заради виконання обіцянки, даної клієнту.

    «Будемо виконувати. І не треба зайвих запитань. Що б гам не було».

    Однак перспектива оприлюднення цього відео стурбувала Нолтона. У минулому, хоч які б химерні завдання доводилося виконувати, він завжди розумів раціональний бік справи... розумів мотиви... розумів потребу в бажаному результаті.

    Однак це відео просто збивало з пантелику.

    Відчувалося, що воно якесь не таке.

    Дуже не таке.

    Повернувшись за комп’ютер, Нолтон знову запустив відеофайл, сподіваючись, що повторний перегляд прояснить суть справи. Він підсилив звук і приготувався до дев’яти- хвилинного перегляду.

    Як і першого разу, відео почалося з тихого плюскоту води в химерній, заповненій водою порожнині, де все купалося в неприродному червоному світлі. Знову камера пірнула під освітлену воду, щоб показати вкрите намулом дно печери. І знову Нолтон прочитав напис на підводній титановій дошці:

    У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ

    СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

    Бентежило те, що та відполірована дошка була підписана іменем їхнього клієнта. Те, що дата була завтрашня, стривожило Нолтона ще більше. А те, що він побачив далі, змусило його рознервуватися не на жарт.

    Ось камера змістилася ліворуч і показала лячний предмет, що висів під водою біля дошки.

    Там, прикріплена до дна тоненьким дротом, гойдалася пластикова куля. Крихка й тремтлива, наче велетенська мильна бульбашка, прозора сфера висіла у воді, наче підводна повітряна куля, але надута вона була не гелієм, а якоюсь желатиноподібною жовто-брунатною рідиною. Цей роздутий аморфний мішок діаметром приблизно тридцять сантиметрів, під прозорою оболонкою мав похмуру хмару рідини, що поволі вирувала, схожа на епіцентр народжуваної бурі.

    «О Господи», — подумав Нолтон, відчуваючи внутрішній дискомфорт. Під час другого перегляду цей плавучий мішок видався ще більш загрозливим.

    Поступово картина почорніла й зникла.

    З’явилася нова картина: волога стіна печери, на якій танцювали хвилясті віддзеркалення підсвіченої лагуни. На стіні відбилась якась примара... примара чоловіка, що стояв у печері.

    Але голова того чоловіка була спотворена... жахливо спотворена.

    Замість носа той чоловік мав довгий дзьоб, наче він був наполовину птахом. Коли він заговорив, голос його був якийсь приглушений, і говорив той чоловік химерно-велемовно, із розміреним ритмом, наче був оповідачем якогось класичного твору.

    Нолтон сидів непорушно і, затамувавши дух, слухав дзьобату істоту.

    Я — Привид.

    Якщо ви дивитесь цей фільм, це означає, що моя душа нарешті упокоїлася.

    Загнаний углиб, я мушу промовляти до світу з землі, заточений до цієї похмурої печери, де червоні, як кров, води, стікають до лагуни, яка не віддзеркалює зірок.

    Але це мій рай... ідеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти.

    Це пекло.

    Невдовзі ви дізнаєтесь, що я залишив після себе.

    Однак навіть тут я чую звуки кроків тих неуків, які переслідують мене... невігласів, готових на все, щоб перешкодити мені.

    Ви скажете: «Простіть їм, бо не відають вони, що коять».

    Але в історії настає такий момент, коли невігластво припиняє бути прогрішенням, яке можна пробачити... настає такий момент, коли тільки мудрість має владу відпускати гріхи.

    Із чистою совістю я заповів вам увесь свій дар надії, порятунку і прийдешнього дня.

    Однак і досі існують ті, хто женуть мене, мов пса, надихаючись своїм фарисейським переконанням у тому, що я божевільний. Є одна срібноволоса красуня, яка зве мене потворою! Як і ті сліпі у своєму невігластві церковники, котрі вимагали смерті Коперника, вона ставиться до мене з презирством — як до демона, настрашена тим, що я узрів часточку істини.

    Але я не пророк.

    Я — ваше спасіння.

    Я — Привид.

    Розділ 10

    Сідай, — сказала Сієнна. — Я маю до тебе декілька запитань.

    Увійшовши в кухню, Ленґдон відчув, що вже значно впевненіше тримається на ногах. На ньому був костюм «Бріоні», запозичений у сусіда, і цей костюм пасував йому напрочуд добре. Навіть туфлі-мокасини — і ті виявилися вельми зручними, тому Ленґдон подумки відзначив, що коли повернеться додому, то неодмінно придбає італійське взуття.

    «Якщо мені вдасться повернутися додому».

    Сієнна зазнала трансформації — перетворилася на жінку природної краси, бо перевдягнулась у джинси і кремовий светр, які підкреслювали стрункість і грацію її фігури. Із волоссям, і досі забраним ззаду в «кінський хвіст», але без медичного халата, який надавав їй певної владної аури, вона здавалася на вигляд слабшою і вразливішою. Ленґдон помітив, що очі в Сієнни почервоніли, наче вона щойно плакала, і сильне почуття провини знову охопило його.

    — Сієнно, вибач, будь ласка. Я чув повідомлення, яке залишили тобі на телефоні. Не знаю навіть, що й сказати.

    — Дякую, — відповіла вона. — Але наразі нам слід зосередитися на тобі. Сідай, будь ласка.

    Її тон став більш упевненим, і Ленґдон пригадав статті про її високорозвинений інтелект і ранній розвиток у дитинстві.

    — Мені треба, щоб ти поміркував, — сказала Сієнна, жестом запрошуючи його сідати. — Ти пам’ятаєш, як ми дісталися до цієї квартири?

    Ленґдон не зрозумів, який це має стосунок до всього, що відбувається.

    — На таксі, — відповів він, сідаючи за стіл. — У нас хтось стріляв.

    — Стріляли не в нас, а в тебе. Це однозначно.

    — Так. Вибач.

    — А пам’ятаєш постріли, коли ти був усередині таксомотора?

    «Дивне запитання».

    — Так, пам’ятаю. Було два постріли. Один влучив у бокове дзеркало, а другий розбив заднє вікно.

    — Добре, а тепер заплющ очі.

    Ленґдон збагнув, що Сієнна перевіряє його пам’ять, і заплющив очі.

    — У що я вдягнена?

    Сієнна чітко постала перед мисленим зором Ленґдона.

    — Чорні туфлі на пласкій підошві, сині джинси та кремовий светр із V-подібним вирізом. Волосся русяве, до плечей, зібране ззаду. А очі карі.

    Ленґдон розплющив очі й уважно оглянув Сієнну, задоволений тим, що його ейдетична пам’ять функціонує нормально.

    — Добре. Маєш прекрасну візуально-пізнавальну фіксацію, і це підтверджує, що твоя амнезія стосується виключно минулого, а також те, що твоїй здатності формувати спогади не завдано непоправної шкоди. Ти не пригадав нічого нового про те, що трапилося впродовж останніх кількох днів?

    — На жаль, ні. Утім, коли тебе не було, на мене накотилася ще одна хвиля тих самих видінь.

    Ленґдон розповів Сієнні про рецидиви галюцинацій, у яких фігурували жінка під вуаллю, гори трупів та ноги з літерою R, що стирчали, звиваючись, із землі. Потім він розповів їй про химерну дзьобату маску, що витала в небі.

    — «Я — смерть»? — стурбовано спитала Сієнна.

    — Так, саме це вона й казала.

    — Зрозуміло... Звучить навіть крутіше, ніж «Я — Вішну, руйнівник світів».

    Молода жінка процитувала фразу фізика Оппенгеймера, яку він мовив під час випробовування першої атомної бомби.

    — А ця дзьобата маска із зеленими очима... — сказала Сієнна, — ти маєш хоч якесь пояснення, звідки у твоїй голові міг узятися цей образ?

    — Жодного пояснення, але маски в такому стилі були досить поширеними у Середньовіччі, — сказав Ленґдон і після невеличкої паузи продовжив: — Вона зветься маскою чуми.

    Сієнна чомусь сильно рознервувалася.

    — Маска чуми?

    Ленґдон швидко пояснив їй, що в його світі символів унікальна форма маски з довгим дзьобом була майже синонімом Чорної Смерті — смертоносної чуми, яка вихором пронеслася Європою на початку чотирнадцятого сторіччя, винищивши до третини населення в деяких із її регіонів. Більшість людей вважали, що «чорне» в Чорній Смерті мало стосунок до потемніння плоті жертв, спричиненого гангреною та підшкірними крововиливами, але насправді слово «чорна» відображало той глибокий панічних страх, який епідемія чуми поширювала серед населення.

    — Ту дзьобату маску, — сказав Ленґдон, — носили середньовічні чумні лікарі, щоб до їхніх ніздрів не добралася пошесть під час лікування хворих. Нині ці маски можна побачити лише на венеціанському карнавалі — як лячну згадку про той похмурий період італійської історії.

    — А ти певен, що бачив таку маску в одному зі своїх видінь? — спитала Сієнна вже тремтячим голосом. — Маску середньовічного чумного лікаря?

    Ленґдон кивнув. Бо ту дзьобату маску було важко сплутати з якоюсь іншою.

    Сієнна нахмурила брови так, що в Ленґдона виникло відчуття, наче вона вигадує спосіб повідомити йому якусь погану новину.

    — І та жінка знову й знову казала тобі: «Шукай — і знайдеш»?

    — Так. Як і раніше. Але проблема ось у чім: я не знаю, що маю шукати.

    Сієнна повільно випустила з легенів повітря, і її обличчя стало ще більш серйозним.

    — Здається, я можу знати, що ти маєш шукати. Навіть більше: гадаю, що ти вже його знайшов.

    Ленґдон спантеличено витріщився на неї.

    — Про що ти кажеш?

    — Роберте, минулої ночі, коли ти з’явився в шпиталі, ти приніс у кишені свого піджака дещо незвичне. Ти пам’ятаєш, що то було?

    Ленґдон похитав головою.

    — Ти приніс із собою один предмет... вельми моторошний предмет. Я випадково знайшла його, коли ми тебе мили. — І з цими словами Сієнна кивнула на скривавлений твідовий піджак Ленґдона, що розгорнутий лежав на столі. — Той предмет і досі в кишені, можеш поглянути на нього, якщо хочеш.

    Ленґдон нерішуче обдивився свій піджак. «Тепер принаймні зрозуміло, чому Сієнна прихопила його з собою». Він узяв свій скривавлений піджак і ретельно обшукав усі кишені. І нічого не знайшов. Знову обшукав. І, насамкінець, обернувся до Сієнни й знизав плечима.

    — Там нічого немає.

    — А якщо пошукати в потайній кишені?

    — Що? Мій піджак не має потайної кишені.

    — Не має? — здивовано спитала Сієнна. — Отже... це чужий піджак?

    Ленґдон відчув, як думки в його голові знову переплуталися.

    — Ні, це мій піджак.

    — А ти певен?

    «На всі сто, чорт забирай, — подумав він. — Тому що це мій улюблений костюм «Кімберлі»». Ленґдон відкотив підкладку й показав Сієнні етикетку зі своїм улюбленим символом із царини моди: відома в усьому світі сфера, прикрашена тринадцятьма схожими на ґудзики самоцвітами й мальтійським хрестом.

    Облиште це шотландцям — нехай викликають духів воїнів Христових на клаптику саржі.

    — Поглянь-но ось на це, — сказав Ленґдон, показуючи на ініціали Р. Л., вишиті вручну на етикетці. В університетському містечку, де сотні твідових піджаків скидалися й вдягалися в аудиторіях та їдальнях, Ленґдон не хотів стати жертвою випадкового обміну.

    — Я вірю тобі, — сказала Сієнна, забираючи в Ленґдона піджак. — А тепер ти дивися сюди.

    Вона розгорнула піджак так, що стало видно його підкладку в нижній частині спини. Там, ретельно прихована поміж складок, виявилася велика, акуратно скроєна кишеня.

    — Що за чортівня?

    Ленґдон анітрохи не сумнівався, що ніколи раніше не бачив тої кишені.

    Це був бездоганно змайстрований прихований шов.

    — Її там раніше не було! — наполягав Ленґдон.

    — Тоді, наскільки я розумію, ти й цього не бачив? — Сієнна засунула руку до кишені, видобула з неї гладенький металевий предмет і обережно вклала Ленґдону в руку.

    Той отетеріло витріщився на нього.

    — Ти знаєш, що це? — поцікавилася Сієнна.

    — Ні... — відповів Ленґдон тремтливим голосом. — Ніколи не бачив нічого подібного.

    — Що ж, на жаль, я знаю, що це таке. І абсолютно впевнена, що саме через цей предмет хтось намагається вбити тебе.

    * * *

    Міряючи кроками свою приватну кабінку на борту яхти «Мендаціум», координатор Нолтон розмірковував про відео, яке мав оприлюднити завтра вранці перед усім світом, і відчував дедалі більший неспокій.

    Я — Привид?

    Ходили чутки, що саме цей клієнт упродовж кількох останніх місяців страждав від психічного розладу, і, здавалося, це відео абсолютно невідпорно ці чутки підтверджувало.

    Нолтон знав, що має два варіанти на вибір: або підготувати відео для завтрашнього оприлюднення, як і домовлено з клієнтом, або віднести його Начальнику нагору, щоб дізнатися його думку з цього приводу.

    «Утім, я й так знаю, що він мені скаже, — подумав Нолтон. Бо ніколи не був свідком того, як Начальник вдавався до дій, котрі суперечили обіцянці, даній клієнту. — Він накаже мені оприлюднити це відео... скаже, щоб я не ставив зайвих запитань, і розлютиться на мене через те, що я прийшов до нього зі своїми сумнівами».

    Нолтон знову зосередив увагу на відео, перемотав його до особливо бентежного місця — і перед ним знову з’явилася химерно освітлена печера, у якій плюскотала вода.

    І в вологій стіні бовванів привид гуманоїда — високого чоловіка з довгим, як у птаха, дзьобом.

    І потворний привид знову заговорив приглушеним голосом.

    Тепер настала нова Темна доба.

    Сторіччя тому Європа борсалася в глибинах власного убозтва й страждань: її населення — то була жалюгідна безладна юрма, що страждала від голоду й холоду, потонувши у власних гріхах і безпорадності. Воно нагадувало надміру зарослий ліс, задушений сухостоєм, ліс, що чекав на удар Божої блискавки, на іскру, яка нарешті запалить вогонь, який пронесеться просторами, знищить той сухостій і знову поверне сонячне світло здоровим кореням.

    Вибракування — це природна процедура, до якої вдається Господь.

    Спитайте в себе: «Що прийшло на зміну Чорній Смерті?»

    Відповідь відома нам усім.

    Ренесанс.

    Відродження.

    Так було завжди. За смертю йде народження нового життя.

    Щоб потрапити до раю, людина має пройти крізь пекло.

    Цього навчив нас Господь.

    А ота срібноволоса неосвічена жінка має нахабство називати і мене потворою. Невже вона й досі не зрозуміла математики майбутнього? Жахіть, які воно із собою принесе?

    Я — Привид.

    Я — ваш порятунок.

    Тож я стою в цій печері, спрямувавши свій пильний погляд через лагуну, у якій не віддзеркалюються зорі. Тут, під водами затонулого палацу, тліє пекло.

    Невдовзі воно вибухне полум’ям.

    І коли це станеться, ніщо у світі не зможе його зупинити.

    Розділ 11

    Предмет, який Ленґдон тримав у руці, був навдивовижу важким як для свого невеликого розміру. Тоненький та гладенький полірований металевий циліндр мав приблизно п’ятнадцять сантиметрів завдовжки й був заокруглений з країв, мов мініатюрна торпеда.

    — Не поспішай викинути цю штуку чи гепнути нею об підлогу. Краще поглянь на неї з іншого боку. — Сієнна роблено всміхнулася. — Ти ж казав, що ти — професор із символів!

    Ленґдон знову зосередився на рурці й покрутив її в руках, аж поки йому на очі не виплив яскраво-червоний символ, зображений на її поверхні.

    Його тіло вмить напружилося.

    Ленґдон знав, що лише жменька значущих символів має здатність вселяти миттєвий страх у свідомість людини. Але значок, який щойно трапився йому на очі, був, безперечно, першим у цьому обмеженому переліку. Відчувши тваринний страх, Ленґдон зреагував інстинктивно й миттєво: поклав рурку на стіл і опустився на стілець.

    Сієнна кивнула.

    — Отож-бо, я зреагувала так само.

    Позначка на рурці була простою трибічною піктограмою.

    Колись Ленґдон прочитав, що цей сумнозвісний символ розробила в 1960-х роках компанія «Доу кемікал», щоб замінити ним цілий набір безсилих та неефективних попереджувальних знаків, які були тоді у вжитку. Як і всі вдалі символи, ця піктограма вийшла простою, чіткою й легко відтворюваною. Кмітливо поєднавши в собі асоціації з усім — під клешень краба і до кидальних ножів ніндзя, цей сучасний символ біологічної небезпеки перетворився на всесвітньо відоме клеймо, котре передавало слово «небезпека» універсальною мовою.

    — Ця маленька рурка є біоконтейнером, — сказала Сієнна. — Вона використовується для перевезення небезпечних речовин. Час від часу вони трапляються в нашій медичній галузі. Усередині — вставка з пінопласту, до якої можна вкласти зразки для безпечного транспортування. У даному ж випадку, — вона показала на символ біологічної небезпеки, — мені здається, що там міститься смертоносна хімічна речовина, а може... вірус? — Сієнна зробила невелику паузу. — Перші віруси пропасниці Ебола були привезені з Африки в схожій рурці.

    Але це було не те, про що хотілося почути Ленґдону.

    — Якого біса воно потрапило до мого піджака?! Я — професор історії мистецтва, а не біології!

    Моторошні видіння покручених тіл блискавкою промайнули в його свідомості... а над ними витала маска чуми.

    Дуже вибачаюсь, дуже вибачаюсь.

    — Звідки б цей контейнер не взявся, — сказала Сієнна, — він зроблений за останнім словом техніки. Титан покритий шаром свинцю. Практично непроникний, навіть для радіації. Як на мене, то це казенна річ. — Вона показала на чорну пластинку збоку значка біонебезпеки; та була завбільшки з поштову марку. — Це для розпізнання відбитків пальців. Запобіжний засіб на той випадок, якщо цю штуку поцуплять або загублять. Такі рурки може відкрити лише конкретна особа.

    Хоча Ленґдон і відчував, що його розум уже працює і нормальною швидкістю, він ще мав таке враження, що трохи недобирає. «Я носив при собі біометрично загерметизований контейнер».

    — Коли я знайшла цю рурку в тебе в піджаку, мені захотілося таємно показати її лікареві Марконі, але я не мала такої змоги, допоки ти не прокинувся. Я подумувала прикласти твій палець до чорної пластинки, поки ти був непритомний, але не мала жодного уявлення про вміст цієї рурки, тому...

    — Мій палець?! — Ленґдон похитав головою. — Ця штука ніяк не може бути запрограмована на те, щоб її відмикав саме я. Я поняття зеленого не маю про біохімію. Я ніколи не мав при собі нічого подібного.

    — А ти впевнений?

    Ленґдон був упевнений на всі сто. Він простягнув руку і приклав палець до чорної пластинки. Але не сталося нічого.

    — Ось бачиш, я ж казав...

    Титанова рурка гучно клацнула — і Ленґдон відсмикнув руку, наче обпік її. От зараза\ Він витріщився на рурку так, наче вона ось-ось розкрутиться сама і з неї просочиться смертоносний газ. Через три секунди контейнер клацнув ще раз; вочевидь, він знову замкнувся.

    Втративши дар мови, Ленґдон поглянув на Сієнну.

    Молода лікарка знервовано зітхнула.

    — Що ж, цілком очевидно, що саме тебе було призначено носієм цієї рурки.

    Але Ленґдону такий сценарій видався цілковито абсурдним.

    — Такого не може бути. По-перше, як я міг пронести цей шматок металу крізь сканер в аеропорту?

    — А може, ти летів приватним літаком? Чи, скажімо, його дали тобі вже тут, в Італії?

    — Сієнно, мені треба зв’язатися з консульством. Негайно.

    — А тобі не здається, що нам слід спершу розкрити цю штуку?

    Ленґдону доводилося робити у своєму житті нерозважливі вчинки, але він не збирався доповнювати їхній перелік відкриванням контейнера з небезпечною речовиною в кухні цієї жінки.

    — Я збираюся віддати цю рурку представникам влади. Негайно.

    Сієнна стиснула губи, вочевидь, розмірковуючи, як їй чинити далі.

    — Гаразд, але щойно ти зробиш цей дзвінок, ти залишишся сам-один. Я не можу в це вплутуватися. Тобі однозначно не можна зустрічатися з ними тут, у моїй квартирі. Мій статус іммігранта в Італії є... непростим.

    Ленґдон глянув Сієнні прямо в очі.

    — Усе, що я знаю, Сієнно, — це те, що ти врятувала мені життя. І я буду вибиратися з цієї ситуації так, як цього хотіла б ти.

    Вона вдячно кивнула і, підійшовши до вікна, глянула вниз на вулицю.

    — Гаразд, я пропоную зробити ось що.

    Сієнна швидко окреслила план. Він був простим, розумним і безпечним.

    Ленґдон дивився, як вона розблокувала свій мобільний телефон і набрала номер. Її тонкі пальці рухалися з продуманою рішучістю.

    Informazioni abbonati? — спитала Сієнна бездоганною італійською. — Per favore, può darmi il numero del Consolato americano di Firenze? (Інформаційна служба? Будь ласка, дайте мені номер телефону американського консульства у Флоренції.)

    Вона почекала, а потім швидко записала номер телефону.

    Grazie mille (Дуже дякую), — сказала Сієнна і від’єднала зв’язок. А потім простягнула Ленґдону папірець із телефонним номером та свій мобільний.

    — Починай. Ти пам’ятаєш, що казати?

    — Моя пам’ять у нормі, — відповів Ленґдон і, всміхнувшись, набрав телефонний номер, записаний на смужці паперу. Почулися гудки.

    «Навряд чи з цього щось вийде. Ще дуже рано».

    Він увімкнув гучномовець і поклав телефон на стіл, щоб Сієнна могла чути. На дзвінок відповіло записане повідомлення із загальною інформацією про послуги, що їх надавало консульство, та години роботи, яка мала розпочатися аж о восьмій тридцять.

    Ленґдон поглянув на годинник мобільного телефону. Була шоста ранку.

    — В екстреному випадку, — повідомив запис, — наберіть сім-сім, щоб поговорити з черговим працівником.

    Ленґдон негайно набрав ці дві цифри.

    Знову почулися гудки.

    Consolato americano, — озвався втомлений голос. — Sono il funzionario di turno. (Американське консульство. Черговий слухає.)

    Lei parla inglese? (Ви говорите італійською?) — уточнив Ленґдон.

    — Звісно, — відповів черговий з американським акцентом. У голосі чоловіка чулося легке роздратування через те, що його розбудили. — Чим можу допомогти?

    — Я — американець, я приїхав до Флоренції й зазнав нападу. Мене звуть Роберт Ленґдон.

    — Номер вашого паспорта, будь ласка, — сказав черговий і гучно позіхнув.

    — Я не маю паспорта. Гадаю, його викрали. Мене поранили пострілом у голову. Я був у шпиталі. Мені потрібна допомога.

    Раптом черговий прокинувся.

    — Як ви сказали, пане? У вас стріляли? Назвіть ваше ім’я та прізвище, будь ласка.

    — Роберт Ленґдон.

    У телефоні зашуміло, а потім Ленґдон почув, як працівник консульства щось друкує на клавіатурі. Пискнув комп’ютер. Пауза. Потім по клавіатурі знову забігали пальці. Комп’ютер тонко пискнув іще раз. Потім іще тричі.

    Настала довга пауза.

    — Пане, вас звуть Роберт Ленґдон? — перепитав черговий.

    — Саме так. І я потрапив у халепу.

    — Гаразд, пане, ваше ім’я має екстрену позначку. У такому разі, згідно зі службовою інструкцією, я маю негайно з’єднати вас із головним асистентом генерального консула. — Черговий замовк, наче сам не вірячи в те, що відбувається. — Залишайтеся на лінії.

    — Стривайте, а ви не могли б сказати мені...

    Але по той бік лінії вже почулися гудки виклику.

    Після четвертого гудка на дзвінок відповіли.

    — Колінз слухає, — почувся хрипкий голос.

    Ленґдон набрав повні легені повітря й заговорив якомога спокійнішим тоном:

    — Пане Колінз, мене звуть Роберт Ленґдон. Я — американець, що приїхав до Флоренції. У мене стріляли. Мені потрібна допомога. Я хочу прийти до американського консульства негайно. Ви мені допоможете?

    Низький голос відповів йому без вагань:

    — Хвала Господу, ви живі, пане Ленґдон. Ми вас шукали.

    Розділ 12

    У консульстві знають, що я тут?»

    Дізнавшись цю новину, Ленґдон відчув величезне полегшення. Пан Колінз, який назвався головним асистентом генерального консула, говорив рішучим тоном професіонала, але в його голосі звучало занепокоєння.

    — Пане Ленґдон, нам слід поговорити негайно. І, ясна річ, не по телефону.

    Ленґдону нічого не було ясно, але він не збирався переривати співрозмовника.

    — Я накажу комусь із колег привезти вас якнайскоріше, — запевнив Колінз. — Де ви є?

    Сієнна знервовано завовтузилася на стільці, слухаючи розмову через гучний зв’язок. Ленґдон заспокійливо кивнув їй, маючи намір ретельно дотримуватися плану, який вона склала.

    — Наразі я в маленькому готелі під назвою «Пенсіоне ла Фіорентина», — відповів Ленґдон, зиркнувши через вулицю на неоковирний готель, який Сієнна показала йому кілька хвилин тому. І дав Колінзу вуличну адресу.

    — Записав, — відповів старший адміністратор. — Нікуди не виходьте. Залишайтеся у своїй кімнаті. За вами приїдуть дуже швидко. Номер ваших апартаментів?

    — Тридцять один, — не змигнувши оком вигадав Ленґдон.

    — Гаразд, протягом двадцяти хвилин за вами заїдуть. — Колінз стишив голос. — До речі, пане Ленґдон, може, із мого боку це прозвучить недоречно, але мені неодмінно треба знати... та річ і досі при вас?

    «Та річ». Ленґдон відчув, що запитання, хоча й дещо завуальоване, стосувалося цілком конкретного предмета. Його погляд ковзнув до біоконтейнера, що лежав на кухонному столі.

    — Так, пане. Та річ і досі при мені.

    Було добре чути, як Колінз полегшено зітхнув.

    — Коли ми не отримали від вас жодної звістки, то подумали... якщо чесно, то ми подумали, що сталося найгірше. Я радий, що ми помилилися. Будьте на місці. Нікуди не виходьте. Упродовж двадцяти хвилин за вами заїдуть. Вам у двері постукають.

    І Колінз поклав слухавку.

    Уперше після того як він прокинувся в шпиталі, Ленґдон відчув, як його плечі розслабилися. «У консульстві знають, що відбувається, і невдовзі я матиму відповіді на мої запитання». Ленґдон заплющив очі й повільно випустив із легенів повітря, почуваючись майже в нормі. Його головний біль несподівано вгамувався.

    — Якісь шпигунські пристрасті та й годі, — сказала напівжартома Сієнна. — Ти що, таємний агент?

    Наразі Ленґдон і сам не мав уявлення, хто він. Думка про те, що з його пам’яті можуть випасти два дні, а сам він опиниться в незбагненній ситуації, здавалася дикою, однак сталося те, що сталося: ось він тут сидить, а до його зустрічі з представником американського консульства в пошарпаному готелі лишилося двадцять хвилин.

    «Що ж тут відбувається?»

    Він підвів погляд на Сієнну, усвідомлюючи, що невдовзі їхні шляхи розійдуться, однак водночас відчуваючи, що в них лишилася якась незавершена справа. Він згадав бородатого лікаря, який помирав на шпитальній підлозі перед його очима.

    — Сієнно, — прошепотів він. — Твій приятель... лікар Марконі... Це жахливо.

    Вона мовчки кивнула.

    — Мені страшенно шкода, що я тебе в це втягнув. Я знаю, що твій статус у шпиталі є непевним, а тут іще розслідування почнеться... — Голос Ленґдона затремтів і замовк.

    — Усе нормально, — сказала вона. — Мені не вперше перебиратися на нове місце.

    Із відстороненого погляду Сієнни Ленґдон зрозумів, що сьогодні вранці у її житті змінилося все. А життя Ленґдона також скидалося на хаос, однак він відчув, що всім серцем співчуває цій жінці.

    «Вона мені життя врятувала, а я їй життя зіпсував».

    Вони сиділи мовчки цілу хвилину, і атмосфера між ними ущільнювалася, наче обоє хотіли поговорити, але не мали що сказати. Зрештою вони були чужими людьми, і їхня нетривала й химерна подорож щойно добігла дорожньої розвилки, де кожен мав обрати власний шлях.

    — Сієнно, — нарешті озвався Ленґдон, — коли я розберуся з консульством, то, можливо, тобі знадобиться моя допомога... Звертайся, будь ласка...

    — Дякую, — прошепотіла вона й сумно відвела очі до вікна.

    * * *

    Поволі збігали хвилини, і Сієнна Брукс відсторонено дивилася в кухонне вікно, думаючи про те, що їй готує сьогоднішній день. Хай там як, вона не сумнівалася, що її світ матиме наприкінці дня зовсім інакший вигляд.

    Сієнна знала, що це, можливо, так адреналін на неї вплинув, але вона з подивом для себе виявила, що її вабить до цього американського професора. На додачу до своєї фізичної привабливості він, здавалося, ще й мав щире й добре серце. У якомусь далекому, іншому житті Роберт Ленґдон міг би навіть виявитися тим чоловіком, із яким їй захотілося б бути разом.

    «Та він ніколи б не захотів бути зі мною, — подумала вона. — Бо я зіпсута».

    Поки вона намагалася придушити емоції, щось за вікном впало їй в око. Вона стрімко підвелася і, притиснувшись обличчям до скла, увіп’ялася поглядом униз, у вулицю.

    — Роберте, поглянь!

    Ленґдон пильно поглянув униз на гладенький чорний мотоцикл BMW, який щойно з гуркотом підлетів до готелю «Пенсіоне ла Фіорентина» і зупинився. Його водій був високий та дужий, у чорному шкіряному костюмі та шоломі. Коли ж він граціозно зіскочив із мотоцикла і зняв із голови блискучий шолом, то Сієнна почула, як Ленґдону перехопило подих.

    Шпичасте волосся жінки неможливо було не впізнати.

    Вона дістала вже знайомий пістолет, перевірила глушник і засунула його назад до кишені куртки. А потім, рухаючись із грацією смертельно небезпечного хижака, прослизнула до готелю.

    — Роберте, — прошепотіла Сієнна голосом, що тремтів від страху. — Щойно уряд Сполучених Штатів послав декого, щоб тебе вбити.

    Розділ 13

    Прикипівши поглядом до готелю внизу, Ленґдон відчув, як його охопила паніка. Жінка зі шпичастим волоссям щойно зайшла до готелю, а він ніяк не міг второпати, звідки вона дізналася адресу.

    Адреналін хлинув у його судини, вкотре заплутавши хід думок.

    — Уряд моєї країни послав до мене вбивцю?

    Сієнна була спантеличена не менше за нього.

    — Роберте, це означає, що ота попередня спроба вбити тебе в шпиталі також була санкціонована урядом твоєї країни. — Вона підвелася і двічі перевірила замок у дверях своєї квартири. — Якщо консульство Сполучених Штатів має дозвіл на твоє вбивство... — Вона не закінчила думку, але їй і не треба було цього робити. Потенційні наслідки були самі собою очевидні й жахливі.

    «Що ж вони, чорт їх забирай, хочуть мені приписати? Невже вони думають, що я щось скоїв? І чому на мене полює уряд моєї країни?!»

    І знову Ленґдон почув ті два слова, котрі він здогадно мимрив, коли з’явився в шпиталі.

    Дуже вибачаюсь, дуже вибачаюсь.

    — Тобі тут небезпечно залишатися, — сказала Сієнна. — Нам тут небезпечно залишатися. — Вона вказала рукою на протилежний бік вулиці. — Та жінка бачила, як ми разом тікали зі шпиталю, і я готова битися об заклад, що твій уряд і наша поліція вже намагаються вистежити мене. Моя квартира в суборенді на чуже ім’я, але рано чи пізно вони мене знайдуть. — Вона поглянула на біорурку, що лежала на столі. — Ти маєш розкрити її, негайно.

    Ленґдон пильно поглянув на титановий пристрій, але, окрім символу біонебезпеки, не побачив нічого.

    — Що б там не було всередині, — сказала Сієнна, — воно, можливо, має ідентифікаційний код, назву якоїсь агенції, номер телефону чи ще що-небудь. Тобі потрібна інформація. Мені потрібна інформація! Твій уряд убив мого приятеля!

    Біль, що прозвучав у словах Сієнни, різко відвернув Ленґдона від його думок, і він кивнув, підтверджуючи, що жінка має рацію.

    — Так, я дуже вибачаюся... — Ленґдон аж скривився, знову почувши ці слова. Він обернувся до контейнера на столі й подумав: «Які ж таємниці там криються?» — Якщо я розкрию рурку, це може призвести до величезної небезпеки.

    Сієнна на мить замислилася.

    — Що б там не було всередині, воно надзвичайно надійно ізольоване, можливо, у пробірці з ударостійкого плексигласу. Ця біорурка є лише зовнішньою оболонкою, яка забезпечує додаткову міцність під час перевезення.

    Ленґдон поглянув у вікно на чорний мотоцикл, припаркований біля готелю. Жінка ще не вийшла, але невдовзі вона дізнається, що Ленґдона там немає. «Що ж вона робитиме далі? — подумав він. — І скільки часу мине до того, як вона загепає у двері цієї квартири?»

    І Ленґдон прийняв рішення. Він підняв титанову рурку й неохоче притиснув палець до чорної біометричної пластинки. Через секунду контейнер пискнув і гучно клацнув.

    Поки рурка знову не замкнулася, Ленґдон ухопив її за обидва кінці й крутнув у протилежних напрямках. Коли він зробив чверть оберту, контейнер пискнув удруге, і Ленґдон збагнув, що йому вдалося вимкнути замок.

    Відчуваючи, як спітніли долоні, він розкручував рурку далі. Дві її половинки плавно оберталися на бездоганно виточеній різьбі. А Ленґдон крутив, крутив із відчуттям, наче в нього в руках якась рідкісна й дорогоцінна матрьошка, тільки він не знає, що там усередині.

    Після п’яти обертів дві половинки послабли, і Ленґдон обережно потягнув їх у протилежних напрямках. Коли проміжок між половинками розширився і в ньому показалася пінопластова вставка, Ленґдон поклав її на стіл. Захисна оболонка віддалено нагадувала довгастий пластиковий м’яч.

    «А що, коли всередині нічого немає?»

    Ленґдон легенько відігнув верхню частину пінопластової оболонки й нарешті оголив предмет, що крився всередині.

    Сієнна увіп’ялася в нього поглядом, здивовано схиливши набік голову.

    — Це точно не те, на що я очікувала.

    Ленґдон сам гадав, що побачить якусь футуристичну на вигляд пляшечку, однак вміст біорурки можна було назвати яким завгодно, але не модерновим. Схоже, вишукано різьблений предмет був зроблений зі слонової кістки і мав приблизно такий самий розмір, як і трубочка з м’ятними льодяниками.

    — Гарний... — прошепотіла Сієнна. — Схожий на...

    — ...на циліндричну печатку, — сказав Ленґдон, нарешті дозволивши собі перевести дух. Винайдені шумерами три тисячі п’ятисотого року до нашої ери, циліндричні печатки були предтечами форм глибокого друку в друкарській справі. Різьблена декоративними зображеннями, така печатка мала поздовжній отвір, до якого вставлявся осьовий штир, щоб різьблений циліндр можна було котити як сучасний фарбувальний валик по вологій глині чи теракоті, аби «надрукувати» безперервну стрічку символів, зображень чи тексту.

    Ленґдон здогадався, що ця конкретна печатка була, безперечно, рідкісною та коштовною, однак йому було невтямки, навіщо її замкнули в титановому циліндрі, наче якусь небезпечну біологічну зброю.

    Коли Ленґдон обережно покрутив печатку в руках, він побачив, що саме цей екземпляр містив особливо моторошну гравюру: зображення триголового рогатого сатани, який пожирає трьох людей одночасно — по одному в кожній пащі.

    «Пречудово».

    В око Ленґдону впали сім літер, вирізьблених під зображенням диявола. Химерні каліграфічні літери були написані в дзеркальному відображенні, як і всі тексти на друкарських валиках, але Ленґдон легко прочитав їх: «SALIGIA».

    Сієнна примружено глянула на слово й прочитала його.

    — Саліджія?

    Ленґдон кивнув, відчувши холодок на спині, коли почув це слово, прочитане вголос.

    — Це латинський мнемонічний код, винайдений Ватиканом для того, щоб нагадувати християнам про сім смертних гріхів. Saligia — це абревіатура, яка означає superbia, avaritia, luxuria, invidia, gula, iraacedia.

    Сієнна нахмурила брови.

    — Гординя, пожадливість, хтивість, заздрість, зажерливість, лють і лінощі.

    Ленґдон був вражений.

    — Ти знаєш латину?

    — Мене виховували як католичку. Я знаю, що таке гріх.

    Ленґдон зобразив усмішку і, повернувшись поглядом до печатки, знову подумав: «А чому це її помістили в рурку, наче вона становить якусь небезпеку?»

    Мені здалося, що це слонова кістка, — сказала Сієнна. — А це звичайна кістка. — Вона підставила артефакт під сонячне світло й показала на лінії, що виднілися на ньому. — Слонова кістка структурується в ромбоподібні двійникові решітки з напівпрозорими борозенками; звичайні ж кістки утворюють структуру з паралельними борозенками та потемнілими раковинами.

    Ленґдон обережно підняв печатку й пильніше придивився до гравіювання. Оригінальні шумерські печатки різьбилися примітивними фігурами та клиноподібними знаками. Однак ця мала вишуканіше різьблення. «Середньовічне», — здогадався Ленґдон. Більше того, прикраси на ній вказували на бентежний зв’язок із його недавніми галюцинаціями.

    Сієнна стурбовано поглянула на нього.

    — Що таке?

    — Та сама рецидивна тема, — похмуро відказав Ленґдон, кивнувши на одне з різьблених зображень на печатці. — Бачиш цього триголового сатану, що пожирає людей? Це звичайний для Середньовіччя образ, що асоціюється з Чорною Смертю. Три зажерливі пащеки символізують швидкість, із якою чума косила населення Європи.

    Сієнна тривожно зиркнула на символ біонебезпеки, зображений на рурці.

    Згадки про чуму траплялися цього ранку частіше, аніж Ленґдон був готовий констатувати, тому він неохоче визнав іще один зв’язок.

    — Saligia є віддзеркаленням колективних гріхів людства, котрі, згідно із середньовічною релігійною доктриною...

    — ...стали причиною того, що Господь обрушив на світ свою кару у вигляді Чорної Смерті, — сказала Сієнна, завершуючи його думку.

    — Саме так. — Ленґдон замовк, на мить втративши нитку думки. Він щойно помітив у циліндрі одну річ, яка спантеличила його. Зазвичай людина може дивитися крізь порожнисту циліндричну печатку, мов крізь трубу, але в цьому випадку отвір печатки був чимось заповнений. У цю кістку щось вставлено. На торець впало світло, і він замерехтів.

    — Там усередині щось є, — сказав Ленґдон. — І схоже, воно зроблене зі скла. — Із цими словами він перевернув циліндр, щоб поглянути з протилежного торця, і коли він зробив це, усередині заторохтів якийсь маленький предмет, перекотившись з одного торця циліндра до другого, наче кульковий підшипник у трубі.

    Ленґдон завмер і тієї ж миті почув, як поруч із ним охнула Сієнна.

    «Що то в біса було?»

    — Ти чув той звук? — прошепотіла Сієнна.

    Ленґдон кивнув і обережно зазирнув у торець рурки.

    — Здається, отвір заблокований чимось... металевим. Може, то заглушка пробірки?

    Сієнна позадкувала.

    — А тобі не здається, що воно... розбите?

    — Не думаю.

    Ленґдон обережно перевернув кістку, щоб ретельніше придивитися до скляного торця, і цієї миті торохтіння повторилося. А за мить скло в циліндрі взагалі утнуло дещо абсолютно несподіване — воно почало світитися.

    Очі Сієнни широко розкрилися.

    — Стій, Роберте! Не рухайся!

    Розділ 14

    Ленґдон завмер абсолютно непорушно, так само непорушно тримаючи в руці кістяний циліндр. Не підлягало жодному сумніву, що скло на торці рурки випромінювало світло... воно жевріло так, немов те, що було всередині циліндра, раптово прокинулося.

    Світло всередині кістки поступово згасло.

    Сієнна підійшла ближче, пришвидшено дихаючи. Вона нахилила голову й пильно оглянула видиму ділянку скла всередині кістки.

    — Переверни її знову, — прошепотіла вона. — Тільки дуже повільно.

    Ленґдон потихеньку перевернув кістяний циліндр догори ногами. І знову всередині заторохтіла якась маленька штука, а потім затихла.

    — Іще раз, — попросила Сієнна. — Легенько.

    Ленґдон повторив процедуру, і в рурці знову заторохтіло. Цього разу внутрішнє скло слабко замерехтіло, на якусь мить засвітилося, а потім знову потемнішало.

    — Схоже, що то пробірка з кулькою-активатором, — заявила Сієнна.

    Ленґдон знав про кульки-активатори, які використовувалися в бляшанках із розпилювальною фарбою: занурені дробинки допомагали ретельніше розмішувати фарбу, якщо струснути бляшанку.

    — Схоже, там є якась фосфоресцентна хімічна сполука, — сказала Сієнна. — Або біолюмінісцентний організм, який світиться, якщо його стимулювати.

    Та в Ленґдона виникли інші ідеї. Йому колись доводилося бачити палички хімічного світіння і навіть біолюмінісцентний планктон, який світився, коли човен збурював його природне середовище. Тому професор майже не сумнівався в тім, що цей біоконтейнер не містив ані першого, ані другого. Він потихеньку перевернув кістяний циліндрик іще кілька разів, допоки той не засвітився, а потім спрямував його люмінесцентний торець собі на долоню. Як і очікувалося, йому на шкіру впало слабке червонувате світло.

    «Приємно усвідомлювати, що IQ 208 балів інколи може давати збої».

    — Ось дивись, — сказав Ленґдон і несамовито струсонув рурку. Предмет усередині заторохтів ще швидше.

    Сієнна аж назад відскочила.

    — Що ти робиш?

    Не припиняючи трясти рурку, Ленґдон підійшов до вимикача й клацнув ним, вимикаючи світло. У кухні стало відносно темно.

    — Усередині — не пробірка, — сказав він, і досі несамовито трясучи рурку. — Це указка Фарадея.

    Колись Ленґдону дав схожий пристрій один із його студентів — то була лазерна указка для лекторів, які, не бажаючи без кінця марнувати кошти на батарейки, були не проти витратити трохи зусиль на те, щоб кілька секунд потрусити указку, перетворюючи кінетичну енергію на електричний струм. Якщо пристрій потрусити, то металева кулька всередині нього ковзала туди-сюди, обертаючи кілька лопаток, що рухали маленький генератор. Вочевидь, комусь здумалося вмонтувати саме таку указку в порожнявий кістяний циліндр, що став древнім корпусом для сучасної електронної цяцьки.

    Кінчик указки тепер яскраво горів у його руці, і Ленґдон усміхнувся Сієнні неспокійною усмішкою.

    — А тепер — кіносеанс!

    Він націлив кістяну указку на голу ділянку кухонної стіни. Коли стіна освітилася, Сієнна аж охнула від несподіванки, а Ленґдон здивовано відсахнувся.

    Світло, що з’явилося на стіні, не було маленькою лазерною цяткою. То була яскрава й чітка фотографія, яка випромінювалася з маленької рурки, наче зі старомодного проектора слайдів.

    «О Господи! — Рука Ленґдона трохи затремтіла, коли він побачив перед собою на стіні моторошну картину. — Недивно, що мені являлися видіння смерті».

    Сієнна, заворожена побаченим, приклала руку до рота й обережно ступила вперед.

    Картина, що проектувалася на стіну з кістяної рурки, виявилася старовинним олійним полотном зі сценами людських страждань — тисячі душ піддавалися жахливим тортурам на різних рівнях пекла. Підземний світ був зображений як поперечний розріз Землі, у лійкоподібній порожнині надзвичайної глибини. У розділеній на спадні тераси порожнині страждання зростали з кожним рівнем, населеним усілякими грішниками, що зазнавали жахливих тортур.

    Ленґдон одразу ж упізнав цю картину.

    Шедевр, який з’явився перед його очима, «Мапа пекла», створив один зі справжніх велетів італійського Ренесансу — Сандро Боттічеллі. Ця ретельно виписана схема підземного світу була одним із наймоторошніших образів потойбічного світу, які коли-небудь виходили з-під пензля мистців. Похмуре, моторошне й зловісне, це полотно навіть тепер змушувало людей ціпеніти. На відміну від життєствердних та барвистих «Весни» і «Народження Венери», Боттічеллі створив «Мапу пекла» за допомогою гнітючої палітри червоних, сірих та коричневих кольорів.

    Раптом до Ленґдона повернувся його пекучий головний біль, однак уперше відтоді, як він прокинувся в незнайомому шпиталі, професор відчув, як один елемент загадки- мозаїки таки став на своє місце. Його моторошні галюцинації, вочевидь, були спричинені тим, що він бачив це полотно.

    «Напевне, я роздивлявся «Many пекла»», — подумав він, але не зміг пригадати чому.

    Хоча картина Боттічеллі була бентежною сама по собі, але ще більше Ленґдона бентежило походження цього полотна. Ленґдон добре знав, що натхнення написати цей твір, сповнений моторошних передчуттів, народилося не в голові самого Боттічеллі, а у свідомості людини, яка жила за двісті років до нього.

    «Один мистецький шедевр надихнув на створення іншого».

    Полотно Боттічеллі «Мапа пекла» фактично є даниною визнання літературному твору чотирнадцятого сторіччя, якому судилося стати одним із найславетніших творів в історії людства... і сумнозвісним моторошним видінням пекла, яке і нині нікого не залишало байдужим.

    То було Дантове «Пекло».

    * * *

    А по той бік вулиці Ваєнта тихенько піднялася службовими сходами й сховалася на горішній терасі маленького сонного готельчика «Пенсіоне ла Фіорентина». Ленґдон повідомив працівнику консульства неіснуючий номер готельної кімнати й фальшиве місце зустрічі, тобто призначив «дубльовану зустріч», як це заведено було називати серед її колег. Він вдався до звичного для таємних агентів прийому, який дав би йому можливість оцінити ситуацію, перш ніж розкрити своє справжнє місцезнаходження. Фальшиве, або «дубльоване», місце незмінно вибиралося таким чином, щоби його було прекрасно видно зі справжнього місцеположення.

    Ваєнта зайняла потаємну вигідну позицію на даху, із якої мала можливість оглядати всю прилеглу територію, немов із пташиного польоту. Очі поволі призвичаїлися, і тепер вона вдивлялася у вікна багатоквартирного будинку по той бік вулиці.

    «Ваш хід, пане Ленґдон».

    * * *

    А цієї миті на борту яхти «Мендаціум» Начальник вийшов на оббиту червоним деревом палубу й глибоко вдихнув, смакуючи солонувате повітря Адріатики. Це судно вже багато років було його домівкою, однак низка подій, що розгорталися у Флоренції, загрожувала знищити все те, що він будував роками.

    Його агент-оперативник Ваєнта поставила все під загрозу, і хоча на неї чекає слідство, наразі Начальнику вона була потрібна.

    «Краще б вона поклала край цьому безладу й поновила наш контроль над ситуацією, чорт забирай».

    Позаду почулися короткі швидкі кроки, Начальник обернувся й побачив жінку з аналітичного відділу, яка підтюпцем наближалася до нього.

    — Ми щойно дізналися, що Роберт Ленґдон заходив на свою гарвардську електронну пошту з відкритої IP-адреси. — Жінка зробила паузу й зустрілася з Начальником поглядом. — Тепер можна відстежити точне місцезнаходження Ленґдона.

    Начальник був вражений: хіба можна бути таким йолопом! Ця обставина міняє все. Склавши долоні пірамідкою, він вдивлявся в берегову лінію і розмірковував над наслідками.

    — Нам відоме місцеположення нашої спецкоманди?

    — Так, пане. Менш ніж за дві милі від Ленґдона.

    Для прийняття рішення Начальнику знадобилася одна секунда.

    Розділ 15

    Пекло» Данте, — прошепотіла Сієнна, зачудовано наближаючись до приголомшливої картини підземного світу, спроектованої на стіну її кухні.

    «Пекло очима Данте, — подумав Ленґдон, — зображене тут у кольорі».

    Прославлюване як один із найвидатніших творів світової літератури, «Пекло» було першою з трьох книг, які складали «Божественну комедію» Данте Аліґ’єрі — епічну поему з 14 233 рядків, у якій змальовувався жаский спуск автора до підземного світу, подорож крізь чистилище та завершальне прибуття до раю. З усіх трьох складових твору — «Пекло», «Чистилище» та «Рай» — «Пекло» читали й пам’ятали значно більше.

    Написане Данте Аліґ’єрі на початку чотирнадцятого сторіччя «Пекло» в буквальному розумінні слова переінакшило середньовічне уявлення про прокляття й осуд. Ніколи раніше концепція пекла не заволодівала так чіпко широкими масами людей. Несподівано твір Данте перетворив абстрактне поняття пекла на чітке й моторошне видіння — фізично осяжне й незабутнє. Недивно, що після виходу поеми у світ католицька церква зазнала значного напливу переляканих грішників, які бажали уникнути того модернізованого варіанта пекла, який змалював Данте у своєму творі.

    На полотні Боттічеллі жахливий образ Дантового «Пекла» був відтворений у вигляді підземного виру страждань: моторошний потойбічний ландшафт із вогню, сірки, фекалій, потвор і сатана власного персоною, який чекав грішників у самісінькому центрі. Та лійкоподібна порожнина була сконструйована на дев’ятьох чітких рівнях, дев’ятьма колами пекла, куди кидали грішників відповідно до тяжкості скоєних ними гріхів. Нагорі хтивих, або «плотських порушників», шматували нескінченні буревії як символ їхньої нездатності контролювати свої пристрасті. Під ними ненажер силоміць примушували лягати долілиць у фекалії, щоби їхні роти заповнювалися продуктами їхньої ненажерливості. На наступному рівні перебували єретики; вони палали в домовинах, засуджені на довічний вогонь. І так далі: що нижчий рівень пекла, то сильнішими були страждання.

    Упродовж семи сторіч після видання незабутня картина Дантового пекла надихала найвідоміших творців в історії людства на присвяти, переклади та різноманітні варіації. Лонгфелло, Чосер, Маркс, Мільтон, Бальзак, Борхес і навіть кілька римських пап — усі вони написали твори, що ґрунтувалися на Дантовому «Пеклі». Монтеверді, Ліст, Вагнер, Чайковський і Пуччіні також писали твори, ґрунтуючись на літературній спадщині Данте; до цих композиторів слід також додати й улюбленого сучасного митця Ленґдона Лоріну Маккеннітт, яка живе й записується в Канаді. Навіть сучасному світу відеоігор та айпадів не бракує сюжетів, пов’язаних із творчістю Данте.

    Ленґдон, радо ділячись зі своїми студентами животрепетним багатством символів Дантового світобачення, інколи читав курс про образи, що повторюються як у Данте, так і в тих творах, на які він надихнув інших митців за багато століть.

    — Роберте, — сказала Сієнна, підходячи ще ближче до зображення на стіні. — Поглянь-но сюди! — І вона показала на ділянку картини біля підніжжя лійкоподібного пекла.

    Ділянка, яка привернула її увагу, мала назву «Канави зла». То було восьме, передостаннє коло пекла, розділене на десять окремих канав, кожна з яких була призначена для конкретного типу шахраїв.

    Раптом Сієнна пожвавилася.

    — Дивись! Хіба ж ти не казав, що тобі у видінні набачилося ось це?

    Ленґдон примружився, вдивляючись туди, куди показувала Сієнна, але не побачив там нічого. Крихітний проектор втрачав потужність, і картина на стіні зблякнула. Ленґдон швидко потрусив рурку, і та знову загорілася яскравіше. Потім він поволі відсунув проектор від стіни й поклав його на стіл у маленькій кухні, щоби з більшої відстані він давав більше зображення. Ленґдон підійшов до Сієнни і став убік, щоб краще придивитися до яскравої мапи.

    І знову Сієнна тицьнула пальцем на восьме коло пекла.

    — Поглянь сюди. Хіба ж ти не казав мені, що у своїх галюцинаціях бачив дві ноги, що стирчали із землі, позначені літерою R? — Із цими словами вона торкнулася конкретної точки на картині. — Ось де вони!

    Як Ленґдон уже неодноразово бачив на цьому полотні, десята канава восьмого кола була напхана грішниками, наполовину закопаними вниз головою, а їхні ноги стирчали із землі. Але дивним було те, що в цьому варіанті картини на одній парі ніг виднілася літера R, написана багнюкою, — точнісінько так, як бачив Ленґдон у своїх видіннях.

    «Боже милосердний!»

    Ленґдон пильно придивився до цієї дрібної деталі.

    — Ця літера R... Її точно немає в оригінальному творі Боттічеллі!

    — Там є ще одна літера, — сказала Сієнна, простягаючи руку.

    Ленґдон простежив поглядом за її пальцем і побачив іще одну з десяти канав, де на фальшивому пророкові з химерно повернутою головою була написана літера Е.

    «Що це таке? Картину переінакшили».

    Тепер перед ним з’явилися й інші літери, нашкрябані на грішниках по всіх десяти канавах восьмого кола. Він побачив С на спокусникові, якого били батогами демони... потім побачив іще одну R на крадієві, якого безперервно жалили змії... потім — літеру А на продажному політикові, зануреному в озеро киплячої смоли.

    — Ці літери, — сказав Ленґдон із впевненістю в голосі, — однозначно не є частиною Боттічеллієвого оригіналу. Цю картину змінили цифровим способом.

    Він повернувся поглядом до найвищої канави й прочитав літери згори донизу, проходячи кожну з десяти канав.

    C ... A ... T ... R ... O ... V ... A ... C ... E ... R

    Catrovacer? — спитав Ленґдон. — Це що, італійська?

    Сієнна похитала головою.

    — І не латина. Не можу збагнути, що це.

    — Може, це чийсь підпис?

    — Catrovacer? — На обличчі Сієнни відбився сумнів. — Як на мене, не надто схоже на ім’я. Але поглянь сюди. — І вона показала на одного з численних грішників у третій канаві зла.

    Коли очі Ленґдона віднайшли ту фігуру, по його спині вмить побігли мурашки. Серед натовпу грішників у третій канаві виднівся знаменитий образ Середньовіччя — чоловік у накидці з довгим пташиним дзьобом та мертвими очима.

    Маска чуми.

    — А в Боттічеллієвому оригіналі є чумний лікар? — спитала Сієнна.

    — І близько немає. Цю фігуру сюди додали.

    — А Боттічеллі підписував оригінал?

    Цього Ленґдон не міг пригадати, але коли його погляд ковзнув до правого нижнього кута картини, де зазвичай мав бути підпис, професор збагнув, чому вона про це спирала. Підпису там не було, але вздовж темно-коричневої канви «Мапи пекла» тягнувся ледь видимий рядок тексту дрібними літерами: «LA VERITÀ È VISIBILE SOLO ATTRAVERSO GLI OCCHI DELLA MORTE».

    Ленґдон достатньо добре володів італійською, щоби зрозуміти суть написаного.

    Істину можна побачити лише очима смерті.

    Сієнна кивнула.

    — Як дивно.

    Поки вони мовчки стояли, моторошна картина перед їхніми очима поволі блякнула. «Дантове «Пекло», — подумав Ленґдон. — Воно надихає на твори зі зловісними пророцтвами аж із тисяча триста тридцятого року».

    Курс лекцій, який читав Ленґдон, неодмінно містив розділ про образотворче мистецтво на тему Дантового «Пекла». Окрім славнозвісної Боттічеллієвої «Мапи пекла», була також безцінна скульптура Родена з трьома привидами із «Брами пекла», ілюстрація Страдануса із зображенням Флегія, що веслує річкою Стікс крізь занурені у воду тіла... хтиві грішники Вільяма Блейка, що крутяться в безкінечному вихорі буревію... навдивовижу еротична картина Бугро, на якій Данте й Верґілій спостерігають за двома оголеними чоловіками, що зійшлися у двобої... змучені душі Байроса, скоцюрблені під градом розпечених дробинок і краплин вогню... ексцентрична серія Сальвадора Далі з акварелей та гравюр по дереву... і велетенська колекція Доре з чорно-білих гравюр, що зображали все — від схожого на тунель входу до підземного царства... до самого сатани з крилами.

    І ось тепер виявилося, що поетична візія Данте надихала не лише славетних митців минулого. Вочевидь, вона надихнула ще одного індивіда — якогось схибленого типа, котрий цифровим способом підкоригував знамениту картину Боттічеллі, додавши до неї десять літер і чумного лікаря, а потім підписав її зловісною фразою про те, що істину можна побачити лише очима смерті. Потім цей художник помістив видозмінену картину в сучасний проектор, захований у химерно різьблену кістку.

    Ленґдон найменшої гадки не мав, хто міг створити такий артефакт, однак просто зараз це питання здавалося другорядним порівняно з набагато бентежнішим питанням: «Якого біса я ношу цю штуку з собою?»

    * * *

    Поки Сієнна стояла в кухні з Ленґдоном, розмірковуючи над тим, як їй жити далі, знизу з вулиці несподівано долинуло ревіння потужного двигуна, у якому крився не один десяток кінських сил. Потім почулося вищання коліс і стукання дверцят.

    Сієнна здивовано поквапилася до вікна й визирнула на вулицю.

    Унизу біля її будинку різко загальмував чорний мікроавтобус без номерів. Із мікроавтобуса висипала група чоловіків, усі в чорній уніформі з круглими зеленими жетонами на лівому плечі. Стискаючи автоматичні гвинтівки, вони рухалися з рішучою професійністю військових. Не вагаючись, чотири вояки кинулися до входу в багатоквартирний будинок.

    Сієнна відчула, як у неї застигла кров.

    — Роберте! — крикнула вона. — Я не знаю, хто вони, але вони нас знайшли!

    * * *

    Унизу, на вулиці, агент Крістоф Брюдер вигукнув накази підлеглим, і ті кинулися до будинку. Брюдер був кремезний чоловік із тривалою військовою кар’єрою, яка вселила в нього почуття обов’язку й поваги до командної ієрархії. Він знав своє завдання і знав, наскільки високими є ставки.

    В організації, на яку він працював, було багато відділів, але відділ Брюдера — відділ стеження й реагування — викликали лише тоді, коли ситуація набувала статусу кризової.

    Коли всі його підлеглі зникли у багатоквартирному будинку, Брюдер став на чатах біля парадного входу, дістав переговірний пристрій і зв’язався з координатором операції.

    — Брюдер на лінії, — сказав він. — Ми успішно вирахували Ленґдона через IP його комп’ютера. Моя група наближається до нього. Доповім, коли він буде наш.

    * * *

    А високо над Брюдером, на даху тераси «Пенсіоне ла Фіорентина», Ваєнта, не вірячи своїм очам, з жахом спостерігала, як агенти вбігали до багатоквартирного будинку.

    «Якого біса вони тут роблять?!»

    Голубка затуркотіла — і все пішло шкереберть, вийшло ч-під контролю. Те, що починалося як звичайне завдання, перетворилося на кошмар наяву.

    «Якщо спецпідрозділ тут, то для мене все скінчилося».

    Ваєнта у відчаї схопила переговірний пристрій і зв’язалася з Начальником.

    — Пане, — сказала вона, затинаючись. — Сюди прибув спецпідрозділ! Люди Брюдера ввірвалися до багатоквартирного будинку по той бік вулиці!

    — Ваєнта почекала відповіді, але коли та надійшла, то почула на лінії лише різке клацання, а потім озвався механічний голос, який спокійно констатував: «Протокол зречення активовано».

    — Ваєнта опустила телефон і поглянула на його екран — саме вчасно, щоб побачити, як той згас.

    — Кров відхлинула від її обличчя, і вона ледве знайшла в собі сили усвідомити те, що відбулося. Щойно Консорціум розірвав із нею всі зв’язки.

    — Не залишивши жодної сполучної ланки. Жодної можливості спілкування.

    — «Мене зреклися. Дезавуювали».

    — Шок тривав лише якусь мить.

    — А потім його змінив страх.

    Розділ 16

    Поквапся, Роберте! — гукнула Сієнна. — Іди за мною! Коли Ленґдон вискочив у коридор, його думки й досі були поглинуті похмурими картинами Дантового підземного світу. До цього моменту Сієнна Брукс іще примудрялася витримувати пережитий вранці стрес, демонструючи щось на кшталт відстороненої рівноваги, але тепер під зовні спокійною оболонкою вирували емоції, яких Ленґдону ще не доводилося в ній бачити, — то був непідробний страх.

    — Опинившись у коридорі, Сієнна рвонула вперед і проскочила повз ліфт — той уже опускався, бо його, вочевидь, викликали чоловіки в чорній уніформі, які встигли увійти до вестибюля. Зі спринтерською швидкістю вона добігла до кінця коридору і, не озираючись, зникла в сходовому колодязі.

    — Ленґдон біг за нею, не відстаючи, ковзаючи слизькими підошвами запозичених мокасинів. Він біг, а маленький проектор у нагрудній кишені піджака «Бріоні» стукав йому об груди. Мозок професора на коротку, мов блискавка, мить повернувся до отого химерного напису, що вінчав восьме коло пекла: «CATROVACER». У його уяві з’явилася маска чуми й дивна фраза: «Істину можна побачити лише очима смерті».

    Ленґдон напружено намагався поєднати ці два несхожі елементи, але наразі виходила нісенітниця. На сходовому майданчику він зупинився, бо там стояла, уважно прислухаючись, Сієнна. Ленґдон почув, як угору сходами гупають кроки.

    — Тут є інший вихід? — пошепки спитав він.

    — Іди за мною, — ледь чутно кинула вона.

    Сьогодні Сієнна вже один раз врятувала Ленґдону життя, тому він, не маючи іншого вибору, крім довіритися цій жінці, набрав повні легені повітря й застрибав слідком за нею сходами вниз.

    Вони спустилися на один поверх, і звуки кроків, що піднімалися, зазвучали зовсім близько; їх відділяв від них один поверх, максимум — два.

    «Чому вона біжить прямо на них?»

    Не встиг Ленґдон висловити своє заперечення, як Сієнна вхопила його за руку й висмикнула зі сходів до безлюдного коридору, уздовж якого виднілися зачинені двері квартир.

    Там же нема де сховатися!

    Сієнна клацнула вимикачем, і кілька лампочок згасли, але в тьмяно освітленому коридорі сховатися було важко, бо Сієнну й Ленґдона однаково було добре видно. Гуркітливі кроки лунали зовсім поруч, і Ленґдон збагнув, що їхні переслідувачі ось-ось з’являться на сходовому майданчику, звідки їм буде чудово видно цей коридор.

    — Мені потрібно ось це, — прошепотіла Сієнна, стягуючи з нього піджак. Потім запхала Ленґдона до дверного заглиблення позаду себе, змусивши його стати навкарачки. — Не рухайся.

    «Що вона робить? Її ж видно, як на долоні!»

    На сходах з’явилися військові, що бігли нагору, але, побачивши Сієнну в затемненому коридорі, вони різко зупинилися.

    Per l’amore di Dio! — сердито гукнула їм вона. — Cose questa confusione? (Заради всього святого! Що за гармидер?)

    Двоє чоловіків примружилися, не розуміючи, хто перед ними.

    А Сієнна горлала на них.

    Tanto chiasso a quest’ora! (Що за шум о такій ранній годині?!)

    Тепер Ленґдон розгледів, що Сієнна накинула його піджак собі на голову й плечі, вкрившись ним, як бабця шаллю. Вона нахилилася вперед, затулила собою Ленґдона, який сидів, скоцюрбившись, у напівтемряві, цілковито змінившись, шаркнула крок до вояків і заверещала, мов вижила з розуму стара баба.

    Один із вояків підняв руку, показуючи їй, щоб вона повернулася до своєї квартири.

    Signora! Rientri subito in casa!

    Сієнна зробила ще один хиткий крок, сердито трусячи кулаком.

    — Avete svegliato mio marito, che e malato!

    Ленґдон отетеріло слухав. «Виявляється, військові розбудили її хворого чоловіка?»

    Тепер уже другий солдат підняв автомат і націлив прямо на неї.

    Ferma o sparo! (Стійте! Або я стрілятиму!)

    Сієнна різко зупинилася, несамовито лаючи їх і, накульгуючи, позадкувала.

    Військові квапливо кинулися догори й зникли в сходовому колодязі.

    «Не по-шекспірівськи, але вражає», — подумав Ленґдон. Вочевидь, театральна підготовка може слугувати універсальною зброєю.

    Сієнна зняла з голови піджак і кинула його Ленґдону.

    — Усе нормально, іди за мною.

    Цього разу Ленґдон побіг за Сієнною без найменшого вагання.

    Вони зійшли вниз до сходового майданчика над вестибюлем, де двоє військових саме заходили в ліфт, щоб піднятися нагору. На вулиці біля мікроавтобуса стояв насторожі ще один вояк; його м’язи випиналися з-під чорної уніформи. Ленґдон із Сієнною мовчки поквапилися вниз, до підвального приміщення.

    На підземній стоянці було темно, смерділо сечею. Сієнна підтюпцем підбігла до кутка, заставленого скутерами й мотоциклами. Вона зупинилася біля сріблястого трайка — триколісної мопедоподібної конструкції, схожої на скромного й некрасивого нащадка італійської «Веспи» і справжнього триколісного мотоцикла. Помацавши своєю тендітною рукою під переднім крилом мотоцикла, вона видобула невеличку намагнічену скриньку. Усередині виявився ключ. Вона вставила його в замок — і двигун із ревом ожив.

    За кілька секунд Ленґдон уже сидів на мотоциклі позаду Сієнни. Невпевнено почуваючись на маленькому сидінні, він помацав довкола, шукаючи ручки чи хоч що-небудь, за що можна було б триматися.

    — Не слушний час для цнотливості, — сказала Сієнна, схопила Ленґдона за руки й обхопила ними свою струнку талію. — Не хочеться, а доведеться, бо гепнешся.

    Ленґдон так і зробив, і Сієнна, давши газу, скерувала трицикл до виїзду. Цей транспортний засіб виявився потужнішим, аніж Ленґдону здалося на перший погляд, і вони мало не злетіли в повітря, коли вискочили з підземного гаража в ранкове світло за п’ятдесят ярдів від парадного входу до будинку. М’язистий вояк, що стояв біля входу, миттю повернувся й побачив, що Ленґдон та Сієнна помчали геть, верескливо ревнувши двигуном мотоцикла, коли Сієнна додала газу.

    Сидячи ззаду, наче півень на сідалі, Ленґдон зиркнув через плече на вояка — той уже зняв із плеча автоматичну гвинтівку й прицілився. Ленґдон приготувався до найгіршого. Ляснув один-єдиний постріл, і куля рикошетом відскочила від заднього крила трицикла, мало не влучивши Ленґдону в поперек.

    «Чорт забирай!»

    Сієнна круто звернула на перехресті ліворуч, і Ленґдон ковзнув у сідлі, насилу зберігаючи рівновагу.

    — Притиснись до мене! — крикнула Сієнна.

    Ленґдон нахилився вперед, відновлюючи рівновагу, а тим часом Сієнна погнала трицикл уже ширшою вулицею. Поки професор переводив дух, вони проскочили цілий квартал.

    «Хто ті люди, чорти б їх забрали?!»

    Сієнна не відводила очей від дороги. Вони вискочили на широкий проспект і гайнули по ньому, викеровуючи між ранковими автівками. Декілька перехожих отетеріло подивилися їм услід, уражені тим, що шестифутовий здоровань сидить іззаду, а мотоциклом керує тендітна жіночка.

    Ленґдон із Сієнною промчали три квартали і вже наближалися до великого перехрестя, як раптом попереду загуділи клаксони. З-за рогу, балансуючи на двох бокових колесах, вилетів блискучий чорний мікроавтобус. Круто вписавшись у поворот, він на повній швидкості рвонув прямо на них. Цей мікроавтобус був точнісінько як той, що привіз вояків до багатоквартирного будинку.

    Сієнна негайно зробила крутий поворот праворуч і різко натиснула на гальма. Ленґдон міцно притиснувся грудьми до Сієнниної спини, коли трицикл, верескнувши колесами, зупинився за припаркованою вантажівкою так, щоби їх не було видно. Потихеньку підкотивши трайк до переднього бампера вантажівки для розвезення товарів, Сієнна вимкнула двигун.

    «Вони помітили нас чи ні?»

    Сієнна з Ленґдоном пригнулися й чекали, затамувавши дух.

    Мікроавтобус із ревом проскочив повз них, не пригальмувавши ані на мить — скоріш за все, їх таки не встигли помітити. Коли авто промчало повз, Ленґдон устиг побачити того, хто був усередині.

    На задньому сидінні між двома військовими, наче полонена, сиділа немолода приваблива жінка. Її погляд розфокусувався, а голова метлялася, наче вона марила або, можливо, була під впливом наркотичних препаратів, а на шиї зблиснув амулет. Вона мала злегка кучеряве сріблясто-сиве волосся, що спадало на плечі.

    На мить у Ленґдона стиснулося горло — йому здалося, ніби він побачив примару.

    То була жінка з його видінь.

    Розділ 17

    Начальник вихором вилетів із керівної рубки й закрокував по довгій правобічній палубі яхти, намагаючись зібратися з думками. Те, що трапилося щойно в багатоквартирному будинку у Флоренції, було немислимим.

    Двічі оббігши по колу судно, Начальник забрів до свого офісу й видобув пляшку п’ятдесятирічного односолодового віскі «Гайленд-парк», але не налив собі склянку, а поставив пляшку на стіл і повернувся до неї спиною, ніби підкреслюючи самому собі, що й досі тримає ситуацію під контролем.

    Його погляд мимоволі ковзнув до грубезного потертого фоліанта на полиці — то був подарунок одного клієнта... клієнта, про зустріч із яким він тепер страшенно шкодував.

    «То було рік тому... звідки я міг знати?»

    Зазвичай Начальник не розмовляв із потенційними клієнтами особисто, але цей прийшов за надійною рекомендацією, тому він зробив виняток.

    На морі стояв повний штиль, коли той клієнт прибув на борт яхти «Мендаціум» на приватному гелікоптері. Гість — відома постать у своїй царині — мав сорок шість років, був ідеально вдягнений, надзвичайно високий і мав пронизливі зелені очі.

    — Як вам відомо, — почав чоловік, — ваші послуги мені порекомендував наш спільний приятель. — Гість випростав довгі ноги, почуваючись, як удома, у фешенебельному офісі Начальника. — Тому дозвольте сказати, що саме мені потрібно.

    — Узагалі-то, цього робити не треба, — перервав його Начальник, демонструючи візитеру, хто тут старший. — Згідно з моїм протоколом, ви не маєте мені нічого казати. Я називаю асортимент послуг, які надаю, а ви вибираєте з них ту, що вас зацікавить.

    На обличчі гостя відбилося спантеличення, але він підкорився й уважно вислухав. Наприкінці виявилося, що те, чого хотів цей високий стрункий чоловік, було для Консорціуму стандартною послугою: загалом він бажав можливості на якийсь час стати «невидимим», щоб зайнятися однією справою подалі від завидющих очей.

    «Дитяча гра, їй-богу».

    Консорціум мав забезпечити цю «невидимість», надавши клієнту фальшиві документи й безпечне місце проживання за межами офіційної системи, де він міг би виконувати свою роботу в умовах абсолютної секретності — якою б та робота не була. Консорціум ніколи не цікавився, із якою метою той чи інший клієнт потребував тої чи іншої послуги, воліючи знати якомога менше про своїх роботодавців.

    Цілий рік за грубі гроші Начальник забезпечував криївку тому зеленоокому чоловікові, який спершу здавався ідеальним клієнтом. Начальник із ним не контактував, а всі рахунки оплачувалися вчасно.

    А два тижні тому все змінилося.

    Несподівано клієнт вийшов на контакт, вимагаючи особистої зустрічі з Начальником. Узявши до уваги чималенькі суми грошей, сплачені клієнтом, Начальник змушений був погодитися.

    У скуйовдженому й занедбаному чоловікові, який прибув на яхту, насилу можна було впізнати того статечного чепуруна, із яким Начальник мав справу рік тому. У його колись пронизливих зелених очах блукав якийсь дикий вираз. Клієнт був схожий... на божевільного.

    «Що ж із ним сталося? Чим він займався?»

    Начальник провів чоловіка, який нервово смикався, до свого офісу.

    — Та срібноволоса відьма, — мимрив клієнт, заїкаючись. — Вона з кожним днем добирається до мене все ближче.

    Начальник зиркнув на досьє клієнта й зупинився поглядом на фотографії привабливої жінки зі сріблясто-сивим волоссям.

    — Так, — сказав він. — Це ваша срібноволоса відьма. Ми добре знаємо ваших ворогів. Та хоч якою б впливовою вона не була, нам вдавалося цілий рік захищати вас від неї, і ми збираємося це робити й надалі.

    Зеленоокий знервовано накрутив на пальці пасмо немитого масного волосся.

    — Не обманюйтеся її красою, вона небезпечний ворог.

    «І то так», — подумав Начальник, невдоволений тим, що його клієнт привернув увагу такої впливової особи. Та срібноволоса жінка мала надзвичайно великі можливості та значні ресурси — із таким супротивником він волів би не маги справи.

    — Якщо вона або її демони встановлять моє місцезнаходження... — почав клієнт.

    — Не встановлять, — заспокоїв його Начальник. — Хіба ж нам досі не вдавалося ховати вас від завидющих очей і забезпечувати всім, чого ви потребували?

    — Так, — сказав чоловік. — Одначе я спатиму спокійніше, якщо... — Він зробив паузу, збираючись із духом. — Мені треба знати, що коли зі мною щось трапиться, то ви виконаєте мої останні бажання.

    — І в чому ці бажання полягають?

    Чоловік засунув руку до сумки й видобув звідти невеличкий запечатаний конверт.

    — Уміст цього конверта забезпечує доступ до банківського сейфа у Флоренції. У тому сейфі ви знайдете невеличкий предмет. Якщо зі мною щось трапиться, то я хотів би, щоб ви доставили той предмет замість мене. Це стане свого роду подарунком.

    — Гаразд. — Начальник підняв ручку, щоби зробити необхідні нотатки. — І кому ж я маю його доставити?

    — Срібноволосій відьмі.

    Начальник підвів погляд.

    — Подарунок вашому мучителю?

    — Скоріше це буде не подарунок, а шпичка їй у бік. — Очі клієнта спалахнули лютим вогнем. — Така собі хитромудра маленька шпичка, зроблена з кістки. Вона виявить, що то мапа... її особистий Верґілій... гід, котрий поведе ту відьму до самісінького центру її особистого пекла.

    Начальник кинув на клієнта довгий допитливий погляд.

    — Як забажаєте. Вважайте, що ми вже виконали це завдання.

    — Час його виконання матиме критично важливе значення, — емоційно зауважив клієнт. — Той подарунок не можна доставляти надто рано. Ви мусите тримати його в таємниці до... — Замовник спинився, раптово замислившись.

    — До якої дати? — спитав Начальник.

    Чоловік рвучко підвівся, підійшов до Начальникового стола, схопив червоний фломастер і похапцем обвів дату на особистому настільному календарі Начальника.

    — До оцього дня.

    Начальник стиснув зуби й повільно видихнув, переборюючи незадоволення чудернацькою поведінкою чоловіка.

    — Зрозуміло, — сказав він. — До того дня я не робитиму нічого, а коли цей день настане, то предмет із сейфа — який би він не був — отримає срібноволоса жінка. Даю вам слово. — І він порахував дні, що залишилися до незграбно окресленої дати. — Я виконаю ваші побажання рівно через чотирнадцять днів від сьогодні.

    — І в жодному разі ні на день раніше! — гарячково застеріг клієнт.

    — Я чудово вас зрозумів, — запевнив його Начальник. — Дні на день раніше.

    Він узяв конверт, вклав його в досьє клієнта й зробив на ньому необхідні позначки, щоб усі побажання замовника були виконані чітко й вчасно. Хоча клієнт і не дав конкретного опису предмета, що був у сейфі, Начальник не наполягав. Відстороненість була наріжним каменем філософії Консорціуму.

    «Надавай послуги. Не став запитань. Не винось вироків і не висловлюй суджень».

    Плечі замовника розслаблено обм’якли, і він важко видихнув.

    — Дякую.

    — Щось іще? — поцікавився Начальник, бажаючи якомога скоріше позбутися клієнта, що зазнав такої несприятливої трансформації.

    — Так, узагалі-то, є ще дещо. — Клієнт засунув руку до кишені й видобув звідти маленьку темно-червону флешку. — Це відеофайл. — Він поклав флешку перед Начальником. — Я хотів би, щоб його передали світовим засобам масової інформації.

    — Ні. — Чоловік поклав масивний фоліант на стіл. — Навпаки: цю книгу написали для мене.

    Начальник ошелешено глянув на видання, яке поклав перед ним клієнт. «Невже він справді думає, що її написали для нього?» Фоліант виявився класичним літературним твором... написаним у чотирнадцятому сторіччі.

    — Прочитайте цю книгу, — попросив клієнт, і на його обличчі з’явилася химерна й лячна посмішка. — Вона допоможе вам збагнути все, що я зробив.

    Із цими словами скуйовджений візитер підвівся, попрощався й швидко вийшов. У вікно офісу Начальник спостерігав, як гелікоптер клієнта злетів із палуби й попрямував до узбережжя Італії.

    А потім він зосередив увагу на великій книзі, що лежала перед ним. Невпевненими пальцями підняв шкіряну обкладинку й прогортав сторінки до початку твору. Перша строфа була виписана великими каліграфічними літерами й займала всю сторінку.

    Пекло

    Промандрувавши півжиття,

    Я в лісі темному раптово опинився,

    Бо зі шляху прямого збився.

    На протилежній сторінці його клієнт підписав книгу від руки отаким посланням:

    Любий друже, дякую за те, що допоміг мені на моєму шляху.

    Тобі вдячний також увесь світ.

    Начальник щонайменшої гадки не мав, що це означало, але він прочитав більше, ніж треба, тому похапцем згорнув книгу й поклав її на полицю. Слава Богу, його професійні стосунки з цим дивакуватим типом невдовзі скінчаться.

    «Іще чотирнадцять днів — і все», — подумав Начальник, переводячи погляд на похапливо окреслену дату у своєму календарі.

    Наступними днями Начальник відчував нехарактерну нервозність, коли згадував про клієнта. Здавалося, той зовсім із глузду з’їхав. Проте, попри інтуїцію Начальника, цей час минув без небажаних пригод.

    А потім, саме перед окресленою датою, у Флоренції швидко сталося кілька халеп. Начальник спробував врегулювати кризу, але вона швидко вийшла з-під контролю. Криза сягнула апогею, коли їхній клієнт, хекаючи від натуги, видерся на вежу Флорентійського абатства.

    «Він зістрибнув звідти... і вбився».

    Попри жахливу втрату клієнта, особливо в такий спосіб, Начальник як людина слова швидко готувався до виконання останньої обіцянки, даної загиблому: доставити срібноволосій жінці вміст сейфа у Флоренції. Як його заздалегідь попередили, це мало відбутися в чітко визначений момент, бо було вкрай важливо.

    Не раніше дати, окресленої в календарі.

    Начальник дав конверт із кодом сейфа Ваєнті, яка поїхала до Флоренції забрати той предмет, оту «хитромудру маленьку шпичку». Та коли Ваєнта зателефонувала, щоб звітуватися, новина, яку вона повідомила, була приголомшливою й тривожною. Вміст сейфа вилучили, і Ваєнті дивом удалося уникнути арешту. Якимось чином срібноволоса жінка дізналася про той предмет, вдалася до свого впливу і здобула не лише доступ до сейфа, а й ордер на арешт будь-кого, хто з’явиться за його вмістом.

    Це було три дні тому.

    Клієнт розраховував, що на той момент поцуплений предмет уже доставлять срібноволосій жінці — як його завершальну образу, як глузливий голос із могили.

    «А тепер виявилося, що той голос прозвучав надто рано».

    І відтоді Консорціум перебував у безперервній хаотичній шарпанині — використовував усі ресурси для захисту останнього побажання клієнта, а також для захисту самого себе. Консорціум уже перетнув низку певних застережних ліній, з-за яких, як добре знав Начальник, повернутися буде дуже важко. І тепер, кинувши всі сили на повернення ситуації у Флоренції під свій контроль, Начальник сидів, втупившись поглядом у робочий стіл і міркуючи над тим, що чекало його в майбутньому.

    А з календаря на нього дивилася дата, похапцем окреслена загиблим клієнтом: химерне червоне коло навколо конкретного числа.

    «Завтрашньої дати».

    Начальник неохоче зиркнув на пляшку віскі, що стояла перед ним. А потім — уперше за чотирнадцять років — налив собі склянку і випив її залпом.

    * * *

    А в трюмі координатор Лоренс Нолтон витягнув маленьку червону флешку зі свого комп’ютера й поклав перед собою на стіл. Це відео було однією з найхимерніших речей, які йому доводилося бачити в житті.

    І воно було рівно дев’ять хвилин завдовжки, секунда в секунду.

    Почуваючись незвично тривожно, координатор підвівся й міряв кроками свою маленьку кабінку, знову і знову переймаючись питанням, чи варто поділитися з Начальником думками про це химерне відео.

    «Лишень роби свою роботу, — сказав Нолтон самому собі. — Не став зайвих запитань. Не висловлюй суджень».

    І, викинувши зайві питання з голови, Нолтон проставив у щоденнику конкретне завдання. Завтра, згідно з обіцянкою, даною клієнту, він передасть цей відеофайл засобам масової інформації.

    Розділ 18

    Проспект Нікколо Макіавеллі називають найгарнішою з усіх флорентійських вулиць. За S-подібні вигини, що зміяться крізь пишні зелені чагарники та листяні дерева, його полюбляють мотоциклісти й палкі шанувальники «феррарі».

    Сієнна вміло провела трицикл крізь усі круті вигини проспекту. Непоказний житловий мікрорайон залишився позаду, і вони в’їхали в чисте, насичене кедровим запахом повітря фешенебельного району Флоренції, розташованого на західному березі річки Арно, проминули каплицю з годинником, який відбивав восьму годину ранку.

    Ленґдон тримався за талію Сієнни, а в його голові крутилися загадкові видіння Дантового пекла... і таємниче обличчя прекрасної срібноволосої жінки, яку вони щойно бачили між двома кремезними вояками на задньому сидінні мікроавтобуса.

    «Ким би вона не була, — подумав Ленґдон, — вони її спіймали».

    — Та жінка в мікроавтобусі, — гукнула Сієнна через плече, перекрикуючи шум двигуна. — Ти впевнений, що то та сама жінка з твоїх видінь?

    — Абсолютно.

    — Тоді ти мусив бачити її впродовж останніх двох днів. Чому образ цієї жінки регулярно повертається до тебе — ось у чім питання... і чому вона щоразу наказує тобі шукати й знаходити.

    — Не знаю... Я не пам’ятаю, чи зустрічався з нею, але щоразу, коли бачу її обличчя, мене проймає відчуття, що мушу їй допомогти.

    Дуже вибачаюсь. Дуже вибачаюсь.

    Раптом Ленґдон подумав: «А що, як те вибачення стосувалося срібноволосої жінки? Може, я її в чомусь підвів?» Від цієї думки в нього защеміло в грудях.

    Ленґдон мав таке відчуття, наче з його арсеналу вилучили надзвичайно важливу зброю. «Я втратив пам’ять». Ще з дитинства маючи розвинену ейдетичну пам’ять, Ленґдон найбільше покладався саме на цей інтелектуальний ресурс. Для чоловіка, який звик пригадувати кожну дрібну деталь із того, що він бачив довкола себе, жити без пам’яті було те саме, що намагатися в темряві посадити літак, на якому не працює радар.

    — Здається, твій єдиний шанс знайти відповіді на запирання полягає в декодуванні «Мапи пекла», — сказала Сієнна. — На мою думку, через сховану в ній таємницю — якою б вона не була — на тебе й полюють.

    Ленґдон кивнув і замислився над словом catrovacer, що виступало на скоцюрблених тілах у Дантовому пеклі.

    Раптом у його голові промайнула чітка і ясна думка: «Я прокинувся у Флоренції...»

    Жодне місто у світі не було так пов’язане з Данте, як Флоренція. Данте Аліґ’єрі народився у Флоренції, у Флоренції виріс і у Флоренції закохався, згідно з легендою, у Беатріче. Із його дому у Флоренції Данте брутально вигнали, і йому судилося роками мандрувати італійськими селами, із сентиментальною тугою згадуючи про свою домівку.

    Про вигнання Данте писав так: «Маєш позбутися всього, що ти любиш найбільше. Бо саме ця стріла вилітає першою з лука вигнання».

    Коли Ленґдону спали на думку ці слова із сімнадцятої пісні поеми «Рай», він поглянув праворуч, через ріку Арно, на далекі вежі старої частини Флоренції.

    Ленґдон уявив собі план Старого міста: туристичний лабіринт, тисняву, потік автомобілів, що мчить вузькими вулицями повз знаменитий флорентійський собор, музеї, каплиці та райони з невеличкими крамничками. Йому подумалося, що якби вони із Сієнною кинули трицикл, то запросто змогли б загубитися в натовпі.

    — Старе місто — ось куди нам треба їхати, — заявив Ленґдон. — Якщо й існують відповіді на запитання, то саме там їх можна знайти. Стара Флоренція була для Данте цілим світом.

    Сієнна кивнула на знак згоди й крикнула через плече:

    — До того ж там буде безпечніше — більше місць, де можна сховатися. Поїдемо до Порта Романа, а звідти ми зможемо перебратися через річку.

    «Ріка», — подумав Ленґдон із легким трепетом у душі. Знаменита подорож Данте до пекла також почалася з переходу через річку.

    Сієнна натиснула на газ, і коли повз них замелькали розмиті картини місцевого ландшафту, Ленґдон подумки перебирав картини пекла, мертвих і живих, десять канав восьмого кола з чумним лікарем і химерним словом «CATROVACER». Потім замислився над словами, написаними під «Мапою пекла»: «Істину можна побачити лише очима смерті» — і подумав, що це, можливо, цитата з Данте.

    «Щось я не пригадую такого в Данте».

    Ленґдон добре знався на творах Данте Аліґ’єрі, і його як відомого історика, що спеціалізувався на символах, час від часу запрошували розтлумачити той широкий набір символів, що населяли Дантів ландшафт. Випадково (а може, і не випадково) сталося так, що два роки тому він читав лекцію про Дантове «Пекло», яка називалася «Божественний Данте: символи пекла».

    Данте Аліґ’єрі поступово став одним із найзнаменитіших мистців в історії людства, давши поштовх створенню дантівських товариств у всьому світі. Найстарішу американську філію заснував тисяча вісімсот вісімдесят першого року в Кембриджі, штат Массачусетс, Генрі Вордсворт Лонгфелло. Відомий поет із Нової Англії став першим американцем, який переклав «Божественну комедію», і його переклад донині вважається найавторитетнішим і найбільш читаним.

    Як відомого дослідника творів Данте Ленґдона колись запросили виступити на важливому заході, влаштованому одним із найстаріших у світі дантівських товариств — Віденським товариством Данте Аліґ’єрі. Цей захід мав відбутися у віденській академії наук. Його спонсору — багатому науковцеві й члену дантівського товариства — вдалося орендувати великий лекційний зал академії на дві тисячі місць.

    Ленґдона зустрів розпорядник засідання й провів усередину. Коли вони йшли вестибюлем, професор не міг не помітити п’ять слів, написаних велетенськими літерами на чорній стіні: «А ЩО, ЯК ГОСПОДЬ ПОМИЛЯВСЯ?»

    — Це робота Лукаса Троберга, — прошепотів розпорядник. — Наша найновіша арт-інсталяція. Що скажете?

    Ленґдон окинув поглядом масивний напис, не знаючи, як відповісти.

    — Гм... мазки в нього щедрі, а з умовним способом у граматиці ще слід попрацювати.

    Розпорядник ніяково поглянув на нього. Ленґдону залишилося сподіватися, що публіка сприйме його краще, аніж цей чоловік.

    Коли Ленґдон нарешті вийшов на сцену, його зустріли аплодисментами — публіки набрався майже повен зал.

    Meine Damen und Herren, — почав Ленґдон, і його голос загудів у гучномовцях. — Willkommen, bienvenue, welcome. (Пані та панове, ласкаво просимо.)

    Ця відома фраза з фільму «Кабаре» викликала серед натовпу сміх розуміння.

    — Мені сказали, що серед нашої сьогоднішньої аудиторії є не лише члени Дантового товариства, а й численні запрошені науковці й дослідники, які, можливо, тільки почали вивчати творчість Данте. Тому я гадаю, що для тих в аудиторії, хто надто багато часу витратив на прочитання середньовічного італійського епосу, мені варто було б почати з короткого огляду — життя Данте, його творчості та пояснення, чому його вважають однією з найвпливовіших постатей в історії людства.

    І знову почулися аплодисменти.

    Тримаючи в руці крихітний пульт дистанційного керування, Ленґдон продемонстрував низку зображень Данте, першим серед яких був портрет поета на повний зріст, що належав пензлю Андреа дель Кастаньо: Данте стояв в одвірку, стискаючи в руках книгу з філософії.

    — Данте Аліґ’єрі, — почав Ленґдон. — Цей флорентійський письменник і філософ жив із тисяча двісті шістдесят п’ятого до тисяча триста двадцять першого року. На цьому портреті, як і майже на всіх зображеннях, він у червоному складчастому каптурі з навушниками, що тісно прилягає до голови; цей каптур разом із пурпурною мантією святого Луки став складовою найпоширенішого образу Данте.

    Ленґдон змінював слайди, аж поки не дійшов до Боттічеллієвого портрета Данте, який зберігався в галереї Уффіці; на ньому підкреслювалися найпомітніші риси обличчя поета: масивне підборіддя й гачкуватий ніс.

    — Тут неповторне обличчя Данте знову обрамлене червоним каптуром, але Боттічеллі додав до головного убору лавровий вінок як символ досвідченості й майстерності, цього разу — у царині поетичного мистецтва. Лавровий вінок — традиційний символ, запозичений у давніх греків і використовуваний навіть нині під час церемоній нагородження поетів літературними преміями та на врученні Нобелівської премії.

    Ленґдон швидко прогорнув кілька наступних портретів, де Данте скрізь був зображений у червоній шапочці, червоній мантії, із лавровим вінком і великим носом.

    — А щоб образ Данте остаточно сформувався у вашій свідомості, пропоную увазі присутніх статую з п’яца ді Санта-Кроче, а також знамениту приписувану Джотто фреску з каплиці Барджелло.

    Залишивши слайд фрески Джотто на стіні, Ленґдон вийшов на центр сцени.

    — Як ви, безперечно, чули, Данте відомий передусім монументальним літературним шедевром «Божественна комедія», яка є грубуватою й жвавою розповіддю автора про те, як він спустився до пекла, пройшов крізь чистилище, а потім вознісся до раю, щоб поспілкуватися з Богом. За сучасними стандартами «Божественна комедія» нічого божественного в собі не містить. Та й комедією вона зветься з абсолютно іншої причини. У чотирнадцятому сторіччі італійська література поділялася на дві категорії: трагедію, що представляла високу літературу, писану офіційною італійською, і комедію, яка представляла «низьку» літературу, писану місцевим діалектом і розраховану на широкий загал.

    Ленґдон прогорнув слайди до знаменитої фрески Мікеліно, на якій Данте стоїть біля стін Флоренції, стискаючи в руках примірник «Божественної комедії». На задньому плані над брамою пекла високо здіймається терасована гора Чистилища. Це полотно нині виставлене у флорентійському соборі Санта-Марія дель Фіоре, більше відомому під назвою Дуомо.

    — Як ви вже могли здогадатися з назви, — продовжив Ленґдон, — «Божественну комедію» було написано місцевим діалектом — мовою простих людей. Але, попри це, релігію, історію, політику, філософію й соціальні коментарі в ній блискуче поєднано в гобелен художнього слова, тобто літератури високоінтелектуальної, але цілком доступної широким масам читачів. Цей твір став настільки знаменитим стовпом італійської літератури, що письменницький стиль Данте славили як такий, що — ні багато, ні мало — дав початок сучасній італійській мові.

    Ленґдон зробив ефектну паузу, а потім тихо сказав:

    — Любі друзі, вплив творів Данте Аліґ’єрі неможливо переоцінити. Упродовж усієї історії людства, за винятком хіба що Святого Письма, жоден із творів літератури, образотворчого мистецтва й музики не надихнув на таку кількість присвят, імітацій, варіацій та анотацій, як «Божественна комедія».

    Далі Ленґдон навів великий список відомих композиторів, художників і літераторів, які творили, ґрунтуючись на епічній поемі Данте, й окинув публіку уважним поглядом.

    — Скажіть, чи є серед вас письменники?

    Піднялася майже третина рук. Ленґдон приголомшено витріщився в зал. «Отакої! Або це найдосконаліша аудиторія у світі, або результат доступності до публікацій через Інтернет».

    — Що ж, як усі ви, автори, знаєте, ніщо письменники не цінують так високо, як рекламну анотацію — отой схвальний відгук завбільшки в один-два рядки, написаний кимось відомим, аби заохотити інших купувати ваш твір. У Середні віки теж існувало поняття рекламної анотації. І Данте спромігся мати їх досить багато.

    Ленґдон знову змінив слайди.

    — А чи хотіли б ви мати на обкладинці вашої книги отакі слова?

    Ніколи не ходив землею чоловік, величніший за нього.

    Мікеланджело

    Натовп здивовано загудів.

    Так, — мовив Ленґдон. — Це сказав той самий Мікеланджело, якого ви знаєте як автора розписів у Сікстинській капелі та статуї Давида. Мікеланджело був не лише майстерним художником і скульптором, а й прекрасним поетом, котрий опублікував близько трьохсот поем, включно з тією, що називалася «Данте» і була присвячена чоловікові, чиї разючі образи пекла надихнули Мікеланджело на його «Судний день». А якщо ви мені не вірите, то прочитайте третю пісню Дантового «Пекла», а потім сходіть до Сікстинської капели; просто над вівтарем ви побачите цей знайомий образ.

    Ленґдон прогорнув слайди до лячного зображення м’язистого злого духа, що замахнувся здоровезним веслом на людей, а ті принишкли від страху.

    — А це Дантів пекельний поромник Харон, який б’є веслом тих, хто зволікає на переправі.

    Ленґдон перейшов до нового слайда, цього разу з другою деталлю Мікеланджелового «Судного дня» — чоловіком, якого розпинали на хресті.

    — Це Аман, ворог юдеїв, котрого, згідно зі Святим Письмом, скарали на смерть через повішення. Однак у поемі Данте його розіп’яли на хресті. Як можна бачити в Сікстинській капелі, Мікеланджело віддав перевагу Дантовому варіанту, а не біблійному. — Ленґдон усміхнувся й пошепки додав: — Тільки папі римському не кажіть.

    Натовп вибухнув сміхом.

    — Дантове «Пекло» створило світ болю й страждань, який перевершував усі попередні людські уявлення, і цей твір у буквальному розумінні визначив наше сучасне бачення пекла. — Ленґдон зробив паузу. — І повірте мені, католицькій церкві є чимало за що дякувати Данте. Його «Пекло» лякало віруючих сторіччями і, без сумніву, потроїло відвідуваність церкви тими, кого переповнював страх.

    Ленґдон увімкнув наступний слайд.

    — А оце підводить нас до причини, через яку ми всі тут сьогодні зібралися.

    Тепер на екрані з’явився заголовок лекції: «Божественний Данте: символи пекла».

    Дантове пекло — це ландшафт, настільки багатий на символізм, що я часто приділяю цій темі курс лекцій на цілий семестр. А сьогодні, на мою думку, не буде кращого способу розкрити символи Дантового «Пекла», як пройти пліч-о-пліч із самим поетом... крізь браму пекла.

    Ленґдон підійшов до краю сцени й поглянув на публіку.

    — Отже, якщо ми збираємося здійснити прогулянку крізь пекло, то я настійно рекомендую скористатися мапою. І немає повнішої мапи Дантового пекла, аніж та, яку зобразив Сандро Боттічеллі.

    Ленґдон торкнувся пульта, і перед публікою з’явилася відразлива «Мапа пекла». Він почув, як дехто аж застогнав, забачивши всілякі жахіття, що коїлися в лійкоподібній підземній порожнині.

    — На відміну від інших художників, Боттічеллі був надзвичайно скрупульозний у відтворенні Дантового тексту. Насправді він провів стільки часу, читаючи Данте, що великий історик мистецтва Джорджо Базарі стверджував, наче одержимість Боттічеллі творчістю Данте призвела до серйозних негараздів у житті художника. Мистець створив понад дві дюжини інших робіт, пов’язаних із Данте, але ця мапа є серед них найвідомішою.

    Тоді Ленґдон повернувся й показав у лівий верхній кут полотна.

    — Наша подорож почнеться он там, на поверхні землі, де ви можете бачити Данте в червоному одязі разом зі своїм гідом, Верґілієм; вони стоять обидва біля брами пекла. Звідти ми вирушимо в подорож униз, крізь дев’ять кіл Дантового пекла, і насамкінець опинимося лицем до лиця з...

    Ленґдон швидко переключився на інший слайд — величезне збільшене зображення сатани, яким його показав Боттічеллі на цьому самому полотні. Страшний триголовий Люцифер поїдає трьох людей одночасно, по одному кожним ротом.

    Натовп зойкнув.

    Стислий огляд майбутніх атракціонів, — пожартував Ленґдон. — Цей моторошний персонаж перебуває там, де сьогодні має завершитися наша подорож. Це дев’яте коло пекла, де мешкає сам сатана. Одначе... — Ленґдон зробив паузу, а потім продовжив: — Потрапити туди — це лише половина забави, тому повернімося трохи назад... до брами пекла, де наша подорож розпочнеться.

    Ленґдон перейшов до наступного слайда — літографії Постава Доре, де був зображений темний, схожий на тунель вхід, вирубаний у торці стрімчака. Над входом виднівся напис: «Залиш надію той, хто сюди входить».

    — Отже, — сказав Ленґдон з усмішкою. — Зайдімо?

    Десь гучно заскреготали колеса, й аудиторія перед

    очима Ленґдона вмить розтанула. Він відчув, як сіпнувся вперед і зіштовхнувся зі спиною Сієнни, коли трицикл різко загальмував і зупинився посеред проспекту Макіавеллі.

    У Ленґдона запаморочилося в голові; він і досі бачив двері пекла, що бовваніли перед ним. Коли ж він отямився, то побачив, де насправді опинився.

    — Що сталося? — невдоволено спитав він.

    Сієнна показала вперед, де на відстані трьохсот ярдів виднілася Порта Романа — старовинна кам’яна брама, що слугувала в’їздом до середньовічної Флоренції.

    — Роберте, здається, у нас проблема.

    Розділ 19

    Агент Брюдер стояв у скромній квартирі, намагаючись осмислити побачене.

    «Хто тут у біса живе?»

    Помешкання було обставлене мізерно й безладно, наче кімната в студентському гуртожитку, мебльована за мінімум коштів.

    — Агенте Брюдер? — гукнув із зали один із його підлеглих. — Гадаю, вам буде цікаво це побачити.

    Ідучи до зали, Брюдер подумав, чи не затримала, бува, Ленґдона місцева поліція. Командир спецпідрозділу хотів би розв’язати цю кризу «по-домашньому», але втеча Ленґдона не залишила йому жодного іншого вибору, окрім як звернутися до місцевої поліції та влаштувати блок-пости на дорогах. У лабіринті вулиць Флоренції верткий мотоцикл легко уникне зустрічі з мікроавтобусами Брюдера, що через важкі плексигласові вікна та непробивні колеса ставали хоч і невразливими, але неповороткими. Італійська поліція мала репутацію такої, яка неохоче йде на співпрацю з чужинцями, але організація Брюдера мала значний вплив у поліції, консульствах і посольствах. «Коли ми висуваємо вимоги, ніхто не насмілюється ставити запитання».

    Брюдер увійшов до невеличкої кімнати, де над розкритим переносним комп’ютером стояв чоловік і друкував у латексних рукавичках.

    — Саме цією машиною він скористався, — сказав чоловік. — Через неї він увійшов у свою електронну пошту й здійснив деякі пошуки. Файли й досі зберігаються в кеші.

    Брюдер рушив до стола.

    — Схоже, це не комп’ютер Ленґдона, — сказав технар. — Він зареєстрований на когось з ініціалами S.C. Невдовзі я матиму повне ім’я.

    Поки Брюдер чекав, його увагу привернув стос паперів на столі. Він продивився їх — стара програмка лондонського театру «Глобус» і кілька статей, вирізаних із газет. Що більше Брюдер читав, то більшими ставали його очі.

    Узявши папери із собою, він вийшов із кімнати й зателефонував шефові.

    — Брюдер на лінії, — сказав він. — Здається, я ідентифікував людину, яка допомагає Ленґдону.

    — Хто це? — спитав шеф.

    Брюдер повільно випустив із легенів повітря.

    — Ви навіть не повірите.

    — А за дві милі від того місця Ваєнта мчала геть на своєму мотоциклі BMW, низько пригнувшись до керма. Повз неї, виючи сиренами, проносилися поліцейські машини.

    — «Мене зреклися», — подумала вона.

    — Зазвичай легенька вібрація чотиритактного двигуна мотоцикла заспокоювала її нерви. Але не сьогодні.

    — Ваєнта дванадцять років працювала на Консорціум, піднявшись ієрархічною драбиною від агента прикриття до члена групи стратегічного планування, а потім аж до агента-оперативника високого рангу. «Моя кар’єра — це все, що я маю». Агентам-оперативникам доводилося миритися:і життям, сповненим таємничості, частими подорожами й тривалими завданнями, і все це унеможливлювало стосунки поза межами роботи.

    «Я виконувала це завдання цілий рік», — подумала вона, і досі не в змозі повірити, що Начальник міг так різко й грубо натиснути на спусковий гачок і вигнати її.

    — Дванадцять місяців Ваєнта контролювала надання послуг і підтримки тому самому клієнту Консорціуму — ексцентричному зеленоокому генію, якому захотілося ненадовго «зникнути», щоб йому не заважали працювати конкуренти й вороги. Подорожував цей чоловік украй рідко, переважно непомітно, а здебільшого він працював. Ваєнта нічого не знала про нюанси його роботи, бо її завданням було ховати клієнта від впливових людей, які намагалися знайти його.

    — Свою функцію Ваєнта виконувала з довершеним професіоналізмом, і все йшло як по маслу.

    — Як по маслу... але до вчорашньої ночі.

    — І відтоді й емоційний стан Ваєнти, і стан її кар’єри покотилися під укіс.

    — «Тепер я — чужа. Я опинилася на протилежному боці».

    — Протокол зречення в разі його активації вимагав, щоб агент негайно облишив поточне завдання і якомога швидше покинув «арену». У разі затримки агента Консорціум стверджував, що вперше про нього чує й заперечував будь-який зв’язок із ним. Агенти добре усвідомлювали, що не варто жартувати з цією організацією, бо з перших рук знали про її бентежну здатність маніпулювати реальністю й змінювати її під свої поточні потреби.

    — Ваєнта знала лише про два випадки дезавуювання агентів. Дивно, але чомусь вони більше ніколи не траплялися їй на очі. Вона завжди гадала, що їх викликали для офіційного розслідування, а потім звільнили, наказавши більше ніколи не вступати в контакт із працівниками Консорціуму.

    — Однак тепер Ваєнта засумнівалася, що саме так воно й було.

    — «Ти перебільшуєш, реагуєш надміру емоційно, — заспокоювала вона себе. — Методи Консорціуму є більш елегантними, ніж холоднокровне вбивство».

    — Та по спині в неї побігли мурашки.

    — Ваєнта інстинктивно кинулася тікати непоміченою з даху готелю тієї ж миті, коли побачила групу Брюдера, і тепер вона усвідомила, що інстинкт, який спонукав її до дії, можливо, врятував їй життя.

    — «Тепер ніхто не знає, де я».

    — Женучи мотоцикл прямим бульваром Поджіо Імперіале, Ваєнта збагнула, як круто змінили її життя ці кілька останніх годин. Минулої ночі вона непокоїлася про те, щоби зберегти свою роботу. А тепер вона непокоїлася про те, щоби зберегти своє життя.

    Розділ 20

    Колись Флоренцію оточувала міська стіна з головним проходом — кам’яною брамою Порта Романа, збудованою тисяча триста двадцять шостого року. Хоча більшу частину периметра міської стіни зруйнували сотні років тому, Порта Романа збереглася й донині, тож і в наші дні транспортний потік скеровується до міста крізь глибокі аркові тунелі цієї колосальної фортифікації.

    Сама брама має п’ятдесят футів заввишки, збудована зі старовинної цегли та каміння, а в її головному проїзді й досі збереглися масивні дерев’яні ворота на прогоничах, завжди зафіксовані в розчиненому положенні, щоби пропускати транспортний потік. Перед воротами шість великих доріг сходяться в одну й перетікають у кільцеву транспортну розв'язку, а над порослою травою розділовою смугою височіє статуя жінки, що виходить із міської брами з велетенським клунком на голові, скульптора Мікеланджело Пістолетто.

    Утім, сьогодні Порта Романа є скоріше транспортним кошмаром, аніж історичною пам’яткою, бо істотно вповільнює дорожній рух. Колись тут проводилися контрактові ярмарки, на яких батьки продавали сво'іх дочок у шлюб із розрахунку, часто змушуючи їх танцювати спокусливі танці, аби забезпечити більшу вигоді.

    Цього ранку, різко загальмувавши за кількасот ярдів від Порта Романа, Сієнна стривожено показала в її бік рукою. Ленґдон, сидячи позаду неї, поглянув уперед — і в нього теж з’явилося відчуття небезпеки. Перед ними простягнулася довга вервечка нерухомих авт, двигуни яких працювали на неробочих обертах. Рух на кільцевій розв’язці заблокував поліцейський пост, до якого час від часу під’їжджали нові поліцейські автомашини. Від авта до авта ходили озброєні полісмени й ставили водіям запитання.

    «Невже це через нас? — подумав Ленґдон. — Цього не може бути!»

    Назустріч їм по проспекту Макіавеллі виїхав спітнілий велосипедист у шортах. Він їхав на велосипеді з напівлежачим сідлом, крутячи педалі поперед себе.

    — Cose successo? (Що там відбувається?) — гукнула йому Сієнна.

    E chi lo sa! (Та хтозна!) — відповів велосипедист зі стривоженою міною на обличчі. — Carabinieri. (Карабінери.) — Із новою силою завертів педалі, наче хотів якомога швидше вшитися геть.

    Сієнна обернулася й стривожено поглянула на Ленґдона.

    — Блокпост. Військова поліція.

    Далеко позаду завили сирени, і Сієнна, крутнувшись на сидінні, подивилася на проспект Макіавеллі; її обличчя перетворилося на маску страху.

    «Ми потрапили в пастку», — подумав Ленґдон, роззираючись довкола в пошуках хоч-якогось виїзду — перехресної дороги, парку чи алеї, але побачив лишень приватні будинки ліворуч і високу кам’яну стіну праворуч.

    Сирени звучали дедалі гучніше, наближаючись до них.

    — Туди! — гукнув Ленґдон, показуючи на покинутий будівельний майданчик за тридцять ярдів попереду них, де за переносною бетономішалкою хоч якось можна було сховатися.

    Сієнна дала газу, і трицикл, вискочивши на тротуар, миттю влетів на будівельний майданчик. Вони зупинилися за бетономішалкою й швидко збагнули, що за нею навіть трицикл до пуття не сховати, а самим — і поготів.

    — За мною! — сказала Сієнна і кинулася до невеличкого сарайчика для реманенту, що вгніздився посеред кущів під кам’яною стіною.

    «Це не сарайчик, — здогадався Ленґдон, — а пересувний туалет».

    Коли Сієнна та Ленґдон підбігали до біотуалету для будівельників, то почули, як ззаду наближаються поліцейські машини. Сієнна смикнула ручку дверей, але вони не піддалися, бо були замкнені на масивний замок на ланцюзі. Ленґдон схопив Сієнну за руку, затягнув її за «сарай» і заштовхав до щілини між туалетом та кам’яною стіною. Вони насилу помістилися там удвох, ледь дихаючи, змушені вдихати важке смердюче повітря.

    Ленґдон прослизнув слідком за Сієнною саме тієї миті, коли на дорозі з’явився чорний, як вороняче крило, «Субару форестер» із написом «Карабінери» на боці. Авто повільно прокотилося повз їхню схованку.

    «Італійська воєнізована поліція, — подумав Ленґдон, не вірячи своїм очам. — А чи мають ці поліцейські наказ стріляти на місці без попередження?»

    — Комусь конче потрібно знайти нас, — прошепотіла Сієнна. — І яким чином їм це вдалося?

    — GPS? — спитав Ленґдон. — Може, цей проектор має вмонтований пристрій стеження?

    Сієнна похитала головою.

    — Повір мені, якби ця штука мала такий пристрій, то поліція вже давно б нас пов’язала.

    Ленґдон зі своїм чималеньким тілом насилу поворухнувся, намагаючись зручніше вмоститися в тісному просторі. І його очі опинилися напроти елегантних графіті, виписаних на задній стінці туалету.

    «А в італійців виходить краще».

    Більшість американських біотуалетів були вкриті примітивними школярськими малюнками, що віддалено нагадували великі цицьки чи пеніси. Але графіті на цьому «закладі» були наче з альбому для етюдів студента мистецького коледжу: людське око, красиво виписана рука, чоловік у профіль та якийсь фантастичний дракон.

    — Тут приватна власність псується інакше, аніж в інших частинах Італії, елегантніше, — зауважила Сієнна, вочевидь, прочитавши його думки. — Річ у тім, що за цією кам’яною стіною розташований факультет мистецтв Флорентійського університету.

    І наче на підтвердження слів Сієнни поодаль з’явилася група студентів; вони наближалися дрібними кроками, тримаючи під пахвами етюдники. Студенти про щось гомоніли, чиркали запальничками, підкурюючи цигарки, і висловлювали подив через блокпост біля Порта Романа.

    Ленґдон і Сієнна пригнулися, щоби їх не помітили студенти, і тоді Ленґдона несподівано вразила дивна думка: «Напівзакопані грішники з ногами, що стирчать догори».

    Можливо, та думка з’явилася в нього через сморід людських випорожнень, а може, через велосипедиста, що вертів ногами, напівлежачи на велосипеді, та яким би не був мотив, Ленґдон умить подумки повернувся до смердючого світу пекельних канав і голих ніг, що стирчали там з-під землі.

    Раптом він повернувся до своєї попутниці.

    — Сієнно, на тій «Мапі пекла», що ми бачили в тебе у квартирі, голі ноги стирчали з-під землі в десятій канаві, так? На найнижчому з рівнів восьмого кола?

    Сієнна здивовано на нього поглянула: мовляв, знайшов час для таких запитань.

    — Так, на самому дні.

    На якусь частку секунди Ленґдон повернувся до лекції, яку читав у Відні. Він стояв на сцені. Наближаючись до тріумфального фіналу, він продемонстрував публіці гравюру Доре «Геріон» — крилату потвору з отруйним жалючим хвостом, котра жила над восьмим колом.

    — Перш ніж зустрітися із сатаною, — сказав Ленґдон, і його низький голос забринів у гучномовцях, — ми мусимо пройти крізь десять канав восьмого кола, у яких зазнають покарання шахраї, тобто особи, винні в скоєнні навмисного злочину.

    Ленґдон змінив слайд і показав фрагмент восьмого кола, а потім провів публіку вниз через кожну канаву, одну за одною.

    Згори донизу ми маємо спокусників, яких б’ють батогами демони... підлесників, що плавають у людських екскрементах... церковників-заробітчан, наполовину закопаних у землю головою донизу, чиї ноги стирчать догори... чаклунів із головами, повернутими назад... продажних політиків у киплячій смолі... лицемірів у свинцевих мантіях... крадіїв, яких кусають змії... правників-шахраїв, яких пожирає вогонь... сіячів розбрату, яких розрубують навпіл демони... і насамкінець брехунів, спотворених хворобами до невпізнання. — Ленґдон знову повернувся обличчям до аудиторії.

    — Скоріш за все, Данте надав цю останню канаву брехунам тому, що через низку брехливих свідчень його вигнали:і улюбленої Флоренції.

    — Роберте! — озвалася Сієнна.

    Ленґдон сіпнувся — і повернувся до реальності.

    Сієнна запитально дивилася на нього.

    — У чім річ?

    — Отой варіант «Мапи пекла», що ми маємо із собою в проекторі, — сказав він збуджено. — Картину змінили! — Він витягнув із кишені проектор і струснув його настільки сильно, наскільки це дозволяв тісний простір. Кулька-активатор заторохтіла, але її звук поглинуло ревіння поліцейських сирен. — Той, хто підкоригував цю картину, змінив і порядок рівнів у восьмому колі!

    Коли пристрій засвітився, Ленґдон спрямував його на пласку поверхню перед собою. З’явилася «Мапа пекла», яскраво вирізняючись у тьмяному світлі.

    «Боттічеллі на стіні біотуалету», — подумав Ленґдон, відчуваючи сором. Мабуть, це було найменш пристойне місце, де коли-небудь демонструвалися твори цього мистця. Ленґдон пробігся очима по канавах, збуджено киваючи.

    — Так! — вигукнув він. — Це неправильно! Остання канава восьмого кола має бути заповнена хворими людьми, а не ногами, що стирчать догори. Десятий рівень призначений для брехунів, а не для пожадливих церковників!

    На обличчі Сієнни з’явився зацікавлений вираз.

    — Але ж навіщо комусь треба було змінювати картину?

    — Catrovacer, — прошепотів Ленґдон, роздивляючись маленькі літери, додані на кожному з рівнів. — Гадаю, що в цьому написі є розгадка.

    Попри травму голови, через яку Ленґдон втратив спогади про останні дві доби, він відчував, що його пам’ять функціонує бездоганно. Заплющивши очі, він уявив перед собою два варіанти «Мапи», щоби проаналізувати розбіжності між ними. Змін, внесених у восьме коло, виявилося менше, аніж очікував Ленґдон... однак у нього з’явилося таке відчуття, наче вуаль перед його очима раптом зникла.

    Усе стало зрозумілим.

    Шукай — і знайдеш!

    — Що таке? — спитала його Сієнна.

    У Ленґдона аж у роті пересохло.

    — Я знаю, чому опинився у Флоренції.

    — Та невже?!

    — Так, і я знаю, куди мені слід іти.

    Сієнна вхопила його за руку.

    — Куди ж?

    Ленґдон почувався так, наче вперше після того, як він прокинувся в шпиталі, його ноги торкнулися твердої землі.

    — Оті десять літер... — прошепотів він. — Насправді вони вказують на конкретне місце в Старому місті. І там ми знайдемо всі відповіді.

    — А де саме в Старому місті? — наполегливо спитала Сієнна. — Як ти здогадався?

    Із протилежного боку пересувного туалету почувся сміх. Повз нього проходила група студентів, сміючись, теревенячи й жартуючи різними мовами. Ленґдон обережно визирнув з-за кабінки й подивився їм услід. Потім роззирнувся, чи немає де поліції.

    — Нам не можна сидіти на одному місці, ходімо. Я дорогою все поясню.

    — Дорогою?! — Сієнна похитала головою. — Та ми ж не зможемо пробратися крізь Порта Романа!

    — Побудь тут півхвилини, — сказав їй Ленґдон, — а потім рушай за мною.

    І з цими словами він вислизнув зі щілини, залишивши свою ошелешену новоспечену подругу на самоті.

    Розділ 21

     — Scusi! — Роберт Ленґдон наздогнав групу студентів. — Scusate! (Вибачте!)

    Вони зупинилися, і Ленґдон безпорадно озирнувся довкола, вдаючи заблукалого туриста.

    Dov’è l’Istituto statale d’arte? (Де тут інститут мистецтв?) — поцікавився він ламаною італійською.

    Татуйований молодик картинно затягнувся цигаркою й презирливо мовив із французьким акцентом:

    Non parliamo italiano. (Я не говорю італійською.)

    Одна з дівчат насварила свого татуйованого друга і ввічливо показала рукою вздовж стіни в напрямку Порта Романа.

    Più avanti, sempre dritto.

    «Уперед і прямо», — подумки переклав Ленґдон.

    Grazie. (Дякую.)

    Як просив Ленґдон, Сієнна вигулькнула через тридцять секунд непоміченою з-за біотуалету. Гнучка тридцятидворічна жінка підійшла до групи, і Ленґдон запрошувально поклав їй на плече руку.

    — Це моя сестра Сієнна. Вона викладає мистецтвознавство.

    — Нічогенька краля, — стиха промимрив татуйований молодик, і його приятелі-хлопці розсміялися.

    Ленґдон проігнорував їхні слова.

    — Ми приїхали до Флоренції пошукати місце, щоб рік займатися викладацькою діяльністю. Можна ми підемо з вами до інституту?

    Ma certo (Авжеж), — відповіла дівчина-італійка і всміхнулася.

    Поки група наближалася до поліції, Сієнна зав’язала розмову зі студентами, а Ленґдон поволі просунувся всередину невеличкого натовпу, злегка пригнувшись і намагаючись стати непомітним.

    «Шукай — і знайдеш», — подумав Ленґдон, і його пульс збуджено пришвидшився, коли в уяві постали десять канав восьмого кола.

    Catrovacer. Він збагнув, що ці десять літер були в центрі однієї з найзагадковіших таємниць мистецького світу, старої головоломки, яку так і не вдалося розгадати. Тисяча п’ятсот шістдесят третього року цими літерами написали послання на стіні знаменитого флорентійського Палацо Веккіо; напис був зроблений на висоті близько сорока футів від землі, і без бінокля його майже неможливо побачити. Він залишався там, схований у всіх на виду, упродовж сторіч, аж до сімдесятих років двадцятого століття, коли на нього звернув увагу нині знаменитий дослідник мистецтва, який потім десятиріччями намагався з’ясувати його значення. Попри різноманітні теорії, зміст цього послання залишається загадкою донині.

    Для Ленґдона цей код був звичною цариною, тихою гаванню в химерному й бурхливому морі. Зрештою, історія мистецтва та давні таємниці були Ленґдону цікавішими за рурки із символом біонебезпеки та стрілянина.

    А попереду до Порта Романа під’їжджали все нові й нові поліцейські автівки.

    — Господи твоя воля, — мовив татуйований хлопець. — Той, кого вони шукають, напевне, утнув щось страшне.

    Їхня група підійшла до парадного входу інституту мистецтв із правого боку, де вже зібрався натовп студентів, аби спостерігати за дійством біля Порта Романа. Низькооплачуваний охоронець інституту недбало зиркав на перепустки студентів, які заходили всередину: його більше цікавило те, що відбувалося біля старовинної брами.

    Раптом почувся скрегіт коліс — то біля Порта Романа різко зупинився вже знайомий чорний мікроавтобус,

    Ленґдон впізнав його з першого погляду.

    Не кажучи ні слова, вони із Сієнною в слушний момент прослизнули крізь прохідну разом зі своїми новими приятелями.

    В’їзна алея інституту мистецтв була напрочуд красивою, майже розкішною. З обох боків над нею плавно схиляли крони масивні дуби, утворюючи зелене покривало, яке обрамляло віддалену будівлю: масивну споруду вицвілого жовтого кольору з потрійним портиком та широкою овальною галявиною перед нею.

    Ленґдон знав, що цю будівлю, як і багато інших будівель у цьому місті, звели за кошти і на замовлення однієї знаменитої династії, яка панувала у флорентійській політиці впродовж п’ятнадцятого, шістнадцятого та сімнадцятого сторіч.

    Медичі.

    Саме це ім’я стало символом Флоренції. За три століття правління царський дім Медичі нагромадив незліченні багатства й здобув величезний вплив, давши світові чотирьох римських пап, двох королев Франції, а також найбільший фінансовий заклад у всій Європі. І донині банки користуються бухгалтерським методом, винайденим Медичі: системою подвійного запису «дебет — кредит».

    Однак найвизначнішою спадщиною Медичі були не фінанси чи політика, а мистецтво. Певно, як найщедріші з коли-небудь відомих у світі меценатів Медичі забезпечували безперервний і щедрий потік замовлень, який підживлював Ренесанс. Список митців, котрі користувалися покровительством Медичі, приголомшує — від Леонардо да Вінчі до Галі лея й Боттічеллі. Полотно останнього «Народження Венери» було замовленням Лоренцо ді Медичі, який забажав, щоб над шлюбним ложем його кузена висіло сексуально збудливе полотно.

    Лоренцо ді Медичі, відомий свого часу як Лоренцо Розкішний завдяки щедрості й поблажливості, сам був талановитим художником і поетом і мав, за свідченнями сучасників, бездоганний мистецький смак. Тисяча чотириста вісімдесят дев’ятого року Лоренцо пройнявся симпатією до творів одного молодого флорентійського скульптора й запропонував йому перебратися до палацу Медичі, де той міг би вдосконалювати свій талант серед творів красного образотворчого мистецтва, високої поезії та рафінованої культури. Під патронатом Медичі згодом молодий талант розквітнув і став автором двох найзнаменитіших скульптур в історії людства — «П’єтти» («Оплакування Христа») і «Давида». Сьогодні ми знаємо цього митця як Мікеланджело, творчого велета, якого інколи називають найвеличнішим подарунком, який зробили Медичі людству.

    Зважаючи на пристрасть Медичі до мистецтва, Ленґдон подумав, що представникам цієї династії було б приємно дізнатися, що споруда, яку він бачив перед собою і яку колись звели як стайні для родини Медичі, перетворилася на інститут, де вирувало мистецьке життя. Цю затишну ділянку, яка тепер надихає молодих творців, Медичі навмисне обрали під стайні: вона розташовувалася поблизу однієї з найгарніших місцевостей для кінних прогулянок у всій Флоренції — садів Боболі.

    Ленґдон поглянув ліворуч, де над високою стіною виднілися густі крони дерев. Нині великий обшир садів Боболі став популярним туристичним об’єктом. Ленґдон майже не сумнівався, що коли йому з Сієнною вдасться потрапити до цього парку, то вони зможуть пройти крізь нього, обминувши браму Порта Романа непоміченими. Зрештою, у величезному парку не бракувало всіляких схованок — гаїв, лабіринтів, гротів та альтанок. А важливішим було те, що через сади Боболі вони зможуть вийти до Палацо Пітті — кам’яної цитаделі, колишньої головної резиденції великого герцогства Медичі, сто сорок кімнат якої залишалися найбільш відвідуваним туристичним об’єктом Флоренції.

    «Якщо ми зможемо дістатися до Палацо Пітті, — подумав Ленґдон, — то до містка, який веде до Старого міста, залишиться три кроки ступити».

    Намагаючись поводитися якомога спокійніше, Ленґдон кивнув на високу стіну, яка оточувала сади.

    — Як нам потрапити до парку? — спитав він. — Мені хотілося б показати його своїй сестрі, перш ніж увійти до інституту.

    Татуйований хлопчина похитав головою.

    — Звідси потрапити до парку ви не зможете. Вхід до нього розташований аж біля Палацо Пітті. Вам слід було проїхати крізь Порта Романа й звернути до парку.

    — Курзу-верзу! — випалила Сієнна.

    Усі обернулися й отетеріло витріщилися на неї включно:і Ленґдоном.

    — Не морочте мені голову, — сказала вона, грайливо всміхнувшись студентам і пригладивши свій «кінський хвіст». — Ви хочете сказати мені, хлопчики й дівчатка, що ніколи не пробираєтеся тишком-нишком до парку, аби покурити там травичку й трохи подуріти?

    Студенти обмінялися поглядами, а потім вибухнули сміхом.

    Схоже, татуйований хлопчина остаточно впав жертвою Ііснниної привабливості.

    — Панійко, ну ви конкретна училка, скажу я вам! — Він провів Сієнну до рогу будівлі й показав на віддалену автостоянку. — Бачите отой сарай ліворуч? За ним стоїть старий причеп. Залазите на нього, вибираєтеся на дах сараю — і зістрибуєте по той бік стіни.

    Сієнна вже йшла у вказаному напрямку. Озирнувшись через плече на Ленґдона, вона зверхньо посміхнулася йому:

    — Ходімо, братику Бобе. Чи ти вже застарий, щоби стрибати через паркан?

    Розділ 22

    Срібноволоса жінка в мікроавтобусі прихилилася головою до куленепробивного скла й заплющила очі. Здавалося, світ під нею обертається. Від препаратів, якими її накачали, їй стало зле.

    «Мені потрібна медична допомога», — подумала вона.

    Та озброєний охоронець побіля жінки дотримувався суворого наказу: ігнорувати її потреби, допоки їхнє завдання не буде успішно виконано. Із хаотичних звуків, що лунали довкола, було очевидно, що це станеться не скоро.

    Млость і нудота посилювалися, і їй стало важко дихати. Борючись із новим нападом нудоти, жінка замислилася, яким же чином життєва дорога привела її до такого сюрреалістичного перехрестя. Відповідь була надто складною для декодування в її нинішньому близькому до марення стані, але вона не мала сумнівів щодо того, коли все це почалося.

    У Нью-Йорку.

    Два роки тому.

    Вона — директорка Всесвітньої організації охорони здоров’я — летіла з Мангеттену до Женеви. То була бажана й престижна посада, яку вона обіймала майже десять років. Її як спеціаліста з інфекційних захворювань та епідеміології запросили до ООН прочитати цикл лекцій стосовно загрози пандемічних хвороб у країнах третього світу. Лекція була жвавою й оптимістичною, у загальних рисах характеризувала системи раннього виявлення хвороб і плани боротьби з ними, розроблені ВООЗ та іншими організаціями. їй аплодували стоячи.

    Після лекції, коли вона розмовляла з науковцями, до неї наблизився представник ООН зі значком працівника високого дипломатичного рівня і втрутився в розмову:

    — Докторе Сінскі, ми щойно спілкувалися з представниками Ради з іноземних стосунків. Там одна людина хотіла б і:і вами поговорити. Авто чекає на вулиці.

    Здивована й трохи знервована, доктор Елізабет Сінскі вибачилася перед співрозмовниками й зібрала свій несесер. Коли лімузин помчав її по Першій авеню, вона відчула, що знервованість химерним чином посилилася.

    «Рада з іноземних стосунків?»

    Як і більшість її колег, Елізабет Сінскі вже чула про цю організацію.

    Заснована тисяча дев’ятсот двадцятого року як приватний аналітичний заклад, РІС мала серед колишніх членів майже кожного держсекретаря, із півдюжини президентів, більшість голів ЦРУ, сенаторів, суддів, а також представників таких легендарних династій, як Моргани, Ротшильди і Рокфеллери. Така безпрецедентна концентрація інтелекту, політичного впливу й багатства серед членів РІС створила їй репутацію найвпливовішого приватного клубу на Землі.

    Працюючи директоркою Всесвітньої організації охорони здоров’я, Елізабет не раз мала змогу «поштовхатися ліктями» з «великими хлопцями». Тривала робота на цій посаді та відперта вдача нещодавно привернули до неї поблажливу увагу одного великого журналу, який заніс її до списку двадцяти найвпливовіших людей у світі. «Обличчя світового здоров’я» — отакий підпис містився під її фотографією, хоча Елізабет сприйняла його з іронією, зважаючи на те, що зростала хворобливою дитиною.

    Коли у віці шести років вона страждала на сильну астму, її лікували високими дозами багатообіцяльного нового препарату — першого у світі глюкокортикоїду, або ж стероїдного гормону. Цей препарат чудесним чином вилікував симптоми її астми. На жаль, непередбачувані побічні ефекти цього препарату проявилися лише через кілька років, коли Елізабет досягла віку статевої зрілості... але менструації в неї так і не з’явилися. Ніколи не забуде вона того моторошного моменту в кабінеті лікаря, коли дізналася, що її дітородній системі було завдано непоправної шкоди.

    Елізабет Сінскі так і не судилося мати дітей.

    «Час загоїть порожнечу», — запевнив її лікар, але з роками сум і гнів у душі лише зростали. Препарати, позбавивши її можливості зачати дитину, жорстоко залишили їй тваринний інстинкт до продовження роду. Десятиріччями вона боролася з жаданням реалізувати це нездійсненне бажання. Навіть тепер, у шістдесят один, вона відчувала різкий біль порожнечі й самотності щоразу, коли бачила матір із дитям.

    — Ще трохи, і ми на місці, докторе Сінскі, — сказав їй водій лімузину.

    Елізабет швидко причесала свої довгі сріблясті кучері й поглянула на себе в дзеркало. Щойно вона це зробила, як авто зупинилося й водій допоміг їй вийти на тротуар заможного мікрорайону на Мангеттені.

    — Я почекаю вас тут, — сказав він. — Коли будете готові, ми зможемо поїхати звідси прямо до аеропорту.

    Нью-йоркська штаб-квартира Ради з іноземних стосунків виявилася непоказним будинком у неокласичному стилі на розі Центрального парку й Шістдесят восьмої вулиці; колись тут розміщувалася резиденція магната зі «Стандард ойл». Зовні споруда бездоганно вписувалася в елегантний ландшафт, не даючи ані найменшого натяку на її унікальне призначення.

    — Добридень, докторе Сінскі, — привітала її огрядна секретарка. — Сюди, будь ласка. Він на вас чекає.

    «Добре, але хто він?» Вона пішла слідком за жінкою розкішним коридором до зачинених дверей, у які секретарка швидко постукала і, відчинивши їх, кивком запросила Елізабет увійти.

    Жінка ввійшла, і двері за нею зачинилися.

    Маленький тьмяний конференц-зал освітлювався лише мерехтінням екрана. Перед екраном виднівся високий і стрункий силует. Хоча Елізабет і не бачила обличчя, вона відчула в тому чоловікові владу й авторитетність.

    — Здрастуйте, докторе Сінскі, — мовив різкий голос. — Дякую, що прийшли до мене. — Чітка вимова незнайомця нагадала Елізабет її рідну Швейцарію та Німеччину.

    — Прошу, сідайте, — сказав він, кивнувши на крісло в передній частині залу.

    «А формального знайомства не буде? — подумала Елізабет, сідаючи в крісло. Химерна картина на екрані змусила її нервувати ще сильніше. — Що це в біса таке?»

    — Сьогодні вранці я був на вашій презентації, — заявив силует. — Я приїхав здалеку, щоб послухати ваш виступ. І це був надзвичайний виступ.

    — Дякую, — відповіла вона.

    — Дозвольте також сказати, що ви виявилися значно гарнішою, аніж я собі уявляв... попри ваш вік і ваш недалекоглядний підхід до проблем світового здоров’я.

    Елізабет мимоволі аж рота роззявила. Таке зауваження було образливим з будь-якої точки зору.

    — Вибачте, — мовила вона, вдивляючись у темряву. — Хто ви такий? І навіщо ви мене сюди покликали?

    — Вибачте за невдалу спробу пожартувати, — відповів стрункий привид. — Зображення на екрані пояснить, чому не тут.

    Сінскі придивилася до страхітливого образу — картини, на якій було зображене безкрає море людства — натовпи хворобливих людей, що видряпувалися одне на одного, утворюючи клубок оголених тіл.

    — Доре — великий художник, — заявив чоловік. — Це його видовищна й моторошна інтерпретація бачення пекла, яким уявляв його собі Данте Аліґ’єрі. Гадаю, вас воно аж ніяк не лякає... бо саме до такого фіналу ми прямуємо. — Він помовчав, поволі підходячи до неї. — І дозвольте мені пояснити чому.

    Він наближався, неначе збільшуючись із кожним кроком.

    — Якщо я візьму аркуш паперу й розірву його навпіл... — Він зупинився біля стола, узяв аркуш паперу і гучно розідрав його навпіл. — А потім покладу дві половинки одну на одну. — І він склав дві половинки у стос. — А потім повторю цей процес... — І він знову розірвав папірці і знову склав їх у стос. — То результатом буде стос папірців, учетверо товщий за початковий, чи не так? — Його очі тліли, наче вуглини, у темряві кімнати.

    Елізабет не сподобалися його поблажливий тон й агресивна поведінка. Та вона промовчала.

    — Гіпотетично кажучи, — продовжив незнайомець, підходячи ще ближче, — якщо початковий аркуш паперу має товщину одна десята міліметра і я повторю цей процес, скажімо, п’ятдесят разів... то якою буде висота утвореного стосу? Ви знаєте?

    Елізабет наїжачилася.

    — Знаю, — відповіла вона з більшою неприязню, ніж збиралася. — Це буде одна десята міліметра помножити на два в п’ятдесятому ступені. Це зветься геометричною прогресією. Можна дізнатися, навіщо я тут?

    Чоловік пирхнув і, приємно вражений обізнаністю співрозмовниці, кивнув.

    — Так, а чи можете ви уявити, якою буде фактична величина? Одна десята міліметра помножити на два в п’ятдесятому ступені? Ви знаєте, яким заввишки буде цей стос паперу? — Він на мить зупинився, а потім продовжив: — Наш стос паперу всього-на-всього після п’ятдесяти подвоєнь тепер сягнув... аж до сонця.

    Елізабет не здивувалася. Приголомшлива сила геометричного зростання — це те, з чим вона повсякчас мала справу у своїй роботі.

    Ареал зараження... реплікація інфікованих клітин... прогнози смертності.

    — Вибачте за мою здогадну наївність, — навіть не намагаючись приховати роздратування, зауважила вона, — але я не розумію, що ви хочете сказати.

    — Що я хочу сказати? — Чоловік стиха хихикнув. — Я хочу сказати, що історія зростання нашої людської популяції є навіть більш разючою. Населення Землі, як і наш стос папірців, починало дуже скромно... але з велетенським потенціалом.

    Він знову заходив по залу.

    — Задумайтеся ось над чим. Населенню Землі знадобилася тисяча років — від світанку людства аж до дев’ятнадцятого сторіччя, щоб досягти позначки один мільярд. А потім воно з приголомшливою швидкістю за якихось сто років збільшилося до двох мільярдів у двадцятих роках двадцятого сторіччя. Після цього людській популяції знадобилося всього-на- всього п’ятдесят років, щоби збільшитися вдвічі, до чотирьох мільярдів, у сімдесятих роках. Як ви можете собі уявити, нам судилося вже вельми скоро досягнути восьми мільярдів. Лише за один сьогоднішній день населення планети Земля збільшилося ще на чверть мільйона осіб. Чверть мільйона. І це відбувається кожного дня — хоч дощ, хоч сонце. Нині щороку наша кількість збільшується на населення Німеччини.

    Високий чоловік замовк, бовваніючи над Елізабет.

    — Скільки вам років?

    Іще одне образливе запитання, хоча вона як голова ВООЗ вже звикла відповідати на такі запитання дипломатично.

    — Шістдесят один.

    А чи знаєте ви, що коли проживете ще дев’ятнадцять років до віку вісімдесяти, то станете свідком того, як населення Землі потроїлося впродовж вашого життя. Упродовж життя людини — потроєння! Замисліться над потенційними наслідками. Як вам відомо, ваша Всесвітня організація охорони здоров’я знову змінила свої прогнози в бік збільшення, передбачаючи, що ще до середини поточного сторіччя на нашій планеті буде приблизно дев’ять мільярдів людей. А тваринні види прискорено вимирають. Потреба в ресурсах, яких стає дедалі менше, злітає до небес. Чисту воду дедалі важче добути. За будь-якими біологічними вимірами наш вид уже перевищив кількість, життєдіяльність якої можна підтримувати на нормальному рівні. І перед лицем неминучої катастрофи ВООЗ, хранитель здоров’я нашої планети, вкладає гроші й ресурси в такі речі, як лікування діабету, створення банку крові, боротьба з раковими захворюваннями... — Чоловік замовк, уставившись поглядом в Елізабет. — Тому я й запросив вас сюди, щоб спитати відверто: якого біса Всесвітня організація охорони здоров’я не має мужності розв’язувати цю проблему з піднятим заборолом?

    Елізабет уже кипіла гнівом.

    — Хто б ви не були, ви до біса добре знаєте, що ВООЗ сприймає проблему перенаселення дуже серйозно. Нещодавно ми витратили мільйони доларів, відправивши лікарів до Африки, щоб вони поширювали безкоштовно кондоми й освічували людей стосовно контролю народжуваності.

    — Ага, аякже! — глузливо вигукнув чоловік. — А за вами слід у слід рушила ціла армія католицьких місіонерів, які навчають африканців, що коли вони користуватимуться кондомами, то всі опиняться в пеклі. Тепер в Африці з’явилася нова проблема в царині захисту довкілля — звалища невикористаних презервативів.

    Елізабет стрималася, щоб не дати волі язику. У цьому питанні він мав рацію, однак сучасні католики вже чинять опір втручанню Ватикану в справі дітонародження. Найвідоміша з цих людей, Мелінда Гейтс, правовірна католичка, зробила мужній вчинок: ризикуючи наразитися на гнів церкви, надала п’ятсот шістдесят мільйонів доларів на покращення можливостей контролю дітонародження у всьому світі. Елізабет Сінскі неодноразово заявляла через засоби масової інформації, що подружжя Білла та Мелінди Гейтс заслуговує на канонізацію за все, що вони зробили за допомогою свого фонду для покращення здоров’я на Землі. Та, як це не сумно, єдина інституція, здатна зараховувати до лику святих, не побачила християнської природи їхньої діяльності.

    — Докторе Сінскі, — продовжив привид. — Всесвітня організація охорони здоров’я відмовляється визнати, що існує лише одна світова проблема, пов’язана зі здоров’ям. — І він показав на похмуру картину на екрані. — Ось ця. — Чоловік помовчав. — Я знаю, що ви — науковець, а не дослідник класики й образотворчого мистецтва, тому дозвольте мені продемонструвати вам іще одне зображення, яке промовлятиме до вас мовою, яку ви добре розумієте.

    На мить у кімнаті стало темно, а потім екран засвітився знову. Нове зображення, що на ньому з’явилося, Елізабет доводилося бачити вже не раз. І щоразу воно викликало у неї химерне відчуття неминучості.

    У залі запала важка тиша.

    — Так, — нарешті озвався стрункий високий чоловік. — Мовчазний жах є цілком доречною реакцією на цей графік. Дивитися на нього — це наче дивитися на фари локомотива, що наближається. — Чоловік повільно повернувся до Елізабет і всміхнувся їй стримано й поблажливо. — Маєте які-небудь запитання, докторе Сінскі?

    — Лише одне, — відказала вона. — Ви запросили мене сюди для того, щоб лекції читати, чи для того, щоб ображати?

    — Ні те, ні інше. — Голос незнайомця став моторошно улесливим. — Я запросив вас сюди для співпраці. Я не маю сумніву, що ви розумієте, що перенаселення — це проблема охорони здоров’я. Але, боюся, ви не розумієте того, що ця проблема вражає саму душу людини. Під тиском перенаселення ті, хто ніколи навіть думки не мали про крадіжку, стануть крадіями заради того, щоби прогодувати свої родини. Ті, кому ніколи не спадало на думку вбивство, вбиватимуть, щоб виростити своїх дітей. Усі Дантові смертні гріхи — пожадливість, зажерливість, підступність, убивство й решта — усі вони поширюватимуться й виходитимуть на поверхню з глибини людських душ, посилювані зменшенням комфорту в нашому житті. Перед нами неминуча битва за саму душу людини.

    — Я біолог. Я рятую людські життя, а не душі.

    — Що ж, можу запевнити вас, що рятувати людські життя в майбутні роки ставатиме дедалі важче. Перенаселеність — дещо набагато більше, ніж духовний дискомфорт. У Макіавеллі є один пасаж...

    Так, — перервала вона його, цитуючи з пам’яті знамениту фразу: — «Коли кожна провінція світу переповниться мешканцями настільки, що вони не зможуть ані прогодувати себе, ані перебратися до інших країв, світ очистить себе сам». — Елізабет, поглянувши вгору, зупинила погляд на співрозмовникові. — Усі ми у ВООЗ знаємо цю фразу.

    — Добре, тоді ви маєте знати, що Макіавеллі сказав далі про чуму як природний спосіб очищення світу.

    — Так, і, як я вже сказала у виступі, усі ми добре усвідомлюємо пряму залежність між густотою населення й можливістю широкомасштабних епідемій, але безперервно розробляємо нові методи виявлення й лікування. ВООЗ твердо переконана в тому, що ми зможемо запобігти майбутнім епідеміям.

    — Дуже шкода.

    Елізабет ошелешено витріщилася на нього.

    — Перепрошую?

    — Докторе Сінскі, — мовив чоловік, засміявшись лячним сміхом. — Ви говорите про контроль над епідеміями так, паче це гарна річ.

    Вона мовчки витріщалася на нього, не вірячи своїм вухам.

    Це все, — заявив співрозмовник, наче адвокат, що завершив викладати аргументи. — Я ознайомив зі своєю точкою зору голову ВООЗ, яка є найкращою з тих, хто працює в цій організації. Лячна ситуація, якщо вдуматися. Я вже показав вам картину неминучих нещасть. — Він повернув зображення, що демонструвало сплетені тіла. — І вже нагадував вам про загрозливу силу нестримного зростання населення. — Чоловік показав на маленький стос папірців. — Я вже просвітив вас стосовно того, що ми перебуваємо на грані духовного колапсу. — Він замовк і, обернувшись, глянув на неї впритул. — І як ви відреагували? Безкоштовні презервативи для Африки? — Чоловік зневажливо пирхнув. — Це наче відмахуватися мухобійкою від астероїда. Бомба з часовим механізмом уже не цокає. Вона вибухнула, і, якщо не вдатися до жорстких заходів, експоненціальна математика стане вашим новим Богом... а цей Бог, він дуже мстивий. Він влаштує вам картини Дантового пекла прямо біля Парк-авеню... маси скоцюрблених людей, що борсаються у власних екскрементах. Це буде всесвітнє вибраковування, влаштоване самою Природою.

    — Та невже? — відрізала Елізабет. — Тоді скажіть мені, будь ласка, а яким ви вважаєте гарантоване комфортне майбутнє, якою, на вашу думку, має бути ідеальна кількість населення Землі? Якою є та магічна цифра, за котрої людство матиме надію годувати себе нескінченно довго й жити у відносному комфорті?

    Високий чоловік усміхнувся; це запитання йому явно сподобалося.

    — Будь-який еколог чи статистик скаже вам, що найкращий шанс довгострокового виживання людства забезпечується кількістю світового населення близько чотирьох мільярдів.

    — Чотирьох мільярдів? — випалила Елізабет. — Нас уже сім мільярдів, тому ви трохи спізнилися з цією цифрою.

    Зелені очі високого чоловіка спалахнули вогнем.

    — Та невже?

    Розділ 23

    Роберт Ленґдон здійснив жорстку посадку на пухкий ґрунт із протилежного боку масивної стіни садів Боболі з південного краю, густо зарослого деревами й чагарниками. Сієнна приземлилася поруч; підвівшись, жінка обтрусилася й розгледілася довкола.

    Вони стояли на порослій мохом і папороттю прогалині на краю невеличкого гаю. Звідси Палацо Пітті зовсім не було видно, і Ленґдону здалося, що вони опинилися в найвіддаленішій від палацу точці парку. Принаймні о такій ранній порі сюди ще не дісталися ані робітники обслуги, ані туристи.

    Ленґдон поглянув на бруковану стежину, що мальовничо звивалася перед ними до лісу схилом пагорба. У тому місці, де стежина зникала в лісі, стояла мармурова статуя, причому встановлена вона була так, щоб неодмінно впадати у вічі. Ленґдон не здивувався. Сади Боболі упорядковували такі знамениті й талановиті оформлювачі, як Нікколо Тріболо, Джорджо Базарі та Бернардо Буонталенті: мозковий трест талановитих естетів створив справжній прогулянковий шедевр на полотні площею сто одинадцять акрів.

    — Якщо ми вирушимо на північний схід, то доберемося до палацу, — сказав Ленґдон, показуючи на стежину. — Там ми загубимось серед туристів і зможемо вийти непоміченими. Наскільки я пам’ятаю, палац відчиняється для відвідувачів о дев’ятій.

    Ленґдон глянув униз, щоб перевірити час, але побачив лише своє голе зап’ястя, без годинника з Міккі-Маусом. Він подумав, чи годинник і досі зберігається в шпиталі з рештою його речей і чи вдасться йому коли-небудь забрати його звідти.

    Та Сієнна демонстративно затялася:

    — Роберте, перш ніж ми рушимо далі, мені хотілося б знати, куди ми йдемо. Що тобі спало на думку тоді, коли ми ховалися за туалетом? Ти щось сказав про те, що канави зла мали хибну послідовність?

    Ленґдон кивнув на зарості, що простягалися перед ними.

    — Спершу щезнімо з виду. — І він повів її стежиною, яка, звиваючись, утворювала закриту порожнину — або «кімнату», як це називалося в професійному жаргоні ландшафтних архітекторів, — де стояли кілька лав, пофарбованих «під дерево», та дзюркотів невеличкий фонтан. Повітря під деревами було відчутно прохолоднішим.

    Ленґдон дістав проектор із кишені й потрусив його.

    — Сієнно, той, хто створив цю цифрову картину, не лише написав літери на грішниках у восьмому колі, а ще й змінив порядок гріхів. — Ленґдон застрибнув на лаву і, вивищуючись над Сієнною, націлив проектор собі під ноги. На пласкій поверхні поруч із Сієнною з’явилося слабке зображення Боттічеллієвої «Мапи пекла».

    Ленґдон кивнув на тераси біля підніжжя лійкоподібної порожнини.

    — Бачиш оті літери в десяти канавах восьмого кола?

    Сієнна відшукала їх на спроектованому зображенні

    й прочитала зверху донизу.

    — Catrovacer.

    — Так. Але це не має сенсу.

    — Потім ти збагнув, що ці десять канав поміняли місцями?

    — Насправді навіть простіше. Якщо уявити ці рівні колодою з десяти карт, то її не перетасували, а просто поділили навпіл, щоби змінити порядок розташування карт. Після такого поділу карти залишаються в тому самому порядку, але починаються з іншої. — Ленґдон показав рукою вниз на десять канав восьмого кола. — Згідно з текстом Дантового твору, на горішньому рівні мають бути спокусники, яких шмагають батогами демони. Однак у цьому варіанті спокусники з’являються аж у сьомій канаві.

    Сієнна уважно придивилася до зображення, яке вже потроху блякнуло, і кивнула.

    — Добре, я це бачу. Перша канава стала тепер сьомою.

    Ленґдон сховав проектор до кишені й зістрибнув на стежку. Узявши маленьку паличку, він почав шкрябати літери на землі біля стежини.

    — Ось у якому порядку з’являються літери у зміненому варіанті пекла:


    C

    A

    T

    R

    O

    V

    A

    C

    E

    R


    — Catrovacer, — прочитала Сієнна.

    Так. А ось де колода була поділена навпіл. — Ленґдон узяв і накреслив лінію під сьомою літерою й почекав, поки Сієнна уважно вивчить його креслярську роботу.


    C

    A

    T

    R

    O

    V

    A

    C

    E

    R


    — Ну то й що? — швидко спитала вона. — Catrova. Cer.

    — Так, і для того, щоби знову упорядкувати карти, ми просто з’єднуємо колоду й кладемо верхню частину на нижню. Дві половини міняються місцями.

    Сієнна глянула на літери.

    Cer. Catrova. — Вона розчаровано знизала плечима. — Однаково немає сенсу.

    Cer catrova, — повторив Ленґдон. Після невеличкої паузи він знову повторив ці слова, зливши їх разом. — Cercatrova. — І насамкінець вимовив їх, зробивши паузу посередині. — Cerca... trova.

    Сієнна охнула від несподіванки й втупилася ошелешеним поглядом у Ленґдона.

    — Так, — усміхнувся він. — Cerca trova.

    У буквальному розумінні ці два італійські слова — cerca trova — означали «шукати» і «знаходити». Якщо поєднати їх у фразу, то вони ставали синонімічними до біблійного вислову «Шукай — і знайдеш».

    — Це з твоїх галюцинацій! — вигукнула Сієнна, якій перехопило дух. — Жінка під вуаллю! Вона увесь час спонукала тебе шукати і знайти! — Сієнна скочила на ноги. — Роберте, ти усвідомлюєш, що це означає? Це означає, що слова cerca trova ще раніше існували у твоїй підсвідомості! Невже ти не розумієш? Напевне, ти розшифрував цю фразу ще до того, як з’явився в шпиталі! Мабуть, ти вже бачив цю картину з проектора... але ти про це забув!

    «Вона має рацію», — подумав Ленґдон. Професор настільки захопився самим кодом, що й не припустив, що все це міг зробити раніше.

    — Роберте, ти вже казав, що «Мапа пекла» вказує на якесь конкретне місце в Старому місті. Але я й досі не зрозуміла, де воно.

    — A cerca trova ні про що тобі не нагадує?

    Вона знизала плечима.

    Ленґдон подумки всміхнувся. «Нарешті Сієнна чогось не знає».

    — Виявляється, ця фраза вказує на цілком конкретну знамениту фреску, яка висить у Палацо Веккіо, у Залі п’ятисот. Ця фреска називається «Битва під Марчіано», і створив її Джорджо Базарі. У горішній частині фрески Базарі написав малесенькими літерами ледь видимі слова cerca trova. Існує багато теорій щодо того, навіщо він це зробив, але конкретної переконливої версії так і не знайдено.

    Раптом угорі почулося дзижчання якогось літального апарата; узявшись невідомо звідки, він промчав над вершечками дерев просто над ними. Звук пролунав дуже близько, і Ленґдон із Сієнною аж заклякли від несподіванки, коли гелікоптер пронісся повз них.

    Апарат віддалявся, і Ленґдон пильно дивився йому вслід крізь листя.

    — Іграшковий гелікоптер, — сказав він, видихаючи з полегшенням і дивлячись, як радіокерований пристрій закладає вдалині крутий віраж. Він дзижчав, наче великий розлючений комар.

    Однак Сієнна насторожилася.

    — Пригнись, — сказала вона.

    І справді: зробивши розворот на сто вісімдесят градусів, гелікоптерчик попрямував до них над самісінькими вершечками дерев і знову проплив повз, але вже ліворуч, над іншою просікою.

    — Це не іграшка. Це розвідувальний безпілотний апарат. Напевне, він оснащений відеокамерою, яка передає зображення... кому слід.

    Зціпивши зуби, Ленґдон спостерігав, як гелікоптер відхилився від початкового курсу й рушив туди, звідки з’явився: до Порта Романа та інституту мистецтв.

    — Не знаю, що ти там накоїв, — сказала Сієнна, — але якимось дуже впливовим людям страшенно хочеться тебе знайти.

    Гелікоптер знову зробив повний розворот і повільно рушив уздовж периметра стіни, через яку вони щойно перебралися.

    — Напевне, хтось з інституту мистецтв нас побачив і доповів, кому слід, — додала Сієнна, ідучи стежиною. — Треба вшиватися звідси. Негайно. Коли безпілотник загудів геть до дальнього краю парку, Ленґдон стер ногою літери, які щойно нашкрябав на землі, і поквапився слідком за Сієнною. Голова його обертом ішла від думок про cerca trova, про фреску Джорджо Базарі та про здогадку Сієнни про те, що він, напевне, уже розшифрував це зображення з проектора раніше. Шукай — і знайдеш.

    Раптом, коли вони виходили на іншу просіку, Ленґдона вразила приголомшлива думка. Він різко зупинився на зарослій стежині, і на його обличчі з’явився ошелешений вираз.

    Сієнна також зупинилася.

    — Роберте, про що йдеться?

    — Я не винен, — заявив він.

    — Ти про що?

    — Ті люди, які мене переслідують... Я припускав, що вони переслідують мене через те, що я скоїв щось жахливе.

    — Так, бо в шпиталі ти увесь час повторював: «Дуже вибачаюсь».

    — Знаю. Але я гадав, що розмовляв англійською.

    Сієнна здивовано поглянула на нього.

    — А ти справді розмовляв англійською!

    Блакитні очі Ленґдона збуджено виблискували.

    — Сієнно, коли я повторював very sorry, я не вибачався. Я мимрив про таємниче послання на фресці в Палацо Веккіо! — У голові в Ленґдона знову залунав диктофонний запис його невпевненого голосу. Ve ... sorry. Ve ... sorry.

    Сієнна геть розгубилася.

    — Хіба ж ти не розумієш? — усміхнувся Ленґдон. — Я не казав very sorry, very sorry. Я промовляв ім’я художника: Va ... sari, Vasari!

    Розділ 24

    Ваєнта несамовито тиснула на гальма. Її мотоцикл занесло, він гучно верескнув колесами, залишивши на проспекті Поджіо довгий чорний слід, і нарешті різко зупинився в кінці несподівано виниклої довгої низки автомобілів. Транспортний рух на проспекті Поджіо завмер.

    «Мені тільки цього бракувало!»

    Ваєнта витягнула шию, намагаючись побачити, що спричинилося до затримки. їй уже й так довелося зробити великий гак, щоб уникнути зустрічі зі спецпідрозділом Брюдера та всього того хаосу, що виник після їх появи біля багатоквартирного будинку, а ще треба було виписатися:» готелю, де вона мешкала останні кілька днів, поки виконувала завдання.

    «Мене зреклися — і мені треба змотувати вудочки й ушиватися з міста!»

    Однак, схоже, невдачі переслідували її. Маршрут, яким жінка збиралася проїхати до Старого міста, виявився перекритим. Не маючи настрою чекати, Ваєнта виїхала на розділову смугу й помчала по ній, аж поки не побачила запруджено перехрестя. Попереду виднілася забита автомобілями кільцева траса, на яку сходилися шість великих автострад. Це була брама Порта Романа — одна з найпожвавленіших транспортних розв’язок Флоренції, ворота до Старого міста.

    «Що ж тут у біса відбувається?»

    Тепер Ваєнті стало видно, що вся прилегла зона кишить поліцією, яка влаштувала тут блокпост чи якийсь пропускний пункт. За кілька секунд вона помітила в центрі дійства дещо, що збило її з пантелику й налякало: знайомий чорний мікроавтобус, біля якого вдягнені в чорну уніформу агенти вигукували накази представникам місцевої влади.

    Ці люди, безперечно, були членами спецпідрозділу, однак Ваєнта й близько збагнути не могла, що вони тут робили.

    «Утім...»

    Жінка ковтнула клубок, що підкотився до горла, ледь насмілюючись припустити таке: «Невже Ленґдону вдалося і від Брюдера втекти?» Це здавалося неймовірним; шанси на втечу були майже нульовими. Одначе Ленґдон працював не сам, і Ваєнта вже могла переконатися на власному досвіді, якою рішучою й винахідливою могла бути ота білявка.

    Біля Ваєнти з’явився поліцейський. Він ішов від машини до машини, демонструючи фото вродливого чоловіка з густим каштановим волоссям. Ваєнта швидко впізнала те фото — то був знімок Ленґдона, призначений для преси. Її серце радісно тьохнуло.

    «Брюдер не зміг нейтралізувати його... Ленґдон і досі у грі!»

    Як досвідчений стратег Ваєнта негайно оцінила, як ця обставина здатна вплинути на її ситуацію.

    «Варіант перший: тікати, як того вимагає протокол».

    Ваєнта провалила важливе завдання Начальника, і через це її зреклися, дезавуювали. Якщо їй поталанить, усе обмежиться офіційним розслідуванням і припиненням кар’єри. Однак якщо їй не пощастить і якщо вона недооцінила суворість свого роботодавця, решту життя їй доведеться увесь час озиратися, придивляючись, чи не чатує на неї Консорціум.

    «Тепер з’явився й другий варіант: завершити своє завдання».

    Продовження завдання напряму суперечило протоколу зречення, однак через те, що Ленґдон і досі переховувався, Ваєнта здобула можливість діяти згідно з початковими вказівками.

    «Якщо Брюдеру не вдасться виконати завдання, — подумала вона, відчуваючи, як прискорюється її пульс, — а мені вдасться...»

    Ваєнта знала, що це може забрати чимало часу, але якщо Ленґдон утік від Брюдера і якщо Ваєнта втрутиться в гру й завершить роботу, то вона власноруч і одноосібно врятує Консорціум від катастрофи, і тоді Начальник не матиме іншого вибору, як виявити до неї поблажливість.

    «Тоді я зможу зберегти свою роботу, — подумала вона. — Можливо, мене навіть підвищать».

    І Ваєнта блискавично збагнула, що тепер усе її майбутнє належить від єдиного важливого кроку.

    «Я мушу засікти Ленґдона... раніше, ніж це зробить Брюмер».

    Ревнувши двигуном BMW, вона розвернулася на сто вісімдесят градусів і рушила туди, звідки приїхала. «Міст Алле Граціє», — подумала жінка, уявивши собі місток, розташований у північному напрямку. До Старого міста можна було потрапити й іншим маршрутом.

    Розділ 25

    То я не вибачався, а називав ім’я художника», — подумав Ленґдон.

    — Базарі, — мовила Сієнна і, зупинившись, ступила крок назад. — Художник, який сховав слова cerca trova на своїй фресці.

    Ленґдон не міг стримати усмішку. Вазарі. Вазарі. Окрім того, що це відкриття кинуло промінь світла на ту химерну халепу, у якій він опинився, завдяки йому Ленґдона більше не мучила думка про те, що він скоїв щось жахливе, за що начебто так вибачався.

    — Роберте, ти, вочевидь, бачив цю картину Боттічеллі на проекторі ще до того, як тебе поранили, і ти ще раніше знав, що вона містить код, який указував на фреску Вазарі. Саме тому, отямившись, увесь час повторював ім’я цього мистця!

    Ленґдон спробував вирахувати, що все це могло означати. Джорджо Вазарі, художник шістнадцятого сторіччя, архітектор і письменник, був людиною, яку Ленґдон часто називав «першим у світі істориком мистецтва». Попри сотні створених полотен і спроектованих будівель, найвизначнішою спадщиною Вазарі став його фундаментальний твір «Життєпис славетних художників, скульпторів та архітекторів» — збірка біографій італійських митців, яка й досі залишається хрестоматійним твором для всіх дослідників історії мистецтва.

    Близько тридцяти років тому слова cerca trova знову привернули до Вазарі інтерес широкої публіки, коли на вершечку його великої фрески в Палацо Веккіо, у Залі п’ятисот, було знайдено «таємниче послання». Ці маленькі літери виявили на зеленому бойовому прапорі, ледь видимому в хаосі батальної сцени. Хоча консенсусу щодо причини, із якої Вазарі залишив на фресці це дивне послання, досягти не вдалося, проте існувала панівна гіпотеза, згідно із якою ті слова були натяком для прийдешніх поколінь на існування втраченої, фрески Леонардо да Вінчі, схованої в трьохсантиметровому проміжку поза стіною.

    Сієнна знервовано глянула вгору крізь крону дерев.

    — Я не можу збагнути одного. Якщо ти не вибачався, тоді чому ті люди намагаються вбити тебе?

    Ленґдон міркував про те саме.

    Удалині знову почулося дедалі гучніше дзижчання спостережного безпілотника, і Ленґдон збагнув, що настав час приймати рішення. Він не розумів, який зв’язок існував між фрескою Вазарі «Битва під Марчіано» і Дантовим «Пеклом» чи вогнестрільною раною, яку він дістав минулого вечора, однак нарешті побачив перед собою шлях уперед.

    Cerca trova.

    Шукай — і знайдеш.

    І знову Ленґдон побачив срібноволосу жінку, яка гукала йому з того боку річки. Час спливаєі Ленґдон відчув: якщо є відповіді, то їх слід шукати в Палацо Веккіо.

    Раптом йому пригадалася приказка давніх грецьких пірнальників, які добували омарів у коралових печерах Егейських островів: «Коли запливаєш до темного тунелю й проходиш точку неповернення, тобто не маєш достатньо повітря, щоб повернутися назад тим самим курсом, залишається єдиний вибір: плисти вперед у невідомість... і молитися, що там знайдеш вихід».

    «А чи не досягай ми вже тієї точки?» — подумав Ленґдон.

    Він окинув поглядом лабіринт стежин перед ними. Якщо їм із Сієнною вдасться дістатися до Палацо Пітті та вибратися з парку, тоді Старе місто буде від них на відстані короткої прогулянки через найвідоміший у світі пішохідний місток — Понте Веккіо. Там завжди людно, отже, можна легко сховатися. А звідти до Палацо Веккіо — всього-на-всього кілька кварталів.

    Цього разу безпілотник пролетів ближче, і Ленґдона на мить поглинули зневіра й втома. Усвідомлення того, що він не вибачався, бо нічого не скоїв, не додавало йому бажання тікати від поліції.

    — Рано чи пізно вони таки мене спіймають, Сієнно, — сказав Ленґдон. — Можливо, мені краще не тікати.

    Сієнна поглянула на нього з тривогою.

    — Роберте, щоразу, коли ти зупиняєшся, хтось у тебе стріляє! Тобі треба дізнатися, у яку гру тебе втягнули. Треба поглянути на ту фреску Вазарі та сподіватися, що це оживить твою пам’ять. Імовірно, це допоможе тобі пригадати, звідки взявся цей проектор і чому ти його із собою носив.

    Ленґдону пригадалася жінка зі шпичастим волоссям, яка холоднокровно вбила лікаря Марконі... вояків, які стріляли в них... італійську поліцію, якої повно біля Порта Романа... а тут ще цей розвідувальний гелікоптер дзижчить у них над головами... Він замовк, потираючи втомлені очі й розмірковуючи над варіантами своїх потенційних дій.

    — Роберте! — уже гучніше мовила Сієнна. — Є ще одне... те, що здавалося неістотним, але тепер, мабуть, може стати дуже важливою обставиною.

    Ленґдон підвів на неї погляд, занепокоєно зреагувавши на серйозність тону.

    — Я хотіла сказати тобі це у квартирі, — продовжила вона, — але...

    — Але що?

    Сієнна стиснула губи, і на її обличчі з’явився сконфужений вираз.

    — Коли ти прибув до шпиталю, ти марив і намагався говорити.

    — Так, — сказав Ленґдон. — Я мимрив: «Вазарі, Вазарі».

    — Так, але до того... до того, як ми увімкнули диктофон, у перші хвилини ти сказав одну річ, яка мені запам’яталася. Ти сказав це лише один раз, але я впевнена, що правильно зрозуміла тебе.

    — І що ж я сказав?

    Сієнна зиркнула вгору на безпілотник, а потім знову поглянула на Ленґдона.

    — Ти сказав «Я маю ключа до тієї знахідки... якщо я зазнаю невдачі, то все помре».

    Утративши дар мови, Ленґдон ошелешено витріщився на неї.

    А Сієнна казала далі:

    — Я гадала тоді, що ти мав на увазі той предмет у піджаку, але не впевнена в цьому...

    «Якщо я зазнаю невдачі, то все помре?» Ці слова наче батогом вдарили Ленґдона. Нав’язливі картини смерті знову замерехтіли перед його очима... Дантове пекло, символ біонебезпеки, чумний лікар. І знову — лице тої прекрасної срібноволосої жінки, яка гукала його з протилежного боку ріки, благально простягаючи руки.

    Шукай — і знайдеш! Час спливає!

    Голос Сієнни повернув його до реальності.

    Те, на що може врешті-решт вказати цей проектор... або те, що ти намагаєшся знайти, — це має бути щось украй небезпечне. Те, що якісь люди намагаються нас вбити... — Її голос затремтів, і вона трохи помовчала, відновлюючи душевну рівновагу. — Задумайся над цим. Вони просто взяли й вистрелили в тебе серед білого дня... стріляли в мене — безневинного очевидця. Схоже, ніхто з них не збирається розмовляти, вести якісь перемовини. Уряд твоєї країни також напустився на тебе... ти покликав їх на допомогу, а вони натомість послали до тебе вбивцю.

    Ленґдон стояв, мовчки втупившись розгубленим поглядом у землю. Чи консульство надало вбивці інформацію про місцеперебування Ленґдона, чи само послало його туди — не мало значення. Результат був той самий.

    «Уряд моєї країни — не на моєму боці. — Ленґдон зазирнув у карі очі Сієнни й побачив у них хоробрість. — У яку ж халепу я її втягнув!»

    — Хотілося б знати, що ми шукаємо. Це допомогло б вибудувати логічну схему подій, — сказав він уголос.

    Сієнна кивнула.

    — Що б ми не шукали, ми маємо це знайти. Принаймні це дасть нам точку опори.

    Заперечити її логіку було важко. Проте Ленґдон однаково відчував якесь невиразне занепокоєння. «Якщо я зазнаю невдачі, то все помре». Увесь ранок професор мав справу з моторошними символами біологічної небезпеки, чуми й Дантового пекла. Зрозуміло, що він не мав уявлення, що шукати, але було б наївно не враховувати хоча б можливість того, що ситуація стосується якоїсь смертоносної хвороби або широкомасштабної біологічної загрози. Але якщо це так, тоді чому уряд його країни намагається знищити його?

    «Може, вони вважають, що я причетний до потенційного нападу?»

    А це взагалі безглуздо. Тут відбувається щось інше.

    Ленґдон знову подумав про срібноволосу жінку.

    — А ще ота жінка з моїх видінь... Я відчуваю потребу знайти її.

    — Тоді довірся своїм почуттям, — сказала Сієнна. — У цій ситуації найкращий компас — це твоя підсвідомість. Це ж основи психології: якщо тваринний інстинкт підказує тобі, що ти маєш вірити тій жінці, то, як на мене, мусиш робити те, що вона наказує тобі.

    Шукай — і знайдеш, — вимовили вони в унісон.

    Ленґдон полегшено зітхнув, усвідомивши, що перед ним

    відкрився шлях.

    «Усе, що я можу, — це плисти далі цим тунелем».

    Відчуваючи, як зростає його рішучість, він роззирнувся, щоб зорієнтуватись у просторі. «Який же шлях веде з парку?»

    Вони стояли під деревами край широкої галявини, де перетиналися кілька стежин. Удалині ліворуч Ленґдон узрів еліпсоїдну лагуну з маленьким острівцем, прикрашеним лимонними деревами та статуєю. «Це Ізолотто», — подумав професор, упізнавши знамениту скульптуру Персея, що скаче на коні, наполовину зануреному у воду.

    — До Палацо Пітті — туди, — сказав Ленґдон, показуючи на схід, у протилежний від острівця Ізолотто бік, у напрямку головної алеї Віоттолоне, що тягнулася зі сходу на захід через увесь парк. Завширшки як дворядна автомагістраль, Віоттолоне була обсаджена шерегами струнких чотирьохсотрічних кипарисів.

    — Та там нема де сховатися, — заперечила Сієнна, окинувши поглядом відкриту алею й поглянувши на безпілотник, що кружляв над парком.

    — Маєш рацію, — погодився Ленґдон із хитрою усмішечкою. — Саме тому ми скористаємося тунелем біля самої алеї.

    Він знову показав рукою, але цього разу на густі чагарники, прилеглі до входу в алею. У стіні щільної зелені було прорізано невеликий прохід у формі арки. За цим проходом починалася стежина, що губилася вдалині: то дійсно було щось на кшталт тунелю, який тягнувся паралельно до алеї Віоттолоне. З обох боків тунелю ту стежину оточували підстрижені кам’яні дуби, які ще із сімнадцятого сторіччя обережно схиляли аркою над стежиною, щоб вони спліталися нагорі, утворюючи зелений навіс. Назва проходу — Ла Черк’ята, що буквально означала «круглий» або «скріплений обручем», — походила від зеленого склепіння зігнутих дерев, що нагадували обручі діжки, по-італійськи cerchi.

    Сієнна поквапилася до входу й зазирнула до тінистого тунелю. І вмить повернулася до Ленґдона із задоволеною усмішкою.

    — Так дійсно краще.

    Не марнуючи часу, вона прослизнула до проходу й швидко пішла між дерев.

    Ленґдон завжди вважав Ла Черк’ята однією з найтихіших місцин Флоренції. Однак сьогодні, дивлячись, як Сієнна зникла в темному проході, він знову пригадав легенду грецьких пірнальників, які запливали до коралових тунелів і молили Бога про те, щоб натрапити на вихід.

    Ленґдон і сам виголосив коротку молитву й поквапився слідком за Сієнною.

    * * *

    А за півмилі від утікачів, біля інституту мистецтв, агент Брюдер крокував крізь шумливий натовп студентів та поліції, крижаним поглядом змушуючи всіх розступатися перед ним. Він пройшов до імпровізованого командного пункту, який влаштував на капоті чорного мікроавтобуса його спеціаліст із приладів стеження.

    — Знімки з безпілотника, — сказав фахівець, подаючи Брюдеру невеличкий екран. — Зроблено кілька хвилин тому.

    Брюдер продивився нерухомі відеокадри, зупинивши погляд на розпливчастому збільшеному зображенні двох облич — темноволосого чоловіка та білявої жінки із зачіскою «кінський хвіст»; вони обоє ховалися, зігнувшись, у затінку, і вдивлялися в небо крізь листя.

    Роберт Ленґдон.

    Сієнна Брукс.

    Жодного сумніву.

    Брюдер зосередив увагу на мапі садів Боболі, розстеленій на капоті мікроавтобуса. «Вони прогадали», — подумав агент, роздивляючись план парку. Хоч і був він великий та заплутаний, із численними схованками, але його з усіх боків огороджувала висока стіна. Сади Боболі були таким собі природним тиром, де можна відпрацьовувати навички координованої стрільби.

    «їм не вибратися звідси».

    — Представники місцевої влади перекривають усі виходи, — доповів підлеглий. — І розпочинають облаву.

    — Тримайте мене в курсі, — сказав Брюдер.

    Він повільно підняв погляд на товсте куленепробивне вікно мікроавтобуса й побачив срібноволосу жінку, яка сиділа на задньому сидінні авто.

    Препарати, які вони їй ввели, вочевидь, притупили її чуття — навіть більше, ніж Брюдер розраховував. Однак з її переляканого обличчя він виснував, що жінка й досі чітко усвідомлювала, що саме відбувається довкола.

    «Якийсь у неї вигляд незадоволений, — подумав Брюдер. — Утім, а з якого дива вона має бути задоволеною?»

    Розділ 26

    Стовп води злетів на двадцять футів угору.

    Ленґдон подивився, як він поволі опустився на землю, і збагнув, яку відстань вони пройшли. Ленґдон із Сієнною добралися до кінця тінистого тунелю й кинулися через відкриту галявину до гаю коркових дерев. Вони вийшли до найвідомішого струменевого фонтана в садах Боболі, де створений скульптором Стольдо Лоренці бронзовий Нептун стискав свій тризубець. Відома серед місцевих мешканців під непоштивою назвою «Фонтан-виделка», ця споруда вважалася центральною точкою парку.

    Сієнна зупинилася на краю гаю й пильно подивилася вгору крізь листя дерев.

    — Щось безпілотника не видно.

    Ленґдон також не бачив його й не чув, можливо, тому, що поряд шумів фонтан.

    — Певно, настав час його заправити, — сказала Сієнна. — Це наш шанс. Куди йти?

    Ленґдон повів її ліворуч, вони спустилися крутосхилом, пройшли гай — і перед ними з’явився Палацо Пітті.

    — Гарненький будиночок, — зауважила Сієнна.

    — Сама скромність — як її розуміли Медичі, — криво посміхнувся Ленґдон.

    Хоча до палацу було ще чверть милі, він панував над ландшафтом, простягаючись праворуч і ліворуч від Ленґдона й Сієнни. Зовні опуклі кам’яні виступи надавали будівлі вигляду беззаперечної авторитетності, посиленого приголомшливим повтором вікон та аркових прольотів. Згідно з традицією, офіційні палаци розташовували на узвишшях, щоб усі відвідувачі парку могли дивитися на будівлю знизу вгору. Одначе Палацо Пітті був розташований у низькій долині біля ріки Арно, і це означало, що відвідувачі садів Боболі дивилися на палац згори вниз. Це додавало будівлі ефектності. Один архітектор, описуючи її, визнав, що палац наче спорудила сама природа... наче масивні камені скотилися довгим схилом донизу й попадали елегантною, схожою на барикаду купою. Розташування в низині робило палац більш вразливим із військової точки зору, але масивна кам’яна споруда Палацо Пітті була такою солідною й вишуканою, що Наполеон, перебуваючи у Флоренції, використовував її як свою штаб-квартиру.

    — Поглянь, — сказала Сієнна, показуючи на найближчі двері палацу. — Хоч одна добра новина за сьогодні.

    Ленґдон також це побачив. Цього химерного ранку найбажанішою картиною виявився для них не сам палац, а потік туристів, що лився з будівлі до нижніх ділянок садів. Палац був відчинений, і це означало, що Ленґдон та Сієнна зможуть легко прослизнути всередину і, пройшовши крізь будівлю, вибратися з парку. А коли виберуться, то, як добре знав Ленґдон, праворуч від них буде ріка Арно, а за рікою виднітимуться шпилі Старого міста.

    Вони із Сієнною підтюпцем спустилися крутосхилом, пройшли повз амфітеатр Боболі, який підковою лежав на схилі пагорба, — тут уперше в історії було поставлено оперу, — проминули обеліск часів Рамзеса Другого й неоковирний витвір «мистецтва», розташований біля його підніжжя. У туристичних проспектах цей «шедевр» називався «колосальним кам’яним басейном із римських терм Каракалли», але Ленґдон завжди бачив його тим, чим він був насправді: найбільшою у світі ванною. «їм таки треба було поставити її деінде».

    Нарешті вони добралися до тильної частини палацу, уповільнилися до спокійної ходи й непомітно змішались із першими ранковими туристами. Рухаючись проти їхнього потоку, Ленґдон із Сієнною спустилися вузьким тунелем до кортіле — внутрішнього двору. Там в імпровізованому кафе відвідувачі насолоджувалися ранковим еспресо. Аромат свіжої меленої кави наповнював повітря, і Ленґдону раптом страшенно закортіло сісти й цивілізовано поснідати. «Сьогодні — негодящий день», — подумав професор, коли вони, не зупиняючись, увійшли до широкого кам’яного коридору, що вів до парадного входу палацу.

    Біля виходу Ленґдон та Сієнна наштовхнулися на затор непорушних туристів, які, здавалося, скупчилися в галереї подивитися на якесь дійство, що відбувалося надворі. Ленґдон поглянув крізь натовп на майданчик перед палацом.

    Парадний вхід до Палацо Пітті постав перед ними так само грубим і непривітним, яким він його запам’ятав. У передньому дворі не було підстриженої галявини із садово-парковим ландшафтом, це був широкий брукований простір, що простягався через увесь схил пагорба й спадав донизу, до віа Гвіччардіні, масивним гірськолижним спуском.

    А біля підніжжя пагорба Ленґдон побачив, чому тут зібрався натовп роззяв.

    Унизу, на п’яца дей Пітті, з усіх боків з’їжджалися поліцейські автомобілі. Невелика армія поліцейських уже розпочала наступ на пагорб, дістаючи зброю й розсипаючись віялом, щоб охопити весь палац.

    Розділ 27

    Коли поліція ввійшла до Палацо Пітті, Сієнна та Ленґдон уже поверталися назад тим самим шляхом, яким прийшли, щоби втекти від прибулих стражів порядку. Вони поквапилися через внутрішній двір повз кафе, де туристи вже гомоніли й вертіли головами, намагаючись узріти причину такого пожвавлення.

    Сієнна була приголомшена тим, що представники влади знайшли їх так швидко.

    «Безпілотник зник тому, що засік нас».

    Сієнна з Ленґдоном відшукали той самий вузький тунель, яким спустилися з парку, не вагаючись, кинулися в прохід і застрибали сходами вгору. Кінець сходів звертав ліворуч до високої підпірної стіни. Вони побігли вздовж неї; стіна поволі нижчала, аж поки вони не побачили по той бік зелений обшир парку Боболі.

    Ленґдон миттю схопив Сієнну за руку й смикнув назад, пригнувшись за підпірною стіною так, щоби їх не було видно. Сієнна встигла побачити те, що побачив він.

    За триста ярдів попереду них до амфітеатру схилом спускалися поліцейські; вони обшукували невеличкі купки дерев і розпитували туристів, координуючи свої дії по рації.

    «Ми потрапили в пастку!»

    Побачивши Роберта Ленґдона вперше, Сієнна й не думала, що їхнє знайомство доведе її до цього. «Це більше, ніж те, чого я очікувала». Коли вона тікала зі шпиталю разом із Ленґдоном, їй здавалося, що вони тікають від озброєної жінки зі шпичастим волоссям. А тепер тікали від цілого військового підрозділу й представників італійської влади. Сієнна усвідомила, що їхні шанси на втечу майже дорівнюють нулю.

    — А тут немає іншого виходу? — захекано спитала вона.

    — Не думаю... — відповів Ленґдон. — Цей парк — огороджене стіною місто, точнісінько як... — Він раптом замовк і поглянув на схід. — Точнісінько як Ватикан. — Його обличчям промайнув проблиск надії — дещо дивний як для такої безнадійної ситуації.

    Сієнна й гадки не мала, який стосунок мав Ватикан до тої халепи, у яку вони потрапили, але Ленґдон раптом закивав, спрямувавши погляд на схід, уздовж тильного боку палацу.

    — Туди досить далеко, — сказав він, кваплячи Сієнну, — але там ми можемо знайти ще один вихід із садів.

    Несподівано перед ними з-за рогу підпірної стіни вигулькнули дві фігури й мало не налетіли на Сієнну та Ленґдона. Обидві постаті були в чорному, і Сієнні на одну лячну мить здалося, що це військові, із якими їм уже довелося зустрітися в будинку, де вона мешкала. Утім, коли вони пройшли повз, Сієнна побачила, що то були всього-на-всього туристи, до того ж італійці, судячи зі стильного одягу з чорної шкіри.

    Раптом на думку Сієнні спала ідея, і вона, схопивши за руку одного з туристів, усміхнулася так приязно, як тільки могла.

    Può dirci dov’è la Galleria del costume? — спитала вона швидко по-італійськи, прохаючи, щоби їй пояснили, як пройти до знаменитої костюмної галереї палацу. — Io e mio fratello siamo in ritardo per una visita privata. (Ми з братом спізнюємося на приватний огляд.)

    Certo! — запевнив її чоловік, посміхаючись їм обом і явно радий допомогти. — Proseguite dritto per il sentiero! (Авжеж! Ідіть прямо!) — Він повернувся й показав на захід, уздовж підпірної стіни, у бік, протилежний тому, у який щойно вдивлявся Ленґдон.

    Molte grazie! (Дуже дякую!) — прощебетала Сієнна, іще раз усміхнувшись, коли двоє чоловіків рушили далі.

    Ленґдон схвально кивнув Сієнні, швидко зрозумівши, навіщо вона це зробила. Коли поліція розпитуватиме туристів, то може у відповідь почути, що Ленґдон із Сієнною подалися до галереї костюмів, яка, згідно з мапою, що виднілася перед ними на стіні, розташовувалася в дальньому західному крилі палацу — зовсім не там, куди вони вирушали.

    — Нам треба добратися до отієї стежини, — сказав Ленґдон, кивнувши через галявину на стежку, яка спускалася схилом іще одного пагорба й вела геть від палацу. У верхній частині пагорба брукована стежина ховалася в густих чагарниках — надійному укритті від поліцейських, котрі вже спускалися схилом пагорба на відстані якихось ста ярдів. Сієнна вирахувала, що їхні шанси перетнути відкритий простір і дістатися до рятівних чагарників вельми слабкі. Там уже збиралися туристи і з цікавістю витріщалися на поліцію. Здалеку знову долинуло слабке дзижчання безпілотника.

    — Тепер або ніколи, — сказав Ленґдон і, схопивши Сієнну за руку, витягнув її за собою на галявину. Вони запетляли поміж туристів, що прибували й прибували. Сієнна боролася з бажанням кинутися бігти, та Ленґдон міцно тримав її біля себе, швидко, але спокійно крокуючи крізь натовп.

    Коли вони нарешті дісталися до початку стежини, Сієнна озирнулася через плече, щоб подивитися, чи помітили їх. Ті поліцейські, яких вона побачила, дивилися зовсім в інший бік, туди, де почулося дзижчання безпілотного гелікоптера. Вона повернулася й хутко рушила стежиною за Ленґдоном.

    Тепер перед ними, вистромившись понад деревами, удалині виднілася лінія горизонту старої Флоренції. Сієнна побачила червоний черепичний купол собору й зелено-червоно-білий шпиль дзвіниці Джотто. На мить їй удалося взріти зубчастий вершечок Палацо Веккіо — їхнього пункту призначення, котрий тепер здавався недосяжним. Та коли вони спускалися стежиною, висока стіна по периметру парку заступила їм цю картину, немов проковтнувши її.

    Коли вони дісталися підніжжя пагорба, Сієнна захекано ловила ротом повітря й думала, а чи знає Ленґдон, куди вони йдуть. Стежина вела до лабіринтового парку, але Ленґдон упевнено звернув ліворуч на широкий, укритий гравієм двір, який вони обійшли по краю, ховаючись за чагарниками в затінку дерев, що нависали над ними. Двір був безлюдний, більше схожий на стоянку для автомобілів персоналу, аніж на туристичний об’єкт.

    — Куди ми йдемо? — нарешті спромоглася спитати Сієнна, хапаючи ротом повітря.

    — Ми майже прийшли, — запевнив її Ленґдон.

    «Прийшли? Куди прийшли?» Увесь двір був обнесений стінами не менше трьох поверхів заввишки. Єдиним виходом, який побачила Сієнна, був автомобільний проїзд із лівого боку з масивними кованими ґратами, які, схоже, були ровесниками палацу й разом із ним пережили ті лихі часи, коли повсюди вешталися зграї грабіжників та мародерів. А за ґратами вона помітила поліцію, яка скупчувалася на п’яца дей Пітті.

    Ховаючись за чагарниками, які росли по периметру двору, Ленґдон рішуче прямував до стіни перед ними. Сієнна уважно обдивилася прямовисну стіну — чи немає в ній дверей, але побачила лише нішу з, мабуть, найогиднішою статуєю, яку їй доводилося бачити.

    «Господи милосердний, Медичі могли дозволити собі будь- який мистецький витвір у світі, але воліли вибрати отаке?»

    Статуя, яку вони перед собою узріли, зображала товстого голого карлика, який сидів верхи на черепасі. Яйця карлика притиснулися до панцира черепахи, а з рота черепахи потроху капала вода, наче вона була хвора.

    — Знаю, знаю, — кинув ідучи Ленґдон. — Це Браччо ді Бартоло — знаменитий придворний карлик. Якщо хочеш шати мою думку, то їм слід було б сховати його в оту гігантську ванну, яку ми вже бачили.

    Ленґдон різко звернув праворуч і подався вниз сходами, які Сієнна змогла помітити лише тепер.

    «Кажеш, це вихід?»

    Спалаху надії не судилося довго жевріти.

    Коли Сієнна звернула за ріг і пішла вниз сходами за Ленґдоном, то збагнула, що вони прямують у глухий кут, у пастку, стіни якої були вдвічі вищими за решту.

    Більше того, тепер Сієнна відчула, що їхня тривала подорож невдовзі скінчиться на вході до зяючої печери... глибокого грота, вирубаного в тильній стіні. «Не може бути, щоб кін завів нас туди!» Над входом до печери лиховісно нависли схожі на кинджали сталактити. Трохи далі, у порожнині, розм’яклі геологічні структури вигиналися й стікали на стіни так, немов камінь плавився... і набував форм, які нагадували наполовину похованих гуманоїдів, що стирчали зі стін, наче проковтнуті каменем, лякаючи Сієнну. Уся ця картина нагадала жінці дещо з Боттічеллієвої «Мапи пекла».

    Ленґдон чомусь зовсім не переймався цією обставиною й біг до входу в печеру. Раніше він щось сказав про Ватикан, але Сієнна аніскільки не сумнівалася, що в стінах Святого Престолу немає таких химерно-божевільних печер.

    Коли вони підбігли ближче, погляд Сієнни впав на широкий антаблемент над входом — похмуре поєднання сталактитів та безформних кам’яних виступів, які наче поглинали двох напівлежачих жінок, прикритих збоку щитом із вмонтованими в нього шістьма кулями, або пале, — то був знаменитий герб Медичі.

    Раптом Ленґдон різко звернув ліворуч і подався до входу, якого Сієнна раніше не помітила, — до маленьких сірих дверей із лівого боку печери. Здавалося, за цими обшарпаними дерев’яними дверима нічого значущого не могло бути, максимум — комірчина або приміщення для зберігання причандалля й припасів для благоустрою й озеленення парку.

    Ленґдон кинувся до цих дверей, вочевидь, сподіваючись, що йому вдасться їх відчинити, але ті двері не мали ручки — лише мідний отвір для ключа і, вочевидь, відчинялися лише зсередини.

    — Чорт забирай! — в очах Ленґдона з’явилася тривога, а його ентузіазм враз випарувався. — А я сподівався, що...

    Раптом від високих стін довкола них гучно відлунило дзижчання безпілотника. Сієнна обернулася й побачила, як гелікоптер злетів над палацом і вперто попрямував у їхній бік.

    Ленґдон також це помітив, бо схопив Сієнну за руку й кинувся до печери. Пригнувшись, вони саме вчасно встигли сховатися під сталактитовим навісом грота.

    «Дуже доречний фінал, — подумала вона. — Стрімка втеча крізь браму пекла».

    Розділ 28

    А за чверть милі на схід припаркувала свій мотоцикл Ваєнта. Прибувши до Старого міста через Понте алле Граціє, вона потім виїхала по колу до Понте Веккіо — знаменитого пішохідного мосту, що сполучав Палацо Пітті зі Старим містом. Пристебнувши шолом до мотоцикла, Ваєнта вийшла на місток і змішалася з ранковими туристами.

    Над рікою безперервно дув прохолодний березневий вітерець, куйовдячи коротке шпичасте волосся Ваєнти і нагадуючи їй, що Ленґдон знає, яка вона на вигляд. Вона зупинилась біля ятки одного з численних торговців, що розклали на містку свій крам, купила бейсболку і низько насунула її на лоба.

    Поправивши шкіряний костюм у тому місці, де випинався пістолет, Ваєнта зайняла позицію майже по центру мосту, обличчям до Палацо Пітті, невимушено прихилившись до опори. Звідти їй було видно всіх перехожих, котрі перегинали ріку Арно і входили до центру Флоренції.

    «Ленґдон пересувається пішки, — сказала вона собі. — Якщо він придумає, як оминути Порта Романа, то цей місток є найлогічнішим маршрутом до Старого міста».

    На заході, від Палацо Пітті почулося виття сирен, і Ваєнта замислилася, це добра чи погана новина. «Невже вони його спіймали?» Коли жінка напружила слух, намагаючись почути якісь натяки на те, що там відбувається, то раптом почула абсолютно новий звук: пронизливе дзижчання десь угорі. Вона інстинктивно підняла очі в небо — і помітила його відразу ж: маленький гелікоптер із дистанційним керуванням швидко злетів над палацом і понісся над вершечками дерев до північно-східного краю садів Боболі.

    «Безпілотник спостереження, — подумала Ваєнта, відчувши приплив надії. — Якщо він злетів, то Брюдер і досі сподівається знайти Ленґдона».

    Вертоліт швидко наближався. Вочевидь, він здійснював стеження за північно-східним краєм парку — ділянкою, розташованою найближче до Понте Веккіо та тієї позиції, яку зайняла Ваєнта, і це додало їй наснаги.

    «Якщо Ленґдон утік від Брюдера, то він неодмінно піде в цьому напрямку».

    Та раптом Ваєнта, спостерігаючи за гелікоптером, побачила, як він несподівано спікірував униз і зник за високою кам’яною стіною. Вона почула, як пристрій дзижчить, напевне, зависнувши десь попід вершечками дерев — вочевидь, він щось помітив.

    Розділ 29

    Шукай — і знайдеш, — подумав Ленґдон, скоцюрбившись у тьмяному гроті разом із Сієнною. — Ми шукали вихід, а опинилися... в глухому куті».

    Фонтан, аморфні обриси якого виднілися в центрі печери, слугував гарною схованкою, однак коли Ленґдон визирнув з-за нього, щоб оцінити ситуацію, то збагнув, що вже надто пізно.

    Щойно до їхньої кам’яної пастки пірнув безпілотник і різко зупинився на вході до печери, зависнувши на висоті десяти футів над землею — він обстежував грот і дзижчав, наче якась розлючена комаха, що видивляється свою жертву.

    Ленґдон відсахнувся й повідомив Сієнні цю неприємну новину.

    — Гадаю, він встиг нас помітити.

    У печері вищання безпілотника, що різко відлунювало від кам’яних стін, було майже оглушливим. Ленґдону важко було повірити, що їх узяв у полон мініатюрний безпілотний гелікоптер, однак він добре розумів, що тікати безглуздо. «Що ж тепер робити? Просто чекати?» Його початковий план проникнути за оті сірі дерев’яні двері був вельми раціональним, за винятком одного: він ніяк не міг передбачити, що ті двері відчинялися лише зсередини.

    Коли очі Ленґдона призвичаїлися до темряви грота, він окинув поглядом їхнє незвичне довкілля, сподіваючись знайти хоч якийсь інший вихід. І не побачив нічого, що вселяло б оптимізм. Інтер’єр грота прикрашали скульптури тварин та людей, усі — на різних стадіях поглинання цими химерними й розм’яклими, мов лава, стінами. Засмучений, Ленґдон підвів очі до стелі, звідки лиховісно нависали сталактити.

    «Доречне місце, щоби померти».

    Грот Буонталенті, названий так на честь архітектора Бернардо Буонталенті, був, напевне, найдивовижнішим місцем у всій Флоренції. Свого часу його задумували як «павільйон сміху» для маленьких гостей Палацо Пітті. Три сполучені печери грота демонстрували суміш натуралістичної фантазії та готичної надмірності: утворені з краплинних конкрецій та текучої пемзи, вони наче або поглинали, або виштовхували з себе численні скульптурні фігури. Відомо, що в добу Медичі по внутрішніх стінах грота стікала вода, яка слугувала для охолодження замкненого простору спекотним тосканським літом і створювала ефект справжньої печери.

    Ленґдон і Сієнна сховалися в першій, найбільшій печері, присівши за невиразним фонтаном у центрі. Їх оточували колоритні фігури пастухів, селян, музик, тварин і навіть чотири копії мікеланджелівських «Рабів»; усі вони немовби намагалися вирватися з «текучого» каменю, який їх поглинув. Крізь отвір у стелі, що виднівся високо вгорі, до печери просочувалося ранкове світло. Колись у тому отворі містилася гігантська скляна куля, заповнена водою, у якій, освітлений сонцем, плавав яскраво-червоний короп.

    «Цікаво, а як би відреагували гості доби Ренесансу, якби наживу побачили отой гелікоптер, що зависнув над входом до грота? Гелікоптер, про який свого часу мріяв Леонардо да Вінчі?» — подумав Ленґдон.

    І саме в цю мить вищання безпілотника припинилося. Воно не вщухло, не зійшло нанівець — воно просто різко припинилося.

    Здивований, Ленґдон визирнув з-за фонтана й побачив, що гелікоптер приземлився. Тепер він стояв на вкритому гравієм майданчику й видавався менш лиховісним, особливо зважаючи на ту обставину, що об’єктив його обтічної, мов сигара, відеокамери, дивився не на них, а вбік, на маленькі сірі двері.

    Та недовго тривало в Ленґдона відчуття полегшення. На відстані ста ярдів позаду безпілотника, біля статуї карлика на черепасі, з’явилися троє вояків, озброєних до зубів. Упевнено спускаючись сходами, вони тримали курс прямо на грот.

    На вояках була вже знайома чорна уніформа із зеленими жетонами на лівому плечі. їхній м’язистий командир із порожніми очима нагадав Ленґдону маску чуми з його видінь.

    Я — смерть.

    Ніде не було видно ані чорного мікроавтобуса, ані срібноволосої жінки.

    Я — життя.

    Вояки поступово наближалися; один із них зупинився біля підніжжя сходів і обернувся, ставши лицем назад, вочевидь, для того, щоб нікого сюди не пускати. А решта двоє вирушили до грота.

    Ленґдон із Сієнною знову скочили на ноги й заметушилися, хоча, можливо, вони лише відтягували неминуче: порачкували вглиб грота, до другої печери, яка була меншою, глибшою та темнішою. Тут також панував мистецький витвір: цього разу це була статуя двох коханців, чиї тіла пристрасно переплелися. Саме за ними й сховалися тепер Сієнна та Ленґдон.

    Криючись у напівтемряві, Ленґдон обережно визирнув з-за підніжжя статуї й дивився, як наближаються їхні переслідувачі. Коли двоє військових дійшли до безпілотника, один із них зупинився і, нагнувшись, підняв гелікоптерчик і зайнявся відеокамерою.

    «Чи помітила нас ця штука?» — подумав Ленґдон, побоюючись, що вже знає відповідь на своє запитання.

    Третій, той, що мав м’язисте тіло й порожні очі, і досі йшов, не зупиняючись, і з крижаною рішучістю прямував до Ленґдона. Він майже дістався до входу. «От-от зайде всередину», — подумав Ленґдон, приготувавшись знову сховатися за статую й повідомити Сієнні, що все скінчено. Але цієї миті він помітив дещо несподіване.

    Військовий не зайшов до грота, а різко відхилився ліворуч і зник.

    «Куди він подівся? А може, він не знає, що ми тут?»

    Через кілька секунд Ленґдон почув глухі удари: то гупали кулаком у дерев’яні двері.

    «Маленькі сірі двері, — подумав Ленґдон. — Той м’язистий тип, напевне, знає, куди вони ведуть».

    * * *

    Охоронцю Палацо Пітті Ернесто Руссо завжди хотілося грати в європейських футбольних клубах, але тепер, маючи двадцять дев’ять років і багато зайвої ваги, він нарешті збагнув, що мрії його дитинства не судилося здійснитися. Останні три роки він працював охоронцем у Палацо Пітті — завжди в одній і тій самій комірчині з крихітний пенал завбільшки, завжди виконуючи одну й ту саму нудну роботу.

    Ернесто вже встиг звикнути до пришелепуватих туристів, які інколи гепали в маленькі сірі двері його офісу, і зазвичай ігнорував їх, аж поки вони не кидали гепати. Однак сьогодні те гупання було сильним та безперервним.

    Роздратований, він зосередився на екрані телевізора: t гучно увімкненим звуком, де транслювали повтор футбольного матчу «Фіорентини» із «Ювентусом». Але гупання стало ще гучнішим. Насамкінець, проклинаючи туристів на всі заставки, він вийшов зі свого офісу й рушив вузьким коридором назустріч бахканню. На півдорозі він зупинився, щоб відчинити масивні сталеві ґрати, які були замкнені цілодобово, окрім кількох спеціально визначених годин.

    Набравши на клавіатурі потрібну комбінацію, Ернесто відімкнув ґрати й відсунув їх убік. Пройшовши повз них, він, діючи згідно з правилами, знову замкнув ґрати за собою. А потім підійшов до сірих дерев’яних дверей.

    È chiuso! (Зачинено!) — гукнув він крізь двері, сподіваючись, що людина по той бік почує його. — Non si può entrare! (Сюди не можна входити!)

    Та гупання тривало.

    Ернесто скреготнув зубами. «Якісь лохи з Нью-Йорка, — подумав він. — Такі доставучі. Подай їм те, що заманеться, і хоч провалися». Єдиним поясненням того, що їхня футбольна команда «Ред буллз» мала хоч якийсь успіх на світовій арені, було те, що вони купили собі одного з найкращих європейських тренерів.

    Гепання тривало, тому Ернесто відімкнув двері й прочинив їх на кілька дюймів.

    È chiuso!

    Нарешті гепання припинилося, й Ернесто опинився лицем до лиця з вояком, від чиїх очей віяло таким холодом, що охоронець мимоволі аж позадкував. Чоловік показав йому офіційну «корочку» з абревіатурою, яку Ернесто вперше бачив.

    Cosa succede?! (У чім річ?!) — суворо спитав він, стривожившись.

    Поза першим вояком охоронець побачив іще одного. Він сидів навпочіпки, вовтузячись із якоюсь штуковиною, схожою на іграшковий гелікоптер. А ще далі стояв третій вояк, охороняючи сходи. Ернесто почув, як неподалік завили поліцейські сирени.

    — Ви говорите англійською? — спитав вояк із не нью-йоркським акцентом. «Може, він із якоїсь європейської країни?»

    Ернесто кивнув.

    — Та трохи.

    — Сьогодні вранці ніхто не проходив крізь ці двері?

    No, signore. Nessuno.

    — Чудово. Нікому не відчиняйте. Нікого не пропускайте ані туди, ані сюди. Зрозуміло?

    Ернесто стенув плечима. Це ж його робота.

    — Так, авжеж. Non deve entrare, né uscire nessuno. — повторив він за військовим італійською.

    — А скажіть, будь ласка, ці двері — це єдиний вхід? Ернесто замислився. Із формальної точки зору нині ці

    двері вважалися виходом, і саме тому вони не мали ручки із зовнішнього боку, але він зрозумів, про що питав його військовий.

    — Так, вхід — лише через ці двері. Іншого шляху немає. Початковий вхід до палацу заблокований уже багато років.

    — А чи є якісь інші потаємні виходи із садів Боболі? Окрім традиційних воріт?

    — Ні, сеньйоре. Повсюди високі стіни. Це єдиний потаємний вихід.

    Військовий кивнув.

    — Дякую за допомогу. — І він жестом наказав Ернесто зачинити двері й замкнути їх.

    Ошелешений Ернесто зробив, як йому звеліли. А потім пішов назад коридором, відімкнув сталеві ґрати, пройшов крізь них, потім замкнув їх за собою і повернувся до перегляду футбольного матчу.

    Розділ 30

    Ленґдон і Сієнна скористалися цією можливістю.

    Поки м’язистий військовий дубасив у дерев’яні двері, вони встигли заповзти вглиб грота і тепер занишкнули в його найдальшій, останній печері. Невеличку камеру прикрашали груба мозаїка й сатири, а в центрі стояла статуя

    Венери-купальниці на повний зріст. Немовби відчуваючи ситуацію, Венера знервовано озиралася через плече.

    Ленґдон і Сієнна сховалися з дальнього краю вузького цоколю скульптури й тепер вичікували, час від часу поглядаючи на округлий сталагміт, що видирався найвіддаленішою стіною грота.

    — Підтверджено, що інших виходів немає! — гукнув надворі хтось із вояків. Він говорив англійською з легким акцентом, який Ленґдон не міг визначити. — Відсилайте безпілотник назад. А я тим часом перевірю цю печеру.

    Ленґдон відчув, як напружилося тіло Сієнни поруч.

    За кілька секунд у гроті загупали важкі чоботи. Кроки швидко перетнули першу камеру, а потім зазвучали гучніше в другій, наближаючись до них.

    Ленґдон та Сієнна притиснулися одне до одного.

    — Агов! — почувся поодаль чийсь голос. — Ми їх засікли!

    Кроки в гроті завмерли.

    Ленґдон почув, як хтось біжить по гравію до печери.

    — Їх упізнали! Є ідентифікація! — повідомив захеканий голос. — Щойно ми розмовляли з двома туристами. Кілька хвилин тому чоловік і жінка питалися, як пройти до Галереї костюма... це аж у західному крилі.

    Ленґдон поглянув на Сієнну, і йому здалося, що вона слабко всміхнулася.

    Перевівши дух, військовий продовжив:

    — Виходи із західного боку мали заблокувати в першу чергу, тому є висока ймовірність того, що з парку вони нікуди не поділися. Ми загнали їх у пастку.

    — Виконуйте своє завдання, — наказав військовий, що стояв ближче до них. — І повідомте тої ж миті, коли успішно завершите його.

    По гравію квапливо з хрускотом віддалилися кроки; почувся звук гелікоптера, який знову злетів угору, і... запала благословенна тиша.

    Ленґдон уже був зібрався визирнути з-за цоколю, коли Сієнна схопила його за руку, притримуючи. Вона притисла до рота палець і показала на чоловікоподібну тінь, яка виднілася на тильній стіні. Командир групи й досі стояв на вході до печери.

    «Чому він затримався?»

    — Брюдер на зв’язку, — раптом сказав він. — Ми загнали їх у кут. Невдовзі я передам вам підтвердження.

    М’язистий тип дзвонив по телефону, і його голос звучав бентежно близько, наче він стояв поруч. Порожнина грота діяла, мов параболічний мікрофон, збираючи увесь звук і концентруючи його в тильній частині.

    — Тут ще одне, — додав Брюдер. — Є нова інформація від слідчих. Виявилося, що квартира тої жінки була в суборенді. Мінімум меблів. Точно на короткий термін. Ми знайшли біорурку, але проектора в ній не було. Повторюю: проектора в ній не було. Ми припускаємо, що він і досі в Ленґдона.

    Ленґдон відчув на спині холодок, коли військовий назвав його ім’я.

    Кроки стали гучнішими, і Ленґдон збагнув, що чоловік рушив углиб грота. Та його ході бракувало рішучої зосередженості, яка відчувалася в ній декілька хвилин тому; схоже, він походжав, роздивляючись грот і розмовляючи по телефону.

    — Авжеж, так і є, — сказав військовий. — Слідчі також підтвердили, що був єдиний вихідний дзвінок, зроблений незадовго до того, як ми увірвалися до квартири.

    «То був мій дзвінок до американського консульства, — здогадався Ленґдон, пригадавши розмову з консулом і швидку появу вбивці зі шпичастим волоссям. Та жінка, здавалося, зникла, але їй на зміну прибула група навчених і добре озброєних вояків. — Нам від них ніколи не втекти».

    Тепер звук кроків лунав на відстані футів зо двадцять і поволі наближався. Чоловік увійшов до другої печери, і якби він пройшов до тильної стіни, то неодмінно помітив би Ленґдона із Сієнною, що заховалися за вузьким цоколем скульптури.

    — Сієнна Брукс, — раптом сказав чоловік, і його слова пролунали чітко й гучно.

    Сієнна, яка сиділа, притиснувшись до Ленґдона, аж сіпнулася й підняла очі, явно очікуючи побачити над собою вояка, який витріщався на неї. Але там нікого не було.

    — Вони вивчають її портативний комп’ютер, — продовжив голос із відстані якихось десяти футів. — Мені ще не доповідали, але не підлягає сумніву, що саме з цієї машини Ленґдон заходив у свою гарвардську електронну скриньку.

    Зачувши цю новину, Сієнна повернулася до Ленґдона й ошелешено вирячилась на нього. У її очах відбився шок... і недовіра.

    Ленґдон був спантеличений не менше, ніж вона.

    «Так он як вони вирахували нас! — Тоді він про це не здогадався. — Але ж мені просто була потрібна інформація!» Не встиг професор хоч якось вибачитися, як в очах Сієнни з’явився непроникний вираз і вона відвернулася від нього.

    — Так точно, — сказав військовий, зупинившись біля входу до третьої печери, футів за шість до Сієнни та Ленґдона. Іще два кроки — і він їх неодмінно помітить.

    — Саме так, — заявив чоловік, ступаючи ще крок. Раптом він зупинився. — Зачекайте хвилинку.

    Ленґдон заклякнув, чекаючи неминучого викриття.

    — Зачекайте, я вас погано чую, — сказав військовий і повернувся на кілька кроків у другу печеру. — Поганий зв’язок. Тепер кажіть... — Він слухав кілька секунд, а потім відповів: — Так, згоден, але ми принаймні знаємо тепер, із ким маємо справу.

    І після цієї фрази його кроки віддалилися, захрустіли по гравію й зовсім стихли.

    Плечі Ленґдона полегшено обм’якли, і він обернувся до Сієнни, очі якої палахкотіли сумішшю гніву й страху.

    — Ти брав мій комп’ютер?! — гнівно спитала вона. — Щоб перевірити свою електронну пошту?

    — Вибач... Я думав, ти мене зрозумієш... Мені треба було дізнатися, чи...

    — Саме через це вони нас і знайшли! І тепер вони знають, хто я!

    — Вибач, Сієнно... я не думав, що... — і Ленґдон замовк, приголомшений почуттям власної провини.

    Сієнна відвернулася, мовчки уп’явшись поглядом в опуклий сталагміт під тильною стіною грота. Цілу хвилину ніхто з них і слова не вимовив. Ленґдон подумав, чи звернула Сієнна увагу на особисті папери, що лежали стосом на столі, — програмку п’єси «Сон літньої ночі» і вирізки з газет про те, яким вундеркіндом вона була. «Чи запідозрила нона, що я їх передивився?» Якщо й запідозрила, то нічого про це не казала, а Ленґдон і без того мав тепер серйозну проблему, щоб наважитися про це заговорити.

    — Вони знають, хто я, — повторила Сієнна таким слабким голосом, що Ленґдон ледь розчув. За останні півхвилини вона кілька разів глибоко вдихнула, немов намагаючись усвідомити цей новий для себе факт. Аж раптом Ленґдон відчув, що її рішучість від цього лише зміцніла.

    Сієнна рвучко підвелася.

    — Нам треба йти. Вони швидко виявлять, що в Галереї костюма нас немає.

    Ленґдон також підвівся.

    — Іти — але ж куди?

    — До Ватикану.

    — Перепрошую?

    — Я нарешті зрозуміла, що ти мав на увазі, коли казав, що місто Ватикан схоже на сади Боболі. — І з цими словами Сієнна вказала на маленькі сірі двері. — Це вхід, правда?

    Ленґдон кивнув.

    — Узагалі-то, це вихід, але спочатку мені здалося, що спробувати варто. На жаль, ми не можемо ним скористатися. — Ленґдон достатньо добре чув розмову військового з охоронцем, щоби збагнути, що цей варіант відпадає.

    — Але якщо нам вдасться пройти, — сказала Сієнна з ледь помітною пустотливістю, яка знову повернулася до її голосу, — то чи знаєш ти, що це означатиме? — На її губах на мить з’явилася слабка усмішка. — Це означатиме, що сьогодні нам двічі допоміг один художник епохи Відродження.

    Ленґдон мимоволі розсміявся, бо кілька секунд тому в нього виникла така сама думка. «Вазарі, Вазарі».

    Усмішка Сієнни розпливлася аж до вух, і він збагнув, що вона простила йому, принаймні поки що.

    — Гадаю, що це знак згори, — заявила жінка напівжартома. — Нам треба пройти крізь ті двері.

    — Гаразд... Ми ввійдемо й пройдемо повз охоронця — ти так собі це уявляєш?

    Сієнна хруснула пальцями й рушила до виходу з грота.

    — Ні, я збираюся з ним поговорити. — Вона зиркнула назад на Ленґдона, і він помітив, що в її очах знов палахкотить вогонь. — Довіртеся мені, професоре, я можу бути вельми переконливою, коли треба.

    * * *

    У маленькі сірі двері знов загупали.

    Гучно й невблаганно.

    Охоронець Ернесто Руссо аж застогнав від злості. Напевне, повернувся той химерний військовий із крижаним поглядом, але повернувся він дуже невчасно. Трансляція футбольного матчу тривала: призначили додатковий час, «Фіорентина» змушена була догравати вдесятьох і доля матчу висіла на волосинці.

    А гупання не вгавало.

    Ернесто був не дурень. Він збагнув, що сьогодні вранці стався якийсь негаразд — понаїхало поліції із сиренами й військових, але він завжди намагався триматися осторонь від справ, які не стосувалися його особисто.

    Pazzo è colui che bada ai fatti altrui. (Тільки божевільні цікавляться чужими справами.)

    З іншого боку, той військовий був якимось великим цабе, і не зважати на це було б, мабуть, нерозумно. Нині в Італії важко знати роботу, навіть таку нудну, як ця. Зиркнувши востаннє на гру, Ернесто пішов до дверей, у які хтось гупав без упину.

    Він і досі не міг звикнути до того, що йому платять лише за те, що він цілу добу сидить у крихітній конторці й дивиться телевізор. Двічі на день до його конторки з протилежного боку коридору прибувала група важливих відвідувачів, які пішки долали шлях аж від галереї Уффіці. Ернесто зустрічав їх, відмикав залізні ґрати й пропускав гостей крізь маленькі сірі двері, за якими їхній візит і завершувався — у садах Боболі.

    І тепер, коли гупання ставало настирливішим, Ернесто відчинив сталеві ґрати, пройшов повз них, потім знову зачинив і замкнув за собою.

    Sì? — гукнув він, перекрикуючи гупання і поспішаючи до сірих дверей.

    Ані слова у відповідь. Але гупання тривало.

    Insomma! (Припиніть!) — Нарешті він відімкнув двері й рвучко відчинив їх, очікуючи побачити за ними той самий крижаний погляд, що й кілька хвилин тому. Але обличчя, яке показалося за дверима, виявилося значно привабливішим.

    — Привіт, — сказала гарненька білявка, мило всміхаючись йому. Вона простягнула складений аркуш паперу, і Ернесто інстинктивно випростав руку, щоби взяти його. Тієї миті, коли охоронець збагнув, що то лише шматок паперу, піднятий із землі, жінка вхопила його зап’ястя й міцно натиснула великим пальцем на костисту зап’ястну точку під його долонею.

    Ернесто здалося, що йому щойно відрізали ножем кисть. Гострий біль змінився затерплістю. Жінка ступила крок уперед і натиснула ще сильніше, знову запускаючи больовий шок у його руці. Ернесто гойднувся назад, намагаючись вивільнити руку, але ноги його отерпли і він важко опустився на коліна.

    Усе решта трапилося за якусь мить.

    На порозі відчинених дверей з’явився високий чоловік у темному костюмі; він прослизнув усередину і швидко зачинив за собою двері. Ернесто потягнувся був до рації, але лагідна рука натиснула точку на його потилиці, і його м’язи заціпеніли, а йому самому перехопило дух. Жінка витягнула рацію, а тим часом до них підійшов високий чоловік, стривожений її діями не менше, аніж сам Ернесто.

    — Дим-мак, доторк смерті, — невимушено сказала білявка високому чоловіку. — Китайська наука про больові точки. Недаремно нею користуються вже три тисячі років.

    Чоловік зачудовано поглянув на неї.

    Non vogliamo farti del male (Ми не зробимо тобі нічого поганого), — прошепотіла жінка, схилившись над Ернесто.

    Тієї миті, коли тиск послабився, Ернесто спробував вирватися, але тиск швидко відновився — і його м’язи знов заклякли. Він зойкнув од болю, ледь спроможний дихати.

    Dobbiamo passare (Нам треба пройти), — сказала жінка і кивнула на сталеві ґрати, які Ернесто завбачливо замкнув за собою. — Dov’è la chiave? (Де ключ?)

    Non ce l’ho (Я не маю ключа), — ледь вичавив із себе охоронець.

    Високий чоловік пройшов повз них і, наблизившись до ґрат, оглянув їхній механізм.

    — Це шифрозамок, — гукнув він жінці, і в його голосі почувся американський акцент.

    Жінка присіла біля Ернесто й пронизала його крижаним поглядом карих очей.

    Qual è la combinazione? (Яка комбінація?) — суворо спитала вона.

    Non posso! (Мені не дозволено розповідати!) — відказав охоронець.

    У верхній частині його хребта щось кольнуло, і Ернесто відчув, як усе тіло оніміло. За мить він знепритомнів.

    * * *

    Прийшовши до тями, Ернесто кілька хвилин відчував, як свідомість то полишає його, то повертається. Йому пригадалася якась розмова... гострий біль... його кудись тягнули — а може, то йому здалося? Усе це перетворилося на розмиту пляму.

    Коли в голові в нього остаточно прояснилося, Ернесто побачив дивну картину: його черевики стоять на підлозі, але без шнурків. І майже тієї самої миті усвідомив, що неспроможний рухатися. Він лежав на боку зі зв’язаними руками й ногами, вочевидь, зв’язаними його шнурками. Він спробував був закричати, але з рота не вилетіло ані звуку, бо в рот запхали його ж шкарпетку. Однак справжній страх охопив його за секунду, коли він поглянув угору й побачив, що по телевізору транслюється футбольний матч.

    «Я у своїй комірчині... за ґратами!»

    Ернесто почув, як у коридорі віддаляються кроки. Звук поступово стих, і запала тиша.

    «Цього не може бути!»

    Якимсь чином та білявка переконала його зробити те, чого він ніколи не мусив робити: він виказав комбінацію замка па вході до знаменитого коридору Вазарі.

    Розділ 31

    Доктор Елізабет Сінскі відчула, що хвилі нудоти й запаморочливості накочуються з пришвидшеною частотою. Важко схилившись набік, вона сиділа на задньому кріслі чорного мікроавтобуса, припаркованого біля фасаду Палацо Пітті. Вояк поруч із нею спостерігав за жінкою з усе більшою тривогою.

    Кілька секунд тому його рація озвалася й прохрипіла щось про Галерею костюма — і вихопила Елізабет із темряви свідомості, де їй марилася зеленоока потвора.

    Вона знову опинилася в напівтемній кімнаті Ради з іноземних стосунків у Нью-Йорку, де вислуховувала маячню загадкового незнайомця, який запросив її до себе. Цей незнайомець тепер походжав перед нею в передній частині залу, і його довготелесий силует чітко вирисовувався на тлі моторошної картини оголених й умирущих людей, автора якої надихнуло Дантове «Пекло».

    — Хтось має вести цю війну, — виснувала постать, — інакше саме таке майбутнє нас чекає. Наразі людство перебуває в чистилищі зволікання, нерішучості й пожадливості в задоволенні особистих потреб... та кола пекла чекають під нашими ногами, готові щомиті поглинути нас усіх.

    Елізабет і досі не могла отямитися від тих страшелезних ідей, які цей тип щойно їй виклав. їй було вже несила терпіти це, і вона рвучко скочила на ноги.

    — Те, що ви пропонуєте, це...

    — ...це наш єдиний вихід, — завершив незнайомець її фразу.

    — Насправді я хотіла сказати, що це злочин!

    Чоловік знизав плечима.

    — Шлях до раю пролягає безпосередньо крізь пекло. Цього нас навчив Данте.

    — Ви божевільний!

    — Божевільний, — повторив незнайомець, і в його голосі почулася образа. — Я божевільний? Навряд чи. Божевілля — це дивитися в прірву й заперечувати її існування. Божевілля — це страус, який ховає голову в пісок, коли до нього з усіх боків наближається зграя гієн.

    Не встигла Елізабет сказати слово на захист своєї організації, як чоловік змінив зображення на екрані.

    — До речі, про гієн, — сказав він, показуючи на нову картину. — Ось вам зграя гієн, які саме цієї миті оточують людство... і вони наближаються дуже швидко.

    Елізабет із подивом побачила перед собою знайомий графік, опублікований ВООЗ минулого року, який демонстрував основні проблеми довкілля, котрі, на думку ВООЗ, чинили найбільший вплив на здоров’я населення світу.

    Серед іншого до цього списку входили такі показники: потреба в чистій воді, світові поверхневі температури, розрідження озонової оболонки, споживання океанських ресурсів, вимирання видів рослин і тварин, накопичення С02, вирубування лісів та рівень Світового океану.

    Упродовж останнього сторіччя всі ці негативні показники зростали. Одначе тепер вони росли з моторошною швидкістю.

    Елізабет зреагувала так само, як реагувала завжди, коли бачила цей графік: її охопило відчуття безпорадності. Вона була науковцем і вірила в корисність статистики, а цей графік змальовував картину не віддаленого, а дуже близького майбутнього.

    Упродовж усього дорослого життя Елізабет Сінскі мучилася своєю неспроможністю народити дитину. Та, бачачи цей графік, вона відчувала майже полегшення від того, що не могла цього зробити.

    «Хіба ж таке майбутнє хотіла б я дати своїй дитині?»

    — За останні п’ятдесят років, — вів далі довготелесий незнайомець, — наші гріхи проти Матері Природи зростали в геометричній прогресії. — Він зробив паузу. — Я боюся за душу людства. Коли ВООЗ опублікувала цей графік, то світові політики, закулісні ділки й захисники довкілля скликали термінові конференції на високому рівні, і на всіх цих збіговиськах вони намагалися вирахувати, які з цих проблем є найгострішими і на розв’язання яких ми можемо сподіватися. І який же результат цих зустрічей? Поза очі всі керманичі обхопили голови руками, сіли та й заплакали. А офіційно, на публіку, вони запевнили нас, що працюють над розв’язанням проблем, але декотрі з них є надзвичайно складними.

    — Вони справді є надзвичайно складними!

    — Дурня! — вибухнув чоловік. — Ви до біса добре знаєте, що цей графік відображає найпростіші співвідношення: функцію, що ґрунтується на одній змінній величині! Кожна окрема лінія на цьому графіку зростає прямо пропорційно до одної величини — величини, яку всі бояться обговорювати. І цією величиною є кількість населення нашої планети!

    — Я гадаю, що все...

    ...Усе складніше? Насправді ні! Немає нічого простішого. Якщо ви хочете забезпечити більше чистої питної води на душу населення, то необхідно, щоби цього населення на Землі було менше. Якщо ви хочете зменшити кількість шкідливих викидів в атмосферу, то слід зменшити кількість водіїв авто. Якщо ви хочете, щоб океани поновили свої за паси риби, треба, щоби цю рибу споживала менша кількість людей! — Він люто вирячився на неї, і його тон став іще агресивнішим. — Розкрийте очі! Ми на грані зникнення людства, а наші світові лідери сидять у штаб-квартирах корпорацій і замовляють дослідження з використання сонячної енергії, повторного використання ресурсів і розробляння гібридних автомобілів! То як це сталося, що ви, високоосвічена жінка, науковець, втратили здатність бачити такі очевидні речі?! Розрідження озонової оболонки, брак води й забруднення довкілля — це не хвороба, це її симптоми. А сама хвороба — це перенаселеність. І допоки ми не займемося проблемою перенаселеності, будемо займатися тим, що лікуватимемо примочками злоякісну пухлину, яка швидко розростається.

    — Ви вважаєте людство раковою пухлиною? — різко спитала Елізабет.

    — Рак — це ніщо інше, як здорова клітина, що неконтрольовано розмножується. Я розумію, що вам мої ідеї неприйнятні й неприємні, але запевняю вас, що альтернатива, коди настане її час, здається вам значно неприємнішою. Якщо не вдатися до сміливих кроків, то...

    Сміливих? — зневажливо пирхнула вона. — Боюся, ви вжили хибне слово. Тут більше підходить слово «безумні».

    — Докторе Сінскі, — сказав чоловік лиховісно тихим і спокійним голосом. — Я покликав вас сюди саме тому, що сподівався, що ви як один із нечисленних мудрих представників Всесвітньої організації охорони здоров’я захочете співпрацювати зі мною в справі дослідження потенційних шляхів розв’язання цієї проблеми.

    Елізабет ошелешено дивилася на нього.

    — Невже ви гадаєте, що Всесвітня організація охорони здоров’я стане вашим партнером у роботі над... такою ідеєю?

    Якщо чесно, то сподівався, — відповів чоловік. — Ваша організація складається з лікарів, і коли лікар має справу з пацієнтом, хворим на гангрену, то без вагань ампутує кінцівку, щоби врятувати життя. Інколи єдине, що залишається робити, — це вибирати менше зло із двох.

    — Це зовсім інше.

    — Ні. Це те саме. Різниця полягає лише в масштабі.

    Елізабет набридло його слухати. Вона рвучко підвелася.

    — Я можу спізнитися на літак.

    Високий чоловік ступив лиховісний крок у її напрямку, заступаючи шлях.

    — Попереджаю по-чесному. Із вами чи без вас, але я здатен зайнятися дослідженням цієї ідеї.

    — Я також попереджаю по-чесному, — відказала вона. —

    Я вважаю це терористичною загрозою і ставитимуся до неї відповідним чином. — Вона видобула з кишені телефон, і

    Чоловік розсміявся.

    — Збираєтеся настукати на мене за те, що я говорив про гіпотетичні речі? На жаль, вам доведеться довго чекати, поки ви спроможетеся зателефонувати. Ця кімната захищена електронним екраном. Ваш телефон не зможе ані надіслати, ані прийняти сигнал.

    «Мені не потрібен сигнал, безумцю».

    Елізабет підняла телефон і, перш ніж чоловік здогадався, що відбувається, зробила знімок його обличчя. Спалах світла відбився в його зелених очах, і на мить лице чоловіка видалося їй знайомим.

    — Ким би ви не були, — сказала вона, — було помилкою покликати мене сюди. Коли я приїду до аеропорту, то вже знатиму, хто ви такий, і ви потрапите до списку небажаних осіб ВООЗ, Центру з контролю захворювань та Європейського центру профілактики й контролю хвороб як потенційний біотерорист. За вами вдень і вночі стежитимуть наші люди. Якщо ви спробуєте закупити матеріали, ми про це дізнаємося. Якщо ви збудуєте лабораторію, то ми також про це дізнаємося. Ви ніде від нас не сховаєтеся.

    Чоловік довго стояв у напруженій тиші, яка запала в залі, немов збирався кинутися на Елізабет і відібрати в неї телефон. Нарешті він відступив убік і лиховісно посміхнувся.

    — Що ж, тоді можна вважати, що наша гра почалася.

    Розділ 32

    Il Corridoio Vasariano — коридор Базарі — спроектував Джорджо Базарі за наказом правителя з династії Медичі, великого герцога Козімо Першого, щоби забезпечити безпечний прохід від його резиденції в Палацо Пітті до адміністративних установ, розташованих за річкою Арно, у Палацо Веккіо.

    За аналогією зі знаменитим ходом Пассетто у Ватикані, коридор Базарі за своїм призначенням був потаємним ходом. Він простягнувся більш ніж півмилі від східного краю садів Боболі аж до центру Палацо Веккіо, на своєму шляху перегинаючи Понте Веккіо та звиваючись крізь галерею Уффіці.

    Коридор Базарі й досі слугує за схованку, але не для аристократів Медичі, а для мистецьких творів: майже необмежена площа стін у цьому коридорі стала домівкою для багатьох рідкісних полотен, яким бракувало місця в галереї Уффіці.

    Ленґдону вже доводилося бувати в цьому коридорі кілька років тому під час приватної туристичної подорожі. Того дня він довго милувався запаморочливими полотнами, включно з найбільшою у світі колекцією автопортретів. Він кілька разів зупинявся, щоби поглянути в панорамні вікна, які давали відвідувачам можливість відстежувати свій шлях із піднятого над поверхнею землі проходу.

    Однак цього ранку Ленґдон із Сієнною не йшли переходом, а бігли, намагаючись якомога далі відірватися від своїх переслідувачів. «Цікаво, скільки часу знадобиться їм для того, щоби виявити зв’язаного охоронця?» — подумав Ленґдон. Дивлячись у коридор, що простягся перед ними, професор відчував, як із кожним кроком вони наближаються до об’єкта своїх пошуків.

    Cerca trova... очима смерті... і дізнатися, хто на мене полює.

    Тепер завивання спостережного безпілотника ледь чулося далеко позаду. Що далі вони заглиблювалися в коридор, то більше Ленґдон усвідомлював, наскільки амбіційним архітектурним витвором став свого часу цей перехід. Піднятий над містом майже по всій довжині, коридор Базарі нагадував довжелезну змію, що звивалася повз будівлі від Палацо Пітті, через ріку Арно й до самісінького центру старої Флоренції. Здавалося, цей вузький побілений перехід тягнувся цілу вічність, час від часу ненадовго відхиляючись то праворуч, то ліворуч, щоби уникнути перешкоди на своєму шляху, але при цьому незмінно прямував на схід через ріку Арно.

    Раптом попереду в коридорі почулося відлуння голосів, і Сієнна різко загальмувала. Ленґдон теж зупинився і, заспокійливо поклавши руку їй на плече, кивнув на ближнє панорамне вікно.

    «То туристи внизу гомонять».

    Вони підійшли до панорамного вікна, визирнули назовні й побачили, що перебувають високо над Понте Веккіо, середньовічним кам’яним мостом, який тепер слугує пішохідним переходом до Старого міста. Під ними перші групи ранкових туристів милувалися базарчиком, який влаштовували на містку ще з п’ятнадцятого століття. Нинішні продавці — здебільшого золотарі та ювеліри, але так було не завжди. Спочатку на Понте Веккіо розташовувався великий відкритий ринок м’яса, але торгувати м’ясникам заборонили тисяча п’ятсот дев’яносто третього року, коли сморід протухлого м’яса проникнув до коридору Базарі й долетів до чутливих ніздрів великого герцога.

    Ленґдону пригадалося, що десь на цьому містку було скоєно один із найгучніших злочинів в історії Флоренції. Тисяча двісті шістнадцятого року молодий дворянин на ім’я Буондельмонте відмовився заради свого істинного кохання від шлюбу з розрахунку, який організувала його родина.

    І за цей вчинок його жорстоко вбили саме на цьому містку.

    Смерть дворянина довго вважали «найкривавішим флорентійським убивством», бо вона дала поштовх до розколу між двома потужними й впливовими політичними угрупованнями — гвельфами й гібеллінами, які розпочали безпощадну війну кланів, що тривала сторіччями. Ця політична ворожнеча призвела й до вигнання Данте з Флоренції, тож поет із гіркотою увіковічнив цю подію у своїй «Божественній комедії»:

    О, Буондельмонте,

    Наслухавшись чужих порад,

    Уникнув ти своєї шлюбної обітниці —

    Й накликав величезне лихо!

    І донині біля місця вбивства можна побачити три меморіальні дошки, на кожній із яких цитуються різні рядки з шістнадцятої пісні Дантового «Раю». Одна була встановлена на вході до Понте Веккіо, і в ній зловісно заявлялося таке:

    Флоренція, за примхою лихої долі,

    Принесла його в жертву на цьому містку

    Тому скаліченому кам’яному стражу,

    І закінчилися її щасливі й мирні дні.

    Ленґдон перевів погляд від містка на каламутні води, які той місток перетинав. На сході його манила самотня вежа Палацо Веккіо.

    І хоча Ленґдон із Сієнною дійшли лише до середини річки Арно, він не сумнівався, що вони давно проминули точку неповернення.

    А за тридцять футів під ними, на бруківці Понте Веккіо, Ваєнта занепокоєно вдивлялася в натовп, що сунув назустріч. Вона й гадки не мала, що її шанс на реабілітацію щойно пройшов прямісінько в неї над головою.

    Розділ 33

    Сидячи глибоко в утробі яхти «Мендаціум», що стояла на якорі, координатор Нолтон марно намагався сконцентруватися на роботі. Сповнений тривожного трепету, він знову переглянув відео і вдався до кількох способів аналізу дев’ятихвилинного монологу, що балансував на межі геніальності й безумства.

    Нолтон прокрутив ролик у пришвидшеному режимі від самого початку, шукаючи, чи не проґавив, бува, якогось важливого моменту. Він пропустив підводну плиту, потім підвішений у воді мішок із каламутною жовто-коричневою рідиною... і відшукав той момент, коли на екрані з’явилася дзьобата примара — спотворений силует, який, підсвічений м’яким червоним відблиском, відбивався на стіні печери, вкритій краплями води.

    Нолтон слухав приглушений голос, намагаючись розшифрувати пишномовні фрази. Десь посередині промови привид на стіні раптом збільшився у розмірах, а звук його голосу посилився.

    Дантове пекло — це не вигадка... це пророцтво!

    Жалюгідні злидні. Болісні поневіряння. Оце і є ландшафт майбутнього.

    Людство, якщо його не стримувати, поводиться, як чума, як ракова пухлина... наша кількість збільшуватиметься з кожним наступним поколінням, допоки земні блага, які колись живили нашу доброчесність та відчуття братерства, не зійдуть нанівець... розбудивши в нас потвор... які битимуться на смерть заради того, щоби прогодувати своїх малих дітей.

    Це Дантове пекло дев’ятого кола.

    Це те, що на нас чекає.

    Майбутнє мчить на нас, наче лютий вихор, роздмухуваний неспростовною математичною моделлю Мальтуса, і ми наразі непевно зависли над першим колом пекла... готові полетіти донизу навіть швидше, ніж здатні собі уявити.

    Нолтон натиснув на паузу, зупиняючи відео. «Математична модель Мальтуса?» Швидкий пошук в Інтернеті вивів його на інформацію про англійського математика й демографа дев’ятнадцятого сторіччя на ім’я Томас Роберт Мальтус, який прославився передбаченням про те, що світ врешті- решт зазнає краху через перенаселення.

    Велике збентеження викликала в Нолтона біографія Мальтуса, яка містила уривок із його твору «Нарис про теорію народонаселення».

    Тягар народонаселення настільки перевищує здатність Землі виробляти продукти харчування для людини, що людству неминуче доведеться зіштовхнутися з таким явищем, як дочасна смерть. Пороки й вади людства є активними й здібними служителями депопуляції. Вони є предтечами могутньої руйнівної армії і часто самі виконують замість неї цю страшну роботу. Але якщо їм судилося зазнати поразки в цій війні на знищення, то періоди підвищеної захворюваності, епідемії, пошесті й чума починають свій страшний наступ об’єднаними силами й поглинають тисячі й десятки тисяч. А якщо їхній успіх буде неповним, то в тилу на людство чигає гігантський і неминучий голод, який одним могутнім ударом урівняє кількість народонаселення з кількістю їжі, що є у світі.

    Серце Нолтона скажено калатало, коли він знову поглянув на завмерле на екрані зображення дзьобатого привиду.

    Людство, якщо його не стримувати, поводиться, як ракова пухлина.

    Якщо його не стримувати.

    Нолтону цей вислів не сподобався.

    Повагавшись, він натиснув на кнопку, знову запускаючи відео.

    І приглушений голос зазвучав знову.

    Якщо не робити нічого, це означатиме прискорення настання Дантового пекла... перенаселення й голоду... настання безладдя великого Гріха.

    Тому я вдався до рішучих кроків.

    Дехто відсахнеться, нажаханий, але за порятунок треба платити.

    Одного дня світ усвідомить і поцінує красу моєї пожертви.

    Бо я — ваше спасіння.

    Я — Привид.

    Я — брама до постлюдської доби.

    Розділ 34

    Палацо Веккіо подібний на гігантську шахову фігуру. Ця масивна, схожа на грака споруда з міцним квадратним фасадом і рустованими прямокутниками стінами з бійницями своїм вдалим розташуванням захищає південно-східний край п’яца дела Синьйорія.

    Незвична самотня вежа цієї будівлі, що стримить із центра квадратної фортеці, утворює на міському обрії вельми своєрідний профіль, який став невід’ємним символом Флоренції.

    Зведена як майбутня резиденція італійського уряду, ця споруда пропонує гостям приголомшливий і лячнуватий набір чоловічих статуй. Мускулистий Нептун скульптора Амманаті стоїть голий на чотирьох морських конях, уособлюючи панування Флоренції на морі. На вході до палацу стоїть копія «Давида» Мікеланджело — напевне, найпопулярніша у світі статуя оголеного чоловіка. До Давида тут приєдналися Геракл і Как — іще двоє велетенських голих чоловіків, які в компанії з легіоном Нептунових сатирів доводять майже до десятка кількість оголених пенісів, що вітають гостей палацу.

    Зазвичай, коли Ленґдон відвідував Палацо Веккіо, то його подорожі починалися тут, на п’яца дела Синьйорія. Попри надмірну кількість фалосів, вона завжди була одним із найпопулярніших майданів у Європі. Жодну подорож до цього майдану не можна вважати повною без філіжанки еспресо в кафе «Рівіоре», без милування левами Медичі н лоджії Ланці — скульптурній галереї, розташованій на майдані просто неба.

    Однак сьогодні Ленґдон і його супутниця мали потрапити до Палацо Веккіо через коридор Базарі, як це робили свого часу герцоги з династії Медичі: оминути знамениту галерею Уффіці, а потім рушити коридором, який зміївся над мостами й дорогами, повз будівлі, ведучи прямісінько до центру старого палацу. Наразі вони не чули за собою кроків переслідувачів, але Ленґдон прагнув якомога швидше полишити коридор.

    «Ось ми й прийшли, — збагнув Ленґдон, оглядаючи перед собою важкі дубові двері. — Це вхід до Палацо Веккіо».

    Двері, попри міцний запірний механізм, були оснащені горизонтальним штовхальним брусом, який забезпечував можливість термінового виходу на випадок надзвичайних ситуацій, але водночас блокував вхід до коридору з протилежного боку всім, хто не мав картки-ключа.

    Ленґдон приклав вухо до дверей і прислухався. Не почувши по той бік нічого, він вперся руками в брус і легенько штовхнув його.

    Замок клацнув.

    Важкі двері скрипнули, прочинившись на кілька дюймів, і Ленґдон визирнув у світ поза ними. Невеличка ніша. Нікого. Тиша.

    Ледь чутно зітхнувши з полегшенням, Ленґдон пройшов у двері й махнув Сієнні рукою йти слідком за ним.

    Нам це вдалося!

    Стоячи в ніші десь у центрі палацу, Ленґдон зачекав кілька секунд, намагаючись зорієнтуватися. Перед собою він побачив довгий коридор, що тягнувся перпендикулярно до ніші. Ліворуч, на відстані, у коридорі лунали голоси, радісні й спокійні. Палацо Веккіо, як і будівля Капітолію в Сполучених Штатах, була й туристичним об’єктом, і державною установою. Тому о такій ранній годині це могли бути голоси держслужбовців, які шумливо пересувалися між офісами, готуючись до робочого дня.

    Ленґдон із Сієнною потихеньку підійшли до коридору й крадькома зазирнули в нього. І справді в кінці коридору виднівся атріум, у якому з десятеро держслужбовців сьорбали каву і жваво теревенили перед роботою.

    — Ти сказав, що ота фреска Базарі розташована в Залі п’ятисот? — пошепки спитала Сієнна.

    Ленґдон кивнув і показав через залюднений атріум на портик, видимий у кам’яний прохід.

    — На жаль, доведеться йти повз отой атріум.

    — А ти впевнений?

    Ленґдон кивнув.

    — Ми ніяк не зможемо потрапити туди непоміченими.

    — Ті люди — державні службовці. Ми їм нецікаві. Просто треба йти, наче ми тут працюємо.

    Сієнна простягнула руку й легенько розгладила костюм Ленґдона та поправила його комірець.

    — Роберте, ти маєш дуже презентабельний вигляд. — Сієнна кинула на нього скромний і серйозний погляд, поправила власний светр — і рушила.

    Ленґдон поквапився за нею, і вони рішуче закрокували до атріуму так, наче прийшли до палацу в якійсь справі. Коли вони порівнялися зі службовцями, Сієнна швидко заговорила з Ленґдоном італійською — щось про сільськогосподарські субсидії, — при цьому емоційно жестикулюючи. Вони йшли, тримаючись дальньої стіни, на відстані від решти. На превеликий подив Ленґдона, жоден із держслужбовців не удостоїв їх другим поглядом.

    Пройшовши атріум, вони швидко рушили до кам’яного проходу, про який казав Ленґдон. Йому пригадалася програмка з шекспірівського театру «Глобус». Пустотливий Пак.

    — Ти — непогана акторка, — прошепотів він.

    — Та доводиться, — задумливо кинула Сієнна, і голос її прозвучав відсторонено, мов із далекого минулого.

    І знову Ленґдону подумалося, що в минулому житті цієї жінки було значно більше сердечного болю, аніж йому відомо, і відчув, як посилилось його почуття провини перед нею за те, що він вплутав її в цю небезпечну історію. Професор іще раз нагадав собі, що йому тепер не залишалося нічого, окрім як пройти увесь шлях до кінця.

    Продовжуй плисти крізь тунель... і моли Бога, щоби побачити світло в його кінці.

    Коли вони наблизилися до портика, Ленґдон із полегшеним констатував, що пам’ять його не підвела. Невеличка табличка зі стрілкою вказувала за ріг у прохід, інформуючи відвідувачів: «IL SALONE DEI CINQUECENTO». «Зал п'ятисот, — подумав Ленґдон, міркуючи про ті відповіді, які могли їх там чекати. — Істину можна побачити лише очима смерті. Що б це могло означати?»

    — Зал може бути й досі замкненим, — застеріг Ленґдон, коли вони наближалися до повороту. Хоча Зал п’ятисот і був популярним туристичним об’єктом, схоже, о такій ранній порі палац іще не відчинили для відвідувачів.

    — Ти чуєш? — спитала Сієнна, заклякши на місці, як укопана.

    Ленґдон почув. З-за рогу, зовсім зблизька, долинуло гучне гудіння. «Благаю, тільки не хатній безпілотник!» Ленґдон обережно визирнув з-за рогу. За тридцять ярдів від них були напрочуд прості дерев’яні двері, що вели до Залу п’ятисот. На жаль, між ними та дверима стояв огрядний сторож, обережно рухаючи по колу машину для полірування підлоги.

    Страж воріт.

    Увага Ленґдона переключилася на три символи, що виднілися на пластиковій табличці із зовнішнього боку дверей. Це були універсальні знаки, які легко могли розшифрувати навіть недосвідчені символісти: перекреслена відеокамера, перекреслена чашка та двійко опецькуватих контурних фігурок — одна чоловіча, а друга жіноча.

    Беручи ситуацію в руки, Ленґдон швидким і впевненим кроком пішов до сторожа, а за кілька ярдів до нього побіг підтюпцем. Сієнна поквапилася слідком, щоби не відстати.

    Сторож звів спантеличений погляд і враз підняв руки, зупиняючи Ленґдона та Сієнну.

    — Signori?!

    Ленґдон усміхнувся йому зболено — скоріше скривився, а не всміхнувся — і винувато кивнув на символи, зображені на табличці.

    — Toilette, — пояснив він здушеним голосом. То було благання, а не запитання.

    Сторож на мить завагався, певно, не збираючись пропускати їх, але насамкінець, бачачи, як Ленґдон нервово переминається з ноги на ногу, співчутливо кивнув і махнув рукою — проходьте, мовляв.

    Коли вони наблизилися до дверей, Ленґдон швидко підморгнув Сієнні.

    — Співчуття — універсальна мова.

    Розділ 35

    Свого часу Зал п’ятисот був найбільшим приміщенням у світі. Його збудували тисяча чотириста дев’яносто четвертого року як зал зібрань для повного складу Consiglio Maggiore — Великої ради, яка налічувала п’ятсот членів; саме через це він і дістав таку назву. Кілька років по тому за наказом Козімо Першого приміщення перебудували й значно збільшили. Козімо Перший, найвпливовіша особа в Італії, призначив Джорджо Базарі керівником проекту і його головним архітектором.

    — Зреалізувавши сміливе й оригінальне архітектурне рішення, Базарі значно підняв початковий дах, щоби природне світло потрапляло крізь високі фрамуги з чотирьох боків до приміщення, і перетворив цю велику кімнату на елегантний виставковий зал для найкращих флорентійських зразків скульптури та живопису.

    — Долівка цього залу завжди першою привертала увагу Ленґдона, немовби відразу ж зазначаючи, що це незвичайне місце. На темно-червоний кам’яний паркет було накладено чорну решітку, що надавало обширу площею дванадцять тисяч квадратних футів солідності, глибини й урівноваженості.

    — Ленґдон повільно підвів погляд на дальню стіну приміщення, де шість статуй із динамічної скульптурної композиції «Подвиги Геракла» стояли під стіною, наче шерега вояків. Ленґдон навмисне проігнорував часто критиковану скульптуру «Геракл і Діомед», голі тіла якої переплелися в незграбному бійцівському поєдинку, де один суперник метикувато вхопив другого за пеніс; щоразу, коли Ленґдону доводилося бачити цю скульптуру, він аж кривився від огиди.

    Набагато приємнішою для його ока була захоплива робота Мікеланджело «Геній перемоги», яка стояла праворуч, домінуючи в центральній ніші південної стіни. Близько дев’яти футів заввишки, ця скульптура колись призначалася для гробниці ультраконсервативного Римського Папи Юлія Другого Жахливого; це замовлення здавалося Ленґдону дещо іронічним, зважаючи на позицію Ватикану в питанні гомосексуальних стосунків. Статуя зображала Томмазо де Кавальєрі, молодика, якого Мікеланджело кохав більшу частину свого життя і якому присвятив понад триста сонетів.

    — Мені аж не віриться, що я тут ніколи не бувала, — прошепотіла Сієнна з-поза Ленґдона несподівано серйозно й трепетно. — Це... просто прекрасно.

    Ленґдон кивнув, пригадуючи свій перший візит до цього залу — із приводу видовищного концерту класичної музики за участі всесвітньо відомої піаністки Маріель Кеймел. Хоча цей великий зал колись призначався для приватних політичних зібрань та аудієнцій із великим герцогом, нині в ньому зазвичай влаштовуються святкові обіди та виступи відомих музикантів і лекторів: від Мауріціо Серачіні до чорно-білих гала-вистав музею Гуччі, у яких бере участь безліч знаменитостей. Інколи Ленґдон думав, як би відреагував Козімо Перший, дізнавшись, що тепер йому доводиться ділити свій приватний зал із керівниками корпорацій і знаменитими моделями.

    Потім Ленґдон перевів погляд на велетенські фрески, що прикрашали стіни. їхня химерна історія ввібрала в себе й невдалу експериментальну техніку живопису, яку запроваджував Леонардо да Вінчі, а вона призвела до появи «розплавленого шедевра»; і такий собі артистичний двобій, організований П’єро Содеріні й Макіавеллі, що зіштовхнув двох титанів Ренесансу — Мікеланджело та Леонардо, яким наказали створити фрески на протилежних стінах одного приміщення.

    Утім, сьогодні Ленґдона цікавила одна конкретна фреска, а не історичні казуси.

    Cerca trova.

    — Яка з них фреска Базарі? — спиталася Сієнна, придивляючись до стін.

    — Майже всі, — відповів Ленґдон, знаючи, що, перебудовуючи приміщення, Базарі зі своїми помічниками перемалював тут майже все — від початкових стінних фресок до тридцяти дев’яти кесонних панелей, що прикрашали його знамениту висячу стелю.

    — Он та фреска, — сказав Ленґдон, показуючи на дальню стіну праворуч, — це та, заради якої ми сюди прийшли. Вона називається «Битва під Марчіано». Її автор Базарі.

    Батальна сцена була колосальною: понад три поверхи заввишки і п’ятдесят п’ять футів завдовжки. Виконана в червонувато-коричневих й зелених відтінках, це була жорстока панорама, де на пасторальному пагорбі змішалися в сутичці вояки, коні, списи та знамена.

    — Базарі, Базарі, — прошепотіла Сієнна. — Невже десь там криється сховане ним послання?

    Ленґдон кивнув і примружено глянув на верхню частину велетенської фрески, намагаючись угледіти зелений бойовий прапор, на якому Базарі написав своє загадкове послання: «Cerca trova».

    — Знизу майже нічого не можна побачити без бінокля, — зауважив він, показуючи рукою на фреску. — Але в середній частині трохи згори, якщо подивитися під оті два сільські будиночки на схилі, можна помітити маленький похилений прапорець зеленого кольору і...

    — Побачила! — вигукнула Сієнна, показуючи на верхній правий квадрат, саме в те місце, про яке говорив Ленґдон.

    Ленґдон пошкодував, що очі його вже не молоді.

    Вони наблизилися до височенної фрески, і Ленґдон окинув поглядом її красу. Нарешті вони тут, у залі. Єдина проблема — навіщо вони тут? Кільканадцять довгих секунд простояв він мовчки, вдивляючись у деталі шедевра Базарі.

    «Якщо я зазнаю невдачі... то все загине».

    Позаду скрипнули й відчинилися двері, і до залу невпевнено зазирнув сторож із полірувальною машиною. Сієнна приязно кивнула йому. Сторож постояв трохи, роздумуючи, а потім зачинив за собою двері.

    — Ми маємо обмаль часу, Роберте, — нагадала йому Сієнна. — Подумай добряче. Тобі ця фреска нічого не нагадує? Ніяких спогадів?

    Ленґдон придивився до хаотичної батальної сцени.

    Істину можна побачити лише очима смерті.

    Ленґдон подумав, що, можливо, десь у цій сцені є зображення трупа, і застиглий погляд його мертвих очей вказує на якусь загадку, сховану на гігантській фресці... а може, не на фресці, а в самому залі. На жаль, Ленґдон розгледів, що на цьому творі були десятки трупів, і жоден із них не був вартий уваги, бо погляд жодного не вказував на щось конкретне.

    Істину можна побачити лише очима смерті?

    Ленґдон спробував уявити собі сполучні лінії від одного трупа до іншого, сподіваючись, що в такий спосіб зможе виявити якусь геометричну фігуру, але йому не вдалося побачити нічого.

    Він зробив відчайдушну спробу проникнути в глибини своєї пам’яті, і його голову знову пронизав пульсуючий біль. А десь у закутку свідомості голос срібноволосої жінки шепотів: «Шукай — і знайдеш».

    «Що знайдеш?!» — хотілося скрикнути йому.

    Зусиллям волі він змусив себе заплющити очі й повільно випустив із легенів повітря. Зробивши кілька обертів плечима, він спробував звільнитися від усілякої усвідомленої думки, сподіваючись достукатися до свого інстинкту.

    Very sorry.

    Vasari.

    Cerca trova.

    Істину можна побачити лише очима смерті.

    Тваринний інстинкт підказував Ленґдону, що стоїть він у правильному місці. І хоча професор ще не знав, чому він тут, він мав чітке відчуття того, що за кілька хвилин дізнається, навіщо сюди прийшов і що зібрався тут шукати.

    Агент Брюдер втупився у вітрину, де були виставлені панталони з червоного оксамиту й туніка, і стиха матюкнувся. Його спецпідрозділ обшукав усю Галерею костюма, але Ленґдона і Сієнну Брукс ніде не знайшов. «Ми ж група стеження й швидкого реагування! Відколи це професори університету набули здатності тікати від спецпідрозділів? Куди ж вони в чорта поділися, га?!»

    — Кожен вихід був заблокований, — настійливо повторив один із його підлеглих. — Тож, можливо, вони й досі в садах.

    Хоча це твердження й прозвучало логічно, але Брюдер мав гнітюче відчуття, що Ленґдону й Сієнні Брукс якось таки вдалося знайти вихід.

    — Піднімайте безпілотник, — відрізав він. — І накажіть місцевій владі розширити пошук за межі садів, чорт забирай!

    Коли його люди кинулися виконувати наказ, Брюдер вихопив телефон і зв’язався зі старшим.

    — Алло, це Брюдер, — сказав він. — Боюся, що ми маємо серйозну проблему. Фактично кілька проблем.

    Розділ 36

    Істину можна побачити лише очима смерті».

    Подумки повторюючи ці слова, Сієнна сканувала очима кожен квадратний дюйм жорстокої батальної сцени, сподіваючись, що насамкінець щось знайде.

    Очі смерті вона бачила скрізь.

    «Які ж із них ми шукаємо?!»

    Їй подумалося, що очима смерті можуть бути всі трупи, якими колись завалила Європу Чорна Смерть.

    Принаймні цим можна пояснити маску чуми...

    Раптом, ні з того, ні з сього, вона згадала дитячий віршик:

    Трояндочка в кружальці. В кишені — квіточки. Мов пелюстки та попіл, попадаємо ми.

    Цей віршик їй доводилося розказувати школяркою в Англії, аж поки вона не прочула, що він веде свою історію ще від Великої лондонської чуми тисяча шістсот шістдесят п’ятого року. Здогадно, кружальце довкола трояндочки означало рожевий прищ на шкірі, довкола якого утворювалося кільце — показник того, що людина інфікована чумою. Ті, кого вразила хвороба, носили в кишенях букетики квітів, щоби хоч якось забити сморід власних гниючих тіл, а також сморід самого міста, де щодня від чуми помирали сотні людей, чиї трупи потім спалювали. Тому у віршику і йшлося про попіл і пелюстки: «...мов пелюстки та попіл, попадаємо ми».

    — Заради любові до Господа! — раптом вигукнув Ленґдон і крутнувся на п’ятах до протилежної стіни.

    Сієнна перевела погляд із фрески на нього.

    — Що сталося?

    — Та це ж назва мистецького твору, який колись тут можна було бачити. «Заради любові до Господа!»

    Сієнна провела Ленґдона спантеличеним поглядом, дивлячись, як він похапливо закрокував через зал до невеличких скляних дверей і спробував їх відчинити. Але двері були замкнені. Ленґдон прихилився до скла і, склавши руки дашком і приставивши їх до очей, вдивився всередину.

    Що б там Ленґдон не шукав, Сієнна сподівалася, що він знайде це дуже швидко, бо сторож знову повернувся, і цього разу з виразом більшої підозрілості на обличчі, бо помітив, що Ленґдон підійшов до замкнених дверей і намагається щось угледіти за ними.

    Сієнна приязно помахала сторожу, але той люто вирячився на неї, а потім, мовчки постоявши, зник.

    * * *

    Lo Studiolo.

    За скляними дверима, напроти потаємних слів cerca trova у Залі п’ятисот, крилася невеличка глуха кімната. Спроектоване Базарі як потаємний кабінет для Франческо Першого, прямокутне студіоло заокруглювалося до стелі у формі діжки, що створювало враження в тих, хто був усередині, паче вони потрапили до гігантської скрині для скарбів.

    Відповідно до цього задуму інтер’єр кабінету прикрашали прекрасні твори мистецтва. Понад тридцять рідкісних живописних шедеврів на стінах і стелі розташовувалися так близько один до одного, що вільного стінного простору майже не залишалося. «Падіння Ікара»... «Алегорія людського життя»... «Природа дарує Прометею пишні самоцвіти»...

    Вдивляючись крізь скло в неймовірні шедеври, Ленґдон прошепотів:

    Очі смерті...

    Уперше йому вдалося побувати всередині цього кабінету під час таємного приватного огляду палацу кілька років тому, і він із приголомшенням дізнався про неймовірну кількість потаємних дверей, сходів і коридорів, які пронизували весь палац, до того ж у самому студіоло теж було кілька сюрпризів, схованих за живописними творами.

    Однак не ці потаємні ходи цікавили Ленґдона. Натомість йому пригадався сміливий зразок модернового мистецтва, який тут колись виставлявся, — «Заради любові до Господа». Автором цього суперечливого твору був Деміен Герст, а сам твір спричинив неймовірний галас, коли його виставили на огляд у знаменитому студіоло Базарі.

    То була копія людського черепа в натуральну величину, зроблена з платини, поверхню якого повністю вкривали понад вісім тисяч блискучих діамантів, викладених технікою паве. Це приголомшувало. Порожні очні западини черепа блищали світлом і життям, створюючи бентежне протиставлення антагоністичних понять життя і смерті... краси й жахіття. І хоча той діамантовий череп уже давно прибрали зі студіоло, спогад про нього викресав у Ленґдона одну думку.

    «Очі смерті, — подумав він. — Череп підходить під ці слова, чи не так?»

    Тема черепів часто повторювалася в Дантовому «Пеклі», а найвідомішим епізодом був той, де граф Уголіно зазнав жорстокої кари в найнижчому колі пекла: його засудили довічно гризти череп свого заклятого ворога — архієпископа.

    «Отже, ми шукаємо череп?»

    Ленґдон знав, що це загадкове студіоло споруджене у традиціях «кімнати курйозів». Майже всі його картини мали потаємні завіси й відчинялися, розкриваючи потаємні шафки, де герцог тримав свої химерні скарби, які становили для нього інтерес: зразки рідкісних мінералів, красиві пташині пера, чудово збережену викопну мушлю головоногого молюска і навіть, якщо вірити чуткам, велику гомілкову кістку якогось монаха, прикрашену кутим сріблом.

    Ленґдон підозрював, що всі ці скарби, на жаль, було вилучено давним-давно, а окрім діамантового черепа, який тут колись виставлявся, ніяких інших частин людського скелета він у кабінеті не бачив.

    Гучний ляскіт дверей у протилежному кінці залу перервав хід його думок. Долівкою дрібно зацокотіли кроки.

    Signore! — вигукнув сердитий голос. — Il salone non è aperto!

    Ленґдон обернувся й побачив, що до нього суне жінка, явно з місцевого персоналу. Вона була маленька й мала коротке каштанове волосся. А ще вона була дуже-дуже вагітна. Жінка йшла до них рішучою ходою, цокаючи пальцем по своєму годиннику й щось вигукуючи про те, що зал іще зачинений для відвідувачів. Наблизившись до Ленґдона й зустрівшись із ним поглядом, вона заклякла, як укопана, й ошелешено затулила рот рукою.

    — Професоре Ленґдон! — вигукнула вона сконфужено. — Мені так шкода! А я й не знала, що ви тут! Ласкаво просимо до нас знову!

    Ленґдон заціпенів.

    Він анітрохи не сумнівався, що бачить цю жінку вперше її житті.

    Розділ 37

    Я ледь упізнала вас, професоре! — захоплено вигукнула жіночка англійською із сильним акцентом, наближаючись до Ленґдона. — І саме через вашу одіж. — Вона приязно всміхнулася і схвально кивнула, поглянувши на костюм «Бріош», який дала йому Сієнна. — Дуже модно. Маєте вигляд майже італійця.

    У роті в Ленґдона пересохло, як у пустелі Сахара, але він примудрився зобразити ввічливу усмішку, коли жіночка зупинилася біля них.

    — Доброго ранку... — промимрив він. — Як ся маєте?

    Вона розсміялася, поклавши руку на свій живіт.

    — Та втомилася. Маленька Каталіна вовтузилася цілу піч. — Жінка озирнулася, окидаючи здивованим поглядом зал. — Дуоміно не казав, що ви сьогодні повернетеся. Гадаю, він з вами?

    Дуоміно? Ленґдон гадки не мав, про кого йдеться.

    Вочевидь, жіночка побачила його ніяковість і заспокійливо розсміялася.

    — Та все нормально, у Флоренції всі кличуть його цим прізвиськом. А він не заперечує. — Вона знову озирнулася. — Це він вас впустив?

    — Так, він, — сказала Сієнна, ідучи до них через зал, — але к нього ранкова зустріч. Сказав, що не заперечує, якщо ми тут трохи походимо й подивимося. — Сієнна енергійно простягнула руку. — Мене звуть Сієнна, я сестра Роберта.

    Жіночка аж надто офіційно потиснула їй руку й відрекомендувалася:

    — Мене звати Марта Альварес. Вам надзвичайно поталанило: ваш приватний гід — сам професор Ленґдон!

    — Так, — з ентузіазмом мовила Сієнна, злегка підкотивши від удаваного захвату очі. — Він такий розумний і начитаний!

    На мить запала ніякова тиша, і жіночка пильно придивилася до Сієнни.

    — Дивно, — мовила вона. — Я не бачу між вами ані найменшої родинної схожості. Хіба що за винятком зросту

    Ленґдон відчув, що неминуча катастрофа наближається. Тепер або ніколи.

    — Марто, — перервав її Ленґдон, сподіваючись, що правильно запам’ятав ім’я. — Мені незручно турбувати вас, але... ви, мабуть, здогадуєтеся, чому я сюди прийшов?

    — Узагалі-то, ні, — відповіла вона, підозріло звужуючи очі. — Я ніколи в житті не здогадаюся, навіщо ви сюди прийшли.

    Пульс Ленґдона пришвидшився, і в некомфортній тиші, що запала на кілька секунд, професор збагнув, що його авантюра от-от зазнає катастрофи. Раптом Марта широко всміхнулася й гучно розсміялася.

    — Професоре, я пожартувала! Звісно, я здогадуюся, навіщо ви повернулися. Якщо чесно, я не розумію, чому ви надаєте цьому такого значення. Та оскільки ви з Дуоміно провели тут учора ввечері майже годину, то смію висловити припущення, що повернулися сюди показати це і своїй сестрі, еге ж?

    — Авжеж... — вичавив Ленґдон. — Саме так. Мені дуже хотілося показати це Сієнні... а... це вас не поставить у незручне становище?

    Марта зиркнула на балкон другого поверху й знизала плечима.

    Та які проблеми. До речі, я збиралася саме туди.

    Із калатаючим серцем Ленґдон поглянув на балкон другого поверху в тильній частині залу. «Невже я був там учора увечері?» Він не пам’ятав нічого. Ленґдон знав, що той балкон розташовувався точнісінько на одній висоті з написом cerca trova і слугував входом до палацового музею, який Ленґдон відвідував щоразу, коли тут бував.

    Марта вже була зібралася повести їх через зал, але раптом зупинилася, наче засумнівавшись у чомусь.

    — Професоре, а ви впевнені, що ми не зможемо показати вашій гарненькій сестрі щось менш лячне?

    Ленґдон не знайшовся, що сказати.

    — А ми збираємося дивитися на щось лячне? — спитала Сієнна. — Що саме? Бо він мені не сказав.

    Марта грайливо всміхнулася й поглянула на Ленґдона.

    — Професоре, мені розповісти про це вашій сестрі чи волієте зробити це самі?

    Ленґдон із готовністю вчепився за цю можливість.

    — Ну аякже, Марто, чому б вам самій про це не розповісти?

    Марта повернулася до Сієнни й заговорила дуже-дуже повільно:

    — Не знаю, що там вам сказав ваш брат, але ми підемо до музею дивитися одну дуже незвичну маску.

    Очі Сієнни злегка розширилися.

    — Яку маску? Одну з тих огидних чумних масок, які носять під час флорентійського карнавалу?

    — Майже в точку, але мимо, — сказала Марта. — Ні, це не чумна маска. Це маска зовсім іншого штибу. І вона називається посмертною маскою.

    Ленґдон, зачувши ці слова, охнув так голосно, що Марта аж скривилася на нього, напевне, гадаючи, що він надміру драматизує ситуацію, аби сильніше налякати сестру.

    Не слухайте вашого брата, — сказала вона. — Посмертні маски — досить поширена практика в шістнадцятому сторіччі. По суті, це звичайнісінький гіпсовий зліпок обличчя, зроблений через кілька хвилин після смерті людини.

    Посмертна маска.

    Уперше після того, як Ленґдон прокинувся в шпиталі, у нього трохи прояснилося в голові. Дантове «Пекло»... cerca trova... побачити очима смерті. Маска!

    — А зліпком із чийого обличчя є ця маска?

    Ленґдон поклав руку на плече Сієнни й сказав настільки спокійно, наскільки спромігся:

    — З обличчя відомого італійського поета. Його звали Данте Аліґ’єрі.

    Розділ 38

    Середземноморське сонце яскраво світило на палубу яхти «Мендаціум», і та ліниво гойдалася на хвилях Адріатики. Стомлений Начальник вихилив уже другу пляшку шотландського віскі й тупо витріщався з вікна свого офісу.

    Новини з Флоренції були невтішними.

    Може, через те, що він уже давно не куштував алкоголю, Начальник почувався навдивовижу спантеличеним і безпорадним... наче двигун його яхти зламався і вона безцільно дрейфувала разом із припливом.

    Це відчуття було для Начальника чужим. У його світі існував надійний компас — протокол — і він ніколи не зраджував, завжди вказував правильний шлях. Саме протокол давав можливість приймати важкі рішення й ніколи не озиратися назад.

    Саме протокол вимагав дезавуювати Ваєнту, і Начальник виконав цю вимогу без вагань. «Я розберуся з нею, коли скінчиться ця криза».

    Саме протокол вимагав, щоби Начальник знав якомога менше про своїх клієнтів. Він давно дійшов висновку, що Консорціум не має морального права судити їхні вчинки.

    Забезпечуй послуги.

    Довіряй клієнту.

    Не став запитань.

    Як і директори більшості компаній, Начальник просто надавав послуги, виходячи з того, що цими послугами користуватимуться в рамках закону. Зрештою фірма «Вольво» не мусить стежити за тим, щоб матусі школярів, забираючи дітей додому, не перевищували швидкість у шкільній зоні, а тим паче фірма «Делл» не відповідальна за те, що хтось скористався її комп’ютером, щоби зламати чийсь банківський рахунок.

    І тепер, коли події розгорталися з лячною швидкістю, Начальник подумки матюкав доброго знайомого, який запропонував Консорціуму цього клієнта.

    — На нього не доведеться багато витрачатися, і на ньому можна легко заробити грубі гроші, — запевнив його посередник. — Цей чоловік надзвичайно талановитий, він — мірка у своїй царині, і до того ж до абсурдності багатий. Йому просто треба зникнути на рік-два. Він хоче купити собі трохи часу, щоби провести його поза межами системи, працюючи над одним важливим проектом.

    Не довго думаючи, Начальник погодився. Тривала зміна місцеперебування — це завжди легкий заробіток, і Начальник довіряв інтуїції свого приятеля.

    Як і очікувалося, ця робота виявилася надзвичайно легкою й прибутковою.

    Такою вона й була... до минулого тижня.

    А тепер унаслідок хаосу, породженого цим чоловіком, Начальник опинився в ідіотській ситуації: ходив колами навколо пляшки з віскі і чекав, коли скінчиться термін його зобов’язань перед клієнтом.

    Телефон на його робочому столі задзвонив, і Начальник побачив, що то Нолтон, один із його головних координаторів; він телефонував знизу.

    — Слухаю, — відповів він.

    — Пане, — почав Нолтон із ноткою нервовості й тривоги в голосі. — Мені страшенно незручно турбувати вас із цього приводу, але, наскільки ви знаєте, ми маємо завдання передати завтра засобам масової інформації одне відео.

    — Так, — відповів Начальник. — Його вже підготували?

    — Підготували, але мені хотілося б, щоби ви самі проглянули це перед оприлюдненням.

    Приголомшений несподіваною заявою, Начальник відповів не одразу.

    — А це відео — воно якимось чином вказує на нас чи компрометує в той чи інший спосіб?

    — Ні, пане, але його зміст є досить бентежним. Наш клієнт з’являється на екрані й заявляє, що...

    — Замовкніть! — наказав Начальник, спантеличений тим, що старший координатор насмілився на кричуще порушення протоколу. — Зміст не має значення. Про що б там не йшлося, відео нашого клієнта слід передати ЗМІ в будь-якому випадку. Клієнт міг запросто оприлюднити його через Інтернет, але натомість найняв нас. Бо він нам довіряв.

    — Слухаю, сер.

    — Вас не наймали на роботу кінокритика, — насварив Нолтона Начальник. — Вас найняли виконувати обіцянки. Тож виконуйте вашу роботу.

    * * *

    А Ваєнта чекала на Понте Веккіо, обмацуючи своїми гострими очима сотні облич, що оминали її. Вона не втрачала пильності й не сумнівалася, що Ленґдон ще не з’являвся на містку, але безпілотник уже не дзижчав — вочевидь, потреба в ньому відпала.

    «Напевне, Брюдер піймав його».

    Вона неохоче міркувала про невеселу перспективу потрапити під слідство, влаштоване Консорціумом. Або про перспективу чогось значно гіршого.

    Ваєнта знову пригадала тих двох агентів, яких зрікся Консорціум... Більше їх ніхто й ніколи не бачив. «Та вони просто перейшли на іншу роботу», — заспокоювала вона себе. Але Ваєнта вже роздумувала чкурнути кудись на пагорби Тоскани, щоби зникнути й розпочати нове життя.

    «Але чи довго мені вдасться ховатися від них?»

    Численні «об’єкти» вже встигли з власного досвіду переконатися, що коли Консорціум звертав на тебе пильну увагу, то про такі речі, як конфіденційність і приватне життя, можна забути. То було лише питанням часу.

    «Невже моя кар’єра й справді скінчиться отак жалюгідно? — подумала вона, і досі не в змозі цілком усвідомити той факт, що її дванадцятирічна служба в Консорціумі перервалася через низку випадкових провалів. Цілий рік вона пильно оберігала зеленоокого клієнта й забезпечувала його потреби. «Я не винувата в тому, що він вистрибнув із вежі й розбився... однак я маю таке враження, що полетіла тоді вниз разом із ним».

    Її єдиний шанс на реабілітацію полягав у тому, що вона мала перехитрити й випередити Брюдера... але Ваєнта від початку знала, що на це піде досить багато часу.

    «Я мала свій шанс учора вночі, але не скористалася ним».

    Коли Ваєнта неохоче поверталася до свого мотоцикла, вона раптом почула далеке... і знайоме дзижчання.

    Жінка спантеличено поглянула вгору. На її превеликий подив, безпілотник знову піднявся в повітря, цього разу — біля найвіддаленішого краю Палацо Пітті. Ваєнта дивилася, як вертольотик безпорадно намотує кола над палацом.

    Повторне використання безпілотника могло означати лише одне: «Вони й досі не схопили Ленґдона! Куди ж він у біса подівся?»

    * * *

    Пронизливе дзижчання вгорі знову висмикнуло доктора Елізабет Сінскі з напівзабуття.

    «Знову безпілотник? А я гадала, що...»

    Жінка завовтузилася на задньому кріслі мікроавтобуса, де біля неї сидів той самий молодий агент. Вона знову заплющила очі, борючись із болем та нудотою. Утім, головним чином їй доводилося боротися зі страхом.

    Час спливає.

    Навіть попри те, що її супротивник вистрибнув і розбився на смерть, вона й досі бачила у своїх снах силует, який читав їй нотації в темряві конференц-залу Ради з іноземних стосунків.

    «Украй важливо, щоби хтось вдався до рішучих дій, — заявив він, блиснувши зеленими очима. — Якщо не ми, то хто? І якщо не тепер, то коли?»

    Тепер Елізабет розуміла, що мусила зупинити його ще тоді, коли мала такий шанс. Ніколи не пробачить вона собі того, що вихором вилетіла зі штаб-квартири Ради й скаженіла від люті на задньому сидінні лімузина, який віз її через Мангеттен до Міжнародного аеропорту імені Дж. Ф. Кеннеді. Палаючи бажанням якомога швидше дізнатися, що то в біса за маніяк, Елізабет витягнула свій мобільний і придивилася до його знімка, який їй вдалося зробити несподівано для нього.

    Побачивши те фото, вона аж охнула. Добра новина полягала в тому, що цього чоловіка буде дуже легко вистежити, а погана в тому, що він був генієм у своїй царині і міг перетворитися на вкрай небезпечну особу, якби захотів.

    «Ніщо не є неймовірно творчим... і так само неймовірно руйнівним, як талановитий розум, що поставив собі мету».

    За півгодини, упродовж яких Елізабет добиралася до аеропорту, вона встигла зв’язатися з підлеглими й занести цю особу до списку потенційних біологічних терористів у кожній із відповідних світових організацій: ЦРУ, Центрі з контролю захворюваності, Європейському центрі профілактики й контролю хвороб та всіх їхніх філіях у всьому світі.

    «Це все, що я можу зробити, поки не повернуся до Женеви», — подумала вона тоді.

    Відчуваючи втому, Елізабет понесла несесер на перевірку й подала службовці паспорт і квиток.

    — Ой, пані Сінскі, — усміхнулася до неї службовиця. — Тут один приємний джентльмен залишив вам повідомлення.

    — Перепрошую? — Елізабет знала, що ніхто не мав доступу до її польотної інформації.

    — Високий такий, — пояснила службовка. — Зеленоокий.

    Елізабет аж сумку з рук випустила.

    «Невже він тут? Звідки він узявся?» Вона різко крутнулася, вдивляючись в обличчя позаду себе.

    — Він уже пішов, — сказала службовка, — але хотів, щоби ми передали вам ось це. — Із цими словами вона дала їй складений офіційний бланк.

    Тремтячими руками Елізабет розгорнула аркуш і прочитала написане від руки послання.

    То була відома цитата з Данте Аліґ’єрі.

    Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи.

    Розділ 39

    Марта Альварес стомлено поглянула на круті сходи, що вели від Залу п’ятисот до музею на другому поверсі.

    «Posso farcela (Мені це до снаги)», — сказала вона собі.

    Як адміністратор із мистецтва й культури в Палацо Веккіо, Марта піднімалася цими сходами незчисленну кількість разів, але тепер, коли вона була на дев’ятому місяці вагітності, сходження давалося значно важче.

    — Марто, а ви певні, що ми не хочемо скористатися ліфтом? — стурбовано спитав її Ленґдон і кивнув на маленький службовий ліфт неподалік, який у музеї встановили для осіб із фізичними вадами.

    Марта вдячно всміхнулася, але похитала головою.

    — Я ж казала вам учора: мій лікар стверджує, що фізичні вправи йдуть на користь дитині. До того ж, професоре, я знаю про вашу клаустрофобію.

    Схоже, ця заувага чомусь спантеличила Ленґдона.

    — І то правда. Я й забув, що розповідав про це.

    «Забув, що розповідав? — здивувалася Марта. — Та це ж

    було менш ніж дванадцять годин тому, і ми довго обговорювали отой прикрий інцидент у дитинстві, який призвів до страху перед замкненим простором».

    Минулого вечора, поки товстелезний компаньйон професора, Дуоміно, піднімався ліфтом, Ленґдон супроводжував Марту пішки. Дорогою професор жваво розповів їй про випадок із дитинства: він упав до покинутого колодязя, після чого в нього залишився майже паралізуючий страх перед замкненим простором.

    А тепер, коли молодша сестра Ленґдона легко стрибала поперед ними, розгойдуючи своїм «кінським хвостом», Ленґдон та Марта йшли повільно, кілька разів зупиняючись для того, щоби вона могла перевести дух.

    — Мені дивно, що вам знову захотілося побачити ту маску, — сказала Марта. — Зважаючи на все, що є у Флоренції вартого уваги, цей предмет видається мені одним із найменш цікавих.

    Ленґдон невимушено знизав плечима.

    — Я повернувся головним чином для того, щоби її змогла побачити Сієнна. До речі, дякую, що впустили нас знову.

    — Та нема за що.

    Минулого вечора репутації Ленґдона вистачило для того, щоби переконати Марту відкрити для нього галерею, але той факт, що його супроводжував Дуоміно, означав, що насправді вона не мала вибору.

    Іґнаціо Бусоні — відомий як Дуоміно — був кимось на кшталт знаменитості в культурному світі Флоренції. Багаторічний директор музею собору Дуомо, Іґнаціо був відповідальний за всі аспекти найвизначнішого історичного об’єкта Флоренції — Дуомо — масивного собору з червоним куполом, який домінував як в історії Флоренції, так і на лінії її міського горизонту. Пристрасна любов чоловіка до цієї знаменитої споруди в поєднанні з вагою тіла близько чотирьохсот фунтів та незмінно червоним обличчям спричинилася до появи добродушного прізвиська Дуоміно, що означало «маленький купол».

    Марта не знала, яким чином Ленґдон познайомився з Дуоміно, але останній зателефонував їй учора ввечері і сказав, що хоче привести гостя для приватного огляду посмертної маски Данте. Коли ж загадковий гість виявився знаменитим американським знавцем символів та істориком мистецтва ^обертом Ленґдоном, Марта відчула легкий трепет через те, що їй випала можливість впустити цих двох знаменитих чоловіків до галереї палацу.

    Коли вони дійшли до горішнього майданчика сходів, Марта, важко дихаючи, поклала руки на стегна. А Сієнна вже стояла біля поруччя балкона, дивлячись униз, на Зал п’ятисот.

    — Я люблю оглядати зал саме з балкона, — захекано мовила Марта. — Звідси фрески видно під інакшим кутом. Гадаю, ваш брат розповів вам про загадкове послання, залишене ген на тій фресці? — спитала Марта, показуючи рукою.

    Сієнна жваво кивнула.

    — Так. Cerca trova.

    Поки Ленґдон дивився вниз на зал, Марта дивилася на нього. І у світлі, що падало з вікон, вона не могла не помітити, що Ленґдон має не такий приголомшливий вигляд, як учора ввечері. їй сподобався його новий костюм, утім, йому слід поголитися — обличчя професора видавалося блідим і втомленим. Окрім того, його волосся, пишне й густе вчора ввечері, сьогодні вранці було масне й скуйовджене, наче він давно не мився.

    Марта повернулася до фрески, і професор не встиг помітити, що жінка придивлялася до нього.

    — Ми стоїмо майже на тій самій висоті, що й cerca trova, — сказала вона. — Звідси той напис видно майже неозброєним оком.

    Але сестрі Ленґдона було, здавалося, байдуже до фрески.

    — Розкажіть мені про посмертну маску Данте. Чому вона тут, у Палацо Веккіо?

    «Брат і сестра — двоє чобіт пара», — подумала Марта, внутрішньо аж застогнавши з досади, бо й досі не могла збагнути, чому їх так вабило до тієї маски. Утім, посмертна маска Данте мала вкрай дивовижну історію, особливо сучасну, і Ленґдон був не перший, хто виявляв до неї майже маніакальну пристрасть.

    — Тоді скажіть, що ви знаєте про Данте?

    Гарненька молода білявка знизала плечима.

    — В основному те, що вчать у школі. Данте був італійським поетом, який здебільшого прославився тим, що написав «Божественну комедію», у котрій ідеться про його уявну подорож крізь пекло.

    Відповідь частково правильна, — зауважила Марта. — У своїй поемі Данте зрештою уникає пекла, йде далі до чистилища і насамкінець потрапляє до раю. Якщо вам доводилося читати «Божественну комедію», то ви маєте знати, що його подорож розбита на три частини: «Inferno», «Purgatorio» і «Paradiso» («Пекло», «Чистилище» і «Рай»). — Марта кивнула їм іти за нею по балкону до входу в музей. — Утім, причина, з якої ця маска зберігається в Палацо Веккіо, не має жодного стосунку до «Божественної комедії». Вона має стосунок до реальної історії. Данте жив у Флоренції й дуже любив своє місто. Він був відомим і впливовим флорентійцем, але політична ситуація змінилася, Данте підтримав не тих, кого слід було, і його відіслали у вигнання — викинули за міські стіни й наказали більше ніколи не повертатися.

    Біля входу до музею Марта зупинилася перевести дух. Л потім, поклавши руки на стегна, розправила плечі й продовжила свою розповідь.

    — Дехто заявляє, що саме через вигнання посмертна маска Данте має такий сумний вираз, але я маю іншу гіпотезу. Я — трохи романтик, тому гадаю, що сумний вираз маски має стосунок до жінки на ім’я Беатріче. Розумієте, усе своє життя Данте безтямно кохав одну молоду жінку, яку звали Беатріче Портінарі. На жаль, Беатріче вийшла заміж за іншого чоловіка, і Данте довелося жити не лише без своєї улюбленої Флоренції, а й без коханої жінки. Його любов до Беатріче стала центральною темою «Божественної комедії».

    — Як цікаво! — мовила Сієнна тоном, який не залишав жодного сумніву: вона не почула нічого цікавого. — Однак мені й досі не зрозуміло, чому цю маску зберігають саме тут, у палаці?

    Наполегливість молодої жінки здалася Марті не лише дивною, а й майже неввічливою.

    — Ну, розумієте, — продовжила вона, знову рушивши до входу, — коли Данте помер, заборону повертатися до Флоренції так і не скасували, тому його тіло поховали в Равенні. Ллє через те, що його справжнє кохання, Беатріче, була похована у Флоренції, а також через те, що Данте дуже любив Флоренцію, перенесення сюди його маски стало виявом посмертної поваги до цього видатного чоловіка.

    — Зрозуміло, — сказала Сієнна. — А чому вибрали саме цю будівлю?

    — Палацо Веккіо — найдавніший символ Флоренції, і в часи Данте він був центром міста. У соборі навіть є відома картина, на якій Данте, вигнаний, стоїть за стінами міста, а на задньому тлі видніється вежа його улюбленого палацу. Зберігаючи маску саме тут, ми, так чи інакше, відчуваємо, що Данте нарешті дозволили повернутися додому.

    — Зрозуміло, — сказала Сієнна, нарешті задовольнившись відповіддю. — Дякую.

    Марта підійшла до дверей музею і тричі постукала.

    Sono io, Marta! Buongiorno!

    У замку заторохтів ключ, і двері відчинилися. Літній сторож зморено поглянув на неї, а потім — на годинника.

    È un po’ presto (Іще ранувато), — сказав він, злегка всміхнувшись.

    Замість пояснення Марта кивнула на Ленґдона, і сторож розплився в усмішці.

    Signore! Bentornato! (Ласкаво просимо до нас іще раз!)

    Grazie, — приязно відповів Ленґдон, і сторож жестом запросив усіх заходити.

    Вони пройшли до фойє, де сторож вимкнув систему сигналізації, а потім відімкнув другі, важчі двері. Коли двері відчинилися, сторож відійшов убік і картинно змахнув рукою.

    Ecco il museo!

    Марта всміхнулася, подякувала й повела гостей усередину.

    Приміщення, відведені під музей, спочатку призначалися для державних установ, і це означало, що замість широких і високих галерей тут був лабіринт невеликих кімнат і коридорів, які оточували половину будівлі.

    Посмертна маска Данте там, за рогом, — сказала Марта Сієнні. — Вона виставлена у вузькому приміщенні, яке зветься landito і фактично є проходом між двома більшими кімнатами. Маска зберігається в антикварній шафці під стіною так, що її не видно, аж поки з нею не порівнятися. Саме через це багато відвідувачів проходять повз маску й не помічають її!

    Ленґдон закрокував швидше, очі його горіли, вдивляючись уперед так, наче та маска мала над ним якусь дивовижну силу. Марта підштовхнула Сієнну ліктем і прошепотіла:

    — Вочевидь, вашого брата тут нічого, окрім маски, не цікавить, а ви тим часом могли б поглянути на наш бюст Макіавеллі, а також на глобус Mappa Mundi в Залі мап.

    Сієнна ввічливо кивнула й пішла далі, її очі також горіли й вдивлялися вперед. Марта ледь встигала за ними. Біля третьої кімнати вона трохи відстала і насамкінець зупинилася.

    — Професоре, — гукнула Марта, важко дихаючи. — Може... вам хотілося б показати... вашій сестрі... якусь частину галереї... а вже опісля — саму маску?

    Ленґдон обернувся до неї з такою відстороненою усмішкою, наче повертався до сьогодення з роздумів про якесь дуже далеке минуле.

    — Перепрошую?

    Марта, переводячи дух, показала йому на сусідню шафу для експонатів.

    — Чи не хочете поглянути на один із найперших друкованих примірників... «Божественної комедії»?

    Коли нарешті Ленґдон помітив, що Марта витирає чоло хусткою й важко дихає, на його обличчі з’явився винуватий вираз.

    — Марто, вибачте, будь ласка! Авжеж, я з превеликим задоволенням побіжно оглянув би ту книгу!

    Ленґдон поквапився назад, даючи можливість Марті піднести їх до антикварної шафи. Усередині лежала потерта книга в шкіряній палітурці, розгорнута на титульній сторінці: «La Divina Commedia: Dante Alighieri.».

    — Неймовірно! — захоплено мовив Ленґдон. — Упізнаю фронтиспіс. А я й не знав, що у вас виставлене одне з оригінальних Нумайстерових видань.

    «Певна річ, знали, — ошелешено подумала Марта. — Я ж показувала її вам минулого вечора!»

    — У середині п’ятнадцятого сторіччя, — швидко пояснив Сієнні Ленґдон, — Йоганн Нумайстер створив перше друковане видання цієї книги. Було надруковано кілька сотень примірників, але вціліло лише близько півдесятка. Це дуже рідкісне видання.

    Тепер Марта зрозуміла що Ленґдон дуркував, аби похизуватися перед молодшою сестрою й справити на неї сильне враження. Це видалося вельми недоречною хвалькуватістю для професора, відомого в наукових колах своєю скромністю.

    — Цей примірник ми орендували в Лаврентійської бібліотеки, — пояснила Марта. — Якщо ви з Робертом там не бували, то рекомендую відвідати. Вони мають приголомшливі сходи, спроектовані Мікеланджело, які ведуть до першої у світі публічної читальні. Книги в тій читальні кріпилися ланцюгами до столів, щоби їх ніхто не зміг поцупити. Звісно, багато з тих книг були єдиними примірниками у світі.

    — Неймовірно, — мовила Сієнна, вдивляючись углиб музею. — А до маски — туди?

    «Навіщо такий поспіх?» — подумала Марта, потребуючи ще одної хвилини, щоби перевести дух.

    — Так, туди, але, можливо, вам буде цікаво послухати ось про що... — І вона показала на невеличкі сходи, що зникали десь у стелі. — Вони ведуть до оглядового майданчика на кроквах, звідки ви матимете змогу поглянути вниз на знамениту підвісну стелю Базарі. Я з радістю почекаю тут, поки ви...

    — Будь ласка, Марто, — перервала її Сієнна. — Мені хотілося б поглянути на маску. Ми трохи поспішаємо, якщо чесно.

    Марта спантеличено дивилася на молоду жінку. їй дуже не подобалася оця остання мода іноземців називати одне одного просто на ім’я. «Я сеньйора Альварес, — подумки виправила вона Сієнну. — І я роблю вам послугу, якої могла б і не робити».

    — Гаразд, Сієнно, — коротко кинула Марта. — До маски — прямо сюди.

    Марта більше не марнувала часу на розлогі коментарі для Ленґдона й Сієнни, і вони мовчки рушили звивистими проходами до маски. Минулого вечора Ленґдон із Дуоміно провели у вузькому андито майже годину, роздивляючись посмертну маску Данте. Марта, заінтригована дивовижним інтересом чоловіків до цього експоната, спитала, чи не був їхній інтерес спричинений подіями довкола цієї маски, що сталися впродовж останнього року. Ленґдон та Дуоміно відбулися ухильними відповідями, але реально так нічого й не пояснили.

    А тепер, коли вони наближалися до андито, Ленґдон пояснював просту технологію виготовлення посмертної маски. Марта із задоволенням констатувала, що розповідь професора була абсолютно точною й різко контрастувала з його недавньою неправдивою заявою про те, що він буцімто вперше бачить рідкісний примірник «Божественної комедії».

    — Невдовзі після смерті, — розповідав Ленґдон, — покійника кладуть на ложе, а його обличчя змащують оливковою олією. А потім на шкіру накладається шар мокрого гіпсу, який затуляє все — рот, ніс, губи — від лінії волосся на лобі й до шиї. Коли цей шар гіпсу застигає, він легко знімається і його можна використовувати як форму, до якої заливається свіжий рідкий гіпс. Гіпс тужавіє й перетворюється на бездоганно детальну копію обличчя померлого. Ця технологія вельми часто використовувалася для увічнення пам’яті визначних особистостей: Данте, Шекспіра, Вольтера, Гассо, Кітса — усім їм робили посмертні маски!

    Ну ось ми нарешті й на місці, — оголосила Марта, коли нони утрьох увійшли до вузького проходу, андито. Вона відступила вбік і кивнула сестрі Ленґдона підійти першою.

    — Маска — в експонатній шафі ліворуч під стіною. І, будь ласка, не заходьте за стовпчики.

    — Дякую. — Сієнна ввійшла до вузького коридору, пройшла до шафи й зазирнула всередину. Її очі враз розширилися і стали схожими на блюдця — вона з жахом обернулася до свого брата.

    Марті доводилося бачити цю реакцію вже багато разів. Після першого погляду на маску відвідувачі часто відсахувалися зі страхом та огидою, узрівши химерно зморшкувате обличчя Данте, гачкуватий ніс і заплющені очі.

    Ленґдон швидко підійшов до Сієнни, став позаду неї й зазирнув до експонатної шафки. Й одразу ж відсахнувся, а на його обличчі з’явився ошелешений вираз.

    Марта аж застогнала. Це вже занадто. І підійшла до Ленґдона й Сієнни. Але коли вона увіп’ялася поглядом у шафу, з її вуст вирвався гучний зойк:

    Oh mio Dio!

    Марта Альварес сподівалася побачити там знайоме обличчя мертвого Данте, але натомість побачила червоний інтер’єр шафки й гачок, на якому зазвичай висіла маска.

    Марта затулила рот рукою і з жахом витріщилася на порожню шафу. Її дихання пришвидшилося, і вона схопилася за стовпчик, щоби не впасти. Нарешті вона спромоглася відірвати погляд від порожньої шафи й почвалала на хитких ногах до нічних сторожів біля парадного входу.

    La maschera di Dante! — кричала вона, мов божевільна. — La maschera di Dante è sparita! (Маска Данте зникла!)

    Розділ 40

    Марта Альварес стояла й тремтіла перед порожньою експонатною шафою. Вона сподівалася, що напруженість, яка ширилася в її животі, спричинена страхом, а не пологовими переймами.

    Посмертна маска Данте зникла!

    Двоє сторожів розвинули бурхливу діяльність; швидко прибігши до андито й узрівши порожню шафу, вони почали діяти. Один із них кинувся до сусідньої кімнати відео- спостереження, щоби переглянути записи, зроблені камерами стеження минулої ночі, а другий швидко зателефонував до поліції й доповів про пограбування.

    La polizia arriverà tra venti minuti! — сказав Марті охоронець, скінчивши розмову з поліцією.

    — Двадцять хвилин?! — гнівно вигукнула вона. — Які двадцять хвилин?! У нас украли безцінний експонат, а ви кажете — двадцять хвилин!

    Сторож пояснив, що поліція займається значно важливішою проблемою, тому не може швидко знайти вільного працівника, який взявся б за розслідування пограбування.

    Che cosa potrebbe esserci di più grave?! (А що може бути серйознішим за такий злочин?!) — розлючено вигукнула Марта.

    Ленґдон і Сієнна обмінялися стривоженими поглядами, і Марта відчула, що обидва її гостя спантеличені. «Недивно, — подумала вона. — Вони просто зайшли поглянути на маску, а тут тобі крадіжка, очевидцями наслідків якої їм довелося стати. Вочевидь, хтось учора вночі проник до галереї й викрав посмертну маску Данте».

    Марта знала, що в музеї є багато значно цінніших експонатів, які можна було поцупити, тому дякувала долі, що не сталося гіршого. Одначе це була перша крадіжка в історії музею. «І я навіть не знаю, якою інструкцією маю керуватися!»

    Марта раптом знову відчула слабкість у ногах і вхопилася за стовпчик, щоби не впасти.

    Обидва приголомшені й спантеличені охоронці детально розповідали жінці про свої дії та події минулої ночі: близько десятої увійшли Марта з Дуоміно та Ленґдоном. Невдовзі вони покинули музей. Сторожі замкнули двері, увімкнули систему сигналізації, і відтоді, наскільки їм відомо, ніхто до галереї не входив і не виходив.

    — Цього не може бути! — шпетила їх Марта італійською. — Маска залишалася в шафі, коли ми втрьох пішли з музею минулої ночі, тому, вочевидь, після того в галереї хтось побував!

    Охоронці безпорадно скинули руки догори.

    Noi non abbiamo visto nessuno! (Уночі ми тут нікого не бачили!)

    Тепер, знаючи, що сюди невдовзі прибуде поліція, Марта рушила до кімнати відеоконтролю настільки швидко, наскільки дозволяла її вагітність. Ленґдон і Сієнна знервовано поквапилися слідком за нею.

    «Відео з камер спостереження, — подумала Марта. — На ньому буде добре видно, хто побував тут минулої ночі!»

    * * *

    А на відстані трьох кварталів, на містку Понте Веккіо, Ваєнта відступила в затінок, побачивши двох поліцейських із фото Ленґдона в руках, що рухалися крізь натовп, уважно продивляючись прилеглу територію.

    Коли працівники поліції наблизилися до Ваєнти, в одного з них озвалася рація — то було рутинне оповіщення всіх, хто на зв’язку. Повідомлення прозвучало італійською мовою, але Ваєнта второпала його сенс: усі, хто перебуває в районі Палацо Веккіо, мають з’явитися до музею палацу, щоби записати свідчення.

    Поліцейські майже не зреагували на почуте, а Ваєнта нашорошила вуха.

    Il Museo di Palazzo Vecchio?

    Минулої ночі те фіаско, яке коштувало Ваєнті кар’єри, сталося на алеї саме біля Палацо Веккіо.

    А оповіщення тривало, і рація потріскувала статичним електричним струмом; повідомлення було майже нерозбірливе за винятком двох слів, які чулися дуже чітко: «Данте Аліґ’єрі».

    Тіло Ваєнти вмить напружилося. «Данте Аліґ’єрі?» Навряд чи це випадковість. Вона крутнулася в напрямку Палацо Веккіо й увіп’ялася поглядом у його зубчасту вежу, що бовваніла над дахами сусідніх будинків.

    «Що ж трапилося в тому музеї? І коли?»

    Ваєнта була оперативником-аналітиком достатньо довго, щоб усвідомити: випадкові збіги обставин трапляються значно рідше, аніж гадає більшість людей. «Музей у Палацо Веккіо... і Данте?» Це неодмінно мало стосунок до Ленґдона.

    Ваєнта підозрювала, що Ленґдон обов’язково повернеться до Старого міста. Це було б логічно — саме в Старому місті професор був учора вночі, коли все почало розвалюватися на шматки. І тепер, стоячи на мосту вдень, Ваєнта подумала: «А що, як Ленґдону якимось чином вдалося добратися до Палацо Веккіо і знайти те, що він шукав?» Вона не сумнівалася, що професор потрапив до Старого міста не через Понте Веккіо. Було багато інших містків, однак усі вони розташовувалися так далеко від садів Боболі, що дістатися через них пішки до Старого міста просто неможливо.

    Ваєнта помітила, як під містком швидко промайнув чотиримісний човен для академічного веслування. На його корпусі виднівся напис: «SOCIETÀ CANOTTIERI FIRENZE» («ФЛОРЕНТІЙСЬКИЙ ВЕСЛУВАЛЬНИЙ КЛУБ»). Яскраві червоно-білі весла човна піднімалися й опускалися бездоганно злагоджено.

    «А може, Ленґдон переплив річку на човні?» Це здавалося малоймовірним, але інтуїція підказувала їй, що поліцейське повідомлення стосовно Палацо Веккіо було тією зачіпкою, якою їй слід скористатися.

    — Будь ласка, усім вимкнути камери! — гукнула якась жінка англійською, у якій чувся сильний акцент.

    Ваєнта обернулася й побачила кумедний помаранчевий помпон, що теліпався на патичку, — то жінка-гід намагалася перегнати свою невеличку отару туристів через Понте Веккіо.

    — Над вами — найбільший шедевр Базарі! — вигукнула жінка з добре тренованим ентузіазмом, піднявши свій патичок із помпоном і закликаючи всіх поглянути вгору.

    Ваєнта тільки тепер помітила над собою конструкцію, яка тягнулася над вершечками крамниць.

    — Це коридор Базарі, — заявила жінка-гід. — Завдовжки близько півмілі, він забезпечував родині Медичі безпечний перехід від Палацо Пітті до Палацо Веккіо.

    Ваєнта придивилася до схожої на тунель конструкції над своєю головою. Вона чула про цей коридор, але знала про нього вкрай обмаль.

    «Він веде до Палацо Веккіо?»

    — Ті нечисленні, хто має зв’язки у вищих колах суспільства, — продовжувала гід, — і досі мають змогу скористатися цим коридором. Це видовищна мистецька галерея, що простягнулася від Палацо Веккіо до північно-східного краю садів Боболі.

    Те, що гід сказала опісля, Ваєнта вже не чула.

    Бо притьмом кинулася до свого мотоцикла.

    Розділ 41

    Шви на голові Ленґдона знову заболіли, коли вони з Мартою й двома охоронцями увіпхалися до кімнати відеоспостереження. Тісна кімната виявилася колишньою переробленою роздягальнею, де дзижчали комп’ютери та монітори. Усередині було неймовірно спекотно й смерділо застоялим цигарковим димом.

    Ленґдону відразу ж здалося, що стіни насуваються на нього.

    Марта сіла перед монітором, який уже працював у режимі прокручування записів, показуючи зернисте чорно-біле зображення андито, зняте високо над підлогою. Часова позначка на екрані свідчила, що зображення відмотали до пізнього ранку вчорашнього дня — вочевидь, саме перед відкриттям музею й задовго до Ленґдона і загадкового Дуоміно, які з’явилися аж увечері.

    Охоронець швидко прокрутив зображення вперед, і Ленґдон побачив, як до андито швидко хлинув потік туристів, що рухалися пришвидшеними кумедно-рвучкими кроками. Із кута, під яким камера здійснювала зйомку, маски не було видно, але вона, напевне, містилася в шафці, бо відвідувачі часто зупинялися перед нею, витріщалися всередину, робили фотознімки — і рушали далі.

    «Швидше, будь ласка», — подумав Ленґдон, знаючи, що до музею вже їде поліція. Він подумав, що, може, їм із Сієнною краще вибачитися, вийти з музею й чкурнути навтьоки, але вони неодмінно мали побачити це відео: те, що на ньому було зафіксовано, могло дати відповіді на багато запитань стосовно халепи, у якій вони опинилися.

    Тепер відеозапис рушив швидше, і в приміщенні з’явилися перші вечірні тіні. Туристи заходили й виходили, їхній потік потроху порідшав, а потім остаточно вичерпався. Коли часова позначка проскочила сімнадцяту годину, світло в музеї вимкнулося і все затихло.

    П’ята година вечора. Час закриття музею.

    Aumenti la velocità, — наказала Марта, подавшись уперед на стільці й вдивляючись в екран.

    Охоронець збільшив швидкість, і несподівано, близько десятої вечора, світло в музеї знову ввімкнулося.

    Сторож рвучко уповільнив швидкість перегляду до нормальної.

    За кілька секунд на екрані показалася вже знайома фігура вагітної Марти Альварес. Слід у слід за нею йшов Ленґдон у твідовому піджаку, напрасованих брюках хакі та мокасинах із кольорової дубленої шкіри. Професорові навіть удалося помітити годинник із Міккі-Маусом, що визирнув з-під рукава його сорочки.

    «Ось і я... перед тим, як у мене вистрелили».

    Ленґдон занервував, спостерігаючи за своїми діями, про які він абсолютно нічого не пам’ятав. «Невже я й справді був тут учора й роздивлявся посмертну маску?» Якимось чином між тим моментом у минулому і моментом теперішнім він примудрився втратити одяг, годинник із Міккі-Маусом і два дні життя.

    Відеозапис крутився далі, і Ленґдон із Сієнною підсунулися ближче до Марти та двох охоронців, щоб краще бачити. На німому відео було видно, як Ленґдон із Мартою підійшли до експонатної шафки й роздивлялися маску. Коли вони отак стояли, у проході за ними з’явилася широка тінь і до відеокадра ввібрався, човгаючи ногами, товстелезний чоловік. Він був у рудувато-брунатному костюмі, а в руці тримав маленьку валізку. Чоловік був такий великий, що ледь поміщався в проході. На тлі його величезного черева навіть Марта на дев’ятому місяці вагітності здавалася тендітною.

    Ленґдон одразу ж упізнав цього чоловіка. «Іґнаціо!»

    — Це Іґнаціо Бусоні, — прошепотів Ленґдон на вухо Сієнні. — Директор музею собору Дуомо. Я знаю його вже кілька років. Просто ніколи не чув, як його звали Дуоміно.

    — Дуже вдале прізвисько, до речі, — спокійно зауважила Сієнна.

    У минулому Ленґдон часто звертався до Іґнаціо з приводу артефактів та історії Дуомо, але візит до Палацо Веккіо, здавалося, лежав поза межами компетенції Іґнаціо. Утім, Іґнаціо Бусоні, як впливова фігура в мистецькому світі Флоренції, був іще й палким шанувальником творчості Данте та її дослідником.

    Цілком логічно, що Іґнаціо став цінним джерелом інформації стосовно посмертної маски Данте.

    Ленґдон сконцентрував увагу на відео й побачив, що Марта терпляче чекала біля тильної стіни андито, поки Ленґдон з Іґнаціо, схилившись над стовпчиками, щоби краще було видно, уважно роздивлялися маску. Поки чоловіки вивчали експонат і про щось говорили, час спливав, і можна було помітити, як Марта крадькома позирає за їхніми спинами на годинник.

    Ленґдон пошкодував, що відеозапису з камер стеження бракує звуку. «Про що ж ми з Іґнаціо говорили? Що ми тут шукали?»

    Щойно Ленґдон про це подумав, як побачив, що на екрані він переступив через стовпчики загорожі й схилився над маскою лише за кілька дюймів від скла. Марта негайно втрутилася, вочевидь, застерігаючи його, і Ленґдон винувато відступив назад.

    — Вибачте, що я повелася так суворо, — сказала Марта, глянувши на Ленґдона через плече. — Але, як я вже казала нам, та експонатна шафа є надзвичайно старою й крихкою і власник маски наполягає на тому, щоби ми не пускали відвідувачів за огорожу. Він навіть не дозволяє нам відмикати ту шафку без нього.

    Ленґдон не відразу усвідомив почуте. «Власник маски?» До цього він вважав, що маска належить музею.

    Сієнна здивувалася не менше за нього й негайно втрутилася в розмову:

    — А хіба музей не є власником маски?

    Марта похитала головою, а потім повернулася поглядом па екран.

    — Один багатий меценат запропонував продати її йому, але за умови, що маска залишиться в музеї для постійного показу відвідувачам. Він запропонував грубі гроші, і ми і радістю пристали на його пропозицію.

    — Стривайте, — мовила Сієнна. — Він заплатив вам за маску... але дозволив залишити її?

    — За обопільною згодою, — пояснив Ленґдон. — Філантропічні придбання — це один зі способів для меценатів надавати музеям великі дотації, не реєструючи їх як благодійність.

    — Той меценат був незвичним чоловіком, — сказала Марта. — Істинний знавець і дослідник Данте, одначе трохи... як би це сказати... фанатичний.

    — А хто він? — прискіпливо спитала Сієнна, ховаючи свою наполегливість за удавано невимушеним тоном.

    — Хто? — перепитала Марта, не відводячи очей від екрана. — Та ви, напевне, нещодавно читали про нього в новинах. Це швейцарський мільярдер Бертран Цобріст.

    Для Ленґдона це ім’я було лишень невиразно знайомим, але Сієнна схопила його за руку і міцно стиснула, а в її очах з’явився такий вираз, наче вона щойно побачила примару.

    — Ай справді... — сказала Сієнна. Її голос злегка тремтів, а обличчя було біле, мов крейда. — Бертран Цобріст. Відомий біохімік. У молодості заробив купу грошей на біологічних патентах. — Вона проковтнула слину й замовкла. А потім нахилилася й прошепотіла Ленґдону: — Фактично це Цобріст винайшов такий напрям, як генна інженерія зародкових клітин.

    Ленґдон зеленого поняття не мав, що таке генна інженерія зародкових клітин, але звучало це чомусь лиховісно, особливо після нещодавніх переглядів сили-силенної образів чуми та смерті. «Цікаво, — подумав він, — чому Сієнна знає так багато про Цобріста? Бо добре начитана в галузі медицини чи тому, що вони обоє були вундеркіндами? Можливо, люди з екстраординарними розумовими здібностями стежать за діяльністю одне одного».

    Уперше я почула про Цобріста кілька років тому, — пояснила Сієнна, — коли він зробив низку дуже суперечливих заяв у засобах масової інформації про неконтрольоване зростання населення Землі. — Вона зробила паузу, і її обличчя спохмурніло. — Цобріст є прихильником формули апокаліптичного перенаселення.

    — Перепрошую?

    — Загалом це математичне відображення того, що населення Землі зростає, люди живуть довше, а природні ресурси виснажуються. Ця формула пророкує, що нинішня тенденція зростання народонаселення не матиме іншого результату, окрім апокаліптичного краху суспільства. Цобріст зробив публічний прогноз, що людство не переживе наступного сторіччя... якщо не трапиться якогось катаклізму, супроводжуваного масовою загибеллю людей. — Сієнна тяжко зітхнула й зустрілася поглядом із Ленґдоном. — У пресі навіть цитували його висловлювання, що «найліпша подія, яка коли-небудь траплялася у Європі, — це епідемія чуми».

    Ленґдон приголомшено поглянув на неї. Волосся на його потилиці стало сторч, коли перед його очима знову постала маска чуми. Увесь сьогоднішній ранок він боровся зі здогадкою про те, що всі його поточні негаразди якось пов’язані з цією смертельною хворобою, але цю здогадку було все важче спростувати.

    Те, що Бертран Цобріст змалював Чорну Смерть як найкращу подію в Європі за всі часи, було, звісно, жахливим блюзнірством, однак Ленґдон знав, що багато істориків свідчили про довготермінові соціально-економічні вигоди масової загибелі людей, яка сталася в Європі в чотирнадцятому сторіччі. До приходу чуми перенаселеність, голод та економічні труднощі спричинили «темну добу». Несподіваний удар чуми, попри її жахливі наслідки, фактично «прорідив» людське стадо й створив надлишок харчів і чимало можливостей. Власне, цей чинник, на думку багатьох істориків, став головним каталізатором доби Відродження.

    Ленґдон пригадав символ біонебезпеки на рурці, де містилася видозмінена мапа Дантового пекла, і його вразила моторошна думка: той химерний маленький проектор хтось створив, і Бертран Цобріст, біохімік і фанатичний прихильник Данте, здавався найбільш логічною кандидатурою на роль його творця.

    Засновник напряму генної інженерії зародкових клітин.

    Ленґдон відчув, як фрагменти загадки-мозаїки складаються докупи. На жаль, картина, яка в результаті цього вимальовувалася, була ще моторошнішою.

    — Прокрутіть цю частину в пришвидшеному темпі, — наказала Марта сторожу, наче бажала якомога швидше проскочити той епізод, де Ленґдон та Іґнаціо Бусоні роздивляються маску, і дізнатися, хто прокрався до музею й поцупив її.

    Сторож натиснув кнопку «прокрутка вперед», і цифри часу на екрані швидко замелькали.

    Три хвилини... шість хвилин... вісім хвилин.

    А Марта, що на екрані, стояла позаду чоловіків, переминаючись із ноги на ногу і дедалі частіше поглядаючи на свого годинника.

    — Вибачте, що ми так довго розмовляли, — сказав Ленґдон. — Ви почувалися тоді явно некомфортно.

    — Та я сама винувата, — відказала Марта. — Ви обидва наполягали, щоби я пішла додому, а охоронці випустили б вас пізніше, але мені здавалося, що це буде неввічливо з мого боку.

    Раптом Марта щезла з екрана. Охоронець уповільнив швидкість перегляду до звичайної.

    — Усе нормально, — прокоментувала Марта. — Я пригадую, що пішла до туалету.

    Охоронець кивнув і знову простягнув руку до кнопки швидкого перемотування, але не встиг він її натиснути, як Марта зненацька схопила його за руку.

    Aspetti!

    Вона схилила голову набік і спантеличено поглянула на монітор.

    Ленґдон також помітив те, що помітила вона.

    «Що це таке, чорт забирай?»

    Ленґдон (той, що був на екрані) засунув руку до кишені твідового піджака й витягнув хірургічні рукавички, які відразу ж надів. Дуоміно став позаду Ленґдона і вдивлявся в коридор, куди щойно попленталася Марта, щоб сходити до туалету. За кілька секунд товстун кивнув Ленґдону — продовжуй, мовляв, перешкод немає.

    «Що ж ми в біса робимо, га?»

    Ленґдон побачив на екрані, як його рука в хірургічній рукавичці торкнулася краю дверцят шафки... а потім легенько потягнула їх на себе, аж поки старовинна завіса не зрушила з місця. Дверцята повільно розчинилися... і всередині стало видно посмертну маску.

    Марта Альварес аж задихнулася від жаху й затулила руками обличчя.

    Нажаханий не менше за Марту, Ленґдон, не вірячи очам своїм, дивився, як сам потягнувся до шафки, обережно взяв посмертну маску Данте обома руками, витягнув її назовні й підняв.

    Dio mi salvi! — скрикнула Марта, різко скочивши на ноги і вирячившись на Ленґдона. — Cos’ha fatto? Perché? (Господи, помилуй! Що він зробив? Чому?)

    Не встиг Ленґдон відповісти, як охоронець висмикнув із кобури чорну «беретту» і націлив йому в груди.

    «Господи Ісусе!»

    Роберт Ленґдон глянув на ствол пістолета в руках охоронця і відчув, як стіни маленької кімнати стискаються довкола нього. Марта Альварес підскочила до професора впритул і свердлила його очима людини, яка й досі не могла усвідомити, що її зрадили. А на моніторі камери стеження Ленґдон підняв маску до світла й уважно роздивився її.

    — Я витягнув її лише на хвилину, — виправдовувався Ленґдон, благаючи долю, щоби це виявилося правдою. — Іґнаціо запевнив мене, що ви не заперечуватимете!

    Марта не відповіла. Цілковито приголомшена, вона намагалася збагнути, навіщо Ленґдон їй збрехав... і взагалі — як так сталося, що Ленґдон спокійнісінько стояв і дивився, як прокручується запис, чудово знаючи, що цей запис його викриє?!

    «Та я й гадки не мав, що відчинив ту шафу!»

    — Роберте, — прошепотіла Сієнна. — Поглянь-но, ти там щось знайшов! — Вона не відводила очей від екрана, бо хотіла дізнатись відповіді, попри нову халепу, у яку вони вскочили.

    А на екрані Ленґдон підняв маску догори й повернув її до світла, помітивши щось цікаве з тильного боку експоната.

    Під тим кутом, під яким камера здійснювала зйомку, піднята маска на якусь мить затулила обличчя Ленґдона так, що мертві очі Данте опинилися на одній лінії з очима професора. І йому враз пригадалася фраза: «Істину можна побачити лише очима смерті».

    Ленґдон ані найменшого уявлення не мав, що він вишуковував на тильному боці маски, але в той момент на відео, коли він поділився своєю знахідкою з Іґнаціо, товстун аж відсахнувся, потім швидко намацав окуляри і придивився до тої точки, на яку вказав професор. А потім придивився знову і знову. Опісля Іґнаціо енергійно захитав головою й збуджено заходив туди-сюди вузеньким андито.

    Раптом чоловіки сіпнулися й підвели очі догори, явно щось почувши в коридорі — то, скоріш за все, з туалету поверталася Марта. Ленґдон похапцем видобув із кишені пакет із застібкою-блискавкою, засунув у нього маску, а потім обережно дав Іґнаціо, який із явною неохотою сховав її до своєї валізки. Ленґдон швидко зачинив дверцята вже порожньої шафки, і двоє чоловіків швидким кроком рушили назустріч Марті, щоби перейняти її в коридорі ще до того, як вона виявить їхню крадіжку.

    Тепер уже обидва охоронці наставили пістолети на Ленґдона.

    Марта відчула, як її ноги стали немов гумові, і вхопилася за стіл, щоби не впасти.

    — Я не розумію! — випалила вона. — Невже це ви з Іґнаціо викрали посмертну маску?

    — Ні! — наполягав Ленґдон, відчайдушно блефуючи. — М и отримали дозвіл власника винести маску з музею на одну ніч.

    — Дозвіл від власника? — спитала Марта. — Від Бертрана Цобріста?

    — Так! Пан Цобріст погодився дозволити нам дослідити декотрі позначки на зворотному боці маски! Ми зустрічалися з ним учора ввечері!

    Марта пронизала його кинджальним поглядом.

    — Професоре, я абсолютно впевнена, що вчора ввечері ви не зустрічалися з Бертраном Цобрістом.

    — Та як же не зустрічалися, коли ми таки зустрічалися...

    Сієнна поклала руку Ленґдону на плече, зупиняючи його.

    — Роберте, — сказала вона, похмуро зітхнувши. — Шість днів тому Бертран Цобріст викинувся вниз із вершечка вежі Флорентійського абатства за кілька кварталів звідси.

    Розділ 42

    Ваєнта залишила свій мотоцикл неподалік від північного боку Палацо Веккіо і тепер наближалася до нього пішки по периметру п’яца дела Синьйорія. Прокладаючи звивистий шлях повз статуї в лоджії Ланці, вона не могла не помітити, що, здавалося, усі фігури втілювали варіацію однієї теми: брутальної демонстрації чоловічого панування над жінками.

    «Викрадення сабінянок».

    «Викрадення Поліксени».

    «Персей тримає відрізану голову медузи Горгони».

    «Чудово, краще й не вигадаєш», — подумала Ваєнта і, насунувши бейсболку на лоба, проштовхалася крізь ранковий натовп до палацового входу, де саме почали запускати перших туристів. Судячи з усього, тут, у Палацо Веккіо, це було звичайною картиною. Ідучи за вказівниками до музею, Ваєнта подолала два пишно оздоблені атріуми й піднялася масивними сходами на другий поверх.

    Вона пригадала офіційне повідомлення, що надійшло двом поліцейським на містку.

    Il Museo di Palazzo Vecchio ... Dante Alighieri.

    Ленґдон мав бути десь тут.

    Вказівники шляху до музею привели Ваєнту до масивної, барвисто прикрашеної галереї, — Залу п’ятисот, — де вже купчилися туристи, захоплено витріщаючись на колосальні настінні фрески. Ваєнті було нецікаво споглядати мистецькі витвори, і вона швидко видивилася ще один музейний дороговказ у дальньому правому кутку приміщення, який показував на сходи, що вели догори.

    Рушивши через зал, Ваєнта помітила групу університетської молоді, яка зібралася довкола одної скульптури; хлопці й дівчата реготали й робили знімки.

    На табличці був напис: «Геракл і Діомед».

    Ваєнта окинула статуї поглядом і аж застогнала.

    Скульптура зображала двох героїв грецької міфології — обидва голі-голісінькі, — які зійшлися в бійцівському двобої. Геракл тримав Діомеда догори ногами, збираючись швиргонути його, а Діомед тим часом міцно тримав Геракла за пеніс, немов звертаючись до нього з такими словами: «А ти впевнений, що хочеш мене кинути?»

    Ваєнта скривилася.

    «Так он воно звідки походить — «вхопити кого-небудь за яйця»!»

    Вона відірвала погляд від дивовижної скульптури і, швидко подолавши сходи, зупинилась на балконі, що виходив на зал.

    Біля входу до музею зібралося з десятеро відвідувачів.

    — Відкриття затримується, — мовив жвавий турист, випираючи з-за відеокамери.

    — А ви не знаєте чому? — спитала Ваєнта.

    — Та ні, але поки маємо можливість насолодитися прекрасним видом. — І чоловік обвів жестом великий Зал п’ятисот, що розкинувся внизу.

    Ваєнта підійшла до краю і поглянула на приголомшливий обшир залу. Там показався поліцейський; він неквапливо йшов до сходів, і майже ніхто не звертав на нього уваги.

    «Він іде сюди, щоби зняти свідчення», — здогадалася Ваєнта.

    Похмура, майже скорботна неквапливість, з якою поліцейський піднімався сходами, свідчила, що це була рутинил реакція на рутинний виклик, аж ніяк не схожа на той хаотичний пошук Ленґдона, який влаштували біля Порта Романа.

    «Якщо Ленґдон тут, то чому вони не кинулися всією кумою сюди?»

    Або Ваєнта помилилася, припустивши, що Ленґдон тут, або місцева поліція і Брюдер ще не склали два і два докупи.

    Коли працівник поліції вийшов на сходовий майданчик і легкою ходою рушив до входу в музей, Ваєнта невимушено відвернулася і вдала, що зацікавлено дивиться у вікно. Зважаючи на те, що її дезавуювали, та зважаючи на довгі руки Начальника, їй не хотілося ризикувати і бути впізнаною.

    Aspetta! — крикнув хтось.

    Серце Ваєнти тьохнуло, коли поліцейський зупинився позаду неї. І вона здогадалася, що той голос почувся з його рації.

    Attendi i rinforzi! — повторив голос.

    «Чекати підмоги?» Ваєнта відчула, що щойно відбулася якась зміна.

    І в цей момент вона побачила далеко в небі чорний предмет, який ставав дедалі більшим з кожною секундою. Він летів до Палацо Веккіо від садів Боболі.

    «Безпілотник», — подумала вона. Отже, Брюдер знає. І він також прямує сюди.

    * * *

    Координатор Консорціуму Лоренс Нолтон і досі картав себе за те, що зателефонував Начальнику. Краще б він не пропонував босу переглянути відео до оприлюднення, яке мало статися завтра вранці.

    Бо зміст не мав ані найменшого значення.

    Протокол усьому голова.

    Нолтон і досі прекрасно пам’ятав тезу, яку вбивали в голови молодим координаторам, коли ті починали контролювати виконання завдань для організації: «Не став запитань — став завдання».

    Він неохоче поклав червону флешку в чергу на завтрашній ранок, замислившись, як відреагує преса на це химерне послання. Може, вони його взагалі проігнорують?

    «Не проігнорують. Бо воно від Бертрана Цобріста».

    Цобріст був не лише надзвичайно успішною постаттю у світі біомедицини, він уже встиг потрапити до випусків новин через своє самогубство, яке вчинив минулого тижня. Це дев’ятихвилинне відео прозвучить як послання з могили, і його лиховісний і моторошний тон не дозволить людям просто так відмахнутися.

    «Це відео пошириться, як пошесть, за кілька хвилин після оприлюднення».

    Розділ 43

    Марта Альварес аж кипіла від люті, коли вийшла з тісної кімнатки, залишивши професора Ленґдона та його невиховану сестричку під прицілом двох охоронців. Рішучим кроком вона підійшла до вікна, виглянула на п’яца дела Синьйорія і з полегшенням побачила там поліцейське авто, що стояло біля фасаду будівлі.

    «Давно мали б приїхати».

    Марта не могла збагнути, чому чоловік із такою поважною репутацією у своїй професії, як Роберт Ленґдон, так нахабно обдурив її, скориставшись її фаховою ввічливістю, і викрав безцінний експонат.

    «А йому в цьому допомагав Іґнаціо Бусоні! Це просто в голові не вкладається!»

    Маючи намір висловити Іґнаціо все, що накипіло в неї в душі, Марта видобула з кишені мобільник і набрала номер офісу Дуоміно, який розташовувався за кілька кварталів від музею собору Дуомо.

    На лінії пролунав лише один гудок.

    Ufficio di Ignazio Busoni, — відповів знайомий жіночий голос.

    Марта мала дружні стосунки із секретаркою Іґнаціо, але тепер була не в гуморі розпочинати з нею пустопорожні жіночі теревені.

    Eugenia, sono Marta. Devo parlare con Ignazio. (Еудженіє, це Марта. Я маю поговорити з Іґнаціо.)

    По той бік лінії запала дивна тиша, а потім секретарка несподівано вибухнула істеричними риданнями.

    Cosa succede? (Що сталося?) — настійливо спитала Марта.

    Еудженія розповіла Марті, ковтаючи сльози, що вона щойно прибула до офісу й дізналася, що минулої ночі на алеї біля собору в Іґнаціо стався серцевий напад. Була вже дванадцята ночі, коли він зателефонував до «швидкої», але лікарі запізнилися. Бусоні помер.

    Марта відчула, як ноги її підкосилися, і вона мало не впала. Зранку вона чула новину, що минулої ночі помер якийсь міський чиновник, чиє ім’я не називали, але й припустити не могла, що то був Іґнаціо.

    — Послухай мене, Еудженіє. — І Марта, намагаючись зберігати спокій, швидко розповіла про те, що тільки-но бачила на відеокамерах стеження в палаці: Іґнаціо та Роберт Ленґдон, якого тримають під прицілом охоронці, викрали посмертну маску Данте.

    Марта чекала від Будженії якої завгодно реакції, та аж ніяк не того, що почула.

    Roberto Langdon!? — скрикнула Еудженія. — Sei con Langdon ora?! (Ти з Ленґдоном?)

    Схоже, Еудженія не зрозуміла, про що йшлося.

    — Так, але ж маска...

    Devo parlare con lui! (Я маю з ним поговорити!) — вигукнула Еудженія.

    * * *

    А в кімнаті охорони Ленґдон, сидячи під прицілом двох сторожів, відчував, як гупання в його голові посилюється. Двері рвучко розчинилася, і в кімнаті з’явилася Марта Альварес.

    Крізь відчинені двері Ленґдон почув далеко надворі лиховісне дзижчання безпілотника, яке супроводжувалося завиванням поліцейських сирен. «Вони дізналися, де ми».

    È arrivata la polizia (Прибула поліція), — повідомила Марта охоронцям і послала одного з них зустріти представників влади і провести їх до музею. Другий охоронець залишився в кімнаті, і ствол його пістолета й досі був націлений на Ленґдона.

    На його превеликий, подив, Марта простягнула професору мобільний телефон.

    — Дехто хоче з вами поговорити, — сказала вона дещо дивним тоном. — Вам треба вийти з кімнати, щоби мати надійний зв’язок.

    Група перекочувала з душної кімнати відеоконтролю до сусідньої галереї, де крізь великі вікна, з яких розгортався приголомшливий вид на п’яца дела Синьйорія, лилося сонячне світло. Хоча він і досі був під прицілом, Ленґдон відчув помітне полегшення, коли полишив замкнений простір.

    Марта жестом підізвала його до вікна й подала телефон.

    Ленґдон нерішуче взяв його й приклав до вуха.

    — Роберт Ленґдон слухає.

    — Пане, — звернулася до нього жінка ламаною англійською із сильним акцентом. — Я Еудженія Антонуччі, секретарка Іґнаціо Бусоні. Ви і я... Ми з вами зустрітися вчора вночі, коли ви прибувати до нашого офісу.

    Ленґдон не пам’ятав нічого.

    — Так?

    — Мені дуже шкода казати вам це, але Іґнаціо... він померти від серця вчора вночі...

    Ленґдон міцно стиснув телефон. «Іґнаціо Бусоні помер?!»

    А жінка вже плакала, і голос її був сповнений суму.

    — Іґнаціо дзвонити мені перед померти. Залишити мені повідомлення й казати, щоби ви його неодмінно почути. Я вам його прокрутити.

    Ленґдон почув якесь шерехтіння, і за кілька секунд у його вухах зазвучав голос Іґнаціо Бусоні.

    «Еудженіє, — сказав чоловік, важко дихаючи і явно долаючи біль. — Будь ласка, зроби так, щоби це повідомлення почув Роберт Ленґдон. Я потрапив у біду. Не думаю, що мені вдасться добратися до офісу. — Іґнаціо застогнав і надовго замовк. А коли знову заговорив, то голос його вже був слабшим. — Роберте, сподіваюсь, тобі вдалося врятуватися. Вони й досі переслідують мене... і я... мені дуже зле. Я намагаюсь викликати лікаря, але... — Знову настала довга пауза, схоже, Дуоміно збирав останні сили, а потім знову почувся його голос: — Слухай мене уважно, Роберте. Те, що ти шукаєш, надійно сховане. Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися. Парадіз, двадцять п’ять. — Іґнаціо надовго замовк, а потім насилу вимовив: — Нехай тобі Бог помагає».

    І на цьому повідомлення скінчилося.

    Серце Ленґдона закалатало. Він збагнув, що тільки-но почув останні слова померлого чоловіка. Через те, що ці слова призначалися йому, не легшало. «Парадіз, двадцять п’ять? Для мене брама відчинена?» Ленґдон замислився. Яку браму мав на увазі Іґнаціо? Єдиним зі сказаного, що мало чіткий сенс і не підлягало сумніву, було те, що Дуоміно вдалося надійно сховати маску.

    На лінії знову з’явилася Еудженія.

    — Професоре, ви це розуміти?

    — Так, дещо.

    — Може, вам чимось допомогти? Щось зробити?

    Ленґдон надовго замислився над пропозицією.

    — Зробіть так, щоби цього повідомлення більше ніхто не почув.

    — Навіть поліція? Бо до мене невдовзі прийде детектив, щоби взяти свідчення.

    Ленґдон заціпенів. І поглянув на охоронця, який тримав його під прицілом пістолета. Професор швидко відвернувся до вікна, стишив голос і похапцем прошепотів:

    — Еудженіє, це може здатися вам дивним, але заради самого Іґнаціо я хочу, щоби ви стерли те повідомлення й не казали поліції, що зі мною розмовляли. Вам зрозуміло? Ситуація дуже складна і...

    Ленґдон відчув, як йому в бік встромився ствол пістолета, рвучко обернувся й побачив, що охоронець, який стояв за кілька дюймів позаду, простягнув вільну руку за телефоном.

    На лінії запала тривала тиша, а потім Еудженія нарешті сказала:

    — Пане Ленґдон, мій шеф довіряв вам... і я теж вам довірюся.

    І вона перервала зв’язок.

    Ленґдон віддав телефон охоронцеві.

    — Іґнаціо Бусоні мертвий, — сказав він, звертаючись до Сієнни. — Він помер від серцевого нападу вчора вночі після того, як пішов із музею. — Ленґдон трохи помовчав. — Маска в надійному місці. Іґнаціо її сховав перед смертю. І, здається, залишив мені підказку стосовно того, де її шукати.

    «Парадіз, двадцять п’ять», — подумки додав він.

    В очах Сієнни на мить спалахнула надія, але коли Ленґдон обернувся до Марти, її надія швидко змінилася на скептицизм.

    — Марто, — мовив Ленґдон. — Я зможу повернути вам маску Данте, але для цього вам доведеться нас відпустити. Негайно.

    Марта гучно розсміялася.

    — Нічого такого я не зроблю! Це ж ви її викрали! Та й поліція вже прибула...

    — Сеньйоро Альварес, — гучно перервала її Сієнна. — Мі dispiace, та non le abbiamo detto la verita.

    Ленґдон вухам своїм не повірив. «Що вона верзе?! — Він (розумів її слова: «Вибачте, але ми повелися з вами нечесно»».

    Марта була не менш здивована цією фразою, хоча значною мірою через те, що Сієнна раптом заговорила з нею швидкою й бездоганною італійською, та ще й без найменшого акценту.

    Innanzitutto, non sono la sorella di Robert Langdon (По-перше, я не сестра Роберта Ленґдона), — винувато заявила Сієнна.

    Розділ 44

    Марта Альварес позадкувала на хитких ногах, а потім склала на грудях руки й прискіпливо поглянула на молоду жінку, яка стояла перед нею.

    Mi dispiace, — продовжила Сієнна, і досі промовляючи швидкою й бездоганною італійською. — Le abbiamo mentito su molte cose. (Ми сказали вам багато неправди.)

    Охоронець був ошелешений не менше за Марту, але пістолет не сховав.

    Говорячи італійською, Сієнна швидко розповіла Марті, що вона працювала у флорентійському шпиталі, куди вчора вночі з’явився Ленґдон із вогнепальною раною голови. Вона пояснила також, що Ленґдон не пам’ятав анічогісінько з того, що трапилося з ним минулої ночі, тому професор не менше за Марту здивований тим, що побачив на відео, записаному камерою стеження.

    — Покажи їм свою рану, — сказала Сієнна Ленґдону.

    Коли Марта побачила шви під скуйовдженим волоссям професора, вона мовчки сіла на підвіконня й на кілька секунд затулила обличчя руками.

    Упродовж останніх десяти хвилин Марта дізналася не лише про те, що під час її чергування було викрадено посмертну маску Данте Аліґ’єрі, а й про те, що крадіями виявилися шанований американський професор і її флорентійський колега, якому вона повністю довіряла і який згодом помер. Більше того, молода жінка Сієнна Брукс, яку Марта вважала недалекою й малоосвіченою сестрою Роберта Ленґдона, насправді виявилася лікарем, що зізналася в брехні... та ще й зробила це швидкою й бездоганною італійською.

    — Марто, — мовив Ленґдон низьким голосом, у якому звучали нотки розуміння. — Знаю, у це, можливо, важко повірити, але я справді абсолютно нічого не пам’ятаю з того, що трапилося вчора вночі. І гадки не маю, навіщо ми і Іґнаціо взяли ту маску.

    Марта побачила по його очах, що він каже правду.

    — Я поверну вам маску, — сказав Ленґдон. — Повірте моєму слову. Але я не зможу цього зробити, якщо ви нас не відпустите. Ситуація вкрай складна. І ви маєте нас відпустити, негайно.

    Попри бажання повернути музею безцінну маску, Марта не збиралася нікого відпускати.

    «Чому ж поліції й досі немає? — Вона поглянула на поліцейське авто, що стояло на п’яца дела Синьйорія. їй здалося дивним, що працівники поліції й досі не піднялися до музею. До того ж Марта раптом почула вдалині якесь дивне дзижчання, схоже на звук механічної пилки. Воно ставало дедалі гучнішим. — Що це таке?»

    Тон Ленґдона зробився тепер благальним.

    — Марто, ви ж знаєте Іґнаціо. Він би ніколи не забрав маску, не маючи вагомих підстав. Тут усе не так просто. Власник маски, Бертран Цобріст, був людиною вкрай суперечливою. Ми підозрюємо, що він міг мати стосунок до вкрай небезпечних і жахливих речей. Я не маю часу все пояснювати, але я благаю вас повірити нам.

    Але Марта тільки мовчала й витріщалася на нього. Для неї це звучало абсурдно й безглуздо.

    — Пані Альварес, — мовила Сієнна, обпаливши Марту крижаним поглядом. — Якщо вам не байдуже власне майбутнє й майбутнє вашої дитини, то ви маєте нас відпустити. І негайно.

    Марта інстинктивно затулила руками живіт, аж ніяк не щаслива від того, що щойно почула погано приховану погрозу її ненародженому дитяті.

    Верескливе дзижчання надворі посилювалося, і коли Марта визирнула у вікно, то їй не вдалося побачити, звідки йшов шум, але вона побачила дещо інше.

    Охоронець також це побачив, і очі його розширилися.

    Унизу, на п’яца дела Синьйорія, натовп розступився, даючи дорогу кавалькаді поліцейських авто, що завивали сиренами, а попереду їхали два чорні мікроавтобуси. Мікроавтобуси різко загальмували біля парадного входу. Із них притьмом повискакували військові з великими автоматичними гвинтівками й притьомом кинулися всередину палацу.

    На Марту накотився страх. «Хто вони в біса такі?»

    Охоронець, здавалося, був стривожений не менше за неї.

    Тонке дзижчання раптом стало пронизливим, і Марта перелякано відсахнулася, побачивши, як прямо перед вікном вигулькнув маленький гелікоптер.

    Апарат завис у повітрі на відстані десяти ярдів, немов придивлявся до тих, хто був у приміщенні. У передній частині маленького літального апарата, не більше за ярд завдовжки, був умонтований довгий чорний циліндр. Він націлювався прямо на них.

    Sta per sparare! (От-от стрільне!) — скрикнула Сієнна. — Tutti a terra! (Усім униз!)

    Вона впала навколішки біля підвіконня, і Марта, холонучи з переляку, зробила те саме. Охоронець також упав на підлогу, інстинктивно націливши пістолет на апарат.

    Зі своєї скоцюрбленої пози Марта примудрилася побачити, що Ленґдон і досі стоїть, здивовано витріщившись на Сієнну, не вірячи в те, що від безпілотної машинки виходить якась загроза. Сієнна була внизу лише кілька секунд, а потім скочила на ноги, схопила Ленґдона за зап’ястя й потягнула його в коридор. За кілька секунд вони вже мчали до парадного входу будівлі.

    Охоронець крутнувся на колінах і зігнувся, наче снайпер, готуючись до стрільби. Він націлив пістолет на двох утікачів, що стрімко віддалялися.

    Non spari! (Не стріляй!) — наказала йому Марта. — Non possono scappare. (Вони однаково не зможуть утекти!)

    Ленґдон і Сієнна зникли за рогом, і Марта збагнула, що за кілька секунд вони наштовхнуться на поліцію, яка рухатиметься назустріч.

    Швидше! — підганяла Сієнна, кинувшись із Ленґдоном назад тим самим шляхом, яким вони потрапили до музею. Нона сподівалася встигнути добігти до головного виходу і не наштовхнутися на поліцію, але тепер побачила, що шанси на це дорівнюють нулю.

    Вочевидь, Ленґдона терзали ті самі сумніви. Нічого не кажучи, він загальмував на широкому перехресті двох коридорів.

    — Цим шляхом ми не виберемось.

    — Уперед! — заклично махнула йому рукою Сієнна. — Роберте, ми не можемо просто стояти і нічого не робити!

    Ленґдон завагався і спрямував уважний погляд ліворуч, на короткий коридор, який начебто завершувався невеличкою тьмяно освітленою кімнатою. Стіни кімнати були завішані старовинними мапами, а по центру стояв великий залізний глобус. Ленґдон поглянув на цю залізну конструкцію й слабко кивнув... а потім закивав значно енергійніше.

    — Сюди, — гукнув Ленґдон, кидаючись до залізного глобуса.

    — Роберте! — скрикнула Сієнна, але побігла слідком, хоча й інстинктивно відчувала, що цього не слід робити. Бо той коридор вів углиб музею, а не до виходу. — Роберте! — захекано повторила вона, нарешті наздогнавши його. — Куди ти нас ведеш?

    — Через Вірменію, — відповів Ленґдон.

    — Що?!

    — Вірменія, — повторив Ленґдон, уперто спрямувавши погляд уперед. — Довірся мені.

    * * *

    А на нижньому поверсі в натовпі переляканих туристів на балконі Залу п’ятисот Ваєнта низько нагнула голову, коли спецпідрозділ під орудою Брюдера прогупотів чоботами повз неї, біжучи до музею. Унизу гучно заляскали двері — то поліція перекривала виходи, блокуючи будівлю.

    Якщо Ленґдон і справді був тут, то він потрапив у пастку.

    На жаль, Ваєнта також опинилася в пастці.

    Розділ 45

    Зал географічних мап із дубовими панелями в теплих тонах і кесонною стелею відрізняється від інтер’єру Палацо Веккіо з гіпсу й каменю, як небо від землі. Спроектоване як роздягальня, це величне приміщення містило десятки комірчин та шаф, колись використовуваних для зберігання предметів одягу великого герцога. Нині ж стіни цієї кімнати прикрашали мапи: п’ятдесят три мініатюри, намальовані вручну на шкірі, що відображали світ, яким він уявлявся в тисяча п’ятсот п’ятдесятих роках.

    А домінував над цією приголомшливою колекцією мап масивний глобус, що стояв у центрі кімнати. Відома під назвою Mappa Mundi, ця куля діаметром шість футів була найбільшим обертальним глобусом своєї доби, який можна було змусити обертатися легеньким поштовхом пальця. Тепер глобус скоріше слугував кінцевою точкою маршруту для туристів, які, побувавши в усіх залах та галереях, доходили до глухого кута і, обігнувши глобус, поверталися до виходу тим самим маршрутом.

    Утомлено хекаючи, Ленґдон і Сієнна вбігли до Залу мап.

    Перед ними велично забовваніла Mappa Mundi, та Ленґдон навіть не глянув на неї, зосередивши натомість усю увагу па дальніх стінах кімнати.

    — Нам треба знайти Вірменію! — сказав він. — Мапу Вірменії!

    Ошелешена таким проханням, Сієнна поспішила до праної стіни кімнати, видивляючись на ній мапу Вірменії.

    Ленґдон негайно розпочав пошук із лівого боку, ідучи по периметру стіни.

    Аравія, Іспанія, Греція...

    Кожна країна зображалася напрочуд детально, зважаючи на те, що ці мапи були зроблені понад п’ятсот років тому, у часи, коли більша частина світу ще не була ані відкрита, ані нанесена на мапи.

    «Де ж тут Вірменія?»

    Порівняно із зазвичай чіткими та яскравими ейдетичними спогадами, його «приватний тур потаємними ходами» тутешніх галерей, здійснений кілька років тому, пригадувався Ленґдону вельми туманно, не в останню чергу через два фужери «Кайя Небйоло», які він пропустив під час обіду перед оглядом. Цілком доречно слово «nebbiolo» означало невеличкий туман. Та навіть попри це Ленґдон чітко пам’ятав, що одна мапа в цій кімнаті — мапа Вірменії — мала унікальну властивість.

    «Я знаю — вона тут», — подумав Ленґдон, вдивляючись у, здавалося б, нескінченну низку мап на стіні.

    — Вірменія! — вигукнула Сієнна. — Ось вона!

    Ленґдон крутнувся на п’ятах і кинувся до Сієнни, яка

    стояла в дальньому правому кутку кімнати. Коли він підбіг туди, жінка показала йому мапу Вірменії з виразом на обличчі, який промовляв: «Ну, знайшли ми мапу Вірменії, то й що?»

    Ленґдон знав, що не має часу для пояснень. Натомість він

    просто простягнув руку, вхопив мапу за її масивну дерев’яну раму й смикнув до себе. Уся мапа, обернувшись на завісах, відсунулася в кімнату разом із великою секцією стіни, і за нею показався потаємний прохід.

    — Що ж, у такому разі я не проти, — мовила Сієнна, приємно приголомшена. — Рушаймо до Вірменії.

    Не вагаючись ані секунди, вона безстрашно увібралася до отвору, за яким зяяла напівтемрява. Ленґдон заскочив слідком за жінкою й зачинив за собою стіну.

    Попри туманні спогади про «приватний тур», цей потаємний хід Ленґдон пам’ятав добре. Фактично вони із Сієнною проникли, немов крізь дзеркало, до Невидимого палацу — потаємного світу, який існував за стінами Палацо Веккіо; то було таємниче царство, до якого мали доступ лише тодішній великий герцог та наближені особи.

    Ленґдон постояв кілька секунд на вході, обдивляючись їхнє нове довкілля: кам’яний коридор, лише слабке природне світло, що просочувалося крізь кілька вітражних вікон. Через приблизно п’ятдесят ярдів цей таємний хід спускався до дерев’яних дверей.

    Тепер він повернув ліворуч, де прохід до вузьких сходів перекривав провислий ланцюг. Табличка над сходами попереджала: «USCITA VIETATA».

    Ленґдон рушив до сходів.

    — Ні! — застерегла його Сієнна. — Там написано, що проходу немає.

    — Дякую, — саркастично посміхнувся Ленґдон. — Я вмію читати італійською.

    Він відчепив ланцюг із гачка, відніс його назад до потаємних дверей і швидко заблокував ним обертальну стіну: начепив ланцюг на ручку дверей, а потім просунув його крізь якийсь пристрій, щоби двері не можна було потягнути й відчинити ззовні.

    — Приголомшливо, — ніяково мовила Сієнна. — Я б сама ні за що не докумекала.

    — Це не затримає їх надовго, але нам і не треба багато часу. Іди за мною.

    * * *

    Коли мапу Вірменії нарешті було зламано, агент Брюдер та його підлеглі кинулися навздогін вузьким коридором, що ні в до дерев’яних дверей на протилежному кінці. Проломившись крізь ті двері, Брюдер відчув, як його вдарив сильний порив холодного повітря — і його на мить засліпило яскраве сонце.

    Він опинився на зовнішньому містковому переході, який ти гнувся дахом палацу. Брюдер простежив очима перехід і побачив, що на відстані п’ятдесяти ярдів він закінчується дверима, що знову ведуть усередину будівлі.

    Брюдер зиркнув ліворуч від переходу, де горою здіймався арковий дах Залу п’ятисот. Тоді повернувся праворуч, де прохід межував із крутим схилом, який переходив у глибоку світлову шахту. Миттєва смерть.

    Він зосереджено глянув уперед.

    — Сюди!

    Брюдер та його люди кинулися переходом до протилежних дверей, а тим часом безпілотник кружляв угорі, мов хижий птах.

    Зламавши двері на протилежному боці, Брюдер та його підлеглі, ковзнувши поверхнею даху, різко загальмували, мало не налетівши один на одного.

    Вони опинилися в крихітній кам’яній камері, яка не мала іншого виходу, окрім тих дверей, крізь які вони щойно увійшли. Під стіною стояв дерев’яний стіл. А нагорі гротескні фігури, зображені на стелі кімнатки, здавалося, дивилися на них із глузливим презирством.

    То був глухий кут.

    Один із вояків Брюдера підійшов до стіни і швидко проглянув інформаційну табличку, яка на ній висіла.

    — Стривайте, — сказав він. — У табличці йдеться, що десь тут має бути якась finestra... мабуть, щось на кшталт потаємного вікна.

    Брюдер озирнувся довкола, але потаємного вікна не побачив. Підійшовши широким кроком до таблички, він прочитав її сам.

    Вочевидь, це приміщення колись слугувало приватним кабінетом герцогині Б’янки Капелло й мало потаємне вікно — una finestra segrata, — крізь яке вона потайки спостерігала за своїм чоловіком, коли той виголошував промови в Залі п’ятисот.

    Брюдер знову окинув пильним оком кімнатку — і помітив невеликий заґратований отвір, хитромудро схований у боковій стіні. «Невже вони втекли крізь нього?»

    Він підійшов до отвору й обдивився його. Отвір виявився надто вузьким, щоби крізь нього спромігся протиснутися чоловік із габаритами Ленґдона. Притиснувшись обличчям до ґрат, Брюдер подивився у віконце — і остаточно переконався, що через нього не зміг би втекти ніхто: по той бік була крута прірва декілька поверхів завглибшки — аж до підлоги Залу п’ятисот.

    «Куди вони в чорта поділися?» Коли Брюдер повернувся до крихітної кам’яної камери, він відчув усе те роздратування, що накопичилося в ньому протягом дня. В один із тих рідкісних моментів, коли він втрачав контроль над своїми емоціями, агент Брюдер відкинув назад голову й заревів од люті, мов скажений бик.

    У тісному просторі кімнатки його голос прозвучав оглушливо, мов ревіння сирени.

    Далеко внизу, у Залі п’ятисот, туристи й поліцейські різко обернулися й поглянули вгору, на заґратований отвір високо в стіні. Судячи зі звуку, колишній потаємний кабінет герцогині тепер використовувався як клітка для якогось дикого звіра.

    * * *

    Сієнна Брукс і Роберт Ленґдон стояли в цілковитій темряві.

    Кілька хвилин тому Сієнна бачила, як Ленґдон кмітливо скористався ланцюгом, щоби заблокувати обертальну стіну з мапою Вірменії, а потім повернувся й підбіг до неї.

    Однак, на її превеликий подив, Ленґдон, замість рушити коридором, піднявся сходами, позначеними написом «USCITA VIETATA».

    — Роберте! — знічено прошепотіла вона. — Там же написано «Ходу немає!» До того ж мені здалося, що ми збиралися спускатися!

    — А ми й спустимося, — відказав Ленґдон, зиркнувши через плече. — Але інколи, щоби спуститися, треба піднятися. — І він підбадьорливо підморгнув. — Пам’ятаєш про пуп сатани?

    «Про що він говорить?» — подумала спантеличена Сієнна, рушаючи пристрибом за професором.

    — Ти коли-небудь читала «Пекло»? — спитав Ленґдон.

    — Так... але мені тоді було, здається, сім років.

    Але наступної миті в неї в голові розвиднілося.

    — А, пуп сатани! — вигукнула вона. — Тепер пригадала.

    Сієнна швидко збагнула, що Ленґдон мав на увазі фінал Дантового «Пекла». У завершальних піснях Данте, щоби уникнути пекла, довелося спуститися до волохатого черева велетенського сатани, а коли він добрався до пупа сатани — здогадного центру Землі, — то земне тяжіння раптом різко змінило свій вектор, і Данте, аби спускатися далі до чистилища, був змушений видиратися догори.

    Сієнна погано пам’ятала цей твір, але добре пам’ятала своє розчарування абсурдною поведінкою земного тяжіння в центрі Землі. Очевидно, геній Данте не передбачав глибоких знань процесу взаємодії векторів сили.

    Вони добралися до верхньої точки сходів, і Ленґдон відчинив єдині двері, які вони там побачили. На дверях виднівся напис: «SALA DEI MODELLI DI ARCHITETTURA».

    Ленґдон поквапив її всередину, а потім зачинив за собою двері й замкнув їх.

    Кімнатка була маленькою та простою й містила кілька експонатних шаф із дерев’яними моделями архітектурних проектів Базарі для інтер’єру палацу. Та Сієнна тих моделей майже не помітила. Однак вона помітила, що ця кімната не мала ані дверей, ані вікон. Виявилося, що в ній не було жодного виходу.

    — У середині чотирнадцятого сторіччя, — прошепотів Ленґдон, — герцог афінський зацарював у цьому палаці і збудував собі потаємний рятівний хід на той випадок, якщо на нього нападуть. Ці сходи називаються Сходами герцога афінського й спускаються до маленької рятівної ляди у провулку. Якщо ми зможемо туди добратися, то ніхто не помітить, що ми покинули палац. — Він показав на одну з моделей. — Ось подивися. Бачиш отам, на боці?

    «Він що, привів мене сюди моделі показувати?»

    Сієнна знервовано поглянула на мініатюру й помітила потаємні сходи, що вели з горішньої частини палацу аж до першого поверху, уміло сховані між внутрішньою та зовнішньою стінами будівлі.

    — Я бачу сходи, Роберте, — роздратовано мовила Сієнна, — але вони розташовані на зовсім іншому боці споруди! Нам ніколи не вдасться добратися до них!

    — Якщо повіримо в успіх, то доберемося, — запевнив її Ленґдон і криво посміхнувся.

    Несподіваний тріск, що долетів знизу, засвідчив, що мапу Вірменії щойно виламали. Вони заклякли непорушно, прислухаючись, як вояки загупали коридором — ніхто з людей Брюдера й близько не здогадався, що їхня здобич піднялася вгору... та ще й знехтувавши знаком «Ходу немає».

    Коли звуки внизу стихли, Ленґдон, оминаючи моделі, упевнено рушив через кімнату до предмета під дальньою стіною, схожого на великий буфет, квадратного, зі сторонами завдовжки один ярд, розташованого на висоті трьох футів від долівки. Не вагаючись, Ленґдон схопився за ручку і, потягнувши на себе двері, розчинив їх.

    Сієнна здивовано відсахнулася.

    Приміщення, до якого відчинився прохід, скидалося на печеристу порожнину... немов буфетні двері виявилися порталом до іншого світу. За тим порталом була лише темрява.

    — Іди за мною, — сказав Ленґдон.

    Він узяв ліхтарик, що висів на стіні біля входу. А потім із дивовижними силою та легкістю професор ступив крок у отвір і зник у темній норі.

    Розділ 46

    La soffitta (горище), — подумав Ленґдон. Найдивовижніше горище у світі. Повітря в порожнині відгонило старизною та цвіллю, наче багатовіковий гіпсовий пил став таким дрібним і легким, що вже не міг осісти донизу й натомість висів у повітрі. Широченне горище скрипіло й стогнало, і Ленґдону здавалося, наче він опинився в утробі якогось живого звіра.

    Ступивши на тверде підґрунтя — дебелий кроквяний брус, він увімкнув ліхтарик, і промінь світла пронизав темряву.

    Перед ними лежав, здавалося, безкінечний тунель, перегнутий дерев’яним павутинням трикутників та прямокутників, утвореним перехрещенням стовпів, брусів, дротів та інших конструктивних елементів, що складали невидимий скелет Залу п’ятисот.

    Саме це величезне горище оглядав Ленґдон кілька років тому під час приватної екскурсії таємними ходами, пам’ять про яку була затуманена двома фужерами вина. У стіні кімнати з архітектурними моделями було прорізане схоже на буфет вікно, у яке відвідувачі, оглядаючи масштабовані моделі, могли, присвітивши ліхтариком, порівняти їх із реальними конструкціями.

    Тепер, коли Ленґдон опинився на самому горищі, він страшенно здивувався, наскільки архітектура крокв палацу нагадувала аналогічну архітектуру старовинного сараю в Новій Англії: то була традиційна конструкція з вертикальних стовпів та підпорок, з’єднаних способом «стріла Юпітера».

    Сієнна також пробралася в отвір і стала, тримаючи рівновагу, на брус поруч із Ленґдоном. Вона мала розгублений вигляд, наче втратила орієнтацію в просторі. Ленґдон поводив променем ліхтарика туди-сюди, щоби продемонструвати їй незвичайний ландшафт.

    Дивитися з цього кінця вздовж всього горища було все одно, що вдивлятися крізь довгу шерегу рівнобедрених трикутників, які втискалися один в одного щільніше, що далі від спостерігача перебували, а в якійсь віддаленій точці зливалися й зникали зовсім. Дощатої долівки під ногами в Сієнни та Ленґдона не було, і незакриті горизонтальні підпорки скидалися на низку залізничних шпал.

    Ленґдон показав прямо перед собою на довгий тунель і приглушеним голосом сказав:

    — Це горище прямісінько над Залом п’ятисот. Якщо ми зможемо перебратися на протилежний бік, то я знаю, як дістатися Сходів герцога афінського.

    Сієнна кинула скептичний погляд на лабіринт брусів і підпорок, що простягнувся перед ними. Єдиним способом пересування, який спадав на думку, було стрибати з підпорки на підпорку, як дітлахи стрибають зі шпали на шпалу на залізничній колії. Підпорки були великі, кожна складалася з численних брусків, скріплених залізними скобами в один дебелий сніп — доволі широкий, щоби на ньому можна було встояти, не втративши рівноваги. Однак проблема полягала в тім, що відстань між підпорками була надто великою, аби її можна було долати так, щоби не наражатися на небезпеку.

    — Як же я перестрибну з одної підпорки на другу? — прошепотіла Сієнна. — Я не зможу.

    Ленґдон також засумнівався, а падіння означало неминучу смерть. Він спрямував промінь ліхтарика на ділянку поміж підпорками.

    За вісім футів під ними, причеплений на залізних штирях, висів запорошений горизонтальний покров — щось на кшталт підлоги, — який простягався на стільки, скільки сягало око. Ленґдон знав, що, попри свою позірну міцність, ця «Підлога» складалася головним чином із напнутої тканини, покритої багаторічним пилом. То був зворотний бік підвісної стелі Залу п’ятисот: величезний обшир дерев’яних кесонів, котрі обрамляли тридцять дев’ять полотен Базарі, установлених горизонтально конфігурацією «стьобана ковдра».

    Сієнна показала на запилену «підлогу», що простяглася під ними.

    — А може, спустимося й підемо отією поверхнею?

    «Можна — якщо є бажання провалитися крізь одне з полотен Базарі й гепнутися в Зал п’ятисот».

    — Узагалі-то, є кращий вихід, — спокійно сказав Ленґдон, щоби не налякати Сієнну. І рушив підпоркою до центрального «хребта» горища.

    Під час свого попереднього візиту, окрім вивчення горища крізь оглядове вікно у кімнаті моделей, Ленґдон дослідив його, пересуваючись пішки, коли увійшов сюди крізь двері з протилежного боку горища. Якщо його не зраджувала пам’ять, затуманена в той день вином, уздовж центрального «хребта» горища був міцний дощатий поміст, я ким туристи мали змогу дістатися до великого оглядового майданчика в центрі цього замкненого простору.

    Одначе коли Ленґдон добрався до центру підпорки, він виявив поміст, який аж ніяк не нагадував той, який запам’ятав під час тодішнього «турне».

    «Скільки ж вина я випив того дня?»

    Замість міцної конструкції, здатної витримати велику кількість туристів, професор побачив мішанину ріденьких дощок, покладених перпендикулярно через бруси, — такий собі примітивний поміст, більше схожий на канат через провалля, а не на місток.

    Скоріш за все, отой міцний поміст для туристів, що починався з протилежного боку, доходив лише до центрального оглядового майданчика. А звідти туристи, певно, поверталися тим самим маршрутом. Цей імпровізований хиткий поміст, який бачили перед собою Сієнна та Ленґдон, призначався, вочевидь, для технічних працівників, що обслуговувати решту горища.

    — Наче йти тоненькою планкою, — сказав Ленґдон, із сумнівом поглянувши на вузенькі дошки.

    Сієнна знизала плечима, і бровою не повівши.

    — Не гірше, ніж у Венеції в повеневий сезон.

    Ленґдон збагнув, що вона мала рацію. Під час його останньої дослідницької подорожі до Венеції п’яца Сан-Марко опинилася на один фут під водою, і від готелю «Даніелі» до базиліки він ходив дерев’яними дошками, покладеними на шлакобетонні блоки та перевернуті відра. Звісно, перспектива намочити мокасини була нічим порівняно з можливістю провалитися крізь один із шедеврів Ренесансу і вбитися, впавши на долівку Залу п’ятисот.

    Викинувши цю думку з голови, Ленґдон став на вузьку дошку, сподіваючись, що удавана впевненість, з якою він це зробив, допоможе Сієнні позбутися страху, який міг критися в її душі. Однак коли він долав першу дошку, серце його несамовито калатало. Коли ж Ленґдон дійшов до середини, дерево зловісно заскрипіло під його вагою. Не зупиняючись, він поквапився вперед, добрався до протилежного боку й нарешті опинився у відносній безпеці на другій підпорці.

    Ленґдон полегшено зітхнув і повернувся присвітити ліхтариком для Сієнни й сказати їй кілька заспокійливих слів. Та її не треба було ані заспокоювати, ані підбадьорювати. Щойно промінь освітив дошку, вона легко рушила з надзвичайною прудкістю. Дошка ледь-ледь прогнулася під її тендітним тілом, і за кілька секунд жінка вже стояла поруч із Ленґдоном на другій підпорці.

    Збадьорившись, професор обернувся й посвітив на наступний перехід. Сієнна почекала, поки він перебрався на протилежний бік і присвітив ліхтариком, а потім перебралася сама й стала біля нього. У такому незмінному ритмі вони пішли далі — дві фігури, що рухалися одна за одною у світлі єдиного ліхтарика. Знизу крізь тонку стелю чулося квакання поліцейських рацій. Ленґдон дозволив собі злегка всміхнутися. «Ми витаємо над Залом п’ятисот, невагомі та невидимі».

    — То як, Роберте, — прошепотіла Сієнна. — Іґнаціо сказав тобі, де шукати маску?

    — Сказав... але якось зашифровано. — Ленґдон швидко пояснив, що Іґнаціо, вочевидь, не хотів «бовкнути» на авто- відповідач місцезнаходження маски, тому поділився цією інформацією дещо закодовано. — Він згадав про рай, певно, натякаючи на завершальну частину «Божественної комедії». А якщо дослівно, то він сказав: «Парадіз, двадцять п’ять».

    Сієнна підняла голову й поглянула на нього.

    — Напевне, він мав на увазі двадцять п’яту пісню.

    — Згоден, — мовив Ленґдон. Canto, тобто пісня, приблизно дорівнювала розділу, а слово це походило від усної традиції «співати» епічні поеми. «Божественна комедія» містила загалом рівно сто пісень, розділених на три частини.

    Пекло — 1—34.

    Чистилище — 1—33.

    Рай — 1—33.

    «Рай, двадцять п’ять, — подумав Ленґдон, шкодуючи, що його ейдетична пам’ять не є настільки потужною, щоби втримати увесь текст. — Я навіть приблизно його не пам’ятаю — нам треба знайти примірник тексту».

    — Тут іще одне, — продовжив Ленґдон. — Останнім Іґнаціо сказав мені таке: «Брама для тебе відчинена, але мусиш поспішати». — Він замовк і поглянув на Сієнну. — Напевне, у пісні двадцять п’ять міститься натяк на конкретне місце тут, у Флоренції. Можливо, на якусь будівлю з брамою.

    Сієнна нахмурилася.

    — Але в цьому місті є, мабуть, десятки брам.

    — Так, і саме тому нам треба перечитати пісню двадцять п’ять із частини «Рай». — Він усміхнувся їй і з ноткою надії в голосі спитав: — А ти часом не знаєш усю «Божественну комедію» напам’ять?

    Сієнна отетеріло витріщилася на нього.

    — Чотирнадцять тисяч рядків архаїчною італійською, які я читала ще малою дитиною? — Вона похитала головою. — Це у вас, професоре, ненормальна пам’ять, а я просто лікар.

    Вони пішли далі, і Ленґдону стало прикро, що Сієнна, незважаючи на все те, що їм довелося разом пережити, явно воліла приховувати правду про свій винятковий інтелект. Вона — просто лікар? Ленґдон не втримався й посміхнувся. «Найскромніший лікар у світі», — подумав він, пригадавши газетні вирізки про її надзвичайні здібності, здібності, котрі, на жаль, — хоча й недивно, — не поширювалися на здатність пам’ятати в повному обсязі одну з найдовших в історії епічних поем.

    Вони мовчки пішли далі й перетнули ще кілька підпорок. Нарешті Ленґдон побачив, як у темряві попереду обнадійливо вимальовується якийсь силует. Оглядовий майданчикї Хиткі й ненадійні дощечки, по яких їм довелося йти, вели прямісінько до значно міцнішої конструкції з перилами. Якщо вони виберуться на цю платформу, то зможуть скористатися міцним помостом і дійти аж до дверей із протилежного боку горища, від яких, наскільки пам’ятав Ленґдон, було дуже близько до Сходів герцога афінського.

    Коли вони наблизилися до платформи, Ленґдон глянув униз на стелю, що висіла за вісім футів під ними. Наразі всі люнети були однакові. Однак наступний люнет був масивним і значно більшим за інші.

    «Це полотно «Апофеоз Козімо Першого»», — подумав Ленґдон.

    Цей широкий круглий люнет — найцінніше полотно Базарі — був центральним у Залі п’ятисот. Ленґдон часто показував слайди цього твору своїм студентам, вказуючи на подібність із «Апофеозом Вашингтона» в Капітолії США — то було скромне нагадування про те, що молода Америка запозичила в Італії значно більше, аніж просто ідею республіки.

    Однак сьогодні Ленґдон був більше зацікавлений в тому, щоби якомога швидше проскочити «Апофеоз», а не досліджувати його. Пришвидшивши крок, він трохи повернув голову вбік, щоби пошепки сказати Сієнні, що вони майже прийшли.

    Коли він це зробив, його права ступня стала не по центру планки, і мокасин, яким Сієнна розжилася в сусіда, майже не знайшов опори. Нога Ленґдона підвернулася, і він рвучко подався вперед, намагаючись швидкими кроками поновити рівновагу.

    Але було надто пізно.

    Коліна сильно вдарилися об дошку, а руки відчайдушно по тягнулися вперед, намагаючись вхопитися за поперечину. Ліхтарик заторохтів у темряву під ними й упав на полотно, яке спіймало його, наче сіть. Ленґдон різко відштовхнувся ногами, і це допомогло йому з останніх сил долетіти до безпечної наступної підпірки, а тим часом дошка під ним зісковзнула й, пролетівши вниз вісім футів, з гучним тріском гепнулася на дерев’яний кесон, що оточував полотно «Апофеозу».

    Звук відлунив через усе горище.

    Переляканий Ленґдон зіп’явся на ноги й обернувся до Сієнни.

    У тьмяному світлі ліхтарика, який лежав унизу на полотні, Ленґдон побачив Сієнну, яка стояла на підпірці, потрапивши в пастку й не маючи змоги перебратися до нього. Її очі сказали йому те, що Ленґдон уже й так знав. Шум упалої планки майже стовідсотково виказав їх.

    * * *

    Погляд Ваєнти підскочив до пишної стелі.

    — На горищі пацюки? — знервовано пожартував чоловік із відеокамерою, коли вібруюче відлуння звуку покотилося вниз.

    «Великі пацюки», — подумала Ваєнта, поглянувши на округлу картину в центрі стелі. З проміжку між кесонами опускалася маленька хмаринка пилу, і Ваєнта могла присягнутися, що побачила, як полотно злегка прогнулося... наче хтось натиснув на нього з протилежного боку.

    — Може, то працівник поліції, стоячи на оглядовому майданчику, впустив пістолет, — сказав чоловік, придивляючись до гулі в полотні. — Як ви гадаєте, що вони там шукають? Уся ця колотнеча мене дуже цікавить.

    — Оглядовий майданчик? — спитала Ваєнта. — А що, відвідувачам можна туди заходити?

    — Аякже. — І чоловік кивнув на вхід до музею. — Відразу ж за тими дверима є двері, що ведуть до перехідного місточка на горищі. Звідти можна бачити крокви, спроектовані Вазарі. Приголомшливе видовище.

    Раптом у Залі п’ятисот знову відлунив голос Брюдера:

    — Куди вони в чорта поділися?!

    Як і його розлючений рик кілька хвилин тому, голос Брюдера пролунав із заґратованого вікна, розташованого високо на стіні ліворуч від Ваєнти. Вочевидь, Брюдер був у кімматі за отим вікном... на цілий поверх нижче за пишну стелю Залу п’ятисот.

    Ваєнта знову підняла очі на гулю, що утворилася на полотні вгорі.

    «Пацюки на горищі, — подумала вона. — Намагаються знайти вихід».

    Подякувавши чоловікові з відеокамерою, Ваєнта швидко рушила до входу в музей. Двері були зачинені, але поліцейські бігали туди-сюди, тому в неї виникла надія, що вони не замкнені.

    Авжеж, інтуїція її не підвела.

    Розділ 47

    А на майдані, посеред хаосу, спричиненого прибуттям поліції, у затінку лоджії Ланці стояв чоловік середнього віку, з великою цікавістю спостерігаючи за довколишньою метушнею. На чоловікові були окуляри «Плюм Перме», краватка з тканим малюнком і маленький золотий цвяшок у вусі.

    Спостерігаючи за біганиною, він спіймав себе на тому, що знову чухає потилицю. Учора в чоловіка з’явився висип, який, схоже, погіршувався, перетворюючись на маленькі прищі на підборідді, шиї, щоках і над очима.

    Коли він поглянув на свої нігті, то помітив кров. Він дістав із кишені хустку й витер пальці та криваві прищі на шиї та щоках.

    І знову повернувся поглядом до двох чорних мікроавтобусів, які припаркувалися поряд із палацом. У тому з них, що стояв ближче, на задньому кріслі сиділи двоє.

    Один був озброєним військовим у чорному.

    Другою була немолода, але надзвичайно красива срібноволоса жінка з синім амулетом.

    Схоже, вояк готував шприц для підшкірних ін’єкцій.

    Сидячи в мікроавтобусі, доктор Елізабет Сінскі окинула байдужим поглядом палац, роздумуючи, як могло статися, що криза дійшла до такої жахливої стадії.

    — Мадам, — почувся поруч низький голос.

    Елізабет запаморочено повернулася до вояка, що за нею наглядав. Він підтримував її однією рукою за передпліччя, а в другій стискав шприц.

    — Не рухайтеся.

    Гостра голка вдарила жінці в шкіру й проштрикнула її.

    Вояк зробив ін’єкцію.

    — А тепер можете знову спати.

    Коли Елізабет уже заплющувала очі, їй здалося — і вона могла присягнутися, — що побачила чоловіка, який стежив за ними із затінку. Чоловік у дизайнерських окулярах і краватці, які зазвичай носять студенти-першокурсники. Його обличчя було червоне й вкрите висипом. На мить Елізабет здалося, що знає його, але, коли вона розплющила очі, щоби поглянути на нього ще раз, чоловік уже зник.

    Розділ 48

    У темряві горища Ленґдона та Сієнну розділяли двадцять футів широкого простору. Планка, пролетівши вісім футів і впавши на дерев’яну раму полотна Вазарі «Апофеоз», грюкнула й затихла. Великий ліхтар, який і досі випромінював світло, покоївся на полотні, утворюючи невеличку гулю, як камінець на брезенті.

    — Та планка, що позаду тебе... — прошепотів Ленґдон. — Ти зможеш покласти її так, щоби вона сперлася на брус, на якому я стою?

    Сієнна оглянула планку.

    — Ні, бо протилежний край упаде на полотно.

    Саме цього й боявся Ленґдон; їм тільки цього бракувало: щоби дошка прорвала полотно Базарі й впала з гуркотом униз.

    — Я дещо придумала, — прошепотіла Сієнна, рушивши вбік по підпорці до бокової стіни. Ленґдон також рушив за променем ліхтаря; кожен наступний крок ставав дедалі небезпечнішим, бо вони віддалялися від його світла. Добравшись до стіни, вони опинилися майже в суцільній темряві.

    — Отам, — прошепотіла Сієнна, показуючи на щось невиразне під ними. — По краю каркаса. Він має кріпитися до стіни. Він має витримати мене.

    Не встиг Ленґдон заперечити, як Сієнна вже злізла з підпорки, використовуючи опорні балки як драбину. А потім обережно спустилася на край дерев’яного кесона. Він скрипнув, але витримав. Потихеньку просуваючись кесоном під стіною, Сієнна рушила до Ленґдона так, наче йшла по карнизу хмарочоса. Кесон знову скрипнув.

    «Лід тонкий, — подумав Ленґдон. — Тримайся біля берега».

    Коли Сієнна вже пройшла половину шляху, наближаючись до підпірки, де він стояв у темряві, Ленґдон відчув нону надію на те, що, може, їм і вдасться вчасно вибратися звідси.

    Раптом десь попереду в темряві грюкнули двері, і він почув швидкі кроки, що наближалися перехідним місточком. Ось показався промінь світла, який рушив крізь темряву, з кожною секундою наближаючись до нього. Ленґдон відчув, як надія покинула його. Хтось ішов до них основним місточком, перекриваючи шлях до втечі.

    — Сієнно, не зупиняйся, — прошепотів він, інстинктивно зреагувавши. — Іди далі, увесь час тримаючись стіни. На дальньому кінці — вихід. Я тим часом відверну увагу.

    — Ні! — гаряче зашепотіла Сієнна. — Вернися, Роберте!

    Та Ленґдон уже пішов назад по підпорці до «хребта» горища, залишивши Сієнну в темряві; вона мало-помалу рухалася вздовж бокової стіни на вісім футів нижче за нього.

    Коли Ленґдон дійшов до центру горища, на підняту оглядову платформу виступив невиразний силует із ліхтариком у руці, зупинився біля низьких перил і спрямував промінь ліхтаря прямо в очі Ленґдону.

    Світло було сліпучим, і Ленґдон відразу ж підняв руки вгору — мовляв, здаюся, не стріляйте.

    Більш вразливе становище годі й уявити: він балансував на висоті, намагаючись втримати рівновагу, над Залом п’ятисот, засліплений яскравим променем ліхтаря.

    Ленґдон чекав почути або постріл, або якийсь владний наказ, але не почув нічого, окрім тиші. За мить промінь світла відвернув від його обличчя й помацав темряву позаду нього, вочевидь, шукаючи щось інше... або когось іншого. Коли світло припинило сліпити йому очі, Ленґдон зміг роздивитися нечіткий силует, що заступав йому шлях до втечі. То була струнка жінка, вдягнута у все чорне. Він анітрохи не сумнівався, що під її бейсболкою сховалося шпичасте волосся.

    М’язи Ленґдона інстинктивно напружилися, а перед його очима поплив образ конаючого на долівці шпиталю лікаря Марконі.

    «Вона таки знайшла мене. І прийшла, щоби завершити роботу».

    Ленґдону блискавично пригадалися грецькі пірнальники, що проминали точку неповернення і, замість виходу з тунелю, потрапляли до кам’яного мішка, із якого не було виходу.

    Убивця знову спрямувала промінь Ленґдону в обличчя.

    — Пане Ленґдон, — прошепотіла вона. — А де ваша подруга?

    По спині в Ленґдона пробіг холодок. «Ця потвора прийшла, щоб застрелити нас обох».

    Ленґдон навмисне поглянув у темряву, у протилежний під Сієнни бік, звідки вони щойно прийшли.

    — Вона не має жодного стосунку до всього цього. Вам потрібен я.

    Ленґдон молив Бога, щоби Сієнна не зупинялася і йшла далі вздовж бокової стіни. Якщо їй вдасться непомітно прокрастися повз оглядову платформу, вона зможе оминути «шпичасту» жінку ззаду й вийти на головний поміст, щоб добратися до дверей.

    Убивця знову повела променем, освітлюючи за Ленґдоном порожнє горище. Коли ліхтар на мить припинив сліпити його, Ленґдон побачив постать, що кралася в темряві позаду жінки в чорному шкіряному костюмі.

    «О Господи, ні!»

    Сієнна й справді пробиралася брусом до центральної частини кроквяної конструкції, але, на жаль, вона рухалася лише за якихось десять ярдів від нападниці.

    «Сієнно, ні! Ти надто близько! Вона тебе почує!»

    А тим часом промінь знову засліпив очі Ленґдону.

    — Послухайте мене уважно, професоре, — прошепотіла вбивця. — Якщо хочете жити, раджу довіритися мені. Моє завдання скасували. Тому я не маю резону робити вам зле. Ми з вами в одному човні, і я навіть знаю, як вам допомогти.

    Та Ленґдон її майже не слухав, бо всі його думки зосередилися на Сієнні, яка, ледь видима у профіль, прудко видряпувалася на поміст за оглядовим майданчиком у небезпечній близькості до жінки з пістолетом.

    «Тікай! — спробував він подумки передати Сієнні наказ. — Геть звідси к бісовій матері!»

    Однак Сієнна, на превелику тривогу Ленґдона, нікуди не тікала, а навпаки — низенько присіла й мовчки вдивлялася в темряву.

    Ваєнта мацала поглядом темряву позаду Ленґдона. «Куди ж вона в чорта поділася? Вони що — розділилися й пішли кожен окремо?»

    Ваєнті якось треба було зробити так, щоби ці двоє втікачів не потрапили до рук Брюдера. «Бо це моя єдина надія».

    — Сієнно?! — наважилася звернутися до неї Ваєнта хрипким шепотом. — Якщо ти чуєш мене, то слухай уважно. Ти ж не хочеш, щоб вас спіймали люди, які за вами приїхали. Вони не стануть церемонитися й домовлятися. Я знаю, як звідси втекти. Я зможу вам допомогти. Довіртеся мені.

    — Довіритися тобі? — виклично спитав Ленґдон, і голос його несподівано став достатньо гучним, щоби його почули всі, хто був неподалік. — Ти ж убивця!

    «Сієнна десь поруч, — здогадалася Ваєнта. — Ленґдон промовляє до неї... намагаючись застерегти».

    Ваєнта спробувала знову.

    — Сієнно, ситуація ускладнилася, але я можу витягнути вас звідси. Задумайся, чи маєш ти варіанти. Ти в пастці, а отже, не маєш вибору.

    — Вона має вибір, — голосно вигукнув Ленґдон. — І вона достатньо розумна, щоб утекти від тебе якомога далі.

    — Усе змінилося, — наполегливо повторила Ваєнта. — Я не маю резону завдавати шкоди жодному з вас.

    — Ти вбила лікаря Марконі! І я підозрюю, що це ти поранила мене в голову!

    Ваєнта збагнула: цей чоловік ніколи не повірить, що вона не збирається його вбивати.

    «Час розмов скінчився. Що б я не сказала, мені не вдасться переконати його».

    Не вагаючись ані секунди, Ваєнта потягнулася до шкірянки й витягнула з кишені пістолет із глушником.

    А Сієнна сиділа навпочіпки на помості, непорушно причаївшись у темряві за десять ярдів від нападниці, яка щойно говорила з Ленґдоном. Навіть у сутінках горища цю постать неможливо було сплутати з кимось іншим. Раптом Сієнна з жахом побачила, що жінка вихопила той самий пістолет, із якого застрелила лікаря Марконі.

    «От-от стрельне», — подумала вона, спостерігаючи за рухами нападниці.

    І справді — жінка в чорному ступила два лиховісні кроки до Ленґдона й зупинилася біля низьких перил, що оточували периметр оглядової платформи над «Апофеозом» Базарі. Відстань між убивцею й Ленґдоном скоротилася до мінімуму. Вона підняла пістолет і націлила його професорові в груди.

    — Болітиме якусь мить, не більше, — сказала вона. — Але це мій єдиний шанс.

    Сієнна зреагувала інстинктивно.

    * * *

    Дошка під ногами Ваєнти несподівано затремтіла, і це змусило її трохи розвернутися під час пострілу. І коли вона натиснула на спусковий гачок, то вже знала, що в Ленґдона не поцілила.

    Щось наближалося до неї ззаду.

    І наближалося швидко.

    Ваєнта крутнулася на п’ятах, розвернувши зброю на сто вісімдесят градусів назустріч нападнику, але тієї самої миті щось стрімко налетіло на неї, блиснувши в темряві білявим волоссям. Пістолет знову пшикнув, але нападниця, зігнувшись нижче рівня пістолетного ствола, врізалася в її тіло й надала йому потужного прискорення, спрямованого вгору. Ноги Ваєнти відірвалися від долівки, і вона сильно вдарилася попереком об низькі перила оглядової платформи. Та інерція від удару потягнула її назовні, через перила, і Ваєнта змахнула руками у відчайдушній спробі хоч за щось вчепитися, щоби не впасти, але було вже пізно. Вона перелетіла через перила.

    Падаючи в темряві, Ваєнта приготувалася до удару об запилену долівку на вісім футів нижче платформи. Але, як не дивно, приземлення було м’якшим, аніж вона очікувала... наче на її шляху трапився матерчатий гамак, який тепер провиснув під її вагою.

    Утративши орієнтацію в просторі, Ваєнта лежала на спині й дивилась на нападницю. А Сієнна Брукс дивилася на неї через перила. Ошелешена Ваєнта розтулила була рот, аби щось сказати, але раптом під нею почувся гучний тріск.

    То розривалася тканина, яка її тримала.

    І Ваєнта знову полетіла вниз.

    Вона падала три довгі секунди, упродовж яких витріщалася в стелю з прекрасними картинами. У центрі полотна прямісінько над нею — у масивній круглій картині із зображенням Козімо Першого в оточенні херувимів на небесній хмаринці — тепер зяяла рвана діра.

    А потім був несподіваний страшний удар — і увесь світ Ваєнти щез у непроникному мороці.

    * * *

    А вгорі, заклякнувши від несподіванки, Роберт Ленґдон стояв і дивився крізь діру в «Апофеозі» на великий зал унизу. На кам’яній підлозі Залу п’ятисот лежала жінка зі шпичастим волоссям і під її головою швидко розтікалася калюжка крові. У руці вона і досі стискала пістолет із глушником.

    Ленґдон підняв погляд на Сієнну, яка теж витріщалася вниз, приголомшена моторошною картиною на підлозі. На її обличчі відбився шок.

    — Я не збиралася... я не хотіла...

    — Ти зреагувала інстинктивно, — прошепотів Ленґдон. — Бо вона саме збиралася мене вбити.

    Крізь прорване полотно знизу долетіли збентежені крики. Ленґдон потихеньку відвів Сієнну від перил.

    — Нам не можна тут залишатися. Ходімо.

    Розділ 49

    Агент Брюдер і досі перебував у потаємному кабінетику герцогині Б’янки Капелло, коли почув глухий удар об підлогу й раптову метушню в Залі п’ятисот. Він кинувся до заґратованого віконця й виглянув у нього. Лише через кілька секунд його мозок спромігся усвідомити картину, яку він побачив на кам’яній долівці внизу.

    Вагітна адміністраторка музею підійшла до нього ззаду, припала обличчям до ґрат — і, вжахнувшись, враз затулила рота рукою, побачивши сцену на підлозі залу: скалічене тіло в оточенні переляканих туристів. Потім адміністраторка поволі перевела погляд на стелю Залу п’ятисот — і жалісно запхикала. Брюдер підвів голову й простежив за її поглядом до округлої панелі на стелі — у центрі живописного полотна зяяла велика рвана діра.

    Він враз обернувся до жінки.

    — Як туди потрапити?!

    * * *

    А на протилежному боці споруди Ленґдон і Сієнна, важко дихаючи, спустилися з горища й прожогом проскочили у двері. Буквально за кілька секунд Ленґдон знайшов маленьку нішу, хитромудро сховану за темно-червоною портьєрою. Він добре запам’ятав це місце під час попереднього приватного візиту.

    Сходи герцога афінського.

    Тепер, здавалося, звуки кроків і крики долітали до них звідусіль, і Ленґдон знав, що часу вони мають обмаль. Він відсмикнув портьєру і разом із Сієнною прослизнув на невеличкий сходовий майданчик.

    Не кажучи ні слова, вони пішли кам’яними сходами вниз. Цей перехід був спроектований як низка моторошно вузьких сходів із крутими поворотами. І що далі вони заглиблювалися, то більш тісними й моторошними здавалися сходи. Але коли Ленґдон уже був жахнувся від думки, що стіни от- от розчавлять його, їхній шлях, на щастя, добіг кінця. Далі йти було нікуди.

    Бо вони спустилися на перший поверх.

    Сходи завершувалися малесенькою кам’яною камерою, і хоча вийти з неї можна було лише, здавалося, крізь найменші дверцята у світі, їх таки приємно було бачити. Усього чотири фути заввишки, ті дверцята, зроблені з міцної деревини на залізних заклепках, були оснащені здоровенним внутрішнім засувом, щоби ніхто не зміг потрапити всередину.

    — За дверима чути шум вулиці, — прошепотіла Сієнна, і досі приголомшена. — А що там за дверима?

    — Віа дела Нінна, — відповів Ленґдон, уявивши собі тротуар і натовпи перехожих. — Але там може бути поліція.

    — Вони нас не впізнають. Бо шукатимуть блондинку та чоловіка з темним волоссям.

    Ленґдон із подивом поглянув на неї.

    — Але ж саме такий вигляд ми й маємо...

    Сієнна похитала головою, і на її обличчі з’явився вираз сумної рішучості.

    — Мені не хотілося б, щоби ти бачив мене такою, Роберте, але, на жаль, саме така я наразі й є. — Сієнна схопила себе за волосся, рвучко сіпнула його — і воно враз зісковзнуло з її голови.

    Ленґдон аж відсахнувся, ошелешений тим, що Сієнна носила перуку, а також виглядом, який вона мала без неї. Сієнна Брукс була зовсім лисою, із черепом гладеньким і блідим, яку пацієнта після сеансу хіміотерапії.

    «Вона до того ж іще й хвора?»

    — Знаю, що ти хочеш сказати, — мовила вона. — Це довга історія. А тепер нагнися. — І Сієнна піднесла перуку, збираючись надіти її на голову Ленґдону.

    «Вона, мабуть, жартує?»

    Ленґдон, вагаючись, нагнувся, і Сієнна насунула біляву перуку йому на голову. Та ледь-ледь налізла, але Сієнна так-сяк підправила її. А потім відступила крок назад й оцінила зроблене. Невдоволена результатом, вона простягнула руку, попустила зав’язку і, пересунувши її йому на лоба, знову зав’язала, як бандану, прикріпляючи замалу перуку до голови професора.

    Потім Сієнна взялася за себе: підкотила джинси й опустила шкарпетки аж до кісточок. Коли вона підвелася, то на її губах гуляла зухвала усмішечка. Гарненька Сієнна Брукс перетворилася тепер на такого собі скінхеда, шанувальника панк-року. Колишня шекспірівська акторка зазнала приголомшливої трансформації.

    — І пам’ятай, — сказала Сієнна, — дев’яносто відсотків особистого розпізнання — це мова тіла, тож, коли вийдемо, рухайся так, наче ти підстаркуватий рокер.

    «Стосовно підстаркуватого — це я зможу, — подумав Ленґдон, — а от щодо рокера — то не певен».

    Та не встиг Ленґдон заперечити, як Сієнна відсунула засув і рвучко розчахнула малесенькі дверцята. Низько пригнувшись, вона вийшла на велелюдну бруковану вулицю. Ленґдон рушив слідком, але йому на світло дня довелося виповзати майже навкарачки.

    Окрім декількох перехожих, які отетеріло витріщилися на химерну парочку, що вигулькнула з-за дверей у фундаменті Палацо Веккіо, ніхто на них навіть не глянув двічі. Загубившись у натовпі, Ленґдон із Сієнною рушили на схід.

    Чоловік в окулярах «Плам Перис» помацав свою кровоточиву шкіру й рушив поміж пішоходами слідком за Робертом Ленґдоном і Сієнною Брукс, тримаючись від них на безпечній відстані. Попри їхнє кмітливе маскування, він помітив, як вони вибралися крізь малесенькі дверцята на віа дела Нінна, і відразу ж їх упізнав.

    За кілька кварталів чоловік відчув, що задихається; від сильного болю в грудях він дихав часто й неглибоко. Йому здалося, наче його вдарили в грудну клітку.

    Скрипнувши зубами від болю, він змусив себе знову зосередити увагу на Ленґдоні й Сієнні та йти за ними вулицями Флоренції.

    Розділ 50

    Ранкове сонце вже викотилося з-за обрію й кинуло довгі тіні на вузькі каньйони вулиць, що зміїлися поміж будівлями Флоренції. Крамарі піднімали металеві решітки й жалюзі, що захищали крамнички й бари, і в повітрі стояв густий аромат еспресо та свіжих рогаликів корнеті.

    Попри сильний голод Ленґдон не зупинявся.

    «Треба знайти маску... і подивитися, що там сховано на її тильному боці».

    Ведучи Сієнну вузенькою віа дей Леоні, Ленґдон ніяк не міг призвичаїтися до її лисої голови. Радикально змінена зовнішність Сієнни нагадала професору, що він майже не знав цю жінку. Вони прямували до п’яца дель Дуомо — майдану, де знайшли мертвого Іґнаціо Бусоні після того, як він зробив останній телефонний дзвінок.

    «Роберте, — сказав Іґнаціо, важко дихаючи. — Те, що ти шукаєш, надійно сховане. Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися. Парадиз, двадцять п’ять. Нехай тобі Бог помагає».

    «Рай, двадцять п’ять», — подумки повторював Ленґдон,

    І досі здивований тим, що Іґнаціо Бусоні пам’ятав текст поеми Данте достатньо добре, щоби швидко брати з пам’яті конкретну пісню цього твору. Вочевидь, та пісня запам’яталася Іґнаціо чимось особливим. Та що б то не було, Ленґдон мав, що дізнається про це, щойно йому потрапить до рук примірник тексту. А його можна роздобути багато де в місті Флоренція.

    Шкіра під перукою, яка була йому по плечі, уже чесалася, і хоча він відчував, що в цьому прикиді має вельми кумедний вигляд, мусив визнати, що ця імпровізована зміна зовнішності виявилася досить ефективним прикриттям. Ніхто не звернув на них уваги, навіть поліцейські з додаткового підрозділу підкріплення, які щойно промчали повз них у бік Палацо Веккіо.

    Кілька хвилин Сієнна крокувала поруч із ним у повній тиші, і Ленґдон занепокоєно зиркнув на неї — чи все в нормі. На обличчі Сієнни був такий вираз, наче вона подумки перебувала десь далеко-далеко, мабуть, намагаючись вмістити у свідомості той факт, що щойно вбила жінку, яка їх раніше переслідувала.

    — Скажи, що ти думаєш, і я дам тобі грошей, — пожартував Ленґдон, сподіваючись відірвати Сієнну від образу жінки зі шпичастим волоссям, яка лежала мертва на долівці Палацо Веккіо.

    Сієнна поволі виринула зі своїх роздумів.

    — Я міркувала про Цобріста, — поволі мовила вона. — Намагалася пригадати, чи пам’ятаю я про нього ще що- небудь.

    — Ну, і як — пригадала?

    Вона знизала плечима.

    Мені пригадується здебільшого його суперечливий есей, написаний кілька років тому. Він реально зацікавив мене. А в наукових колах поширився зі швидкістю вірусної епідемії. — Сієнна скривилася. — Вибач за недоречний вибір лексики.

    Ленґдон похмуро всміхнувся.

    — Продовжуй.

    — У його есеї йшлося головним чином про те, що людство опинилося на межі вимирання і, якщо не трапиться якийсь катаклізм, котрий різко зменшить кількість населення Землі, наш біологічний вид проживе не більше за сто років.

    Ленґдон спантеличено повернувся й поглянув на неї.

    — Лише сто років?

    — Це була сильна теза. Бо прогнозований ним часовий графік виявився більш стислим за попередні розрахунки, але підкріплювався потужними дослідними відомостями. Він нажив собі багато ворогів, заявивши, що лікарі мають припинити займатися медициною, бо збільшення середньої тривалості життя людини лише ускладнює проблему перенаселення.

    Тепер Ленґдон зрозумів, чому стаття мала таке поширення в медичних колах.

    — Недивно, що на Цобріста напали з усіх боків, — продовжила Сієнна. — Політики, церковники, Всесвітня організація охорони здоров’я — усі цькували його як схибленого на апокаліпсисі пророка, що роздмухував паніку. Особливо вони образилися через його твердження, що потенційні нащадки сьогоднішньої молоді можуть стати свідками кінця людського роду. Щоб унаочнити свою точку зору, Цобріст послався на «Годинник Судного дня», згідно з яким — якщо тривалість людського життя взяти за годину — людству залишилося жити кілька секунд.

    — Я навіть бачив цей годинник в Інтернеті, — пригадав Ленґдон.

    — Так, то був його годинник, і це спричинило гармидер. Однак найсильніше Цобріста цькували після того, як він заявив, що його останні досягнення в царині генної інженерії допоможуть людству значно більше, якщо їх використовувати не для лікування хвороб, а для їх продукування.

    — Що?!

    — Так, Цобріст стверджував, що його технологію можна використати для обмеження зростання населення шляхом створення гібридних штамів хвороб, котрі наша сучасна медицина неспроможна вилікувати.

    Ленґдон відчув, як у душі зростає страх, коли в уяві постали образи химерних гібридів — «дизайнерських вірусів», випущених на волю й цілковито невразливих. Зупинити їх буде неможливо.

    — За кілька років Цобріст з улюбленця медичного світу перетворився на парію. Йому виголосили анафему. — Сієнна замовкла, і на її обличчі з’явився співчутливий вираз. — Тому недивно, що він зламався й скінчив життя самогубством. Шкода, бо, мабуть, його теза правдива.

    Ленґдон мало не впав, зачувши ці слова.

    — Вибач, але... ти справді вважаєш, що він має рацію?

    Сієнна похмуро знизала плечима.

    — Роберте, якщо говорити із суто наукової точки зору, — логічно, без емоцій, — то я можу впевнено сказати тобі: якщо не станеться якоїсь різкої зміни, людству невдовзі настане кінець. І настане досить швидко. Це не буде якийсь апокаліпсис, як змальовують у релігійних текстах: вогонь, сірка... Це не буде ядерна війна. А буде тотальний колапс, спричинений надмірною кількістю людей на нашій планеті. Із математикою сперечатися важко.

    Ленґдон заціпенів.

    Я вельми ґрунтовно займалася біологією, — сказала вона. — І це є нормальним явищем, коли якийсь вид вимирає лише через перенаселеність ареалу. Уяви собі колонію поверхневих водоростей, що живуть у маленькому лісовому ставку з бездоганним балансом поживних речовин. Нічим не обмежені, ці водорості репродукуються настільки нестримно, що швидко вкривають усю поверхню ставка, блокуючи доступ сонячного світла, а отже, продукування поживних речовин у водоймищі. Висмоктавши зі свого довкілля все, що тільки можна, вони швидко помирають і безслідно зникають. — Вона важко зітхнула. — Схожа доля може спіткати й людство. І значно раніше й швидше, аніж ми собі уявляємо.

    Ленґдон був глибоко збентежений почутим.

    — Але це... здається неможливим...

    — Ні, Роберте, не неможливим, а просто немислимим. Розум людини має примітивний егоїстичний захисний механізм, котрий заперечує всяку дійсність, яка спричиняє надто велике навантаження на мозок, із котрим той неспроможний впоратися. Цей механізм називається «заперечення».

    — Я чув про механізм заперечення, — іронічно зауважив Ленґдон, — але я заперечую, що він існує.

    Сієнна підкотила очі під лоба.

    — Смішно, але, повір мені, він таки існує. Заперечення — це найголовніша деталь людського механізму пристосування до реальності. Без нього ми щоранку прокидалися б від кошмарів, у яких бачили б усі ті способи, якими нас може наздогнати смерть. Натомість наш мозок блокує всі ті екзистенціальні страхи, зосереджуючи увагу на тих стресових ситуаціях, із якими нам до снаги впоратися, — наприклад, вчасно потрапити на роботу чи заплатити податки. Якщо ж на нас раптом напосідають масштабніші екзистенціальні страхи, то ми швидко відкидаємо їх і знову зосереджуємося на простих завданнях і щоденних банальностях.

    Ленґдон пригадав недавнє інтернет-опитування студентів якогось зі старих престижних університетів, яке засвідчило, що навіть високоінтелектуальні індивіди мають схильність до заперечення. Згідно з цим дослідженням, переважна більшість університетських студентів, надивившись гнітючих новин про прискорене танення арктичного льоду чи вимирання біологічних видів, швидко покидали ці бентежні веб-сторінки на користь чого-небудь тривіального, що витісняло страх із їхньої свідомості; серед варіанті» вибору найчастіше були спорт, смішні відеосюжети про котиків і світські плітки.

    — В античній міфології герой, який перебуває у стані заперечення, — зауважив Ленґдон, — є граничним виявом пихатості й гордині. Немає людини пихатішої за ту, яка щиро вважає себе невразливою до всіх нещасть, які існують у нашому світі. Данте з цим також погоджувався, бо засуджував пиху як найгірший із семи смертних гріхів... і покарав пихатих, помістивши їх до найнижчого кола пекла.

    Сієнна ненадовго замислилася, а потім продовжила:

    — У своїй статті Цобріст звинуватив багатьох світових лідерів у тому, що вони перебувають у стані заперечення... ховаючи голову в пісок. Особливо гостро критикував він Всесвітню організацію охорони здоров’я.

    — Б’юся об заклад, цю його критику сприйняли на «ура».

    — Опоненти відреагували, прирівнявши його до релігійного фанатика, що стоїть на розі з плакатом «Наближається кінець світу!».

    — На Гарвардському майдані теж можна побачити двійко-трійко таких безумців.

    — Так, і ми всі ігноруємо їх, бо гадаємо, що це ніколи не трапиться. Але повір мені, нездатність людського розуму уявити собі якусь подію аж ніяк не означає, що ця подія не трапиться.

    — Тебе як послухати, так ти затята прихильниця Цобріста.

    Я затята прихильниця правди, — емоційно відказала Сієнна, — навіть якщо ця правда сприймається болісно і вкрай важко.

    Ленґдон замовк, бо знову відчув цієї миті якусь дивну ізольованість від Сієнни, коли намагався збагнути притаманне їй химерне поєднання пристрасності й відсторонення.

    Сієнна поглянула на нього, і її очі подобрішали.

    — Послухай-но, Роберте, я не кажу, що Цобріст має рацію, коли стверджує що вирішенням проблеми перенаселення є епідемія чуми, здатна знищити половину людства. Я не кажу, що слід припинити лікування хворих. Я кажу, що наш теперішній шлях — це примітивна формула самознищення. Зростання населення — це геометрична прогресія, що відбувається в обмеженому просторі з обмеженими ресурсами. І кінець настане грубо й різко. І він не буде схожий на той випадок, коли, скажімо, в автівці поступово скінчується пальне. Це буде схоже на різке падіння того ж авта з високої кручі.

    Ленґдон шумно зітхнув, намагаючись осмислити щойно почуте.

    — До речі, про падіння, — зауважила Сієнна, похмуро вказуючи вгору праворуч від того місця, де вони йшли. — Я впевнена, що саме там Цобріст стрибонув назустріч смерті.

    Ленґдон підняв очі й побачив, що вони саме проходили повз скромний кам’яний фасад музею Барджелло. Позаду нього над довкільними спорудами здіймався вгору конічний шпиль вежі Флорентійського абатства. Увіп’явшись поглядом у вершечок вежі, Ленґдон думав про можливу причину самогубства Цобріста, сподіваючись, що той чоловік стрибнув в обійми смерті не через те, що скоїв щось жахливе і не хотів стати свідком скоєного, яке неминуче наближалося.

    — Критики Цобріста, — сказала Сієнна, — полюбляють загострювати увагу саме на тій парадоксальній обставині, що безліч технологій генної інженерії, які він винайшов, тепер сприяють значному подовженню тривалості людського життя.

    — І це лише загострює проблему перенаселеності.

    — Саме так. Якось Цобріст публічно заявив, що шкодує, що випустив джина з пляшки й хотів би знищити декотрі зі своїх винаходів, які сприяють збільшенню тривалості життя. Вважаю, що з ідеологічної точки зору ця заява є цілком логічною. Що довше ми живемо, то більше ресурсів витрачається на підтримання життєдіяльності старих і хворих.

    Ленґдон кивнув.

    Якось я читав, що близько шістдесяти відсотків медичних витрат у Сполучених Штатах припадають на підтримку пацієнтів в останні півроку їхнього життя.

    — Та отож. Тому коли наш мозок каже: «Це безумство», — наше серце заперечує: «Підтримуватимемо бабусине життя доти, доки вона житиме».

    Ленґдон кивнув.

    — Це конфлікт між Аполлоном і Діонісом — відома в міфології дилема. Це вікова боротьба, що точиться між серцем і розумом, бо обидва рідко бажають того самого.

    Ленґдон чув, що тепер до міфології вдаються на зібраннях товариств анонімних алкоголіків, щоб охарактеризувати стан п’яниці отаким чином: коли він витріщається на склянку зі спиртним, то його розум знає, що спиртне завдасть йому шкоди, але серце прагне спокою, який дає спиртне. Сенс такого посилання на міфологію очевидний: ти не сам, навіть боги, і ті відчували конфлікт між розумом і серцем.

    — Кому потрібна агатусія? — раптом спитала пошепки Сієнна.

    — Перепрошую?

    Сієнна підвела голову й поглянула на нього.

    — Я нарешті пригадала назву того есею Цобріста. Він називався «Кому потрібна агатусія?».

    Ленґдон ніколи не чув цього слова, але спробував здогадатися, що воно означає, сполучивши два грецькі корені — agathos і thusia.

    — Наскільки я розумію, агатусія — це пожертва заради добра?

    — Майже. Насправді це слово означає «самопожертва заради спільного добра». — Вона на мить замовкла. — Іще це називають філантропічним самогубством.

    Ленґдону доводилося чути цей вислів раніше — одного разу стосовно збанкрутілого батька, який наклав на себе руки, щоб сім’я мала змогу скористатися його страховим полісом, а вдруге — стосовно серійного вбивці, який розкаявся й перервав своє життя, побоюючись, що не зможе контролювати свою жагу до вбивства.

    Однак Ленґдон пригадав, що наймоторошніший приклад був описаний тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року в романі «Втеча Погана», де змальовувалося суспільство майбутнього, у якому кожен із радістю погоджувався на самогубство у віці двадцяти одного року, таким чином вповні насолоджуючись юністю та не дозволяючи надмірній кількості людей і кволій старості перенапружувати обмежені ресурси планети. Наскільки Ленґдон пам’ятав, у кінематографічній версії цього роману «критичний вік» підняли з двадцяти одного року до тридцяти, явно сподіваючись збільшити касу фільму, посиливши його привабливість для найбільш активного прошарку кіноглядачів, який складається з молоді віком від вісімнадцяти до двадцяти п’яти років.

    — Однак повернімося до есею Цобріста... — сказав Ленґдон. — Я не впевнений, що правильно розумію його назву «Кому потрібна агатусія?». Він це сказав у саркастичному ключі? У тому значенні, що філантропічне самогубство потрібне всім нам, чи як?

    — Узагалі-то, ні. Назва — це гра слів.

    Ленґдон похитав головою, і досі не розуміючи, про що йдеться.

    Англійською це звучить як «Who needs suicide?» WHO — World Health Organization — Всесвітня організація охорони здоров’я. Отже, Всесвітній організації охорони здоров’я погрібне самогубство. У своєму есеї Цобріст напав на директорку ВООЗ — доктора Елізабет Сінскі, — яка, на думку Цобріста, засиділася на цій посаді й не сприймає проблему контролю населення всерйоз. У статті йшлося, що для ВООЗ було б краще, якби директорка Сінскі наклала на себе руки.

    — Ти диви, який добросердий і співчутливий хлопець.

    — Я так розумію, це тяжка плата за геніальність. Часто люди з надзвичайними розумовими здібностями, ті, що здатні до розумової зосередженості більше за інших, здобувають від природи таку можливість взамін недорозвиненої емоційності.

    Ленґдон пригадав статті про юну Сієнну — вундеркінда з фантастичним розумовим коефіцієнтом і винятковими інтелектуальними здібностями. Ленґдону здалося, що вона, розповідаючи про Цобріста, у якомусь сенсі мала на увазі й себе.

    «Скільки ж вона ще мовчатиме про цю свою таємницю?» — подумав він.

    Попереду професор помітив орієнтир, який шукав. Ленґдон перетнув віа дей Леоні й повів Сієнну до перехрестя надзвичайно вузької вулиці, більше схожої на проїзд. На вивісці угорі було написано: «Віа Данте Аліґ’єрі».

    — Схоже, ти знаєш багато про людський мозок, — сказав Ленґдон. — Ти на цьому спеціалізувалася на медичному факультеті?

    — Ні, але коли я була маленькою, багато читала. Я зацікавилася наукою про мозок відтоді, як у мене з’явилися певні... проблеми з ним.

    Ленґдон із цікавістю зиркнув на неї, сподіваючись, що Сієнна продовжить.

    Мій мозок... — тихо сказала Сієнна, — він розвивався інакше, аніж у більшості дітей... і це призвело до... певних проблем. Я витратила багато часу, намагаючись збагнути, що зі мною не так, і дізналася багато про нейробіологію. — Вона зустрілася поглядом із Ленґдоном. — І відсутність волосся в мене справді спричинена захворюванням.

    Ленґдон відвів погляд, засоромлений власним запитанням.

    — Не переймайся, — сказала вона. — Я вже звикла жити з цим.

    Вони ввійшли в прохолоду затіненої вулички, і Ленґдон, обдумуючи все щойно почуте про Цобріста і його бентежні філософські погляди, зрозумів, що йому не давало спокою одне запитання.

    — Оті вояки, — почав він. — Ті, що намагаються нас убити. Хто вони? Це якось безглуздо. Якби Цобріст розмістив десь неподалік вогнище потенційної епідемії чуми, то всі начебто мали б згуртуватися й намагатися це вогнище загасити, чи не так?

    — Необов’язково. Може, Цобріст і перетворився на парію в медичних колах, але він, цілком імовірно, мав купу відданих прихильників своєї ідеології — людей, згодних із тим, що біологічне відбракування є необхідним для порятунку нашої планети злом. Наскільки я розумію, ці вояки намагаються сприяти тому, щоби плани Цобріста стали реальністю.

    «Приватна армія Цобріста, що складається з його прихильників?» Ленґдон замислився над такою можливістю. І справді, в історії повно фанатиків і послідовників химерних культів, котрі вбивали себе через усілякі маячливі концепції — через віру в те, що їхній ватажок є месією, через переконання в тому, що за місяцем на них чекає космічний корабель, через віру в те, що кінець світу неминучий. Спекуляції на тему перенаселення ґрунтувалися принаймні на наукових відомостях, але Ленґдон відчував, що з цими вояками щось не так.

    — Мені аж не віриться, що купка тренованих вояків свідомо піде на вбивство безневинних мас... тим більше, що вони знають про небезпеку заразитися самим і померти.

    Сієнна кинула на нього здивований погляд.

    — Роберте, а чим, на твою думку, займаються солдати, коли йдуть на війну? Вони вбивають безневинних людей і ризикують власними життями. Усе можливе, якщо люди вірять у мету.

    — У мету? У поширення чуми?

    І знов карі очі Сієнни прискіпливо й допитливо увіп’ялися в нього.

    — Роберте, мета — не поширити чуму, а врятувати світ. — Нона трохи помовчала. — Один із пасажів у статті Цобріста, який найжвавіше обговорювали, був поданий як цілком конкретне гіпотетичне запитання. Я хотіла б, щоби ти на нього відповів.

    — Яке запитання?

    — Цобріст запитав: «Якби ви мали можливість клацнути вимикачем і вбити половину населення Землі — ви зробили б це?»

    — Авжеж, ні.

    — Гаразд. Але якби тобі сказали, що коли ти не клацнеш вимикачем негайно, то людство вимре впродовж наступного сторіччя? — Сієнна зробила паузу. — Тоді ти клацнув би вимикачем? Навіть якби це означало вбити твоїх друзів, родину і навіть, можливо, й себе?

    — Сієнно, як же я можу...

    — Це гіпотетичне запитання, — повторила вона. — Чи вбив би ти половину населення Землі сьогодні, щоби врятувати рід людський від вимирання?

    Ленґдона глибоко збентежила химерна й моторошна тема, яку вони обговорювали, тому він із полегшенням зітхнув, коли побачив червоний транспарант на боці кам’яного будинку, що показався попереду.

    Ось дивись, — сказав він, показуючи рукою. — Ми вже прийшли.

    Сієнна похитала головою.

    Те, що я й казала. Типовий приклад заперечення.

    Розділ 51

    Каза ді Данте розташована на віа Санта-Маргеріта. Її легко впізнати за великим транспарантом, що висить над кам’яним фасадом майже посередині вулиці: «MUSEO CASA DI DANTE».

    Сієнна невпевнено поглянула на транспарант.

    — Ми що, збираємося заходити до будинку Данте?

    — Та не зовсім. Данте мешкав за рогом. А це, скоріше, музей Данте.

    Колись Ленґдон вирішив зайти всередину цього будинку, цікавлячись колекцією мистецьких творів, які виявилися не чим іншим, як копіями відомих робіт на сюжети Дантових творів, зібраними з усього світу, утім, професору і було цікаво побачити їх усі під одним дахом.

    Раптом на обличчі Сієнни відбився вираз надії.

    — А ти гадаєш, що серед експонатів вони мають старовинну копію «Божественної комедії»?

    Ленґдон усміхнувся.

    — Ні, але я знаю, що в сувенірній крамниці продаються гігантські плакати з повним текстом «Божественної комедії», надрукованим мікроскопічним шрифтом.

    Сієнна поглянула на нього з легким розчаруванням.

    — Знаю, знаю. Але це краще, аніж нічого. Єдина проблема — це мої підстаркуваті очі,' тому тобі доведеться самій читати той дрібний друк.

    È chiusa, — гукнув літній чоловік, побачивши, що вони підходять до дверей. — È il giorno di riposo.

    — Зачинено, бо сьогодні вихідний? — Ленґдон знову відчув легку дезорієнтацію. І поглянув на Сієнну. — А хіба сьогодні не понеділок?

    Вона кивнула.

    — Флорентійці воліють відпочивати в понеділок.

    Ленґдон аж застогнав, раптом пригадавши, що в цьому місті діє незвичний тижневий календар. Через те, що потік туристичних доларів є найбільш повноводним саме на вихідні, багато флорентійських торговців вирішили перенести християнський вихідний із неділі на понеділок, щоби офіційний день відпочинку не надто заважав їм заробляти гроші.

    Ленґдон збагнув, що через цю обставину, на жаль, відпадав і запасний варіант: букіністична крамниця — один із найулюбленіших флорентійських магазинів професора, де неодмінно мали бути у продажу примірники «Божественної комедії».

    — Є інші ідеї? — спитала Сієнна.

    Ленґдон надовго замислився, а потім кивнув.

    — За рогом є місце, де збираються палкі прихильники творчості Данте. Б’юся об заклад, що дехто з них має при собі примірник «Божественної комедії», який ми зможемо позичити.

    — Там, скоріш за все, також зачинено, — застерегла Сієнна. — Майже всі торговельні точки в цьому місті перенесли вихідний із неділі на понеділок.

    — У тому місці, про яке я кажу, про таке навіть подумати побояться, — усміхнувся Ленґдон. — Бо це церква.

    * * *

    Стежачи за ними з натовпу на відстані п’ятдесяти ярдів, чоловік із висипом на шкірі та золотою сережкою у вусі прихилився до стіни, насолоджуючись можливістю перевести дух. Та його дихання не покращувалося, а висип на обличчі було вже неможливо ігнорувати, особливо на чутливій шкірі над очима. Він зняв дизайнерські окуляри і легенько провів рукавом по заплющених очах, щоб не пошкодити шкіру. Коли він знову начепив окуляри, то побачив, як його жертви пішли далі. Чоловік попрямував за ними, рухаючись через силу й намагаючись дихати якомога спокійніше й тихіше.

    * * *

    А за кілька кварталів від Ленґдона та Сієнни, у Залі п’ятисот Палацо Веккіо, агент Брюдер стояв над скаліченим тілом аж надто знайомої йому жінки зі шпичастим волоссям, яка тепер лежала, розпростерта, на підлозі. Він нахилився, витягнув із її руки пістолет, обережно поставив його на запобіжник, а потім передав одному зі своїх підлеглих.

    Вагітна адміністраторка музею Марта Альварес стояла збоку неподалік. Вона щойно переказала Брюдеру стислу, але приголомшливу розповідь про те, що сталося з Робертом Ленґдоном минулої ночі... включно з однією важливою обставиною, яку Брюдер і досі намагався осмислити.

    «Ленґдон стверджував, що в нього — амнезія».

    Брюдер витягнув телефон і набрав номер. Почулося три гудки, а потім на дзвінок відповів бос, і його голос звучав якось стримано й невпевнено.

    — Так, агенте Брюдер. Доповідайте.

    Брюдер заговорив повільно, щоб шеф правильно зрозумів кожне його слово.

    — Ми й досі намагаємося встановити місцезнаходження Ленґдона й дівчини, але тут з’явилася ще одна обставина. — Брюдер зробив нетривалу паузу. — І якщо вона правдива... то це змінює все.

    * * *

    Начальник походжав офісом, долаючи спокусу налити собі ще віскі, бо переконував себе, що кризу, яка наростала, наче снігова лавина, слід зустрічати з піднятим заборолом, не криючись.

    Іще ніколи за довгу кар’єру йому не випадало зрадити клієнта або не виконати домовленості, і він не збирався пору шувати цю традицію й тепер. Водночас Начальник підозрював, що, можливо, дозволив вплутати себе в гру, сценарій якої відрізнявся від того, яким він уявляв його на початку.

    Рік тому відомий генетик Бертран Цобріст прибув на борт яхти «Мендаціум» і попрохав забезпечити йому притулок, де він міг би працювати. Тоді Начальнику здавалося, що Цобріст мав намір потайки створити технологію, а потім запатентувати її і таким чином примножити свої й без того чималенькі статки. Уже не вперше до послуг Консорціуму вдавалися перелякані науковці й технічні спеціалісти, які воліли працювати в повній ізоляції, аби ніхто не заволодів їхніми безцінними ідеями.

    Зважаючи на це, Начальник погодився прийняти замовлення клієнта й аж ніяк не здивувався, дізнавшись, що його розшукують люди з Всесвітньої організації охорони здоров’я. Не думав він двічі й тоді, коли, здавалося, сама директорка ВООЗ доктор Елізабет Сінскі поставила собі завдання знайти їхнього клієнта.

    Консорціум завжди мав справу з впливовими супротивниками.

    Згідно з домовленістю, Консорціум виконував свої зобов’язання стосовно Цобріста без зайвих запитань і впродовж усього терміну контракту перешкоджав зусиллям Сінскі.

    Упродовж майже всього терміну контракту.

    Менш ніж за тиждень до закінчення терміну контракту Сінскі якимось чином вдалося виявити Цобріста у Флоренції. Вона пішла в наступ: залякувала й переслідувала науковця доги, доки він не наклав на себе руки. Уперше за свою кар’єру

    Начальнику не вдалося забезпечити захист, який він взяв зобов'язання гарантувати, і це не давало йому спокійно спати... а ще його непокоїли химерні обставини смерті Цобріста.

    «Він волів скінчити життя самогубством... аби тільки не натрапити до рук своїх переслідувачів. Що ж у біса Цобріст від них ховав?»

    Відразу ж після смерті Цобріста Сінскі вилучила з його банківського сейфа один предмет, і тепер Консорціум зійшовся у двобої із Сінскі у Флоренції — то були напружені перегони з метою знайти...

    А що знайти?

    Начальник спіймав себе на тому, що інстинктивно поглянув на книжкову полицю й важкий фоліант, який два тижні тому йому подарував із божевільним виразом очей Цобріст.

    То була «Божественна комедія».

    Начальник взяв книгу з полиці, відніс до стола і з важким виляском кинув на його поверхню. Тремтячими пальцями він перегорнув обкладинку і знову прочитав напис на першій сторінці.

    Любий друже, дякую за те, що допоміг мені на моєму шляху. Тобі вдячний також увесь світ.

    «По-перше, — подумав Начальник, — ми з тобою ніколи не були друзями».

    Він прочитав той напис іще тричі. А потім перевів погляд на червоне кружальце, яким клієнт окреслив у його календарі завтрашню дату.

    «Увесь світ вдячний?»

    Він відвернувся від книги й довго сидів, вдивляючись в обрій.

    У тиші, що запала довкола, Начальник подумав про відео, і йому пригадалися слова координатора Нолтона під час недавньої телефонної розмови. «А чи не могли б ви переглянути те відео до оприлюднення... бо його зміст є вельми бентежним».

    Той дзвінок і досі турбував Начальника. Нолтон — один із найкращих координаторів, і його прохання було подією екстраординарною. Координатор Нолтон чудово знав, що протокол, який розписував завдання й розкладав їх по попичках, не можна порушувати, але фактично запропонував ці* зробити.

    Знову поклавши «Божественну комедію» на полицю, Начальник підійшов до пляшки шотландського віскі й налив собі півсклянки.

    Він мав прийняти важке рішення.

    Розділ 52

    Відомий як церква Данте, святий храм Санта-Маргеріта де Черкі є скоріше капличкою, а не церквою. Малесенька однокімнатна молитовня — популярне місце паломництва шанувальників творчості Данте, які побожно ставляться до неї як до священної будівлі, де сталися дві визначні події в житті поета.

    Згідно з легендою, саме в цій церкві Данте вперше побачив Беатріче Портінарі — жінку, яку він покохав із першого погляду й за якою тужив усе своє життя. Але Беатріче вийшла заміж за іншого чоловіка, і це завдало Данте великого душевного болю. А потім вона померла молодою — у двадцять чотири роки.

    Саме в цій церкві кілька років по тому Данте обвінчався з Джеммою Донаті, жінкою, котра, навіть за свідченням великого письменника і поета Боккаччо, не стала для Данте доброю супутницею життя. Попри те, що у них народилися діти, чоловік і дружина не виявляли одне до одного великої симпатії, а після вигнання Данте жоден із них не палав пристрасним бажанням побачитися знову.

    А великим коханням Данте на все його життя стала передчасно померла Беатріче Портінарі, яку поет майже не знав, однак його пам’ять про неї виявилася настільки потужною, що її привид став тією музою, котра надихнула Данте на великі твори.

    У знаменитій збірці Дантової поезії «Нове життя» («La Vita Nuova») чимало віршів, у яких він співає хвалу «благословенній Беатріче». Іще більше хвалебної інтонації лунає в «Божественній комедія», де Беатріче зображена не інакше, як рятівниця поета, що веде його до раю. І в обох творах Данте тужить за своєю недосяжною прекрасною дамою.

    Нині Дантова церква стала притулком для людей із розбитим серцем, які страждають від неподіленого кохання. Усипальниця молодої Беатріче розташована в цій церкві, а її проста гробниця стала місцем паломництва як шанувальників Данте, так і закоханих із розбитими серцями.

    Ленґдон із Сієнною пробиралися ранковою старою Флоренцією до цієї церкви, і вулиці, якими вони йшли, ставали дедалі вужчими, аж поки не перетворилися на відомі в усьому туристичному світі вузенькі пішохідні проходи. Інколи там з’являвся якийсь місцевий автомобіль, що насилу протискався крізь цей лабіринт, змушуючи перехожих розпластуватися по стінах, щоби з ним розминутися.

    — Церква отам за рогом, — сказав Ленґдон Сієнні, сподіваючись, що хтось із туристів у ній їм допоможе. Професор знав, що їхні шанси знайти доброго самаритянина зросли, бо Сієнна забрала в нього свою перуку та віддала його піджак. Вони знову стали такими, як були, перетворившись із підстаркуватого рокера й скінхеда на... університетського професора й гарненьку молоду жінку.

    Ленґдон знов почувався у своїй стихії.

    Коли вони ввійшли до ще вужчої вулички — віа дель Престо — Ленґдон придивився до дверей. Знайти вхід до церкви завжди було непросто, бо сама будівля дуже маленька, не прикрашена нічим і встромлена поміж двома іншими спорудами. Можна дуже легко пройти повз і навіть не помітити її. Як не дивно, але цю церкву було легше знайти не очима, а вухами.

    Одною з особливостей церкви Данте було те, що там часто проводилися концерти, а коли концертів не було, то в церкві вмикали записи попередніх концертів, щоби відвідувачі в будь-який час могли насолоджуватися музикою.

    Як Ленґдон і передбачав, коли вони пішли вузенькою вуличкою, почулися тихі звуки музичного запису, які ставали дедалі гучнішими, аж поки він із Сієнною не зупинився перед непримітним входом. Єдиною підказкою того, що вони прийшли, куди треба, була маленька вивіска — пряма протилежність червоному транспаранту на музеї Данте. Ця вивіска скромно виголошувала, що перед ними церква Данте й Беатріче.

    Коли Ленґдон із Сієнною ввійшли з вулиці до темного приміщення церкви, повітря стало прохолоднішим, а музика — гучнішою. Інтер’єр був суворим та простим... і навіть дещо скромнішим, аніж запам’яталося Ленґдону. Усередині була лишень купка туристів. Хтось ходив туди-сюди, хтось робив записи в книзі відвідувачів, хтось тихо сидів на лавах, слухаючи музику, або роздивлявся колекцію творів мистецтва.

    За винятком вівтаря з розписами художника Нері ді Біччі, присвяченими Мадонні, майже всі оригінальні мистецькі твори в цій каплиці замінили творами сучасними, котрі стосувалися двох знаменитостей — Данте й Беатріче. Саме це й було головною причиною відвідування цієї церкви туристами. На більшості картин зображувався Данте з пристрасним тужливим поглядом під час його першої зустрічі з Беатріче, коли поет, за його власним зізнанням, закохався з першого погляду. Ці картини дуже різнилися за художньою цінністю, і більшість із них, на думку Ленґдона, були недоречними й позбавленими смаку. На одному з таких полотен знаменитий червоний каптур із відкоченими навушниками мав вигляд, наче Данте поцупив цю річ у якогось Санта-Клауса. Проте повтор теми тужливого погляду поета на його музу Беатріче не залишав жодного сумніву, що це була церква зболеного кохання — нездійсненного, неподіленого та нереального.

    Ленґдон інстинктивно повернувся ліворуч і поглянув на скромну гробницю Беатріче Портінарі. Головним чином, саме до неї приходили люди, але подивитися не стільки на гробницю, скільки на той предмет, що стояв біля неї.

    То був плетений із лози кошик.

    І цього ранку, як і завжди, простий кошик із лози стояв біля гробниці Беатріче. І, як і завжди, цього ранку він був повний складених смужечок паперу — то були рукописні послання відвідувачів самій Беатріче.

    Беатріче Портінарі стала такою собі святою покровителькою закоханих, які народилися під нещасливою зіркою, і, за легендою, написані від руки молитви до Беатріче слід було покласти до кошика в надії, що вона стане заступницею дописувача і, можливо, спонукає когось палкіше кохати його або вкаже авторові чи авторці послання, як знайти справжнє кохання, або навіть допоможе прохачеві забути померлу кохану людину.

    Багато років тому Ленґдон, страждаючи від творчих мук під час написання наукового твору з історії мистецтва, зайшов до цієї каплички й поклав до кошика послання, у якому прохав Дантову музу не знайти йому істинне кохання, а пролити на нього частину того натхнення, яке дало змогу Данте написати свій фоліант.

    Співай в мені, музо, й розповідай історію вустами моїми...

    Перший рядок Гомерової «Одіссеї» видався йому тоді доречним вираженням власного благання, і Ленґдон потайки вірив, що він і справді викресав у Беатріче іскру божественного натхнення, бо після повернення додому написав ту книгу з надзвичайною легкістю.

    Scusate! (Вибачте!) — раптом почувся голос Сієнни, що голосно відлунив у тісному приміщенні церкви. — Potete ascoltarmi tutti? (Ви не могли б мене всі послухати?)

    — Ленґдон різко крутнувся й побачив, що то Сієнна звернулася до туристів, які розбрелися по церкві, і вони витріщилися на неї з осторогою й легким переляком.

    — Сієнна мило всміхнулася й спитала по-італійськи, чи ніхто, бува, не має при собі примірника Дантової «Божественної комедії». Дехто з туристів похитав головою, дехто підозріло зиркнув на неї, і тоді Сієнна поставила це саме запитання англійською, але результат теж був негативним.

    — Немолода жінка, яка протирала вівтар, суворо засичала на Сієнну й приклада до рота палець — мовчи, мовляв.

    — Сієнна повернулася до Ленґдона й нахмурилася, немов питаючи: «Ну, і що тепер?»

    — «Оптовий» підхід, до якого вдалася Сієнна, попрохавши допомоги відразу у всіх відвідувачів, був зовсім не тим, що хотів зробити Ленґдон, але він мусив визнати, що очікував- таки на позитивну реакцію на її прохання. Під час попередніх відвідин цієї церкви він запам’ятав, що тут не бракувало туристів, які читали «Божественну комедію», насолоджуючись повним зануренням у творчість Данте та його життя.

    — Але сьогодні було інакше.

    — Ленґдон спрямував погляд на літню подружню пару, що сиділа у фронтальній частині каплиці. Голова старого сильно нахилилася вперед, його підборіддя торкалося грудей — вочевидь, він крадькома дрімав. Але жінка, що сиділа поруч, навпаки, мала надзвичайно жвавий вигляд, а з-під її сивого волосся тягнулися донизу білі дроти навушників.

    — «О, проблиск надії», — подумав Ленґдон і рушив проходом до подружжя. Як він і сподівався, ті характерні дротинки навушників тягнулися до айфону, що лежав у жінки на колінах. Відчувши, що на неї дивляться, жінка підвела голову й висмикнула навушники із вух.

    Ленґдон і гадки не мав, якою мовою розмовляла та жінка, але всесвітнє поширення айфонів, айпедів та айподів спричинилося до появи лексикону, не менш поширеного у світі, аніж універсальні фігурки чоловіка та жінки, що «прикрашали» громадські туалети.

    — Айфон? — спитав Ленґдон, удавано замилувавшись пристроєм, який лежав у жінки на колінах.

    Обличчя старенької відразу ж освітилося усмішкою, і вона з гордістю кивнула.

    — Така корисна й розумна штучка, — прошепотіла вона з британським акцентом. — Це мені син подарував. Я слухаю повідомлення зі своєї електронної пошти. Ви уявляєте? Я слухаю повідомлення з електронки! Цей маленький безцінний прилад фактично читає їх мені! А з моїм поганим зором це така підмога!

    — Я також маю айфон, — сказав, усміхаючись, Ленґдон, обережно сідаючи біля жінки, щоби не сполохати її сплячого чоловіка. — Але минулої ночі я примудрився його загубити.

    — О, яка трагедія! А ви не намагалися увімкнути послугу «знайди свій айфон»? Мій син каже, що...

    — Який же я дурний, я навіть не здогадався ту послугу активувати. — Ленґдон засоромлено глянув на жінку й обережно і невпевнено почав: — Якщо це вас не надто потурбує, чи не могли б ви позичити мені ваш айфон на хвилину? Мені треба дещо подивитися в Інтернеті. Це мені дуже допомогло б.

    — Та які проблеми, звичайно ж! — Витягнувши навушники, жінка подала йому пристрій. — Нема питань. От бідолаха.

    Ленґдон подякував їй і взяв айфон. Поки старенька щось туркотіла про те, як було б жахливо, якби загубився її айфон, Ленґдон розгорнув ґуґлівське пошукове вікно й натиснув кнопку мікрофона. Коли пристрій пискнув один раз, Ленґдон чітко начитав шуканий рядок: «Данте, «Божественна комедія», «Рай» пісня двадцять п’ять».

    Жінка здивувалася, бо, певно, іще не знала про таку властивість айфону. Коли на маленькому екрані з’явилися результати пошуку, Ленґдон крадькома зиркнув на Сієнну, яка гортала якийсь рекламний проспект біля кошика із записками до Беатріче.

    Неподалік від того місця, де стояла Сієнна, у затінку навколішки напружено молився чоловік у краватці, низько нахиливши голову. Ленґдон не бачив обличчя незнайомця, але його серце стиснулося жалем до цього самотнього чоловіка, який, вочевидь, втратив свою кохану і прийшов сюди за втіхою.

    Ленґдон знову зосередив увагу на айфоні, і через кілька секунд знайшов посилання на цифровий варіант «Божественної комедії», доступ до якого був безкоштовний, бо той ресурс

    призначався для загального користування. Коли сторінка розгорнулася саме на пісні двадцять п’ять, Ленґдон зізнався сам собі, що глибоко вражений можливостями нових технологій. «Час мені кинути бути таким снобом і твердолобим прихильником книжок у шкіряних палітурках, — подумав він. — Ці електронні книжки також є по-своєму корисними».

    Старенька занепокоєно спостерігала за його діями, а потім обережно натякнула на високі розцінки за пошук в Інтернеті на закордонних ресурсах. Ленґдон зрозумів, що «вікно можливостей» розчинилося для нього ненадовго, і тому цілковито зосередився на веб-сторінці, яка з’явилася перед його очима.

    Текст був дрібний, але тьмяне освітлення в церкві зробило його більш читабельним на підсвіченому екрані. Ленґдон із задоволенням пересвідчився, що випадково надибав на переклад Мандельбаума — популярний сучасний варіант, автором якого був покійний професор Аллен Мандельбаум. За цей блискучий переклад він отримав найвищу нагороду Італії — президентський хрест ордена «Зірка італійської солідарності». Хоча порівняно з перекладом Лонгфелло тексту Мандельбаума бракувало поетичності, він вирізнявся тим, що був значно зрозумілішим.

    «Сьогодні чіткість є важливішою для мене, аніж поетичність», — подумав Ленґдон, сподіваючись швидко знайти в тексті посилання на конкретне місце у Флоренції, де Іґнаціо Бусоні сховав посмертну маску Данте.

    Малесенький екран айфону міг показувати лише шість рядків одночасно, і поки Ленґдон читав, йому пригадався увесь пасаж. На початку пісні двадцять п’ятої Данте згадував саму «Божественну комедію» і те, яких фізичних зусиль вартувало йому її написання, а потім висловлював надію, що, можливо, ця божественна поема зможе пом’якшити нелюдську жорстокість вигнання, яке не дозволяло йому повернутися до улюбленої Флоренції.

    Пісня XXV Якщо так станеться... що ця свята поема, Цей твір, написаний і небесами, і землею, Через який я схуд за всі ці довгі роки... Якщо він зможе подолати ту жорстокість, Яка мене до рідної домівки не пускає, У ту кошару, де я спав малим ягням, оточений вовками злими...

    У цьому пасажі згадувалася «рідна» Флоренція, домівка, за якою тужив Данте, пишучи свою «Божественну комедію», та Ленґдон не побачив у ньому жодного конкретного натяку на ту чи іншу точку в цьому місті.

    — А що вам відомо про розцінки на скачування інформації? — спитала старенька, із тривогою поглядаючи на свій пристрій. — Пам’ятаю, що мій син сказав мені бути обережнішою з інтернет-пошуком за кордоном.

    Ленґдон запевнив її, що на його пошук піде лише хвилина й сказав, що відшкодує витрати, але таки відчув, що вона не дасть йому прочитати до кінця всі сто рядків двадцять п’ятої пісні.

    Він швидко прогорнув текст до наступних шести рядків і прочитав далі:

    Тоді вже з іншим голосом та з іншим золотим руном Я повернусь додому як поет та одягну, Біля купелі, де мене хрестили, вінець лавровий; Бо там я вперше увійшов до тої віри, Що робить наші душі бажаними Господу, А потім за ту віру, мені Петро чоло вінцем прикрасив.

    Ленґдон у загальних рисах також пригадав цей пасаж — нечіткий натяк на політичну угоду, яку запропонували Дайте його вороги. Згідно з історичними джерелами, «вовки», котрі не пускали Данте до Флоренції, повідомили, що він зможе повернутися, якщо погодиться на публічний осуд: стане перед усіма парафіянами сам-один біля купелі в самій ряднині на голе тіло й таким чином визнає свою провину.

    У пасажі, який Ленґдон щойно прочитав, Данте, відкинувши таку принизливу пропозицію, заявляє, що якщо й повернеться коли-небудь до купелі, де його хрестили, то не в ряднині винуватого чоловіка, а з лавровим вінцем поета.

    Ленґдон уже був підніс палець, щоби прогорнути текст далі, але жінка раптом запротестувала й простягнула руку до айфону, бо, вочевидь, передумала, злякавшись високих розцінок.

    Та Ленґдон ледь почув її. За якусь частку секунди, коли його палець іще не встиг торкнутися екрана, його погляд ковзнув рядком тексту поеми, і професор прочитав той рядок вдруге.

    Я повернусь додому як поет та одягну Біля купелі, де мене хрестили, вінець лавровий.

    Ленґдон витріщився на ці слова, відчувши, що, намагаючись поспіхом знайти натяк на якесь конкретне місце, він мало не пропустив те, що кидалося у вічі в найперших рядках:

    ...Біля купелі, де мене хрестили...

    У Флоренції була розташована одна з найвідоміших у світі купелей, яку понад сімсот років використовували для того, щоби омивати й хрестити маленьких флорентійців, серед яких був і Данте Аліґ’єрі.

    Ленґдон швидко уявив собі споруду з тією купіллю. То була пишна восьмикутна будівля, яка багато в чому мала більший стосунок до небес, аніж сам собор Дуомо. «А чи встиг я прочитати все те, що слід було прочитати? — подумав Ленґдон. — Невже саме цю споруду мав на увазі Іґнаціо?»

    У його голові спалахнув промінь золотистого світла, і в уяві постав прекрасний образ — приголомшлива бронзова брама, яка сліпуче сяяла в ранковому сонці.

    «Тепер я знаю, що мені хотів сказати Іґнаціо!»

    І через кілька секунд усі сумніви випарувалися, як роса на сонці, оскільки Ленґдон пригадав, що Іґнаціо Бусоні був одним із тих нечисленних обраних, які мали змогу ту браму замикати.

    «Роберте... Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися».

    Ленґдон віддав айфон жінці й щиро їй подякував.

    А потім кинувся до Сієнни й збуджено прошепотів:

    — Я знаю, про яку браму казав Іґнаціо! Про Браму раю\

    Сієнна завагалася.

    — Брама раю? А хіба вона не на небесах?

    — Узагалі-то, — відповів Ленґдон, з іронічною посмішкою прямуючи до дверей, — якщо знати, де шукати, то вся Флоренція є раєм.

    Розділ 53

    Я повернусь додому як поет... біля купелі, де мене хрестили...

    Ці слова досі відлунювали в голові Ленґдона, коли він вів Сієнну на північ вузьким проходом, відомим, як віа делло Студіо. Їхня кінцева мета була попереду, і з кожним кроком у Ленґдона міцніла впевненість у тім, що вони рухаються в правильному напрямку і їм вдалося відірватися від своїх переслідувачів.

    Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.

    Коли вони підійшли до кінця проходу, схожого на глибоку ущелину, Ленґдон почув попереду гамір. Раптом ущелина, що оточувала їх з обох боків, різко скінчилася — і вони михлюпнулися з неї на величезний обшир.

    То була п’яца дель Дуомо.

    Цей гігантський майдан зі складною конструкцією споруд був давнім релігійним центром Флоренції, а в наші дні і центру релігійного перетворився на центр туристичний.

    — П’яца вже була запруджена туристичними автобусами й натовпами відвідувачів, які купчилися біля знаменитого флорентійського собору.

    Вийшовши на південний край майдану, Ленґдон із Сієнною опинилися навпроти бокової стіни собору з його захопливим зовнішнім оздобленням із рожевого, зеленого та білого мармуру. Собор, що приголомшував і розмірами, від яких перехоплювало дух, і майстерністю, із якою він був збудований, тягнувся в обох напрямках, здавалося, безкінечно, і його загальна довжина майже дорівнювала довжині монумента Вашингтона, якщо покласти його на бік.

    Попри відмову від традиційного однобарвного мурування на користь надзвичайно яскравої суміші кольорів, ця споруда була суто готичною: класичною, міцною й кремезною.

    Ленґдон мав визнати, що під час першої подорожі до Флоренції архітектура собору видалася йому кричуще пістрявою й майже позбавленою смаку. Однак у наступних поїздках він спіймав себе на тому, що годинами придивлявся до цієї споруди, дивовижно захоплений її незвичними естетичними ефектами, і зрештою визнав її приголомшливу красу.

    Дуомо, а офіційно собор Санта-Марія дель Фіоре, окрім того, що дав прізвисько Іґнаціо Бусоні, був не лише духовним центром Флоренції, а й джерелом усіляких драматичних історій та інтриг упродовж сторіч.

    У складному й неоднозначному минулому цієї споруди були й тривалі й несамовиті дебати про суперечливу фреску Базарі «Судний день» під куполом, і напружений конкурс, на якому вибирали архітектора для завершення самого купола і результати якого спричинилися до гострих суперечок.

    Насамкінець вигідний контракт дістався Філіппо Брунеллескі, і він завершив будівництво купола, найбільшого у свої часи. А нині самого Брунеллескі можна побачити у вигляді скульптури — він сидить собі біля Палацо дей Канонічі, задоволено споглядаючи свій шедевр.

    Цього ж ранку Ленґдон, звівши очі на уславлений купол із червоної черепиці, який став неабияким архітектурним досягненням своєї епохи, пригадав, як колись здуру вирішив піднятися на купол, але швидко виявив, що його вузенькі, забиті туристами сходи були такими ж лячними, як і решта тісних конструкцій, де він зазнавав нападів клаустрофобії. Але навіть попри цю обставину, Ленґдон був вдячний долі за тяжкі випробування, пережиті під час сходження на купол Брунеллескі, оскільки саме вони підштовхнули його до прочитання цікавої книги Росса Кінга з такою назвою.

    — Роберте, — озвалася Сієнна. — Ти йдеш?

    Ленґдон відірвав погляд від купола, збагнувши, що закляк, милуючись красою архітектури.

    Вони пішли далі, рухаючись по периметру майдану. Тепер собор був праворуч від них, і Ленґдон помітив, що деякі туристи вже виходили з бокових дверей; завершивши огляд, вони, напевне, уже викреслили собор зі списку об’єктів, де неодмінно слід побувати.

    Попереду бовванів безпомилково впізнаваний контур кампаніли — другої з трьох споруд кафедрального комплексу. Зазвичай відома як вежа Джотто, кампаніла не залишала сумнівів у тім, що належала до собору, розташованого поруч. Прикрашена оригінальним рожевим, зеленим і білим облицювальним каменем, квадратна вежа видряпувалася до неба на запаморочливу висоту близько трьохсот футів. Ленґдону завжди було дивно, що ця тендітна споруда простояла багато сторіч, переживши землетруси та негоду, особливо зважаючи на те, що важкій «голові» дзвіниці доводилося витримувати вагу дзвонів, що сягала понад двадцять тисяч фунтів.

    Сієнна швидко крокувала поруч, знервовано оглядаючи небо за вежею й побоюючись появи безпілотника, але його ніде не було видно. Натовп був вельми щільний як для такої ранньої години, і Ленґдон навмисне намагався триматися в його гущавині.

    Наближаючись до вежі Джотто, вони пройшли повз художників-карикатуристів, що стояли біля мольбертів і малювали шаржовані зображення туристів — підліток на скейтборді, дівчина з конячими зубами та ключкою лакрос у руці, двійко молодят, що цілуються, сидячи на єдинорозі. Ленґдона вельми тішило те, що цей вид діяльності дозволили на тій самій священній бруківці, на яку малий Мікеланджело колись виносив свій мольберт. Швидко обігнувши підніжжя дзвіниці Джотто, Ленґдон із Сієнною звернули праворуч і вийшли на майдан перед собором. Тут натовп був найщільнішим, і туристи з усього світу націлювали фотокамери своїх телефонів угору, на мальовничий фасад собору.

    Та Ленґдон туди й не дивився, бо прикипів очима до значно меншої будівлі. Біля парадного входу до собору стояла третя, завершальна споруда кафедрального комплексу.

    Окрім того, вона ще й була улюбленою будівлею Ленґдона.

    Баптистерій Сан-Джованні.

    Оздоблений тими самими різноколірними каменями та смугастими пілястрами, що й собор, баптистерій відрізнявся від сусідніх споруд дивовижною формою — це був ідеальний восьмикутник. Ця восьмибічна будівля, яку дехто порівнював із листковим тортом, складалася з трьох чітко видимих шарів-поверхів, які завершувалися вгорі пласким білим дахом.

    Ленґдон знав, що восьмикутна форма баптистерію не мала жодного стосунку до естетики й мала прямий стосунок до символізму. У християнстві число вісім означало відродження й відновлення. Цей восьмикутник слугував візуальним нагадуванням про ті шість днів, упродовж яких Господь творив небеса й землю, про один день відпочинку та про восьмий день, у який християни «відроджувалися» й «відновлювалися» через обряд хрещення. Восьмикутники стали звичною формою баптистеріїв у всьому світі.

    Ленґдон вважав баптистерій однією з найцікавіших споруд Флоренції, але завжди дотримувався думки, що розташований він був дещо несправедливо. Деінде у світі він став би центром уваги. Одначе тут, у тіні двох колосальних родичів, видавався хирлявим і слабким молодшим братом.

    «Якщо відійти вбік, то таке враження зникне», — нагадав собі Ленґдон, пригадавши запаморочливо красиву мозаїку всередині, настільки мальовничу, що найзатятіші шанувальники порівнювали її з раєм.

    Якщо знати, куди дивитися, — іронічно сказав Ленґдон Сієнні, коли вони сюди йшли, — то Флоренція — це рай.

    Упродовж сторіч цей восьмибічний храм ставав свідком хрещення багатьох визначних постатей, серед яких був і Данте.

    Я повернуся як поет... біля купелі, де мене хрестили...

    Через вигнання Данте так і не зміг знову побувати в цьому священному місці — місці свого хрещення, — хоча н Ленґдона зростала надія на те, що посмертна маска Дайте завдяки низці неймовірних подій, що сталися минулої ночі, нарешті потрапила до баптистерію.

    «Баптистерій, — подумав Ленґдон. — Напевне, саме тут Іґнаціо сховав маску перед тим, як померти». Йому пригадалося розпачливе телефонне повідомлення Іґнаціо, і на одну моторошну мить Ленґдон уявив собі цього огрядного чоловіка, який, хапаючись за груди, шкутильгає через майдан до алеї й звідти здійснює останній у житті телефонний дзвінок, встигнувши надійно сховати маску в баптистерії.

    Для тебе брама відчинена.

    Ленґдон очей не зводив із баптистерію, коли разом із Сієнною пробирався крізь натовп. Жінка рухалася тепер так моторно й жваво, що Ленґдону доводилося мало не підтюпцем бігти, щоби за нею встигати. Навіть на відстані він бачив, як блищали на сонці масивні парадні двері баптистерію.

    Майстерно зроблені з позолоченої бронзи, ці двері п’ятнадцять футів заввишки Лоренцо Гіберті створював аж двадцять років. Вони були прикрашені десятьма вишуканими панелями з витонченими фігурками біблійних персонажів так майстерно, що Джорджо Базарі назвав ці двері «незаперечно бездоганними по всьому... найдовершенішим шедевром з усіх коли-небудь створених».

    Однак саме Мікеланджело дав ту захоплену характеристику, котра охрестила ворота ім’ям, яке дожило й донині. Мікеланджело заявив, що ці ворота є настільки прекрасними, що їх було б доречно використовувати як... Браму раю.

    Розділ 54

    Біблія в бронзі», — подумав Ленґдон, милуючись прекрасними воротами, які постали перед ними.

    Блискуча Брама раю, яку створив Гіберті, складалася з десяти квадратних панелей, на кожній із яких була зображена важлива сцена зі Старого Заповіту. Скульптурна розповідь Гіберті розгорталася від Едемського саду до Мойсея, від Мойсея — до храму царя Соломона й тягнулася двома вертикальними колонами по п’ять панелей у кожній.

    Це приголомшливе зібрання сцен сторіччями підживлювало щось на кшталт конкурсу на визнання серед художників та істориків, і учасники цього конкурсу — від Боттічеллі до сучасних критиків — жваво аргументували, чому вважають найгарнішою саме ту, а не іншу панель. За загальною згодою, переможцями цього багатовікового конкурсу стали Яков та Ісав на центральній панелі лівої половини. Вочевидь, їй віддали перевагу через надзвичайну кількість мистецьких методів, використаних під час створення. Однак Ленґдон підозрював, що справжньою причиною перемоги цієї панелі на конкурсі глядацьких уподобань було те, що саме на ній Гіберті вирішив поставити свій підпис.

    Кілька років тому Іґнаціо Бусоні з гордістю показав Ленґдону ці ворота, знічено зізнавшись, що після п’ятсотрічного впливу повеней, вандалізму та забрудненого довкілля позолочену браму тихцем замінили її точною копією, а оригінал перебуває в музеї собору Дуомо на реставрації. Ленґдон вирішив ввічливо промовчати про те, що йому добре відомий той факт, що вони милуються підробкою й що насправді ця копія — уже другий екземпляр «фальшивих» дверей Гіберті, який трапився Ленґдону, а перший екземпляр він надибав абсолютно випадково, коли досліджував лабіринти Собору милосердя в Сан-Франциско й виявив, що копія Брами раю Лоренцо Гіберті слугує парадними дверима собору ще з середини двадцятого сторіччя.

    Коли Ленґдон стояв перед шедевром Гіберті, йому в око впав невеличкий інформаційних плакат, що виднівся поруч. На тому плакаті його спантеличену увагу привернула проста фраза, написана італійською.

    La peste nera.

    Ця фраза означала «Чорна смерть». «О Господи, — подумав Ленґдон, — куди б я не пішов — усюди вона!» Згідно з плакатом, ці ворота були змайстровані на виконання обітниці Богу — як вияв вдячності за те, що Флоренції якимось чином вдалося уникнути чуми.

    Ленґдон знову повернувся поглядом до Брами раю, і відлуння слів Іґнаціо знову зазвучало в його голові. Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.

    Попри обіцянку Іґнаціо, Брама раю, скоріш за все, була зачиненою, як і завжди, бо відчиняли її лише на великі релігійні свята. Зазвичай туристи заходили до баптистерію крізь північні двері.

    Сієнна йшла навшпиньки позаду нього, намагаючись побачити ворота понад натовпом.

    — Там немає дверної ручки, — зауважила вона. — Немає отвору для ключа. Там немає нічого.

    «І то правда», — подумав Ленґдон, знаючи, що Гіберті не став би руйнувати свій шедевр чимось настільки земним та банальним, як дверна ручка.

    — Ці двері відчиняються всередину. І замикаються вони зсередини.

    Сієнна на мить замислилася й стиснула ниточкою губи.

    — Отже, якщо дивитися звідси... то неможливо побачити, двері замкнені чи ні.

    Ленґдон кивнув.

    — Сподіваюся, саме це й мав на увазі Іґнаціо.

    Він пройшов кілька кроків праворуч і визирнув з-за північного краю споруди на значно скромніше прикрашені двері — вхід для туристів, — де знуджений екскурсовод палив цигарку й відганяв допитливих туристів, показуючи на оголошення, що висіло біля входу: «ПРАЦЮЄ з 13.00 до 17.00».

    «Отже, баптистерій не відчиняли впродовж кількох годин, — із задоволенням подумав Ленґдон. — І всередині ще нікого не було».

    Інстинктивно він поглянув на наручний годинник — і знову пересвідчився, що його Міккі-Маус зник.

    Коли професор обернувся, до Сієнни вже приєдналася група туристів — вони робили знімки через простеньку залізну загорожу, зведену за кілька футів від Брами раю, щоби відвідувачі не підходили надто близько до шедевра Гіберті.

    Ця захисна загорожа з кованого заліза мала гострі вершечки у вигляді кінчиків сонячних променів, умочених у золотисту фарбу. Вона нагадувала нехитру загорожу приміських будинків. Інформаційна дошка, що описувала Браму раю, була дещо невдало розташована не на самих бронзових воротах, що вражали своєю красою, а на оцій простенькій захисній огорожі.

    Ленґдону вже доводилося чути, що невдале розташування інформаційної дошки інколи збивало туристів із пантелику; от і тепер якась огрядна жіночка в дорогому спортивному костюмі проштовхалася крізь натовп й із саркастичною гримасою поглянула на кований парканчик.

    — Брама раю?! Чорт, та вона більше схожа на загорожу собачої будки в моєму дворі! — І жіночка почимчикувала далі, перш ніж хто-небудь зміг пояснити її помилку.

    Сієнна простягнула руку і, схопившись за захисний парканчик, невимушено подивилася крізь ґрати на замковий механізм, що виднівся на зворотному боці.

    Поглянь, — прошепотіла вона, повертаючись до Ленґдона й дивлячись на нього широко розкритими від здивування очима. — Навісний замок із протилежного боку і справді відімкнений.

    Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.

    Ленґдон зиркнув угору, на Браму раю поза огорожею. Якщо Іґнаціо й залишив важкі ворота баптистерію незамкненими на важкий засув, то вони просто гойднуться й прочиняться від поштовху. Однак проблема полягала в тім, як добратися до воріт, не привертаючи уваги людей на майдані, включно, поза сумнівом, із поліцією та охоронцями собору.

    — Ой, погляньте! — заверещала раптом якась жінка, що стояла поруч. — Він от-от стрибне! — Її голос був сповнений страху. — Отам, на дзвіниці!

    Ленґдон різко крутнувся в протилежний від брами бік і помітив, що то... кричала Сієнна. Вона стояла на відстані п’яти ярдів від нього, показувала на дзвіницю Джотто й кричала:

    — Отам, нагорі! От-от він стрибне!

    Кожна пара очей поглянула вгору, обдивляючись вершечок дзвіниці. Поруч щось вигукували й тицяли пальцями інші люди.

    — Хтось збирається стрибати?!

    — Де?!

    — Я там нікого не бачу!

    — Та отам, ліворуч!

    І за кілька секунд людей на всьому майдані охопила паніки, тепер і вони вигукували й показували руками на дзвіницю, вдивляючись у її вершечок. Із шаленістю вогню, що поглинає в полі суху траву, хвиля страху прокотилася майданом і затопила його, і тепер геть увесь натовп витягував шиї, тицяв пальцями на вежу й щось вигукував.

    «Вірусний маркетинг», — подумав Ленґдон, усвідомлюючи, що має лише одну секунду у своєму розпорядженні. Він враз ухопився за кований парканчик і рвучко розчинив його, а Сієнна тим часом швидко повернулася до нього й теж прослизнула до вузького проміжку між захисною огорожею та Брамою раю. Зачинивши за собою парканчик, вони обернулися й постали перед бронзовими дверима п’ятнадцять футів заввишки. Сподіваючись, що він зрозумів Іґнаціо як слід, Ленґдон наліг плечем на одну половинку масивних подвійних дверей і сильно уперся ногами.

    Спочатку не сталося нічого. Але потім із болісною повільністю громіздка секція зарухалася. Двері таки відчинені! Піддавшись, Брама раю прочинилася на один фут, і Сієнна, не барячись, боком прослизнула всередину. Ленґдон кинувся за нею, продершись боком крізь вузький отвір у темряву баптистерію.

    Обернувшись, вони обоє попхнули двері назад і з глухим завершальним стукотом швидко зачинили масивний портал. Шум і гам, що долітали знадвору, умить поступилися місцем тиші.

    Сієнна показала на довгий дерев’яний брус, що лежав на долівці під ногами. Він мав вставлятися в бокові скоби обабіч дверей, слугуючи таким собі велетенським засувом.

    — Напевне, Іґнаціо навмисне зняв його для тебе, — пояснила вона.

    Вони разом підняли той брус і вставили назад у скоби, фактично замкнувши Браму раю... й убезпечивши себе всередині.

    Ленґдон із Сієнною довго стояли, спершись на двері й переводячи дух. Після гамору майдану всередині баптистерію виникало відчуття миру та спокою — наче в самому раю.

    * * *

    А біля баптистерію Сан-Джованні чоловік у дизайнерських окулярах і пістрявій краватці йшов крізь натовп, ігноруючи занепокоєні погляди тих, хто помічав кривавий висип на його шкірі.

    Він щойно підійшов до бронзових дверей, крізь які Роберт Ленґдон і його супутниця так хитромудро проникли всередину. Навіть тут, надворі, він почув, як важко гепнув дерев’яний брус, блокуючи двері зсередини.

    «Отже, звідси туди вже не потрапити».

    На майдані все повільно поверталося до норми. Туристи, котрі очікувально витріщалися на вершечок дзвіниці, уже втрачали інтерес. Ніякого стрибуна там не виявилося.

    І шкіра в чоловіка знову зачесалася, його стан дедалі погіршувався. Уже й пальці набрякли й порепалися. Він засунув руки до кишені, щоби не чухатися. Відчуваючи гупання в грудях, чоловік пішов по периметру восьмикутника, шукаючи інший вхід.

    Щойно він звернув за ріг будівлі, як відчув різкий біль у кадику — і спіймав себе на тому, що знову чухається.

    Розділ 55

    Легенда каже, що, потрапивши всередину баптистерію Сан-Джованні, людина просто фізично не може не поглянути вгору. І Ленґдон, попри те, що вже бував тут багато разів, знову відчув містичний потяг до цього приміщення й дозволив погляду піднятися до стелі.

    Високо-високо вгорі дах баптистерію сходився аркою з боків на вісімдесят футів. Стеля блищала й мерехтіла, наче складена з жаристого вугілля. Її відполірована янтарно-золота поверхня нерівно віддзеркалювала довколишнє світло смальтовими кахлями, яких налічувалося понад мільйон, — то були малесенькі шматочки мозаїки, вирізані вручну зі склоподібного кварцу й розташовані шістьма концентричними колами, у яких зображені біблійні сцени.

    Підкреслюючи красу пишної верхньої частини приміщення, природне світло пронизувало темний простір крізь центральне округле вікно — приблизно так, як у римському Пантеоні. Ефект природного світла посилювався за допомогою низки високих і вузьких вікон у глибоких впадинах, що кидали потоки світла, такого сконцентрованого й густого, наче воно було твердим, схожим на бруси, що підпирали конструкцію під кутом, який безперервно змінювався.

    Заглиблюючись із Сієнною в приміщення, Ленґдон милувався легендарною мозаїкою на стелі — то було багатошарове зображення раю та пекла, дуже схоже на описане в «Божественній комедії».

    «Данте Аліґ’єрі бачив усе це ще дитиною, — подумав Ленґдон. — То було натхнення, яке прийшло згори».

    Тепер Ленґдон зосередив увагу на центральному елементі мозаїки. Витаючи над головним вівтарем, здіймався вгору Ісус Христос заввишки двадцять сім футів. Він судив спасенних та проклятих.

    Праворуч від Ісуса праведники здобували у винагороду вічне життя.

    Однак ліворуч від Нього грішників каменували, підсмажували на гострих палях, а ще їх пожирали всілякі потворні істоти.

    Цими тортурами керував велетенський сатана, зображений на мозаїці у вигляді пекельного звіра-людожера. Ленґдон завжди внутрішньо зіщулювався, дивлячись на цю фігуру, яка понад сімсот років тому витріщалася вниз на малого Данте Аліґ’єрі, налякавши його і врешті надихнувши зобразити диявола як істоту, що зачаїлася в завершальному колі пекла.

    На моторошній мозаїці вгорі рогатий диявол поглинав людину, починаючи з її голови. Ноги жертви, звисаючи з рота сатани, метлялися приблизно так само, як і ноги грішників, закопаних по пояс головою донизу в восьмому колі Дантового пекла.

    «Lo ’mperador del doloroso regno (Імператор похмурого царства)», — подумав Ленґдон.

    Із вух сатани виповзали, звиваючись, два здоровенні змії, які також пожирали грішників, створюючи враження, наче сатана має три голови — точнісінько так, як зобразив його Данте у завершальній пісні свого «Пекла». Понишпоривши в пам’яті, Ленґдон пригадав уривки образів, створених Данте.

    На голові він мав аж три обличчя...

    Три підборіддя вкрились пінистою кров’ю...

    Три його роти працювали, наче жорна...

    Що перемелювали грішників по три за один раз.

    Ленґдон знав, що троїстість сатани мала символічне значення: це цілковито урівнювало його з потрійною міццю Святої Трійці.

    Ленґдон, споглядаючи це жахливе зображення, намагався уявити враження, яке воно справляло на молодого Дайте, коли той роками ходив на службу до цієї церкви й бачив, як сатана витріщається на нього щоразу, коли він молився. Однак цього ранку Ленґдон мав бентежне відчуття, що диявол витріщається саме на нього.

    Він швидко опустив погляд на балкон другого поверху баптистерію та на галерею — єдине місце, звідки жінкам дозволялося спостерігати за обрядом хрещення, а потім глянув ще нижче, на підвішену гробницю антипапи Іоанна XXIII, чиє тіло спочиває на стіні, наче печерний відлюдник або помічник фокусника, на якому останній демонструє трюк левітації.

    Нарешті погляд Ленґдона опустився до прикрашеної декоративними кахлями долівки, яка, на думку багатьох, містить посилання на середньовічну астрономію. Він пройшовся поглядом по вишуканих чорно-білих мереживах долівки і спрямував його в самісінький центр залу.

    «Онде вона», — подумав він, знаючи, що дивиться тепер на ту саму точку, де в другій половині тринадцятого сторіччя хрестився Данте Аліґ’єрі.

    — Я повернусь додому як поет... біля купелі, де мене хрестили, — сказав Ленґдон, і його голос відлунив у порожньому приміщенні. «Ось де вона».

    Сієнна стривожено поглянула на центр підлоги, туди, куди показував Ленґдон.

    — Але ж... там нічого немає.

    — Немає, але було, — відповів професор.

    Усе, що лишилося, — це велика восьмикутна панель червонувато-коричневого кольору. Цей навдивовижу простий восьмикутний майданчик чітко переривав мереживо більш вишукано спроектованої долівки й нагадував не що інше, як велику залатану дірку, якою він, власне, і був.

    Ленґдон швидко пояснив, що початкова купіль баптистерію — то велика восьмикутна чаша, розташована в самісінькому центрі приміщення. Сучасні купелі є зазвичай чашами, піднятими над рівнем підлоги, а тодішні купелі більше відповідали буквальному значенню слова font — «криниця» чи «фонтан», — тож це був глибокий басейн із водою, у який учасників обряду хрещення можна було занурювати. Ленґдон уявив собі, як голосно верещали малюки у цьому кам’яному приміщенні, коли їх опускали у великий басейн із крижаною водою, що стояв колись посеред цього залу.

    — Хреститися тут було холодно й страшно, — сказав Ленґдон. — Справді обряд переходу з одного стану до іншого. Інколи навіть небезпечний. Згідно з декотрими історичними джерелами, Данте колись стрибнув у купіль, щоби врятувати дитя, яке тонуло. Та хай там як, у шістнадцятому сторіччі початкову купіль замурували.

    Очі Сієнни стривожено забігали приміщенням.

    — Але якщо купелі тут уже давно немає... то куди Іґнаціо сховав маску?!

    Ленґдон зрозумів її тривогу. Бо в цій масивній споруді не бракувало схованок — за колонами, статуями, гробницями, у нішах, на вівтарі та навіть під стелею.

    Проте Ленґдон почувався навдивовижу впевнено, коли повернувся й поглянув на двері, крізь які вони щойно ввійшли до баптистерію.

    — Ми маємо почати отам, — сказав він, показуючи на ділянку під стіною праворуч від Брами раю.

    На високій платформі біля дверей виднівся високий восьмикутний цоколь із різьбленого мармуру, схожий на маленький вівтар або службовий стіл. Його поверхня була вирізьблена так вишукано, що нагадувала перламутрову камею. Цей мармуровий цоколь мав полірований дерев’яний верх діаметром приблизно три фути.

    Ідучи слідком за Ленґдоном до цієї конструкції, Сієнна завагалася. Коли вони піднялися сходами й наблизилися до неї, пройшовши за огорожу, жінка аж охнула, здогадавшись, що саме перед собою бачить.

    Ленґдон усміхнувся.

    «Це не вівтар і не стіл». Поліроване дерево виявилося лядою, яка затуляла порожнисту конструкцію.

    — Це купіль? — спитала вона.

    Ленґдон кивнув.

    — Якби Данте хрестили сьогодні, то зробили б це саме в цій чаші. — Не марнуючи часу, він увібрав повні легені повітря, поклав долоні на дерев’яну ляду і, приготувавшись її підняти, відчув збудливе поколювання в пучках.

    Міцно вхопившись за краї ляди, Ленґдон підняв її і зсунув убік, а потім, обережно стягнувши з мармурової основи, поклав на підлогу біля купелі. Професор зазирнув у темпу порожнину два фути завширшки.

    Від моторошної картини, яку він там побачив, у Ленґдона перехопило дух, і він важко ковтнув слину.

    Із темряви на нього дивилося обличчя мертвого Данте Аліґ’єрі.

    Розділ 56

    Шукай — і знайдеш.

    Ленґдон стояв над краєм купелі, увіп’явшись поглядом у блідо-жовту посмертну маску, а її порожні очі зі зморшками в куточках байдуже дивилися вгору. Гачкуватий ніс і випнуте підборіддя неможливо було не впізнати.

    Данте Аліґєрі.

    Мертве обличчя мало вельми лячний вигляд саме по собі, однак щось у його розташуванні в купелі здавалося майже надприродним. На мить Ленґдон очам своїм не повірив.

    «Невже маска... висить у повітрі?»

    Ленґдон нагнувся нижче, придивляючись до моторошної картини. Купіль була кілька футів завглибшки і більше нагадувала вертикальний колодязь, аніж мілку чашу; її прямі стінки круто опускалися вниз до резервуара з водою. Виникало дивне враження, що маска застрягла на півдорозі до купелі, якимось магічним чином зависнувши в повітрі.

    За кілька секунд Ленґдон усе ж таки здогадався, що саме створювало таку ілюзію. По центру купелі проходив вертикальний штир, що стирчав над поверхнею води і закінчувався невеличкою металевою тарілочкою. Вочевидь, то був декоративний наконечник, із якого лилася вода, а може, тарілочка призначалася для того, щоби на неї класти малюка сідничками, але наразі вона слугувала п’єдесталом, на якому покоїлася маска Данте, злегка піднята над водою.

    Ленґдон із Сієнною не сказали ані слова, лише стояли одне біля одного, свердлячи поглядами зморшкувате обличчя Данте Аліґ’єрі, яке й досі було запечатане в целофановий пакет із застібкою, що створювало враження, наче Данте в ньому задихнувся. На мить обличчя, що витріщалося порожніми очима з наповненої водою чаші, збурило в Ленґдона моторошний спогад його дитинства, коли він застряг на дні глибокого колодязя й безпорадно вдивлявся вгору.

    Він викинув цей спогад із голови, простягнув руки й обережно взяв маску за боки, там, де мали б бути Дантові вуха. Хоча за сучасними стандартами обличчя поета було маленьким, старовинний гіпс виявився важчим, аніж гадав професор. Повільно піднявши маску з купелі, Ленґдон повернув її так, щоби Сієнна змогла краще роздивитися.

    Маска здавалася навдивовижу реалістичною, навіть крізь пластиковий пакет. Мокрий гіпс відтворив кожну зморшку й кожну ваду поетового обличчя. За винятком давньої тріщини по центру, маска була в прекрасному стані.

    — Переверни її, — прошепотіла Сієнна. — Погляньмо, що там ззаду.

    Та Ленґдон уже робив це. На відео, записаному камерою стеження в музеї, було чітко видно, як Іґнаціо з Ленґдоном виявили щось на зворотному боці маски, щось таке дивовижне й цікаве, що двоє чоловіків наважилися забрати експонат із музею.

    Рухаючись украй обережно, аби не впустити крихкий гіпсовий предмет, Ленґдон перевернув посмертну маску й поклав її обличчям донизу на свою праву долоню так, щоби було видно зворотний бік. На відміну від зморшкуватої й горбкуватої поверхні лицевої частини, тильна була гладенькою. Через те, що ніхто цю маску носити не збирався, її порожнину заповнили гіпсом, щоби надати тривкості й ваги крихкому відбитку, і тому вийшла безформна увігнута поверхня, схожа на мілку миску для супу.

    Ленґдон не знав, що сподівався побачити на звороті маски, але явно не це.

    Він не побачив там нічого.

    Анічогісінько. Саму лише гладеньку порожню поверхню.

    Здавалося, Сієнна зніяковіла не менше за нього.

    — Просто гладенький гіпс — і все, — прошепотіла вона. — Якщо тут нічого немає, то що ж ви там з Іґнаціо примудрилися побачити тоді, у музеї?

    «А біс його знає», — подумав Ленґдон, натягуючи прозорий пластик так, щоби було краще видно. Але не побачив там нічого. Зі ще більшим розчаруванням Ленґдон підняв маску до стовпа світла й пильно до неї придивився. Коли він перевернув маску, щоби зручніше було роздивлятися, йому на мить здалося, що він помітив легку зміну кольору у верхній частині — рядок якихось позначок, що простягнувся горизонтально на рівні Дантового лоба.

    Природна вада? А може, щось інше... Ленґдон різко обернувся й показав на мармурову панель на завісах на стіні позаду них.

    — Зазирни туди, — наказав він Сієнні, — і пошукай там рушників.

    На обличчі Сієнни з’явився вираз недовіри, але вона пішла й розчинила майстерно прихований буфет, у якому було три предмети: кран для регулювання води в купелі, перемикач світла для вмикання й вимикання лампи над купелею і... рейка з лляними рушниками.

    Сієнна з подивом поглянула на Ленґдона, але йому довелося об’їздити достатньо церков у всьому світі, щоби знати напевне, що неподалік купелей майже завжди про всяк випадок лежали пелюшки й рушники, бо непередбачуваність дитячих сечових міхурів та кишковиків становила постійну загрозу для обряду хрещення.

    — Чудово, — сказав він, побачивши рушники. — Потримай маску, добре? — Обережно передавши маску Сієнні в руки, Ленґдон заходився працювати.

    Спершу він поклав восьмикутну ляду назад на купіль — і схожий на вівтар столик набув того самого вигляду, який мав до їхнього приходу. Потім професор узяв із шафки кілька рушників і розклав їх на дерев’яній поверхні, мов скатертину. Насамкінець він клацнув вимикачем — і лампочка над купелею ожила, яскраво освітивши все довкола купелі й рушники, розстелені на ній.

    Сієнна обережно поклала маску на купіль, а Ленґдон узяв іще рушників, якими огорнув руки, й дістав маску з пакета, намагаючись не торкатися її голими пальцями. За кілька секунд маска Данте вже лежала, витягнута з пакета й оголена, на купелі горілиць, схожа під яскравим світлом на голову приспаного пацієнта, який потрапив на операційний стіл.

    У яскравому світлі зморшкувата й горбкувата поверхня маски здалася ще моторошнішою, бо зморшки й складки старечого обличчя рельєфно підкреслювалися безбарвним гіпсом. Не марнуючи часу, Ленґдон скористався імпровізованими рукавичками, зробленими з рушників, щоб перевернути маску й покласти її долілиць.

    Зворотний бік маски мав значно «молодший» вигляд порівняно з лицевим — був чистим і білим, а не жовтим і тьмяним.

    Сієнна здивовано схилила голову набік.

    — А тобі не здається, що цей бік не такий старий, як лицевий?

    І справді, різниця у забарвленні була навіть помітнішою, аніж Ленґдону здалося спочатку, хоча обидва боки мали, безперечно, один вік.

    — Нерівномірне старіння, — пояснив він. — Зворотний бік маски захищений експонатною шафкою, тому не зазнав ефекту старіння, спричиненого сонячним світлом. — Ленґдон подумки відзначив, що треба подвоїти коефіцієнт захисту скла від дії сонячного опромінення.

    — Стривай, — сказала Сієнна, нахиляючись нижче над маскою. — Дивись! Там, на лобі! Мабуть, саме оце ви з Іґнаціо й помітили!

    Ленґдон швидко ковзнув поглядом гладенькою білою поверхнею до точки трохи іншого кольору, яку він помітив раніше крізь пластиковий пакет, — то був рядок якихось позначок, що тягнувся горизонтально з внутрішнього боку по лобу Данте. Однак тепер, у яскравому світлі лампи, Ленґдон побачив, що то була не природна вада кольору... то були позначки, зроблені людською рукою.

    — То... напис, — прошепотіла Сієнна, і.слова її застрягли в горлі. — Але ж...

    Ленґдон придивився до напису на гіпсі. То був одинарний рядок літер, написаних від руки вигадливим письмом світло-жовтими чорнилами.

    — Оце і все, що тут написано? — спитала Сієнна майже сердитим голосом.

    Та Ленґдон її майже не чув. «Хто це написав? Хтось у Дантову добу? Навряд чи». Якби це було так, то якийсь історик уже давно виявив би цей напис під час регулярного очищення чи реставрації, і цей напис став би частиною легенди, що оповивала маску. Та Ленґдон ніколи й нічого про цей напис не чув.

    У його уяві швидко постала більш імовірна відповідь.

    Бертран Цобріст.

    Цобріст був власником маски, тому мав змогу легко затребувати приватний доступ до неї в будь-який час. Він міг написати той текст порівняно недавно, а потім повернути маску до антикварної експонатної шафки так, що цього ніхто й не помітив. «Власник маски, — сказала їм Марта, — ніколи не дозволяв персоналу відчиняти шафу без його присутності».

    І Ленґдон швидко пояснив свою гіпотезу.

    Сієнна, здавалося, погодилася з його логікою, але її турбувала подальша перспектива.

    Це не має сенсу, — знервовано сказала вона. — Якщо припустити, що Цобріст щось потайки написав на зворотному боці посмертної маски Данте, а потім не полінився створити отой міні-проектор, щоби вказати на цю маску... то чому ж він не написав на ній що-небудь змістовніше?

    Я хочу сказати, що це безглуздя! Ми з тобою шукали цю маску цілісінький день — і оце все, що спромоглися знайти?

    Ленґдон зосередив увагу на тексті, що виднівся на зворотному боці маски. Написане від руки послання було дуже стислим — лише кілька літер — і справді видавалося геть безглуздим.

    Невдоволення Сієнни цілковито зрозуміле.

    Однак Ленґдон відчув уже знайоме збудження, яке зазвичай передувало якомусь важливому відкриттю, бо майже відразу збагнув, що ці сім літер скажуть йому все про наступний крок, який вони із Сієнною мають зробити.

    Більше того, він відчув, що маска має якийсь слабкий, знайомий запах, який пояснював, чому гіпс на зворотному боці був значно білішим, аніж на лицевому... і ця розбіжність не мала жодного стосунку до ефекту старіння, спричиненого сонцем.

    — Не розумію, — сказала Сієнна. — Усі ці літери однакові.

    Ленґдон спокійно кивнув, придивляючись до рядка тексту — сім однакових літер, ретельно виписаних каліграфічним письмом на зворотному боці Дантового лоба.

    — Сім літер Р, — мовила Сієнна. — І що ж ми тепер із ними робитимемо?

    Ленґдон спокійно подивився на неї.

    — Я пропоную робити те, що наказує нам це послання.

    Сієнна аж сіпнулася від несподіванки.

    — Сім літер Р — це послання?!

    — Так, — усміхнувся Ленґдон. — І якщо ти читала Даніє, то це абсолютно чітке послання.

    * * *

    А біля баптистерію Сан-Джованні чоловік у краватці витер хусткою скривавлені пальці та прищі на шиї. Дивлячись на місце, куди збирався зайти, він намагався не зважати на пекучий біль в очах.

    То був вхід для туристів.

    Біля дверей сидів лінькуватий гід у короткій куртці і палив цигарку, час від часу відганяючи туристів, які вочевидь не могли розшифрувати напис, де універсально зрозумілою мовою йшлося про години роботи цього туристичного об’єкта: «APERTURA 13.00–17.00».

    Чоловік із висипом на шкірі поглянув на годинника. Той показував 10:02 ранку. З учорашнього дня баптистерій був зачинений для відвідувачів. Незнайомець трохи постояв, придивляючись до гіда, а потім, певно, прийняв якесь рішення. Зазирнувши до гаманця, він порахував його вміст. На додачу до стосу кредитних карток і жмуту євро він мав три тисячі доларів готівкою.

    На щастя, пожадливість була інтернаціональним гріхом.

    Розділ 57

    Peccatum ... Peccatum ... Peccatum ...

    Сім літер P, написаних на зворотному боці маски, враз наштовхнули Ленґдона на думку про «Божественну комедію». На мить він уявно повернувся на віденську сцену, де читав лекцію під назвою «Божественний Данте: символи пекла».

    — І ось ми з вами спустилися, — сказав він голосом, посиленим через гучномовці, — крізь дев’ять кіл пекла до центру Землі й зіштовхнулися сам на сам із сатаною.

    Із цими словами Ленґдон продемонстрував декілька слайдів із зображенням сатани в різних мистецьких творах: на «Мапі пекла» Боттічеллі, мозаїці флорентійського баптистерію та лячного чорного демона, чиє хутро замастилося темно-червоною кров’ю його жертв, — таким зобразив його художник Андреа ді Чоне.

    Ми з вами, — продовжив Ленґдон, — спустилися кудлатими грудьми сатани, пішли у зворотному напрямку, коли сила тяжіння змінилася, і виринули з похмурого підземного світу... щоби знов узріти зорі.

    Ленґдон демонстрував слайди, аж поки не дійшов до зображення, яке показував раніше: то було відоме полотно Доменіко ді Мікеліно з флорентійського собору, на якому Данте в червоній мантії стояв під стінами Флоренції.

    — Якщо уважно придивитися, то ці зорі можна побачити.

    І Ленґдон показав на зоряне небо, що вигнулося дутою

    над головою Данте.

    — Як бачите, небеса утворює низка з дев’яти концентричних сфер довкола Землі. Ця дев’ятишарова конструкція раю покликана врівноважувати дев’ять кіл підземного царства. Як ви, мабуть, уже помітили, число дев’ять часто повторюється в Данте.

    Ленґдон зробив паузу й відсьорбнув води, даючи публіці можливість перевести дух після моторошного спуску до пекла й запаморочливого сходження до світла.

    — Отже, зазнавши жахів пекла, ви, напевне, відчуваєте бажання якомога швидше вирушити до раю. На жаль, у світі Данте не все так просто. — Він театрально зітхнув. — Для того щоби піднятися до раю, ми всі маємо — як у переносному розумінні, так і в буквальному — видертися на гору. — І Ленґдон показав на полотно Мікеліно. На обрії, за фігурою Данте, здіймалася до небес самотня конічна гора. Її оповивала спіраллю стежина, що щільними уступами піднімалася вгору. Цихуступів-витків спіралі було дев’ять. Тією стежиною важко видряпувалися жалюгідні голі фігурки, зазнаючи на своєму шляху всіляких покарань.

    Це гора Чистилище, — оголосив Ленґдон. — І, як це не сумно, важке й виснажливе сходження дев’ятьма колами є єдиним шляхом із глибин пекла до пишноти раю. І ви маєте змогу бачити, як цей шлях долають розкаяні душі... і кожна з них платить сумірну ціну за конкретний гріх. Заздрісники мають іти із зашитими очима, щоби не мати змоги заздрити; пихаті мають нести на спинах важкі камені, щоб ті притискали їх низько до землі в смиренні; ненажерливі мусять іти до раю без питва й харчів, щоб зазнавати болісних мук голоду; а хтиві мають видряпуватися до раю крізь пекуче полум’я, щоб очиститися від полум’я пристрасті, яке спалює їх зсередини. — Ленґдон зробив паузу. — Але перш ніж вам гарантують великий привілей іти цією горою й очищатися від власних гріхів, ви мусите поговорити ось із цим індивідом.

    Ленґдон увімкнув слайд, що зображав великим планом один із фрагментів полотна Мікеліно, де біля підніжжя гори Чистилища сидів на троні крилатий янгол. Біля його ніг низка розкаяних грішників очікувала своєї черги бути допущеними до шляху, який вів догори. Як це не дивно, янгол тримав у руках довгий меч, вістрям якого штрикав першого чоловіка в черзі.

    — Хто з вас знає, що робить цей янгол? — вигукнув Ленґдон.

    — Штрикає когось мечем у голову? — спитав хтось із залу.

    — Ні.

    — Штрикає когось в око? — озвався ще один голос.

    — Знову ні.

    Аж ось почувся впевнений голос обізнаної людини.

    — Пише в того чоловіка на лобі.

    Ленґдон усміхнувся.

    — Схоже, хтось у цьому залі добре вчив твори Данте в школі.

    Він знову кивнув на полотно.

    — Авжеж, можна подумати, що янгол штрикає того бідолаху мечем у лоба, але це не так. У поемі Данте янгол, який стоїть на варті біля входу в чистилище, пише дещо вістрям меча на лобах тих, хто хоче потрапити до раю. «І що ж він пише?» — можете поцікавитися ви.

    Ленґдон зробив ефектну паузу.

    — Як це не дивно, він пише єдину літеру... яка повторюються сім разів. Чи знає хто-небудь із присутніх, яку літеру піп пише сім разів на Дантовому лобі?

    — Літеру Р\ — вигукнув голос із публіки.

    Ленґдон усміхнувся.

    — Авжеж. Літеру Р. Ця літера Р означає «peccatum», тобто латиною «гріх». А те, що вона написана сім разів, є символом septem pecatta mortalia, відомих також, як...

    — Сім смертних гріхів! — вигукнув інший голос.

    — Чудово. Отже, лише здолавши всі щаблі чистилища, можна спокутувати свої гріхи. Із кожним рівнем, на який ви і-ходите, янгол стирає одну з літер Р на вашому чолі, тож коли ви доберетеся до вершини, усі сім Р на вашому лобі будуть зчищені, а ваша душа очиститься від усіх гріхів. — Ленґдон підморгнув. — Недарма це місце зветься чистилищем.

    Ленґдон виринув зі своїх спогадів і побачив, що Сієнна дивиться на нього, стоячи над купелею.

    — Сім Р? — спитала вона, повертаючи його до дійсності й киваючи на посмертну маску Данте. — Кажеш, це послання підказує, що нам слід робити?

    Ленґдон швидко розповів їй про Дантову гору Чистилище, про літери Р, що означають сім смертних гріхів, та процедуру їх зчищення з чола грішника.

    — Зрозуміло, — продовжив Ленґдон, — що Бертран Цобріст як фанатичний прихильник Данте неодмінно знав про сім літер Р та процедуру їх зчищення з лоба грішника як спосіб наближення до раю.

    Сієнна завагалася.

    — Гадаєш, Бертран Цобріст намалював ці літери на масці, бо хотів, щоби ми... в буквальному сенсі стерли їх із неї? Ти це хочеш сказати?

    — Наскільки я розумію, це...

    Роберте, навіть якщо ми зітремо їх, то як це нам допоможе? Ми ж тоді матимемо на руках абсолютно чисту маску!

    — Може, — мовив Ленґдон і обнадійливо всміхнувся. — А може, й ні. Гадаю, тут є дещо більше, ніж бачить око. — І він кивнув на маску. — Пам’ятаєш, я казав тобі, що розбіжність кольорів лиця й звороту маски спричинена нерівномірністю їх старіння?

    — Так.

    — Можливо, я помиляюся, — сказав професор, — але різниця в кольорі є надто різкою, щоби це можна було пояснити нерівномірним старінням, до того ж, фактура зворотного боку маски має зуби.

    — Зуби?

    Ленґдон продемонстрував їй, що поверхня на звороті була значно цупкішою, аніж на лицевому боці... і значно шорсткішою, як наждак. — У мистецьких колах таку шорстку фактуру називають «зуби», і художники воліють писати на поверхні із зубами, бо до неї краще пристає фарба.

    — Щось я не кумекаю, куди ти хилиш.

    Ленґдон усміхнувся.

    — Ти знаєш, що таке гесо?

    — Аякже, знаю. Художники користуються ним для ґрунтування полотен і... — Сієнна різко замовкла, вочевидь, здогадавшись, що мав на увазі Ленґдон.

    — От-от, саме так, — сказав він. — Вони використовують гесо, щоби створити чисту й білу нерівну поверхню, а інколи — для того, щоби замалювати непотрібні зображення, якщо хочуть використати полотно наново.

    Обличчя Сієнни світилося ентузіазмом.

    — Отже, ти гадаєш, що Цобріст покрив зворотний бік маски оцим гесо?

    — Тільки так можна пояснити наявність «зубів» і різку розбіжність у кольорах. Це може також пояснити, чому він хотів, щоби ми стерли ці сім Р.

    Остання фраза Ленґдона остаточно спантеличила Сієнну.

    — А ти понюхай, — сказав він, піднімаючи маску до її обличчя так, як піднімає облатку священик.

    Сієнна скривилася.

    — А гесо що, має запах мокрої псини?

    — Не всяке гесо. Звичайне гесо пахне крейдою. А мокрою нсиною пахне акрилове гесо.

    — І що це означає?

    — Це означає, що акрилове гесо розчинне у воді.

    Сієнна схилила голову набік, і Ленґдону здалося, наче він

    чує, як у її голові завертілися коліщатка. Вона повільно перевела погляд на маску, потім раптом знову на Ленґдона, і її очі розширилися.

    — Ти гадаєш, що під цим гесо щось сховане?

    — Так, і це багато чого пояснило б.

    Сієнна негайно взялася за краї восьмикутної дерев’яної ляди й частково відсунула її так, що збоку в отворі показалася вода. Вмочивши чистий рушник у купільну воду, вона простягнула його Ленґдону.

    — Це маєш зробити ти.

    Ленґдон поклав маску долілиць на ліву долоню й узяв мокрий рушник. Струснувши надлишок води, він торкався вологою тканиною внутрішнього боку Дантового чола, зволожуючи ділянку із сімома каліграфічними літерами Р. Після кількох дотиків професор знову занурив рушник у воду й продовжив. Чорне чорнило розпливалося.

    — Гесо розчиняється, — збуджено сказав він. — А разом i: t ним зникає й чорнило.

    Повторивши цей процес тричі, Ленґдон заговорив побожним та урочистим речитативом, який відлунив від стін баптистерію.

    — Через хрещення Господь наш Ісус Христос звільнив тебе від гріха й покликав до нового життя за допомогою води й Святого Духа.

    Сієнна витріщилася на Ленґдона так, наче той з’їхав із глузду.

    Ленґдон знизав плечима.

    — Ця цитата видалася мені доречною.

    Жінка підкотила під лоба очі й повернулася до маски.

    Ленґдон далі зволожував її поверхню, і під гесо показався шар початкового гіпсу, жовтий колір якого, на думку професора, був більш доречним для старовинного експоната. Коли зникла остання літера Р, він витер поверхню чистим лляним рушником і підняв маску так, щоби Сієнна оцінила результат його роботи.

    Сієнна голосно зойкнула.

    Точнісінько як і розраховував Ленґдон, під шаром гесо справді було сховано дещо: іще один шар каліграфічних літер. їх виявилося дев’ять, і були вони написані просто на блідо-жовтій поверхні оригінального шару гіпсу.

    Одначе цього разу літери утворювали слово.

    Розділ 58

    Одержимий? — здивувалася Сієнна. — Щось я не розумію.

    «Я також не дуже розумію», — подумав Ленґдон, придивившись до тексту, що матеріалізувався з-під літер Р, — то було одне слово, написане на звороті Дантового чола.

    Одержимий

    — Це як «одержимий дияволом», еге ж? — спитала Сієнна.

    Можливо. Ленґдон поглянув угору на мозаїчного сатану, що поглинав душі нещасних, які так і не змогли очиститися від гріха. «Данте... — одержимий»? Це звучало зовсім безглуздо.

    — Там має бути більше, — висловила Сієнна свою здогадку і, взявши в Ленґдона маску, пильно придивилася до мої. Через кілька секунд ствердно закивала.

    — Так, лишень поглянь на кінці цього слова — там має бути більше тексту з кожного боку.

    Ленґдон знову поглянув на слово — і помітив слабкі сліди додаткового тексту, який виступав із кожного боку слона «одержимий».

    Сієнна хутко схопила рушник і заходилася просякати вологою тканиною довкола цього слова, аж поки поруч не з'явилися нові слова, написані трохи вигнутим рядком.

    Виявилося, що англійське слово «possessed», тобто «одержимий», у контексті з прийменником «of», який проступив поряд, набуло іншого значення — «той, що має, або молодіє».

    І вийшло отаке:

    Гей, ви, хто розум сильний має

    Ленґдон стиха присвиснув.

    Гей, ви, хто розум сильний має... дотримуйтесь порад, які я тут сховав... під покривалом із віршів незрозумілих...

    Сієнна отетеріло витріщилася на нього.

    — Перепрошую?

    — Це рядок із найвідомішої строфи Дантового «Пекла», — збуджено відповів Ленґдон. — У ньому Данте закликає найрозумніших зі своїх читачів шукати мудрість, сховану в його загадкових віршах.

    Ленґдон часто цитував цей рядок на лекціях, присвячених літературному символізму, бо це був надзвичайно вдалий приклад того, як автор вимахує руками й вигукує: «Агов, читачі! Тут, у моєму творі, є подвійне значення!»

    Сієнна заходилася ще енергійніше терти тильний бік маски.

    Агов, обережніше! — застогнав її Ленґдон.

    — Маєш рацію, — заявила вона, заповзято стираючи гесо. — Решта цієї цитати є тут, точнісінько як ти її навів. — Вона зробила паузу і, зануривши рушник у купіль, прополоскала його.

    Ленґдон незадоволено поглянув на воду в купелі, яка побіліла від розчиненого в ній гесо. «Нехай вибачить нам Сан- Джованні», — подумав він, відчувши сором через те, що священна купіль використовується тепер як раковина.

    Сієнна підняла з купелі рушник, із якого рясно капала вода. Майже не викручуючи його, вона знову приклала мокру тканину до центру внутрішнього боку маски й стала терти її так, наче то була супова миска.

    — Сієнно! — застеріг її Ленґдон. — Це ж давній...

    — Увесь зворотний бік вкритий текстом, — заявила вона, вишкрябуючи нутро маски. — І він написаний якось... — Вона замовкла, схиливши голову ліворуч і повернувши маску праворуч, немов намагалася прочитати з боку вбік.

    — Як він написаний? — прискіпливо спитав Ленґдон, не бачачи тексту.

    Сієнна нарешті вичистила зворотний бік маски й витерла його сухим рушником. А потім поклала експонат перед Ленґдоном, щоби вони обоє могли побачити результат її роботи.

    Коли професор поглянув на вичищений внутрішній бік посмертної маски Данте, у нього аж дух перехопило. Уся її увігнута поверхня була вкрита текстом загальним обсягом близько ста слів. Починаючись угорі з фрази «Гей ви, хто розум сильний має», напис продовжувався єдиним безперервним рядком, скручуючись дугою вниз, до правого боку маски, де перевертався догори дриґом і проходив низом, а потім знову піднімався лівим боком до початку, звідки повторював цей самий шлях, але вже рухаючись трохи вужчим колом.

    Цей контур тексту химерним чином нагадував спіральний шлях, що пролягав горою Чистилище до раю. Ленґдон, як знавець символів, миттєво розпізнав цю спіраль. Архімедова спіраль за годинниковою стрілкою. Він також підмітив, що число обертів від найпершого слова «Гей» і до останньої крапки в центрі теж було цілком очікуваним і знайомим.

    Дев’ять.

    Затамувавши віддих, Ленґдон повільно обертав маску, читаючи текст, який скручувався дедалі щільніше увігнутою поверхнею й закінчувався у центрі.


    — Перша строфа — це Данте, майже дослівно, — сказав Ленґдон. — «Гей, ви, хто розум сильний має, дотримуйтесь порад, які я тут сховав під покривалом із віршів незрозумілих...».

    — А решта? — наполегливо спитала Сієнна.

    Ленґдон похитав головою.

    — Навряд чи. Вона написана тим самим віршовим розміром, але не пригадую таких пасажів у Данте. Схоже, це хтось зімітував його стиль.

    — Цобріст, — прошепотіла Сієнна. — Хто, крім нього?

    Ленґдон кивнув. Це було найімовірнішим. Зрештою, Цобріст, змінивши картину Боттічеллі «Мапа пекла», уже довів здатність залучати на свій бік мистців і змінювати мистецькі шедеври так, щоби вони відповідали його потребам.

    — Решта тексту дуже дивна, — сказав Ленґдон, знову обертаючи маску й читаючи текст в напрямку до центру. — Тут ідеться про... відрізані конячі голови... про видерті кістки незрячої... — Він проскочив уперед, до завершального рядка, написаного тісним колом у самісінькому центрі маски. І здивовано охнув.

    — Тут йдеться про криваві води...

    Сієнна здивовано вигнула брови.

    — Як у твоїх видіннях з отою срібноволосою жінкою?

    Ленґдон кивнув, замислившись над текстом.

    Криваві води... лагуна, яка не віддзеркалює зірок... Що б це означало?

    — Поглянь, — прошепотіла вона, читаючи понад його плечем і показуючи на одне слово на початку спіралі. — Тут ідеться про конкретний географічний пункт.

    Очі Ленґдона знайшли слово, яке він пропустив під час першого перегляду тексту. То була назва одного з найгарніших та найунікальніших міст у світі. Ленґдон відчув на спині холодок, знаючи, що за збігом обставин то було ще й місто, де, як відомо, Данте Аліґ’єрі заразився інфекційною хворобою, від якої й помер.

    Венеція.

    Кілька хвилин Ленґдон із Сієнною мовчали, роздивляючись загадкові вірші. Цей текст був бентежний і моторошний, і його було важко розшифрувати. Використання таких слів, як «дож» та «лагуна», стали для Ленґдона остаточним підтвердженням того, що в поемі справді йшлося про Венецію — унікальне італійське місто на воді, що складалося із сотень сполучених між собою лагун. Сторіччями ним правив глава венеціанської держави, який називався «дож».

    Із першого погляду Ленґдон не міг визначити, на яке конкретно місце у Венеції ця поема вказувала, але вона, безсумнівно, спонукала читача виконувати її вказівки.

    Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі, і слухай муки дзюркотливої води...

    — Вона вказує під землю, — сказала Сієнна, читаючи текст одночасно з Ленґдоном.

    Він стривожено кивнув, читаючи наступний рядок.

    Спустися вглиб осілого палацу... Бо там, у темряві, хто- нічний зачаївся монстр...

    — Роберте, — знервовано спитала Сієнна, — а що то за монстр?

    — Хтонічний, — відповів Ленґдон, — означає «той, що живе під землею».

    Та не встиг він продовжити, як гучний брязк засуву прокотився відлунням через баптистерій. Схоже, щойно ззовні відімкнули вхід для туристів.

    * * *

    Grazie mille (Красненько дякую), — сказав чоловік із висипом на обличчі. Гід баптистерію знервовано кивнув, ховаючи до кишені п’ятсот доларів готівкою й озираючись — чи, бува, ніхто не помітив.

    Cinque minuti (П’ять хвилин), — нагадав гід, крадькома прочиняючи відімкнені двері достатньо широко для того, щоби чоловік із висипом зміг протиснутися всередину.

    Потім гід зачинив двері, полишаючи чоловіка всередині й перекриваючи всякий звук, який міг звідти долетіти.

    Спочатку гід відмовився пожаліти чоловіка, який стверджував, що прибув аж з Америки, щоби помолитися в баптистерії Сан-Джованні в надії на те, що це допоможе йому вилікуватися від страшної шкірної хвороби. Та, насамкінець, його таки заохотили проявити співчуття, запропонувавши п’ятсот доларів за п’ять хвилин самотньої молитви в баптистерії... А до цього заохочення додався ще й страх, що цей тип із явно заразною хворобою стоятиме тут, поруч із ним, іще три години, аж поки будівля не відчиниться для відвідувачів.

    І тепер, крадькома ввійшовши до восьмикутного храму, чоловік відчув, як його очі інстинктивно полинули догори. От заразаі Ніколи в житті не бачив він чогось подібного до цієї стелі. Прямо на нього витріщався триголовий демон — чоловік швидко опустив очі додолу.

    Здавалося, тут нікого не було.

    «Куди ж вони в біса поділися?»

    * * *

    А Ленґдон із Сієнною мовчки стояли, пригнувшись, за вівтарем. Вони ледь встигли прибрати мокрі рушники, посунути на місце дерев’яну ляду купелі й пірнути за головний вівтар, прихопивши посмертну маску. їхній план полягав у тому, щоби дочекатися, поки приміщення наповниться туристами, а потім потихеньку вийти разом із натовпом.

    Схоже, що північні двері баптистерію таки відчинили — принаймні на кілька секунд, бо Ленґдон почув звуки, що долітали з площі, але потім двері так само різко зачинили — і всередині знову стало тихо.

    І тепер, у знову запалій тиші, Ленґдон почув кроки, що ступали кам’яною підлогою.

    «Гід? Може, він перевіряє приміщення перед тим, як запустити туристів?»

    Він не встиг вимкнути світло над купелею й боявся, що гід це помітить. Навряд чи. Кроки швидко рухалися в їхньому напрямку й зупинилися саме перед вівтарем біля фестона, через який Ленґдон та Сієнна щойно перескочили.

    Запала довга тиша.

    — Роберте, це я, — сердито сказав чоловічий голос. — Я знаю, що ти там. Виходь сюди, чорт тебе забирай, і поясни, що ти тут робиш.

    Розділ 59

    Немає сенсу вдавати, що мене тут немає».

    Ленґдон кивнув Сієнні, щоби вона залишалася за вівтарем і стерегла маску Данте, яку він знову поклав до пакета із застібкою. А потім повільно випростувався. Стоячи, наче священик, за вівтарем баптистерію, Ленґдон поглянув на конгрегацію в особі єдиного чоловіка. Незнайомець, що перед ним стояв, мав піщано-коричневе волосся, дизайнерські окуляри та якийсь жахливий висип на обличчі та шиї. Він знервовано чесав почервонілу шию, а його набряклі очі виблискували гнівом та збентеженням.

    — Ти не хочеш розповісти мені, що ти тут у біса робиш, Роберте? — суворо спитав чоловік, переступаючи через фестон і наближаючись до Ленґдона. Розмовляв він з американським акцентом.

    — Аякже, розповім, — ввічливо відповів Ленґдон. — Але спершу розкажіть мені, хто ви такий.

    Чоловік зупинився, як укопаний, не вірячи своїм вухам.

    — Що ти сказав?

    Ленґдон відчув щось невиразно знайоме в очах чоловіка, а може, і в його голосі. «Десь і колись я його вже бачив». Він стиха повторив своє запитання.

    — Будь ласка, скажіть мені, хто ви такий і звідки мене знаєте.

    Незнайомець картинно скинув руки догори, вочевидь, не вірячи тому, що чує.

    — Я — Джонатан Ферріс! Пам’ятаєш?! Всесвітня організація охорони здоров’я. Я той чоловік, котрий полетів до Гарвардського університету, щоби забрати тебе із собою!

    Ленґдон намагався осмислити почуте.

    — Чому ти не зайшов? — суворо спитав чоловік, безперервно чухаючи шию та щоки, які почервоніли й набрякли. — І що то в біса за жінка з тобою? Я бачив, як ти зайшов сюди разом із нею. Ти на неї тепер працюєш?

    Сієнна зіп’ялася на ноги поруч із Ленґдоном і негайно взяла ситуацію під контроль.

    — Лікарю Ферріс, мене звуть Сієнна Брукс. Я теж лікар. Працюю тут, у Флоренції. Професора Ленґдона вчора поранили пострілом у голову. Він має ретроградну амнезію, тому не знає, хто ви і що сталося з ним упродовж останніх трьох днів. Я тут для того, щоби йому допомагати.

    Поки слова Сієнни відлунювали в порожньому баптистерії, чоловік стояв, схиливши голову набік, й ошелешено слухав її, не до кінця усвідомлюючи те, що вона казала. Приголомшено помовчавши кілька секунд, він ступив крок назад, гойднувся і вхопився за підпірку, щоби не впасти.

    — О Господи, — промимрив він. — Це ж інша справа.

    Ленґдон побачив, як гнів на обличчі чоловіка поступово

    вщух.

    — Роберте, — прошепотів новоприбулий, — ми вже думали, що ти... — Він похитав головою, немов намагаючись скласти докупи щойно почуте. — Ми вже гадали, що ти перебіг на інший бік... що вони, можливо, перекупили тебе... або залякали... Ми ж не знали, що з тобою трапилося!

    — Я єдина людина, із якою він за цей час спілкувався, — пояснила Сієнна. — Роберт знає лише те, що прокинувся минулої ночі в моєму шпиталі, де його згодом намагалися убити. Окрім того, він страждає на страшні видіння: трупи, жертви чуми і якась жінка зі сріблясто-сивим волоссям і змієподібним амулетом; вона каже йому...

    — Елізабет! — випалив чоловік. — То є доктор Елізабет Сінскі! Роберте, саме вона найняла тебе для того, щоби ти нам допоміг!

    — Що ж, тоді це справді вона, — сказала Сієнна. — Сподіваюся, ви знаєте, що вона в біді. Ми бачили її полоненою на задньому кріслі мікроавтобуса із солдатами, і вона мала такий вигляд, наче їй вкололи наркотик чи щось схоже.

    Чоловік повільно кивнув, заплющуючи очі. Його повіки набрякли й почервоніли.

    — Що сталося з вашим обличчям? — прискіпливо спитала Сієнна.

    Чоловік розплющив очі:

    — Перепрошую?

    — Ваша шкіра! Схоже, ви підчепили якусь заразну хворобу. Ви хворий?

    Чоловік ошелешено сіпнувся, і хоча запитання Сієнни було відвертим і навіть грубим, Ленґдон подумав те саме. Зважаючи на велику кількість згадок про чуму, які трапилися йому сьогодні, вигляд червоної шкіри з наривами дуже його збентежив.

    — Та зі мною все в нормі, — запевнив чоловік. — То все оте чортове готельне мило. Я маю страшну алергію на сою, а більшість цього італійського ароматизованого мила виробляється на соєвій основі. Було ідіотизмом із мого боку не перевірити.

    Сієнна полегшено зітхнула, і її напружені плечі розслабилися.

    — Слава Богу, ви його не з’їли. Бо контактний дерматит призводить до анафілактичного шоку.

    І вони вдвох ніяково розсміялися.

    — А скажіть, будь ласка, — наважилася спитати Сієнна, — ім’я Бертран Цобріст вам щось каже?

    Чоловік закляк на місці з таким виразом, наче щойно зіштовхнувся лицем до лиця з триголовим дияволом.

    — Здається, ми щойно знайшли послання від нього, — сказала Сієнна. — І воно вказує на якесь місце у Венеції. Це вам нічого не підказує?

    Чоловікові очі несамовито спалахнули.

    — Господи Ісусе, аякже! Звісно, що каже! І куди ж те послання вказує?

    Сієнна зробила глибокий вдих, готуючись розповісти новоприбулому все про спіральну поему, яку вони з Ленґдоном щойно віднайшли на масці, але професор інстинктивно поклав руку їй на передпліччя, зупиняючи. Цей чоловік, безперечно, був схожий на їхнього союзника, але після всього, що трапилося цього дня, інтуїція підказувала Ленґдону, що довіряти не можна нікому. Більше того, йому пригадалася краватка цього чоловіка, і він подумав, а чи це не той самий тип, який молився в церкві Данте, коли вони були там раніше із Сієнною. «А може, він за нами стежив?»

    — А як ви нас тут знайшли? — прискіпливо спитав Ленґдон.

    Чоловік знову здивувався, що Ленґдон нічого не пам’ятає.

    — Роберте, ти зателефонував мені вчора ввечері і сказав, > що домовився про зустріч із директором музею на ім’я Іґнаціо Бусоні. А потім зник. І так і не зайшов. Коли я почув, що Іґнаціо Бусоні знайшли мертвим, то стурбувався. Я шукав тебе тут цілий ранок. Я бачив, як метушилася поліція біля Палацо Веккіо і, намагаючись дізнатися, що трапилося, випадково побачив, як ти виповзав із крихітних дверей з... —

    І він поглянув на Сієнну, вочевидь, забувши, як її звуть.

    — Сієнна, — підказала вона. — Сієнна Брукс.

    — Вибач... із Сієнною Брукс. І я почав за вами стежити, сподіваючись дізнатися, що ж ви в біса робите.

    — Це вас я бачив у церкві Данте, коли ви молилися?

    Так! Я намагався вирахувати, що ж ти в чорта робиш, але не міг! Ти пішов із церкви з таким виглядом, наче виконуєш якесь завдання. Тому я далі стежив за тобою. А коли побачив, як ти добувся до баптистерію, то вирішив, що настав час зустрітися з тобою віч-на-віч. Я підкупив гіда, щоби він дозволив мені побути тут кілька хвилин на самоті.

    — Сміливий крок, — зауважив Ленґдон, — якщо ви гадали, що я перебіг на інший бік і став вашим ворогом.

    Чоловік похитав головою.

    — Внутрішній голос підказував мені, що ти цього не зробиш. Хто — професор Ленґдон?! Та нізащо! Я знав, що має бути якесь інше пояснення. Але амнезія? Це неймовірно. Хто б міг подумати? Я ніколи б не здогадався.

    Чоловік із висипом знову нервово почухався.

    — Слухайте, мені дали лишень п’ять хвилин. Нам треба вшиватися звідси негайно. Якщо мені вдалося знайти вас, то люди, що намагаються вас убити, також знайдуть. Відбувається багато такого, чого ви не розумієте. Нам потрібно добратися до Венеції. Негайно. Уся штука в тім, що треба вислизнути з Флоренції непоміченими. Люди, які захопили доктора Сінскі... ті, що на вас полюють... вони скрізь мають очі. — І він кивнув на двері.

    Та Ленґдон стояв на своєму, нарешті відчувши, що тепер може дістати відповіді на запитання.

    — Хто ті вояки в чорних костюмах? Чому вони намагаються вбити мене?

    — Це довга історія, — відповів чоловік. — Я поясню дорогою.

    Ленґдон нахмурився, бо йому не зовсім сподобалася така відповідь. Він кивнув Сієнні, відвів її вбік і заговорив приглушеним тоном.

    — Ти йому довіряєш? Яка твоя думка?

    Сієнна поглянула на Ленґдона: мовляв, треба бути ідіотом, щоби ставити такі запитання.

    Яка моя думка? Моя думка така: він працює у Всесвітній організації охорони здоров’я! І немає нікого кращого, щоби знайти відповіді на запитання, які ми поставимо.

    — А висип на шкірі?

    Сієнна знизала плечима.

    — Це саме те, що він каже: важка форма контактного дерматиту.

    — А якщо це не те, що він каже? — прошепотів Ленґдон. — Якщо це... дещо інше?

    — Дещо інше? — Вона ошелешено поглянула на нього. — Роберте, це не чума, якщо тебе цікавить саме це. Він лікар, заради всього святого. Якби він знав, що хворий на невиліковну хворобу, і знав, що є заразним для оточуючих, то не був би настільки одчайдушним, щоби походжати серед людей, поширюючи хворобу в усьому світі.

    — А що, як він ще не здогадався, що в нього чума?

    Сієнна стисла губи шнурочком і на мить замислилася.

    — Тоді, боюся, нам із тобою хана... а також усім, хто був поблизу.

    — Ну ти й умієш утішити!

    — Просто намагаюся бути чесною. — Сієнна подала Ленґдону пакет із посмертною маскою. — Можеш сам понести нашого маленького друга.

    Коли вони повернулися до лікаря Ферріса, той завершував говорити з кимось по телефону приглушеним тоном.

    — Я щойно зателефонував своєму водієві, він зустріне нас надворі перед... — Лікар Ферріс замовк, витріщившись на руки Ленґдона і вперше бачачи мертве обличчя Данте Аліґ’єрі.

    — Господи Ісусе! — аж відсахнувся лікар Ферріс. — Що це в біса таке?

    — Довга історія, — відповів Ленґдон. — Дорогою поясню.

    Розділ 60

    Редактор із Нью-Йорка Джонас Фаукман прокинувся від дзвінка на лінії домашнього офісу. Він перекотився на інший бік і глянув на годинник: четверта двадцять вісім ранку.

    У світі книговидання термінові нічні дзвінки були так само рідкісними, як і несподіваний успіх. Сердитий Фаукман вислизнув із ліжка і поквапився до залу.

    — Алло!

    Голос на лінії виявився знайомим низьким баритоном.

    — Джонасе, слава Богу, ти вдома. Це Роберт. Сподіваюся, що не розбудив тебе.

    — Звісно, ти мене розбудив! Зараз четверта ранку, чорт забирай!

    — Вибач, я за кордоном.

    «А хіба в Гарварді не проходять тему «Часові пояси»?»

    — У мене виникли невеликі проблеми, Джонасе, і мені потрібна твоя послуга. — У голосі Ленґдона зазвучали напружені нотки. — Це стосується твоєї корпоративної картки «НетДжетс».

    — «НетДжетс»? — саркастично розсміявся Фаукман. — Роберте, ми ж займаємося книговиданням. І не маємо доступу до приватних літаків.

    — Любий друже, ми обидва знаємо, що ти брешеш.

    Фаукман зітхнув.

    — Гаразд, дозволь мені перефразувати. Ми не маємо доступу до приватних літаків, коли йдеться про авторів книг па тему історії релігії. Якщо ти бажаєш написати «П’ятдесят відтінків іконографії», тоді ми можемо обговорити це питання.

    — Джонасе, скільки б не коштував рейс, я заплачу. Даю слово. Хіба я коли-небудь порушував свою обіцянку?

    «А ти забув, як натри роки спізнився з терміном здавання останньої книги?»

    Однак Фаукман відчув у голосі Ленґдона непідробні напруженість і наполегливість.

    — Розкажи мені, що відбувається. І я спробую допомогти.

    Я не маю часу для пояснень, але мені потрібна твоя невідкладна допомога. Це питання життя і смерті.

    Фаукман співпрацював із Ленґдоном достатньо довго, щоби мати уявлення про його своєрідне почуття гумору, але цієї миті він не почув у голосі професора ані найменшої жартівливої нотки. «Чолов’яга не на жарт серйозний. — Фаукман зітхнув і прийняв рішення. — Мій фінансовий розпорядник мене четвертує». За півхвилини Фаукман уже записав подробиці заявки на рейс, яку дав йому Ленґдон.

    — Усе нормально? — спитав професор, вочевидь, відчувши в голосі свого редактора вагання та подив через деталі заявки.

    — Та все нормально, просто я гадав, що ти в Штатах, — відповів Фаукман. — Із подивом дізнався, що ти в Італії.

    — Для мене це також дивина, — сказав Ленґдон. — Іще раз дякую тобі, Джонасе. А тепер я вирушаю до аеропорту.

    * * *

    Американський пункт управління фірми «НетДжетс» розташований у місті Колумбус, що в штаті Огайо, і група забезпечення польотів чергує цілодобово.

    Деб Кієр, сервісний представник, щойно отримала дзвінок від пайового власника з Нью-Йорка.

    — Одну хвилину, пане, — сказала вона, чіпляючи навушники й підсовуючи до себе клавіатуру. — Технічно це буде рейс європейської філії «НетДжетс», але я вам допоможу. — Вона швидко ввійшла до системи «НетДжетс-Європа», центр якої розташовувався в місті Пако-де-Аркос, у Португалії, і перевірила поточне місцеположення їхніх літаків в Італії й поряд.

    — Усе нормально, пане, — повідомила вона. — Схоже, один із наших літаків, «Сессна-560 сайтейшн-XL», нині є в Монако, і ми зможемо спрямувати його до Флоренції за годину. Це влаштовує пана Ленґдона?

    — Сподіваюся, що так, — відповів чоловік із видавництва втомленим і злегка роздратованим голосом. — Дякую за допомогу.

    — Та нема за що, — відповіла Деб. — А пан Ленґдон бажає летіти до Женеви?

    — Вочевидь, так.

    Деб вдруковувала дані.

    — Усе готово, — нарешті сказала вона. — А тепер — завершальне уточнення. Пан Ленґдон вирушає з аеропорту Лукка Тассіньяно, розташованого приблизно за п’ятдесят миль від Флоренції. Виліт об одинадцятій двадцять міщеного часу. Пан Ленґдон має прибути до аеропорту за десять хвилин до зльоту. Ви не замовляли наземного підвезення, супроводу, ви дали паспортні дані, отже, все готово. Якісь інші прохання?

    — А на роботу до вас можна влаштуватися? — пожартував чоловік. — Дякую. Ви мені дуже допомогли.

    — Завжди раді. Щасливої подорожі. — Деб поклала слухавку й повернулася до екрана, щоби завершити замовлення на рейс. Записавши до комп’ютера дані паспорта Роберта Ленґдона, вона вже збиралася перейти до наступної операції, як раптом на екрані заблимало червоне віконце тривоги. Деб прочитала повідомлення, і її очі розширилися.

    Це, напевне, якась помилка.

    Вона спробувала ще раз внести дані паспорта Ленґдона. Але попередження заблимало знов. Таке попередження засвітилося б на екрані будь-якого комп’ютера будь-якої авіакомпанії у світі, якби Ленґдон спробував замовити квиток на рейс.

    Деб довго сиділа, спантеличено свердлячи поглядом екран. Вона знала, що фірма «НетДжетс» украй серйозно ставилася до забезпечення конфіденційності своїх клієнтів, але цей сигнал тривоги мав пріоритет перед усіма правилами й розпорядженнями.

    І Деб Кієр негайно зв’язалася з керівництвом.

    * * *

    Агент Брюдер вимкнув телефон і загнав своїх людей до мікроавтобусів.

    — Ленґдон не стоїть на місці, — заявив Брюдер. — Він замовив приватний літак до Женеви. Виліт менш ніж за годину з аеропорту Лукка, що за п’ятдесят миль на захід. Якщо ми виїдемо негайно, то зможемо дістатися туди ще до того, як злетить його літак.

    * * *

    А орендований седан «фіат», вирушивши з п’яца дель Дуомо, уже мчав на північ по віа дей Панцані до Санта-Марія Новелла — залізничного вокзалу Флоренції.

    На задньому кріслі низько пригнулись Ленґдон із Сієнною, а лікар Ферріс сидів попереду поряд із водієм. Замовити рейс у фірмі «НетДжетс» запропонувала Сієнна. Якщо поталанить, це дасть змогу збити переслідувачів із пантелику, а вони втрьох зможуть безпечно проскочити крізь залізничний вокзал Флоренції, який інакше був би переповнений поліцейськими. На щастя, до Венеції лише дві години їхати потягом і для внутрішніх поїздок залізницею паспорт не потрібен.

    Ленґдон поглянув на Сієнну, яка занепокоєно придивлялася до лікаря Ферріса. Чоловік страждав від сильного болю, йому важко дихалося, наче кожен віддих був вкрай болючим.

    «Сподіваюсь, вона не помилилася стосовно його захворювання», — подумав він, дивлячись на шкірний висип і уявляючи, скільки мікробів та вірусів мандрують у тісному салоні авта. У лікаря Ферріса навіть пальці набрякли й почервоніли. Ленґдон викинув тривогу з голови й дивився у вікно.

    Під’їжджаючи до вокзалу, вони проминули «Гранд-готель Бальоні», де часто проводилися мистецькі конференції, у яких Ленґдон брав участь щороку. Поглянувши на готель, професор збагнув, що невдовзі зробить те, чого досі ніколи не робив.

    «Я покидаю Флоренцію, не побувавши біля «Давида»». Мовчки попросивши пробачення в Мікеланджело, Ленґдон повернув свій погляд до станції, яка лежала попереду, а свої думки — до Венеції.

    Розділ 61

    Ленґдон вирушає до Женеви?»

    Доктор Елізабет Сінскі почувалася зле, запаморочення посилювалося, бо її гойдало на задньому кріслі мікроавтобуса, який, вирвавшись із Флоренції, мчав тепер до приватного летовища на околиці міста.

    «А до чого тут Женева? Це якесь безглуздя», — подумала доктор Сінскі.

    Єдиною важливою обставиною було те, що в Женеві розташовувалася штаб-квартира Всесвітньої організації охорони здоров’я. «Невже Ленґдон зібрався мене там шукати?» Це також не мало сенсу, бо він, безперечно, знав, що Елізабет Сінскі перебуває у Флоренції.

    Раптом її вразила інша думка.

    «О Господи... Невже Цобріст спрямував удар на Женеву?»

    Цобріст був людиною, схильною до символізму, і намір знищити